in death we trust*

Ми вже пройшли вогонь, і воду, й мідні труби,
Пізнали шал кохання і жорстокість зради,
І відтепер над нами світ не має влади,
Бо ми здались йому, бо ми зламали зуби.
(От парадокс - здались, а влади все ж не має...
Пусте, не переймайтесь, ваша хата скраю)
Серця болять, і очі більше не іскряться
А душі наші - пошматовані, роздерті,
І вже не віримо нікому, тільки смерті,
Бо вік такий, бо майже старість - цілих двадцять.

* Підпис на одному форумі

Неба стогін, Землі двигтіння...
Я пірнаю в безумство бою,
Залишаючи за собою
Смерть і попіл, тіла й прокльони.
Кров наскрізь проїдає каміння,
Вже несила рубати правою.
Захлинається ранок загравою,
У вухах- світанкові дзвони.

Не спинило вогонь-залізо,
А підступний стилет у спину.
Розсипається Неба кольчуга
Під кривим ятаганом Місяця.
Так незвично бачити знизу
Метеорів стрімку лавину.
Світ заповнює вічна туга,
Розчиняється в просторі пісня ця...

Все. Остання зупинка долі,
Пригальмовує Час поволі,
І знущально шипить- злізай!

Завмирають в польоті кулі,
Перетворюючись на зорі.
На устах - задубіле "БАНЗАЙ!"

До світанку не сплю.
Ніч втікає вікном,
Клапті одягу виснуть на рамі,
І ранкова роса
На прим’ятій траві
Від холонучих зір іскриться.
Сон останній ловлю -
Він з підбитим крилом
Відступає крізь Сонця цунамі.
Раптом сталась гроза
У моїй голові
І ударила в кров блискавиця!

Закружляла Весна
Буйним вихором рун,
Осліпила вишневим цвітом.
Я пробитий промінням,
Під звуки варгана
Вибухаю, розклавшись на атоми.
Чуєш - грому луна?
То сокиру Перун
Закрутив над принишклим Світом.
Всюди - літа насіння
Й кудлаті тумани
Трясуть головами пейсатими.

Пісня ранку дзвінка.
Я до неї не звик -
Чи почую, як вікна скрипнуть?
В небі - Сонце без плям,
І гроза, як стіна,
Відступає. Мені не спиться:
Я шалена ріка,
Я - безумства потік,
Сотні райдуг мене не вип’ють.
Надто свіжим життям отруїла Весна,
В кров ударила блискавиця!

Стиль ретро:
Джаз саксофон,
Під’їздне мистецтво.
Гра у зламаний телефон.
Дурні слова на вушко.
Дурні слова, моя подружко!
Мої спотворені компліменти,
Мої згвалтовані думки.
Слова на листі
Тобі.
Мабуть від нудьги!
Дай мені вакцину –
Мене чимось займи!
Я вже не дитина.
Від нудьги звільни!

Чай. Домашній затишок.
Cтара стереосистема.
Панк-рок.
Життя по системі.
Стоп!
Книга в ліжку
Думок повна діжка
Емоцій трішки.
За вікном краплі. Аква-темп.
Рве рух.
Не ліфт. По сходам пішки.
Без парасолі
Рани.Шкребуть кішки.
По калюжам ноги кволі.
Це чорне небо
Дощ ще поки демо.
Want so more.
Закипає кров.
Рви! Метай!
Вітер грай!
Up, up to the sky.
Тихіше Аме.
Сум мине!
Під пресом гранул
Минуле, кроки танули.
Дзеркальний асфальт.
«Делейт» базальт,
«Делейт» старий біт.
Don’t cry for this shit.

Пісня лікує,
Поки не рветься струна.
Вірш радість дарує,
Коли рима на аркуші не сама.
Смайли в СМС
Посміхнись в ММС.
Приємно! Ніч -
Вже звична річ.
На бек-вокалі.
Думки не зі сталі.
Не зруйнувати слово,
Не підманути долю самому.
Римована ртуть
Підшукати суть:
Що таке правило? -
Це марево.
Книга -
І справді тиха.
Star-crossed.
По росі босим.
Я - готель.
Кроками по рокам
Без супутника!
Список імен
Мого записника.
Чуже тіло на пом'ятій постілі.
Як дарунок,автограф на постері.
Пауза "Orange love".
В прокат брав.
Кров ганяє по венам, наче метро.
Але хто?
Любов колись подарує добро!

Це життя під фонограму.
Грами.
Драма.
Літри,
Кожен день титри.
Пити
Смердючі діти.
Жити в сіті
Тяжко.
Шукай пляшки.
Тара.
Ще й вона на шиї! Сара!
Даром
Нічого не отримаєш.
Про що ти думаєш?
Отрути повний рот.
Це - світ насолод.
Лот,
А не людина.
Лоб -
Не голова.
Стопка - єдина.
Це життя - фонограма!

Ніч передала в руки ранок,
Справжній ранок.
Це – світанок.
Тепер аромати кави і свіжої преси.
Сім муз ще й досі слова несли.
Ерато,
Хотів же вірші від тебе брати.
Бачиш ці закарлякані букви?
Чуєш ці згвалтовані ехом звуки?
Скомкані листи А-4отири,
Нерви і жадоба в прямому ефірі,
Скуйовджене волосся
І думки чомусь босі.
Нехай від браку паперу
Не закінчаться шпалери.
Наче в пещері,
Малювати на стіні,
Лити
Кольора сумні.
Хто? Поет-невдаха
Чи псих без олов’яного даху?
Але тримає на вбогих руках
Річ, що таїться в людських серцях.

Я втомився від світла,
Бо вже хочу я спати.
Я втомився від літа –
Набридло зиму чекати.

Я втомивсь бути птахом,
Бо дивлюся я зверхньо.
Втомився бути мурахой –
Від взуття стає темно.

Ходжу по розплавленій лаві снігу,
А завтра весна.
Звуки з неба. Вже тихо.
Сезонна депресія втікла.
Вже мокрі милиці,
А ноги гріються.
Граю в сніжки з пам’ятю
За те, що на мене дивиться.
Холодні кімнати,
На вікнах грати,
Пусте ліжко,
Встелене мною лиш трішки...
Без руху,
Із впавшим духом.
Без слуху,
І стеля є другом.
В своєму театрі
Ледь себе не стратив...

Потікли сльози,
Полилися слова,
Хтось лежав на підлозі,
Хтось проклинав все життя.
А ми писали мовчки
Один одному слова гнучкі,
Твої ручки
Їх тримали.
Тільки словами кохали.

Не знайдеш музу у чаті,
Досить вірші на біс писати!
Авто, книги, смайли.
Схожих на себе тільки шукати!
Засіб від безробіття і суму.
Тепер погляд у вікно, що в кубі.
Весь простір.
В нашій кімнаті гості.

Від диму кололо в грудях,
Від образу музи хворіло серце.
Там стріла!
Шукаючи схожу по вулицям в людях,
Невдало вдарялись очі в стіни.
Спроби це!
Вмивався снігом,
Залишаючи краплі.
Хотів бути білим,
Але тіло гаряче!
Дивився з вулиці у вікна,
Щоб насолодитися світлом,
Але воно до ранку зникло.
Тепер на небі маячить!

Звук твого дихання в темряві чую,
Відчуваю
На собі імпульс серця, діаграми.
Малюю в собі твої кардіограми.
Удар від вуличного освітлення у вікно,
Що поступалось в цьому бої не так вже й давно.
Тепер наш човен несеться дорогами мрій у сні.
Знаю ці поштовхи серця ховаються також в мені,
Але віки від моєї перевтоми лише злипаються,
А все інше чимось мається...
Думки тікають чим подалі,
Погляд показує сталу,
Найменші фрагменти ловить слух,
Бігає по безкрайому полі мій дух.
Знову відчуваю через лодоні твою втому,
Наболілу долю.
Акторка тепер без ролі.
Ліжко - вірш,
А ми лише римовані слова.
Ріже ніж
Ці слова по складам.
Хоч вона й не хотіла,
Але продала своє тіло.
А вранці кімната в гуртожитку, чашка чефіру,
Щоб серце в грудях гуркотіло.
Сигарета, димна суміш спогадів,
Згадує вчорашнє, що наболіло.
РОзтріпане скуйовджене волосся,
Вже звичний біль в голові.
ЇЇ п'янить ще й досі.
Чергове тіло відчула на собі...
25.03.2006

Ми пальцями навмання
По стінам ще й досі.
Під нігтями земля ,
Слово сховане в коробці вдосвід.
На ліноліум рвані кучери волосся,
Матюки суки з вуст вийти просять.
Диски в голові - Ми не вінчестери.
Хто ставить по вискам ці теги?
Розірване плаття на шматки
Під музику реггі,
Бо танцював стриптиз.
Тепер голий - мій каприз.
Сухі плювки, пам"яті платівки.
У волоссі гніздо ластівки.
Я - єдиний,
Одинокий.
Я - людина
З одним оком.
Істерика йобнутого холерика
Схожа на зимнього метелика.
Таїнство у буквах
Таїнство у крах
Таїнство блядь на листах.

Бокал вина на блідий ковролін,
Слабка рука без зусиль,
Без чорного шоколаду.
Погляд у пошуках поради.
Скрипить від болю підлога,
Скриплять від болю ноги.
Нижні, вибачте, за потоп.
Cон не знає кнопки "стоп".
Мої крани відпускають води.
Треба відшукати свої ролі.
Де мої перила і завіси?
Де мій старий ключник лисий?
Де мої ролі, маски,
облізла цвіла краска?
Гардеробний номер "23"
До мого театру віднеси.
Пожовклий квиток в ніжній руці,
Нічне безсилля на лиці.
Люба, більш ніколи не буди мене вночі.

ти любиш блукати світами іншими
шукати потойбіч собі подібних
гуляти за руку з птахами пішими
що небо згубили у крихтах хлібних

на шиї дерев намотаний вітер
шепоче на вухо якусь ахінею
переходять дорогу порожні відра –
дорога хиріє старою змією

зсередини небо вкрилося цвіллю
годинник помер заблоковано пам’ять
у крематорії пахне ваніллю
і здобою свіжою навіть

я навіть не знаю як тебе звати
чи любиш ти пестити власне тіло
якої ти статі з якого ти штату
яке мені діло
коли я до біса самотня вовчиця
просвічує серце крізь голі ребра
все-таки може опустиш рушницю
і ми підемо зализувать небо

Жахливий крик пронизав тишу ночі,
Розбив стіну весняного дощу,
Виднілись в темноті дівочі очі,
Обличчя повне розпачу й плачу.

«Від мене йди, ти ранив мою душу,
Залиш мене, дай спокій назавжди,
Покінчити з життям дозволь, я прошу,
А сам живи без всякої нужди.»

Такі слова зривались з уст дівочих
В весняну ніч на тихому мості,
А скільки в голові думок пророчих
У парубка, що цього допустив.

«Чекай, постій, тобі я не дозволю
Вчинити гріх, що спокій забере,
Покінчивши з життям, ти втратиш волю,
Вогонь пекельний душу пожере.»

«Для мене пекло – бачити другую,
З якою зрадив ти мені тоді,
І знати, що тепер не я цілую
Уста твої, зарадивши біді.»

Сказавши це, схопилась за перила,
Без страху глянувши на хвилі вниз,
На скронях згубно пульсувала жила,
Майбутній гріх вже серце й душу гриз.

«Невже ти справді хочеш це зробити?
Не вірю я, не здатна ти на це!
Слабкий характер в тебе, щоб вчинити
Рішучий крок, що тіло обпече.»

«Мене вважаючи завжди слабкою,
Робив ти помилку страшну в житті.»
І з’їхала поверхнею гладкою
Червона туфелька у забутті.

«Пробач мене, прошу, тебе кохаю,
Ти дала зрозуміти мені все!»
Юнацький голос покотивсь по гаю,
Та пізно було – смерть постигла вже.

І чутно було престрашні ридання,
І сплеск води, шалений вітру свист,
Отак закінчилось палке кохання,
Останки добиває в пеклі хлист.

Tonight I woke because of Wind,
Who came to save me from your curse,
He razed my old house to the ground,
He threw away from me thy veil
And whispered in a pretty voice, -
“I’ve torn thy chains, destroyed thy jail…”

Просто в небо упал, долетев до последней, но верной черты,
просто стал - набекрень перевернутый полдень - дождем:
нет ни веры с тоской, ни прилежной любви "во имя", и ты
проникаешь в себя через кожу слепым озябшим червем.
Просто луч был не свеж, как просроченный поздний апрель,
сырость высохших душ все равно плесневела в углах.
[...мама шепотом скажет: «Сынок, ты живи, ради Бога, и верь», -
не ответишь, уйдешь, у тебя, как обычно, дела...]
Подоконники знают – на них отпечатки цветочных горшков
получаются, если вода проливается реками через края,
подоконники знают герань…
Но рядом - следы последних шагов –
подоконник - то место, последнее, где ты стоял…

в лабіринті мого тіла
збуджений вулкан клекоче
може це не я згрішила
може зрада це не злочин?

загіпсуйте мої очі

це вони в усьому винні
підло утекли з-під варти
й наші почуття вторинні
ніц не варті

лабіринтом мого тіла
дика кров кудись несеться
це об айсберг мого серця
ти розбився я згрішила

замовкаю замикаюсь
у могилі свого тіла
чорних круків чорна зграя
через мене пролетіла

Тобі чомусь мало
Синиці в руці,
В пошуках слави
Знаходиш синці?
Ніхто не підкаже,
Ніхто не шепне:
Чому ж ти блукаєш?
Спинися, дурне!
Он лебедям жирним
Не треба мети.
Тихі і мирні.
Таким будь і Ти!
Ті лебеді, хлопче,
Не лишать води.
Люди досхочу
Приносять їди.
Скажеш – противні,
Юначе, однак
Лебедем жирним
Ти станеш. Так-так!
Хвиля по хвилі мине,
день від дня,
Казку читав
«Гидке каченя»?
Тоді зрозумієш,
Даремно шукав,
Лебедя доля-
Це його став.
Лебедем жирним
посеред води,
ситим, лінивим
будеш і Ти!

якщо піду в долину смертних тіней,
я не злякаюсь зла, би Ти зі мною*.
погладиш по волоссячку рукою,
посадиш, мов маленьку, на коліна,
пригорнеш міцно, колячись щокою,
запахнеш щойновбитою травою,
і я засну, наївшись миро-лою,
(чи лободою) віддана без віна.

якщо піду… навпомацки, руками
шукати соломона з роваамом,
вкривати біле тіло пелюстками,
навпошепки кохати – і вустами
торкатись шкіри, шурхотіти: "амен".
мов божевільна, зволена роками…
(а їх-то, Боже, Боже…Мамо, Мамо)
якщо… тоді зустрінемось, адаме,
я – євою, Він – прірвою між нами,
бо Він – то рай між нашими світами,
думками.

вестись (аби провів) вперед, до миті,
коли думки гірким вином запиті,
(гірким вином, бо перекисшим в оцет)
над прірвою загубляться у житі.

не йди. в долині дуже смертно, доцю…

та я піду, якщо відпустить руку,
якщо морзянку серце перестука,
і не візьмЕ за правду на поруки…
якщо впаду у прірву райо-муки,
якщо…
як що – Він знає,
тссс, ні звуку!

і не піду. бо рано. розговіло.
на крила знову надто впали ціни,
я підберу. напну стару хустину –
сховати душу.
усміхнеться Бог
і я. і народжу (на раїсть) сина,
і радісні до Нього на коліна –
уже удвох.

в долину смертних тіней
не пустять.
бо ліміт.
мене аж троє
(і я одна за кожного - горою):
Життя і Світ (це - Він),
і Син-Дитина.

* псалом 22-й.

подружка-зірка
знає звідки безсоння
вогкий слід льоду

:)

подружка-звезда
знает тайну бессониц
влажен след льдинки

хрустально-хрупок
лунный мост притяженья
прилив ли отлив
где-то вдали от меня
ты видишь белые сны

Until my eуеs аrе vеilеd with raven's wing
I shed my teаrs for thе fаllеn оnеs like mе...
Thе fеаthеrs' blасknеss is slоwlу turning rеd...
I'm whispеring thе words which wаs nоt said...

Rеfrаin
Thе tаstе of Lifе аnd Dеаth is all thе same...
The blооd wе spill is thе blооd which fаlls in vain...
Thе flеесеs оf оur flocks оnсе wеrе whitе...
Wе prаy tо уоu аnd step into thе fight...

Wе praуеd tо уоu аnd steрped into the fight...
Wе wеre thе Ones, thе Mеssangers оf Light...
Аnd was thаt оur fаult or just Yоur will,
But оur shields аre brokеn and bloоd is still...

Rеfrаin
Thе tаstе of Lifе аnd Dеаth is all thе same...
The blооd wе spill is thе blооd which fаlls in vain...
Thе аngеl's wings are slowlу turning rеd
Bу your cоmmand оur cruеlty was led...

Do not believe in mercy of your foe -
His cruelty and slyness are unmeasured...
But may you see the stars instead of night,
Instead of pain - may you feel pleasure...

А.Білецький. Було колись під Іліоном

Пісня перша:
Моровиця. Гнів

Пісня друга:
Сон. Беотія, або Перелік кораблів

Пісня третя:
Клятви. Огляд війська з мурів. Двобій Александра і Менелая

Пісня четверта:
Порушення клятв. Обхід війська Агамемноном

Пісня п'ята:
Подвиги Діомеда

Пісня шоста:
Зустріч Гектора з Андромахою

Пісня сьома:
Поєдинок Гектора з Еантом, похорон полеглих.

Пісня восьма:
Перервана битва.

Пісня дев'ята:
Посольство до Ахілла. Прохання

Пісня десята:
Долонія.

Пісня одинадцята:
Подвиги Агамемнона

Пісня дванадцята:
Бій біля валу.

Пісня тринадцята:
Пісня тринадцята. Бій біля кораблів

Пісня чотирнадцята:
Ошукання Зевса

Пісня п'ятнадцята:
Відступ від кораблів

Пісня шістнадцята:
Патроклія

Пісня сімнадцята:
Подвиги Менелая

Пісня вісімнадцята:
Приготування зброї

Пісня дев'ятнадцята:
Зречення гніву

Пісня двадцята:
Битва богів

Пісня двадцять перша:
Битва біля ріки

Пісня двадцять друга:
Убивство Гектора

Пісня двадцять третя:
Ігри на честь Патрокла

Пісня двадцять четверта:
Викуп Гекторового тіла

ПРИМІТКИ


Όμήρου. Ίλιας
© Борис Тен (переклад з давньогрецької), 1978
© Андрій Білецький (передмова, примітки), 2006
© О.С.Юхтман (ілюстрації), 2006
Джерело: Гомер. Іліада. - Харків: Фоліо, 2006. - 416 с. - [Зарубіжна класика].

Для чого живемо
Може скаже хтось,
За що був розп’ятий
На Христі Христос?
За що усевишній
Скарав свого сина?
Скарана у світі
І живе людина.
Один краде у другого,
Другі крадуть в люду
А треті перетворились
В Скаріотську Юду.
За копійку продає,
Син рідного тата,
За гріш убиває
Брат рідного брата.
Волоцюги та хапуги
Пробрались в міністри,
А бездарні та ледащі
В них економісти.
За розкішними столами
Пишуть циркуляри,
Щоб побачить, що в країні,
Їм би окуляри.
Щоб поглянули довкола
Як люд проживає,
Як бабуся в смітнику
Хлібини шукає.
Мати покидає
Маленьку дитину,
щоб прожити в світі
Їде у чужину.
Чужина не родина
Не всіх приймає.
Як складеться там їх доля
Лиш бог один знає.
Заплачуть на чужині
Дрібною сльозою
І згадають матір, діток,
Хату над водою.
2002р

Їдеть поїзд номер десять
Прямо у своє депо.
За рульом сидить АнтИпко,
А мєчтав стать космонавтом.

Я не стану тобі рабою,
Не обійму перша тебе..
Я тебе не прагну до болю,
І закоханість, певно, мине...

Та залишиться дотик ніжний,
Блиск очей і погляд п’янкий,
І вологі пекучі губи,
Солод запаху твого терпкий...

Ти подруга друга!
Чи друга подруга?
Чи то є життєво?
Чи тільки наруга?

Коханням наруга.
Відносин напруга.
Сьогодні моя Ти,
Друга - подруга!

Не буде вже світла.
Ти мóрок оділа.
І краплі солоні,
Є гóлосом тіла.

Твого то є тіла,
Мого нема діла.
Ще один поштовх,
І Ти обімліла...

Спи спокійно,
Бýде все добре...

Кофе плещется в плечи стакана,
в каблучный такт, ай, оступился,
кликните Анну, я требую Анну,
скорей отберите у нее спицы,
пусть она вытрет пятно на лацкане,
да что ж это, где же она застряла,
не подтанцовывайте паяцами,
она, должно быть, взялась за пяльцы,
вечно не видит самого важного,
всю жизнь отворачивается упрямо,
слышишь ли, Анна, жена моя, Аннушка,
я здесь крючком начинаю вывязывать
пока ты выходишь из анабиоза,
придумывая очередной праздник,
Анна, Анна, меня же спросят,
почему это я вечно опаздываю,
и что мне ответить? ну где ее носит,
все, не могу ее ждать, убегаю,
кинь мне вон ту пиджачную помесь,
смеяться не будут, она дорогая,
дайте ребенку снотворного в каплях,
ночью из детской доносились крики,
в детстве я тоже, помнится, плакал,
но этот ребенок орал как дикий,
все, я пошел...

1. Venus

She's got it

В Міжгалактичній війні 33 року
я воював в засекречених трійках землян.
Ми захищали Центавру: за Альфу – ні кроку!
Я з вогнеметом, на флангах Петро і Колян.
Битва за битвою нам випадало червоне,
янголам – чорне, а злим бісенятам – zero.
В грудях дзвеніло, та я не хрестився на дзвони,
бо не боявся – зі мною Колян і Петро.

Шізгара!

Небо Галактики вкрите дрібною росою.
Доки тверезий, не котиться долу роса.
А захмелію – приходить бабуся з косою
і прихиляє до мене мої небеса.
В тих небесах вогнеметом пропалено дірку,
ніби для ордена – ротний мені обіцяв.
Ротного вбило… не те щоб без ордена гірко,
сумно за ротного – серце не камінь в бійця.

Шізгара-а!

…Хлопці казали: одразу за Псами Гекати –
різко наліво, а далі весь час навскоси,
за Дивосвіт, де смарагдове небо пихате,
там канцелярія Бога – заходь і проси.
Там зорепад – як мука у надірване сито!..
Тре' поголитися... добре що взяв "Агідель"…
здати трофеї... й тамтешніх когось попросити
мій вогнемет замінити на кращу модель.

Шізгара-а-а!

З Альфи Центаври додому рукою подати.
Наноснаряди порвали плацдарм на ріллю...
Хочу сопілку для мого окопного брата –
Хай перед боєм заграє мені Shocking Blue…
Хочу з макітри вареників… вишкварок… жінку…
хочу відмитися і нагуляти жирок…
чи відіспатись… чи просто упитися в шинку! –
тільки б спочити від цих всюдисущих зірок!

Шізгара-а-а-а!

А на світанку, коли перестало хотітись,
два зорельоти з-за сонця зірвалися вниз.
Ми їх чекали! – й зустріли!! – а бісові діти
лізли і лізли, щоб перетворитися в слиз!
Кляті душмани!.. зелені-коричневі-сині!..
Ввігнуте сонце… неначе моргнуло мені…
(чутно шипіння) …тримайтеся!.. (постріли) …свині!..
…Смерті немає!.. (...ш-ш-ш...)...
…побачимось… (постріли)...
…сніг…



2. Твіст

На розбитому флангові оборони
догорає зранений бронемобіль,
як копиця соломи.
А я тобі
Татуюю в листові сузір’я_грона.
Між рядків сповідаюся про світи,
що раптово відкрились мені на днях,
про розмиту свідомість…
Та це херня
в порівнянні зі всесвітом – Я_і_Ти!

Наливаються грона над полем бою.
В мерехтінні ракети горить танкіст.
Виноградар сумує...
А я з тобою
в довоєнному Львові танцюю твіст...
Чи до вечора вештаєм Стрийським парком,
на очах розгодованих голубів...
Я нервую... вагаюся... мну цигарку...
щось не в тему розказую... сам собі.

Ти любуєшся лебедем... шириш очі
над рябою безоднею скла_води,
де сполохане серце явити хоче
поцяткований птахами
негатив.
На якому байдужий ворожий снайпер
незлобливо мружиться у приціл,
затамовує подих...
А ми у кнайпі
Замовляємо пиво, ікру, млинці...

А цілунок у кулі такий короткий
і такий полум’яний – один на двох,
щоб тобі уявилось:
чотири роти
для походу до Раю шикує Бог...

безнадійні плюсуються Ним до решти...
закатована розвідка – як жива...
ординарець посивів над списком "Рештки",
а вгорі підбивають графу "Жнива"...
нічиєю землею плазують тіні...
захолола піхота блищить в росі...

із пробитої скроні в твої видіння
виноградною цівкою
б’ється
сік.



3. Ча_Ча_Ча

Микита любить займаних дівчат,
бо їм не треба пліснявих історій
про голубків затертої лавсторі,
в якій усі танцюють ча_ча_ча.

Микита – так: прийшов_побачив_взяв.
І є про що у роті розказати,
й ніхто не стане нидіти й писати:
палка пригода вичерпана вся!

Микита – перший_з_перших на війні:
за третю кров поїхав у відпустку,
й привіз назад світлину, вірш і хустку,
тепер мовчить чотири довгих дні.

Микита став ліричним і сумним:
римує вірші, вихуд як небога,
а в кожній пошті довгий лист для нього!
Боєць пропав – тепер не до війни.

Яка ж мораль? Моралі тут нема.
Ржавіє осінь, піниться зима.
Я їх подужав... тільки навесні
до твого дому хочеться й мені.



4. Блюз

ми у штрафбаті, та це не мінус,
бо – побратими, а це вже плюс!
з інших окопів лунає Вінус,
наші окопи тяжіють в блюз.

доля штрафбату – чотири тижні:
розвідка боєм і п’ять атак.
наші серця – перестиглі вишні,
рвуться чужим кулеметам в такт.

з нами комбат у одній землянці.
інші комбати – за м’ясом спин.
ми у фаворі, бо ми у глянці
мокрих окопів їмо і спим.

ми у глямурі локальних боєн,
де характерництво – бренд і стиль!
бо підпираємо тіло воєн,
як саморобний людський костиль!

це арифметика сук із тилу:
в залишку – подвиг, штрафбат – в умі.
тільки б достало на всіх тротилу –
для фотохронік продажних ЗМІ!

як естетично гниє піхота
в світлі софітів нічних ракет!!
з цього не вити мені охота,
а лютувати!.. та це таке...

ті хто не чув за війну в штрафбаті,
і не дивіться мені в лице!
лиш помовчіть на своєму party,
рівно хвилину – хоча б за це.

Плавні конвульсії тіл
Спазмами губи впиваються в губи
Рух концентричних кіл
Крила вогню здіймаються в грудях

В тиші кричать серця
Пальці шалено кохаються також
Ти – вже не ти, я – не я
Хочемо Нас нестримно пізнати...

В тесном болоте мира я не попал в струю,
ровные тропы шагов так и не наверстал,
и, просыпаясь утром, я - как обычно - пью,
а, засыпая, боюсь, что это и есть мечта…
Сколько бы не приснилось мне на подушке снов -
столько мне не поймать… В лицах чужих людей
я ощущаю тоску железнодорожных мостов…
И никогда не хожу мимо стальных путей…

В этом болоте есть, что-то от твоего
вечного недомолчания, ставящего в разрез
то, чего знать не хочешь … Теперь вот и мой островок
стал так безнадежен в надежде, что скоро совсем исчез.
И сколько бы нам не пытаться сложить целюлозный дом -
столько нам не купить новых картежных столов…
Ты, как всегда, молчишь, ты думаешь, что потом
станет тебе надеждой?.. и начинаешь отлов

пиявок болотных и, продукты вчерашних аптек
впиваются в твою слизь, как голод в кишки… стравив
из вечности кислород. Так очень больной человек
не сможет не испытать последний приступ любви,
когда умелой рукой, ему кто-то вставит шприц,
а голосом скажет: «Терпи, теперь скоро кончится все…»,
тогда он вырвет лицо из тысяч похожих лиц,
и это в последний миг, скорее всего, спасет…

Ти нині зарослий, немов Будулай
(часу на гоління, як завше, не стало),
бо мало було (хоч від шостої - мало),
злетіли години, втекло одіяло,
і втраченим був невіднайдений рай.

Ми вийшли, за руки тримаючись, і
дрижали коліна, як зайцеві вуха,
та час на роботу (така от непруха),
ти ніжно серденько дівоче послухав -
і тенькнувши, впало воно до землі,

на друзки розбившись...Хвилина мовчання...
Та руки, як риби, просили води.
Не можна?
Не зараз?
Не тут?
Не туди?
Коханий, давай хоч дійдемо! Зажди!
І ми полетіли на крилах кохання

зривати чеку у чекання...І най
летять на підлогу суконка, беретик
та інші деталі ч/ж туалету,
і губи судомно вигукують: Де ти?
І мліє від шоку ранковий трамвай...

О, чарівливий янголе вечірній,
Допоки сонце спочиває в горах,
Запали яскравий світоч свій любові,
Корону сяючу вдягни
І подаруй нам посмішку свою,
І посмішку для тих, кого ми любим...
І поки розфарбовуєш
Небесні шатра в темно-синій колір,
Розсип сріблястую росу
На кожну квітку, що стулила вії
В солодкім сні недовговічнім...
Хай вітер буйний твій засне на плесі,
А ти із тишею порозмовляй
Своїми мерехтливими очима
І сутінки сріблом чистим зроси…
Скоро, дуже скоро ти відступиш,
І для вовків настане час урочний,
І зореокий лев у лісі запанує.
Най вкриє нашу вовну
Твоя священная роса,
І захистить нас силою своєю…

то блиск то ницість то юрма то сам
то чоловік то звір то богорівний
хоч подумки... то цинік то наївний
ходи до мене – я тобі осан
співати перед Богом не посмію
але живи в мені – як той Месія
хоч подумки... то Він в тобі зачав
жагучу душу і живильну мрію

(Пісня)

Ти тягнися, та не рвися, доле-ниточко.
Серце - кліточка,
а в ній та,
що тріпоче, заливає співом літечко
хтиве літечко
на устах.

По дорозі подорожником стелитимусь
Очі - привиди,
обрій зблід.
А чекання безустанно полинитиме,
болем виведе
в ясен світ.

Приспів:

А в душі - мов рана, дно
переблизнене,
переоране,
пересіяне.
І заповнюється сном
гріх замулений,
незамолений,
перемелений.
І ні вітру від розмов,
бо ні слова про любов.
Тільки музика німа,
бо все те, чого нема
таки було...

Чи зостану та розтану в небі птахою?
Крила змахами
ріжуть край.
Послужу я Божій Волі вістрям й плахою,
пекла жахами,
пальцем в рай.

Не губи мене, бо я прийду провиною,
слово - бритвою
перейде.
А засіяна любов зросте причинною
і молитвою
розцвіте.

Приспів:

18 Квітня 2008

Розлитi калюжi надворi
(Вночi накрапАв дощик).
Ти бачиш в них мокру змову
Хтось бачить в калюжах зорi

Цей iнший вдихае озон,
Вдихае на повнi груди
А ти потрапляеш в полон
Зi страхом пiдхопити застуду

кутаешся,затягаеш паски
Хоча за вiкном вже квiтень:
Всi люди чекають на Пасху
Саджають веснянi квiти

Бруньки зеленiють кволо
Теплом ще повнИться повiтря
Усмiхненi бiгають дiти
Крейдять на асфальтi кола

Лишають загадковi знаки:
Iмена з помилками i серце
Злива змие крейдяний напис
Перетворить в калюжi все це...

Забавляються крейдою дiти
А дорослi розписують яйця
Всi стрiчають весну наче цяцю
I гадають що нового одiти

Хтось тримается строгого посту
Просто неба цiлунки до ночi
В кров юнацьку вливаеться поспiх
А рознiженiсть-у дiвочу

Шал квiтневий пробудить кохання
I зiрве дах навiть предтечi
А ти йдеш похмурий i вбраний
У теплi сiрi i безликi речi

Я би вмилась тобою, твоїм неприборканим бунтом,
Я би змила з плечей поцілунки минулих чеснот,
Я би заміж пішла не за тебе, щоб вірною бути,
Я би вічність мовчала в пастелях поєднаних нот.

Я би вибила небо з-під ніг і просила рятунку,
Я би ночі не спала, ковтаючи стриманий біль,
Я жила би у будні й хвилинам не знала рахунку,
Я би вмерла, мабуть, і цю смерть дарувала тобі....

Я би знала, що хтось прочитає і викине долю,
Я би гострі зиґзаґи душі завела Мельпомені.
Я би рвала і лущила спогадів стиглу квасолю,
Я жила би, як всі ...це цікаво, але не для мене.

Хвалім усі Творця і серцем і вустами!
Він творить чудеса і в нас, і перед нами.
З початку наших днів, тепер і повсякчас,
Зі щедрої руки Він все дає для нас.
Хвалім усі Христа – Спасителя Живого,
За нас перед Отцем Заступника Благого!
Він смертю смерть здолав і викупив усіх,
Над нами відтепер не має сили гріх!

I feel those floods of tears that skies do shed…
I hear the wind exhaling words of woe…
With pain and grief your blackened heart is led,
Stay here with me, we'll watch the dawn…

Refrain:
These silent waves
For me
And you...
Within them dwell
Our hopes
Our youth...
These silent waves
They whisper
Names
Of those we lost,
Of those
We gained...

The dawn has changed with dim twilight...
The dome of heaven shivers on the wind...
The withered leaf on darkened water is your guide...
Yes, I am there, I’m hiding deep within...

Refrain

Deep waters, dark waters,
Hide my reflection
Into the inmost
Section of thee...
You will be praying
For my resurrection.
I will be praying
For waters mendacity...

Кожного ранку, як Лазар – вставай і йди
Кожної ночі вмираєш і знову те саме
Тільки й живеш – мовчазними її молитвами
Не підпускаючи свого Христа до води

В кожному кроці твоєму – гостріння лез
Навіть усміхнений ти пророкуєш біди
Знаю, що це справедлива ціна Феміди,
Щоб після зради ти знову у ній воскрес…

Неспокій. В серці гупають литаври:
Я заблукав, заплутався в думках;
За поворотом - неудачі страх, -
Моїх проблем скажені мінотаври.

Немає волі, сил і крил немає
Втекти із лабіринту марноти.
Де світло? Як мені його знайти?
Тягар безвиході у душу заповзає...

Коли вже думав, що навіки тут засну -
Згадав тебе, мов нитку рятівну:
Проти кохання стіни безпорадні!

Якби спинився - пліснявою б став,
Я ж - до останнього Свій Світлий Світ шукав,
Щоб зазирнути в очі Аріадні.

На перехресті двох наїжджених орбіт
Застряг шматок розбитої планети.
У нього врізавшись, кінчали свій політ
Космічні волоцюги і поети.

А він завис тут від сотворення світів...
Укритий шаром зоряного пилу,
Всмоктав енергію погублених життів,
Еквівалентну міліонам тон тротилу.

Чому ж з тобою саме зараз, саме тут,
Під шум метеоритних злив навскісних
Контакт відбувся, перекресливши маршрут
Цивілізацій наших несумісних ?

На мить торкнувшись твого антитіла,
Я здетоную вибух Нової зорі.
До нас нікому вже не буде діла:
Все зникне в чорній, наче ніч, дірі.

А, може, швидше на якесь століття
Я перехрестям Всесвіту промчусь,
Зіпхну цей камінь, і для розмаїття
На позивні твої не відгукнусь?

Хребтом відчую погляди останні,
Що випромінює твій паралельний світ,
І полетить кудись за край галактик камінь
Із перехрестя двох чужих орбіт...

І ти прийшла із подихом осіннім,
Ступаючи поволі і шепочучи про смерть…
Твої слова мережилися тінню,
І сповнився я тінями ущерть…

Пелюстки квітів ти принесла із собою,
Щоб увінчати в’янучу красу…
Торкнувшись лагідно, відпустиш їх на волю,
І тихо попіл ляже на труну…

У світ ти ступиш із очей Безодні,
І небеса засліпнуть уві млі…
Ти руки простягнеш мені холодні,
І ми розчинимося у пітьмі…

В воєнному Києві
Боровся буковинський курінь
Там Олена Теліга
За У країну погибла
Вічна їй пам’ять
Амінь
Гордо і сміло
Засівала правди слова.
Як кремінь гранітної скелі
В боротьбі непохитна була.
Всі страхіття пройшла
Крізь жорна ворожої лає,
Бог захистити не зміг
Від вражої злої зграї.
Разом із нею в яру
Поліг Михайло її чоловік.
Слава! Слава! Борцям за Україну.
Хай слава не згине
Вовік!

Знав жінок багато,
але Ти не схожа
На жодну,жодну з них!
Зовсім не така Ти
Ти радість, Ти свято,
Як сонце – одна Ти
Як жити без Тебе міг?