Бджілкам – діткам каже мати:
Квітнуть квіти біля хати,
Луг вдягнув зелені шати,
Тож вчимося мед збирати.

Кожна квіточка в садочку
Дасть нектару для медочку.
Вміло маємо навчатись,
Як у вулик з ним вертатись.

Бджілкам пояснила мати,
Як відеречко тримати,
Як ховатись від хмаринки,
Що розгублює краплинки…

Прислухались дітки чемно, -
Вчить матуся недаремно:
Хто уважно все вивчає,-
У житті біди не знає.

***
У страусиних осередках
Пісок – найліпший посередник.
Тамтешні видатні поети,
Та члені творчих ПОП- спілок
Переживали справжні злети,
встромивши голову в пісок.

***
Осел – прекрасний співрозмовник:
З ним відриваєшся на повну:
У сварці не перекричиш
В мовчанні не перемовчиш!


***
Звір'я усякого багато
Ковтав підступний алігатор.
Та лиш малесенькій пташині
Гуляти дозволяв по спині,
І пащу відкривав могутню,
Щоб прочищала зуби кутні.

Крони – вінець коріння,
Ти – невідомий плід,
Радість моя осіння,
В травах зникомий слід.
Ключ журавлів у вирій,
Так забувають нас...
Збутися дано мрії
Тільки єдиний раз.
Жовтий кораблик листя
Пада в долоні і
Вулиці сіроміста
Горнуться у мені.
Вулиці-сіромахи...
Люди, серця, вітри.
Котиться з неба-плахи
Сонце. Тепер зітри
Спогад з жорсткого диску.
Вправне швидке „Delete”.
Межі – пунктирна риска...
Межі стирати слід.
Пахне чебрець і м’ята
Спокою, дійсно ти?
Швидко скінчилось свято,
Встати і геть піти.
Тут у бридкім дурмані
Зник силует небес.
Все ж таки ми останні –
З втратами, або без.

Летить листочок з деревця
В осінньому гаю
Він більше не повернеться
На гілочку свою

Що ж на землі робитиме
Без друзів-пустунців
І більше не радітиме він співу цвіркунців?

Це вітер-розбишака
Зірвав листочок мій
А натерпівся ж страху
Лежить такий сумний

Візьму листочок-сирітку
Бо сам він пропаде
Нехай хоча б ще трошечки
У мене поживе

Чи почуття зняло потуги,
Чи вiдняли увагу други
Та поступово чадний бiль
Виходив з тiла... наче хмiль.
Микола робить вкотре спробу
Невилiковную хворобу
Рецептом новим подолать.
В мiсця з вiдтисками проклять
Приїхав в надвечiрню пору,
Блукав стежками без розбору,
Цiкавiсть наче забавляв
I акуратно спiвставляв
Вiдомi з опису прикмети
Й зблизька розгледенi предмети.
Ось два дуби, мiж ними клен
Вже не росте з давнiх-давен,
Не затинає неба зводи
Проект заморської свободи.
Там далi певно дивний сад
Був свiдком в лiтнiй зорепад
Розваг з вiдтiнками покори
Допоки фруктовi простори
Тривожив легковажний писк.
Напевно, що немалий зиск
Бур'яну соте поколiння
Ще має, бо його корiння
З дiвочих слiз дощ оросив.
Хоч час пеньки дерев згноїв,
Та ще барвiнковий орнамент
Фонтану трiснутий фундамент
Не надто щiльно обплiтав.
Це ж тут ранiше напував
Вуста дiвочi струмiнь пружний,
Це ж тут струмок води потужний
Злiтав у спеку, щоб згори
Розбитись в мокрий пил для гри
Iз ароматом тiл жiночих.
I вже не в стислих снах пророчих
Траву зiм'яла пара нiг,
Уяву топче їхнiй бiг.
Двi сотнi лiт як не минали
Мов зерна перлiв, мов кристали
Предмети милi старини
Сiяють знову, та вони
Не затиняють лик чудесний,
Якщо i привид, то тiлесний.
Розлад панує в почуттях,
Минуле й дiйсне на паях
Тривожать спiльно серце Колi
Чи дух Ревеки, може Олi
Блукає образом одним
З лицем прекрасним, та сумним.
Сумним, сумним, як в жовтнi квiти,
Що з першим холодом склянiти
По ранках стали пiд вiкном,
Уже пройнятi довгим сном.
Хвилину, двi не бiльш довкiлля
Ясного розуму зусилля
Сприймало в мрiйливих тонах.
За горизонт мов швидкий птах
Ефiрна фея вiдлетiла,
Її душа, як сукня бiла
Зорею пiзньою зiйшла,
Де народилась, де цвiла
Туди верталася промiнням
Чи рiдко, згаданим видiнням.
Широка аура її,
Як в травнi першi солов'ї
Нового накладу натхнення
В застигле серцю сьогодення
Внесла, чи то похмурий рiй
Вчорашнiх складок блiдих мрiй
Назавжди, розумом гаряче
Бажання знищило юначе.

залита світлом, забута Богом
маленька стежка твоїх думок

дрібненькі мрії в палкому серці
п*янять мене - весни трунок

прямую пішки по бездоріжжю
маленьких вулиць твої чуттів

я загубилась, я загорнулась
у твому місті чужих життів

далекий погляд мов темні вікна
й холодний дотик камінних рук

твоє волосся старезних парків
і твоя шкіра камінний брук

я подорожній і я приблуда
самотня постать не твоїх площ

і не пробитись і не прорватись
крізь твох стін камінну товщ

2.07.08

Неправдою мармурово
скам’яніла облуда справ.
Я кинула в тебе словом,
і ти його упіймав.

Тримав ледве-ледве, у вічі
Дивився побитим собакою.
Маленький смішний чоловічок...
Колись я, напевно, заплакала б.

Колись би я, безумовно,
Забувши конечність речей,
Поклала вагу того слова
На власне могутнє плече.

І незчулась би, як зав’язано
Мені світ до самого смерку,
Адже той, хто везти зобов’язаний,
Влаштувався любісінько верхи!

Незліченне, бо і не лічене
Їх число, їх ганебна суть -
Буть маленьким смішним чоловічком,
Не пручатись, коли несуть.

Бог парує із сильним слабкого —
Заповідано на віки.
То чому ж так безпомилково
Переважно бува навпаки?

Хто завдав нам такого збитку,
Хай прилюдно стає на спит.
Ой, знатурюся, стану дибки,
Ой, рятуйтеся від копит!

Бо оте, що бува насправді,
Не зверзеться й в поганім сні:
Поробили з жінок кентаврів
Чоловічки маленькі й смішні.

І в одчаї дурної сили,
Мов приречений перед стратою,
Я жбурляю слова, мов брили,
Тим дрібним, котрих так багато,

Бо неправдою мармурово
скам’яніла облуда справ.
Я кинула в тебе словом,
і ти його упіймав.

артикулюймо арс авангардовий
безецну безцінь безміру бажань
всеувібгальний вир веління волі
ганебну гидь гордині генний гнів
до доокіл діткнутих денним дивом добра
єдвабом єдності єдиноуможливлень
жалобним жалом живоописань
звільнім зужиту змору заніміння
інерцією істини ізмиймо
крайобраз кроку крику краму крові
любовію любовію любов'ю
миттєвість мислі моребезкрай мови
нанижемо на ніжність необмежень
о обрис обрію омана оддаля
пиши про потойбічність провисання
ридай ранково раю розпізнавши
сумуй собі суть сталого стали
тож так торкнешся тверді триву терміну
унеособленості унаочнень у
фантомних фрагментаціях форм фрази
хай хибних хай химерних хай холодних
цих цирків цих церков циркумференцій
чи час чимдуж чужого чуда чути
шелесний шепіт
щонайменш щоразу ще
юних юд юрбі
як я явлюся
апостолом астральних акварелей

І світ, що наздогнав і розтоптав,
і небо, що громами розверзлося...
В огромі часу зміщуються осі
і напрями орбіт. І шепіт трав
уже не чує лагідний мураха,
що наслухає кроків кам’яних
господаря. Йому тремтіння страху
заступить дихання.
Господарю, спинись!
Чи злагідній,
чи скам’яній до решти!
І не топчи,
бо світ —
від слова світлий...

Двадцять шість.
                                                          Настало время сметь
                                                                  М. К.

                Це час такий - для руйнування веж.
                Час переходу - з сумніву до сумніву.
                де речі - ріки, і виходять з меж
                своїх імен, і це ми звемо сумом.
                       
                Хисткі споруди, знай, - вони крихкі.
                будівлі, гори - хто там знає, хто...
                Це час такий - ти чуєш оці кроки?
                Це стукають у двері... Хто це, - Хронос?
               
                Це Флот такий. Чи ж щогли - до небес?
                Це ніч така. Це лиш смола їх сяйва.
                Не бійся. Це - нічого. Це - мине. -
                Прокинься завтра. В тиші цій, що тайна

Істину годі вилущити з горіха:
Нігті ламаєш - тихо рушає стріха.
Мама казала: досить будити лихо,
Годі будити - люляй, дитинко, спи…

Простоволоса, шляхом ступала просто:
Папороть хижа, трави людського зросту,
Все, що у серці – потім покаже розтин,
Тільки й скарбів надбала, що сірий пил.

Ах, золотий бамбіно – солодкий мачо…
Прудко тікає м’ячик – а я не плачу,
Час – видатний голкіпер у цьому матчі
Зловить – і вправно виб'є на поле м’яч,

Болем зацідить в лоба, а потім - в груди.
Гепнешся ниць - і вимастиш льолю брудом.
Плач, сивокоса, з болем приходить мудрість,
Сльози – перлинки,
ну ж бо, дитинко, плач…

Рожевіє світанку серпанок
Ти ще спиш - та не спиться мені
Розумію - навіки ми разом
Та чи наяву чи ввісні
Ти дарунок весняної ночі
Що зіткала нам щастя килим
Поринаю у світ твій дівочий
Й назавжди залишаюся в нім

Лебідь мого натхнення
упився бгангом(1) таланту
і декілька разів намагався
стати жертвою Богині милосердя.
А Дурга(2) розгнівалась від серця
і давай ганяти лебедиху
і давай зганяти всіх поетів
на Мушайру(3)
озера краси.
Камашастра(4) тут гнітила розум,
стрілами вбивала білі крила, -
забруднила Манасаровар(5).
Харішчандра(6)
чесно і правдиво
відшмагав богиню Дургу
і повіяв вітер Милосердя
на змагання поетичних жертв.

А мій лебідь там тримався сміло,
бо упився конопляним бгангом
українського прагнення
досягнути мудрості Манасаровара.

Тлумачення:
1)бганг - наркотик з коноплі;
2)Дурга - богиня Милосердя і Гніву;
3)Мушайра - змагання поетів;
4)Камашастра - наука про кохання;
5)Манасаровар - озеро в Гімалаях, відоме свєю красою, де літають білі і чорні лебеді;
6)Харішчандра - міфічний цар, відомий своєю правдивістю.

з презирством
з презирством
з презирством
велю я
не чути твоїх доріг
змалюю обличчя краю
фарбами втіх
картиною відшліфую
оленячий ріг
проб'ю я
проб'ю я
зневаги міх
і зерна на землю не впущу
не виросте хліб насущний
презирства
з-під
твоїх
ніг

В якій криївці заховалася любов,
Ота, що не розгублена батьками,
Що крізь тортури й страх вставала знов,
Збирала юнь на битву з ворогами,
Щоб вирватися із тяжких оков.
В якій криївці заховалася любов?

В яку годину огорнув нас страх,
Уївся хробом у невинні душі,
Вчив доносити, знищував у снах,
Складав відзнаки у товсті папуші,
Робив із нас рабів послушних на очах.
В яку годину огорнув нас страх?

Як сіяли байдужість в душі нам?
Оту що без зерна росла незримо,
Що на догоду нашим ворогам,
Зробила українців тут чужими,
Віддала владу грошовим мішкам.
Як виполоть лиху байдужість нам?

Завітали хлопці браві
        До шинкарки Рівки.
Взяли, суто для забави,
        Піввідра горілки.

            Приспів:
Наливаймо первачок
        У келішок–гранчачок!
Під солоний огірок
        І сальця шматок.
Будьмо дружно вихилять,
        Щастя-долю вихвалять.
Як гуляти, то гулять
        На увесь шинок!


Стали думать і гадати,
        Як її не стало:
Ще горілки треба брати —
        Піввідра — замало.
            (Приспів)

Як допили, знову стали
        Думати-гадати,
Що відра — таки замало,
        Три відра — багато.
            (Приспів)

Так гуляли до світання,
        А як сонце встало,
Порішили одностайно:
        Три відра — то мало.
            (Приспів)

1.
Хлюпотить стрімка водичка,
В’ється, ллється річка Стрічка.

Веселенька та гарненька,
Ще, як небо, голубенька.

Ось біжить та річка Стрічка.
Бачить, Човник край водички.

На піску собі дрімає,
Попід сонцем загоряє.

- Човнику, - питає річка,
Чом дрімаєш край водички?

Чом не плаваєш, рідненький?
Човник каже: Я маленький.

Ще не плавав я ніколи.
Не пройшов цієї школи.

Та й боюся я водички,
Бо стрімка ти річка, Стрічко.

- І хоча стрімка я річка, -
Каже Човнику та Стрічка. –

Та човни - то мої друзі,
Величенькі і недуже.

Простягай своє весельце,
Попливеш, немов по скельцю,

Повз барвисті береги,
Повз ліси, гаї, сади...


2.
Човник, дітки, хоч дрімає,
Втім весельце простягає.

І побігли отже річка,
З нею Човник невеличкий.

Сонце в небі синім сяє,
Пташка весело співає.

Гілочками ліс шумить,
В полі колос шепотить.

Човника все забавляє,
Він уже й не уявляє,

Як міг жити без водички,
Без тієї річки Стрічки.


3.
Та аж раптом чує він:
- Човнику, тобі уклін!

Колосків ось назбирав,
Та вже трішечки й пристав.

До містка ще йти далеко.
А для тебе, бачу, легко

Річку Стрічку перетнути,
Того берега сягнути.

На тім боці моя хатка.
Бачить Човник – Мишенятко.

- Що ж, стрибай хутчіш до мене!
Підсоблю тобі, я певен, -

Каже Човник Мишенятку.
Ген видніється вже й хатка...


4.
Підпливають. Чують: Може,
Човник й Білці допоможе?

Назбирала я горішків,
Утомилася втім трішки.

Та ще треба завітати
Ховраха ось привітати.

Бо цієї, знаю, днини
Він святкує іменини.

- Не журися, тітко Білко,
Довезу тебе я швидко, -

Човник їй відповідає.
П’ять хвилин лише спливає,

І ось Білку зустрічають
У Ховраха, пригощають…


5.
А наш Човник пливе далі
Повз лісок, квітучі трави,

Повз хати, сади, городи.
Раптом чує. - Цей добродій

Неодмінно допоможе.
Човне, підпливи, як можеш! –

Хтось до Човника гукає.
Бачить Човник, так то Заєць

Із Зайчихою стоїть.
Та йому оце кричить.

Біля Зайця - Зайченятко,
Вередливе немовлятко.

Підпливає до них Човник.
Каже Заєць: Кошик повний

Моркви ми от назбирали,
Дім далеко, але з нами

Це маленьке зайченятко,
Все жаліється на лапки.

Цілий день собі стрибало,
От і силоньки не стало.

Самостійно йти не хоче.
Не повернемось й до ночі

Ми додому. Бо в лісок
Шлях веде через місток.

- Не хвилюйся так, сіренький.
Човен, бачиш, я швиденький.

Тож, усю твою родину
Переправлю за хвилину.

Зайця Човник заспокоїв.
Й слово стримав. А навколо

Літо барвами рясніє,
Річка Стрічка голубіє.

Бабки жваво скрізь літають,
На ніс Човнику сідають...



6.
Але, що це? Дядько Заєць,
Звів угору раптом палець.

Бачить Човник – Пташенятко!
Долетіло голуб’ятко

До середини аж річки,
Та втомилось невеличке.

Крильцями усе тріпоче,
І от-от у воду вскочить.

Вже не стало сил летіти,
Десь на гілці відпочити.

Човник швидко підпливає,
Та весельце підставляє.

Пташенятко тут зраділо,
На весельце, звісно, сіло.

Закурликало від щастя,
Що минуло те нещастя,

Що вернеться до матусі,
Бо ота сидить у тузі.

Вдячна Човнику Пташина,
Врятував бо її сина.

Звірі Човника вітають,
Дійсним другом величають.

Дружбу вірну пропонують,
Всім, що мають, тим частують...

Ось і сонечко сідає.
День ясненький догоряє.

Час додому повертати,
Там до ранку спочивати.

Човник друзям обіцяє,
Що до них знов завітає,

У хазяйстві підсобити,
Діток плавати навчити...


7.
Темно-синю відкриває
нічка парасольку.

Золотавий місяць сяє
в небі замість сонця.

Сни чарівні скрізь кружляють,
Зірочки вогнями грають.

Лісових малят матусі
У колисочках гойдають...

Спить і Човник край водички.
Не дрімає тільки Стрічка.

Струни хвиль перебирає,
Колискову всім співає:

- Віченька стуляй.
Люлі-бай...

Зтьмянiлi букви стислих речень
Про змiст, не вiльний заперечень
Вiдлунь глухої боротьби,
Смiливих мрiй, розлук, журби,
Коротке щастя й бiди скорi
Миколi донесли, в мiнорi
Якiсь хвилини вiн, як я,
Та врештi розповiдь моя
Скiнчитись мала би щасливо,
Якби герой собi на диво
З листкiв пожовклих хоч рядок
За натяк взяв чи за урок.
Чому б iсторiя не вчила
В любовi надто цьомна сила,
Щоб розуму здалась вона
Їй силу дав ту Cатана.
Як починалася запекла
Вiйна добра з загоном пекла
I бог наборами чеснот
Озброїв люд, щоб заколот
Бiсiвський подолати зразу
Та швидко винищить заразу,
Тодi за всю пiдступнiсть зла
Любов сильнiшою була.
Куди не вткнув би дiдько роги
Нiде не бачив перемоги.
Любов будила доброту,
Любов зганяла пiдлоту,
Погорду, жадiбнiсть потворну
I марнославства заздрiсть чорну.
На тiй i цiй з земних пiвкуль
Перетворити в круглий нуль
Душi невинної страждання
Любов готова, та в змагання
Лукавий правила змiнив,
Любов просту вдесятерив
Й тим пристрасть вигадав новiтню,
Палку, слiпу, пiзнiше хiтню.
Земним коханням весь цей сплав
Проклятий бiсисько назвав,
Ще й знахабнiлий вiд удачi
То скалки льоду, то гарячi
Ревнивi мрiї сам по дну
Подружнiх вуз, як похiдну
Кохань, знедолених в природi
Понатикав по власнiй модi.
Для сну нерадiсний сюжет
Мiж раєм й пеклом паритет
Любов тримає наодинцi,
Комусь гiркi її гостинцi,
Комусь пiснi, комусь смачнi,
Хоча й недешевi в цiнi.

Ти – мовчазний і тихий,
Я – серед літа сніг.
Ти – моя ніжна втіха,
Я – твій найтяжчий гріх.
Каятись будеш завтра,
То ж не шкодуй, люби!
Впала хрестова карта,
Мов данина юрби.
Погляди. Злість. До біса!
Знаю одне: люблю.
Гостряться срібні списи
Заздрощів і жалю.
Бог ти чи демон? Милий...
Бачу в твоїх очах:
Янгол полоще крила.
Тане прогірклий страх.
Буду вогнем чи річкою,
Холодом чи теплом,
Тільки не буду звичкою,
Тільки не буду сном.
Вітром у мушлі, маревом,
Стрілками, що на схід.
Буду відьомським варивом,
Пити, котре не слід.
Буду гіркою вишнею,
Буду терпким вином,
Буду святою, грішною...
Тільки не буду сном...

Да, я ничтожество нерукотворное!
Одушевленное одним тобою...
Играю я то в жизнь, то в смерть притворную,
Навеки поглощенная мечтою...
Да, я несчастная, тобою проклята!
И нет дороги назад из прошлого...
Но чаша времени до капли допита -
Глоток плохого, глоток хорошего...
Хоть память вытерла твой лик таинственный...
Но вглядываюсь я в толпу прохожих...
Ведь среди них потерян ты, единственный...
Единственный, но так на них похожий...
Да, мне не выбраться из пут презрения,
Вновь толкуя сны в старинном соннике...
И как на зло в окне - луны затмение...
И вянет роза на подоконнике...

Немає більше сенсу йти на гору,
бо хрест зламали (чи звалився сам),
і вимерло село недільним мором,
і на пустир перетворився храм.

Мій медальйон розпався на пружини,
лишився хрестик (ще хрестив отець),
і купка хвої, горсточка ожини,
і я, зминулоприбульний мертвець.

Упала церква, хряснула дзвіниця,
і синє небо затягло в габу
молитву й сльози. Не потрібна криця,
коли останню віднесли рабу.

Задвірок мертвий. Дерево холодне.
Холоне ніч у мене на очах.
І тільки мертві погребають дзвони,
щоби не чув їх пращуровий прах.

І чорний сокіл пролетів крізь місяць,
і прокричав востаннє з висоти:
"Цей світ горить". І тільки з неба спиці
з вогню на землю зводили мости.

...А сухозлітці вже не розцвісти.

Боже Великий, Творче всесвіту,
На нашу землю поглянь!
Ми були вірні Твому завіту,
Вислухай нині наших благань.

Заради чого? Заради бога?
Тебе простити? Тебе німого?
Забути сльози? Забути прозу
самотніх ранків, дощів, морозів?
Чого ти просиш? Любов - не гроші
і не заміниш купюру зношену.
Я відпустила - усе простила:
життя змінила, шампунь і мило,
змінила запах, коханню крапка.
Зі мною, може, тобі канапку?
Чого ти хочеш? Зі сліз сорочку?
А, може, навіть у крові змочиш?
Пусти, коханий, складати зламки -
дурна робота, підхмарні замки.

Я жінка, що схожа на іншу жінку,
у мене такі ж, як у неї брови,
так само я мрію про мрію взимку
і очі мої все такі ж, не нові.
У мене,напевно, як в неї, вдача
і розмір ноги в нас один - не дивно,
я жінка, що схожа на іншу, значить -
нічого нового: константи змінні.
Я в слід по її слідах ступаю,
іду, пропускаю її в фарватер,
і знаю: давно вже не йду по краю,
я переступила - хоч мить літати.
Я жінка, що служить люстерком іншій,
вона нам обом нафарбує губи.
І спогад на двох в нас один - торішній,
чийсь номер мобільного - спільна згуба.
Я жінка, що схожа на іншу жінку,
та погляд її все ж не мій, одначе,
хоч книжка у нас на одній сторінці,
вона в задзеркаллі щасливо плаче...

Пролітають секунди неспішно,
Вже відцвів і бузок, і жасмин,
вже кохання весняно-безгрішне
відгоріло, пройшло до зими...


Не тріпочеться птахою серце,
відспівали своє солов'ї,
призабуті у клопотах терції -
ними травень мене напоїв.


Завмирають обрАзи асвальтово,
що весною боліло - прости.
Мармурово-вокзально-базальтово
наче час на пероні застиг.


І неспішно минають хвилини,
кадри псевдо-німого кіно,
все неначе поривом заклинило -
рушив світ, а куди - все-одно...

Колись давно я відчувала в серці тугу,
В душі пекло невдячне почуття,
Ти у житті міг стати вірним другом,
На жаль нема в минуле вороття.
Ми вороги – і серце замерзає,
Воно, як птах, скалічений життям,
Воно, як птах, що в небі не літає,
А тільки мучиться своїм буттям.
Воно, як криця, твердістю вражає,
І, як вогонь, не гасне від сльози,
Та іноді неначе помирає,
Як сонця жар після холодної грози.

- Говорив – я не вірю в кохання…
- І мені він так теж говорив...
- Запевняв, що є тільки бажання,
а я вірити в це не хотів.
Я так мріяв зустріти єдину,
і шукав я її, і чекав.
А самотність штовхала у спину –
я життя на ніщо розміняв.
В сорок років я став уже сивий
і на близькій нозі з журбою…
А от друг мій, здається, щасливий,
бо зустрівся тоді з тобою.
Знаєш, як він тебе кохає…
- Так, я знаю… Звичайно, знаю.

"Что ж, начинай собирать чемодан, Улисс,
Пой свои песни перемещённых лиц..."
Г.Каневский


Мальчик, прощаться с прохладцей в подстрочнике – дудочки…
Вот акварель января потекла...и не видно ни глаз, ни лиц.
Плачу, как деревенская горькая полная дурочка,
Ты улыбаешься, словно потомственный маленький принц.
Ты улыбаешься, ты растворяешься в узенькой улочке,
Голубь воркочет, рокочет авто и заветный блиц
Мой остаётся несыгранным …хряцай с кунжутом булочки,
Жди посреди вселенной, тоскуй как потерянный лис.
Кризис минует, сминая листы и ломая лопасти
Пальцы сжимая судорогой дорогой и больной вдвойне:
Если случилась боль в подреберной (заветной) области,
Если лучится за полночь светом в далёком твоём окне,
Значит, скорее жив пациент, курилка, скорее умер чем,
И эта возня мышиная, реплики скептиков из-за кулис
Не помешают верёвочке ниточке тоненькой умничке,
Не помешают виться к тебе и к тебе одному, улисс.

Тихо крапають сльози дощу
На барвисту хустиночку літа,
Я із серця тебе не пущу,
Вперто, мріючи, знову зустріти.
І, якщо між несправджених снів,
Хоч шпаринку залишиш у дверях,
Я пройду босоніж по стерні,
Та знайду наш омріяний берег.

"Лети. Тебе ж не втримаєш, мій вітре,
А я люблю..." - "Облиш. Банально. Це мине.
Ну не руками! Ось хустинка. Витри.
Тримай себе в руках. І годі про сумне.

Розказуй-но про плани, про роботу.
І як там син? Здоровий вже? Привіт йому.
А я... Я поряд. В асьці. Я ж не проти...
Не треба, не дзвони. І не питай, чому.

То як ти далі?" - "Далі?.. Якось буде.
Занурюсь у роботу, грошей нагребу.
Бо гроші треба. Ну хоча б для блуду.
Та ні. Не питиму. Бо син. Тому - табу.

Чи навпаки - подамся в депутати
Але брешу: всеж не настільки допекло...
Ще може вірші спробую писати.
А що? І я борщі хлебчу не постолом!

От напишу: "люблю... - Облиш, банально"
І надішлю кудись. Напевно, в Самвидав.
Хоч вийде щось, напевно, п'ятибальне
Чи "п'ять і п'ять". А що, Майстерні, я вгадав?

І натякну, що вільний, що самотній
Так ненав'язливо... Можливо, у "P.S."
Е-мейл лишу... Тож певно біля сотні
Листів прийде від молоденьких поетес"

Один амбітний Олівець,
Загострений завжди, як жало,
Казав: «Я світлий острівець
У морі Олівців недбалих!
Бо в органайзері, поміть,
Усі Тупі і ще Тупіші,
Тож, лише мною кожну мить
Бос користується та пише…»
І кожен день тиради ці
Він проголошував амбітно,
Аж доки серед Олівців
Не став опецьком непомітним.
А потім Олівця не стало.
Його до краю вже списали.
..............................
Не в дивину робота на кумира
Але й жертовність вимагає міри…

Людина – темная тварина:
не кінь, не кіт
і не собака.
Людина
всім тваринам винна.
І не собака,
та все ж гавка.
Слабка, розумна
і жорстока,
страшна тим розумом
і Богу,
який вже й не дотягне
строку,
бо він обрав
не ту дорогу.
Собака – очі не сховає,
тихенько гавкне
і не збреше.
І котик
добру душу має.
А коник –
то і кінь, і вершник.
То є питання до Живого:
«Убогий світ – і є – той божий?
Чи то Ти Сам творив убого,
чи то Диявол перехожий?»
Людину Ти родив від мавпи
(Тобі вже попелу не стало,
як рай варганив
з пеклом навпіл
і лив за шкіру
наше сало)…
Тоді вже пекло затопили,
було де грітися Святому.
І коник там (бо від кобили),
і котик
(став святим потому).
Та хто ж з святих
попрати схоче
Покрову ту –
чим люди вкриті…
Ти заміси людину,
Отче,
із попелу
в своїм кориті.
Хай знову йде до Тебе Каїн
і Авель
з жертво-хабарами.
Тоді і Ти
свій кинеш камінь
у тих повій,
що таборами,
чи то колінами йдуть –
Амен!

13.06.08

І.О.

Луна хоралів…Каберне…
не відверне, не охолонить…
не нами знаки на долонях
написані,
не нам сльозить
їх шлях незнаний і зникомий,
шукати в крапках
привид ком…
безсоння мідним п’ятаком
перекотилось через луки,
за обрій, де гонець розлуки
готує чарівне вино
кленове,
де не спить давно
і марить серед гір і звуків,
і креслить кола по журбі,
хоч точно знає,
що не ті,
не з тими, не тоді…
та й годі
годити світові цьому
під щем нечуваних
мелодій…

Oh, would you fold thy powdered wings
To shun the fire?
Or will you walk me overhead
To drain my mire?
Or would you preach a decent lie to earthly beggars
And fly thy promised forty knots
Upon thy cradle?
And if the lusty grin of Fate
Once shines to dig me,
Would you, my angel, be so kind
To pull the trigger?
And if that happens, would you bet
To bring me over?
To nurse me there, scratch my back
And feed on clover?
Or will you take thy Holy Bat
Now to console me
And lay me gently on my bed,
My darling, won’t you?

Крихітка сонця у попелі Сходу,
крапелька віри в напої богів
очі вологою вкриє –
хвороба
зветься тобою – я вже захворів.

Сни і бажання сплітаються в тебе,
сміх і безжурність – у твої слова.
Ти, тільки ти, мені більше не треба,
був би щасливий… А так… самота.

Крик від нестачі живиці-любові…
Я прокидаюсь із змерклого сну.
Чую тепер тільки святість у слові,
мовленім стиха тобою, …люблю.

березень 2000 р.

Замріяно дивився в очі цієї жінки –
шукав спокою і вдоволення.
Зводив храми і рушив їх,
вкотре і вкотре розбивався на скалах її рішучості..,
але все ж чекав…
сонця на Сході,
вістки в поштовій скриньці,
свого щастя, спокою і вдоволення;
бо вірив, що її сміх – то сонце,
її щирість – весна,
а вірність – життя
ще не пройдене,
не сплюндроване,
не зганьблене,
а чисте й святе, як небуття –
буття казкове й нереальне,
як мрія…

Він був мрійником.

травень 2000 р.

Виведіть мене з соціуму,
життя розмалюйте фарбами.
Хай вийде на шпальтах газет
моє розкуйовджене фото.

Я довго шукатиму щастя
в обіймах зірок і планет,
я вічно триматиму зброю
своїми солоними пальцями.

Кохай мене, мила. Я вже…
Кохай мене. Хочеш? Не хочеш?
Як знаєш; поверну своє,
а далі д’горі та до сонця.

Тікатиму в світло чи тьму,
кохатимусь в вічності митях.
Я все розкладу по полицях,
коли відшукаю свою
просякнуту волею совість.

березень 2001 р.

Заспокоїтися і віддати вітрам
свою тиху і добру, збезчещену душу.
Відшукати бухельце, налити сто грам,
перекинути в себе і стати на сушу

з корабля своїх мрій до жінок, до повій,
до закурених, наскрізь пропитих кав’ярень.
Плазом йти між лайна і, воскреснувши, твій
недоторканий образ побачить між марень.

Вийти ницим, як є, і до твоїх колін
ненароком упасти, …припасти устами,
сотворити прекрасне, зібрати полин
в серце своє, і потім віддати віршами.

Якщо зможу – зроблю, а як ні – то пробач.
Прокляни, якщо зможеш, нічого не бійся.
Лише прошу, ніколи-ніколи не плач.
Лише прошу, ніколи із цього не смійся.

червень 2001 р.

Не воруши. Що було, те було.
Не ворожи на гущі і по зорях,
Півнячім волі, бичім міхурові,
Забудь про чародіїв і таро.

Кричать дурні, мовчать дурні – усі,
Хто був десь поруч вічних круговертей,
Волають і благають: „Смерти! Смерти!”
А інші йдуть по шляху на руці.

Несхитна доля. Фатум. Вічний щем.
Не буде більше віри в одкровенне.
Лише лице чомусь таке скажене.
Лише мій меч упав. Лише... Лише...

2001 р.

Спочатку було слово, потім – справа,
спочатку було добре, далі – зле.
А потім розуміння: все пропало,
я зруйнував, я знищив геть усе.

І крикнув день розпатланим фальцетом,
і сон зачах в моїх сліпих очах –
я можу бути дурнем чи поетом,
я мушу бути іншим: так чи так.

Впаде востаннє на Господні длані
твоя сльоза. І стомиться душа.
Пробач мені, я все зроблю, кохана,
щоб бути поруч. Дай мені ножа:

я заточу три палі напровсяк.
На них посаджу гонор, хіть і страх.

2002 р.

Перехрестя доріг,
і хрести навкруги.
переламано дні
на хребти і мозолі.
Дайте трохи святої
чужої води,
трохи дайте мені,
я не прошу усього.

Ти був зламаний сонцем,
у твоїх очах
я побачив усе,
що лишилось від вітру.
Так, це мало, це крихти...
прокладено шлях:
не тобі й не мені
тут порядки творити.

Ти був хрещений в крові,
а не у воді,
мій проклятий, святий
і безтямний народе.
Я хотів бути болем,
але не мені
так судилось. Хтось інший
обрав таку долю.

Був листопад...
і сон мене раптом зломив.
Я побачив зненацька стовпи
і колоди,
хоругви понад броди,
процесія днів
все шукала для себе
доладного ходу...

Але я не впускав
його руки і дух.
Я тримав скільки міг,
та усе ж не дотримав –
пропустив – і заскімлив,
як в небо псяюх,
було важко і гірко,
і сумно, і сиро.

Будь здоровий, народе,
май силу і щось,
трохи краще, міцніше,
добріше і певне,
Бо, на дідька щоденно
нам треба було,
мати хліба кавалок
і сало буджене?

Ти не знаєш? І я
вже не певен у тім,
що хоч трохи іще
розуміюсь на світі.
Знаю тільки, що діти
у ньому святі,
знаю тільки, що хочеться
бути, як діти... .

грудень 2001 р.

…і щастя – це хвилини півтори.
Мойсей Фішбейн

І щастя – це хвилини півтори,
Чи, може, дві, ну, хай і три, від сили,
А далі, як усе – до крові жили.
Точи з них сік до часу, до пори.

А потім знов латай свої штани,
Заштопай капці, сполочи шкарпетки,
В кишеню – пачку жуйки, три монетки
(на щастя) – це частина гри.

Бо буде вечір і сумне дівча,
І ти самий собі незрозумілий
Шукатимеш у ті короткі хвилі
Краплини щастя, вічності буття.

По всьому буде сумно, як завжди,
Бо щастя – це хвилини півтори.

жовтень 2001 р.

Вже пізно, ти вже не повернеш
ні почуття, ні дотики мої.
Все те, що було, вже померло,
Лиш осад спогадів в душі.

Який, як книжку, я гортаю
В самотні дні меланхолійні,
Коли жалію за тим, чого немаю,
Й плекаю нездійсненні мрії.

Можливо, ми б були разОм
Рік чи місяць, не знаю.
Та нащо думать назад,
Якщо й так цього немає.

Доля нас, звичайно, не спитала,
Зробила все, як завжди, по-своєму
Та, значить, так і бути мало,
що ти і я навік окремо.

Вже завтра мене не впізнаєш,
Підеш своїм шляхом, а я - своїм.
Я книжку потріпану сховаю
І відкладу у довгу скриню снів.

Так неймовірно порожньо в житті,
Таке усе штамповане й безбарвне,
Що зникнути з лиця землі,
Не бачити нічого, мрію марно.

Безглузий кожен божий день
І кожне слово сказане- без змісту.
Туди- сюди снують маси людей,
Вони лиш вміють пити й їсти.

Немає моралі, зникли ідеали.
Віру, Любов І Милосердя
Давно повісили і розіп'яли
І залишилось лиш гниле осердяя.

1.

Від маленької Марічки
Повтікали Черевички.

- Повтікали?!
- Повтікали!
- Ну, а що вони казали?

А казали вони ось що:
- Нам набридли плями, тощо.

Нам набридли бруд і пил.
От, хоча б нас хто помив!

Та про нас тут забувають,
Погулявши, розкидають

По віддалених кутах,
Де вночі проймає страх.

Треба звідси нам тікати,
Та про себе гідно дбати!

- Так казали?!
- Так казали!
- І куди попрямували?

А пішли вони до річки.
- Може, там біля водички

Ми господаря знайдемо,
Й у ладУ з ним заживемо.

Будемо завжди ми чисті,
Зірочки мов ті іскристі, -

Гомоніли Черевички,
Поспішаючи до річки.


2.

Першого, кого спіткали,
Був Єнот, відомий праля.

Як побачив Черевички,
Заволав: Мерщій у річку!

Буду, друзі, я вас прати,
Та весь бруд той відтирати.

- Ні, - сказали Черевички, -
Ми не шарф, не рукавички!

Нас не можна отак прати!
Мити треба й витирати.

- Якщо так, то вибачайте, –
Праля каже. - Прощавайте!


3.

Ідуть далі. Бачать, Жабка
Плигає “на босу лапку”.

Привітались Черевички,
Кажуть Жабці: Невеличкі

Ми за розміром й легенькі.
Буде в нас тобі добренько!

- Може, й так, - їм каже Жабка. -
Та перетинки на лапках

Важливіші за взуття,
Бо полегшують життя.

Завдяки їм у воді
Впевнена завжди. Утім,

Це підтвердять й жабенята.
Чапля поруч! Прощавайте!


4.

- Може, Чаплі ми потрібні?
В неї лапи довгі, сильні.

Не завадять край водички
Їй гарненькі Черевички, -

Друзі наші так міркують,
Та до Чаплі вже прямують.

Чапля радо їх зустріла,
Та, однак, не захотіла

Узувати Черевички,
Щоб ходити біля річки.

Друзям так відповіла:
- Я не дівчинка мала!

Треба в лапах чіпкість мати.
Це їм буде заважати!


5.

- От і Чапля не схотіла
Бути з нами. Полетіла! -

Зажурились Черевички,
Посідавши біля річки.

Сонечко у небі сяє,
Річка сріблом відбиває.

Рибка хвостиком плеснула,
Їх увагу привернула.

- Рибко, Рибко невеличка!
Може, треба Черевички? -

Друзі Рибку запитали.
Та вона лише здійняла

Стовп із крапельок водички,
Та й пірнула углиб річки.


6.

- Але ж треба лапи мати,
Черевички узувати? -

Раптом чують Черевички
Десь з-під гілочки вербички. -

На образи не зважайте,
Та додому повертайте.

Бо хоча ви, друзі, видні,
Та нікому непотрібні,

Окрім дівчинки Марічки,
Бо її ви, Черевички.

Дивляться, так то – Горобчик,
Отакий сіренький “хлопчик”,

До пониклих промовляє,
Їх додому відправляє.

- Що ж, - міркують Черевички, -
Воно так. Біля водички

Добре нам, як сонце сяє,
А, як задощить... Немає

Навіть даху, щоб сховатись,
Можемо втім зіпсуватись...


7.

Повертають Черевички
Знов до дівчинки Марічки.

А вона їх зустрічає,
Та до блиску начищає.

Ще й говорить: Черевички,
Не тікайте більш до річки!

Обіцяю про вас дбати,
По кутах не розкидати.

Будете у мене чисті,
Зірочки мов ті іскристі!

Черевички пораділи,
Та дівчаті все простили.

Почали у дружбі жити,
Миром й ладом дорожити...
..................................................
От і все про Черевички,
Що тікали від Марічки.

Ворона прагнула кар’єри.
Долала звукові бар’єри,
Вокал сумлінно тренувала,
Навчалась вперто і тривало.
І дочекалася. Насилу
ЇЇ сумлінність оцінили.
Настав для істини момент
І вже Ворона - диригент.
У Гай призначили її
Керівником до Солов’їв.
Тож, одягнувши чорний фрак,
Ворона всім сказала: «Так!
З цієї самої хвилини
Я вимагаю дисципліни.
Ніяких фьють, ніяких тьох,
Чи айяя, чи ох-ох-ох!
Це витребеньки для нездар,
Бо мусить бути тільки КАРРР!»
Навчальний марафон тривав,
В Гаю не місяць, і не два…
Засумували Солов’ї,
І восени в чужі краї
Гуртом відправились вони,
Де глум ніхто їм не чинив.
Ще й досі в тих чужих краях
Лунає пісня Солов’я.
А що ж Ворона – диригент?
Вона як справжній «шоу – мент»
Тримає щастя в кулаку,
Вчить Горобців у тім Гайку.
…………………………..
Ті хоч і галаслива рать,
Та за кордони не летять!

Знов небо строкатий плете візерунок, коли починаєш любити як вперше
І тихий в божественній млі обладунок зі шрамів сердечних не видасть, не збреше.
Солодкою ніжністю, моквою тіла полинем туди, де Заграви магічні,
Безумну злу ніч цю розріже Ярило, для Наві сяйливий противник одвічний.

Утонуть бы в небе,
В облаке парящем,
Жить не странным прошлым,
Только настоящим.

Раствориться в ветре,
В серебристых струях,
Расцвести ромашкой
В солнца поцелуях.

Шелестеть листвою,
Засверкать зарницей,
Пролететь над морем
Легкой белой птицей.

Разливаться в венах
Теплым шоколадом,
И в тебя влюбляться,
Засыпая рядом.

Танцюй з вовками, ставай кривавим

Хворій на волю, втрачай моралю,

Згрібай коштовності, шукай коралі

Ставай як привид або як сталь!



Не май ні серця, ні духу в тілі!

Лише одне тримай на цілі:

Сягнути зорі – аби із злата!

Натягуй залізні на плечі лати!



Чекає на тебе твоя сваволя

Аби рабом собі підчинити,

Танцюй з вовками, така твоя доля

Вбивати чи бути вбитим!

Я тепер повільна, мов черепашка.

Повзаю так повільно, як колись
               ширяла важкими крилами -
               то вони стали панцирем -
               рідною хатиною з єдиним вікном,
               точніше дверима.

Іду собі...
Пересуваю ніжками...
Хтось щось кине в мене,
а я шусть - до себе сховаюсь.
Кличуть мене, кличуть -
               не виходжу (навіщо мені їхнє вибачте?)

Що я там роблю?
Живу!
Повільно - часу немає.

Живу і згадую про крила,
               про перетворення.

Живу, знаючи, що можу і не жити черепашкою,
можу знову стати лебедем.

Тільки навіщо?

Краще мати хатину:
               тверду,
                   побудовану на міцній основі
                   закам"янілих
                   завосковілих
                   відкраяних від себе крил,
               ніж літати вніде,
               ніж летіти до сонця,
               ніж без нього шубовснути вниз,
               ніж постати під жертовний ніж,
               ніж вискубувати з тіла перо,
               щоб написати про лебедя,
                   щоб намалювати озеро,
                   щоб потім знову летіти
                   і не знати, де зупинитись,
                   чим поживитись,
                   як "пережити",
                   куди долетіти,
                   щоб відпочити...
Тепер я повільна,
               мов пташка,

                   ОЙ!
                       вибачте!

                           ч е р е п а ш к а

Я - іграшка.
Дитина зі мною бавиться -
і я стаю нею.
А коли мене беруть у тролейбус -
Швидкоплинно помічаю,
що кондуктори дуже схожі на свої тролейбуси...
Так само,
як книги на своїх письменників.
Все схоже між собою,
особливо це видно,
коли людина молиться образу...
Тоді вона теж образ.
Але коли цілує розп'яття,
- я ДИВУЮСЬ її байдужості!

Зі мною такого ніколи не буває,
особливо якщо я в руках у дитини!