Ні, повір я зовсім не тікаю,
просто я нарешті все забула.
Просто я тепер нарешті знаю,
задля чого я в життя пірнула.
Просто сіль нарешті розтікається,
моїм молодим засмаглим тілом.
А душа вже більш не розривається,
маю все, чого я так хотіла.
Мої очі вже спокійно зеленіють,
вуха слухають лише один плей-ліст.
Я мовчатиму,і хай божеволіють,
хто за мене колись мою карму ніс.
На даху всі губляться кордони -
лише крок і ти уже летиш.
Та хіба хітати можна з Богом,
небеса не там, а ти спішиш.
Я лише спокійно подивлюся.
як вбиватимуть себе найкращі з нас,
І собі тихенько посміхнуся,
і мовчатиму - це все заради вас.

Мені остаточно нема чим дихати,
адже поруч немає твоїх парфумів.
Зазвичай я вмираю доволі тихо,
залишається тільки гучне відлуння.
Ти вхопив мене одним своїм поглядом,
і можливо ще трохи посмішкою.
Я вернула з дивних далеких подорожей,
де їла все погане ложками.
Ти тримаєш мене тільки міцно за руку,
та моя мапа зачинена.
Мій кінцевий пункт - це твоя рука,
а все інше тепер не причина.
Наші спільні знайомі ще досі у ступорі,
як ви можете бути разом?
Але вже всеодно, ми гуляли дахами,
і пили красиве вино.
Я боюсь, я шалено боюсь,
я боюся цього до нестями,
Що можливо колись, через кілька хвилин,
все впаде до чортової мами.
Але погляд твій тут.
але голос твій тут,
і рука ще в руці відчуваю.
А тому, пробачай мені, милий мій світ,
я здається нарешті кохаю.

Майстер ескейпу з полону ілюзій
Загинув учора при спробі втечі
Тепер його тіло лежить у калюжі
Із крові і власної сечі

Де Дух Господень – там свобода
Віщує мені черговий раб божий
Та мабуть з кимось мене поплутав
Я на раба аж ніяк не схожий

Новітній секс-ідол з телеекрану
Розпочинає солодку мессу
Хочу плюнути їй в обличчя
Я єретик релігії сексу

То не літо скінчилось – я стала тобі не коханою,
І відтоді південні вітри відцуралися заходу.
Атмосферний циклон, що до нас вирував над Балканами
Перешкодив коханню зірвати порепані ягоди.

Корабель затонув той, що ми змайстрували. З вітрилами
(Ну авжеж!), як годиться найкращим казкам, – пурпуровими.
Хоч ніяких Америк на ньому чомусь не відкрили ми,
Та із ним потонула любов, нам обом подарована.

Набухали думки і поволі родилася істина,
Розірвала кайдани – звільнилися руки за спиною:
Не твоїми віднині, своїми руками я їстиму,
Й моя мушля не буде вагітна твоєю перлиною...

То не літо скінчилось – я стала тобі не коханою.
І пора би змиритись давно, але тільки скажи мені:
Чом не Вірою, Любою і не коханою Ганною?
Біля моря затишна кав’ярня твоя... з моїм іменем.

Міста багаття… іскри облич…
вирій галактик…
Кожна істота, будь-яка річ –
вічності клаптик.
Вічність здіймається по шибках
заспаних вікон,
простір потріскує на руках
всім своїм віком
і в космогонію голосів
скручує звуки…
Римами зоряних берегів
снять акведуки.
Вище за них, за рук і за скронь
здертися треба,
щоб повернути людям вогонь,
вкрадений небом.
Десь о четвертій клацне замок -
вернувся ранок.
Джинси, пропалені до зірок,
випере мама.

Бог роздмухав на обрії армагедон.
Булькотіла на брудній конфорочці кава.
Вчора я не ходив, де світився неон
Але сьодні’ вся днина була дещо заспала.

Мерехтів та пищав мій старий телефон
(Спершу думав – пацюк вогняний із підвалу)
Абонент, що розлив свої вина на трон
Сам він пив беззмістовність. Моє царство упало.

Википає з-під кави вся зайва вода.
Своїм кращим струмкам повертаю я сухість
“Божевільний!!! Ти прагнеш, щоб вічно жила
Їх першого подиху довершена стрункість?!”...

...Так гриміли в шибки всі небесні вуста
У розбещену плоть вже готуючи каву
Коли вкотре молив я віддати листа,
Що у вічність не тим адресатам відправив.

Волинський край, священний край
Тут весни квітнуть зазвичай,
Співає літо , зими сплять.
Діди про вічність гомонять.
Тут Лесині живуть русалки,
Тут „греблі рве” цибатий дід.
Тут найсвітліші днів світанки,
Калини червоніший цвіт.
Живуть тут легендарні вчинки
Шановних нами прадідів,
Тут пісню я співала змалку
Тут є земля моїх батьків!

...І в той же час Всевишнього благають прокляті -
"о Боже!"
Подай хоч день натхненний твоєму творінню
Ковток води і прохолоду вітерця тонку
Посеред цих пустельних і осінніх місць душі
А там - вже навіть і з останнім днем ти поспіши
Бо наш фінальний бій - він не супроти тебе
І наші душі - не у вічному вогні.
Хоча й не моляться овечому спасінню,
Та все, знай, найгнівнішим своїм риком
Боронять світ від зголоднілого "Ніщо"."

Діти індиго у пошуках дому
Дивляться в квіти ірису
Вони діти неба
І в пошуках змісту
Не визнають компромісу

Їжа земна не втамує цей голод
А вода не залиє цю спрагу
Ця порожнеча
Нагадує бездну
Але додає їм наснагу

Їх не обманеш обгорткою слів
Їх символи снів надихають
І кожен символ –
Їм поводир
Вони шлях додому шукають

...І яких би ти вершин не скорив
Якого б не досяг результату
Маленький суддя
Запитає тебе:
„Покажи сенс життя мені, тату.”

\
як? просто
буде пicля лiта осiнь
буде пiсля зливи сонце
так наче
усе усе
й нiчо не значить
дратує те що насправдi
немає правди
а добре те що й не треба
бо є небо


\\
передати нiжнiсть просто
через волосся
передати бiль
через погляд холодний
передати тепло
через ноги
складно передати любов недоречну
тобi передам iiii
своєю смертю
навiчно

\\
не вмирай через цi очi
грiшнi (як море)
ти можеш падати
щоб стати вищим
вгору.
принаймнi маєш на кого дивитись
коли заплющуєш очi
буває й гiше
тут наприклад де я
пiд твоiiiми заплющеними повiками
вдень
вночi

\
Я.Я
наче це все на що здатна
думати про тебе
боятись не варто
не треба
вночi
коли дощ (небо плаче)
тобi
якщо хочеш
вiддам своє значення
боюсь
бути складною
i весь час коли не з тобою
боюсь
ти так менi потрiбен
чомусь

Не дай нам Боже пам"ятати наших душ перетинання,
У всіх життів минулих позачассі,
Бо-ж вже не коні й не пегаси в наших стайнях,
А рибокози й бикоптахи кормові.
І свиномавки нам ввижаються в калюжах
Такі всі тру, як «три сокири» на столі
І бабаянголи могутні, бо нездужі
Стрибають у рідкому вітражі.

Цей світ відкрив двері у двері метро
Коли із вагона виходили люди
Тупіт ніг. І гармати чужих перемог.
І геть спорожнілі пом"якшені лави.

І згадали слова, які жили давно
Про свої перепонки, метастази, аксони,
І дитинство навколо. І в пісочку гівно.
І з полиць та із лиць потемнілі ікони

(споглядають скорботно. без слів. і не дивляться в очі)

І забуті слова. Намальований світ.
Сонце б"є в кольори. Птахи б"ють в барабани.
Криси з"їли з полиць навіть масляний (г)~ніт
І ми пишемо кожен у свої екрани.

Вечір
Печаль у чорному плащі
пошитому з вчорашньої ночі
підкрадалась до мого будинку
Вікно відкритою кватиркою
сердито кліпало на незнайомку
наче хотіло гавкнути
Печаль
намагалась залишатись непомітною
але раптово
наступила на хвоста
старій облізлій заздрості
яку я вигнала
ще минулого затемнення сонця
але яка час від часу
приходила вночі
і своїм нявчанням
не давала спати
Я виглянула надвір
і може б навіть
не помітила гості
якби гудзики блискучими зірками
не підморгнули з рукава плаща

Ми приходили з моря підкошені
за солоною щулились шибою
і сплітали зі слів не кошики
а відразу кошики з рибою

нині ж пам’ять про море дрижить
за автом шовковою хусткою
і обабіч пшениця біжить
од хліба за нашою музикою

А серце птахом б`ється
По ребрах грудної клітки
Душа у тенетах заплуталась
В судинах кривавої сітки

Хто не скорився реальності
Хто відчува потойбічність
Той живе в іншій тональності
Щоб у миті втілити вічність

Нечувана спека скінчиться звичайним дощем...
А я й не чекала, що виростуть пальми між вишень...
Минає Життя — не кохання... Чого ж мені ще?
Ген осінь сльотою по вікнах постскриптуми пише.

Обтяжлива ніч до останку вливається в день.
Прислухатись — мовби сопілка тужлива лунає:
якесь невідоме звірятко — в склепінні грудей —
з журби за тобою повільно і мужньо конає.

Йому б нагадати, як білими нетлями сніг
кружляв над Сумською в день перший свого сотворіння.
Летіло до тебе, неслося, не чуючи ніг —
химерне, непевне, таке чудернацьке створіння!

Може завтра мене не стане
Як на сон затулю повіки,
І ніхто мене не згадає,
Відійду в небуття навіки.

Не промовить ніхто ні слова
На надгробному темному ложі,
Може зітре з лиця хтось збоку
На сльозу щось віддалено схоже.

Вир життя від цього не стане,
Не померкнуть на небі зорі...
Я не думатиму про завтра,
Краще житиму вже сьогодні!

За руки узявшись йдем ми
Кудись у тінь.
Рука у руці тепліє
І в серці жар.
Живе у душі надія,
А може й ні
Була колись спільна мрія -
Вже в давнині.
Можливо вернеться знову,
Надії знак.
Заповнює світлий розум
Сивий туман.
Я вірила людям просто -
Кругом обман.

Сезонні знижки на дощ,
Летять тремтливо вітри,
Калюжі липнуть до ніг,
А я рахую сліди.

Щоденна плата за смерть,
Сьогодні ближча на день…
Пропагандую дощем,
Йому ”начхати” на всіх.

В відпустці совість людей,
Із пекла крикнуть: ”Щасти!”,
До біса літніх ідей !
Піду до краю дощів…

Я пірнаю у снів колодязі
І зависаю у невагомості
Сталкер внутрішньої реальності
Шукаю стежку до підсвідомості

У внутрішніх водах власного космосу
Я наче в череві кита - Іона
Шлях до Бога - друге народження
Я космонавт у позі ембріона

і якщо упливеш акулою,
і якщо пропливеш океан,
я гулятиму в полі з мулами,
веселитимусь, наче Пан...

і якщо твої очі стомлені
у мої зазирнуть на мить,
то побачать кістки оголені;
їх сточила сердечна гидь...

і якщо ти мене дослухаєш,
то збагнеш, що мене нема,
якщо в мозку вогонь роздмухаєш,
то від цього згориш сама...

і залишиться квітка з мармуру,
чорна квіточка, диво з див,
наймиліша німому варвару,
що її захистить від злив...

Не знаючи
Навіщо жити
Ми як шлункові
Паразити
Живемо лиш
Щоб смачно жерти
Натужно ср.ти
І раптом ... вмерти

Скажи, допоки
Ще є межа
Твоя душа –
Вона жива?

Ні кухоль пива
Ні вдалий секс
Не воскресить
Померлий сенс
Від пелюшок
І до сивин
Тваринний кайф
Життя рослин

Скажи, допоки
Не впав твій міст
Твоє життя –
Є в ньому зміст?

І від оргазму
До оргазму
Ми живемо
Як протоплазма
На кладовищі
Ідеалів
Багато чорних
Меморіалів

Скажи, можливо
Є надія
Чи в тебе є
Велика Мрія?

Ріки терпіння вийдуть за межі
Очима-озерами пройде дощ
Згаснуть зірки і зійдуть пожежі
В самому центрі тілесних площ

Швидше заб'ється ядро гаряче
Стогоном вирветься в небо біль
Сьогодні планета з тобою плаче
А завтра з вологою прийде цвіль...

Постріл..Крик...Твоє мовчання...
То ми застрелили наше кохання...
Зв"зані руки...На горлі петля...
На гільйотині висить доля моя...

Ніж на венах...Порвана фата...
Скотилась сльоза...Лиш пустота...
Наречена назавжди тепер одна...
Засохлі ружі...Отрута у венах...

Холодні зорі освітили путь...
Мене у пітьмі вже ждуть...
Душа чорніше стала хмари...
З людини зробилася примара...

Крила мої були замалі...
Надто ламкими вони були...
Ангел назавжди скотився в безодню...
Дороги назад не буде ніколи...

Крила свої я поламала...
Заради тебе їх я віддала...
Тебе я з ними поховала...
Російську рулетку з долею грала...

Тепер я помираю серед людей...
Серед своїх мертвонароджених ідей...
Чи крила мої були замалі...
Чи не дано ходити по землі...

Жива,як ранок,стомлена без меж,
Іще одним супутником планети
Душа долала полум’я пожеж,
Минаючи ненависті тенета.

Ультрамарин загублених доріг,
І охру незабутнього проміння-
Ти все,здається,в пам’яті беріг,
А я збирала рідкісне насіння,

І сіяла його в німий блокнот,
І проростала словом насінина,
Із всіх чикаг, і ют, і міннесот
Приємно обирати Україну.

Ти думаєш,що є царем життя7
Людина-раб,
А раб царем не стане
Це лиш ілюзія,фантазія твоя,
Та ти ніщо,тебе нема,
Не вмієш вмерти- не живи дарма!

тобі не вдіяти нічого тут все марно
тебе немов немає тільки хмарно
що ти кохаєшся або пішов у вечір –
підкаже лиш розташування речі
година сьома не впадай у відчай
бо все навколо безумовно свідчить
що ти живий їси легкий сніданок
і вже сумлінно європейський ранок
в газети загорта прогірклі мови
що світ цей жебрає та не твоєї крови
ввіп’єшся нігтями у тулуб апельсинний
й на кілька хвиль обдуришся що сильний

Нездійснені мрії, бажання, надії.
Тисячі хвилин щастя,
Тисячі годин горя, смутку и розпачу!
Життя – що це?
Марево від давніх часів
Чи жахлива реальність?
Буде «жити» світ і надалі
Чи: «невитримане тяжкої долі»?
Буде потом, як написано в Біблії,
Чи буде землетрус, ураган, вихор.
Коли прийде кінець…?
Чи побачать внуки:
Безкрайні українські поля,
Коли колосисте жовте жито на фоні заходу сонця,
Перших вісників весни?
Чи буде усе це через декілька сотень років?
Чи буде така країна під назвою «Україна»?
Мені здається, так… так…
Україна була, є і буде, скільки б не пройшло часу.
Скільки б ворогів не катували наш народ.
Ми виживемо, усе залишиться так, як є!
Неповинні забувати піклуватися за нами ж самим.
Будемо слідкувати за собою,
Будемо вірити в свої сили,
Залишимось людьми!
Забудемо усе,
Будемо зневажати кожну букву українського алфавіту.
Згинемо безслідно і ніхто не дізнається,
Що на карті, колись була Україна.
Це повинні запам’ятати усі,
Століття рабства, повинні навчити як треба жити!

Картонові стінки коробки з під пива-
Останній твій прихисток, лялько моя,
Може дощ, може зібгана в жмутки води, сіра злива,
Знищить цупкість гофровану дому твого.

Липкий скотч рівно стягне всі шпари,
Мов стерильний бандаж покалічену плоть.
Шовком вій, в консистенціі легкої пари,
Ти до мене у сни із дитинства приходь.

Тихо плачу над латексом тіла.
Ти не плачеш, бо пластик твердий.
Прощавай, моя крихітко мила,
Don't disturb mе no more and forgive.

Ти не справжній, ти - синтезований,
Поліестру дві треті, третина - коттону.
Перецукрено, пастеризовано,
В етикетки барвисті загорнуто.


Хоч з гарантією - та вже використаний:
залаковані стерті кутики.
Тій душі, що колись була розхристаною,
Не забули пришити гудзики.

Хтось випадковий, хто прокидається поруч,
Стратить навряд чи ранок мого божевілля.
Дивно так бачити губи та очі назустріч
Трохи напружившись, щоб пригадати на ймення.
Ти пам’ятаєш: хотіла почути твій голос.
Просто твій голос (це не побачення, любий).
Голос твій займаний, зайнятий, може і зайвий.
Тож це не зрада - заміна гравців у перерві.
Нащо розтрощений був бідолашний мобільний?
Ну, не спромігся створити ефекту присутності,
Ну, не дозвався і ну, не розраджує біль мій
Від усієї трикутності чи чотирикутності
Мого становища. Втратила, кажете? От іще...
Хтось випадковий заварює віденську каву.
(Все – сурогат нездійснених світанків з тобою)
- Слухай, не бачив рожевих моїх окулярів?
Ні? Ну то й добре...бувай...бідолашний плейбою.
_____________
_____________

А прямувати наосліп крізь тіні навколо
Ніби камінчик, лишаючи в пам’яті кола,
Також цікаво, бо кава твоя, випадковий,
Мертва вода...опівнічна химерна вода...

***
Із гарему маленьких кімнат,
Де підлога співа муедзином,
Ти до мене ідеш не одна,
Бо давно не єдина.
Ти в сімнадцять і ти ж в тридцять п’ять.
Ви так мило спілкуєтесь, Боже.
Я для тебе і муж і хлоп’як,
Не чужий, не прихожий.
Ти у тридцять і ти ж в сорок два.
Кава гріє натхнення та губи.
Ти до себе звертаєш слова
І сама їх так любиш.
Увесь час до років та сивин
Додаєшся нова і окрема…
Тільки є у нас ще й муедзин.
Він заліз до гарему.
І у теплому колі дружин
Все блука, та одну тільки бачить.
Такий дивний собі муедзин,
Як на мене, незрячий.

Того вечора ніч зреклася
Запеклася гарячим тромбом
Невідома секта у білому
Зайнялася твоїм вже гробом
Поминальних мовчань співали
Ритуально сиділи поруч
Для розваги ножі кидали
І плювали завжди ліворуч
Потім встали і вийшли в небо
Ти лежиш, тобі добре видно
Що забули вони про тебе
Із триденним терміном згідно...

**
Глибина, якої не знав Кусто
До занурення повного ближче аніж до смерті
Ти – мертвий листок
Що валяється десь на поверхні три чверті
Якого зігнили від надміру вогкого стану
Після сто і одного півкругу осядеш на дні
Німфомани
Кохатимуться у намулі, яким є ти...

Цей пляж - вгамований оргазм
за тридцять літ в сеньйора Крузо.
І пес горбатий, як Кавказ,
і море під собачим пузом.
Так м*яко сонце розтина
наточене крило чаїне -
у склянці неба розчиня
сама себе ота чаїнка.
А пляж липкий, як пахлава
в руках замащених татарки.
Він кока-колу залива.
А що йому робити? Жарко.
Із моря вилізти на пляж
(коліно обшмугляв до ліктя)
не може вітер-свистопляс
із гайдамацького поріддя.
І вся критична маса "Хух!!!",
назбирана у пляжну втому,
реве й гримить як на духу:
Пора додому! Пора додому!

Дайте осені сонця надвечір.
Теплом накрийте їй плечі,
Зашийте рану на спині,
Вона ж бо не винна...

Необачна... відкрилася літу,
І сяйвом його зігріта
Не чекала на звістку сумну.
Не забуло ще літо весну.

Вона б не рядилась в зневіру,
У серпневу спеку нещиру,
Не ховала б свої принади
У листя кольору зради,
І дощем не шмагала би з болю,
Якби випало їй любові...

Вона би забула про втрати.
Їх стало нестерпно багато...
Ніби босою – по стерні.
...Дайте осені сонячні дні...

25.08.07

С.Б.

Він змінився, або розлюбила.
Зупиняюсь, а тягне інерція...
Він про гроші, а я про вітрила!
Навіть в голосі нотки комерції.
Вже не пишуться пісні для нього:
Він співав їх лише за зелені,
І до того будинку дорога -
Важко віриться - вже не для мене.

А.П.

Вже із іншою скиглиш від спеки,
Не зі мною - в осінньому листі;
Взимку - в гори на лижах. Далеко!
Навесні - вільний байкер за містом.
Я слабка - ти був сильний і вірний.
Йдуть роки - а емоції змішані.
Як колись - на шматочки розірвана.
Як колись... вийшла заміж за іншого.

Усюди, всюди таргани:
принишкли й радіють, що вже жовтень -
скоро опалювальний сезон.
Мерзлякувато й мляво кутаються в павутини.
Мов аристократи,
натягують на вусики срібні пенсне.
Ковточками злизують вологу з малокаліберних труб,
І гуляють вночі парами по гладеньких поверхнях
кухонних стінок.
Ти спиш? Ти бачиш про них сни?
Ти мрієш бути з ними?
Вимірювати брунатним тільцем радіуси шпарин,
спотикаючись лапками об крихти житнього хліба
й лаятись по тому тихим комашиним арго?
Мрії збуваються:
прокидайся, Франце. Ти вже помер.

Мовчання істерично плаче,
ефектно шморгає у такт.
Ти по-англійськи йдеш.
Це, звісно, значить -
в театрі нашім черговий антракт.

Ну що ж, іди - опуститься завіса,
замовкне врешті стомлений суфлер,
не вийде грати роль розніжена актриса,
не вибухне від оплесків партер.

Авжеж, іди. Зусиллям скину маску,
і міміка, колись закована у гіпс,
розмокне,
   й глиною заплаче,
розчулений до сліз протагоніст.

Фарбуєш грати в світло-синє,
Щоб впершись лобом в пруття грат,
Шматками небо гусло й стигло,
Немов дешевий мармелад.
А я фарбую небо сірим,
Аби з тобою в гурті грат,
мені втекти не захотілось
Жувати польський мармелад.

І знову кава. Знову тиск,
у скронях пульс б’є кофеїном,
столового срібла блиск
розмазує цукор
по фаянсовим стінам.

Стигне втома на денці чашки,
дотик губами вбиває сон,
і ритмічні удари ложки
звучать із серцем в унісон.

Хтось невміло настроює скрипку,
звуки глушать газетний хруст.
Ранок на шиї затягне мотузку,
день майбутній поллється до вуст.

Старенький форд і два холодних тіла,
У м’язи свердлиться свинець.
Сумний акорд.О Бонні мила,
Ти йдеш зі смертю під вінець.

Праворуч тебе тіло Клайда.
Затиснутий в руці холодний кольт.
О Бонні мила, Бонні мила,
Натисни клавішу, дограй сумний акорд.

І музика в повітрі пострілом бриніла,
Коли ти сплутала курок і пружність струн.
Ти клайду, Бонні мила, шепотіла:
"Just wait me, baby. You will meet me soon..."

Твої солоні губи
я п’ю, мов терпкий трунок,
У згинах твого тіла
душа моя рятунок
Знаходить,і пастелі
блідих холодних пальців
Натягнуть тонкі нерви,
Мов полотно на п’яльця,
де гладдю вишиває
твоє тонке запястя,
гаптуючи по
тілу, принишклому від щастя.

Від сліз моїх промоклий день затих,
Він знав, що ми сьогодні спорожніли
На наш безмежний незабутній світ,
На вічність мрій, що ще не догоріли.

Він добре знав як нам колись було:
Він бачив погляди і чув всі наші звуки.
Тебе я обнімала як добро,
Як чудо ненародженої муки.

Нещасний день – його як не було...
В моїх сльозах він ледь не розчинився...
Я знаю все пройшло, давно пройшло...
Тоді навіщо ти мені приснився ?..

Пливе по чистому потоці
Червоне яблуко із гір.
І засмутились в мене очі, -
Не був у горах з давніх пір.
Пливе, всміхається лукаво,
І вихиляється всебіч,
І спохмурніло чорноброво,
Коли йому я йшов навстріч.
“Не йди, не йди, не згадуй навіть
Про час цвітіння й достигань,
Бо не навчилось я лукавить,
Для мене пам’ять дорога...”...
Я відвернувся від потоку,
Протер заплакану щоку...
І не ступить туди вже кроку
В моїм тужливому віку.

Старий годинник. Маятника хід...
Різьба майстерна... Дзвонів бій сакральний
Немов ножем, прорізав морок літ
І зблиснув бронзою у снах печально.

***
Над Києвом повільно й величаво,
Покритий мохом зависті й брехні,
Гойдався тихо маятник держави.
Плили роки й століття. Мов у сні,
З холодним скрипом, кволо і з надривом,
Він прорізав густу пітьму віків.
Здавалось, що зупиниться. Та дивом
Герої не дали... Щоб він летів,
Свою віддали всю життєву силу
Й полинули у журавлиний клин.
А маятник немов розправив крила -
Будив людей і підіймав з колін.

***
Держави маятник все набирає хід,
Прорізуючи світлом Часопростір.
Підстав і ти плече та розгойдай як слід -
Він приведе твоє майбутнє в гості.

В кінці тунелю світло я побачив.
Тускніє чомсь, але живе воно.
До нього йтиму, і в путі розтрачу
За вік мій
скромне придбане майно.

Бо дня чекав, коли вже вийти зможем
З тунелю, де труїла всіх біда.
Я не хвалюсь, що кривду переможу,
Та щоб збороть її, багато сил віддав.

Мене і друзів недруги загнали
В глухий тунель, де темнота снує.
За довго літ на світло дочекались, -
Ми заслужили на життя своє.

В кінці тунелю недруги сиділи
І не вступались, тратили роки.
І аж тепер ми світлові зраділи, -
І тускле хоч, але живе таки.

Віддала ключі від твоєї квартири,
Зоставила тінь біля ліжка...
І ніби життя залишилося цілим,
А в серця порвалось намисто.

чорних ліхтарів напівсвітлий шал,
вулиця тепер моя чужа,
ти — забутий сон, тільки твій овал
залишився в лезі ножа...

я іду крізь пустелю гріхів,
розмовляючи з янголом вдень;
він сказав, що не може мене
залишити хоча б на Божественну мить;
розлітається попіл віків,
а в кишені пожовклий женьшень,
хай печера мене проковтне,
якщо серце загубить навощену пліть

я іду сама, напівжартома
заглядаю у вікно своє,
там тебе нема, розляглась пітьма
на дивані у моїм фойє

я іду, хоч із ніг юшить кров,
забуваю про болі образ,
то забудь же про мене і ти,
— ну то що я кажу??? подзвони мені! ну! —
тільки порожнє дихання змов,
а ще більше — спорожнених фраз,
ти ж не можеш мені віднайти
запізнілий світанок, вчорашню весну...

стомлений поштар не приніс листа,
день цей — недопитий коньяк,
забирай мене, тільки тінь постав
там, де, мов ліхтар, стоїть маніяк

я іду, витираючи піт
на обличчі, посушенім днем,
проминають мене ліхтарі...
...каравани із висушених хризантем;
але ти не тривожся, свій брід
подолаю без зайвих проблем,
проводжають мене поштарі
в казино, те, що зветься “Пекельний Сан Ремо”;
там я знову в пустелі гріхів
розмовляю із кимсь уночі;
він сказав, що не може мене
залишить ні на мить, ні на прокляту мить;
розлітається попіл віків,
все мине, хоч кричи, хоч мовчи,
хай рулетка мене проковтне,
у смертельнім азарті в розпечену кліть

Поцілую хрест твого мовчання
Білий льон сьогодні твоя ряса
Як впаде завіса сповідальні
Стану на коліна коло Спаса

Оберемок свіч святим тримаю
Щоб зігріти образи холодні
Хто кого сьогодні сповідає
Не питай... Мовчать вуста Господні