Неволя нам не дасть спаніти,
Розслабитись, погомоніти,
Неволя розуму.
Для нас - закриті двері майже всюди,
Допоки волі не здобудем,
Тяжкої воленьки,
А там, знайдеться не один гетьман,
Що ладен в рай нас повести,
Чистіші божої роси, у нього очі.
Як у всіх, що рай земний нам обіцяли,
і доти людям потурали, допоки міцно не взяли,
до рук страшної булави,
якою знову нас загнали в неволю тяжкую.

Скільки губиться вІршів
на дорозі життя. Щодня.
Скільки слів і думок
ще не сказаних.
Вони завтра без нас
проростуть в небуття. Майбуття.
У медово-полиновий
присмак забарвлені.

Колись побачив я тебе у сні,
А наяву не зміг пізнати,
Тоді веселому мені,
Тепер несила відрізняти, сон та реальність.
Де ти є?
Куди поділась?
Дай вгадаю,
Ти довела мене до краю,
та й розчиналась в моїх снах.
Як злий міраж на небокраю.

Хмарочоси як перископи підземок,
За шпилі ангели чіпляються крилами.
Маракатова безодня,
я- капітан Немо
поділюсь із тобою
останніми силами.
Боюсь замулення твоєї автентичності,
Мене ж приваблюють принади темені.
Загортай, не кваплячись,
у вітрило Вічності,
і скажи, хоч натяком,
відпочити де мені?
У глибинах осені - листя-риби зграями,
Поділюся з ними я літерами-крихтами,
І пройдуть між ребрами
паралелі – палями,
палями бетонними...
Але ж треба ... дихати!

То бекає, то мекає,
то телиться, то стелиться,
то зазиває меккою.
(а дітлахів – лелекою)
А я - гнию в Гам-мериці.

То любиться, то губиться,
то копне, курче, качкою,
то наведе, де треба ціль.
(йой кіко в серці камінців)
Пошлюсь родині пачкою.

То маститься, то рипає,
то скруту п`є ґальонами,
навчить – які то типи є...
(шат-ап, холєро лихая)
Розв`єжу ґудз Гудзоновий.

Хай хрумає, хай міситься,
хай хає хоч би й матами –
і так піде до біса все.
(є каша – буде й миска, сер)
Та літака лапатиму
на ну-їх-бакс додомово.

2 Березня 2009

Как счастлив ты, когда тебя любовью окружают,
И как несчастен ты, когда тебя же отвергают.
Как переменчива любовь! Изменчива, как ветер:
Родится утром и умрет, когда наступит вечер.

               Що випите - то випите!
               Що кинуте - утрачене!
               Кохання нерозсудливе -
               Ніким не розтлумачене!

               А скільки ж бо не випито!
               А скільки-бо не втрачено!
               На ложе не покладено!
               Душевно не освячено!

Кому і ким журитися, радіти-веселитися
Не відаємо - доки нам не дано пригоститися!
Кому і з ким зустрітися-кохатися призначено
Не знаємо допоки-бо невинності не втрачено!

               Що випите - то випите,
               Що кинуте - то втрачене,
               На ложі перелічене,
               Цілунками освячене.

               А скільки ще не випито!
               А скільки не утрачено!
               Кохання непоступливе!
               Злиття непередбачене!

А ти, красуне, маєшся, невже мене цураєшся,
Гляди невдовзі так і ти до сорому дограєшся.
Горілка змінить содову – незчуєшся од подиву
Сама собі, як зго́дишся на всяку блаж народову.

               Що випите - то випите!
               Що кинуте - то втрачене!
               Кохання нерозсудливе
               Ніким не розтлумачене!

               А скільки ж бо не випито!
               А скільки-бо не втрачено!
               На ложе не покладено!
               Богами не освячено!

Кому тоді жалітимешся на життя загублене?
Кого тоді схилятимеш у ліжку на „чому би не...”?
Кого ти зупинятимеш напроти сукні модної?
А будь моєю і тоді нема проблеми жодної!

               Що випите, то випите.
               Що кинуте, то втрачене.
               На ложе не покладене -
               У чарі не освячене!

               Що випите, то випите.
               Що кинуте - утрачене.
               Кохання – не осудливе
               Тобою не побачене.

               А будь моєю – сил нема,
               А будь моєю – сінема,
               А будь моєю - задарма,
               А будь моєю – вже нема *...

2009

* женема пасіжур...

*
Думки, як пилюка,
люстерко покрили.
Витру – тебе побачу.

*
Вітру важко спинитись –
вже вітрила напнув.
Лише бризки довкруж.

*
Я знайшов тебе,
радосте знову.
Де взяти віку?

Давай оживемо разом
Одночасно
Після штучного дихання
Рот в рот
А потім зігріємось
Під однією ковдрою
З гарячого неба
На простирадлі
Пісочного кольору
Під мелодію хвиль
У стилі хіп хоп
І не будемо соромитися риб
Які підглядають
Своїми круглими очима
Без повік і вій
За нашим шаленими спробами
Вижити після зупинки серця
Рибам цього не зрозуміти-
їм не буває холодно.

Цей час – час втілення мрій,
приблизно друга година ночі.
Коли відкриваються всім охочим
двері до світу чарівних подій.

Ти маєш також у кишенях ключі –
варто лиш добре пошарудіти.
Їх носять у п’ястоках крихітки-діти,
заснувши у ліжку їх дістаючи.

Повітрям блукають сонливі дрімки.
Ти переді сном настрій маєш чудовий?
Якщо ти до мандрів у казку готовий –
по хвилях пливи чарівної ріки.

Ти бачиш, у сні відбувається те,
чого би не мав у бадьорій уяві.
Лише стережись запливати до Наві,
з якої наврядчи відпустять тебе.

Як спати ітимеш – то вже не забудь
дістати ключі та замислити мрію.
здійснивши її, серце спляче зрадіє,
то ж очі заплющ – і сміливо у путь!

погляд крізь тюль
молитва під чорним куполом неба
і бідкання на складність простору
що пронизує дротами головоломок
мозку півкулі здавлені

погляд крізь тюль
молитва за ґратами
тюрми свого сум’яття
і подяка за тюльку віри
на сніданок обід і вечерю
в обмін на спокій
в обмін на зіржавлення
в обмін на смерть

погляд крізь тюль
молитва в розчині
концентрованої кислоти існування
і звинувачення в рідкості
дощу психотропного
і сонця збуджувального
бо видзьобує печінку
безкрилість наша

погляд крізь тюль
молитва за межею чекання
і возвеличення безодні невідомого
де потонути хочу

погляд крізь тюль
молитва посеред невіри і невіруючих
і вдоволення виросле з непідкоримості
бо один я такий

Біжиш у небо, гублячи знайомих,
бо відстані між вами в сотні мрій.
Колишуть казку і щоденні втоми,
це вибір їх - сімейний буревій.

В солоні сварки вгрузли по коліна.
Кастрюлі, серіали, діти.
Ви мали разом йти в Афіни,
на прощу вирієм летіти...

Окремо заплутуєш стежку прудку,
попереду в тебе Тибет і Карпати.
Вигулюєш вірші на повідку,
а час консервує усмішки і дати.

Хочеться обійняти
Твою голову
подивитись
У твої голубі очі
Хочеться сказати щось
Що-небудь
Як-небудь
Просто торкнутись словами
Твоїх уст
Крізь них пропустити
Своє тепло
Тобі холодному.

Дихання стає частішим
я боюсь що нас можуть
почути
думками занурююсь у твоє
тіло
продираючи м’які стінки
артерій
хочу бути в тобі
Слухати зсередини
дивитись на світ
твоїми зіницями
впіймай мій погляд
я тут
в тобі
не сумуй за минулим
дивись лише вперед
тепер нашими
очима.

Пальці м’яко торкаються
Тіла
нігті ковзають по гладкій його
поверхні...
я хочу тебе
серце б’ється в ритм з Твоїм
кожен цей стук
творить нове життя
в мені
тоді хочеться померти від
страшного приємного
неземного відчуття
Життя
що пульсує як вулкан
в тобі
в мені
що найбезмежніше
у нас удвох

Весна іде—
Красу несе,
За нею вкрок—
Сезонні знижки,
На дні доріг—
Коктейль гляссе,
І верх жадань—
Вузькі спіднички.

Бери плакат—
І на парад,
За справу травня і цвітіння,
Замети сядуть на шпагат
Від переляку потепління.

Обсіли ластівки дроти—
Готують полум’яні спічі,
Знайомство йде, і вже на „ти”
Зверталися до мене двічі.

І під моє нове пальто
Злітаються до серця грітись,
Сніги щезають, як фантом,
Весна іде—
Крокує світом :)

(Пісенька для маленьких)

Сонце глянуло униз -
Довело зиму до сліз.
По дорозі мчить потік –
Це від сонця сніг утік.

Приспів:
Шу-шу-шу, шу-шу-шу,
Шуби ми скидаємо,
І Весну, і Весну,
І Весну вітаємо.

Холодів уже нема,
До побачення, Зима.
Коли знову прийде час,
Завітаєш ти до нас.

Пісня

(З книг «Нас не подолати» і
«Ось опудало влади, можна бити».
Як нагадування.)

Завтра –
знову бій за правду,
від болю – до болю,
то на Раду,
то на зраду –
за твою, країно, долю.
За надію
й щастя крихту,
без яких нам і не бути,
подолаймо ж, браття,
кривду.
За майбутнє!
За майбутнє!
По безладдю,
по руїнах –
до свого йдемо Собору.
Будь собою,
Україно,
Україно –
будь собою!

14.12.04 р

Снігів доторкання і подих морозу,
Берези, берези… причастя і сльози.
Берези і сосни, берези, ялиці.
Кущі забіліли, запіли синиці.
Дерева зусібіч прийшли закружляли –
Відсутність у часі, загубленість в далі…
Пропасти, згубитись... Утрата дороги,
Утрата всіх прагнень, утрата тривоги.
Турботи утрата, а завтрашній ранок –
Пробудження в спокій, без древньої рани.
Утрата досади, образи, рутини,
Утрата всіх «треба», «ти мусиш», «ти винна»…

Незнана земля, чи планета спочатку?
Душа, як праматір, безвинне дівчатко.
Сусіда – сам Бог, а дияволу – пусто,
Нема заборони, нема і спокуси.
Не стало зміїного жала пізнання –
Утрата сивин і утрата страждання.
І тиша безкрая і хор повнозвучний.
Утрата запитань, учителя й учня.
Сплітаються віти – зливаються лиця,
Утрата стіни і утрата границі.
Неначе вигнанку додому вертають,
У рідну оселю забутого раю.
Розкрилося серце, як двері – у свято.
Вигнання вигнання! Утрата утрати!

переклад з російської

Культом стає кохання поглядів
Далеких, тутешніх чи з власних поверхів
Хатинок на березі моря чи річки
Рибалок без якоря на лаві в лимані
Посеред поля з води срібної тіні
У брудному небі в’януть хмари
Старі шини у водоростях й запаху риби
Тримають на собі берег, як старі черепахи
Свої спокійні мармизи місцеві забіяки
Продають за новини, за відмінність
За подих міста чи центру, зрештою, гідність
Тримати в руках вузлики щастя
Босоніж ступаючи, дрібниці красти
Виплітати з них мозаїку життя
Як тюремні колажі, але руки тремтять.
29.02

Жовтим дротиком марно закріплено крилату мрію
Солодкаву, мрія тане від теплих променів думок
Розчинається у відмерлих клітинах шкіри
У залишках від подиху вчорашнього вітру
Він виплітав свої розповіді з тирси, не маючи гілок
Темрявою огортаючи холодний час, що не зігрію…
Створюючи неохайні корзини й крихкі папери для міри
Принципів, шептав про мотиви його гніту
Моєю персоною, швидкістю й впевненістю
Що людина дорівнює тварина коли вкрита жестю
Коли руки лагідно торкалися місць лоскоту
Вмикає страждання, зрештою все є ним
Брудним нажаханим й смішним
Бажанням… тепер мені
Як рибі у брудній воді
Нема чим дихати під впливом мрії
Тому й закріплюю дротиком на сіру стіну
Її відбиток у шаленому вир»ї
Несправдженого, нажаль не віщого, приємного сну.
Добраніч. Цілую. Не люблю!!!!!!!!!
11.01.09

Іноді так хочеться чиїхось теплих обіймів
Що втрачаючи волю й мету лечу в нікуди
На кінчику ножа з попелу невинних
Виткано два слова «ніколи=завжди»
Доторком погляду подихом доторку
Зливаються всі почуття в емоційно одне
Душа не знайде на небі затишну хатинку
Якщо ховатиме почуте в кишені – мине
Мине її доля мине як у всіх маргіналів…
Знищує голос сопілки потужні фанфари
Летиш в нікуди до доторку ніжного погляду
Розрізаючи повітря клювом обсмаленого какаду
Чи це схоже на рясну подобу, або й правду
Або на поетичні схеми мертвого звукоряду
23.11.2008

I tuoi occhi così belli
brillano come stelle,
amore mio dolcissimo
abbracciami fortissimo.

Il cuore mio è come il fuoco,
il fuoco dell'amore,
abbracciami fortissimo
sposo mio carissimo.

Dolce mio tesoro,
abbracciami fortissimo
e baciami mille volte,
i tuoi baci sono dolcissimi.

Abbracciami fortissimo
marito mio amatissimo,
mai ti stanchi di dir le parole
“ti amo... mio amore...”

Українська жінко!
Яка ж ти красива,
Красою своєю
Весь світ полонила.

Працюєш, як пташка,
Зранку до ночі
Допомогти рідним
Ти дуже хочеш.

Мандруєш світами
Далеко від дітей і мами.
В найми ти пішла,
Щоби родині допомогла.

Допомагаєш родині
І всій нашій Україні.
Не жалієшся на своє життя,
А віриш в краще майбуття.

Українська жінко!
Велика тобі хвала,
Ти підставила своє плече
І несеш тягар життя.

Нет не какого тут соблазна,
Сижу, смотрю на Эйфелеву башню.
В груди стесненье, боль, мечты,
О той, которой нет сейчас со мной.

Вино лишь добавляет грусти,
Надежды нет, к тебе вернутся.
Девчонка мимо, заставляет улыбнуться,
Бокал к губам, сбивает с мысли.

Глоток испит, зависли мысли,
Итак, охота вдруг остепенится,
Найти покой, пускай с другой,
Вот только город не позволит мой.

Николай Блоха 27.02.09 02:00

Нет не какого тут соблазна.

Нет не какого тут соблазна,
Сижу, смотрю на Эйфелеву башню.
В груди стесненье, боль, мечты,
О той, которой нет сейчас со мной.

Вино лишь добавляет грусти,
Надежды нет, что жизнь попустит.
Девчонка мимо, заставляет улыбнуться,
Бокал к губам, сбивает с мысли.

Глоток испит, зависли мысли,
Итак, охота вдруг остепенится,
Найти покой, пускай с другой,
Вот только город не позволит мой.

Николай Блоха 27.02.09 02:02

Портрет рисую ложкой по столу,
Не понимаю, почему грущу.
Соблазна нет, в столице европейской,
Когда сидишь в кафе, а некому не близкий.

Так одиноко, чай с пирожным,
Портрет не полный, но тревожит.
Желание вернуть что было,
Уже давно, давно забыто.

Николай Блоха 27.02.09 г. 02:23

Нет не какого тут соблазна.
Столично всё однообразно,
Мелькают лица, нет родных.
И безразлично Киев иль Париж.

Чуть больше улиц незнакомых,
В которых нет историй небольших,
Участником каких ты был.
Возможно поздно очутился здесь.

Николай Блоха. 27.02.09 г. 02:43

Час так летить стрiнким потоком,
Картинки днiв летять за ним,
Учора бачив я дитинство,
Сьогоднi наче посивiв.

Зi сходом сонця обiймався,
З заходом зовсiм навпаки,
З людьми привiтно я вiтався,
Чи не вiтався взагалi.

Iз натовпу, хтось тисне руку,
Чи то не тиснув, а тягнув
Як ворога свого народу,
Як злодiя усiх часiв.

Звикли дивитися у гору,
А, що за сила в нас самих?
Чи може, добре вам ходити
Придуркуватим по землi.

Учора в радощах плекався,
Весь день сьогоднi в самотi,
Одне життя, моє багатство
Хто зна, що завтра буде з ним.
***

Снігом впала на землю хмара.
Перше березня – не весна ще.
Чотирнадцяти днів отара
Пропасеться – і буде краще.

Намилується сонце снігом
На прощання. І сніг - струмками.
Це остання зимова відлига
Зустрічає весну сльозами.

Розкриває свої обійми,
Солодкі, звабливо- пряні,
Несподіваний ранок-
сонце.
Я піду до нього у прийми.
Гаряче? То й нехай поранить,
Попече аж до
бронзи.
Це насправді зовсім не страшно,
Якщо сонце є й навіть світить-
Маю вірний шанс не
пропасти.
І у сутінках пащ та хащів
Можна вижити й навіть жити.
Де моя зубна
паста?!

Легко сон торкнувся фіранок
Глянув ще раз в шибку та й пішов.
Тихою ходою свіжий ранок
До кімнати впевнено зайшов.

Бачить В ліжку, біла і румяна,
Мов троянда перша на весні,
Чорноброва юная Тетяна
Спочиває у солодкім сні.

На густі та довгі чорні вії,
схожі на пушинки снігові,
Опустились кольорові мрії,
мов тендітні феї лісові.

Ранок погасив зорю останню
Перший промінь сонця запалив.
Усміхнувшись, обійняв Тетяну
І чоло до щічки притулив.

Прокидатись Тетяна так не хоче,
Але будить ранок невблаганно.
Прохолодою її лоскоче
Й мовить їй: « Пора Тетяно,
Вже піднялось в небі вище сонце.
Подивись лише – вже нерано,
Заглядають промені в віконце,
Досить спати, моя біла панно»

Заплела Тетяна чорні коси
Мов царівна дивиться із ганку,
А навколо діаманти – роси,
Сяє все у білому серпанку.
ДОБРОГО ТЕТЯНО РАНКУ!!!

*
Весна
відчиняє вікна будинків –
наче валізи дорожні –
і витрушує пух
зими.

У поета душа тендітна (амбітна).
І по вінця у ній благородства (оцту).
Він всю правду у очі (аби не мовчки).
Сонце – тільки для нього світить (діти :)).

одинокий і забутий
пес в кутку лежить старий.
він помре, так має бути,
адже світ у нас такий.

непотрібний вже нікому,
безпорадний і сліпий
він не має більше дому.
в ріднім домі він чужий.

часу мало залишилось,
пес помре цієї ночі...
ось і серце зупинилось,
ось сліпі закрились очі.

рота не прикриваючи
кашляє мокро весна.
волоссям кида відростаючим
коса її брудно-масна.
мов подруга моя найкраща -
погода зрадливе стерво,
не встигла прокинутись, натще
уже випробовує нерви.
за гривню нещасні букетики
підсніжників рваних, зів'ялих.
весна! прогресує естетика
людським наддушевним калом.
і бродять пузаті кішки
коти завивають, мов вовки
а я - на залізному ліжку
в обіймах старої хрущовки.

Казала ти
що треба йти
Куди? Не знала
із серця гнала
Не пускала в душу...
Я ж не порушу
твого спокою
і рукою
зітру печаль
Той тихий жаль
з твого лиця.
Без компліментів
пливли моменти
Із м'яти пили чай
Ну що ж? Прощай.
В альбом життя
я поскладаю
зловлені миті.
я не прощаюсь
не п'ю на прощання віскі
йду по-англійськи....

Позволь мне, напишу я твой портрет.
Перо второй заменой станет кисти.
На листик, как на холст, штрихом сонет
Я выведу, умело слог подчистив…

Позволь же описать твои глаза.
В ночи мне все равно давно не спится…
Из ран моей души ветра сквозят,
И полночь не помощница… не скрыться.

Позволь при свете гаснущей звезды,
Оставить, так на память, лишь надежду.
О том, что исцеляются мечты.
А счастье, как и горе - неизбежно

*
В офісі нуднім
Місце для танців знайду,
Тільки скажи ж бо.

Сонце крізь шиби
Гріє підлогу. Як жар –
Як вальсувати?

Добре кружляти удвох
В теплій лагуні
Пристрасно. Хочеться пить!
Море солоне!


о.Крит (Лівійське море) фото автора

Народжувались у багатті,
де лава палала руда.
Був сонячний вітер нам батьком,
а матір‘ю – синя вода.

Вони нас прикрили собою:
освячена на прапорах,
дзвеніла розпечена зброя
у бронзових стислих рядках.

Ми ж, стиснувши губи, навколо
шукали розради на те,
що мерзло безмежжя в «ніколи»,
а вічність в цупкому «ніде».

Рвонули їх разом з серцями
із простору, часу, землі,
й від того не гаснуть ночами
у синяві жовті вогні.

Можливо ми всього лишень маріонетки
Яким не поможуть лсд таблетки
І крики зламаної табуретки
Не здіймуть руки догори.
А ти сиди у невідомості й гори,
У стані невагомості
Поки десь за відсутності свідомості
Не зявиться твій сонях.
Маленька соня, білий одуванчик
Спить у корзині.
Сіренькі плями порозкидані на спині,
Мов у зебри.
Збери їх в жмені й розкидай по небу
У сузірях,щойно доспілих, стиглих
Жовтогарячих грушах,
Які єство моє наповнюють,
Їх смак медовий ненадкушений.
Їхні плоди зросли в моєму серці,
Наповнюючи вінця до країв,
Аж ллється через край!
Ай-яй!Будь обережним!
й щоби не спричинить пожежі
Не простягай душу вогню,
А вічно грій промінчиком,
Сонячним зайчиком.
Наповни світлом думки і руки
І від розпуки не благай інакших змін.
А так хотілось бути другом...
Забудь свій розум і послухай,
Що каже серце. Зрозумій
Себе і світ навколо:
Усе біжить скаженим колом
І заміта сліди. Собою бути намагайсь,
Вперед повзи, навколішки іди,
В кривавих шрамах загартуйсь.
Прощай, і дякуй, і люби.

*
Острів чекає.
Я загубив там любов,
Чи батьківщину?

Зевсе, благаю,
Ти від напасті врятуй.
Блудного сина.

Міцно до щогли мене
Линвою зв'язуй.
Вуха навіки заткни
Піснею з Криту.


острів Крит (фото автора)

Душа летить сірими вулицями освітлена Львівськими ліхтарями. У чорному блиску бруківки проходять поодинокі, одинокі люди. Відчуваю чорні думки їхні і душа моя холоне. Ось вікно моєї коханої. Крізь прозору фіранку вона дивиться на дощ і ледь чутно кличе, але не мене. Жоден ліхтар не буде освітлювати мою дорогу назад, темрява затьмарила пам’ять. Останній вечір, тихий дощ. Я помер!

*
Ще довгі тіні на снігу.
Чекаю,
Коли вже розтаватимуть вони.
І будуть схожі
на сліди од воза.

Моя троянда мила посумнішала.
Голівку журно опустила вниз..
Хотіла б, щоб вона була сильнішою,
Та тільки серце біль пекучий стис...

Вона живе у тому почутті,
Яке два серця радісно плекають,
Яке цінують і оберігають.
Чому ж тоді пелюстки ці сумні?..

Я – твій наркотик? Так, авжеж.
Я – твоя звичка, витримана часом.
Ти віддавався їй сповна,
Та зрозумів шкідливість з часом.

Ти відпустив мене мовчазною байдужістю
Холодних, трохи знуджених очей.
Я ще стояла. І чекала дива...
А ти – в своє життя нових гостей...

1
Як сталось це? Нічого не було.
Слизьке, холодне і байдуже тло.
Весна ще не торкнулася дороги.
В твоїх очах застиглі дві тривоги,
мовчать і довіряють дно мені,
зашарпане буденністю жорстоко.
Та наче душу винесла затока
у дисонанси променів ясні.
Стою, завмерла, наче у воді.
Обмацую руками для розради
свій комірець, беззахисно, мов краду
твої думки – минуле, давній дім...
Навпроти очі, вії – змах птахів,
а ми далеко, вкопані у відчай.
Спливає день, і рюмсають дахи,
їх, мабуть, хтось зимою покалічив.
Як цю межу мені переступить
у повені збережених ілюзій
і зустріч цю? Нежданна мить,
неначе кулька загнана у лузу.

2
То де ж ти був?
Звідкіль ти взявся?
Стою сама – не озирнусь.
Мов павутиння довгий вус
Торкнувся мойого зап’ястя.
І зразу чимось польовим,
Забутим душу надихнуло.
Ні! Я нічого не забула,
Воно блищить в півколі вій.
І не минає.
Я стою
І відчуваю, як задуха
Затисла серце. Ані руху!
Не руш, не руш! Тебе молю:
Не зачипай, що відболіло
І завірюха замела.
Мої чаїні два крила
Вже біла паморозь покрила.
Та десь ще жевріє:
жура
Вже не торкнеться серця більше, –
Я пропишу тебе у вірші
Байдужим розчерком пера.

3
Байдужим?
Марна ця мара.
Безпам’ятству поклони марні!
Сьогодні вийшла з перукарні,
І раптом – ти. Вже догорав
Крайнеба вечір.Черга на зупинці.
Між поглядами зібраних дощем
Мрозлякувато піднятим плащем
Я намагалась затулить зіниці.
У нього, кажуть, вже давно сім’я.
Розкручувався вечір, наче дзиґа.
В натомленому присмерку відлига –
Пародія нездарна на життя.
На рівні віч твоїх я вся, –
Немов п’янка чарівність смерті
Закружеляла в коловерті:
Химерний дощ, зупинка, я.
Яка тебе комета принесла?
Яка зорина з пам’яті вернула?
І мовчки я пішла в глухий завулок,
Яких у місті нашім без числа.
Я заховаюсь, загублюсь, застигну...
В котячім верещанні немовлят
Поглине, наче крихітку, земля
Відірвану від неба намистину.

Обніми мене хутчіш,
Поцілуй у щічку,
За тобою сумувала,
Любий, цілу нічку.

Ще на вушко прошепчи
Слово солоденьке
І до себе пригорни
Лагідне серденько.

Ніжним поглядом зігрій,
Зацілуй Галинку,
На руках носи й носи
Хоч одну годинку.

Я фрагменти щастя
міцно у долонях
пронесу крізь кадри
чорно-білих днів.
Спокій - лиш омана
на дорозі часу,
нетривкий уривок
найсолодших снів.
Хай біжить шалено
час від нас за обрій,
розтоптавши мрії,
обдуривши всіх.
Я залишу в серці
віру і надію,
і дитячий щирий
найсправжніший сміх.