***
А корупційній мафії при владі
пообіцяли пі-юлєй, таки...
животворящий Байден
лічить банду:
команду зе... бойки і єрмаки.

***
А ось і з Ради потекла зеленка,
лікуються вавки від булави...
і то скоренько,
бо швидка близенько,
а починати треба з голови.

***
А на найвищій лаві для підсудних
іще сидить якесь опезеже
і це паскудне,
що ніяк не худне,
зелена Рада дуууже береже.

***
А те, що гнати в шию не на часі,
потрібне як Давиду цар Сеул...
і цій заразі
злої іпостасі
засилить рило тільки ЗеСеУ.

***
А влада, наче, ще одна команда
і тільки опозиція не та...
тому що Раду
коцає за зраду
і знає те, яка її мета.

***
А нашою державою керує
не уряд і не Рада... хитрий лис,
таки, існує,
та шукати всує
невидимі нитки із-за куліс.

Осадок
А за війну вина висить на раші...
та на планеті орків і людей
ще є на стражі
обереги наші
добра супроти лютості ідей.

02/23

Дівчата мене любили завжди. Був гурточок шанувальниць у дитячому садочку, хлопчаки дражнилися, але здалеку, бо чубивися з ними залюбки, розквашував носи, копав лежачих ногами, торсав за вуха. Шибеником був ще тим.
У школі саме дівчата обирали мене комсоргом, фізоргом, керівником взводу НВП, бо хлопці були хоч і розумнішими за мене, але хирлявими. На танцюльки теж запрошували саме вони, навіть билися між собою хто перший буде вальсувати. А я їх захищав. Завжди. Ну, то таке.
Нині маю лише одну люблячу дружину і таку, що йой! Красіва - ужасть. І розумна. А таке сполучення якостей - страшна сила.
А оце нещодавно прочитав розповідь однієї шановної жінки, там ішлося про її зґвалтування в юності. І згадав, як і мені довелося пережити щось подібне. А розпочиналося все з того, що неня поїхала в село до батьків, лишивши мене на самоті. Уявляєте? Не раз і не два вона казала:
- Сину, боюся за тебе.
- Чому?
- Ти - корм для жінок. Краще б народився рябим, цибатим та капловухим. Ален Делон проти тебе - ропуха бородавчаста. Погано це, повір мені.
А я ще був зовсім юний, 23 годочки. Хоча вже служив в армії, закінчив СПТУ, мав роботу, вчився у музшколі, підпрацьовував у Київській філармонії артистом оригінального жанру. Гітару не випускав з рук, бо репетиції були щоденними, а часу було обмаль, тільки вечорами та ночами. От на одне таке бринькання і завітали шестеро моїх сусідок- одноліток. Усі блондинки, до речі. Хлопців у них не було, а співав я гарно, і не тільки Андрія Макаревича чи Бітлз, але й сороміцькі коломийки та опуси Роберта Бернса. А то був такий поет-ловелас, що на його пісні навіть мертві баби з могил встають, а молодиці закочують очі і стогнуть від страсті. А я ще цього не знав, був недосвідченим лопуцьком.
Десята година вечора, пора робити репетицію, бо післязавтра мушу виконувати на концерті два романси на музику Тарівердієва, а дівчата туляться до мене, зубоскалять, чубчик торсають.
Накрив імпровізовану вечерю: мариновані помідори та картопляне пюре, і пляшку вина витягнув зі стратегічних запасів, "Кагор", здається. Вино праведників та святих, кількома словами. А опісля кількох ковточків заспівав.

Yestarday
All my troubles seemed so far away
Now it looks as though they're here to stay
Oh, I believe in yesterday....

Юнацький тенор в тональності до мажор може навіть дірку в космосі пробити, не те що звомплені дівочі серця. А коли затягнув неаполітанську серенаду дівчата кинулися мене роздягати.
Єлена видрала з рук гітару, Олена стягнула спортивні штани, Софія розірвала майку, а половинки трусів дісталися Наталці та Ользі.
Встиг вигукнути тільки:
_ Дівчата, що ви ро...далі вже не було моці, оскільки Джульєтта всілася на мого носа і так застогнала, що сусіди почали грюкати чимось важким у стіну. Зробила так чи зі страсті, чи навмисно, аби я не зміг покликати на поміч.
Що вони зі мною витворяли - страшно сказати. Недарма співаки наймають злющу охорону, озброєну до зубів.
Таки поборов я їх усіх, правда, не одразу, а десь під ранок. Добре, що двері до квартири я ніколи не зачиняв, тому спочатку аж здивувався, що стало легше дихати. То сусід Микита стягнув Джульєтту і кинув її через усю кімнату на софу в протилежному кутку моєї обителі музики. А Гришко ухопив за коси аж двох - Наталку і Ольгу, і підняв їх як двох шкодливих кошенят. Решту одідрали з мене Кузя та Йошта за що їм дяка превелика. Отаким було моє перше знайомство з груповим любострастієм молодих венер..
Сусіди потім довго відпоювали мене чи то горілкою, чи то валер'янкою, я тоді втратив смак на деякий час. І затинатися став. Правда, ненадовго, десь на тиждень. Приїхав наряд міліції, який викликали розлючені сусіди. Лейтенант гарчав:
- Хто ґвалтував? Імена? Прізвища? Хто сів на носа? Хто нижче? Га?
Ще й за пістолю хапався. То ж відбувалося, ще в ті часи, коли над суспільною мораллю нависала сокира єдиної правлячої партії, важка і справедлива. Це зараз можна хоч голяка Хрещатиком швендяти та влаштовувати сексуальні оргії у стінах Верховної Ради. А тоді...
А блондинки плакали в сусідній кімнаті, усі разом. І...я їх пожалів. Молоді ще, фактично діти. А якщо розкажу правду - сяде кожна за ґрати років на десять, а то й більше. А як їхнім батькам в очі буду дивитися?
Сказав, що все робили полюбовно, за взаємною згодою, без насилля. А сусіди сплюнули і сказали:
- Тьху на тебе, Сашко. Тепер хай тебе хоч різатимуть - в хату ні ногою.
Та бог з ними. Головне, що я непокалічений сильно, затинання пройшло, а дівчата живуть на свободі. Оце нещодавно Джульєтту перестрів з трьома донечками. Побачила мене, зашарілася, пошепки мовила "Вибач".
А я поцілував її. У носа. На згадку про те, як її любов ледь не одправила мене на той світ.

02.02.2023.

Коли у гаю за рікою
Зозуля поспішно кує, –
Немає мені супокою
І дуже тривожно стає.
Навіює тільки печалі
У душу кування її,
Бо нині все менше тривалі
Плачі у зеленім гіллі.
Але і радію, що зрання,
Звиваючись стрімко в блакить, –
Журливе її віщування
Мені іще досі звучить…
02.02.23

Ну  що  ж,  прощай!  Ідеш  від  мене…  Осінь.
Де  ти  ступала  –  інеєм  лежить
Моя самотність.  Зглянься  ж  хоч  на  мить!
А  я  кричав  колись,  що  з  мене  досить
Твого  повітря,  вижовклих  листків,
Дощів, туману...  Час  вже  пролетів
І  ти  ідеш  отак,  без  слів  прощання.
Згадай,  як  я  з  тобою   говорив,
Мою  печаль  і  пристрасті  порив,
Мої  безсонні  ночі  та  зітхання!
Колись  дала  і  силу,  і  наснагу.
Чи  то,  як  нагороду  за  відвагу,
Чи  ще  там  щось,  відоме  лиш тобі…
Та  байдуже,  бо  потім  відібрала
Мою  надію,  чисту,  як  сльозу.
Навіщо  так?  Дари  твої  сумні
Прийняв  належно,  як  винагороду.
А  ще  печаль,  як  мрію  неживу
(Вона померла,  тільки  народившись).
Та  час  забрав  тебе  і  твою  вроду,
Пішов  собі,  на  мить  не  забарившись.
І  знай  одне,  прощаю  тебе  й  зовсім
Малого  зла  в  душі  не  затаю!
Дивлюсь  у  небо,  згадую  твою
Живу  красу…  Прощай,  прекрасна  осінь!



Жовтень 2012

Це маячня, мій любий, тільки сон,
лякає привидом посеред ночі.
Лунає серця срібний камертон,
душа на вістрі леза кровоточить..

То падає узимку дощ: дрібний,
холодний, забобонно-сліпкуватий,
в небесній прірві топить Бог човни,
гульвіса вітер бродить біля хати.

Плекає ностальгія в повитках
рожевих спогадів нудне тужіння,
збирає павутину по кутках,
примарних потороч химерні тіні.

Жадливо січень дощовицю п'є,
туман ховає в бліндажі молитву,
і ставить фішки на зеро круп'є
щоб виграти війни останню битву.

Гуде дорога потягом, а ще
зажурена сльоза лоскоче вії.
Спи, зайчику, при зустрічі ущент
обіймами твої жахи розвію.

01.02.2023р.

Сперечались якось троє про життя вар’яти.
Про жінок, яких насправді треба вибирати.
Перший радить чемну й мудру. Другий лиш багату.
Третій хоче іноземку, щоби світ пізнати.
Інший хоче лиш пампушку, теплу, як перина.
Ні, нехай худа, як тріска, наче балерина.
Ліпше хай буде спокійна, не лиха, не хитра.
Бо щовечора від криків аж гуде макітра.
Не дурну й не мудру треба, лиш би господиня.
Щоби все у неї в міру. Не товста, як диня.
Ну, а я скупу не раджу й дуже язикату.
Попадеться, знай, криклива, хоч тікай із хати.
Ніби тиха, добра, скромна. Тягне, як магнітом.
Лиш женився, – зовсім інша. Годі й говорити.
Дуже гарну теж не радять люди вибирати.
Все життя, як сторож, будеш. Берегти, ховати.
Як візьмеш активну дуже, особливо в ліжку,
То вона тебе замучить. Кожну - кожну нічку.
А якщо висока дуже, то лиха година.
Станеш поруч, глянеш вгору. Довга, як драбина.
Вчену пані теж не варто. Ту, що три освіти.
Попри неї дурень дурнем. Ніде правди діти.
Має бути золотая, кажуть, серединка.
Щоб і добра, не лінива, до хлопів не дика.
Не крута якась і горда, Краля, справді, гідна.
Попадеться жінка з перцем,- будеш, хлопче, бідний!
Чи білявка, чи чорнявка. Моцна чи дрібненька,
Перш за все, практична, щедра, щира і рідненька.
Поруч дядько старший слухав хлопців тих дебати.
Каже: - Смішно. Так будете довго вибирати.
Головне, щоби весела. Щоб не нудно жити!
Щоби смачно готувала. Люблю добре з’їсти.
Як махнеш борщу і м’яса. Ще й салат охоче,
Ні худу, красиву, мудру, ні круту не схочеш!

1.02.2023

Сон рябої кобили
Зранку меле дідусь, -
Мов позичити силу
Може досі комусь.
Бо допоки ми спали,
Чи лічили курчат, -
Він змастив п'яти салом
І гайнув до дівчат.
Не за гроші та злото,
Між некошених трав, -
Аж до сьомого поту
Молодих вдовільняв.
Ті спочинку просили,
Каже: Честю клянусь...
Сон рябої кобили
Зранку меле дідусь.
01.02.23

Чи Громомовиця, чи Громниця,
Це давнє свято нині є.
В моєму місті і в столиці
Весну чекає. Півень п’є

Краплини, що стікають з даху
І цим віщуючи весну,
І перемогу у невдахи,
Що світ змінив на страшину.

Мого прадавнього народу,
Що сіяв хліб, косив і жав.
Та ми звоюємо свободу
Серед усіх навкруг держав.

Що підставляли дружні руки,
Що зброю нам несли, везли.
Щоби ворожі чорні круки
Перемогти нас не змогли.

Сьогодні свято Громовиці,
Що надійшло до нас з віків.
Збере родини у світлиці,
Покличе родичів, батьків.

Ми всі помолимося разом
За мир і за своїх синів.
І за весну, що нам наразі
Поверне мир, розвіє гнів.
01.02.23

Актор із тебе нікудишній,
шматок несвіжого філе,
та щоки надуваєш пишно,
щосили тужишся – але…

ІНастає глобальне потепління,
тонуть у морях материки,
люди захищають володіння
і... воюють. Людям невтямки,
що потоп великої ріки
буде не по щучому велінню.
Це сама земля уже віки,
поки гавкотіли пустомелі,
повертає агрегатний стан:
наче по закону Торрічеллі
сушу пожирає океан,
острови змітає ураган,
тропіки міняє на пустелю,
вівтарі – на капища поган,
трони і престоли на борделі.

ІІДармові ресурси на землі
запасають урки-доходяги,
сатана лютує у кремлі,
а за нього дохнуть москалі
і неандертальці-андрофаги.
Знову ліквідація гряде.
Хто кого – убивці чи арійці,
москалі чи інші українці,
за якими білий світ іде
і яких винищують ординці?

ІІІСпоєні культурою совка,
малороси зайві на планеті,
поки є на ній чужі поети-
русофіли та апологети
бузувіра і маніяка.
Бо такі закони у природи
і її регуляторна суть:
Слово – меч, яким біду січуть,
і не буде іншої нагоди
як сьогодні во ім’я свободи
нищити тоталітарну муть.

02.2023

Левандівка
не Монмартр
Сихів
не Бродвей
вже мене давно нема
там
де п‘ють
глінтвейн

як живе
без мене
Львів
знає тілько він
там я першу кралю
стрів
слухав Юр’їв
дзвін

там лежать
батьки мої
цвинтар не один
не казав мені
не їдь
не просив
не йди

не питався
чи вернусь
де родився
ріс
дав мені на сивину
спогади старі

от і ношу в серці
щем –
вулички вузькі
каменяр
із кобзарем
і трамвай міський

сплячих левів
маю двох
море черепиць
найрідніше там
Різдво
краще всіх
столиць

тут нема
таких батяр
ґвари
і манер
не на Краківський базар
я іду тепер

жеби мешти
си купив
батярівку теж
і бим гальбу пива
вбив
не єдну
авжеж

мурмурандо
мурмуранд
пісня
на галь-паль
я не яндрус
не амант
не якийсь хабаль

та в судинах
львівська кров
без принук тече
шляк не трафив ще
агов
поки в серці
щем

26 Листопада, 2019

вітер гілочкою вишеньки
розгойдав колиску-віршенька

поділився тою втіхою
з ластів’ятами під стріхою

ті літали і втішалися
небо в римах колисалося

люлі-люлі небо синєє
написав тобі я інієм

про весну красуню сплячую
і про дощика ледачого

що іти мене питається
сонцем у хмаринці грається

де сховалося те сяєво
за веселкою шукає він

тут нема а там вже ніченька
затуляє небу віченьки

спи солодко аж до ранечку
у колисоньці-весняночці

11 Листопада, 2019

ця історія
без хвоста
дощ не йшов
рахував до ста
невідкриті ще
парасолі
і кидав
ніби дрібку солі
промінці
у казан містам

він здавався
далеким ще
у хмаринних кишенях
щем
трохи вітру
на поле маку
на вітрила душі
до смаку
до краплини
що б’ється
вщент

гнів богів
богородиць яв
все у нім
мов одна сім’я
так би й біг
та не та година
на благання Отця і Сина
щоби Дух
не Амінь
підняв

ця історія
без вінця
бо немає у ній
кінця
дощ не йшов
тільки в серце
вкрався
добре знає
навіщо здався
бо проймає він
до живця

22 Листопада, 2019

Ти мрієш про квиток у невагомість.
Про дорогу в один кінець
до чогось неозореного.
Ти мрієш про єднання
з природою.
Ти мрієш почути
тихий плескіт води.
Мрієш відчути
тепле проміння
на своєму обличчі.
Пронизуючим вихором
прохолодного вітру,
огорнути себе в обійми спокою.
Затамувати подих
перед буйним цвітом
пахучих польових квітів.
Замружити очі
від палючого сонця.
Ти мрієш спуститися
на берег крислатого узбережжя.
Пробігти босим по гарячому піску.
Зібрати колючі камінчики з мулу,
а потім кидати їх у прозору воду.
Сперечатись сам з собою
про траєкторії їх польотів.
Ти хочеш відчути себе
сизою чайкою
на безлюднім морі.
Злетіти високо у небо,
розправивши тендітні крила.
Так сильно хочеш
вдихнути свіже повітря.
Наповнити свої легені
пахучим морським паром.
З усіх сил намагаєшся
проникнути в серцевину Всесвіту.
Відшукати там себе.
А говіркий вітер тобі дорогу прокладе.

01.02.2023

Грішу щоночі. А уранці каюсь,
Бо змалку не байдужий до краси.
Без грішників монахи б не рождались,
Монашки теж пощезли би усі.

Та що монашки! Не було б пророків,
Апостолів та сонмища святих!
О, зохен вей, русалі кароокі!
Любові б'є, без промаху, батіг.

А каплуни в обценьках целібату
Тримають піст. Бо так їм бог велів.
А я щоденно еротичну варту
Несу із честю... Мотря шасть у хлів!

За нею Хівря, , Хвеська і Хведора,
Усі разом на мене зверху "Плиг!".
Виною всьому - love, l'amour, amore,
Горить вогонь кохання у живих.

А стогнуть як! Куди там хор Верьовки!
Не охи-ахи - чарівні пісні!
А через рік народяться пророки,
Монахів серед них не буде. Ні.

01.02.2023р.

Життя завмерло, хоч іще не осінь.
Колись гуляла пристрасна жара,
Палка, жагуча, змінюючись зливою.
Тепер нудьга спішить до мене в гості.
Момент прощання... а мої слова
Тремтять ледь чутно нотами тужливими.

Сумую, сам на себе я сердитий,
Бо змарнував, неначе будній день,
Тебе, а мрія, схована за хмарами,
Спустилася на землю та й зрадливо
Кудись втекла і зда́леку лишень
Блисну́ли очі іскрами зухвалими…

Тепер прощай! Провини ж бо немає
Твоєї в цьому... Вистигла земля
Сумує вслід, а ти, змахнувши крилами,
Вже в небесах. Як за́вжди, відлітаєш
У інший край із криком журавля...
А там зустрінуть усмішками щирими…



04.09.2022р.

Так густо, гучно
До сліз і крику,
До гупоту тисяч що кинулись в танець,
"Скажи мені люба, чому не танцюєш,
Скажи, мені люба, що з голосом сталось?"
Так густо і гучно,
До темного крику,
До гупоту тисяч підкинутих грудок,
"Твоя Україна танцює з війною,
Твоя Україна всіх мертвих будить."
Так густо, гучно
Зі сміхом і болем,
До гупоту серця єдинонародного
Скажи мені люба і звідки цей скрегіт?
"Так війни справляють всі хиби історії."

24.08.2021

Дихає темрява вогкою довгою піснею.
Слів не розчути, бубніння лірично сумне.
Шепче у вухо, стискає виски доброзичливо.
Все це мине, ось подивишся, все це мине.

Чому ти, темряво, лізеш до мене в розрадниці?
Чому вважаєш минання доречним кінцем?
Чути не хочу. Й не стану! Облудні втішання ці
шкіри з грудей добровільне здирання живцем.

Так, воно гостре, як лезо, й гаряче, як полум’я.
Так, може ранить глибоко й залишиться шрам.
Хай балансую між щастям і болем я,
дару цього забуттю все одно не віддам!

І не страхай мене, то я раніше боялася.
Все намагалась втікати від тіней твоїх.
Ховалась, тремтіла, найгірше з усього – стидалася.
Себе стидатись, чи є більш непрощенний гріх?

Чом ти замовкла, нове підбираєш мугикання?
Втішні слова, що ти думаєш, хочу почуть?
Краще відкрий мені тиші розмірене дихання
й поруч, як друг, непомітно і мовчки, побудь.

Грудень 22/січень 23

Жили ми у союзі як брати,
а от окремо... кожне пам’ятає,
як партія вела до висоти
із низини болотяного краю.

Тоді ділив усе великий брат –
і їжу, і продукцію – пайками...
а нині лиш народний депутат
себе оприбутковує... так само.

На те воно й існує... і пігмей
арени, і фальшиві ліліпуті.
Не можуть виживати без людей
злодії і сучасні, і майбутні.

Учора годували їх одні
й ті самі обездолені селяни
і нині... заробляють на війні
майбутні небожителі Оману.

Історія не списує таке,
та править ще у нашій Україні
багатій, незалежній, самостійній
підкинуте нам каченя гидке,
що нині оперилось... у м’яке
зелене пір’я... як звичайні півні.

Усе, необхідне сьогодні – на часі,
та обрана каста одне визнає –
украдене – це уже їхнє наразі,
допоки керують лакеї-рантьє.

Минули майдани, настала розруха
у серці держави, в її голові...
Феміда клепає(ні слуху, ні духу
про армію, віру)закони нові.

Сліпому народу показують шоу,
якою дорогою треба іти,
аби відібрали у нації мову,
а далі і розум зелені кроти.

Рідіє арена, тихішає галас
оракулів миру навколо війни...
у теплі краї подалися чини...

а поки корупція в нори ховалась,
яка тільки наволоч не наживалась,
освоївши кошти людей і казни.

01/23

Я бачив рай. Тримав твої долоні,
Все відчував, та рухатись не міг.
Гаряча кров пекла вогнем у скронях
І танув, як весняний мокрий сніг.

Здавалось так, що хором стоголосим
Твоє ім'я лунало звідусіль.
Твої уста, каштанове волосся
І блиск очей… Все це лише мені.

А потім зранку з болем прокидався
Та, наче Фавст, кричав тим снам услід:
«Спинися мить! «Спинись, бо ти прекрасна!»

Минають ночі, дні пливуть крізь пам`ять,
А погляд твій шукаю досі скрізь…
Лиш сни, мов пта́хи в небі пролітають…



Серпень 2022

Зневіра часто ходить поруч.
З'являється тоді,
коли бракує сил йти далі.
Вона спустошує усе.
Робить порожнім до того
сповнене натхненням серце.
Вона завжди близько.
Завжди там, де її не чекаєш.
Вона стає сильнішою
з кожним днем.
Росте разом з тобою.
Ділить навпіл лінію життя.
Прокладає дорогу у безодню,
взявши тебе за руку.
Вона веде тебе за собою,
ніби рідна мати.
Вабить своїм ніжним поглядом.
Ти спиш під наглядом зневіри.
Вона пильнує за твоїми снами.
Стежить, аби ти бачив
лиш кошмари.
Так повільно забирає те,
що тримало в собі твоє серце.
Йдучи за нею слідом
забуваєш тепле сонце.
Наодинці з нею
не пам'ятаєш навіть себе.
Куди ж насправді зневіра
кличе тебе?

30.01.2023

Безмовні хмари пурпурові
Тривожить душу на зорі, -
Відтінків полум'я і крові
Помалу більшає вгорі.
Зі сходу зводиться заграва
Та небом шириться скоріш, -
Чому ж так холодно і тьмаво,
І огортає смуток вірш?..
31.01.23

день набухає
мов брунька
вибухне
в сім хіросім
смерті іуди-цілунки –
зими завжди
на часі

планам стрімким
не до струнко
слово
руйнує мости
лід
покриває стосунки
стеля
не вміє рости

жолудь
чекає на лунку
а на кожух з молока –
сіно
в коров’ячім шлунку
мрія
пішла з молотока

доля
не вибилась в люди
та не біда
є ще рай
вимитий
з буднів і бруду
з рідного крику
пора

вітер забіг
в альвеоли
проситься в серце
бо мла
але воно
надто кволе
змаху катма
для крила

та є надія
бо б’ється
хрестиком вишито
мить
хай тому серцю
здається
що бракне спліну
зими

що до весни
тільки дотик
губ ще солоних
від сліз
і розійдеться
дрімота
йтиме весна
по золі

боса
прудка
і чутлива
до переспіву
й обім
першої
теплої зливи
світлої
думки
в тобі

21 Листопада, 2019

облітає калини цвіт
мов із душ у едемі
крила
він любив її стан
і світ
і обожнював слово
мила

у казковому
не-у-сні
обвивали цілунки
тіло
він плющем
припадав до ніг
і вона від обійм
тремтіла

наче зерня
що у ріллі
добре знала
чого хотіла
щоби з тим
що на серце ліг
на край світу
чи в рай
летіла

і два серця
тепер у ній
жити вчаться
за нього
двоє
за отого
що на війні
залишився
на полі бою

за вогонь
що погас
очей
в них палає
свіча ляклива
світлий сон
ще не раз втече
і розійдеться
митттю злива

а за усмішку
хай їй там
хай вона
розцвіте дитинно
і втішається нею
та
що чекає від нього
сина

10 Листопада, 2019

зелено я хлопець зелений
є капуста добра у мене
зелену капусту насічу
і волам хвоста я накручу

зелено я хлопець зелений
є капуста добра у мене
зелену капусту заслужив
кума із комою запросив

зелено я хлопець зелений
є капуста добра у мене
зелено мені і ти повір
скоро зеленітиме весь двір

зелено я хлопець зелений
є капуста добра у мене
маю я далеко всі жалі
бо не лох а ґазда на селі

8 Листопада, 2019

Збудиш – нікуди не дінешся!
Бо мені на роботу.
Ой, Оксанко, ти тужишся, силишся –
і народжуєш … ноту.
А я? Орю, сію, мелю.
Тим не менше, кого я люблю.
Тим, хто бачить мої вчинки,
не менше розцвітуть барві́нки,
не менше засяє в липні
ді́ждана відпустка літня.
А тобі – грати, грати, грати.
А на вікнах – ґрати, ґрати, ґрати!
І тим не менше, я тебе, Оксанко,
висвячу зранку
і піду на роботу –
через скорботу…

29 березня 2004 р., Київ

Рідний дім – це той, в якому
Сняться добрі, гарні сни.
Де зцілити можна втому.
Не лежить тягар вини.

Де зустрінуть на порозі.
Рушничок, гарячий чай…
Де душа спочити зможе
Після виснаження вкрай.

Рідний дім – це той, в якому
Зачекалися тебе.
Де немає місця злому.
Кожний затишок знайдé.

Рідний дім – гніздечко тепле,
Без надмірних запитань.
Кілька тисяч кілометрів,
Щоб зігрітись, він здолав.

24.12.2022

Ніч зійшла в долину пустощів
В чорній картатій сукні з пряжкою
Місяця бляклого в сизому поясі
Скупчення зір на шляху Чумацькому.
Вона ступала тихцем заглядаючи
В блискучі люстерка озер і босою
Ходила по чорному полі травами —
Пелюстки, стеблинки скропляючи росами.
Лягала спочити над пагорбом місячним,
Сяйвом на хмарах з відкритими персами,
Що підіймались від сонного дихання
Скинувши сукню на срібне плесо.

22.03.2022

Боги на небі сплять чи повмирали,
Чи діла просто їм нема до нас?
Чи їм було жертов кривавих мало?
Скажіть за ліком котре із митарств?!

Мовчать? Мовчить? Мовчить і Вседержитель!
Всіх задумів його не осягнуть:
Мільйон богів і кожний з них - Спаситель!
Не десь, колись, а зараз, поряд, тут!

Багряницям уже немає ліку!
Голгофам важко втримати хрести!
Той когут уже тричі кукурікнув! -
Земля благає чистої роси!

Ще стільки не повернуться додому,
Уже стількох ніхто не пригорне,
Ще не знайшли імен всім невідомим...
Моливсь Ісус: хай чаша омине!..

01.2023

Соснам заздрю, що, мов скалолази,
на вершини гірські одчайдушно вилазять.
Гірськолижникам заздрю, що в космічному леті
здатні творить неймовірні й в уяві свої піруети.
Тірольцям заздрю, котрі гадки не мають,
що їм пощастило оселитись в такому раю…
…Щоправда, не нарікаю й на долю свою,
бо хвалить Господа не стояли на заваді літа,
щоб хай у хвості молодих по лижні пролітать...
...Та, як кажуть, усе до часу, до пори,
довелося й мені не без жалю вийти із зимової гри.

Сіється надмірно
Мжичка по землі, –
Вишгород вечірній
Заховавсь в імлі.
Ні вогню, ні звуку,
Сиро без ладу, –
Милу взяв за руку
Й бережно веду.
Зовсім недалечко,
Знаєм точно ми, –
Тепле є містечко
З добрими людьми.
В них поживна кава
Й ароматний чай, –
Виставки й вистави
Також, зазвичай.
Музики звучання
І тихенький спів,
Як води дзюрчання,
Ніби шум вітрів.
Гарно тут, безспірно,
Нині й взагалі, –
Вишгород вечірній
Потопає в млі.
30.01.31

Віктор Кучерук

Не соромся розкішного тіла
І не бійся уважних очей, -
Вже від збудження позолотіли
Соковиті сосочки грудей.

Ледве видиме лоно, мов квітка
Має запах приємний такий,
Що нестриманий радісно й чітко
Я долаю твій опір слабкий.

До світанку триває шаленство
Насолоди в гіркому житті,
Бо купаюся в морі блаженства
І тону в глибині почуттів...”

Пародія Олександра Сушка

Не соромся розкішного тіла!
Ти ж Венера! Прекрасна без шуб!
Твої коси, неначе, вудила
Ухопив і усівся на круп.

Ну а лоно - не лоно, а квітка,
Та про це балабонити ша!
Усміхнися, кохана лебідко,
Я сьогодні Ерот-падишах.

До знетями триває шаленство
Насолоди небесних вельмож.
Ґвалтувати богиню - блаженство!
А вона і не проти. Отож.

29.01.2023р.

… і навіть сніг покинув двір.
Дивлюсь, не вірю і сумую...
Я чув, казали, Лютий - звір
Навіє свіжого. Згуртує…
Зітхнув. За вухом почесав
Піду до хати досипати,
Де сотні раз я воскресав…
І що цікаво - без оплати.
Пірну, як завше, з третіх спроб
Моє… гріховне... згадки дивні…
Укриюсь так… ні звуку щоб
І хай там що - сніги чи ливні…

Шухляда, стигне компроміс…
Та ні, задвину, не до нього…
Ще невідновлений той міст,
Щоб турбувати криком Бога…
29.01.2023.

Крізь численні страждання,
Повен горя і сліз, –
Я свої сподівання
Не втрачаючи ніс.
Хоч відчув і побачив
Біль численний від мук,
Я тримався одначе
І міцнів, наче бук.
Не згубив у поході
Заповітних надій
На спроможність народу
Дати ворогу бій.
29.01.23

Летять вітри в Україну, несуть чорні хмари.
То навідаються турки, то прийдуть татари.
І палають міста, села, женуть люд ясиром.
Нема спокою Вкраїні, бо немає миру.
Від сусідів отих клятих, що дивляться ласо,
Нема життя в Україні, нема від них спасу.
Та нема, як і не було іще в світі сили,
Яка б силу українську зламала, скорила.
Гинуть сотні та на зміну тисячі приходять
І рубають вражу силу, з України гонять.
Скільки було тих героїв, скільки іще буде.
Всіх імен запам’ятати не спроможні люди.
Скільки могил безіменних по степах безкраїх.
Про яких лиш Земля-мати тільки пам’ятає.
Але є і ті, про кого люд пісні співає,
Хоч, можливо, про людину нічого й не знає.
Рід магнатський на Волині поселився здавна,
Місто Корець тому роду в володіння дано.
Звідти стали і Корецькі. А були багаті.
Жили би собі спокійно. Чого ще шукати?
Та на місці не сидиться Самійлу з малого,
Всього хочеться пізнати, спробувати всього.
З братом в Лейдені повчився в університеті
Та навчання не відкрило всіх йому секретів.
Душа більшого бажала – пригод, авантюри –
Бити ворога у полі, штурмувати мури.
І, не встиг він повернутись з Лейдена додому,
Як Фортуна повернула своє лице йому.
Зебжидовський підняв шляхту дрібну на корону,
Веде проти короля він чималі загони.
Треба здрайців тих провчити, аби добре знали
І на владу королівську руки не здіймали.
З Ходкевичем, Вишневецьким Корецькі з’єднались,
І провчити отих здрайців добряче подались.
Був Самійло поміж ними. Як же то без нього?
Бо ж прославитись, нарешті випадає змога.
Шляхту легко розігнали, адже силу мали.
І Самійлові від того, навіть, сумно стало.
Але довго сумувати йому не вдалося,
Бо ж в Московію із військом іти довелося.
У Московії в ту пору Смута почалася,
В боротьбу Річ Посполита також упряглася.
То із Дмитрієм ходили трон завоювати,
А то уже подалися з військом і магнати.
В тій Московії порядку не було ніколи,
А помер їх цар останній законний відколи,
Ухопилися бояри, кожен собі тягне,
Кожен сісти сам на троні московському прагне.
Ті поляків в поміч кличуть, ті німців, ті шведів.
Невідомо, що й чекає Москву попереду.
Пішов і король походом, щоб Смоленськ здобути,
І прадавні українські землі повернути.
Взяв Смоленськ той у облогу. Аж чутки доходять,
Що уже московські раті на поміч підходять.
Послав король Жолкевського ті раті стрічати,
Пішов з військом тим Самійло, бо ж такий завзятий,
Що усидіти не може. Під Клушино стрілись.
Москалі на тому полі бились чи не бились
Та розбіглися по полю, ще спробуй зловити.
Ото тільки іноземців не вдалось розбити.
Сам Самійло в перших лавах ходив у атаки,
Але славно-таки бились оті зарізяки.
Двічі коней мінять мусив на протязі бою,
Але, усе ж, в кінці того гордий був собою.
Піддалися москалики, полякались сили,
Владислава царювати в Москві запросили.
Та ж чи можна з москалями про щось домовлятись?
Досить лише відвернутись, їх брехні піддатись
І вони тобі устромлять тут же ніж у спину.
Ледве тільки король з військом покинув країну,
Як москалі збунтувались, багатьох побили,
Гарнізон у Кремлі польський військом обложили.
Силою не здатні взяти, голодом морили.
Тож Самійлу їм надати поміч доручили.
Хоч півтисячі всього лиш мав він у загоні,
Але що були для нього якісь перепони.
Налетів вороже військо, як його не ждали,
Льодом річки московіти від нього втікали.
А він на очах ворожих до воріт з возами.
А там вже його стрічали ледь не зі сльозами…
Але мусив за два роки на Волинь вертати,
Помер батько, тепер йому князівство приймати.
Став він князем та ж на місці йому не сидиться –
Де би з ким повоювати та із ким побиться?
А тут якраз у Молдові багачка Могила
Зятів своїх Вишневецьких, Потоцьких впросила
Свого сина Костянтина на трон посадити.
А то ж туркам у Молдові добре насолити.
Покликали і Самійла. Тому того й треба.
Зібрав справжніх відчайдухів він навколо себе
Й пішов з ними у Молдову з турком воювати,
Для Могили Костянтина трона здобувати.
Той похід невдало склався. Костянтина вбили.
А Потоцького османи в бою полонили.
Польща видала укази всім заборонити
І походами в Молдову більше не ходити.
Не здобув Самійло трона, та здобув дружину,
Молоду взяв і красиву з Могил Катерину.
То раніше у Молдову просто він впрягався,
А тепер уже, як родич, воювати взявся.
Пішов разом з Вишневецьким трона здобувати,
Не для когось, а для жінки молодшого брата.
Не чекав господар Томша такого так скоро,
Узяло козацьке військо в бою над ним гору.
Мусив хутко утікати. Самійло подався
За ним слідом, Волощини отак і дістався.
Та громив того загони й татарські чамбули,
Які тільки зустрічались, на шляху їх були.
Туркам то не до вподоби, бо ж Томшу садили
Аби вільно свої справи в Молдові робили.
Тож зібрали вони військо, трон йому вернути.
Й почалася колотнеча у Молдові люта.
На той час вже Вишневецький почив собі в Бозі,
Та Самійлу дати раду турки не у змозі.
Хоч полишили вже його із вояк багато,
Бо не було чим платити. Та він воювати
Припиняти не збирався. Відбився у Яссах,
Розбив Томшу, у Бендерах туркам не піддався.
Ганяв військо тих османів по всій Буковині,
По Молдові, Семиграддю та ще й Волощи́ні.
Відвернулася Фортуна все таки від нього,
Не зміг з турками зладнати під Сасовим Рогом.
Розгромили його військо османи прокляті
Та й Самійла пов’язали із жінчиним братом.
Повезли його із шваґром прямо до Стамбула,
Та у замку Семивежнім в кайданах замкнули.
Сидить в замку тім Самійло, духу не втрачає,
Дістав звідкись свою дудку та і сидить, грає.
А тим часом рідня його визволити хоче,
Знайшовсь слуга йому вірний, до діла охочий.
Зав’язав зв’язки в Галаті, поміж християни,
Із посольствами – англійським, французьким так само.
Цілий рік ходив навколо охорони замку,
Все підмазував, підлещував. А тим і невтямки,
Що напилок і мотузку той при собі має,
Лиш нагоди передати Самійлу чекає.
Врешті, трапилося диво – стали на порозі,
А в камері лиш кайдани лежать на підлозі.
Піднялася веремія – де в’язень подівся.
А він поміж християни тоді схоронився.
Як тривога трохи стихла, його із Галати,
Кораблем взялись на острів ті переправляти.
Там в Сіцілію подався, з піратами стрівся,
Але бився так завзято, що й від них відбився.
Як героя його в Римі взялися стрічати,
Бо ж таких героїв, справді, було не багато,
Папа римський прийняв його з почестями, звісно,
Запросив його вступити в християнське військо.
Та не зміг Самійло довго жить без України,
Десь в Корці його чекала молода дружина.
Тож Італію полишив та й подавсь додому.
Віддала належну шану Батьківщина йому.
Прославляли, як героя та гімни складали.
Та недовго його радість удома тривала.
Бо уже у листопаді помира дружина,
Молода його, кохана, вірна Катерина.
Залишила йому доньку Ганнусю маленьку.
А йому від втрати серце стиска, як обценьки.
І раніш сидіти вдома йому не хотілось,
А тепер, по смерті жінки, й зовсім не сиділось.
Знов покликала Молдова. Жолкевський зібрався,
Граціані посадити на трон намагався.
Зібрав військо для походу, Самійла покликав,
А для того то спокуса була ще й велика.
Не задумувався, впрігся в нову авантюру.
Схотів знову бити турка, штурмувати мури.
Та не так воно все склалось, як йому гадалось.
Під Цецорою османам військо їх піддалось.
Молдавани повтікали, зрадили на полі.
Довелося відступати, рушили поволі.
А навколо турки в’ються, татари ганяють.
Не дають і крок ступити, весь час насідають.
Напосілися, нарешті, аж під Могильовим,
Аж те поле зробилося червоним від крові.
Там Жолкевського забили, а других багато
Удалося тоді туркам у полон узяти.
Пов’язали і Самійла. Знову та ж дорога
До Стамбула. Він же думав – не побачить йо́го.
Посадили в Чорну Вежу. Надійна сторожа.
Звідси уже утікати він ніяк не зможе.
Та і часу утікати в нього не багато.
Ледь не вся Європа взя́лась за нього прохати.
І Ходкевичі, й Збаразькі за нього просили,
Навіть, викуп чималенький були б заплатили.
І король прохав за нього. І не польський лише.
Бо й король англійський Яків в біді не залишив.
Але все було даремно. Турки, як затялись,
Бо ж помститися за втечу йому намагались.
Не послухались нікого і грошей не взяли.
На смерть князя засудили. На майдан зібрали
Тисячі, щоб показати, як вони карають.
Що усі від тої кари полякатись мають.
Вивели його до плахи, дев’ять катів поряд.
А навколо колихає людських голів море.
Всі чекають, як почне він султана прохати
Його смертю жорстокою отак не карати.
Та Самійло не збирався прохати нікого,
Сили й мужності достатньо ще було у нього.
Поки ті кати пишались, гордо позирали,
Вихопив ножа Самійло, що в руках тримали.
Та й накинувсь на катів тих, став полосувати,
Ран тяжких ножем тим гострим усім завдавати.
Доки ті прийшли до тями, доки похопились,
Уже деякі криваво на поміст звалились.
Та накинулись, нарешті усі на Самійла.
Їх багато, то ж за ними виявилась сила.
Ухопили та боялись, навіть, відпустити.
Узялися рушниками Самійла душити.
Не вдалася туркам кара, як вони хотіли.
Тож, відмовилися, навіть, віддавати тіло.
Та коли князь Конєцпольський викупивсь з неволі.
Він таємно вивіз тіло. Тож, нарешті, доля
Повернула його знову в рідну Україну,
Де й знайшов в Корці своєму останній спочинок.
Тридцять шість усього років прожив він на світі,
Але слід такий яскравий зумів залишити.

Застряг у висі погляд, як у глеї:
так яро в небі блискає Стожар,
немовби вітер роздуває згар
і розвіває сяйво над землею.

Несміло місяць вигляда з-за хмар,
Дракона* з мли звисає хвіст петлею,
й здається, падають, як божий дар,
вогненні кулі й котяться ріллею...

Стою в полоні сяйва і примар,
не жду ні осоруги, ні єлею.
Рясніють зорі – хоч лови кімлею*
й неси отой здобуток на вівтар...

*Дракон – сузір’я
**кімля́ – сітка для ловлі риби

Ти – весь мій світ від краю і до краю!
Ти – мій вогонь, повітря та вода…,
Моє життя, а іншого не знаю.
Без тебе змісту в ньому теж нема.

Повір, що сонце сяє, хоч і хмари,
Немов завіса, небо затягли,
А ніч триває тільки до світання!
Там далі — світло, спокій, знову мир...



07.10.2022р.

Інна Кінь

Він випив її до краплі,
Він ноги об неї витер.
В анонсі гучні спектаклі,
Які написав злий вітер.

Дощем оросив долівку,
Холодом брехонь завіяв.
Вона схилила голівку -
Зламав все, що так леліяв.

Він гордо не мовив слова,
Вона, як завжди, казала.
Яка може бути мова,
Як болю бринить навала.

Можливо, вона не прАва,
Можливо, даремно драма...
Тільки повільно вмирала,
Допита до краплі, грама.

Олександр Сушко

Я випила все до краплі,
Крові було пару відер.
Змертвілий і безпорадний
Мій муж вже не муж - сновида.

Упав на тверду долівку
Брехнею моєю вбитий.
Бо вірною не чоловіку -
Сусіду була лиш тільки.

Іще й оніміів, невдаха,
Бо сильну наклала порчу.
У шлюбі я вільна птаха,
Роблю тільки те, що хочу.

А завтра піду "наліво",
Не бачу у цьому шкоди.
Хоч він молодий - вже сивий,
Конає мій муж. Відходить

29.01.2022р

розтопився день

хто ним відає
той мандрує вдаль
хвилі вговтує
поміж Скіллою
і Харібдою
над кістками
що стали жовтими
і під небом
одним-однісіньким
неопалим неопалимого

он безмежне
малює вісімки
а осяжне
росте з незримого
де дивуються
ототожненням
і милуються
даром відстані
там світи мої
ненароджені
там любов моя
стала пристанню

з тої пристані
міри втрачені
слово збилося
спантеличено
ані розпачі
ні пробачення
тільки марева
накопичення
світлих висновків
розтенечення
темних задумів
розпорошення
на трьох крапках
вмирає речення
як із віком
близьке оточення

як прописано
так пороблено
право болю
загально визанане
припадати
на щось оздоблене
щомиттєвими
серця тризнами
і ціною
понад високою
подавати
мов струм
щоб вчули всі
в кожну душу
що марить спокоєм
свято гідне
принаймі вулиці

5 Листопада, 2019

твій погляд лежав на мені так відверто
ніби церату встелили нову на святковий стіл -
це неможливо, бо я розгортав конверти
твій видав шлекер і низка жовтих листів.

ти написала про настрій стабільно тужливий -
знову читала ремарка, співала гребе,
я ж сходив з розуму -
що ти робиш зі мною?
більше,
будь ласка,
не треба.

ні, ну, треба, звичайно, продовжуй...
в іншому дусі.
- думаю, ти всміхнулась зловісно...
іноді, знаєш, буває
настрій втонути
в ванній -
не на завжди,
звісно.

ти казала, що це нормально - я не забув,
я ще пригадую вії твої - такі рухомі.
знаєш, як би десь на кіпрі тебе зустрів,
то мовив би не г'я су, а сігномі.

я поставив крапку, маленький підпис,
заклеїв листа, а твого поклав у коліна -
він пахне тобою, і тим "нормально".
поштамт берліну.

26.I.MMXXIIIp.

Коли ми виграєм війну,
здобувши нашу перемогу,
і одолієм сатану –
скажу «спасибі» я… не Богу.

Я буду дякувати тим,
хто кров свою пролив на фронті,
хто крізь вогонь пройшов і дим,
і рев гармат на горизонті…

І тим, що понесли життя
у вічність по небесних сходах,
кому не буде вороття –
бійцям од заходу до сходу…

Ще буду дякувати тим,
у них стояв хто за спиною
впродовж холодних, лютих зим,
не переймаючись собою…

Наповню келихи вином
і запрошу близьких та друзів.
І будем пити за одно –
що ми позбулися ілюзій.

Що спекались таки «братів»
і їх іудиних обіймів,
та відділили всіх кротів,
аби лишилися надійні.

Не пожаліємо вина
за світу братню допомогу.
Осушим келихи до дна
всі як один і вкупі з Богом!

Гілка вишні розцвітає
На губах...
Я тріпочу, я жадаю
Ах, ах, ахххх...

Губи ніжні,
Свіжий подих...
Вдих і видих
Вдих і видих...

Лиш губами доторкання
Де реальність?
Це кохання, це жадання...
Сексуальність!

Рухай стегнами ритмічно,
Все природно, органічно!
Поетично!
Оргазмічно!

Гілка вишні розцвітає
Ось рожеві пелюстки
Відлітаємо-таємно
Потаємно...
Танем...
Танем... я і ти...

ІЯк запрягаєш, так воно і їде...
Ця теза філософії стара.
Якщо у тебе є дурний сусіда,
то не чекай любові і добра.

Але ніколи не показуй спину
і не бажай ні пуху, ні пера,
якщо йому готуєш не перину,
а яму і дубову домовину...
Така пора... ну, а якщо пора,
то не шукай управу на скотину.

ІІВ борні за утопічний комунізм
за ґрати сіли «вороги народу»,
судили їх за волю, і свободу,
і буржуазний націоналізм.

Якщо і нині неокомуністи
ідуть в атаку, нібито, за мир,
то хай ідуть... у мишоловці сир
знайдеться і дебілу, і рашисту.

Попереду ще не один удар
за Маріуполь, за свободу Криму
і за Азов, Бахмут і Соледар...
Освоюйте Сибір неісходиму
і дякуйте усім за Божий дар –
кінець і рейху третього, і Риму.

ІІІ
Та не було б у нас війни, якби
були готові всі до боротьби
супроти людоїда окупанта,
якби не слуги і колаборанти –
проклятої московії раби,
такі ж як і московія прокляті.

01.2023

За тобою висіли пейзажі осені,
Гори в тумани зодягнені, ріки
Живописали. Позаду тебе
Достатньо світла було та болю.
Можливо пензлю Рене Маґрітта,
Найкраще вдалося б тебе описати
Де ти стояла б із власним серцем
І підпис: " ceci n'est pas une coert"
Нижче долонь розказало б про інше, —
Таке ж невідоме і геть випадкове,
Що й речі довкола твоєї кімнати
Спізнали любові на диво більше
Ніж ті, шо хотіли себе віддати.
Вони пропадали в пейзажах осені
Позаду тебе. Квадратна рама
В лихій перспективі вбирала просинь
Холодного неба, дощі і всесвіт
Прошитих сердець. Заполокані хмари
Над ними, що стали твоєю власністю
Давно, як нічого не означали.
А стали дурним, збайдужілим доповненням
Твоєї кімнати і натюрморту.

12.02.2022

На шматки розірвано душу...
І кришталеве серце звично розіб'ється,
Коли щоночі затемняти вікна мушу,
А в дім тривогою сирена увірветься

На шматки розірвано сім'ю...
Коли на фронт ідуть батьки, брати, сини.
І не зібрати скалки кришталю,
А рідних обійняти можна лиш у сні.

Війна... Чому? Чи чуєш нас, о Боже?
Коли молитви в крик сплітаються один
І матері клянуть нападників ворожих
Під час щоденних мовчазних хвилин.
24.01.23

Січень. Війна.
Свіча, як сльоза – черлена…
Серце від болю вижбухує,
Дев’ятим валом – нена́висть…
Хата затаєно слухає –
Устя грає Шопена…
Сладосте незбагненна,
Вічна любовна парость…

Темне вино пролите
В зойках розлук необачних.
Тінь у Саду Гетсиманськім –
Чаша скорбот відпита…
Хто заборонить любити
В цих міріадах плачних,
В цім безголоссі крику –
Хто заборонить любити!!

Томно душі… черлено…
Тане свіча на покутті,
Вірші, з ланців розкуті –
Хочеться жить шалено!
В хаті, в зими на розпутті
Устя грає Шопена –
Вічна любові парость,
Сладосте незбагненна…

27.01.2023

Чи слави схотілось хисткої,
Що стрімко здійнявся в політ
Цей місяць, який над рікою
Наповнює сяєвом світ?
Чи сяйво нічне надихає
Світінням отак солов’їв,
Що звилася пісня над гаєм
І двох нас позбавила снів?
Бо в сяєві й співі обоє
Блукаєм обабіч ріки,
Лякаючись кладки хисткої,
Яку збудували роки.
Нам більше уже не годиться
У світі чудовім такім
Ховати в серцях таємницю
Відому, напевно, усім.
28.01.23

Минають в тривозі і ночі, і дні.
Спустошені землі, у небі вогні…
Не віримо досі,
Що лихо це з нами.
Нена́висть та сльози, -
На жаль, так буває.

Хтось іще не награвся в війну,
Хтось життя загубив серед поля.
Дехто досі кричить: «Не піду!»
Чи за безцінь вже душу свою
Продав чорту «за мір» у неволі.

Покинуті села, згорілі міста…
Де правду шукати? Чи правди нема?
Течуть ріки крові,
Смерть ходить слідами.
А сироти, вдови –
Чому так буває?

Чи зітліла в серцях доброта?
Чи емпатія й людяність стерті?
І дітей забирає війна…
Не поможуть тим людям слова,
Хто не жив ще, а вже бачив сме́рті?

Не розрадить ніщо й не утішить
Ні вдову, ні заплакану маму.
Їм сказав би: «Буває і гірше»,
Тільки гірше уже не буває…



2014р.; 2022р.

Відчуй, як морозне повітря
пронизує до кісток.
Як завиває сильний вітер,
вихором несучи сніг.
Подивись на нічне небо,
вкрите зірками.
Гігантське їхнє сяйво
здається крихітним.
Вони складають сузір'я,
формують дивні контури
і схожі на тварин силуети.
Так само в житті.
Ти бачиш дріб'язок картини.
Лиш частинку мозаїки
вдається зловити своїм поглядом.
Дивишся на людину і не бачиш душі.
Безмежного полотна,
на якому вдосталь
гарних квітів і темних плям.
Ось так і людина,
коли почуває себе щасливою
малює квіти.
Як губиться поміж доріг,
бризкає пензлем
на червоні маки.
Фарбує в чорний
білі троянди.
І так усе життя,
чорнильні плями
ховають за собою
барвисті квіти.

27.01.2023