Люлі-люлі-люлечки,
Хоче спать Дзвінулечка,
Розкриває ротик,
Позіха, мов котик.

Заплющуй-но оченята,
Тітка ніч прийшла до хати,
Дідусь Сплюх приніс корзину
Там хороші сни для Дзвіни.

Позіхає Дзвіночка,
Бере сон з корзиночки,
Кладе під подушку,
Щоб шептавсь на вушко.

Мама свою донечку
В любистку купала,
Мама своїй донечці
Доленьку гукала.

Нехай вода чистая
Змиє лихі очі,
Нехай доля красная
До нас стежку топче.

Мама своїй донечці
Кучері чесала,
Мама своїй донечці
Щастячко вплітала.

Нехай нижче пояса
Виростають коси,
Нехай добрий молодець
Рученьку попросить.

Мама свою донечку
Спатоньки вкладала,
Мама своїй донечці
Пісеньку співала.

Нехай засне донечка
Під мамине слово,
Нехай росте рідная
Велика й здорова.

Ой, дитино-дитиночко,
З чим тебе у світ пустити?
Підеш скоро шляхом битим
Через роки, через рочки.

Ой, дитиночко-дитятко,
Ще тримаєшся спідниці,
Та щось глибше за криницю
Вже вселилось в оченята.

Довгі ночі материнські —
Переспівано багато...
Чи зросте в тобі багаттям
Чистий вогник український?

Як тобі у душу дати,
Що під серцем я зростила?
І тобі, щоб те боліло,
Що печалить твою матір.

Ой, дитиночко-дитино,
Розговілися вітри.
Знаю: мусиш Ти піти,
І тебе ніхто не спинить...

Земле рідна! Мати – годувальнице!
Ми плоть від плоті твоєї!
Кров від крові Твоєї!
З тебе виходимо малими і безпорадними,
Під небом Твоїм зростаємо і мужніємо,
Серце своє і працю рук своїх
Тобі присвячуємо,
Красу і славу Твою множачи!

Земле рідна! Покрово-заступнице!
На схилі літ своїх до Тебе повертаємося,
Щоб пригорнула Ти
Серця великі і руки натруджені
Даючи прихисток і спочинок
Дітям своїм.

Земле рідна! Свята! Пречиста!
Тебе заповідали нам прадіди наші,
І ми передамо Тебе в руки правнуків своїх,
Щоб несли вони у віках наказ Роду нашого
Любити і берегти Тебе,
Щоб родила Ти нами в усі часи
Допоки небо стоятиме над Тобою!

І слово моє навіки вічні
Тверде як камінь!

Ще зранку Стрибог міх ковальський у небі
Щосил надима, наче сизе вітрило,
Там хмиз блискавиць розгорівся в горнилі-
Збирається рать на Перунів молебен.

Ось візьме Перун до рук молот булатний
Та вийме з горнила звитягу і міць,
І на наковальні в жару блискавиць
Він серце безстрашне почне гартувати.

Пр-в:
Бий Перуне! Бий! Бий! Сили не жалій!
Щоб наш рід козацький повік не змалів!
Не збригнеться в битві серце і рука,
Доки наковальня Божа не змовка!

Там грім нарече ім′ям Волі і Слави
Гартовані в кузні небесній серця.
Піднімуться в небо з долоні Вітця
Міцні Волелюби, орли Святослави.

І злива окропить козачу звитягу,
У небі й під ним зблисне криця свячена,
Праматір Сва ріг із безсмертям знесе нам
Й розгорне над світом веселкові стяги.

Пр-в.

Мати Сва – міфологіфчний птах,
що напува із рогу поранених
та загиблих воїнів

Втечи і залиш наодинці з собою
Мене і мою ностальгійну печаль.
Ця музика знову пекельно, до болю
Пронизує вічність... Шукай - не шукай...

І голками, голками дощ у обличчя,
І вітром похмурим, і крилами зграй
Збирається листя під ноги на віче,
Щоб вмерти навіки... Тікай - не тікай...

А очі порожні, буденні та звичні
Байдуже ховаються в тінь підошов.
Душа похолола, сповита у січень,
Стурбоване небо...Знайшов? - Не знайшов...

Мов страшний сон Чорнобиль в Україні.
Реальна паралель є й нині
Летовище іще болить в душах львів’ян
Тут доля завдає нових нам ран!
А чи це доля, чи заслужена нам кара?
Чи знов керує цим якась примара?
Хтось грає з нами в страшні ігри?
А може просто хоче отруїти?
Так просто...
рейки, потяг...
Цистерни, фосфор... і трагедія нова...
Над Львівщиною хмара димова...
17/07/2007

Який хмільний невиброжений вечір
І сонний погляд диких кажанів,
Яких ти приручити не хотів,
Таких удень беззахисних, до речі.

У пісні десь на рівні ультразвуку
В аматорському співі кажанів
Захований секрет вчорашніх снів.
В порепані всоталось небо руки

І розтеклося венами. Еге ж?
Розгойдується вечір захмелілий,
Та як же ви подумати посміли,
Що всі жахливі сни не мають меж?

І знов відро бажань порожнє. І в
Криниці сновидінь нема води,
Давай ми разом підемо туди,
Де зграї диких сонних кажанів.

Зібралися гурьби слів,
Неначе майдан ринковий
Була негнучка свідомість.

На світло з долонь кидались
Щоб сенс принести рядкові
І довго лунав їх голос.

Слова, що жили в мені,
Шукали собі надію
Трикрапки - сліди від куль...

Ту кров із моїх долонь
(Хтось шибу віконну вийняв)
Я крейдою всю затру...

1. DE PROFUNDIS1

Для нас є тільки одна пора – пора страждання.
O. Wilde

Сяйний лампадофоре2 чи вибредний ефебе3
Із-під навислих стін камінного Еребу4
Блакитно юним птахом сумними хвалінням небу
Летить цей гімн угору о вибредний ефебе

І насміх божества і туга невідпорна
Мені на згини ніг важенні в’яжуть жорна
І відчаю змія сичить над вухом чорна
І демон самоти і туга невідпорна!

Надходить хижий час нечуваної страти
Почуй же крик того хто завтра має стати
Жахливої офіри кривавим маєстатом
Надходить хижий час нечуваної страти!
19 вересня 2006р.

______________________________
1 De Profundis (лат.) – із глибин (волаю до тебе, Господи)
2 лампадофор (грец.) – носій смолоскипа
3 ефеб (грец.) – юнак
4 Ереб – царство мертвих

2.
Помрій про любощі міцні Лампадофора
І про м’які мохи твердих гранітних лож,
Де зранку вироста мертвотна пасифлора –
Блідавий сонний квіт, що знав гарячу дрож;
Подумай про дощі, що зрошують рівнини
Двох виснажених тіл, а ще подумай про
Нестямлених ночей намети темно-сині. –
Підстав плече – вустами
випечу тавро.

11 вересня 2006

– Я семиліття перше вже подвоїв:
Візьму харчів, візьму хмільних напоїв
І поведу за Дін кольчужних воїв.

– Мій князю! Не горіть у тім бентежжі –
То лиш пісок на дальнім узбережжі.
Вгамовуйтеся мудрістю сувоїв –
Бо хто ж в юнацтві не героїв?

– В поході тім я б міг зустріти друга
І нелюдська була б у нас потуга,
На самоті життя – то тільки туга...

– Вас вабить дружба – дружба і геройство?
Звитяги всі – то лиш дурне забойство
Перед лицем розпеченого круга...

– Та краще смерть, як це життя без друга!

Щасливий, певне, як боги,
Той муж, що поряд сів
І слухає, мій дорогий,
Твій ніжний спів.

Його п’янить промінний сміх,
А серце мре моє, –
Я б так сидіти там не міг,
Бо сили не стає:

Я весь тремчу, не знаю слів,
Мене пече вогнем,
І день, що раптом занімів,
Не є вже днем,

І страх мене кидає в піт,
Кривить мою ходу, –
У смерть, здається, через мить
Я одійду.

3 березня 2007

φαινεται μοι κηνος ισος θεοισιν
εμμεν' ωνηρ οττις εναντιος τοι
ισδανει και πλᾱσιον ᾱδυ φωνει-
σᾱς υπακουει

και γελαισᾱς ῑμεροεν το μ' η 'μᾱν
καρδίᾱν εν στηθεσιν επτοαισεν ·
ως γαρ ες σ' ῑδω βροχε' ως με φωναισ'
ουδ' εν ετ' εικει

αλλ' ακᾱν μεν γλωσσα εᾱγε λεπτον
δ' αυτικα χρωι πῦρ υπαδεδρομηκεν
οππατεσσι δ' ουδ' εν ορημμ' επιρρομ-
βεισι δ' ακουαι

καδ δε μ' ιδρως κακχεεται τρομος δε
παισαν αγρει χλωροτερᾱ δε ποιᾱς
εμμι τεθνᾱκην δ' ολιγω 'πιδευσην
φαινομ' εμ' αυτᾱ

1. Псалом грому

„Жалосний трен, смутний ритм...”
М. Смотрицький

Хто грому дасть мені, щоб закричати?
Хто для волань мені уділить грому?
Я по лісах на тебе ставив чати,
Немов на лань прудку і невідому.
А з чого плач тепер мені почати?
Чи з того, як тебе убито списом?
Свою біду, свою журу затяту
Поставлю над тобою кипарисом.
16 січня 2007

2.

Мій пал до Вас таки гріховен.
Я плачу вітром у пониззі,
Бо мій гінкий розбито човен
Й оддáно на поталу кризі.

Мене пече стара досада
І множить смутки чорно-сизі –
Моя заквітчана насада
Оддáна на поталу кризі…

16-17 січня 2006

— Татку, мій рідний!
Кульбаби побігли до школи...
— Я ж і кажу, ще не час чорнобривці саджати!
— А вчора на розі Бродвея та сорок із чимось
Я погляд зелених примружених куль роздивилась...
І шелест пронизливих сонячних зойків вечірніх,
Що в чорних панчохах вичесують танець останній.

— Татку, мій рідний!
Кульбаби побігли до школи...
Тільки одна ж серед них чомусь заблудилась...


— Ти тільки не думай,
Що все в моїм серці забуто...
— Ти знаєш, як важко море руками тримати?..
— На розі печально забутого вчора із чимось —
Раптовий сміх каблуків з переможним — „Завтра!”
Каштаном колючим одтята від пліч — покотилась,
Та й в чорних панчохах вичесує танець останній.

— Ти тільки не думай,
Що все в моїм серці забуто...
Тільки чому я одна серед всіх заблудилась?..


— Татку, мій рідний!
Хай серпень — ніколи, ніколи!..
— Ти ж чуєш, як очі у Римської Пташечки плачуть!
— А вчора на розі Бродвея та сорок із чимось —
Я бачила синє, як неба серпневого горя, очі.
Від розпачу — в крик! Наїжачилась, не зупинилась!
У присмерках чорних, зелених та літньо-останньо-осінніх...

— Татку, мій рідний!
Кульбаби побігли до школи!
Тільки ж одна серед них, чомусь заблудилась...


Нью-Йорк, 2005

Манить мене старенька хата.
Усе ріднесеньке манить.
Розлога верба, піч, канапа,
Що попід ганочком стоїть.
Я б скуштувала меду, й солі,
Калач свіженький на столі.
Старенька бабця у подолі
Несе до столу огірки.
За мить вже будем вечеряти.
Розмова тиха за столом.
Як день пройшов? Чого чувати?
Гарно посидіти разом.
Прибрали стіл, підмели хату,
Згасили світло. І разом
Всі посілади на канапу
Поговорити перед сном.
Замучені, але щасливі.
Та й зроблені, але живі.
Вони разом – у них є сила.
А я?.. Сама на чужині.

Дощ нудний.Паперовий ліхтарик -
Карнавалу намоклий фетиш.
Моє серце для тебе - простиш?-
На замку, наче скриня скнари.
* * *
Я написала листа пілігримові;
Скринька поштова набридливо гримнула
Вічком наглядача , незворушно
Біль мій ковтнула й поцупила душу.
* * *
Ланцюгами сумнівів,
Мов Лаокоони обплутані,
Б`ємося в путах ми
Бридкими опудалами.

"Люди певної місцевості - як трава.
Трава до тебе не має жодного стосунку.
То чому вона має тебе дратувати?"
Ірена Карпа

Трав’янистий смуток
Вростає зеленим в душу
Оживають ляльки – невеселі дорослі іграшки
Хтось боксує своє життя,
Як потріпану грушу
Хтось відкручує газові крани
На кухні без витяжки

Обманути себе заввиграшки –
Серце бубликом
Порожнину хоч м’ясом
Хоч сиром домашнім з родзинками
Нестачу війни заповняє в собі республіка
Іграшковими і смішними політ-поєдинками

А новинки б/у гастролюють стихійними ринками
Їх купує на біс трав’янисто-однакова публіка...

*
Оголений торс приваблює менше,
Аніж слова, що зривають із тебе одяг
Не помічаєш,
Як грається з вікнами протяг
І як його пальці пірнаючи гладять волосся

Коли все закінчиться (мабуть таки здалося...)
На пам’ять залишаться вузлики в срібних косах...

*

Його двері були направду міцні
Вибивала їх тими словами
Якими співають пісні і розігрують драми...

*

Дощовими краплинами стукає день в парасольку
Нею добре прикрити обличчя, ніби не бачу
Розкраяні овочерізкою сни на дольки
Поскладаю докупи і може колись розтлумачу...

Ми вип’ємо за незалежність
Серед морських курчавих хвиль,
Бо ж цеє море нам належить
Мов той увесь в степу ковиль.

Читали вранці мама з татом,
Що ми закриєм всі порти –
Ми віддали їм їхній атом,
Нехай ідуть під три чорти.

Поставим варту на дорозі
І козаків серед полів,
А вчені виведуть амброзію,
Щоб поросла у москалів.

Не гримай скажемо кремлеві,
У нас расисти не живуть.
До нас повернуться євреї,
А москалі тоді втечуть.

Не лізьте з кризою, не вийде.
Нас не загнати у куток.
Ваш руб відрублено від гривні –
Шматок то ж він і є шматок.

Піднімем українство знову
І сповістим до всіх газет,
Що їхня пушкінськая мова,
То ж наш північний діалект.

Брати співаймо пісню хором,
Ми їм свого не віддамо.
За цеє й випити не сором.
То ж вип’ємо та й поїмо.

Гроза

агонія дощу
шалені блискавки
у передсмертних спазмах
вмирають краплі
розбиваючись об землю
стікають у підземне царство
під духове звучання грому
виходжу надвір
підставляю долоні під ринву
ну от
я порушила кругообіг
але зате
я відчула могутню душу
весняного дощу


Після грози

земля
парує теплом
це душі мертвих крапель
повертаються на небо
гуртуються у хмари
грішні – у чорні
праведні – у біло-пухнаті
(такі зазвичай малюють)
не смійте після грози
виходити надвір
ви можете роздушити
чиюсь душу
і втрапити у немилість
до всесильних небес

День, що минув, тебе благословляю!
Щодень у день вагомішає мить;
у час призахідного сонця не щемить
корони втрата - несуєтна рима
найбільше любить посох пілігрима;
за тихий спокій, що в душі
прасвітлом сяє,
за неспотвореність повтором
марнослав`я,
за білий аркуш, на якім мої слова є -
день, що минув, тебе благословляю!

Плямою білою, маленьким клаптиком, падає, падає за жовту смугу —
Тінь невловима, і в спину дихає важке і гаряче сонце Джуну…
І ще: рудуваті й злинялі плями, що розрослися й дражняться світлом —
Вишнево-багряні вишкірки срібні тугу плетуть фіолетово-синю.

Тут все залишилось, щоб жити без болю,
Тут все залишилось, що мчить у світання,
Тут все залишилось, забуте Тобою,
Не відворотнє. В останнє, в останнє.

І десь за гребенем, чорно-смарагдовим, губиться в складках вечірнього неба
Тінь сторопіла й між плечі репають важкі попелясті крила Хевена…
І ще: на мотузяних дротах гойдається напоєне потом і сміхом місто,
Й на біло-сліпучі розірвані клапті вино розливає Гераклова Геба.

Літо при поясі: чи вже половина? Біла фелука в перловім намисті.
Тінь оступилась не в силі рухати чавунно-важкими налитими крилами.
І ще: рудувато-зелені краплі прилипли навік. І за жовту смугу
Хочеш ступить та
Боїшся спіткнутися
Треба в останнє зібратися з силами!


Нью-Йорк, 2006

В зелених вербах тиша вечорова,
Розчавив сум потріскані вуста.
На кінчик дня присіло ніжне слово,
Колись відтяте з першого листа.

Коли печаль спонтанно-невловима
помре щемливо в радісних судомах,
Картатий ранок з"явиться без гриму,
І ти з-під ковдри вилізеш - удома:

Візьмеш своє горня по вінця повне,
До ніг потреться тепле кошеня,
Як ти, запухле і ще трохи сонне,
Шукатиме початок цього дня...

Непідвладна душа нікому...
тільки погляд пантрує погляд,
тільки посмішка - ієрогліф,
і обличчя бліда маска,
та слова - леза дамаські-
по-живому - чужі аксіоми,
тільки очі- бездонні безодні,
невідворотні магніти,
тільки зима холодна
не обіцяє літа.

Коли осінь тужливо
Останнє намисто зриває,
Коли стомлена злива
Опівночі спати лягає,
Коли ти біля ліжка
Безсило стаєш на коліна,
Коли молишся нишком,
І просиш у Бога терпіння,
Коли зрошені очі
Тривожно блукають по стелі,
Коли тіло тріпоче,
А серце - щодуху об скелі,
Крок зробити у прірву -
Єдина можлива розрада...

То вмирає довіра
В безжалісних пазурах зради.

До зустрічі у іншому житті!
Можливо ми там будемо літати,
Обнявшись у комети на хвості;
Можливо поряд будем засинати.

До зустрічі на інших берегах.
А раптом там тепліше буде море?
І сонце в тебе спатиме в руках,
Не буде в лексиконі слова "горе".

До зустрічі! Не треба на прощання
Губити сліз, цілунків, просто слів.
Нічого ж не було - тим більш кохання...
Навіщо жити у полоні снів?

До зустрічі! Побачимось колись...
Я вірю, що ми будемо ще жити.
А зараз наші руки розплелись,-
По цім житті нам разом не ходити.

Ти знаєш свою дорогу:
від себе - углиб - до себе,
від бога - увись - до Бога,
від самості - до самоти.

Терпіння терпкого треба,
щоб мати печальну змогу
іти - під відкритим небом -
за сонцем, як сонях - йти.

Навколо - природи врода.
Темніють на небі плями -
твоєї душі розводи,
і світить в руці свіча.

Величними йти шляхами,
якими лиш ходять горді,
упитись своїми снами,
на доторк відчути час.

Себе залишаєш в небі,
зростаєш з піску до сонця,
собою руйнуєш греблі,
новий віднайшовши шлях.

Надіються на оборонця
горішнього знизу землі,
а ти відкриваєш сланця
громади - твій сміх в горах.

Орлом над печаллю спеки
піднявся - легкий і мудрий.
Але, як казали греки,
ті крила людські - хисткі.

На твій розрахунок грубий
віки накладають вето,
змиваючи з правди пудру.
У вічність - твої кістки.

І золоту, і дорогу,
Тебе, повір, я ще люблю,
Хоч не така вже й молода
І вже не та струнка хода.

А в пристрасті шалену мить
Твоя душа до неї спить –
Свої немиті підлоги,
Обдерті стіни бачиш ти.

Пилюкою припали зорі
Від зачерствілих почуттів,
А ти купаєшся, як в морі,
Своїх юнацьких, давніх снів.

Хоч раз, кохана, прибери.
Із стін шпалери обдери.
Я сам поклею! Все зроблю –
Так сильно я тебе люблю.

Я Ваші погляди, як болячку,
Де ще на віях здригаються сльози
над нескінченним конспектом осені.
Це я!
Я просто плачу по обидві сторони Сонця та Місяця...
Тим часом,
Коли біжить Вечірник, нахилившись і трохи, трохи боком,
Загрібаючи вітер з курявою,
Переможно полоще посмішкою!

Я за Ваші погляди, як за соломинку,
Де вже обірвалась остання надія
над нескінченним питанням осені.
Це я!
Я тільки до Вас звертаюся
по обидві сторони життя та смерті.
Тим часом,
Коли годинник осені, розпроставшись грудьми червоними,
Закидає камінням-курявою,
Переможно полоще посмішкою!

Я Ваші погляди в кулаці тримаю!

Я Ваші докори в серці вирощую,
Там, де розквітли полум’ям сповіді
над нескінченним конспектом осені,
Тим, що кимось пишеться по обидві сторони Сонця та Місяця.
Тим часом,
Коли біжить Вечірник, Час якого не мною, не мною полічено,
Загрібаючи вітер з курявою,
Переможно полоще посмішкою!

Я Ваші погляди в кулаці тримаю!


Нью-Йорк, 2004

* * *

за мотивом старої повісті

Лелека на обложеній фортеці
Гніздо розруйнував і втік.
Так і мені в напруженій утеці
Долати скаламучений потік.

За мною дні зачиняться, як брами,
І мохом поросте дідівський тік…
Усі шляхи завіяні вітрами.
Лелека мій утік.

* * *

* * *

Ромашкою в гадальнім псалтирі,
Пожовклою розгорткою альдини –
Позавтра стану рано на зорі
Я книгою із серцем, як в людини.

Безмовно я стоятиму між книг,
Пойматиме лиш думка нестеменна,
Що книг вже не читаєш ти сумних
І пилом припадуть мої рамена.

22 червня 2007

Дванадцять сувоїв чорного шовку
зоставте мені на саван,
хай бусол простука сумну промовку
і плаче трава росава.

Дайте старцям по сухій скорині,
мій посох встроміть до тину.
Може, позавтра, а може, і нині,
друзі, я вас покину.

Від меду міцного я теж хмелів,
знав я і ласку лада…

Місяць збирає зорі у хлів.
Скінчилась моя балада.

Якщо зимою йти тобі припало
До теплих і далеких ручаїв,
Візьми мене ведмедем похожалим,
Якщо ласкавцем не взяла своїм.

І хай тебе нітрохи не бентежать
Зимові невмолимі холоди,
Бо шуба тепла в мене є ведмежа,
А вітер тільки завіва сліди.
…
31 травня 2007

1
останній тунель – не тунель,
а двобічна вулицЯ:
назустріч завжди рухаєшсЯ ТИ.
хоч Якась радість між життЯми,
що вічно розминаютьсЯ.

2
Якщо в останньому тунелі
не тільки світло в кінці манить,
а ще й зустрічна тінь
ТВОЄЇ душі,
то хіба він останній?

3
на тому світі вирішили:
годі буТИ очисною спорудою –
і перекрили трубу.
тепер нам ніде зустрічаТИсь.

* * *
Заховались в карій далі,
Мов за сьомою рікою,
Загадкові напівтіні;
Смак терпкого цинандалі
Досолоджений журбою;
У примарнім сновидінні
Перешіптуються зорі
Про зворотний бік медалі
Соломонових скрижалів;
Дум неспішних павутиння
Тихо плине за водою,
Що тече і обтікає
Зблідлих зір прозоре тіло.
Відроїлось...одлетіло...

* * *
Я шукаю задавнені сни,
що згубилися десь у весні.
Кольори світанкових надій
Переблякли на зимній воді;

Вбрав коралі сумний верболіз
Із русалчиних блискіток-сліз;
Від журби почорнів очерет
І доповнив осінній сюжет;

Довгі вії розпушив туман;
Насолоджуючись, мов гурман,
Закриває від світу і п`є
Несподіване щастя моє.

* * *
Не сумуй ні за чим, мій друже,
Бо життя, переважно, втрати
Й за бажання, що квітнуть ружами,
Неспівмірно високо платимо.

Сумувати не треба, мій друже!
Знов комусь переможні фанфари?
Після зливи - брудні калюжі,
А той-хтось чи ж про них марив!

Не сумуй, друже мій, не варто.
А цей вечір, що тихо згоряє-
Невагомий місток із ватрою
Між безоднями пекла і раюу

Жовта кульбаба, сонце і вітер.
Ти сперся рукою на холодильник.
Хтось говорив... Я пам’ятаю,
що сходило сонце вже сотий десяток.
Harlem,
бувають хвилини ще більш сумніші
ніж сльози від чайного листя —

Годинник не дасть забути, не дасть заснути:
Ти винний. Ти винний, ти винний, ти винний...

Білий плечистий кіт за спиною
також з минулого — гарний-прегарний,
Випив зневажливо келих отрути:
стоять на колінах — образ вульгарний.
Криво всміхається копчений
Harlem.

Жовта кульбаба.
Заводиться дощик.
Тримай окуляри, щоб в воду не впали.
Випивші тіні, я пам’ятаю,
кричали, співали про інків і майя.
Harlem!
Я ріжу коріння,
ще більш сумніше ніж сльози від чайного листя —

Провина не дасть заснути, не дасть забути:
Я винна, я винна, я винна, я винна...

Просила тебе муркотіть безслізно,
не задихаючись шумом кав’ярним.
Востаннє ступив і забув сказати:
пора готувати напій прощальний —
І раптом заплакав усміхнений
Harlem.

Жовта кульбаба закрилась руками.
Ти відштовхнувся лише думками.
Що ти сказав? Не пам’ятаю.
Заходило сонце вже сотий десяток.
Бувають хвилини ще більш сумніші.
Війнуло морозом від чайного листя.

Провина не дасть забути, не дасть заснути:
Я винна, я винна, я винна, я винна...

Стоїш в чорно-білім і вицвілім платті.
Фотопортрет і погляд повчальний.
Сльози розмазані в чорному небі:
постаті, принципи — все фігурально:
Вульгарний, прегарний всміхається
Harlem.


Нью-Йорк, 2004

Електронні листи стомили
Ватрувало б живого комусь написати
Щось таке в них повільне холодне і дивне
Не листи і не мова. Лише цитати

Електронні листи про співпрацю
Це щось схоже на згоду чи то відмву
Щось второпати правильно справді важко
І здається що вчили ми різну мову

Електронні листи дурнуваті
І не варту шукати в них змісту
Їх є купа але читати......
Їх дражливо тому всьому своє місце
На вінчестері флешці оперативці
Але вже зовсім не на папері
Це як голос чийсь дружній почути
Подивитися у вічко. Закрити двері.

Електронні листи важливі
Категорій кілька та все даремно
Жодних пісписів. Дякую, вдячний, вдячна
Щиро ваші, заходьте буде приємно,
Вас побачити, і уклін вам низький
Проте значно миліше читати
Впізнавати почерк, і марку, місто.
Спілкуватися живо. І все пам’ятати

Електронні листи дуже наглі
Тобто швидкі (так у нас часом кажуть)
Без намагань і вагань. Зрозумілі
Тим хто писав і мабуть нікому
Більше. І не буде нам легко згадати
Що у листах ще бувають коми
Що мову слід знати і дуже кохати

Що за Дуєнаєм чи серед Дунаю
Є цікаві і мудрі люди.
Ми електронні листи надсилаємо
Один одному швидко
Тому ми є всюди.

коли я зможу бачити тебе
я пригадаю доторки і фрази
минуле раптом в голові мине
гарячим спомином кохання чи образи

коли я зможу бачити тебе
і не залишиться нікого навкруги
щасливим почуватиму себе
чи зрадженим. і неквапливо

коли я зможу бачити тебе
пролине час, вологими вітрами
моя душа твоїй у очі зазирне
і вітер пролетить між нами

коли я зможу бачити тебе
я зможу вже про все розповісти
про те що ти кохала лиш себе
а не мене а всі оті мости

коли я зможу бачити тебе
я відбудую. наново і швидко
тебе любитиму бо трачу лиш себе
тобі себе як мотлох я залишу

коли торкнеться уст моїх повітря
обпечене смарагдами дощів
і скаже на добранніч повноліття
останнім подихом тривожних снів

заткнеться писок мій і я згадаю
що ранок у тумані чарівний
та вулиці забльовані з відчаю
чи то з любові, розуму. старий

годинник вистукає ранок і турботу
ростане місяць, втопиться в росі
а я шукатиму скорботу чи турботу
у сирі, м'ясі, рибі, ковбасі

одним гарячим. випадковим доторком
ти зруйнувала всю будівлю тіла
мене на атоми розклала подихом
і зверхньо, вперто, тихо полетіла

а я зостався. тупо сумувати
залити морду пивом у журбі
щоб може зрештою якось догнати
що не належу більше я собі

гіркими краплями самотнього дощу
вплітається у мої вікна ранок
терпке повітря в'яне. вітру досхочу
тремтіння мрій і забаганок

розписані гарячим вістрям сну
на склі вікон вологі візерунки
примхливо нагадали про весну
гарячі погляди, обійми, поцілунки

торкаючись леганями вогню
холодного повітря ззовні
повітря ранку спрагло проковтну
і нічку заховаю у долоні

вологим поглядом дощу
спрокволим, стомленим, стататечним,
холодним гомоном плачу
останнім поглядом що впав на плечі
минулим запахом роси
який минув повз нас востаннє
гарячим струменем холодної сльози
ми будемо ридати про кохання
не зрадивши розплющенням очей
про милість і минулість говорити
та ніби ти остання із людей
задля якої варта було б жити

заблукали ми з тобою
в нутрощах старого парку.
невимовна і чарівна
бачу в тобі паву, мавку
бачу в тобі ніжний спогад
днів яких нема й не буде
відчуваю кожен подих
ми разом, навколо світ і люди
відчуваю нібий дійсно бачу,
ці хвилини здатні нас змінити
я не проти був доторкнутися до уст,
до рук, разом у нік плисти

зачарований вологістю й туманом
я хотів тобі про все розповісти
чи сказати: "я не той кохана
я не той кому потрібна ти"
за туманом стін та урбанізму
стомлених порталів і колон
я б кохав тебе усе життя так ніжно
як лиш можу уявити. але сон
розвіявся над містом невблаганно
тай зрештою не ніч,...то вечір був
і ми не впали в неї стомлені коханням
хоч коло тебе я про все забув

повернення жахливе. травматичне
якого біса лізе в нас цей світ?
я міг би бути твоїм ніжним вітром
а ти дощем ми пестили би цвіт
якихось квітів. що ж нам ще потрібно
самотність ніжність вітер і слова
я б ніс тебе закохану і ніжну
у своє серце. там би заховав
і там би жив захоплений тобою
і ти б не знала що існує світ
а зараз ми у парку і любов'ю
не пахне навіть...........

мені було ніжно і самотно стояти коло тебе.
не торкатися тебе випадково я не міг
торкатися навмисне я не смів
та все змінилося умить. раптово
хотів покласти світ до твоїх ніг

терпким ароматом нічного дощу
який протікає по мені до низу
злітає із мене надія. з плащу
злітає все літо. у мою мармизу
волого, нестримно летить сірий дощ,
нічний несподіваний і невловимий
мабуть кольоровий як літо як сни
як ти у обіймах моїх і нестимно
його доторкнуся і випаду з ним
на стежку якою ти ходиш щоранку
на шибу вікна. буду марити ним.......
і я буду ним бо крізь твою фіранку
побачу як ніжно дихаєш ти
як сон леть торкнувся твого обличчя......
я ти в ньому тонеш. у ньому летиш......
немовби кохаєш все вища і вище
я підіймаюсь з дощем уночі
аби знову впасти на сежку якою
підеш завтра ти щоб поглядом не
розбудити прекрасну і аби ти йшла
по тілу дощу по тілу моєму і я тебе бачив
і все розповів і були досхочуми знову разом
в цьому сні. сон прекрасний............

Мені видається можливим
Заплющити очі і довго ридати
Місто здається зрадливим
Кровавим і злим. Я не буду кричати
Бо знову здається що мало мене
Що я одна крапля забракла для чогось
Мене знову вітром з дощем віднесе
А тіло моє прагне подиху твого

Мені видається важливим
Те що я один і нікого немає
Отут коло мене. І сотні краплин
Терпкого дощу мене омивають
Здається тепер що ти стала іншою
Що всі мої вірші ти палиш вогнем
І палаючи ним ти стаєш квіткою
А я як завжди залишаюсь дощем


Мені видається не вартим
Хотіти хоч щось та хоч якось змінити
Рятунок здається примарним
Марити легко, та важко ходити
В долонях своїх тепле сонце тримаєш
Я мрію про подих і погляд і доторк
Ти ніжно і гарно мене забуваєш
А я лиш блукаю. Тут дощ і скорбота.


Мені видається ймовірним
Забути про жаль, і про травми сердечні
Хоч буду тобі завжди вірним
Ти знову шукаєш шляху до втечі
Мої намагання тупі і незграбні
Я врешті не знаю що буде з нами
Я знову стаю на ті самі граблі
Бо нас вже немає, залишились рани.

Старий професор стомився
Він бачить, що все сталося
зовсім по-іншому
Він довго і вперто молився
Усім кого знав:
Цьому та іншому.
Колись навіть він уявити не міг
Що справа всіх формул
Буде нездатною
Змінити хоч щось,
або часу весь біг
і все те життя буде справою марною

старий професор напився
він знав що іншої ради немає
усе на що він дивився
перед очима раптом зникає
усе в що вірив змінилося
і згідно законів

Я люблю осінь, коли зимно й мокро
Блукати, дивитися в дощ, і у краплі
Листям, вітром, дощем, милувати око
І вдивлятись в кущі цілком пропащі.
Хочу спати накрившись її промінням
Хочу марити вкрившись її листям
Мене можна помітити за тремтінням.
Ще не вмію ховатися в листя як миші.

Я люблю осінь, коли не є можливим
Залишатися в дома, сидіти у мушлі
Мандрування робиться чи то важливим
Чи то просто мандруючи чистимо душі
Та все легше і легше рушати на Захід
Південь, Північ, чи Схід, чи може
Усередину неї, вбираючи в подих
Всі ці краплі дощів на людей не схожі

Я люблю осінь, коли усі дерева
Поволі, стиха, злипаються гілками
Весь ліс ніби птах, летить до неба
Летить щоосені. Як дощ, устами
Цілує краплями, леть чути пісню
Проспівану бескидам на прощання
Я хочу спати на його вологім листі
Чи бути ним. дощем і листям раннім.


Я люблю осінь, коли мури вологі
І хмари місто вкривають рясно
Цілунками дощ всі вкриває дороги
І пестить землю, стару, прекрасну
Кущі пропадають, останній листок
От-от відлетить. А мої мокрі ноги
Мене усе далі ведуть у танок
До неї простують усі мої кроки








Я люблю осінь коли здається
Що я не самотній. Що вітер зі мною
Так легко блукається, сниться і п’ється
Повітря густе, опадає водою
На місто, на листя, дерева, на мене
В її глибину я втікаю поволі
Тримаюсь за листя. Жовте, зелене.
Червоне, яскраве. Ліпшої долі

Мені не знайти бо не буду шукати
Я виходу з осені, це неможливо
Її можна дужче за мене кохати.
Усі її примхи, вітри, роси, зливи.
Я втратив шлях а це ознака певна!
Що я буду ще йти долаючи втому
Загубитися тут буде дуже приємно
Так я швидко потраплю додому.

Єлисавета приносила воду
З криниці світла до початку часу
У ній купала чисту свою вроду
І мила рани злидарям. Щоразу

Сходило сонце полум’ям червоним
І по-новому ранок починало
Вогнем гарячим, чи вогнем холодним
Примари ночі завжди руйнувало.

Вона плила і розносила літо
усім в тарілки, скрині і долоні

Усі були раді. Хто як не вона?
Легка ніби ранок стрімка як комета
Хто ж горе із келиха вип’є до дна?
Вона. Наша панна. Єлисавета

Я люблю на тебе дивитись,
Коли на очах нема сліз
Ти вчиш мене не коритись
Хоч навколо страх. І крізь

Твої сльози я бачу муки,
Я бачу як любиш мене,
Цілунками вкрию я руки
Й обличчя твоє сумне.

Коли ж я колись остогидну
Чи іншою зробишся ти
Твій біль і поранене тіло.
Я буду у серці нести

Поранену вкрию сльозами
Хоч може мене ти зречешся,
Я буду горіти вогнями
Для тебе моє серця б’ється.

У гори знову ніч прийшла холодна
густим туманом впала на дерева.
Блукають тіні ...І зірок безодня
Яскраво сяє. Нчка кришталева
Шепоче казку місяцю новому
Ковтаю ніч в легені і до мене
Приходить сон і я лечу до дому.


Зостались вікна, що горять вогнями,
Все решту ніч густа в собі втопила.
Будинками, немов човнами,
Пливемо в сон, повільно а вітрила.
Тріпочуть тихо. Спокій, ніч і вітер
все впало в сон, і все накрилось снами
Тут сон годинами панує мов віками

Втопилась в ночі промислова зона.
І сняться їй старі руїни Трої
стара облуплена стіна холодна,
набрякла ранком, А там, за стіною.
Сон на долівку впав густим туманом
Згасають зорі, місяць відпливає
І гамір дня з собою забирає.

Осінь жовтим листям пестить місто,
Воно в траві, повітрі, під ногами
Від нас повільно відлітає літо,
розпещене, розбещене, кохане.

Ще тепле сонце ніби догорає,
Вже ніби сон усе поглинув,
А панна літня всіх нас покидає
і ми їй мовчки дивимось у спину

Вона танцює з нами на прощання,
Вона торкається до нас руками,
Небачена, ясна, мов зірка рання,
Злітає в гору, і пливе з зірками.


Вже осінь з листям і дощем танцює
Над дахом міста, на його долонях
Дарує посмішки і всіх цілує,
Сумна і радісна, гаряча і холодна