Люблю
вінницькі старенькі будинки
самотні у великому місті
короткозорі
без окулярів
не помічають мене
поки я до них не підійду
Люблю розповідати їм
про всеохоплюючу урбанізацію
про купу незрозумілих їм речей
і слухати як вони підтакують
ці колишні цегляні інтелігенти
з освітою в два поверхи
що гріють горобців
під полисілими дахами

На полицi у тебе книга,
Сто разiв ти її читала.
То холодна була, мов крига,
То вогнем у руках палала.

На виду ти її тримаєш
Мiж улюбленими книжками.
Що написано там - вже знаєш...
Не торкаєшся зовсiм руками.

Час бiжить нiби хвилi в морi,
Снiг укотре змiнюють квiти.
Хоч вона була завжди поряд,
Та не склалось ще раз вiдкрити.

Та й для чого знову читати...
Товстий килим зiткали пилинки.
Тiльки звiдки ж тобi тепер знати,
Що з'явились новi в ній сторiнки?

Поглянь на небо! Як прекрасно!
Зірки, зірки і місяць ясний,
Зима і сніг, сніжинки ласка.
Чудова ніч! Зимова казка!

Там Ніч Красуня тихо ходить,
І колискову ніжну водить.
Танцює небо, місяць, зорі.
І люди сплять - не чують болі.

Ніхто не чує – всі поснули.
А сніг іде, зима танцює.
Співає, радує, кружляє
і буревієм звеселяє.
Краса - зима, сніги і зорі.
Краса – всі сплять, не чують болі.

Заберіть мене, будь – ласка, в казку.
Там де сонце й літо цілий рік,
Там вдягну я на обличчя маску
Й буду посміхатися весь вік.

Я дружити буду із царівною,
На хмаринках буду спочивать.
І танок станцюю я повільний
Й усмішку для квітів дарувать.

Одягну розшиту щастям сукню,
Й крильця із ранкової роси.
Паличку чарівну віднайду я
Срібло заплету у дві коси.

Все навколо буде там чарівне.
Казка, казка – світ дитячих мрій.
Я боюсь дорослішати „сильно”
Й залишати серце без надій.

Бездушна володарко долі моєї і снів,
Мене до минулого ти прикувала навіки.
І спогади ніжно-туманні, солодко-рясні
Вриваються в дім мій, коли я стуляю повіки.

О панно безжалісна, слізно тебе я молю:
Навіщо мене ти жорстоко катуєш роками!
Його я люблю! Так, ще досі шалено люблю,
Хоч стежка в той сад вже давно поросла будяками.

Я устала тебя любить…
Может, силы еще и остались,
Не умею тебя забыть,
Хотя очень сильно стараюсь.

Я устала тревожно спать
И твой мир проклинать за это.
Да, наверное хватит ждать
Неизбежного силуэта.

Я давно вже колись жила,
І повітря самотнє пила...
До кохання так довго йшла,
Тільки так я його й не знайшла.
Я давно вже колись жила...

Диво давнє світило мені –
Зорі-зіроньки в долі пітьмі
Тріпотіли мов мрії мої
В самоті.., в самоті.., в самоті...
Диво давнє світило мені.

Я колись уже нитку пряла...
Аріадною може була?..
Все Тесея свого ждала…
А кохання?... , воно – мара…
Я ж все долю собі пряла...

Простелила йому до ніг
Свої мрії... А він не зміг,
Не повірив!.. І випав сніг,
І дзвенів, мов прокльони, сміх:
„Ти життя простелила до ніг?!!".

І розкидало нитки мої
По усенькій-усій землі,
І літають вони сумні...
Вже не літні - осінні дні:
„Літо бабине" - нитки мої...

Хто ж мене так давно прокляв?
Хто неспокій у душу поклав?
Ти мене осміяв... осміяв...
Скористався... і слухать не став...
Може ти мене, любий,прокляв?

Я давно вже колись жила...
Аріадною я була -
І сама себе прокляла...
З давніх-давен і дотепер
Я шукаю кохання своє...
Я шукаю у сні й наяву...
І не вірю уже,
що знайду...

Стікали краплі поту
По синьому обличчі
І думки у болоті,
І сльози ненаситні.
Тримай останню пташку –
Вона для тебе плаче
Ікони, щоб косились
Від заздрощів неначе.
Тримай останні фрази.
Амінь. Доволі стисло.
В труну з тобою ляже
Піджак... І як навмисно...
Земля збирає зорі...
І ще одну забрала...
Так просто на дорозі,
Ніщо не заважало.

Р.S. Любому родичу присвячується.

Хто ми є? Лиш ланка у потоці
І минулого й майбутнього життя?
Я – продовження батьків й початок сина?
Що ж тоді за межами буття?!!!

Біжимо кудись, до чогось прагнем,
А помилишся – й не буде вороття?
Що ж лишається тому, хто помилився:
Шанс загартуватися чи каяття?

Адже є якась мета – НАЙВИЩА, СВІТЛА...,
Кожному є свій дороговказ:
Не збивати з напрямку сусіда,
Не волати з відчаю щораз...

Сивий світ з дитячими очима
Нас мов карти любить тасувать:
”Дурень” тобі впаде чи козирна -
Не дано нам цього відгадать.

Він мереживом розкладе свої карти
Й знов, шуткуючи, приховує „знання”:
Хто ж ми є? Лиш ланка у потоці
І минулого ...,й майбутнього життя...!

У кожного в душі своя є прірва
Куди найтяжчі спогади кидають...
Та іноді там пропадає віра,
І лиш недоля й туга визрівають.

У кожного на серці власна рана,
І шелест болю сміх щасливий крає...
А мертва мрія і надія рвана –
То в чорній ямі кришталі сіяють...

У кожного є сивина завчасна,
І очі, що зволожені росою,
І тяжко в скруті, коли віра гасне,
Все ж залишатися самим собою...

Як холодно в країні Нелюбові...
Хто ж насміятись так над нами смів?
На перепутті мрій розбились наші долі,
Залишивши на згадку лиш уривки снів...


Щось загубили ми у цім шаленім світі,
Щось втратили... і полум`я згаса...
І ти один... І я самотня...
Поле
Знівечених надій вкрива жалем роса...


Знайди мене...Як холодно і сумно...
Ти десь далеко... в іншому житті...
Ми наше щастя втратили бездумно,
Душа болить... і нікуди вже йти..


Зігрій мене...Вже осінь на порозі
Пожовкле листя інеєм вкрива...
Зігрій мене...-
Втомилась я в дорозі,
І вітер часу серце розрива...


Як холодно в країні Нелюбові...
Вночі я чую тихий голос твій...
Я хочу відвернуть від твого серця болі,
І знову повернуть тебе в країну Наших Мрій...

Прийди до мене милий,
Я чекаю...
Прийди... та в час який?
Сама не знаю...

Із сходом сонця,
Променем ранковим.
Чи із росинки
Блиском світанковим.

Прийди... із краплями дощу
З грозою, з громом...
Прийди...
Розвій мою ти втому

Біль
Бринить,
Б’є
Безкрає,
Безконечно
Болить.
Душа
Дише
Дивно.
Давно
Дотліли,
Догоріли
Почуття.
Почорніло
Прекрасне
Тіло.
Тремтить
Торкнувшись
Вогню
Душа.
Біль...

Напевно, це відчай заповзає під моє ліжко,
Збіговисько страху, щоб на ніч зі мною спати.
Невже я дитина в руках у незграбної тиші?
А їй недоречно так просто про мене подбати.

І сива кімната, що замкнута на тонкі межі,
І я не побачу де крайність і прірва зазнались,
А спокій не лине як світло розлитого неба.
Мабуть всі світила занадто дешево віддались.

Пусто і зимно в місті,
хоч людно.
Брудно і нудно у місті
і блудно.
Блукання самотнього звіра
під місяцем в гомоні тиші даремні,
як спроба буває даремною.
Свищуть стурбовані юрби на площі –
“На прощу! На прощу!”
У відповідь тиша, манить
в свої безпечні, безмежні обійми…
Нема вже нічого, лиш місяць,
і місто мертве й застигле
у архітектурі будинків,
площ і бруківки,
та блищуть небесної арки зорі.
Вони – це душі померлих,
до них не дійдем ми ніколи,
допоки на цьому світі
живемо, робимо спроби жити.
Пусто і зимно і тісно і нудно
людині самотній у місті
на самоті із собою і брудом.
Та все це не те,
усе якесь не сумісне ні з чим,
несправжнє, ненатуральне.
Подекуди смішно
робиться, як поглянеш
на спроби зробити хоч щось,
а чи просто жити.
Це не те саме, що час убивати;
убити, що є простіше?
Творити не-Богу дедалі важче,
та спроби робити?
Так, це потрібно...

Ніч
Тихо
Шелест листя
Шепіт вітру
Твої слова розпеченим залізом
І стогін спогадів у верховітті
І крик душі в палаючому хмизі
Шалений вир розбитих обіцянок
Розтрощених ілюзій
Я зомліла
Лиш мить
І знову тихо
Знову ранок
Пережила і цим себе звільнила

Я піднімаюсь
Геть тяжкі кайдани
Так легко що ось-ось зірвусь у небо
Тебе кохаю я багатогранно
Взаємності мені уже не треба

Від ладану слід –
У торішнє вікно
І в серці, і в хаті –
Веретено.
Я не хочу дах долі зіткати.
Керую колесам – на дно.
Що з твоєю „сестрою” сталось
Тобі все одно.
Хто бажає сльози збирати
Моєї журби
Раз-у-раз на ослін
Відкидає розтин щирості
В тій солоній воді.
Що нам жити – боліти
Кожному болем своїм.
А любити – зотліти
І вже не воліти літати повік,
Шлях до Бога – закрити в чуттях?
Твою зраду назвати – „не так”.
Пили чай з глиняних чашок.
З них гарячі роси збирали
Ні півоберту твоїх масок
Твої башти тобі не вказали.
Було: не жити-говорити-любов.
А нині: жити-не мовити-не любов.
Зависла в недо-
розумінні
Я твій очіпок натягла.
Склепіння, пестощі, смітінням
Порошить приписів чума.
Тобі не треба ворушитись
І відживати межі-край
Ти віриш в серця золотіння
Ти хочеш чути лиш: співай.
Вповзаєш в мозок стихлим ревом.
Крокуєш кров.
Хизуєш хіть.
Й це варево для снів бентежних
Міксуєш в черепі моїм.

Моя гіркотна самота
Шкребе віршами на папері
Позаростали мохом двері
В мої нескошені жита

Моя гіркотна самота
Уже осіннє листя палить
Старе виймає з серця жало
Й нове шукає по світах

Моя гіркотна самота
Одна вона уже не зрадить
Хоча й німі її поради
Та все тісніше огорта

Моя гіркотна самота

Але з твоїх очей світає
Що буде завтра я не знаю
Люблю сьогодні
і не каюсь
Люблю – живу – несу хреста!

Твої обійми -
їх хіба забудеш?
Мого вагання не помітив ти...
Не має значення - чи дійсно любиш,
чи відганяєш привид самоти.
То не важливо.
Бо моє вагання -
червоний вогник, що тримав мене,
ти пристрастю згасив і хвилею бажання...
Тоді не думала про те,
що все мине...
Не припускала, що мені й байдуже, -
чи матимуть продовження, чи ні
стосунки ці.
Бо знаю добре дуже,
як швидко ти набриднув би мені.
А так -
я відчуваю знову й знову
ту круговерть, ті злети, той вогонь,
що насолоду дарував
і втому,
що ніби лився із твоїх долонь.

Побрести бы сквозь карту города,
Мимо чахлых домов полузрячих
Да по лужам, покрытым копотью
Каблуков да следов собачьих;
Представить себя неотседова,
Заблудиться бы, стать неместною,
Вдоль дорог-машин или поперек,
С тенью города несовместною.
Провалиться в сон - не раскаятся!
За трамваем вслед да по косточки...
А за тем углом обернуться в дым
И - прости-прощай, недоносочки!...

Хитнулась земля під ногами
і небо кудись попливло...
Навіщо караєш словами
за те, що лиш тінню було?

Люблю чорноземи
після квітневого дощу
обліплені білими пелюстками
та безперспективними пуп’янками
їх так хочеться зібрати в долоні
і зігріти своїм теплом
Маленькі пелюстки-сирітки
дивляться своїми святими очима
придушені колесами
притоптані ногами
дивляться
заглядаються нам в душі
шукають місце для себе
але душі
вже давно переповнені амбіціями
наче автобус пенсіонерами
Люблю повітря
що розстелилось над землею
після квітневого дощу
воно пахне пелюстками
що відлітають в Рай

Даремно ми бились
мов риби об кригу,
об кригу байдужих сердець.

Воно не вартує,
всі наші старання,
я знаю, зійдуть нанівець.

Ми мріяли щиро,
ми мріяли сміло,
і мрії заходили ген у віки.

Що вийшло із того,
всі наші бажання, -
під небом байдужим мрій смітники.

Всі мріяли, що ж
така наша доля,
у мріях пустих пролітає життя.

А може не все тільки
біле та чорне,
можливо рожевий – це колір буття.

Сьогодні тихо.
Він сьогодні спить
А може десь валяється під кайфом
По його венах кокаїн і спирт
Розбавлені з мандруючим азартом
Сьогодні тихо…
Холодом у душах
Запліднив він кожнісінького з нас
А де любов? І де її присутність?
Коли він вийде з стану свого «пас»
Чому шприци вже стріли замінили?
Любове, де ти?
А тебе нема…
І бог Амур вмирає цього літа
Від передозу
Правда, ось така.

Я так хочу скинути маску,
Що обличчя залiзом скувала.
Щоб любов моя, нiжнiсть та ласка
У очах в повну силу палали.

Щоб менi усмiхалися люди,
Щоб душа була навстiж у мене,
Щоб вдихати на повнi груди...
Щоб навколо поле зелене...

Вона ж в'їлася в мою шкiру,
Сил нема, щоб її вiдiрвати...
Лиш крiпити залишилось Вiру
I у Мудростi спокiй шукати.

Коли я піду,
то фарби візьму із собою.

Змалюю їм світ,
що бачив про вас розкажу.

Вони помовчать,
і тихо кивнуть головою.

Коли я піду
небес перетнувши межу.

Крилом підіб"ю,
знічев"я, пухнасту хмарину.

За віями сонце,
думок, надновою згорить.

Вони обіймуть,
і снами у тишу полину

Де між сторінок
запилена вічність лежить.

Долонею, хтось,
змахне вікову заборону.

І подих вбере
зітхання минулих століть.

Я знову прийду,
земним привітаюсь поклоном

І барвами юна
веселка над світом згорить.

Яка гроза…без совісті й сумління
Ввірвалась в день, що ось – ось догорав.
І у думках заплуталось проміння
Твоїх очей, якими ти вбивав.

Я обпечусь об ніжний – ніжний спомин,
Затисну біль в одному кулаці.
Надворі дощ й на хатці мокрий комин
І кіт біленький – знову в молоці.

Яка стріла, о вічний Купідоне!
Раніше ти так точно не влучав!
А в небі блискавка між обріями тоне.
Люблю тебе! Ти в відповідь мовчав…

Я так любила твою добру долю.
І знала точно: більше, ніж свою.
Коли до тебе просто заговорю –
Я розуміла, що тебе люблю.

Ми часто просто кидались словами,
вбивали мрію про наш спільний світ.
Я забивала все в великі чорні рами,
А ти виходив з них як з-за воріт.

Тепер лишились посмішки портретів
Й старенькі погляди, що сперлись на вікно.
В наш світ не продають уже, на жаль, білетів.
Все було добре. І усе пройшло.

Я знаю-за вікном весь світ,
Там тихий вечір огортає зорі,
І заховався в свою нірку кріт,
І бачить вітер сни прозорі.
Там так незвично зайчики хроплять,
Там кожне диво має свою казку,
Там навіть гномики, що на деревах сплять
Сьогодні не вдягали маску.
Там світ безмежний, світ до забуття.
Притулю носик до холодних шибок.
Там хоть і тихо, але там життя,
І океан повчає своїх рибок.
А я за вікнами неначе в засланні
Й чомусь від них не можу відійти.
Дивлюсь на світ – і очі не сумні,
Бо знаю – в цьому світі десь є ти.

Я забула як можна лежати і слухати спів
На безмежному полі небесному через волошки.
Як вдихати з росою насичений запах ланів
І радіти, що поруч зі мною ромашки – ворожки.

Я забула як можна дивитись на небо з полів,
Як торкатись губами пшениці з косючим колоссям,
Як читати у вітру невинність усіх його снів
І вплітати горючо-бурштинові маки в волосся.

Відпусти мене, місто,
Відпусти мене, чуєш? Молю...
Відпусти мене в поле,
Його не зрівняти з тобою.
Я візьму із собою лиш згорточок свого жалю
І повернуся знову до тебе собою.

Я буду з тобою, я буду думками з тобою...
В думках ми не зрадим і сльози в думках не течуть.
Іду під дощем, він буває жорстоким порою –
Промокла... Так дивно, нічого не можу забуть.

Ця осінь незвична – тебе не було в ній зі мною,
Не грілись долоні, припавши до твого лиця.
І я не ділилась з тобою своєю бідою,
І ми не молилися разом до свого творця.

Засушені листя так пахнуть болюче журбою,
І все не стихає розлючених блискавок бас.
Я буду з тобою, я буду думками з тобою.
Залиш ще хоч спогад для себе, для мене й для нас.

У вікон твої очі, у вулиць твоя невловимість.
Бачу в кожній усмішці невинну усмішку твою.
Ти живий у мені, твоя вічна всеповна прозримість
Переповнює сповна загублену душу мою.

Я не можу забути. Забувають лише урагани,
Покидаючи все на невпинному свому шляху...
А я спокій, я тиша, я цілком не така як бурани,
Я вночі до подушки про віру для тебе молю.

Я боюся з тобою зустрітися знову.
Я боюся зірок, що сплітають над нами вінки.
Я боюся і ще раз почути твою закарбовану мову.
Я боюсь проростуть на весняній сніжинці бруньки.

Відвернися від мене. Відкидай мою сутність як лихо.
Проганяй мою долю, заковану в спогади й лід.
А я буду дивитись через вікна і вулиці тихо
Як зникає за обрієм твій незакінчений слід.

Тисячі вогнів і довгі автостради,
Все небо в світлячках, а це лиш літаки.
Сотні очей, шукаючих розради
Й великі електричні вітряки.

А дійсно, страшне слово «мегаполіс».
Легко згоріти, полетівши до вогню.
Тут мільйон людей, продавших свою совість
І мільйон, хто віднайшов свою.

Годинами вдивляєшся в прохожих –
Костюм, краватка, далі – сирота.
Стільки людей і на людей не схожих,
Шокуюча до болю ряснота.

Хтось кинув бутерброд на лавці не доївши,
А хтось шукає хліб в міському смітнику.
А ось мужчина жінку до метро провівши
Через хвилину обнімає вже не ту.

І так життя, і так усе роками.
Танцює вічність, скована в контраст.
Пастельної немає в неї гами,
Лиш чорно-білий, чорно-білий пласт.

Ти - мій. Моїм будеш довіки,
І не тому що любиш так мене.
Не разом ми і з часом ти забудеш
Моє усміхнене напів сумне лице.
Ти просто в серці в мене залишився,
Й хоча ти не герой моїх страждань,
Твій промінь раз лиш в мені засвітився
І цього досить на мільйон прощань.
Напевно, більше не буде такого,
Що прийде раз – і вже на все життя.
Ти був для мене моїм другим богом,
Прощай моє незмінне майбуття.

Сьогодні дуже гарно пахне дощ
І я тебе не можу дочекатись.
Застигло небо над кругами площ,
Від часу неможливо заховатись.

Ще тільки день – і ти будеш зі мною,
Обнімеш міцно, наче назавжди.
Я буду й далі марити тобою,
І тихо приходити в твої сни.

А зараз дощ. І те ж незрушне небо,
І сотні кілометрів поміж нас.
Я почекаю, дуже вірю в тебе!
Промок асфальт і чутно гуркіт трас.

Проснувся вечір відблиском зірок,
закралась тиша на віконні рами.
Не можу я позбутися думок.
На совісті моїй глибокі шрами.

Люблю тебе – банальна теорема.
Все важче знати : зараз ти не тут.
Заплакана надворі хризантема.
І все збивається в великий гострий кут.

У мріях притулюсь до тебе.
Ти скажеш : «Ти в мені жива ».
Хтозна. Уже сама не вірю в себе.
Нажаль, любові лінія – крива.

Й світитиме ще довго сонце будням,
й жалітиму про те, що я роблю…
Ти вибачиш моїм духовним злидням?
Ти мусиш! Я тебе люблю!

Останній аркуш в грубому альбомі,
Пишу на ньому й знаю – не кінець.
Думки згущаються якісь напівсвідомі,
І пальці затиснули олівець.

Це не кінець, ще хочеться писати,
Не зовсім ще затьмила глупота.
Немає світу, ми не вміємо прощати,
Священне оскверняє дрібнота.

А хочеться, ще хочеться писати,
Намалювати душу пензликом зі слів.
Над кожним звуком плакати й вмирати,
Й натхнення пити із потоку днів.

І кожна строфа є моїм горизонтом пізнання,
І кожний мій вірш є краплинкою мого дощу.
Тепер я готова зробити для себе зізнання:
Якщо я покину писати – я собі не прощу.

Не приходи до мене уві сні,
Бо зранку важко бачити схід сонця.
Прийди, коли хвилини затяжні
Несуть самотність до мого віконця.

Прийди тоді, коли надворі буря
І притулись до лагідних долонь.
І знай : ніяка металева куля
Не загасить душевний мій вогонь.

Прийди удень, а можеш й через вічність
І через сотні, тисячі годин.
Лиш тільки б серце віддавало звітність
Про самоти моєї чорний плин.

Приходь завжди. Люблю тебе земного.
Небесному не скажу, що кохаю.
Тепер в житті боюся лиш одного:
Що ти прийдеш, а я вже не чекаю.

Не забуваю. Й ти не забувай.
Нічний Дунай відчув нашу розлуку.
Я й досі чую твоє «прощавай».
Так схоже все на нерозривну муку.

Де ти? Де наші континенти?
Вони ще наші, чи уже чужі?
Видніють в Будапешті монументи,
вони пробачать спохвати душі.

Ще трошки і зійду на пристань,
мій корабель залишиться пустим.
Проб’ю думками нашу тиху відстань.
Нехай усе буде у нас простим.

Я попрощаюсь з містом і з рікою,
я повернусь в країну пустоти.
Не зможу попрощатись лиш з тобою,
пірнувши у глибини самоти.

Не забуваю. Й ти не забувай.
Я більше не здригнусь від болю.
Горить в мені не твоє «прощавай»,
А тліє схоже щось на мою долю.

Не вірю. В сумнівах й згорю.
Згорить усе, що в серці колись жило.
Не втримуєш мою сумну зорю -
зривається і падає безсило.

Не знаю, що залишилось живим.
Немає й нерва - він покинув тіло.
Останній крик тобі здававсь німим,
хоч я пручалась і боролась сміло.

Я йшла і йшла… Лиш тільки б перейти
ті сотні миль думок і божевілля.
А ти все будував нові й нові мости,
лишивши розум в сутінках свавілля.

Залиш мене такою, як була.
Віддай весь спокій і усі надії.
Єдине, що попрошу не зі зла:
не спопели чиїсь наївні мрії.

Не важко, просто пустота і все.
От – так як в ніч, яка немає ранку.
Спокійно серцю, просто де –не – де
Уже не помічаю я світанку.

Не хочу думати, залишу все як є.
А що пізніше? Це вже знає доля.
В моєму тілі буря промайне.
Це свого роду вільна - та неволя.

Мені без тебе сумно в цьому світі,
Не покидай мене посеред зла.
Ти усміхаєшся на темному граніті,
А я стою лиш трішечки жива.

Стиснути б руки твої у долонях,
Лишити поцілунок на чолі...
І знати, що на твоїх скронях
Смерть не напише послання зимі.

Бачу тебе у кожній добрій бабці,
Здригаюсь часто – знаю, що не ти...
Тебе шукаю зараз навіть в казці,
Серед живих тебе вже не знайти...

Мені без тебе сумно в цьому світі.
Для мене ти завжди будеш жива!
Бабусю, усміхайся на граніті!
Ти символ сонця, віри і добра!!!

Коли затихне шум і почорніє вечір,
Повіки сум збирають із очей.
Й цей смуток капає на мої кволі плечі,
Застигши каменем на тисячі ночей.
А потім ранок Богові моргає,
І день проходить швидко як стріла.
Й промінчик знову сонце доганяє,
Настала ніч – я з каменем одна.
Так хочеться пізнати свою сутність:
Чому по вечорам одні дощі?..
Незримих здогадок гірчить присутність:
Тобі залишила частиночку душі...

Ішла і плакала. Я думала про тебе.
Осіннє листя падало до ніг .
Надворі тільки дощ кричав про себе.
Я так любила. Ти цього не зміг.

І теплі струни мого божевілля
Прошепчуть мені тисячі думок.
Цей стан прокляття й розуму свавілля
Прошиє серце сотнями ниток.

Болить мене, хоч знову ти прийшов.
Здригалася не раз від звуків болі.
Ось так тримала я свою любов
Біля воріт твоєї злої долі.

І знову думаю про тебе...
Закрию очі повні-повні сліз.
Вже рік не можу я втекти від себе –
Біжу по колу в той же самий ліс.

А біля мене ходить моя святість,
Усе принесе до підніжжя мрій.
Такий закоханий, з очей іскрить завзятість,
І тільки мій, навіки тільки мій.

А я все думаю про твою сутність,
Про твою усмішку, про твій життєвий дар.
Залишу спогадам їх самобутність,
І утоплюсь в похміллі твоїх чар.

Коли ж залишиш ти мою невинну душу?
Коли ж забуду я про те, що ти ще є?
Я мушу, мушу, так, я просто мушу.
Ти щастя, щастя, тільки не моє...

Знаходжу тебе знову у думках,
Давно уже пробумкало дванадцять.
Застигли траси у своїх гріхах,
Згадала свої юнні вісімнадцять.
Так якось боязко і трепетно було,
Торкалась серцем кожну добру казку.
У мене ти був і твоє добро,
І очі, що відлунювали ласку.
Була хатинка наша, був садок,
Були і дітки – все прийшло з думками.
Щодня весна - зими був лиш ковток,
І щось безмежно сильне поміж нами.
Любила тишу і любила нас,
Боялась тебе втратити щомиті.
Боялась відстані і залізничних кас,
Й моїх питань, що й досі не розкриті...
Хотілось затишку й хотілось навмання
Пройти весь світ, тримаючись за руки.
Й щоб після нас лишилось не звання,
А добрі – добрі пелехаті внуки.
Так було ніжно – розум затерпа,
Годинник знову каже свої ...надцять,
Чи є ще віра? Віри вже нема....
Ти не зі мною й нам не вісімнадцять.

Відчуйте тиск усіх моїх прощань!
Нічні зірки ковтали мої сльози.
А як багато ще в мені вагань,
вони уже як наркотичні дози.

Кохання моє – Спарта серед битв,
де все кипить, горить і пропадає.
Я буду з ним, хоч я на лезах бритв.
Я думаю, що він мене кохає.

Не хочу слів і їх гнилої фальші!
Вони втрачають зміст в епоху зла.
Їх як рослин посадять на асфальті,
а потім дивляться чи хоч одна жива.

Погляньте в очі, в їх безмежний ранок,
відчуйте біль від правди до кісток!!!
Схиляюсь перед тими, хто світанок
зберіг в очах і у воєнний строк!

В тобі є те, що хочеться обняти:
Безмежний світ твоїх кипучих «Я».
Якщо хоча б одне з них розгадати,
проснулася б від розкоші душа.

В тобі є те, що хочеться убити:
уміння «правду» виплести свою.
А я не вмію у неправді жити.
Це те, що не залежить від жалю!

В тобі є те, що хочеться зламати –
Сталева гордість – тільки – що з вогню.
Та все ж хотілося б тобі сказати:
в тобі є ТИ, тому тебе люблю!

Наша з тобою фотографія
В старенькому твоєму гаманці.
Як наша спільна монографія,
Затиснена в чужому кулаці.

Вдивлялась довго в її обриси
Й хотіла залишить собі,
Та найрідніші твої образи
Не спромоглись злукавити тобі.

І згорток суму горло скручував,
І свої сльози пила в забутті.
І хто ж тебе, моє кохання, змушував
Робити такі кроки у житті?..