На день закоханих тобі
Стелю до ніг найкращі квіти...
“Ти непідвладна будь журбі” -
Шепочуть ніжно саду віти.

Лиш тихо до вікна іди,
І тепло світу усміхнися.
Він стрепенеться, молодий,
І сонечко засяє з висі.

Ослабить щупальця мороз,
І лютий не лютує більше.
І тане лід його погроз,
І з мого серця ллються вірші.

В них пахощі — мов королі!
Троянд, лаванди і жасмину!
Цвіте кохання на землі
І в небеса весняні лине!

14 лютого 7530 р. (Від Трипілля) (2023)

Поруділі віти
Почали весніти
Посеред зимової краси, –
Котики вербові
Посідали знову
На безлисті пагони лози.
На гілках тремтливих
Мружаться сонливо
У обіймах теплих промінців, –
Зиркають байдуже
На пиття з калюжі
Та у ній купання горобців.
Котиків курносих
Не цікавлять зовсім
Горобців безпечних табуни,
Бо вони радіють
Радіусу дії
Прояву наближення весни.
14.02.23

Невдовзі презентація… ескізу, –
художник початківець заявив.
Лунатимуть сонети і репризи,
доволі перлів із музичних нив.

Шедевр одіну у багату раму,
підрамник пофарбую в золотий –
не пожалію сили я і краму,
аби престиж не підірвати свій!

Останнім часом творча катастрофа
мене спіткала неабияка…
Пишу полотна, як поети строфи –
вже завтра презентація… мазка!

Ти мене знаєш…
Я тебе - ні
Знову літаєш…
Я у вікні
Небо студене…
Зорі пісень
Знову без мене
Дмухали вгень
Я ж не іначе…
Вибач, авжеш
Боже, хтось плаче
З радощів все ж…
12.02.2023.

Не отруюй мене більше болиголовом —
я і так на цім світі живу без вітрил.
Можна вбити безжально одним лише словом,
а підняти на крилах не вистачить сил.

До весни недалеко, та що нам до неї?
Відцвіли наші проліски, і, як на гріх,
на варцабі* зів'яли червоні камеї,
облетіло пелюстя з галузок усіх.

Краще сніжні думки повизбируй довкола,
по кишенях не нишпор, неначе — шахрай.
Бачиш, голкою гострою серце вколола —
залиши мене в спокою, і не чіпай.

Все тобі віддала до останньої гривні,
хоч і шкіру здирай більш немає... нема!
Ні сльози, ні любові, ні дров у каміні.
За холодним вікном виє вовком зима.

Варцаб* — підвіконня

13.02.2023р.

Я вас не знав, допоки випадково
Ваш мелодійний голос не почув,
Коли ви з другом завели розмову
Про те, що в світі щастя досхочу.
Я вас не знав, допоки краєм хустки
Не витерли косметики сліди,
Які я мав колись, мов перепустку
На вхід у серце ваше назавжди.
Я вас не знав, допоки не побачив
І далі снити вами не почав,
Адже давно вже поглядом незрячим
Впираєтеся в мене й при свічах…
13.02.23

Життя триває в місті й поза містом
Воно сьогодні трішечки інакше…
Лишилися пройдохи й гуманісти
А знать майнула далече, як завше
Ну що ж, нехай традиції незмінні…
Кричати й обзиватись недоречно
Буває і таке, однокорінні
Це якщо так, по-свійські, і сердечно…
А згодом нас повчатиму як жити
Всі ті, що обкрадали і дурили
Якщо зустріните когось сердитим -
Ні слова щоб ні чорту, ні Ярилу…
12.02.2023.

Хоч сотню раз розбий своє чоло
Об стіни струнних. Небо контрабасів
Зриває вітром листя партитур
Веде смичком і так буває - з часом
Звикаєш до всього. До грому, до литавр,
До пригоршні, що закриває очі, до
Симфонії життя. До тих, хто звуком став
У твоєму оркестрі. Врешті в ноті
До, знайдеш своє теперішнє, опісля
Як раптом обернешся - прозвучить
Уся мелодія, без слів велична пісня
Історії. Історія. Здається, що вона
З прозорих хвиль, нитками слів прозорих
Вібрує океанами. Вода, ховає таїну,
Як неповторність - її мотив шукає глибину,
Яка до тебе вічністю говорить -
Холодним небом космосу і до-
Дає божественну іскру любові,
В якій щасливим серцем потонув
Над бурею симфоній, партитур.
О знай, моя подруго, я з тобою
І чую серце зболене твоє,
Що скрипками звучить і п'є гобоєм
Благальні схлипи, як звучить кларнет.
В руках твоїх 2 аси, наче сонце
Яке вкладає прихвостень тобі,
Коли зневірившись ти крикнула: плати,
І плата - мізер, смерть його в долонях,
Як і твоя. Симфонія звучить
І скрипки гладять хвилі, наче пальці
Лоскочуть всесвіт зболених долонь.
І ти ще віриш. Я ще вірю. Знаєш,
Яка в тобі стихія пломенить!
Жіночий дух, як стиглий м'якуш хліба,
І спалена ти в сотий раз гориш,
Ображена, обманута безвір'ям
Близьких тобі, але таких чужих.

19.12.2021

Ой, росте в полі зелена цибуля,
Ой, росте в полі зелена цибуля.
В молодого юнака влучила куля,
Влучила куля.
А він лежить, бідний лежить,
А турок дивиться з вежі.
Ой, дивиться з вежі...
Світить Місяць над полем,
І молодий вітер віє з півночі.
Вмер хлопчик з тяжким болем,
Який перейшов в його очі...

Ніч – моя свобода, я – її споруда.
Голе серце білим світило.
Пред’явила вроду, розв’язала груди,
відпустила тіло – на діло…

Мій комерсанте,
я теж комерсантка:
моя комерція – це я,
уся до останку.

От і ранок морить, от і розплатились.
Теплими грошима вдягаюсь.
Поки ще за штори сонце не скотилось,
час не гаю – спати лягаю…

Ніч – моя свобода,
я – її споруда.
В голе серце "Біле" вливаю.
Воно густо бродить,
розпирає груди…
І ридає скрипка, ридає.

10 лютого 1989 р., Київ

Постать -
спотворена велич незрілі затьмарює маси.
Всесвіт
не знає великих, хто б не розчинився у часі.
Поступ
веде у майбутнє, рахуючи справи і сенси.
Слід твій
лишатися буде, допоки в нім зміст не зітреться.

Молода і дуже гарна княгиня Ожина
Була любляча матуся і вірна дружина,
Хоча заміж виходила і не по любові.
Але в шлюбах династичних не було і мови
Про якусь любов. Батьки так союзи міцнили,
Коли доньку видавали чи сина женили.
Тож, коли сусід могутній прислав по Ожину
Сватів, аби її взяти собі за дружину,
То батьки не опирались, її не питали
Та одразу зовсім юну заміж і віддали.
Мусила скоритись долі, хай і не любила.
Троє діток чоловіку вона народила.
То й була її найбільша у житті відрада.
Та і чоловік від того був, звичайно, радий,
Бо ж мав уже двох синочків, спадкоємців трону,
Буде кому передати князівство по тому.
Був він зовсім не злобливим, навіть, і привітним.
Віз з походів подарунки і жоні, і дітям.
Тож було у неї вдосталь чого одягати
І чим себе на гостині гарно прикрашати.
Чоловік був – «переможець», не сидів удома,
Все шукав собі здобутки якісь без утоми.
То він їде полювати у степи на тура,
То до лісу на ведмедя. То штурмує мури
Непокірного сусіда. То вже із ним разом
Ідуть іншому сусіду мститись за образу.
А, бува, в краї далекі вируша походом,
Тоді його й по півроку дочекатись годі.
Та ніколи без здобичі звідти не вертає,
Багатіють його землі, вдосталь всього має.
Але якось із походу в далекі країни
Привіз не лише дарунки дітям та дружині.
Прихопив з тії країни собі знатну бранку.
Та зманила його серце, стала за коханку.
Молода, чорнява, гарна, але й хитра дуже,
Знала, як скорити можна серце того мужа.
Тож вернувся він з походу на себе не схожий,
Навіть, з жінкою ділити відмовився ложе.
Виділив палати гарні у своєму замку,
І у розкошах жила там та його коханка.
Що могла на те сказати княгиня Ожина?
Мовчки все оте терпіла, бо ж тоді дружина
Ніяких і прав не мала. До батьків вертати?
Так ті ж її не захочуть вдома і приймати.
А як діточок лишити? Хто ж їх тут догляне?
Хто ж тоді на їхній захист перед світом стане?
Тож доводилось терпіти, хоч серце і крає,
Бо ж чим воно закінчиться – то ніхто не знає.
Та коханкою лиш бути, звісно, не хотіла,
А, оскільки вона князем вже, як хоч вертіла,
То нашіптувати стала супроти Ожини,
Що та його не достойна. Вона ж йому сина
Й не одного народити може, як він схоче
І так ніжно зазирала князеві у очі.
Він же, хоч коханку й слухав та розум не втратив,
Не хотів з її батьками союз розривати.
Обіцяв вночі, а зранку забував слова ті
І доводилось коханці лиш губи кусати.
Та ж вона хитрюща відьма, знає, що робити
І виставу влаштувала, начебто, побити
Здумала її Ожина. В коридорі впала,
На весь замок, мов від болю так заверещала..
Назбігалася сторожа, князь примчав на крики.
Та жаліється, що ледве не стала каліка
Та показує на рани, що сама ж зробила.
І тим князя обманути, все-таки зуміла.
Велів князь свою дружину в башті зачинити,
Аби їй по замку вільно було не ходити.
А підступній того й треба, ключі тихцем взя́ла
Й до темниці, де Ожина сидить, завітала.
Що там було вже – не знаю. Але на світанку
Знайшли мертвою князівну під стінами замку.
Випала із вікна башти. Чи сама схотіла,
Чи та відьма помогла їй? Князь глянув на тіло
Й велів тихцем поховати, щоб пліток не було…
Після того не багато часу і минуло,
На тім місці, де Ожина на землю упала,
Кущі дивні та колючі враз повиростали.
На них ягоди чорненькі кисло-солоденькі.
Полюбляли їх зривати княжичі маленькі.
Люди, що про смерть Ожини досі пам’ятали,
Так ожиною кущі ті тоді й називали.
А коханка, що із себе господиню корчить,
Велить кущі ті зрубати, вивести їх хоче.
Та чи люди так рубали, чи то кущ живучий,
Бо під мурами ожини уже цілі ку́щі.
А, як пізня уже осінь в краю наступає,
Листя її червоніє, як вогонь палає.
Навіть, сніг вогню отого не здатний прикрити,
Буде й до міцних морозів отак пломеніти.
Для коханки то все бачить було понад силу,
Усе зло, яке до часу у душі сиділо,
Геть спалило оту душу, одні головешки.
Якось вибралася зранку на ту саму вежу
Та й стрибнула у ожину, мов спастись хотіла.
Не знайшли, як не шукали, потім її тіла.
Ні для кого, окрім князя, то не було горем,
Він, щоправда, знайшов іншу й утішився скоро.
А ожина розрослася, розійшлась по світу,
Щоби була насолода нам і нашим дітям.

Нема надій на рай у цьому світі,
якщо його оточує пітьма,
коли ідуть за нього наші діти
у ті світи, яких ніде нема.

Не надихають ворога любити
ані завіти Божого письма,
ані покірна ідолу юрма,
ані обожнені дереворити.

Але не за горами та весна,
яка не заперечує вимоги
і деміурга, і самого Бога
до віри... заперечує війна,
що є дорога і лише одна –
палаюча у сяйві перемоги.

Довго з лікарем говорить пишна молодиця.
Каже: - Вдень суцільні нерви. І вночі не спиться.
Голова тісна і бідна, як собача буда.
З чоловіком стало складно. Хтозна що ще буде.
Досі тихий був і чемний. Смирний, як овечка.
І не красень, і не дурень. Не скакав у гречку.
Гроші носить, діти бавить. Голова й два вуха.
Та ото якось нажерлось, як якась свинюка.
В нього клепки в голові там, як у зайця сала.
Став жалітись враз п’яненький, що інтиму мало.
Що давно уже не тішать мої форми пишні.
Сни йому вже місяць сняться. Різні, еротичні.
Я йому вліпила трохи. З нервів і любові.
Бо інтим отой пасує, як сідло корові!
Пару тижнів крутить носом. Ще й нахабне злиться.
А у мене тиск і нерви. І вночі не спиться.
Лікар думає – гадає. Треба ж дать пораду:
- Еротичні сни, шановна, - то ніяк не зрада.
Від безсоння дам вам ліки, мужа бить не треба.
Не беріть дурного в мозок. Бо від того нерви.
Та задумалась, зітхнула. Каже: - Маю просьбу.
Може б, я його привела на сеанс гіпнозу?
Лиш одним би глянуть оком, як ото виходить.
До якої баби – кралі він у снах там ходить!

12.02.2023

Ти  –  мій  сон і крізь  тьму  прилітаєш до  мене,  мов  ангел…
Може гріх?.. Але  ні.
Ти  зі  мною  в  журбі
І  удень,  і  вночі,
Наяву, уві сні,
В щасті та  у  найважчі  хвилини  страждання.

Ти  –  любов, ти — усе.  Тебе пристрасно-ніжно  кохаю.
Тільки  ти  назавжди.
Тож  прошу  я,  не  йди!
А,  як  йдеш,  -  забери
Вже  й  мене  до  біди,
Бо  без  тебе  і  світу  для  мене  замало!

Ти  –  життя.  Ти — мій світ... в тобі  радість  і  щире бажання.
Завжди  твій  –  пам'ятай!
Забери  у  свій  рай!
Твої  очі —  кришталь,
В  них  згубитись  не  жаль
Чи бодай зазирнути, хай навіть востаннє...




16.03.2013р.

Люблю осінь
За мокрий поривчастий вітер,
За роздумні дощі, поєдинки останнього листу.
Тільки засніжену зиму люблю.
Чекаю весну.
Радію травичці, що пробила асфальт.
Переймаюсь клопотами птаства.
Зі щемом зауважую кінець літа...
Люблю цуценят, не люблю надто злих собак.
Не люблю котів за потайність.
Люблю горлиць, не люблю голубів.
Намагаюсь збагнути одвічний сум корів.
Невибутньо захоплений конями.
Люблю чепурну,
А ще більше забрьохану в грищах малечу.
Люблю погамовану мудрість літніх.
Люблю, не люблю, захоплююсь, вірю...
Моя втіха, моя зненависть, мій глузд...
Мій світ.
Заглядаю в очі,
Проектую твій світ.
Так боюся в чомусь схибити.

P.S.
У кожного свій світ.
Хто не створив його,
Великого світу не знайде.

Кіт підняв хвоста. Ото халепа!
Мокра цівка бризне на софу....
А мене в полон взяла Евтерпа
Й каже: - Цить, невдахо! Ні гу-гу!

Я для неї - харч поживний, учень,
Сексуальних любощів алмаз.
Від розпуки двадцять раз із кручі
Вже стрибав, але усе дарма.

Не сховатись, не втекти, ні вмерти,
Не богиня - кара за гріхи !
Був Тарзаном з виду, став шкелетом,
Від любаски лютої жаги.

В неї - свято, а у мене - муки,
Чинять так не друзі - вороги.
Отака історія "науки,"
Отакі зі здором пироги.

(Евтерпа - богиня науки, одна з муз)

11.02.2023 р.

Пролітають крилаті
Наші дні та роки, –
З Днем народження, брате,
В час такий нелегкий!
Зичу миру і щастя,
Й уповільнень літам, –
Нехай завтра удасться
Все, що вимріяв сам!
Хочу ще побажати
Тільки рівних доріг, –
Щоб від бід тебе, брате,
Всюди Бог уберіг!
Кожен крок твій і дія
Осягають світи,
А я поруч радію,
Бо ми - рідні брати.
12.02.23

Стікаю ніжністю і плавлюсь від кохання
Щоб оповити всю тебе, як плющ.
О душ і тіл хмільне взаємне проростання!
Ярило-Бог над нами всемогущ!
Стікаю ніжністю і плавлюсь від кохання.

Стікаю ніжністю і плавлюсь від кохання
Нових набуде форм любові гель,
Коли пройде крізь біль, і війни, і страждання,
Й не буде меж йому: ні стін, ні стель.
Стікаю ніжністю і плавлюсь від кохання.

Стікаю ніжністю і плавлюсь від кохання
Ця щастя рідина, в ній — світ увесь
Цвіте у ендорфінах* звечора й до рання,
Від надр землі — до сонячних небес!
Стікаю ніжністю і плавлюсь від кохання!

Стікаю ніжністю і плавлюсь від кохання...
Все що було, і нині є, й прийде --
Підвладне масі тій, що зве до раювання.
В ній -- почуття одвічно молоде.
Стікаю ніжністю і плавлюсь від кохання.

Стікаю ніжністю і плавлюсь від кохання...
Застигне гель колись, як прийде час.
Постане з крилами в бурхливу мить останню
Величний пам’ятник любові з нас!
Стікаю ніжністю і плавлюсь від кохання...


11 лютого 7530 р. (Від Трипілля) (2023)

Вечір спив меланхолійно
апельсинове безмежжя,
хоч-не-хоч, а трагедійно
сонце кинулося з вежі.
І пливуть у чорнім небі
бригантини білосніжні.
Говори мені що-небудь,
любий хлопчику мій ніжний.
Шамотить хтось за стіною —
крапки й коми в кожній фразі.
Я не знаю, що зі мною
відбувається наразі?
Ніч безсонням тихо блудить
по підлозі, мов сновида,
мерзнуть пальці, терпнуть губи,
проникає ніж у груди...
Як тобі цього не видно?

11.02.2023р.

Прокинутись одного ранку,
не відчуваючи болю.
Відкрити повільно очі,
не заповнюючи їх сльозами.
Більше не страждати.
Не знати, як насправді боляче.
Не відчувати, як пронизує морок.
Заснути від приємної втоми,
піднесеної вихором життя.
А не спати, щоб не відчувати болю.
Не відчувати себе
і поклику своєї душі.
Не чути моторошний крик
свій із безодні.
Не слухати свої думки,
що кладуть сіль на свіжі рани.
Говорять до подиву гірку правду,
розбиваючи крихкі мрії.
Вкриваючи засмучені очі
пекучим сльозами.
Огортаючи болем
пережиті дні з місяцями.
Такими болючими виявляються
поневолені страхом думки.
За ґратами темряви
ховаються вони.

10.02.2023

Твоя рішучість загублена в роках...
У струнах шестиструнної гітари
І в явлені своїм на небесах,
Коли душа ховалась від покари…
Та видно щось в житті вас берегло
Від участі (земне) за кусень злата…
Душа твоя різнила, як ніхто,
Де бринькання одне, а де соната…
10.02.2023.

В прозорому небі востаннє шукаю тебе,
Чи віриш, що сонце засліпить, засліпить чи в попіл,
І в сіро-зелених розтоках зіниць розітне,
Розмарений спокій і відчаєм, віддих потопить.
В прозорому небі ще стільки можливих чекань,
Чи знаєш, що вічність, що захід, що тіні без сили,
Що очі достатньо закрити, втекти від прощань,
Та з воску, о боже, - повіки! повіки та крила.
І груди здимаються вірою, віддихом хвиль,
Хапаючи жадно повітря, відчувши погибель,
Ах, чайка так високо вирвала голосом квиль,
А ти мов на березі жертвою, зябрами риби...

30.06.2019

Хочеш правди, підлий дезертире?
Що ж, гаразд. Цей віршик - саме те.
За чужий рахунок хочеш миру,,
А сусід твій сивий. Був шатен.

А товариш твій в сирій могилі,
Брат - вбиває орків-зарізяк.
Кров'ю пахнуть хмари білі-білі,
Бо веселку переїхав танк.

У пророка випалене око,
А святому ніж під серце "вжик".
У сестри хірург важкі осколки
Вирізає з м'ясом із душі.

Вмерти рік уже як не боюся,
Бо держава рідна на кону.
Я тебе знайду, як повернуся,
Власноруч на дибі розіпну.

11.02.2023р.

Миготіння зірниць
Невиразно-убоге, –
Примостилася ниць
Між тинами дорога.
Сніжний пил, як золу,
З неї вітер здуває
І насичує млу
Срібним пилом до краю.
Непроглядність німа
Іще більша за рогом, –
І нікого нема –
Тільки я та дорога.
Чи зо страху дрижу,
Чи тремчу від морозу, –
Я невдовзі скажу,
Бо сьогодні не взмозі…
11.02.23

Падай зі мною в зорі
Що в сіножатях сплять...
В тихі та неозорі
В неба прозору гладь!

Падай зі мною в трави,
В прілий пахучий мох
В досвіти і заграви
В дні без жалю й тривог.

Падай зі мною в благість,
В пайду небес пурхай...
В утіху, любов і радість
Падай, злітай, кохай!

Ніжність так ніжно ніжить
В серце лоскоче щем
В цьому б іще пожити...
В щасті б побути ще!

Спинити рух незграбно на льоту
і крила у польоті скласти.
Та, всупереч тяжінню впасти,
підтримувати вперто висоту.

Повітря прохолодне, бо зима.
На смак, як і на дотик, трохи сіре.
І, хмарами шугаючи, зневіра
підсовується ближче крадькома.

Ширяння граціозне журавлів
наразі недосяжне, зависоке.
Глибокий вдих і видих теж глибокий
в обплетенні оголених дротів.

Безмежний простір, неозорий край.
Відсунемось, розлетимось на краще.
Та сонце, хоч яке в тобі пропаще,
затьмареним в мені не залишай.

Пройдеться порух вітру по спині,
і крила розчахнуться: сильні, пружні.
А поки що утримуватись мужньо
в доступній і без крил височині.


07.02.23

Леліють далі голубі
І в небі вітер верховодить, -
Радію сонячній добі
Опісля хмурої погоди.
Аж посиніла височінь
Від довгожданого морозу, -
Лежить принишкло світлотінь
На утрамбованій дорозі.
З попід взуття то скрип, то хруст,
Як близнюки дзвінкоголосі, -
І пар зривається із уст,
І соплі трохи дражнять носа.
А так все добре - навкруги
Незрушно-видовжених слупів
Іскряться злежані сніги
І птахи туляться докупи...
10.02.23

І нехай ми будемо трохи заплутані,
Трохи зв'язані, і затамовані.
Ми стали для когось незмінно присутніми
Зі своїми бзіками та безоднями.
Ми стали рядками віршів недописаних,
В римах з прикметників переоцінені,
Трохи солодкими та здебільшого кислими,
Вічно змагаючись з власними тінями.
Але найкраще вдаються нам пошуки,
Точніше, — скитання у пошуках істини,
В яких ми побили численні горщики,
Придумавши тріснутий регіт трикстера.

17.08.2021

Відтоді, як Україна стала
Лиш чеканням стрічі,
Де б не довелося бути,
Шукаю гору, на яку зійти спроможен.
З літами нижча вона й нижча,
Але незмінно одна й та ж – Чернеча.
І коли сходжу на ту гору,
Дозбирую думки про Україну,
Неначе я й навсправж на Канівщині:
От-от останню сходинку здолаю,
Вклонюся по-синівськи Кобзареві
Та й разом з ним огляну те,
Що він збирав собі на старість.
...І якщо серце гуркотітиме гучніш,
То це від туги. Не од перевтоми.

Час настав - дізнавсь про дрони…
Бомбосховище відвідав…
Кілька раз не пообідав
І проклять послав з півтонни
Тим ублюдкам ненаситним,
Що діряв’ять Боже небо
Без причин і без потреби
І моє, ЖовтоБлакитне…
Час настав, той час нежданний
Вже було не раз подібне
Чули різне… і майн лібен
І шахед надрив гортанний…
Драмтеатр… і війн театр
Зло у світі безкінечне
Настрій хоч і не аптечний -
Все ж зустрінусь з психіатром…
10.02.2023.

Заховаюся до халабуди
Від жони "гав-гав-гав!", " бу-бу-бу!".
Тож вночі цілуватись не буду
І чукикати також не бу.

А Рябко заночує під тином,
Розуміє, що в мене біда.
Не лякає його хуртовина
І лютневе нявчання кота.

А виною всьому оковита
(кум барило центнерне приніс).
Ох і добра-а-а! Аж око з орбіти
Ледь не вилізло. Чарку "лизь-лизь!".

Найжирнішу обпатрали гуску
Обсмалили бігом порося...
Українці не п'ють без закуски!
Козакам так чинити ніззя!

Ну, а згодом, залізли в кошару
І поцупили там баранця.
І бичка молодого до пари
Потягли, бо хотілось мнясця.


На широку говілося ногу,
Не застілля, а учта богів.
Колобродили, наче, недовго,
Так гуляти і рік до снаги.

В хаті чвакання, цокання, хрускіт,
Тиждень м'яко хитається світ...
Та жона повернулась з відпустки,
Хлів пустий! Залишився лиш кіт.

Вмить полопались жінки нерви,
Аж у мене зібгався сичуг.
Бо такого прелютого реву
В зоопарку й від тигра не чув.

А кохана - ще та зарізяка,
Била довго, (шістнадцять годин!).
- Йди, полюй на зайців, харцизяко,
І до хати без мняса не йди!

10.02.2023р.

Не  підживлюй  надію  в  мені,
Не  даруй,  не  плекай  сподівання!  –  
Кажеш так,  бо  давно у  душі
Вже  не  віриш  у  справжнє  кохання.
Ну  а  я  цього  разу  змовчу,  
Бо  що  можна  ще  тут  розказати?..
Про  мою  нескінченну  журбу  
Чи  про  те,  який  я  –  бідолаха?

Просто знай,  що люблю  тебе  щиро
І  кохання  моє  неосяжне!
Сподіваюся,  вірю  у  диво,
У  взаємність  та  спокій  між  нами
І  у  те,  що  ми  разом  навіки.
Тож,  молю,  не  блокуй  наші  чати,
Бо  тебе  я  кохаю  настільки,
Як  лиш  може  людина  кохати.



28.05.2022

О моя люба, тривожна в самотність закохана панно,
Доторкнутись до сонця не можна надія на фортепіано;
Надія на музику слова, на струни, на клавіши, повсть і
На те що в твоїх обіймах, розпочнеться нарешті повість.
Повість сонця в очах розмови, повість вашої милості панно,
О тільки б в якомусь слові не допуститися помилки, жадно
Закинувши голови в ноти, на струни фортепіано,
І скільки б не грали мелодію, - тривалості гри замало.
Замало твоєї присутності, наповненням дивного міста,
В серцях висхідної звучності, в жодній вулиці, ти, не помістишся.
І в жоден рядок не втиснешся, в самотність закохана панно,
А сонце ще так далеко, а туга за ним вже, як даність,
Сказати б – повинність, розплата, прелюдія теплих ванн,
Де сипле проміння сонце у купіль лякливих звикань.

24.07.2019

Ходить жінка зоопарком. Глип на звірів зрідка.
Зупинилась на алейці, де горили клітка.
Подивилася на мавпу. На табличку вгору.
І питає у мужчини, що проходив поруч:
- Як вам, дядьку, це створіння? Мавпа та велика?
Підкажіть, оця горила – чоловік чи жінка?
Той уважно подивився на горилу сповна.
Й мовив їй, всміхнувшись трохи: - То самець, шановна.
- Отже, значить, чоловік це! Бачу погляд хтивий.
По очах у нього видно: хитрий, злий, лінивий.
- Це самець! Не чоловік він. – враз мужчина злиться.
Жінка змовкла. Тільки й ляпне: - А яка різниця?
- Є різниця! Ще й велика! Скажу прямо в очі.
В чоловіка попри інше є крім того гроші…

09.02. 2023

Знаходяться вірші, яких не було.
Слова вже такі, мов дорослі люди!
Мов хлопчик маленький заліз у дупло,
враз виріс! а далі – ніяк і нікуди…

5 вересня 1999 р., Київ

На березі моря багаття горить.
Від моря легка прохолода.
Навколо гурт воїнів юних сидить,
Та слухає, як про походи,
Про битви великі, про славних царів
Старий дід їм розповідає.
Та все позира з-під насуплених брів,
Мов в душі до них зазирає.
І голос його хриплуватий звучить
То голосно, то ледве чутно.
А їм, навіть, слово би не пропустить,
Про славні часи не забути.
- Були кіммерійці у славі колись,
Часи ті, на жаль вже минули.
Ми славу свою розгубить спромоглись,
Про гордість, напевно, забули.
А було ж – країни скорялися нам,
Царі на колінах стояли.
А золота стільки, худоба і крам…
Усе у достатку ми мали.
Тоді ще не тут, у горах цих жили,
А там аж за морем великим.
В безмежних степах ми царями були,
Бо ж там панували одвіку.
Я був тоді ще, як і ви, молодий,
В ту пору, як вісті примчали –
Теушпа програв з ассирійцями бій.
Царя у нас більше не стало.
Вернулись з походу далеко не всі,
Багато лягло на тім полі.
І в душах вождів страх великий засів.
Рішили – не підуть ніколи
Вже більше в походи в далекі краї,
В степах цих залишаться жити.
Та й слід боронить пасовища свої
Від скіфів, що прагнуть їх звідти
Прогнати. А скіфів тих сунеться тьма,
Мечам буде вдосталь роботи.
А там за морями лиш гори, нема
Просторів цих. Нащо той клопіт.
Піднявся Тугдаммі – наш цар молодий,
На те їм презирливо мовив:
- Мій батько, мій дід у походи ходив,
Мечі червоніли від крові.
Ми славу собі здобували в боях,
А не у степах цих безкраїх.
Ми з них багатіли, ми сіяли страх
По світу від краю до краю.
Сидіти отут та на скіфів чекать –
Чи ж то чоловіча робота?
Як хочете – думаю я виступать
За море, у землі за Понтом.
Помститися хочу за вбивство царя,
Пролить ассірійської крові -
Хай згинуть навіки, міста хай згорять.
Ми ж славу здобудемо знову.
Я лише охочих візьму у похід,
Нікого примусить не хочу.
Хто з воїнів прагне побачити світ,
Хай знову меча свого точить!
Із криками молодь вітала його,
Старі голова́ми хитали.
Самі не хотіли походу того
І молодь за те зневажали.
Та що нам зневага ота, коли ми
Йшли славу собі здобувати,
Дорогами знову пройтися тими́,
Що предки змогли протоптати.
Взяли знов у руки залізні мечі,
Які ще батьки гартували.
Хай кожного кінь його вірний помчить
В краї, де ми ще не бували.
Полишивши наші кочів’я в степах,
Пішли ми шляхами крізь гори.
Ніхто не чіпав нас, бо ж досі ще страх
Ішов перед нами в ту пору.
Ми мимо Урарту спокійно пройшли,
Не стали тоді зачіпати,
Хоча пам’ятали, як предки могли
Уратів в їх го́рах скоряти.
Ассірію теж оминули поки,
Ще час не настав для розплати.
Пішли ми на захід до Галіс-ріки
У Фрігію щоб завітати.
Там правив, казали, тоді цар Мідас,
Що в золоті, наче, купався.
Те золото в далеч і кликало нас.
Як тільки Мідас той дізнався,
Що ми уже близько, до нього йдемо,
Зібрав свого війська чимало.
Мабуть, сподівався, що не поб’ємо.
Та ми його військо напали.
Скривавились наші залізні мечі,
Стинаючи голови вражі.
А цар наш Тугдаммі попереду мчить,
Життям своїм, наче не важить.
А ми вслід за ним прокладаємо шлях
Крізь військо фрігійське строкате.
І Мідаса раптом охоплює страх,
Він кинувся з поля тікати.
Ми довго їх гнали та довго сікли,
Царя, правда не наздогнали.
А далі міста брати їх почали
І здобичі в кожному мали.
Ми Фрігію всю, наче гребнем пройшли,
В найдальші кутки зазирнули.
На Лідію вже повернули були.
Та ж вістки тривожні почули,
Що Гіг – цар лідійський на поміч позвав
Ашшурбаніпала. Той з військом
Уже нам ударити в тил поспішав,
І військо його уже близько.
Не став цар Тугдаммі чекати на те,
Як ворог ударить з двох бо́ків.
І рішення швидко придумав просте,
Чекати не став того, поки
З’єднається ворог. Він нас розвернув
І кинувся на ассірійців.
Кривавий, жорстокий із ними бій був,
Прийшлось ворогам відступиться.
Ашшурбаніпал мусив мир заключить,
В Ассірію сво́ю вертати.
А нам тепер можна і Гіга провчить,
Щоб знав, з ким союзу шукати.
Ми маршем стрімким в його Сарди прийшли,
А він поза мури сховався.
Та мури його ті ніяк не спасли.
Хоч він із-зі стін відбивався,
Ми місто взяли та убили царя,
Й народу побили багато.
Дивилися потім, як Сарди горять,
Як час настав далі рушати.
Пройшлись ми по Лідії, все підгребли,
Що цінного лише знайшлося.
А далі на захід до моря пішли,
Де еллінам вільно жилося.
Дісталися Ефеса. Місто взяли,
Хоч елліни і боронились.
Ми золото там і багатства знайшли,
Худоба нам також згодилась.
А ще у долині храм їхніх богів
Ми дощенту розграбували.
І зовсім нас не налякав їхній гнів,
Бо ж наші нас оберігали.
Над морем багато поселень було,
Де елліни ще оселились.
Та ледве про нас їм провістя дійшло,
Вони із добром похопились,
На судна усілись та й на острови,
Щоб звідти на нас поглядати.
Ми б тих хитрунів не лишили живих,
Але не змогли їх дістати.
Розлючені далі тим краєм пройшлись,
Магнесію ще сплюндрували.
А далі на північ уже подались
Та й біля Антандра зостались.
Там табір наш був кілька років тоді,
Ми звідти в походи ходили.
І страх тоді краєм усім володів,
Боялись всі нашої сили.
Як перебиратись прийшов уже час,
Сплюндровані землі лишати,
Тугдаммі повів в Каппадокію нас,
Щоб там могли ми кочувати.
Там землі родючі, широкі степи,
Нам так рідний край нагадало.
Та цар не для того в стремено ступив,
Щоб ми просто так кочували.
Ходили походом у Сірію та
Ассірії жить не давали.
Час помсти тепер за Теушпу настав.
Криваві мечі діставали
І йшли грабувати і села, й міста,
Палити усе й руйнувати.
Рабів у походах тих кожен дістав,
На захід везли продавати.
Від страху дрижали країни усі.
Ті бились, а ті відкуплялись.
Ні дня меч без діла у нас не висів,
Весь світ ми скорить сподівались.
Тугдаммі могутнім вершителем став,
Царі всі схилялися низько.
«Володарем всесвіту» себе назвав
І то було істини близько.
Можливо б ми й всесвіт скорити змогли,
Та цар ассірійський злякався,
Щоб військо його ми не перемогли.
Він скіфів просити подався.
Узнав, що то ворог заклятий для нас,
Покликав собі на підмогу.
І скіфи здолали над морем Кавказ
Та нам перетяли дорогу.
Зійшлися ми з ними в кривавім бою
На полі у землях Табала.
Хоч ми і зібрали всю силу свою
Та нас проти них було мало.
Ми ж бились, як леви. І цар перед всіх.
І кіньми своїми топтали,
Рубали мечами залізними їх
Та скіфів все більше ставало.
Уже і рубати втомилась рука,
Вже й коні ледь переступають.
І тут розлетілася вістка гірка,
Що з нами царя вже немає.
Поліг у бою від ворожих мечів.
Що було нам далі робити?
Сандакштра тоді відступати велів
Аби хоч комусь уціліти.
Неслись наші коні, а скіфи услід.
Кого доганяли – вбивали.
І, лише як ніч опустилась на світ,
Погоня, нарешті відстала.
Вернулись ми у Каппадокію, де
Кочів’я свої залишили.
Не знали, що плем’я попереду жде,
Збирали для захисту сили.
Хоча Сандакшатра Тугдаммі і син,
Та цар з нього справжній не вийшов.
Від скіфів не зміг захиститися він
Й степи ці розкішні залишив.
Прогнали нас скіфи і ми розбрелись
По різних краях і народах.
Лиш згадуєм, як панували колись.
Тепер досягти того годі.
Загинула слава, народ перевівсь.
Тепер вже таких і немає…-
На північ старий в далину подививсь,-
Десь там батьківщина чекає
Та вже дочекатись не зможе, мабуть.
Хіба, може б, вам пощастило
Хоча би рукою землі доторкнуть,
Де предки ще ваші ходили.
А я молодий був і грудки не взяв
Аби коло серця носити…
Змовк голос старого. Гурт також мовчав,
Мов все то хотів пережити.

Звучать дерева зимними світлими-
кудись, у позапростір, в понад світ -
так неприсутньо, начеби ні грама
нема у них чуття до людських бід;

неначе листя їм не опадало,
густі осінні сльози не лились...
замантрені, байдужістю оспалі
і під корою змерз життя налив.

Звучать дерева непритомним зойком -
не чують куль, ні крику на вогні...
як буде важко - раптом, ненароком -
збудитись їм весною у війні.

Ти даремно турбуєшся, друже,
що московською не сокориш.
Діалект той кацапський байдужий
українцю, як ломаний гріш.

І діагноз давно вже відомий –
та хвороба іде від батьків,
бо вертає до отчого дому
лише справжніх, а не байстрюків.

Тож хворій на здоров’я і маску
не спішися усе одягать,
а веди за собою у казку
українців, гуртуючи в рать.

А ім’я їй святе – перемога!
Світла промінь розітне пітьму
і у тому велика підмога
наша мова. Здолаєм чуму!

Тож хворій і приємна недуга
розлітається хай навкруги
та підтримує брата і друга,
а показяться всі вороги!

Сотню знайдено, двісті втрачено,
Двоє вибраних, дві в умі,
n-забутих і 0-допобачених,
Двоє списаних на письмі.
В серці－жодної, погляд －спрощений.
Ходять тисячі містом слів.
Йдуть по вулицях, в дощ і площами
Двоє вибраних тут на землі.
Двоє вибраних, безліч страчених,
Призабутих, далеких, і час,
Для якого ти був призначений
Не призначив єдину – Вас.
Двоє вибраних, двісті втрачено,
n-забутих і дві в умі.
Допобачення －допобаченим,
Всім покинутим на землі.

14.07.2020

Сонячний образ Дажбожий,
А чи розп'яття Христа?
Зрадити рід свій не можу,
Віра у мене тверда.

Та і чужинець вже рідний,
Наче для Цезаря Брут...
Віра цвіте, там де злидні,
Гасне, коли все зер гут.

Пейса кручу оселедцем,
Біблію бгаю в Коран.
Паству ведуть людожерці
Не у Дніпро - в Іордан.

Небо аж чорне від крові,
Десь там пророки, святі...
Світить зоря Давидова
Між покаянних хрестів.

Зрадники кличуть до гурту
Паску жувати гуртом...
Віра чужинська - цикута,
Рідна - життя і любов.

09.02.2023р.

Багато нас у цьому світі,
Чимало – в іншому, мабуть, –
Згадаю всіх за алфавітом,
Аби нікого не забуть.
І призабуті, й найновіші
Ввійдуть вони у кров мою, –
Я кожен образ наймиліший
В уяві радо відтворю.
Згадаю те, що промайнуло,
Порину в мрії, звісно, теж,
Хоча ніколи серцем чулим
Рої думок не осягнеш.
Та дуже хочеться відразу
Мені в один потік злиття
Процесу, простору і часу,
І філософії життя.
Події, явища – всі теми
Знайдуть у спомини стежу, –
Згадаю кожного окремо
І кожній дякую скажу.
09.02.23

Росія вірує в царя
Довіку й без ума.
Тому і трощить все підряд
Великоро́сівський вар’ят,
Бо вибору нема.

Така паскудна рабська суть,
Гнилий менталітет.
Коли ж чортяки їх візьмуть
І їхні душі упадуть
В клозет на букву зет.

Коли б я міг зв’язати словом серце,
Ваше, слова б в’язали линвою вітрил,
І ви б за вітром дихала грудьми,
Пасатами наливши білі перса.
Коли б я міг писати, так, як кіль,
Веде пером та розтинає хвилі,
То перед носом хлюпали б дельфіни,
Де погляд ваш їх вабить з гальюна.
Коли б я міг любити, так, як любить,
Кричати чайка вище висоти,
Де щогли марс, де виглядає юнга,
Забутий берег вашої землі.
Я став би вашим вірним капітаном,
А ви моєю розою вітрів.

06.08.2020

***
А нашій раті заважають наші
відомі самураї-шахраї...
то хай на раші
в золотій параші
лишаються лакеями її.

***
А НАТО нам і досі помагає,
аби... на смерть стояли вояки,
але чекає,
що самі до краю
московії ще дійдемо, таки.

***
А сатана ще надуває біса
із газовою булькою в заду...
він і без візи
у Європу лізе,
бо і смола ще є в його аду.

***
А є і до кобзона кандидати:
вусатий поц, отруйний соловій,
лошак цибатий,
боброїдка клята...
і їхній імператор кін-чен-ий.

***
А демократія спостерігає,
чи лопне, чи удавиться упир...
то Україна має
йти до раю
або у пекло в боротьбі за мир.

***
А Божий суд уміє запитати, –
коли і де... навіщо і чого?
І час розплати
доганяє ката
за злодіяння скоєні його.

Опція вироку
А є іще апологети юди,
які не мають серця і душі,
тому усюди
нелюди – не люди,
а виродки лукаві і чужі.

02.2023

Погода хвора і блищати перестав
Невдаха-вересень.  А,  всмоктуючи  воду,
Парк  жив  безцільно  вже,  ржавіючи.  На  жаль,
Входи́ли  в  моду  
     З  дощем  у  змові
Застуда,  плед,  подушка  й  теплий  чай.

Не  йметься  віри,  що  ожилим  навесні
Алеям  постіль  знову  стелить  осінь.
Де  навіть  шкіра  в  ледь  помітній  жовтизні
Здається  зовсім
     Чужою.  Просто
Нестерпний  колір,  дивний  та  сумний.

Контрастно-білим  розпливався  молоком
Асфальт,  мов  крейда,  вимочивши  тіло,
Байду́же  ми́лився.  І  жаль,  що  мало  хто
Так  само  сміло,
     Хоча  невміло,  
Та  змиє  пил,  розсипаний  кругом.

Жара  скінчилася,  а  в’язнем  у  тюрмі
З  чавунних  вулиць  в  бронзовій  оправі,
Втомившись,  парк  затих  і  щиро  прагнув  змін,
Де  кожен  в  праві
     Сам  вибирає  –  
Любити,  вірити…
                               чи  бути  взагалі.



13.09.2022

Маруся-дівка варила зілля, свій приворіт
Я причарую, я знаю: вихід, там де і вхід.
А там любисток, там рута-м'ята, там меліса...
А хто не любить, нехай прямує на небеса!

Маруся пізно вночі вставала - зливала віск...
І чарувала, і знов гадала: чи буде зиск?
А як не буде, нехай прямує на небеса...
Ні то не сльози, ні то не сльози... Пуста роса.

Маруся тихо собі шептала сім молитов...
А я ж не крала, ні я не крала його любов...
А Гриць же вабив, а Гриць же звабив. Чия ж вина?
Любов отрута, любов трутина. Я п'ю до дна.

Чи любить милий? А як не любить, нехай умре!
Ні, я не вірю! Мій милий Грицю, кохай мене!
Я ж маю очі такі глибокі, і чорні брови
А у придане я маю в стайнях воли й корови!

Варила зілля, варила трунок і все питала:
Чи я ж то свого гарного Гриця та й не кохала?
Чи я б не була йому за любку на все життя?
З усіх дівчат на вечорницях - найкраща я!

На ранок встала і заспівала... Сумних пісень...
Гей, милий Грицю, твоє кохання ясне як день.
Ну зрадив милий, ну зрадив любий. Най буде так...
Але ж мій любий, мій милий Гриць ще той козак!

Зіллю отруту під пень старезний - нехай росте!
А ти мій Грицю, мій любий Грицю, кохай мене!
Що ж ви, дівчата кінця такого чи не чекали?
Як не прощали, то не любили і не кохали!

Вибачайте пані та панове
Пам’ятаю, щось наговорив…
Маю у собі я гонорове -
Накотила зіронька з гори
Розтеклось по тілу, по судинах
І ніяк не впоратись, отож
По мені, з найкращих - Україна
Якщо, вже по правді, без вельмож…
Вибачайте пані та панове,
Добровольці Божої чоти
Нададуть мені хоча б пів слова -
Я пошлю нараз під три чорти…

Вибачайте пані та панове.
6.02.2023.

Гугнявить ніч за зледенілим,
Сніжком притрушеним, вікном, -
Сліди густої заметілі
Біліють гашеним вапном.
Рябіють смуги світлі й темні
В місцях відбитків і падінь,
А відгомони потаємні
Негоди тиснуться до стін.
Мигочуть зорі опівнічні,
Немов згасати час прийшов, -
Природа гарна тим, що вічно
В ній не триває аніщо.
08.02.23

Їду в маршрутці оранжевій,
Тиснява тисне збоку.
Думкою перевантажена,
Зиркаю в даль глибоку.

Ворон дрімає на дереві,
Шини дорогу місять,
Ранок зриває із темряви,
Як театрал — завіси.

Хмарами сонце замулене...
Виє швидка скажено...
В чорній хустині, розгублена,
Жінка щось хоче з мене.

Берці витоптують — вулиці,
Прах двірники збирають,
Церква до Господа тулиться,
Стукає в браму раю.

На перехресті на милицях
Жебрає алкоголік.
Скільки за кадром лишилося
Сліз невгамовних болів.

06.02.2023р.