Петрарці заздримо і Норвіду, й Шевченку:
«Які слова! Таж то сама любов!..»
...Нажаль, слова.
Не загніздилися в серцях
Лаур, Марій, Ликер.
Так і літають нічиї.
Невже на те, шоб справджувавсь
Одвічний парадокс:
«Гіркіш страждання – ваговитіш слово»?

Гей, що ж за шум стався,
Що хлопці пішли до повстанців.
Пішли наші хлопці до повстанців,
Щоб прогнати голоту з України.
Гей, лунає пісня долиною,
Лунає за горою, за рікою.
Це йдуть повстанську полки
На захист батьківщини.
Лиш почув недобру звістку,
Відразу записалися в військо.
Щоб воювати за волю рідного краю,
Пішли відразу після студентських лав,
Нас власний дух до боротьби схиляв,
Бо той хто захищає, ніколи не вмирає!!!

йшло за серцем
віяло
і дорогу всіяло
срібними підковами
дивними розмовами
про краї небачені
кроками несвячені
про тумани
з ріками
там
де гори
піками
зрешетили обрії
і мовчать
бо добре їм
світлом умиватися
світом розкидатися
де хмарини
чубляться
душі громів
губляться
тиси
ще нетесані
води
манять плесами
з виступу
в западину
все
що просить ладану
до зими
сповзається
каменем кидається
з неба
тіло сокола
стане ніч
глибокою
лилики
за совами
переймуться
ловами
молям
начуватися
від ротів
ховатися
аж світанок
вистрелить
тим
що стежку вистелить
Єві
що до яблуні
йтиме
а можливо
ні
може
поза стежкою
не злий дух
замешкає
а отой
хто з крилами
і мечем
похиленим
далі не пускатиме
вогнище палатиме
поруч повне зір

19 Вересня, 2019

думи
мої думоньки
серце чисте
є куди летіти вам
є де сісти

не жалійте
крилонька
скоро осінь
за останнім листячком
заголосить

кригою
розкинеться
кров холоне
вискубане пір’ячко
не потоне

не потоне
пір’ячко
білосніжне
найтепліші спогади
ті
про ніжність

ті
що душу вигріють
подорожню
і посіють
злагоду
де ще можна

я на вас чекатиму
аж до квітня
думи
мої думоньки
несусвітні

17 Вересня, 2019

Не той неумний, хто не знає…
Причин у тому бе́змір є:
один лише себе кохає,
а інший інше пізнає…

Хто повертає свої очі
туди, де краще чи п’янке,
а хтось і слухати не хоче
про те розбещення тонке…

У того ква́нти, теореми,
аналіз, синтез у стократ…
Не марнував часу даремно
у давнину і сам Сократ!

У цього цикли, аксіоми,
або ньютонівський біно́м…2
З таких виходять Герци, Оми,
вони творять за томом том.

Такі упевнено дерзають,
формують людства цвіт, не знать.
Не той неумний, хто не знає,
а той, хто не бажає знать!

Не так як ніколи, не так як завжди
А все вже банально, відомо, знайомо
І ми відпускаємо наші світи
Вони відлітають із силою грому
І важко мені не дивитися в слід
І не оглянутися й не оглядатись
Тебе відпускаю, бо весь цей політ
Лише репетиція іншої втрати
Тебе відпускаю, мовчать і печалі
Коли це фатальна така неминучість
Не так як ніколи й не так як бувало
І не оглянутись, мов стрибнути з кручі

17.12.2022

На птахофермі піднялася буча –
зчинився лемент, гам, переполох…
Чому у нас планида невезуча? –
волали кури. – Курячий наш бог!

Несемо яйця без перепочинку
на корм Рябку, щоб захищати міг,
а косолапе стерво за хвилинку
волочить їх нахабно у барліг!

Наїстися воно ніяк не може,
йому загальне – нібито своє.
Рябку уже втридорога та «рожа»
відкрито в кілограмах продає!

Але яка мораль цієї байки?
За вошами забули всі про… бліх.
Не мав би Півень там своєї пайки –
не обернув крадіжку би у сміх!.

колише вітер трави степу
під дзвін дощу виходять ріки з берегів
несуть дари могутнім небу
та не один юнак в землі вже побілів

під такт диктаторського ладу
танцює вся країна як один
невже в них думки власної немає ?
ой ні, там телевізор править всім живим

під гасло: «родіна важнеє»
матір сина в армію продала
вогонь до вбивства у ньому жевріє
та його туша вмить на полі бою впала

"Так, кохана, все чудово
Твій ласкавий голос змушує мене жити
Не чути вже пострілів з гармат
Так, я скоро вже повернуся додому

Так, кохана, ми підемо в кіно
І в кафе улюблене зайдемо
У батьків не були ми давно
Ні, нізащо не впадемо

Все, кохана, я побіг
Кличуть мене побратими"
А потім там він і поліг
В тому пеклі на полі бою...


10 жовтня 2022р

Обступили юрбою берези
Кущ калини так щільно, мов той
Їм по праву сильніших належить,
Хоч пручається вік, як герой.
Оточили, пристали, насіли, –
Полонити схотіли живцем,
Та нещасна рослина зуміла
Зупинити нахабниць вогнем.
Спалахнула й буяє пожежа
Так, що світом розноситься гар, –
Безпорадно тупцюють берези,
Відчуваючи опору жар.
27.01.23

Борони нас Боже від розпуття
І від прийшлих, зрощених пітьмою…
Зроби так, щоб кожен вова путін
До зачаття встрітився зі мною…
Я би їх кастрірував охоче
Даби не плодилась тая нечисть
Від ідеї серце вже цвіркоче…
І це тільки ще, скажу, не вечір…

…З ланцюга - нікуди ні на йоту
Ще й музей відкрив би на Майдані…
Охоронців, безумовно, роту
Ось вони, кастрати довгождані…

Борони вас Боже від розпусти…
Щоб ні зойку, чуєте, ні крику
Путіністи це вам не мангусти
Та нічого встигнем й на осику...

Господи, прости, сміливо відав
І таїв до часу сокровенно -
Їх родили і поїли спідом
Зупинюсь, дозвольте поіменно?!

близько 140млн.
26.01.2023.

Вдихну. І не відчую того вдиху.
В легенях закарбовано зими
льодисті списи. Підступає стиха
завія перкалевими слізьми.

Крадеться. На жорстких кігтистих лапах
судинами тиняється хижак.
Поновлені подряпини – ознака
минулих несвяткованих відзнак.

Здригнутися. Не може й хоче тіло
відчути огортання певних рук.
Старалася щосили, не зуміла
спинити снігу наступальний дмух.

Просунулась. Безперешкодно тисне,
погойдує сталевими грудьми,
намотуючись нескінченно риска
цієї нескінченної зими.

26.01.23

Чужим здавався світ і у тумані
Чомусь хотів сховатись від очей.
Пожовкла тиша приспаних алей
Тепла та світла більше не чекала.

Бездушний холод виморив собою
Усе навколо, в сирість заточив.
Гриміло небо, тільки не від злив
Та і земля впивалась не водою...

Така ця осінь – злісна, невблаганна.
Неначе смерть – безглузда і раптова...
Чому так рано? Звідки ти прийшла?

Колись любив, а зараз проклинаю,
Хоч знаю точно — в пеклі цьому всьому
Вини твоєї крапельки нема.



14.10.2022р.

Москва, ви знаєте, завжди така була:
У наші справи завжди носа свого пхала,
На руські землі хижим оком позирала,
Бо без Русі рівнятись іншим не могла.
Ледь москалі зі своїх виповзли боліт,
Хапати все, що є навколо, заходились,
Князівства скоро навкруги всі їм скорились
І те чудовисько з’явилося на світ.
Та хто воно? Звідкіль взялися їх князі?
Аби з правителями іншими рівнятись,
Своїм корінням кожен має похвалятись,
А їхні кня́зі ледве виповзли «з грязі́».
Колись вони, говорять із Русі пішли.
Та ж Русь давно вже їм ніяка не належить.
А їм кортить звести ту «вавилонську вежу»,
З якої б гордо в світ дивитися могли.
А, раз вся Русь тепер належала Литві,
Москва і прагла всі ці землі відібрати.
Тож нам доводилося з нею воювати.
А вона зачіпки шукала все нові,
Щоб знов війну яку супроти нас почати.
То православних, бачте ми своїх гнобим,
До церкви, наче, не даєм ходити їм.
А то князів, бояр береться підкупляти,
Щоб колотили тут усю Литву вони
І до Москви тоді на службу перебрались.
Таке у нас князям і не заборонялось.
Так, справді, але з пунктиком одним.
Ідеш – іди, та ж наші землі не чіпай.
А ті і землі слідом за собою тягнуть,
Москві найкраще прислужитись вони прагнуть.
Москві ж для того лише привід який дай,
Аби війною знов і знов на нас піти.
Або орду іще якусь на нас наве́сти.
Та що, як в них нема ні совісті, ні честі.
Таких на світі підлих більше не знайти.
Тож саме так розпочалась і ця війна.
То Бєльський плакався, що «ласку» князя втратив,
Що в католицтво його хочуть заганяти,
Хоча, повірте, що ніхто не заганяв.
І Стародубський, і Шемячич теж слідом
Про перехід в московську службу заявили.
А вони ж землями такими володіли,
Що пів Литви Москві «відтя́пають» разом.
Не знаю, що Іван за те їм обіцяв,
Напевно, плата за ту зраду чималенька.
Тим князь Іван московський скориставсь скоренько,
«Неначе» він про усе те зарані знав.
Поки іще наш Олександр щось гадав,
Збирав війська, щоб перебіжчиків здолати
І землі їхні до Москви не віддавати,
Іван московський вже й війська давно зібрав
Й направив іх, щоб «нових слуг тих захищать».
Скоріше землі всі під себе підібрати,
Ногою міцно на литовських землях стати.
І тоді спробуй в них загарбане забрать.
Вже воєвода Кошкін взяв Дорогобуж,
Вже й воєвода Щєня в поміч йому суне.
А в нас із військом для походу поки сумно,
Хоч Олександр і звивається, як вуж.
Усе ж вдалось зібрати тисяч вісім військ,
Призвав Острозького, щоб військо те очолив.
Й повів тоді нас гетьман скоро в чисте поле,
Бо відступати перед ворогом не звик.
Уже в Смоленську взнали ми, що москалі
Стоять своїм загоном під Дорогобужем.
На те Острозький сподівався тоді дуже,
Що встигне їх здолати швидко, тож велів
Нам скорим маршем йти на той Дорогобуж,
Поки ще Кошкіну підмога не поспіла.
Уже під Єльнею ми «язика» схопили,
Хоч був не надто говірким, повідав муж,
Що вже до Кошкіна підмога підійшла,
Що вже і Щєня прискакав з полком Великим,
І перебіжчики прийшли. Все те із криком
«Язик» повідав. Дуже голосно волав.
Та не повірив гетьман «язику» тому,
Велів повісити, а з військом далі рушив.
Він помилився, в тім тепер зізнатись мушу,
Не знаю, що тоді завадило йому.
Чи гонор, може? Чи надія «на авось»,
Як москалі казати часто полюбляють?
Ми ж сподівались, що наш гетьман краще знає.
Тож наше військо все під Єльнею знялось
І подалося швидким маршем по шляху,
Аби скоріше того Кошкіна здолати.
Не довелося довго зустрічі чекати,
Зустріли військо перед Тросною. В лиху,
Мабуть, годину бій отой ми почали.
Тих москалів було не так уже й багато.
Ми стали їх сильніш до річки відтісняти.
Вони ж поволі аж до берега дійшли,
А там по двох ними збудованих мостах,
А хто і вбрід, на східний берег відступили.
Хоча із берега ще опір і чинили,
Та все ж відкрили нам до переправи шлях.
І князь велів нам на спинятися, іти.
Здолали річку ми слідом за москалями,
Готові поле устелити їх тілами,
Щоб перемогу свою повну довести.
Але, як виявилось, хитрість то була.
Бо перед нами раптом військо все постало.
Воно стіною нам шляхи перепиняло.
Напевно, справді, що підмога підійшла.
Полки впирались одним боком у Дніпро,
Другим у ліс, тож обійти їх було годі.
А вже ж наш гетьман був гарячим по природі,
Чи то природну обережність поборов
Й велів на місці нам у страху не стоять,
А враже військо з усіх сил атакувати.
На москалів спочатку вдарили гармати,
Які Острозький зміг ще у Смоленську взять.
А далі ми всі разом вдарили на них,
Хоча і бачили, що їх багато надто.
Та гетьман наш не вмів на полі відступати,
Сам особисто воїв вів у бій своїх.
І цілих шість годин, то їх тіснили ми,
То вони нас до річки ближче відтісняли.
Вже під ногами від крові червоно стало…
От тут москальський воєвода і візьми
Та й дай веління йти у бій іще полкам,
Які до того десь у засідці сиділи.
Вони, як коршуни ізбоку налетіли.
Того удару не вдалось відбити нам.
А тут ще крик: «Мости ламають москалі!»
Це щоби ми по них прорватись не зуміли.
І військо наше враз утратило всі сили,
Хоч гетьман далі всім нам битися велів.
Та вже побігли перші, паніка пішла.
Уже ніхто нікого й слухати не хоче.
Усі злякалися, що ворог нас оточить,
Хоча дорога й так закрита вже була.
А москалі взялися в паніці отій,
Хто опирався – тому голови рубати,
А, хто скорився – то мотузками в’язати.
Один лиш Кішка не утратив розум свій,
Зібрав круг себе також воїв кілька сот
Та і почав гуртом до річки пробиватись.
Отим лише тоді й вдалося врятуватись.
Не всім, звичайно. Хтось поліг в бою. Та от
Дві сотні воїв, і ще ротмістри, між них
І ваш слуга тоді покірний опинився.
Загін за річку Тросна в тім бою пробився,
Москаль в погоню вслід за нами не побіг.
Тоді все військо наше там і полягло.
Одні від шабель, другі – в річці потонули,
Коли у неї, утікаючи, пірнули.
Багато ж наших у полон тоді пішло.
І сам Острозький був поранений в бою
Й в полон потрапив разом з кількома князями.
Їх до Москви бігом доправили возами,
Де князь Іван їм волю висловив свою.
Коли не хочуть йому вірою служить,
То у в’язниці будуть в Вологді сидіти.
Він думав страхом тоді гетьмана скорити,
Щоб той, як інші став поклони йому бить.
Але Острозький на ту зраду не пішов.
І кілька років відсидів у тій темниці.
Як князь Василь став замість батька у столиці,
Тоді він гетьмана позвав до себе знов
І змусив клятву через силу його дать,
Що буде вірно він Московії служити.
Той клятву дав, але утік хутенько звідти.
Все, що під примусом, не може сили мать.
Та відволікся я. Програли ми той бій,
Лягла на тому полі вся литовська сила.
Вже москалям Литва і опір не чинила
І та забрала в нас, що лиш бажалось їй.
Уся Чернігівська і Сіверська земля
Тепер Московії належати повинна.
Боюсь, попереду нас ще чекають війни,
Бо того, звісно, ще не досить москалям.
Та, сподіваюсь, гетьман сили набере,
Щоб ми добряче москалям у пику да́ли
І вони більше на наш край не нападали.
Можливо сам москаль себе тоді зжере.

Необрізані й недорізані,
Що вам лишилося ще ділить:
Повість гіркаву минулих століть
Чи в гронах червоних калинову віть?
Не читайте ту повість нарізно.
Разом гортайте її сторінки,
Разом заходьте в села і штетли,
Від крові та пожарищ іще теплі,
З серцем відкритим на помах руки...
...Ось і остання сторінка. І що ж?
Гірко, немов од ягід терпких калини.
Гірко і прикро, і по єству дрож,
Начебто в гості біду покликали.
А між рядками без горя жили
Ті, хто штовхали вас на Голгофу.
Ті, кому разом ви кісткою в горлі були,
Ті, кого біль ваш не ятрив анітрохи.
Ті, хто під’юджував вас осоружно
Змовою, підкупом, а чи й оружно...
Стільки на розбрат пішло століть
Замість творити одну родину!..
Хай же на древі нової Вкраїни
Квітне також і юдейська віть.

Ти таки – влаштувала мені самоту
доскональну,
щоб я мріяв і міряв саму висоту
нереальну,
мануально безмежну,
астрально таку, вже таку..,
неабияку,
не від себе залежну
чи там од якогось дзвінку,
а від – вироку!

Ти вчинила – не так, щоб тебе проклясти́
чи пробачити,
чи подерти напам’ять останні листи
і віддячити,
а зробила «красиво»:
ввійшла необтяжено так,
як стороння,
й неймовірно щасливо
здійснила кидок, як літак,
з підвіконня…

27 липня 2003 р., Богдани́

ІМи жили віками у борні
із лукавим іродом-сусідом,
як могли, перемагали біди,
гартували душі у вогні,
щоб тепер у визвольній війні
не було від ворога і сліду.

ІІПоки переорана земля
і війною зрите дике поле,
повертаємо свої поля...
щоб на урожай уже ніколи
не була засіяна рілля
мінами й ракетами могола.

Мусимо удобрити степи
трупами розбійної ватаги –
злого людоїда-андрофага...
зійде сонце і для молотьби,
щоб і тут не застили попи
і шамани витязям звитяги.

Ми ще відбудуємо міста,
орками зруйновані до щенту,
і позамітаємо планету...
щезне із лиця землі орда
і тоді аж... горе – не біда,
бути оберегом континенту.

ІІІМи були і будемо людьми
на своїй землі обітованій.
і ніякий цинік окаянний
не засяє фейсом із пітьми,
не зітруть історію погани
ту, що кров’ю написали ми.

01.2023

***
Що для мене  Війна?
Це одна дуже довга ніч -
холодна, сумна.
Ніч, яка з'їдає найкращих людей,
яка ламає життя,
вириває серця із грудей.
Ніч, яка краде, катує, вбиває,
цинічно бреше.
Яка щомиті залякує, як вперше,
приносить у кожний дім сьлози,
біду, страждання,
знищує твої мрії, 
розтоптує твої бажання.
Влізає брудними лапами у твою душу,
п'є твою кров,
висушує.
Війна- це фабрика по штампуванню бійців.
Війна вчить вірити в рай,
тому, що дає пекло в житті.
Війна робить повсякденням ритуал смерті.
Війна народжує героїв,
хоча намагається усі почуття стерти.
Знову і знову, 
захищаючи дім хтось каже - я краще помру.
Війна- це підле зло,
але вірую,
що воно програє добру.


26.01.23

Поцілований поглядом грудня –
Розминуся з тобою.
Це лиш кілька рядків що пристануть
До серця мого.
Мов колаж із газетних історій,
Записок любовних, —
Біло-білі сніги, чорно-чорний
Прісний вогонь.
І скажу я тобі, тільки подумки,
Тільки тихо,
Ти явилась та зникла Княгинею
В грудях моїх.
І не звіяв цілунок цю пристрасть
Поклінну на лихо, —
Чорно-чорний вогонь, біло-білий
Дрімучий сніг.

16.12.2022

Коханий мій, без тебе дуже гірко,
Сумна самотність мерзне у кутках.
А до вікна притискується гілка,
Що від морозу також утіка.

І ми удвох невидимо роздільні,
Я у кімнаті – гілка за вікном.
Печаль і біль однакові і спільні
У дерева і жінки за столом.

Твоє тепло ще зберігають речі,
І недопитий чай, і сліз горох.
А гілка мерзне і зимовий вечір
У темряву закутав нас обох.

Райські яблука доспіли у моїм саду,
В день грудневий білий-білий я за ними йду.

Щоб зірвати червоненькі ягоди-плоди,
Що закутались в прозорі панцирі-льоди.

Щоб зігрітись і надовго зберегти красу,
За якою йду до саду і у дім несу.

Буде трохи на варення, інше для птахів.
Райські яблука над снігом ніби літній спів.
06.12.22

Не соромся розкішного тіла
І не бійся уважних очей, -
Вже від збудження позолотіли
Соковиті сосочки грудей.
Ледве видиме лоно, мов квітка
Має запах приємний такий,
Що нестриманий радісно й чітко
Я долаю твій опір слабкий.
До світання триває шаленство
Насолоди в гіркому житті,
Бо купаюся в морі блаженства
І тону в глибині почуттів...
26.01.23

Тільки стогін вітрів у бездонній німій порожнечі
Зараз чую, бо твій ніжний голос п’янкий віддзвенів.
А беззоряна ніч обіймає дощем мої плечі
Та із жа́лем мовчить – все і так зрозуміло без слів.

І побачу тебе через день чи за декілька років,
Підійду, усміхнусь, щоб душа не зірвалася в плач.
Просто ска́жу «привіт», з усіх сил імітуючи спокій,
Та у смутку очей прочитаєш: «кохана, пробач!»…


12.06.2022

життя без змін-втрачене впусту;
не захотів би я його ось так провести;
стабільність-це девіз простого люду;
та все ж до світу хочу це донести;

якщо захочеш згнити в муці;
то нудна рутина це питання вирішає;
та все ж живи! розкинь намет на дикій луці;
бо коли вмреш, ніхто у світі не дізнає;

смерті лиш дурні бояться;
а ти залиш свій слід у просторі людськім;
бо хтось боїться навіть закохаться;
а ти живи, твори і цей урок донось всім молодим;

2023

темна ніч, над містом роїться клуб густого диму
горять тіла заморених людей
кожен з них на вік лишив свою родину
лиш звістку принесе тренований лакей

кати, які свинцем лікують анемію
які псують загальностале консоме
чи може я чогось не розумію
бо терорист-асвабадітель своїм спасенієм воплоджує все зле

чи їх чекали на землі незламній і одвічній ?
лиш ті, хто за союз продав б і власого отця
наш час-життя в пригоді динамічній
і кожен з нас має боротись до кінця

2023

Гудбай поля пщенички рясне…
Гудбай корів і кіз союз…
І кукурудз обістя згасле
І крик лореттів і каруз
Гудбай баянних переборів
І клубних оргій без кінця…
І сміх і плач не так щоб в горі
Святого духа і отця…
Гудбай дзвіночки, настанови
Прабабць обійм веретена
І хай пробачать буслі, сови
І ті, з ким квітла бузина…
Сьогодні там бетон… ленд ровер
І вежі вежі охорон…

- Куди пливеш, мій брате-човен?
- В кав’ярню, друже, "Купідон…"
25.01.2023.

Ти той, хто зроблений з мрій і снів
Ти той, для кого синіє небо
Ти той, для кого пташиний спів
Ти той! І кращого вже не треба!

Ти той, для кого цвіте весна
Ти радість, ти щем, ти згуба,
Ти ніби натягнута та струна -
Ти той! І іншого вже не буде!

Ти той, за кого тремтить душа
Ти дар, ти моє причастя
Ти той, кого я в житті знайшла
Ти той, хто дарує щастя!

Ти той! І не заперечить світ
Цю дивну мою причуду!
Бо поки ми є, поки ми живі
Ти мій! І це справді чудо!

Невже ще дивно, що кругом
Лише не так, не те й не ті,
Коли на всі твої «чого»
Одні «бо так» завжди? А втім,
Тобі видніше. Мов німий,
Хоч і розумний ніби вже.
Комфортний, звичний, наче свій, —
«Таке у всіх, скоріш за все».
Коли?– Неясно це тобі.
Примарне «може вже?», однак,
Не тут, не зараз й взагалі
Ніде, ні з ким… та і ніяк.
Напівживі «чому», «за що»
Об вічні «треба» та «тому» —
Немовби все - нараз в ніщо.
Вже вкотре так. Але чому?



11.10.2022

***
А Україна має майже все,
що нашу перемогу наближає,
і тьму вона знесе,
і націю спасе,
яка на індульгенцію чекає.

***
А ми нариєм ям поза високий тин
і рів із крокодилами по краю...
сконає *** син
у бункері один
і черті понесуть його до раю.

***
А поки готували «леопарди»,
то українці у своїй крові
умились... варто
нагадати НАТО,
що треба мати ґлей у голові.

***
А рашизму жити заважають
люди, уцілілі від війни...
їх рівняють
із землею краю,
що не хоче жити як вони.

***
А що тепер у кого на умі,
освітлено каналами етеру,
та ми й самі
даємо опір тьмі
і хунті світового мародера.

***
А нашу долю пишуть небеса
і у серцях ще жевріє надія –
мине яса
як на траві роса
і нас чекає місія месії.

Місія
А ми ще дочекаємось весни,
а там і наше переможне літо
і вернуться з війни
і дочки, і сини...
і хто, як не вони – герої світу?

01.2023

Наче Даная, на теплому ложі,
Розімліла від сяйва бурштинових променів,
Підносиш правицю свою ледь вгору
Відкривши зап'ястя базиліки, втому
Щойно прокинутої наложниці.

Миркає сонце мидницею в золоті,
Дім оболоканий з вікон затягує
Тіні в занадра кімнати де ніжиться
Сонна, вродлива, а ще й вередлива
Жінка, що з місяцем веперувалася.

Димка минулого сцену затягує,
Зегарок тихо жеглює до берега
Ти говорила - немає значення
Погляд народжених десь зупиняється,
Де зупиняється стрілка Фортуни,
Неглюзна. Між іншим - не зупиняється,
Цокотом, вічне, прокляте время.

І коли виходив у променях милосник,
З твоєї кімнати, і ти скидала
Старе линовище то заплітала
У волосся цілі міста та села,
Сади на околицях, свіжість вересня,
Ленність плоті твого феодала.
По суті, достатньо була поступливою,
Але не завжди, завжди поміркованою
Виявлялась твоя ненаситна пожадливість
З якою велися шкарадні розпусники.

Камо грядеш,
Після коми свого жадання, Данає?!
З літніх маків зготовиш зім'яте плаття,
Я міг би любити тебе, до безпам'яті, але не далі,
Як за обрій - осінь, накине плаща на плечі
Із шурхітливого півшкарлаття.

А потім,
Люба ображко, я славлю твою знемогу,
Щекарство грудей, підглядання хітливих очей.
Не знаю чи варто, і врешті не знаю, для чого
Невпинне штукарство долі жартує отак наді мною,
Над нами.

Вперечин моралі, впереріз чеснотам,
А втім,
Ніч лягає на білу сторінку, неначе на аркуш - туш, та
Я вклоняюсь Данаї, натхненний зап'ястям рук,
Що постала нагою, мов у полум'ї Анимуш.

17.09.2022

Таке можливе тільки в Єрусалимі?
Бабине літо оповиває стрічних в січні
А поруч трясогузка (по-тутешньому нахліелі)
Хвостиком навсібіч провіщає прогноз невеселий.
Голуби немовби не помічають горлиць.
На дятлів схожі, удоди пасуться на траві,
Здавалося б, воронам галки мали б підкорятись,
Аж ні - поруч без остраху шукають корму...
Немає поміж птаством ні клутні, ні тим паче бійки.
З подивом вслухаються в теревені любителів сваритись.

Тихо й непомітно
Осінь підкрадається,
А літечко-літо
В дорогу збирається.
Ще теплом останнім
Нас воно зігріє
І нехай зоставить
Сподівання й мрії

На мирні світанки,
Ранки без сирен,
Дні сонячні завжди
Й тихі вечори
Та спокійні ночі,
В зорях небо все,
Щастя в серце кожне
Доля хай несе.

2022 р.

Навіває тривогу
Довга тиша оця, –
Тільки час Перемоги
Втихомирить серця.
Безкінечний неспокій
Утомив нас усіх, –
Невимовно жорстокі
Племена печеніг.
Всюдисущі загреби
Розгорнули бої, –
Вдовольняють потреби
Споконвічні свої.
Тільки нас непокірних
Не втоптати у прах, –
Невблаганно й помірно
Ростемо на очах.
Життєдайні тривоги
Оживляють серця, –
Наближають потроху
Боротьбу до кінця.
25.01.23

- Маю я ідею. Мрію невелику. –
Жіночка хитренька шепче чоловіку. –
Новий рік на носі. Варто оновитись.
Щось із хутра гарне хочу подивитись.
- Подивитись можна. В мене ж тьма роботи.
Буде час, - зайдемо. Може, у суботу.
Жінка рада: - Супер! Щось мені знайдемо!
Той в думках сміється : в зоопарк підемо…

24.01.2023

Мені би в ніч - а зорі поруч…
Мені би в ряд із скрипалем…
Не згоден хто - біжи ліворуч
Сьогодні краще без проблем
Та хай би хто в лобешник встрілив
Мені й усім нам, залюбки -
А ми одне - єдине ціле…
Війна війною, всетаки…
Он ясен й той від горя стуживсь
І вицвів кактус у вікні
І те ж вікно, у друзги дуже…
Вчепилось в очі у мої
Трясе за плечі, стогне ридма:
- Де мій карниз? А де стіна?..
( Самій уже мабуть набридло )
- У нас тут, серденько, війна…
- Яка війна, ви що, здуріли?
Ще тільки вчора неба синь…
І ми як сонце в ній зоріли
А вже сьогодні й мати й син…
Це що за жарти? Що за сморід?
Азове, брате, підіймись…

... Їм розминутися б у гОрі
Та ні. Запізно. Мо колись…
25.01.2023.

Я витер з пам’яті всі зайві імена
Та форми тіл, усміхнені обличчя.
Боргів нема, назад повіддавав
І співчуття,
І блиск в очах,
Нестримну пристрасть,
А з ними - сумніви, тривоги, каяття.

Не все те золото, що вабить та блищить.
Не все - сміття, що з вигляду негарне.
А що для вічності одна-єдина мить? –
Чому ж вона
(Коли сумна,
Коли прекрасна)
Руйнує плани і рве мрії на шматки?

Тепер я витіснив, відкинув почуття.
Нещира усмішка та відповідь «все добре».
Живу буденністю, хоч вірю ще в дива,
Що все це – сон,
А за вікном
Воскресне знову
Погожий день і з ним прокинусь до життя.





Листопад 2015 р.

Втомилася лампа діодна
І жевріє ледь на столі
Та світить яскраво кохання
У темному світі мені!

Несталий інет пропадає
Та нам не потрібен зв' язок
Бо нас непомітно єднає
Кохання міцний мотузок.

Я щастя свого не зрікаюсь,
Хоч що б віщувало біду!
В розлуці тебе дочекаюсь,
І в світі любому знайду.

Крізь терен шорсткий шлях не згублю
До ясних і чистих зірок
Бо тому, хто щасливо любить
Навколо планети - лиш крок.

***
А на звіриній фермі ще триває
нікому не об’явлена війна
і їй немає
ні кінця, ні краю,
допоки є у світі сатана.

***
А нерівне і рівне існує,
і найвище буває, таки,
і миритися всує,
якщо алілуя
завивають з амвона вовки.

***
А поки відбиваються атаки
і це Європі... наче, Божий дар,
то... подаруйте танки,
«томагавки»,
готуйте антиядерний удар.

***
А фірма зека не рахує втрати,
у повара постійно є навар...
приречені вмирати
без оплати
не доповзають до тюремних нар.

***
А орки до кінця не умирають,
але живучі... не здають своїх!
Вони їх роздягають
і вдобряють
чорнозем, добиваючи живих.

***
А по телеящику новини
пропагують закиди орди –
люди України
дуже винні,
що тварини хочуть до води.

Об’явлення
А природа показала мокші,
що її чекає... і було:
війни, воші,
чмобіки подохші...
Божа кара... сонячне гало.

01/23

Кохано, годі! Творити фемінітиви кинь!
Вже досить й без тебе у нас тих   фемінітивикинь.

2023

З коханою жінкою жити в любові - наука,
А вчитися неукам ліньки. Та я не такий.
Шліфую щоденно амурні кульбіти і трюки,
Які помагають відкрити найважчі замки.

Найперша запірка - вуста. Їх цілую безтямно,
З жагою впиваюся гречно солодким гріхом.
Було надвечір'я. Не згледівся - сонячний ранок,
Кохана літає, сідати на землю не хо.

А друга запона - це ліфчик. Оце так халепа!
Під ним колихаються гори, волають "Візьми!"...
Вгортаю верхівки рожеві у зоряний шепіт,
А в грудях коханої - стукіт, бентежні громи.

А там, де трикутник розчахнутий навпіл ...трикрапка...
Це місце сакральне. Колиска любові. Вівтар.
Мольфару потрібна жаготою сповнена мавка,
А мавці потрібен ласкавий, серйозний мольфар.

Із золота чистого тільки з'являються діти,
А брати нахрапом фортецю лиш здатен вандал.
Не вмієш любити, тоді непотрібно і жити,
Бо толку не буде. Очікує лиш самота.

23.01.2023р.

Це дивне життя, дивне, дивне:
Як диван розхристаний, як небо димне,
Як риба, що в безвість пливе на дно,
Як я, як я — у твої обійми.
І коли на крок, на крок, на два
Підходиш до нього — здаються ближчими,
А тому не такими захопливими дива,
На крок чи на два — не таємничими.
Люблю тебе, знаєш, я — і не люблю,
Вгадую риси знайомі, і втому.
Розчинитись в тобі, це пролити свою ріку,
До твоєї ріки, а тому я в тобі не потону.
Ти станеш знаком окличним, знайомим знаком,
Для повені в зливу і злих у мені стихій,
А потім так тихо, як нота в кімнаті пустій –
Зникнеш.
Зникнеш.
Зникнеш
З гірким осадком.

20.10.2021

Час уже ставити крапку,
А не томити думки, –
Треба почати спочатку
Безпомилково рядки.
Маю навчитися вміти
Слів не губить, як горох, –
Рівнем своєї освіти
Задовільнити обох.
Перегорнути сторінку
Скороминущого дня,
І позитивну оцінку
Мати за гарні знання.
24.01.23

Заплутаність, хаос і відчай,
Любов та байдужість суха…
В гарячому тілі душа,
Прийнявши цей безлад за звичай,
Не впевнена вже, що жива.

І страхом, бажанням повита,
Любові колишньої слід
Стирає. А пристрасті плід,
Вже соком натхнення налитий,
Нещадно, невпинно щомиті
Вкриває шершавий наліт.

Ти з вигляду ніби не зовсім
Черства і бездушна, та, все ж,
Безтактність, несправжність всіх меж
І хтивих прихильників досвід –
Лиш зайві печалі приносять,
Ховаючись в блиску одеж…



Грудень 2012р.

Квітка червона з трави виглядає
Тремтить смерека, тягнеться ввись...
Ліс запашний ніби сам промовляє:
Ось щастя. Кохайся й любись!

Пірнати за перлами. Перли у мушлях...
Солодко солодко... І небезпечно...
Русалки там на сторожі стояти мусять
Поводься із ними гречно!

Той ліс чарівний - заблукати нескладно
Та вихід шукати нема потреби...
Там в хащах ховається Той-хто-вабить
І зорями сипле і сипле з неба!

А щастя ж в обіймах, як милий пригорне...
Сміється у грудях, лоскоче п'яти
Чому кажуть, як радість, то небо сьоме?
Воно не менш як десяте!

Од жарту до жаху
життям зловживаєш.
Чи шашки, чи шахи –
на гроші ти граєш.

А розум – з півложки,
а ложка – з копійку,
сушитимеш дошки,
потрапивши в бійку.

Яка б не гидота –
все вип’єш до краплі.
Аби не робота –
ступаєш на гра́блі.

Неси́те, немите,
під носом зелене…
Тому і не сватайся
більше до мене!

30 січня 2002 р., Київ

Допоки в дзеркалі себе ти бачиш,
У відчай не впадай і позабудь про смерть.
Подумай ліпше, як до мети добратись,
Щоб не лишать нащадкам, що не встиг зробить.
Струси з плечей набридливі літа,
Не піддавайся їх спокусі: нікуди не спішить,
Поніжитися в ліжку і ні про що не думать.
Візьми на себе справи клопітні,
Нехай молодші заздрять і не вірять,
Що перейшов ти той рубіж,
За котрим сотня вже видніється.
І якщо вдасться нам вряди-годи
Десь на дистанції зустрітись,
Сердечним помахом руки
Навзаєм благословлю тебе зазвичай.

Знову очі сумні, але є в них надія,
Тільки трохи весну притоптав листопад.
Хочеш ласки, тепла, бо слова вже не гріють,
Та й вони, як на зло, все звучать невпопад.

Щось у світі не так, якось прикро і дивно:
Всі навколо – примари й порожні, мов тінь.
Їх багато тоді лиш, коли непотрібно,
А як серце болить, то ніде ні душі.

Ось і зараз сама, тільки вечір осінній
Споглядає тебе крізь вікно з співчуттям.
Десь про мене фрагментом згадаєш, можливо,
Та давно вже і я тінню-привидом став.



28.09.2022р.

Баска навала східних лиходіїв
У пошуках свавільних данини
Блакитне небо нашої надії
Затьмарила пожарищем війни.
Та, поки маєм сили і здоров’я,
Не вдасться запрягти нас у ярмо, –
Ми згодні дань платити щедро кров’ю,
Лишить себе надії не дамо…
23.01.23

У розпалі святвечір.. Вчора був ще піст,
Віншує бога втомлена столиця.
Волочиться життя, немов собачий хвіст,
А нащо? Чи доречно? Таємниця.

Бо жити аби вмерти - забавка ще та,
Народжуватись для дурниць не варто.
У кожного із нас повинна буть мета,
І не одна, а чималенький лантух.

А за вікном хурдига, ватага москальні
В руїни перетворює оазу...
Куди не кину оком - вогні...вогні...вогні...
Горить моя вітчизна рознещасна.

Прокинувся і я ж бо. Душа болить, горить...
Обойму заряджаю лютим гнівом...
Півсотні літ марноти, солодкої мури,
Один лиш рік життя, а решта - сниво.

23.01.2022р.

Ні куті, ні свічки… підла темінь
Зтратили усе до Водохреща
Штані є… безвинний батьків ремінь…
І ніяк відразу в хворі мешти…
Кожна зустріч тут не випадкова -
А скажіть, з якого встрілись дива,
І яким пов’язані ми словом,
Якщо доля для обох нас мстива?
Що за смерті, чуєте, літають?..
Що за вий? Не змовчуйте, прошу я
Може ці сирени - стогін Раю?
… помилився, кроки: - Алілуя…

Як не зручно, знов ніяковію…
А до сну - скоріш до Гімалаїв
Сію - вію… все таки посію -
А взійде чи ні, то хто се взнає…
19.01.2023.