пора збирати врожаї мерців.

закутаний плащем дощу, худий вітер бігає надворі.
і тих, хто не встигли сховатись у шкарлупи з димарями,
мочить,
мочить,
мочить...

небо замкнуло в свої обійми землю.
сонце лиш на кілька секунд прориває пальцями хмари.

калюжі відображають в своїх обличчях усе.
сновигають двоногі плащі.
калюжі проектуються на плащі,
вилітаючи з-під коліс невловимих колісниць.
колісниця швидко зникає,
а якийсь плащ стоїть
і лається,
лається...

вона прийшла,
з розтріпаним волоссям мокрих гілок на деревах.
листя на землі — то її саван,
що вкриває її брудне чорне тіло —
тіло золотої осені.

ось жук зарився в гній,
щоб прокопати хід в моїх думках...

упала з неба крапля кислоти,
виводячи мене з заціпеніння —
і я, мов жук,
що, все життя в лайні прокопавшись,
народить в світ лиш декількох личинок.

примара гнилої плоті.
радість, закутана в саван байдужості.
цілуй її підошви у крові!

скаженіє дикий вітер,
жбурляє попіл часу в вічі.
прожитих днів піщинки різнобарвні
засипають писк душі —
замкненого цуцика у будці серця.
і зирить у замок потворне око.

та звук глухий, мов серця стук,
проб’є зачинені всі двері,
в мене собою світло несучи
свічі, що зверху Бог нам світить.

я — вітер закритий у трилітровій банці плоті.

хтось визирнув з вікна...
ще хтось дверима рипнув,
на засув закривши серце...
ще хтось жбурнув з вікна
живого ще щура...
а хтось вдягнув петлю
і мотилем затріпотів...

Цей легкий вітерець,
Що навіяв мелодію вальсу,
Ледь торкнувшись руки, запросив на омріяний тур.
Защебнув комірець
І сказав мені: міцно тримайся.
Буревієм поніс, розметавши листи партитур.
Я трималась його
У кружінні заплющивши очі,
Аж судома звела мої пальці на тому плечі,
Розгорався вогонь,
І слова я згадала пророчі:
Не впускай cобі вітру у долю ні вдень, ні вночі…
Я спинила ту мить,
І розпалась вальсуючи пара,
Я упала у сніг, та мене обігрів пілігрим.
Ну а що ж вітерець?
Він і досі кружляє у хмарах,
Не помітивши навіть, що я уже більше не з ним…

Переливание прозы; покой;
Будьте при нем, сестра.

Впредь избегайте, мой дорогой,
Невосполнимых трат.
Больше рубах на груди не рвать
И не рубить с плеча.
Впредь избегайте. Велю позвать
Лечащего врача.
Кто я? Усталость; ключи во тьму;
Наивернеший враг.
Слушайтесь лучше, не то возьму
И уведу во мрак.

Дві прямі, що ніколи не перетнуться
Дві струни, що співають мелодію руху
І вогні – метеори, що згори осипаються
Заворожують погляд Прометея дарунком.

Тут всередині є свій власний простір
Своє життя, норми і правила
За вікном поспішають люди серйозні
Вони завжди за склом. Їм до нас нема справи.

Нам до них теж. Бо ми зараз разом
Бо на 30 хвилин це є наша домівка
Іменами малюєм на склі декорації
Вони вистигнуть – сліду не буде на вікнах.

На хвилинку наш вектор руху співпадає
Із рухом трамваю. І на карті накладаються
Дві прямі, і ніхто не помічає
Цього імпульсу, що по дротах обганяє час

У вікнах будинків малесенькі сонця
І кожне свій світ дуже хоче зігріти
І фари машин, лишаючи слід на бруківці
Немов пролітають в просторі хвостаті комети.

* * *

Якщо б трамвай їздив не до кінця зупинки
А значно далі – до заходу сонця
То можливо прямі перетнулися б
І не було б кінцевих зупинок і руху по колу
І можна було б не виходити в холод
А грітися разом, коли на окраїні міста
В старенькім трамвайчику світло
Крізь марево снігу
Ледь зблисне.

Ксерокопією розмножу посмішки
Подарую їх всім перехожим
Щоб шукали в них десять відмінностей
І в метро оплатили проїзд.

Сфотографую запах кави ранкової
В діапазоні інфрачервоного кольору
Нехай ескорт галереї бігбордів
Проводжає мене на роботу

Проведу нові сезони моди
На даху будинку, як на подіумі.
Модна власна думка в новому сезоні
Можна виготовити оптове замовлення.

Перекладу всі цифрові коди
На музику. Це буде опера.
На прем’єру чисел Фібоначчі
Не залишиться вільних контрамарок.

Пейзаж за вікном – це лише інсталяція
Через тисячу років вона буде інакша
Проводячи конкурс дитячих малюнків
Варто задуматись, яким буде майбутнє.

ми, колись, коли були маленькі,
як Сонце на небі, білі, білі кульки,
бавилися вічністю, помалу,
не знаючи втоми, ані грамульки;

а потому ми стали дуже старенькі,
як Місяць на небі, заплакані
шамотіли, бавилися дурненькі,
бо залишилися дітьми, застрашені

Смертю, що косо зиркала із-за рогу
завтрашнього вмирання; хникали
іноді, коли скалилася, звали на підмогу,
дивом урятовані безцільно никали,

забувши засторогу хіхікали
із самих себе, до гикавки –
страхом уперіщені цигикали
про вічне, аж до сикавки,

й, не встигши, як слід, злякатись
зникли, не сповіщені, НАЗАВЖДИ;
й, ніколи нам не увібгатись
в світ Ваш, крихітку, сказавши

СЛОВО – нас зродивши і убивши,
уста закривши, – ПАНУЄ –
Із-само-початку – настромивши
Душі віссю; й не промовить всує:

Алілуя, – мовчимо, бо, є ще що сказати;
але, уже не Вам, – за даллю Слово –
На-все-космос – у ньому Вам злинати –
На-все-завтра запануєш Мово;

– Спати, спати, – говорила Мати,
і ... приспала Слово, – нам літати,
І-все-знати, й-Все-мовчати. Бо як скажемо –
Світ, злякавшись, перевернеться:
ми ж бо знаємо більше Боженьки;
Він, сердешненький, тільки – Слово,
а, Ми – Речення:
заперечене,
безкінечне;
тому –
й
вмерли
Ми,
й,
Ви –
учорика –
на світанні,
не сповіщені
змовкли
скоренько –
Бог:
уста,
світлі
оченьки –
засклянив
ОДНОСЛОВЕНЬКОМ!

Колись нас тихо зрадить власна пам’ять.
Колись нас тихо зрадить власна гордість.
За те, що ми любили і боролись,
За те, що нас, як Жанну Д’арк, не спалять.

Колись нас тихо зрадять власні очі.
Колись нас тихо зрадить власне серце.
І я не попрошу тебе – не сердься,
Якщо я раптом зникну серед ночі

Колись нас тихо зрадять власні боги.
Колись нас тихо зрадить власний рай.
Я більше не скажу тобі «прощай»,
Я вже не перейду тобі дорогу.

Колись нас тихо зрадять власні драми.
Колись нас тихо зрадить власне щастя.
Якщо нам із небес не вдасться впасти,
Нас вранці нишком знайдуть вже не нами..

Ти щаслива, як перемога після поразки,
Як хороше закінчення у дитячої казки.
Як здоровий сон, хворої людини,
Як усмішка маленької дитини.
Коли на ранок сходить сонце,
Хтось розуміє, що був лиш сон це.
Смерть поета і народження героя,
Як вночі на ліжку кохаються двоє.

Ти сумна, коли залишаєшся одна
І в самоті твоїй нема ні берега, ні дна.
Твоє серце тихо-тихо плаче,
Лиш тоді, коли тебе ніхто не бачить.
Відчуття приходять, як жовта осінь.
Як дощ, який з неба падає й досі,
Ти не допоможеш, тому хто просить.
Це стан, коли з тебе всього вже досить.
Корабель затонувший у відкритому морі,
Ти квітка одна у терновому колі.
Як старовинного замку забута руїна,
Як кров пролита за Україну.

Ти добра, як сильно пяний друг.
І щира, як зізнання у коханні, сказане вслух.
Невідшукати у тобі і крихти зла,
Коли по твоїй щоці прокотиться сльоза.
Як у землі лежить твій мертвий ворог,
Як з улюбленої книжки стерти порох.
Відверта молитва до світлого Бога,
Як безкорислива допомога.

Ти дивна, як хворого серця стук,
Не настроєної струни хижий звук.
Як залежність курця від яду цигарки,
Як хитрий погляд молодої циганки.
На фондової біржі не виправдані ризики,
Як порушення усіх законів фізики.
Як незрозумілі фрази з цього тексту,
Як низький результат свого IQ-тесту.

Ти таємнича, як код на сейф у банку,
Як плани на твій вечір, але ще зранку.
Як швидкий потік крові, у розширеній вені,
Як мовчазний герой, на великій сцені.
У будинку що стоїть за високими мурами,
Як вікно закрите темними шторами.
Як у чорну ніч дикий цвіт папороті,
Як причини порушення Божої заповіді.

Ти красива, як крапля світла у кінці тунелю,
Для людини, що усе життя іде за нею.
Як заходить сонце і запалює зорі,
Як стежка тонка у зеленому полі.
Як вірш Петрарки до Лаури,
Як наказ звільнити від тортури.
Ти як усмішка на картині Мони Лізи,
І музика Бетховена «До Елізи»,
До Керн. І відчуття не вгамованої болі
У вірші Шевченка написаному у неволі.
Як еротичний танець стриптизерки,
Який є лиш обгорткою солодкої цукерки.

І така цікава, як новини з ранкової газети,
Як над будинком, нічний політ комети.
Як премєра нового кіно-фільму,
Чи політ на крилах птаха вільний.
Ти така єдина, ти сильно особлива,
Ти приходиш, як весняна злива.
А коли ідеш, то забираєш все що є,
Таке важливе кожне слово сказане твоє.
Ти така буваєш, лиш в моїй уяві,
Я один, так радію твоїй появі.

Плями на сонці - плями в душі...
Шепіт у вухо - в серце мечі...
Потім що буде? Щастя коли?
Хто мені скаже - звідки й куди...

Плями у морі, плями на сущи -
Чистити треба не тільки дущі...

Не треба плутати поняття різні,
Не треба нам слова казати грізні.
Не треба, щоб в небі слони літали,
Не треба, щоб пташки у воду впали.

Не треба робити, чого ти не зможешь,
Не треба - нікому так не допоможешь.
Зажди, зупинися ти хоч на хвилину.
Все в світі змішалось, а виння людина...

Не треба казати, чого ти не знаєшь,
Не треба давати, чого ти не маєшь.
І зупинися ж ти хоч на хвилину -
Треба розплутувати плутанину...

Солнце укуталось в тучи,
Холод его пробирает.
Наши умы, наши души
Холод безумный ломает...
Я возьму за руку друга
И попытаюсь согреться...
Как же сейчас это трудно,
И как легко это в детстве...

Не нахожу себе я места -
И там не то, и тут не то...
Не знаю я сама, что делать,
И надо браться мне за что.

Как мне сейчас не ошибиться?
Как в этой жизни выбрать путь?
Ведь не хочу потом метаться:
Того чуть-чуть, сего чуть-чуть...

Как угадать же - что мне надо?
Что радость в жизни принесет?
Ведь время быстро, как отрава,
И как вода в песок течет...

Ну подскажите, умоляю!
И нет ответа - тишина
со всех сторон несется...
Знаю - сама я выбирать должна.

Прости меня, так много оступалась...
Прости меня, я часто ошибалась...
Я отступала там, где отступать нельзя...
С раскаяньем, слезой, прошу простить меня...

Я знаю, что не раз я уступала лени,
Прошу простить меня я, преклонив колени.
Бросала я слова на ветер - признаю,
За это тоже я прощения прошу...

Прости меня за ложь, которую сказала,
Прости меня за гнев, который не сдержала...
Гордыня - с ней борюсь не так давно, я знаю,
Прошу простить меня - я так страдаю...

Твоя жизнь как глянец? Если нет -
Ты неудачник! - Кричат в ответ.
Твоя жизнь как глянец? Если да -
Поздравляю - ты звезда!

Шик, блеск, красота -
Все вокруг тебя сверкает.
Ты - суперзвезда,
Каждый шаг твой пресса знает.

Шик, блеск, красота -
Это все стекляшки только.
Ты "суперзвезда",
Только ночью плачешь горько...

Наступят времена получше - это знаешь.
Должна ты пережить из-за чего страдаешь.
Депрессия сильна, но ты ее сильнее.
И к цели ты своей теперь идешь смелее.

И сбудется все то, о чем сейчас мечтаешь,
И сможешь получить все то, чего желаешь.
Любовь свою найдешь, я это знаю точно,
Ну а пока сейчас ты тихо плачешь ночью...

не сдавайся. Если хочешь -
Отступай, но не беги.
Если что-то надо - спросишь,
Если надо - подскажи.

Не сдавайся никогда -
Впереди твоя мечта.
К цели ты иди своей -
Будь смелей!

Да, люблю! И да, безумно!
После горечи утрат
Рвется сердце семиструнно
То ли в рай, а то ли в ад.

Будет полною луною
Ночь глядеть в твои глаза.
Нежность робкою волною
Нас накроет. Бирюза

Волн морских ласкает берег
И упруго льнет к ногам.
А зоря – цветущий вереск
Распускается. И нам

Ветра мало для дыханья,
Он все стихнуть норовит.
Море дарит обещанья
Не покоя, но любви.

Кроками скрадливими,
В парках- шурхотливими
Оживає день.
Ніжними кольорами,
Повними коморами
Радує людей.
З диво-хризантемами,
Сутінками темними
Упаде туман.
Першими морозами
І дощами-сльозами
Зеленіє лан.
Дзвонами мовчазними,
Золотаво-ясними
Котяться роки.
Як лавина горами,
З наслідками скорими
Їхні сторінки.
Сонце-золотавої,
Неустанно-плавної
Зичим їм ходи.
В тихому неспокою,
Щедрою, високою
Доленько іди.

Мрії ночі дивні очі
Зустрічав я мало днів
Знов побачити так хочу
Хор весняних променів
Б"ється сяйвом із під брів
Разом серце й душу точить.

Вас мені не зустрічати
Не всміхатися як треба
Серцю волю не давати
Упірнувши в милий щебіт
Розламавши долі грати.

"Подорожній, зупинися, присядь, відпочинь,
Де чинара трьохсотлітня утворила тінь.
Спів невидимого птаха почуй у гіллі.
На питання дай будь-ласка відповідь мені."
Мандрівник, чоло піднявши, перед звіром став,
Хресний знак намалювавши, лячно запитав:
" Що ти за створіннядивне, що ж за мана?
Нащо, скажи, ти мені шлях перепина?"
"Вартова я таємниць, - звір йому мовля. -
Загадку ти відгадати маєш, воля в тім моя!
Не роздумуй надто довго, і гав не лови,
Зазирни у води ставу й Бога назови."
Думав подорожній, думав, себе розглядав
(В відображені він Бога так і не впізнав).
"Що ж, о монстре страхітливий, правди не втаю -
Відгадати я не можу загадку твою."
А насправді загадка та була проста,
Досить було лиш сказати одне слово - Я.
"Як не знаєш - вибачай, то біда твоя,
Бо сьогодні з тебе буде трапеза моя,
І душа твоя спочине там де плине Стікс."
Оскалившись хижо, промовила Сфінкс.

Чи є у нас гордість?
Хай скаже Петрусь і Івась.
Чи є у нас гордість?
Питаю у вас.

Спитаю в Ірини,
спитаю в Мокрини,
чи знають вони,
як гордо боролися
наші діди?

Відповідь буде,
знаю одна.
Генами предків,
гордість дана.

Воля, свобода –
Не помре в нас,
пісню складаю
о цю я для вас.

Як предки боролись,
за гордість, свободу.
Воля і гідність,
кредо - народу.

Волю і гордість
вибороли нам,
прапор свободи
вже нести синам.

Небо блакитне
і жовті лани,
на прапорі нашім
збережуть сини.

Він був не такий,
Коли мене покохав,
Тримав завжди обережно,
Так ніжно знав, цілував.
Ховав краплини дощу,
Щоб раптом я не замерзла,
Ламав кришталь на ходу,
Щоб щастя було безмежним.
Колись він був не такий,
Коли мене покохав,
І все це було смішним,
Що радість нам замовляв.
А зорі падали з неба
Букетом барвів до ніг,
Колись була дуже треба,
Тепер кохати не слід.

Она не помнит, он не ждёт,
Сегодня врятли кто придёт,
Ведь в сердце, боли больше нет.
А ненависть давно забыта
Она не помнит, его имя.
И он другой идеею живёт,
Без боли, и без сожалений.
Он мимо дома, вдоль её окон,
Проходит, оставаясь не причём,
Хотя конечно, он хотел быть за окном.


20.08.08 г.

На ліжку вбогому вмирає хвора мати...
Ні слова з вуст, лиш слізоньки з-під вій.
Та замість того, щоб води подати,
Кричать скажені діти славу їй.

Знов:"Слава!", знову:"Хай живе!",
Знов крикуни з високим чином
Кричать: "Свобода! Всі вперед!", але
Це - ще не Україна.

Митці співають оди їй
Бездумно, безупинно.
А я сказати хочу:"Стій!
Це - ще не Україна".

Забувши міру (як завжди),
Всі славим Батьківщину.
Спинись, народе мій, зажди,
Це - ще не Україна.

Поглянь на руки матерів,
Що весь вік гнули спини,
Поглянь на сивину батьків,
Оце, брат, Україна.

На землю згублену поглянь,
Вона ж бо лиш єдина
Пізнала стільки зневірянь...
Оце, брат, Україна.

Устань, Тарасе, подивись,
Ти вірним оком сина.
Ти це хтів бачити колись?
Чи це твоя Вкраїна,

Де брат на брата гострить ніж,
Щоб зверху сів вражина?
Чогож, Тарасе, ти мовчиш,
Чи це твоя Вкраїна?

Народе, брате, не згаси
Вогонь душі єдиний!
Старенькій неньці віднеси
І, впавши на коліна,

Моли пробачення, проси
Щоби простила сина.
Бо це, брат, Україна...
Бо це, брат, Україна!

Мов зірочки з лілового конвертика,
Під сонцем, що ніколи їх не милує,
Живуть і квітнуть у степу безсмертники,
З якоюсь несподіваною силою,
Сухими паперовими пелЮстками,
Такими гостроверхо – войовничими,
Чи й справді не бажається вам плЮскоту
Дощу й ріки, чи джерела криничного?
Бузковий погляд, мов з-під лоба впертого:
Не боїмося бездощів’я й спеки ми!
Шепочуть тихо степові безсмертники,
Мов давні скіфи мовами далекими.
Лиш вранці над рівниною пологою
Туман зійде , і степом заклубочеться,
торкне на мить щокою їх вологою,
Так і живуть, бо жити дуже хочеться…

Как хрупок наш хрустальный шар,
Как дорог нам природы дар.
Как мы небрежно и легко
Хрусталь меняем на стекло...

Время живое, оно непослушное -
То остановится, то побежит.
Время давно уже нас не слушает
И с ускорением в бездну летит.

Сердце колотится вдвое усиленней -
Мышцы заныли и трудно дышать...
Даже живем мы теперь с усилием,
Только нам некуда убежать.

Время все вылечит, или забудет нас.
Времени мы не щадим никогда.
Время для нас зачастую - название,
Мы же для времени - это беда....

Время живое, оно непослушное,
То остановится, то побежит.
И обязательно не в то мгновение
Время как птица от нас улетит...

Вечностью кажется день нам испорченный,
Мигом промчится и отдых и радость.
Только сильнее мы чувствуем с горечью,
Как в суете пропадает вся сладость.

Время - судья нам, и время - спасение,
Время - целитель и вдохновение,
Время нам враг, но и время наш друг,
Все замыкает времени круг...

А вы когда-нибудь любили?
И застывала в жилах кровь?
С ума ночами вы сходили,
И ждали встречи вновь и вновь?

А вы когда-нибудь страдали,
Пытаясь склеить, что разбили?
И над осколками рыдая
А вы когда-нибудь любили?

А я не знаю, что такое
Бурлящая по жилам кровь.
Влюбленность обжигала зноем,
Но ведь влюбленность не любовь...

А вы когда-нибудь любили?

Ветер обнимает меня,
К пропасти опять подгоняя.
Я иду за ним не спеша
Слезы по дороге роняя...

Капли не коснутся земли -
Солнце их в полете осушит.
Вижу я прошедшие дни,
И опять печаль меня душит.

Воздух словно мелкий песок,
Кожей чувствую я усталость,
Ноя все равно добреду
Кцели, что одна лишь осталась.

Сердце спрячу в сейф под замок -
Душу никому не открою.
И в реку с разбега - песок
Я налипший с себя отмою...

Размазалось лето по белой бумаге пастелью,
В себя нас втянуло от солнца лучами, как в сон.
Чарует нас шорохом трав и птичей свирелью,
И манит усталость нас в тень пышных крон.

А воздух горячий, как мед, прилипает к одежде,
И все, как в замедленной съемке, становиться ясно.
Для нас станет мир не таким как был прежде -
Растаят все мифы в жаре, словно масло...

В сотый раз начну сначала:
Не хватает, всего мало...
Строчки пробегают мимо -
Все нелепо, некрасиво.
В сотый раз я рву страницу,
Третий час, а мне не спится...

Я дожила до літа. Ну, майже.
Як дожила - не питай,
Ромашку чорну знайди і на ній зворожи.
До тебе – щодня вмирання, так само як пішки в китай.
Хочеш-не хочеш, а взуй постоли і рухайся по межі
Здорового глузду, який чомусь мнеться у п’ятах,
де мала би бути душа - і чомусь мовчить...
Ти чуєш як б’ється, не переходячи берегів?
Чуєш,
як рве наплічник,
вгризається у лопатки?
Те серце яке ти шукав, про яке ти просив
Мов голову Йвана Хрестителя,
витанцьовуючи
й відтинаючи...

Це десяте й останнє по різні наскрізні світи
це росою на спраглі повіки освячене літо –
я уже дожила
довмирала
дійшла,
і на десять залізних хлібин
лише цей перший день
має присмак гіркого мигдалю
й солодкого формальдегіду
Тож чого ти чекаєш?! –

Веди через брід,
зустрічай...

Пекельний спомин зиркав у віконце,
Тремтіли крила туги у дверях,
Хмарини з ляку так тікали, як
пухкі баранці-думи на заклання...
Кров дзебеніла, лезо гладив час,
А крапельки в пісок зникали, гнані:
За нас, – од Вас, – до Вас, – про Вас
мовчали. Як? А, так – зціпивши міцно губи,
Як біле Сонце смутком на даху:
Руїни, руни, рими, ритми: танці в клюбі,
Троїсті ріжуть коломийки у-у-ух –
тім краю, де птах краплений знаком,
Філософ Вавілон ХХ вік
Блеяє під ребро встромлений гаком,
Так р-р-р-вався Волі, що здається... в-в-в-тік
од самосебе. Клюб у пустці мліє,
Щербаті стіни шкіряться: − А шо? −
Хтось ту руїну бачить – олігофренія
панує нині, ще й цвіркоче: −Чьо!
Через плєчьйо! – шпана ірже, ґелґоче.
Крізь зуби шмарклі – їх то(-)темний мат.
А у грудях, од споминів лоскоче,
Сталеве лезо хтиво гладить кат.
Очиці в клюбі чорно-синьо-жовті,
Як Сонце в прямокутнику вікні,
Забуті тіні предків на... погості:
за Нас, крізь нас – проміняться у тьмі.

Я душу серед поля покладу,
(Нехай її брудну омиють роси),
А сам піду, в далекий край піду,
Як наймит стомлений і босий.

Зіб”ю в дорозі ноги до крові...
(В чужім краю ніхто не приголубить)...
Які ще муки видумать нові
Тому, хто сам себе не любить?

Весь час питать: навіщо я живу?
А може просто- плюнути і жити?!
Упасти в свіжоскошену траву,
Чи птахою у небеса злетіти...

Не в чужині, а тут, не на біду,
На радість всім, хто в серці зла не носить,
Я душу серед поля покладу
(Нехай її брудну омиють роси).

Кто сказал, что облака
улетают безвозвратно?!
Смотрим мы издалека
и не всё для нас понятно.
Мы, как дети, наши сны
Будто лёгкие одежды...
Нам дыхание весны
Дарит новые надежды.
И весной забудем мы
Как зима метелью вьюжит,
Среди шумной кутерьмы
Снова танец нас закружит,
И в движениях простых,
Еле-еле уловимо,
То-ли нота, то-ли стих,
То-ли вздох летящий мимо,
Яркой вспышкою в душе
Чей-то светлый взгляд напомнит...
Не забудется уже, не покинет,
Всё исполнит...
До последнего витка,
Не считая мили, годы...
Кто сказал, что облака
Лишь явление природы?!

...... Пам’яті земляка-поета
Ану,скажи, ану, посмій!
А я скажу, а я посмію.
Шістнадцятиголовий змій
тоді був схожий на Росію.

А ми були такі малі,
з ім’ям підтятим – Підкарпаття,
братів хотіли на землі,
і нас почули східні браття.

Не шкодували ми зусиль
іти за стягом гегемонським.
В селі Воловім ріс Василь,
і виріс він із Гренджі – Донським.

О Доне, мудрі язики
гляголять нам права совіцькі.
Донські в Карпатах козаки
уже з’явились – плюс яїцькі.

І що в нас є – то завжди плюс.
І біля кримського есмінця
москаль, хохол чи малорус –
немає тільки українця.

Бо наша правдв – для тюрми.
А на свободі надто гречна.
Збагне Америка, не ми,
що є поет високий – Гренджа.

Він є і каже: я – це ви.
Та в путах держать нас "гулаги".
Ми Закарпаття для Москви,
і Підкарпаття ми – для Праги.

І каже він: блудні сини,
повзуча ваша суть зміїна.
Таж ми – не просто русини,
таж ми – Карпатська Україна.

Всіма світами я пропах,
мої заблукані людкове.
І довго, ніби на волах.
до вас вертаюсь, у Волове.

І я у вас ще буду свій,
і підказати вам посмію:
шістнадцятиголовий змій –
його не спишеш на Росію.

Подонки – в нас, побіля нас.
але ж не весь народ "подонський".
І ще гряде – вкраїнський час,
як я намислив, Гренджа-Донський.

Я йду до вас. Не знаю, де
моє Волове й предків тіні...
Мені сказали : в СНД.
А я шукаю в Україні.
1992

Не підозра у зраді, не світ, не півсвіту – зима
Поміж нас розсипалася снігом, вростаючи січнем.
І в очах вже не сонце – солоний, холодний лиман.
Лихоманить цю ніч. І кімната до болю незвична,
Бо пуста і холодна, як пляшка із-під коньяку,
Бо ж вона апріорі недовго стоїть недопита.
На безслів’я і тиша на втіху. Спиваю гірку
тимчасовість, розбавлену сумом і несамовито
рветься вітер до хати, і снігу давно намело.
Відболіло мені, відбілило мене, відшептало.
І парує теплом, в казанку закипає зело.
Зачарую тебе, заморочу бо надто вже мало
Твоїх слів ні про що, поцілунків палких про любов.
О, мій лицарю, (кате?) життя в казанку закипає.
Ти вже любиш? Скажи. Але ні. Я не хочу розмов.
Просто встань і прийди, я давно вже на тебе чекаю.

Чистокровное небо смеётся
Зубами белыми,
Лоскуты-полы-румянцы спелые,
Благоух во хмелю,
Молодечество гулкое-звонкое,
Взглядами долгое,
Многословьем девичьим,
да зойками ойкое,
Побираются мыши спеша,
набивают корманы корней
да животики-ротики,
и, гляди:
Принесли запоздалой эротики
вербные котики,
Знать,
устоять не смогла,
Прибежала на горны охоты
гулёна-весна,
На дорожку,
брызнув
там и сям
дождями короткими,
Танцуют-вертятся
с летними
парнями ходкими,
А, поодаль,
в крысьих шубах -
лиходеи-зимуки,
И не подходи,
да уж подошли,
Ну, когда ещё, теперь,
Гарцуй, пляши!

Тик-так;
Уже у воздуха
на крыльях носа
Чумазый струп

коросты возраста,

Садись, давай растормошим,

И мутным воском пальцев размозжим

Стакана стенки взблеск

Церковинный,

Эй! Кумпол попадьи медноголовый!

Погладь беременным бесцветьем неба,

И алым прободи фенестру гнева

На западе,

Стернёй медовой,

Где морось вечереет городьём,

И пьяны слёзы хлещущего зева

Уста кустарного,

И,

Стало быть,

ШирОко размахни мозоль усталую,

И тресни громом из далИ,

Накрень, в просвет

Басистых басенок

нагороди;

Благие мысли - легкоступны,

Деянья невесомы, и слова - пусты,

Уж я пылаю заревом неправоты,

За то -

Вериги тяжелы ношу душой,

А ты, как хочешь -

Хоть кроши лапшой,

что мной распушено,

хоть так хрусти;

За всё закушено…

Перевяжу тебе
Серебряной онучкой мочку,
Чтоб тушку слова
Сквозь ноздрю
Привесить лОвче,
Пускай хвостом щекочет лысым,
Где кончиками обежал сосок
и стиснул,
Ща, только,
С кроткой крепостью
в сплетённых челюстях,
Навстречу распахну тельняшку рёбер,
Всей мощью лёгкости вдохну,
Подставлю пах
Губам горячих бёдер, Вой,
В гриве рой,
В горнило лей
Совы широкий взгляд,
Из черепа любви моей,
И пей,
не меря,
Мной мудрей…

Кап с шипящего провода…
Точно - ток,
Или так -
Призрак ворона…
Выдь,
Броди-зуди,
Облаками гуди,
Раздувай да студи,
Окопайся опешивши…
Оборону тишины
удержи,
Коржами житья
шурши,
Прошей-ка их порошею…
Сжимай морозную узду
Руками - стёклами…
Чехла кожух сними,
Дымком дохни,
Железом члены прохвати,
Стань облаком,
По клику смятому морозом,
Помнишь ворона?
Пока бока
В подпругах голода,
Беги
Вдоль провода,
Тугими комьями,
не подымая топота,
Да голову пригни,
Под притолокой облакОмута
И - в ветер,
порохом…

Дайте хлопотку в котомку,
Чтобы,
буд-то с толком,
топал,
Если только потом тропке
дадено кормиться,
На округлых, пыльных грудях
Землицы - девицы,

Дайте хлопотку в котомку,
Дайте силой приложиться
к образу простого дела,
И, опять -
сманит бедова,
Путным - непутёва,
Захмелит медово,
Соком дождевицы,
И попробую я снова,
В щёлку марева тугого,
Вникнуть, буд-то птица,
Распластав ключицы

Жупан да жупелы -
В немыслимый горошек,
стен щёки
На отхожих рожах
В плевках
Сукровых пластырей
харизм,
Как водится -
Пролита не водица,
Изгвоздана,
Расстёгнута,
В углу коричнево и водянисто
сочится
жизнь,
И снова пьёт,
Вот это лица,
Смотри расквашенной,
Да не верти,
Нето -
за волосы придержит улица,
Разбудит лихо,
Щелчком,
Затвором-
Сполохом
Твои улыбки-синяки,
Приклеит на передовицу
Прохожий - хроника,
А там, -
Разобранной селёдкою -
кишки,
И чешуя -
Копеечная стружка;
Вот так,
В природе градусы круговорожат,
Рука дрожит…

Набухшей веткой
Утонул в себя,
В дыму у думы,
упустил
тяжёлый взгляд
На дно замшелого колодца дней
былых печалей...
Отпрянул,
Но наважденья не стряхнул,
подумав:
"Не в эту ль кисею тумана,
под караул зелёно-жёлтых стягов,
уводят нас,
как по-морю,
За море,
В чудные дали
Невнимаемых молчаний,
из коих,
незамеченные,
возвращаясь,
Уносим омуты зрачков
на память,
и льды забвенья
будущих прощаний,
Молчание...

лунной дорожкой
по светящейся воде
плавают звёзды
сердце морского царя
тешит музыка ночи...

Вогонь чи вода,
Повітря – земля.
Не знаю - хто я,
А ти?

Вперед чи назад,
Як струму розряд.
Так віжко себе
Віднайти.

Повітря – земля,
І знов хочу я
Зупинити час –
Це лише для нас.

Мільйон як одна
Хвилина життя.
Тобі віддаю –
Бо щиро люблю.

Пр.:
Серцем відчуваю,
Хто ти – я не знаю,
Але так тягне туди,
Де ти.
Полонить бажання,
Прошу я востаннє –
Ніжно ти мене
Обійми.