І як тебе тепер забути?
Душа до краю добрела.
Такої дивної отрути
Я ще ніколи не пила.
Ліна Костенко

Осінь. Місто. Небо затягнуте сірим простирадлом сіє на землю дрібненький дощ. А він наче навшпиньках моросить по домах, тротуарах, дорогах, забирається мокрими краплями людям за ковнір.
У такий день мені випало їхати у сусіднє місто на навчання. Проводжати мене не було кому, у всіх свої проблеми, тому я з усіма сумками та рюкзачками зібралась, сіла у автобус і приїхала на місцевий вокзал.
До відправлення поїзда залишалось хвилин двадцять. Я стала у чергу. Настрою та бажання кудись їхати з рідного міста та теплої домівки небуло. Але так було потрібно. Я ж сама цього хотіла. Одже їду. Розглянулась ще сонним поглядом навкруги. Усе сіро, сумно та холодно. Та раптом серед цього безликого оточення я побачила очі. Вони були яскраві та живі. І вони дивились на мене. Мій погляд із здивуванням зупинився на них. Та просто так дивитись на незнайому людину напевно не гарно, подумала я, і відвернулась. Відчувала, що очі дивляться на мене. Вони були там. Позад мене. Це були очі чоловіка.
От і моя черга до каси.
- Дайте будь-ласка квиток на 10:15. Поїзд номер 323. плацкарт. Одне місце.
Я взяла білет, позбирала свої сумки і обернулась, щоб піти на перон. Та ось знову ці очі. Вони зустрілись з моїми. Чоловік років тридцяти двох стояв у черзі до віконечка у якому я щойно взяла білет. Високий, темноволосий з чорними глибокими очима, з акуратною борідкою та дуже красивий. Але ці очі. Вони були такі виразні та палаючі, що мене враз кинуло у жар. Здавалось я у них потонула. Це був ВІН. Той кого я чекала і про кого мріяла ще дівчинкою.
Та це була лише мить. А в наступну я, відірвавши нарешті свій погляд, попрямувала на мокрий перон. Дощ знову намагався влізти мені за комір. Але мені вже чомусь не було так сумно. Сонце наче виглянуло з-за сірого простирадла для мене. Лише для мене. У голові промайнула, заграла лірична пісня на слова Ліни Костенко. А може це було у серці?
В дні прожиті печально і просто
Все було як незайманий сніг.
Темнооким чудесни гостем
Я чекала тебе з доріг.
Що це? Чому саме ця пісня? І чому перед очима ці дивні очі?
Ось і поїзд. Мій одинадцятий вагон. Бокове місце у плацкарті. За вікном все та ж сумна та змучена осінь. І дощ. Він тепер до мене не може добратися. Лише ковзає крапелинками по брудному склі.
Їхати не довго, лише п’ять годин. Але і їх треба чимось зайняти. Якось прожити. Що ж робити? Напевно мріяти. Моє улюблене заняття. Коли наче відлітаєш кудись туди, де тобі хочеться бути. Наче фільм, режисером якого є я сама. Ось один кадрик, другий... А у наступному я раптом бачу ЙОГО. Чоловіка з глибокими та дивними очима. Як було б добре коли б він їхав цим же поїздом і у цьому ж вагоні. Ми б сиділи один навпроти одного і розмовляли. На мене знову б дивились ті очі. Хто він? Куди їхав? Напевно цього я ніколи не дізнаюсь?
Думки про НЬОГО були приємні і час промайнув швидко. Ось вже поїзд доповзає останні метри до перону. Люди у вагоні метушаться. Розігнавши приємні мрії я також зібрала свої речі і одягнулась.
Перон чужого міста зустрів мене ще різкішим вітром та мокрішим, дошкульнішим дощем ніж проводжав рідний перон. Може тому й різкішим, що не рідний?
Сумка одна, друга, парасолька. Треба з цим усім швидко якось добігти до трамваю. Та щось воно не складається. Виривається все з рук.
- Дівчино, таксі візьмете? Давайте я вас підвезу. – закрутились дошкульні таксисти.
- Ні, дякую, не треба.
- Така погода, дощ, холод. Не дорого візьму. З такої гарної панянки. – не вгавав таксист.
Та я вже пішла.
До зупинки трамваю було метрів сто. Наче не багато. Якби не ці тонкі ручки у сумки, що врізались у пальці. Та враз на моїй руці чиясь тепла долоня. Чоловіча долоня. Вона легко підхопила важку ношу.
- Дозвольте вам допомогти.
Це був ВІН. Чоловік якого я побачила на вокзалі. І ті очі. Сонце засяяло десь у глибині мого серця. Зігріло мене. Напевно це мить щастя. Напевно час зупинився. І дощ наче зупинився. Щоб не заважати.
- Як вас звати?
- Марія.
- А мене Степан. Я вас ще на вокзалі, коли ви квиток брали помітив.
- Я вас також. – відповіла я тонучи у його очах.
Ми разом підійшли до зупинки. Запитань було безліч. Степан виявився редактором газети у нашому місті. Приїхав на зустріч з відомим автором. Я розповіла про себе. Коротко, що змогла. Що встигла.
Ось і мій трамвай. А так не хочеться розлучатись. Ніколи не вірила у кохання з першого погляду. Та от воно. Сталося. Буває. Наче й справді загублена половинка знайшлась.
Я зайшла у трамвай. Степан заніс сумки. Поставив на сидіння.
- Зустрінемось ще, - шепнув.
- Так, обов’язково. – промовила я, мов у сні.
Ще раз глянула в його очі. У них було написано ”ЛЮБЛЮ”.
Степан вийшов з трамваю, коли той майже рушив. „Та як же ми зустрінемось? Ми ж навіть номерами телефону не обмінялись!” Він стояв на зупинці і махнув на прощання рукою. І тут я побачила на безіменному пальці правої руки тоненьку обручку. „Він одружений!” – майнуло в голові. „Як же це? Тоді для чого ж ця зустріч? І пісня?”.
А у серці вже грала інша пісня. Тої ж Ліни Костенко:
І як тебе тепер забути?
Душа до краю добрела.
Такої дивної отрути
Я ще ніколи не пила.

Я ще ніколи не пила...

Там, де янголи мріють кохати,
Щоб забути тягар самоти.
Там, де ріки течуть у небо,
Серед хмар, у далекі світи.

Там, де мавки гуляють у хащах,
Де палаюче птаство в горі,
Де русалки живуть в озерах
І співають балади свої.

Де стоять ще ліси непролазні,
Там, де лід обпікає вогнем,
Там, де зорі лоскочуть вершини
Ми туди із тобою підем.

Та чи схочеш покинути разом
Цей незграбний, небажаний світ?
Залишити тут біль і страждання
І пуститись до сонця в політ...

Тут про янголів зовсім забули,
А русалок закрили в казках.
Всіх птахів, що палали - убили,
Чи згноїли в сталевих клітках.

Тут багнюка і ріки із крові,
Ну а там не зустрінеш біду.
Ти подумай, чи хочеш зі мною
Ну а я завтра зранку зайду.

Скільки тем для розмови,
А ти мовчиш,
Скільки вільного часу,
А ти знову біжиш,
Скільки ласки й кохання,
А ти не береш....
Скільки ночей без тебе,
А ти й лік не ведеш...
Скільки жінок на світі
А ти мучиш її,
Скільки радості й світла,
А ти десь в темноті....
Скільки весен пройшло,
А ти не навчився цінити...
Скільки було їх в тебе,
А ти не вмів їх любити.

Коли твоя безмежна самота
Клубком безвиході в твоєму горлі стане,
Ти пригадай розп*ятого Христа
І на собі відчуй болючі рани.
Пройди ці, до Голгофи, кілька миль…
(Невже заради цього варто жити?!)
Стерпіти все: образи, зраду, біль…
І лиш ЛЮБОВ у серці залишити.
Така нелегка доля у богів –
Всі муки найнестерпніші стерпіти,
Щоб світ, який тебе розп*яти хтів,
Лиш після смерті став тебе любити.
І хай на хрест веде безжальний слід,
І ти не знаєш, що там буде далі…
До серця притули жорстокий світ,
І вибач світові за всі свої печалі.
А втім… Якщо у тебе вибір є-
Подумай, перш ніж йти у цю дорогу.
Чи - жити, як усі життя своє,
Чи – жертвувати всім, щоб стати богом.

Ісландіє - країно гейзерів і льоду,
Ти уособлюєш тонку дівочу вроду.
Від твоїх чар холоне моє серце,
І в жар кидає, як від перцю.
Руїни древніх замків і каналів –
То спадок давніх скандинавів.
І їх боги, що звуться “вани” й “аси”
І дерево життя – могутній ясен.
Сам Одін одноокий махне мені рукою,
І засміється Бальдр, вбитий омелою.
А Локі знов затіяв лихо,
Напевно, геть зірвало стріху.
Ісландіє, чекай мене, я йду.
Побачу, врешті, все це наяву:
Твої озера сині, льодникові,
Мохи твої, кущі лишайникові.
Цей дивний острів вулканічний –
Це світ легенд і саг міфічних.

Погано, наче осені без жовтого листка,
Не добре, мов зимі без снігу,
Сумно – це ж, як літу без тепла
Й прикро так, як веснам без їх цвіту.


Та це ж сьогодні тільки,
Завтра ти встаєш з весною
І розум з серцем
в дружбі між собою.

Пройде відрізок часу
за стрілкою малою
І ти цвітеш так гарно,
як все цвіте весною.

А чуєш, вже і літом затягнуло
Й тепло пульсує в кожній клітці тіла.
В обід ти ще сама
туди-сюди побігла,
а ніч прийшла – і все, як ти хотіла.

Знов відлік часу…
І невгамовна стрілка дає тобі осінні ранки
І ти ідеш, а під ногами
У жовтих барвах вкриті тротуари

А дні за стрілкою вперед…
І знов біжиш,
А під ногами - біла скатертина
І розумієш, що зима прийшла
Та ще й така, як ти колись хотіла…

якась боязнь, що не заснеш без світла
страх іхтіандра загубити акваланг
вода і віск з тайнописом девізів
синтаксису синтагм твоїх фаланг

середнім віком в хаосі кімнат,
де всі причини зводяться до риму,
до островів, єлен, макак, макабр,
де все замінне, навіть ринки й ринви

де тонкість горл ще пам'ятає нафти
розлив стемнілий, білизну руки
твоєї, де все ближче натовп, нато
де шеломом припадеш до ріки

де сон - важкий, сатурна тьмяний пил,
де сніг не йде вже мабуть другий місяць,
де скілла - нагорода в цей заплив,
це стиль такий, його - не зміниш, смійся

бо стиль такий, він форма, він - без змін
це мідь, це шраґе, там - й навіни - зникнуть
в кімнаті в мене вже немає стін
тебе також не буде завтра зранку з ними

Пливе листком серед калюж
Дум філософських тема:
Обмежена кількість душ –
Така собі проблема.
З часів Адама і Ліліт
На тему цю кульгає світ.

У світі цім живуть людці,
Ведуть розмови слушні,
Та не люди люди ці,
Бо вони бездушні.
Байдужість інших до проблем –
Одна з улюблених їх тем.

Серед бездушних цих людців
Дитя навік спочило:
Мало нелюдів-батьків
І лягло в могилу.
Його ніхто не годував –
Батькам хватало інших справ.

Були батьки – суцільне зло,
Не повезло маляті,
А душі там не було,
Лише тіла прокляті.
Чи можна їх корити тим,
Що душ не вистачило їм?

Тіл розвелось у світі цім –
Не можна й полічити.
Церква треба їм за тим,
Аби свічки палити.
А то й не треба взагалі,
Аби лиш їжа на столі.

Пливе листком серед калюж
Дум філософських тема:
Обмежена кількість душ –
От Богові проблема.
Він на латки свою порвав,
Та ті латки ніхто не брав.

Наче хлібні крихти зі столу,
поздмухував людей антихрист…

Банально, наче рима «кров – любов»,
як «Пісня про рушник» під час застілля…
Немов шкільний фотоальбом
гортаєш – страх, емоцій стільки…

Ні, не страх – більше:
волосся не диба стало –
всередину (зворотно) почало рости;
по тілу не мурахи,
а слони пробігли;
не похололо в п’ятах – закипіло!

Тіло…
«…почервоніли: пальчики, щічки і грудоньки… Малятко рідненьке, вставай, прокидайсь –
до школи іти… ось твій ранець і зошити…
Чи може ти хочеш поспати? Так,… білі плати…
Накрийте, накрийте, щоб він же ж не змерз…
А дихати як? Він же ж вкутаний весь?..
Голівоньку не накривай…
Ай-ай-ай…»

п’яний водій на машині на швидкості
в’їхав у натовп людей на зупинці…
Час, неначе пісок на зубах, захрускотів…
Життя-біль почали цідиться
розплющуванням очей, ворушінням рук-ніг…

Гріх встав, обтрусився: не в ліс, а у люди пішов…

А душа хлопчика стояла збоку і думала:
«Це мабуть за те, що коли я виходив з дому,
то на матусю сказав «мамка»…»

І труться джинси в кутках магазинів,
і дами-недами примірюють їх –
комусь дорогі, комусь закороткі,
комусь не пасують, чомусь, ні одні...
мабуть, це для мене – короткі, затерті,
щоб я ними терла наступні роки.
Пройдуся по вулиці битим асфальтом –
по битій дорозі побиті кроки.

І труться джинси на плитах литок.
В метрові зачовгані ходять сліпі –
не бачать людей, не чують чуток,
і самі для себе буденно-бліді;
і тут в монотонності днів непробудних,
у тінях лампадок висить забуття,
сонливість блукає у запахах брудних,
і нудить наявність Djuice-покриття.

І труться джинси на сивій бруківці.
Бутики, кафеї – одне за одним,
між них банкомати і банки в обшивці,
і кожен кривляється сміхом сумним;
іскрізь охоронці, як ті манекени,
чи супергерої із фільмів тупих,
а дамочки всі, як барвисті кармени,
з соляріїв вийшли у шкірах чужих;
Макдональдзи вже округлили очиці,
жовтіюче ”М”, як гіпноз для дітей,
навпроти „Буфет” пропонує всім піци –
сьогодні за планом інакше кафей;
піду повз кафешку ліванського друга,
“Paris” омину, ресторан “Twenty Two”,
у шлунку давно наростає напруга –
з бляшанкою коли я далі іду.

І труться джинси об мокрий асфальт,
і всі метушаться, як блохи –
калюжами ллється небесний кришталь –
волосся сиріє потроху...
Ой, люба! Куди ж ти наперла сангласи?
Не чуєш, як хмара на тебе лягла? –
Розкиснуть усі твої штучні прикраси,
ти б краще амбрелу з собою взяла.
І всі поховалися скрізь хто куди –
не видно живого ні щенту,
лиш тільки автів – ти хоч греблю гати –
не дінеш ні де стопроцентно!
Салон „Оружейный”, під ним – арт-кафе,
де часом з душею кавую,
сьогодні у шлунок кладу щось легке –
важким-бо здоров’я марную.

І труться джинси в червонім трамваї,
і сонце вже давить розмите вікно,
по книжці слова безнадійно літають,
ловлю і ковтаю – мені все одно.
Вібрує мобільний у мене на пузі –
його і без того трамваєм трясе –
мене привітав один з моїх друзів,
і каже – для мене доручення є –
пишу „Бєз праблєм!” – мені нудно без справи,
відсутність її наганяє лінву...
зупинка моя – підриваюся жваво,
закручує ноги мені у криву.

І труться джинси в піщаній хмарині,
а кеди накрило барханом пісків –
побігла до річки тоненька стежина –
я нею побігла з-поміж дітлахів;
вода ще холодна – купатися рано,
тому я примну іще свіжу траву –
студентки минають від сонця рум’яні,
я їх наче знаю – навмисне мовчу.

І труться джинси шляхами міськими,
сучасність у мене сидить на плечах,
та ви не зважайте, я йду невидима
в затертих об Харків кльошових джинсах.

Благословенні ноги,
Що ходили востаннє.
Благословенні очі,
Що закриті в середину себе.
Благословенне волосся,
Що вигоріло на сонці.
Благословенна мить,
В яку було зібрано снопи днів.
Благословенні темні плащі друзів,
Якими накривають після смерті.
Благословенні ті, хто витратили все що мали.
Благословенні ті
До кого вже не повернеться
Ні добро, ні зло.

- Як пройшов твій день?
- Годинами перебирався,
У забутті,
Бо вже ніщо не варте думки.
Припарений чорнушними сонетами
Бо кажуть всі – Признайся,
Ти не можеш.
І все одно товчу своє
Придурками відгороджуся
Ніщо із вашого вже
Не проб’є мене,
Я в ваші друзі не годжуся.

лицар підпав під владу сатани лише тому,
що легковажно глянув на дівочу вроду
Айвенго

Три шістки «Літавицям» – від Народу!
Народ, він знає – скільки і кому…
Про душу – він, а ті йому про вроду,
Про панночку, а він їм – про Хому.

ЮБНВЧЖВНННГО –
По шістці кожній панні із шести.
Та вже з хрестом вертається Айвенго –
Це так він списа із мечем схрестив.

…Народ, Айвенго, шістки – Бог із ними.
Тлумачить всякий, як душа велить.
Я ж бачу тільки шістку серафимів,
Що в небесах Поезії летить.

ти на вулиці вросла в осінь
на зап’ястях уламки зими
кожне дерево кисню просить
падолистовими
крильми

так буває шукання сповідь
сиво блудиш
заплетена в час
щось прадавнє в тобі говорить
щось придушує місто-поліс
місто-Парнас

шепіт кроків твоїх тривожить
ніч
яку розстріляли дощі
й кожен вірш – пульсування Боже
на горлянці
твоєї душі

через густі римовані кущі
на волю знову рветься першослово,
як це не ново, як же це не ново...
які оманливі грудневі ці дощі,
як попелюшки в золотих каретах,
і вітер, що гуляє в очеретах,
ще пам’ятає запахи весни...
.................................
куди ж поділися всі кольорові сни?

Наша сила – президент,
як свої кайдани,
наше горе – президент,
як чужа Москва.
Поки сонечко зійдé,
стелються тумани,
поки сонечко зійде,
очі з’їсть москаль.


Гинуть верби, гине дуб
і душа козацька.
Чужі верби, чужий дуб,
чужий подих наш.
Вже біда жене біду,
вже країна – цяцька,
в чужині – чужу біду.
Українець, зваж.


Як же нам – живим братам
доленьку здобути?
Де ж до Бога ті врата
шлях той до спокути?

Чи не чуєш – із віків
стогін того віче!
Україна козаків
вже до зброї кличе.

Кінь, козак і кулемет –
то святого трійця.
Небо наше – наш намет,
воля українця.

2008-05-28

Ти прости і не сердься, що тебе я так палко
цілую в думках.
Вітезслав Незвал

Ти мені пробач і не сердься,
Що малюю тебе оголену.
Просто вирвав зі свого серця
Пуританство залізною голкою.

Ані хтивості, ні брудноти
У юнацьких мріях патлатих.
Просто хочу тебе роздягти
І оголену цілувати.

12.08.07.

Коли до тебе буде відстань
У сто листів чи одне море –
На вищій ноті голос трісне
Й потоне в тиші, мов у хорі.

І блискавка окреслить коло,
За колом ти, вогонь і пристрасть.
У спину кпини люто колють,
Та під ногами в мене присок.

Крок… Ще… І раптом – сяйво синє.
Твій голос ллється з високості.
Повисла мить на волосині.
Не смію… Даленіє постать,

Відлунням вигасає пісня.
Пекельний вітер. Небо в шорах.
До тебе простяглася відстань
У сто листів чи одне море…

3.04.08.

Душа омита сонячним промінням,
Як у свічаді, в ній відбився світ.
Чергуються багрянь з аквамарином
В його склянобарвистій перезві.

Там усмішка сльози та регіт суму,
Там танець дервіша в пустелі без води,
Хайяма піала, дорожня сума,
Незачерствілий хліб Сковороди.

Де грона гроз впіймались в невід неба,
Гривасті хвилі чвалять навмання –
У волосінь межа між "будь" і "небудь"
Від майбуття минуле відтина.

Іти в життя – мистецтво і наснага.
Мовчи, трибуне, як співа дитя,
Бо кучері душі та серцю смагу
Дарує Сонце – символом життя.

26.06.08.

Я прочитав стільки книжок,
Що став геть дурний.
Я вивчив стільки чужих віршів,
Що забув, як писати самому.
Я чув стільки пісень, різні мотиви і тембри,
Що сам уже не заспіваю.
Іноді боюся, що хтось захоче мене наслідувати,
Бо я є я.
Ділюся хлібом і вином,
Книжками, радощами, грішми –
Лиш не натхненням.

Коли запалюється вогник –
На нього дмухають вітри
З чотирьох сторін світу.
Іноді слід виходити на прю,
Коли світ замикається кільцем амфітеатру.

Я гладіатор в ореолі відчаю.
Блазенське ремесло мені зрідні.
На гладіусі факели відсвічують,
А в серці загнива безсилий гнів.

Плебей, що прагне хліба і видовищ,
Патрицій хтивий – на одне лице.
У цирку Цицероном не промовиш,
Бо повіншують цвяхом і вінцем.

Рубай, коли, від сітки ухиляйся,
Хай ллється кров на забавку юрмі!
Усі твої смертельні вихиляси –
Для публіки лишень здоровий сміх.

"Е!" – скажуть реалісти.
"Фе!" – скажуть раціоналісти.
"Фу!" – скажуть модерністи.
"Тьху!" – скажуть постмодерністи.
Але чого я справді схарапудивсь?
Хіба я знаю, що таке юрма?
Юрма безлика, а я завжди бачив
Навколо себе тисячі облич.
І коли треба – на бетонні стіни
Піду в атаку… на таран… чолом.
І квіти, і вірші – марні.
Зривають, милуються часом,
Та згодом квіти мруть на смітниках,
Поезії – у тюрмах палітурок.
В колоді суспільства – шістки й тузи
І так мало валетів.
- Хай живе раціоналізм! -
- Руки геть від власності! (моєї) -
На вірші росте ціна,
Хоч їх все одно не купують.
…Учора в метро я читав Тичину,
І пасажири на мене дивились.
Чого б то вони?

2.01.08.

Ота вовчиця, що під Осмолодою,
Стогнала, передвісниця біди,
Шпурляла Місяцю в очиці волю зболену,
У споминах лишаючи сліди,

Збивала бігма в небі божі роси,
У вирвах долі - на долонях ворожби
Писала іклами, кремсала стопи босі,
Аби не знали ряст, межи людьми.

“ Твій позирк навісніє зоряницями!
Твій порух вій неначе віщий знак!” -
Кричали гори, долями-вовчицями
Жадання вивертаючи навспак…

Знесиллям запівнічним упокоєні
Верталися у хащі самоти
Зашіптувати спомини погоєні,
Зализувати зранені хребти:

Греготові з нечулості Ґорґани,
Окам’янілий з жаху Свидовець…
У сіроманця ниють в серці шрами -
Коли на Місяць виє мандрівець.

****
Вокзали вистигають в порохах,
Сонця червоні зазирають в шибки,
полоще небо хмари на вітрах,
хтось сушить на тараню злоті рибки,
хтось родиться, радіє, помирає, –
і так щодень, в цю мить і через мить.
Червоні сонця пекла, а чи раю
щоранку сходять. А вона летить.
Летить собі планета синьоока.
Між вітряками бродить дон Кіхот.
І споглядає Всесвіт пильним оком
на зборище поетів і заброд,
на столярів, шевців і гречкосіїв,
на праведників, злодіїв, лакуз,
червоних, чорних, білих, жовто-синіх
і на сміливців й тих, хто боягуз.
І так щодня, в цю мить, і в цю хвилину.
Полоще небо хмари на вітрах.
А Всесвіт має тугу тополину,
гойдаючи планету на руках.
24.II.07

Там пишуться нові сюжети –
між стін, каміння і трави.
Моя ти втомлена плането,
ще скільки слави і хули
для тебе має перебути
і перейти, переплисти,
через спіймати чи забути,
дороги, колії, мости
і через потиск рук гарячий.
Обпалені твої слова.
Серед облич пустих й незрячих
ти загубилася сама.
Де бите скло, графіті, протяг,
Мадонни образ на стіні.
У нікуди рушає потяг.
В Дитяти очі голубі.
5-6.V.07

****
Запах грибів і торішнього листя
переслідує тебе вздовж усього потоку
вздовж повалених стовбурів
вздовж гірського рельєфу
на межі реальності
межі реальності – межі світів
межа світів –
на вістрі ножа
яким чорнявий гуцул
крає кусень сала
на ідеально одинакові шматки
крає хлібину
на ідеальної товщини скибки
межа світів –
сніп проміння
що осяває крихітну церковцю
яка може поміститися на долоні
проте її дзвони
долинають аж на полонину
де біля ватри сидиш ти
і хочеш
помістити церковцю
на своїй долоні –
межі світів
5.XII.06

****
Я вбиваю людей на папері,
залишаючи чисте сумління,
закриваю для них всі їх двері,
щоби квіти росли крізь каміння,

щоб колись у містах сутінкових
крізь будівлі з паперу й картону
вийшло трохи таких – світанкових,
що втекли з моїх снів, мов з полону.

В світі холоду, тисняви й відчаю
усі вбиті у книгах й сюжетах
прийдуть в гості веселі й заквітчані
пити каву й читати газети.

І ні крихти не матиму совісті,
як для публіки в ложах й партерах
і для трагізакінчення повісті
я уб’ю їх усіх на папері.

Серед натовпів, бруду і галасу
усім хочеться трохи трагічного,
щоби сльози на очі верталися,
трохи вічного й трохи незвичного.
18.V.07

може для тебе я просто кіно
в стаканчику кава гірка чоколяда
милуєшся профілем ставши позаду
цілуєш у губи і кажеш вино
гітари проспекти
спаливши конспекти
пограєм в життя може як в доміно
де танці у парі
на цім тротуарі
й монети у шапці іще заодно
заплуталось в сіті моє сумне city
життя – феєрверк іще трохи кіно
і взимку як в літі
бо ми – діти квітів
під музику неба уп’ємся вином
років через двісті
у цім сумнім місті
у кожнім дворі буде грати гусляр
а зараз для тебе я трохи кіно
і поки не пізно впиваймось вином
під милі пісні усіх вірних гітар
10.V.07

Чи я пізнав всі таємниці світу?
Напевно, ні, непізнаного – тьма…
Та як пізнати те, чого нема?

А те, що є, куди його подіти?
Воно, як птах – не втримаєш в руках…
Моє лиш – невідмолено в гріхах.

А років через сто (хоча б дожити!)
Дізнаємось про все і сивий Бог
Втіче від нас, не вимивши підлог…

Що ж ви падаєте, хлопчики,
В п"ятдесят та в п"ятдесят?
Над труною з чорним розчерком
Фотографії висять.

На портретах ви усміхнені,
Очі ті, як дві зорі.
А в труні ви всі так змінені,
Незворушні і старі.

Дорогому-найдорожчому...
Сльози, квіти і слова.
А вже риму позолочену
Не придума голова.

Ні картини вже, ні музики,
І душа вже не болить.
Що ж ви падаєте, хлопчики?
З ким тепер поговорить?

Заплакані рими
Блукають в останній ері,
Непрошені вірші
Сідають за стіл з порогу –
П’ють за упокій,
А розхристані подихом двері,
Рвуть петлі стальні
І віщують далеку дорогу,

Далеку дорогу
По сліду, або по вітру,
Туди, де не треба
Доводить свою провину.
Де кожний – поет,
Після того, як вип’є півлітру,
А потім стріляє,
Як правило, тільки у спину,

У спину, бо ж, Боже,
Ти є, чи нема, а хто знає?
Чи зможеш, Всевишній,
До них повернутись спиною?
Відчути, як залпом
Весь світ тобі вслід стріляє?...
Сто грамів свинцю,
Як прощення нести з собою…

Зорі на небі так низько,
Місяць блідий. Снігопад.
Й холодно буде й слизько
Знов повертатись назад.

Тут я кохана й кохаю.
Тут мого серденька дім.
Милий, не треба, благаю
Стіни ламати у нім.

Крихту прозору Едему
Прошу залишить мені,
Що золотавим тотемом
Буде жевріти в пітьмі.

Дай від самотності ліки!
Як не підставиш плече –
Холод зимовий на віки
Серце моє опече.

…Зорі на небі так низько,
Місяць блідий. Снігопад.
Й холодно буде й слизько
Знов повертатись назад.

Почав говорити - не чують,
Сиди і мовчи у пітьмі.
Природа вже зиму малює,
А люди – не стали людьми…

Байдужості ширшає коло,
Руйнуючи долі щодня,
Та це не цікаво нікому,
У кожного правда – своя.

Закинутий часом в халепу,
До себе самого звертай.
Затиснувши зуби в щелепі
Оманливе диво чекай.

Ніхто не даси тобі руку,
Своїм не зігріє теплом,
І навіть, не чутимеш звуку…
Хоч бийся об землю чолом…

Оголені плачуть дерева
І зимно стає у пітьмі…
Я буду молитись за тебе…
І тих, хто не є ще людьми.

Страстей накал,
Словес лихая битва,
Враг не упал,
Хотя слова - как бритва.
Душа горит –
Нужна победа в споре.
Ударь ещё –
И враг повержен вскоре.
Но вот беда –
Нет больше аргументов.
В лицо тогда –
В бою без сантиментов.
Унизь врага –
Ради победы надо.
И в пах нога…
Победа – вот награда.

Твой ангел заплачет –
Стал страх его былью:
В чёрное, значит,
Окрасились крылья.

Его вина –
Как пропасть глубиною,
Цену ума
Свело на нет виною.
Он допустил
Большое упущенье:
Ведь прав не тот,
Кто выиграл сраженье.
Победа есть,
Но честь, увы, пропала.
Плохая весть –
В тебе умишка мало.

Голова налегке,
И в грязи рука -
В твоём кулаке
Аргумент дурака.

Шепни себе: "Сей мир прекрасен!"
И знать не надо никому,
Что Бог тобою приукрасил
Свою наследницу весну.

О, золотые дни Вселенной,
Когда была сотворена,
В чей образ Бог так страстно верил,
Нарекши именем Она!

И молвил Бог: "О, valde bona!"
(что значит: хорошо весьма!)
Теперь земля есть живородна,
Теперь ей гибель не страшна!

якщо ти сьогодні звільнишся
раніше за мене
купи мені
книжку
про тебе
я візьму її
і довго не випускатиму з рук
довго роздивлятимуся
обкладинку
вивчатиму цю книжку
на дотик
лишатиму на ній
відбитки своїх пальців
намагатимуся закарбувати
запах
я навіть не захочу її відкривати
так мені подобається
зовні
хоча
на останню сторінку
все ж зазирну
бо мене цікавить
рік видання
видавництво
і тираж
цієї книжки про тебе
може глянути
що там за змістом?
або краще
як звикла
читати з кінця
дивно...
перше для мене
й останнє у книзі слово –
це
я
це я
думаю
про тебе

Танцюй, Міньон, танцюй своє фанданго!
І хай пульсують жили кастан’єт,
і шаленіє в прочуванні танку
цей вечір - виночерпій Ганімед.
Гітара стогне, зваблена, мов жінка,
і тіла напинається струна,
смагляві перса, яблук половинки,
вино спокуси випите до дна.
Ні, не тобою, діво-невакханко,
а тими, хто в полоні танцю - сну
очима з тебе п’є свою коханку.
Їх так багато - п’ють тебе одну...
У вирі танцю - веремія звуків,
плоть почуттів, цнотлива кров душі,
гірке спасіння і солодка мука,
На чистій, не затоптаній межі.
Танцюй, Міньон, свою жагу і долю,
Тремтливим станом одганяй жалі-
богиня танцю у земній юдолі.
І босі ніжки на жорсткій землі.

(думки солдата, що один зостався живим
з усього загону, який вирвався з німецького оточення,
і прямує лісом до своїх…)
_________________________________________
Біль. Незагоєна рана ядуча…
Земля – коровай, а могили – вильця*.
Людське життя – це Вам не базалучча*,
не добриво: всесвіт без краю й кінця.

Друга всесвітня війна. Україна:
(вивозили землю святу в Третій Рейх) –
страх скільки знищено, та на коліна
не стали, а вижили.
«Брей, море, брей!
Ходить сербин по базарі.
Та торгує дівчиноньку.
Брей, море, брей!»

- - - - - - - - - - - - - - - - - -

Рік тисяча дев’ятсот сорок третій…
Приречений стать перегноєм – загін
червоноармійський – в обличчя смерті
плював – вимирався* з оточення. Дзвін

заупокійний стояв, бо дзвіниця –
це трепіт у серці людської краси.
Щоб потім корінню дерев цих насниться…
І кожен з бійців чув свої голоси:

чи то колискова, що мати співала,
кохання далекого ніжні слова?
І тілом у землю душа приростала,
не хтіла за хмари чи то не могла…

«Вставайте, солдатики, хлопчики ніжні, –
душа над тілами голосить, кричить –
бо хто ж з Батьківщини всю нечисть цю вижине,
вставайте свободу свою боронить…»

І Смерть святкувала із кулями стрітення.
А може не з кулями? З культом Вождя?
Всі ті, хто з тортурами ще недопитані,
своє віддавили голодне життя.

«О голоде, голоде, навіть в іконі
Святий Чудотворець опух… А тепер… –
прикладом об землю як гупнув, – законні
права – я людина, живий, я не вмер…»

І світ спалахнув – не від вибуху – Сонце.
Воно не змінилось – так само горить…
А люди, як ті пацюки, в хижій гонці…
Майбутнього жоден не зна’ ворожбит*…

«А я у гай ходила по квітку ось таку…» –
аж посміхнувсь – в лиху годину
прийшов Тичина:
життя підбадьорює, розпуці – завгорює*.

Посмішка, острах і запал нервовий,
зелена Євангелія, чорний біль…
доки сухим є табак долоньковий,
допоки у серці синіє жеврій.

Доки чорнозем – синонім родючих
земель українських – ми будемо жить,
навіть на мапі союз довгелючий
радянський – Вкраїну не розпорошить…

Бо серце – не просто «тьох-тьох» чи зітхання.
Від роду козацького не відклянусь.
А мова моя – не якесь дріботання*:
в ній кров гайдамацька і Київська Русь.
«Брах-тарарах» – автоматна б’є черга…
птахи стрепехнулись, ліс ніби підвісь,
хмара неначе скуйовджена джерґа *,
боязнь у прожилках, в житті кожнім – скрізь:

«Зрадиш, то виживеш» б’є думка вража.
Щоб пальцем на діда… плювали услід?
За Батьківщину, за Сталіна, кажете?
Зі зброєю смерть перечовгаю вбрід:

а ні – то умру – за хатину брусовану,
за маму… Вона похоронну – під скло…
(я знаю – де батько і дід сфотографовані).
Від передчуття – аж в душі запекло…

Жити так хочу… Як вовк ув облозі…
Інстинкти божественні, не підведіть.
О Діво Маріє, дай сили, госпосю,
гнобителям нашим віддать віть за віть*.

Сонцем підгнічене місиво спало
(із крові і грязі в липневій росі),
крещендо голодні думки набігали,
життя, як Різдво, – воно завжди в числі…

«Нема що поїсти? Будь ласка: решітка –
шматочок від шапочки тре відламать,
вмокнути у сіль (запитаєте – звідки?):
а поту навіщо дарма висихать…

Блаженна погода… Як би ж не війна ця…
З ліщини би вудлищ таких наламав…
Чи то до своїх і не варт пробиваться:
навряд чи повірять, а там – трибунал?»

Весь виснажений, як в жнива гостре поле,
від втоми звалився, мов скирта хитка.
Кісток українських по світу доволі
насіяла щедро Господня рука.
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Де Україна в війні із фашистом?
Вихолощування? Як це статись могло?
Правдиву історію, а не бокшисту*!
Найбільше з народів усіх полягло –
людей української крові,
із прізвищами, що закінчення «-ко».
Загиблих в війні нема випадкових.
Немов бугаєве дурман-молоко* –
ідеологія комуністична – двулична.
Стопроклята. Непрощенна, без каяття…
В них Бога нема, але Бог їм суддя…

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .


Під чоботом хруснуло, м’яко прогнулось –
(заглиблений в себе в дрімуче глушня*)
від німців подалі тікав та спіткнулось
життя об життя – розчавив пташеня…

На мить зупинився. І майже відразу
підняв мертву птаху й промовив: «Я зна-а-ав…»
із пір’ям липким, бо в крові, жильне м'ясо
розплюснуте, свіже до рота поклав.

Втомився вже так, що й не чув своїх ніг.
«Віддихаюсь трохи, та як дергону» –
сказав українець. Й щосили побіг
у другу всесвітню священну війну…

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Біль невигойний відкритої рани…
«Ніхто не забутий…» – лунає як «дзус*»
на кицьку паршиву. А я скажу прямо:
Україна свята – не Радянський Союз…


________________________________________________
 вильце – обрядове деревце українського весілля: віть сосни (зимою) або іншого дерева (літом) устромлюється у хліб або весільний коровай, а кожна гілочка прикрашається квітами, колоссям, калиновими ягодами з хмелем, кольоровими (золотими, срібними та ін.) нитками, стрічками та паперами; до гілочок прикріплюються також невеликі запалені свічі. Робить вильце має назву «вити вильце». Воно стоїть на столі на протязі усього весілля.

 базалучча – різний мотлох
 вимирався (неологізм) – йшли в атаку на вірну смерть
 завгорювати – зашкоджувати
 ворожбит – той, хто вгадує майбутнє чи минуле, за якимись прикметами або ворожачи на картах.
 дріботання – нерозбірливий говір скоромовкою
 бугаєві молоко – назва молока, що приготовлене із конопляного насіння або маку
 глушня – глуха місцина
 дзус - Крик, яким відганяють котів
 віть за віть оддати – віддячи тим же, віддати рівне за рівне

Пегас мій звивається баско.
Не зловить його живодер.
Не дам і за тисячу баксів
написаний щойно шедевр.
вхопив я свободу за гриву
і – різко осаджую: тпру!
Чого ви затиснули гривні?
Я рідну валюту беру.
2006
ТВОРИ. Книга 1. "Гражда", 2007

I.
Adelante mi amigo, adelante!*
Тісно у нічнім сомбреро зорям-песо,
для сеньйора Viento*, мачо-музиканта,
злива - оплески, а в них фієсті гранти,
струни - хвилі биті, а гітара - плесо.

Білі ноти соль - пролиті сльози майя -
в`ються по піску, немов гримучі змії.
У поривах - пісня Viento пробирає -
на косі - кокоси, пеліканну зграю,
сольне джерело висушує на віях.

II.
Рівнодення змолодило Чічен-Іцу* -
з El Castillo* вчора скинуто півроку -
линька світла й тіні, та святий з каплиці
виглядає індіанцем смуглолицим,
в парафіні подорожнім гріє око.

З віку вибилась дорога. В пончо Панчо,
підіймай століття в куряві ледачій,
відливай обличчя пращура на сонці -
короля кориди, Кукулькана* з ранчо.
Курява лягає, дощ за нею плаче.

III.
Мінівен, мов оселедців повна банка,
де за-долар-вдень набито aldeanos*,
а ви їжте-пийте до незмоги янкі,
на cervez-у* стане та текіли склянку
та на дрібку солі - сипати на рану.

Ой важкий той ранок (пильний погляд знизу).
Adelante mi amigo, adelante!
Приготуй для сходу сонця білі ризи,
а для янкі ніжну усмішку без хизи -
ніби ти не вдома, наче емігрант ти.

IV.
Не приймач, та відбираю хвилі чайці,
з Острова Свободи виловив дух рому,
п`ю кигичне реге (я - не на Я-майці),
висохли соль-ноти - натрій з них та кальцій,
Viento на таблетках - мікс ваягри й брому.

Небосхил, мов кома - Команданте слідом,
скручений тютюнно, тягне дим сліпучий,
а країна - сальса, виношено їде,
відчайдушно рветься в "чайках" на Флориду,
лущиться Гаванно та чекає бучі.

V.
То Марії та її Хуана речі -
все що з рук прийшло - в скоробленім пікапі,
горобців немов - у кузові малечі,
в цвіркотінні безперервнім хлебчуть leche*,
з борту - тільки очі та песячі лапи.

І неначе Дон Кіхота шкапа - доля,
дивиться на божий шлях, де справ - немає,
ні "adios"* тобі, ні "como siempre - hola"*,
кукурудзи міх, а два - для бараболі,
усмішка жовтіє від мого "how are you?"

VI.
Доторкаюсь хвилі, а вона - ляклива,
кроки залишаю, а вони - зникомі.
Viento вийшов пальмам розчесати гриви,
і відро з собою взяв набрати зливи,
щоб не порошило, змилося додому...

Музика - з кориди, з тіла - сонце злазить,
я лечу, де холод лізе під колеса,
тут лишаю літу всі дороговкази,
а собі на пам`ять запах миромазий,
де на мапі серця десять в морі песо.

19 Грудня 2008

*Adelante mi amigo, adelante! - Давай мій друже, вперед!
*Viento - Вітер
*Чічен-Іца - давнє місто майя
*El Castillo - головна піраміда, де у час рівнодення
світло і тінь створюють ілюзію змії, котра сповзає з піраміди.
*Кукулькан - бог майя, що ніби то сходить з El Castillo
*aldeanos - селяни
*cerveza - пиво
*leche - молоко
*адіос - допобачення
*como siempre - hola - як завжди - привіт

Винен погляд, що скосився.
Винен, що зустрівся з ним.
Гнаний жестом показним,
він - між псів руда лисиця.

Затуманене чоло,
забинтоване волоссям,
викликає тільки осміх,
схований, мов дике зло.

Та він теж сміється нишком,
між ногами тулить зір.
Заспокоївсь гнаний звір.
Людські ноги - щедра книжка.

Погляд в нього, як алмаз,
прорізає душу наскрізь.
І не набридає гратись:
Чи хто стерпить? - Та дарма!

Всіх прошив. А сам твердішав.
Навіть кліпати лишив.
І у сніг, і в повінь злив
цим себе єдино тішив.

Вулицею гарцював,
наче на арені цирку,
по усіх куточках зиркав,
а кого знаходив -
рвав.

Й після енного тріумфу
в пошуку наступних жертв,
що очима він їх жер,
вилізши на недотумбу,

стрівся поглядом з дівчам
тепловогкосвітлооким.
І... не витримав... Потроху
сльози цідити почав...

А воно, мале й курчаве,
все у очі загляда:
і не скривдить - й не подасть
(як дорослим не втручатись).

Був ловець - а стала ціль.
В хащі тут не заховатись
від маленького дівчати
із морозивом в руці.

Із незвички стало сумно,
якось втер сльозу одну.
Він не бачив, відвернувсь,
як дівча йому всміхнулось.

О дванадцятій годині
Ми не будем спати нині,
Сон від нас кудись утік,
Бо сьогодні Новий рік.

Приспів:
Дванадцять годин,
Дванадцять годин,
Новорічний передзвін :
Дін-дон, дон-дін, дін-дон, дон-дін.

За дверима чути кроки -
То зустрілися два роки :
Рік минулий і новий,
Новий рік і рік Старий

Забирай, Старий, погане -
Кращим Новий тоді стане.
Рік Старий іде від нас,
Проводжати його час.

Хто це, хто це з бородою,
Та ще й з білою такою ?
Дід Мороз заходить в дім,
Ходить казка разом з ним.

Дід Мороз прийшов до хати
Подарунки дарувати,
І новенький календар
Нам дарує час-дзиґар.

Затихло серце над Дніпром,
Варязький шлях утік за схили
І лиш вертається човном
У небі запізнілий вирій.
Пливе, розлуку несучи
Невтішний наступ божевілля
Впадуть у вогнище безсилля
Душі розгублені ключі.
Таверна мовчки заскрипить
На вході викликом зневіри.
Через плече у іновірі
Колишній ближній присягне:
Страшне відчуження гріхом -
Гонитва в чаші за півсвіту
Надзверхність фальшею пролиту
Загубить істину мечем.
Усіх твердинь ! Забута змова !
Шпилі шрамують небеса
А з них, сльоза – прадавніх мова
Земні знекровлює єства.

Йде дощ… на склі води краплинки
Малюють візерунок непростий,
Немов малесенькі морські перлинки,
Яких виносить на берег прибій,
Урізнобіч розносяться по світу,
Для когось життєдайні та п’янкі,
Для чогось поштовх до весняного цвіту,
Комусь здаються сумними їх потіки тонкі.
І враження немов все небо плаче
За чимось, що втрачається людьми.
Коли йде дощ, то інколи це значить –
Душа людська очиститься слізьми,
І стане думати про те, як варто жити,
Чому надати перевагу у житті,
Кого з думок і серця відпустити,
Кому не дати зі шляху зійти.
Через прозорі крапельки води
Ти бачиш світ, яким він є насправді.
Ніхто не скаже: «Тут нема біди»,
Бо очі не закриєш правді.

Труною принадить… До болю знайома
Холодна, як вічність, й забута краса…
Молитвою зранку набита аскома,
З розтерзаних квітів стікає роса…

І мертвою ти – загадкова принада,
Яку таємницю ще теплі вуста
Сховали, замкнули? Кіптява з лампади
Малює на стелі:...не жити до ста...

Покуття, рушник і кадильце, ікона,
Між складених рук закадична свіча.
Все просто – так треба. Збирайтесь додому.
Що – вічне, що – порох, зна той, хто втрачав...

Кнопки зі світла,
Букви з пластмаси.
Примари літають
Із Алькатраси.
Вітер розвіяв
Людям всі вії,
Навіть повіям
Із сірої траси.
Мурахи у кмині,
Життя в бутербродах.
Ще трохи у плині
І будем при родах.
Це ж тільки природа...

В ультрамарині квадратових снів
скручені в'язи шаленцю Ван Гога…
Світлий Вінсент, так любови просив…
Зойком нестями відтята знемога!

Ніч ніцшеанська, а глупа Рашель,
вклякла блягузниця, отетеріла!
Краплі краплаку і вохри бордель…
Небо прострілене в серці яріло!

Відкрий мене – сторінка номер п’ять, абзац останній зліва попід серцем.
Читай впівголосу, допоки те хлоп’я, що у тобі, зі мною не зживеться.
А потім – помовчи, дивись, як сплю,
і уві сні метеликів ловлю:
мені – синенький, а тобі –як літо –
лимонно-оксамитово-прогріте.

А хочеш, упіймаю крокодила…
А хочеш, поведу, де ходить диво…
А хочеш, хочеш… ну, усе, що хочеш!
Бо все для нас у цьому світі, хлопче:

ці айстри як продовження до пальців,
а пальці, як продовження душі,
і ця веселка, що Господь пошив
для всепрощаючих під небом танців,
і цей кораблик з України в New Волошки,
де ти мене любитимеш хоч трошки,
де будемо обоє диваками,
бо всі будуть інакшими – не нами,
бо всі кудись спішитимуть, а ми
чекатимемо звістку від зими.

А поки ти читай мене і слухай,
як слон слонисі шепчеться на вухо,
як щастя зветься – забери й не дмухай,
як я люблю тебе –
дощинками по шкірі…

Віриш?

Я поэзию неба запоем
прочитал в аромате акаций
и весне аплодирую, стоя,
восхищаясь берёзовой грацией.

Облака, вы, должно быть, – иконы,
я мечтой на вас в детстве молился;
вы, Поля, были так же исконны
до того, как на свет я родился.

Боже, знаю, что грешен без меры,
я не то что – мизинца не стою…
не в меня вдохни дух святой веры,
а в стихи, что написаны мною.

***
слов много
смысла мало
потому слушаю музыку

***
верные враги!
ценю постоянство
поступков и помыслов

***
муравей ползет
камушка гора
заслонила солнце

***
белка ест с руки
так ее и поймали
голод доверчив

***
абрикос зацвел
агония холода
рождает тепло

***
чайки кричат так,
словно последнюю жизнь
волне отдают

***
тело устало
душу держать
на весу

***
руку протяну
и дотронусь до неба
своей печали

***
твои глаза не лгут,
когда ты спишь,
любимый...

А я сиджу на березі
І бачу гладь води,
А ти сидиш на дереві.
Іди, іди сюди.
Я весь тоскою з"їдений,
Поточений увесь,
А ти сидиш, о, боже мій,
У верховітті десь.
Спускайся. Поговоримо.
Як звать тебе? Ассоль?
Харчі поділим порівну,
Та й те ото... чи шо ль?
Не хочеш? Ах, закохана
Ти у вождя давно!
Так вилізу непроханий
До тебе все одно!
І поки вождь на мамонта
Кермує наш нарід,
Не утечеш від мене ти,
Не вмре поетів рід!

(присвячується Миколі Лукашу)

Дон Кіхот переміг вітряка:
проштрикнув лист – поштову скриню…
А в листі: віща совість живка…
Яку Враг* прагне вкрасти чи вимінять

ще відтоді, як Бог створив світ…
Нагрівалася персть* закоцюбла.
Проживав біль Вкраїни, мов свій:
«Ну, дозвольте мені замість Дзюби…»

На дно скрині упали слова
й проросли громовим правдоцвіттям.
Він державність святу здобував,
а переклади – волі оцілок*!

Раптом час повернувся назад…
Пригадалася Роза єврейка:
- Перейду в християнство…
- Не так! Тікай звідси!..
Ні стейки, ні гейки…

І з’явилися циган і кінь,
танці, вогнище, сміх, вихиляси…
Школа – Валя Зелінська – які ж
були вірші тоді… закохався…

За життя мав один лише ґандж…
Як згадаю… «Ілля Турчиновський»…
Пальці пересмикнув, сльози аж…
«Ну, навіщо спалив я ту повість?»

Йшов неквапно, бубнів: «Є – зажин…
Я ще так Вам в перекладах дзюбну
Українством відвертим, живим…
Ваша ласка, дозвольте за Дзюбу…»