Я вдячна долі за її тепло,
Що будить ніжним променем щоранку,
Де завірюха вертить за вікном,
А я сміюсь у відповідь світанку.
Я вдячна долі за мою стезю,
Яка лягла між дивних квіто-барвів,
Тоді як інші сліпнуть на красу,
А я, зажмурившись малюю фарбу.
Я вдячна їй за мій політ,
Високий злет дивакуватих мрій,
Що не прикидана камінням до землі
Як інші деколи. За мій зеніт,
За колір мій і віру в дивні ідеали
І за кохання, що малюю для землі.
Спасибі, доле, що даруєш карти
І шанс зіграти партію мені.
16.12.07 м. Київ

Знімаю маску зі свого обличчя,
Важка вона, бо глинистий пісок.
Майстри з дороги на узбіччі
Якось її зліпили для ляльок,
А я взяла й оділа недоречно
І дивно, але маска підійшла.

Тепер ми вдвох ходили по бруківці,
На диво масці з глини для ляльок
Хтось малював автографи і квіти,
А ми, злетівши, знов робили крок.
І на кусочку глини майствої
Намалювався кольоровий світ.

Цей мікрокосмос на шматочку глини
Почав своє невидиме життя.
Яскраві та єдині, світлі днини
Додали кольору у мій каскад
Із буднів, свят і особливих днів ¬-
У волошкове, жовте та червоне.

Із кожним днем малюнки все росли,
Хвилини малювали нові грані
І наші з маскою дороги розійшлись -
Із усмішкою я її подарувала.
Тепер щосили із новим життям
Я мчу уверх, вона ж комусь дарує шанс.
18.11.07. м. Київ

Чайка
Я йду вперед, я бачу світ -
Красивий, милий, досконалий.
Я бачу небо не таке, як ви,
Мабуть тому, що я дитина.
Я вільна і я йду без перешкод,
Для мене не існує жодних правил,
Ось висота і небо лиш моє
І безліч стежок, що вливаються в дороги.

Хтось скаже, що я вбога, як зола,
Чорна й недалека, мов ворона -
Птаха міста, саме та,
Перед котрою все життя – лиш ноги -
Кроки людей, що мчать кудись
Чужому щастю навздогін:
Миттєво із закритими очима
І серцем повним пустоти

Я бачу тінь опівдень, як вона зникає для всіх вас
І світлий промінь в сніжну бурю посеред зими.
Для вас моє падіння – це кураж,
А я цим помахом униз лиш набираю висоти.

Моє небо синє-синє,
Моя мрія сильна-сильна,
Мій закон - помах крила,
Я чайка.
09.10.07

До твого чола схилю я небосхил,
Мов Атлант… з жіночими руками.
Лиш тобі я присвячу політ
Атому любові між вустами.

Випадково я зайду у храм
З ароматом квітів у долонях,
Поки місяць свій шукатиме вігвам
Вогником пошлю тобі свій погляд.

Лиш для тебе зірку запалю
Й тихо попрошу у ангелочка
Долю щоб оберігав твою,
Від незгод беріг твоє сердечко.

Коли ж перший промінь загорить,
А твій сон Гіпнос ще берегтиме,
Непомітно стану каплею в тобі,
Спокоєм твоїм, твоїм вігвамом.
22.05.07

Я живу не тут, а десь вгорі,
Там, де вітер й сонце заблукали,
Де сховались всі людські гріхи,
А кохання вічності зосталось.

Тут так добре, затишно мені
І сама з собою наодинці
Я лечу, мов ангел угорі,
І люблю так віддано, як птиці.

Помахом крила я бачу твій
Погляд, силует, самотній спогад
Ангеле земний, невже тобі
Також хочеться криштальної любові?

Небо і земля прилинуть до зірок
Адже вдвох – воістину велика сила,
Лети, мій ангеле, до мене, до висот
Любов’ю я дарую тобі крила.
18.12.06 м. Київ

Волошка синя – глибина душі!
Ти увібрала в себе дух землі
І сіна скошеного смак,
Зіркове небо у очах.
Як лагідність недоторканих вуст,
Ти разиш серпом серця стук.
Безмовний жар в моїх очах –
Блакитні квіти у твоїх руках.
10.06.03.

Найвища ніжність білого крила...тримала камінь,
Пір’їни, вірні, в небо піднялись, цвівши вустами,
Коханням скупані до голизни з квітучим серцем
Й очима сині неба висоти, даровані відверто.

Як тонкий контур квітки пелюсток тримає колір,
Чи вічні ноти пісні у пташок – зникає гомін,
Як світле біле – вічна доброта – цитує чорне
І як вода, лиш капелька одна, метал розгорне.

Так пара цих лебідок, молодих, крильми у небо
Тримали мертвий камінь для води, упершись твердо,
Любов’ю повні душі цих пташок кохались дуже,
А те, що камінь за крильми – то все байдуже.
01.12.02.

Нічна остання станція метро.
Туди уже не їздять поїзда,
Туди уже не йде ніхто,
Це не початок, це – кінець кінця.

Кінець струмка, що влився в море грозове,
І хвиль початок і туману ввись,
Початок моря синього, але ж кінець струмка,
Що так біжав кудись.

І намагання взнати, а що там,
Де ця межа городить світ,
Де цей кінець прибіг в отам,
Куди не їде поїзд-всюдихід.

Кінець це буде темний коридор,
Та ні – це просто пауза, стоп-кадр.
Та що я можу знати про кінець всього,
Коли в житті не була у метро?
28.08.02

***
Я заколишу тебе ніжністю,
Білі квіти торкнуться щоки,
Шовкопрядові вії свіжості
Срібну краплю нестимуть роси.
І багряним світанком прилину я,
Ластів’яним крилом доторкнусь,
Грізним морем твій сон берегтиму я
Й боязливо тобі усміхнусь.
Хочеш, мила, любов’ю зігрію я?!
Чи прилину серпанком у дім?
Розбуджу солов’їною піснею
Пелюстковий блаженний сон твій.
Ти так спиш, а я просто любуюся,
Як краса уквітчає тебе.
Ось світанок приходить, милується,
Осрібливши кохане лице.
03.05.01.

Цвіт дерева! Не облітай, зажди!
Ще день, ще мить, хвилиночку залишся,
Затримай спалахом цю мить весни –
Цвітіння мить і радості зориця.
Порадуй білосніжністю мій зір,
Зігрій морозним вітром серед літа.
Я ж так прошу! А ти наперекір
Танцюєш снігопадом розмаїтим.
Для тебе час – це мить,
Зажди – не квапся,
Ще покрасуйся на гіллях своїх
Я ж так прошу – зостанся! О, зостанся!
І пелюсткову вічність подаруй душі.
29.04.01.

ПОЕЗІЯ
Це пісня душі,
Яка виривається,
З глибини її.
Натхненно захоплює,
Всю душу охоплює.

ДУША
Це тонка матерія,
На рівні "флюїдів",
Яка перепони не має,
Летить туди,
Куди бажає.

ДУМКА
Це концентрація вібрації душі,
Та відображення її,
Піднесенням, розпачем.
Радості та хвилюванням,
Щастям та милуванням.

Емоції
Спонтанний прояв,
Реакція викиду енергії,
Хорошої чи поганої,
Залежить від стану,
Та настрою душі.

Настрій
Комбінація,
Думки,емоції,
Проявленні на лиці,
У вираженні, у русі,
У міміці.

Всі ці критерії,
Настрій,емоції,сплетіння,
Думки,
Душі горіння,
Викладаються,
В поетичне створіння.

Поетичним віршем,
Де напруга почуттів,
Солодкість,
Гіркота образів.
Політ душі за обрії,
Щастя,радість творіння.
Божественного горіння.

Приведи привиди піснею пам’яті
Примарні правила пошуку подвигу,
Паростки пристрасті, погляди пом’яті,
Прикладом підлості, присмаком подиву.

Розвіялись хмари залишивши синє небо самотнім
Сонечко світить всім посміхаючись
Вдихати повітря тепле, усіяне ніжністю
Підставляючи серце весняним променям.

Спрагу ніжності відчувати острахом
Уявляти твій погляд, посмішку
І шукати з тобою зустрічі
У цих днях променево-сонячних.

Взяти за руку тебе боязко
Показати красу, яка навколо
Розмовляти з тобою лагідно
З насолодою погляд ловлячи

І кружляти в ритмі розквіту
Дарувати посмішки одне одному
Залишати лиш крок до ніжності
Цілункові мрії на мить втримуючи.

А поки живемо ми, у своїх світах буденності
Починаємо тільки ковтати нове повітря ми
В думках інколи поглядів зустріч згадуємо
З кожним подихом, вірю я, зближуючись.

(з книги "Ось опудало влади...")

Земля незорана тобою,
не сіяна твоїм зерном
не буде силою в двобою,
бо не тобі життя дано.
Бо не тобі земля і небо
і не для тебе рідний дім,
бо ти не робиш те, що треба,
ти сам в собі на самоті,
ти раб рабів, і все-то плачеш
і меч твій гине у іржі…
Своїм життям за все заплатиш,
якщо свої тобі – чужі.

26.11.06

Іще сутеніють сумніви,
Ще ллється вагання зливою.
Торкається тиша зачіски.
Летить яблуневий цвіт.

Я стану малою бджілкою,
Що буде колись щасливою
В медовому хорі пасіки,
Де власний існує світ.

Нехай сутеніють сумніви.
Хай зливою ллються здогади.
Нічні полуничні чоботи
Вже йдуть до моїх воріт…
12.03.08

Перепливами-перестрибами
Вічні пошуки до любові.
Тільки серце німою рибою
Сите з нутрощів хробакових.

Тільки й ласки – луска обчищена,
Тільки й волі, що водне плесо,
Я би в поле втекла з вітрищами,
Доки б крига на ню не скресла.

Я би пташкою, а не рибою,
Щоб на віти у квіт вишневий...
Перепливами-перестрибами...
Тільки й щастя – старий і невід.

XIV
Так довго вiн її чекав
Далекий був вiд iнших справ
Вдивлявся в обрис кожнiй тiнi
Серед життя був сам в пустинi.
Фiгура струнка ступить крок
У серце знов кровi приток
Кипить, що вулканiчна лава,
А придивився, знов постава
Не та. Чекає вiн дарма
Наташа нинi не сама.
I вже не раз вертав додому
Стає, знов жде ходу знайому.
Тривогу й бiль шаленних мук
Розвiяв в лiтнiй тишi звук
Жiночий голос чувся Колi
Вiд нього клени пишночолi
Проснулись, вишнi здали крик
Ще й мiсяць до землi приник.
Видiння це, чи диво може,
Що скажуть нашi люди? Боже!?
Не вiрю сам своiм очам
Як не вона, то хто ж це там?
Глянувши в сторону, несмiла,
По тротуару крок ступила,
А шуму стiльки в тiй ходi,
Що промiнь сонця по водi
Здається бiльший здiйме галас.
Чия краса колись так кралась?
- Наташа, зiрка! Ти прийшла
В мене надiя вже пройшла
Тебе побачить, в порожнечу
Вiд мрiй своїх здiйснити втечу
Менi не стане стiльки сил
Чом не дано людинi крил?
- Прийшла. Скажу тобi, даремно
Не виглядай як стане темно.
Я бiльше не прийду, на жаль
Замiжня жiнка я, вуаль
Цнотливостi пристала пилка
Вчорашня зустрiч - то помилка.
Ми будем друзi на всi днi
Не треба бiльшого менi.

.............Чи не тому вуста німі…
........................Ю. Лазірко

…полинути…де альфа і омега
сапфірами виблискують, де Вега
свій шлях таємний щойно почала,

де є вогонь і де немає скрути,
де все стається так, як має бути
і світлом повниться колиска золота,

де руки сильні все ще місять глину
і декілька рядків, написаних не в риму,
тавром лягають на німі вуста…

Не розумію заздрісних людей,
Що заздрять успіхам, багатству чи кар’єрі!
Пожив би ще пан Моцарт Вольфганг Амадей,
Якби не інший пан – Антоніо Сальєрі…

І кожен з нас, хто зна, на скільки літ
Без заздрощів прожив би довше й краще!
Короткі крила – то не рвись в політ,
Не заздри соколу ніколи і нізащо!

Він – Сокіл! Символ висоти!
Романтик простору і лицар неба!
А ти, нарешті, зрозумів хто ти?! –
Це ж в першу чергу розуміти треба!

Якщо ти півень – курочок топчи,
Якщо ти павич – хвіст свій розпускай,
Якщо ти сич – лякай людей вночі,
Але ж на висоту не зазіхай!

Не видавай себе художником польоту,
Не прагни соколиної мети,
Інакше лиш героєм анекдоту
Запам’ятатись людям зможеш ти!

Не кидай піну зірваним гідрантом,
Не комплексуй, не заздри і не злись –
Працюй! Можливо, працею й талантом
Сягнеш своєї висоти колись!

18 грудня 2007 р.

Набігало, мов сльози, море -
окропила обличчя хвиля.
Розліталась душа від горя,
мілиною сходила милі.

Розліталась душа по світі,
позбирала засилля звуків,
встигла тіло життям зігріти
та набити у римах руку.

Стала думи на місце гнати,
де чекала на ролі маска,
де ворожую кров із латів
Божа змила дощами Ласка.

Скільки б крові не змити з латів,
а сумління, мов сонце - в плямах.
Скільки б каменю не лежати,
а від пролежнів - тільки яма.

Щоб вогонь не поліг від болю,
розійшлися, мов небо, груди -
увібрали всю силу волі,
пролунало грімливе, - Люди!

І від блиску очей - не тьмяно,
а від слова "гори" - не сухо.
І це серце, живіше рани,
проростає Вселенським Духом.

11 Березня 2008

Коханий мій, вже не злетять ніколи
Назустріч руки-крила, а душа
Літа пташам пораненим навколо
Її зустріть ніхто не поспіша.

Прости мене, ти навіть ці слова
Не вбережеш від страху – хтось почує.
Я лиш для тебе вмерла. Я жива.
Розлукою, буває, і лікують.

Я, як звіря лікуючу траву,
Шукаю порятунку від кохання.
Без тебе я жила і проживу
І проживе любов моя остання.

Душа розп’ята, наче на хресті,
Сама бреде, неначе на Голгофу…
Ти за любов мою мене прости,
Хоч я від неї квіткою засохну…

Бард:

Ти вистрілив у мене,
Як я була в польоті.
Що зрадиш – не чекала.
І я вжахнулась: хто ти?

Невже ти – той мисливець,
Що птахів приручає,
І випускає в небо,
А потім в них стріляє?

Я пташеням убитим
До ніг твоїх упала…
Життя моє повільно
В траву перетікало…

Мені не треба від вас нічого —
ні заметілі, ані розмаю.
Я вільна птаха, я політаю,
а потім сяду біля порогу.

І раптом стане в порозі пані,
пожбурить в птаху важезний камінь,
і відвернеться, і далі піде —
літай, пташино, собі деінде.

А в небі пусто, а в небі зимно,
а десь на птаху чига шуліка.
Та що вам, люди, та птаха винна,
хіба вам шкода краєчка стріхи?

Хай собі сяде, зів’є гніздечко,
хай пташеняток навчить літати,
нехай обсушить крила-крилечка
в затишку дому, в спокої хати.

Та знову стане в порозі пані,
пожбурить в птаху важезний камінь,
і одвернеться, і далі піде —
літай, небого, собі деінде.

І полечу я собі високо,
де світить сонце і вітер свище.
Пташина доля — все вище й вище!
Мені не треба від вас нічого.

Загусни словом в пам’яті віків.
Комаха в бурштині.
Прозора тиша.
Неправедний і непрощенний гнів
мине водою, відпливе й залишить
у гаморі морів твою сльозу.
Сльоза в воді не розчинилась, бачиш?
Загусла, наче кров.
Уже не плачу.
Я не сосна,
щоб плакать бурштином.

Треба торкатись небес не дахом,
звуки штовхати не лише ротом,
щоб на Землі народившись птахом,
вмерти за хмарами. Зорельотом.
Міцно уп‘явшись в обріїв грані,
вітер розкрають пазурі ватри:
ми проростаємо із курганів
позначками на зоряних картах.
Місто – істота з бетону й сталі –
на ліхтарі трощить власний панцир,
далеч стає далечіні далі
й ватри зростають в протуберанці,
в котрих, видовжуючись моторно,
будь-який промінь життя є ниттю
й час набува просторової форми –
простір викрешує з себе миті,
роблячи рух цей власною суттю,
і, відкидаючи тіл заваду,
стрімко минуле стає майбутнім,
дихання навіть лишивши ззаду.
Люди, боги, інопланетяни,
кинуться в вир цієї гонитви
і, опромінений почуттями,
космос опівночі вибухне світлом.

***
Театр любить тишину,
І велич любить мовчазну,
Розкішну посмішку у дами,
Бокал шампанського і драми.
Він справді в захваті від квітів
І щирих сліз, серцем зігрітих.
Він просто мліє і німіє
Від джинсів, кедів розмаїтих.
Можливо Вам ніхто й не скаже.
Не треба. Це його образить.
12.02.08 м.Київ

Приходить ніч, зорившись звисоти,
Проснулись книжки і нашіптують казки,
М’яка пошука шорудить біленьким пухом
І видно подиху молекули на вухо.
Я поринаю в володіння темноти...

Я, мов п’янкий, пухкий еклер,
Із поцілунком вишеньки. Тепер
Нашіптуючи колискову для кота
В моїй уяві виниранє висота
Я поринаю в володіння сну...

І тут в мою країн входиш Ти
Малюєш фарбою яскравість і зірки,
Моє морозиво наповнюєш солодним джемом
Й даруєш цілий світ лише для мене
Я загортаюся тобою і лечу....

11.11.07. м Київ

Питалась ласкаво:— Чом, синку, ти зблід?—
А слів не знайшов
І промовчав.
    — На північ,
    На південь,
    На захід,
    На схід
Над трупами вигуки вовчі!

Безсило повіки на очі впадуть,—
Старечі до рук моїх губи...
    А бачу —
    Безкрая скривавлена путь...
        І трупи!
        І трупи...

— Матусю! Хто очі мені замінив?—
Всміхнеться, щоб сліз не побачив...
Сама — до вікна, до неораних нив —
    І плаче...

Далеке майбутнє! Скривавлену мить
Якими житами засієш?
    ...Ой,мамо! Чого це так серце болить,
    Що й ти не зігрієш!

Ну й чому на обличчі турбота?
Всі емоції - наче в біді.
А з яким сподіванням до рота
Заглядаєш наївно судді!

Зараз рішення він зачитає,
Що із позовом ти пролетів, -
І мене адвокат привітає,
І згадаєш ти курв та чортів...

Неабияк роззявивши пельку
І роздавши багацько бабла,
Взяв ти дозвіл на клаптик земельки,
Щоб тобі під крамницю була.

Скрізь проект будівництва погодив,
Хабарів знову всунув сповна -
І бригаду найняв. До пригоди
Залила вже й фундамент вона.

А пригода підкралася радо:
В мене, друже, сюрпризики є!
В ніч прекрасну моя вже бригада
Пригребла цей займати об'єкт.

На хєр з пляжа твоїх охоронців
(Ну, по нирках прутами їх, мля) -
І на ранок, до сходу ще сонця
Та земельна ділянка моя!

Знаєш, ставив би ти свою лавку,
І тебе, блін, не трогали б ми, -
Ну так нашій братві під заправку
Тоже треба участок, пойми!

Шо, придурок, ти горем убитий
Чи простіше - ващє опупєл?
Не сидять, бляха, в тюрмах бандити,
Дальше, бляха, творять бєспрєдєл?

Толку, блін, шо судді й адвокату
Чемно грошики ти заплатив?
В мене баксів, чудак, більш багато,
Я суддю льогко перекупив.

А закони в нас шо, мля? Як дишло.
Чисто віддані суддям до рук.
І як він повернув - так і вийшло.
Всьо, свабодєн - кури, брат, бамбук.

Шо триндиш? "Нема правди"? Та повно!
І в судах її - море страшне.
Тільки тут одиниці умовні -
Тої правди мірило одне.

Вище носа! Наступного разу
Шанси матимеш виграти всі -
Як на тебе уже за образу
В суд подасть ще бідніший сусід.

2007

Березень зігрів і освітив,
Свіжим вітром душу вентилює.
Знову надійшов сезон котів...
Та чи всіх котяр весна хвилює?
Розплавляє сніг і лід вона,
Кров погнала під беріз корою,
Тільки марно крізь діру вікна
Лине в кабінет мого героя.
Як у дощ, у бурю й заметіль,
Так і за найкращої погоди
Докладає він страшних зусиль
Й укладає бартерні угоди.
Трасти-красти, липові МП...
Чималенько інших махінацій...
Бізнес тіньовий... Таке скупе
Змалювання отієї праці.
За труди ці має цілий рік
Віскі, шмотки, дачу, іномарку.
В будь-який сезон, мов чоловік,
Щодоби кохає секретарку.
І на кризі* - затяжній зимі -
Ось уже роками лапи гріє.
Кожен, хто його спинити б міг,
Хабарі одержує й «добріє».
Ну а політичної весни
Нам діждатись важче, ніж пропасти.
За такої ж влади хапуни
Довго ще в народу будуть красти.
Так що за відсутністю підстав
Хвилювання, що клітини гроблять,
Не чекають «жирного кота»:
Нині гроші всю погоду роблять!..

1994
__________
*«На кризі» - від слова «криза», а не «крига»! :))

Не позирай на мене так,
Неначе я у чомусь винна.
В моїй душі твій образ збляк
І посинів, немов ожина.

На мене ти не ображайсь -
Тобі я шкоди не чинила.
Хоча мені тебе і жаль,
Але тебе я розлюбила...

Та не тужи, що все пройшло:
Мабуть, комусь було так треба...
Я зберегла своє тепло,
Але воно вже не для тебе.

Тому бажаю, щоб і ти
Знайшов собі дівчину гожу.
Але тобі допомогти
У цьому я, на жаль, не зможу...

Кленове листя кров"ю з неба капає...
Ми все ще разом. - Ні, ми розійшлися.
Хіба це рана? Крихітна подряпина,
А я не можу більше підвестися.

Заводів дим я поглинаю - літрами!
Немов тягучу, смоляну образу...
Ми любимо. - Ні, хтось уже не витримав,
Мов вичерпались ми - удвох одразу.

Кленова кров... І сірі хмари - марлею.
Ти все ще поруч. - Ні, ти втік ганебно...
Усі зусилля виявились марними.
Я знов сама... Стікає кров"ю небо...

І літо - не літо, і сни наче паморозь в травні:
Такі ж недоречні і пальці холонуть ураз.
Твій погляд сприймаю, неначе беззвучний наказ
Нести свою мрію без тіні жалю на заклання.

І срібно, і сіро, і дощ – діаманти дрібні,
І пальці облизують спритні, голодні вогні.

І вірші - не вірші, а просто кавалки страждання,
Папір не витримує, темне чорнило горить.
І біль спалахнув, попелище сіріє за мить.
Сто років минуло від того холодного травня.

І тепло, і м’яко, і ти тільки спогад у сні..
Вогонь? У каміні, а мрії і вірші в мені.

Ми зупинились раптом на межі
Такі близькі, але такі чужі,
Тримаючи синицю у руках
Ми дивимось, як відлітає птах.
А так хотілось разом, вище неба.
А ти не зміг…
А може і не треба
Так високо літати над землею,
А розпрощавшись з мрією своєю
Від сонця затулити душу й очі…?
Казав, не можеш…
Ні, мабуть не хочеш
Пізнати щастя, радість
І любити.
П’яніти від весни
І вільно жити.
В театрі драми трагіка не грати,
Своє життя комусь не дарувати.
Не шматувати на лахміття крила,
Знайти гармонію душі і тіла.
І жити просто,
І собою бути.
Забути інших,
А себе почути.
Дивитися сміливо долі в очі
І говорити знаю, можу, хочу.
Щоби, життя проживши, не питати,
Як міг його так легко змарнувати?

Ранішня зоря
Над землею сяє.
Багрянець жовтявий
Землю покриває.

Ліс зазолотився
Одівся в узори,
Куди не поглянь
Золоті простори.

Не чути пташиного
співу у лісу.
Птиці не тривожать
Чудову красу.

Кружляють, курличуть
В небі журавлі,
Важко прощатись
Із ними мені.

Поля, сади, ліси
В жовтому багрянці,
Сіяють красою,
Жовтневою вранці.

У дужих дні — немов слухняна глина,
Покірна волі й пальцям різьбаря;
А я схилюсь тихенько на коліна,—
Шумуйте, днів розбурхані моря!

Але не гнів, не заздрість і не втома
(Благословенний шлях, що ним іти!),—
Якась нова, словам ще не відома,
Солодка мука здійснення мети!

Хай іншим дні прозорі і покірні,
Нехай я сам покірний дням моїм!..
...О днів прийдешніх обрії безмірні,
О тишина моїх маленьких рим!

Не забирай руки з руки.
Ножі хірурги нагострили.
А я лице кефіром вмила –
І змила муку, мов роки.

Це буде дуже ніч важка.
Сичать вже крапельниці-кобри.
Та на руці твоя рука.
І майже добре…
Майже добре.

В палаті передсмертних прощ
Ти, знаю, все мені пробачиш.

…І скімлить лиш у шибку дощ,
Немовби нас востаннє бачить.


із "Жіночого аркану"

Долі моєї ціна —
У повітовому місті осінь,
А вона витягла серце,— на!
— Неціловане й досі!

От і упала на неї тінь!
От і знесилів.
Мало, мало хотінь!
— Сили!

А коли ж сила уся —
Шклянка насіння?
Хоч би вже спокій мені засяв,
Весно моя осіння!

І на тому світі не забуду,
Не забуду, як твоя рука,
Розтинала жаром білі груди
І пускала серце сторчака.

І поїла тим відьмацьким трійлом,
Найсолодшим, що на світі є.
І кроїла навпіл груди білі.
І виймала серце, як своє.


із "Жіночого аркану"

Майже рік сиджу, мов кріт, на хуторі.
Вже й листів твоїх не відбираю.
Інколи копаюся у Мутері
Та в пікет з одним знайомим граю.

От книжок коли б хоч з пуд одержати!
Все ж не Мутер цей! Та карт колоду...
Тихий я. Навіть не знаю, де вже ти...
Відчинив я осені господу!

Мертвий я. Це добре, ясно відаю.
Та і як, скажи, себе одуриш!
А проте живу. Журюсь, обідаю...
О,— болить мені, єдина!Чуєш?

Здається, знову буде недорід:
Земля без снігу, а морози добрі.
    Зблід
            Обрій...

Вечеря тягнеться така нудна!
І страв і слів вживаємо потрошку.
А інколи, здається, не одна
Рука до вуст несе порожню ложку...

Старий мовчить.Не досить слів хіба?
Думки — і ті розбіглися геть--чисто!
Зими тієї згинула ряба,
А полову тепер відніме місто!

Ви нас не дзеркалом лякали тут простим,
Тут інквізиції вогонь і чадний дим.
Ми ваше ж дзеркало тихенько вам піднесли
До носа вашого ж. Потіштеся своїм.

Як вперше, як вперше, як вперше,
подихом разом завмерши,
минуле й майбутнє все стерши
на мить ... ,
але і не менше.

Жбурляючи каміння беззупинно,
Шаблі і списи гострячи картинно,
Спитай себе, на хвильку зупинившись:
Чи дзеркало в образі твоїй винне?

Ти роздягаєш поглядом повільно...
Пальтечко, девۥять ґудзиків, пасок,
Панчохи, сукня...Ніжний голосок
Тече по тілу – так тече пісок,
І тіло – ще несміле – божевільно

Здригається. І квіти в животі
Ростуть (бо квітень) – і шалена злива
Зі слів, цілунків, дотиків і дива
Накриє з головою! І зваблива,
І зваблена, впаду у золоті

Обійми Золотого...
Але – як
Я опинилась біля цього мужа?!
Якийсь він бомжуватий і не дуже
Поголений ретельно...Та, байдуже!
Це веееельми сексуальний маніяк...

Розійшовся мужичок,
На весь двір волає,
Це моє та це моє,
Все моє тут бути має.

Тут сусідка із віконця,
На нього поглядає,
Висунулась та киває,
Засміялась і до себе призиває.

"А не хочеш ти моє?
І солодке і смачне,
І ти будеш так, тихесенько кричати,
Та в хмаринках аж літати."

Поперхнувся мужичок,
Наколовся на гачок,
"Ой,сусідонько,кума,
Пусти ж мене,молодця".

Тільки скрипнула пола,
Аж підскочив молодець,
По зубам одержав,
Ой, такого кулака.

Відлетів, аж до стільця.
Будеш тепер знати,
Як чужого брати,
На усіх брехати.

Та закривши рота,
Будеш вже мовчати.
На підлозі,
Зуби рахувати.

Хто ми? Куди йдемо? Що там, за поворотом?
Сухий та рівний шлях? Баюра чи узвіз?
Ті, що попереду, - вони ідуть з народом?
Вони ведуть людей до щастя, чи до сліз?

А, може, й не ведуть? Крокують собі жваво
Окремо від людей, до власної мети,
А наш нелегкий віз із назвою “Держава”
Лиш заважає їм ще веселіше йти?

А ми, в багнюці всі, та тягнем цього воза:
На ньому ж діти, старший люд, нехитрий скарб,
Гетьманська булава і Кобзареві сльози,
Його картини, вірші, скринька фарб…

Ми витримаєм все, аби була надія,
Що правильно йдемо, а ті, що нас ведуть,
Так само тягнуть віз, в якому наші мрії,
Щасливі мрії, по які й рушали в путь!

Не в найми, не в полон – дістанемось додому!
Та перш, ніж увійти, обтрусим порох з ніг.
Ми помудрішаєм і не повіримо нікому,
Хоч як би прославляв “романтику доріг”!

1998

Куди поділись літа
Молоді роки?
Пішов би вечорами
Поміж парубки.

Обняв би дівчину,
Губи притулив,
Завів під калину
До ранку любив.

А ранком би проснулись
Краси – ясени
Хай любов продовжать
Мої уже сини

Не хочу зими,
Не хочу на плечі,
Щоб лягли сніги.

Я завжди у весні,
У квітучім саду,
Сиве волосся,
Я на скроні кладу.

Не буває кінця
І початку нема
Де начало весни
Де зникає зима?

Все кругом іде
Без кінця і краю.
Молодість не згубив,
Старість зустрічаю!

Одинокість вкрадеться зненацька
Міжсезонням вокзальних гудків
У долоні камінчик – на щастя
А у серці обвітрений Львів

У очах невимовні питання
На губах поцілунок терпкий
Це не просто від’їзд - це прощання
На зупинці розбитих надій

Тебе знову дорога чекає
Манить золотом, блиском підков
А мене непомітно вбиває
Затяжна віртуальна любов

День за днем ці складні перегони
Над якими в нас влади нема
За тобою закриє кордони
Наша львівська холодна весна