Я повія, бо я свята
Я народжую ніч і вбиваю
І мої полуничні вуста
Своїм словом невинним карають.
Я жебрачка, бо гроші є
Й роздаю я своє багатство
І життя кольорове моє
У халупі, немов у палаці.
Я за гратами, бо вільна я
В мене руки, бо в мене є крила
Під ногами земля, бо моря
Помагають плести вітрилам.
Я цариця, бо я проста
Я у сукні, бо я у лахмітті
Промовляють німі вуста,
Що все вмерле умить розквітне.
Я богиня, бо я лиха,
Я розлючена, бо я сміюся,
Я свята, бо є два гріха.
Я смілива, бо я боюся.
Вмію я народити вогонь,
Бо я знищую його на попіл.
Я торкаюсь невидимих скронь,
Бо мені невідомий той дотик.
Я важка, бо я вмію літать,
Я на дні, бо я високо в небі,
Я все бачу, бо очі сплять,
Я танцюю в безлюднім степі.
Я померла, бо я жива,
Я ненавиджу, бо я кохаю,
Я повія, бо я свята,
Я самотня, бо я безкрая!

Мій душовбивчий друг,
Терзай безжально мої груди!
Мечем рви серце, хай в огні згорить!
Мені байдуже… Хай затопчуть люди.
Ґвалтуй мене в багні,
Не залишай спочину.
Ховай мене в весільному вбранні
в труні…
Мов непорочну і малу дитину.
Хай ворони викльовують,
давно вже мої виплакані очі,
Думки стискає терновий вінок,
Вкриваючи безглуздям до півночі.
Гори в огні! Палай у глибині!
Зійди, мов зірка в небі
не діждавшись СХОДУ
На грудях випали тавро мені,
Стопчи в багні!
Та закарбуй на серці НАСОЛОДУ,
Яку ніколи не продам тобі,
Мій душовбивчий друг, -
СВОЮ СВОБОДУ!!!

Ти просинаєшся зранку,
Як завжди, спішиш на роботу.
Готуєш на кухні сніданок,
Лишаєш в нім частку турботи.

До кожного мила й привітна,
Для кожного слово знайдеться.
І ласка твоя материнська
У серці теплом відгукнеться.

Не просиш взамін подарунків,
Коштовних прикрас чи каміння.
Лиш краплі уваги й любові
Оживлять надії насіння.

Надії про щастя жіноче,
Про ніжність палку й незрадливу,
Повагу дітей й чоловіка,
А ще – про велику родину…

Не все, що хотіла, збулося,
Не все, про що мріяла, сталось.
І біль, і печаль, і образи
У коси життя повплітались.

Пробач за недоспані ночі,
За втому, за сум у очах, за нерозуміння.
Низький уклін Тобі, мамо,
За мудрість твою і терпіння.

Соленый воздух города ,
Вечерний полумрак.
Зачем искать без повода ?
Наверно просто так.

И может где-то в сторону
Исчезнуть и не ждать .
Зачем ? Ведь просто холодно
Кого-то узнавать.

Звуковий розпис твого відношення
Проявляється у мені щогодини за планом,
Будеш чи ні робити жертвоприношення,
А здається для мене це буде за дармо.

І останнє лише у просвітленні
Від близької втечі з сьогоднішнім,
Але висновки надто не втішливі,
Щоб розквітнути ними пригоршнями.

Тіні перехрещені на стінах,
Одяг заховався по кутках,
Мої руки на твоїх колінах,-
Сором розчиняється в очах.

Хвилі кіс розкинулись на плечі,
Я твою красу очами п"ю.
Знов кажу якісь банальні речі -
Щось на кшталт, що я тебе люблю.

Ти ж мовчиш, прекрасна і наївна;
(Може вперше ніч отак п"янить?)
Відчуття такі немов царівна...
А що вранці? Сліз не зупинить?

Ти пробач... - А раптом не кохаю?
Нащо ж тóбі душу так бруднить?
Краще обніму й заколихаю...-
Вранці темінь очі не сліпить.

* * *
Осіння осінь. Осінь восени.
Холодний дощ сумних думок і віянь.
Я вже не ти і більше не вони.
Блідий жебрак, із кошиком для мріянь.
Я набродив два кілометри див,
Я бачив птаха, Синього й не дуже.
І снігові вали, і зграї злив -
Я все лишив, і світ новий подужав.
Моя печаль торкається небес.
Я вийшов в небо, щоби повернутись
Старий жебрак із вавилонських мес,
Що йшов собі, та й так не зміг запнутись.
Моя хода дорівнює вікам.
Моє вбрання ще бачило рід Ноя.
Мене ударив по обличчю Хам,
Та я ішов, не відаючи горя.
І буду йти, мій Рим уже не мій.
Тому немає часу зупинятись.
Я зупинюсь лиш на святій землі,
Та чи я зможу вдруге розіп’ятись…

Давайте ми станемо всі в хоровод,
Хай пісня злітає до синіх висот!
По колу, по колу, таночок поплив,
Сплітаймо віночок із наших голів.

Вогні веселкові сіяють з небес,
Пливуть видноколи у дзеркалі плес,

По колу, по колу і ліс закружляв,
Це наш хоровод увесь світ об’єднав.
Хай літепло нас понесе до зірок,
І сонечко стане із нами в танок!

По вічному колу іде хоровод,
Лиш той, хто танцює, не знає турбот!

– Туп-туп!
– Хто там ходить,
Хто малину переводить?
Поламав гілки зелені,
Зараз матиме у мене!

– Туп-туп!
Не злякались!
За кущами заховались!
Це ведмеді завітали,
Повні кошики набрали!

– Туп-туп!
– Хто в малині?
Бачу очі карі й сині.
На оцих ведмедів диких
В мене дубчик є великий!

Гей, ведмеді, йдіть до хати,
Дайте ягід скуштувати!

Мне хорошо без тебя.
Нет, без тебя мне прекрасно!
И эти улицы вновь
Так улыбаются счастьем,
И этот дождь для меня
Не замышляет убийство.
Хоть я ушла от тебя –
А это мило… и низко.

Мне хорошо без тебя.
И даже больше – ПРЕКРАСНО!
С другим считаю года
И умираю от страсти,
С другим испитую боль,
Ее пускаю все ближе…
Я полюбила любовь
И не вернусь падать ниже.

Душа поэта вся чиста –
От первой
До последней строчки.
Он не напишет слово «да» там,
Где поставить надо точку.
И он живет как человек
Которому давно за 30-ть.
И он бы был сейчас женат,
Но нету времени.
Привычки…

Да, он привык гулять один
По темным улицам пустынным.
Его домой не кто не ждет.
Зачем куда-то торопиться.
И он идет замедлив шаг,
А по дороге пишет он то…
То что потом сожжет,
А пепел по земле рассыплет.

И снова муза посетит,
Шепнет ему на ухо что-то.
И снова лягут на листок
Рифмованные строки!

Говорила мама мне:
« Учись, сынок! ».
И кивала голова моя в ответ.
А теперь,
Я словно с клена сорванный листок
И куда меня несет
Один лишь ветер
Знает.

Мама, ты как всегда была права.
Я часто попадал на твои слезы.
Плакала ночами
Не от счастья, не от горя.
Просто было стыдно за меня.

Но года прошли –
Теперь я стал взрослее.
И ты больше не краснеешь за меня.
Только иногда ты вспоминаешь
Мои юные,
Школьные года.

Мне уж скоро будет 30-ть лет,
А ты все еще
Завязываешь мне шнурки « на бантик ».
Я и сам бы мог,
Да ты меня так любишь,
Что просто не даешь перетрудиться.

А на счет шнурков –
Так это просто шутка.
А если по серьезному –
Я тебя люблю.
Кто еще меня научит
Как быть честным человеком,
И то, как мне не впутаться
В не добрые дела?!

Нічних тіней мовчання,
Шелест світлих мрій,
Теплого вітру зітхання,
І там, далеко, прибій...
Десь заховалось у тиші
Безладдя моїх думок,
Я їх, нащадкам залишу
Якщо це дозволить Бог,
Я їх посію у полі
Можливо вони проростуть
Можливо комусь у неволі
Підкажуть правильну путь
Можливо стануть для когось
Як темної ночі маяк
Що вкаже вірну дорогу
І буде, як Божий знак...
Залишу я їх при дорозі
Нехай бур'яном поростуть
Можливо тому, "хто в Бозі",
Вони все ж укажуть путь...

Усе заплуталось, не можу,
Посунути цієї скелі,
Щоб зрозуміти Волю божу,
Вивчаю тріщини на стелі.

І я один, і в серці попіл,
Сказати, пересох язик,
А в думці, тільки сум і клопіт
Ще до якого я не звик.

Крокує місяць ночі шляхом,
В повітрі мрії шелестять
І вражений душевним крахом,
Страждаю, і неможу спать.

Що ж, пройде час, він все розсудить
Розставить все це по місцях
І забере з собою страх
Що по кутках кімнати блудить.

І попіл дасть нове життя,
В моїй засмученій оселі,
І вже не буде вороття,
Та будуть тріщини на стелі..

Він спустився з Небес
І вдарив боляче,
Я помер, і воскрес
Прийняв удар стоячи...
В його дивних очах
Страх і бажання
В його ніжних руках
Мої сподівання...
Я віддав би усе
Щоб торкнутись тих рук...
Це шаленство, несе
До кохання й розлук...
Я віддав би життя
І в обіймах помер
Там би мав укриття
Решта б, з пам"яті стер...
Янгол мій, ти з'явись
Забери це безсоння
Бо так зорі зійшлись
Й знаки доль, на долонях...

Ішли дощі, густі сумні дощі,
Можливо, все останні і тривожні.
Приснився дивний сон мені вночі,
Що стали ми з тобою такі схожі.

Твоя рука лежала у моїй,
Ти поруч йшов так тихо, так несміло.
Десь вдалині співали солов’ї,
Вечірнім жаром небо ледве тліло.

Я чула ніжний дотик на щоці
Й палке нестримане дихання, ритм серця.
До тебе рвались всі думки мої,
Як з клітки вільна пташка рветься….

Аж я на мить забула, що це сон,
Що солов’ї давно вже відспівали.
І тільки дощ все грав мені мінор,
Й мої примари в такт дощу зникали.

Я краду у долі хвилини
І складаю в години кохання.
Прислухаюсь до звуків машини,
А у відповідь тільки мовчання.

Відчуваю, що ти не приїдеш –
Знову справи, а може родина.
Мої сумніви швидко розвіє
У чеканні завмерла година.

Від цигарки попіл спадає
На холодні від вітру долоні.
В тиші різко дзвінок пролунає,
Де й поділися сльози солоні.

Ти на іншім кінці телефону
Робиш спробу сховати провину.
Повертаюся мовчки додому –
Не потрібно шукати причину.

Я тебе ні про що не спитаю,
Я не в праві просити пояснень.
У години мовчання складаю
Всі слова, що позбавлені значень.

Ти мені колись наснився,
Наче принц на білому коні.
Із серпанку ночі народився,
Виростав із променів зорі.

Спати клав тебе не раз світанок,
Колискову день співав тобі.
Тихий вечір був для тебе ранок,
Просинався ти в моєму сні.

За сестру була моя уява,
Рідним братом був тобі мій сум.
І щораз у сні твоя поява
Сплетена була з нелегких дум.

Був мені розрадою для серця,
Втіхою в моєму небутті.
Розбивав мій біль на дрібні скельця –
Так не люблять в справжньому житті.

Ти мені колись наснився,
Розчинив себе в моїй журбі.
Серед мрій дівочих загубився,
Залишивши спомин по собі.

Коли ідуть дощі,
А небо ховається в хмарах,
Зринають з глибин душі
Спогади наче примари.
Про те, чого не було,
Чому не судилося статись.
Якби ж воно не могло
Ніколи у серце вертатись.
Втрачений блиск очей,
Цілунків жагуче бажання,
Недоспаних літніх ночей
Не верне ніяке благання.
Образ вже як не було,
Нема для них місця у серці.
Рук твоїх рідних тепло
Спомином ніжним озветься.
Думки, неначе кинджал,
Ранять, проте не вбивають.
Днів шалених запал
Вони, на жаль, не вертають.

Крылья я подниму, как орлы полечу.
Понесу Твое знамя. Исполню
Все, что скажешь мне Ты.
О Тебе расскажу, только Ты меня духом наполни.
Открывай мне глаза, обнови меня в Силе.
Приходи ко мне снова и снова.
Я Тобою живу.Я Тобою дышу.
Назови меня Именем новым.

Ваша осінь не дружить з моїм зачарованим літом,
Вам би – в тінь, а мені...
А мені до лиця тільки спека.
Срібний лицарю, як Вас могла я, скажіть, розлюбити,
Загубити і з іншим ліпити на ревнощах глеки?!

Що Вам осуд людський, як любов обира не за віком,
Як не гояться рани з тавром наболілим РОЗЛУКА?
Не затримуйте щастя, а будьте мені чоловіком –
Ось, візьміть, пропоную нахабно Вам серце і руку.

Хай же осінь дощить, наді мною – безхмарні простори,
Ваші руки холодні, та, знаю, насправді голодні –
Ви без мене – один, ви ж без мене – самотньо-самотній?
І ховає Ваш сум попід хвилями мертвеє море.

Більш не хочу, не буду і врешті, повірте, не можу
Я без Вас засинати, закутавши серце в оману.
Не журіться, благаю, що ми по роках так не схожі,
Придивіться, послухайте душу: я – Ваша кохана.

Не кажи нічого, я знаю.
Вже вібрує незручністю тиша,
Ріже очі, серденько крає.
Отже, скоро мене ти залишиш,
Отже, скоро кінець розмаю.
Обійняла за шию тиша,
Стисла так, що й кричати несила,
Отже, скоро... Покинеш, лишиш.
...Я давно вже тебе відпустила,
Розумієш, бо я - кохаю...

Я в перший день безглуздого чекання,
Травила душу, зірвану з хреста.
Немає сліз,якщо нема страждання,
Немає слів,якщо тебе нема.

Цей день,мабуть,останній...більш не буде,
Не буде сліз, розбитих почуттів.
Забудь мене і я тебе забуду,
Щоб ти мене ніколи не зустрів.

думки своїми згадками тривожать,
Приємно або боляче тобі...
Забути твої очі я не зможу,
Залишив ти себе в моїй душі.

Шпалерами тягнуться сонні дерева,
А сон кипарисів розтоплює дощ.
Нам в цьому житті вже нічого не треба
І я непримітно торкаюся неба...

В тумані думок одиноко кульгає
Наочна ілюзія радісних днів.
Ми в цьому житті ще нічого не знаєм,
Бо сон кипарисів крізь сонце летів.

Оаза культури-така непомітна,
Що просто не віриться в чисте життя.
Ми в цьому житті все кидаєм на вітер,
Бо сон кипарисів-це біль каяття.

Усе розгубилось,неначе проміння
І час зафіксує людські почуття.
Я буду кидати у небо каміння,
Бо сон кипарисів-це моє життя.

За холодом холод.
За инеем - лёд.
Где твои краски, сентябрь?
Где ты сам?
За дверью стеною
Глухою встаёт
Колючая мгла:
Зима.

Падає сонечко у спориші,
Вітер читає наші вірші,
За пів секунди до вічного сну
Котиться, котиться камінь з душі...

Шлях перетнула чужа колія,
Шкіру міняє доля-змія,
Перечепившись об новий рядок,
Все повертає на круги своя...

Та не пускає отруєний світ -
Цій павутині тисячі літ
Тих, хто її розірве тятиву
Може, чекатиме новий політ...

Висихає глина під руками одного Творця,
Світ такий великий, що нема ні краю, ні кінця,
Я такий маленький - переплутав не свої шляхи -
Тільки зовсім не про те весела пісня ця.

Нові перехожі переходять через ці мости,
Безкінечно пишуть і лишають на воді листи,
Забувають рими, відбивають відчайдушно крок
У своїм смішнім бажанні хоч кудись дійти.

Я у їх отарі як паршива і чужа вівця,
Той, хто це придумав - просто ловить рими на живця,
А я собі знаю поспішаю, добираю слів -
Тільки зовсім не про те весела пісня ця.

Цілував мені пальці ніжно,
Обіймав й притискав до серця,
Говорив щось смішне і грішне,
Ніби сипав в солодке перцю.
Огортав у шалену тишу,
Чарував мені зорі й вишні,
Брав в долоні обличчя квітку,
Пестив тихо і так неспішно.
Розгортав і читав, мов книжку,
Кожна фраза - з подвійним змістом,
Був Гольфстрімом в моєму морі,
Вправним гідом нічного міста.
Розчиняв мене в своїх росах,
Оживала і знов тонула...
Мій Королю, Липневий лицар,
Сподіваюсь, і я у Вас була...

Кохання вбиває,
Кохання болить,
Воно заставляє помилки робить.
Кохання не вічне,
Кохання мина,
А потім лишаються сльози й зима.
Кохання – могила,
Кохання – тюрма.
Кохання – це щастя,
Кохання – біда.
Кохання обдурить,
Кохання мине
І потім ніхто не врятує тебе.
Кохання зрадливе, як чорний шаман.
Пильнуй, стережися, бо вип`єш дурман.
Кохання вбиває,
Кохання мина.
Кохання – це щастя, а потім біда.
Кохання обдурить, як чорний шаман.
Пильнуй! Стережися!
Бо вип`єш дурман.

Якби воскрес, коли б ожив,
то б вдарив громом:
- Хто тобі вуха завощив,
іще живому?!

Якби воскрес, якби устав,
дощем заплакав:
- Хто тобі очі зав"язав,
гіркий сліпаку?!

Якби ожив, коли б устав,
зотлів би в слові:
- Хто тобі рот задратував
по саму совість?!

Та не встає. Не воскреса.
Лежить у вишнях.
І судить нас на небесах
судом всевишнім.

Дорога додому,
де ти - тільки гість.
Дорога додому,
де ти - тільки вість
із білого світу
про білі світи.
Дорога додому -
іти - не дійти...

Дорога додому,
де прізвище роду
написано біло
на чорних хрестах,
де ймення батьків
оживає в устах
тіток і вітрів...
Дорога додому
із білих світів.

Дорога додому -
в коліно чорнозем.
Дорога додому -
по генах Чорнобиль.
По серце - сніги,
по зіниці - зима...
Дорога, дорога -
і краю нема.

Карпати. Літо.
Гомонить вода
В потоках чистих.
Доли смерекові.
І я ловлю себе
На думці і на слові,
Що світ уже не той,
І я уже не та.
Лиш тихий біль
За баченим і втраченим
Смутить моє чоло,
Та серце веселить:
Від втрат гірких
Стаєм ми часто зрячими,
І воду п'єм живу
з того, що нам болить.

Марчіє день. Скидає сутінь льолю,
щоб йти по бурчаку по насолоду в ліс.
За овид копотиться вітер з поля,
рахманно небом котиться Великий Віз.

Вдуває час в зажури жоломії
пташину душу, плаче цвітом дикий сад.
В журавах очі росам тужавіють,
заповнюючи космос. Плюскіт зір невлад.

Стоять атлантами дуби дебелі,
підперши спинами опалі вії сну.
Від закутків галактик і до стелі
розстелюють думки осяжність мовчазну.

Земля і Всесвіт у цупких обіймах,
одне від одного ховають власне "Я".
І дим з осель рушає в мандри стійма -
ген тягнеться за Віз Великий колія.

1 Червня 2007

Твої очі - колір неба грозового,
А погляд так по осінньому сумний.
Зустрівши тебе на порозі дня нового
Я говорю собі що ти не мій, не мій...
Уста твої - троянда нерозквітла,
А посмішка завдає пекучий біль.
Любов моя до тебе - чиста й світла,
Але я тверджу собі, що ти не мій, не мій...
Я так хотіла зненавидіть тебе -
А на томість ще більше покохала.
Я так хотіла забути про усе,
Та знов і знов до спогадів верталась.

Засміялося небо
Так сильно аж до плачу
Весь мокрий від жартів природи

Если новый день
тебе не принесет удачу,
и если кто-нибудь
напомнит тебе об этом –
улыбнись и скажи:
«Это судьба такая,
и раз, в тысячу лет,
нам от нее никуда
не деться»!

Раз в тысячу лет
выпадает орел а не решка.
Раз в тысячу лет
разбивается хрустальная ваза.
Раз в тысячу лет
выпадает слово из песни.
Но… но каждую зиму белый снег.

Если желтый дым
собой закроет летнее солнце,
И если березу сломает…
Сломает осенний ветер.
Если взмахнув крылом над морем
на юг улетят перелетные птицы,
то, может быть, это любовь.
Ну а может быть
Что-то другое.

Раз в тысячу лет
Выпадает орел а не решка.
Раз в тысячу лет
разбивается хрустальная ваза.
Раз в тысячу лет
Выпадает слово из песни.
Но… но каждую зиму белый снег.

Коли до вас додому привозять холодильник,
Дивіться, щоб коробку ніхто не викидав.
Коробка прямокутна, картонна і квадратна,
І кращої хатинки ніхто не будував.

В одній стіні широкій прорізуєте двері,
А спереду віконце і збоку − про запас.
Сідаєте на стільчик і гарно вам в хатинці,
Бо там ніхто на світі не потурбує вас.

Коли приходять Саник, Вадимко і Маринка,
Даєте їм шпалери і ножиці свої.
І дім ваш розквітає, яскравий, як картинка,
Або театр ляльковий чи навіть пост ДАІ.

Він схованка і башта, і терем, і в’язниця.
А уночі у ньому дрімає ваша киця.

Тато працює.
Комп’ютер ввімкнув,
Кави узяв
І про мене забув.

Мультик скінчився,
До тата − не йди.
Сумно тиняюсь
Туди і сюди.

Потім рішуче
Іду в кабінет.
Там викриваю
Скандальний секрет:

Тато працює?
Ага, чи не так!
Грає в стрілялки,
Ганяє він «Страйк»!

Мама приходить:
− Де хлопці мої?
Тиша і спокій,
Не чути сім’ї.

Біля комп’ютера
Бачить обох:
Дружно працюють
Віднині удвох!

А мне-бы - прочь от этих мест,
Подальше... В новые чтоб дали.
Да не луга - пески окрест,
И снов неведомы скрижали.

В безвестность - прочь,
(Хотя-б на миг...)
Иным сознаньем на страницы,
От сытых ликов клубных лиг,
В пустыню горькую на лицах.

Пустыню ту, где боль в душе -
Родством - в глаза,
При новой встрече,
И скотству тела в неглиже,
С розмаху джеб,
С плеча, отвечен.

Умелый джеб -
Распутству рож,
И мыслей сладкому сиропу!

Не кулаком...
Но тем, что вхож
Язык, в упрямые слова,
А не влезает в чью-то жопу.

Хочеш, Він зітре твою сльозу
І не буде більше суму й горя.
Ти лише повір Йому
І в житті твоєму буде щастя море.
В ньому завжди тепла течія,
Ніжний вітер хвиленьки колише.
Ти Йому скажи, що : „Я - Твоя”
Й Він тебе ніколи не залише.
Хай гроза й кругом штормить,
Твій кораблик пропливе по карті,
З Ним тобі ніщо вже не грозить,
А останній порт - Небесне Царство.

Ти лише скажи Йому : „Люблю...”

Весняного проміння променад -
не дихати, не пити алкоголю!
Та мить не вічна - і собі глаголю -
все проминає, крім набутих вад.

А ти смієшся наді мною, над
недоосвіченістю ловеласа,
сильцем ноги стрункої пружиш м’яза,
і той пружніє, спраглий до менад.

Розпущу шати. По твоїх плодах
змій виноградною ковзне лозою,
цю мить залишу читачу „Плейбою”,
собі ж тебе, з цигаркою в губах.

Закрию очі й уявляю,
Що попід хмарами літаю...
Співає серце пісню волі,
Резвиться мов лоша у полі,
Внизу безмежний світ пливе...
Та душу крик на клаптя рве,
І я на землю з небес пада:
Утнула крила гірка правда -
Немає волі в світі цьому,
І ми ж самі повинні в тому.
Самих себе вганяєм в рамки,
З шашок рвемось скоріше в дамки,
На правду - вимагаєм доказ,
Й життя ведем лише на показ.
У побуті щоденних буднів
Стаєм подібними до дурнів,
Буття вписали в розпорядок -
Усьому ж має буть порядок!
За графіком радієм, любим,
І співчуваєм, й спокій губим...
Ввесь час кудись ми поспішаєм,
Про все навколо забуваєм,
Щоб зупинитись - нема часу,
Прогрес прославить нашу расу!
Та у гонитві технологій
Чомусь не бачим патологій:
Ми більш не вмієм довіряти
І дивимось на світ крізь грати,
Щоби вдихнути свіжість неба
У далечінь нам їхать треба,
Ми звірів посадили в клітки
Та щей понаставляли на них мітки...
Скоро ми зелену зону
Не побачим з-за бетону,
Не почуєм птаха спів
За тріщанням верстаків,
Діти виростуть з пробірок,
В шар озону кілька дірок
Ради втіхи щей добавим -
Дійсно, ми себе прославим...
Життя такого ми бажаєм?
Чому ж себе самих ми оббираєм?
Чому гармонію природи
Руйнуємо заради моди?
В угоду свому егоїзму
Світ піддаємо катаклізму.
Чи не пора нам зупинитись
Й з Землею, врешті, помиритись,
Позбутися неволі гніту,
Й гармонію вернути світу!

ГрошОвая курвонька – шита бІсерцем сороченька,
Гаптована плахта, дукАти – коралі,
Освятили мня кульов срІбненьков,
Зав’язали ми рученьки рушником вишИваним,
Жеби не ходила павоньков прирученой –
Дівонька несписана, чорні косоньки, гнила душенька.

Було нас дві сЕстри – та ше й в отця донечки:
Єдна ся до лісу темного подала, ніжки білі крвавила,
Чорного хлопця* звабила, збАвила, залюбилась ся.
А я непутящая, з кождим ся в’язала , поки вроду не згубила,
А так кУлечка тай наздогнала, душеньку не до неба
Погнала, а у земленьку, а у грішную, а у темную.

Не любіться дІвоньки тай у плотських бАвленках,
Бо зострижут вам кОсоньки незаплетені,
Бо порвут вам пазуньки тай із ницими, тай із душами.
Кохайтисє, поки вОйна не прийшла, хату не спалила,
Серце не зов”Єлила, не спопЕлила, не замацала.
1.06.07
* чорний хлопець - "хлопець із лісу",вояк Української повстанської армії.

Ти – душе моя чорная, в тріщинах земних,
Поклади до серця, той день навіки закарбуй,
Як плакала по ночі сльозами захололими,
Кривилась в сумерковім ранку дівчинка.
Шовкові коси розплетені, вінець розірвано –
Криваво дивиться з-під вій лункою стратою.
Не гнівно, не з погрозою, а з тихим докором
Ввірвалася у світ колись маленька дівчинка,
Тепер вже жінка – медовокрила і зваблива,
Що у порочну ніч розчахнула солодку повінь.

Поглинула по тім ще з тисячу очей,
Що зачіпали поглядами, що силкувались –
Хоч доторк подаруй!
Одним пальцевим порухом –
Крути тим світом, допоки не обрид:
Що руці чоловічій подарований він,
То ти ж володарка руки – жона неправедна.
30.06.07

Ти в поїзді, а я дивлюсь в вікно
Як блискавка підковує все небо,
До дірок протоптала смутку дно,
Вдивляючись у дощ, неначе в тебе.

А десь гримить колесами вагон,
Ковтаючи хвилини й кілометри.
Тепер не знаю, де є твій перон
І скільки їх візьмеш ти у Деметри.

Я завжди так боялась далечіні,
І думала, що відстань убиває,
Ти спогадам залишив свої тіні –
І я здригнулась, бо життя триває.

В очах і досі сцена та німа:
Як я ішла по довгому перону,
І бачу – однокласник обніма
Заплакане дівча біля вагону...

Бідна панно моя, переплутались наші дороги.
Як долоні, сплелись наші тихі туманні світи,
і несе течія нас удвох до святого порогу,
нас – додому, де ми будем тихим годинником йти,
все по колу, по колу, за руку, удвох – я і ти,

де ми будем дивитись, як час оксамитові брови
хмурить строго, бо ми непідвладні йому, бо живі
серед скороминучих народів, ландшафтів і вір.
І тривога затихне, немов переляканий звір.
В терпеливій строфі буде темне твердішати слово…

В райцентрі бездоріжжя і тумани,
Не чуть ні перехожих, ні авто…
Лиш псом бездомним вештається п`яний,
Ховаючись в полатане пальто…

Та групка юних хеві-металістів
Розходиться ліниво по хатах.
І висне десь на вересневім листі
Їх свист услід нажаханим котам.

І знову тихо… Звук в тумані тане.
За сірниками тягнеться рука…
І править дощ на мокрих стендах плани
По виробництву м`яса й молока….

* * *
У сусідів гармошка старенька
Цілу ніч котить хвилі Амуру
І гітара подряпяна бренька
Крізь густу пелену перекуру.

Там сьогодні суботу справляють,
Там від тостів пітніють долоні,
Там у дурня на фантики грають –
Балакучі,розмірені,сонні…

Щоб зомлілих дівчат поділивши,
По ліжках розбрестися до ранку…
Все як завжди. І вітер колише
Знов обригану кимось фіранку…

* * *
Я знову вдома. Вулиці горбаті,
Які я так весною не любив.
Тут і сьогодні гасла на райраді
Малюють горобці та голуби.

Тут і сьогодні тиша дозріває
Мов у прадавні вицвілі часи.
Її не наполохають трамваї,
Не розірвуть на клапті голоси…

Її минає дикий смерч прогресу,
Тут не реве космічний корабель.
Лиш дизель затарахка з боку РЕСу
І знову тиша. Небо голубе…

…Життя у місті, наче ртуть з-під пальців –
Не зловиш, не помацаєш, втіка…
А вдома воно – груша на гиляці –
Зривай,гризи – дістала б лиш рука…

І я його зриваю і смакую,
Цей недозрілий провінційний плід.
Дві половинки – добрую і злую –
На ранок, на вечерю, на обід…

* * *
Був тоскний осінній вечір.
Небо дощем лякало.
На вулиці лиш собаки та хлопці із КДБ.
Ти кутала змерзлі плечі
В прокурене покривало,
І в затишку кухні чайник всю ніч кип`ятив себе…

А десь у сусідів роком
Цькували зомлілу тишу,
Але потомившись, врешті, приспали свої тіла…
А вітер влітав знаскоку
На сквер, але й він облишив
Біситись і, наче привид, сховала його імла.

І виплив із порожнечі
Ліхтар золотим забралом
Освітлюючи безодню від вікон і до небес…
А ти все кутала плечі
В прокурене покривало,
І в затишку кухні чайник всю ніч кип`ятив себе…

Тиха ніч. Теплий світ.
І тобі (or not to be) тільки-но 15 літ…
Пригорнись до мене, люба, пригорнись…
Ми з тобою разом підемо кудись…
В тиху ніч спить село.
Птах нічний сонно стріпує крило.
Ми з тобою разом йдемо до ставка,
Не лякайсь, кохано, то ж моя рука…

Сільське кохання…
Захриплий тенор солов`я.
Сільське кохання…
Струнка німфеточко моя…
Сільське кохання, де нам постелені поля…
Сільське кохання, ля-ля-ля-ля, ля-ля-ля-ля,
Ля-ля-ля-ля…

Светр мій геть зіпрів,
В ніч таку я давно тебе хотів…
Хай над нами зорі сяють досхочу,
У твою м`яку безодню я лечу…
Не ридай… I love you, my crazy…
Тож знімай білу блузочку свою…
Ще до ранку ціла вічність, не спіши,
Тільки ж матері нічого не кажи…

o Скачати і послухати цей блюз - (1,0 Mb)

(пародія на Жінку Золоту)

І золотої й дорогої,
Тобі, на жаль, мене не жаль,
Мене, поетки молодої,
Що під тобою… Не печаль,
А технологія творіння…
Та, любий, досить говоріння…
- О, так! О, ще! Нарешті!... Ша!...
Ми зачинаємо вірша…

Position one… У ній вірші
Про pianissimo душі…
І з фібрів лиш димок іде –
Кохання, зорі і т.д.

Position two… Це про життя.
Про каяття і вороття,
Про стиглі вишні у саду
Та іншу зриму лабуду…

Position three… Тут фішка в тім,
Що ремонтується мій дім.
Її порадили майстри –
Практична поза № 3!

Не встигну я розкрити суть
Всіх поетичних камасутр.
Лиш муза вдало підбереш -
І творчості немає меж!

А ти помовч, коханий… Цить!
Мій кращий вірш в колисці спить…

Чвари, згубні пристрасті, дикунство...
Чи піднесемося ми над ними?
Світ втіка від нас, немов від скунса, -
Ми для нього стали знов чужими.

Випустили необачно джина –
Пляшечку разом відкоркували.
Спили гіркотиння – в чім причина?
Напівправду всі ми сповідали.

Ось і несемо свій хрест страждання,
Ще й вінець терновий вже наділи.
А на душу тисне мудрість давня:
Мали все, та шанувать не вміли!