Вогким туманом
Укрило гори,
Сном-океаном
І диво-морем.

Холодні сосни
Безшумно плачуть,
І з ними осінь
Сумна неначе.

А я радію,
Бо заблукала
У лісі-мрії,
Де сонця мало.

Штори – це скатертина світла.
Відкривала, пестила пальцями білу тканину
Штучну,
Щоб усе покрилося білим
Світлом. Нештучним.
Щоб кожен колір тьмянів у очах,
І сюрреал наш розтікався промінням.
Ти відкриєш балкон, але рано ще бігти кудись,
Та занадто пізно вже спати,
І фільми йдуть дивні:
«Я поживу еще,
Я поживу еще».
З тобою. Майстре.
Наш Діоніс перестав бути богом.
Нашим богом стала зелена фея.
Нам дозволено все. Нас життя не картає.
Наша совість давно вже не милася.
Сповідь. І повінь. Наших очей.
Час здирає мій лак твоїми руками.
Час муштрує і стесує гострі кінці, як вода,
Під мостом Мірабо чи то
Під Рибальським мостом.
Майстер і Маргарита двічі помруть,
Ну а ми помремо в ірреальності…

У віршах кожне слово – це кристал
прозорий, чистий, новозаповітний.
Поезія – це кров і біль Христа,
це самозречення, вогонь досвітній…

Під вільхою сплеснувся на ставку
могутній короп – бризки аж на гілку…
В цю мить летіла бджілка у пилку,
і короп збив краплинами цю бджілку…

Зима; птахи засіли віддалік:
сплюх підгризає молоденьку липку,
снігур сміливий підлетів… і втік,
але залишив теж свої відбитки…

Два береги, як фалди сюртука,
первоцвіт на концерті льодоходу;
і шерехатість пінки молока,
і високосний рік – ефект приплоду

лютневих колотнеч. У Сонці ніж…
Бо сонячні кларнети – мої ліки…
Поезія, мов повінь, чим сильніша,
тим ширше берег обіймають ріки…

Шлях читав поезію лапату:
слухали зупинені авто
і притихли гомінкі дівчата –
ще так вірші не читав ніхто;

ровер свій спинив і став на ногу
хлопчик – впала гичка із мішком –
качка з каченятами дорогу
переходили поважно ланцюжком…

Мов Ахіллесова п’ята,
моя душа без гідних звершень;
як мед, солодка і густа,
душа від віршів. Від черешень

солодкі тіні – Сонце мов
за спеку вибачення просить…
Я щастя формулу знайшов:
як в липні ранок трави росить,

босоніж вийди у садок
(зело цупке, як ті верети),
і вірша прочитай рядок
зі збірки «Сонячні кларнети»…

Єхидний сміх чаклунки злої,
Віщуючий лище біду.
Брехав Вкраїні її долю,
Страшну,незрячу та бліду.

Вона ж бо знала,що говорить,
Як втілити в життя слова.
Тих слів ніхто вже не замолить,
Хоч відьма зовсім не права.

Багато слуг в тії потвори,
Вони рішучі,бачать ціль.
Вони не визнають покори,
І б"ть поклони лише їй.

А цей народ,ця кара Божа,
Мовчить роззявивши роти.
Він ще від чар звільнитись може,
Та хто звільнить від сліпоти?

… в сльозах молилась над заслаблим немовлям…
Були спочатку сльози нетривалі…
Чомусь згадалося дитинство, як з кроля
(забив якого батько), на сандалі

гаряча бризнула – малинним соком – кров,
зальопала колготки та найбільше
спідничку білу; тато гримнув: «Що ти ро?..»
А потім спохвативсь: «Куплю гарнішу…»

Були ті сльози солоніші ніж тепер…
Але ж тоді і серце не боліло…

Коли моє слово вливається в тишу,
Й відлуння ковтає останні склади-
Клянуся,тебе я ніде не залишу...
А ти мені кажеш-Від мене іди.

Ховатися марно в розгнуздані мрії,
Збиралися ж разом в дорогу-життя.
А потім подули вітри-суховії,
Не знаю і нині причин до пуття.

Я завтра прокинусь,й,мов перший апостол,
Що втратив тілесного Бога-Іссу.
Ходив,проповідував вірити просто,
Кохання без тіла у дні понесу.

Розкладка продовольча і податок:
Содом й Гоморра в пеклі уві сні
не бачили, щоб хто дививсь так падко
на руці, що киплять у казані…

Небесно-мрійна, білохмар-красива
Земля навколішках стояла і ревла
і вуха затуляла, як просили
у неї хліба: «Я ж вам віддала

все до сльозинки, до зернинки, маківки,
картоплю мерзлу… по грудках свищу…», –
аж схлипувала й репала. «О матінко,
калачиків* подайте для борщу…»

В прим’ятину на тілі, що одутло,
краплинка впала, захолола геть…
На піч поклали, загорнули в хутро,
мелясою змастили губи. Смерть?

Як тіло мили з м’ятою, сопіли,
сопіли так, що надихнули вороття:
як в борошні? обличчя було біле –
зажевріло – причовгало життя…

Посохли сльози – солончак у серці,
як рухаєш – сіль сиплеться з душі,
а тіло до землі, мов гілка, гнеться:
«О Боже, нагодуй чи поріши…»

Смердюча богила, як радість стала:
здер шкурку – їж – в голодному Раю.
З коріння рогози млинці – о, страва! –
смачніші за відвійки* з мишію.

Шкребли, смалили, мили – не байдужки –
невичинені шкурки (в піч бишву!) –
випарювали, різали на смужки,
варили й додавали кропиву…

З дерев фруктових гілочки солили
(солили густо-густо) – з них відвар
пили гарячий, дмухали, насилу
ним наїдались… Голод на бабчар

Смерть одягла – й давай життя клепати.
На Паску люди мерли (віщий знак):
на свято з часничком пеклося падло…
Голівки билися – висіли, як в байрак

гарбою труп’я звозили скрипуче.
Безхліб’я мором шкірилось. Кінець?
До ниточок обсмоктана онуча:
колись в ній мама заховала буханець…

О диво – діти навіть не сивіли,
бо голод не давав їм посивіть…
Якби дістали, сонце й місяць з’їли б,
кисіль варили б із промінних віть.

Смиренномудро зорювали ниви…
Опухла йде, хитається луна*:
«Єдине, чим Земля ця завинила, –
що зветься Українською вона…»

Як пахне Сонце влітку після зливи!..
мов щойно викупане чисте немовля;
молитву Ранок так велеречиво
своїм пробудженням натхненно вимовля,

що, дивлячись на обрій, відчуваю
себе священним Цвітословом золотим…
і м’ятою в завареному чаї,
поезією сонячних калин.

Як заголовні літери у вірші,
дощу краплинки нависають, дзеленчать…
Не просто день народжується – більше:
добром прищеплюється в серці благодать!

Я стану нецікавим сам собі,
якщо почну у замкненому просторі
складати вірші тихо, бо тоді
я від життя земного буду осторонь:

мов хліб позавчорашній, стану я:
не свіжий, не черствий; і на сопілці
заграю я зі співом солов’я,
та не у лісі, а на грамплатівці…

Я стану наче «аш два о», але
не льодом, не водою – просто парою.
Життя без мрій, любові – замале,
коли усе Плеядою Стожарою

кипить у грудях – булькає метал:
життя переплавляється в поезію.
Бастилію коханням зруйнував,
щоб вибухнуть новою Марсельєзою!

Тебе благаю: вірша не пиши,
Неможливо ту муку вмістити у рими.
Краще в спогадах думку собі залиши:
Ми ніколи не будемо ними.

Уяви собі погляд голодних очей
І скалічене голодом тіло,
Всю потворність і ницість усіх тих смертей –
Щоб від сорому серце боліло.

Неможливо вмістити в ніякі слова
Їхні муки останні і думки про їжу,
Як стає канібалом людина-трава,
Її душу спустошено-хижу.

Закарбуй собі в серці невимовну лють,
Бо нічого не можна змінити,
Боягузів тодішніх вини каламуть –
Нам довіку з цим соромом жити.

Тебе благаю: вірша не пиши,
Неможливо ту муку вмістити у слово.
Краще клятву безмовну у душу впиши,
Що таке не повториться знову.

Суха статистика народу України:
Страшні відсотки, цифри, як печать.
Духовна прірва – наслідки руїни,
І бездуховна, ненаситна «знать».

Ще ходить привид нелюда незримо
По пагорбах – заснулих цвинтарях,
Й рахує душі, згублені невинно,
Нащадкам їхнім сіє смуту й страх…

Суха статистика народу України…

Я ковтаю образу - образа ковтає мене,
Ми єднаємось в болісно - несповідимих сполуках.
Ця дошкульна алхімія має свій власний тунель,
Де у нетрях безглуздя із глуздом намацує злуку.
І вив"ялює душу що рветься з важкої ропи,
І пульсує у скронях, очима виходить назовні,
Росомахою кра́деться, сумніву в"яже снопи,
Виростає зі скиби у кулю як місяць у повні.
Я ковтаю образу - образа ковтає мене.
Ми тепер живемо тет а тет, я забула вже де Я,
Я її проклинаю, не хочу, нена́виджу, не…
Ми лишились удвох. Я й образа - Ясон і Медея.

Я зробила себе з потиличників і падінь,
перебрехана за роки стількома із мов,
відчайдушно - від краю прірви за мить немов -
зазираю без перестанку в лице біді,

оглядаюся, хоч і зраджено забобон:
озиратися, розгойдавши усі мости?
Проведи мене тільки поглядом - відпусти,
ніби гріх відпусти – назавше, навік; або

ніби пісню із горла – фальші солодких нот
не домішуй ні краплі – краще нехай мовчить.
Тільки гордість у груди вперлась, немовби щит, -
не пройде туди що_комусь_не_усе_одно.

І дракон поміж ребер гине, але гарчить,
бо не йметься – до болю – віри в облудне те,
що зробила себе міцнішою із фортець,
та, на горе, повикидала усі ключі.

До комоди ліг ночі ситець
аж по сьому-і-геть шухляди.
Я і місяць - два блідолицих
сяйвом* дихаєм, крок - на ладан.

Кіл заб`ю і пущу коріння,
доки-бачу збудую ранчо.
Мужиканині покоління
стануть добрими Санчо-Панчо.

Нанесу з-геть хреста над голим
і незайманим часом краєм.
Храм зведу, потім банк і школу,
і салуни, де гріш гуляє.

Хто казав, що як перший - паном,
володар - той, хто порох нюхав.
Тут гоїтиму прерій рани
у прорізаних плугом смугах.

Мужиканине-бузувіре,
не за скальпом приходь - по миро,
що вогнем напуває щиро
та послужить за Пляшку Миру.

І помазані до упаду
ми поділимо землю й ситець.
Забирай, що лежить в шухлядах,
а те решта - для блідолицих.

Шкіра різна, а кров - червона
одинаково п`ється, сходить.
Чи на сив зачекають скроні,
чи кудись поведуться сходи?

Я прийшов, а за мною вітер,
ти підеш - за тобою пам`ять.
Індіанське** минає літо
для оснанніх із мужиканів.

19 Листопада 2008

сяйво* (місячне) - або світло або сивуха
індіанське**(літо) - назва бабиного літа в Америці

Відпусти із цепу дракона – най летить на всі чотири вітри,
у свій теплий драконячий вирій – на канари там чи багами.
вогнедишна канарко, all the best!
…він зникає між чорні віти…
А хто ж тебе стерегтиме? Заспіває пісеньку? Слізки витре?
Тепер сама, золотце. Або зима-мама.

У неї – доооооброї! – мережана хусточка біла –
Гей-гей, її стане на всі сни твої, на всі фійоли,
Перебинтує тугенько – щоб не квилило, не боліло,
Вельоном-снігом загорне, як цукерочку, душу-тіло:
Бездраконна принцеса!
Ви такої не куштували ніколи!

Безнадійна у кам’яниці: спускайся, глупа, бо склеїш ласти!
Беззаконна: сама придумала, сама повірила, сама зробила…
От уперта ж кобіта: contra spem spero! І не боїться ж упасти!
Всілася на підвіконні пташечкою: ку-ку, милий!
……………
А шо, зозулько, не зимно тутечки кукувати?
А шо, принцесонько, не розбила ще скляну душу?
…рука хлопчика, рука принцова тебе струсить,
впадеш солодко, впадеш з вежоньки у сніг-вату,
впадеш з вежоньки, всю одежоньку отам згубиш,
сизе пір’ячко тим подвір’ячком розлетиться…
медом – рученьки, льоном – кучері, полин – губи…
…а за пічкою гострить кігтики судьба-киця…

Вигне спиноньку. Мур-няв, пташечко, доню-донно…
Наліталася зозулицею? Бозя кличе…
І закрию крильми-руцями я обличчя:
Не їж, котику, не їж, серденько, безборонну…

…І набатом у сліз темряві – сільські дзвони….
- Ой, диви, летить…повертається…
Welcome, драконе!

Не сумуй, не сумуй в похмурий час,
Не здолаєш ти без друзів біди,
Тільки друзі вірні дбають про нас,
Ти до друзів на хвилинку зайди.

Щире слово та усмішки тепло –
Найбезпечніші ліки в наш час,
Повна чарка, та шмат сала з кіло
Кращий лікар від зажури для нас.

Вже і зорі поглядають в вікно,
Ясний місяць нахилився до нас,
Не збиралися ми разом давно,
Та до ранку ще є час, ще є час.

Зранку кава і веселе життя,
Голова не болить, не болить,
Выдродились у душі почуття,
Будем жить, будем жить, будем жить!

Скажи а як це: попрощатися в душі?
Закрити очі? Зтерти підсвідомість?
Невже я знаю, що я говорю,
Коли мене не сліпить невідомість?
Коли я бачу букви у листі,
Коли я чую речення словами,
Коли вдихаю правду в забутті,
А видихнути хочется сльозами?
І видихаю слово... "одруживсь".
Складаю кожен звук в кишеню втоми,
Інтерпритація вже збилася з доріг
Перекладаючи це слово невідоме.
Невидиме для мене... А тобі -
Живе, закохане, такого більш не буде.
Скажи: а як це попрощатися в душі?
Невже у неї сутність від Іуди?..

Закрийте кляті вікна!!!!
Інакше я виходжу.
Через них, властиво. Не створюйте
Спокуси самогубцям,
Бо двері перестали бути втечею,
Але ж є вікна
Вікна
Вікна
Вікна
І ваші двері, виявляється, зачинено,
А ваші вікна, як завжди, для горобців –
Прочинено.
І є бажання вийти, і підсвідоме марення
Людини – навчитися літати.
І залітає птаство зграями, на руки осідає,
Тяжіє наді мною і дряпає тканину
Одягу мого.
Закрийте вікна!!!
Бо нестерпно це. Вони летять
Летять
Летять
Летять
А я лежу під ними й задихаюсь.
Прекрасні горобці, як вас багато,
Так несподівано з’явились
І видряпали ніжно
Мої бажання,
Тримаючи мене в квартирі,
Коли, мабуть, потрібно просто
Вийти. Хай навіть через вікна.

/еклектична тема з аритмічним героєм/

1
Занурення в себе - це подорож в один бік,
бо відтепер для соціуму вас нема.
Уявляєте, посеред світу стоїть чоловік
і перераховує все, що мав.

Починає здалеку, загинає пальці,
згадує скрипальку з музичної школи,
о-о-у! як він віддавався отій скрипальці,
щоб потім не бачитися ніколи!
Перескакує на дитинство – рибалка, школа,
потім академія, збройні лави...
потім знов рибалка... і – жінка гола...
як її... марина, орися, клава…

Щось шепоче, збивається, починає спочатку,
у куточках очей накопичує небо,
мружиться в розпечену небесну печатку,
марить несвободою... кіньми... степом...


2
А далеко-далеко – на перехресті світів,
Зійдуться старійшини довкола багаття,
посмішками щирі, спогадами багаті,
самодостатні ще при житті,
щоб до зір сперечатися за мої картини,
і цокати язиками: – Ото людина!..

Прикладатимуться по черзі до Пляшки Миру,
довго і уважно вивчатимуть вирій.


3
Таточку, Татку, Тату!
Як ти мені й казав:
люди ідуть по п’ятах,
з думкою розіп’яти,
зрадити втретє, вп’яте –
за небеса!
Матінко, Мамцю, Мамо!
Випало їм zero…
Я припаду до рами,
в мареві за дарами,
в Божій крамниці краму –
наче зірок!


4
Дві кобили і кінь,
і прозоре лоша…
Догорає багаття, жевріє межа.
З того боку землі форматується схід.
Несуттєві подробиці кидає в піт.


5
А наслідна задача, мій сину, в тому,
щоб як тільки розвидниться, вийти з дому,
й, паралельно до глузду, дійти живим
до місцини, де править шаман трави.
Триєдине посвячення там просте:
ти лягаєш в траву, і трава росте,
і вростає крізь тебе у стелю хмар,
а крізь неї – в слова.
І тебе – нема.
Відтепер твої друзі листки й ростки,
бо на тисячу років вросли в кістки,
три мурахи, жуки і самітник_павук,
що сповідує віру в святий інфразвук.

Ці пульсації ритму клітин і мембран –
потойбічні мелодії зла і добра! –
ця статична напруга угору і вглиб,
і химерна здогадка – ким стати могли б!

До оновлення світу, до скону часів,
ти лежатимеш вічно у срібній росі,
і коли зрозумієш, що літери – гра,
от тоді-то й додому збиратись пора.
Всі, хто вірив у тебе, влаштують обід:
пелюстки, різнотрав’я і маковий піт,
а в подяку, що ти не таке вже й цабе,
у просвітлений лоб поцілують тебе.
Попрощайся за руку.
Дивися в лице.
І не здумай, мій сину, не вірити в це!
Бо коли в трансформаторній вимкнуть світи,
ти триматимеш вибір – зостатись чи йти.

У цієї свободи помірна ціна:
не лишитися „в” – не послатися „на”,
і навчитися вірити тільки собі,
щоб дивитися прямо у вічі юрбі!


6
У моєму випадку все гранично просто:
ця країна починається всередині мене,
розгалужується в артерії,
перетікає у вени
і розширюється зовні в священний простір.


7
Ой летіла стріла
востра,
і попала стріла
в острів.
І зробилось мені
млосно,
бо наснились мені
сосни.
А між сосон – жива
церква,
в ній кохана – жива
й мертва.
І упала стріла
поряд,
і пробила стріла
горе,
що дивилось мені
в очі...
І за що це мені,
Отче?


8
Дівчинко, Господине, Ґаздине Вітру…
Кришталеві сльози зі щік твоїх витру.
Довго і ніжно дихатиму в долоні,
передчуватиму майбутнє в твоєму лоні.

А в зіницю закотився, як мак, літак,
в пошуках маршрутів порізно вижити,
на яких і не віриться в щось_не_так
під блідолицим небом,
від вологи вижатим…

А як же тебе хотітиму – до сказу, до млості,
до відрази_до_себе й на_себе_злості! –
не допомагатимуть ні жінки, ні зілля:
від жінок досада... з вина – похмілля.


9
В архетипних Ометинцях - пустота.
Глинобитні віґвами нитками диму
почіплялись за хмари і їх нестиме
мимо лірики, мимо натхнення, мимо
псевдопрагнення бути одним зі ста.
І коли б не слова, то Господь би з ним,
з тим наївним бажанням – собі любові,
бо вони – від зневаги! – на все готові:
захлинутись словами – як смерть у повінь,
щоб хитатись у хвилях зі ста одним.

Ця пісенна країна – як вірш – проста:
часто вживані рими, зужиті теми,
так багаті повторами дні_фонеми,
та коли врозуміється – хто ми й де ми!
і сформується образ UA_Едему,
от тоді-то і станеш одним зі ста!


10
Осінь на Вінниччині – це хвилі іржі,
під якими золото горить і зблискує.
Осінь – це коли безнадійно чужі
намагаються бути сумними і близькими.
Осінь – це простір, це видих_пара,
коли стомлені очі на сонце мружиш,
і коли не потім, а прямо зараз
взяти і заїхати: – Ну як ти, друже…
Осінь – це музика, яка так свербить
під мапою шкіри й тікає зовні,
це безодня ставу і три верби,
що бредуть у тумані, як в сивій повені.
Осінь – це здогадка про всю любов,
що пересічному смертному вже вготована,
це дописані вірші й, само-собов,
кохана, якщо і не знаєш – хто вона.


11
Я навчив тебе вірити в нас не так,
як хотіли б сторонні, і цей апокриф
переріс парування відтінків вохри
і судомне тремтіння зі мною в такт.

Я навчив тебе марити змістом слів,
відчувати їх смак, цілувати в губи,
дослухатися грому шаманський бубон
і стелитися танцем уздовж землі.

Я навчив тебе бачити спільні сни,
що проходять мурахами вище стегон,
і щомиті вживатися в alter ego –
тільки з ним римуватися. Тільки з ним.

Я навчив тебе нюхати жовтий лист,
щоб ділити між нами цей тлінний запах,
і чекати що прийде на задніх лапах
тільки мною приручений звір імли.

Я навчив тебе слухати білий шум
і у цьому умінні іти до краю:
дочекатись від Осені: – я вмираю...
а тоді заступити оту межу.


12
Я – остаток розпаду слів до атомів,
я – конверт відсутньому адресатові,
я – стежина, лишена літаком,
на сторінці Господа – небо.com.

Я – обряд посвячення у містерії,
я – причина Космосу без матерії,
я – наосліп набране sms
за тарифом „Вісточка для небес”.

Я – відсутність наслідку за причиною,
я – безглузді сповіді за чарчиною,
я – ua_статистика ru_ай-пі
і посмертне зцілення – не тобі.


13
Забувай мене словами, літерами, комами,
довгими паузами, наголосами, акцентами,
і як розривали небесну плаценту ми,
щоб поставити крапку,
і стати зникомими.
І як через ніч сповідалися осені,
що так безсоромно влягалась між нами...
Забувай за рядки, що нашіптує хтось мені,
за абстрактність,
за віру у серце_не_камінь.

Виривай мене по травиночці – щоночі, щоднини,
чи уяви речами,
що оминули тебе й досі:
ножем попід ребрами, смаком конини,
стрілою, що на злеті торкнулася волосся.
Уяви мене останньою кулею мимо,
чи нудотно-солодким жертовним димом,
лишень не робися одразу байдужою,
тільки оце я за раз не подужаю.

Ось тобі – через відстані – моя рука,
збоченого любителя кохатися втрьох,
забувай безболісно останнього із мужикан,
аритмічного романтика – Нічиє Перо.

стьобно-іронічне

співати на мотив української народної пісні
"Гей, чотири воли пасу я"

Фисилогъ и о лвѣ. Три естества имат левъ. Егда бо раждает лвица мьртво и слепо раждает, седит же и блюдет до третьего дьни. По трех же днех приидет левъ и дунет в ноздри ему и оживет.

Чекати на холоді не маю звички.
Вже двічі знімав-одягав рукавички.
Малював сердечка з питальних знаків
на сірім піску, що волологий від мряки.

Я мерз і стояв, а ти не приходив.
Як звір боязкий, невідомий з породи,
В обіймах моїх відчуваючи пастку,
Ти все не з"являвся, вичікував жаско.

Силуети алей, що виднілись нечітко,
Поспішали кудись, з"явившись нізвідки.

З"явився раптово ти, й вітру пориви
Сплітались з волоссям твоєї гриви,

Леве!

И вроде было не чего,
Но день прошёл,
Оставив всё как было.
Наде6жды были, всё изменит он.
Но снова ночь, надежды дарит,
О том, что завтра будет хорошо,
И день грядущий всё изменит.
Мы в замкнутом пространстве,
Из ночи, в день, шагая, всё ждём,
Но вот чего не знаем.

18.11.08 г. 18:29

Слово навиліт проходить крізь тишу.
Хлопчик-Амур, що печальний напрочуд,
Мовчки опустить заплакані очі.
Зрадив себе і призвання. Що гірше?
Хлопчик втомився і чути зітхання...
Лук об коліно. Дитя Афродіти,
Дуже болить? Отже, мусить боліти.
Хлопчик пізнав, що за штука – кохання.
Стріли тупіють у кухлі із пивом,
Ця платонічність така не практична.
П'яний Амур, ех, картина незвична.
Сивий Амур… Вже не вірить у диво.
Муза обрала собі Аполона,
Що їй Амур? Він же хлопчик, не більше…
Слово навиліт проходить крізь тишу.
Сльози і кров – однакОво солоні.

"...Прийшла в твоє серце..."
Софія Стасюк

Замріяний
За зорями...
Знесилений
За горами,
Засмучений
За кручами,
Із мріями
Обручений...
Твоїх очей
За чарами
Не сплю ночей
Покараний...

Ми з тобою - потік протиріч,
І єдині в бажанні кохати,
У пориві, прекрасну цю зустріч,
Як дарунок від Бога прийняти.

Та життя нас кидає та б*є,
І відчути себе і тебе , не дає,
Ми згораємо в світі думок,
І щасливі у царстві казок.

Бо реальне життя - метушня,
Наші дії як те павутиння,
Заплело,перекрило той шлях,
Де чекає нас радість єднання.

Лісу вогке мовчання, степів ковила…
І століття й століття на пошук Граалю.
Не сховався від смерті Кретьєн де Труа –
Отже жити і жити тобі Персифалю.

Через те, що колись обірвався рядок
Ти мандруєш європами з осені в осінь.
Загубилася істина в тлумі пліток,
То ж омріяну чашу не знайдено й досі.

Наче луска дракона: на війни – війна,
І на мапах старих що століття за поділом – поділ.
Шаленіють нормани і винна Шампань – без вина,
І на бабках коня осідає «освенцімів» попіл.

В цім об’єднанім царстві він лишень прибега – баніт.
Дяка Богу в ЄС за таке не саджають на палю.
То ж на заклик: «Хто їде? », він гордо кричить: «Вічний Жид –
Персифаль, зачарований блиском Граалю!!!»

Ми
Слізьми
Зрошували рани,
А ти візьми
Позакривай всі крани.
Не пече
Сонце десь у скронях,
А тече
Розлука по долонях.

Приспів

Розіл’ються рядки,
Як яєчні жовтки,
Зрозумієш не зразу премудрість ти.
Зустрічались в квітні
Небеса блакитні,
А тепер не зустрінусь я з тобою пил...

Я
Твоя
Залишуся навіки,
Поки не
Закриються повіки.
Одягни частку кольорову,
Загорни в мою чудесну мову.


Приспів

Она прейдёт и скажет здрасте,
И в интонации её, заметит он,
Как будто не она, а он пришёл,
Незваный, нежеланный к ней домой.

Он всё же, пригласит её войти,
И разговор конечно состоится.
Не справившись эмоцией, она сорвётся,
И будет говорить, что виноват он сам.

Он будет слушать, глядя на неё, влюблёно,
Не говоря не слова вопреки,
Она же больше заведётся,
Приняв его молчание как слабость.

А он спокойно так предложит ей уйти.
Пытаясь удержать слезу и не сорваться.
Влюблёно, глядя на неё, дрожа от злости.
Притом настойчиво ей, предлагая убираться

Так наши страсти причинённой боли,
Нам не дают переступить, через порог,
Гордыни в отношеньях, ложной страсти.
Вот почему сегодня я один.

18.11.08 г. 11:54

Червнева спускається ніч.
        Збираються зорі в танок.
Над гуртом юнацьких обличч
        лунає останній дзвінок.
Дівчата, такі чарівні,
        до школи востаннє прийшли.
Сьогодні не джинси вони,
        а сукні святкові вдягли.

        Приспів:
А школа сміється
        і сльози ковтає,
                у світ виряджає нас.
Із неба, здається,
        під ноги злітає,
                кружляє останній вальс.
Від щирого серця
        нам щастя бажає:
                "Рушайте у добрий час"!
Нехай не урветься,
        в житті не лишає
                дитинства прощальний вальс!

Розходиться дружна сім'я
        віднині по різних стежках...
У кожного доля своя
        і свій незатьмарений шлях.
Прямує до сонця наш клас.
        Услід йому вікна горять.
То мами, чекаючи нас,
        до самого ранку не сплять.
        (Приспів)

Достав бумаг копну,
И разложив их на диване,
Перебираю я листы, бумаги старой,
Ища в них строчки о любви,
Средь множества влюбленных строчек,
Хочу найти, те пару строчек к той,
Которой, нет сейчас со мной.
Храни бумага многих таен строчки,
Её же иногда я вижу с дочкой.
Прошли года, бумаги много накопилось.
И как найти забытые слова,
Средь множества забытых строк,
В которых грусть, печаль разлуки.
И одиночества тоска,
Подарок от неё на долгие года.

18.11.08 г. 11:01

У любові немає розлуки,
У любові немає кінця.
І до неба простягнуті руки
Щось благають святого Христа.

У любові немає ненависті,
У любові немає страждань.
І немає ніколи заздрості
До моїх чи твоїх починань.

А якщо у чиємусь серці
Гордість з'явиться чи журба.
То тоді і не гріх сказати,-
Значить це не любов була.

В одного доброго газди
Жив-був електровіник,
Подвір’я ґаздівське завжди
Він підмітав уміло.

Та метучи дня одного
На слимака наткнувся
Не змівши зразу ледь його
Зі злості чортихнувся.

– Чому це тут розлігся ти?
Питає віник строго.
– Я маю все тут підмести
Мерщій тікай з дороги.

– Повір я зовсім не лежу,
а дуже поспішаю.
Я до коханої біжу,
Яка мене чекає

Бо скоро осінь: слимакам
Ховатись в землю треба,
Я в сад сусідський, за паркан
Встигаю ледве-ледве.

Електровіник слимака
Весь час уважно слухав,
Взяв і пожбурив його в сад
Неначе каменюку.

Чи то порядок наводив,
Чи помагав коханим -
Тим двох зайців одразу вбив,
Ну, як не вбив, то ранив.

Зайців насправді не було
То лиш таке прислів’я.
Закохані тепер удвох
Й порядок на подвір’ї.

Моралі в баєчки прості
Бо як же без моралей?
Кохати кожен хай в житті
своєму поспішає.

Бо осені жнива близькі
і всі підемо в землю,
А там кохатись не з руки,
Хоча б тому що темно.

І хто закоханим поміг
Зробив той добре діло!
Ці підсумки повчань моїх
Вам, друзі, зрозумілі.

мовчи, мій невимовний світе,
два зашморги сухих очей
зхитни з судоми краєвиду
у тло незасклених ночей,

лиши мені твій вишкір хижий,
синдром набутого правцю,
акцент, ненормативну тишу
та сленг космічних волоцюг,

тут, на прогалині байдужжя,
ти у безпеці, друже мій,
клади мене до вуха - мушлю -
та слухай схлипи і шуми.

Чіпляється сорочка об гілля,
Підковами заграли бистрі коні.
Несіть,як вітер,швидко,звідтіля,
Де погляд палить серце,сивать скроні.

Швидкою риссю мчіть мене туди,
Куди шляхів не знають і лелеки.
Де думку й пам"ять,наче чорний дим,
Розвіє подих повної безпеки.

А потім,напивайтеся води,
Спочиньте на останній перепоні.
І знов назад,летіть мене туди,
Де погляд палить серце,сивить скроні.

Виллю тугу за поріг, як воду,
У якій обмила всі жалі.
Ти чомусь так довго не приходив,
Що у мене голос побілів,
Вицвіли слова, зріділи коси,
Губи й ті потріскались… Хто ж знав?
Що прийдеш ось так – серед морозів –
Сивий, пізній… Ну, хоч руку – на…

Чекання - нитка, протягніть від вушка тихо,
в три чисниці до смерті і навспак. Навхрест
церуйте серце кожним видихом і вдихом,
давайте волю нервам, наче раду лихам -
і буде вам добро - на зраду, чи на хрест.

Хай в люди виб`єтесь, та вистелять вам терня
і пустять вгору йти по ньому босоніж.
Та розскородять, батуватимуть майстерно
у пеклі боже. І назвуться комінтерном,
щоби навідліг, безсумнівно нісся ніж.

А ви прийміть його, немов уста причастя,
хай легко схрестяться в холодному живе -
і вам залишаться три чисниці до щастя,
півкроку до любові - то ж не бійтесь впасти,
у те незнане, де душа переживе...

17 Листопада 2008

На грамофоні Контрактової площі
Крутиться платівка старих трамваїв.
Лунає вишуканий, старомодний травень.

В кожного Осінь своя і неволя – своя.
Як ми любили і падали в листя багряне…
Нам ще не снились харлеї, Берлін, автобани.
Нам ще жилося і дихалось вільно. І я
В джинсах стареньких, прозора й на диво легка.
Мріяла, снила… І ти був моїм капітаном.
Вітер в обличчя. Твоя на плечі рука.
Отже, ти поряд і рано лизати нам рани.
Урбаністично. Банально. Гараж і пальне.
Джинси юнацькі, мов прапор, усе я здаюся.
Ти зупинився, отак відпустивши мене,
Хоч і продовжував жити як звиклось – у русі.
В кожного Осінь своя і неволя – своя.
Так, ми любили і падали в листя багряне…
В нас це було: мотоцикли, Берлін, автобани.
Ти загубився, а я як і вчора – Я.

Вже осінь розпростерла крила,
Десь підкрадається зима.
Людина ще життя не жила -
А тут його уже й нема...
***
Хай завтра дощ вологою рукою постукає в твоє вікно -
Це осені прощальні зі сльозами поцілунки.
Згадай мене, достукайся до серця ти свого
Бо наші почуття - найкращі нам життя дарунки..
***
Розганяє жовте листя на асфальті вітер,
Дощ цілує мовчки дерев голі віти.
Бродить осінь вулицями міста
Це її сумна осіння пісня...

Злечу я вниз підбитою лелекою
До ніг паду зітятою травою
Дорогу осіяю зіркою далекою,
На віях виступлю ранковою росою.

Весняною стихією я явлюся тобі.
Незгасною надією розраджу у журбі.
Холодним джерелом в спекотний літній день
Самотнім маяком серед штормів і скель.

Серед могильних плит
Ховається печаль
Серед могильних плит,
Що зрошували сльози
Серед могильних плит
Сповільнюється час.
Серед могильних плит
Заплуталася осінь.
Серед могильних плит,
Де тиші вічне свято
Серед могильних плит,
Де смерті відпечаток.
Серед могильних плит -
Там спокій віднайти.
Серед могильних плит -
Втекти від суєти.
Серед могильних плит -
Втрачають сенс слова,
Серед могильних плит -
Шукаю суть життя...

Не зірвуться слова, гартовані, як криця,
І у руці перо не зміниться на спис.
Бо ми лише жінки. У нас душа криниця,
З якої ви п'єте: змагайся і кріпись!

І ми їх даємо не у залізнім гимні,
У сріблі ніжних слів, у вірі в вашу міць.
Бо швидко прийде день і у завісі димній
Ви зникнете від нас, мов зграя вільних птиць.

Ще сальви не було, не заревли гармати,
Та ви вже на ногах. І ми в останній раз
Все, що дає життя іскристе і багате,
Мов медоносний сік, збираємо для вас.

Гойдайте ж кличний дзвін!
Крешіть вогонь із кремнів!
Ми ж, радістю життя вас напоївши вщерть, -
Без металевих слів і без зідхань даремних
По ваших же слідах підемо хоч на смерть!

У рунах кавỏвої гущі
І у візерунках хмарин
Я бачу сигнали від Господа Бога:
Країні потрібен литвин!

Я чую: Славутич клекоче,
Курличе лелек в небі клин,
І навіть дурне тамагочі
Шепоче: потрібен литвин!!

В містах - прохідних турнікети,
А в селах – похилений тин
Показують всім своїм видом:
Країні потрібен литвин!!!

Замучені в чергах бабусі-
Хазяйки обдертопорожніх торбин
Запитують нас безнадійно:
Чи прийде нарешті литвин?

Мільйони столичного люду
І з периферійних глибин
Волають, як перед потопом:
Ну де ж цей проклятий литвин??

Я вовком би вигриз бюрократизм,
І я такий не один,
І хто його зна? Може, Я або ТИ-
Той самий потрібний литвин??

Человек, твое спасение,
Это быстрое движение,
Мысли, радости полет,
Счастье- теплоты оплот.
Идя по жизни- не сдавайся,
И нос не задирай,
Не зазнавайся,
Тебя Бог в темечко поцеловал,
И дал напутствие,
Призвал,
Идти путем счастливым,
Светлым!
Прямую ты дорогу выбирай,
И не хитри, и не виляй,
Кто рядом помоги, спасай.
Честь,совесть не теряй!
В конце пути, ты всем скажи:
-Держал я планку высоко,
Не прогибался, не сопел,
И все, что сделать я хотел,
Во имя счастья и добра -
Свершилось!
Преодолел я все невзгоды,
Крутые повороты,
Судьбы перевороты.
Я и над пропастью висел,
Но и подняться высоко сумел,
Теперь в конце пути - скажу -
Спасибо Богу моему!

Оселедцеве море,
Я дивлюсь в твої зорі,
Я кидаю комети тобі.

Я зриваю об’єкти,
Може навіть уб’єш ти,
Але солодко снишся мені.

В ліжку дошка рожева,
Але ліки грушеві,
І не можеш налити в горня.

Криком шепчеш на вухо,
І смакуєш ти нюхом,
Сигаретами вб’єш лиш коня.

Місяць, вагітний мріями,
Б’ється чолом у шибку.
Вітер махає віялом,
Кліпає осінь віями,
Їсть шоколадну плитку.

Стелиться стежка стелею,
Сипляться сни крізь сито.
Стіл листопадом встелений.
Тиша дрімає в келиху.
Бабине
Літо.
13.11.08

Укотре питаєш : навіщо це все?..
Пусти все на воду, нехай принесе
Іще одну неповторну мить,
Яка вогнем старе спопелить
Й відродить життя із небуття,
Ввірветься в єство змістом новим,
Наповнить душу світлом,
Розтопить кригу, яка наче дим
Розвіється вітром.
Крізь морок і бруд зумій розглядіти
Весняні усміхнені зоряні квіти.
Свою віднайди, яку так шукаєш.
Але ти укотре знову питаєш...

Вже й засніжила у душі,
Чолом прикула до вікна -
Як на картину рами одягла
Й сміється.
Старі ворони відлетіли,
Що білим стогоном сивіли,
Квітучим клекотом гриміли
В серці.
А ворон тихо говорив:
”Підкиньте очі догори!
Вже досить їх тримати у кишені
Жмені.” (1)

Десь, ну на зовсім іншім боці неба сидиш і думаєш про мене.
Про нескладні мотиви, перебираєш у голові інтуїтивно спогади.
Набравши номер телефону завмираєш і вдихаєш мій тембр голосу,
Такий серйозний, а подеколи дитячий.
А ще ти знаєш й бачиш як я дивлюсь на тебе. Немов у синє небо.
Та що там небо! Коли воно похмуре – ти сяєш.
Але чомусь мовчиш. Мовчиш і слухаєш, що каже тобі твоє небо.