Время живое, оно непослушное -
То остановится, то побежит.
Время давно уже нас не слушает
И с ускорением в бездну летит.

Сердце колотится вдвое усиленней -
Мышцы заныли и трудно дышать...
Даже живем мы теперь с усилием,
Только нам некуда убежать.

Время все вылечит, или забудет нас.
Времени мы не щадим никогда.
Время для нас зачастую - название,
Мы же для времени - это беда....

Время живое, оно непослушное,
То остановится, то побежит.
И обязательно не в то мгновение
Время как птица от нас улетит...

Вечностью кажется день нам испорченный,
Мигом промчится и отдых и радость.
Только сильнее мы чувствуем с горечью,
Как в суете пропадает вся сладость.

Время - судья нам, и время - спасение,
Время - целитель и вдохновение,
Время нам враг, но и время наш друг,
Все замыкает времени круг...

А вы когда-нибудь любили?
И застывала в жилах кровь?
С ума ночами вы сходили,
И ждали встречи вновь и вновь?

А вы когда-нибудь страдали,
Пытаясь склеить, что разбили?
И над осколками рыдая
А вы когда-нибудь любили?

А я не знаю, что такое
Бурлящая по жилам кровь.
Влюбленность обжигала зноем,
Но ведь влюбленность не любовь...

А вы когда-нибудь любили?

Ветер обнимает меня,
К пропасти опять подгоняя.
Я иду за ним не спеша
Слезы по дороге роняя...

Капли не коснутся земли -
Солнце их в полете осушит.
Вижу я прошедшие дни,
И опять печаль меня душит.

Воздух словно мелкий песок,
Кожей чувствую я усталость,
Ноя все равно добреду
Кцели, что одна лишь осталась.

Сердце спрячу в сейф под замок -
Душу никому не открою.
И в реку с разбега - песок
Я налипший с себя отмою...

Размазалось лето по белой бумаге пастелью,
В себя нас втянуло от солнца лучами, как в сон.
Чарует нас шорохом трав и птичей свирелью,
И манит усталость нас в тень пышных крон.

А воздух горячий, как мед, прилипает к одежде,
И все, как в замедленной съемке, становиться ясно.
Для нас станет мир не таким как был прежде -
Растаят все мифы в жаре, словно масло...

В сотый раз начну сначала:
Не хватает, всего мало...
Строчки пробегают мимо -
Все нелепо, некрасиво.
В сотый раз я рву страницу,
Третий час, а мне не спится...

Я дожила до літа. Ну, майже.
Як дожила - не питай,
Ромашку чорну знайди і на ній зворожи.
До тебе – щодня вмирання, так само як пішки в китай.
Хочеш-не хочеш, а взуй постоли і рухайся по межі
Здорового глузду, який чомусь мнеться у п’ятах,
де мала би бути душа - і чомусь мовчить...
Ти чуєш як б’ється, не переходячи берегів?
Чуєш,
як рве наплічник,
вгризається у лопатки?
Те серце яке ти шукав, про яке ти просив
Мов голову Йвана Хрестителя,
витанцьовуючи
й відтинаючи...

Це десяте й останнє по різні наскрізні світи
це росою на спраглі повіки освячене літо –
я уже дожила
довмирала
дійшла,
і на десять залізних хлібин
лише цей перший день
має присмак гіркого мигдалю
й солодкого формальдегіду
Тож чого ти чекаєш?! –

Веди через брід,
зустрічай...

Пекельний спомин зиркав у віконце,
Тремтіли крила туги у дверях,
Хмарини з ляку так тікали, як
пухкі баранці-думи на заклання...
Кров дзебеніла, лезо гладив час,
А крапельки в пісок зникали, гнані:
За нас, – од Вас, – до Вас, – про Вас
мовчали. Як? А, так – зціпивши міцно губи,
Як біле Сонце смутком на даху:
Руїни, руни, рими, ритми: танці в клюбі,
Троїсті ріжуть коломийки у-у-ух –
тім краю, де птах краплений знаком,
Філософ Вавілон ХХ вік
Блеяє під ребро встромлений гаком,
Так р-р-р-вався Волі, що здається... в-в-в-тік
од самосебе. Клюб у пустці мліє,
Щербаті стіни шкіряться: − А шо? −
Хтось ту руїну бачить – олігофренія
панує нині, ще й цвіркоче: −Чьо!
Через плєчьйо! – шпана ірже, ґелґоче.
Крізь зуби шмарклі – їх то(-)темний мат.
А у грудях, од споминів лоскоче,
Сталеве лезо хтиво гладить кат.
Очиці в клюбі чорно-синьо-жовті,
Як Сонце в прямокутнику вікні,
Забуті тіні предків на... погості:
за Нас, крізь нас – проміняться у тьмі.

Я душу серед поля покладу,
(Нехай її брудну омиють роси),
А сам піду, в далекий край піду,
Як наймит стомлений і босий.

Зіб”ю в дорозі ноги до крові...
(В чужім краю ніхто не приголубить)...
Які ще муки видумать нові
Тому, хто сам себе не любить?

Весь час питать: навіщо я живу?
А може просто- плюнути і жити?!
Упасти в свіжоскошену траву,
Чи птахою у небеса злетіти...

Не в чужині, а тут, не на біду,
На радість всім, хто в серці зла не носить,
Я душу серед поля покладу
(Нехай її брудну омиють роси).

Кто сказал, что облака
улетают безвозвратно?!
Смотрим мы издалека
и не всё для нас понятно.
Мы, как дети, наши сны
Будто лёгкие одежды...
Нам дыхание весны
Дарит новые надежды.
И весной забудем мы
Как зима метелью вьюжит,
Среди шумной кутерьмы
Снова танец нас закружит,
И в движениях простых,
Еле-еле уловимо,
То-ли нота, то-ли стих,
То-ли вздох летящий мимо,
Яркой вспышкою в душе
Чей-то светлый взгляд напомнит...
Не забудется уже, не покинет,
Всё исполнит...
До последнего витка,
Не считая мили, годы...
Кто сказал, что облака
Лишь явление природы?!

...... Пам’яті земляка-поета
Ану,скажи, ану, посмій!
А я скажу, а я посмію.
Шістнадцятиголовий змій
тоді був схожий на Росію.

А ми були такі малі,
з ім’ям підтятим – Підкарпаття,
братів хотіли на землі,
і нас почули східні браття.

Не шкодували ми зусиль
іти за стягом гегемонським.
В селі Воловім ріс Василь,
і виріс він із Гренджі – Донським.

О Доне, мудрі язики
гляголять нам права совіцькі.
Донські в Карпатах козаки
уже з’явились – плюс яїцькі.

І що в нас є – то завжди плюс.
І біля кримського есмінця
москаль, хохол чи малорус –
немає тільки українця.

Бо наша правдв – для тюрми.
А на свободі надто гречна.
Збагне Америка, не ми,
що є поет високий – Гренджа.

Він є і каже: я – це ви.
Та в путах держать нас "гулаги".
Ми Закарпаття для Москви,
і Підкарпаття ми – для Праги.

І каже він: блудні сини,
повзуча ваша суть зміїна.
Таж ми – не просто русини,
таж ми – Карпатська Україна.

Всіма світами я пропах,
мої заблукані людкове.
І довго, ніби на волах.
до вас вертаюсь, у Волове.

І я у вас ще буду свій,
і підказати вам посмію:
шістнадцятиголовий змій –
його не спишеш на Росію.

Подонки – в нас, побіля нас.
але ж не весь народ "подонський".
І ще гряде – вкраїнський час,
як я намислив, Гренджа-Донський.

Я йду до вас. Не знаю, де
моє Волове й предків тіні...
Мені сказали : в СНД.
А я шукаю в Україні.
1992

Не підозра у зраді, не світ, не півсвіту – зима
Поміж нас розсипалася снігом, вростаючи січнем.
І в очах вже не сонце – солоний, холодний лиман.
Лихоманить цю ніч. І кімната до болю незвична,
Бо пуста і холодна, як пляшка із-під коньяку,
Бо ж вона апріорі недовго стоїть недопита.
На безслів’я і тиша на втіху. Спиваю гірку
тимчасовість, розбавлену сумом і несамовито
рветься вітер до хати, і снігу давно намело.
Відболіло мені, відбілило мене, відшептало.
І парує теплом, в казанку закипає зело.
Зачарую тебе, заморочу бо надто вже мало
Твоїх слів ні про що, поцілунків палких про любов.
О, мій лицарю, (кате?) життя в казанку закипає.
Ти вже любиш? Скажи. Але ні. Я не хочу розмов.
Просто встань і прийди, я давно вже на тебе чекаю.

Чистокровное небо смеётся
Зубами белыми,
Лоскуты-полы-румянцы спелые,
Благоух во хмелю,
Молодечество гулкое-звонкое,
Взглядами долгое,
Многословьем девичьим,
да зойками ойкое,
Побираются мыши спеша,
набивают корманы корней
да животики-ротики,
и, гляди:
Принесли запоздалой эротики
вербные котики,
Знать,
устоять не смогла,
Прибежала на горны охоты
гулёна-весна,
На дорожку,
брызнув
там и сям
дождями короткими,
Танцуют-вертятся
с летними
парнями ходкими,
А, поодаль,
в крысьих шубах -
лиходеи-зимуки,
И не подходи,
да уж подошли,
Ну, когда ещё, теперь,
Гарцуй, пляши!

Тик-так;
Уже у воздуха
на крыльях носа
Чумазый струп

коросты возраста,

Садись, давай растормошим,

И мутным воском пальцев размозжим

Стакана стенки взблеск

Церковинный,

Эй! Кумпол попадьи медноголовый!

Погладь беременным бесцветьем неба,

И алым прободи фенестру гнева

На западе,

Стернёй медовой,

Где морось вечереет городьём,

И пьяны слёзы хлещущего зева

Уста кустарного,

И,

Стало быть,

ШирОко размахни мозоль усталую,

И тресни громом из далИ,

Накрень, в просвет

Басистых басенок

нагороди;

Благие мысли - легкоступны,

Деянья невесомы, и слова - пусты,

Уж я пылаю заревом неправоты,

За то -

Вериги тяжелы ношу душой,

А ты, как хочешь -

Хоть кроши лапшой,

что мной распушено,

хоть так хрусти;

За всё закушено…

Перевяжу тебе
Серебряной онучкой мочку,
Чтоб тушку слова
Сквозь ноздрю
Привесить лОвче,
Пускай хвостом щекочет лысым,
Где кончиками обежал сосок
и стиснул,
Ща, только,
С кроткой крепостью
в сплетённых челюстях,
Навстречу распахну тельняшку рёбер,
Всей мощью лёгкости вдохну,
Подставлю пах
Губам горячих бёдер, Вой,
В гриве рой,
В горнило лей
Совы широкий взгляд,
Из черепа любви моей,
И пей,
не меря,
Мной мудрей…

Кап с шипящего провода…
Точно - ток,
Или так -
Призрак ворона…
Выдь,
Броди-зуди,
Облаками гуди,
Раздувай да студи,
Окопайся опешивши…
Оборону тишины
удержи,
Коржами житья
шурши,
Прошей-ка их порошею…
Сжимай морозную узду
Руками - стёклами…
Чехла кожух сними,
Дымком дохни,
Железом члены прохвати,
Стань облаком,
По клику смятому морозом,
Помнишь ворона?
Пока бока
В подпругах голода,
Беги
Вдоль провода,
Тугими комьями,
не подымая топота,
Да голову пригни,
Под притолокой облакОмута
И - в ветер,
порохом…

Дайте хлопотку в котомку,
Чтобы,
буд-то с толком,
топал,
Если только потом тропке
дадено кормиться,
На округлых, пыльных грудях
Землицы - девицы,

Дайте хлопотку в котомку,
Дайте силой приложиться
к образу простого дела,
И, опять -
сманит бедова,
Путным - непутёва,
Захмелит медово,
Соком дождевицы,
И попробую я снова,
В щёлку марева тугого,
Вникнуть, буд-то птица,
Распластав ключицы

Жупан да жупелы -
В немыслимый горошек,
стен щёки
На отхожих рожах
В плевках
Сукровых пластырей
харизм,
Как водится -
Пролита не водица,
Изгвоздана,
Расстёгнута,
В углу коричнево и водянисто
сочится
жизнь,
И снова пьёт,
Вот это лица,
Смотри расквашенной,
Да не верти,
Нето -
за волосы придержит улица,
Разбудит лихо,
Щелчком,
Затвором-
Сполохом
Твои улыбки-синяки,
Приклеит на передовицу
Прохожий - хроника,
А там, -
Разобранной селёдкою -
кишки,
И чешуя -
Копеечная стружка;
Вот так,
В природе градусы круговорожат,
Рука дрожит…

Набухшей веткой
Утонул в себя,
В дыму у думы,
упустил
тяжёлый взгляд
На дно замшелого колодца дней
былых печалей...
Отпрянул,
Но наважденья не стряхнул,
подумав:
"Не в эту ль кисею тумана,
под караул зелёно-жёлтых стягов,
уводят нас,
как по-морю,
За море,
В чудные дали
Невнимаемых молчаний,
из коих,
незамеченные,
возвращаясь,
Уносим омуты зрачков
на память,
и льды забвенья
будущих прощаний,
Молчание...

лунной дорожкой
по светящейся воде
плавают звёзды
сердце морского царя
тешит музыка ночи...

Вогонь чи вода,
Повітря – земля.
Не знаю - хто я,
А ти?

Вперед чи назад,
Як струму розряд.
Так віжко себе
Віднайти.

Повітря – земля,
І знов хочу я
Зупинити час –
Це лише для нас.

Мільйон як одна
Хвилина життя.
Тобі віддаю –
Бо щиро люблю.

Пр.:
Серцем відчуваю,
Хто ти – я не знаю,
Але так тягне туди,
Де ти.
Полонить бажання,
Прошу я востаннє –
Ніжно ти мене
Обійми.

Я бачу світло крізь пітьму,
Я бачу в хмарах всі зірки.
Бажаю я, щоб зрозумів
Про що кажу я тільки ти.

Я бачу світло у пітьмі,
Яке народжує надію.
Я бачу сонце навесні –
Воно дарує нам всім мрії.

Я бачу світло крізь пітьму,
А коли бачить перестану –
У темряву сама зайду,
Та залікую усі рани.

Коли не бачиш світла ти –
То ним ти стань, і крізь пітьму
То світло людям пронеси.
Про це тебе я так прошу…

Не треба коритися болю,
Бо щастя завжди в тобі.
Надія і віра з тобою
У самій тяжкій журбі.

Не треба журитись на долю,
Не треба гратися з нею,
Не бути її рабою,
Не бути її суддею.

Не треба нікого картати,
Слова – пусті бульбашки.
Треба з колін вставати
І щастя шукати в душі.

Не буде бо той щасливим,
Хто щастя в собі не має.
Не буде бо в того долі,
Коли він так сам вважає.

Змінили давно
Театр на кіно,
Життя на екран.
Але це обман.

Забули давно,
Що ми не в кіно,
Та граємо ми
Завжди.

Змінили вже ми
Кохання душі
На золота блиск.
Грошей мертвий тиск.

Забудемо ми,
Що були живі.
Тінями всі станемо –
Потім розтанемо.

Пр.:
Серцем треба відчувати,
Якщо кохається – кохати.
Якщо співається - співати.
Справжнє треба розрізняти.

Ти чуєш – музика грає,
Моє серце співає
І тебе я вітаю,
Та чого ти мовчиш?

Бачиш – всі вже танцюють
І предмети вібрують
Від заряду такого,
Та чого ти стоїш?

Подивися навколо –
У танку вже все коло.
Танцювати я хочу,
Так чого не ведеш?

Я к тобі пригорнуся,
Я тобі посміхнуся,
А ти час все марнуєш,
Чому не поцілуєш?

Я роблю крок до тебе,
Ти – назад.
Я крокую до кохання,
Ти – до зрад.
Я спитати тебе хочу –
Чому так,
Коли роблю крок вперед я,
Ти – назад?

Все навколо вмить застигло,
Тільки ми
Все крокуємо обидва
До мети.
Тільки зараз зрозуміла
Чомусь я –
Різні в нас бажання
І мета…

Все одно, що навколо зима –
Ти ідеш – і навколо літо.
Все одно, що ти зараз сама –
Твоє серце коханням омите.

Все одно, що про тебе говорять,
Головне лише суть твоя.
Все одно, як тебе зустрічають,
Головне як зустрінеш ти їх сама.

Ти ідеш, наче зірка яскрава
І від сяйва осліпне багато людей.
Ти ідеш, наче хвиля з моря
І з собою багато сердець забереш.

Не зупиняясь ні на мить,
Шукаючи своє кохання,
Душа від почуттів тремтить,
Тремтить і серце від бажання.

Не зупиняйся ні на мить –
Шукай мене, як я шукаю.
Нехай моє життя летить,
Бо я жива, бо я кохаю.

Якщо зупинишся колись –
Ти в мої очі подивися.
Літати хочеться коли -
Я знаю – швидко ти навчися.

Пр.:
Знайди мене, відкрий мене
Як зірку в небі, незбагненно.
Знайди мене, кохай мене,
І знай, що все це не даремно.
Знайди мене – я буду там –
Над містом у пітьми кружляти.
Знайди мене ти по слідам –
Я знаю, можеш ти літати.

В тенета твої я потрапила –
Кохання своє я так квапила.
Та сонце спалило мене до тла –
Напевно це знов не любов була.

У тисячний раз розпочну я знов,
І де ти моя єдина любов?
І де ти, кохання всього життя?
Тебе так втомилась шукати я.

Тенета свої заплітаю знов,
Бо хочу впіймати свою любов.
Про неї співають усі пісні,
Я хочу її знайти.

Дощ краплею за краплею наповнить океан.
З тобою було добре так, але то був обман.
Навіщо сонце грається веселкою доща?
З тобою ми прощаємось і знову я одна.

Дощ краплею за краплею змиває сум з очей,
Без тебе я багато вже сама живу ночей.
Даремно сподівалася, що швидко все мине,
Але ще намагаюся забути я тебе.

Дощ краплею за краплею – і сходить нанівець.
Нема нічого вічного – у всього є кінець.
І коли сонце грається веселкою доща –
З тобою я прощаюся – і знов щаслива я.

Ти не журись – сонце зійде,
Тебе кудись доля веде.
Ти не сумуй, а посміхнись,
Сонце зійде – ти не журись.

Коли тобі зроблять добро –
Ти пам’ятай вічно його.
Коли добро зробила ти –
Швидко забудь – кому й коли.

Ти заспівай, коли душа –
Це лише сум, сум і журба.
Сонце зійде – ти не журись,
Лихо мине, лиш посміхнись…

Не тікай від мене – я саме кохання,
Не тікай від мене – я прийшла востаннє.
Зайвих слів не треба – жодних обіцянок.
Розфарбуймо небо, наче під світанок.

Не питай, не варто, на скільки залишусь.
Не питай, не варто турбувати тишу.
Тут слова всі зайві, зайві, недоречні,
Бо кохання справжнє – наче та безпечність.

Заховаю серце у долонях твоїх,
Заховаю в себе у долонях твоє.
І завжди я буду так його тримати,
Від дощу та сонця його захищати.

Не тікай від мене – я саме кохання,
Не тікай від мене – я прийшла востаннє…

Не кажіть мені, що гори кращі за долини –
Моє серце полум’ям горить.
Я моя душа у поле, де козаки, лине –
Там займу я вогнище за мить.

Не кажіть мені, що гори кращі за долини,
Ліпше вийдіть самі на луга.
І побачите тоді ви – серце куди лине,
Закохаєтесь у степи так само, як я.

Там трава зеленим шовком огортає стан.
Дикі коні, вільний вітер, річковий туман.
Там козачий спів веселий, байки і казки,
Квіти, зорі, сонце, небо, полум’я в душі!

Пр.:
Де ще знайдете ви таку красу –
Ні з чим порівняти квітку польову
Де ще знайдете ви таку красу –
Немає чарівнішої за квітку польову!...

Навіщо за мною блукаєш по світу?
Навіщо шукаєш кохання в очах?
Тебе за собою веде лише вітер,
Ти бачиш примари в південних ночах.

Навіщо мене ти лишитись благаєш?
Тебе не кохаю. Пробач, зрозумій.
Як пташка я вільна, ти ж крила не маєш,
І я розумію, що ти вже не мій.

Я з зорями граюсь, співаю із вітром,
Вмиваюсь росою, живу у степу.
А ти все женешся, витоптуєш квіти,
А я так не можу, бо квіти люблю.

Пр.:
Зрозумій – ми з різних народів,
Зрозумій – ми з різних світів.
Разом бути ми просто не зможемо,
Не почуєш ти мій ніжний спів.
Зрозумій – я як вітер, як полум’я,
Ну а ти – як та синя вода.
Разом бути ми просто не зможемо.
Нас немає, є ти і є я…

Стежки, дорожки позаростали
Де повстанці ходили.
За нашу свободу
Голови зложили.
Перенесли тюремні тортури,
І шахти в Калимі,
Сьогодні низько
Вклонімося їм !
Богом охрещені
Вони в світі цьому,
В історії борці,
Майстри незалежності,
І волі творці.
Багато у тундрі
Їх полягло
Вже стежки, доріжки
Снігом замело.
А ті, що вижили
Пішли в депутати
Комуністичні залишки
Не можуть здолати.
Сонце у сяйві
По небу пливе.
Україна співає,
Україна живе!
Співають!
Веселяться люди.
Доки світить сонце,
Україна жити буде.!

Боляче-лоскотно по серці акордами
Світло розіб’ється сотнею крапель
Може води, може ртуті чи олова,
А може золота нових стандартів.

В венах залишиться вічною згадкою
Що відгукнеться словами і рухами
В кожній клітині, яскраво забарвленій,
Колір міняючи в такт ритму музики.

Стануть продовженням кола і лінії
Арки, мости, переходи, фонтани,
Вежі дахів – це проекція рук моїх,
Зведених вверх, щоб до сонця дістати.

Від інфра- до ультрачастотних тональностей
То чорним, то білим двійковими кодами
Закручений світ в безконечній спіралі
Збереженій в Часі паролем мелодії.

Обличчям у траву, у квіти, у зірки,
У кольорові сни, в солодке стигле літо,
Та лиш не в самоту, де селяться крукИ,
Не в попіл від зірок, не в опік від леліток.
Очима до очей і пульсом до життя,
Коханням - в рай долонь, та у обійстя ночі,
Щоб з тих країв мені не знати вороття,
Де б ранок цілував мої зелені очі.
Де б ранок цілував, і колисала ніч,
Загоїла б роса той опік від леліток,
І попіл від зірок розвіяв би, опріч,
Мій ніжний рятівник, легенький лЕгіт літа.


*легіт - літній вітерець

Крокодили не літають. Любий,
хто плазує, той не полетить.
Хоч нехилі, хижі має зуби,
та не прагне вищої мети,

а полює дурника-невдаху,
мрійника, романтика, лохА,
мандрівного барда, бідолаху -
здобич крокодилу дорога.

ПримітИв. Життя - суцільна проза!
Крокодила лірики не вчи!
Крокодили плачуть. Бачиш, сльози.
Та харчі і в Африці - харчі.

Сонми риб’ячих очей телющились,
Завмирали у акваріумі видива,
Вони навіть не заплющились
Втопившись в вирі сінема,

У лінзі екрана – галіматья,
Це їх життя, – матеріальна віртуальність
В безсмерті згусла – в ній знаття:
Поза-світів тотальна ірреальність

Над сонмом куцих знань людських
Витає, втягує – в багатовимір забирає,
В шалений літ з суєт мирських
До рушника: рабів господніх повінчає

З безмежжям, з часом поєднає,
Із снів-субстанцій хідник строчить,
Із латок-доль орнамент – дбає –
Про путь – про нас, пророчить:

− Пришестя – буде – вно в екрані,
За склом, – химерне, – там життя, –
Вже безтілесне, ще в омані, у тумані,
У снах – реаліях із вічністю злиття

Мережив сонму телевізій:
Картинок, кліпів стрекотня,
До вас, прийдешніх, наших візій –
Полин – просурмить сінема.

Там де зорі купаються в хмарах,
Там де сонце цілує вітри,
Там я потай шукаю всі чари,
Щоб попасти у твої світи.

Там де квіти цвітуть веселково,
Де барвисто палають думки,-
Там до тебе лечу,милий,знову,
Щоб торкнутись твоєї весни.

Там де віти гойдають сльозини,
Там де море купає мости-
Я біжу крізь всі гори й рівнини,
Щоб мене цілував тільки ти.

Там де ти-я шукаю притулку,
В твоїх сильних і ніжних руках.
Там де ти-є лиш щастя без смутку...
Я лечу туди,наче я птах...

Ти - моя музика…
Час,що минає так кволо:
Крутиться коло й по небу іде
В темряві, де
Сумно звучить самоти невибагливе solo.

Ти – моя музика…
Паузи довгі,мов дні.
Тільки мені залишається відзвук на piano
Тихо і тьмяно
Так тіні ідуть по стіні…

8.06.07

Щось поміж нас невидимее зжевріло:
Мов терпкий цвіт,що з липи опада..
Ти – ранній сніг,я – весняна вода,
Та нам удвох так сонячно і мило.

Ти – ліс зрання,у променях покою:
Десь тільки пташка вдосвіт промайне.
Я – літня ніч. Духмяною такою,
Солодкою, кохай одну мене!

Щось поміж нас…На срібнім павутинні
Зоря з зорею, дихання не рви.
Ти – світлий дощ, я – сутінок.Влови
Мої думки, чи доторки..Невпинні..

Най буде так. Заколоситься мла
В Купальську ніч над ватрою нас двоє.
Ти – подих мій. Я запалю тобою
Цей світ сухий,щоб він згорів дотла!

7.07.2008

Перетнувши долоні навскіс
Розрізаєш життєві лінії
Руки пахнуть гірським полином —
Гіркість втрачених сліз

Божевілля самотніх ночей,
Лихоманка думок на світанку
Сонце гріє завмерлу фіранку
Кольору її забутих очей

Наливаються ніжністю пори
Вірші рвуться назовні, як в’язні
Вже не соромно здатися блазнем
Ти готовий любити знову

І готовий любити завжди
Але хто він, об’єкт любові?
Руки ці безнадійно кволі
Пульс давно не віщує правди

Голубіє венозне сплетіння
Запах квітня до болю знайомий
Відіб’ється луною у скроні
І наповнить легені весіннім,

новим подихом, новим повітрям
Вже на клумбах розквітли тюльпани
Ти смієшся до себе, мов п’яний
І зціляєш душевні шрами…

У лісі під кедрами
плачу я. Щедрими
дарами ти нас обклав.
Господи, краще поразка
Чи зрада зненацька
Ніж цей божевільний анклав.

Усміхаюсь крізь сльози
Знаю так не серйозно
Я умиюся запахом хвої,
Захопившись думками
Ми стаємо рабами —
Наслідки соц. параної

І смола на корі
Як краплина у склянку
Стікає.
Щось поволі
Горлянку мою
Стискає.
Це жалоба? Скорбота? Кохання німе?
Почуття ця нове, щось чуже, не моє

Розридаюся в напрямку моря
Серце вколеться голками сосен
Моє тіло розчиниться в сонці
А душею поласують зорі

Заростає, заростає
Зтоптана стежина,
Будь щаслива та багата
Миленька дівчино.

Може кращим буде другий,
Не помітить зради,
Мовчазний але багатий,
Як всі будуть раді.

Прощавай, живи як хочеш,
Не турбуй дзвінками,
Не відродиться кохання
Більше поміж нами.

За жінками волочився,
Через це ще не женився,
Кращу з кращих обираю
Жінку все таки шукаю.
Є висока і низенька,
Є білява і чорненька
Ніжна є та роботяща
Котра з них для мене краща?
У білявки – в шафі гроші!
А вони такі хороші,
У низенької – дві хати,
Ще й живе в Торонто мати,
У високої – гектари
Землі, гори та кошари
У чорнявої – заводи,
В роботящої – городи,
Ніжна – добре серце має
Про прибутки не питає.
Я між ними пропадаю –
Котра краща не вгадаю.

І спраглі долоні торкалися тіла. Півслова
палкого зізнання, мов яблуко падало в тишу
Легку і прозору. Дотліло небес попелище.
Це ніч народилися. Ми народилися знову
Із місяця світла, молитви Того, що все знає.
І дві половинки ураз воз’єднались у ціле
Одне і єдине. Відтак, проникаючи в тіло
Вогонь вже не пік, а лише зігрівав. І до Раю
Подати рукою, чи мовчки торкнутися серцем.
Не любощі стихли, – це ніч вже відходить за обрій,
Ховаючи в плащ міріади любовних історій.
І Хтось прочитавши їх тихо у вуса всміхнеться.

Её пустой и томный взгляд
до мелкой дрожи пробирает.
О чём болтает невпопад,—
сама, небось, не понимает.
Она проста, как паровоз,
прямая, словно угол дома.
На чердаке — отнюдь не мозг,
одна лишь прелая солома.

Так явно хочет, аж сопит,
и нагло льнёт липучим взглядом.
Как ни брыкайся,— норовит
всё время оказаться рядом.
Со стороны — так нипочём
не догадаться грешным делом,
что мы друг другу нагло лжём
не только словом, но и телом.

И вот сижу, балда балдой,
решаю важную проблему:
Не то в постель идти с тобой?
Не то с разбегу — лбом о стену?
И черепок долбит вопрос
меж душных стен её фатеры:
Кой черт меня сюда занёс
на распроклятые галеры?!.

Я живу на шостому поверсі
Моя six floor натерта воском
До блиску. Вікна чисто-прозорі
І запах кави в темних покоях.

Під теплим пледом з шерсті казкових
Істот пустельних і загадкових
П’ю чай з думками про тепле літо
Колись вони і мене зігріють.

В моїй шухляді думок уривки
З них, мабуть, вийшла б вже ціла книжка :)
І хтось тримав би її на полиці
І коли сумно – в неї б дивився.

На стінах моїх висять картини
Маленькі вікна у інший вимір
Вони живі – треба тільки побачити
Скромне життя їх персонажів.

...А кожне рано мене сонце будить
Я знаю – воно мене не згубить
Посеред інших вікон і поверхів
Для нього -- квіти на підвіконні.

Із вікон видно небо і стіни
На них – мозаїку денного світла
І кожне світить у свому світі
Стандартних метрів в стандартнім місті...

Мы разучились считать минуты,
встречи, улыбки, дожди…
Проку, теперь говорить кому-то:
только меня дождись?!
В ежесекундном, безудержном беге
кружится голова…
Мэгги,
милая Мэгги,
как ты была права…

Прячу за деланною улыбкой
слабость свою и страх.
Робкой мечтою, надеждой зыбкой
твой огонёк в глазах,
Тлеет фальшивый намёк на неги,
тлеет едва-е2…
Мэгги,
милая Мэгги,
как ты была права…

Так незаметно уходит вечер,
в небо пустой зимы…
Новыми ранами раны лечим
в душах избитых мы.
Рваные ритмы чужого «рэгги»
и ни о чём слова…
Мэгги,
милая Мэгги,
как ты была права…

Дверцу машины закрыв небрежно
и растворившись, прочь
Тихо ушла моя грешная нежность-
ночи святая дочь.
День... Равнодушно морские бреги
встретят начало дня…
Мэгги,
милая Мэгги,
не забывай меня…

я пахну медом і очі кольору моря хочуть випити мене до дна
ніжні пальчики вже не латають надії що тріскотять по швах
жити в такт не так вже важко якщо такти відлічуєш сам

я ховаю губи аби ніхто не відмітив захололої на них ніжності
застигле в очах чекання страшніше застиглих сліз
але якщо вірити те біль і справді стає солодким
а я без солодощів зовсім схожа на осінь
пахну сумішшю кислотних дощів і вогкістю старих фотографій

але мрію все також аби красивий голос з телеекранів розповів історію мого життя