Як стане мені тісно на Землі,
уквітчаній гірляндами поли́ну,
на якорі не стануть кораблі
і журавлі вертатимуться клином…

Коли піду в незвідані світи,
не перестануть сяяти зірниці,
у небі не поменшає світил
і гуркоту святої колісниці…

Удома квітуватиме життя,
сміятимуться діти і онуки.
На їхній вік ще вистачить звитяг,
без діла не скучатимуть їх руки.

Коли душа полине до світил,
до серця повертатимуся знову,
бо аркушем нестиме небосхил
моє відверте поетичне слово!

Є митці серйозні, наче лосі,
Отакі, як Гундарєв Юрко.
Бо його кусають ґедзі й оси
Під злостиве музи "ко-ко-ко*.

В віршуванні поетичним асом
Стати не вдалось мені. Агов!
Юра ж на ліричнім козобасі
Грає так, що в жилах стигне кров.

Оплесків збирає достобіса,
Епігонів стільки, що капець.
Ну, а мій набуток - дуля лиса!
Від розпуки скоро вхопить грець.

Епілог. Строфу строчу останню.
Не зважай на га-га-га й хи-хи.
Грай, Юрко, на нервах графоманів,
Забивай у гузна їм цвяхи,

06.04.2023р.

Доброю подією
Тішимось нараз, –
Тишею й надією
Ранок розпочавсь.
Аніяких вибухів,
Ні виття сирен, –
Може зайди вибиті
Нашими упень?
Тужимо й радіємо
В довгожданий час, –
Тишею й надією
Ранок розпочавсь.
06.04.23

- Колись на бокс ходив немало.
Не раз я з кимось бився в парі.
Мені практично вистачало
Бува, і двох, і трьох ударів.

Кивають хлопці: - Майстер! Круто!
А потім як там було, друже?
- А потім що? Та падав хутко.
Лежав, бо все боліло дуже.

05.04.2023

Сіє кришталь сутінковий
арфа вечірня дощу.
Часу лунають підкови,
місячний вітер ущух…

На перехресті печалі
сяйво небачених зір
маревом душі вінчає,
кинувши в пристрасті вир…

Темних небес колісниця
гулко несеться удаль.
Може оте лише сниться?
Зоряно сяє кришталь…

Ти все ще лежиш, але подумки в ніч ідеш,
Крадешся стіною, рухомим, чітким силуетом,
Виходиш у двері, у двір потойбічних меж,
У світ недоледі, в сумління недомакбетів.
А двір весь облизаний тінями листя дерев,
І місячний камінь в калюжах лежить селенітових,
Надщерблений молотом в шабаш нічних королев,
Що зорі змітають і хмари роздряпують мітлами.
Тому ти ідеш не торкаючись темних речей,
І подібних тобі, що накреслюють паралелі,
Та в ніч сновигають не взявши з собою мечей,
Чи принаймні кинджалів для першого акту трагедії.
Ти права не маєш, бо право диктує закон,
В лабетах свободи – романи марніють до фабули,
Напарфумлений ти, крадешся рядами в кіно,
Намагаючись не доторкнутись колін сомнамбули.

04.08.2019

Світла стежечка, ясна -
Їде великом весна.
На зеленій кепочці
Квіточка-заклепочка.

"Світла стежечка, ясна..." -
Все наспівує весна.
У танок фіалочки
Стали, наче панночки.

2023

"Не знаю, чи вірю я в Бога, та знаю, що Він вірить у мене і відкрив мені очі, щоб побачив я те, що не кожне око бачить"
Шмуель-Йосеф Агнон «Учора-позавчора»

"Залиш Господа, записаного на сторінках Старого й Нового Заповітів, собі.
А я візьму того, про кого не написано жодного слова"
Річ «Останній кабаліст Ліссабон»

Не бузувір я ,хоч і не в жодній вірі.
Хрещений (як і заведено було в моєму роді).
Сам, без помочі дяка (батька хрещеного, до речі),
По-церковнослов’янськи одспівував померлу бабу Ганну.
Заворожений, стояв перед ворітьми на кладовище,
Як реквієм невтішний старечі голоси зняли...
Церкви і синагоги оминаю.
В собори заглядаю лиш туристом.
Молюсь щоранку на івриті.

Жура навколо тебе і страждання…
Усе несе лише душевний біль!.
Як похіть видавати за кохання –
і серце поглинає заметіль.

Укриється воно сердешне снігом,
закуте в кригу, стихне назавжди.
А ти усе гортаєш долі книгу,
лишаючи присутності сліди…

Набридло це все,
а з усім – і ви всі!
Саме існування – безглузда еклектика.
Ча́с сонце це ссе,
а з ним – і месій,
трактуючи Господа як теоретика.

А всюди – народ!
Під чужі небеса
звертає хрести й запускає супутники.
З убогих щедрот –
скрізь сама ковбаса,
трикутники, кола і чотирикутники.

Чужі небеса.
Ой, чужі небеса
стоять над душею, на щось сподіваючись.
Мертовна краса –
і жертовна краса.
І я тут чергую, слізьми умиваючись.

1 жовтня 2008 р., Богдани́

ІПарафія убога має рай,
де є вовки, ягнята, божі вівці,
попи... владика й нелюди-убивці,
звільняють їм обітований край.

ІІВертаються каліґули й нерони
із ядерною бомбою в руках
і кожному бажається корони,
хоча тоді усіх чекає крах.

Всі люблять... або Богу помолитись,
або мамоні... знає піп і дяк,
кого, чому і за що трафить шляк...
від мене може й легко відхреститись,
а від своєї совісті – ніяк.

Все очевидне легко подолати.
Імперії роковані щезати...
не визначені тільки-но часи,
коли усі дебелі супостати
потоншають... позбудемось яси
і піде в ад черговий імператор.

ІОстанній бастіон – улус... увесь
уже окупував один балбес
і з ним його оточення огидне:
воєнні, штатні і церковні гниди,
гундяй – під боком, сатана небес,
а в Києві у лаврі – мерседес,
насильники, злодії... і не видно
нікому атріцатєльний прогрес.

04.2023

Величні храми та собори,
Поділ... дніпровські крутосхили —
крокую на низьких підборах
по місту, де мене любили.
Знайомі вулиці, бульвари,
заковані в залізні брами.
Блукаю, дух бентежно марить
золотоверхими дворами.
Барокко стомлених будинків
упізнаю, благоговійно
змахнула із очей сльозинку,
тепер у серці лебедіє.
Вікно на поверсі дев'ятім —
гарячим променем лампади,
за хрестовиною розп'яття
до себе спогадами вабить.
Ворушаться нові фіранки...
Чому ж раптово біль проймає?
Тієї жінки у веснянках
давним-давно вже там немає,
лише герані на балконі,
як і тоді цвітуть красиво.
Хоч доля на моїй долоні
малює стежечку курсивом,
вдивляюся в карниз домівки,
в минулі миті, й ненароком
душа спіткнулась об бруківку
і полетіла в даль високу
гранітними щаблями в злеті...
Не чути за дверима плину.
Від дня народження до смерті
життя стікає по краплині.

04.04.2023р.

Невже ми помилилися обоє,
що різними дорогами пішли,
і снитиметься лише запах хвої
та журавлине жалібне «курли»…

Уява малюватиме волосся,
що хвилями спадало до плечей.
Жалітимемо – щастя не збулося,
серед безсонно-місячних ночей.

Невже ми розминулися у часі?
Направились у різні полюси,
серця закривши на сталевий засув,
у пошуках примарної яси…

Хоч ще не стало на погоду,
Але, хотінню завдяки, -
Уже тягне гнійком з городу
І сизий попіл вкрив грядки.
Уже з хліва граблі та заступ,
Відчувши снам зимовим край, -
Готові кинутися в наступ
За цьогорічний урожай.
Копати, сіяти, саджати
Невдовзі радо розпочну,
Бо вже заводить біля хати
Веснянка пісню голосну.
05.04.23

Розцвілі проліски до сонечка тягнулись,
Десь поблизу струмочок дзюркотів.
Але зима знову чомусь вернулась,
Мабуть хотіла налякати їх

Та показати свою силу й владу,
Мовляв усі ви бійтеся мене.
Але весна уже не за горами
І грізну зиму скоро прожене.

2016 р.

Вони підлітки, грають по вечорам у футбол
А після ділять цигарки
Вони не самотні, але для інших ніхто
Великого горя маленьки уламки

Вони різної крові та всі з різних міст
На них одне й те саме прокляття
Їх не поєднує тваринна злість
Напроти, люблять друг друга як браття

Я один з них,а вони всі зі мною
Навіки залишиться, так було і так буде
Я не знаю чи можна назвати судьбою
Але ці життя ніхто не забуде

Ніхто ніколи не скаже про важливість іншого
Ніколи не визнає цей безперечний факт
Але я впевнений, що не замислюючись
Віддасть себе,а не інших до страт

-вони різної крові та всі з різних міст
-на них одне й те саме прокляття

1 квітня, 2023

Уже середина весни,
а небо досі хмуриться.
Через минуле чи нове
воно сьогодні журиться?

І плаче. Є мільйон причин
для траура у неба.
По-перше – сотні домовин
з війни, що нам не треба.

Ми не хотіли цю війну –
заручники обставин.
В ту мить реальності страшну
все вийшло, як навзаєм.

По-друге – сироти малі
без батька чи без матері
по волі клятої русні
залишені зростати.

По-третє – знищені міста
і села, змішані з землею.
Допоки балом править сатана,
мир не засяє нам зорею.

Не буду далі рахувати
жахіття, що несе війна.
Та прийде час
і сльози проливати
вже за ордою буде сатана.

Тоді і небо нам всміхнеться веселково,
життя пірне у вир чудових змін,
і мир до нас прийде не випадково –
здобутком перемоги буде він.

04.04.2023 р.

Як хочеться прокинутися
та у твоїх обіймах.. тонути..
Я готова тобою захлинутися,
завжди поруч бути.
Бо ти моє життя,
дякую, що поруч - це щастя!

2023

Складність буденних речей.
Вся заплутаність невагомих,
іноді дратівливих думок.
Хто зміг би чекати,
не маючи майбутнього?
Хто встиг би на потяг,
що їхав у протилежному напрямку?
Женучись за часом
не фокусуєш очі на головне.
На те, без чого не існує самого життя.
Чому ж гадаєш про перспективи?
Уявляєш дороги, їх розгалуження.
Вони здаються вірними й такими
жахливо правдивими.
Дороги твого життя.
Стійкі жердини на тихій воді.
Іноді думаєш, що одна з них
вкаже правильний напрям.
Допоможе знайти вихід
із самісінького небуття.
Вона подасть руку допомоги
крізь сяйво нічної зірки.
Затьмарить ніч світлом,
схожим на сонячне.
Шкода, що часто вони
вводять в оману.
Обдурюють,
чаруючи блиском в очах.
Тільки їм властива
сила впливу на біль
в ображених людських серцях.

03.04.2023

Із Федора Достоєвського (1821-1881)

Звідкіль всесвітня скрута враз прийшла?
Хто винний тут, хто перший починає?..
Народ ви спритний, це усякий знає;
та слава йде про вас доволі зла!
Подумайте: можливо, вам би слід
приводити до ладу вла́сну хату?
Не варт на злам випробувати світ,
під небом місця – для усіх багато!
Та й смішна нам фантазія така:
французом – налякати русака!

Знайома Русі низка чорних днів,
було їй те, що не бувало з вами.
Татарин під п’ятою нас давив,
а опинився він же під ногами.
Та Русь далеко з тих часів пішла,
їй тісно поряд з вами, боязкими!
Заморський зріст вона переросла;
хто стане в ряд з богатирями цими?
Окиньте зором розмір наш увесь,
якщо звихнути ший не боїтесь!

Страждала Русь у сварах безґрунтовних,
спливала кров’ю ледве не дотла
у боротьбі братів єдинокровних;
але свята й живуча Русь була!
Ви розумніші – вам і книги в руки;
чесніші ви, бо честь вам так велить...
А ми зате – терпіти гідно му́ки
навчились у перебігу століть!
В минуле гляньте, – свідок вам воно:
союз ваш – не страшний для нас давно!

Ви кажете, що винні ми в нашесті,
що росіяни – зрадники присяг,
що в нас замало лицарства та честі,
що вас прикли́кав ваш союзний стяг,
що вам шкода країн – сусідів наших,
що хочеться загарбань різних нам,
що те і се... В нападках цих і дальших
вам відсіч дана, ніби школярам:
вам щось не те? – прийдіть самі до тями,
не бриль же нам ламати перед вами!

Росії дії – важити не вам!
Призначення її – від вас укрите!
А Схід – її. Усі народи там
в її обіймах мріють відпочити!
Царюючи над Азією зроду,
вона усім нове життя дає,
й відродження притаєного Сходу
(Так Бог звелів!) із нею настає.
Це владна Русь, підданство це царя,
майбутнього це сяюча зоря!

Меч Гедеонів візьмемо як зброю,
є в Ізраї́лі сильний Судія!
То, Боже, цар, збережений Тобою,
помазанець десниці Твоєя!
Де два чи три для Господа готові –
Господь між них, як сам нам обіцяв.
Мільйони нас чекають тільки слова,
й нарешті строк Твій, Господи, настав!
Звучить сурма, і наш орел двоглавий
на ворогів несеться величаво!

(2023)

Ти живеш в перевернутім світі,
де ногами усе догори,
а на щоглах розвіює вітер
полинялі надій прапори…

Де колишуться думи в затоні,
повні ревнощів, суму і мрій,
що як яхти стоять на припоні
і чекають на тишу завій…

Де висять кажани-сподівання,
головою схилившись униз,
а між ними примара кохання
видуває з валторни каприс…

Ти існуєш у схибленім світі,
де за люстром лише пустота
і спустошує сумнівів вітер
власну душу. Свята простота…

Барви небосхилу
Знову затопили
Вишгород ізнизу догори, –
Кетяги бузкові
Світлом світанковим
Наповняють вулиці й двори.
Буйне трепетання
Цвіту серед травня
Видиме і чутне звіддалі, –
В сонячнім промінні,
Хвилі білопінні
Котяться по збудженій землі.
Запах дивовижний
Зупинивсь нездвижно
І п’янить приємно день у день, –
Хочеться літати
Людям, як пташатам,
І співати радісних пісень.
Полонили місто
Кольором барвистим
І ряхтять сузір’ями бузки, –
В час цей, безумовно,
Гарно невимовно
Їхньому цвітінню завдяки.
04.04.23

Присядь, Не стій, Господь з тобою…
Ти що надумав, хлопче мій?
І ця стежина є святою,
Хоча й мостивсь тут лиходій…

Приліг? полеж, не плач, запізно.
Затримай гнів свій… зимний вік…
І загорнися у валізу
Й відсторонися від базік…

Вони повсюди тут і тамо…
З околиць пруть як дощ з гори.
А пам’ятаєш в серці: "Мамо…"
Згадай її, поговори...
4.04.2023.

У гомін Голосієва, у спомин,
Ставки минувши, висповідь несу.
Іще довкруг оголені дерева,
Травиця назирці іще,
Та вже весни передковічне мрево
Стискає серце в нерозважний щем
І так саднить-розсаджує словами.
Ішов на сповідь, думав
Притулюся до мовчазної злагоди кори
І, може, вчую в дикім сокотворі
Слова, які Поет не встиг договорить.
Буйнує сік, нуртує, мови повен,
Та вухо ловить натяк на слова...
...Вертаю.
А навстріч – мурашка личинку тягне,
Наче хмиз баби.
Даю дорогу.
В скроні лунко гатить:
«На слово треба заробить.
Вилущуй, вигрібай, викопуй
Слова не здумані ніким,
Бо гомін Голосієва – лиш спомин
Про Майстром знайдені рядки».

P.S.
Не кваплюсь вирішить,
Кому скорше завдячувать –
Поету
Чи місцям, де жив Поет?

Круглий-круглий хлібний бік.
Він від зайчика утік.
Бабі клопоту завдав.
Дід сердитий: "Бабо, ґав
Наловили ми в обід.
Буркотун тепер живіт.
Буть голодними, повір!
І куди подівся він?"
Круглий-круглий хлібний бік
Ще від декого утік.
А хитруля лісова
Гам! бешкетника, й нема.

2023

Свою притомлену строку
Навряд чи вже переіначиш
Й не підставлятимеш щоку
Бо ненароком ще заплачиш
Словник стидливо з шафи зник…
А ні адрес… ні фотографій
І терпне з голоду язик
Комусь пора до епітафій…
Квітневий промінь крізь вікно
Чомусь без слів усе розшторив
Таке воно своє кіно…
Незмінний лиш судьби кошторис
3.04.2023.

Досіває як на рану солі
завірюха іній і сніги...
певно, як розтане моя доля,
вийде навесні за береги.

А коли навіяна розлука
стороною омине мене,
розіллється повінню по луках,
ручаями-бродами мине.

Поміняємо одні на інші
у далекім вирії краї...
але Богу все одно видніше,
де, кому, куди, коли раніше
йти і йти у засвіти свої.

І запам'ятається надовго,
і не буде мучити нікого
те, що ми у світі зажились,
і не залишається нічого
як пливти до берега чужого
у обійми осені... колись.

04/23

Ти жінка-вамп, ти просто унікальна.
Такої іншої нема і не було,
а на обличчі усмішка фатальна,
що вкоротила не одне крило…

Ти – жінка-фікс, уява невичерпна,
і спокою оточенню нема…
Тобі б зимою у спекотний червень,
на тепле море, а мороз – дарма.

Упевнена в собі незаперечно,
на все у тебе власна думка, план…
Та запитаю, може недоречно –
Чому кленеш омріяний талан?

Ти діамант у золотій оправі,
із кожним днем росте твоя ціна…
А може те усе лише в уяві?
Чи не тому і досі ти одна?

Неба кран протікає, з сифона — крап... крап...
не дратує глуха послідовність.
Ні про що не питай, розірвати не квап
поміж нами поспішно безмовність.

Неможливо розкроїти вірно думки,
коли дощ дістає кастаньєти
і періщить навкруг, висипає в струмки
з жмені вічності срібні монети.

Не заплющила б очі сумні назавжди,
щоб втопити печалі у зливі,
бо вона це: життя, дивний клекіт води,
фантастичних прелюдій мотиви.

Тиша тільки в мені, за вікном водограй
розправляє пагілля зелене.
Я всотаю краплини... воскресну... бодай
райські яблучка зріють для мене.

31.03.2023р.

Є у людей –
мавзолей:
з дверима в темний рай,
на стінах якого зорі –
заходь, вибирай.

– Скільки їх хочеш?
– Скільки завгодно!

Ти арґонавт –
з Моря Шахт:
і номер твій є – 6,
на шкірі твоїй – вугілля,
під шкірою – не́-на́-ви́сть.

– Скільки ти хочеш!
– Скільки завгодно?

А угорі –
журавлі:
довічний ключ на ніч,
цей траур для когось правда –
ти з Сонцем же віч-на-віч.

– Скільки захочеш?
– Скільки завгодно!

Весь вільний час –
це Екстаз,
чи право на ривок –
у горах є квітка горда –
сніг тане, а з ним – твій строк!

– Скільки ще хочеш?
– Скільки завгодно!

Д Е М О К Р А Т І Я !!!

1992 р., 4 березня 2003, Київ

Коли згасне зоря світанкова.
Знову ранок заблимає в шибку,
Золотий візьме сонечко ковшик
Та черпатиме ним росу чисту,

В якій вмилися квіти весняні
І напилися трави зелені,
Босі ноги вербички купали,
Ще й намистечко срібне із неї

Одягала калинонька в лузі,
Красувалася ним перед квітнем,
Усміхалася щиро й привітно,
Вони ж з місяцем цим давні друзі.

2023 р.

Хоч щодоби жури завії
Переповнюють кожен вірш, -
Ніхто нікого не жаліє
Ні безоплатно, ні за гріш.
Тому, мабуть, що споконвічно,
В часи зневір чи поривань,
Уся поезія велична -
Не книга скарг чи нарікань...
03.04.23

Моє вам, сестро… брись, арівідерчі….
Любіть свою московію навзрид
Не згадуйте дитинство, біль у серці…
Забудьте про родинний краєвид…
Любіть себе і те, куди запхались
Оспівуйте, зігнувшись до колін…
Допоможу… щоб ви повиздихали
В любові із прокляттям навздогін…
Звертаюся до мами і до тата -
Не стримався, не зміг, у нас вій-на!
Троянський кінь - худобина рогата…
"О сестро... ", якби ж воно - одна…
2.04.2023.

Що робиться всередині я не розкажу
І по світлинам в інстаграм не зафіксую
Як мені боляче і як я рефлексую
Лиш краєм ока в погляді підкажу

Була весна, я мило посміхалась
Була я юна, молода, весела,
і в голові ще не було оселі
І ось зима - тепер мені вже надцять

Тепер Прийшла Війна- життя перекрутилось
Десь виживало, десь здавалось перед смертю
Але мені завжди здавалось сердцем
Що разом завжди бути нам судилось

Цього не сталось, як не сталось миру
Цей рік перевернув все з ніг на гору
ЗТи щастям був для мене ,а став горем
Віткнувши в почуття мої сокиру.

Все відбулось- тобі за все я вдячна
За всі роки, за те що так любила
За те що доля разом нас звела
За те що і вона нас погубила.

Немає більше нас. Є я -є ти
І в кожного і з нас своя дорога
Хоч і на сердці в мене є тривога
Та віру в себе я зуміла зберігти.

Нехай тобі щастить. Я справді так бажаю
Всередині щоб було добре й повно
І щоб кохав когось ти невимовно
А я тебе колись з теплом згадаю.

Все буде просто. Так як я хотіла
Ось потяг. Краєвиди. Я.
Чужа земля дощем змокріла
Дорога. Радість і туга

Сумні історії за чаєм
Веселі дурощі з вином
Щось уціліло, щось ламало
Щось переписано цілком

Робота. Взлети і падіння
Нові міста, старі думки
Світанкове дурне бродіння
Знайомства. Ігри в хованки

Читання в залі. Сльози в спальні
Обід. Цигарка. Вечір. Сон
Хтось став цинічний і нахальний
А хтось за руку в унісон.

Фрустрація. Молитва. Кава
Знов ранок, потяг і мости
Чи буде складно? Чи цікаво?
Тепер собі пишу листи.

Пишу про те чого не стало
Про зиму цю. Про себе всю.
Я гола. Я нова. Я встала
Чи так хотіла, Янусю?

Життя продовжується попри все.
йому наплювати
Хтось просто до дівки іншої йде,
а хтось воювати.
У когось розбилася чашка з окропом, у когось сердце,
стається все ніби це ненароком,
але таки б‘ється
Чи можна сказати йому що воно
погане, жорстоке
Чи можна поглянути раз на то щастя
, хоча б одним оком
Чи жертва сьогодні, чи вділо костюм сурового ката
А може помер хтось, а може завмер,
а може за ґрати
Але ж то не завжди таке то життя,
буває й солодко
Буває зі смаком пломбіру буття,
весела походка
Буває що сонце сідає лише
для тебе і мене
Буває бажання несе попри все,
а більше й не треба.
Чи в цьому контрасті є гротекстний сюр
Чи в цьому загвоздка
Щоб було то важко то дуже легко
А потім громоздко
У цьому житті тільки правду несуть
Слова Соломона
Усе проходяще, у цьому і суть
І спокій, і втома.

Не проси нічого, не рівняй ні з чим
Хай пливе той човен в свій загін
Хай ростуть вітрила, впадуть якоря
Не проси нічого, ти - своя земля

Чи ти небом звешся, горизонт змика
Чи ти вітром в‘єшся , грози вісника
Не рівняй кохана, з човнем не рівняй
Облиши цю справу, волю собі дай

Ти прекрасна в тому що ти- є
Твоє небо гарне, бо воно- твоє
Просто та стихія в інших кольорах
Не літають човни в грозових хмарах


І не ходять човни по сухій землі.
По собі кохана, просто не суди
Кожному деревцю буде свій листок
І малій краплинці - буде свій струмок


Хоч і сумно мила, що все склалось так
Але ти не човен, ти великий птах.
Не судити море , як воно горить
Відпусти той човен, щоб самій летіть.

Все чого ти торкався спотворене
Чи благословене
Я не знаю,не відчуваю
Почуття мої як поле незоране.
Откровене
Ріп‘яхами поросло у відчаю

Я тепер не належу тобі
І собі теж не належу
Не знаю як це
Як завершитись цій війні
Якщо поле бою
залишилось без обох гравців

Що лишилось у мене це Пальці моїх рук,
На кінцях твої дотики
поцілунки
Боже, як позбавитись цих мук
Важкий наркотик
Співзалежні стосунки

Мені шкода що не будемо разом
І не прокинемось рано вранці
Ти дуже рано, а я пізніше
Ти на бассейн а я може на танці

Що не поїдемо у Карпати
Що захід сонця не зустрінемо разом
Не заведемо другу собаку
І цю що є не поцілуєм одразу

Що не зроблю тобі бутерброда
А ти не купиш мені самоката
Що вже для тебе уся моя врода
Не має сенсу , не має трактату

Що не напишу для тебе вірша
І тобі вголос не зачитаю
Що як бувало ставало гірше
Ти вже не втішеш мене тим чаєм

Що гаряче кохатись не будемо
І з головою під ковдру пірнати
І один одного не розбудимо
Щоб обніматись і реготати.

Що постаріємо ми окремо
І що ховати мене не будеш
Що все шо було пройшло даремно
Що ти не любиш мене, не любиш.

Чи ще побачу твоє волосся?
Чи забуватиму я твій запах?
І на початку мені здалося
Що я шукатиму тебе у всіх мапах.

Що майже рими мене покинули
Що більше слів я не проспіваю
І як один до одного линули
В думках вже більше не забуваю

Що посміхатись навряд чи буду
І не повірю в якесь кохання
Можливо довге, можливо чисте
Бо то ж здається було в останнє

Що більше небо не буде синім
Бо сірі фарби тепер мої слуги
І вже під деревом тим осіннім
Не поцілує ніхто мене в губи

Що день пройде, тиждень, рік, століття
І ти як лист змарнієш, зачахнеш
В моїх очах все ще буде блакиття
Все пам’ятатиму як ти пахнеш…

І я повірила в це реально
Я заплітала з туги колосся
Але життя тривало безжально
Усе оце лиш мені здалося.

Без далекого давнього
Сьогодення - ніщо, -
Я шляхами реальними
Світ увесь обійшов.
І відтворюю в пам'яті
Не оманливі сни,
А отримані грамоти
За оте, що здійснив.
І не є, певно, вадою,
Або знаком жалю, -
Що невпинно пригадую
Все на чому стою...
02.04.23

Деінде плач, деінде сніг,
Деінде вітер дме потроху
І не до сміху, що за сміх,
Коли біжиш з дітьми до льоху?
Зів’яне біль, а з ним і страх
І темінь схиблено-кривава
Відбитком долі на снігах,
Чи може знов чиясь забава?
Деінде дім… Деінде з вирв,
Супроти всього - тиша, спокій…
Як віднайти прадавній мир,
Ще до гармат і лже-пророків?
І запитав й зіслав у льох…
Щодо питань - не ідеальні.
Цікаво, що надумав Бог?
Деінде ми такі печальні…
А світ біжить, а смерть стоїть
На все це зверху споглядає…
Не затихають лиш бої,
І черга довшає до Раю…
2.04.2023.

Олег Святославич в світлиці сидить,
З ним ліпшії люди зібрались.
Він нині нікого не буде судить,
Новини із Поля дістались.
Сходила в похід Мономахова рать,
Хотілось про те чимскоріше узнать.
Олег сам в похід той відмовивсь піти,
Послався тоді на хворобу.
Був задум у нього доволі простий –
Діждеться в Чернігові, щоби
У Полі князь київський, врешті поліг,
То він би у Києві правити міг.
Та сталось не так, переможная рать
Зі славою в Русь повернулась.
Отож і хотілось скоріше узнать,
Що там в тім поході відбу́лось.
Як половців в Полі вдалося здолать
І з чим повернулася руськая рать.
Якраз до Чернігова гість завітав,
Що був у тім славнім поході.
Тож князь його в терем до себе позвав,
Розкаже нехай при нагоді,
Що бачив, що чув, як воно все було.
Боярство послухати також прийшло.
Муж тілом могутній в світлицю ступив,
До князя й бояр уклонився:
- Ти, княже, до тебе прийти повелів?!
От я перед тебе з’явився.
Що саме від мене ти, княже, хотів?
Бо ж я аж до Мурома лиш по путі.
Князь лагідно мовив: - Ти, кажуть, ходив
В недавній похід з Мономахом.
Тож нас по слідах тих його проведи.
Повідай про все нам без страху.
Всміхнувся лиш воїн на княжі слова
І голову сиву вже гордо тримав.
- Я, справді, в похід з Мономахом ходив.
Був славний похід проти Поля.
Хоча Святополк його, начебто, вів
Та всім Мономахова воля
У нім управляла, у бій нас вела,
Тому руська рать Поле й перемогла.
Як хочеш почути, то слухай тоді.
Зібрались князі в Переяслав,
Де наш Мономах, як ти знаєш, сидів.
То ж він у похід кинув гасло.
Привів Святополк з своїм сином полки
І стали на березі Трубіж-ріки.
Давид Святославич з синами привів,
Також свої вірні дружини.
Та і Мономах чотирьох взяв синів,
Хоч менший ще зовсім дитина.
Та він їх з малого до битви привчав,
Отож у похід і найменшого взяв.
У другу неділю, як піст розпочавсь,
Ще снігом усе було вкрито.
У полі полки шикувати став князь,
Велів попам службу служити
Та хрест величезний над шлях встановить,
Де міг би єпископ всіх благословить.
А далі попи попереду пішли,
А ми вслід за ними полками.
У п’ятницю вже до Сули аж дійшли,
Здолали її та і прямо
Пішли до Хоролу. Весна узялась.
Там сани велів покидати нам князь.
В неділю, як хрест звикли ми цілувать,
До Псла пішим ходом дістались.
А далі на Голті прийшлося нам стать,
Допоки відсталих діждались.
У середу Ворскола врешті дійшли,
Попи новий хрест за наказом звели.
Ми, мимо йдучи, цілували його,
Багато хто і зі сльозами,
Бо ж далі лиш степ половецький кругом,
Вже Русь залишилась за нами.
Ніхто з нас не знав, що попереду жде
Та Бог, сподівались, нас вірно веде.
Багато річок ще чекали на нас,
Аж доки уже у вівторок
У шосту неділю, як піст розпочавсь,
Дійшли ми до річки, котору
Ми Доном зовем. Десь на цих берегах
І половців стріти гадав Мономах.
Хоч половці знали про той наш похід,
Та в битву поки не вступали.
Лиш наша сторожа їх бачила слід
Загонів, які утікали.
Нарешті ми до Шаруканя дійшли
Й побачити град половецький змогли.
Назвати то градом чи ж можна було.
Стоять глинобитні хатини –
Ну, схоже хіба на велике село.
Навколо ніякого тину.
Лиш вал земляний невисокий кругом.
Та ж ми в одну мить подолаєм його!
Долати, щоправда той вал не прийшлось,
Бо ж місті ні хана, ні війська,
Нам ледве ото помолитись вдалось,
Як раптом поспішно із міста
Якась депутація враз вирина,
І рибу на сріблі несе і вина.
Здалися на милість князівську вони
І викуп за місто сплатили.
Коли вже вони не бажають війни,
То й ми місто не зачепили.
А далі на південь вздовж Дону пішли,
Назавтра вже й Сугрова ми досягли.
Таке ж саме місто, ті ж самі хатки.
Та ці не схотіли здаватись.
Велів князь рухливії «вежі» тягти
Й до валу скоріш просуватись.
З-за «веж» смолоскипами кидали в них,
Палаючих стріл напускали своїх.
Палаюче місто ми штурмом взяли,
Полонених, звісно, не брали.
Щоб довго піднятись вони не могли
Й на Русь щоби не нападали.
У середу Сугров ми той узяли,
В четвер же від Дону у поле пішли.
А в п’ятницю в полі зустріла нас рать –
Велика орда половецька.
Нелегко було б нам її подолать,
Чи й згинути всім доведеться?!
Сказали князі: «Тут і смерть нас чека,
Тож міцно тримаєм мечі у руках!»
Над річку Дегея дві раті зійшлись.
«Стіною» ми степ городили.
Щитами закрились, за списи взялись,
Уперли їх в землю щосили.
Неслася на нас половецька орда,
Хоч в неї занадто повільна хода.
Ще степ не просох, коні грузли в багні
Та й коні з зими ще охлялі.
Від тисячі стріл степ ураз задзвенів
І перші убиті упали.
Ми втримали перший найбільший удар
І сонце до нас усміхнулось з-за хмар.
У битві жорстокій відкинули їх,
А далі за річку погнали.
Багато лягло там поганих отих,
Ми знов полоне́них не брали.
Попереду битва жорстока чека,
Мечі треба вільно тримати в руках.
В суботу було Благовіщення й ми
У полі його святкували.
В неділю ж, звільнився ледь степ від пітьми,
До Сальниці попрямували.
А там в понеділок і стріли орду,
Що йшла, наче хмара нам всім на біду.
Йшли половці степом на нас, наче бір
І хмарами стріли пускали.
Ми стали полками, зайняли всю шир
Від Сальниці. Та не чекали,
А рушили князевим помахом в бій,
Стискаючи меч і тримаючи стрій.
Зіткнулись дві сили аж степ загримів.
Нас половці міцно обсіли.
Та стрій наш утриматись кріпко зумів,
Списи і щити зупинили.
І січа тоді почалася в степах.
І пильно дивився за всім Мономах.
Ми половців били, а ті били нас,
Кров в річку струмками стікала.
Здавалося, що зупинився і час,
Бо ж сонце на місці стояло.
А смерть свої жертви збирала в степу,
А ми сподівались на долю сліпу.
Хоч половців було по кілька на нас,
Але вони в купи збивались,
Що можна мечем двох убити за раз.
Комусь то, і справді, вдавалось.
У тій товкотнечі змішалась орда,
А ми лиш тісніше зійшлися в рядах.
У розпалі бою гроза почалась,
Посилився вітер, із неба
Вода, начебто із відра полилась.
Перун нагадав нам про себе.
На поміч прийшов вже утомленим нам
І бив у обличчя лише ворогам.
Та половці злі уже надто були
І натиску не припиняли.
Вони у «чоло» на киян налягли,
Що ті відступати поча́ли.
Ще трохи і паніка військо злама,
Тоді вже спасіння нікому нема.
Та князь Мономах полк на сина лишив
Й киянам помчав на підмогу.
І тим остаточно хід битви рішив.
Поглянувши тільки на нього
І стяги його, полк киян підібравсь.
Хоч ворог вже перемогти сподівавсь.
Не втримались половці та подались,
А ми іще більше натисли.
Вони утікати за Дон узялись,
А ми доганяли їх,звісно.
Князь знову велів нам полону не брать,
А всіх, хто при зброї, одразу вбивать.
Ми степ увесь трупом встелили тоді.
Убитих і не рахували.
Багато іще їх пішло по воді,
Бо ж броду вони не здолали.
Лиш сам Шарукан із загоном прорвась,
Та слідом полки не повів за ним князь.
Багато полону по битві взяли.
Багато худоби і коней.
Всіх половців знатних до князя вели,
Хай судить він їх по закону.
Та милість свою він не став проявлять,
Велів сотні дві «ліпших» смертю скарать.
Між ними десятка десь із півтора
Було, навіть, ханського роду.
Але він і їх там безжально скарав,
А трупи велів кинуть в воду.
Коктусь, Азгулуй і Бурчевич між них
Зостались навіки у водах отих.
Від Сальниці ми повернули назад
Зі здобиччю та із полоном.
За військом отар чималеньких і стад
Вели спеціальні загони.
Без здобичі з поля ніхто не вертав,
Тож князеві всякий хвалу воздавав.
Не скоро збереться у Полі орда,
Щоб Русь прийти пограбувати.
А, значить, із нею не прийде біда,
Спокійно земля може спати.
Від вістки такої вже Русь ожива
Й за те Мономахові славу співа.

Втечемо ми на край світу
Від набридливих проблем,
Буде море, тепле літо,
І вітрила журавлем.

На камінчиках босоніж
Засмагатиме яса,
У безодні не потонуть,
Бірюзові небеса.

Виграватимуть в ярочку
Цвіркуни, мов у жнива,
Хвиля хлюпне на сорочку —
Стану, як плакун-трава.

Разстібне грайливо вечір
Срібний ґудзик на мені,
І оголить чуйні плечі
У забутім курені.

І нічого, що від тОго
Обертається земля,
Захмелієм од п'янкого
Поцілунку ти і я.

Знайдем родимки і теми,
У природи сім чудес,
Потім ніжно доторкнемось
Рукавами до небес.

В мушлі море затріпоче
Пройме щем, аж до основ.
Будем слухати щоночі
Світлу повість про любов.

Заспіває колискову
Сонна нічка для обох,
І завмре в обіймах слово,
Що створив Всевишній Бог.

В твоїх обіймах я сьогодні
І завмирав, і умлівав.
Ми в щастя падали безодню,
І всі губилися слова.

Це — божевілля, божевілля...
Ним упивались, як вином.
Це - почуття страшне всесилля,
У ньому — вись, у ньому дно,

У ньому всесвіту відлуння,
Його цвітіння голубе,
І чорних дір жахне чаклуння,
Що світло пожира й довбе.

І ми між темрявою й сяйвом,
Летим і падаєм... - ЖИВЕМ!
Бо в нас живе - любові грайво,
Як вічне полум’я й нове.

І людство, що в жахітті гине,
І проклинає цю війну,
Візьме любов, як соломину,
Як соломину рятівну!

2.04 7531 р. (Від Трипілля) (2023)

Дивитися так, як не дивився ніколи
В середину серця і все розуміти
Відчувати себе, неначе ти вдома
Дивитися так, наче ви знову діти

Не поспішати, жити поволі
Як тоді, десять років, ви щось малювали
Забути про справи, про свою долю
Саме цього ви так сильно бажали

Дозволь собі в її очах розчинитись
Мирно втонути у двох океанах
Тобі належить з цим просто змиритись
По своїй волі прийми цю оману

-Хто ти такий щоб заважати коханню?
-Хто ти такий щоб не бути щасливим?
Кохай, кохай її ,дурне, охайно!
Зроби все потрібне й неможливе

-Хто ти такий щоб заважати коханню?
-Хто ти такий щоб не бути щасливим?

31 березня, 2023

Сів на лавку пізно в парку.
Враз пропали сили.
Сон вхопив мене, бідаку.
Вмить жахи наснились.
Сам на себе збоку глянув.
Прикрий я, хитрющий.
Часом схильний до обману,
Впертий бик лінющий!
Ледве влазить в штані дупа.
В дзеркалі, мов слоник.
Пика, як прокисла зупа.
Ніс, як ополоник.
І жінок гарненьких люблю,
Наче кіт сметану.
Як побачу, приголублю.
Ніби лід, розтану.
Грошей хочу більше й більше,
Хабарів без міри.
Та із нервами все гірше.
Скабанів із жиру.
І сусіди зляться, звісно.
На роботі зависть.
І гріхам у мені тісно.
Де й поділась совість.
Жінка мучить і пиляє.
Їй уваги мало.
Теща – злюка дошкуляє.
Діти задовбали.
Навіть друзів менше стало,
Й тих уже втрачаю.
Бо скупий. Язик, як жало.
Бо не позичаю.
Я зірвався з тої лавки:
Більш не буду! Досить!
То якісь недобрі знаки.
Аж від страху трусить!
Все! Сказав: не буду більше!
Годі плакать, нити!
Як ото зробить мудріше,
Щоб життя змінити?
Ні! Не те хотів сказати.
Я ж не дурень, люди!
Я на лавицю ту кляту
Більш сідать не буду!

01.04.2023

Життя доросле це постійне потрясіння
Розчарування й пустота..
Коханий, твій погляд на мені - спасіння
І не хвилює більше вся та суїта.

Я хочу бути поруч кожну мить, хвилину
І чути тихий подих твій.
Колись побачить світ нашу дитину.
Й нечаятимо ми душі у ній.

Цей лист до тебе - як спогад лине
У кожний рядок кохання я вплітаю
Ти маєш знати - ти єдиний
Кого так сильно я кохаю..


2023

Є краї, які не забуваю,
і літаю думкою туди,
де течуть долиною із гаю
ручаї джерельної води,
напувають буйні верболози,
копанки, озера і ставки,
засклені на зиму, у морози,
дзеркалом широкої ріки,
що скресає ранньою весною
течією... і по мілині
йду я на побачення із тою,
що запам’яталася мені
у літа дитячі і юначі...
промайнули ті веселі дні
і як недоспівані пісні
чуємо й цінуємо найкращі.
Ще учора юні й молоді
розлетілись, наче птахи ранні,
і гадаю нині... чи востаннє
в цьому світі бачились тоді...
..............................
як прозоре коло на воді
згадується іноді русалка,
десь у лісі заблукала мавка...
хай і не свої, та не чужі
і не знаю, мила чи кохана
Оля... чи Олена, чи Уляна
залишалась мрією душі.
За одною заридає осінь,
в іншої посивіє коса,
ну, а та, що пам’ятає й досі,
що таке непрохана сльоза,
ще чекає боса на морозі
вечора... а може, і матроса,
поки сяє інієм роса.

04.2023

Не приходь! Не являйся щоночі!
Не тривож, не ятри мою душу
В снах прекрасних, жахливих, пророчих!
Відпустити тебе врешті мушу...

Не дивися благально на мене
Крізь минулого темряву й відчай,
Бо тебе вже ніхто не поверне
І не гляне по-справжньому в вічі! 

Відлетіла у вічність раптово
Журавлем серед сірого неба
Без прощання, записки, ні слова
Не сказавши. Та й, мабуть, не треба...

І тепер тобі краще, ніж з нами  
На землі цій брудній, окаянній.  
Я до тебе ще лину думками,  
Повертаюся в ранок весняний.
 
Щоб не спати, молюсь порожнечі,  
А удень впізнаю тебе всюди.
Не являйся мені,  —  Тихо шепчу—
Бо від цього вже легше не буде!...

Не приходь! Не приходь в снах щоночі!
Не тривож, не ятри мою душу!
Сни прекрасні... Можливо, не хочу,
Та тебе відпустити я мушу.



Осінь 2007р.