Дивлюсь в вікно на місто сонне -
Його прогрес не оминув,
А дух мій знову у бездонне
Море минулого пірнув.
Так ностальгія душу в'яже,
Що іноді хоч вовком вий,
Але ніхто мені не скаже
Звідкіль узявся сум такий.
Чому так хочеться взлетіти
В сідло, й пришпорити коня,
За вітром навздогін спішити,
Крізь барви танучого дня.
Поринути у вир шалений
Із небезпеки і пригод,
Відчути - ти не полонений,
Нема для тебе перешкод,
Тебе не зрадить шпага вірна,
Любов у мандрах вбереже,
Й, раптом, Фортуна непокірна
Обере своїм протеже.
Але коли душі досягне
Той запал й серце спалахне,
Одразу дійсність назад тягне -
Надвоє бідолашну рве.
От дух притулку й не знаходить -
Між дійсністю й минулим бродить.

Ясна ніч – це мій день.
В ній я розквітаю,
Піднімаюся й у небо,
Наче птах, злітаю.

І лечу на крилах вітру,
Від турбот звільнившись.
І зірки, неначе квіти,
У волосся вплівши.

По Чумацькому шляху
Поглядом блукаю.
Свою зіроньку одну
Там я відшукаю.

Дихаю на повні груди
Повітрям з кришталю
І зникають у нікуди
Всі тривоги й жалі.

Якб ти був небом,
Я б хмаркою стала.,
Я б із тобою завжди літала.
Якби ти став вітром,
Тополею б була,
Твою ніжність і ласку повік не забула.
А якщо ти грім,-
Я – блискавка твоя,
Бо ми нерозлучні з тобою.

Я більше не плачу. У мене апатія.
У тебе дружина, у мене – вірші
Це не божевілля, якась псевдо стадія
Моїх особистих мурованих стін.
У мене цитрина, у мене цигарка,
Колега квадратний на вечір, в стіні
Це мій телевізор, - самотність квадратна,
А може в квадраті, у кубі, в житті…
Я більше не плачу, але й не сміюся
Цей псевдо вишкір з обличчя зійшов
Я его-віршам на папері молюся,
І рим не шукаю до слова «любов».
Дзвінки телефонні, стукіт у двері
Мені, що до того? Залиште, ідіть…
Мій погляд видлубує дірочку в стелі -
Це мій особистий, надуманий світ.
За стінами люди, щасливі, веселі
В людей, мабуть діти, родина, сім’я
А у мене вірші і багато паперу
В який загортаю безглузде життя.
Загортаю і спалюю. Але не плачу.
Не жаліюсь нікому, не прошу нічого.
Я сама щаслива, копійками здачу
Дали у тролейбусі, що їхав до Бога.

завтра княгинею Ольгою бути
спалити місто
голубами
шмагати пекучим прутом
усіх
кого назву ворогами

кидаю погляд
як ворону
туди де вчора
ще були твої сліди
я вся
наче ропа
солона
з замоченими клаптями
біди

заплітаю прокльони
в молитву
аж кров у венах
зривається з ритму

помста з’їдає мене
як виразка
тепер я сильна і надто бездомна
мені з тебе
ніколи не вирости
душа ще не мертва
але вже непритомна

Любов не шукають, як цвіт папороті,
У ніч на рік єдину.
Її знайти у лісі годі
Навіть у білу днину.

Любов не дарують, як коштовну прикрасу
Чи букет чарівних квітів.
Її діаманти не меркнуть від часу,
Не в’януть повік її квіти.

Любов не міняють і не продають.
Легше душу продати у пекло.
Її зберігають, плекають і тчуть,
Мереживом сонця і неба.

На стіл самогон, огірочки і сало!
Це ж радісні поминки, браття, тепер.
Бо вже ОБС (Одна Баба Сказала)
Усім роздзвонило, що Кучми не стало:
У клініці - точно, німецькій! - помер.

Ви чули слова його «прес-секретутки»:
Живе, ще й підписує щось там? Ню-ню!
Якщо нам приємна і радісна чутка,
Ми їй, а не владі повіримо хутко,
Бо звикли, що влада нам каже брехню.

А Кучмина смерть - це підстава радіти
Для тих, хто існує в жахливій нужді
В той час, як не знають, де гроші подіти,
Високі чини, олігархи й бандити,
Які нажились на народній біді.

Вмер «їх» Президент - так і треба! Крім того,
Багато хто вірить у казку просту:
Коли оберуть Президента нового,
Це прийде месія, нам посланий Богом,
І ціни впадуть, а зарплати зростуть.

Але - що за туга, безмежна, як море,
Отим багатьом затопила серця,
Коли повернувся живим Кучма скоро!
Напийтесь же знову, та ниньки вже з горя:
Ненависний ворог уникнув кінця!

І все ж конкурентам на руку, панове,
Цей розіграш чорний, цей дикий «прикол».
Раз кажуть таке - значить, Він нездоровий.
А отже - який третій термін, про що ви!
Хай Кучма вакантним лишає престол!

При цьому нітрохи, мабуть, не цікавить
Наближених до претендента на трон,
Що хай навіть ворог їм лідер держави, -
А гріх хоронити живого, їй-право.
Зробили - порушили Божий Закон.

Це знов за своє антикучмівські сили,
Традиціям вірні «месії» синки?
Три роки тому що, поганці, творили -
Прилюдно опудало Кучми палили
І клали йому поховальні вінки.

В оточенні Ющенка нині ці люди...
А хто ж дає кошти «месії» жерцям,
Щоб віру у нього поширити всюди?
А він відробляти ці гроші як буде -
Служитиме нам чи своїм хазяям?

Чи думав про це ти, шановний читачу?
Я ось як гадаю - скажу без табу:
Його обіцянки нічого не значать -
Вдає він любов до народу гарячу,
А бачить всіх нас там, де й Кучму, - в гробу.

Втім, версія є імовірною досить,
Що «качку» придумав не Ющенків штаб.
А - хто в нас чутки і як швидко розносить,
Дізнатись кортить, зарубати на носі...
Не знаю, кому і яка в них мета.

Що варто додати? Нема чого крити:
БайдУже, хто біля керма взагалі -
Нас дурять, дурили і будуть дурити.
Й різниці нема, скільки Кучмі ще жити -
Чи рік, чи два роки, а хоч до ста літ.

Січень 2004

_______
*Приводом для написання цього твору
була реальна "газетна качка"
про смерть тодішнього Президента України,
розтиражована чотири роки тому
безліччю вітчизняних ЗМІ
(час появи вірша на світ зазначено).

Торбинка в кишені дзвенить,
Як мелодія срібних…
Шумить
Голос Юди
Та каже,
Що більше не буде бідних…

Розбестився плачем монет
У теорію зради…
Корсет
Вже не втримає
Їх та мене
В амброзіях влади…

Двадцять дев’ять,
Як вето, віддам
До себе подібним…
Ґвалтівникам
Десять досить:
Незайманих
Куплять дітей,
Щоб втілити в життя
Ряд бездушних ідей…
Хай сочиться і лімфа,
І кров із дірок?
Хай сміються мімічно вони
Лакмусом єхидним!

П’ять аргентум повіям
У дар, сім – злочинцям…
Товар? Їхні душі
Для мене – товар!
Решту – в борг
Фарисейським щурам…
Хай трамбуються
Ними по вінця!

За тридцяту придбаю
Канат
Для нерівного бою…
Стигмат
На собі не побачу…
Невагомістю шиї
Тріщатиме
Гак наді мною…
Бо ж ми – лЮДИ…

Смак вишневого кальяну
повномісячної ночі
тьмяне світло швидко тане
розімліло напівп’яно
тіло строчить миті сточні

Хтось з’являється щовечір
і запрошує на каву
у спідниці мов пливе чи
проліта кудись До речі
знає що іде вистава

Місяць щирий до нестями
множиться і плодить зорі
і таємними місцями
щоби світ його затямив
відображення просторі

у калюжах залишає

У розсіяному димі
неможливо заховатись
одягались молодими
гримувались щогодини
в рукави напхавши вати

Сиґарети – ніби сходи
винні чарки – то поруччя
що ведуть до кола згоди
де пов’язані всі зроду
із усім скороминучим

Дим усюди Надаремне
накликати свіжий вітер
Кава випита і ревне
намагання встати меркне
перед димним заповітом

„треба жити так щоб вмерти”

Ти не зникай, будь ласка, не зникай,
Міражний спів осіннього кохання,
У гомоні життя не заблукай,
Можливо, ця мелодія – остання...

Можливо, це останні теплі дні –
Вже ранки прохолодні і росисті,
Вже горобини світяться вогні
У переважно жовтому намисті...

Ти подивись, як золотіє ліс
На цьому святі зрілої природи!
Можливо, це останній бенефіс
Моєї сили і твоєї вроди...

я слухаю твій голос
мене він огортає
як дим марихуани
як сон досвітанковий
як море в час вечірній
як павутинка в жовтні
як сніг під ліхтарями
як ковдра з леопарда

я слухаю твій голос
який щораз пірнає
в пастельні барви суму
в туманність Андромеди
у поле рум’янкове
у постіль полудневу
у весни безтурботні
у спогади про вічне

я слухаю твій голос
це все що зараз маю
це Всесвіт і піщинка
це мудрість і безглуздя
це реквієм і вíват
амброзія й отрута
це зречення й кохання
це ти і я в одному

я слухаю твій голос
мене він спонукає
вчинити амнезію
пришити собі крила
допити келих неба
і з’їсти власне серце
та дроти телефонні
стальними ланцюгами
скували мої рухи
я слухаю твій голос

Як у першому класі –
Чорнильні карлючки.
Як у першому класі –
Обгризені ручки.
Як у першому класі –
Чотири плюс вісім,
І записки від Васі,
І Леніни лисі.
І заплаканий розум
Ніяк не сприймає
Те, що Діда Мороза
Насправді немає.
І ти ба – не змінилось
Нічого відтоді:
Дід-Морозами снились
Кирило й Мефодій,
Посилаю в конвертах
Чорнильні карлючки,
По-дитячому вперто
Покусую ручки.
І чотири плюс вісім –
Щоб хліба купити.
Навіть байкери лисі –
Це ж Леніна діти!
Як у першому класі –
Записок доволі.
А записка від Васі
Дісталася Олі…

Ти не з’явився тоді, коли ти мені був найбільш потрібен.
Ти не з’явився тоді, коли мені найбільше був потрібен ти.
Ти не з’явився тоді, коли ти був найбільш потрібен мені.
Ти не з’явився тоді, коли...
Ти з’явився не тоді, коли...
Ти з’явився не тоді, коли ти був найбільш потрібен мені.
Ти з’явився не тоді, коли мені найбільше був потрібен ти.
Ти з’явився не тоді, коли ти мені був найбільш потрібен.
Ти з’явився тоді, коли…
Ти з’явився тоді, коли мені найбільше був потрібен не ти.
Ти з’явився тоді, коли ти найбільше був потрібен не мені.
Ти з’явився тоді, коли ти був мені найбільш непотрібен.

Чи все у цій вправі правильно з точки зору граматики?
Чи все у цій вправі правильно з точки зору життя?

А я сама собі наворожила,
Що так невчасно я тебе зустріну –
Як фінський ніж у мокру голу спину,
Коли на ній ще візерунки з мила.

І вже тоді мені було відомо,
Що ти від мене не захочеш плати,
Що ти прийшов, аби усе сказати,
І щоб забрати з батьківського дому.

Розшифрувала всі можливі коди,
Та ще й донині голову ламаю:
Якщо я й справді все так добре знаю,
Чому ж у нас нічого не виходить?...

не варто було
в очі дивитись тобі
але запізно...
що ти казав про рази?
збились з рахунку давно...

читай по губах
розмотуй клубочки думок
як не можеш вже чути
дзвінків телефонних
на розі уяви і яви…
за місячним світлом
рушають у вирій беззірний
блідою юрбою
твої тимчасові герої…
в цих натяках зимних
застигли всі сльози безглузді
і знаки пророчі
підкажуть дорогу крізь дюни
де грають на дзвонах,
вібрують смарагдом цілющим
у мантрі священного Сонця
на струнах прийдешніх містерій……

Ну, припустимо, хочу:)
Ну щось там колись там хочу…
Та не твоїх кальсонів, канцон і дурних менад…
Ніч стікає губами – гарячий, як гріх, шоколад,
Коломбіно-цукерка, я знову тобі морочу

Мізки, серце і все, що лишилося в тебе, любий…
Кошенятком ласкавим приляж і скажи «Мур-мур»,
Мій смішний Казанова, мій ласий до втіх трубадур,
Що за ніч перемацав жіночу частину клюбу,

Хойті-хойті сюди, в тебе, певно, болить голівка,
Я тебе погойдаю на руцях, наллю розсіл,
Мій Жуане-Іване, надія найближчих сіл,
Твоє кредо довічне: «Менади, любов, горілка».


Ти втомився, я знаю. Та хочеш чайок з лимоном,
Бо похмілля – гребуче. Бо тіло болить і ниє…
Роздягайся, коханий. Я коцом тебе накрию.
Спи спокійно до ранку – і ніч золотим полоном

Заколише-задурить, і ти переспиш до ранку,
І пригоди покличуть, і сурма в штанах заграє…
Залишитися хочеш? Ні, любий, дурних немає.
Забирайся, тебе вже чекає нова коханка.

Не проси мене: «Люби!»
Я любити не навчилась…
У моєї доброти
Вверх бере наївна щирість.
Не кажи мені: «Пора» -
Це звучить, немов покора…
Не примушуй – не раба,
Не шуканням грошей хвора.
Не печаль бурхливу кров.
Бережи останнє слово,
В нього доказ – без основ –
Час поняття тимчасове.
Я – і радість, і печаль,
Ти ж, напевно, з цим змирися.
Не шкодуй, коли не жаль,
І як жаль, то не журися…
Як підеш – звичайно йди.
І назад не оглядайся,
Щоб не було більш біди –
Полюбить не обіцяйся.
Мрій, надійся – все ж мовчи,
Будь і тихим, і шаленим.
Тільки вірити навчись
і чекати ще на мене…
Будь відвертим, як дитя.
Зрозуміти й пояснити
треба вміти це життя.
Треба вміти і любити,
І прощати, й берегти
Кожен дотик, кожне слово…
Треба вміти віднайти
Щастя твоє кольорове…

Люблю тебе в твої сімнадцять,
коли весь світ тобі малий,
коли думок враз кільканадцять,
вже не малий а молодий.

Люблю тебе в твої сімнадцять.
Довіри повен чистий взір,
коли тобі лишень зібраться
і без турбот дістатись зір.

Коли слова твої рішучі,
про почуття і світолад,
коли думки такі жагучі,
від вражень, віршів і балад.

Люблю тебе в твої сімнадцять,
мій ангел щирого пера...

20,01,08

Одірвались від днів слова,
В'януть собі по книжках, а у днях —
      мов у темному лісі!
Радість у мене нова:
Дощ осінній по стрісі.

Брешете ви, кому ясно усе!
Перед мрією всі ми ниць!

Дні! який це музей
   Дрібниць!

1926

Розминувся зі мною сон.
Дні повій, галіфе й героїв...
   Хто у сквері під цей газон
   Грунт угноїв?

Певне, мріяв:ось прийде час...
Рости, травко зелена!
   Що ж! Шинелька його якраз
   І на інші рамена.

Тільки ґудзик приший новий,—
Та і мрій собі серед буднів...
   Ви!
   Майбутні!

1926

Можна писати
Про себе
Пальцями по руках
Можна писати
Як небо
Зливою злизує дах

Можна писати
На стелі
Очима водити танки
Також про те,
Як в пустелі
Захлинулись водою піски

Можна за вітром писати
А можна,
щоб вітер в лице
Цим можна займатись
А можна писати про це

Можна писати
Для нього
Звісно, якщо він захоче
Не можна писати такого:
У спину і поза очі.

1.
Про тебе й про мене говорять…

На парту сусідню я ледве дивлюся,
Долонею очі собі прикриваю –
А раптом хто-небудь побачить, вгадає,
Що я і дихнути на тебе боюся?
Та все видає мене. Як це стерпіти!
Мовчу, наче раб, занімілий в кайданах.
Про тебе й про мене говорять в романах.
Про тебе й про мене – всі формули світу.

2.
Лицар
Дражни мене, смійся. Штовхни мене в груди.
І я подражню тебе – злегка, довільно.
За коси посмикаю трохи, не сильно, –
Нехай не подумають лишнього люди.
Якби тобі хтось заподіяв лихого,
Я так покарав би − ніхто б і не пискнув.
Тебе ж би на руки узяв і притиснув,
І ніс би, і ніс би − далеко і довго…

3.
Якщо почуття моє зветься коханням…

Нема тебе. Пустка заходить у душу,
І щось відбувається в мертвому класі:
Немов попливли і розтанули в часі
Учителька, друзі, портрети байдужі.
Я бачу, як дошка пливе із завданням,
І парти пливуть, загубили причали…
Якщо почуття моє зветься коханням,
Скажіть же, чому в ньому стільки печалі?

4.
Твій голос у телефоні
Хоч скільки дивися – пуста твоя парта,
І я байдужію, тупію, сумую.
Твій профіль на кожній сторінці малюю,
А ти ні сьогодні не прийдеш, ні завтра.
А ти захворіла. Мені ж всемогутній
Чаклун віднедавна наклав заборони
На пошту твою і твої телефони.
«Алло?» – ось і все, що я можу почути.

5.
Невже так буває?
Це мука. Немає ні жартів, ні злості.
Я робот. А живлення – тільки на рухи.
Та хтось підмикає мене до напруги:
– Ходімо, зібрались до подруги в гості…
До тебе? Додому? Невже так буває?
Тебе, і твій дім, і батьків я побачу?!
Від думки такої я мало не плачу.
Так просто – не можу. Я просто тікаю...

6.
Ти - сонце
Сиджу я і вірші про тебе «шифрую»,
І тоскно дивлюся на парту четверту.
Аж ось обпекло і звеліло завмерти
Те сяйво, що я навіть спиною чую.
Ти входиш, як сонце. Просте порівняння.
Так сяє веселка у свіжім озоні,
Так промінь пробуджує котики сонні.
Ти – сонце, та й все. Моє сонечко раннє!

Невідомий із твого класу

Ти голодний? - налий собі чаю,
Не займай, будь ласка, фіранки.
Ти такий незграбний, мій Каю.
Скільки льоду? Всього півсклянки?

Ти прийшов - і вікна розквітли,
Тільки стало холодно спати;
Попсувала в домі всі мітли,
Щоби вимести сніг із хати.

Пригорнула - губи холонуть:
Поцілую очі сніжинки...
Ти підеш - нестимеш в долонях
Теплі сльoзи слабкої жінки...

Купити подушку, щоб спати в маршрутках
Плавати в дугах світла
Пити вино та заїдати його цибулею
Не поспішати
Водити волоссям по брудній траншеї
Душити бісер на бідних проститутках
Жити завжди у слині бітла
Прокинутись давно. Зостатись у вулику
Без неї
Ходити у тогах сумирним плебеєм
І швидко копати для нього яму
Допоки не втік
Перебігати дорогу перед бабулею
Лікувати сміхом свою діарею
Існувати наступним в черзі
Під мовчанням проходів і протягів
Без відбитку чорнила на тлі пальців
Без головної болі
Без підгузників
На теплій землі
Зостатися зараз тими хто підморгує
І випити смачної риб`ячої юшки
І торкнутися лагідним густим вечором дерев і вороння
Підірвати виробництво йодованої солі
Підірвати сто мілліонів нужників
На теплі землі
Потрошку зігрітись, зігрітись до тепла
Залишитись на зиму

Це не справжнє все! Не стійко зчеплено.
Допоки волоссям на спині залишатися на цьому місці
Та купити подушку, щоб спати в маршрутках
Вкрасти колиску, накрапати в неї своєю кров`ю
Подивитись на печальні, ласкаві небеса
І з любов`ю
Забути своє дзеркало,
А потім на теплій, твердій землі залишитись голубами

Джим, твій дим, твій сон,
одеколон, містичний дім
я згадую
шмаль, рояль, таку чомусь жіночну шаль
І шал в якому ти тримав свій зал.
Пропав. Одного дня,
коли світилася від щастя Арізона,
пустельний дух смоктала височінь,
ти подумки із вежі Вавилону
летів, гадаючи, що Бог, то все ж глибінь.
Взяла журба, лилася й розросталась,
ти бачив ясність поміж струн кількох,
ти заливав і сипав, бо любив, коли здавалось..
що гнівиться на тебе наш всесильний Бог
І ти ж один негідник знав,
що вмреш від сну, від передозу,
від вічності, від божих чар,
останнім буде серце..а не мозок.
Джим..а може ти того святий,
як сонце, що не згасло, а зайшло,
що ти не лисий і беззубий - молодий,
не кусень м'яса, - ціле тло.

Моррісон, тонни солі тобі на рани,
ніж у шрами, якесь божевілля в вуста,
пробач, уявляю як ти тоді в ванні..
великим, ще більшим став.

О божевілля в глибині житейській,
колаж засліплення, задумання, заслання
у темний дім, де лиш кураж поезій
тривожить душу, хвору, безнастанну,
несповнену, невтішену, забуту,
затоптану у бруд і мох слизький,
злилась ти з тілом, в болі окунуте,
твій епатаж лиш зайвий і низький.
Ти кажеж "ні" вже черговій любові,
яка стукоче в двері кам'яні.
Чому мені, а не тому хто в змові
із сатаною у п'янкій труні.
Або тому, хто встоїть на пружині
дурного світу форми ДНК
і дасть йому найкращу половину
свого руйнуючого всього "Я".
Чому любов, мов у залізній клітці,
у грудях б'ється і розносить в друзки
усе збудоване за правилами міці,
терплячості..покірності..Мотузки!!!
Вся філософія в її палких обіймах,
що стиснуть душу і розчавлять біль,
реальність впаде на підтятих крилах,
цей струм пройде крізь тіло, наче дриль.

Немає тут звуків.
І тиші немає.
Це місце зоп`яну,
Душа відчуває.

Немає роздорів.
І плачу, і болю.
Немає нікого
Клятущого долю.

Чудове то місце.
Душевна нірвана.
Нічого не чуєш.
Так гоїться рана.

Душевная рана,
Зопалой любові.
Що житиме вічно
У мене у крові.

Колись Ти відчуєш!
Колись і пізнаєш.
Те місце де я є.
І ти, заблукаєш.

Табуретка

Табуретка

Табуретка

Вона здається жовтою

Але це не так

Вона здається дерев’яною

Але це не так

Вона здається новою

Але це не так

Адже насправді…

Насправді вона просто

Пофарбована

Ледь тримаєш в руках залишки
сьогоднішнього дня
Вислизає із пальців сьогодні
втративши останній шанс встояти
падаєш
у завтра
у вчора
в назавжди
кілька секунд вічності минули
останні хвилини зараз
промайнули

майбутнє стукає у двері

Коли неможливо виміряти відстань
Вже ні словами,
ні кроками,
ні залишками порожніх розмов
стає неймовірно холодно…

Не маючи права та змоги
зізнатись
боятись,
мовчати,
сидіти,
ховатись…
Краще тоді не дивуватись,
Що твій останній крок - самотність

Мов неприкаяний той Каїн,
Очей твоїх я уникаю, -
Бо що скажу? Які слова?
Твій погляд душу обпікає
І серце терном обвива.

Я не скажу тобі нічого:
Хай буду грішник перед Богом, -
Стерплю, вгамую серця біль…
Я не скажу тобі нічого…
Та погляд твій – на рани сіль.

І ворони легкі і ворони з воску і торфу
Ворони - вісники снів. Ворони – шепіт старих
З мула безкрайого дивишся вниз, шепіт ложиш на воду
Там плаче безодня на відстані ліктя
Коротким замахом змінює різкість
Місяць прекрасний падає прахом
І падає попелом місяць
Тоді розсвітає і плечі всі в сіром
В лусці засинаєш і кров твоя біла
І тріщини в небі де воронів хмиз
І воронів наче
Немає

Труби сорок раз зігнулись
Вийшов чоловічок. Жопа
Копнув м`яч і понеслась сорока вперше
На підстилку із приправи
Проститути простудились
Поки ми лежали в зоопарку
Сонце сходило і знало тропи
За тим хто ззаду нас вмостився

Блищали чорні миші в трупах
Я йшов болтом в жд машині
І там не стало нас

Мазки забулись Леонардо
Улюблена із черепашок
Принцеса тут ночує в трубах
Жорстокий час
Так як і завжди
Ми сонні нерозбиті зайди
Скляні пігулки
Втулки і міхурі
Я не забуду її губи
Тої хто нас п`є

Як щезне то не буде радості
Перед сном розкажеш сон
Смарагдові між ніг проблеми
Віддай борги гріхам
Водостік забився
Отрута на обличчі вночі
Я тікаю подалі

А ми полежимо у зоопарку
Сонце буде гріти тіло
Духи рятунком з ВІЛУ
Духи рятунком з ВІЛУ
З`єднаються в спіраль часів
Невміло
але впевнено
Обіймем тисячі і сотні різних
марно
Обгорнуті цнотою
З наголосом на ою
Справжні імена

Вістрям із диму опали птахи на стріхи землянок
Руйнація голоду, бо руйнація тіл наступила на очі
Стали сни розплетені та грибні ,мов хвости атмосфери
Кислотні дощі на пам`ятні знаки дівочі
Обрушили силу , а хіпі впивались пуером
Лежали за руки схопившись, кохались на кресленнях,
Рисах плантацій ділянок етажок смердючих.
Намиливши небо в червоному блиску
Стирчали заводи з землі непорушно
Їхала стріха у мене
Пружний, вибухнув голос
Чув, як змили волосся юного серця
Плакали стіни. Кров`ю стали шпалери
Апогеї квартирного сховку.
На герц частота мого світла.
Відчайдушно в руки зомліла
Тоді стало тихо.
Прокинулись ми.
Стеля упала і поховала в могили
На яких і кульбаби прокинулись
Встромивши морду у миску з йодом пекучим
Продовживши діло руйнації тіл із бетону й цементу
Стираючи слід на льоду інформації вщент. ВЩЕНТ. вщент

“Горе, краю, тобі, коли цар твій –
хлопчина,а владики твої спозаранку їдять!”
Книга 10

Ми знову вагітні революцією
і знову виродимо мертве дитя.

вересень 1990 рік

Гостріший леза тільки холод,
І туга в серці, як востаннє.
на вулиці - пістрявий морок,
А ти стоїш в житті на грані.

Вода кипить, а вдома млосно,
Щоночі сняться тільки жахи.
Для тебе все занадто просто,
Для мене ж тут немає даху.

Останній подих ностальгії,
І більше вже його не буде.
Ти залишив назавжди в мріях
Те, що до завтра я забуду.

Світліше неба тільки небо,
Гостріший леза тільки холод.
Мені прийти до тебе треба,
Щоб подолати сірий морок.

Перечепитись через слово,
впасти…
шукати сили встати,
принаймні на коліна,
і мрії у шухляду скласти,
писати у щоденнику, що винна…
ВинA… Вино… забудеться турбота,
зболять коліна і обридлий сніг...
І усмішку, щоранку на роботу,
чіпляти з думкою:
...Дай Боже, не скотитися тобі до ніг…

Він

Я переможений.
О, небо! Моя надіє і тривого!
Я важив — другим після Бога,
А вийшло — другим після тебе.
Я у гріхах не сповідався,
Та з твані помилок і хиб
Бери мене, яким удався,
Гіркий мені без тебе хліб.

Вона

До рук моїх іди.
Іди таким, як є.
Таких, як ти, у світі небагато.
А що поволі серце відтає —
Даруй, я гірко вчена вашим братом.
Іди мені до рук. Не дуже молодим,
Вже трохи сивим, не украй заможним,
Не гарним і на вроду. То лиш дим,
Я вже погралась у ясновельможність.
О, як воно буває і мина!
До того ненаситного млина
Летять літа і обриває лет
Зрадливе слово — найлютіший ворог
Тих почуттів, невиліковно хворих...
У тріо перетворений дует...
І непрощення супереч неждана...
Удар навідліг і наскрізна рана —
І витекло до решти, до остана,
А може, ще залишилося десь...
А хто його шукатиме? І днесь,
І повсякчас, і віку вік віків
Зміни на ласку праведний мій гнів,
Хай я повірю. Хай лише повірю!
І нашому тендітному довір’ю
Ми виплетемо ніжністю дорогу.
Ти вже не другий —
Перший після Бога.

Холодний сніг колючими голками
Впивається в обличчя, аж шипить.
Біжиш кудись, не чуючи землі попід ногами
А може… може це остання мить?..

Байдужа ніч морозом не скувала
Тих демонів, яких зліпила ти.
Вони тобі свідомість зґвалтували.
Втікати хочеш, а нема куди.

У шпарки між чуттів, що ти розбила
Сотається густий липкий туман.
А може ти шукаєш тих, кого любила?..
Засапалась і заблукала між оман.

А завтра вдень ти підеш поміж люди
Одягнеш маску радості, сховавши сум.
І заздритимуть перехожі всюди,
Та демонам із того тільки глум.

Ніч...не казка, ніч ця така ж як усі,
рідна, прозора, щира, це з іншими, може, тварюка,
не знаю, я просто читаю твої листи
і вже неначе тримаю за руку.
А будучи поряд...дивлячись в очі встократ
я прагну тебе якось дивно, навічно поглинути.
І насититись хоч раз. Випити весь шоколад.
Я згодна. Я буду чекати...Лише б встигнути.
І може це егоїстично - любити, щоб ніжно писати,
і різать металом вузькі вени, щоб щось довести лишень собі,
Бути поетом по вінця. Просто тому, що природно кохати.
Пити отруту не показово. А просто. Як лік...

Ти - бліда...ти не дружиш
із сонцем у свОїй висотці,
тобі ранок приносять голодні птахи підвіконня,
і ти любиш - це єдина твоя біда,
останній недолік за священним буддійським законом.

Ти живеш в мережі, на краєчку безликого міста.
Носиш чорне. Та жовті сонячні смайли даруєш.
Живеш - не існуєш, а радше навмисно.
Лишень любиш. З надією в серці зимуєш.

Твої друзі розбіглись, в мовчанні й самотності
ви - найближче удома разом з кішкою
кожному хочеться просто істотності
дивлячись в стелю, обіймаючись з книжкою.

Тала зима. Ти вийдеш із дому в потоки.
Ржаве сонце осяє. Розбудить погожий вітер.
І хто зна, що дівчинка в чорному робить кроки
тільки для того, щоб просто абсурдно любити.

Ви знов мені про ті сонети з мадригалами
І про якусь Ромеу з тридев'ятих далей.
Невже невтямки, графе, як уже дістали Ви
Своїми віршами. Якби ж Ви тільки знали
Що всі Овідії і Публії з Назонами
Вже остогидли, що уже й температура
Підскочила від тих кантат з кальсо... з канцонами.
Чи ви гадаєте, я повна трубадура?
Та знаю добре я, до чого все насправді-то,
Чого торочите лиш про красу дівочу,
Чого Ви, графе, хочете, чого Ви прагнете,
Бо я ж насправді теж лиш цього й хочу.

Дишеш...чорною пастою
пишеш
стіни
цілунком - плечі.
Глибше...вечір. Війни
скінчились. Чуєш?
Всі побрели додому.
Бідний і ти мусиш
коритися цьому всьому.
Тепер..
Темний безкрилий ангел,
бляклі повіки, губи...
роздуми лиш засмаглі,
подумки душогуби.
Руки магічні знаки
тілом моїм розкроють
дикі рисунки з браком
вічності щирості болю.
Все заховаєш собі
мені - лиш тепло і радість
на телеекрані - бій
спокійна безпристрастна старість.
Але віднайду твою сутність
розтрощу серце шматочки зцілую,
і гарно все заримую.
Я більше на граю у поруч-присутність...

І чого воно варте,
Те змагання невпинне?
Я програла на старті,
І попереду спини.

Хтось чогось не одержав,
З молодих, але ранніх,
І іще я не перша,
Та уже не остання.

Сорок два за плечима,
І кружляю, мов в танці я,
І накручую кола
В марафонській дистанції.

Кілометри і сцени,
Міра духу і плотського.
Так було Джо Дассену,
Так бувало Висоцькому.

Бо запалено свічку,
Бо розбігся, не спиниш,
А попереду стрічка
З білим написом «Фініш».

Може, нам про це рано,
Може, сонце у хмарі,
Але тільки з екрану
Нам співає Назарій.

Тіні предків забутих,
Незагоєна рана.
Чорним знаком окуті
Білі крила Івана.

Квітне рута у гаї
В незбагненному вимірі,
Звідки нам водограєм
Усміхнувсь Володимир.

Недоспівані гами,
Недописані рими.
Ви не плачте за нами,
Ви любіть нас живими.

Ви любіть нас живими,
Що нам сльози по смерті,
Що словеснії зливи,
Телеграми й конверти.

І літають світами
Наші душі стражденні...
За життя — батогами,
А по смерті ти геній.

А іще залишилось
Ні багато, ні мало —
Сорок два за плечима,
Зовсім трохи зосталось —
195...

На чорній книзі
Біліє череп;
На ньому сіра
Сидить сова,
Що заглядає
У книгу долі,
А в ній закладка -
Моє ребро.

Мабуть, дуже йому боліло:
Все облизував губи. Потім затих.
Невеличке на розі тіло
Не спитають більш,— за яких!

Дуже просто.Гостренька куля
Заступила йому далечінь.
— Серце днями собі намуляв,—
Спочинь!

Подивіться,кому кортіло
Подивитись за межі дат,—
Непотрібне на бруці тіло,
А над тілом — плакат.

1926

Набігає туман, при затяжці, в легені,
опадає на діл, там, де кров кисень п`є.
Вибух кашлю проноситься горлом шалено,
дотліває "маше" у тонкому "пап`є".

Я - не є. Є - не я, запозичене слово,
перепадами тиску земного пливу.
Нагодована думка до праці готова -
ріжу "ж", клею "и" при протяжному "вууу".

З мене вибити важко розвагу та звуки
і я дякую сну за прогавлений час,
коли серце німе піддавалося стуку
і вдихнути давав гіпоксичний колапс.

Надивитися мало, наслухати - клопіт,
як висушує смерть недолугі вуста
і міняє на вітер розтрушений попіл,
та чекає на те, щоби я перестав...

18 Січня 2008

Лишилося мені не так багато
Пройти в житті стежинок і доріг.
А я не зміг свій дім побудувати
І сина доростити ще не встиг.
Дерев, щоправда, посадив чимало,
Та з них плодів, на жаль, не куштував –
Від цього самолюбство не страждало
І заздрощів в душі не відчував.
Лантух грошей не зможу залишити –
У надлишку ніколи їх не мав,
А фразу “ти не вмієш жити!”
Завжди як похвалу собі сприймав.
Що означає вислів “вміти жити”?
Комусь віддати менше, ніж узяв?
Бундючно у президії сидіти
І в людях бачити тупих роззяв?
А, може, “вміння жити” полягає
У здатності “виходити сухим”
Із ситуацій, коли кожен знає
Хто ти насправді і злигався з ким?
Якщо це так, то я “не вмію жити” –
Не та ментальність і не те сумління…
Син, сподіваюся, не схоче засудити
В майбутньому оце моє “невміння”…

Неспокій на душі, неспокій...
Пливе душа в ріці широкій,
Яка не має берегів...
Не плин води, а плин років
Бентежить втомлену вже душу...
І знову я не спати мушу,
А по ночах думки які? –
Болючі, довгі і тяжкі...
Тяжкі, як камінь на могилі,
Повільні і якісь безсилі...
Такі вони, нічні думки...
Я б їх позбувся залюбки,
Та не виходить, не вдається...
Душа давно на берег рветься,
А де той берег? Я не бачу...
Вже відчуваю сил нестачу,
Та не вертаю я туди,
Де їв отруєні плоди...
Де ж інший берег, де він, де?
І чи душа його знайде?
Дотерпить? Встигне допливcти?
Якісь причали чи мости
В бурхливому житті бувають?
Чи душі спокою не знають
Допоки живі і пливуть?
Не хочу вірити, що суть
І сенс життя – у метушні!
Ви цього хочете? Я – ні!
Я хочу берега дістатись,
Що мріється, те має статись!
Хіба ж то є амбітна мрія,
Що хтось теплом мене зігріє
І я тим самим відповім,
Ще й не позиченим – своїм...
Свого тепла я не шкодую,
Хтось неправий? Не вередую,
Сам помилявся, і не раз...
Розвиднює... Вставати час.
Вже день новий мене чекає,
Неспокій меншає, зникає...
Від всіх проблем я майже вільний,
І зовні вигляд задовільний,
Лиш ледь почервонілі очі
Засвідчують безсонність ночі...