замість воску
на твої володіння
мені якось боязко
витекти.
блідо спускатися.
сіро коритися.

вовченятко мовчить
йому тоскно від твого жовтого місяця.

звук...
як голосно падає...
як терпко вмирає....
зручним неспокоєм
нашого раю...

ПРИЙДИ ДО ТЯМИ.


час розмежовує
дистанціїї короблять
коротке "ніколи" -
ніяк не второпаю значення...
холодні повтори
і йо*аний простір оновлень...
ти наче оскомина
мого світобачення.

я змінюю обличчя
відновити себе самотню
вицідити себе наодинці
в пустотню
в непостійній моїй загальмованності
промовчу у відповідь, що мені не боляче
коронований принц з коронованою лялькою -
печальне видовище...
мені б тобі іще снитися
але земля замовкає на останньому наголосі
пробач мені мої радощі
істерики і занепади
трохи не вчасно, але час божеволіє
я наллю тобі глек із медом, я насиплю тобі спогади
все, що має бути, мене не цікавить
все, що БУДЕ про тебе, мене тільки втомлює

черговий струс мозку. тло - друге причастя
я все зроблю сам, заспокойсь, янголятко
закрий свої очі. відчуй наше щастя
блюй, якщо знудить.
у будь-якому випадку
блюй.

зависнути між думками о третій ночі
господи, ці тіні про нас нічого не знають
активність червоного. швидкість магнітів

...і ти щось від мене приховуєш

зв*язати ці ребра, щоб розчавило серця обох
коронувати тереном, щоб нарешті сочилося
ти збрехав мені вчора...але, господи, як ти вмієш брехати

...за браком часу правд не хотілося

пульсує, дивись, моє ненароджене
воно таке ж опітьмарене богом,
воно так само освітлене мороком

...я можу, як треба, вірить в пустоти

за вибором чорного, червоним сяйвом
зриваю зі стін пелюстки про мовчання
вони пам*ятають всі рухи, а ти?

ти ще пам*ятаєш кохання німОти?..

музика стане моєю свідомістю - тихо
пауза погляду - струм, як в розетці - боязко?
то буде нашим порушенням правил безпеки
удосконалюй мистецтво торкатися
голка крізь серця обох - без наркозу
ця обережність, просочення, може...
пауза погляду - струм, як в розетці - боязко?
...як же мені бракувало його, боже...

замаж свої атрофовані тіні
у темний чорно-синій
цей наголос ночі
у виголос неба -
стогін осінній
як скло роздирає застиглу тишу
як падають, б*ючись фарфори,
застигне і мить у стражданні віршу
її перевантаженність - невагомість


...час тіло місить і душу бісить.
-........................серйозно?.....
я випишу ліки. сідайте у крісло.
.................................порожньо.
запечена рана, стіл і півстакану
гаряча солодка отрута
усе перевірено. все списано, дано,
підставлено Брудта.

лови цю, вимогливість, Літа.
забудь про поезію, плюй на жарти.
епоха змінилася: втрати.
апгрейдно у старти подалі від літа.

...сон тіло місить і душу бісить
-межа часоплинів
доба екзистенцій і екзорцистів,
зітри свої тіні. вдягни осіннє

Відсміялись дощі, відболіли сніги,
І відплакали роси пречисті.
Ці похилені стіни - не мають снаги́,
А хатинки - посунуті вниз береги,
Нічиї, як обтрушене листя.

Відгоріли для них золотаві зірки
у небесно- освяченій кузні,
Їх, сліпих і німих, доглядають круки́,
Їх навідує спомин, давки́й і гіркий,
З блекото́ю насіння у лузі.

Від*яріло вже й сонце для мертвих осель,
де провіяні долі крізь сито:
Ні хрестин, ні весіль, ні сльозИ, ні пісень
І процесія, навіть, труну не несе
На забутий, знеболений цвинтар.

Лиш буяє у хащах гірка бузина,
Де змагалися ластівок хо́ри.
Де кохання несла вишиванка- весна,
Там ячить над руїнами чорна стіна,
Як "Летючий голландець" над морем.

За горизонтами мости по паралелі.
Тримаю волю міцно в кулаці.
Вже скільки років відкриваю двері,
А там світи, зсередини черстві.

Отак й живу посередині чогось
Великого, бетонного. І в сні
За всі світанки помолюся Богу,
Які колись прощалися мені.

За цвіт магнолій і за шепіт вітру,
Червоні маки й стиглі колоски.
За цього міста величезну клітку
І попід небом вольтові дроти.

За музику в підземних переходах
Старого Львова. Знов ідуть дощі.
Шукаю вічність на холодних сходах
І грає скрипка близько від душі

непритомна до чемної ясності
я згрібаю невидимий сніг
посинілими (нащось) пальцями...
"Нашатирь, скарєє! Ачнісь!"

...передмухую чорне з чорного -
і духмяний вичавлюю сік
благодаті, приперчений солодом
випадкових нічних утіх.

"Нужен воздух! Аткройтє фортачкі!"
...де ви, рейнджери цих лісів
мого я? не тікайте поночі:
берегти треба дів від див.

пакетовані суми та розпачі
у розподаж безцінною безцінню
нетриматись привчили за поручні
"..поднімі акуратно у тємєні.."

двадцять перший живу непритомною
і вчувається іноді відголос
небайдужих, і чешуться пролежні,
а мені прокидатись ніколи.

***

каузалії і менструації
замішались в один мотив -
непритомніти (наскрізь, до ясності) -
контрацепція дів від див.

Від рабства не звільняють,
а звільняються.
Ми українці досі ще в рабах.
Міняються царі, вожді міняються,
а ми – Розп’яті на стовпах.
Подай нам волю від вождя, чи Бога.
Подай і переконай у тім.
Бо ми самі – стара епоха,
і в тій епосі, як в пітьмі.
Не віримо, що ми красиві
і сильні. Та ховаємось в ниття.
Втрачаємо на дурнів сили,
на злодіїв втрачаємо життя.

2008-11-05

- Бачиш душу його чорно-білу:
Половина зчорніла дотла,
Інша чиста, як божі крила.
Як же він прагне твого тепла…

Можеш стати йому водою
І вогнем, щоб його зігріти?
Зупини чорноту собою –
Ти, як жінка, повинна вміти.

Поклади на вівтар спокути
Свою волю, рожеві мрії,
І прийми все, що має бути,
Всі його чорно-білі дії.

Завдаватиме чорне болю,
Ну а біле заманить щастям.
Не пускай чорноту на волю,
Не давай злидням душу вкрасти.

Пам’ятай, відтепер ти воїн
У подобі слабкої жінки.
Маєш зовні здаватись м’якою,
Добре знаючи міць павутинки.

Ти сама обираєш долю.
Берегтимеш цю грішну душу?
Коли так – то забудь про волю…
- Так, хранителько долі, мушу.

Гудки – телефона ритмы –
Мне нервы порежут бритвой;

Казалось, от "ждать" усталость,
Но нет – на "любить" попалась.

Слезой утолила жажду,
Сейчас кто со мной – не важно;)))

Воскресла! И с новой силой
Я сердце открыла миру!..

Діалог дівчини:
Прокидаюсь з ранку я у своїй кроваті,
Дуже нагло хтось мені заважає спати,
Ніжне вушко хтось моє лагідно лоскоче
І за талію мене обхопити хоче.
Поряд голий чоловік – де він тут узявся!?
Щось не пам’ятаю я як він залицявся?
Пересохло в роті щось, пам’ять не працює,
А він ніжки гладить так, шию вже цілує…
Та роби що хочеш ти, тільки дай водички,
Бо горять від тебе вже та палають щічки!

відчуваю холод
асфальту
підошвами власних
ніг через
підошви
власне чобіт
чуєш
крига скляна
розійшлася
по швах
і посипалась бісером
ледве помітних
ледве прозорих
комах
на дах
будинку свідомості
принебесився
гелікоптер
що свої крила
до блиску натер
джонсонобейбом
і керосином
їх за казковими
цінами збув
майстер-пір'як
(викладав
вітражі
певно з майстерністю
дещо загнув
що з вітражів
він у дурні
пошив
пару крихких
старомодних
чобіт
в котрих за день
майже стерлись
підошви
понабрякали
від горя холоші
деформувався
і розмір ноги
чуєш
скажи-но мені
по секрету
скільки кілометрів
криги скляної
сховано
в кожній
самотній душі

( Лікування задавнених діагнозів)

Дійові особи:
І. Діагнози:

д іагноз 1.: гарячка afrone( беснувата)
діагноз 2 діарея blak ledy (жіноча)
діагноз 3. лихоманка ni-no (віковА)
діагноз 4. вузол гемороїдальний lilit (опівнічний)
діагноз 5. простато-дерматоз somisyz (чоловічий)
діагноз 6. кандидоз mary (трьохведмедячий)

ІІ. Іванці – киванці : інкубаційне середовище для Діагнозів.
( Кланяються, пускають слину, лижуть уражені місця)

ІІІ Iмунітети.- (забили на Діагнози і на Іванців-киванців)

ІV. Aнтидоти (борці з діагнозами)

V. РМ робот аналізатор. Аналізи не робить, бо закінчилися реактиви. Прейшов на заклинання й шаманство.

VI. Інші (масовка)

ДІЯ ПЕРША
Хор діагнозів( на з голоси):

Ми тут єсть геніяльні створіння
Ми вросли вже в Пеемку корінням,
Як згорить – то нема куди дітися,
Ми на попелі лишимось грітися,
Ми на любимо рим дієлівних,
Та без них не сказати дослівно,
Як затопчемо, ми й забодаємо,
Задеремо, скусаєм , залаємо,
Загребемо, заколемо,змелемо,
Замозолимо і загенделимо
Усіх , не таких як ми
і навіть себе самих.

Приспів І:
Ми твої поламані ребра,
Ми твоя зомбована зебра,
Ми твої пломбовані зуби,
Ми твої запліднені труби
Ми твоя знекинджалена піхва,
Ми твоя недороблена втіха,
Ми твоя небанальна іфекція,
Ми твоя нереальна ерекція,
Ми твої синкретичні суглоби
Ми поетико-гінкго білоба.
Ми…………………..

Приспів ІІ:
КЛАНЯЙСЯ, Іванець
Кланяйся, Киванець,
А інакше кінець
Твоїм віршам піпець!
Твоїм лялькам піпець!
Nb? Sdfytwm - мрець.

Іванці - киванці: ОООООООООООООООО!!!!…….
Оргазмують, імітують, кланяються.
Пускають слину, лижуть уражені місця…..

Імунітети: А Дзузьки……….вам!...............

Антидоти : Вогонь, батарея по діагнозам палі!!!!

Рем: (читає зклинання, шаманить)
рекс, фекс, шмекс!
На пеемі карантини,
Одягайте палантини,
Узувайтесь у бахіли,
Бо підчепите бацили.
Я -РМ. На ПМ,
маю власний тотем
недозволених тем.
Не берем.

Масовка: ( мовчить стоячи, стоїть мовчки)
ЗАНАВІС
Далі буде.
(про лікування діагнозів гормонотерапією)

Сотворіння борщу я б назвав ворожінням,
щоб листок до листочка, все вчасно і все до смаку.
Чари сонця й землі усмоктало коріння,
щоб не втратили люди написане їм на віку.

Із пестливих долонь землелюба-трипільця
запліднилася нива зерном україноєства,
і, заливши ріллю сонцекров'ю по вінця,
уродила народом на тисячолітні жнива.

Переможно верталися вої Олега
з далини, зруйнувавши чужинську ворожість ущент.
І княгиня, подякувавши оберегам,
частувала його оксамито-червоним борщем.

Відряджала Андрія на Січ Бульбашиха,
до борщу стеребила під сльози іще часника.
Підвивала, ридала, молилася стиха.
Ніби знала вона, що востаннє годує синка.

Манівцями у ліс у тривозі - Ганнуся,
притискала у хустці ще теплий з борщем казанок.
У пілотці під зіркою не промахнувся -
страву й кров розчинив у долонці осінній листок.

На Дністрі, чи на Прип'яті у вишивАнці
в котрий раз ще шаткує капусту жіноча рука,
і не зна...

Пісня...
Поетично первородніє північ ...
Пізня пора прощання.

Почерк призабутих почуттів
Пече пожовклим пілігримом пам’яті...
Пізня пора прощення.

Пам’ятаєш перший поцілунок?
Пам’ятаєш...
Палітра північних проблисків
Повертає поволі печаль,
По-осінньому, по...

Припадає попелом
Полиновий присмак присутності пам'яті,
Пече...
Пече пшеничним полем,
Перлітними птахами,
Промінням,
Падолистом...
Просто пізня пора прощання.

Пишеш палкі послання поглядами перехожих,
Падаючи погаслим полум’ям правди.

Пропадає пісенна первородність...
Поетичніє печаль –
Просто пізня пора прощення –
Пам’ятаєш?
Пам’ятаєш...
Прощай.

Господь – мій Пастир, з Ним повік не знатиму біди.
Провадить Він овець Своїх до трав і до води.
Він душу оживля мою аж до самих основ,
Дарує милість і любов щоденно знов і знов.
В долину смерті зійду я, й не побоюся зла, –
Зі мною Ти, рука Твоя не раз мене спасла!
Мене на учту запросив, відвівши ворогів,
Своїм ісопом рясно вмив, і дав скарби дарів.
Твоя лиш милість й доброта підтримують мене,
У Твоїм Домі благодать і щастя неземне.

Повінь очей із глибин голубої тиші
Сколихне мою вітряну, давньословянську суть.
Піднімаюся серцем до болю все вище й вище,
Так як душі лелечі до вирійних сліз ростуть.
І кохалось багато,
І пристрасті було море,
Але істина долі доволі-таки непроста...
Я мабуть вже століття не перше
Тобою хвора,
Що за ніжність твою не боюся віддати...
Життя.

Серцевина мого
болю
Розростається до
безмежжя.
Вітер віти ласка
голі
І кохається нео-
бережно.
Твоя осінь така
вічна,
А моя до зими
тільки.
По-едемськи мені
грішно,
Заборонений ти
з гілки
Опадеш, як листок
тихий,
У глибокі мої
сльози.
Пахне яблуками.
Дико
Відчуваю в собі
дозу
Зачарованого
серця,
І крилатіє мій
вітер.
По інерції без
інерцій
Осипається в кров
літо.
Під туманами спить
поле,
Над туманами спить
небо...
Серцевина мого
болю
Виростає-таки з тебе.

Самотність лікує...
Іноді...
Зализуєш рани від мрій,
А тоді
Цей біль повертається,
Твій,
Не чужий...
Пронизує знову і знову.
Тримайся у власній основі
(З коріня в коріння).

Самотність лікує...
Іноді...
Не використовуй
Сумління,
Якщо ти себе не чуєш,
Бо тоді
Повертається біль
Знову...

Присутність сліз – відсутність порожнечі.
Святіє час і простір між людьми,
І зорі ген - отарами овечими –
Такі, як ми,
Ну геть такі, як ми...

Немає болю.
Відстань нерозкаяна...
Так нетутешньо...
Сива безмір трав.
Так, ніби Авель проклинає Каїна –
За те, що рай йому подарував.

А гени чують предків кров нескорену,
Дніпрові їх глибокі голоси...
І нам за себе навіть трохи соромно,
Бо ми до них іще не доросли.

На мою недобуту вічність
Зазіхає висока мить.
Сльозокровніє воском свічка
І душею душа болить.
Кажеш, все в цьому світі плинне –
Ми минаємо,
Хтось росте...
У настояних в жилах винах
Заговорена кров небес.
Тільки я...
Я вже маю крила,
А тобі ще до них цвісти...
Знаєш, біль – то велика сила,
Сила бути із ним на «Ти».
Я лечу –
Так не буде гірше.
Все – лиш мить і глибокий щем.
Чи ж заплачеш колись хоч віршем
Над холодним моїм лицем?

Ніжність, гостра як бритва,
Душу мені поріже.
Віршами сльози витру...
Пісня, як вечір, свіжа
Так еротично плаче
На берегах Дніпрових...
Ти мені все пробачив,
Я тобі – теж готова.
Зір павутинні вени
Струнами стануть ночі...
Знаєш, а не даремно
Ти мене хочеш...
Сльози такі невинні...
Вперше,
Так було вперше...
В келихах трохи винно,
Місяць – крилатий вершник...
Солод терпких конвульсій
Паралізує небо...
Дике пришвидшення пульсу...
Ні-ні...
О! Треба!
Треба...
Стогне стервозно тиша,
Наче свята повія...
Серце вже кров колише...
Ти мене мати вмієш...
Вітру ласкаві руки,
Магма, мов кров вулкана...
Миті солодка мука
Вічністю стане.

Наросли мозолі на серці,
Від надриву цей світ тяжіє...
Свіжий біль, як горілка з перцем,
Лікувати застуду вміє,
Ту, що в душу ввірвалась вітром,
Трохи гаряче жити стало...
На сумління тонку палітру
Покотилася сліз навала.
Час на руки листком пожовклим
Впаде легко, немов тумани,
Намозолене серце змовкне
Перед тиші сумною раною...
Все це ніжно і трохи дивно,
Світ не прагне сумної жертви,
Хай вже краще було б надривно,
Коли хочеться посто...

Доспівали цю осінь хутко,
Поминальні гіркі громи.
Наче продана проститутка,
Плаче світ, аж до дна сумний...
До останньої каплі крові
Відстраждала своє весна.
За несказане серцем слово
Я пошлю тебе доле на
Всі чотири...
Чи на віть більше...
Дай-но шаблю мені та спис, -
Я сама завоюю вічність,
Доки ти з усіма переспиш,
Розплатившись душею світу
Аж до дна його...
Не спроста
Йдуть бездушні байстрята-діти
Десь шукати твого хреста,
Щоб його понести за тебе
На голгофну суєтну вись...
Тільки зорями плаче небо,
Бо кохало тебе
Колись.

Засинаєш на моїх руках,
Пахне тіло то вином, то ніччю...
Я твоя печаль гірка-гірка,
Вишита хрестом на передпліччі.
А до серця боляче іти...
Відвоюю тишу безголоссям.
Світ на душах ніжний і простий,
Як моя рука в твоїм волоссі.

На березі столітньої ріки
Рахую зорі, зібрані в долоні...
Гарячий дотик ніжної руки –
Моя терпка нескорена агонія...
Ти майже справжній, майже несвятий,
Музчина характерницького крою...
Так, ти ще мій, хоча давно вже чийсь,
Я так не вмію бути не з тобою...
Мовчить калина, плачуть соловї
І трави ледь надімяті не нами...
Такі натхненні дотики твої,
Такі зітхання, зірвані вустами...
Ми мовчимо впівголосу про все,
Що пристрастю у грудях вибухає...
А світ росте, а світ собі росте
І пахне в душу недопитим чаєм.
Вином, полинним присмерком,
А я
Рахую зорі, зібрані в долоні.
Одна із них, так, як і я,
Твоя
Шалена характерницька агонія.

За стіню дощу нам невидно небесного болю.
Все, що піснею стало, на крові зросло колись.
Нам ще, мабуть, зарано гордитися не собою,
Коли так понадхмарно над нами сумніє вись,
Коли шаблею серце іржавіє понад світом
Допотопної істини змучених протиріч...
Плачуть безматеринсько
Давно посивілі діти,
Журавлино лишившись із вирієм віч-на-віч.
Батьківщиною вечір,
Як камінь,
Впаде на груди,
І запахне у душу гіркаво-п’янкий полин...
Пісню ту кров’яну, як і нас, теж колись забудуть
У сумних берегах зсатанілих від часу вин.

Вино болить мені своєю недопитістю,
І клен сумний тверезиться з душею у корі.
Життя таке велике,
Що можна ним вдавитися,
Знецінюється поспіхом,
Мов куплене за гріш.
І спить у кабаку прокуреною тишею
Гірко-терпка ілюзія тих, що ішли на Ви...
А люди, якщо виростуть,
То все ж людьми залишаться
На згарищах задимлених
Сумних своїх провин...

Скурвилися ті, що називались друзями,
І вороги смішні лежать лицем в лайні.
А ми із вітром тихо за піснею затужимо -
Обоє по-осінньому самотні і сумні.
І все якось воно
Крізь біль проллється росами
На серця перевтомлену життєву круговерть,
Тільки душа як є – то вже не безголосо нам,
Бо є із чим по-справжньому подумати про смерть,
Бо є за що, мабуть, боротися і випити,
А всі, що стали ранами, загояться –
І все.
Однаково із долею залишимося квитами,
Бо з вітряками битися
Який там в біса сенс?

Сьогодні тепло. Ти пальто зимове
зостав у шафі, ніби давній сум,
короною на голову – косу,
й на трон! За менше і немає мови,
і ранок за собою – на засув.

Обернуться: знайома незнайомка…
Тут брязкальце украла, там – ім’я,
під хусткою – чужі десятки «я»;
чужі життя, як макова соломка,
як опіум - ілюзія твоя.

Вітрини лестять - чарівні дзеркала -
всі дифірамби, серденько, тобі!
(як будь-якій у чепурній юрбі)
Чергова тінь - а ти чого чекала?
Простий перебіг ніг - чи тільки збіг,

чи, може, гендель: гроші, душу, тіло…
Ти шерсть усю, овечко, віддаси
за мить у лаврах слави і краси,
хоч лаври паперові – та несила
чинити опір. Миші пахне сир -

і онде ніжки дріботять проворні,
на гострій шпильці – наче криголам.
Чужі вогні неонових реклам
тобі застрягли кісткою у горлі,
і виїв серце копійчаний крам.

Я малювала тебе фарбами, не бачачи твоїх очей
Літала мріями я давніми. Устами маяв ти - Мон Шер
Я розсипала зорі обрієм, ділила біль напополам
На хвилях колисала спокоєм. Невідана печаль словам
Проте малюнок мій знебарвився, облудно зроблений мазок
Палітра знову чорно-біла вся. Спів джерела повік замовк
Стікала фарба хмар ланітами, скувавши мрякою Монмартр
Я малювала тебе веснами. Осіннім вітром став мольберт

24/11/2008

Пусть перламутр губ пьянит,
Зовя, к недолгим отношеньям.
И то мгновенье не забыть,
Блеск сахарных алмазов на губах,
Стремление слезать и насладится.
Но фотография безвкусна…

5/12/08 г. 15:06 Николай Блоха.

Сніг опустився завісою диму,
Сизого, з присмаком м”ятних цукерок,
Витерши з пам”яті образи Криму,
Теплого моря і пляжних істерик.

Кольором неба залились дахівки,
Наче полотнища пінакотеки,
Наче віщують спасенну мандрівку
Спраглим тепла із Медини до Мекки.

Але по-справжньому гріє цитрина-
Око у склянці медового чаю.
Бачиш, зима може бути гостинна,
Як заметілі у тобі стихають.

Хочу я стати кумиром богеми
І для тінейджерів дороговказом
І деміургом на прізвисько демон
І віршомазом любителем мазо

Або замешкати тут просто неба
І закосити під емо стилягу
Щоб привертати постійно до себе
Вашу безцінну читацьку увагу!

Минає все у цьому світі:
Осінній сум вкриває сніг,
Весна зазеленіє в житі,
Вишневий цвіт впаде до ніг.

Похилить стиглий колос літо,
Вже й осінь ниви золотить,
І хоч минає все у світі
Кохання не залишить світ.

Дороги, землю, темний ліс
Пухнастий сніг вкриває,
А твій дзвінкий, веселий сміх
Веснянкою злітає.

На щічках – сяючий вогонь,
В очах – палають зорі,
А від тепла твоїх долонь
Цвіте весна на морі.

Сучасний стан твого життя
Не вартий мідної копійки
Ти все продала й почуття
Свої пустила під одвірки,
Бездумно зношуєш шляхи,
Мов блуд чіпляєшся за розум,
Комусь нав’язуєш гріхи
У незворотні болю дози.
Про тебе завши мова йде,
Але приховують ще більше,
Відверто кидають в чуже,
Хоч для самих, це благо втішне.
Таких, як ти, не однина,
Що без мети собі існує,
Велика кількість, - множина,
Якою змушеність керує.
І не у тім когось вина
Тисячоліттям знов блукає
Яд вичерпує до дна,
Який у плоті дозріває.
Не є чиясь заслуга це
І всі зраділи, що невинні.
Адже ніхто з нас не піде
На шлях від роду і понині,
Хоча, коли і зробить крок,
То вічно проклята повія
В ту ж мить стає немов пророк
З іуди вилитий Месія.
І купа слів горить проста,
Як факт постійний і печальний;
Одна прийшла або ж пішла
Кому потрібен зойк бездарний ?
Отож, довкола лиш святі
Кричать, що світ наш ідеальний
Все набивають гаманці
Й не відчувають міри, грані.
Чи грань притуплена давно
Мірило ж бо іржею вкрилось,
Творіння тих - старе добро
Десь років сотню не водилось ?
І занехалось, занеслось
Піском байдужості сухої
По душах гучно потовклось
Отари скорених без зброї,
Які одне лиш: «ме» та «бе»
Отак, без пам’яті для шлунку.
А совість де ? І розум де ?
А ти ще хочеш порятунку ?
Для кого ?! Кажеш для дітей !
Звичайно, справа благородна.
Збудуєш власний колізей.
Й ростимеш паростки народа.
Це після тих страшних очей
В яких я бачу біль і горе
У хворий, темний, вічний день
Ви на краю, узбіч дороги.

Як гірко падати, коли злетівши ввись,
Лишень розправив в повну силу свої крила,
І волі присмак на губах відчувши,
Падіння пережити ти не всилах.

Ширяючи в небесній глибині,
Вперше, на мить, відчув себе щасливим.
Як заздрісно усім, хто на землі,
І відгризають злісно твої крила.

А ти невинним поглядом, слізьми,
З останніх сил тримаєшся за небо,
І так нехочеться вертатися назад,
Бо у свободі виникла потреба.

Та не дадуть вони комусь бути щасливим,
Чорні уми їх виношують крах
Твоїм надіям, мріям, тому диву -
Пухнастим крилам на твоїх плечах.

Місяць одягнений в білу свитину
Малює канаркові зорі,
На фоні нічному із них павутину
Гойдає у тихому морі,
Де хвилі-гіганти розмиті на піну
І солемедузи прозорі,
Я також одягнена в білу свитину
Хитаюсь у світопокорі.
На березі щастя чи урвищі згину
Вчусь бачити колір любові.
І в світопадінні, і в світосвітлину
Носила я вінці тернові.
Сьогодні кричала у кожну піщину,
То були лиш зойки раптові...
І дихало небо, і вітер у спину,
І хмари притисли шатрові
Усе моє тіло і душу нетлінну
Завивши в холодні покрови,
Це наче мурашки і було так зимно
І світу від світорозмови.
Крутились, звивались в орбіті долини
В долоні текли просторові,
А далі...Що далі? Невпинно
Триватиме вічність і слово...

Прокинувся був Тарас
Глянуть як нащадки
Живуть славлячи Христа
Й мають честь й порядки.

Потовстішав наш козак
Від вина та пива.
Дім купив. Вже не батрак.
Жінка є вродлива.

Ніби стали всі круті
З виду ладні й чемні.
А придивишся - пусті,
Дивні та кумедні.

У макітрі та вітальні
Все не як годиться.
Заповіти були марні, -
Самі придивіться:

…В голові у того пана
Знов горілка й пиво.
П`є й горланить про свободу
Як воно не дивно.

У дворі як у казармі
Грати та забори.
Як підеш наліво й право -
Податки й побори .

У свинарні ж як у Раді
Свині на своїй нараді
Тулять пики до корита
Та не платять з краму мита.

В стойлі з кіньми як в суді
Лягнуть можуть по балді.
Болітиме зад та спина
Як не даси спершу сіна.

Псарня – то окрема справа
Вишукана у псів страва:
«Зелень» жруть та лають нас
Знай чекають: «фу» та «фас»…

У курятнику зрання
Півень бреше навмання
Готує всім новини
Про сонце з України…

…Тарас на теє подивився,
Очі звів, перехрестився..
…Нема ладу й нині
На тій Україні…

20.11.2008

Запотевшие окна хранят пустоту.
Я наполню их смыслом до дна,
Когда пальцем смиренно вожу по стеклу
И сплетаются буквы в слова.
Сказать, прошептать их я нынче не смею,
Пусть растворяться в прозрачности мглы.
Но когда-нибудь снова дыханьем согрею
Те слова, что сочатся сквозь створки души…

Святовалентинська істерія

Подорожую автостопом на міських трамваях—
Новий митецький креатив провладного ґатунку.
Кінцева-виставка звитяг амурних у медалях,
Наступна-презентація французького цілунку

Мені ж виходити пізніше-на перформенс тіла
Модельних парубків (кондуктор з ними був у змові)
Та серед натовпу тебе побачити хотілось
І для оплати простягти пучок листків кленових

І два квитки придбати на край світу світ за очі,
І зготувати із чар зіллячка чар каву в турці
І так замисливши супроти серця твого злочин
Чекати на контрольний вистріл кілера Амурця

Поки зі сну не потурбує голосом юначим
Новий сусід біля вікна (подробиці даруйте)
Подаючи червоне щось, пульсуюче й гаряче,
І безневинно кажучи „Прокомпостуйте”

І сміюся отак... Бо інакше сміятись не вмію –
Аж до сліз у розпатлане небо, у вирвані зорі,
Що отак, наче гудзик з шинелі, чи гречка - із тайстри
У пахучу траву, у розхристані пристані Мрії.
Для людей, що не знають фальшивих пустих бутафорій.
Я – вино без вини. Я Сумна Маргарита - без Майстра.

Я зкосила полин, заплела у волосся волошки.
Після прянощів ночі цей день – непотрібна марничка.
Після ночі із вовком, дратує ця вірність собача.
Не чекайте, матусю. Я тут залишуся... На трошки.
Чи на вічно. Мій час – то швидка, незагачена річка, -
Не убрід і не вплав. Отака моя вдача-невдача.

Димом рими летять і незримо влітають у прозу,
Щоб вона заримована в дим, аж тремтіла від сили.
Щоби знав, не забув ти ні жовтня, ні сну-розмарину.
Треба пальця вколоти, інакше не видушу сльози,
А безслізне прощання - це кров, без ножа поза тілом,
Наче лестощі в очі і вистріл по підлому – в спину.

Бо прощаючись ми розставляємо крапки і коми.
Бо прощаючись ми розуміємо – щастя зникоме.
Бо прощаючись ми програєм/забуваєм і тонем
У занедбаних хвилях густої і вбивчої втоми.

Як оскалила зуби!
А шерсть наїжачила як!
Причаїлась. Чатує
На двох одиноких блукальців.
Ти боїшся її?
Ну, давай, відгони переляк!
Підійди і погладь!
Ризикни залишитись без пальців!

Притули цю потвору, цю дику мару до грудей!
У шалених зіницях іскринки ненависті грають.
Сатаніє любов на очах у мільйонів людей.
І не крила, а роги від неї чомусь виростають.

[не бачиш]

вікна затягнені плівкою страху -
нібито більма на хворих очах;
чобіт Пітьми накриває мураху,
далі від гавані - ближче до краху,
жертва потрібна - ягня
чи курча,
чи то самому під лезо, як ласку,
потім у землю –
до мертвого ласу


[не чуєш]

що тут почуєш у шумі такому,
хижому – Цербер у тисячу пащ;
кігті господар ховає у плащ,
сіється шум,
набиває оскому,
сиплеться градом із чортових пращ;
слово чи голос несила почути,
те, що почуєш,
затягує пута


[нічого
не скажеш нікому]

і правильно вчиниш…
лялька, принцеса гірка Турандот
ремствує мі, заїдаючи до,
точить провина - не знає спочину,
завтра її перемножать на сто;
ночі – а ночі духмяні, як сливи,
нам не дізнатись,
які ми щасливі

Багато голосів у його голові.
Одні жваві й веселі, а інші сумні.
Одні закликають творити добро,
А інші манливо описують зло.
Одні йому кажуть любити усіх,
А інші штовхають в ненависний гріх.
І величі комплекс, і неповноцінності
Докупи сплелися в одній рівноцінності.
Герман втопає у ворожнечі
І вихід не знає із порожнечі.
Чоловіче, жіноче, чорне і біле,
Вологе й сухе, вірне й зрадливе.
Все охопила війна протиріччя.
Не минуло і миті, а ніби сторіччя.
Та вмовкла, нарешті, голосів симфонія.
Врівноважились сили – настала гармонія.

Бо пора зупинитись. Бо ми безнадійно чужі.
Бо вся правда з очей витікає, гаряча й солена.
Бо слова небезпечні. Слова - як циганські ножі -
Так лоскочуть металом по шиї, шукаючи вени.
Бо уже снігопад. Бо потрібна затишна нора.
Бо набридло ловити метеликів і пілігримів.
Бо свічада сказали, яка я безбожно стара.
Бо ці кляті свічада усе показали. Без гриму.
Бо я просто злякалась. Морозів і кари небес.
Бо довіра моя так рослинно схилилась до тебе.
Бо від щастя вмираю. З тобою вмираю. А "без"
Ще не знаю, чи зможу. Але зупинитися треба.
Зупинитися треба, бо я невиправно брешу.
Бо робота, сім"я. Бо проблеми. Бо заздрощі. Чуєш?
Ти спитайся: "Чому?" Я усе тобі зараз скажу.
Тільки чом не питаєш?
Цілуєш... Цілуєш... Цілуєш...

Пригощаєш мене бісквітом,
Все до крихти,
До млості в тілі,
До знемоги
Кладеш у ротик
Ароматний пісок ванілі.
Пучки пальців
Тримають тортик,
Прокрадаються через одяг
До плечей,
До грудей
І нижче,
Де ховається мій животик,
Що наївся твоїм бісквітом.
3.12.08.

Щось не склалося з Мойрами й датами.
Чи це бог Геліос за телят:
Запавучені чорними гратами
Міражі міріадів Плеяд.

Із ікони - любов з поволокою
Для царівен і просто для жаб-с.
Зник десь там колією глибокою
Тряс-потрясний не мій диліжанс.

Бачу тільки карниз позолочений
Для підвіски у вигляді ню.
Я ж-бо й сам в цьому світі позичений:
Парафраз, пара фраз, парвеню.