Знати і кількість і якість
у нерозумних речах.
Перебиватися якось
з черствого хліба на чай.
Тільки не довго, не вдома
тане утомою сніг
сірий, старий і відомий
із голови і до ніг.

Німбам набавить світла
пізній шматочок сну.
Ти до ілюзій звикла,
промінь в яких ковзнув.
Не полишають біди
і не зникають рубці.
В старість свою увійдеш,
наче стріла у ціль.

З чорного неба знов капали зорі,
Плила по ньому небесна ріка.
Я придивлялась і бачила твої
Очі кохані… Без них – пустота…

Серце не знає і не розуміє,
Що не повернеш назад вже літа…
Досі кохає, забути не вміє –
Те почуття ще у ньому вита.

Віддам словам свою любов,
І `каяттям` назву `не варта`.
Щоб не шукав - щоби знайшов,
І щоб не бита впала карта.

Віддам непройденим стежкам:
Відпусту мандрів, босі ноги.
В насназі згубленим рокам
Нехай поклони б`ють пороги.

Віддам Тобі свої уста -
Щоби Твої спеклися в страсті,
Щоб затяглись ( як тромб згуста )
Дороги серця в близни щастя.

Віддам усе, що приберіг -
Щоб поділитися останнім.
Залишу біль - мій оберіг...
Від того, що не вмре кохання.

Від того, що в душі цей біль -
Вона кида слова на важлі.
(Возносячи карки будівль
З цеглин вогнетривкої краплі.)

5 Грудня 2006

Рестарт своєї долі проводжу вкотрий раз,
Complete the fifty percents… зупинка знов на Вас,
Чи то вже глюк навічно, чи вірус Ви в мені?
«Ви хочете забути?», - відповідаю, - «Ні».
Біжать, мов трафік, миті – число їх все росте,
«А як вони прожиті?» - «Не те, не те, не те»…
«Ви хочете забути?», - відповідаю, - «Ні»,
Бо Ви, хоч старі файли, та все ж таки в мені.

...І світлі вісті – на поріг.
І небо ллється у долоні.
Ти ходиш так, як перший сніг.
А кроки інших – вже сторонні.

Я їх не чую. Не мені
шукати в них тайнопис тіла.
Бо по воді і по вогні
я вже пройшла. І вже злетіла

в Твої обійми...У думки,
котрі цілують і підносять...
І почерк Божої руки
душа впізнала...

...Відбулося...

13 грудня”06

смоли-змії при білім лиці
я хотів потонуть в молоці
смоли-змії спадають з плечей
водоспадами нічка тече
гриву ніч смоляна розплела
я пірнув у безодню тепла
човен мій потонув в молоці
довго моря чекали плавці
смоли-змії торкнулись мене
і цикута хмільна не мине
і човнове стає кам'яне
плескіт весел затих між зірок
по воді перший робимо крок
і озміявши змріяний стан
чорним локоном ночі я став

біліла сорочка
просолена груба
сантьяго-де-куба
гітара пророча
і місяць на веслах
чека на нас люба
сантьяго-де-куба
і хвиля піднесла
обійми рибалки
просолені губи
сантьяго-де-куба
і хвостик русалки

Третє зречення котиться: «Ні, я не з Ним».
День, як інша зупинка, ідеш помирати.
Невідчутно старіший, П’єро, білий мім,
в іншій зоні погодній чужої розради.
Аби довше спинятись, спиватись на зло,
учепившись за яблуко пізнього літа
трохи довше за вітер, щоб далі неслось
дратівливе повернення ніби у квітень.
Крок зробити, де пам’ять — прим’ята трава.
Крім цитати, ні слова — хай тиша звикає.
Втратиш речення, решту...
Та врешті — стривай...
Це є пастка твоя, це є доля, це — камінь...

Так далеко, що аж
чути дихання в спину.
Одягає міраж
повсякденності піна.
Небезпечний цейтнот
програвати цнотливо.
Совість — шурхіт банкнот
з відпочинком у Ріо.
Очі бачать не те,
що буває в глибинах.
Так далеко Отець,
та ще далі Людина.

Третій місяць нічого не пишу,
Третій місяць в голові звучить
Одна заклята мелодія,
Яку ти виколисував руками,
Яку ти пестив, натискаючи,
То поспішно, то лагідно,
Ледь торкаючись, клавіш.
Ти вклав її ритм, її віддаленість
У мою вже тоді пусту, юну,
Повну гріховних передбачень,
Душу, чи то вдачу...

Ліків не було на той звабливий
Такт, дзвін, грім, вітер, шум листя,
Які заполонили всю мене,
Звучали - фортепіано, орган, клавесин
І сотні струнних та ударних.

Ціла осінь буяла лише в
Одній пісні, одній незримій
І нечутній мелодії.

Ти був моїм першим піаністом,
Бо перший видобув з мого тіла
Гербарій музичного звучання,
Що розлітався засушеним цвітом,
І сліпив очі сліпцям, але лунав
У вухах тих, що хочуть чути.

Зима розпалює каміни,
Тепло розхристано танцює на кістках.
А за вікном ті самі стіни -
Повалені від вітру і слизькі в руках.

Обпалені та неспалимі
Зтлівають спомини у вугликах думок.
Запалися очима в римі
"Любов" і "Кров". На черновий листок

Б`ють світла дотики нестримні,
Випалюють розшарпані рядки з вірша.
Паперу губиться невинність...
І виливається чорнилами Душа.

15 Грудня 2006

У країнська мова -
К олискова пісня,
Р оботящі люди,
А ж у полі тісно.
Ї жте на здоров’я
Н аші смачні страви.
Ц інності народу,
І жага до справи.

зима. в повітрі дзвін. зі служби люди
вертаються додому. холодно.
дивлюсь у небо, наче у вікно,
в якому намагаюся узріти,
чи дивиться на мене Небожитель,
та небожителям, напевно, все одно

а дзвін розноситься, а дзвін шумить усюди,
у серце проникаючи саме.
невже, о Господи, не бачиш Ти мене?
страшну у серці пустку відчуваю.
о Господи, невже Тебе немає?
тоді життя і смерть - то є одне.

о, як би я хотів повірить в Бога!
мій клятий розуме! о, як би я хотів
хоча б на день один з тебе зійти
і, наче голуб, серцем опростіти.
чи зможеш, Боже, Ти мені простити -
моє невір’я, смуток самоти?

легкі сніжинки кружать у повітрі
повз мене матір з дочкою іде,
а я немов на вулиці - й ніде...
мене немає, тільки ці сніжинки
тендітні, як був я, коли, холопчинка,
ловив їх ротом... в серці дзвін гуде.

стою мов стовп, не можу ворухнутись
немовби я порушив Твій наказ
не озиратись. та якби ж хоч раз
знов сльози радості на утрені утерти
і звіра сумнівів молитвою приперти
до стінки, повернуть святий екстаз!

а дзвін гуде в крові моїй, у серці...
я відчуваю днів своїх похилість.
за це велике чудо, дивну милість -
вернуть роки та стати знов дитям,
я все, що маю, Господи, віддам -
усі мої роки, що залишились!

як давно ти мені не снишся
чи то я не лягаю спати
обійшла ніч довкола...
відстань
і ніким не зігріта хата
по периметру і по колу
розставляє самотність пастки
новий рівень старого болю
нові значення слова "впасти"
розбиваю до м*яса тіло
щось червоне говорить "втрата"
а я ж зовсім не так хотіла...
ну приснися мені до завтра

На холодному склі він малює розбиту ікону.

Мов востаннє виводить старечії сивії скроні

А вона ніби плаче, і, може, він хоче вклонитись

Він малює від неволі та цвяхів розбитії руки.

Непотрібна й невчасна голгофа оце її мука.


І до болю знайома відсутність мерця у печері

І маля на руках, що засліпить, і може врятує

Ти назви, хоч назви, цю хвилину

Напиши на холодному склі цю вже вкотре невдалу ікону,

Доки хтось не зітре від нудьги і маля і сліди порятунку...

Коли дорогим серцю погано

Коли дорогим серцю погано,

Дивний шепіт по дорозі метро

Коли пече в легенях від повітря

Дихати так легко і летиш...


Коли дорогим серцю погано,

Я закину змія в небо, попрошу

Тримати крила, дорогі моєму серцю....

Колись вас носив

Лелека, а може ви самі


Навколо шматочки крил та пір'їн під соусом

Туманом покриті, легкою димкою

Лірика від болі не стане спасінням

Блюз передчасний не стане посланням

Коли, коли, дорогим серцю погано...


Носив під серцем, нитки голосу

Носив під серцем вітер, листя голосу

Осіння мелодія вальсу тутешнього

Світлого, тихого, голосу, голосу...

Лежиш у білій келії

Крила поволі і скальпелем

Завжди просив, щоб повільно

Кожен їх порух такий невдалий

Жоден мотлох не накриє ляльку

Кожна зморшка -- не твоє обличчя

Завтра. Закрию очі.

Ніч надворі.

Крила. поволі...

Крила. поволі...

поволі...

Біжить стежина та й біжить,
Там де замети сніжні й білі,
Де ліс замріяний стоїть,
Де ще ростуть ялинки милі.

Там де струмок під снігом спить,
Де чарівні стоять Карпати,
Біжить стежина та й біжить,
Неначе хоче показати

Величність сяючих снігів,
Струнких смерек розкішну вроду
І неба дивну прохолоду,
Блакитний погляд чистих днів.

Струнких смерек співучий край
В красі та щасті розквітай!

Вже тане сніг, вже тане сніг
В проміннях сонця золотого
І кличе в мандри шум доріг,
Бажанням вічним до нового.

Там на дорогах весняних
Блакитне небо розквітає,
В проміннях сонця золотих
Серця та душі нам єднає.

Крізь неосяжну даличінь
Весна спішить в зелених шатах,
Під нею пишний білий кінь
У золотих летить дукатах.

Вся збруя сяє та горить
Від діамантів розмаїтих,
Весна, весна до нас летить
В хмаринках золотом розшитих.

На селі горілку п’ють,
Пивом запивають,
До куми гуляти йдуть,
Ще й пісні співають.
І співають цілу ніч –
Ніколи лягати!
Про козацтво та про Січ,
Як тут можна спати.
За козацтво вип’єм ми,
Та й по повній, друзі,
Їдуть, їдуть козаки
Аж луна у лузі!
Будуть, будуть козаки
Знову панувати,
Про країну та народ
Будуть добре дбати.
Будуть, будуть козаки,
В рідній Україні,
Бо набридли вже давно
Нам обличчя сині.
2004р.

За обрій сонечко сідає,
Спадає літня спека дня,
Край неба в хмарах догорає
Червона смуга вогняна.

Дарує вечір прохолоду
І ніжну пісню солов´я,
І відпочинок й насолоду
Які бажала так душа.

Зітхає вітер тихо в листі,
Тополі мріють в небесах,
Про їхні думи світлі й чисті
Співає пісню дивний птах.

І знову ти мовчиш,
Ледь тріскають крижини,
Байдужості вуаль
Спустивши на чоло.
Безмежне каяття
Великої провини.
На щастя чи на жаль,
Минуло, що було...

Ридає срібний день
Рожевими дощами.
Розгублюється час
В країні сновидінь
Кохаються думки
На сонці до нестями.
І падають на нас
Сплетінням янь та інь.

О! Знову ти мовчиш -
І душу мою краєш.
О! Краще б ти розбив
Словами мідний гріх.
Я зрадниця! Скажи -
Адже ти добре знаєш,
Що сон мене згубив,
Увівши в сад утіх.
10.05.02

В маршрутці товканина,
Притис Твої сідниці.
Між нами лиш тканина,
Штанів, трусів, спідниці.

На дворі страшна спека,
В маршрутці люди мліють.
Ти теж така гаряча,
Ще й вушка червоніють.

Ці ями на дорозі,
То вверх, то вниз, благаю!
Я ніц зробить не в змозі,
Й Тебе вже підпираю.

Я не забув про сором.
Та й якось не культурно…
Все добре. Ти всміхнулась,
Через плече: Бон жур но…
11.06.2006

Чуєш, рідний?..Голоси
вже сплітаються в хорали..
Небо мліє від краси.
Із глибин ростуть корали.
Море дихає теплом.
Сонце мружиться від блиску.
Біль розкришується склом,
не витримуючи тиску.
Підставляючи щоку
для ударів і покути,
я стояла у вінку
із містичних квітів рути.
Сум від себе відвела.
Як могла...Як тільки вміла.
З життєдайного тепла
проростає квітка біла.
Два магічні полюси
перехрещують дороги.
Чуєш, рідний, голоси?
Це космічні діалоги.

11 листопада”06

впала як тінь на пісок
сукня
б'є кастаньєтно висок
сутність
і у вологім піску
перса
на дерев'янім містку
п'єса
сукня на морі твоїм
скресла
нас понесли за буї
весла

зима вдягнулася в депресію
й почала плакати дощем
і світ сприймається як версія
одного з вимірів проблем
сніданок, кава і маршрутка
передбачаються святА
і знову в серце купа трутки
і знову маска і сміття
прокурю вечір до нестями
розберу ніч на вітражі
я замерзаю між
дощами
і світла дотики чужі

візьми мене в свої обійми ніч
і повплітай зірки мені в волосся
побудь зі мною хвилю віч на віч
щоб плакати самій не довелося

Де Ти була..? Коли розпавшись на краплини,
Мене збирали руки самоти.
Коли від порожнечі пласко для судини,
І відчаї розхитують мости.

Цих уст, мов жал, торкалися ікони,
Шмагали олівці паперу білизну...
Та барабанні вибивались перепони
На колобіг вказівок та зі сну.

Думки Тебе похоронивши воскрешали,
І перемотували власний плин знова -
На атом не доводячи до шалу,
На мить не зупиняючись в словах.

Мої молитви зліплені зі серця,
Твоє мовчання - цівка у спині...
Я розпинаюсь знову... І в люстерці
Ховає тиша перехожі дні.

20 Липня 2006

Ти погадала мені на руці.
Сказала, що в мене коротка
Інтелектуальна лінія
(Ха, здивувала!).
Загнала в глухий кут.
Я не знав що відповісти,
Бо так воно і є.
Ніде правди діти.
Логічний вивід,
Навіть без гадань усяких.
Та про тебе вже мовчу.
Я ж не Андрухович,
Щоб засуджувати інших.
Точно можу сказати
Лише про себе.
Так-от,
Загнала в глухий кут,
І себе також,
Бо я відповів:
«Інтелектуальна лінія
На руці коротка,
Зате з іншим пощастило!»

Подаруй мені останні квіти
цього літа.
Принеси мені бездумні ночі,
коли захочеш.
Обіцяй мені весну, ще й ранню –
таке бажання.
Обійми, зігрій мене зимою –
самим собою.
Закричи й застав мене радіти –
віддячу літом.
Помовчи, тримаючи сльозу гарячу, –
сповна віддячу.

Відчуваю: вросла у роль
п’яна осінь.
Світ, як голий стоїть король,
слова просить.
Повертати чи вліво, чи впра...
Хто підкаже?
Навигадував безліч правд
долі вражій.
Кроки-крики круками скрізь
не скресають.
Має простір кульгавий вісь
аж до Раю.
Дочитати рядок один...
Ґнотик гасне.
Спомин, наче ковток води,
передчасний.
Загубили і слід і сад
в падолисті.
Чуєш, час повертать назад
з хибних істин?

Ти повертаєшся, оберти робить земля — осягай.
Бачиш сузір’я дозріли чужі та вітчизни.
Пам’ять, як краплі дощу чи як крапельки крові.
Нехай
Падає сніг — незагублений, радісний, чистий.
Так, наче люди, що падати вчаться і вчасно впадуть.
Поночі буде і спрагло, і клітка для листя
не затріщить.
Намалюю мовчання, продовження, путь.
Тільки пробачення — із нефарбованих істин.
Ти обертаєшся, соняхи сонні кружала — на схід.
Тихе болото.
Навіщо такому нечисті!..
Бачити кавову гущу і знати про шахи та хід.
Більше нічого.
І ти...
Заблукала у місті...

Коротке літо – в стиглій аличі
Як парашути піною морською.
Чому палає у легкій оскомі
Цілунок тінню на твоїм плечі.

Ти як земля. В загойданій омані
Вітрами трави дзвонять як кришталь.
В душі – дощі. В руках твоїх – скрипаль,
Як дотик віями, уранці, у тумані.

Я відірвусь від плоті і планети.
Поглину вглиб засмаглої землі.
За крок від літа. В сутінках імли.
Зі мною – ти. Але насправді: де ти?

Золотавовечірні озвуться дощі
І поріжуть метал островів передніччя.
Закривавлений лист упаде на обличчя
У прощальній жалобі в осінній душі.

Озирнеться і ніж, й у калюжі впаде.
В міріаді оцій – океани свічада.
Металевий той дощ буде ніччю звучати
Й коли місяць блідий до води підійде?

дібрала якісні нитки
підрахувала їх необхідну кількість
пригадала узори за якими будемо жити
і все задля того аби був гарний светр
можливо що й вишита сорочка
тільки чому мені й досі пригадується мить
коли ти одягла мені своїми натрудженими руками
уперше стало так затишно і моторошно
чи це справді усе це для мене?

Я жив тоді – краплина на стеблі,
Де сніг Карпат – в полоні кришталевім.
Вона – із грані й подиху землі.
Сади довкола – вічні акварелі.

Мій сніг Карпат – краплина у руці.
Твоє ім’я – потоки і заграви.
Чи буду я зі сріблом хмари цим
Твоя краплина, що вколише трави?

На брюках неба – пояси доріг:
Літак зі срібним попелом на крилах.
Весна прийшла й пелюсткою згоріла
Як тіло ранку. Як прощальний сніг.

Якщо колись до тебе не прийду
І не торкнуся крилець стоголосо, -
Забуду я зволожене волосся,
Пір’їни рук на вранішнім льоту.

Мої дороги - за дощем доріг:
Крилом своїм торкнися металевих.
У ніг твоїх поснули мужні леви.
А мій літак - пелюсткою до ніг.

Ти малюєш на вікні
Мій настрій усміхом весняним.
А вітер наспівує пісні,
Такі смішні, солодкі й п’яні.
Хтось загубився у своїх думках,
Хтось думає про вічність світу.
А день купається у снах,
А ніч сміється так відверто.
Стирає межі почуттів
Бурхливе море хвилею своєю.
Й бажання диких відчутів
Так заховалося під тихою зорею.
І мить запуталась в волоссі -
Згубилася вона у снах,
Сховалась мрія у колоссі,
Щоби не плутатись в думках.
Лиш усміх, мальований тобою,
Огортає радістю в печаль,
І гріє серденько зимою,
Й стирає мій вчорашній жаль.

цеглинка тулить до цеглинки
з обвітреним лицем будинки
сальсує листя карнавал
то осінь пронеслась учвал
пісок усе пісок і порох
і листя під ногами ворох
і банди псів шукають сук
гітари тихий тихий звук
світить кому гітарні рани
і сумно тут без Адріани
від пива просихає тара
і замовка моя гітара
іду по вулиці самотній
то й що коли в бандані модній
кому світить бандери рани
коли нема тут Адріани
гірка була сьогодні кава
загусла в горлі чорна лава
солона ніч прогірклий ранок
гітару чуєш Адріано?

Я після себе певно щось залишу,
Можливо слід у небі, може тишу,
Чи просто кола в дзеркалі ріки,
Чи попрощаюсь помахом руки
І більш нічого не лишу на згадку.
(Візьму з собою і візитну картку
Душі своєї, й серця телефон...)
Натисну "стоп" - старий магнітофон
Помре раптово на високій ноті,
Динаміки затихнуть у скорботі;
Й лиш у вхідних заржавілих дверей
Тихенький плач почується з грудей.

14.12.2006

Побачив правду,ту,яку шукав роками
І відсахнувся...Ні, це не вона!
До неї бридко доторкнутися руками,-
Якась змертвіла зверху і до дна.

А інші її хвалять і голублять,
Та щиро так, що за версту смердить.
І, мабуть, поцілують і полюблять...
А я її не можу полюбить!

17.03.2005

Це не перина з пуху,піря,вати,
Це не промінчик сонця у вікні.
То є брудний асфальт утрати
Зі сріблом сліз на чорнім полотні.

Твій голос знов у далині,
Його я чую, а ти ні,
Бо ти згубилася нажаль,
Залишила мені печаль.

Я день за днем дивлюсь у очі,
Бо відповідь побачить хочу,
Яка в мені розбила горе,
А серце затопило море...

І тут останній день минав,
Тоді себе в тобі сховав,
І стала ти немов кришталь,
Неси мене моя печаль...

неймовірно уявити світ
у якому зникають фарби
безглуздо будувати хату
з вікнами не в садок
опинитися далеко за виднокраєм
і не стати щасливим
затамувала подих крапля
падаючи на твою щоку

Прокидайся дівчино,
Розчеши свої коси,
Хай обличчя умиють
Літні вранішні роси.

Краплі сперми моєї,
Що засохли на тілі,
В зайцях сонця завмерли
Ніби родимки білі.

Ех, як добре прокинутись
Поруч з файною пані,
З якою вовтузились,
Потопали в коханні.

Займались любов`ю,
На свіжому сіні.
Під запах природній,
Під звуки тваринні…

Я був там недавно.
Вже нема тої ферми.
Моє тіло й душа,
Пригадали, й завмерли.
11.10.2005

І
Важко, вертаючи додому
під самий ранок,
знайти слова.

Важко, викліпуючи втому,
шукати гроші,
яких нема.

І відчувати як судомить
тремтячі пальці
сосок дзвінка...

Я прошу
тебе, кохана, о не злися -
на серці туга!
Я прошу
тебе, кохана, усміхнися -
у всіх так бува!

Не хочеш
аби я з горя застрелився,
аби нагло вмер?!
Відкрий же
скоріше двері
і не питай де був я дотепер!

II
О, поглядаючи на мене
безжальним зором
кохана знай.

Я повертаюся до тебе,
і за для тебе,
але вважай -

в разі якщо не впустиш зараз
я піду ще раз,
і ще не раз.

Я прошу
тебе, кохана, не журися -
на серці туга.
Я прошу
тебе, кохана, усміхнися -
у всіх так бува.

Не хочеш
аби я в горі утопився,
аби нагло вмер?!
Відкрий же
скоріше двері
і не питай де був я дотепер...


2000

Тепла ванна
Зимній вечір
"Це ти кохана?"
Цілуєш плечі.

"Іди до мене,
Води не бійся,
Одежа висохне."
Сміємся…

Холодна постіль,
Пекучий подих,
Умить палає,
Коханням чистим.

Злились докупи,
Смакує тіло.
Цілунки всюди.
Ласкаво-ніжно.

Спітнілі вікна,
Щасливі двоє,
Лежать в обіймах.
Так добре…

о, прекрасна і дивна сеньйоро!
щем і біль оповив моє серце.
ти танцюєш, легка і прозора,
вальс останній у парі зі смертю.

ти побачила зернятко правди,
і тепер не забудеш ніколи
рухи страшного вічного танго,
танку з запахом матіоли.

ах, прозора моя сеньйорито!
на губах грає болісний усміх
в інший вимір ворота відкриті
із цієї самотньої пустки.

ти не гнешся, пливеш гонорово
і метелик спідниці яскріє...
тож танцюй, не збивайся, сеньйоро -
не пробачить помилки надія!

тож танцюй - із собою в двобої! -
повна грації дикої лані...
а давай утечемо з тобою
від холодної смерті - в кохання?

звук гітари як бій сердечний
сила духу спиняє сльози...
я подам тобі руку гречно
ми підем вдалечінь - крізь грози...

Якими словами, якими забутими текстами
Мені відправляли «за спокій», мене відправляли на силос.
Слів глупа, сумна кібернетика сексом і секстами
Продовжує сухо поститись, проситись на стилос.


Якими ділами, якими безмежними вчинками
Рантьє із кісток поцінує… мене зацілує косою?
І винно-музичними, повними квартами, квінтами
Вже інші ввійдуть у конфлікти з самими собою.

14.12. 2006 р.