Я, певно, клятий емо,
бо готи - сильні духом
Куди тепер підемо,
прикрившись капелюхом?
Щоб скиглити під Біллі,
і нігті тихо гризти
Пухнюплені від цвілі,
буття свого - туристи
Упившись теплим жалем,
відкриємо нотатки
І сажу із крохмалем
змішаєм - для загадки...
Ще кілька трушних фото, -
ми скрін увіковічним
Життя - така бридота,
а страх став пересічним...

Різко коліном
у асфальт розпечений,
тримаючи пальцями
пульс у скронях,
нанизуючи на вії
червоні кола-
очі,
стомились
сонцем.
Густота стає
небезпечною-
1000 промілле,
абсолютна тиша
вивертає легені,
Тепер,
врешті-решт,
навчусь дихати.
То знову було
дежавю.

Смішне бажання! – Господи, прости –
До тебе, як до неба, прорости
Стеблинкою, травинкою, рукою.
Життя тече – і крутить течія
Дві трісочки. Одна із них – це я,
І ти у вирві крутишся зі мною,

І нас несе! О, як же нас несе!
Хамула буднів – так… ні те ні се:
Химерні ролі, провінційна сцена…
І ґумкою стираються слова,
І ковила натомість, і трава –
Така зелена, Господи, зелена!

І вже вода торкається колін,
І тіло – то слухняний пластилін –
Ліпи мене – подобу Афродіти…
І океану дихання – то сон,
І він живе із нами в унісон,
І ми – його смішні безхвості діти,

Ми ще на суходолі. Всохла путь.
Сухий пайок. Життєва каламуть.
Усе до біса! І стечуть водою
Пусті слова, вечірній макіяж,
Дурні марнички. На пісок приляж,
Немов на біле ліжко – і зі мною

Дивись на зорі – знизу догори…
Мовчи, торкайся тіла, говори
Про все на світі. Світанкова тиша
Підпалить небо – і заснулих двох
Візьме на теплі руці добрий Бог,
І занесе у трави, і залишить…

І серця завмирання золоте,
І ще, і ще… Не думати про те,
Що все – конечне. Залишилась дрібка
Любові, солі, ніжності, плачів…
…І я засну у тебе на плечі.
…У теплих травах.
…І заграє скрипка.

Готується, кипить, вітри на око сиплють зорі
в нічний казан, помішують, здувають пінку хмар
за виднокіл. Не блякнуть на небесному узорі
прозорі крила літепла. Життя, мов каламар.

Бери перо - збентежений записуй серця трепіт
на білий, мов зимою вбраний сад, душі папір.
В думок човні світ пропливає поруч, мов по Леті,
цей човен світла повен, а весло від чорних дір...

А всесвіт заважкий, щоб перелізти вушко часу -
впустити сонце з тріском в динозавряче яйце.
Переповзає на секундах, пожирає ласо
розбите в пам`яті землі натомлене лице.

11 Грудня 2007

Боюсь поверить,
Или не хочу,
Согласно истинной
И безуспешной воли,
И участи, увы,
Подпавшей соли,
А, упрекать кого-то
Не решусь.
А истина
Далека от свободы,
Иначе бы
Ее вдруг
Стало много,
Как много разных
Милых мелочей,
Их выкинуть
На свалку
Слишком строго,
А с ними ты –
Обычный дуралей.
Решусь поверить,
Или не решусь…
К судьбе своей тянусь
Вполне невнятно,
Иль может,
Это мыслям непонятно,
Ведь все-таки,
Я только человек.
К тебе тянуться
Страшно и приятно,
И хоть душа со мной
Играет в прятки,
С тобою я
Осталась бы навек.

Тепер дракони не з моєї сторони,
Хіба ж я зрадниця лишень пішовши?
Птахи давно здійснити переліт,
І містика зникала ледь зійшовши.

Ти не правий, дракони не праві,
І я не претендую на відвертість,
Сумую трохи знову уві сні,
А вдень ховаю вічі і упертість.

Сховаюсь в ніч від тіней у дворі,
Дарма з вікон стікаються сонети.
Дракони моляться…А що мені?
Сни про кинджали і браслети.

Сонечко моє ясне,
Серденько моє любе,
Як же ця ніч прекрасна!
В місті зірок і бруду.

Скільки в душі проспектів
Перемикають з морем,
І світлофори брешуть,
Роблячи світ червоним.

Сонечко моє ясне,
Скільки в тобі комети,
Сяйво з тобою грає
В хованки із багнетом.

десь небо пахне яблучним сиропом,
солодкі хмари огортають ліс,
в якому я живу старим циклопом,
бо вже давно зустрів свій бенефіс.

«Скільки разів Я хотів позбирати дітей
Своїх…та ви не захотіли» /Мт. 23:37/

В житті моїм так мало світлих днів,
Гнітили душу ненависть і зрада,
Тоді до Тебе, Отче, приходив
Й у ніг Твоїх знаходив я відраду.

Із злом боротись часто виходив
На немічні свої поклавшись сили,
Та ворог раз у раз мене ранив
Й на полі бою падав я безсилий.

Зривався стогін із моїх грудей-
Я знов в думках до Тебе, Отче, линув.
А Ти завжди стояв біля дверей
І запевняв: Тебе Я не покину.

Ти ждав мене, що скоро я вернусь
З доріг своїх до Отчого порога..
Та я блукав, я бачив лиш пітьму,
До прірви вічної широка йшла дорога.

Ти ждав мене, Ти знав,що накінець
Зустрінеш знов загубленого сина.
Хвала Тобі, мій любячий Отець,
Коли б не Ти - давно б я вже загинув.

А скільки ще заблудших є синів,
Ти хочеш всіх у дім Свій повернути,
Щоб кожен Твою милість зрозумів,
Ти хочеш всіх зігріти, пригорнути.

Підіймаю свій погляд до неба,
Де зірки як далекі вогні,
Як вогні мого рідного краю,
Що минулі нагадують дні.

Про минулі, не сповнені мрії.
Про страждання і стогін душі.
В час тривоги, на Бога в надії
Підіймав я свій голос в тиші.

Перед Богом в молитві схиляюсь,
Виливаю свій сум перед Ним,
Перед Богом в гріхах своїх каюсь,
Перед Вічним, Могутнїм, Св’ятим.

І загоєне серце співає,
Повертається радість душі…
Боже мій, знов в молитві подяки
Я в вечірній схиляюсь тиші.

(Тані Ільюк присв'ячую)

Коли на серці боляче і сумно,
В душі осінній холод і туман,
А темні хмари ще чорніші стали,
Шумить лютує грізний ураган.

Коли весна холодна, не привітна,
Коли не в радість жайворонка спів,
Тоді одна відрада і потіха,
Тоді одна молитва є, без слів.

Коли юначі дні темніше ночі -
Єдине місце де знайду спокій.
В молитві тихій йду до Тебе, Спасе,
У ніг Твоїх надійний захист мій.

В Твоїх обіймах затишок і спокій,
Лиш Ти один, Хто вислухати зміг,
А в час важкий душевної негоди
Мій стогін вчув і радо допоміг.

Де вітриська зухвалі
І полки дерези,
Ви росли-воювали
Шабельками з лози.

Пустуни чорноброві,
Цвіт душі на порі, –
Вас у світ для любові
Привели матері.

Як же сталось, хлоп”ята,
Ми не зчулись, коли
Ви лозові згубили
І криваві знайшли?..

Плаче мати убога
На краєчку села:
– Чом я в нього малого
Шаблю не одняла?

А навколо дівчатка
Золоті, як зірки,
Годували вінками
Коненят із руки.

Що вам, хлопці, та слава,
Хай у небі літа…
Ось Вам ріки молочні,
Ось медові уста…

Та не слухали хлопці,
Покидали столи.
Смерті в очі заглянуть
На край світа ішли.

…І шумить по могилах
У степу ковила:
Чом ти шабельку, мамо,
В мене не відняла?..

Глобалізація на глобусі
Він виріс вже з меридіан
У швидкісному мчить автобусі
Потік людей, як ураган

По швах тріщить і вже розходяться
Чутки зміїним язиком,
Що не приходять і не плодяться
Ідеї, змішані з піском,

Що вже в ефірі вся галактика
Ти завантажуєш контент
І світ з горлянкою астматика
Судомить спазмами легенд...

Церковиця засніжена: бамкають дзвони.
Йде бабуся в чорній хустині,
Благенький плащик – нафталінове вбрання,
Скриня йде за жінчиною вслід,
А чим повна, а що містить:
Зимний вітер, жмуток суму і кутя на самоті.
Хата низько похилилась, у вікнах блимає
Печаль, що-за-жаль, в-такий-час…

Лункий передзвін, селу навздогін –
Хурделиця, але що є до неї, коли
Потріскує в грубці тепло –
Затишно, но-но…

Вступила до храму,
Вічне місце на бабинці,
Розтулено очі і вуха готові,
Гей, люде, слав же рождення
Ісуса!
Коли я ще, стара і сама, годна
Тішитись білому снігу,
Дзвонам пречистим під вечір,
Куті, хоч без родини, але ж є!
11.12.07

< Трійця >
"Підтикана відьма
На Трійцю у річці
Із заступом зілля копала.
Рублиха Гониська
Гінке татариння
На березі в снопики клала.
…Задрипані стегна
В кривавих патьоках, -
П'явки упивалися і відпадали..."
В.Бендюг

Дізнання
Усюди підтикана відьма
у річці копала? - Копала!
…Задрипані стегна
в кривавих патьоках -
являла?! - Являла! Являла!!

- Рублиха Гониська?!
- Гониська! Гониська!!
- П'явки упивались-ридали?!
- Впивались сміялись,
сміялись труїлись,
ридали і відпадали!!

На Трійцю у річці
втопили "поета" -
тож відьмі кривава вендетта!

< Осінній дощ >
"Обтрушує осінь каштани,
Золóтить берізкам листки,
Накочує сиві тумани,
Нашіптує кленам казки.
І я, мов та осінь, мрійливий,
У довгі сумні вечори
Під шурхіт осінньої зливи
Усе б говорив, говорив..."
В.Бендюг

Осінній синдром заговорювання душі
Півосені в шурхоті зливи
усе говорив, говорив,
усе говорив, говорив, говорив би,
золóтив і говорив!

І так на душі тоді світло! -
Ніщо не бентежить її.
Доки говорив, говорив би,
усе говорив, говорив,
усе говорив, говорив, говорив би,
золóтив і говорив...

як пісок прохолодний і білий
по руці обережно стікає,
залишаючи слід шорсткуватий
на місцях, де торкнулося море…
як у море вертається хвиля,
пам’ятаючи сенс відображень,
і несе їх до Острова Сина
у кристалах майбутніх Містерій…
як містерії гір і пустелі
починаються з Духа і Слова,
з кольорових ефірних мелодій
на світанкових луках Любові…
як Любов’ю врятована вічність
нам дарує ковток насолоди
сходом Сонця, де берег пустинний
і пісок, прохолодний і білий…

Мій біль - це плата за мої гріхи,
Твій страх - це плата за твою невизначеність.
Ти давно не платиш за з’єднання,
Але дешевий тариф колись скінчиться.
Так само як і вимкнуть опалення
Із-за несплати за комунальні послуги.
Тобі тошно від себе,
Мені гидко від світла,
Бо і моє сонце колись виключиться.
Ти вважаєш мене лялькою?
Обґрунтовуючи це сигаретним димом,
Пляшкою горілки і морським вітром?
Ти ще гірше мавпи,
Яка чекає на цукерку від кожного відвідувача.
Але ж країна живе виборами,
Нестабільністю в економіці.
Бо ти став для мене янголом,
А я залишилась дурепою...

Вино в постели с Джимми,
шуршанье лепестков…
Цветами полевыми
забросанный альков
Хмельное глаз сиянье
и кудрей водопад;
Мы тонем в океане
признаний невпопад
Без шуток: «Ты колдунья?»
«Грешу. Ведь знаешь ты -
со мною в полнолунье
беседуют цветы…»
Всего лишь на мгновенье
ладонь коснется плеч,
и страсти дуновенье
встревожит пламя свеч
…Смешались формы, краски
вверху на потолке,
а ты мне шепчешь сказку
на дивном языке.
В саду на старой вишне
проснулись соловьи,
сквозь чуткий сон услышав
признание в любви…

Твоя архітектура, урбанізму субкультура,
Одна із тисячі, готова до кінця,
Спустошити до дна стакан мікстури,
Готова до тернового вінця.
Ми лише піонери між дахами і шляхами,
Ми йдемо, чи можливо нас ідуть,
Сучасність не втішає нас дарами,
А ті хто піддані... у спини нам плюють.
Твоя історія як світ, що на долоні,
Архітектурних вигадок вже вдосталь на землі,
Серед робіт твоїх – руїни охололі,
Прозорі комплекси, що тануть навесні.
Ціна матреії не визначить свободи,
Кому потрібен камінь не живий?
Кому потрібні вічності дороги?
Приречені всі стіни. Прямо бий!..

Таке життя, печери болю,
На дно лягли всі якорі,
Простим буває геніальне,
Фальшивим світло у вогні.
Червоним болем оживає,
Таке смішне, на смак землі,
Воно тобі не заважає,
Але болить тепер мені.
Таке життя, одні сюрпризи,
Дороги кличуть в свій політ,
На міцність пробуєш карнизи,
На досконалість плавиш світ.
У небесах запахло сірим,
Згоріли крила. Не птахів,
А тих, хто мав свої вітрила,
І їх кидати не хотів.


Таке життя, лякають зорі,
Страхіттями чужих світів,
І хмарами на видноколі,
І кольором дитячих снів.
Кому потрібне диво дивне?..
У світі дотику й землі,
Червоним ожива щасливе,
Все знов лишається мені.
Таке життя, провини наші,
Таких безрадісних думок,
Ще не було, це мабуть вперше,
Зносили совість до дірок.
А що прийдешнє нам готує?..
Під ніжним дотиком роси,
Хто з нас реальність намалює,
Яскравим кольором весни?..

Ти віриш в дружбу, любий друже?..
Скажи будь-ласка, не тікай,
Чи кличе світ тебе і дуже,
Потрібно йти? - то не зважай...
А так в житті, між скель й туманів,
По наших вибитих шляхах,
Сліди лишаєш, рани рвані,
Себе картаючи в думках.
Ти знаєш, що тебе всі люблять,
І поважають вороги,
Коли захочеш, приголублять,
І в небо віднесуть птахи.
Та ті, хто поруч, відчувають,
Нестачу світла у серцях,
Ти й досі всіх їх тут тримаєш,
Бо маєш в серці дивний страх...
Коли не стане тих, хто знає,
Тебе у всій твоїй красі,
Тебе не буде й не згадають,
Пісні й слова усі твої.
Триматись світла так приємно
І грітись в променях його,
Бо є місця де дуже темно,
Де світу обмаль є твого...
Ти віриш в дружбу, любий друже?..
Її немає, є слова,
Від них ти очі свої мружиш,
Вони солодкі мо халва....

На стеллі вапняковій птахи й крила,
Не чайки, а стерв’ятники лихі,
Висоти їхні нам давно закрили,
Спкійно лежимо з піском на дні...
Пілюлі прописали для спокою,
На кошт чужий, а нам на співчуття,
Нам тепло під холодною водою,
Ми не літаємо й не бачимо життя.
Правителі дарують щиру ласку –
Міста нові, як рай для майбуття,
Реальність перетворюють на казку,
Боки рівняють, точать відчуття.

... Я вкритий присмаком теперішнього світу,
Рельєфи, написи, на завтра, назавжди,
Прожив цю зиму, дотягнув до свого літа,
Одне лише бажання – просто йти...

Найстарші розуміють аж занадто,
Повчати може всяк, але чому?..
Історію замало просто знати,
Як і замало вірити в весну.
Наблизив територію потрібну,
На відстані руки – чудовий сад,
Я діяв може надто самовільно,
Що втримався від вічності порад...

Період мій окреслений чорнилом,
Поміж живими тут мільйони прірв,
І там де темрява живих людей накрила,
Я без вогню всі стелли спопелив!..

Зозуля кувала і мама сіяла у лузі, –
Така молоденька – босоніж ішла по квітках…
Несла немовлятко по самім небесному прузі,
Мене пригортала, мене колисала в руках…

Я смерті не відав. І був я тоді іще вічним.
Зозуля кувала на самому денці сльози.
Мені крім любові ділитись було іще нічим,
І чув я тоді ще самої землі голоси…

І я усміхнувся в ромашки, наповнені снами.
І в небо здійнявши, розмаявши полум'я кіс,
І сонцю, і травам, і вітру молилася мама, –
Лелеці над гаєм за те, що мене їй приніс…

Весь світ мене бавив, як мама в роботі лишала, –
І братичок-вовчик, і грізна коза-дереза…
І ті яворята, що з лісу під хату підкралась,
І погляд повсюдний, що нині цвіте в образах…

Пора ненаглядна, пора незабутня настала,
Чогось пригадалось, чогось обізвалось з глибин.
Пливуть за водою безмірного щастя кружала…
І скльовують птахи кровинки замерзлі калин…

Зозуля кувала і мама сіяла у лузі,
– Така молоденька – босоніж ішла по квітках…
Несла немовлятко по самім небесному прузі,
Мене пригортала, мене колисала в руках…

Ти підеш, як і всі, хто були і хто буде по тобі,
Просто зникнеш беззвучно, замруть, уповільнившись, тіні,
Згусне кров й навесні зарубцюються рани... Ми сноби,
Ми ніколи не кажем: "Боліло. Болить. Бо кохаю й донині."
І на серце натисне болюча чергова кома,
За якою замизгане "Жити без тебе. Віднині."
Я пробачу, забуду, зітру й замалюю потому
Все набіло; і сни будуть - білі, і - якщо будуть,- невинні...
Бо навіщо тепер? Й позолота осіння зотліла...
Існуватиму довго, бо ж жити - це лиш така мрія,
А відбути своє на цім світі я наче й готова:
Діти, море в відпустку, батьки, й таке інше, - події...
Те саме і з тобою. Ми до цього вже майже готові,
Ще по комі на серце - болітиме, знову і знову, -
Відпустити кохання у прірву -обставини!...Кажу ж, ми - сноби,
І дурна наша гордість від мужності жити в такій безнадії...

Задихнуся здається... і більше не стане мене

я навчилася дихати тишею, мороком, болем

і чорніє довкола... і падає попіл з небес

на мої розпечені дотиком й вітром долоні

я не прагну нічого... не марю... не мрію... я НЕ...

у дві букви впирається сіра похмура значущість

тут усе надто хворе... це Чорнобиль у серці Тебе

ти протягуєш свої подерті пошарпані руки

а до кого тепер??? до якого з присутніх богів???

і у кого вимолюєш світле для мене прощення

чи потрібне мені лікування розбитих колін

аскариди давно зжерли душу, нема!!! не поверну!!!

не хвилюйся за мене!!! я була... я буду... жива

я ще дихаю вітром, що спалює моє обличчя

я збираю у зашморг молитв твої світлі слова

і стрибаю із прірви, у затінки твого століття

Не поспішайте плескати в долоні,
Ваш короленко уже не в короні,
Ваш короленко - звичайний голяк,
Дискредитований тлом розбіяк.

Не поспішайте плескати в долоні,
Бо королівна в ганебнім полоні,
Бо королівна - утіха для зла,
Зніяковіла під лезом тесла.

Не поспішайте плескати в долоні,
Се королівство ніхто не боронить,
Се королівство навколішках вмре,
Занапастившись себе пожере.

Не поспішайте плескати в долоні,
Єдиновладдя у тиші хоронять.
Єдиновладдя - пропащая роль.
З пошануванням. Люблю. Ваш король.

Повіка небесного ока - крило яструбине
стрілою складається, падає вістрям, мов камінь
на серце, де пісня тріпоче в тривозі пташиній
та літо втамовує радість хмільними ковтками.
Палають у зелені світу палати

i пір`я летить, розлітається вискубом білим,
мов сніг мовчазний, переказує дотик відвертий.
Всевидяче око, проникливі голоду стріли -
наповнення чаші життя невблаганністю смерті.
Ти вічна, Любове, як є що втрачати...

10 Грудня 2007

Безсонних сонце, зірко жалібнá!
Твій слізний пломінь криє далина,
Безсилий пітьму він перемогти.
Як на минуле щастя схожа ти!

Отак нам світить відблиск інших днів,
Але не гріє, хоч би як виднів.
Так в ніч сумну минувшина зійшла:
Хоч видна – та здаля, ясна – та без тепла.

(переклад з Джорджа Ґордона Байрона, із книжки:
Григорій Кочур. Третє відлуння: Київ, Рада, 2000. - 551 с.)
*
Sun of the sleepless! Melancholy star!
Thy tearful beam glows tremulously far,
That show`st the darkness thou canst not dispel,
How like art thou to joy remembered well!
So gleams the past, the light of other days,
Which shines, but warms not with its powerless rays;
A night-beam Sorrow watcheth to behold,
Distinct, but distant – clear – but, oh how cold!

G.G.Byron (1788 - 1824)

** Щічку чічки
щипає сорочечка.

** На чепчику
стрічечка із китичкою
зчеплена ниточкою.

** Дівчина мужчину
вічному учила.

** На власнім щедрім чиху
не чути й чужого сміху.

** Чверть червневих вечер
чіпає не на чверть черева.

** Ронить ранок рожеве руно,
як рука струни
сонячних струменів.

** Друзі й дружки
ріжуть дерево на друзки.

** На лижні ніжні тижні,
Навесні сніжне – лишнє.

** Подружилися на дерижаблику
жабка з зябликом.

** Ще б губи жували зуби.

** На звіра впав твій зір,
зі звіра здерли здір.

** Саґа загсу з газом згасла.

** Розбиту кобзу на друзки
позбирали до козуба попелюшки.

** На розі вулиць Сужі й Дужі
порозбруньковувались ружі.

** Сивим сидиш – Судети судиш.

** Сталактити не створюють статики,
а сателіти – салатики.

** На скирті – скатертинка,
на скатертинці – сокирка,
на сокирці – сопілка,
у сопілці – пісенька.

***
у кожному дотику трави
поминально сумісні краплини
це ти проростаєш в мені
з-під землі оченята дитини

ти було, (був, була) у житті
я не взнаю якої ти статі
я позбулась тебе у собі
не побачиш сніжинки патлаті,
не почуєш як гавкає пес,
не потішишся сонячним ранком...
а мені залишається секс
з кимось з тих, хто неназваний батьком...

поцілую холодну траву
з мене так і не сталось мами
хоч запізно, тебе полюблю
приголублю нехай хоч віршами...
а над містом вже падає сніг
чи змете? чи загубить минуле???
в тебе очі були б голубі
і щічки - рожеві пампулі.....

а нема... нічого нема
просто сніг, холод і сиро
моя внутрішня біла зима
заморожує совість і тіло


***
егоїстично, таки заради себе
виправдань сама вигадуєш слова
говориш, що щось схоже на амебу
вишкріб лікар із твого єства

все забути. Так згорає пам*ять
кров згортається і більше не болить
тільки заміть плоду - тепер камінь
і душа так схожа на граніт
ти не підеш, не поставиш свічку
не замолиш, не зітреш гріхів
лиш мале заплакане обличчя
вже ніколи не покине снів.


***
вбивця!!! надто тихо для вироку
прошепоче неназваний гість
сяде тінню на краю столика
ніби скинутий деревом лист
докорятиме сірим мороком
виливатиме в ніч полин
це могла бути твоя донечка
це міг бути для тебе син

Ненаспівана колискова
до світанку тепер болить
а вночі гість приходить знову
плаче, тулиться і не спить...

Сьогодні знову матч,
Слова і Дії знов на стадіоні,
Ти вже мені пробач,
Що я в твоїм полоні.
Арбітром у цій грі,
Як завжди, є Ідея,
А Спогади старі
Давно були суддею.
Емоції і мрії –
Завзяті глядачі –
Кричать з трибун за Дії,
Проте Слова хутчіш
Забили перший гол,
Вони якісь спритніші,
Та лиш почавсь футбол,
Є дії теж не гірші…
Тому цікавий матч
Сьогодні буде, друже,
Ти вже мені пробач
Цей погляд небайдужий.
З м’ячем тепер он з Дій
Біжить один гравець,
Та в полі знов штрафний,
Проте це не кінець.
Вже стала стінка з Слів,
Удар від Дій! І…штанга…
А ти ледь не зомлів,
І нерви грають танго…
Заміна перша в Слів,
І другий номер йде на лавку,
Шкода, якщо мене не зрозумів,
Та гра триває. Ваші ставки?

Листячко до листячка,
Дерево до дерева -
Зимонька прийшла,
Захурделила!

[Подихом до подиху.
Задивитися.
До вікна замерзлого
Притулитися...]

Пір’ячком до пір’ячка,
Носиком до носика.
Будуть саночки
Замість возика!

[Новорічні іграшки,
правда, мамо-таточку,
прийдуть до ялиночки
рано-з-ранечку?..]

2001




* * *
І
Залишений на самоті мужчина,
хвилюючись од незворотних зносин
із вигодовуванням, у каструлі
підігріває пляшку молока.

Його бадьорить фізика процесу:
проста й, водночас, дуже чоловіча -
не озираючись на вир окропу
довкола себе, молоко спокійне.

Однаково спокійно й на балконі,
де Центр-Зі-Споживання-Молока
б'є всі рекорди денного дрімання.

Мужчині це подобається, втім
він добре розуміє, що насправді
майбутнє - підсвідомо невідоме.
ІІ
Надмірно зловживаючи стриптизом
синоптики на декількох каналах
раптово ошелешують мужчину
прогнозом про нечувані морози,
які ось-ось, а може вже й настали.

Мужчина в паніці. Відтак заносить
знадвору в дім пробуджене маля.

І потім довго студить молоко,
раз по раз линучи у телевізор.

Дитя чекає з неземним терпінням,
та врешті, розчароване конечно,
кричить - мужчина прилітає.
ІІІ
Велика кількість молока у пляшці
мужчині не подобається - в сосці
така вузька шпарина. Повна швидкість,
з якою смокче страву немовля,
вечерю перетворює на вічність.

Мужчина соску змінює на пляшці.
Тепер вже молоко тече мов з крана.
Дитині це чомусь не до вподоби -
чергово захлинається, кричить.

Події повертають знов у вічність.
ІV
Хвилин стонадцять і дівчатко сито
п'яніє, зводячи докупи очі.
За десять - ще потягує ледь-ледь.
За п'ять, спинивши погляд свій на носі,
спить, не стуливши до кінця повіки.

Мужчина втомлений.
Розгублено зітхає.


1997

Сонце сходить, потім знов заходить,
Воно ніби з нами в піжмурки грає.
За днем одразу нічка приходить,
І джерело виблискує блакитним водограєм.
І знову сонце хмарина заступила,
І капає дощ на перехожих,
Він нам показує, що він є також сила,
Що може день хороший зробити він негожим.
У цім житті природа є всесильна,
І все чомусь залежить тут від неї:
Буде мороз – то буде нам всім зимно,
Й змінити це не зможуть навіть феї.

Пролетіло літо, як колись весна,
Знову лист кружляє, як сніг в зимі кружля.
Час летить невпинно, - на душі печаль,
З кожним днем старієм і не помічаєм.
Весна, літо, осінь... потім і зима,
Нема часу жити, радості нема.
Все воно то так, але є й інакше:
Мрієм ми, що все зміниться на краще.
Що знову прийде осінь, принесе нам радість
Й хоч на мить забудем про свою ненависть,
Кажуть, осінь – пора смутку, але це неправда,
Це пора для роздумів, пора для кохання.

Осінь... Ніжна і безмежна.
Чомусь вона навіює надії.
І як би там не було, а не можна,
Прожити все життя без мрії.
Бо мрія – це і є весь сенс життя,
Вона і є його основа,
Ось чому потрібно взяти в майбуття,
Все те, що є у мріях, те, що нове.
Бо мріючи – ми віримо і любим,
Й купаємось в безмежностях надії.
І все ж таки найбільш в житті ми губим,
Все те, що полонило наші мрії.

Можливо, це ефект дощів,
та не горить із дружби комин,
він у малиновім плащі
пішов у ніч, забравши спомин,
ще вчора був мені живий,
і огляд дзеркалом здавався,
тепер його вогонь німий,
він в камінь чорних тіней вбрався,
рука була в моїй руці,
мій друг, що так хотів до неба,
сльоза порізом по щоці...
хай кров тече, спинять не треба,
він переходом зараз йде,
у ніч блакитну, синьооку,
ніхто його ж не проведе,
пустіть мене, ну ради Бога,
я захищу, я обійму
і покажу той світ померлий,
зі срібла я візьму сурму
і простягну пучечок мерви...
Можливо, це ефект дощів,
що я його тепер не бачу...
...його в малиновім плащі,
що він вдягав лиш на удачу,
ну повернись, не можу я,
коли вже вдруге за півроку
втрачаю вірності рілля,
ще не зробивши хибних кроків.

Можливо, це ефект дощів.

Я сам себе роблю, підношу своє ім"я
До тих імен, що знані у світах.
Я є світилом, а не чиєюсь тінню
І своє щастя держу в своїх руках.
Мене поетом часто називають,-
Вони праві, я сам це зрозумів,
Але не знатимуть вони як і не знають,
Що цим поетом я сам себе зробив.
Що я не раз на тих шматках паперу
Дрібними буквами творив своє життя...
Й воно пройде! Одне, що не заберу:
Мої вірші - їм світить майбуття.
Тому, мій друже, коли ти їх читаєш,
То не цурайся істини, що в них,
Ти сторінки мого життя гортаєш,
В твоїх руках одна з найбільших книг.
Свої вірші я посилаю у майбутнє,
Мов естафету, що йде до поколінь,
Що головне в моїх віршах і незабутнє
Це світла правда, гіркіша за полин.
Цій світлій правді в житті ти й підкоряйся,
Хоч це не заповідь та з нею ти живи,
Ніколи правди у житті ти не цурайся,-
Про це й говорять усі мої вірші.

Я таку тебе не зустріть не міг,
Болем вишитий твій ласкавий сміх…
Цвітом-тереном коси вінчано,
Степу рідного чар не лічено…

Серцем маминим ти мальована,
Щемом татовим обцілована.
Я нап’юсь краси із твого лиця,
На усі часи, як говориться.

Ти землі моя ясна зіронька,
Голос серденька і говіронька…
Жить без тебе – що і не жить зовсім,
Ти за все мені, ти мені за всіх…

Я нап’юсь краси із твого лиця,
Прийде смерть косить та й загається.
Прийде час, ой, мій, та й задивиться,
На усі віки ощасливитися.

Бо краса твоя – то пісні мої,
В серці тьохкає тонше солов’їв…
Не набридне вік, не замре здаля.
Бо у ній усе, щедра чим земля.

Буду в серці вік ту красу носить.
Мов дві крапельки – наші донька й син.
Як замріємось! Як згадаємо! –
Що є щастячко – не спитаємо…


…Вже і нас он час в полі доганя,
Кажуть, все мина, кажуть, все линя.
Вип’єм болю ми, як горілоньки,
Що воли, як є чорні брівоньки…

Не важка судьба, не страшна мені…
Ти у серці там, де живуть пісні…
Бо краса твоя – то землі листи…
У моїм роду буде сходити…

Бо краси твоя – із вогню й роси…
Буде ті скарби чесний люд просить.
За морями та й океанами,
Брови татові, серце мамине…

Я вдячний тим, хто заважають жити,
Не пробачають слабкостей і втоми
І навіть виднокола мого світу
Затьмарити стараються свідомо.

А вже нікчемний промах чи невдачу
Завважать миттю – і візьмуть на кпини...
Спасибі вам. Давно вже я не плачу,
Давно з розпуки не згинаю спину.

Бо знаю протидію від отрути –
Сильнішу від хандри і від зневіри.
І вам мене до плахи не нагнути,
Де кожна тріска – мов клеймо сокири.

Це ви вселили в мене силу духу –
Покаменований, підводжуся певніше.
Кайданник долі, зневажаю скруху –
Й від того на душі стає світліше.

Якби мені не завдавали втрати,
Не ображали, не чинили глуму,
Хіба сповна я щастя б міг спізнати
Від іскор доброти людського тлуму.

Якби мені не дошкуляли вволю,
У терниках сильце не лаштували,
Хіба навчився б не коритись болю
І мав би я достойні ідеали?

Я вдячний тим, хто заважають жити,
Не пробачають слабкостей і втоми
І навіть виднокола мого світу
Затьмарити стараються свідомо.

Ти закриваєш вуха, щоб не бачити цей світ,
Ти кожен ранок розмовляєш сам зі стінами,
Не молишся до бога, до зірок, чи ноші літ,
НЕ слухаєш порад чужих годинами.

Вимірюєш життя не кроками, а результатами,
В одне зліпивши мрії та реальність,
Не мариш фото в кольорі й передовими шпальтами,
І простота твоя мов геніальність.

Без лишніх слів, без сірих днів, без філософських пауз,
Подія кожна спалах наднової в небесах,
У поглядах твоїх знайшла притулок щира правда,
І кожен рух свідомий того, що він є краса.

Відвага не така, яку ви бачили в кіно,
І пастки не такі смішні як у житті екраннім,
Не завжди потаємні є чи двері чи вікно,
Та завжди є надія, що ця думка не остання.

Коли тебе запрошують на звані вечори,
Коли гріхи в бокали наливають і сміються,
Ти кольором обличчя нагадаєш, що вони
З лиця землі як клони непорочності зітруться.

Ти закриваєш очі, щоб не чути як кричить
Мільйонами басів розбита в друзки тиша,
Любов не врятувала світ, його врятуєш ти,
Ти той, останній, хто його конати не залишить...

... Я украв цілий Всесвіт, і його вертикаль,
Сам поставив як стовп для людей,
Різав фрази чудні і як масло ложив,
Радіола ж кричала про день,
Коли богом постане прораб неживий,
Не герой і не вікінг патлатий,
Кашалоти з китами прибудуть сюди,
Вони здатні ж бо ще відчувати
Ту брехню, що в тривоги росте і змина
Все навколо, як хвиля нестримна,
Не сховають верблюди живої води,
Не знайдуть, що для ока незриме...

Гра занадто жорстока, мов регбі дурне,
І з ажуром лежатимуть наші могили,
Це майбутнє нагадує хворого сни,
Переплутавши лажу і силу.
А можливо знайдеться новенький Спартак,
Що абетку спрямує на дію,
Що „шансон” заборонить на довгі віки,
І змалює нову планомрію?..
Як втомили життя водевілі смішні,
На обличчя поклали шар вакси,
Ми убогі не тим, що смішні і дурні,
Але тим, що злякалися часу.
Прокурори судитимуть правду і трон
В охороні триматимуть міцно,
Хоч веселки зійдуть, та кому вони тре?..
Всім потрібно здаватись безгрішними...
Ми танцюєм собі та під скрипки чужі,
І на нас покладуть всіх акцизи,
Заступитись я міг за ідеї нові,
Та набридли ці товсті мармизи.

Де реальність межує зі сном, там нема
Варіантів для правди й порядку,
Вибирати не вмію, та доля сама,
Перетворить нас в геніїв падких!..

Спинюсь, задумаюсь над сенсом існування,
Реклама нагадає про поточності життя,
Можливо, смерть і спалить всі мої бажання,
Без попереджень перервавши течію життя.
Я обережний тим, наскільки небо дозволяє,
Це сьогодення силою окрилює мене,
Десь проти течії ще хтось когось чекає,
Мабуть майбутнє. Невідоме й тим страшне.

Я тішусь, що зумів життя пізнати,
Відмінне від того, що між людьми живе,
Хто особистість, той зуміє розпізнати,
Поза поняттями - ... куди життя пливе!..
І абсолютного нічого не існує,
Тотожні лише лінії у стін,
В ім*я моє мені ти подаруєш,
Вінок з квіток і довгожданих змін!..

Мені належить власна територія,
І сума ваших бід сягає дна моїх бажань,
Без подвигів в житті не обійтися вже ніяк нам,
Без звершень_перемог, поразок і зітхань!..
І головне не те, ким був і ким лишився,
Чи коротко казав чи розтікався у словах,
Аби твій дух системі не скорився,
Ти – БОГ – на цій землі і чистих небесах!!!!!!!!!!

Добридень вам, шановні гості,
Що населяють білий світ,
Спалили всі мости і досить,
Ловити всім єдину мить.
Ти келих наливаєш повний,
Ти знову граєшся вогнем,
Пора б вернутися додому,
Й намалювати світ з пісень.
Добридень місто, ти втомилось,
Ловити стріли ворогів,
Хоч талим снігом і напилося,
Але вмираєш від дощів.
Десь літаки в твоєму небі,
Метро, вагони і асфальт,
Все, що здавалося даремним,
Прерогативою малят.
Зимові ночі, або літні,
Дзвенить метал, гудуть дроти,
Коли говориш, чуєш вічність,
Коли лишаєш, можеш йти...
Добридень сонце, ти палаєш,
Даруєш світло і тепло,
Малюєш втіху та хоч знаєш –
Чи потрапляєш ти на дно?..
А я художник, я словами,
Люблю цей світ, його красу,
І між деревами, лісами,
Його вогонь я пронесу.
Добридень, рух мій невмирущий,
Розмови з часом і життям,
Легкий як я і всюдисущий,
Не рівня всім вашим богам....

Хай запахом твоїм живе цей світ,
І жоден промінь не забуде, хто тут вірить,
З небес на землю, з зір і до боліт,
Твій пафос мою душу знову тішить.
Сказати можна все, чого ти прагнеш,
Майбутнє зупинити порухом руки,
Любити, вірити і знати, що не зрадиш,
Від болю падати, вставати й далі йти.
Мільйон мішків ці плечі вже зносили,
А скільки нив лягло і проросло?!!
На найкоротші фрази вже немає сили,
Пробите дно в човна, поламане весло...
А ти хотів садок свій доглядати,
Слова садити, щоби паростки нові
Могли цю темінь сітлом проривати,
Щоб мову твою дивну розуміли і чужі!
Старі паркани, вулиці з розбитого асфальту,
Розхристані книжки під ноги як лайно,
Ти можеш більше не розповідати,
Як воду перетворював в п’янке вино.
Якщо це сон був, то тримай мене за руку!
Не загубися серед відчаю сліпих!
Та ницість не для твого непокореного духу!
Твої висоти не для смертних, а живих!
Тобі потрібні всі ці подарунки?
Поклони, гімни, побажання і пісні?..
Це їм потрібно дати нитку для рятунку!..
Для них твої слова високі і страшні!..
Як завжди старші стануть і розкажуть,
Про те, як йти, коритися богам...
Облудою солодкою весь світ в очах намажуть,
Повіривши собі й своїм словам.

Вся критика летить й лягає поруч,
Всі луки й стріли повмирали назавжди,
Прозріли від життя такого очі,
І я кажу собі – „Душа! Не підведи!..”

Зелені стіни тиснуть в очі,
Червона стеля в спину б*є,
Підлога ртутного відтінку,
А скло у вікнах все гниє...
Усе ламається навколо,
Хаос_мозаїка життя,
Старе й нове, потужне й кволе,
В пилу руїн змішалося.

Я сам стою, лишився час,
На все, що не зробити,
Торкаюся руками неба,
Бажаючи зловити
Єдину мить – вікно туди,
Де є усе й немає,
Тут є кінець. Нові світи
Мене тепер чекають.

Немає правди в тих словах,
Які словами й лишаться,
Немає світла в ясних днях,
Що вечором не кінчаться...
Є тільки сон, жорстокий сон,
Із правом на реальність,
Жахіть яскравих вільний світ,
Зруйнована спонтанність...

Червневих днів, дощів багато,
І чорно-білих диких снів,
Я заховався в рідну хату,
Я став таким, яким хотів...
І ці тварини точно знають,
Що фотографії з життя,
Мене одного присипають,
Не сплю. Живу, тримаюсь я!..

І черга з дивних вечорів,
Закриється неначе книга,
Я вовком бути не хотів,
Та якось раптом скресла крига.
Мене нема в чужих жінок,
І я маленький та великий,
Свій ніс за вітром, вільний крок,
Життя ти смокчеш, я не звикну...

І кожен вечір як останній,
І кожен рік новий старий,
І хай пісні ці ще незграбні,
Та в них мій світ, я в нім живий!..

Я в літаках не краяв неба,
Я був німим як світ кричав,
Я віддалив цей біль від себе,
Перемагав його й втрачав...

Я в польоті загубив цей світ,
Лише розуміти – це замало,
Хто відчув душею свій політ,
Той польотом став. Його не стало.
Ти не льотчик. Ти лише людина,
Але авіація твоя –
То розрада в смутку для дитини,
То надія в присмерку життя.
Ти поет, ти лет свій здобуваєш,
Для життя, для сонця й висоти,
Свій політ у небо відкриваєш,
Ти улюбленець квітучої весни.
Захопив собою ціле небо,
Справа – вічність, зліва – далечінь,
Сповнений безмежжя і не треба
Воскрешати бруд людський і тлінь.

Ти відкрив себе, тебе відкрили,
Символом нескореності став.
Звісно, тобі заздрили й любили,
Взяв своє, чужого ти не крав.

Крізь місто потяги, крізь мене тонни бруду.
Ще після тебе я мов втрачений живу,
І світлі образи мого нічного блуду,
І тільки ми, і я між нас пливу...
І стільки ностальгій в одній хвилині,
І стільки року в необдуманих словах,
В старому парку на подертій скатертині,
Ми утопатимем в своїх гірких сльозах.
Підхопить наші душі важкі вітер,
І я втомлюсь від шляху й колії,
Ми з листям можем разом полетіти,
Або лишитися в одній страшній зимі...
Портрети наші хай слугують для підказки,
І хай диявол не шукає тут снаги,
І наша плоть, і дух, і диво з казки,
І на обличчя краплі животворної води.
На всі питання ваші відповіді лишні,
Хай п’яний місяць вам розкаже що і як,
Я на порозі опинився, двері тиші,
Життя нам подало свій віщий знак.
Такі світанки тільки тут, на цій планеті,
Шукай десь інде, ти віднайдеш пустоту,
Мій рідний дім відкритий, ваші жертви,
Мені не треба, я життя люблю.
Коли впаду у зоряну водойму,
І запалаю серед зір мов наднова,
Всі незнайомі прийдуть і спокою
Нема й не буде, як мене нема...

Дуже самотньо, хоч поруч стільки людей,
Голос коханий, ще пам'ять його не забула,
Не вистачає мені твого сонця й тебе,
Я вже відчув все сповна, ти ще глибше відчула…

Списано сотні листів, есемесок смішних,
Я не навчився ще плавити в щастя самотність,
Доля готує для нас стільки фокусів злих,
Тим випробовує нашу життєву готовність.

Я ще не винайшов формули вічного руху,
Знаю лише, що в тобі я знайшов сенс буття,
Не існування для тіла, а прагнення духу,
Стати єдинопрекрасним поривом де ти є і я!..

Просто торкнутись, відчути всю велич поверхонь божественних,
Око своє милувати і бачити сонце в тобі,
Тисячі іскорок нами невидимих,
Від поцілунків злітають у космос з землі!

Дуже самотньо, хоч небо сміється привітно,
Ти лише знаєш як добре нам вдвох,
Я все приймаю на себе, проте все не згідний,
З тим, що все тут і не можна торкнутись зірок!

Дай мені руку і довго не думай,
Посмішку милу свою подаруй,
Дві непомітні божественні тіні,
В світлі зірок! Ти люби! Не сумуй!..