жіночі портрети

Стара дівка – як образливо звучить!
Сидиш на базарі, розгорнула до продажі:
Кричи серденько, кричи!
Стара дівка –
Є за сорок,
Маленьким простором кімната,
Що сховала в шафі –
Три спогади, три болі, три гріха:
Що перший – дзеркало.
(не вір йому, бо примальовує роки)
Що другий – жовте фото.
(забудь його, не ти йому жона)
Що третій - безбарвна квітка.
(не торкай, не тобі була)

А серце так розважливо: стук-стук.
Від сестриних дітей, від братових онуків –
Цукерків нині, іграшок на завтра,
І є розвага, і є приємне, і є для тебе,
Славка…

Славка, Славочка, Славуня –
З іменем таким, щось би ж мала славити,
Лишилась гордість тільки прим’ята,
Щонеділі - церква, під вечір – телевізор.
І в селі ще празники, молодості спогади,
Не тривожте юності, хай засне в альбомі.
27.07.07

пішла, пішла, пішла у повінь літню,
на березі лишивши білий гнів
блукатиму я тінню непомітно,
і ліс спалю, вогненним болем слів
а ти пішла, самотність полишивши,
пішла у ніч, забравши ізмарагд
тепер так темно, очі опустивши,
я полишаю спечений Багдад
на сході рано, а на захід пізно
блукаю сам у лабіринті хмар
і полишаю спогади про Пізу,
і про дві ночі у готелі в ПАР
пішла, пішла, пішла у повінь літню,
мене лишивши в мармурову ніч,
я відійду... сховаюсь непомітно
у білім смутку петербурзьких свіч...
самотній світ у повені самотній
холодний вітер із Багамських днів
усе минуло, спогади маркотні
кристалізують в серці біль без слів
пішла, пішла, пішла у повінь літню,
мені лишивши в дзеркалі єдваб,
його заклею болем непомітно,
прозорим болем без мінорних фарб
а ти іди, узвозом і Подолом,
втікай у світ химерних пірамід,
я буду круком, мудро-сивочолим,
що лиш в повітрі залишає слід
я буду птахом, що летить без віри...
навколо тільки скровлений алтар...
природний спалах знищеного звіра...
я з попелу твого зберу нектар

* * *
парк...осінь...
небес вечорова просинь
й душа, що нічого не просить.

* * *
я загорну тебе в ніжність,
мереживом міражів зачарую,
але й ти мені...допоможи.

* * *
кола пекельні Данте -
їх не минають ні генії,
ані комедіанти.

Твої ночі - звабливо-прозорі,
Твої дні - непристойно-розкішні,
Ти зриваєш незаймані зорі
І вкладаєш у росяні вірші.

І на зимно-байдужих мольбертах
Ти малюєш уквітчане літо.
Твої спогади - стигло-відверті,
Твої мрії - п*янкі й соковиті.

І гойдає нестримне натхнення
Твою долю у шлюпці туманній.
Ти - не Я. Ти іще незбагненна.
Я - не Ти. Я уже невблаганна.

нащадок неба у плоті міркує
чи свідоме предсвіт
чи підсвідоме то світ не розуміє
якоїсь тварини переданий досвід
лишає надію
зруйнована мрія мати янгольські крила
було відкриття- непотріб польоту
залишила ікла хижого звіра
моєї людини перед істота

Відкрилася небесна брама,
Бо перейшла людськая драма,
Та янголи стоять на варті
Діянь життів, що ніц не варті.

Прожито похапцем,як-небуть,
А хочуть раю, хочуть неба!
І в цій довічній коловерті
Нема життя,нема і смерті.

Натюрморт.

Втаємничився парк; ласкаву
Виплетало сорочку ставу
Світлоплинуче павутиння;
Літа бабиного синя позолоть,
Як на подіумі, вабила позою,
На художника з пензлем чекала...
Перемовини вітру з осінню
Наближалися до фіналу.

* * *
Тут на землі
зустріч веде до розлуки
і тільки на небі
зустріч веде до зустрічі,
бо довічна.

Хоч як вдивляйся - жодної пилинки,
На білосніжних квітах хризантем!"
вже підвелось життя нове навшпиньки -
прощай, мій раю, дорогий, бувай, Едем.

В зіницях знову розпочався відлік болю -
це пристрасть, ніби смерч, зірвала дах.
Не плач, коханий, – то данина блудній долі,
що нас розпачливо пустила по руках.

Чужі і рідні стали – скажуть: вражі діти!
Чуже усе - на двох лишився спільний гріх,
зів’янем скоро як оці безсилі квіти,
впадемо краплями дощу з осінніх стріх.

І не настане день новий, і вже не варто
латати рід, що свій давно забув тотем…
Ціну і правду - все поставити на карту
й солóдко вмерти серед раю хризантем

В зойках сонця багряніє вечір,
Літо розбивається на дні,
Я тобі подякую сердечно,
Що у мене очі не сумні.

Ще учора стомлено і вперто
Ти не існував моїм житті,
І тоді я ладна була вмерти
Щоб ти шлях знайшов в мої світи.

Я вдивлялась холодно в віконце,
Пробігали станції, поля.
Ти сказав: сьогодні дивне сонце,
Пахне осінню і світить віддаля.

Я чекала зустрічі із вами:
Свіжі зливи, вересень і Львів,
Жовте листя, мокро під ногами,
Ну і ти залишив кілька слів.

Ти сьогодні випустив на волю
Птаха снів, утілених в життя.
Хтось забув в вагоні парасолю
І пішов у дощ без прикриття.

Сніг під світлом ліхтаря -
Стовп танцюючого світла.
Сніг іде з початку дня,
Білим снігом все розквітло.
- Дихай глибше! - це Зима,
Це її міцні долоні,
І бажаю я сама
Притулити їх до скроні.
Затанцюємо разом
На майдані спорожнілім
І відбитками чобіт
Щільно вкриєм сніжний килим.
Романтичніше за вальс
Ще не вигадали танцю...
...Відчуваю тільки Вас
В білім вальсі.
В світлі.
Вранці.

Домайоріло листя,
згасаючи завчасно в жовтизні.
Затамував зітхання вечір
в сухих обіймах марноквіту.
Прогавлене у русі,
пригублене в осінньому вині,
по свіжо-витканій стернині
стікає бабине лже-літо.

Ніж (необачний промінь)
доби бухан розділює навпіл,
щомиті око відрізає
по скибі, тоншій волосини.
Забагряніло небо
ховаючи у сутінь переділ,
переливають вітер в легкість
прозорі лійки павутини.

Нема зупину немічній,
стриманій ході за небокрай -
пережене за плай небесний
пастух рогатий хмар отару.
Готує тісто з тиші
Господня ніч.
А ранку коровай
життя духмяністю наповниться.
Сонце вийде із кошари.

26 Липня 2007

Ця темінь гірка, мов немелена кава,
Кусюча, як сіль на кінці язика,
Я тіні самотні закутала в саван,
Коли ти із заходом сонця зникав.

Галантно вклонялись мені перехожі,
Вони вже давно королев не стрічали,
Як добре, що ми із тобою не схожі
На цих одноликих. І душі печальні

Сиділи пліч-о-пліч посеред дороги,
Життя по житті вони страйкували,
Сідлай-но скоріше єдинорога
І в небо злітай. А захід кривавий

Стікає неспішно аж за горизонт,
А серце моє байдужість зламала,
Я зранку його понесу у ремонт,
Позич мені грошей, бо в мене замало.

Чаклунське зілля для нього
Вона готує щоночі
Трохи гіркої правди і сни пророчі
До сліз замішує цукор
І щоб не висохли очі
На віях гостює вітер і їх лоскоче

Прополоще чорне волосся
Місячним срібним соком
І на плечі накине заплетену вітром косу
Тихим кроком на ногу босу
Крадеться ранок
Як прокинеться спраглий –
Притулить до вуст дивний жбанок...

Тобі пасувала б в руках гітара –
Ти вміло граєш на струнах
На трунах різьблені сни про живих
І заснулих
Нова аватара
Нове перевтілення в щастя
Без баласту життів попередніх
Без того пласту
За-перечень, -стережень
І зречень...

Тільки вечір гітару голубить,
Уже безголосу
І на порвані струни стікають вечірні роси...

Давай потанцюєм з тобою у пахощах цвіту.
Повільно і ніжно.
Обнявшись, станцюємо вальс…
Ти скарб мій найбільший.
Єдина у цілому світі.
То ж хай він сьогодні
Цю ніч подарує для нас…

Ми серцем до серця
Кружлятимем Замком у танці.
Зіллються в молитві
Над липами спраглі вуста.
І хай нас розбудять
Пісні солов’їні уранці,
Бо ти – найдорожча,
Бо ти – найрідніша.
Ти – та…

Той хто не бачив українських ночей
Й білих і теплих сільських печей
Той хто ніколи Кобзар не читав
І українських пісень не співав
Той хто завжди «что» говорив
І із криниці водички не пив
Теплого хліба з печі не поїв
Й на українській не говорив

Хто Україну завжди зневажав
Брату своєму зла все бажав
Той українцем не може бути
Його завжди приймуть, Московії брути

23липня2007року

Єднаємося браття бо мало нас в світі
Таких, що по справжньому люблять Її
Єднаємося браття України діти
Покажемо світу обличчя її

Одіньмо каски, візьмем молотки
І в шахти, рубати граніт забуття.
Нехай у багнюці наші віски
Але ми дамо культурі життя

Нехай поливають грязюкою нас
Щиро ворожі критики
Є у нас віра, що прийде той час,
Коли зрозуміють нас всі, навіть політики

І зрозуміють і пісня полине
Потоне у морі байдужість людська
Ворог України в пеклі загине
Тоді тільки сядемо випить вина.

22липня2007року

Мовчить мій білий телефон.
Знак долі-жовтий Скорпіон
Давно полишив синій трон,
Відпливши в зоряні канікули,
А Вам все ніколи та ніколи...
Мовчить мій білий телефон.

З'єдналися втіхою душі,
Чекають на зустріч тіла
І вже зимовій пристрасті
Не видно ніяк кінця...

Не соромно від насолоди
Шокує вона і п'янить
Відкинувши всі перепони,
Продовжимо втіхою мить.

Мрійно торкаються руки лиця,
В цей час за вікном холодна зима
В душі ж розквітає путана-весна
І б'ють в унісон дешеві серця...

То звичайна розмова в парку,
Розпочата у нетрях вірту,
Не обтяжена зайвим фліртом,
Без прихованого азарту...

..........................

І нас вижене з парку вітер,
Посміхнеться ліхтар лукаво.
Може, сходимо раз на каву?
Чи загубимося між літер...

Я так тебе чекав, вдивляючись у очі
Всіх чарівних жінок, що виринали з хвиль
Потоку тіл людських на велелюдній площі.
Пройшов я поміж них багато довгих миль,
Та марно було все - тебе знайти не в силах.
Аж раптом погляд чийсь так боляче обпік.
Лечу до тебе я, мов на могутніх крилах,
Вигукую ім'я. І мій шалений крик
Спотворено звучить, як страху хриплий стогін -
Я так боюсь згубить у натовпі тебе.
Прорізую потік, не дивлячись під ноги...
Враз зник очей вогонь... Лише ріка пливе.

Фатальний день свого життя
Колись я, може, і забуду.
Я починала все з нуля –
Та знищили жорстокі люди
Усю мене до краю, вщент
І я невольно помирала,
Коли один їх «комплімент»
Мене вбивав, і я кричала.
Так важко бачити мені,
Як роздирали мою душу,
Коли топтали у лайні
Без остраху і непорушно.
Від болю так стогнала я,
Але терпіла і страждала.
І те злиденне каяття
Жорстоко серце роздирало.
А всі сміялись від душі,
Їм було весело дивитись,
Як залили мене дощі
Слізьми своїми, щоб втопитись
Могла я в них, як у багні,
Аби не бачить більше світу.
Та всі не знали, що мені
І так нема чому радіти,
Бо в чорний забарвилось все,
Для мене в траурі все стало.
В долоні я тулю лице –
Ховаюсь… Так усе дістало.
Фатальний день я бачу в снах
Та то лише безглузді мрії.
Я загубилася в думках
І в безголосій безнадії.
Його зустріну я завжди –
Свій день фатальний – як вінчання.
Мені кричатимуть: «Зажди!»
А в відповідь лише прощання
Почують друзі й вороги
Їх вже багато назбиралось.
І я цілую корогви,
Що лиш для мене призначались.
На тому світі все не так!
Усе спокійно, хоч несправжньо,
Не чути пострілів атак
І завжди в супроводі правди!
Я тут втомилась від знущань,
Що обліпили, наче оси.
А там не буде дорікань
Й панує в серці вічна осінь.
Химерна туга зве мене,
Пізнати те, що спокушає.
Душа там прихисток знайде
Чи то в Аду, чи в вічнім Раю.
Я догораю, мов зоря,
Я дотліваю за годину,
Я загубила те життя,
Що тішило, немов дитину…

Вдихаючи твій ніжний смак світанку,
Я знову становлюсь сама собою.
Ти вкрав мене у ночі, як коханку,
І зґвалтував мене своєй любов’ю.
А я довірливо дивилась в очі,
Бажала в них зустріти долю правди,
Я не могла збагнуть, чого ж ти хочеш?
І думала, як вижити до завтра.
Мій світ, який ліпила я з гливкої глини,
Обрушився, мов карколомний замок.
Я знала, що я пагубно загину,
Не допоможе навіть стальна брама.
Мій віртуозе, ти мене дивуєш,
Я очманіла від твойого вміння!
Ти загартовано мене лікуєш,
А потім кидаєш в мене камінням.
Як можеш жити ти життям дволиким?
З нею реально, а зі мною в мріях…
Як можеш ти мене безглуздо кликать?
Коли від стогону того я тлію.
Крізь тріщини я вперто проростаю
Рослиною живою і тонкою.
Я вже тебе не прагну, не кохаю…
Я просто божеволію тобою.
Ти ж просто жалюгідний в своїх рухах,
Ти думаєш, що я не зможу вижить.
Я вже навчилася свій голос слухать
І твої вчинки мене тільки тішать.

Темний затишок рідних кнайп...
Що ж, нарешті, я вдома.
Вітай мене, Місто, вітай
Дзвінками давніх знайомих,
Липневим дощем холодним,
Раптовим ремонтом вулиць.
Ароматами кав гірких
Цілуй мене, я повернулась.
Провулками обійми,
Ні про що мене не питай...
Ніжна осінь ледь чутно дме
На пришпилений небокрай.

Повія Ло вчорашнім вітром
Умилась; вічна глибина
Її очей та оксамиту
Тобі сміялась із вікна,
Зелена гілка і веселка…
Мовчав самотній кипарис;
Ти не впізнав на темній стелі
Обличчя мармурових рис

(Уривки чайних церемоній;
які м’які її долоні
на порцеляновому фоні!)
під звуки вранішніх симфоніій
вона виконує танок,
і з нею шелестить синхронно
прозоро-пурпуровий шовк –
мініатюра рук і ніг –
і ти замовк,
і зір, і слух
вбирають міміку і рух…

Дивись: у гіллі кипарису
застигне вогняний дракон,
і їй на паличках для рису
зіграє супровід. Як сон,
немов видіння. А вона
розкриє віяло на барви,
зелено-жовтий,
білосніжний
примарний блиск її повік,
і дотик завчений, і ніжний
ляльковий усміх. Ти не звик.
Ти звикнеш. Дивиться безмовно
зі стелі вузькоока ніч…
І сотні, тисячі обличь
Колись жили її любов’ю,
і вісім тисяч самураїв…
Пробач її.
Знадвору дме
вчорашній вітер і зриває
нічних метеликів зі скла.
Свої химерні два крила
вона згорне
і заховає,
і посміхнеться кипарису,
так само, як тобі. Тоді –
сакè і неба сльози-бризки…
Вона – дитя, її колиска –
квартал червоних ліхтарів

Вночі у неба колір чорносливу
і незвичайний запах новизни,
Можливо, небо ближче до весни,
але суцільно сніжне. І, на диво,
весняне свіжістю. Тим часом я
для іспиту з теорії буття
шукаю в небі магію Різдва,
і погляд стомлений Різдво шукає
і тане в мороці…А десь співає
ангельський хор рапсодію. Слова –
божественні. Тремтить орган. Лишень
акорди свіжостворених пісень
під подушкою. Лихо моє, лихо…
Наспівую різдвяній зірці тихо;
хай Греція насниться нам. І Крит.
І Мальта, мабуть. (Вичерпна блакить
очей, але не моря.) Також небо.
І час від часу зірка уві сні
розкидає ледь видимі вогні.
Мільйон вогнів. Візьму її до себе,
де рук тепло і подиху тепло;
а з вулиці загляне через скло
різдвяний ангел. Теплий і білявий,
з волоссям, як духмяні літні трави.
Він прикладе долоні до Різдва
і свіжим снігом сказані слова
і роздуми очистить…Сіре, сиве,
втрачає небо колір чорносливу,
захоплюючись ранком. Тільки я,
забувши про теорію буття,
дивлюсь у бік, де ніч іще жива -
переживаю магію Різдва...

Йду порожнім осіннім містом
під руку із сірим ранком
назустріч новому дню
Накину туман на плечі
хто сказав
що туман холодний
він сьогодні напрочуд теплий
Я минаю одноманітні будинки
крок за кроком
хвилина за хвилиною
втрачаю шматочок майбутнього
отримую шматочок минулого
Я вдома забула черевички
і бруківка
цілує мені ноги
крижаними своїми губами
Стаю навшпиньки
але це осіннє небо
занадто важке
для моїх тендітних плечей
Який довгий сьогодні ранок
сонце мабуть зачепилося
за горизонт
і ніяк не може звільнитися
і тільки я ступлю
крок йому назустріч
воно на крок
віддаляється від мене
І здається пройшло сто років
може й двісті
а може й триста
і це небо над порожнім містом
розродилось холодним дощем
час додому
піду додому
пити гарячий чай
із смородиновим варенням
щоб бодай не застудитись
і засну
і ти мені будеш снитись
босоногий
простоволосий
у передранковій імлі

Котиться грому розлуння,
блискавка сон розжене.
Може, тепер не засну й я
коли так небо живе.

Взір електричний малює,
з неба злітає вода.
Дивно природа вирує,
дивно - мені ж не шкода.

Котиться крапля по тілу,
кожна наступна скоріш.
Моя гроза так несміло
переливається в вірш.

Небо сміється яскраво,
блискавки розріз грайливий.
Я тепер маю те право-
крикнути - СВІТ ОСОБЛИВИЙ...

Не тримай - я для Тебе не буду богинею.
Не жени - я для Тебе не стану гріхом,
І не плач - я для Тебе не буду хустиною,
А пробач - я лиш спогад німий за вікном.

....

Раба Весни, для Сонця - покоївка,
Я і для Слова - віддана слуга,
Життям до болю стерта фотоплівка,
Яку топтала не одна нога.

....

Журавель аромату лукавого,
Смак тонкий і п"янкий, як ранки...
Цей вівторок пропахся кавою
В карих стінах чаклунки "Галки"...

І знову щось не так зробила
І запізнилась на літак, -
Нехай.Давно вже зрозуміла:
Усе не так.
Крапки над і усі безглузді
Розведені мости усі,
І хтось когось навік відпустить,
Я буду крапкою вкінці.
І не врятують землю зливи,
І не за мною те таксі,
Нехай. І він не особливий.
Такий, як всі.

розбираю
нагромадження
із думок - кісточок ма-джонгу
рух по краю
нема зраджених
і без пари немає жодних
обезсонені
ігри розуму
конгруенція часопростору
недоконаними
неврозами
пізнавання речей по-простому

Холодними руками по стіні
Стікало моє вчора і сьогодні.
Хвилини запікались на вогні
Й холонули... - засмажені, аж чорні.

Та час-гурман їх їсти не хотів
Без соусу з підсоленої крові,
Без ніжних, не подрібнених шматків
Сьогодні лиш убитої любові.

На щастя ти мені допомогла,
Ти - кулінар, якого пошукати.
Моєї крові в страву додала
І лук взяла - коханя полювати.

І був хоча ще ніби й не сезон -
Вернулась не з порожніми руками.
Десь недалеко чувся крик ворон,
А ти кохання різала шматками...

Наївся час, подякував, пішов.
Брудні миски, рахунок, щось "на чай", -
І лиш тебе я поряд не знайшов:
"А де ж кохання наше?" - "Вибачай..."

©

Цитуй мені Фрейда і Ніцше,
Ламай непіддатні замки.
Не буду я скромною більше
З твоєї легкої руки.

У масці смиренної кішки
Я зважу всі “проти” і “за”.
Мене не лякає нітрішки
Холодних очей бірюза.

З нас вийде джек-потова пара.
Пробач мій невинний каприз.
Під звуки німої гітари
Тобі я станцюю стриптиз.
27.01.06.

Двісті літ, як розтерзано Січ,
Як схололо гніздо України.
В тім гнізді тільки вітер і ніч,
А іще мого серця руїни.

Чи доб’ється ще воля туди?
Затопили й завітні пороги.
Де ж ви, долі моєї меди?
Де чубаті діди-запороги?

Двісті літ, як розтерзано Січ.
Ще живі чорні ворони всюди,
Що пили наше небо із віч,
Що довбали козацькії груди.

Обцілуй же зґвалтовану твердь,
Скинь тавро всепокірного смерда.
Тут за кожною згадкою — смерть,
Тут у кожній сльозині — безсмертя!

Посміхалась дитина, бігла полем у сні,
Небеса умивали рідні очка ясні.
І цвіла вишиванка, що з вогню воскреша,
Й мов барвистий метелик, поруч гралась душа...
― Ти скажи мені, тату, що за дивна земля
Почала прилітати в сни мої звіддаля?
І ласкава, як мама, і, мов казка, без меж...
Ти коли мене, тату, в землю ту повезеш?
— Ой, дитя моє, ластів’я моє,
Народив тебе теплий край.
То Вкраїнонька нас пригадує,
Стука в серденько: прилітай.
Не загою вік я в тут землю путь,
Там слова пісень у садах ростуть.
Ми з тих ясних зір, ми з тих чистих вод.
Ми — одна душа, ми — один народ...
Я посивів тут, а живу я — там...
Тих сердечних пут не розбить літам.
Там, де ти біжиш, я біжу малий,
В ріднім краї жить я судьбу молив...
Обцілують хай твої ніженьки
Землю матірну у доріженьки...
У доріженьки, у яруженьки...
Білі лебеді, сиві руженьки...
Посміхалась дитина, бігла полем у сні,
Небеса умивали рідні очка ясні.
І цвіла вишиванка, що з вогню воскреша,
Й, мов барвистий метелик, поруч гралась душа.
Вранці очі, як мальви, у дитяти цвіли:
― Ти скажи мені, мамо, ми поїдем коли?
Край дороги тополя там, як Божа сльоза,
Там живе наша доля, там живе, не згаса...
Ми з тих ясних зір, ми з тих чистих вод.
Ми — одна душа, ми — один народ!

Хай тобою святиться мій день!
Ти народжена Богом кохати!
Україна — країна пісень,
Україна — Чорнобильська мати.

Хай це буде остання біда,
Народи нам свойого Мойсея!
Є жива ще в криницях вода,
Є кому ще зцілятися нею!

Я на тебе, кохана, молюсь,
Кожна пісня твоя — то молитва.
На красу твою божу дивлюсь,
Осягаю, за віщо йде битва.

Вечорами ще й досі курить,
Наче люлька, козацька дорога.
І душа моя вірна горить,
Ніби стиха говорить до Бога.

Хай тобою святиться мій день,
Ти народжена Богом кохати,
Україна — країна пісень,
Україна — Чорнобильська мати...

Кінські Роздьори, Дібрівські ліси,
Гайчурські хлопці чистої роси.
Свиснеш із дуба — чуть на три віки.
Скрізь мої краяни — махновці-козаки!

Ех, розлита воля — гірша із отрут,
Соловей-Розбійник народився тут!
Ех, недарма хлопці мед-горілку п’ють!
Соловей-Розбійник народився тут!

Зна Маріуполь, Юзівка і Дон
Рейди на Полтаву, Перекоп, Херсон.
Коні топтали зорі, мов квітки,
Ми в степах розтали, ми — туман гіркий.

Досі ночами лине грім копит.
Ген за вітрами дикий степ кипить.
Кров’ю без тіла пісня десь блука,
Сила незнищенна виходу шука!

І нечесані, і голота ми...
Агітують нас та все ротами!
Ми із Врангелем чи із Радами?
Кому хліб віддать будем раді ми?

Ти махни мені, гей, отамане,
Як Махно-козак поспита мене,
Як ударить кінь мій копитами,
Волю-вольницю будем пити ми!

Всі, хто пруть по хліб, — сила вражая,
Є для красних дріб і для Врангеля!
За гостинці їм — ми сторицею.
Гуляйполе, гей, нам столицею!

Із Гуляйполя, з Запоріжжя ми,
Нашій армії — воля дріжджами!
Наша армія та й народная,
Дармоїдам всім неугодная!

Ми для них були — попандополи,
А вони ж наш хліб смачно лопали!
І нечесані, і сволота ми,
Агітують нас та все ротами!

Розпинали нас. Ще казав мій дід,
Як сльоза текла — не здолати вбрід.
Як займався степ од кривавих ран,
А хто жить хотів — за життя вмирав.
Українонька — в солов’ях острог,
Всяк щипа її — мов смачний горох!
Суне голод-мор — аж нутро пече,
Тільки мед пісень по вусах тече.

То стара карга, чи з косою Бог?
Не журися, брат, заведем удвох:
Махно цар, Махно бог
З Гуляйполя — до Полог,
А з Москви до Хранції
Поїдять хай пранці їх!

Черепи в степу, мов курай, несло,
А з хрестів гаї скрізь росли на зло.
То свята земля, то батьківський прах
Нам життя верта на семи вітрах!
Соловейків бить — не знайти стрільця,
Менші куль у них золоті серця.
Марусино, ти пожалій мене.
По вусах тече мед-ім’я хмільне.

По вусах тече — не вертається,
Бог жартує чи насміхається?
Ой, гоп, куме, не журись,
В Махна гроші завелись!
Гроші не друковані —
Копитами ковані.

На Бабурці, на місточку
Дівчина співала.
Вишивала не сорочку —
Козаків латала.

В кого рана у рученьку,
Тому заживляла.
В кого рана у серденько —
Того цілувала.

Ой, у тебе, дівчинонько,
Золотії руки.
Ой, у тебе, дівчинонько,
Не уста, а мука...

Де тоненьким голосочком,
Де сльозою шила.
Всіх ординців за лісочком
Вона сполошила.

Знали турки, знала шляхта:
Козака не вбити,
Доки буде дівчинонька
Козака любити.

Ой, у тебе, дівчинонько,
Золотії руки.
Ой, у тебе, дівчинонько,
Не уста, а мука...

Так мій маленький, у скрипки немає ні ґудзика.
Тиснути де тут? У серця, у дива спитай.
Правильно, гами. Все вірно, дитя моє, музика.
Скрипка не музика. Скрипка — то пекло і рай.

Ти не позаздри, що інші п’ятірками бавляться.
Їх як метеликів, хочеш ловити смичком?
Знай, мій дарунку, у музиці мруть, а не старяться.
Серцем тривожним ловитимеш світ, як сачком...

Вмій не почути, що шепче утома, чи біль тобі.
Я не знущаюсь. Катую — це правда. Але
Ти не враждуй, що не сплатиш забавами літові.
Скрипка відкриє усе, що сприймаєш, як зле.

Що у нас, гами? Ступають так сторожко пальчики.
Там — іще боязно. Там — іще й глянуть ні-ні.
В сад зазирнеш: у фонтані красуня купається.
Ну, сміливіше. Солодка отрута — пісні.

Ти вже пізнав, як блаженством твій біль обертається,
Зверхньо мовчиш, коли сунуть п’ятірки під ніс.
Тих я облишив. Наївні, іще й насміхаються.
В тебе — четвірка. О, світе, дай сили мені!

Важко загоїти мрію, зорею уражену...
Хочу, щоб ти без оглядки на інших ішов.
Душу прекрасну, високим горінням наснажену,
Завжди терзає велика прекрасна любов.

Чисто, як жінки, незнаної слави жадатимеш.
Вибродить спрага, в зневірах, в огні відболить.
На попелищі зустрінеш, коли вже не ждатимеш,
Прийде шалена — користь і наживу затьмить.

Прийде твій час незміримої сили відважної,
Зали розчахнуться. Звідаєш волю без меж.
В жінки найкращої, і королям недосяжної,
Блискавку плаття смичком, як струну розітнеш.

Не розумієш? Не тільки у скрипці і світа є?
Ти не пойми, ти сьогодні мене хоч почуй.
Все це колись лиш по-іншому скрипка повідає.
В пальчики ріже? Подуй, моє серце, подуй...

Ой ти веснонько-чарівниченько,
Принеси ти нам черевиченьки,
Черевички
Із травички,
Шпоришеві, лободові
Черевички завжди нові,
Не тісні, росою шиті,
Їх не можна загубити.
Весно красная!

Ой ти веснонько, ясна панночко,
Принеси ти нам одяганнячко,
Одягання
Із кохання.
У тумани та у хвилі
Одягни ти стани милі,
Роздаруй квітки усюди
Не у руки, а у груди...
Весно красная!

Ой ти веснонько, ой ти сестронько,
Нам відкрий стежки в кожне серденько
І красою,
І сльозою.
Стоголосим щебетанням
Погукай нас на світанні,
Щоб весь вік могли любити,
Щоб не стомлювались жити.
Весно красная!

Ой ти веснонько, вже давно пора,
Вигляда тебе пташка і гора,
І калина,
І дитина.
Розгорни свою хустину
І на ліс, і полонину,
Оживи річки і соки,
Дай пісні й думки високі.
Весно красная!

Незбагненно давно в Гуляйполі,
Я лиш тільки тоді зазорів,
Хтось покликав. Я вибіг у льолі.
І побачив зорю у дворі.

Ми завмерли і довго стояли.
Я — у диві. В серпанку — вона.
Міріади зірок пропливали.
Та мені посміхалась одна.

Ми тремтіли в безмежнім польоті,
І, здавалось, легкі ручаї
Ще не зовсім загуслої плоті
Виливалися в крила мої.

...Ще ніхто і не глянув між нами,
Навіть думкою не роз’єднав.
Те весілля. Нескоєна драма.
Дві душі, а точніше — одна...

Я так не любив і матір
Дітей своїх, як тебе,
Дівчатко не винувате,
Вигнане із небес.

Я думав, усе я знаю
Про світ цей... про цей і той.
Наївну тепер питаю:
Відкрий мені свій листок.

Дай зазирнуть за обрій
Платтячка і проклять.
Я — хлопчик. Я ще хоробрий
Заново світ прийнять.

Прийшла ти і все змарніло,
Чорнобиль услав до тла.
Це юне сліпуче тіло,
Мов білий графіт, пала.

Спиваю цю смерть устами,
Втискаю життя у мить.
Виходжу за часу браму,
Чую, як кров димить.

Застують зір мій лиця
Мрій, вояжів, столиць.
Ти — всіх світів столиця,
Кинута горілиць!

Ну де ти, скажи, взялася?
Я їв у той час чи спав?
Ти якась не така вся,
В слід твій душа ступа.

Дівчинко, дівчинонько,
Доленько, доленя, —
Так заспівали тонко
Приструнки навмання!

Так пригорнувся світ весь —
Сили нема піти.
Лишилось спитати тільки,
Лишилось спитать: а ти?..

Заграй мені, зоре, ти вмієш, я знаю.
Дістань свою скрипку з душі.
Таке безгоміння — немов помираю,
А ми ще з тобою чужі.

Так боляче бути, кохана, з тобою —
З тобою так хочеться жить.
А вже покривають тумани габою
Усе, чим я так дорожив.

Щоб тільки поглянуть на тебе, о зоре,
Напитись твоєї краси,
Пливу я, пливу стільки сили у море —
Назад — не лишаючи сил...

Приречена жити — нічим не загоїш
Відкритого болю мотив.
Ти будеш, висока, світить наді мною.
Ти будеш собою світить

Поплавляться трави і скелі, і очі,
І ці небеса запашні.
Лишаться слова, що любов прошепоче,
Слова, що судились мені.

Не знала Касандра, Лаура і Клея,
Яка є взаємна любов.
Ти вся народилася з пісні моєї,
А я — із твоєї прийшов.

Спасибі, що звідав це щастя без міри,
Пізнав цю космічну журу.
Я думав, не зможу нікому повірить,
Я думав отак і помру.

... Заграй мені, зоре, ти вмієш, я знаю,
Дістань свою скрипку з душі.
Таке безгоміння, немов помираю,
А ми ще з тобою чужі...

Таке булькате й ніжки наверле,
А треба і його щоб хтось голубив,
Щоб хтось любив і цілував ці губи.
І не з жалю, і не брехав.
Щоб лет
У грудях мав, як птиць удалині...
Як все це в душі поселить мені?
Як їх змирить, дать пару всім і вся?
О Боже мій, о Господи, присядь.
Я б сам узяв найбільший твій глевтяк,
Твою невдачу наглу і наругу.
Взяв би одну, одну, а там і другу...
І, ставши врівень, вилюбив би так,
Щоб задзвенів їх животворний сміх.
Щоб ти себе простив. І нас усіх...

Твоєму болю — ще рости...
І те, що ти зовеш любов’ю,
Не дотяглось іще й до болю,
Не зна обличчя доброти.

Який квітник! І стільки зваби!
Та я вже знаю щось таке,
Од чого бліднуть буйні фарби.
Ніяковіє все палке.

Твої слова — легкі пушинки,
Як літній дощ, сльозинка ось.
Ти не обманщиця — ти жінка,
Якій втрачать не довелось...

Твоє раптове розуміння
Ще не од жертви і біди.
Не докоряю. Хоч терпіння
І незахищеність — не ти...

Це все згорить. Вогонь просвище.
Якби тоді твій цвіт не вмер!
За квітку з того попелища
Я все б віддав тобі тепер!

А хтось так сивий — аж прозорий —
Мені нашіптує в цю мить:
“Вміщає все прощення море.
Прощати, хлопче, — то любить...”

Милосердна і чиста — як смерть!
Як ти кличеш грозою і тілом!
Так не кличе і чара ущерть,
Не чарує і пісня несміла...

Ти зі мною — і я молодий.
Тільки візьмеш ці руки грубезні,
З них ураз вся короста пощезне.
І вони враз ласкавіш води.

Все неправда про тебе. Не ти
Убиваєш, безбожно катуєш.
Ти мене од безсмертя рятуєш,
Викрадаєш із рук самоти.

Все неправда. Не ти, а життя
Нас повіями робить, вбиває.
Це від нього так страшно буває,
Що зриваємось ми на виття.

Ні робота, ні слава, ні брань
І мізинчика твого не варті.
Всі дороги — дороги вертань
В ніч, де ти, мов оголена ватра.

Ці кохані солодкі уста —
Кращий ключ і до волі, й до раю.
Я нікому не вірю. Питаю:
Тільки в тебе. Відкрий, ти свята?

За любов’ю, за любов’ю
Світа білого не бачу,
А ти кажеш, а ти кажеш:
― Розлюби мене, юначе.

Випадають ластів’ята
З гнізд, як груші перестиглі.
А на вулицях дівчата
Голоси полощуть в сині.

Гублять голови од щастя
І міняються серцями.
Заголяють і прощають
Світ високими піснями.

Голосами-рушниками
В’яжуть вишням білі руки.
І немає, і не треба
На весь світ солодше муки.

...Весни душі випивають
І жонглюють солов’ями.
...І не треба... і не треба...
І немає... і немає...

Народила мене українка,
Захистити крилом не змогла.
І зірвав мене світ, мов пір’їнку,
Із єдиного раю — села.

І пішло: не видрючуйся, хлопче!
Розпинали: селюк! — мов матюк!
Рвали мамині крила на клоччя —
Од братів — до рокованих сук.

Я питав їх: завіщо так смертно
(І худобу не б’ють так) б’єте?
І для чого надумали стерти?
Говорили вичерпно: “За те!”

Я упертий удався, терплячий.
Та і з мене полізло: “Ізволь”.
За роки в мене шкіра воляча,
Не на серці, а серце — мозоль.

І стою я гидотно-байдужий,
Пізнаю голоси усе ті ж:
― Ти забув свої корені, друже!
Ну, давай, поблазнюй нам, потіш!

Не забув я, о люди, нічого.
І як тільки прозрію крізь страх,
Що украв своїх діток у Бога,
Що поставив їм блуд на устах...

І як тільки собі я зізнаюсь...
Втім, що вдію? Вже й діти — чужі.
Я їх так беззавітно кохаю,
Що зучив і до зради, й до лжі...

Щоб вони, не дай боже, ні слова
Про вкраїнські степи й небеса!
Щоб моїх діточок чорнобрових,
Як батьків, не пожерла коса...

Сам віддав, запродав найдорожче.
Мабуть, доля тепер судія.
Де ж та стежечка — слово пророче,
Звідки знак хоч який засія?

Там, у полі, де жайвори дзвінко,
Де гуляйпілець-вітер гуля,
Народила мене українка.
Не признає вже скоро й земля...

Уродилася — нівроку,
Глибша неба глибина.
Тільки й вроди, що глибока,
Тільки й щастя, що без дна...

Вбито землю так навколо,
Наче то залізний тік.
Ой, ніхто іще й ніколи
Од криниці не утік.

Всі тяглись, мов до рятунку, ―
Від недолі і оков.
Дарували їй — цілунки.
Брали з неї — чисту кров.

...На стежині іспокону
Порох многих поколінь.
Брали в ній живу — оскомну,
Брали в ній і мертву — тінь!

Бо ніхто, хоч як не любить,
Крізь вогонь не прозирне:
Може, вічності пригубить,
Може, смерті зачерпне...