Отак на одній галузі сиділи з тобою вдвох,
І ти мені пісню співав, і слухав цю пісню Бог.
Потішні Його діточки, як пташки, все цвірінь та цвірінь.
А пісня була, як така, коли кращу придумати лінь:

Такі вже довгі ніжки у тебе – до неба! А в мене короткі.
Такі вже тоненькі пальчики небо лоскочуть, та ще й солодкі!
Така вже тривала вірність твоя! А я... А я...
Та навіть по зраді собі на вустах залишу твоє ім'я.
І ще щось про сентименти в тій пісні співалось в кінці,
А потім непевні твої слова повидзьобували горобці.

Летіла по небу, галузу вкривала хмаринка легка.
Подумалось, – я не така.
Зронила хмаринне "люблю". Тримай, бо крихке!
А в мене серце таке.
Хотіла було полетіти –
Галуза з жалю затріщала:
Ох, діти, куди вас подіти?
Прости, як до того прощала!

Отак на одній галузі сиділи з тобою вдвох,
І ти мені пісню співав, і слухав цю пісню Бог.

22.04.2017

Вчора згадалося, а пам'ятаєш, було –
Червень строкато виписував наші дороги?
Вітер леліяв високе твоє чоло.
Перестороги?

Ні, не бувати розлуці! Немає останніх днів!
Сонцем розніжені лишимось тут навіки.
Заходом миті, розпачем день пломенів
І затуляв повіки.

Завтра прийде несподівано – заходом мрій.
Дві аж навік врізнобіч розійдуться долі.
Доле, благаю, дороги його лелій!
Я примирюсь поволі.

20.04.2017

Зачаровані, замиловані, заворожені
Позирали все: зазбирати би та й у жменьки!
Ось хвости летять чи доріжки це в рай проложені,
Поміж хмарами? От ступити би на срібненькі!

Заколисують. Повиписують візерунками
Зорепадними, зореспілими сни преніжні.
Заіскрилися, застидалися поцілунками
Долі спарені, душі пещені, білосніжні.
Заручилися замиловані діти ніжні.

20.04.2017

Синіють звично мої вершини.
Чому ж ви, любі, такі далекі,
Стежками мотані вздовж і впоперек – болите?

Лелеки гніздами увінчали
Підніж забутих старі хатини.
Червоні ягоди із шипшини котились схилом.

Громи котилися попід небо.
Коли б до серця той грім прикласти,
Чи відступив би непереборний і наглий морок?

Чи в долі перше дитя – це смуток,
Щоби за друге дитя пропасти?
Та грішно пити із рук отруту, коли кохані.

Коли кохані, яка ж отрута?
На правду праведність не міняють! –
Так в сліпоті заблудилась думка, як пташка в хмарах.

На правду праведність... Боже милий!
Усе міняють і все задарма.
З шипшини ягоди покотились аж в саме серце.

Аж в самім серці, мої вершини,
У морок вбрані, такі далекі,
Стежками мотані вздовж і впоперек – болите.

По сонцесході збирати роси,
Солодкі краплі гіркої днини,
Допоки полудень тінь не вхопить – мені судилось.

19.04.2017

Віриш чи ні, та у нас тут такі світанки!
Бачив колись, як у паренім молоці
Топиться мед? Так от, щасливішої бранки
В світі немає, ніж я у його руці.

Я у світанку втопилась, я розчинилась
Разом із медом. Солодкосте, солоди!
Досі бувало – душа, мов рана, ятрилась.
Рану приспали заграви. Ох, не буди!

Ох, не буди, лиш цілуй мою сонну душу,
Щоб горизонт золотів, як ясне чоло!
Щоби світанок тремтів. Я його не зрушу!
Віриш чи ні? Так наснилося, так було.

14.04.2017

Сірою пасткою, вовчою пащею, шкіриться, лащиться небо.
Триста покірних, як триста пропащих, тонші від висохлих стебел,
Вже понадіялись, ще не посьорбавши прісної юшки з калюжі.
Сорок вітрів – сорок купчастих хмарок порозганяли, байдужі.

Сивими скронями тисне на голову сіра потріскана нива.
Гірко-десятими, злими дорогами ниву обходила злива.
Триста похилених, зморених, заспаних, прісно молилися Богу.
Сіллю землі триста перший, повіривши, став, заряджаючи змогу.

Срібно-свинцевими, литими краплями входить життя із дощами
В серце засушене – землю зневірену. Триста – накрились плащами.
Рясно промокнувши та захлинаючись п'є триста перший і плаче:
Доки повірите, доки побачите – Бог зачекає терпляче!

12.04.2017

*Число сорок символізує перехідний час до надзвичайної події

Ти лементуєш, моя мовчанко,
Гудеш, як поїзд перед дощем.
А він бідову мене, прочанку
Задарма возить, ще й гонить щем.

Пішов би звідси, щемливий блазню!
Дорога – лікар, а ти – жебрак.
Тебе годують дурні боязню,
А мудрі – досвідом ситі всмак.

Мовчанка вбралась в заліза стуки,
Лиш серце гупає глухо з дна.
Моє маленьке, ходи на руки!
Присядем вкупці коло вікна.

10.04.2017

Де алеї живі не сходжено,
Вбрані в вишні солодкий цвіт,
Проведи мене неушкоджено,
Прихиливши до ніг ввесь світ.

Нетерпляче тебе чекатиму,
Доки ягідна зріє мить.
Поміж вишнями тут блукатиму,
Позираючи на блакить.

Я впліталася в коси Богові –
Не згуби мене, не згуби,
Щоб річки мої стопорогові
Улились до його судьби!

Я у Бога просила вічності –
Не забудь мене, не забудь,
Доки пам'яті різнобічності
Не зійдуться в єдину суть!

Дві галузки в плодах схрестилися,
Пролягають до них сліди.
Як по стежці, що білим вкрилася,
По життю мене проведи!

07.04.2017

Котилося сонце руслами
Усіх чотирьох стихій.
Страхи громовицями згуслими
Стихіям псували стрій.

Прийдеш, як дитя до матері,
З очима, що повні сліз.
Заплачеш: тепер блукатиму,
Сховав стежки верболіз.
Чи схибивши, стану прикрістю,
Гризотою із гризот?
Думок своїх неприкритістю
Зітрусь з твоїх позолот?

Прийму, як смерть, поза чергами.
Забулося, що було!
Твій слід золотими вербами
Моє лоскотав чоло.
Затоптаним травам скреснути
Судилося для життя.
Як хочеш, ховайся з веснами
В убоге моє укриття!

Котилося сонце пагорбом,
Сліпі несли йому дань
І зводили в небо пагоди,
Й лякались своїх бажань.

04.2017

Нас не видно
Ні тепер
Ні опісля
Не лунатиме пісня ця
Нас бувало багато
Не там
Я мережилась
Поміж мені чужих
Зигзагово
Пурпурово
Проливалась в долоні
Спий
Так маслисто
Лишалася спомином
Опиралася
Вижити б
Жити б
Лиш
Замальовуй ці проміжки
Заповнюй розхристані паузи
Між тепер і колись
Зодягаючи їх
В пурпуровий
Впиналася поглядом
Не вагалася
Я вже бачу ці порухи
Тріпотіння примарного
Подихом
Поверни мене знову сюди
Нас не буде
Не там
Пурпурово мережились помисли
Як тепер і опісля
Я пролита в долоні
Спий
Це чекання
Твоїх вітрил
Так маслисто затягує мить
Почуттями
Втямити б
Вижити б
Їм.

04.04.2017

Прокинутись одного ранку,
не відчуваючи болю.
Відкрити повільно очі,
не заповнюючи їх сльозами.
Більше не страждати.
Не знати, як насправді боляче.
Не відчувати, як пронизує морок.
Заснути від приємної втоми,
піднесеної вихором життя.
А не спати, щоб не відчувати болю.
Не відчувати себе
і поклику своєї душі.
Не чути моторошний крик
свій із безодні.
Не слухати свої думки,
що кладуть сіль на свіжі рани.
Говорять до подиву гірку правду,
розбиваючи крихкі мрії.
Вкриваючи засмучені очі
пекучим сльозами.
Огортаючи болем
пережиті дні з місяцями.
Такими болючими виявляються
поневолені страхом думки.
За ґратами темряви
ховаються вони.

10.02.2023

Подув так звично, з заходу. Привіт!
Ввесь світ розбурхав? Як воно – без мене?
Тебе ждучи, проснувся первоцвіт
І небо сталось провісним, черлене
Завогняніло, сонцем полонене,
Й пташки замовкли, стримавши політ.
Не бачились, здається, сотню літ.
Я чемно твій сповняла заповіт.

Привіт! – прошепотів мій давній друг.
Він знає підступи до всіх сердечних мурів.
Ми познайомились, коли в тяжкій зажурі
Я проганяла дні свої похмурі
Й для цього вийшла ген за виднокруг,
А він якраз снував там злісні бурі.
Снуєш? Один? Завів би краще слуг! –
Вколола я, мов землю різав плуг.

Вітри не мають злісної природи,
Тому мій друг не вгледів насолоди
У тому, щоб припнути мій язик.
Він до такого пустослів’я звик,
Але не втратив красної нагоди
Порозважатися, як справжній молодик:
Гай, гай, чи не позвати нам музик?
Розперезала мову, мов рушник!

Я розсміялася. Як гоже то було –
Надибати когось як пух легкого,
Єства його торкнутись гомінкого.
Аж засвистіло в скронях, загуло!
Думок гнітючих спалене кубло,
Втікай за виднокруг, моя тривого!
Подув, так звично пестячи чоло.
Привіт! Тебе мов вічність не було!

29.03.2017

Твоя рішучість загублена в роках...
У струнах шестиструнної гітари
І в явлені своїм на небесах,
Коли душа ховалась від покари…
Та видно щось в житті вас берегло
Від участі (земне) за кусень злата…
Душа твоя різнила, як ніхто,
Де бринькання одне, а де соната…
10.02.2023.

В прозорому небі востаннє шукаю тебе,
Чи віриш, що сонце засліпить, засліпить чи в попіл,
І в сіро-зелених розтоках зіниць розітне,
Розмарений спокій і відчаєм, віддих потопить.
В прозорому небі ще стільки можливих чекань,
Чи знаєш, що вічність, що захід, що тіні без сили,
Що очі достатньо закрити, втекти від прощань,
Та з воску, о боже, - повіки! повіки та крила.
І груди здимаються вірою, віддихом хвиль,
Хапаючи жадно повітря, відчувши погибель,
Ах, чайка так високо вирвала голосом квиль,
А ти мов на березі жертвою, зябрами риби...

30.06.2019

Хочеш правди, підлий дезертире?
Що ж, гаразд. Цей віршик - саме те.
За чужий рахунок хочеш миру,,
А сусід твій сивий. Був шатен.

А товариш твій в сирій могилі,
Брат - вбиває орків-зарізяк.
Кров'ю пахнуть хмари білі-білі,
Бо веселку переїхав танк.

У пророка випалене око,
А святому ніж під серце "вжик".
У сестри хірург важкі осколки
Вирізає з м'ясом із душі.

Вмерти рік уже як не боюся,
Бо держава рідна на кону.
Я тебе знайду, як повернуся,
Власноруч на дибі розіпну.

11.02.2023р.

Миготіння зірниць
Невиразно-убоге, –
Примостилася ниць
Між тинами дорога.
Сніжний пил, як золу,
З неї вітер здуває
І насичує млу
Срібним пилом до краю.
Непроглядність німа
Іще більша за рогом, –
І нікого нема –
Тільки я та дорога.
Чи зо страху дрижу,
Чи тремчу від морозу, –
Я невдовзі скажу,
Бо сьогодні не взмозі…
11.02.23

Падай зі мною в зорі
Що в сіножатях сплять...
В тихі та неозорі
В неба прозору гладь!

Падай зі мною в трави,
В прілий пахучий мох
В досвіти і заграви
В дні без жалю й тривог.

Падай зі мною в благість,
В пайду небес пурхай...
В утіху, любов і радість
Падай, злітай, кохай!

Ніжність так ніжно ніжить
В серце лоскоче щем
В цьому б іще пожити...
В щасті б побути ще!

Кутайте мене коцом з сивого павутиння!
Ціпом-прокльоном збийте зернята без лушпиння!
Цівкою льодяною заціпинило душу.
Бути між вами терпко, тільки я теє мушу.

Агруси і порічки до часу не поспіли,
Комини похилились, призьби старі осіли.
Вікна во двір запались, як пересохлі очі.
Хміль полонив одвірки, тяму – слова пророчі:

Скільки бульбин* ся вродить, стільки вам буде щастя!
Чей покуштує челядь до чужини причастя!
Стежка ся вам постелить ген позад тую гору.
Черпайте же з криниці, бо пересохне впору!

Аж під самі ворота впала остання грушка.
Ноги корчі схопили і заніміла душка.
Вітер трощив галуззя, кидав його на прогін.
Цукор разив соленим, з уст підірвавши стогін.

Кутали мене коцом і затуляли вуха,
Бігли навздогін крокам пустище і розруха.
Десь до чужого люду вкинуто спраглу душу.
Бути між вами терпко, тільки я теє мушу.

27.03.2017

*Картоплин

Це лебедина туга
Понад захланним морем.
Он як розлилось горем,
Вкравши її супруга!

Стелить широкі хвилі,
Берег від зору скривши,
Тіні повислі вмивши
І освятивши милі

Знаних шляхів й незнаних.
Крилам у поміч вітер.
Килимом сходять квіти,
Тішать серця коханих.

Скільки їм того щастя,
Мов золотої нитки?
Стане зв'язати свитки,
Вбратися до причастя?

Скільки їм тої долі,
Як причастяться неба?
Що їм для щастя треба? –
Крила й шматочок волі.

Та не розцвівши – в'яне
Пагінець, вмитий горем.
Вкрало захланне море
Ладо її кохане.

Це лебедина туга –
Серце своє, мов квітку,
В дар принесла лебідка
Й ринула до супруга.

26.03.2017

Спинити рух незграбно на льоту
і крила у польоті скласти.
Та, всупереч тяжінню впасти,
підтримувати вперто висоту.

Повітря прохолодне, бо зима.
На смак, як і на дотик, трохи сіре.
І, хмарами шугаючи, зневіра
підсовується ближче крадькома.

Ширяння граціозне журавлів
наразі недосяжне, зависоке.
Глибокий вдих і видих теж глибокий
в обплетенні оголених дротів.

Безмежний простір, неозорий край.
Відсунемось, розлетимось на краще.
Та сонце, хоч яке в тобі пропаще,
затьмареним в мені не залишай.

Пройдеться порух вітру по спині,
і крила розчахнуться: сильні, пружні.
А поки що утримуватись мужньо
в доступній і без крил височині.


07.02.23

Леліють далі голубі
І в небі вітер верховодить, -
Радію сонячній добі
Опісля хмурої погоди.
Аж посиніла височінь
Від довгожданого морозу, -
Лежить принишкло світлотінь
На утрамбованій дорозі.
З попід взуття то скрип, то хруст,
Як близнюки дзвінкоголосі, -
І пар зривається із уст,
І соплі трохи дражнять носа.
А так все добре - навкруги
Незрушно-видовжених слупів
Іскряться злежані сніги
І птахи туляться докупи...
10.02.23

Ніби я із твого ребра.
Знаєш, зорі за нас молилися
І губивши хвости у космічному просторі,
Бога благали: Дай!
Дай їм чуда у знаний день
Не розвіятись з пилом зоряним.
Долотом Свого голосу громовержного
Відсікай з наших тіл осяйних
Найбагатші осколки золота,
Що завчасно сплатили рахунки бажань.
Дай їм чуда! О, дай,
Як на різних кінцях землі,
Підіймаючи в небо нічне погляди, спраглі кохання,
І шукаючи моці душі та опори ногам,
(Де є той, де є та, що, мов дзеркало, рідністю погляд бентежить
І воложить повіки та серце думкою скреслою?)
Двоє, геть не чужих, душа до душі притуляються
Своєю прозорістю тільки на мить.
Ось жертовники тут побудовані.
Ми – світила, що Словом були запалені,
Розсипаємось іскрами у глибини й безмежжя Всесвіту,
Погасаючи плинно.
Прийми!
Хай не згасне лишень кохання, що написане без пера,
Й не зітреться повік вже безвинно,
Бо вона – із його ребра!

Так от зорі за нас молилися.

25.03.2017

Заспівайте мені, музиченьки, про дорогу у світ далеку,
Сумовитої, тихої пісні скорботно мені заспівайте,
Бо душа застоялася в тілі, як вода у глинянім глеку,
А ви піснею всеньке нутро і поверхню її сколихайте.

Пробіжаться мурашки по шкірі, як від вітру по плесу брижі.
Затріпочуть пробуджені мрії, лоскотатимуть вії та крила.
Загоряться дорогою очі, прокладаючи погляди хижі.
Заспівайте мені, музиченьки, щоб здійнялись мої вітрила!

23.03.2017

Я зневірена,
Та звільни мене
Чи змори мене остаточно!

Я – пустеля
Уся у тріщинах,
У посухах купатись навчена.

Так предвічно було призначено –
Подорожнім ковтати порох,
Що розвінчаний до вінчання ще
Над пустелею і її серцем.

21.03.2017

Ти така бентежна!.. Замовчи!
Загуло, мов дзвони хтось сполохав.
На твоїх полотнах, ревучи,
Витинали танці скоморохи.

Засоромлені, осміяні (співай!)
Розрум'янилися люди і людиська.
Гожа ружа! Вей яка і вай!
Та й черпають твій дурман ізнизька.

А для тебе зшито два лиця:
Праве вдень вдягала, криве – на ніч.
Бігли дні, як звірі на ловця.
Позіхали ночі десь обабіч.

21.03.2017

Слухай,
Яка почалась заворуха, коли ти пішов!
Як в мильнім кіно чи в дешевім якімсь телешоу.
Не проходило й дня, щоб вони не сипали солі
На відкриті рани мої.
А я,
Затуманена залишками від больового шоку,
Закутавшись в біле простирадло,
Пошепки кликала твоє ім'я.
Ми – сім'я!
Сім'ям, що помирало в засохлому ґрунті,
Вижили тільки кактуси, бо також були колючими,
Діти, яких я ніколи не заколишу,
Плакали, взивали до мого втраченого розуму.
Та я оглухла навмисне.
Я поріднилася з бурями,
З непогодами та затяжними грозами.
Олівцями по стінах – невипещених наших
Вимальовувала,
Виписувала,
Графила вітровими розами.
Знаєш,
Якось, спіткнувшись об тіні тих,
Що ще нещодавно заварювали на кухні каву,
Ти міцну, а я – хоч би й голодною до вечора,
Тільки дайте ковток цього аромату,
(О, то було мені за потраву – спіткнутись отак)
Я впала, здається, у п'ятий кут нашого дому.
Їхні набридливі голоси виманювали мене на діалоги.
Та я, без прологів,
Знаючи, що ти й досі тут,
Гострими пальцями свого божевілля
Вказувала їм на двері.
Відтепер –
Тільки стіни у фотокарточках і жодних рамок!
Стрічки,
Навіть ті, що закладками у блокнотах,
Позривала й спалила.
А вони щось про силу мені, коли зовсім несила.
Та у мене навіть в посуху вікна у сльотах!
Бо коли ти пішов,
Сталось так, як пишуть в дешевих романах про розірваний шов,
Про відкриті портали між "тут" і "не тут"
Знімають дурні телешоу.
І ти все це слухав.
Та яке їм діло, що досі ночую сама,
Що в оселі моїй роками панує зима,
Що в томах неісторії нашої обірвалась остання віха?!
І повторювати раз за разом, що тебе вже нема –
Яка їм потіха?

Зима 2017

Тільки для тебе цей блиск у моїх очах.
Стоплене сонце мої взолотило коси.
Посеред весен я завжди ясна і боса,
Бо на твоїх руках.

Бо замилована стрічним, таким п'янким
Поглядом дужим. Не знаю, де береш сили
Втримати, впестити, вмовити всю мою суть
До білизни душі.

Я замилована, згублена, знайдена посеред весен.
Вимови тільки найперше моє ім'я,
Те, що до інших між інших мене обрало.
Інші усі забудь і згуби їм лік,
Наче стопилось сонце.

Доки отак замиловуюсь потай, ясна і боса,
Небо твоїх очей, що буває карим,
Понад світи, понад весни мене підносить
Поглядом дужим.

Я на твоїх руках, я – безпечності тиха сутність!
Страх забуває найперше моє ім'я,
Те, що для тебе мене серед всіх обрало.
Я – твоє "я".

17.03.2017

Народитись сьогодні заново,
Щоб для тебе, щоб ще чистішою.
І окутатись в сонця гранули
Під очей яснозорих нішею.

І живитись молочним дотиком,
Ледь прозорим, як мрії марево.
І мурликати милим котиком.
І почути: ти – серця зарево!

12.03.2017

Ні, не налякана, просто розчавлена словом чавунним.
Цукру до правди і часу до досить – не додаю.
Хвилі від слова душу скуйовдили трепетом струнним.
Час неналяканим чи роздаровує правду свою?

Ні, не ображена, просто обмотана спомину пряжею.
Суджений-ряджений мій – лихослівний цей завтрашній день.
Вкотре обмащую голову попелом, зір ясний – сажею.
Не зазбирати того, що розсипано з вуст, як зі жмень.

12.03.2017

А у тебе – подушка з пір'я,
А у мене – одне крило.
Так звіщало старе повір'я,
Так віками до нас було,
Що коли закурличуть весни,
Кольорові почнуться сни –
Хтось погасне, а хтось воскресне.
Тож за мене крильми змахни!

10.03.2017

І нехай ми будемо трохи заплутані,
Трохи зв'язані, і затамовані.
Ми стали для когось незмінно присутніми
Зі своїми бзіками та безоднями.
Ми стали рядками віршів недописаних,
В римах з прикметників переоцінені,
Трохи солодкими та здебільшого кислими,
Вічно змагаючись з власними тінями.
Але найкраще вдаються нам пошуки,
Точніше, — скитання у пошуках істини,
В яких ми побили численні горщики,
Придумавши тріснутий регіт трикстера.

17.08.2021

Відтоді, як Україна стала
Лиш чеканням стрічі,
Де б не довелося бути,
Шукаю гору, на яку зійти спроможен.
З літами нижча вона й нижча,
Але незмінно одна й та ж – Чернеча.
І коли сходжу на ту гору,
Дозбирую думки про Україну,
Неначе я й навсправж на Канівщині:
От-от останню сходинку здолаю,
Вклонюся по-синівськи Кобзареві
Та й разом з ним огляну те,
Що він збирав собі на старість.
...І якщо серце гуркотітиме гучніш,
То це від туги. Не од перевтоми.

Час настав - дізнавсь про дрони…
Бомбосховище відвідав…
Кілька раз не пообідав
І проклять послав з півтонни
Тим ублюдкам ненаситним,
Що діряв’ять Боже небо
Без причин і без потреби
І моє, ЖовтоБлакитне…
Час настав, той час нежданний
Вже було не раз подібне
Чули різне… і майн лібен
І шахед надрив гортанний…
Драмтеатр… і війн театр
Зло у світі безкінечне
Настрій хоч і не аптечний -
Все ж зустрінусь з психіатром…
10.02.2023.

Заховаюся до халабуди
Від жони "гав-гав-гав!", " бу-бу-бу!".
Тож вночі цілуватись не буду
І чукикати також не бу.

А Рябко заночує під тином,
Розуміє, що в мене біда.
Не лякає його хуртовина
І лютневе нявчання кота.

А виною всьому оковита
(кум барило центнерне приніс).
Ох і добра-а-а! Аж око з орбіти
Ледь не вилізло. Чарку "лизь-лизь!".

Найжирнішу обпатрали гуску
Обсмалили бігом порося...
Українці не п'ють без закуски!
Козакам так чинити ніззя!

Ну, а згодом, залізли в кошару
І поцупили там баранця.
І бичка молодого до пари
Потягли, бо хотілось мнясця.


На широку говілося ногу,
Не застілля, а учта богів.
Колобродили, наче, недовго,
Так гуляти і рік до снаги.

В хаті чвакання, цокання, хрускіт,
Тиждень м'яко хитається світ...
Та жона повернулась з відпустки,
Хлів пустий! Залишився лиш кіт.

Вмить полопались жінки нерви,
Аж у мене зібгався сичуг.
Бо такого прелютого реву
В зоопарку й від тигра не чув.

А кохана - ще та зарізяка,
Била довго, (шістнадцять годин!).
- Йди, полюй на зайців, харцизяко,
І до хати без мняса не йди!

10.02.2023р.

І тоді я злякалась – Боже,
Чи годиться мені радіти?
Може, радість – це так негоже,
Як вустами долоні гріти
Незнайомцеві, що замерзає,
Доки інших довкола немає?

І тоді я здригнулась: дурна,
Так, годиться тобі радіти!
Чи твоя у тому вина,
Що мрійливість втрачають діти,
Що пристойність дорослого світу
Збайдужіла до змерзлого цвіту?!

09.03.2017

Вимальовуй її на полотнах лукавої ночі.
Чорно-білим "люблю" заштриховуй розріджені риси.
Як вітри акварель – осуши їй не сльози, а очі,
Щоби крапом із пензля приборкати погляди-списи.

Пропиши її душу в блокнотах нічного мовчання.
Порозграфлюй клітини і камери в крихітнім серці.
Хай рука не тремтить, боягузів не терпить кохання,
Бо романтик і цинік зійшлися в запеклому герці.

07.03.2017

Небо вляглося в маленькі мої долоні.
Небо сповите пеленкою із молитов.
Небо, ти сповнило серце мені та скроні.
Більше не вирвешся з дужих обійм-оков!

06.03.2017

Розквітають магнолії в місті моїх ненадій,
Фіолетовим небом вдягаючи мрію забуту.
Озиратись на втрати, на схиблені цілі – не смій!
Та по сотому колу сповняй перед ними покуту.

Навіть в місті моїх ненадій забуяла весна.
Причаститись до неї так вперто чомусь не бажаю.
Заблукала й змирилась – ось думка мені навісна.
Розквітають магнолії в місті мого недораю.

04.03.2017

Не  підживлюй  надію  в  мені,
Не  даруй,  не  плекай  сподівання!  –  
Кажеш так,  бо  давно у  душі
Вже  не  віриш  у  справжнє  кохання.
Ну  а  я  цього  разу  змовчу,  
Бо  що  можна  ще  тут  розказати?..
Про  мою  нескінченну  журбу  
Чи  про  те,  який  я  –  бідолаха?

Просто знай,  що люблю  тебе  щиро
І  кохання  моє  неосяжне!
Сподіваюся,  вірю  у  диво,
У  взаємність  та  спокій  між  нами
І  у  те,  що  ми  разом  навіки.
Тож,  молю,  не  блокуй  наші  чати,
Бо  тебе  я  кохаю  настільки,
Як  лиш  може  людина  кохати.



28.05.2022

О моя люба, тривожна в самотність закохана панно,
Доторкнутись до сонця не можна надія на фортепіано;
Надія на музику слова, на струни, на клавіши, повсть і
На те що в твоїх обіймах, розпочнеться нарешті повість.
Повість сонця в очах розмови, повість вашої милості панно,
О тільки б в якомусь слові не допуститися помилки, жадно
Закинувши голови в ноти, на струни фортепіано,
І скільки б не грали мелодію, - тривалості гри замало.
Замало твоєї присутності, наповненням дивного міста,
В серцях висхідної звучності, в жодній вулиці, ти, не помістишся.
І в жоден рядок не втиснешся, в самотність закохана панно,
А сонце ще так далеко, а туга за ним вже, як даність,
Сказати б – повинність, розплата, прелюдія теплих ванн,
Де сипле проміння сонце у купіль лякливих звикань.

24.07.2019

Ходить жінка зоопарком. Глип на звірів зрідка.
Зупинилась на алейці, де горили клітка.
Подивилася на мавпу. На табличку вгору.
І питає у мужчини, що проходив поруч:
- Як вам, дядьку, це створіння? Мавпа та велика?
Підкажіть, оця горила – чоловік чи жінка?
Той уважно подивився на горилу сповна.
Й мовив їй, всміхнувшись трохи: - То самець, шановна.
- Отже, значить, чоловік це! Бачу погляд хтивий.
По очах у нього видно: хитрий, злий, лінивий.
- Це самець! Не чоловік він. – враз мужчина злиться.
Жінка змовкла. Тільки й ляпне: - А яка різниця?
- Є різниця! Ще й велика! Скажу прямо в очі.
В чоловіка попри інше є крім того гроші…

09.02. 2023

Знаходяться вірші, яких не було.
Слова вже такі, мов дорослі люди!
Мов хлопчик маленький заліз у дупло,
враз виріс! а далі – ніяк і нікуди…

5 вересня 1999 р., Київ

На березі моря багаття горить.
Від моря легка прохолода.
Навколо гурт воїнів юних сидить,
Та слухає, як про походи,
Про битви великі, про славних царів
Старий дід їм розповідає.
Та все позира з-під насуплених брів,
Мов в душі до них зазирає.
І голос його хриплуватий звучить
То голосно, то ледве чутно.
А їм, навіть, слово би не пропустить,
Про славні часи не забути.
- Були кіммерійці у славі колись,
Часи ті, на жаль вже минули.
Ми славу свою розгубить спромоглись,
Про гордість, напевно, забули.
А було ж – країни скорялися нам,
Царі на колінах стояли.
А золота стільки, худоба і крам…
Усе у достатку ми мали.
Тоді ще не тут, у горах цих жили,
А там аж за морем великим.
В безмежних степах ми царями були,
Бо ж там панували одвіку.
Я був тоді ще, як і ви, молодий,
В ту пору, як вісті примчали –
Теушпа програв з ассирійцями бій.
Царя у нас більше не стало.
Вернулись з походу далеко не всі,
Багато лягло на тім полі.
І в душах вождів страх великий засів.
Рішили – не підуть ніколи
Вже більше в походи в далекі краї,
В степах цих залишаться жити.
Та й слід боронить пасовища свої
Від скіфів, що прагнуть їх звідти
Прогнати. А скіфів тих сунеться тьма,
Мечам буде вдосталь роботи.
А там за морями лиш гори, нема
Просторів цих. Нащо той клопіт.
Піднявся Тугдаммі – наш цар молодий,
На те їм презирливо мовив:
- Мій батько, мій дід у походи ходив,
Мечі червоніли від крові.
Ми славу собі здобували в боях,
А не у степах цих безкраїх.
Ми з них багатіли, ми сіяли страх
По світу від краю до краю.
Сидіти отут та на скіфів чекать –
Чи ж то чоловіча робота?
Як хочете – думаю я виступать
За море, у землі за Понтом.
Помститися хочу за вбивство царя,
Пролить ассірійської крові -
Хай згинуть навіки, міста хай згорять.
Ми ж славу здобудемо знову.
Я лише охочих візьму у похід,
Нікого примусить не хочу.
Хто з воїнів прагне побачити світ,
Хай знову меча свого точить!
Із криками молодь вітала його,
Старі голова́ми хитали.
Самі не хотіли походу того
І молодь за те зневажали.
Та що нам зневага ота, коли ми
Йшли славу собі здобувати,
Дорогами знову пройтися тими́,
Що предки змогли протоптати.
Взяли знов у руки залізні мечі,
Які ще батьки гартували.
Хай кожного кінь його вірний помчить
В краї, де ми ще не бували.
Полишивши наші кочів’я в степах,
Пішли ми шляхами крізь гори.
Ніхто не чіпав нас, бо ж досі ще страх
Ішов перед нами в ту пору.
Ми мимо Урарту спокійно пройшли,
Не стали тоді зачіпати,
Хоча пам’ятали, як предки могли
Уратів в їх го́рах скоряти.
Ассірію теж оминули поки,
Ще час не настав для розплати.
Пішли ми на захід до Галіс-ріки
У Фрігію щоб завітати.
Там правив, казали, тоді цар Мідас,
Що в золоті, наче, купався.
Те золото в далеч і кликало нас.
Як тільки Мідас той дізнався,
Що ми уже близько, до нього йдемо,
Зібрав свого війська чимало.
Мабуть, сподівався, що не поб’ємо.
Та ми його військо напали.
Скривавились наші залізні мечі,
Стинаючи голови вражі.
А цар наш Тугдаммі попереду мчить,
Життям своїм, наче не важить.
А ми вслід за ним прокладаємо шлях
Крізь військо фрігійське строкате.
І Мідаса раптом охоплює страх,
Він кинувся з поля тікати.
Ми довго їх гнали та довго сікли,
Царя, правда не наздогнали.
А далі міста брати їх почали
І здобичі в кожному мали.
Ми Фрігію всю, наче гребнем пройшли,
В найдальші кутки зазирнули.
На Лідію вже повернули були.
Та ж вістки тривожні почули,
Що Гіг – цар лідійський на поміч позвав
Ашшурбаніпала. Той з військом
Уже нам ударити в тил поспішав,
І військо його уже близько.
Не став цар Тугдаммі чекати на те,
Як ворог ударить з двох бо́ків.
І рішення швидко придумав просте,
Чекати не став того, поки
З’єднається ворог. Він нас розвернув
І кинувся на ассірійців.
Кривавий, жорстокий із ними бій був,
Прийшлось ворогам відступиться.
Ашшурбаніпал мусив мир заключить,
В Ассірію сво́ю вертати.
А нам тепер можна і Гіга провчить,
Щоб знав, з ким союзу шукати.
Ми маршем стрімким в його Сарди прийшли,
А він поза мури сховався.
Та мури його ті ніяк не спасли.
Хоч він із-зі стін відбивався,
Ми місто взяли та убили царя,
Й народу побили багато.
Дивилися потім, як Сарди горять,
Як час настав далі рушати.
Пройшлись ми по Лідії, все підгребли,
Що цінного лише знайшлося.
А далі на захід до моря пішли,
Де еллінам вільно жилося.
Дісталися Ефеса. Місто взяли,
Хоч елліни і боронились.
Ми золото там і багатства знайшли,
Худоба нам також згодилась.
А ще у долині храм їхніх богів
Ми дощенту розграбували.
І зовсім нас не налякав їхній гнів,
Бо ж наші нас оберігали.
Над морем багато поселень було,
Де елліни ще оселились.
Та ледве про нас їм провістя дійшло,
Вони із добром похопились,
На судна усілись та й на острови,
Щоб звідти на нас поглядати.
Ми б тих хитрунів не лишили живих,
Але не змогли їх дістати.
Розлючені далі тим краєм пройшлись,
Магнесію ще сплюндрували.
А далі на північ уже подались
Та й біля Антандра зостались.
Там табір наш був кілька років тоді,
Ми звідти в походи ходили.
І страх тоді краєм усім володів,
Боялись всі нашої сили.
Як перебиратись прийшов уже час,
Сплюндровані землі лишати,
Тугдаммі повів в Каппадокію нас,
Щоб там могли ми кочувати.
Там землі родючі, широкі степи,
Нам так рідний край нагадало.
Та цар не для того в стремено ступив,
Щоб ми просто так кочували.
Ходили походом у Сірію та
Ассірії жить не давали.
Час помсти тепер за Теушпу настав.
Криваві мечі діставали
І йшли грабувати і села, й міста,
Палити усе й руйнувати.
Рабів у походах тих кожен дістав,
На захід везли продавати.
Від страху дрижали країни усі.
Ті бились, а ті відкуплялись.
Ні дня меч без діла у нас не висів,
Весь світ ми скорить сподівались.
Тугдаммі могутнім вершителем став,
Царі всі схилялися низько.
«Володарем всесвіту» себе назвав
І то було істини близько.
Можливо б ми й всесвіт скорити змогли,
Та цар ассірійський злякався,
Щоб військо його ми не перемогли.
Він скіфів просити подався.
Узнав, що то ворог заклятий для нас,
Покликав собі на підмогу.
І скіфи здолали над морем Кавказ
Та нам перетяли дорогу.
Зійшлися ми з ними в кривавім бою
На полі у землях Табала.
Хоч ми і зібрали всю силу свою
Та нас проти них було мало.
Ми ж бились, як леви. І цар перед всіх.
І кіньми своїми топтали,
Рубали мечами залізними їх
Та скіфів все більше ставало.
Уже і рубати втомилась рука,
Вже й коні ледь переступають.
І тут розлетілася вістка гірка,
Що з нами царя вже немає.
Поліг у бою від ворожих мечів.
Що було нам далі робити?
Сандакштра тоді відступати велів
Аби хоч комусь уціліти.
Неслись наші коні, а скіфи услід.
Кого доганяли – вбивали.
І, лише як ніч опустилась на світ,
Погоня, нарешті відстала.
Вернулись ми у Каппадокію, де
Кочів’я свої залишили.
Не знали, що плем’я попереду жде,
Збирали для захисту сили.
Хоча Сандакшатра Тугдаммі і син,
Та цар з нього справжній не вийшов.
Від скіфів не зміг захиститися він
Й степи ці розкішні залишив.
Прогнали нас скіфи і ми розбрелись
По різних краях і народах.
Лиш згадуєм, як панували колись.
Тепер досягти того годі.
Загинула слава, народ перевівсь.
Тепер вже таких і немає…-
На північ старий в далину подививсь,-
Десь там батьківщина чекає
Та вже дочекатись не зможе, мабуть.
Хіба, може б, вам пощастило
Хоча би рукою землі доторкнуть,
Де предки ще ваші ходили.
А я молодий був і грудки не взяв
Аби коло серця носити…
Змовк голос старого. Гурт також мовчав,
Мов все то хотів пережити.

Звучать дерева зимними світлими-
кудись, у позапростір, в понад світ -
так неприсутньо, начеби ні грама
нема у них чуття до людських бід;

неначе листя їм не опадало,
густі осінні сльози не лились...
замантрені, байдужістю оспалі
і під корою змерз життя налив.

Звучать дерева непритомним зойком -
не чують куль, ні крику на вогні...
як буде важко - раптом, ненароком -
збудитись їм весною у війні.

Ти даремно турбуєшся, друже,
що московською не сокориш.
Діалект той кацапський байдужий
українцю, як ломаний гріш.

І діагноз давно вже відомий –
та хвороба іде від батьків,
бо вертає до отчого дому
лише справжніх, а не байстрюків.

Тож хворій на здоров’я і маску
не спішися усе одягать,
а веди за собою у казку
українців, гуртуючи в рать.

А ім’я їй святе – перемога!
Світла промінь розітне пітьму
і у тому велика підмога
наша мова. Здолаєм чуму!

Тож хворій і приємна недуга
розлітається хай навкруги
та підтримує брата і друга,
а показяться всі вороги!

Ніченько, ясочко, вислухай, та змовчи.
Вчитись запізно, болючі пройшли уроки.
За простоокість, за віру мене провчи,
Хто ж серед ночі так широко ставить кроки!

Ніченько, срібная, серце мені з грудей
Впало додолу й вкотилося в пишні трави.
Несла його, наче писанку ту – до людей.
Вибилось з тіла, немов діамант з оправи.

Ніченько, любко, а тямиш, яке було
Небо до того, як згасли останні зорі?
Де твої очі, чому спорожніло тло?
Це ж не сузір'я, – це долі сплелись в узорі.

Ніченько, душенько, роси мені – ропа.
Сіль проїдалася в п'яти, сльозу білила.
Ти полічила? – Одна лиш була, скупа.
Другої, віриш, з сорому я не зронила.

03.03.2017

Крок, два –
Вчора була зима.

Чвак, чвак –
Вся перейшла у воду.

Хлюп, хлюп –
Спраги тепер нема.

Бульк, бульк –
І не шукайте броду!

Мить, ще –
Дружать світи дощем.

Крап, крап –
Сфери злились в цілунку.

Гурк, гурк –
В неба грозою щем.

Пурх, пурх –
Як воскресає лунко!

01.03.2017

Ця весна принесла нам багато лиха у повенях.
Я навчилася бути тихою – мудро й завбачливо,
І розсіяла пам'ять, що пилом зависла в променях,
І пробачила рікам, що водами б'ють розпачливо.

Так бурхливо несеться ріка життя, безкінечності,
Прокладаючи русла нові – жартує старицями.
В перемінах щорічних згубилось зерно безпечності.
На старицях розбиті серця осідали крицями.

28.02.2017

Так сонячно, немов пролито мед.
Думки прозорі, мов безгрішні діти.
Двох душ священно схрещені орбіти.
Два серця зігріває ніжність-плед.

Думки з'єднала нитка шерстяна.
Чи є без неї він, вона – без нього?
Два янголи шукались босоного,
Щоб зшити рідні клапті полотна.

Так сонячно, мов проріділа вись.
Тепер для них і вечори світають.
Усі "але", усі "якби" – зникають.
Тепер для них й ніколи – це колись.

26.02.2017

Ти – серця мого надія.
Я – серця твого покров.
Співайте: аве, Марія!
Тут є любов!

25.02.2017