Коли ластівки
сідали на дроти
Довго трамвай завертав.

“Війна,” - говориш ти. Війна,
Та вічна ненажерна тьма.
Взяла і матір, і дитя,
Й солдата юного життя.
І кров, і бруд, і море сліз,
І серце зрізане навскіс.
Нема ні мрії, ні буття,
Ніхто не вірить у життя.
Там кров і сльози, гріх і плач,
Січе усіх старий палач.
Смерть вгості ходить кожен день,
Співати траурних пісень.

А в нас – і дружба, і весна,
І мирне небо. Допізна
Гуляють люди: сміх, пісні.
Усі щасливі й молоді.
Мене ти просиш подивитись,
Яке то щастя в мирі жити.
Кохання, ніжні почуття,
Без крові – ось воно життя.

Та, друже мій, під небом цим
Тихцем хтось краде. Молодим
Грошей все мало. І вночі
Мордують, крадуть, живучи.
Під мирним небом, в мирний час
Гвалтують для забави в нас.
Де ж та любов, де совість, страх?
Заснули. Сплять...Приспаний жах
І морок душі охопив.
Сліпі. Не бачать. Сон зморив.
Байдужість гірше від пітьми –
Такі ось жарти в сатани.

Недобре, друже,що війна,
То крики, кров. Але вона
Збира разом людські серця.
Країна бореться – жива!!!
Там горе є, але й любов!
Загинеш і воскреснеш знов
У дітях, внуках, у красі,
Що прийде в край твій по війні.

В вас брат за брата помирає,
Ось що любов’ю називають.

Позіхає вечір хворобливо
і лягає втомлено на місто
совість не буває зовсім чиста
у таких як в тебе особливо

Впала зірка у холодні роси
наче зуб молочний з рота неба
ти такий закоханий у себе
або дуже одинокий просто

Дихає земля на повні груди
кисню залишилось небагато
і до ранку ти не будеш спати
повний місяць
_______________виють вовколюди

По обіді залиши це місто
лиш не зачиняй по собі двері
раптом неприкаяній химері
буде важко у вікно пролізти

Безбарвні крила неба обіймали,
Безшумне тіло звуку не кричало,
Бездумні квіти радості не знали,
І сиве сонце більше не звучало...
Я йшла по стежці злого поєдинку,
Криваві сльози просочились в душу,
Розтанула душа лиш на хвилинку,
Не хочу та не можу, але мушу.
Це смерть? Та ні. Поразка мого его.
Це щастя? Ні. Це сльози твого болю.
Лікує час? Цих ліків нам не треба.
То ж як нам досягти цього спокою?
Іди крізь біль, каліч себе стражданням,
Іди та плач, і не жалій себе,
Вбивай в собі романтика коханням,
Іди... та знай, що доля все верне.
Катуючи себе, досягнеш світла,
Життя в руках твоїх блищить грайливо,
І сонце в серці навесні розквітло,
Все змінюється. То ж живи сміливо.

"Помилися свідомо!"- запрошує грішних бог.
Він приходить додому - і бачить на ліжку двох.
Ті читають завіти, обоє щось хочуть в ком.
Поможи зрозуміти, навіщо їм бути двом?

І дрібним - "Заборона:..." Вітаміни згубили рай.
І у нових Законах Каїн вже прочитав:"Кусай!"
І знання від утоми розлились в стограмів-лінь.
"Помилися свідомо. Я прощаю тобі. Амінь!"

-Привіт! Забудь... Я із Москви.
-Привіт! Забудь... Я із Берліну.
Я так кохаю Україну!
А як без неї зараз ви

-Привіт! Я так тебе кохав!
Я свою згадував провину...
- А я... А я - лиш Україну!
І подих вишень, й подих трав...

Василеві Стусу

Тримаюсь прірви між буттям і смертю,
Уперсь душею в опертя думок.
Поганий настрій я зумію стерти,
На слід його не вийде пан Шерлок.

Тримаюсь прірви над високим ранком,
І він мене не пустить в небуття.
Я не піддамсь спокусним забаганкам,
І світ мене не зловить.* Ні, затям!

В мені не гасне, прибуває сила,
І не страшить безодня літ гірких.
Тримаюсь прірви... На широких крилах
Готов піднятись до вершин гірських.

Це вам не цирк. І я не на канаті
Вишу, підпершись владним гаманцем.
Моє сумління і моє завзяття
Незрадно світять у твоє лице, -

На мене ти надієшся, Вкраїно,
Що не впаду до прірви, а спасусь,
Бо я тобі, допоки не загинув,
Мою любов і вірність сам несу.

На 2-гу рiчницю Чорнобильської
катастрофи академiк Лєгасов
добровiльно пiшов з життя.

Наш вiк практичний -
що робить?
Земля хитається в орбiтi:
злетить на друзьки - не злетить?..
О! Боже! Боже! - жити! жити!
Невже кiнець?
Невже нема у тебе виходу iного?!
Вiзьми мене! Моє життя!
Вiзьми цю жертву - лиш небогу,
пилинку Всесвiту, лиши...
............................
Земля вцiлiла на цей раз,-
хай люди вдячнi будуть Богу.
Живiте люди без кiнця!
Мені ж пора рушать в дорогу.

На схилах каламутних променiв,
на зрiзах нервiв i жалiв,
за трiском здичавiлих ролерiв,
за тупiстю безбарвних днiв

проходить час,
а з ним минає
моє життя.
І бачу дно.
Таке пощерблене,
покраяне,
паскудне дно,
та все одно
менi призначено воно.
Воно - те дно,
паскудне дно,
одне воно, i не дано
його змiнити все одно.

Нащо ж тодi життя дано? -
Щоб гепнути в смердюче дно?

Ми не першi i ми не останнi -
и черговi у цьому життi.
Ми хорошi й водночас - поганi:
бачим свiтло в суцiльнiй пiтьмi.

Крають круки.
Колосся голосить.
Небеса розломились.
Дзвенить
голос неба
i голос кровi
Бога молять,
та Небо - мовчить.
Нi прийти, нi пiти
вiд нього. Зимно
жити. А дощ все
сiче. Ми зiв'яли,
як раннi квiти,
що весною мороз
обпече.

Попéреду лиш цегляна стіна,
З-під бруду усміхається графіті.
Немов знайома... Ніби-то вона -
Та, що лишилася колись давно у літі.

В стіну бруд в*ївся міцно на віки
І марно цеглу шкрябати до крові.
А так хотілося крізь пройдені роки
Хоча б на мить торкнутися любові.

"Пробач" - шепочу, певно навіть плачу.
Брудна сльоза скотилась по стіні...
Ти також плачеш?.. - Плачеш! Я ж бо бачу.
А у очах - "...і ти пробач мені..."

Не питайся нікого
чого тобі треба,
Чи то сонця жаркого,
чи то синього неба,
Чи то серцем торкнутися
серця чужого,
Чи віддати комусь
половину від свого.
(25.04.07)

9.
випусти пальці із клітки. їм
стільки ночей моє тіло снилось.
запеленає тебе дим,
а ти уяви, що то Божа милість.

в принципі, можна стояти між -
вічність, і хто нас за це засудить?
випусти пальці, візьми-но ніж,
тільки б не страшно іти між люди.

йди, відтинай усе зайве. так
завжди буває опісля ігор.
бачиш мене? ось я - перст, верста,
рана, червоним напхана снігом.

хочеш, відкрай і мене! приходь,
я відчиню - ми ж бо друзі давні.
вчора тіло казало, що ти - Господь,
та то були застарілі дані.

10.
Якщо ми все ж дотичні (знаєш, як? -
навшпиньки вставши, впившися губами),
без жодних слів, без жодних моногамій
моє ім'я сховай в своє ім'я.

Якщо ми все ж дотичні (знаєш, хто
у ніч мою твоє засіяв тіло?),
вичерпуй кварти зоряного пилу
з моїх найпотаємніших пустот.

Якщо ми все ж дотичні (знаєш, де
лежить межа торкання і вмирання -
та, за якою тіло стане гранню,
а трохи згодом зовсім пропаде?),

Якщо ми все ж дотичні - доторкнись.
(ти знаєш, я уже не знаю міри...
страшне "люби" і ще страшніше "віруй"
до ложа мого поночі зійшлись
і мовчки стали).

11.
в мені загубилася голка твого поцілунку,
мене вже дві ночі тому нанизало на тебе,
і ось я тепер вже вдесяте згризаю пальці,
і ось я тепер вже вдесяте ламаю кригу
між пам'яттю про - і твоєю присутністю в тілі.
мене заливає гарячим дощем твого "поруч",
а голки твоїх поцілунків вилазять крізь пори,
і ось я вже зовсім схожа на ляльку вуду...
милий, я більше не буду

ломитися в двері, коли є вікно (я знаю),
коли є вікно і за ним твоя тінь (я знаю),
і в тебе вуста - сорок тисяч голок (я знаю),
там, де її немає,
вони всі мої (чи вуста? чи голки?). я вип'ю
твоє стояння обабіч мого падіння,
як бути, якщо я таки розіб'юся об тебе?
як бути, якщо барва крові тобі не пасує?
як бути з нитками, якими до тебе пришита
змучена я? милий, навчи мене жити

вже вкотре без тебе (бо я забуваю уроки,
я надто тупа - імена не лишають і сліду
чужі, вони ходять в крові між твоїми голками,
дивуючись трохи і також вмираючи трохи,
аж доки залишиться порох блакитний - і тільки).
а я так хворію тобою, хворію тобою -
від мене зосталась одна нескінченна судома,
одна лихоманка, що вперто нас тягне докупи...
милий, як тепер бути?

що нам робити з тими, хто "до" і хто "після"?
хто нас пробачить і хто з нас вижене бісів?
хто нас навчить хірургічним шляхом
розривати під ранок обійми?
милий, як неспокійно...

хто той штукар, що мене відокремить від тебе?
я - все ж таки глина чи, може, одне з твоїх ребер?
чи, може, одна з картин божевільного Мунка?
в мені загубилася голка твого поцілунку...
милий, але ми будемо жити.

12.
Погуляли - і годі, і спати лягаймо на дно,
Хоч вчорашнє іще слід у слід невідступно ходитиме.
Розстели мені ніч, наче міллю побите рядно,
Будем поруч лежати і так, ні про що, говорити.

Злий пісок порожнечі горітиме в наших руках,
Спрагла бездотиковість триматиме свічку над ліжком.
Обійми мене - мертво, як птах, - обійми мене трішки,
Щоб мені між грудей так повільно твій голос стікав.

Наші тіні на стінах все зроблять сьогодні за нас,
Їх примарні тіла протанцюють нам нашу хворобу,
Хай холодним серпом золотих місяців колообіг
Кровообіг нам спинить - і зразу ж настане зима.

Що б було, якби третій між нас не лежав (чи то морок?)?
Що б було, якби ми не забули довершену мову
Пробігання по тілу поспішного вуст і долонь?

Що б було, якби нас якось звали інакше - не нами?
Що б було, якби камінь ти був - якби я була камінь?
Чи кохалися б ми капітелями білих колон?

березень-квітень 2007

5.
божевільні люди ночами читають бродського
вогнедишне небо не сміє ставати під вікнами
їхній пропахлий кавою та алкоголем простір
це смертний вирок, це страх похилого віку

в чотири стіни одразу впираються плечі
так буває, якщо раптово вимкнути світло
в пропахлий кавою та алкоголем вечір
ми всі виглядаємо прибульцями з того світу

і морок гойдається, повільно нас заколисуючи
божевільні люди цілують собі подібних
але тільки крізь пальці, тільки крізь хутра лисячі
крізь п'яне повітря і крізь дзеркала срібні

а вночі божевільні люди читають бродського
смокчуть ображено пальці в передчутті ранку
адже він прийде - стрункий та рожевокостий

і щедро насипле
по дрібці солі
у кожну
йому підставлену
ранку

6.
ніч, а отже і ти десь не спиш
в пустопорожньому цьому місті.
я видалила електронні листи,
я - напів'янгол, напівкентавр.
дерева вже вирушили на пости,
там, за вікном, ворушиться листя,
людина, вийшовши на пустир,
стає значущою, як пентакль.

все можна виміряти в цигарках.
у псів приблудних вологі очі,
і я підбираю спідниці низ,
щоб не вмочити в пам'ять поділ.
зелений місяць, зелений паркан,
тим часом до іншого краю ночі
лишилось вже кілька хвилин, а ми
ні в чому іще не зізнались собі.

і руки сидять на плечах, як птахи
німі - ще не вміють співати по тілу,
а під язиком ховається слово
тупе й небезпечне, як рецидивіст,
готовий сяйнути ножичком. Сонце,
страшне і велике, як крововилив,
дереться пожежними сходами вгору,
щоб місяць за ноги стягнути вниз.

він (місяць) вже висів давно на трубі.
мій рот відмовлявся артикулювати
слова про болюче й належне, але
обручики дима так справно низав.
самими плечима всміхаюсь тобі.
цілую усе, що не можу пізнати,
цілую усе, що хоч трохи балет,
навіть якщо це насправді - базар.

дерева танцюють повільний фокстрот
і тіпає тілом повішений місяць.
людина, вийшовши на пустир,
стає порожньою, як стріла.
сидіти до ночі в якомусь бістро
і похапцем - так, щоб ніхто не помітив -
своєю долонею провести
по пальцях твоїх на краєчку стола.

7.
просочуй крізь тіло моє дроти,
нижи мене гостро й повільно - навиліт,
я ви-три-ма-ю, тільки б це був ти,
а не якийсь порцеляновий виріб.

засукуй мене, як рукав. скажи,
як схочеш, що все це нічого не значить.
хай тільки тіло поруч лежить
і порцеляновим потом плаче.

смикай лиштву - я роз'їдусь по швах,
тріщина витріщить чорну утробу...
ось тобі ночі найкращий шмат
і найтемніший - відмовся спробуй!

бо якщо тіло, затерте до дір,
так ще уміє боліти (наскрізно),
значить, жбурляю його тобі -
хоч і до тебе бували різні,

хоч і до тебе боліло, та
ново щоразу тріскає шкіра.
так магдалена свого христа
зацілувала в криваві діри,

і хоч ти знаєш: куди - до них...
тіло судомно благає бою.
кидаю зброю - нема дурних! -
тільки б лежати
тепер
з тобою.

8.
не руш мене -
я буду чиста-чиста,
я ледве що
не розчинюсь в повітрі,
тож не руйнуй мене
солодким лезом,
глухонімою піснею
ножа.
таємніша
від найстаріших містик,
я зневажаю
ошаліле вістря.
не руш мене,
а свій солодкий безум
сховай між стегон,
щоб не заважав.

не руш мене,
не смикай струни крові.
народжений в утробі
вир шаліє,
і пальці, пальці,
божевільні пальці
навпомацки
вирощують ім'я
твоє. глухий
і потаємний говір,
задушений
за полисками віял,
так вміє
твого слуху дотикатись,
як твого духу
дотикаюсь я.

але не руш, не руш,
це - жар за муром,
це - кров у склянці,
глиниста і бура,
готова вічно в скло
грудьми тулитись,
аж доки
через вінця потече,
це звук в пітьмі,
нанизаний на рухи,
це потаємний
танець білих духів
і п'яний дух
тісних, обдертих кухонь,
і ще мільйони
збочених речей.

не руш мене -
нехай канонізують,
зітри сліди
від губ своїх і пальців,
молись, молись,
вгамуй жадібне тіло
(не тіло - склеп,
що в нім душа лежить).
я дозволяю
згадувати всує
і дозволяю
з іншими злягатись...

не думай тільки,
що мені боліло,

я просто часом
дихати не вміла,

та це мені
не заважало жить.

1.
такий рожевий рожевий вечір,
агонія сонця судомить шиби,
між неба й дна - протилежних течій -
місто голе стоїть за ширмою.

світло торкається вуст і вулиць,
повітря лягає на груди й нижче.
ми - ті, що вчора дрімали в мулі,
а вже сьогодні трактати пишуть.

а вже сьогодні несемо повні
долоні суті - між пальців сутінь,
між тим весною підхопить, як повінню,
і до чиєїсь плоті прикрутить.

і смійся тоді, і кричи, і борсайся
("я - повелитель вселенських істин!").
мусиш іти спрагою босий -
доки і п'яти тобі не тріснуть,

доки себе не згризеш до кістки,
мусиш дуріти (читай - кохати).
заходиш за ширму - там голе місто,
і вже до біса тоді трактати...

такий рожевий рожевий вечір,
неначе місто облито кров'ю.
в повільних корчах танцюють плечі,
а ти стоїш - і не знаєш, до речі,
що з нею робити, з тою любов'ю.

2.
Немовлята. Відтінки зеленого. Пил по штормах.
Креслиш мапу себе, усамітнившись в темній кімнаті.
Якщо чорні на вікнах сліди – значить буде зима
Або, може, війна – чи ж у тому сліди винуваті?
Червоточини всюди – не ходить вже білими й Бог.
Ми забули, в які кольори фарбувати вітрила,
Ми забули, чи є в нас вітрила, та й решту все, бо
Повертатись – по всіх цих віках – все одно не хотіли.

Реманент свій зібравши, набравши у рота води,
Ти вступаєш у бій із речима, розверстими настіж.
Той, що Син був, колись не боявся – і морем ходив,
Хоч вода і була не цілком християнської масті.
Все одно із вчорашнього дня не верне ні один...
Щойно вмочуєш лапи у день – помираєш, і все тут.
Фея, п’яна пилком, заблукала у лісі картин,
Від яких вже насправді зостались самі лиш мольберти.

Білий бик. Білий місяць. І білі лілеї. Це сон.
Тут розвішано діри дверей, наче плетені рядна...
Тільки голос страшний і холодний пливе між колон
Це співає, як птаха, над трупом твоїм Аріадна.
Вона виє, гойдається, руки розбризкавши голі,
Обіймає тебе – невідданно, посмертно, всуціль...
Океани ревуть, ти ховаєш між пальчиків голод,
Як тонку тятиву, що вже нюхом намацала ціль.

Віхоть місяця з лоба відкинувши, ніч увійшла.
Страшно в наступ, бо справді: куди не поткнешся – все тіло.
Виють нерви і пальці тоненько по шкірі спішать
І встигають (якби голова лишень так не боліла)...
Ти прокинешся – пил по штормах і вологі кімнати...
Повні зали води – ковзанки для майбутніх месій.
Тут збиратимуть крапельки крові твоєї дівчата
З розпашілими грудями, повними весн і весіль.

І кричать немовлята – чужі, але також під серцем.
Ти не винна, що ніч, але винна в усьому, що крім.
В глибині лабіринту горбато і глухо сміється
І черкає копитом об камінь стривожений Крит.
Тут порвуться всі низки і порснуть між пальців разки,
І стривожений мармур завиє багряною барвою...
А тебе вже нестиме врочистий німий Мінотавр
В оберемку на берег інакший
– тієї
ріки.

3.
оскільки біль легітимує ніч
трояндове драже тремтить у венах,
стікає плавно стеля по плечах,
приходить хтось через вікно і, може,
спитає згодом, як твоє ім'я,
щоб довго язиком його торкатись

яка жахлива руханка дерев:
немов танцює бідний паралітик,
підвішений на довгих мотузках,
вимахує кінцівками, неначе
самі кінцівки ті махають ним -
а зала вже шалено аплодує

і ось ти на арені простирадел,
де темрява вже наставляє ріг,
а ти, своїм сіпнувши білим тілом,
за тілом заховавшися, стоїш -
чекаєш, щоб зручніш встромити піку
у теплу і криваву плоть бика,
який стече незнаними зірками
у скойку твоїх стулених колін...
хіба подібна ти на матадора?

вже тільця обважнілих цигарок
так просяться лягти тобі на губи,
так просяться в твоїх губах зотліть
і відлетіти у свою валгаллу,
у димний свій, у свій пожовклий рай,
воскреснути? та це вже буде зранку,

а поки що гризи перо і думай,
кого з цих гостроносих арбалетів
назавтра в своє ліжко запросИть...

оскільки ніч легітимує все

4.
(подарунок на день народження в ніч з 29 на 30 березня)

Тут забагато літаків.
Тут ними вимощене небо,
І бортові вогні волають,
Немов роззявлені роти.
Без тебе безумовно легше
І навіть звичніше без тебе,
Та досі ще гноїться пам'ять
Там, де її торкався ти.

Такі ці літаки безбожні...
Хіба ж їм можна - так - летіти?
Хіба ж їм можна - так - кричати?
Хіба ж це досі десь не гріх?
До того ж, наступа на п'яти
Упертий, непотрібний квітень -
Якщо розбити на цитати,
І то не вистачить на всіх.

А зайві пальці просять брати,
А зайві руки десь на грудях,
А зайве слово крапле з рота,
Як цівка слини, на паркет.
Скажи, хіба так можна жити?
Хіба за це іще не судять?
Повісився на власній цноті
Мій найвідвертіший секрет.

Які жахливі одкровення
(Так це ж лайно розкішне - бути!),
І рота смикається кутик,
Як стрілка - від секунд тонка.
О, мій Господь нерівноденний,
Пошли, прошу, в хвилину скрути
Комусь - у пляшечці отрути,
Для мене - склянку молока.

1.
такий рожевий рожевий вечір,
агонія сонця судомить шиби,
між неба й дна - протилежних течій -
місто голе стоїть за ширмою.

світло торкається вуст і вулиць,
повітря лягає на груди й нижче.
ми - ті, що вчора дрімали в мулі,
а вже сьогодні трактати пишуть.

а вже сьогодні несемо повні
долоні суті - між пальців сутінь,
між тим весною підхопить, як повінню,
і до чиєїсь плоті прикрутить.

і смійся тоді, і кричи, і борсайся
("я - повелитель вселенських істин!").
мусиш іти спрагою босий -
доки і п'яти тобі не тріснуть,

доки себе не згризеш до кістки,
мусиш дуріти (читай - кохати).
заходиш за ширму - там голе місто,
і вже до біса тоді трактати...

такий рожевий рожевий вечір,
неначе місто облито кров'ю.
в повільних корчах танцюють плечі,
а ти стоїш - і не знаєш, до речі,
що з нею робити, з тою любов'ю.

2.
Немовлята. Відтінки зеленого. Пил по штормах.
Креслиш мапу себе, усамітнившись в темній кімнаті.
Якщо чорні на вікнах сліди – значить буде зима
Або, може, війна – чи ж у тому сліди винуваті?
Червоточини всюди – не ходить вже білими й Бог.
Ми забули, в які кольори фарбувати вітрила,
Ми забули, чи є в нас вітрила, та й решту все, бо
Повертатись – по всіх цих віках – все одно не хотіли.

Реманент свій зібравши, набравши у рота води,
Ти вступаєш у бій із речима, розверстими настіж.
Той, що Син був, колись не боявся – і морем ходив,
Хоч вода і була не цілком християнської масті.
Все одно із вчорашнього дня не верне ні один...
Щойно вмочуєш лапи у день – помираєш, і все тут.
Фея, п’яна пилком, заблукала у лісі картин,
Від яких вже насправді зостались самі лиш мольберти.

Білий бик. Білий місяць. І білі лілеї. Це сон.
Тут розвішано діри дверей, наче плетені рядна...
Тільки голос страшний і холодний пливе між колон
Це співає, як птаха, над трупом твоїм Аріадна.
Вона виє, гойдається, руки розбризкавши голі,
Обіймає тебе – невідданно, посмертно, всуціль...
Океани ревуть, ти ховаєш між пальчиків голод,
Як тонку тятиву, що вже нюхом намацала ціль.

Віхоть місяця з лоба відкинувши, ніч увійшла.
Страшно в наступ, бо справді: куди не поткнешся – все тіло.
Виють нерви і пальці тоненько по шкірі спішать
І встигають (якби голова лишень так не боліла)...
Ти прокинешся – пил по штормах і вологі кімнати...
Повні зали води – ковзанки для майбутніх месій.
Тут збиратимуть крапельки крові твоєї дівчата
З розпашілими грудями, повними весн і весіль.

І кричать немовлята – чужі, але також під серцем.
Ти не винна, що ніч, але винна в усьому, що крім.
В глибині лабіринту горбато і глухо сміється
І черкає копитом об камінь стривожений Крит.
Тут порвуться всі низки і порснуть між пальців разки,
І стривожений мармур завиє багряною барвою...
А тебе вже нестиме врочистий німий Мінотавр
В оберемку на берег інакший
– тієї
ріки.

3.
оскільки біль легітимує ніч
трояндове драже тремтить у венах,
стікає плавно стеля по плечах,
приходить хтось через вікно і, може,
спитає згодом, як твоє ім'я,
щоб довго язиком його торкатись

яка жахлива руханка дерев:
немов танцює бідний паралітик,
підвішений на довгих мотузках,
вимахує кінцівками, неначе
самі кінцівки ті махають ним -
а зала вже шалено аплодує

і ось ти на арені простирадел,
де темрява вже наставляє ріг,
а ти, своїм сіпнувши білим тілом,
за тілом заховавшися, стоїш -
чекаєш, щоб зручніш встромити піку
у теплу і криваву плоть бика,
який стече незнаними зірками
у скойку твоїх стулених колін...
хіба подібна ти на матадора?

вже тільця обважнілих цигарок
так просяться лягти тобі на губи,
так просяться в твоїх губах зотліть
і відлетіти у свою валгаллу,
у димний свій, у свій пожовклий рай,
воскреснути? та це вже буде зранку,

а поки що гризи перо і думай,
кого з цих гостроносих арбалетів
назавтра в своє ліжко запросИть...

оскільки ніч легітимує все

4.
(подарунок на день народження в ніч з 29 на 30 березня)

Тут забагато літаків.
Тут ними вимощене небо,
І бортові вогні волають,
Немов роззявлені роти.
Без тебе безумовно легше
І навіть звичніше без тебе,
Та досі ще гноїться пам'ять
Там, де її торкався ти.

Такі ці літаки безбожні...
Хіба ж їм можна - так - летіти?
Хіба ж їм можна - так - кричати?
Хіба ж це досі десь не гріх?
До того ж, наступа на п'яти
Упертий, непотрібний квітень -
Якщо розбити на цитати,
І то не вистачить на всіх.

А зайві пальці просять брати,
А зайві руки десь на грудях,
А зайве слово крапле з рота,
Як цівка слини, на паркет.
Скажи, хіба так можна жити?
Хіба за це іще не судять?
Повісився на власній цноті
Мій найвідвертіший секрет.

Які жахливі одкровення
(Так це ж лайно розкішне - бути!),
І рота смикається кутик,
Як стрілка - від секунд тонка.
О, мій Господь нерівноденний,
Пошли, прошу, в хвилину скрути
Комусь - у пляшечці отрути,
Для мене - склянку молока.

Думки на теми світостворення
за собою несуть спотворення
дійсності
і ніхто не скаже
як мене звати
доки не навчиться
розмовляти
Як банально
і хочеться спати
Ні
спочатку світ врятувати
а потім трошки поспати
Ми пацифісти
ми за мир
на все інше нам наплювати
Чи варто бути собою
якщо тебе
не хочуть сприймати
Варто
Варто вірити і помирати
Я вірю в себе
тому напевне
житиму вічно
Егоїстично
але логічно

Знову ранок накрив сонне місто і вкотре звершилось −
Наступив новий день твого, Боже, творіння світу.
Я не знаю, що добрим і злим до схід сонця наснилось,
я лиш бачу як нас у весни переманює літо.

Вистигає солодкий нектар, нашвидку бутерброди
у прикуску з новинами, табір чий платить більше.
Скрізь по зебрах снують мовчазні сарана-пішоходи
І мені навівають вже котрий сюжет для віршів.

За сусіднім кермом така посмішка – хочеться з’їсти,
і калáтає серце, і рветься з-під краю блузки.
На асфальт осипається квітень прощальним твістом,
і жінки в помаранчевій робі метуть пелюстки.

Винувато ховається травень. Спитаєшся де він?
Гучномовцям готує нові підсолоджені гасла!
От дожити б до виборів тих, перенесених в червень…
Добре, літо, що ти повернулось
Спасибі…
Вчасно…

Віддощило – пішло у тумани.
Відболіло – пішло на сторінку.
Не турбуйся про мої рани.
Краще йди-но посидь коло жінки.

Синю ковдру поправ тихенько.
Зі щоки прибери волосся.
І не думай про ту маленьку –
Що їй снилось і як жилося.

Як зітхалось і як ходилось,
Як молилось в безодні жерла,
Як чекалось і як хотілось...
Як їй дихалось? Як не вмерлось?

Схрещені лапи
Кав'ярні на розі
Тіні картатого неба
Сіра бруківка
Забуті провулки
Золото на деревах
Квіти у парку
Розбитий ліхтар
Шепіт крукових крил...
Все б це покласти
Тобі на вівтар -
Ти б нас давно простив...

Жовтий листок самотньо
Вальсує в безодні тиші.
Цей сон мене доконає.
Щомиті листок все ближче;
Впади мені на обличчя!
Мов погляд, мов ляпас! Мов дотик...
Та ж ні! Він уніч за ніччю -
Повз мене. Не варта й того...
Повільно надходить ранок.
Повільно цілує скроні.
Повільно вальсує листя
В реальному завіконні...

Бувають дні коли не має сили
Надіятися, мріяти, іти,
А почуття невтомні, легкокрилі
Вже не турбують думкою мети.

І руки опускаються поволі,
І серце в груди молотом не б’є,
І не чекає посмішки від долі
Безчинням тіло знищене моє.

І тільки сміх дитячий знову й знову
Відроджує і віру й почуття,
І змін я прагну знову від життя,
Вкраїну дітям щоб лишити нову.

Байдужість до людей великий гріх
У Раду занесіть дитячий сміх.

Однажды позавидовав покою,
Застыла белым соляным столбом.
Один лишь взгляд назад - и предо мною
Заполыхал и рухнул мой Содом.
Родные стены и родные крыши,
Бульвары, парки - все-все-все - в огне!
А столб стоял, а столб все видел, слышал,
И понимал, и чувствовал вполне.
И годы пылью падали мне в ноги,
И плакали, прося меня забыть,
Что сотворили полчища двуногих
С одним-единым именем твоим!
А я, в соленом драгоценном платье,
Я в Небо обвинительным перстом
Торчала. В счастье и несчастье,
Смогу ль простить Тебе родной Содом?!
Пусть будут пролетать столетья,
Хулить мой дом, благодарить Тебя...
Что я?.. Лишь столб. Грехопаденью свечка.
Что Ты?.. Лишь тот, кто сотворил меня.

…Ну навіщо тобі цей задовбаний, ситий Париж?
Ця банальна романтика, напхана задом на палю?
Над мостом Мірабо, наче пробка у небо, злетиш –
І життя, як шампанське, тектиме повз тебе, Наталю.

Тільки холод огорне, пригорне… Байдужа сльота,
Де чужі, як вужі, відповзатимуть люди по тому…
Залишивши коханців і кішку, підеш, Золота,
Прихопивши валізу душі, до останнього дому.

Не дивися назад. Там нічого тебе не трима.
Доки тризну відбудуть – дістанешся теплого раю…
Долетіла, Наталю? До зустрічі. Скоро зима.
Ми помрем у Тернополі – зараз я точно це знаю.

Цей день якось швидко пригас,
Устигши набити оскому,
І вечір вблаганністю фраз
Вже кличе до дому… до дому…

Он місяць блистить, жартівник,
Торкається світлом подушки -
А день помолився і зник,
Осипавсь, як з дерева стружка.

Я ж хочу крізь золото втіх,
Крізь мрії гріховно-рожеві
В обіймах зігрітись твоїх
І мстити всю ніч тому дневі…

Вказівка посмикує - здвигами очі,
недоспана ніч заховалась у крані,
трамвай на вібраціях шиби проскоче,
думки заколочені у порцеляні.

Напився натхнення - заповнився ранок,
скарбничка порожня - нема що розбити...
хіба... розігнути на пальцях коханок,
хіба... запитатись: "Котру все ж любив Ти?"

Спадає нелюбом щодруга пелюстка.
Чого тут гадати?.. як серце не слуха.
Недоспана ніч у краплинових згустках -
тремтить в павутинні приречено муха.

24 Квітня 2007

Вулиці знахабніли,
Чи то од люду, а чи від тиші.
Снилося наболіле -
Іду... назустріч - іде колишнє,
Давно минувше, назад непрошене,
Між слів загублене, припорошене...

Думоньки налетіли,
І трощать душу, і гріють очі.
Ангела? Чорта стріли?
Чиї ж для мене тепер дорожчі?
Чиї миліші? Вчорашні? Нинішні?
Стріляй-но, чорте, нехай вже згину я.

Стрілили та й чекають...
І мучить вибір. Душа - п'янюща.
Темний зове до Раю,
Інший, сумуючи, - шлях - колючий.
Куди ж хилитись? До сліз? Вже-радості?..
Сестра* штовхнула. Без слів, нежадібно.

* - Мається на увазі "четверта сестра",
що уже зустрічалася в іншії поезії цієї збірки.

Відбувається день : не збагнути тобі і мені,
не відкрити крізь призму повітря і скла, і льоду...
Тоскно жовкне троянда на глиняному вікні.
Повертається сонце, як завжди, чомусь зі Сходу.
Я вивчаю слова – ті, що відала тисячі літ.
Юні літери слів практикуються з мого недбальства.
І рипить на столі, як папір, недописаний світ.
І стікає вода світових океанів на пальці. –
То за вікнами дощ. Як непрошений свідок чи гість,
притулився волоссям до тіла промерзлого хати,
став і слухає день, наче хтось йому відповість,
звідки все.
Та і нікому відповідати.

В обіймах дощу розчинялося наше літо,
в якому (якщо вже насправді) ми не були.
Ти вчив мене бачити зорі в печерах й квіти,
котрі там ніколи не зріли і не росли.
Ми разом вмилялись небом – на денці кави.
Читали осінні книги, та їх сторінки,
мов листя опале, лягали на пізні трави,
вростали у Землю, як ранні материки.
Блукали дощі на куценьких кудлатих лапах,
і пахли вони нам то морем, то молоком,
бо пахли тобою. І цей одинокий запах
зависнув назавжди між голосом і дзвінком.
Ми жили, як риби – в мовчанні тутешніх істин.
Губились у храмах – із ладану-ковили.
Ми жили, як діти. Як тіні, що нині й прісно –
за вікнами нашого дому, де ми
не були.

Час вислизає із рук,
____________________пролізає між пальці
слизька його плівка липне до
___________________________мокрих зіниць.
Я не стираю
____________записані плівки,
я лиш записую щось
__________________поверх
залишаючи цілим
_______________те, що під ними.
Я не шукаю чорно-білих очей,
_____________не заповнюю поглядом простір,
а тільки торкаюсь поглядом інших
___________________сліпих
___________________відкрито-заплющених
_____________________________очей

Однією білою лінією
Небо розсікається навпіл
Розходиться по шві
І дарує нам
Свої ультрафіолетові поцілунки
Сотні літаків розпорюють небу живіт
Поки пасажири мирно виригують
Залишки їжі в пакунки...

Китайські ресторани
Грузинські кухні
Та українські забігайлівки
Співіснують на Хрещатику...
Така от політика національних меньшин,
Що переростає в комплекс
власної меншовартості...

Знаєш,
Коли постійно дивишся на небо
Ризикуєш втратити рівновагу:
Зламати собі підбори
Або розбити носа...
Але його поцілунки того варті...

Пенелопо, жінко, твої нитки
Посивіли разом із волоссям
Непутящий Одіссей блукає досі
Шле телеграмовані відкритки.

Пенелопо, вірності богине,
Розмовляєш знову з синім морем
Замість в серці виростити втому
Ти для нього виростила сина.

І забула зовсім про години
До світанку вечір приплітаєш
Ніч до ранку рвеш і проклинаєш
Свій чеканням вигорілий килим...

Під небом чистим, де зірки
і місяць дивляться ласкаво,
торкаюсь ніжної руки
і падаю в зелені трави.

Цілунком губи затулю,
щоби ніщо не говорили,
бо всі слова – окрім «люблю»
давно вже знаю, моя мила.

Торкнуся до твоїх грудей,
які в напруженні чекають,
котру вже ніч, котрий вже день
від нетерпіння зомлівають.

Все тіло в пристрасті горить
від ніжних доторків й цілунків...
Солодка мить, коротка мить -
найкраща від усіх дарунків.

В напруженні в мільйони вольт
сплелись тіла, думки і руки,
і проситься жагуча плоть
звільнити неповторні муки.

І в завершальний битви час
звучать слова мольби до Бога...
І щастя огортає нас,
як виллється п’янка волога...

Сонце очей твоїх сумом захмарене,
Ніч причаїлась під самими віями,
Стогін прихований болю безмежного,
Чорним промінням зіницю полишивши,
Кару безодню очей перерізує...

Сонце очей твоїх душу освітлює.
Сутінки в серці, стражданням спотворенім,
Зникли назавжди від променів лагідних.
Зорі яскраві згасають невпевнено,
Заздрістю в морі небес захлинаючись...

Сонце очей твоїх щастям осліплює,
Муки дарує, солодші за дотики.
Посміх п'янкий в павутинні заплутався,
Сплетенім віями чорно-блискучими.
Сонце очей - то єство переповнене...

Ой почуйте-розрадьте сирітку, добрі людоньки!
Із вівторка ще минулого року пахне смаженим.
З того часу стрілами на оголені грудоньки
Долітають ненависті, облітають образами.

І ридає прокляттями серце понівечене –
Чи то кров, чи то трунок переповнює артерії –
Намагається з пульсом домовитись про втечу... Не...
Удається. Тиск у бій веде війська артилерії.

Жити треба! Терпіти себе до нескінченності.
Ці обпалені крила відростуть знову до п’ятниці.
Свято прийде! Недопалок брудної буденності
Скине шмаття нечисте до умитих дощем п’ят. Ниці

Думи вдарять по струнах задріманого розуму.
І здригнеться чиєсь небо, пробуджене молитвами.
І озветься правда між сльозами стоголосими –
Що пожежа в душі – ще не програна нами битва – мить!!!

Як плаче скрипка – серденько щемить.
Ще мить тріумфу, хоч би одну мить…
Багряним шовком відчай огорне
Мене…

Як плаче скрипка – гасне сивий день.
Там, де палають зорі від пісень,
Там, де ховає ніч від самоти, –
Є ти…

Софії Ротару

Цікаво, ой, як любо чути, -
В гаю нам птах защебетав!
А ти співай “Червону руту”,
Щоб сколихнувся тихий став;

Щоб розбентежилось довкола
Усе, що бачу, чую в мить,
Коли вкриває ніжно поле
Небесна сонячна блакить.

А ви не чули, як озвався
На спів пташиний тихий став?
Завирував і засміявся,
Я молодим душею став.

І над Дністром і понад Бугом
Веселий настрій мій летить,
І пропливла над мрійним лугом
Небесна сонячна блакить.

Місто хворіло грипом,
Кашляло цигарками,
Лисий шматочок карми
На перехожих гиркав.

Морок чужих підвалів
Твого плеча торкнувся,
Хтось тобі посміхнувся
В тому куточку зали.

Сиві пейзажі диму,
Пензель засох на дріт,
Ти, мов наземний кріт,
Що переріс в людину.

Зморений кисень в носі
Чимось гидким лоскоче,
День - це лиш тінь від ночі,
Рік - це постійна осінь.

Умереть?! Да хоть, завтра
Надоело уж жить
Обманули, как мавра
И заставили выть

Нагло сердце разбили
В миллионы кусков
И в душе наследили
В башмаках, без носков

И в душе как в помойке
И внутри все скрипит
Словно старая койка
Как потухший софит

Умереть?! Да, сегодня
А чего ожидать?
Ждет давно преисподня
С бесом в карты играть

Як освЯчу рядком папір -
Зійде Світло Святого Духу.
Хай нап`ється молитви зір,
Та сприйнятливим стане вухо.

Божий Біль я ношу в Собі -
У незгоєних вічним ранах
Він ятрітиме через бій,
Доки серце Моє не стане.

Доки змінює видих вдих,
А у горла є міць кричати -
Все віддам для Любові тих,
Хто її не зазнав, хто втратив...

Де уста - гнеться Правди Шлях,
Без убрáнь час її зустріне.
Дай же, Неба Всесвітній Дах,
Дотримати Надії Стінам.

Дай повірити у слова,
А вже ними себе підняти
Там, де Вічна Любов Жива,
Що з грудей передала мати.

Боже, скільки у Тобі сил -
Стільки ж болю у ранах Сина.
Тільки той, хто хоч раз любив,
Вміє плакати, як дитина.

Там, де Ти - там нема Жалю,
Хай ця Пристрасть життям спалає.
Так, я Вірую, бо Люблю!
А Люблю, бо Ти є, я знаю.

22 Квітня 2007

Скільки літ присудив тобі світ, Дон Жуане?
Скільки раз твою руку стискав кам"яний Командор...
Лід і полум"я, пристрасті тінь, без кохання коханець,
лезом шпаги примножуєш ти неповернутий борг.

Ти без бою ключів від фортечних воріт не приймаєш,
у облозі - терплячий, в атаці - навальний солдат.
Неприступність.У мові твоїй цього слова немає
і під чоботом стогне цнотливість уламками грат.

Чистокровність ідальго, по жилах вогнем голубіє
сік граната, настояний на поцілунках красунь.
Із очима святого - гультяй (пам"ятаєш, Севільє?)
по чужих квітниках оббивав світанкову росу...

Із родинного глека дитя досхочу напивалось
згірклим квасом повчань на мотив материнських чеснот.
У сідлі, чи зі зброєю - вправно, з дівчатами - жваво
тверднув м"яз,а на серці стиралися залишки цнот.

Передчасний засів у дитинстві зерном філософій
опадає у кошики долі цинізму плодом.
Святість уз, наче дим над багаттям утопій
не зупинить,якщо запалився настирливий Дон.

Досконала галантність і вишукане лицемірство-
поряд з ним Мефістофель - жартун і грайливий пустун...
...І розчавлює долі чужі,як піддатливе тісто,
хто наступний? Чекає на вас Дон Жуан на посту!

Промайни. Відпусти. Покинь...
Самотою мене прокляни.
Я не знаю, чому не ти,
Я не знаю, чому не ми.

Прощавай. Пам'ятай. Забудь...
Самотою благослови.
Я питала, чому не я...
Ти мені відповів: «Не Ви».

Схаменись. Обдури. Пробач...
В самоті мене поховай.
Забери своє серце. І більш
На моєму шляху не ставай.

Стомлене місто
Дихає важкістю днів,
Вкотре невдало
В буденності правди шукаю...
Сумішшю рим
Із вина заборонених слів,
Знову і знов
До бар"єру життя викликаю.

В кожному дні
Відчуваю шаблонність подій,
В кожнмх очах-
Ідеали набуті з роками,
Створені купкою
Хворих статево "месій",
І подаровані світові
Тими ж шляхами.

Смерть-не кінець-
Це один з незакінчених снів...
Входить у звичку:
В буденності правди питаю...
Сумішшю рим
Із вина заборонених слів,
Знову і знов
До бар"єру життя викликаю!!!!

Хто очистить цей світ від скверни?
Це моє покоління, напевно.
Хто не втратив ще серця горіння
Й пам’ятає чиє ми коріння?

Хто підійме наш стяг над світом?
Ми - в любові народжені діти!
Покоління моє сімдесятих,
Що навчилось давати, не брати.

Нашу мову, батьківську святиню,
Захистить від наруг хто ж бо зможе?
...Однодумцям з мого покоління
У цій справі сам Бог допоможе!

Птахом проношусь вгору,
Крила горять у втомі,
Любимо вже, а вчора
Тільки були знайомі…

До майбуття зеніту
Я не втрачаю тягу!
Щастя боюсь розбити,
Втративши рівновагу…

В наших тяжких стосунках
Бачу себе Ікаром…
На полотні малюнка
Розпопелюсь пожаром…

Переклад.
З Б.Ахмадуліної

Чи не час нам коханню віддатись,
припинити словесні бої ,
солов"їно романсу звучати
крізь його старовинний наїв ,
квітне доля чи схил вже відчула,
біг століть, наче день - ну то що ж ?
Відчини мені фіртку в минуле,
переспіваним час мій продовж.

Пестить нас сьогодення й руйнує,
та туманом бузок повиса,
як мереживо присмерк заснує -
віковічний, хтось сходить у сад ,
У коханні він ніжно крилатий,
о,накинь , відчини , поспіши ,
можна все розгубить, змарнувати ,
не залиш без кохання душі.

Відблиском, чи творінням роялю
усміх місяця - тайна очам.
Та співець нам чутливо являє
що до нього ще не зустрічав.
На обличчі світанок вже квітне
переспівом пісень рятівних.
І куди б не покликала фіртка,
подаруй, не жартуй, відчини.

Безмежна ніч солодкого мовчання
І тільки дотики устами, бій сердець,
Незриме щастя і німе благання.
Початок ночі не спливатиме в кінець.

Невпинно будуть мандрувати руки,
Шукаючи у насолоди вищий пік…
А голос ледь хрипів, та не від мýки
І ніби вмить перед очима падав світ…

Чому не чути голосів?
Чому не чути крику?
Де ділись душі піднебесся?
Де думи мудрії літають?
Чому до мене не зайдуть?
Забули! Вимерли! Лишили!
Мене забули на віки...
Не хочуть в думи молодії
заглянуть, хоч краєчком ока..
Забули! Забули на віки...
Залишили на самоті
гробових статуй величати!!!

Любов, відрада, почуття...
Печаль, ненависть, каяття...
Душі надломлене крило,
та все минуло, все пройшло.

І згас отой пекельний біль,
і з рани зсипалася сіль,
і серце перестало завмирать,
навіщо ще йому страждать?

Воно сплатило за свій гріх,
воно знесло зневаги сміх,
воно розбилось на шмаття,
та все ж вернулось до життя.

Події - від Майдану до футболу -
Про нас лишають пам’ять у віках.
Із Фрідріхштрасе прямо до Подолу,
Із Уца Ватца - в глиб Маланюка

Горлають вперто тости перемоги
Усі, що з нами серцем – тілом там,
Привіти кидають на рідний степ розлогий,
Цілунки шлють старіючим містам.

В Криму вже винарі готують вина,
Рошен уже пакує мармелад…
Як дружно плещуть Польща й Україна -
У нас нарешті свій Чемпіонат!