Я розчулююсь,
чуєш,
тече поміж нами вода,
брунькування нових сподівань сповіщає:
минулось знечулення.
Недозрілим чуттям ще потрібен
міцний чотар,
бо долоні закриті,
вуста несподівано стулені.
Бо допевне весна ще блукає
у чорнім вбранні,
ще вишпортує з сонних очей
неполузані соняхи,
ще мене обіймає отак,
на зимовий манір,
не вважаючи студінь ні вмисним учинком,
ні огріхом.
І хоча
розговіння несе неминучість утрат,
а зустрічні дороги лякають людьми,
що зозулями,
крадуть місце й тепло
в найпалкіших
зі спільних багать –
я розчулююсь аж до потопу зіниць.
Я розчулююсь!




22.03.2023

Місто в ночі видається скам'янілим еквалайзером світла
Над яким от-от різким гулом завиє сирена війни.
Наче старі тополі покосяться і кришкою фортепіано, —
Густими тінями гепнуться
На зорями виструнчену поверхню озера.
І ми оглухнемо з тобою.
Зникнемо хапаючи гортанню радіоактивний пил історії
Захлинаючись застояними водами романтизму
Якому потрібен оновлений ландшафт сущого.
Оглянься. Цей світ, що застиг
Обростає коростою розпанаханого сонця.
Непомітно відлітають книги вдаючи птахів
Залишаючи забальзамовані тіла голубок та куріпок
В бібліотеках.
Наш вітер був леготом від колихання пасм пахучого волосся
Величної діви геометрії, що виростала із пагорбів юності:
Арками, галереями, контрфорсами;
Тягнулась музикою до вкритих патиною куполів
І бронзовіла поетами.
А тепер вона лежить з розбитим тілом, як Колос,
Що поріс мохом у глибоких розколинах.
Рука, ще тягнеться до небес
Силкуючись зловитись за бахрому хмар
Знесилено падає до Чорного лісу —
В лоно старих австрійських полігонів.
Вона крехтить, стогне не маючи сил розтулити уста;
І це не тополі, а її коліно зігнуте,
Скорчене від болю не втримує рівновагу та гепає в озеро!
Оглянься! Там, за тополями, — очі її не прикриті повіками
Дивляться на нас в передсмертній агонії.

18.02.2022

Пробіг вже пів дороги травень,
Весна завершує свій шлях.
Хай буде літечко ласкавим
Й теплим, без пострілів гармат.

Нехай цвітуть ромашки в полі
Та колосяться пшениці,
Щоб було хліба в нас доволі,
Благословився миром світ.

Запаморочливо квітують
Старезні липи край доріг.
А землю-матінку святую
Вкраїнську щоб Господь беріг.

2023 р.

Хоч вологу з огірочків
Вранці вітер обтрусив, –
На стеблинці під листочком
Крапелиночка роси.
Ця краплиночка везуча
І чистенька, мов блакить, –
На огудині повзучій,
Як прив’язана, тремтить.
І дрімає у затишку
В нетривалім пізнім сні,
Бо вчепилась міцно нишком
За стеблинку в метушні…
12.05.23

без промоції сонні дзеркала не витягнуть простір назовні,
не подужають цівкою срібла зродити без світла проекції
не постійних, як сонячні зайчики в листі вазонів,
наших, зваблених рухом, очей. на догоду поетиці

розгортається день білосніжно промінням у тебе на спині –
уночі я писала на ній щось сумбурне без ком і без комплексів –
розгортається день, засинають під боком тварини,
що впізнавано голосно гралися звуками дикими в голосі.

і без певного місця для дому, без спільно означених точок,
до яких запровадять поцуплені риски з маршрутів насмикані,
ми зайців задля сховку тепла вигризаєм з вікон по-вовчи,
зігріваємо ліжко торканням, а стіни збентеженим диханням.



10.05.2023

а хто ж то я ? і де моя дорога ?
для чого народилася на світ ?
і ти , і я - ми доленьки небоги
як таємничий папороті цвіт
ти віриш в тінь , а я в безодню неба
мандрую манівцями в майбуття
ти мов негода . А мені не треба
твого смертельно-палкого чуття
я йду в нове , не боючись тривоги
я посміхаюсь вдячному дощу
переді мною - світлії дороги
і промінь цей навік не відпущу
я знаю - ти завжди зі мною
мій янгол щастя і моя любов
ти не залишиш мене самотою
і обереш для мене долю знов
я як і ти - молю у світла блага
я як і ти - бажаю лиш добра
але як ти - нещастя і омана
я вирішальний крок зроблю сама

2006 рік.

Усе забудеться, як чресла, устя, тать,
Як давній блуд, тщета старих історій,
І буде свій у нас вшетечний ґвалт,
Немаль, до слова, березневих оргій.
І буде став, і лопотання крил,
І згуба з губ, і серце безсердечних,
І в лобизаннях шаткий небосхил,
І плотський шал, що гріх на двох сполечний.
Поневаж юність виглухла до слів,
То лєцтий шум забав наспіх посполу,
Як оказалость висадить на стіл,
А силу інших двигне геть зі столу.


04.09.2021

Із-за гори, з-за Дунаю грізне військо виступає,
Іскандер-паша турецький у Молдову шлях тримає.
Шлях трима, щоб покарати Ляхистан, що мир порушив,
Бо Жолкевський із полками за Дністер до неї рушив.
Рішив уряд Ляхистану йти Габсбургам помагати,
Щоб повсталих угрів, чехів найскоріше подолати.
Ще не висохло чорнило із Портою договору,
А уже тривожні вісті прилетіли. Чи не скоро?
Зібрав паша хутко військо з того, що мав під рукою.
Турків лише кілька тисяч, вже до нього за рікою
Приєднались молдавани та буджаки Кантеміра,
Ще чекав підмогу з Криму, що спішила десь допіру.
Із тим військом він і рушив аби ляхів переймати
І в Молдові укріпитись в котрий раз уже не дати.

А Жолкевський в Могильові, справді військо набирає.
Уже ляхів дев’ять тисяч під рукою собі має.
Запросив було козаків йому в поміч поспішити,
Але здрайці ті сказали, що їм є чого робити.
Розізлився гетьман дуже та став голосно казати:
«З тими Грицями не хочу іти разом воювати.
Хай ідуть орати землю або іще свині пасти!»
За слова ті довелося, врешті й голову покласти.
Були в нього реєстровці, але їх занадто мало.
Серед них були й Хмельницькі. Сотня батькова дістала
Від Жолкевського наказу – тож відмовити не в праві.
Взяв з собою і Богдана, хай повчиться в тій виправі.
Конєцпольського діждавшись і Корецького загони,
Врешті, рушили походом до Дністра. Татари коней
З того боку напували. Тож затриматись прийшлося.
Але скоро всі фортеці прикордонні удалося
Відібрати в турок. Навіть, із Хотина їх прогнали.
Тепер уже шлях відкритий у Молдову вони мали.
Тут примчав і сам господар її Каспер Граціані.
Рішив з Портою порвати. Зупинився в ляськім стані.
Привів, правда, кілька сотень замість тисячного війська.
Та Жолкевський й тому радий, на те зовсім не озлився.
Стали радитися разом, як їм далі поступати.
Граціані радив проти Іскандер-паші рушати
І його розбити в полі, доки ще орди немає.
А тоді вже ляське військо і орду саму здолає.
Та Жолкевський – гетьман битий, зажадав іти на Ясси.
Уже там за міцним муром він би турок не боявся.
От на тому й порішили. Швидким маршем подалися.
Підійшли вже до Цецори, там Жолкевський зупинився.
У старих уже окопах( колись жовніри порили)
Стали табором, возами його добре укріпили.
Гетьман і не сподівався, що до битви дійде справа,
Тож не взявся будувати через Прут він переправу.
А тут й турки нагодились. Згодом підійшли й татари
Зі своїм калга-султаном. Іскандер- паша не вдарив
Зразу по окопах ляських. Спершу гарно роздивився.
А тоді вже ляський табір штурмувати заходився.
З ранку самого ревіли аж до вечора гармати.
Кров струмочками лилася, щоб річками згодом стати.
Бились турки, молдавани, бились ляхи і татари.
Доки й сонечко сховалось, за криваві сіло хмари.
Змовк до ранку гуркіт бою, військо трохи відпочило,
А на ранок знов турецьке військ битись підступило.
І у розпал того бою молдавани піддалися,
Полишили ляські лави і до турок подалися.
Ледве жовніром вдалося свої лави відновити
Та до табору до свого, ледь відбившись, відступити.
Полягло на полі тому дуже жовнірів багато,
Серед них десь і Михайло там поліг – Богданів тато.
Поміж жовнірів панічні раптом настрої взялися.
Серед ночі враз намети , вози з сіном зайнялися.
Пішли чутки, що гетьма́ни з табору вже повтікали.
Граціані, якісь пани, справді вже за Прут помчали,
Слідом жовніри за ними у надії врятуватись.
Не усім вдалось, щоправда, того берега дістатись.
Ті ж, кому то удалося, в руки до татар попали,
Що якраз на них ордою на тім березі чекали.
Ледь Жолкевському вдалося паніку ту припинити.
Взявся з Іскандер-пашею вже про мир він говорити.
Хотів вільного проходу аж до Кам’янця самого,
Бажав щоби Кантемір був у заручниках у нього.
Але туркам то не треба. Їм хотілось перемоги.
Тож Жолкевському прийшлося пробивать собі дорогу.
Як ведмідь, що пси на нього з усіх боків нападають,
Так Жолкевський з військом своїм з-під Цецори відступає.
Йдуть татари й турки слідом, не дають й на мить спочити.
Хочуть оте військо ляське за Дністер не пропустити.
Та Дністер все ближче, ближче, зовсім трохи залишилось.
Тільки в таборі у ляськім колотнеча учинилась.
Що там сталось – не відомо. Але турки не вагались,
В одну мить у ляський табір всіма силами ввірвались.
Почалася різанина, почалась панічна втеча.
Сам Жолкевський не утримав голову свою на плечах.
Пішла голова гетьманська в подарунок до султана.
Пов’язали та побили майже всіх у ляськім стані.
Польний гетьман Конєцпольський, син Жолкевського у ранах,
І Потоцький, І Тишкевич зв’язані були старанно.
Й побрели в Стамбул ясиром. Ще і жовнірів багато.
Серед них Богдан Хмельницький мусив теж ясиром стати.
Так безславно закінчилась під Цецорою та битва.
А не треба без козаків у похід було ходити.

Завдяки грамотній рекламі
вдягають у штани з дірками,
канцерогенами годують
з десятками шкідливих Е.
Формують смак і стиль, і долю
тих олухів, що сАмі до стодоли
приходять обміняти волю
на розцяцьковане ярмо.


11.05.2023 р.

Всміхається просвітленим умам
мінлива доля… Дійсно, чи не диво?
І у житті дивнішого нема,
аніж планида, діва вередлива.

Вона до змін готова кожну мить,
талан і успіх – явища несталі!
А час минає, променем летить,
попереду лише безмежжя далі…

Вже хати тієї сьогодні нема,
Де я народився і виріс, -
Подвір'я наповнює тиша німа,
Від цегли побитої - сирість.
Спотворені вибухом залишки стін
Оточують комин без грубки, -
Від хати лишилась лежать її тінь
І мотлоху різного купка.
Розноситься гар від руїн наяву
І стелиться в далечі безкраю, -
Здається мені, що я теж не живу,
Побачене смертю лякає...
11.05.23

Ми говоримо про різні з тобою речі:
про зустрічі, музику, — особливо про музику.
Про те, що тобі подобається, а мені необхідне,
про течії красивих мелодій без звучання голосу, —
особливо без голосу.
Мавпуючи час ти його супроводжуєш часом.
Слідкуєш, як скручують нитку в клубок, щоб не сплутати
і не додати до нього початок майбутнього
з’єднавши з минулим занадто тісною спокутою.
Трагедія в тому, що ти відкриваєш двері
з такою безпечною легкістю, сміхом, радістю
неначе шукаєш у новому гріх життєствердності
з одного лабіринту до іншого перебігаючи.
Прокляття у тому, що я сотворив мінотавра, міф,
а ти намагаєшся вбити, скрутивши нитку,
і тільки для того щоб інший, чим швидше зміг, завтра,
для тебе відправити блискучу, нову відкритку.

Ми говоримо про різні з тобою речі.
Як і ти так і я помиляємось, зрештою, в крайностях
віри. Я шукаю у темряві двері для нашої втечі, —
Ти вогонь сірника, для нашої, спільної радості...
у потертій кишені старого, як світ піджака.

25.09.2020

чому
я знову вірю у світання
отих воскреслих у мені надій
не забуваю. Марне намагання
закреслити минулий хід подій

за що
розтерзана душа голосить
а серце знов ошукане в ніщо
за що
до мене знов приходить осінь
коли ще літо ясне не пішло

чому
я не здолаю небуденність
хоча бажання все ще тут , в мені
чому
я замість сили маю неміч
а замість зірки - нічку несвяту

коли ж
ці муки муками не будуть
а лиш безцінним даром талану
коли ж
зірву я маску велелюдну
коли ж
надію свою покажу

2006 рік

Голод і спрага світ за очі лиса погнали
І привели нарешті в виноградник.
Прокравсь і мало не спритомнів:
З гілок звисали соковиті грона.
Ось розігнавсь, підскочив...
На радощах навіть заплющив очі.
Був певен, що ягоди вже в роті,
Та тільки гепнувся навпроти
Галузки тої, що була найнижче.
Розгін, стрибок...Здається, трохи вище,
А грона начебто заповзялися
Грать у «квача» із бідолашним лисом.
«Стривайте, кляті, я вас-таки дістану!»-
Вже не кричить – шипить із сил останніх.
Розгін, стрибок...Знову й знову...
Од спраги відібрало мову.
Одхекавсь лис та й каже винограду:
«Ти, мабуть, невимовно радий,
Що подолав мене в нерівній боротьбі.
Та все ж годиться знать тобі,
Що насправді було в мене на мислі:
Не їсти ягоди ці кислі,
А позривати ( бо ж усі червиві).
Щоб якнайдалі однесла їх злива!»
P.S.
Як огріхи свої ми визнавать не хочем,
На інших їх ми звалюєм охоче.

А в голові одне: «чому саме вона?»
Чому саме ці очі притягують до себе
Невже в усьому світі лише одна
Немов то народилася на небі

Дивлюся.. завмерає серце
Тай наче світ потроху завмерає
Вона дивиться на мене- тай серце знову б’ється
І знову світ поволі оживає

Клянусь, не знаю чому саме вона
Чому ці коси та милозвучний сміх
Але я знаю, вона- моя одна
Не треба, тай не хочу я чужих

-о другій ночі, під зорею
-я точно знаю вона стане моєю

9 травня, 2023

Такі жахливі докори сумління
в думках невмілого митця.
Через якесь просте невміння
згасає зірка в серці, повільно зника.

Якщо мене чують зорі
і їхні небесні тіла.
Може, все ще можна змінити
і вічність зовсім не одна.

Вона не може бути самотньою,
якщо я думаю про неї завжди.
Кожну хвилину кожного дня,
відчуваючи її прохолоду.

Якщо вона сама десь серед тиші,
я хочу бачити її сумні очі.
Хочу їй переказати всі милі,
що я пройшла марячи нею.

Може, вона — спокій і вона — темрява.
Може, все стає на свої місця,
нагадуючи про плинність всього.

Вічність розчиняє журбу,
змінюючи її на час.
Швидкоплинний і такий жаданий час.

Якщо все існує без думки про нього,
значить це звичний докір сумління
через просте невміння бачити його.

10.05.2023

Білі квіти, як той перший сніг,
впали стиха до біленьких ніг
і сплелись у тендітний вінок…
Ноги знову пішли у танок,
розлітались, як крила лелечі..,
а вінок скочив вище – на плечі,
покотивсь поміж станом гнучким,
там, де плаття зібралось в пучки,
таке ж світле, прозоре, м’яке,
як її ніжне тіло, легке,
як ця музика чиста й свята.
Балерино, моя золота,
ти летіла в чиїхось руках,
наче горлиця, сніжна така…
І вінок з моїх білих квіто́к
над голівкою німбом замовк,
всю осяяв тебе, освітив
і прославив на цілі світи.
Балерино, моя золота,
ти ж, як музика, чиста й свята,
нам вклонялась, виходила знов –
і літала на сцені любов…
А коли закінчилось усе –
стало стомленим біле лице,
і вінок більш триматись не міг:
білі квіти, як той перший сніг,
стиха впали до стомлених ніг.

16 жовтня 1988 р., Київ

У світ новий прочинені вже двері.
Шпаринка поки, вічко, крізь яке
пульсують ниті сонячних артерій
й повітря пробирається, легке,
як вдих весни: бадьорий і духмяний,
наповнений пробудження вином,
яке розділять, приязно, земляни
за спільним доброзичливим столом.
Яке застиглу землю відігріє
і принесе папір для кращих слів
про рідний дім, кохані очі, щирі мрії,
що світ старий зламати не зумів.
Щілина, але ж двері вже відкриті,
блакитно-жовті, чисті кольори
полів і неба – миру – в новім світі.
Крізь отвір даленіють контури…

06.05.23

В лабіринтах свідомості
обірвалася ниточка.
Марно тішусь надією
на розумне авось.
Гігабайт інформації
розколовся на плиточки
і ніяк з них мозаїка
не складається щось.
То минулого кластери
розсипаються пазлами,
у прийдешнє негрішне
загубивши ключі.
То сьогоднішнє блискає
дуже дивними стразами
на рогожній основі,
сни лякає вночі.


08.05.2023 р.

Матінко, мамо, матусю,
Тобі я доземно вклонюся
За ласку, любов та турботу,
За твою вічну роботу.

За пісню дзвінкоголосу
І за розплетену косу,
За мудрість, добро та науку
Твої цілуватиму руки.

Всевишньому я помолюся
Та й за здоров"я матусі,
Літа твої Він хай продовжить,
Люба матусенько-зоре.

2015 р.

Уже пора перепочити,
Бо сутеніє навкруги, –
Вкриває теплим оксамитом
Погожий вечір береги.
Зчорнілі присмерки з-за гаю
Повзуть по луках до води,
В якій зображення вмиває
Тихенко місяць молодий.
Тут свіжо, ніжно і пахучо
Лоскоче ніздрі запах трав, –
І сяйва полиски блискучі
Оздоблюють принишклий став.
Та час збиратися додому,
Бо скоро вечір промайне, –
Немає в тілі зовсім втоми
І настрій радує мене.
10.05.23

Доволі стерпний епотаж…
Узори виключно із травня
Родивсь, відразу у кураж
І що цікаво, Боже, зрання…
Хлопчина наче як усі
На пастовні чіплявсь до сонця
Не раз губився у росі -
І відзивавсь лише на "Коця"
А ля-мінор любив, беріг
І відчував ось-ось згодиться…
І видкотило за поріг -
Куди, куди? яка різниться…
05.09.2023.

зникають лінії , сіріє небуденність
мереживо туманів , зграї мрій
і щастя тихого чуттєва неміч
і полохливість необачних дій
осінній подих - ніжний і п'янкий
остання мрія , почуття , бажання
а вітер налетить неговіркий
зірве листок - сумне його прощання
в прозорім плесі озера - печаль
шепочуть стиха трави над водою
а нашого життя крута спіраль
лиш зрідка нас лишає самотою
як невблаганно змінює все час
неначе вчора - тільки перші кроки
сьогодні ж за плечима цілі роки
як невблаганно змінює все час

і я в цю осінь стиха увійду
як ледь помітний проблисок світання
зорею вранішньою із небес зійду
розтану іскрою останнього зізнання...

2006 рік.

що я мовлю тобі, коли наші слова спорохнявіють,
спорожніють на вмісти, і змістами знидіють букви;
коли речень побляклих облишимо зношені мантії,
коли значення їхнє осиплеться згаяним згуком?

що мені не захочеш промовити вголос, як отче наш,
а лише тайкома у повітрі накреслиш губами?
що камінням залишиться всподі, надбите потовчене
зашкарублими лишками давніх чуттів і прадавніх?

що однаково склеїть нитки павутиння обірвані
і на трохи шовковими зробить зв'язки поміж нами?
що за буква єдина з твого прекороткого імені
неодмінно в мені зазвучить безголоссям нірвани?



2.05.2023

Дев’яте травня двадцять третього.
В день перемоги над фашизмом
на Київ здійснена атака
ракет, запущених рашизмом.

О шостій ранку сонне місто,
іще не чути круговерті,
і ледь ясніє небо чисте,
та тиша вибухом роздерта.

Дзвенять шибки, виють сирени,
і ранішні птахи принишкли –
снаряд з ворожої машини
укотре в Києві щось знищив.

Цинізм, достойний божевілля
в потугах знищити народ,
веде катів із днів свавілля
до шибениць близьких висот.


09.05.2023 р.

Куди не гляну – всюди благодать
У світлім царстві гарної природи, –
Вилискують на сонці, мов горять,
Наповнені щедротами городи.
Куди б не йшов і де б я не стояв –
Повсюди відчувається те саме, –
Прогріта сонцем до глибин земля
Теплом охоче ділиться з ногами.
В солодкій зморі вітер задрімав,
Заплутавшись в густому гарбузинні,
Де кріт невтомний риє крадькома
Проходи і пристанища родинні.
Близенько від кротячої нори
Вціляє прямо в душу ейфорія, –
Жовтогаряча морква догори
Нестримно пнеться та уся товстіє
За грядкою томатів – буряки
Від сонця поховалися під гичку,
А кукурудза листям говірким
Взяла собі шептатися за звичку.
Продовжую ділянкою блукать,
Бо серце відчуває осолоду, –
Куди не гляну – мирна благодать
І любе царство щедрої природи.
09.05.23

Слава путіну-герою,
Переможцю геморою.

Слава русскому народу –
Мракобєсу і уроду.

Слава армії росії –
Лиходіям і злодіям.

Марширують міліони
На забаву до кобзона.

Скоро путін і кобзон
Заспівають в унісон.

Від москви і до Уралу
Получили по хлєбалу.

Русскій натиск і одвага
Допровадять до Гааги.

Ми на горе всім буржуям
Обтрясаєм груші дружно.

Курсом «Курська» і «Москви»
Русскій корабель, пливи.

Облітає мрійна позолота
Із душі в старого юнака.
Суть людська являється достоту --
Ну яка ж вона бува гидка.

І який мерзенний керівник той,
Що не вірить більше у людей,
У котрих снага ще є творити...
Їх до смерті творчої веде.

Це б його, козла, на гільйотину,
Це б його, мерзотника, під ніж.
Що не дав піднятись на вершину,
І талант не ставив чийсь ні в гріш.

Всох талант, а може навіть геній,
Не розцвів під сонцем осяйним.
Знову посередності на сцені,
Знов панують сірості сини.

Голосами сповнюється урна,
Їх оті, здається віддали
За нового керівного дурня,
Що в політиці також осли!


О Боги, з колиски до могили,
Хто веде із сірістю війну,
Подаруйте ви таланту силу,
Долю і харизму пробивну!

8 травня 7531 р. (Від Трипілля) (2023)

Не відаю, кого я удостою
подякою за явний плагіат,
записаний на синьому сувої
небес живою мовою цитат.

Усе, що тане, піде за водою,
а що літає – інший варіант
утраченої мрії голубої,
бодай не головної із утрат.

А та, що закарбована у небі,
і є моя поезія жива –
минула, і сучасна, і нова...

така-сяка, що може і не треба
нікому. Занотовую для себе
надією навіяні слова.

05.2023

Народився Ярослав –
і за мить відомим став,
бо усі відомі люди
позбігалися на крик!
Тільки крик одразу зник.
І з’явилася інтриґа,
радість і підозра тиха,
і півлітра, і закуска,
пісня і жіноча хустка!
То ж потрошечку отак,
так і сяк, і сяк і так,
Гаврилюк, як психіатр,
шлях проклав у цей театр!
В кожну сцену, в кожну яв
входить хлопчик Ярослав!
Поміж інших Ярославів
якнайліпший Ярослав!
Ми питаєм: «Гаврилюче,
що за витівки падлючі?
І на сцені й за «лаве»
розсмішив ти все живе!»
Каже він: «Отож. Панове!
Гумор – почуття здорове!
Найшановніша падлюка
зрозуміє, в чому штука!»
Не погодитися – гріх.
І за це – наш щирий сміх!
І вітання, і кохання,
і найліпші побажання!
Хай колись ти був – дударик,
то тепер ти – ювілярик!
Ну то й що, що 50?
50 – не 60!
60 – не 70…
Кожен день і кожен рік –
то твій друг, і твій повік.
Хай буремний твій талант,
мов священний фоліант,
не для когось і колись,
а тепер, сьогодні й скрізь
має успіх в читача,
слухача і глядача!
Ну, а ми – твоя сім’я,
Моїсеєв, ти і я!

4 листопада 2001 р., Київ,
Молодий театр

Сміявсь з Данила цілий клас.
Особа він таки кумедна.
Спитала вчителька якраз
Його про вчення Архімеда.
- Мультфільм ви бачили хоча б,
Де той дивак сидів у ванній
І гучно «Еврика!» кричав.
І що ж знайшов? У чім питання?
- Що ж він у ванній міг знайти?
Та я забув. – зітхнув Данило.
- Чому ж зрадів? Не знаєш ти?
- То він знайшов, напевно, мило.

08.05.2023
еврика (гр.)- знайшов

А трави зелений килимочок
Квітами живими вже розшитий.
Із фіалочок й барвіночку віночок
Та кульбабок й білих маргариток.

Вишиванками лягли на землю квіти,
Виткала їх веснонька-красуня.
На них глянеш - і немає суму,
Як же серденьку цій казці не радіти?

2023 р.

Вогка хмара бризнула дощем
І гайнула далі мандрувати
Спільно з неспокійним вітерцем,
Як сестра довірлива із братом.
Тільки мокрий з голови до ніг,
Я не можу швидкості набрати, –
Від розвилки змочених доріг
Ледве-ледь чалапаю до хати.
Чвакає засмоктуюча твань
І гудуть уже від втоми ноги, –
Глип, а навстріч краплями знущань
Ще хмарки лишаються вологи…
08.05.23

Ти вийшла з ро́сяних пратрав,
присіла в Бога на долоні,
а Він тебе, як пташку, вкрав
і має в ніжному полоні.

За це – від Нього все – твоє,
усе, що є, хоч трошки гріє.
За це – і церква в дзвони б’є,
і всепростить свята Марія.

Такий невтішний монастир
з твоїх очей блаженством сяє.
Чернець, читаючи псалтир,
лише твоє ім’я вмовляє.

Мов стріли, дні летять у ціль
з оруд земних до знань небесних,
коли ти молишся про біль
нас, многогрішних і безчесних.

Твоя молитва – не моя,
яку тривким життям затято.
Хоча й не сплю до солов’я
і причитаю: "Фе-лі-ца-то!!!"

3 серпня 2003 р., Богдани́

У село онук приїхав в гості до бабусі.
Вперше у село потрапив, тож звикати мусив
І до тиші, що від міста його відрізняла,
І до зелені і цвіту, що в садках буяли.
До пташок до гамірливих і півнів горластих.
Виганяв гусей ізранку на толоку пасти.
Бігав з дітьми у лісочок, на річку купатись.
А то пішов з бабусею селом прогулятись.
Ідуть удвох по асфальту, сонечко в зеніті
Припікає, тож рішили в тіні посидіти.
- Онде дерево зелене, густа тінь від нього.
Пішли, сядемо на лавці. Підійшли до того.
Придививсь онук аж бачить – суха деревина,
Сухі гілки опутала якаясь рослина.
- Що воно таке, бабусю? – Та то плющ, онучку.
Учепився, лізе вгору, деревину мучить.
- А чому воно так сталось? Звідки він узявся?-
Спантеличений в бабусі хлопчик запитався.
- Та історія то давня. Он на лавці сядем
І повідаю, онучку, про все оте радо.
Всілися в тіні на лавці, листя закриває.
Сюди сонечко узимку хіба зазирає.
Вітерець легенький листя взявсь перебирати.
Під той шелест і бабуся почала казати :
- Була дівчина Оксана у селі одному
Гарна була, найгарніша у селі отому.
Усі хлопці навкруг неї тільки й увивались,
А вона їм однаково усім усміхалась.
Не могла ніяк обрати між них собі пару.
Отож , дарма витрачали вони свої чари.
А вона, що і вродлива, так іще й не бідна.
Одягали батьки дівку – наречена видна.
Як прийде на вечорниці, одягнута файно,
То всі хлопці дівчат своїх кидають негайно
Та до неї залицятись. Дівчата сердиті,
Ладні кляту ту Оксану гуртом задушити.
А вона ж не зо зла чинить – не може обрати,
Чи то серце не спроможне когось покохати?
А тут якось в село з міста парубок явився.
Як Оксану стрів, то ледве не перечепився.
А сам, може і не видний, але ж по фасону
«Гарадському» одягнутий. У селі нікому
З хлопців так не одягатись. Та й зачіска модна.
Виглядає дуже гарно та і благородно.
Парубок був, видно, битий, хутко розібрався,
До рум’яної Оксани залицятись взявся.
В’ється, кружля коло неї, словами чіпляє.
Таких гарних в селі точно ніхто і не знає.
Зашарілася Оксана від тих реверансів,
А той хлопець позирає вже на неї ласо.
Запросив на вечорницях її танцювати
Та й став з нею по світлиці лебедем кружляти.
Геть забив дівчині баки, не зна, що робити.
Вже готова своє серце навпіл поділити.
Піддалася його чарам, у серце пустила
Й почуття того позбутись вже не мала сили.
А він вранці знов до міста та його й немає.
Вона ж сидить край віконця, його виглядає.
Де ж той милий? Чом не їде? Чому не вертає?
А він там із «гарадськими» по парках гуляє.
Не втрималась та й до бабки-відьми подалася,
Умовляти повернути хлопця узялася.
Бабця кинула на карти: - Даремні потуги.
Ти у нього вже не перша, та й давно не друга.
Нащо такий тобі здався? - Я його кохаю.
Як без нього мені жити, навіть і не знаю.
- Він же вип’є з тебе соки та й саму полишить?!
- Нехай так, але щоб бути із ним разом лише.
Похитала головою стара відьма й стала
Щось там собі ворожити, тихенько шептала,
Бурмотіла слова якісь малозрозумілі,
Які, певно усе ж мали надприродну силу.
Як скінчила ворожити, то дівчині й мовить:
- Повернеться, моя мила, твій коханий знову.
Але я попереджала, що добра не буде.
Краще б тобі не слухати серденька у грудях.
Та дівчина вже не слуха, біжить на дорогу
Виглядати повернення коханого свого.
Цілу нічку простояла, вже перед обідом
Бачить, з міста тарантасом її милий їде.
Зупинився, посміхнувся , як хижак до неї.
А вона лише зраділа з посмішки тієї.
Кинулась йому на груди, обняла руками,
І незчулась, як ті руки зробились гілками.
А він теж стояв, обнявши, так і залишився
І на плющ оцей повзучий вмить перетворився.
І стояли так обнявшись, оба зеленіли,
Поки в дерева не стало уже зовсім сили.
Бо ж він випив усі соки, лишив без повітря.
Поки один не зостався тільки й зеленіти.
А вона з кохання свого висохла, пропала,
Та коханого від себе вже не відпускала.
Так вони й стоять донині, обійнявшись міцно…
Чи то вигадки, чи правда, то не знаю звісно.

Боєць помирав...
Лиш на шосту добу
Рухнувся на ліжку
І стиха добув
З грудей пробитих:
«Пи!..»
Конвеєром сестри
Спішать йому воду,
Та кухоль вертати
Велить головою
І рвійно, нестямно,
Одними губами:
«Пи-са-ти!..»
Він вмер,
Не пропікши папір
Рядками тамованих віршів.
...Він вмер.
Довго світилось чоло
Роздумним, тривожним, віщим.
Він вмер.
А недавно казав –
Стільки ж у нього
Відкладено справ...
І планку рекордну
Ще треба скорить.
На гордій Говерлі
Автограф лишить.
І веснами звідувать
Лісу обнову,
І веслами збурювать
Хвилю Дніпрову.
А ще ж для коханої
Слів не знайшов.
Планету безкраю
Лиш в снах обійшов...
Він вмер...
Та коли до рекорду
Видзвонює тіло
Потужним акордом,
Так хочеться крикнуть:
«Боєць не вмирав!
Він силу і юність
Тобі передав!»
Тож завше з тобою
На всіх п"єдесталах
Поруч герої,
Що вічністю стали.

Смуток... Тиша... Єдина зоря...
Шмат паперу... І мрія єдина...
Непокірність... Забутість... Свіча ,
що палає віднині єдина...

І єдина душа... І надія єдина...
І забуті слова... Знову , знову і знов...
відгук щастя - єдиний. Єдина
незабутня остання любов...

І печалі світанок... Непомітно-рожевий...
І останньої мрії прощальний політ...
І останньої зустрічі усміх травневий...
І прощення твого припізнілий отвіт...

Світ єдиний... Для тебе , для тебе...
Лиш для тебе пала цей вогонь...
Та негоді весняного неба не треба -
лиш оманливий поклик... Любов...

2006 рік.

Проводжу поглядом прощальним
Тебе, бо йти немає сил, -
Позаду схлипують печально,
Б'ючись об рінь, набіги хвиль.
Вода хлюпоче й розмиває
Відбитки свіжі бистрих ніг,
І тихне в далечі безкраїй
Твій невимовно довгий сміх.
Хоч я божився й клявся щиро,
Що душу всю тобі віддам, -
Ти ухвалила легко вирок:
Не треба бути разом нам!..
07.05.23

Гойдаєш думи скручені в канати,
Свавіллям яв в колисці сновидінь,
Що снять безстидство втрат і віднайти,
Любові шал, не знають як, бо чинно
Шукають там де тіні освітив
Холодний місяць в потемках кімнати.
Чи так скидає яблуня плоди,
Як день в тобі скидає ніч захланну,
Схиливши зорі віттям до води,
Ти в мреві тому, жодну не дістанеш.
Не пропадеш та звикнувши до сну,
Життя віддаш, як речі коридорним,
Що люблять тих кого у ніч ведуть,
В готель химер і хмар, що тут за ковдру.

10.11.2020

Так вже вийшло, моя мила,
сумно трапилося так:
куля-дура уловила
ув одній з лихих атак.
Я на небі... Чуюсь вільно.
За́пал жити ще не згас.
І тому скучаю сильно
за тобою повсякчас.

Скоро я відсіль до тебе
шлях короткий віднайду,
і зориною із неба
в ніжні руки упаду.
Може навіть, як спасіння,
янгол спустить із небес,
і воскресну в Воскресіння,
як Господь колись воскрес...

06.05.23

Я не вірю в бога. Це - погано.
Вірю в Україну. От і все.
Уважаю, що молитись марно,
Бо Ісус від бомби не спасе.

Не спасе від кулі і снаряда,
Родичів шматки горять в огні...
Кацапура знищив рідну хату
І зарізав доньок та синів.

Ти ж молися. Я не заважаю.
Отченаш - серйозна річ, не пшик.
Авеля убив за землю Каїн
І тягар упав з його душі.

В церкві піп розводить шури-мури,
Я ж точу із воріженьок крів.
Бо під голос народивсь бандури
І під щебетання солов'їв.

Неважливо, а чи я загину
Й долучусь до сонмища мерців,-
Вірю лиш у неньку-Україну
І в ножа в утомленій руці.

06.05.2023р.

І все ж таки доля мені усміхнулась,
Зігріла серденько коханням твоїм.
Любов"ю я дихаю на повні груди,
Її посилаю тобі навзаєм.

Окрилені радістю, сповнені щастям,
Удвох зустрічатимемо кожен день.
Життя наше сонячним буде й прекрасним,
Коли почуття ми свої збережем.

2014 р.

Христос воскрес! А рідний син в гробу,
А разом з ним і брат, племінник, тато...
Ти - віруй в бога, мрію голубу,
А я лежу в обнімку з автоматом

Жону в полоні мацає кацап,
Привчає до горілки без закуски.
Мадонною була вона з лиця,
Та з неї поглумився п'яний "руській".

Богиня оніміла від біди,
Не знає - нащо жити, і для кого...
Невже до скону скніти їй в орді
І бачити довкіл кремлівську погань?

О, як же я жахливо завинив,
Що не убив учасно людоловів!
Тепер у млі закінчення війни,
Куди не кину оком - ріки крові...


Не час для віршів та розумних дум,
Голів стинати - ой як ще багато...
Дружино, дочекайся, я прийду
І з пекла поверну у рідну хату.

06.05.2023р.

Немов плотва срібляста, зорі
Кудись поділися – нема, –
Лиш місяць звечора в дозорі
Тихцем обстежує лиман.
Він розкриває всі секрети,
Що зачаїлись навкруги,
Хоч тином лоз і очеретів
Обгородились береги.
Ген качка в теплому гніздечку,
Лиш поночіло в акурат, -
Сховала звично під крилечком
Своїх лякливих каченят.
Розкриті чашечки латаття
Вода ще більше розпрямля,
Щоб всі піщані перекати
Чіткіше бачились здаля.
А тут, де берег рясту повен
І швидко множиться луска, –
Гойдають хвилі мокрий човен
Та тінь химерну рибака.
Усе і всіх обводить зором,
Нема від нього таїни, –
Безсонний місяць у дозорі
Стоїть незмінно з давнини.
06.05.23

Коли зберу сто тисяч слів-лампад,
Примружних сонць, сто тисяч зір у ночі,
Як сяйво їх розлиється в строфу
З саду мого зігнавши поторочі
Жаских бешкет;
Примари тих хто був,
Хто затаївшись в закамарках саду,
Приткнувся в ніч, сховався і заснув,
Від сонця не чекаючи розради.
Коли вогонь над садом загорить,
Сто тисяч зір відібраних у ночі
Прикрасять крони спогадів моїх,
Замерехтять в саду, замироточить,
Любов моя, любов усіх хто вмить
Прокинувся і виспавшись досхочу,
Відкинуть тінь позаду, і в сльозах
Відважаться віддати погляд сонцю.

07.09.2021

Лишень тому, що більшає в мені
Злиденний світ і скиглить край притулку
Твого, в розтоптаній походами землі
Не знатимеш спокою й порятунку.
Не ллється в бронзі мить твого тепла,
Як дотик губ не стигне в формі з часу,
Що й звук, - примхливе розкішшю ім'я,
Не розіллє любов безсмертну в чашу.
Не втримає й ніяк не збереже
Прозорий дух невпинний чорний голод.
Гарячий пломінь віддає тепло,
А вицвівши верта назад у холод.

09.11.2020

Отакої. У мене… украли копієчку.
Люди! Де ви?.. Усе у тумані.
Посадив позавчора я в го́рщичку квіточку,
а сьогодні знайшов черв’ячка у сметані.
Без копієчки грошей в кишені,
з голодним животиком,
я піду і спіймаю ворону на цвинтарі.
Посаджу її в кліть,
як до го́рщичка квіточку,
черв’ячком нагодую
крикливого ротика.
Чудо в клітці!
Дивлюся, радію я.
На копієчку мав би я щастячка.
Задоволення – теж на копієчку.
І здоров’ячка теж – на копієчку…
От пошию вороні я платтячко,
так, щоб міг я ще більше подобаться,
і збиратиму по карбованцю
з тих падлюк, які вкрали копієчку!

25 лютого 1991 р., Київ

Зацвів і пахне неймовірно
Своєю свіжістю бузок, -
Витає запах чудодійний
Від біло-синіх пелюсток.
Ясніють китиці зірчасті
Весною в рідному краю
І повнять душу світлим щастям,
І серцю сили додають.
05.05.23

От зустрілись дві знайомих.
Сіли кавувати:
- Вже не бачились давно ми.
Час поспілкуватись.
Жартували і жалілись.
Складно жити стало.
Більш раніше веселились.
І пригод чимало.
- В мене стільки хлопців було.
А тепер саменька.
Час пройшов. Як вітром здуло.
Жду, як та смерека.
- Ну, а я за двох тримаюсь.
Вибрати не можу.
Чи обох таки кохаю?
Чи щось краще хочу.
Каже кожен, що чекає.
Як воно ж насправді?
Може, й щиро, може, й грає.
Правда чи неправда?
- Ну, а пристрасть в них шалена?
Не дають проходу?
- Перший корчить супермена.
Інший, наче бовдур.
- Значить, щастя твоє – другий.
Супермен – то ширма.
Бачиш, втюкався, мов дурень.
Отже любить щиро!

04/05/2023

Сотні років Україна жила-проживала,
Але, мабуть, ні одного спокою не мала.
То москалі, а то ляхи, то турки й татари.
Тільки й знай, що відбивала ворожі удари.
Та своєю кров’ю щедро земельку кропила.
Хто й зна, скільки за свободу дітей положила.
Коли б ото не козацтво, коли б не герої,
То давно б уже лежала стоптана ордою,
Сплюндрована москалями, ляхами забита,
Розкидала б своїх діток по усьому світу.
Та були козаки славні, що край боронили
І походами супроти ворогів ходили.
І водили їх в походи отамани славні,
Що тоді по всій Європі були добре знані.
Та не всім славетним бути знаним пощастило.
Хто з вас чув про отамана Фоку Покотила?
То було в часи далекі, коли Кішка славний,
Водив «чайки» у походи проти турка вправно.
Ходив з ним і Покотило, майстерності вчився
І той досвід йому далі дуже пригодився.
Як розбили турки Кішку та в полон узяли,
Тоді саме Покотила старшим і обрали.
А якраз Іван Свірговський в Молдову подався,
Бо там саме Івон Вода з турками змагався,
Позвав поміч козацькую, щоб край захистити,
Щоби турок із ордою туди не пустити.
Козаки і молдавани турок геть побили
Та прогнали із Молдови. А Січ попросили
Не пустити флот турецький привести підмогу.
Отож велів Покотило збиратись в дорогу.
Ізладнали в Січі «чайки», козаки зібрались
Та й Дніпром у Чорне море «чайками» пода́лись.
Понад морем у фортецях турки і сиділи,
Вони більше на Молдову тривожно гляділи.
Чи не прийде звідти сила козацька й за ними.
А, тим часом, Покотило з «чайками» своїми
Підійшов до Аккермана. З моря підібрався
Та турецьку ту фортецю штурмувати взявся.
Поки турки зрозуміли, звідки небезпека,
Козаки уже на стіни видерлися легко.
Ой, дісталось тоді туркам з козацької сили,
Уже «чайки» далі морем від міста відплили,
А воно іще палало, дим стовпом здіймався.
Покотило ж до Дунаю хутенько подався,
Поки ще не долетіла про похід той вістка,
До Кілії підступає – дунайського міста.
Наче, грім з ясного неба, на турок упали,
Поки турки зрозуміли, шаблі похапали,
Вже козаки у фортеці, як господар, ходять,
Уже свої серед міста порядки наводять.
Гарнізон весь порубали, місто захопили,
А в фортеці-кам’яниці півнів напустили.
Проте й тут багато часу вони не втрачали,
Бо іще до Ізмаїлу дістатися мали.
Піднялися по Дунаю широким протоком,
Підійшли до Ізмаїлу з південного боку,
Звідки, звісно, небезпеки турки не чекали,
Бо ж на північ, на Молдову більше поглядали.
Козаки ж і тут хутенько взялись до роботи.
Швидко видерлись на стіни, їм таке в охоту.
Зчепилися вже на стінах із турками битись.
А тим уже від козаків важко боронитись.
Бо ж все більше їх на стінах, вже і у фортеці.
Звідки тільки козаків тих багато береться?
Впала, врешті й ця фортеця, турків подолали
І тоді вже панувати понад морем стали.
Полетіла швидким птахом вістка та погана
Із Молдови до Стамбула, прямо до султана.
Султан Селім розлютився – як то може бути?
Треба знов під його руку Молдову вернути.
Посилає військо грізне, двісті тисяч має,
Нехай воно у Молдові ворогів здолає.
А по морю посилає грізний флот турецький,
Нехай він із козаками в морі розбереться.
Зі страхом Литва і Польща за тим споглядали,
Бо давно уже не знали такої навали.
Та ж козакам не уперше з турком воювати,
Цілий день під Кілією гриміли гармати.
Цілий день козаки бились та турок косили,
Поки й скінчились надвечір козацькії сили.
Поліг в тім бою Свірговський, наклав головою.
А, тим часом, флот турецький теж вступив до бою.
Стріли його «чайки» бистрі у гирлі Дунаю.
Б’ють гарматами галери, «чайки» нападають.
Обступили флот турецький, зусібіч обсіли,
Хоч багато вогнем «чайок» турки потопили
Та козаків не злякали каторги високі,
Закидають дружно гаки, лізуть з усіх боків.
А попереду ота́ман Фока Покотило.
Устигає й з турком битись, й керувати вміло.
Цілий день в гирлі Дунаю кривавая січа,
Уже турки починають впадати у відчай.
Але тут підступна куля звідкись прилетіла
І прямісінько у серце жало устромила.
Упав в воду Покотило, річка підхопила
І понесла в синє море отамана тіло.
Як дізналися козаки про смерть отамана,
Напосілися помстити за смертельну рану.
Не схотіли відступати – козакам не личить.
Аж надвечір завершилась кривавая січа.
Полягли усі козаки у двобої тому.
Нікому було і вістку принести додому.
Але й туркам теж дісталось у бою добряче,
Адмірал турецький ледве від того не плаче.
Кілька галер потопили та й човнів багато,
А вже вбитих яничарів довго й рахувати…
Згинув Фока Покотило у водах Дунаю.
Десь на дні його могилу та річка ховає.
За два роки встиг багато мужнього зробити,
Що комусь життя для того прийшлось би прожити.
Було славних отаманів по нім ще багато,
Тож за ними Покотила стали забувати.
Та, хоч скільки б таких славних по тому не було,
Його ненька-Україна усе ж не забула.