Я Вас покликала на чай,
Самотню душу словом гріти.
А Ви в словах моїх відчай
Змогли відразу зрозуміти.

Я Вас не кликала в життя
Своє, що зіткане із болю.
А Ви без слів і співчуття
Зі мною розділили долю.

На кленовому листі
Я пишу Вам листа.
Вас немає у місті,
А пора ж золота.

Небо світле і чисте
Проводжає літа.
Днів самотніх намисто,
Жаль, майбуть привіта…

Горить свіча у вечорі шовковім.
Пливуть осінні сутінки сумні.
З тобою ми на поминах любові
Удвох. Удвох? І бачиться мені –

Ось поряд ми. Іще ми разом. Разом.
Заплющу очі, та згадаю знов,
Як ми стрічались і тоді відразу
Сплітались руки, стугоніла кров.

Чому ж прийшла до нас пора безкрилля?
Серця замовкли, в тім чия вина?
Кохання наше – спалене бадилля,
І зраду, як вино, я п’ю одна.

Коли охоплює азарт
Чи тяготить одноманіття, –
Вони вилизують асфальт
І масажуюють вправно віття.
Нема в них буднів, ані свят,
Якщо завжди хвилюють простір, –
Вітри годинами ячать
І пахнуть чаром високості.
Щодня мандруючи, вітри,
Бува, спиняються від втоми, –
І сумно виснуть прапори,
І зріє тиша невагома…
20.01.23

Час пройде і мене мимоволі згадаєш.
Повернуся я літнім легеньким дощем,
Свіжим вітром у спеку. Прошу – пам’ятай лиш,
Забуваючи миттю про смуток і щем!

Я твої витру сльози, якщо стане прикро,
Непомітно в шпарину замка прослизну.
Обійму уві сні і бодай на хвилину
Ти поринеш у нашу щасливу весну.

А коли буде зовсім нестерпно самотньо,
Замерзатиме стомлена болем душа,
Тільки дай мені знак – і вогнем серед ночі
Загорюся для тебе, любове моя!

Ну а зараз, ще поки нас вечір голубить,
Поки ми, наче п’яні, забули про все,
Я вдихаю тебе ароматом спокуси,
Загубившись в безкрайніх лиманах очей...

17.04.2016.

Може, я не така пречиста,
Як причастя усіх святих,
І щораз з усе більш тернистих
Я звертала шляхів крутих,

І добріші від мене люди
Зазнавали гіркіших бід,
І чиїсь безневинні груди
Придавив мій квапливий слід,

Може, словом когось чи ділом
Я поранила в саму суть,
Що й прощенням своїм змарнілим
Не спроможні цього забуть,

І збагнути комусь несила
Мою правду, й мою брехню,
Й громоздила акценти в брилах
На налиту чужу пашню,

І не надто, мабуть, відважна,
З Авігайлою* не зрівнюсь,
І премудрість моя осяжна –
Перед ворогом не схилюсь,

Але вчиню таку нахабність –
Закликатиму всенький світ
Не поїти у собі спраглість,
Не заземлювати політ!

Не судити, не догортавши,
Упередженням мати лік,
Випадково в яругу впавши,
Не лежати там цілий вік!

Щиро болем тяжким зболіти –
Добра вправа людській душі.
Ми ж маленькі Господні діти,
Найкоротші Його вірші.

06.2016

*Біблійна особа. Одна з дружин Давида. "Була ж це жінка з добрим розумом" I книга Самуїла

Ти вклонятись не вмів
Ані кулям, ані ворогам,
І у вічність пішов
Як і жив, не схиливши коліна.

Ані сльози, ні гнів
Не зарадять прощальним словам.
Ти своє не дожив,
Аби вічно жила Україна.

Мені нудно. Мені хочеться помирати
В той час, коли інші хочуть просто любити.
В наші порти і гавані нахабно входять фрегати,
Та мені здається, що ми з ними квити.

Тож мені не страшно. Мені й від тебе зовсім не страшно,
Я могла б заглянути навіть в твоє потойбіччя.
Та щоб ти наважився покинути мене назавжди –
Повинні пройти сторіччя.

А мені нестерпно, мені вже зовсім не терпиться
Стягнути з себе ці занадто тісні сандалі.
Без них я би довго ночами молилась на вервиці
І клепала незнаним героям медалі.

Та мені невагомо, мені не дрімотно й не байдуже.
І що найгірше – я вгледіла тут розбіжності,
Бо, не враховуючи лише твої очі райдужні,
Ти – це суцільні погрішності.

22.06.2016

- Дядьку, іще про діда розкажи!-
Малий Семен за поли дядька смика,-
Ти ж говорив: він войовник великий,
І славно все життя своє прожив?!
Ти ж його знав? І, мабуть, з ним ходив
В походи? В битвах разом з ним змагався?
- Було, Семене, - той заусміхався,
Немов в минулі роки поглядів.
- Тож розкажи про битву хоч одну!
Як дід мій ворога здолав і де то сталось?
З ким саме вої тоді дідові змагались?
- Що ж, розповім про Свидригайлову війну.
Було то все багато літ тому назад.
Тоді якраз помер князь Вітовт і корону
Мав Свидригайло – брат отримать по закону.
Але поляки з допомогою неправд
На трон поставили у Вільно Сигізмунда.
Від того всього розділилась Русь-Литва,
Бо ж не одна тепер в державі голова
І невідомо чия зверху правда буде.
За Свидригайла стала майже уся Русь,
За Сигізмундом вся Литва та ще поляки.
Хотів, будь що, свого добитись Краків…
За Свидригайлом, дід твій потягнувсь.
Князь йому Кременець й Поділля доручив
Від Сигізмунда і поляків боронити.
Брацлав обрав дід, аби там сидіти,
Туди везли і зброю, і харчі.
Федько Несвицький, роду Корибут –
Твій дід, на справі своїй добре знався.
Сидіти та чекати не збирався,
Поки до нього вороги прийдуть.
А вони йшли…Віцентій з Шамотул
І Менжик Ян – що воєвода руський,
Зібрали військо й рушили від Бузька.
І вже пішов по всьому краю гул
Від поступу їх жовнірів. Одну
По одній вони кріпості долали.
До Брацлава все ближче підступали.
А сил у діда на таку війну
Було замало. Тож послав гінців
До волохів й татар, у поміч звати.
А, поки поміч мусив ту чекати,
То розіслав понад шляхи бійців,
Щоб шарпали поляків зусібіч,
Вдень і вночі спокою не давали.
А тоді осінь пізня вже стояла
І морозець навідувавсь на ніч.
Тож холодно у полі ночувати.
Поляки все тулилися до міст,
А наші їм щораз «щемили хвіст»,
Щоб не було чим військо годувати.
Отак і йшли поляки на Брацлав,
Немов ведмідь, якого пси догнали.
Й вони його здолати сил не мали,
І він прогнать можливості не мав.
Коли ж вони до замку підійшли,
Де дід сидів, той довго не вагався,
Скоріше з військом у ліси подався.
Поляки замок у вогні знайшли.
Спинилися на згарищі. Навкруг
Лиш вороги, харчів знайти не в змозі.
На згарищі сидіти на морозі
Ніхто не хоче. Ніяких потуг
Не вистачить, щоб ворога здолать.
Й надумались поляки відступати,
Десь у теплі в містах зазимувати,
А вже з весною знов похід почать.
А тут татари й волохи прийшли
До діда в поміч, сили більше стало.
Неспішно польське військо відступало,
Бо воєводи впевнені були,
Що проти них у діда сил нема.
Отож собі й не надто поспішали.
Загони за харчами розсилали…
А дід Федько вже й план належний мав,
Як тих поляків можна зупинить.
Зібрав докупи всі загони свої
І поспішив дорогою другою,
Де Копистирин над ріку лежить.
Ріка Мурафа, хоч і невелика,
Але грузька, в болотах і лісах.
Туди якраз лежав поляків шлях.
Там можна було подолати ріку.
Там над рікою військо зайняло
Всі сховки, щоб не втрапити на очі.
Тихцем засіли всі посеред ночі.
А вранці й польське військо прибуло.
За ніч мороз ледь кригою укрив
Мурафу, але не скував болота.
Тож військо польське підійшло навпроти
І воєвода гаті слать велів.
А там поволі й військо потяглось:
І жовніри, й вози важкі з обозу.
Здіймався пар над річку на морозі…
Вже половина перейшла…Аж ось
Із засідок із криками зусюд
Накинулися наші на поляків.
Ті миттю розгубилися від ляку,
Став розбігатись в усі боки люд,
Кидаючи і зброю, і вози.
А наші дружно голови рубали
Кого лише встигали, доганяли.
Схилялися на наш бік терези.
Але…Як то буває у бою,
І волохи, й татари ледь уздріли
Вози обозні, миттю полетіли,
Щоби жадобу втішити свою.
Здалося їм, що вже перемогли
І ворог відчайдушно утікає.
Так і було б… Та раптом прибуває
Загін поляків. Де вони були?
Мабуть, харчі ходили добувать?!
А сотник Кемлич, як уздрів картину,
Велів сурмити в сурми без упину
І в барабани голосно довбать,
Немов велике військо прибуло.
Те і татар, і волохів злякало,
Покинули грабунок й повтікали.
А наше військо зайняте було
Поляками, розбіглось по полях.
Дід ледве трохи і зумів зібрати.
Та Кемлич не збирався нападати.
То хитрий був й далекоглядний лях.
Побачивши, що, врешті, бій затих
І наші знову силу набирають,
Вже втікачів-поляків не вбивають,
І отим самим врятувавши їх,
Він відступив за втікачами вслід,
Лишивши і побитих, і обози.
А наші гнатись були вже не в змозі.
Тож повелів їх не чіпати дід.
Нехай тікають. Здобичі і так
Лишилось вдосталь. Є чого збирати.
Знав би, не став живими відпускати.
Поляки, хоч розбіглися, однак,
Ледве загроза зникла, узялись
На всю державу з гонором казати,
Що погромили наших і узяти
Дванадцять стягів, навіть, спромоглись.
Побили кілька тисяч наших та
Своїх лиш двох у битві загубили.
А наших гнали довго й довго били…
Уміють люди же брехати так!
Дід Федір, звісно, брехні не простив.
На другий рік пішов їх знову бити,
Що й Кам’янець спромігся захопити
Та на поляків військо напустив,
То ті й з Поділля Східного втекли…
Тож, зрозуміло, чия правда була.
Вже нині про ту битву всі й забули…
Але ж були часи…Таки були…

Часами й вовк буває ситим.
Саме такому довелось зустріти
Вівцю, що, мертва начебто, лежала
І виду на життя не подавала.
Схилився вовк, шепоче їй на вухо:
«Не бійсь мене, та краще-но послухай:
Як тричі скажеш правду про вовків менi,
Зможеш лежати й далі в бур’яні».
«Ну якщо так,- вівця йому в одвіт,-
То краще б не являвсь твій рід на світ.
А як являєтесь, то як один – беззубі.
А щонайкраще – йдіть усі на згубу!»
«За що ж нам присуд отакий, овечко?»-
Питає вовк наразі гречно.
«Ми вас обходимо десятою дорогою,-
А нам cпокійно жить од вас немає змоги...»

Р.S.
Якби й поміж людьми отак-от повелося:
Як можновладець правду знать захоче,
То хай вона не тільки коле йому очі,
А й зробить так, аби на краще йшлося.

Дозволь вустам сказати те, що дмуть
Вітри в серцях сполокані дощами,
Та поцілунком не дозволь йому
Зректись грози, що в’юниться над нами.

Слова твої, без подиху – пусті
Як полотно, що зовсім не зворушно
Висить і припадає на стіні
Пилюкою. Але вливає в душу,

Його подобу, як слова в рядки
Поезія, буквально зі сторінки
Скипаючи у хіть, що явить дар

І від пера жадає відректись,
Від пустослів’я взятися до жінки
Спустившись ниць з її молочних хмар.

25.09.2022

Не знаю я, як ви воюєте в окопах.
Та знаю про жорстокості боїв.
Я пам'ятаю двадцять чотринадцять,
і Краматорськ... Як вистояв в борні.

Сьогодні теж війна... Важка й злиденна.
І Краматорськ тримається незламно.
А я далеко... Хоча й згадую щоденно
Про тих, хто місто захищає справно.

Щоденно вранці о дев'ятій,
У ту хвилину тиху, що єднає,
Я плачу разом з матерями
За тими, хто в серцях не помирає.

Героям слава! Слава Україні!
І Краматорськ мій витрима, я знаю.
І ті, що виїхали зараз, неодмінно
Повернуться, бо місто їх чекає.
18.01.23

Я з літа написала пів вірша.
А що то є? – Як пів життя й пів смерті.
Я втратилась в щоденній круговерті.
Це – як пробити наскрізь дно ковша,
Як прочинити фіртку до кошари.
Це – як пожежі, що тіснять степи.
Це – як в'язати під дощем снопи,
Як загубити іменні стожари.

04.2016

Ти хочеш цього?
Так і буде!
Залежиш від мене, мій боже.
Життя не стражданнями схоже,
а даром приблуди й іуди.

Ти хочеш цього?
Так і буде…
Я знову малюю ікону.
Бо чую дзеркальність і дзвони.
Я бачу: ось анґели й люди.

За нами спливла
атлантида.
Ось крила скажені згоріли.
Ви, мабуть, мене зрозуміли?
Не завжди там стидно, де видно!

15 грудня 2007 р., Київ

Сьогодні небо в білих цепелінах,
І звір сиренить, бивні догори
Піднявши, наче вирвавшись з фантастик
Дотичних, паралельних нам світів.

Немов іде на пензлях Сальвадора,
Химерний сон і в плавнях очерет
Записує буколіки на водах
І все упереміш кудись тече.

І губить хтось стару, як світ дискету,
І як тоді, на підвіконні день
З'являється, коли зникає світло,
Те відчуття, що страх уже минув.

Заціпеніли білі цепеліни,
Гроза, ще трохи вирветься вогнем,
І загориться тьма нечистим полум'ям,
Дискети попелу скидаючи униз.

3.05.2022

Напевно

Напевно, снюся любій уночі,
Якщо до мене тягнеться рукою, – 
Її волосся на моїм плечі
Щораз думки лишає супокою.

Воно блищить здоров’ям молодим
І повнить ніздрі духом матіоли, – 
Напевно, снюся милій я таким,
Яким вона не бачила ніколи.

Напевно, снюся гарній юнаком
Красивим, дужим, лагідним, завзятим,
Якщо вона при світлі і смерком
Себе мені дозволила кохати.”
( Віктор Кучерук)

Як би ж його побачила

Напевно, снюся любій уночі,
Бо мацає мого "буйка" рукою
І млосно стогне на моїм плечі
Мене позбувши сну і супокою.

А він блищить здоров'ям молодим,
Хоч нещодавно був, напевно, кволий.
Як би ж його побачила, між тим,
Таким, яким не бачила ніколи?

А у пікантних любощів момент,
Як пахли коси пахощами м'яти?
Подумала, напевно, — імпотент,
І не дозволила себе кохати.

(Тетяна Левицька)

Пахощами талої землі
Споєне уранішнє повітря, –
Зовсім розчинилася в імлі
Чорно-білих кольорів палітра.
Капає за комір і лице
Умивають радісно краплини, –
Лиш калюжі блискають свинцем
І душі тривожно щохвилини…
19.01.23

Епоха ціла одійшла у вічність…
Іде на небо сотенний УПА
у сотню років. Дійсно символічно,
сльоза додолу падає скупа.

Усе життя він посвятив звитязі,
домівкою йому був рідний ліс.
Десятки літ ще потім у «гулазі»
скитався українець Кривоніс!

Незламність і свобода для героя –
не звук пустий, не просто сірий дим.
За Україну він стояв горою
і назавжди зали́шився таким!

Скільки іще нам чекати, як яблука вродять
Скільки ще ранків неясних й задимлених днів
Вірю, що землю мою заскородять й удобрять
Воїни гноєм безславно спочилих катів.

Спека холодна за пазуху льодом стікає
Світлий світанок за обрієм десь спочива
Щастя і долю повіки віків не спіткає
Тих, хто на землю вкраїнську мою зазіха.

Яблука вродять і будуть рясніти на Спаса
Хто із мечем до нас лізе від нього й помре
Ми переможемо зброєю, словом і спасом*
Зірка Вкраїни на небі яскраво зійде!

*спас - українське бойове мистецтво.

Це на перехресті путана,
а ти його жінка кохана —
чутлива в брунатних веснянках,
хоч кажуть сторонні — коханка.
Із цим тобі жити прийдеться,
далеко та близько до серця.
З півслова його розумієш —
між вами: лавандові мрії,
повітряні замки і башти,
ліричні сюжети на шпальтах,
душевне єднання, тяжіння,
в очах зоряниць мерехтіння
і серцебиття перегуки
від ніжності і до розпуки.
Та серед жаливи чи квітне
кохання твоє зорелітне?
Чи завше в ладу ти з собою,
коли навіть поряд з тобою
Любов, що тобі не належить?
Дивись, не зірвися із вежі!

16.01.2023р.

Коли мій смак міняє знову присмак,
Пергамент білий огортає глупий присмерк,
Взамін подяк розноситься грізьба
І мохом заростає рідна призьба,

Старі стежки рознесені вітрами,
Хто з нами був – давно уже не з нами,
Камінням мощене життя твоє й моє,
І де наш дім ніхто уже не знає,

Коли в мою живу, прадавню мову
Вплітається жаргон вугілля й смогу,
Й чужак, укравши волю дорогу,
Мене заманює у нелегку дорогу,

Тоді позаторішнє "я" корить за зраду.
Тоді думкам своїм не можу дати ради.
Тоді гадаю: хто в моїм роду
Воскресне й дасть рятуючу пораду?

03.2016

Показуюсь тобі та відкриваю
Усе, що мучить, ріже і пече.
Я вже роки тебе наздоганяю,
А можу вгледіть лиш твоє плече.

Якби були ми, як оте галуззя,
Якби з одного кореня росли!..
Була б прив'язана на погляди-мотуззя,
Лише для тебе квітла б щовесни.

Дарма, мабуть, вдивляюся в обличчя.
Кого шукаю? Як твоє ім'я?
Твій образ – тінь, суцільне протиріччя.
Мій сон – твій дім, мій сум – твоя земля.

Якби ж були, мов грім і блискавиця:
Я – золотом, ти – гуркотом жбурнув.
Це не Ілля в небесній колісниці, –
Це ти мене до себе пригорнув.

02.2016

Сонячний новий ранок,
Січневий ще один день.
Ми знову рахуємо втрати
Стільки горя, а ще й не четвер

Люди перетворились на цифри,
Трагедії - на будень
Горе визначає статистика,
Навіть дитина тепер - мішень.

18.01.2023

Буває, що світ минає.
Буває – минають люди.
Та щось в тобі точно знає:
Хай титри, та далі – буде!

Ще будуть слова зізнання
В коханні, прощенні, зраді.
Ще будуть кивки вітання
Людей, що направду раді.

Ще будуть слова пророчі
І сни, і думки, і книги.
Ще будуть звитяги творчі,
Застої й за тим – відлиги,

Загальні людські падіння,
Твої особисті злети,
Сердець голосні веління,
І розуму тихі вето.

12.2015

Усе продовжило бути,
Хоча й кораблем тонути.
Та лиш у серцях покути
Давно по кутах не чути.

Усе продовжило спати,
Лісами лиш в снах блукати.
Та лиш сомнамбула здатен
З дощами гриби збирати.

Усе продовжило жити,
Земля не зійшла з орбіти.
Та лиш ненароджені діти
Не будуть зривати квітів.

12.2015

Стоячи на порозі свого смеркання,
Місто жовто-гарячим вогнем палало.
В ніч, таку неймовірну, як час кохання,
Місто знало всю правду, тоді вже знало.

Чи читало з облич, із долонь і кроків,
Чи питалось в мольфарів, ворожок, магів,
Але напрям для вічних людських потоків
Прописало завчасно, на лад зигзагів.

Не прощавши образ, нелюбові й зради,
Відсівало чужих, а своїх – вітало.
На одних – канонади, а тим – тиради.
Та, мабуть, я у скроні йому запала.

Мавши лиш пів гроша і травневу віру,
Приміряла я ролі себе майбутніх.
Я втиралась у шкіру йому й довіру.
Я була найприсутніша з всіх присутніх!

12.2015

Сміливі завжди мають щастя.
Кмітливі п'ють лиш чисту воду.
А я смакую насолоду
Свого щоденного ненастя.

Багаті прагнуть багатіти,
Злиденні – швидше б зледеніти.
А я – ще мить і буду тліти
З цього огненного причастя.

А я складаю заповіти.
Не мій мою пильнує вроду.
Не нам долати цього броду,
Бо в нас буде своє пропастя.

12.2015

І скільки б часу не минуло –
Людина спомином жива!
Немов торішнії жнива,
Як для знедолених притулок,
Як кожен кут і закавулок,
І пляц, де зайшлий спочивав,
І шлях, де стоптана трава,
Як кожен в стільниках чарунок –
Була людина недарма!

12.2015

Ти в дорозі, кожен день в дорозі,
Серед місць шукаючи свого.
Ти з доріг отих зійти не в змозі,
Наче заганяють батогом.

По узбіччях – глядачі гонитви –
Розрослися кам'яні ліси.
Їх лиш подорожнього молитви
На дещицю сповнюють краси.

Але ти, безмірно одинокий
Серед цих незатишних лісів,
Став таким до втоми простооким,
Став таким, як в супісках посів.

В цім сумбурі, мабуть, тільки небо
Є таким, як сто століть тому.
І як сотні поколінь до тебе,
Ти в дорозі молишся йому.

11.2015

***
А деякі трагедії однакові,
коли подія, наче, чорна ніч.
Вона є знакова
і для Авакова:
багато знати – небезпечна річ.

***
А ми уже доїхали до броду,
де мали утопити всю орду,
та у народу
мало є свободи,
коли іде у слуг на поводу.

***
А куди ідуть колаборанти –
невідомо. Але я навчу, –
хто за окупанта
умирати
мав охоту – має досхочу.

***
А на кремлі зупинені куранти,
бо це є економія, таки,
і... окупанти
мають пакувати
себе у целофанові мішки.

***
А русофілія чекає миру,
допоки діє ще воєнний стан.
Її кумири
захотіли сиру
у мишоловці з назвою Оман.

***
А Європа має гарний тин
на межі із відбувайлом-цапом.
Дуже хоче, блін,
діяти один
на один у бійці із кацапом.

Опінія
А поки йде війна, минає час.
і перемога дістає ознаки:
у нас –
це когнітивний дисонанс,
у Раді – імітація гарячки.

01/23

Віктор Кучерук
поезія "Напевно"

“Напевно, снюся любій уночі,
Якщо до мене тягнеться рукою, –
Її волосся на моїм плечі
Щораз думки лишає супокою.

Воно блищить здоров’ям молодим
І повнить ніздрі духом матіоли, –
Напевно, снюся милій я таким,
Яким вона не бачила ніколи.

Напевно, снюся гарній юнаком
Красивим, дужим, лагідним, завзятим,
Якщо вона при світлі і смерком
Себе мені дозволила кохати.”

Пародія

(Олександр Сушко)

Напевно, снюся любій уночі,
А вдень під піч ховається від мене.
Бо маю в сексі генеральський чин,
Вона ж - зольдат. Дитя у цім зелене.

А вилізе - мовчить. Хрести кладе,
Сахається від мене, мов від чорта.
А от сусідка любить. Тет--а-тет,
Бо я - найліпший учень у Ерота.

Та що сусідка! Гурій є обком!
І кожна хвалить за "труди" амурні.
Працюю вранці, вдень, вночі, смерком,
Все якісно! Але в дружини нюні!

Жона в печалі, в схимі, на межі,
А я хлебчу із глечика сметану...
Панянки! Розтолкуйте! Підкажіть!
Ну як мені утішити кохану?

Чому мовчиш? Благаю, не мовчи!
Твоє мовчання дихає печаллю
І холодом колючим, смертю навіть
Недавніх мрій, ще свіжих, молодих.

Чому ховаєш погляд від усіх?
Недавно в ньому сяяла надія,
Шалена пристрасть полум'ям горіла...
А зараз що? Чи хтось так захотів?

Можливо, осінь? Промінь з-поміж хмар
Не в змозі звеселити жовте листя,
Як і тебе. Не пізно — схаменися
Та й винуватців більше не шукай!

Не раз зійде ще сонце навесні,
Теплом зігріє виснажене тіло.
Почуєш ти, як жвавим булькотінням
Уламки льоду тануть у душі.

Та вибір твій. Як хочеш, то мовчи...


20.09.2022

Вітри летіли з крилами із віхол,
Чіплялись за пусті гаї, сади.
І сіяли снігами всім на втіху,
І засипали вирви і сліди.

Котилось, гуркотіло щось у небі
І стукало, і билось об шибки.
І простір хтось прочісував крізь гребінь,
А ми в теплі ховались залюбки.

Не зорями світили, ліхтарями,
Дорогу до джерельної води.
Вітри співали хуртовинні гами
І слухали їх заспані сади.

Де вишня гнеться тихо в непокорі,
Їй треба зберегти свої бруньки.
Але у завірюшнім білім морі
Сховалися дороги і стежки…

Моє тепло і думи всі крилаті
Нагрілися на батьковій печі.
Іще майбутнім і не пахне в хаті,
В матусиних руках життя ключі.

Лежу на житніх зернах і читаю,
Я зараз там, куди летять думки…
Сестричка на лежанці сіла скраю
І слухає, як гомонять батьки.

На колінах зустріли твою домовину
Благала мати:" Синочку, вставай"
Забрала війна молодого хлопчину
Кричали рідні і друзі :"Прощавай"

Не обіймеш,ти,ніжно матусю свою
Сльози пролила вона над холодним тілом твоїм
Загинув,ти,воїн,в кривавім бою!
Загинув,ти,в полі безкраїм!

Твій рідний дім та рідний поріг
Заночуєш ти тут вже востаннє
Молились ми та Бог не застеріг
Вшануєм ми пам'ять твою на Хвилині мовчання.

Він озирався на схили Акрополя,
І бачив політ куріпки Талоса,
Тримаючи циркуль старий у долонях
Він кроки міряв загубленим голосом
Знаючи Афіни йому не пробачать
Вбивство меншого, слабшого, кращого.
«Та зрештою, що це я, — себе заспокоював, —
Хіба не історія рухає часом?
Хіба не фатальні видіння оракула
Завжди цікавіші для світу, як глас
Великого міфу, бунту, спротиву.
Чому ж я противився?
Піддався страху? Генію серця ще зовсім юного.
Ось, тіні його мов вчепились в сандалі
Наче Еринії в'ються за мною.
Тікати. На Кріт, на острів Міноса.
Там спокій для совісті, там історія,
Там шурхіт хітону, мов хвиль, Пасіфаї —
Мене заспокоїть, вона світлозора
Водою оточить, і сонцем напоїть».
Очі — моря, повіки — вітрила
І теплий берег зійшов до ніг,
Слухай Дедале, як море Егейське
Сходить піною шумними припливами.
Чи чуєш, як чайки викрикують — Талос,
Талос,
Талос
Йдучи за тобою на острів Кріт.
І от вона — твоя історія,
Твоя Пасіфая, цариця твоя
Твоя інженерія вабить для неї
Священного білого, міцного бика
Посейдона.
Похіть стає на коліна у лоно
Корови із дерева обтягнута шкірою
Вона — Пасіфая — стискає в долонях
Священний трепет мінойської віри.
Тепер ти побачив свого Мінотавра,
Якого твій розум приводить у світ,
Що далі Дедале? А далі лиш далі
Ще одна видумка — твій Лабіринт.
А потім Тезей, Аріадна, вбивство
Звіра.
Крила із воску — Ікар твій летить
До сонця, падіння, відлуннями: — Сину
Ікаре! — розходиться небом.
А син мовчить.

04.03.2022

Не обманюй, що любиш мене
І повірить на слово не змушуй, –
Наша близькість, як сон, промайне,
Тільки згадки зостануться в душах.
Не кажи більш ніколи мені
Про все те, що створила в уяві, –
Оповідки ці дуже смішні,
Коли осені бачиться з’ява.
Не вигадуй того, що уже
Повторити узавтра не вдасться, –
Ти – яскраве майбутнє чуже
І нічим не обмежене щастя.
Твої щоки рум’янцем зайшлись,
А мої – жовтизною покриті, –
Я шурхочу, немов падолист,
Юна ти - повна соку і цвіту…
18.01.23

Коли від болю заховатись неможливо.
Коли ридає, роздираючись, душа.
Це пережити… чи вона щаслива,
що вижила,
що житиме
Лиша
розбитий камінь на обличчі шрами,
під шрамами відразливі рубці,
що витимуть і днями, і ночами,
незаживаючі,
незбутні
В кулаці
затиснутий шматок подертий мрії,
загаданої в новорічну ніч,
тримаються за нього скуті вії
іще на мить,
будь ласка,
ще на мить…

17.01.22

Залишились вони під руїнами дому
Зранку ще проживали щасливе життя
Комусь доведеться залишитись одному
А хтось не дочекався і повноліття

Вони жили,раділи,сміялись
Святкували новорічні свята
Вони вже майже не боялись
Неживі вже їхні вуста


2023
Вірш посвячений загиблим людям унаслідок ракетного удару в Дніпрі 14.01.2023

І
Мені далеко ще до читача,
що вихваляє кучеряве слово,
а радше – щиру українську мову
освіченого гуру-сіяча...
хай іноді на голову здорову
ще блимає у темряві свіча,
аби свої... навчалися чужому
і того не цуралися, що є
на поприщі, бодай би, на одному,
якщо його оказія дає.

ІІ
Раніше філософію вивчали,
риторику, поезію, латинь,
а нині учень получає бали
за те, що не його уму навчали,
а того, що на тисячу – один.

ІІІ
Освіта – це важливе поле бою,
та нині ми сьогодні не одні,
кого іще виховують війною,
аби запам'ятали... на війні
багаті не воюють між собою,
за них воюють бідні, не дурні
тому, що бідні, а тому, що пні
і їхній поводир... у вишині
із булавою... обрані юрбою
ці барани і цап із бородою
у цій кошарі – неуки одні.

01.2023

Палац «Дюльбер», що у перекладі з
кримськотатарської означає «чарівний»,
є однією з визначних пам‘яток Південного
берега Криму.


Знову приснився чарівний Дюльбер:
чайки здіймаються вгору,
не випускає з обіймів тебе
зморене сонцем море.

На горизонті сплять кораблі,
наче птахи на проводі.
Білої гальки гарячі вуглі
жалять пекучим оводом.

Сонце сідає і вже не пече,
вмить сходить з гір прохолода.
Зірка сідає тобі на плече
й стрімко пірнає у воду…

Все це здавалось невтраченим раєм.
Хтось відчував присмак скрути?
З пірсу монетки - чи пам‘ятаєш? -
кинули разом, щоб повернутись…

І повернемося - обов‘язково!
Час незворотній невпинно тече.
Наша земля це! Просто казкова…
Зірки сідають тут на плече.

Автор: Юрій Гундарєв
2023 рік

Вмирати треба лиш нажившись досить.
Смерть, як й народження, священна таїна.
Коли помру – це мусить бути осінь,
Бо осінь – це природи сивина.

Коли помру, а всім нам помирати,
Ох, як тоді захмариться блакить!
Триденна злива буде проводжати,
Мов реквієм, за мною загримить.

Коли помру – це мусить бути жовтень,
Такий медовий, пізній, дощовий.
У нас бо з ним вже кілька є домовлень,
Він мій порадник хмуро-грозовий.

Він обіцяв, що в зливі не намочить
Фати мені й моїх дівоцьких прав.
Казав, що листям й сонцем озолотить
Обручку і мереживний рукав.

Як згодився мене до шлюбу вести,
Мене – невісту, юнку, під вінець,
То хай же він і душу мою пестить,
Як цьогосвітньому прийде кінець.

Коли помру – хай буде це не вечір,
Не надвечір'я, ні, – глибока ніч!
Щоб при свічках мої біліли плечі,
Щоб в свічниках горіло дев'ять свіч.

Я їхнім воском вже давно хворію,
Ба більшем – ним лікуюсь, ним творю.
У світлі цьому пещуся й малію,
Й в останню мить ставатиму на прю.

Вогонь свічок, як світло моє власне.
Їх дев'ять, доки я іще жива.
Коли помру – одна із них погасне,
Щоб на вісьмох сповнялися дива.

18.07.2015

Тож, що це між ними було?
Чи подих червневого вітру,
Чи янгол небесно-привітно
Любов почепив на чоло?

Та пестила ніжна рука
Чоло, наче янгол торкався.
І він так затишно всміхався,
Що й віра міцніла, хитка.

29.06.2015

***

І я почну своє нове життя,
Що налетить, мов свіжий подих вітру.
І я під ним трояндою розквітну.
І буде в ньому твердість і пуття.

07.2015

Якби я знала, як тепер болітиме –
Закрила б очі клаптем полотна!
Твоїми не п'яніла б зорецвітами
І не любила б, чуєш, не жила!

Якби я знала, як я сумуватиму
І як минатимуть повільно дні,
Коли тебе назавжди покидатиму –
Не роздувала б з іскорки вогні.

Чи ще прийдеш у сни? Чи ще примаришся?
Хоч раз у вічність подаруй привіт!
Якщо чекати, кажуть, дочекаєшся.
Таких, як ти, чекають сотні літ!

Приходь до мене легко кожен раз,
Коли засну й забуду вкрити ноги.
Приходь до мене, наче не від нас
Втекла любов і сплутала дороги.

Буть поруч, як горить моє чоло!
Примарся, коли жар мене подужає!
Піклуйся і роби мені добро –
З тобою навіть при смерті одужаю!

30.06.2015

На добу світла всього кілька годин. У подумках в кожного своє. У мене Дніпро і нерозуміння родичів, які проживають, вірніше - доживають в раші… і рядки, що приходять не питаючи у мене дозволу…

***
Магічне мамине - нероба…
Трагічне батьківське - пияка…
Можливо хтось запхнувсь до лоба
Розвідав, всівся і накакав?..
І хто б і що… були безсилі…
А він - воно і непручалось
А ще були попутні хвилі
І з ким не всядиться - замало…
То щось підсвердлить, щось вікрутить
Злодійство теє попереду…
Вчепилось так, що не позбутись
Неначе хтось намазав медом…
А кажуть, що були задатки…
Якби ж не темінь й не затвірки…
Якби ж завчасно розги и латки —
З яких джерел, куди і скільки…
16.01.2023.

***
Одне запитання до себе самого…
(Заради безпеки - ніяких питань!)
Усе, що цікавить, росте за порогом
Знову ці вибухи… знівечена рань

І лиш зауважинка щодо безпеки…
Тут не до жартів, я не… товариші
Весна незабаром і бусли - лелеки
Вірші співатимуть кожній душі…

Досить по правді, чуєш, смертю стелити…
Бумеранг на помості, кожному з вбивць
Буде покара! просієм крізь сито,
Щоб не паскудили наших криниць…

Одне запитання до себе самого…
16.01.2023.

Ой, ростуть червоні помідори,
Ой, ростуть зелені огірки.
Найстрашніше горе,
Коли дітей хоронять батьки...

***
А на раші смакують видовище –
смертоносний удар у Дніпрі...
ЗМІєсховище
і арєстовіча
оцінили кроти й упирі.

***
А на фіґню не вистачає злості,
аж поки не потоне у багні
і на погості
перетліють кості
ворожі у антоновім вогні.

***
А на тавриді місце є таємне,
де голку переховує кощій...
та це нікчемне,
буйне і скажене
до себе в пекло забирає Вій.

***
А в челяді зеленої чесноти
котуються на рівні фаберже,
допоки боти,
блогери й сексоти
висиджують нове опезеже.

***
А у ОПе одні говоруни
та ще й у Раді, наче, їхні слуги,
але вони
усе таки ждуни,
а деякі усе іще – папуги.

***
А лідери думок і суєти
кульгають у полеміці етерній...
то як іти
до спільної мети,
коли смаки і цілі протилежні?

Реалії
А я їх не рубаю, але мушу
нагадувати в дусі рубаї –
якщо ти маєш душу
невмирущу,
не продавай дияволу її.

01/23

Ти там уже, де вічна тиша,
де вічний спокій, інший світ…
Де за межею морок ли́ше,
лише́ мовчання в безмір біт.

Відкритим був, не лицемірив
в житті, у пісні і кіно,
а у добро нестимуть віру
і Бенджамен, і Міміно…

Лунатиме приємний голос
ще не один десяток літ.
Ти викохав сумління колос,
аби добрішав цілий світ!

Тобі подобається
відчуття порожнечі?
Геть пустої душі,
вкритої тишею ночі.
Мабуть, так простіше.
Нічого не відчуваєш,
а отже, не маєш проблем.
Живеш в уявному світі,
в якому день за днем
одне й те ж саме.
Ті ж самі люди, ті ж самі справи.
Знову й знову.
Чи не докучає тобі це?
А може, тобі подобається
бути лялькою у виставі
химерного театру — життя.
Може, ти не розумієш,
наскільки сильно
це змінює тебе.
Може, ти навіть не підозрюєш
чому всі дні такі туманні.
Чому ж твоя душа
жадає почуттів?
Чому їй так набридло
бути під наглядом
суворої ночі?
Досить боятись того,
що наврядчи відбудеться.
Досить шаблонів
і вигаданих персонажів
у твоїй голові.
Досить.

15.01.2023

На даний час, зовсім інші стандарти -
І те що було раніше, втратило актуальність.
Але за щастя боротися варто,
Тому треба йти на крайність!..

Тільки я обідать трошки,
Голод як ніколи.
Раптом ‘’бац’’ – у мене ложка
Падає зі столу.
Ледве встиг схопить одразу.
Аж гадаю потім:
Хтось спішить. Якась зараза
Враз припреться в гості.
Знаю, є така прикмета.
Вір не вір, а вийде.
Впаде ложка чи виделка,-
Значить, жінка прийде.
Але врешті смішно з того.
Я ж впіймав! Не впала!
Тож поганого нічого
Статися не мало б.
Враз сусід приходить Зенько:
- В мене прикрі вісті:
Ваша теща дорогенька
Там застрягла в ліфті.

15.01.2023