Засни. Зосередься. Ти гарна,
як є.
У тебе моє і лише моє.
Червоне намисто
не тисне
не тисне.
Отже, й мені не тісно…

3 листопада 2015 р., Київ

Поблякли громадські закони
знівелювався піїтет…
Коли юрбою править клоун –
і «Лисий» вже авторитет.
Усім війна, а їм забава:
ток-шоу, жарти, шлунків зов…
А у полоні кат кривавий
мордує зраджений «Азов»!.

Казки лунають для народу
про різні фобії, страхи…
Кому ж дістались нагороди?
Артистам-друзям!. А пихи
з екранів ллються нові тонни.
Як гинуть доньки і сини,
найкращим, з п’ятої колони,
воно вручає ордени!.

Сяде сонечко за видноколом.
І ніщо не віщує біди.
Ти сьогодні така, як ніколи.
Він сьогодні такий, як завжди.

Посміхнеться, обійме рукою,
Скине блиск сивини на плече.
Він хотів тебе бачить такою,
Коли тіло твоє обпече

Пал кохання. Хіба ж це не диво?
Поруч разом іти стільки літ.
Варто просто лиш бути щасливим
Й розтопити незгод твердий лід.

Як це складно позбутись спокуси
Марнотратства - манити дива...
Стіл накритий шовковим обрусом.
І любов ще жива, ще жива!

Тихий вечір ступа неквапливо,
Таємницею стелиться ніч.
Варто просто лиш бути щасливим,
Коли ніжно торкнешся до пліч.
ID

Уже завересніло.
Чобітки червоні
Зоставила для осені зозуля.
Із сливою так марить поріднитись терен.
Шипшина не колоти хоче,
А просто притулитись до руки.
Уже завересніло.
Раз по раз ще вертає літо,
Начебто сказать забуло:
«Прощавайте!..»
Уже завересніло.
І горнеться до пташки пташка.
І до людини горнеться людина.

Хоч сьорбнули чимало
Всяких бід гіркоти, –
Все ж помалу зростали
Й намагалися йти.
Ми чманіли від горя
Незлічимих образ,
Та тримати в покорі
Не могли гордих нас.
Вік німіли від болю
Неоцінних утрат
І на скровлених долах,
І на ліжках палат.
І жили на руїнах,
Щоб тримати ряди,
Бо тебе, Україно,
Захищали завжди.
03.09.22

Її врятував дельфін.
Вона загулялася в морі,
над стадом торпед і мін
на хвилях фантасмаґорій.

Її чоловік – рибак,
який воював зі штормом,
повзе в підупалий барак
і плаче потроху для форми.

Її не шукав ніхто.
Вона не спішить ні до кого.
Дельфін її, хвиль через сто,
привіз в африканське То́го…

5 серпня 1995 р., Київ

Ось так і є - кричать: "Осанна!"
А потім скажуть: " Розіпни!"
І натовп сповнений омани
Безлико вдарить зі спини.

Не сподівайтеся на диво,
Святої правди торжество.
Від лицемірної оливи
Судоми зводять все єство.

І вже не розрізнити чащі,
З якої гомосапієнс п"є.
Бо вчорв - нашим, нині -вашим.
На чий він млин водичку ллє?

Облич не видно. Лище маски.
Лукавий усміщки оскал.
У лицемір"ї суть поразки -
Пророчить совість трибунал.

Манять різнобарв"ям
Кольорові айстри
Біля наших хат.
Угорі над ними
Вогнями ясними
Сяє зоре-сад.

Зіроньки моргають,
Привіт посилають
Родичкам своїм.
У відповідь айстри
Співають від щастя
Сестрам-зорям гімн.

2022 р.

Затухаючий стрімко
Літа пишного жар, –
Густо-жовті відтінки
І задушливий гар.
Трохи вітер повіє
Й багряніють вогні,
Наче давні надії
Чи тіла неземні.
Проводжаючи літо,
Почали журавлі
Відлітати з болітець
Аж до краю землі.
За простори осінніх
Дивовижних пожеж,
Понеслось голосіння
І закоханість теж.
Шурхіт листя півсонний
Заколихує те,
Що зі мною синхронно,
Попри осінь, росте.
Замовкає зозуля
І сумна дітвора, –
Наче сон, промайнула
Найдорожча пора.
02.09.22

Небо віддзеркалилося в квітах.
Скоро ступить осінь на поріг.
Пелюсток блакитним оксамитом
Серед трав цвіте петрів батіг

Хочеться вдихнуть на повні груди,
Літом милуватися сповна...
Так було, та нині вже не буде -
Проклятуща вдерлася війна

В кожне серце. Лезом по живому -
Гул сирени крає все живе.
Стигле літо якось по-новому,
У тривозі стомлено пливе.

І не ніжне сонце, а палюче.
Не дощі, а злива гірхих сліз.
Під вінком із терену колючим
Гине світ, пробився ним насрізь.

Дні і ночі мають інший вимір.
Їх рахує календар вйни.
І крокує в безвість час незримо
По стежках обпалених земних.

Говорять – не без виродка в сім’ї.
Між брехунів, ординських сраколизів,
Які постійно до сусідів лізуть
Аби кишені набивать свої,
Отой Іван, який ще Красним звавсь,
Був «виродком». Бо ж лагідним і тихим
Удався московітам всім на лихо.
Нікого ґвалтувати не збиравсь,
Не мріяв чиїсь землі відібрати,
Когось повчити, як на світі жить.
Хіба ж такому вигідно служить?
Він і не думав, мабуть, князем стати.
В Звенигороді у своїм сидів,
Робив, як брат велів йому робити.
А тут прийшлося у Орду летіти,
Щоб ярликом його хан наділив.
То ж на Заліссі всі вони круті,
Коли їм хан ординський дозволяє.
Без дозволу князь прав зовсім не має.
Тож до Орди топтали всі путі.
Разом з Іваном прибули посли
Із Новгорода. На Москву в образі,
Ярлик просили суздальському князю.
Проте підтримки в хана не знайшли.
Хан у князі тихішого обрав,
Хоч надто вже Москва зарозуміла,
Але у неї досі грошей сила.
Із того й хан, й придворний щось та мав.
Постав другого – то почне тягнуть
З усіх навколо – смута розпочнеться,
Іти туди з ордою доведеться.
А так сидиш – а грошики ідуть.
Іван же воювати не збиравсь –
Куди йому – сумирному такому,
Який не хоче зла робить нікому.
Тож із сусідів кожен скориставсь.
Не встиг Іван вернутися з Орди,
Як молодий іще Олег Рязанський
Собі батьківське повертати взявся,
На Лопасню з дружиною сходив
І відібрав. А далі і Литва
На Брянщину – свою колись напала
І від Москви назад її забрала.
І Новгород намісника позвав
Із Суздаля, але не із Москви.
Аж доки князя в Суздалі не стало,
Тоді уже московського позвали.
Та декого не влаштував новий.
І збунтувався новгородський люд…
В Заліссі в ті часи вже звикли жити,
Холопами безправними ходити,
Яких князі великі добре б’ють.
По ділу, не по ділу, просто так,
Бо ж князь великий має таке право.
А ні – тоді орду скоріш направить.
А цей же князь був геть другим, однак.
Отож холопи й бунтувать взялись,
Бо доброти вони не розуміли
І поважали лише одну силу.
То в Муромі ділити трон взялись,
Аж доки й рід князівський там пропав.
То у Твері князь взявся нападати
Племінника. Той став Москву прохати,
Та помочі Іван йому не дав.
В самій Москві крамо́лу завели,
Посеред міста тисяцького вбили.
За віщо? Хто? Народ кричав: «На вила!»
Та винного нікого не знайшли.
Бояри подалися з усіх ніг
В Рязань, бо гніву черні полякались.
А потім повинились, повертались,
Коли Іван назад покликав їх.
Він взагалі у справи не втручавсь,
Митрополит Алексій усім правив.
До нього всі зверталися у справах
І він вершив усе, неначе князь.
А князь Іван все по церквах ходив,
Немов хотів гріхів всіх відмолити.
Залісся ж починало колотити,
Бо ж кожен більше ухопить хотів.
А що з них взяти, як воно – орда,
Яка себе лиш Руссю називає.
А тут в узді ніхто їх не тримає,
Хіба що хан здалеку погляда.
Хто зна, до чого б він докерував,
Та Бог відвів йому шість років лише.
Помер і двох синів малих залишив –
Дмитра й Івана. Хан ярлик забрав
І суздальському князю передав.
Тепер Москва вже не столиця стала.
Удільне місто, а таких чимало.
І данину князь суздальський збирав.
Тоді орда московська сполошилась,
Що усе цінне піде мимо них,
Амбіцій трохи збавились своїх,
Круг князя гуртувалися заходились
Дмитра, який, хоча і був малий,
Але ж законний. А вони без нього
Не зможуть зовсім досягти нічого.
Та про все то в історії другій.

Ти хочеш сказати «так», але кажеш «ні».
Стіни здригаються, стіни голосять уві сні.
Тишком. Придушуючи свої голоси.
Що їм відповіси?

З кожної пори і в кожну щілину сочиться страх.
Що такого буремного у тих снах?
Поділися зі мною, розповіси.
Я з’єднаю мостами усі полюси.

Замість квітки любові зростає мур.
Із щоденним поливом своїх костур.
Нащо мучишся? Нащо? Без пут, без грат.
Ти створив його сам. Він домашній' твій кат.

Він приходить, з собою приводить мару.
Хазяйнують на пару. Вони на пиру.
Почувається впевненим, либиться кат.
Скільки ще ти йому навідмовчуєш страт?

Ти підданець свободи, якої нема.
Озирнись навкруги, чи не бачиш – тюрма?
Ще у горлі лежить непромовлене «так»,
а у ньому стирчить, ікла вглибивши, страх.

серпень 2022

Я думав, Десно, не тутешня ти,
Бо ж так несешся-рвешся по рівнині,
Так безнастану крутиш течію свою
І береги нещадно крушиш.
Я думав, Десно, десь з далеких гір,
Коли ще на Землі дива вершились,
Ти вийшла якось на слов’янський слід,
А повернутися додому не зуміла.
Я думав, Десно, те і се про тебе,
Допоки не схилився над собою...
...Які ж до зойку схожі долі
Трапляються в людини і ріки.

Власне, за дуже великим рахунком,
чи, як кажуть сьогодні, за гамбурзьким,
не варто валізи збирати хутко
і пхатися кудись на Багами.

Чи дертися по кар‘єрній драбині,
опановуючи технологію підстав та інтриг
і раптом згадуючи про високі святині,
лише коли тінь накриває поріг.

Чи на гроші, щедро омиті потом
придбати уживаний мерседес,
щоб потім його зухвала гопота
кинула розбитим вщент бознаде.

Чи вкладати останні крихти в банки,
що тануть посмішкою чеширського кота,
чи гратися в інші бізнес-обманки,
що спалахують жваво то тут, то там.

Щось прихопити в труну – моветон,
але ж ця подорож  остання твоя – до небес,
візьми із собою хоча б телефон!
Всевишній навряд чи почує тебе…

Краще просто візьму твою руку,
підемо в кафе крізь краплини дощу…
Замовлю дві кави. Поставлю «Онуку».
І щастям, як тістечком, тебе пригощу.

Автор: Юрій Гундарєв
29.06.2022 рік

Повертаються додому
І живими, і в труні,
А про тебе невідомо
Геть нічого ще мені.
А про тебе ані звістки,
Ні сповіщення нема, -
Всяка чутка, наче кістка,
Перемита усіма.

Де і як ти зараз, сину,
Кожну мить гадаю я?
І дивлюся в далеч синю
Із надіями щодня.

Знаю тільки, що ніколи,
Навіть в смерті на краю, -
Ти нікому не дозволиш
Кривдить матінку свою.
Більш не смієш повторити
Хиби предків і мої, -
Хай тебе спасе Спаситель
Там, де йдуть важкі бої.

Де і як ти зараз, сину,
Кожну мить гадаю я?
І дивлюся в далеч синю
Із надіями щодня.
01.09.22

Відлітував п’янкий ясмин –
День знань прийшов до українців.
Військовий розклад принесли
до школи цьогоріч ординці…

За парти сіли не усі,
багато вчителів на фронті.
Вони та інші татусі
тепер працюють у піхоті…

А школа нині – полігон,
подвір’я – бойова арена…
Триває з орками агон,
де замість дзвоника – сирена…

І знань сьогоднішня ціна
така висока, як ніколи,
але найбільша дивина –
йти вперше у житті до школи!

Нарешті Україна гола й боса!
Старалися усі: чужі й свої…
Тепер же дехто позирає скоса,
чи довго ще триватимуть бої.

Оте чекання декого зморило,
вони давно втомились од війни.
Коли опустить вже та птаха крила? –
шепочуться Ізраїлю сини…

Натомість інші просто скаженіють,
їм унітази, пралки подавай!
Вони про «ВАЗи» вже відкрито мріють,
своїх синів штовхаючи у рай…

Але існують досі ще і треті,
які не встигли вчасно утекти.
Їм місця мало на усій планеті!
Такий собі всесвітній детектив…

Ну, що сказати вам, пани хороші?
На кожного чекає «макінтош».
Які б великі не украли гроші,
там зайвим буде навіть польський грош!.

10-та година.
10-та хвилина.
10-та секунда.
Десяте коліно.

10-та година.
20-та хвилина.
30-та секунда.
У когось дитина.

20-та година.
20-та хвилина.
20-та секунда.
Чогось середина.

30-та година.
20-та хвилина.
10-та секунда.
Померла людина.

30-та година.
30-та хвилина.
30-та секунда.
Мого переклину.

25 березня 1995 р., Київ

У чому України драма?
Нас прирівняли до сміття!
Вони нас бачили рабами
без права на саме життя!
Означили нам стан придатка,
як це було впродовж віків,
і роль одве́ли їх порядки
не козаків, а чумаків.

Аби орали і збирали,
або по сіль волами в Крим…
Й ховали рила під забрала,
як тільки скаже «третій Рим»!
Але вони прорахувались.
Так, ми нащадки чумаків.
Та як би орки не старались,
ми внуки славних козаків!

У наших жилах не водиця,
гаряча українська кров!
А роду нашого криниця
ще не зміліла до основ!
Бо потягу до волі – море,
і терен зайвий у вінець,
а їх Содому і Гоморі –
вже не за горами кінець!

Серпень з Вереснем зустрілись,
Чемно привітались:
-Брате що зробить зумів ти, -
Вересень питався.

-Я багато чого встиг,
Братику мій милий,
Усе сам побачиш ти:
І яблука стиглі,

Помідор боки червоні
Й золота пшениця.
А натрудженим долоням
Відпочить годиться.

Ти вже сій озимину,
Зривай груші жовті,
Я ж напевне вже піду,
А як стрінеш Жовтень

То йому розповіси
Про свої здобутки,
Як невтомно й ти трудивсь,
Братику мій любий.

2022 р.

Сміливці першими ідуть
Без страху прояву в атаку,
І в цьому є відваги суть,
А також мужності ознаки.
Жорстокість бою містить суть
Давно думками перетерту, –
Хоробрі довго не живуть,
Шляхи торуючи в безсмертя.
Геройські вчинки ті збагнуть,
Хто пам’ятає щогодини,
Що найцінніша смерті суть –
Життя віддати за Вкраїну.
31.08.22

Винищуємо братію лукаву...
а що робити? Є ясна мета –
будуємо свою нову державу,
відроджуємо села і міста.

Не даємо війні себе убити
і сонце правди нашої зійде,
бо нас, як маку, по усьому світу
посіяно... і вродить де-не-де.

А кацапні – у пеклі догорати
і то не довго ще на цій землі
в юдолі сказу, у своїй імлі
біситися іуді-окупанту.

Така у світі настає доба.
Зоря свободи не кіношні кадри...
і те, що заслуговує юрба,
їй пророкує не одна Кассандра.

Не розуміє помело орди,
що означає генетична пам'ять,
та дні прозріння нації настануть
і явиться як лотос із води
та істина, що радує завжди,
і їй нечиста сила не завадить.

08.2022

Не думав, що буде гірше,
Ніж вчора. Але...помиливсь.
Найважче - пекельна тиша
Устромлена у парадиз.

Найтяжче - не біль та муки,
А зламана віра в добро.
Я сплю під гарматний гуркіт,
А вірш пишу власним крилом.

Бо вже не живий, а зомбі,
Не знаю куди іти...
У чорній землі - окопи,
А в ямах - мої брати.

А в кухлі судьби - по вінця!
Хлюпочеться, наче ртуть,
Холодна, як лід, кровиця,
Гаряча, як магма, лють.

30.08.2022р.

«Скільки літ вам, діду?»
«А біс його віда.
Без пам’яті кожен
Входить у світ Божий.
Як житя cмакуєш,
То віку не чуєш.
Постарів з літами –
Пам’яті не стало...
Та не відаю, зізнаюсь,
Жодної розпуки,
Бо лічу тепер літа -
Не свої,- онуків.

Вабить медіа-кар’єра? -
звіть актора за шофера:
повезе, як у кіні,
й ви - в етері!.. У труні.

Хабарі давати згодні -
не платіть податки жодні...

Для поразки - ось вимоги:
«Замість армії - дороги!»

Хочеш втратити лице -
долучайсь до РПЦ.

ДЕ ПУСТИВ РОСІЙСЬКУ МОВУ -
ТАМ ЧЕКАЙ РАШИСТІВ ЗНОВУ

Небажані, непрохані, незвані,
Пожежами віщуючи прихід, –
З’явилися нащадки Чингісхана
І знавісніло знищують мій рід.
Прийшли брудні в побілену хатину,
Хмільні та злобні від їдких вогнів, –
І заволала тужно Україна,
Спиняючи нашестя дикунів.
Це був не плач гнітючого безсилля,
А крик її про помсту за біду, –
Щоби за кожне свідчення насилля
Ми стали гнівно нищити орду.
Могильним чадом затягло улуси, –
Вже менш охочих до чужих кишень,
Бо відчуття безкарної спокуси
Втрачають бусурмани кожен день.
Бояться кари іроди підступні,
Як їхні предки в казанах смоли…
Теперішнє спалили, а майбутнє
Забрати в нас чужинці не змогли.
30.08.22

Ти вліз в нашу хату підступний, мов тхір,
Й залив будні кров'ю, стражданнями й жахом.
По місту-скелету повзе "руський мір",
Кацапи, йдіть н@#уй!

Цей Авелів брат довго сталив кинджал,
Й ретельно ховав під недбалу "рубаху",
І в чорну годину тіла наші жав.
Кацапи, йдіть н@#уй!

Ридають зґвалтовані Буча й Ірпінь,
З руїн Маріуполя і Волновахи
Волають прокльони крізь розпач і біль:
Кацапи, йдіть н@#уй!

Сирена. Летить. В когось відлік почато.
Не дні, не роки, а лише кілька махів.
Ніколи не можна цього пробачати.
Кацапи, йдіть н@#уй!

Ми вип'ємо чашу нестерпну, полинну,
Й підем по тернистому вільному шляху.
І брилою кату замкнем домовину:
Кацапи, йдіть н@#уй!

Поезія його прещедро наділила
Усім, чим доля так безжально обнесла:
І слух, і мову у рядки втілила,
А серце й мозок жаром обпекла.
І все ж була Муза безсила
Проти нових оружних дикунів,
Чия рука безоглядно косила
Її улюблених синів.
І ти, Олексо, був посеред перших,
Кого червона зграя прирекла на згин.
Було тобі, щоправда, аніж іншим легше,
Бо обійшов тебе і посвист куль, і кпин.
І, може, в передсмертнім змахові руки,
Як у найвищім творчім злеті,
Ти заповів ще не довірені паперові рядки
Ще не народженим поетам.

А ластівки зібралися в дорогу
І випробовують востаннє міцність крил.
Дай Бог, пташата для польоту сил
Здолати легко шлях такий цей довгий.

Обов"язково навесні вертайтесь
На ті обійстя, де чекають вас
Господарі, хліви й біленькі хати,
Рідна земля вкраїнська.В добрий час!

2022 р.

За повитим туманом ліском
У ярку врешті сталося чудо, –
Пахли ласо парним молоком
Неосудної грішниці груди.
Кровоточили повні вуста
І синіли напружені вени, –
Лиш імла прохолодна й густа
Освіжала приємно рамена.
Розколихані шалом тіла
Блискотіли незміряним потом, –
Всю себе ти нараз віддала,
Не лишивши й надії на потім.
Пахне давнє узятим медком, –
Тож думками лечу звідусюди
До ярка за туманним ліском,
Де наситився в юності чудом.
29.08.22

Всі родичі так Калиту любили,
Що, тільки він, нарешті, дуба дав,
Всяк князь скоріш манатки свої взяв
І у Орду до хана полетіли
Просити, щоб другому дав ярлик,
Та тільки не Калитиному роду.
Бо з того роду всім одна лиш шкода,
Іван до нитки обдирати звик.
Він старшому Семену все віддав,
І той також за ярликом помчався.
Та не просив, як інші – продавався,
Чи то, вірніше, той ярлик купляв.
А грошей татко наскладати встиг,
Було за що дарунки роздавати.
Без того «правди» тут не відшукати.
І, звісно, що Семен той переміг.
Узбек ярлик Семенові віддав
І до Москви той гордий повернувся.
Там, правда із крамо́лою зіткнувся
Боярською. Та їй кінець поклав.
Зібрав рідню усю, братів своїх,
«Домовився», щоб всі йому корились,
Тоді лише відчують його милість.
Дивився, як на підданих на них,
А не як на рідню, як на братів.
За що і Гордим ті його прозвали.
Та сили, щоб противитись не мали,
Отож чинив усе, як сам хотів.
Окрім, хіба, що хан йому велить,
То він бігом виконувати брався.
Як хан Смоленська покарати взявся,
Бо ж данину відмовився платить,
Семен із військом першим і примчав.
Дарма, щоправда на Смоленськ сходили,
Постояла орда та й відступила.
Семен з походу того мало мав
Та відданість і вірність проявив,
За що його в Орді й приймали радо.
Із Новгородом зачепився, правда,
Зідрати з нього грошей захотів.
Послав в Торжок зажерливих бояр,
Які, немов ординці там велися.
Ті в Новгород жалітися взялися,
Мовляв, прийшли ще гірші від татар.
А новгородці тих бояр взяли
В кайдани й до темни ці посадили.
Семен бігом зібрав велику силу
Та і карати Новгород пішли.
Там дивно швидко збунтувалась чернь,
Щоби з Москвою їм не воювати,
Торжок отой Семенові віддати.
Семен затявсь та вимагає ще
Щоби прийшли правителі усі
До нього босі й на коліна стали.
Такого ще ніколи не бувало
Ніде за всю історію Русі.
Але скорився Новгород і сів
Намісник княжий у Торжку отому.
Не встиг Семен вернутися додому,
Як новий князь литовський напосів
Можайськ князям смоленським повернути.
Але не взяв, лише посад спалив
Та й рать свою назад в Литву повів.
Але, щоби у програші не бути,
То брата Коріята у Орду
Послав, щоб на Семена надавити.
Дурний. Семен же не вилазив звідти
Та ще й грошима сипав по сліду.
Уже на троні Джанібек сидів,
Тож він велів литовців закувати
І у Москву Семенові віддати.
Семен тоді вже, врешті зрозумів,
Що рота так роззявити не в силах,
Щоб проковтнути навкруги усе.
Мир із Литвою більше принесе.
Тож Коріята із Москви пустили
Назад в Литву. І Ольгерд теж тоді
Рішив з Москвою поки замиритись,
А потім на діяння вже дивитись.
Семен, на таке дивлячись, радів,
Бо ж князь литовський дуже заважав
Йому сусідні землі підбирати.
А, коли Ольгерд захотів узяти
Сестру жони за жінку – дозвіл дав.
Отож вони зробились свояки.
До речі, про жінок. Семен три рази
Жонатий був. Нижегородським князем
Просив княжни литовської руки.
Айгуста Гедимінівна йому
Аж двох синів та ще доньку родила.
Але сини і року не прожили.
Чума ж забрала скоро і саму.
Тоді ж княжну смоленську він узяв
Євпраксію. Що там між ними стало,
Але її до батька відіслали.
І року шлюб той не проіснував.
Марія – третя із його жінок,
Була тверська княжна. Йому родила
Аж чотирьох синів. Та ті прожили
Зовсім недовго. Чи якиїсь рок,
Чи то гріхи Семенові якісь?
Чи то прокляття того всього роду?
Дітей малих тих, безумовно, шкода,
Але без спадкоємців князь лишивсь.
Хоча на церкви грошей не жалів,
Бо ж, як і предки, нагрішив чимало.
Але й самого то не врятувало.
Теж на чуму зненацька захворів,
Як та гуляти стала по Москві.
Встиг заповіта, правда, написати,
Щоб все жоні Марії передати,
Бо ж в тої вже великий був живіт
І спадкоємець народитись мав.
Вона ж, коли Семена вже не стало,
Весь спадок його брату передала,
Який в Москві урешті князем й став.
Прожив Семен той небагато літ.
Усе перед ординцями стелився,
На всіх князів ізвисока дивився,
Напевно, мріяв покорити світ.
Але пішов і крихточки не взяв
Із того, що роками гріб під себе,
Ще й спадкоємців всіх забрало небо.
Бог за гординю, мабуть, покарав.

Коли відомі напере́д
усі завдання, всі задачі,
і ти вже маєш свій портрет,
де дід старий сидить на дачі,
тоді тобі уже й не жить,
тобі вже – вечір, і смеркає,
тоді ота остання мить
тебе тривожно погукає
і розкладе таке життя,
як рішення на «за» і «проти»,
і вже не буде вороття,
бо й льготи* скінчаться і квоти.
Загрузне молодість в імлі,
трагічний випадок спіткає –
хто ж носить старість по землі,
той не знаходить, бо шукає.
А що залишиться? Краї,
які ти так і не побачив,
розгублені батьки твої
й нові завдання і задачі!
Так невідомість над усе
життя дратує, а цікавість,
весь шал завівши, нас несе
в непередбачену яскравість!

2 серпня 2002 р., Богдани́

* «льготи» – для внутрішньої рими;
інший варіант – «пільги»

Розпинали і навпіл рвали,
І вогнем обпікали мене, –
Повалити хотіли шквалом
Та труїли тихцем день за днем.
Умертвляли і скаженіли,
Як дратовані палками пси,
Бо набралась такої сили,
Що та лиш додавала краси.
Ні шапки з двоголовим птахом,
Ні зірки на кашкетах колись, –
Не впокорили душу страхом,
Поневолить єство не змогли.
Мовчазлива, сумна, бентежна,
Вічно віруюча у дива, –
Україна – я незалежна
І тому, слава Богу, жива.
28.08.22

Плаває доля по гирлах і руслах долонь.
Де з головою, а де по коліна буває.
Пагорб рятунку для душества звів Аполлон.
Зірка ночами – талан і талант розвиває.

Дерево дивне на пагорбі гордо цвіте,
гілку до гілки, чи здібність до здібності горне.
Саме поезію серце цінує за те,
що водноча́с: думка – цвіт, слово – плід, серце – жорна.

Саме зі словом я щеплюю інші дари,
і повертається дерево в пору цвітіння.
Корінь мовчання полий: говори, говори,
вийшовши з допитів; сила мистецтва – терпіння.

Мій Аполлон – не чаклун, не провидець, не Бог.
Я, перемножений жезлом його, – не апостол.
Ми пливемо́ по долонях планети – удвох,
глянувши в руки й стрибаючи з пагорбу – в постіль.

21 березня 1995 р., Київ

Коли од рабі Нахмана я був далеко.
Набагато далі, ніж Умань од Єрусалима,
І був наївним, бо гадав, що потім
Побачу, прочитаю, зустрінуся...
Роки громадили слухняно сподівання
І чи не полетіли б зі мною в надсвіти,
Якби на старості, уже в Єрусалимі,
З учителя перетворившись на учня,
Я не підслухав розмову ребе Нахмана:
«Йоселе, а чи дививсь сьогодні ти на небо?»
«Ні, ребе. Ніколи. Якось іншим разом...»
« Послухай, голубе, але ж оцю мелодію небес,
Відлиту в кольори та їх відтінки,
Ти завтра, певен, не побачиш.
Усе ж минає на цім світі...»
…Не знаю, чи Йоселе дочув оті слова
Чи, може, просто промчав своє життя,
Так і не поглянувши на небо,
А я насмілився та й підійшов до ребе.
І хоч за віком він в сини мені годився,
Ношу відтоді з собою напуття його:
«Живи завжди в гармонії з сьогодні,
Бо кожен день має свої думки, слова і вчинки».

Яєшню смажить небосхил
для серпня, як не дивно,
годує з рук докучних бджіл
намистом горобина.

Крило в солодкому меду
замурзав білий лебідь,
корівок Божих* череду
пасе в ромашках легіт.

Парує спека! Де б знайти
в пустім саду альтанку,
щоб в супокої самоти
забутися до ранку?

Хоча в галузках бузини
яскравий зайчик світить,
я так втомилась від війни,
як дід старий від світу.

Божа корівка* — сонечко

25.08.2022р.

Пахне спасівка в саду,
Медом жовті груші.
Я до осені іду
Та не впущу в душу

А ні холод, ні вітри
Й дощі непривітні.
Там нехай вогонь горить
Кохання.І ніжність

Огортає нам серця
Та добром засіє.
Нехай несе осінь ця
На мир всі надії.

2022 р.

То запах диму вітри доносять,
То мжичка нудно замерехтить, –
Біжить стежинка в незнану осінь
І не бажає перепочить.
Все ближче й ближче до меж осінніх,
Все менше й менше серпневих днів, –
Колись на розплід кидав насіння,
Та тільки в мріях розбагатів.
Або повільно колосся зріло,
Або недовгим було тепло,
Бо не вдалося сягнути цілі, –
Що не згоріло, те погнило.
Схололий вітер траву термосить
І зникла в хмарах уже блакить, –
Біжить стежинка в незнану осінь
І не бажає перепочить...
27.08.22

Неприв’язана ніч мотузками – дощами.
Заблудилось між нами вишиванкою небо.
І від серця до серця стрибала зірками
Ледь помітна стежинка, кохана, до тебе.

І у танці зірок так летіли невпинно.
Та у шахах емоцій зійтись не зуміли.
Хоч обоє кохання хотіли нестримно …
Сиротіла любов між мовчань чорно – білих.

І ховали у собі печаль чи задуму.
Таїною любові поєднані досі.
Хоронили зірки під хоругвами суму,
На руїнах дощів проростала в нас осінь…


25.08.2022

Чумацький шлях над жовтим-жовтим полем,
Що із небес здається золотим,
Розсипав молоді серпневі зорі
Отам, де чумаки ішли на Крим.

Вози скрипіли тихо за волами,
У різнобарв’ї танули степи,
В яких тополь вивищувались храми
І синява небес - бери і пий.

Над головами місяць круторогий
Похожий на простий селянський серп.
Вдивляється на ватру край дороги
Біля возів, що вписуються в степ.

І слухає тужливу тиху пісню,
Бо плачуть в ній самі лише слова.
Просторо їй в степу оцім, не тісно,
Бо слухають і хмари, і трава.

Про рідний край, про долю і про волю,
Про світлий дім над вигином річок.
І лине пісня по степу, по полю,
Аж замовкає, слухає сюрчок.

Розтане місяць вранці із зірками
Сховається у сині небеса.
А пісня піде вслід за чумаками,
Озвучена поміж світів краса.
22.08.22

Вже відстрілялись льотчики-орли,
Хаймарсів* залпи також відгриміли.
І піхотинці славні в бій пішли,
Вони місцевість зачищають вміло.

І армія ординців — у котлі,
Наїлася і пороху і сажі.
Ох, жару дасть Володарка полів -
Тож начувайся ти, прелютий враже!

ПРИСПІВ:
Всі перешкоди на шляху здола,
Звільняє Україну від сволоти
Простий солдат із міста чи села,
Боєць мотострілецької піхоти.

Буває, гине у страшнім бою,
І скромний, з себе не вдає героя.
Окропить землю дорогу свою
Жертовністю освяченою кров’ю.

Він входить перший в місто чи село,
І пригорта врятовану дитину...
І плаче мати: тяжко як було
Без тебе, визволителю, мій сину!

ПРИСПІВ:
Всі перешкоди на шляху здола,
Звільняє Україну від сволоти
Простий солдат із міста чи села,
Боєць мотострілецької піхоти.


26 серпня 7530 р. (Від Трипілля) (2022)

Не доживать, а дожинать нам треба
Усе, що сіяли впродовж десятиліть,
Що відкладалося на потім,
Аж доки невмолимий голос Неба
Назавше не покличе в інший світ,
Де зайві будуть візи й квоти.
А поки що нащадкам слід ниву передати,
Як лялечку. Од бур’янів достоту чистою,
Щоб встигли вони в строк зорати –
Під осінь. Десь після Першої Пречистої .
Та щоб засіяли зерном добірним, ваговитим.
А як завруниться, негоже й помирать:
Синам і донькам треба ж підсобити.

Добрий ранок, Україно,
Страднице моя!
Ген над обрієм незмінне
Сонечко сія.
Наче сльози, ронить роси
Материнки цвіт, –
Оживає стоголосо
Різнобарвний світ.
Вже нових пісень співати
І тобі пора,
Та трудитися багато,
Хоч гризе жура.
Зви до праведного бою
Дочок і синів, –
Розлучатися з бідою
Саме час поспів.
Просинайся в мить скорботну
Милий серцю край, –
І яскравості полотнам
Баченим додай.
26.08.22

ну, взагалі, вона була прикольна така… не така, як всі...
у білім платті… в ружах червоних, чи в червоних маках?
перевдягала тактичну футболку й ходила босою по росі,
а наш комбат шуткував: що вона, наче із мультика Мавка.

її обожнював Даня, за те, що співала з ним під гітару « Гуцулку Ксеню,
її ненавидів Сергій, коли лізла у повість життя психолологічним перцем,
і коли в неї розв’язувався шнурок на бежево-замшевих із волошкою берцях,
їй кожен хотів його зав’язати, чи зомліти від осіннього одкровення.

та воно, може, і не по-чоловічі, а чоловіки на війні ринвами починають ридати,
коли обстріл потрібно неочікуваний перебути, сонце до зірки останньої перечекати...
рахувати втрати…

вона нишком підходила:
— привіт, — говорила — ти мене пам’ятаєш? я — друг із твого підрозділу.
клала свою теплу рука між серцем й грудьми, де кінчається пелюстковий пульс:
— дихай тепер, як я … повільно . животом… із мого директивного дозволу...
і до нього приходив ангел, чи Божий дух.

або підповзала вужем. питалася: шепочучи:
— усе нормально. це скоро закінчиться.
будеш знову пестить дружину. розкажи, якого кольору ви поклеїли шпалери у спальні?
ти хочеш їсти, пити, чи, може, у туалет? от і добре. перезаряджай набої.
Степан знову зайнятий ділом, дихання рівне і він повертається в бій вже не говорячи сам із собою.

ну, взагалі, вона була прикольна така… не така, як всі,
у білім платті… в ружах червоних, чи в червоних маках?
перевдягала тактичну футболку й ходила босою по росі,
а наш комбат шуткував: що вона, наче із мультика Мавка.
Юлія Івченко. 25. серпня. 2022.

***
Які не обираємо краї,
усе це – шапіто... а ми – на дроті:
знайомі, друзі, рідні, нічиї...
та необхідне для душі і плоті
і те, що залишаємо на потім,
не повертає на круги свої.

***
Не помагає успіху нещастя,
але не роню зайвої сльози,
що не угодний особливій касті
козирної колоди тої масті,
де, нібито, тасуються тузи.

***
Нема любові у розлуці,
немає щастя у біді.
Біда, коли свої скубуться,
тому що... чорні і руді...
і не відмиєш у воді,
а друзі... друзі пізнаються.

***
Усе це діється, либонь,
але... неначе, не зі мною...
я не воюю із ордою,
але беру її вогонь
на себе... хмарою, водою.

***
Існують якось гади і примати...
Чого лише немає на землі,
коли за тебе є кому писати.
Найтяжчий хрест, який ти можеш мати,
це існувати серед москалів.

***
Ми незалежні, вільні, самостійні,
та місія у кожного тяжка –
не тільки дослухатися до гімну,
а класти тіло під ворожі міни
і вичавити із душі совка.

Нотація
Якщо сміюся, то і над собою.
Ніякої зарази не боюсь,
що нехотя, собі допишу плюс.
Розбуджений сиреною нічною,
звикаюся з буденною війною
і про ніщо не пишеться чомусь,

08.2022

Жив-був ото на світі цар один.
Не те, щоби царем був справжнім він,
Лиш президент та царські мав замашки.
Чим довше він у кріслі тім сидів,
Тим більше бути вже царем хотів
В своїй державі, яка звалась Рашка.
Уже й корона царська в нього є,
Але чогось у ній не достає.
Чого – він сам ще, поки що, не знає.
Отож шаманів всіх зібрать велів,
Що по лісах далеких наловив
Та і у них сердито так питає:
- Мені царем давно пора вже буть
Та якісь вищі сили не дають.
То починайте вже своє камлання.
Вмовляйте оті сили та грозіть,
Але мені корону піднесіть.
Інакше буде день для вас останній.
Й шамани ті за бубни узялись
І били в них, і, як дурні велись –
Підскакували, падали, скавчали,
Окурювали димом тронний зал,
Впадали разом в підсвідомий шал,
А закінчили і йому сказали:
- Корона царська в тебе дійсно є,
Але тризуба в ній не дістає.
А без тризуба – то вже не корона.
- А де ж узяти той тризуб мені?
Чи він в краях далеких, а чи ні?
Коли потрібно запрягати коней?
А ті йому: - Тризуб отой лежить
У землях недалеких та чужих.
Живуть там по-другому зовсім люди.
У них царів ніколи не було,
Їм непогано і без них жилось.
Отож тобі коритися не будуть.
Аби тризуб у них той відібрать,
Тобі велику силу треба мать,
Без неї їх тобі не покорити.
Лише коли здолаєш силу їх,
Коли поставиш на коліна всіх,
Отим тризубом зможеш володіти.
Цар виклика до себе генералів,
Які з жінками вдома воювали,
А на війні на справжній не були.
Зате у них лампаси і погони,
Аби лякати різні закордони
Одними лиш мундирами могли.
Та орденів всіляких повні груди.
Побачать й дивуватись будуть люди:
Війни нема – а в них іконостас.
Але ж по всьому видно, що «герої».
Такі не налякаються війною
І ворогів розіб’ють всіх «на раз».
Велів усім їм грошей не жаліти,
І зброю найновішу наробити,
Аби такої ще ніхто не мав.
- Мені потрібні танки і ракети!..
А вони чують – дачі і банкети.
Тож кожен лантух грошей собі взяв
Та й подалися гроші ті ділити,
Щоб іще краще, аніж досі жити.
Хоч щось-таки на військо віддали.
А ті, що менші, теж собі украли,
Бо чим же вони гірші генералів,
А вже найменші копійки взяли
І стали із фанери щось ладнати,
Щоб було що цареві показати.
Кому-кому – а їм відповідать.
А оті всі хвалені генерали
Один поперед одного кричали:
- Аналогів не буде зброя мать!
Тим часом, виклика цар генералів,
Які таємно в нього воювали
Та теж говорить грошей не жаліть,
А дух усіх сусідів підривати,
Іуд всіляких поміж них шукати,
Аби устої їхні розвалить.
Хай продають усіх там і купляють.
Хай зброю продадуть і не збирають,
Перегризуться між собою хай.
Тоді їх легше буде підкорити
Та у свої тенета заманити
Та звоювати незалежний край.
Ті генерали також гроші взя́ли,
Кишені, торби чимскоріш напхали,
Що залишилось – то передали
Отим уже відомим їм Іудам,
Яких буває чималенько всюди.
Ті теж собі ті гроші узяли.
А уже й скоро відрапортували,
Що зброю всю уже попродавали.
І то все правда істинна була,
Бо ж гроші до кишень своїх поклали,
Зиск особистий з того всього мали.
А далі вже брехня одна пішла,
Що тут у них прихильники усюди,
І квітами усіх стрічати будуть.
Хоч де тризуб – сказати не змогли.
Мабуть, далеко десь його ховають,
Оті, хто цим народом управляє.
Хоча Іуди й у «верхах» були.
А цар збира ще й третіх генералів,
Які лиш язиками воювали,
Брехню по всьому світові несли.
Велів також їм грошей не жаліти,
Народ підвладний зовсім задурити,
Щоб на війну ті з радістю ішли.
А ще сусідів в оборот узя́ли
Та «мишебраття» тільки й називали,
Аби вони повірили тоді.
По світу ж брехню отаку пустити,
Що у столиці там сидять бандити,
Які народ тримають у нужді.
Й ті лантухи з грошима прихопили,
По всьому світу вілли накупили
І такий «вой» на радощах зняли.
І про нацистів без кінця городять,
Які пожити не дають народу.
Перебрехати Геббельса змогли.
А що, як язиками теліпати,
То вам не цеглу у руках тягати.
Встигай для того рота відкривать.
Сім мішків вовни з гречки наказали,
Вже, що казали, і самі не знали.
Та треба х було гроші відроблять.
І от, здається, все уже готове.
Стоять солдати, зброя у них нова.
Аналогів, як кажуть, в світі «нєт».
Аналогів і справді їм немає,
Таке на брухт давно вже викидають –
Від тих «сучасних» танків до ракет.
Але цареві хто про те розкаже?
Йому одне щось, може і покажуть,
Що встигли на ті гроші сотворить.
А усе інше – горобців лякати.
Таким ніхто не буде воювати.
А як горить? Ох, як воно горить!
Щоби дружити з ними захотіли,
Найперші то ракети полетіли
І пролилась від них найперша кров.
Тоді уже ударили гармати
Аби привіти царські передати,
Та царську донести до них любов.
І перейшли кордони «мишебраття»
Та все якісь калмики та буряти.
Які з них браття? Техніка іде.
«Аналоговонєтні» танки їдуть
І такі ж самі БеТееРи слідом.
Десь там парад вже за три дні їх жде.
І літаки летять з самого ранку,
«Аналоговонєтні», як і танки,
Скидають бомби дружні на людей.
І всі на квіти радісно чекають
Та ще привітні посмішки шукають,
Але не бачать їх чомусь ніде.
Летять лише гранати замість квітів
І «джавеліни» бухають сердито,
Яскраво з того техніка горить.
І «стінгери» плюють на гвинтокрили,
Що «невразливі» їх оголосили,
І ті летять на землю аж димить.
А «мишебраття» пхають носа всюди
І бачать, як живуть на світі люди,
Не у багнюці, як вони живуть.
Отож у торби пхати заходились,
Все, що би їм удома пригодилось.
А їм усе згодиться, що знайдуть.
А їх, тим часом, тисячами косять.
Вже, навіть з поля бою не виносять.
Вони не треба були і живі.
А мертві і подавно не потрібні.
Бо це ж платити гроші треба рідним.
А ті теж багатіють на крові.
Радіють, що убили сина, брата,
Тепер кредити можна віддавати
Чи «Жигулі» омріяні купить.
А їм з екранів, із газет постійно
Кричать, що уже ворог на колінах,
Одне зусилля й перемоги мить.
Хоч генерали радісно й лопочуть,
Царя, напевно одурити хочуть.
- Де мій тризуб? - він їх щодня пита.
А що сказати, як біля столиці
Їм вже добряче врізали по пиці.
Нічим не краще й на других фронтах.
- Вже скоро, - кажуть і женуть солдатів
Заради примхи царської вмирати.
Вже перерили все, що зайняли.
Але тризуба, як на зло, немає.
Чи то не там вони його шукають?
Якось одного у полон взяли.
І довго у катівні катували,
Сказати про тризуб той вимагали.
А він лише сміявся їм в лице:
- Ви про тризуб той хочете узнати?
Та я, одначе, можу розказати
Лише цареві вашому про це.
Ті до царя везуть його таємно,
Який сидить у бункері своєму.
Злякавсь, напевно, власної війни.
Сидить, як щур, нікого не пускає,
Бо кожного за ворога вважає.
Та не стерпів із тої новини:
- Ведіть негайно! – Привели солдата
Побитого, не зломленого катом.
- Ти знаєш де тризуб? Скажи мені.
Ми уже все, де можна перерили,
Але ніде тризуба не зустріли.
Як скажеш – будеш жити. Коли ж ні…
- Та, просто, ти не там його шукаєш.
Тризуб той кожен українець має.
- І в тебе є? - І в мене, звісно, є!
- А покажи. Я подивитись маю!
А той у себе груди розкриває
Й тризуб зі свого серця дістає.
- Давай сюди! – Тримай, коли бажаєш.
І так легенько той тризуб кидає.
Він золотом на сонці заблищав.
Царя того у саме серце вразив
І той крізь землю проваливсь одразу
Та прямо в пекло там, мабуть, попав.
Коли таке уздріли генерали,
То у штани свої понакладали.
Миттєво ту закінчили війну.
Злякались,що, як скільки є тризубів,
То їх усіх чекає скоро згуба.
Та на царя поклали всю вину.
Мовляв, не знали, того не бажали,
Робили шкоду скільки сили мали,
Царя отим в оману увели.
Та, все одно тих генералів клятих
Відправили тоді тайгу рубати,
Щоб більше війн почати не могли.
А Рашка на шматочки розлетілась,
Щоб кожен жив, як би йому хотілось.
Бо ж там народів сотня, мабуть, є.
Багатствами став кожен користати,
Які царю мав перше віддавати.
І кожен будував життя своє.

Не ображайся на мене,
знаю, була не права!
Переживаю страшенно,
обертом йде голова.
Лікті кусаю, і вечір
п'є виднокіл, як упир.
А над клуатром* чернечим
в небо здійнявсь монастир.
Злидар безхатній вартує
браму стару сам на сам,
Йду з каяттям. Алілуя —
славить Христа Божий храм.
Півчі на кліросі плачуть,
журяться лики святих,
Діва Марія терпляче
кров витирає зі стигм.
У сповідальнях жевріють
очі іудових зрад.
Віру, любов і надію
Бог роздає всім підряд,
і благодатним, і грішним,
ницим, убивцям, святим.
Сльози ковтає невтішно
біля воріт — пілігрим.

Клуатр* — церковний двір

21.08.2022р.

Посріблив росу на травах
Туман прохолодний:
На покошених отавах
І на квітці кожній.

Огорнув у мокру купіль
Соняшники стиглі,
Сонечка чекають дуже,
Висушить як зійде.

А вони свої голівки
Будуть повертати
За братиком старшим їхнім
Й вдячно усміхатись.

2022 р.

Не змовкає спів пташиний
До зими в гаю, –
Звеселяє Україну
Змучену мою.
Наче піснею дзвінкою
Хоче помогти
Біль ослабити удвоє
І сягнуть мети.
Солов’ями розпочаті
Множаться пісні, –
Україну не здолати
В будь-якій війні.
В обдаровану піснями
І святу повік, –
Закохався до нестями
Вірний чоловік.
25.08.22

Адже не лиш коли баран ти,
то підеш у колаборанти?

2022