сеньйорито не плач сеньйорито
шкіра мушлями битими вкрита
синє море таки не сльоза
на руці виграє бірюза
сеньйорито не слухайся чайки
не годиться красуні ячати
темні стегна вгорнулись в пісок
сонце сіло за темний сосок
орхідея розквітла в волоссі
хвиль солоних багатоголосся
сеньйорито вечірнього пляжу
місяць в ноги тихенько приляже

За мною рідна ти сумуєш
В хатині білій край села,
Одна-однісінька міркуєш
Про те, чому не їду я.

А у селі так чисто й тихо,
Паркани снігом замело,
Тополя хилиться на стріху
І дим співає про тепло.

І відчуваючи провину,
Я двері тихо відчиню,
Стареньку неньку за хвилину
До себе ніжно пригорну.

Я прилечу до тебе милий,
Блакитним небом в ранній час,
Коли не буде в тебе сили,
Чи горе встане поміж нас.

Коли ти будеш сумувати
Через непрошену біду
Я не примушу й мить чекати –
Поклич мене, і я прийду.

Поклич мене – я все здолаю
З тобою разом, милий мій,
Тому, що я тебе кохаю
Як не кохав ще світ земний.

Вже пшениця золотиться,
Пахнуть осінню поля,
Щедра нива аж іскриться
Де пройшов святий Ілля.
Тихо йшов святий до річки,
Де хмаринки в хвилях сплять
І небес блакитні стрічки
Між тополями блищать.
Йшов Ілля і ніс торбину,
Дощ осінній в ній ще спав,
Та в лиху таки годину
Зачепився й ледь не впав.
Дощ осінній, сонний випав,
Грім десь поряд загримів
І тоді святий під липу
Помолившись Богу сів.
Дощ упав осінній влітку,
Грім луною полетів,
І Іллі новеньку свитку
Дощ холодний намочив.
Так здавен тих сивих йдеться,
Як приходить знов Ілля,
Осінь золотом всміхнеться
Й холоднішає вода.

У зелену неділю по траві не ходи,
Там русалки та мавки блукають,
Сушать тілой волосся вони від води
Та дітей неслухняних хапають.

Залоскочуть дитину без жалю вони
І сховають в воді під вербою,
В хвилях згаснуть яскравого сонця вогні,
І туман полетить над водою.

Засумує верба, сльози в хвилі впадуть,
Теплий вітер сердечну гойдає,
А русалки в траві білим маревом йдуть,
Хто побачить - нехай обминає.

замість жити, вчилась виживати
бо поставили мене у такі рамки
я сміялась й вчилася втрачати
цукром попсувавши філіжанки
молитвами попсувавши ночі
які мали бути для кохання
таки дійсно, що я в тебе хочу?
я - одна із "тих", а не остання

Так холодно і пусто
Самому бути.
Непотрібним нікому
Сумно жити.

Сміятися на жарти
Знайомих незнайомців.
Корчити радісне обличчя,
Заливати болем очі.
Вдавати що живеш,
А на справді лиш існуєш.

І вже якось все одно
Чи біль чи радість.
На все у мене є маска.
Я зомбі,
Інколи сумний,
Інколи кумедний.

Від життя ми хочемо життя
А від смерті хочемо безсмертя.
“Баски”

Ти ж знаєш – ми не помираєм…
Сухих троянд замовклий щем.
В дитинстві тішилися Раєм,
А зараз тішимся дощем.

Лінивий липень лиже лапи,
Попереду ще довгі дні…
…згоріла дірка на канапі…
…два недокурки на столі…

І є один коронний козир –
Як в Книзі Книг – банальний міф –
Що я раба, а ти – Володар.
Ти – Соломон. Я – Суламіф.

не перекреслю зморшок на чолі
і не затру минулого майбутнім
і я була
колись в цьому житті
для когось всім,
для когось - малосутнім
не перейду цю річку знову вздовж
вода від болю...
аж почервоніла
і двічі під один й той самий дощ
я тільки крила й серце намочила
не замовчу одні і ті ж слова
вони вже надто наскрізь просверлили
я постаріла...
...я така стара
я так втомилась...
волочити крила

Здрастуйте, глядачі,
Я – Арлекін,
Я – той, кого Ви
З усмішкою звете
Блазнем, жартуном,
Так, я – сміх, пантомім,
І все моє життя
На долоні – дорога.

Здрастуйте, мешканці,
Я – пілігрим,
Я – мандрівник, що заблукав
У чужі краї.
Ви дружно смієтеся
З лахміття мого,
І вас веселить
Зла маска моя.

Здрастуйте, діти,
Я – страхітливий,
Я – той, в кого
Кинуть каменем жорстоко.
І з цим мені жити
Вірите, так нелегко,
Але біль мій спить
У серці десь глибоко.

Здрастуйте, глядачі,
Я – Арлекін,
Зараз я сміюся,
Зніму грим – і заплачу.
Дай бог Вам, глядачі,
Каплю співчуття,
Каплю добра
До Арлекіна нещасного.

Скажи, звідки цей біль,
Що спричиняє серцю смуток,
Я знаю, ти тепер не мій
І мені легко прийняти отруту.

Крізь темноту
Побачити знову яскраве світло
Я не зможу,
І мені не потрібна твоя порада,
Замовкни, прошу…

*Хто ж із нас
Залишився жити, а хто – грати,
Якщо не ми,
Значить, ніхто не зможе так
Зникати…

Чому так важко залишати
Свої бажання і надії,
Я знаю, ти тепер чужий
І в мене битись немає сили.

Тільки за що
Мені потрібен цей злий урок,
Пізно щось міняти
І не тремтить вже рука-курок,
Пробач…

*Хто ж із нас
Залишився жити, а хто – грати,
Якщо не ми,
Значить, ніхто не зможе так
Зникати…

всіх тайн розплавлено печать
свинцеву
в відбитках лінії мовчать
кінцево

спресовані від тиску літ
події
для всіх наступних поколінь
надії

історій давнє джерело
у злитку
в мягкім металі проросло
у квітку

хто пояснити зможе суть
правдиво
чому квітки отак ростуть
як диво

хто зможе істину знайти
єдину
лиш тільки ти кохана ти
людино

Грудень, 19, 2006

Перекур. Цілунок ночі
Дме ліхтарними губами,
Паранжою ширм лоскоче,
Поїда віконні рами.

Вимикач, свій ніс задерши,
На кивок чекає пальця.
Сни змагаються в хто-перший
Занесе дрімоти жальця.

Не доношені ідеї,
Лиш проставлені три крапки...
На "Останнім дні Помпеї"
Кіт вмиває свої лапки.

Не гортається сторінка-
Вп`яте вже згорає Бруно.
Не стає близькою стінка -
Стиснули гітару струни.

Від пригніченння акордом,
Покидають звуки пустку.
І летять думки, мов орди,
По розтечених галузках.

Тепло від обійм подушці,
Другу холод переймає...
Знов шепочуться на вушко
Збіг тік-так з Твоїм "Не знаю".

2 Серпня 2006

Я – різдвяна пташечка,
Я незмінно порхаю,
Поламаю крилечка,
Поламаю душеньку...

Чи ти хочеш,
щоб і далі писала листи,
Така незаймана,
Така неторкана,
Тобі писала розміреним
почерком?

Два ангели з паперу,
Два ангели у платтячках,
Розвели рученятами,
Прощались і не плакали.

Під святковим деревом,
в золотій обгортці,
Я – така незаймана,
Я – така неторкана,
Позбувалась ніжності.

Соромливі янголята...
Вже різдвяній пташечці,
З вами не літати...

Говорять люди,
Що небавом
Настане кінець світу.
Ой !
Земля здригнеться,
Вітер, хвилі,
Цунамі налетять на нас,
На Сонці плями,
З неба метеори,
Нові бацили,
Спасу нам нема.
Прийдуть китайці,
Скуплять наші хати,
Карпати відберуть і Крим,
А опісля китайців марсіани
В нас заберуть
І шахти, і Кривбас,
А потім знову з неба метеори,
Воно красіво, коли в міру,
А не так,
Що день і ніч
Із неба летять камні,
І зводять нанівець
Селянський труд.
І стане українців мало-мало,
Ну, чоловік із двадцять - двадцять п"ять,
Ми будемо пливти
По буйнім морі,
Акули будуть плисти
Нам услід,
І наш благенький човник
Будуть хвилі
Кидати вгору-вниз,
Немов кізяк.
Зате на щоглі
Буде тріпотіти
Блакитно-жовтий прапор
І тризуб !

А з неба падають і падають дощі,
А з неба опускається імла,
А на стіні висить
Пожована журбою скрипка...
Чи може бути краща ікебана ?...

Багато хто вважає :
Їсти сало -
То є понти дешеві,
Але ж ні !
Насправді сало -
Це смачна й поживна їжа,
І джерело натхнення
Для митця !...

І все завмерло. Наче й не було
Ні зустрічей, ні давніх поцілунків.
В якім столітті? У якім кіно?
Виразка шлунку.
Тепер над прірвою - сади,
А ти лишень - з картини Босха.
Скажи ім’я й недугу відведи.
Виразка мозку.

як перекручена печаль
ота сторінка
впаде як листя до плеча
кохана жінка
вишневі зрубано садки
так завелося
печальний голос крізь віки
й твоє волосся

Дивна земля , що пройшла моє серце навиліт,
кулею літа, так швидко, як тільки змогла.
Я перестану тут жити.
Зі стрілкою надпис “На вирій” –
от і усе по мені.
Згускне ночі смола.

Пальці трави не хапатимуть вітер за чуба,
спогади глибоко, аж під корінням верби.
Ребрами хати уткнулись у всесвіт, де грубо,
хтось наліпив і ярки, і площини, й горби.

Тільки ця куля – моє лікування старече,
вечір приречений бути тепер до кінця.
Я пересічний, земля наді мною – предтеча
Сина, який у вітчизні впізнає Отця.

Коли листи приходять дуже рідко
Коли втрачаєш цноту мозком
Коли в очах крім крові є ще блиск

Прощення не буває криком
Прощення не буває близько
Коли крім крові є ще блиск

Ніч як перо невчасне
День як біль передчасний
Коли в очах крім крові є ще блиск

Я закривав хустиною невдалі фарби
Я накривав хустиною власну пам'ять
Мені не подобались пророчії сни

Я витирав пил з забутого хреста
І підтягував пояс на прогнилому тілі
Невже, моя доля цього хотіла
Невже, коли в очах є блиск...

Чи ти стріла, що випустив стрілець?
Чи ти лучник, що ту стрілу пускає?
Моє кохання - пише олівець,
твоє кохання як роман безкраїй.

Чи ти свідомість певного життя?
Чи ти ж бо є свідомого основою,
що розрушає світ, але натомість
щось потаємне у душі засновує.

Чи ти у пастці філософії життя?
А чи існує та життєва філософія?
Бо щастя то - напевно, забуття,
наука вічного, душевна теософія.

Чи ти цінуєш дні, що мерехтять?
Чи розкладаєш на "сьогодні-завтра"?
Години іскрами у небі пролетять
і димом лишуться як відгорівша ватра.

Не вартий і осмислення той факт,
що ми - навіки, ми - оте єдине,
що наші сльози падають у такт
росі, якою плаче журавлина.

Чи ми стрільці пускаємо стрілу?
Чи ми і є ті дві стріли любові?
Усе іде в якусь одну імлу,
лишаються лиш мрії паперові...

Від неї віяло самотністю,
від неї пахнуло дощем;
вона стояла понад небом
босоніж. Весь життєвий щем,
складався з певних алгоритмів
та із навіянних зображень,
життя скоцюрбилось від зливи
якихось непотрібних вражень;

стара циганка відвернулась,
набивши люльку тютюном,
не ворожила їй. Сказала,
що новий місяць за вікном;
тоді пішла вона босоніж,
в кишеню заховавши щем.
Бо що ж кохання? Як від неї
нестримно пахнуло дощем.

Я цілуватиму тебе руками,
твої зап"ястя і твої коліна.
Ти будеш знати:
розум мертвий,
його не може бути
в світі очей і вуст
напруженого тіла.
Варто було світло затулити,
щоби у тіні стрітися
з оцим видінням:
затемнене волосся чорнотою,
і на кінці плеча я притулюся,
слова казатиму до твоїх пальців...
Тепер жадаю погубить тебе-
я хочу твого серця.

Тарасові, моєму другові

повітря морозне, і зорі тремтять,
і стежка освітлена місяцем.
втомилися спини і ноги болять,
але нам не страшно у лісі цим!

вже ноги свинцеві і в думках туман
але ми все далі простуємо.
і слабкість й бесилля - достоту обман
мету ми свою завоюємо!

хай сніг, хуртовина, хай злий буревій,
хай зради, підлота, жорстокості -
я знаю, о вірний товаришу мій,
ти мене не лишиш в самотності!

мій друже, без тебе не зміг би я йти,
згубивши стежинку миттєво.
так само без мене пропав би і ти
у темному лісі життєвім!

та знаю я - ти не відступиш в борні,
й ти знаєш, я міцно стоятиму
життєвим шляхом так крокуємо ми
так разом ми вік крокуватитмем!

сеньйорита креветки збирає
просолілим пропеченим краєм
ноги в теплій воді жабуринні
вуса вчули інстинкти тваринні
сеньйорита схилилась звабливо
вже тьмяніє зелена олива
очерет посміхається в вуса
тихим плескотом плесом озвуся
сеньйорита впустила відерце
кастаньєти озвалися в серці
свіжий протяг розвіяв задуху
і креветки тікають щодуху
сеньориті сподобались вуса
і сорочки розходиться вузол
з очерету всміхаються предки
не втекли від рибалки креветки

Вузлики на пам'ть прадіди в'язали:
Щоб поважні люди старших поважали,
Щоб не волочились довго на чужині,
Справи є важливі і на Україні.
Сійте добре й щире, багатіймо разом,
Та вже розберіться з нафтою та газом!
Покуріть між ділом, поділіться салом,
А з народом можна вашим капіталом.
Вийдіть з Мерседесів на поля та ниви,
Там такі роскішні та густі кропиви.
Все забур'яніло… жито та пшеницю
Нам везли з Канади взимку до столиці.
З Індії нам цукор по шляхах чумацьких
Цілий рік возили на волах козацьких.
Ближче не вродило… а на Україні
Всюди все китайське, хунвенбінське нині.
Чи своє продали, чи ми все пропили,
Чи нас обікрали, чи нас обдурили?
Обіцяють щастя БЮТівці та сині,
А стоять ще й досі в бур'янах руїни.

– Цвіте між вишнями бузок,
Йде радісно весна,
Виходь до мене у садок,
Голубонько моя.

– Я б вийшла, милий, та вже ніч
По стежечці іде,
Ти місяць, серденько, поклич,
Щоб бачити тебе.

Поклич ще й зорі золоті,
Щоб сяяли в очах,
І соловейко щоб тоді
Співав у тих садах.

– Вже соловейко заспівав,
Голубонько моя,
Вже вітер хмари розігнав,
Щоб сяяла зоря.

І місяць знову з вишини,
Всміхнувся, як дитя,
Виходь до мене у садок,
Голубонько моя.

Чорне море, Чорне море,
В “чайки” хвилі б’ють важкі,
Сиві гребні на просторі –
То негоди кунаки.

Вітер рве козацький прапор,
Буря кидає човни,
Вийшли в море погуляти
Запорізькі козаки!

Є в них люльки та гармати,
Порох добрий та сухий,
Не сидиться їм у хаті,
Їхнє серце рветься в бій.

Треба бранців визволяти
Із турецької біди,
Краще, браття, погуляти
Нам у “чайках” по воді.

Нас давно султан чекає,
Мед-вино готує нам,
Буря “чайки” розкидає,
Що та буря козакам?!

леле, леле
діти, діти
пограбовані заводи
залишається боліти
і водити хороводи
по Майдану
по конюшнях
леле, леле
діти, діти
ми ходили для народу...
а залишились
у мушлях
дорога квартирна плата
хліб і масло
леле, діти
українці....
не вар*яти
хватить владі їх
дурити

***
Сезон дощу. Це зона будь що буде.
Співає дзвін відпущеної спраги.
Проміж слонів, жирафів, звідусюди
До водосховищ сунуть вурдалаки,

Де кров людей чи навіть антилопи –
Нема різниці. У гемоглобіні
До щастя спроба, до віднови спроба...
Дзвін нависає хмарою і стигне,

І блискавками ріже що завгодно:
Людей, слонів, жирафів, вурдалаків,
І антилоп, і береги, і воду.
Випалює у сажу... чорних стягів

Народжується чи вмирає степ.

якщо можна я просто піду
світе тихий
облиш не вагайся
відпусти
я до завтра помру
поки сонце
забарвить всі пальці
я коханців врахую
усіх
в заповіті
розбитого серця
і в цю мить до самісіньких
ніг
проростуть порозбивані
шкельця
монотонно сколочений звук
світе тихий
облиш не вагайся
я до завтра можливо помру...
лише тілу
залишиться впасти

Прокинуся вранці інакшим,
Не таким, як учора. Та
Часом буває важче
Носити ложки до рота,
Посміхатися через силу,
Говорити: хто б міг поду..!
Центр ваги – у крилах,
Тому я, ймовірно, впаду.

А потім – на вуха шапку,
На очі шори, на рота шарф...
І усі ці літери „ша”
Вириваються разом з парою,
Примерзають під носом словами:
Так чи ні,
Так чи ні,
Так чи...
Ні, занадто важка голова,
Щоб прокинутись вранці інакшим...

(Дует з Юрієм Лазірко)

Дощі будили в нас життя,
Воно ж хотіло більше сонця...
Дрижить криштальне відчуття
Краплинкою в моїм віконці…

І лине до твого тепла
Весни незайманий промінчик...
По ньому вже вона стекла,
Домалювавши крапці кінчик.

І руки вгору потяглись -
Немов хотіли ткнути в небо...
Ти нá ніч тихо помолись -
Бо щастя більшого не треба.
07.12.06

розійшлися вітри-флібустьєри
небом білі проходять трієри
розійшлися колготки на стрілки
і трієри розходяться стрімко
сеньйорита хова апельсини
перекинув креветок корзину
загубились у фалдах базару
дорога апельсинова пара
я жбурляю мідяк за креветку
одягніте її у серветку
а ти сонце за тиху гітару
небом білі проходять отари

* * *
Оті кого любив, усі мене покинули,
І я кричав у світ і навіть голосив
І залишився сам, з літами сам і з зимами,
І все здавалося пішло не так, а навскоси.

Я бився в крихкий лід, провалювався й падав.
…і спати не давав мені самотній вовк.
Він вив на самоту, без жалю і без ладу.
Там зупинився час, а я захрип – замовк.

Оті, кого любив, не будуть завжди вірними.
Як гірко пізнавать, що ти один як перст.
Один поміж людей . Між вікнами і стінами…
І я пішов від них снігами в сотню верст

Я залишив усе далеко там в минулому.
Колись вони прийдуть погрітись – бо ж зима.
І скажуть: «- Ми прийшли ! кохання повернули ми !
Усе тут як було !»
«- Мене лиш там нема…»

Фотоальбом, мов той гербарій -
Засушений фрагмент проміння.
В нім фотографії розп`ялі
Ждуть пам`ять - їхнє воскресіння.

Колись з-за ширми в апараті
Жмурилась пильність однобока.
Мов оступившись на канаті,
Вона здригалась всхлипом ока.

Секунди в палець опір вгнали,
Чекав на опуск бік монети.
Щораз монета підкидалась -
Спинявся подих у планети.

В момент, збагнувши міру скоку,
Летіло світло, щоб упасти.
Воно в`їдалося у фокус,
Щоб не боятися пропасти.

І за фотонами, наглухо,
Закруткою злипались двері.
І тільки лиш, догнавши вухо,
Думки знайшли на образ берег.

Так переживши відзеркалля,
Мов на дріжжах зросте і ляже
На кольорове перевалля,
Де накладають макіяжі.

Гортається від рук сторінка
І пам`ять п`є очима світло.
А світлина - від роду жінка...
І значить є на це причина.

11 Серпня 2006

Чорт заходить в хату, рогами чіпає одвірка,
Жид вбігає з криком, торбою б’є по крижах!

А бабуня сміється тихо, вже регоче дзвінко,
Бабуню, моя дитинко, не журіться так, що
Татко не відзивається на жоден ваш клич,
Він давно вже в хаті-землі, очі склепив,
Спить під снігом білим, на нашому цвинтарі.

А героди вертепні, як і при вашім дитинстві
Кричать при брамі, вбігають в світлицю,
Хапають пампухи з вишеньками і заводять:
„Нова радість стала, яка не бувала...”

Бабусю, так само пахне ялинка, так само!
Так само смакує кутя!
Бабусю, заливайтеся сміхом, так само щиро
Як дитя, без пам’яті, безпам’яття...
Чи треба пам’яті для щастя?

Я відпустити тебе не маю сили,
Із серця вирвати гнів бракує волі,
Та, почекай ще хоть мить, не йди, мій милий,
Або крокуй від мене тихо, поволі...
Я дожену, не впаду, скажу, що треба,
Що ти почути так від мене хочеш,
Я простягну свої руки аж до неба,
І диво трапиться, як ти не наврочиш...
А якщо й так, вселю в наші душі віру,
Забуду спокій, відмовлюсь від їжі, снів,
У своїх сварках людям як знати міру,
Як вчасно вирвати з серця гнів...

Ти в мене визвала відразу
Безмежно-дикий інтерес
Я пам’ятаю першу фразу:
«Спустився янгол із небес…"

Ти в мене визвала відразу
Крутіж емоцій і думок,
А потім… згинула, зараза,
Як тільки справдив перший крок…

Ти в мене визвала відразу…

До нього вже ледве ідеш. А він - заміновує доступ.
Обличчя шукаєш, а бачиш попереду спину.
Ваш ангел маленький в кімнаті напевне загинув.
І вам залишився пасаж, в якому до відчаю тоскно.
Тут ніде вже сісти і так. Чомусь неспокійно і душно.
Тут всюди примара черствого, як біль, чоловіка,
Якому гляділа упряжку і зброю піввіку.
А він убиває любов шизофренічно-бездушно.

Напередодні впасти у крамолу,
серед речей, що дихають, як хворі,
де тільки тінь затисне напівголу
твій голос, наче зрубаний під корінь.

Незрозуміло – хто пірнув у грудень,
не ставиш ком, бо коматозний час
чіпляє собі істину на груди,
мов ордена із профілями нас.

Чагарники, пророщені у “вчора”,
рвуть на шматочки іншого мене.
І речень лики, вкутані у чорне, –
три крапки за ціною трьох монет.

Формує страх істерика і відстань
баптистських міст у милю від зими.
Напередодні утікання звідси
сліди крамоли стерти не зумів.

Травень спинився в готелі.
Знада кімнат золота.
Знову весна в Коктебелі,
Ніжить вода Кара-Даг.

Дату твого вишнепаду
Визначить червень смішний.
Влітку ніколи не падай,
День ще такий молодий.

Клей пережитого липне.
Збоку минуле відстав.
Душу порадуй у липні,
Спереду напрям. Міста...

Гупають вистиглі груші
Під співи гучні та свист.
Пиво схвильоване глушить
Втішений серпень-турист.

Вересень тіні відмиє.
Днів прохолодний потік.
Завтра - побачимо Київ,
Поїзд з Тернополя втік.

Вже завтра поїду до Львова. У русі - не нудно.
Нові погортаю газети. І згорток новин
Підкаже, що поїзд від"їде від станції буднів
Й покотиться літо сікти головешки жоржин.
Година - на каву, хвилинка - на задум про подвиг.
Хіба зупинити безпечну відраду хто зміг?
І вже не хвилює, чи поїзд зручний і чи модно
У Львові носити у зошиті спогад про сніг.

Померзнуло листя. І грудень, таємний агент,
Вишукує сліду у місті мого листопаду.
Вичікую снігу. Асфальт, як холодний брезент.
У мене, напевне, годинник вже вийшов із ладу.
Тепер розумію колишнє. Усе неспроста.
Завчила всі хиби, чому нерозгаданий ребус.
Чекала машину і все рахувала до ста...
Стою на зупинці. Приїхав останній тролейбус.

Дощ вистукує на склі твоє ім’я
Цей дощ, якому ти зрадлива
І мрія, що між хмарами, - твоя
Немов зоря яскраво так світила
В очах твоїх веселий сум заліг
Ти навіть у печаль красива
І стерти усмішку ніхто б не зміг
Знаєш, все таки щаслива.
Задумано так дивишся на скло
А у думках із вітром танцювала
Все, що в житті твому було
Лиш з ніжністю увечері згадала
На бруківці вистукуєш мелодію весни
По вулицях старих ти походжала
І леви кам’яні приходили у сни
Ти з ними про кохання розмовляла
І дощ, яки коханцем став
Все пробачав нові пориви
Він лиш ім’я на склі писав
Сумними каплями від зливи

Пішла від мене катаракта,
Тож час залазити на палю,
Тож час, як теплокровний трактор,
На керосині аномалій,
Власну свідомість розорати.

Пора!
З подвоєним азартом!

Підступна доле, підкорися
Законам бровнівського руху –
Не логіці потилиць лисих.
І чорним яснозрячим круком
З очей всевишніх напийсь сили.

З небес поради
не проси!

Хто справжнє бачить – в того очі,
Як два титанові свердла,
А не блакитна потолоча
І не байкалики без дна;
Той погляд горизонтом точить,

Завітів матір,
батько збочень...

Якщо закине хтось – цинізм,
Не розуміючи про що я.
Ну добре, а в якій ціні
Вітрець поверхневий – хрущовій ?
Він тільки й того, що б киснів,

А для Ельніньйо –
світ тісний!!!


До нілу суті крок один,
Лиш придивитись треба краще.
Бо древній долі крокодил,
Ковтає тих, хто не побачив ...
Напийсь свідомості води,

Майбутній
Крокодил!

Душа поета боїться світла –
Конвульсій червивих сонць –
Піну проміння вичерпую відрами,
А з нею і сенсу есенцію.

Вона нелогічна, адже безхребетна,
Без правди в устах та з іклами в слові
Націю вироджує, спустошує етнос –
Гордість народна, месія масований.

І, скажу я вам, любити поезію,
Як серцем в болота п’явок красти.
Смоктати губи, комодо полизані,
Щоб осідлати контрасти …

Методи? Будь-які виправдані –
Не дай тільки крові згорнутись;
Вночі з дерева кліщем випади,
Бо ж упирів від світла нудить.

Так от: в п..ду часник з його вітамінами;
Місяць хоч супутник, а то якась там зірка.
Не труїть мене кровозамінниками,
Я ще не раритет, але рідкість …

P.S.
І прошу не путати із комарами –
Їх вереском змітає вітер
І опікає вождь вольфрамовий –
Поезія ж не терпить світла!

У кімнаті слів... Анфас-
Не фарбовані ще стіни...
По кутках вібрує час
Візерунком з павутини.

По підлозі дзеркала,
Видно зір і рук відбитки...
Їх душа передала
В поштовх серця пережитком.

Сновигають босоніж
Між галактиками тлуми.
Переточений на ніж,
Крає небо болю струмінь.

Сіль чумацькa, віжки люстр.
Що зсиполася із возу,
Я зібравши, помолюсь -
Так щоб старчило на сльози...

Щоб іронії політ
Не губився з переляку -
Як нашпилені на світ,
Стегми точить андріяком.

Та попавши в зорепад
І спаливши власні крила,
Напишу не компромат
На Тебе - Небесна Сило.

23 Липня 2006

Вона танцювала у задзеркаллі
Натхненно і чисто в любові лекалі.
У вирі шаленім іскор вогню
Вона танцювала, її ж не виню.
Бо осторонь я мовчки стояла
Без звуку, дивилась - Вона танцювала,
Згорала дощенту, вкривалася ледом,
Заплющивши очі гречаного меду.
Втрачала, втрачала нестриманим бігом
Шукала розради, зігрілася снігом...
В дощах, босоного, змивши біду,
По дзеркалі збитім за нею іду.