Знову шарпнулось серце немудре
Сколихнулося любо хвилею.
Журавлі, що колись відлетіли
Повернулися ніби з вирію.
Осінь тепло вгорнулася в зиму
Заколишеться, знову стишеться.
Тільки в відчаю сітку незриму
Не повернеться, тут залишиться.
І слова всі чужі і свої
Постираються, перекришаться.
На зазніженім шовку сувої
Чистим відбитком перепишуться.

Питають всі мене, чому ж це я
Обрала дивне і чудне ім'я?
Таке прекрасне і жадане МРІЯ,
У поєднанні – ВІРА і НАДІЯ.

А ще присутня в слові тім ЛЮБОВ,
Що, як наркотик, будоражить кров…
Сплелися міцно ЩАСТЯ і УДАЧА –
Любиме слово, хоч ніхто й не бачив.

Це слово бажане завжди, кругом,
Здається теплим, ніжним, щирим сном.
Але воно незриме, недосяжне,
чарівне, дивовижне і безмежне......

То ж, друзі, я напевно і тому
З таким ім'я до вас по сайті йду.
Щоб мріяти, любити разом з Вами.
Тепер витаю МРІЯМИ світами.

Від нецке черепа до тазових лещат
______колючий дріт хребта
_________________________натянувши,
до нього прикрутивши два ручних ковша,
______захриплого легень метелика,
з загорнутою в крильця,
______________________суницею серця.
______Вдягнувши тісний ребер шолом,
під ним прилаштувавши шлунка баклажан
______і серпантин кишок,
_______________________печінку,
______________________________ нирки;
на гладь кісток
_____________сардельки м’язів нанизавши.
______Все обтягнувши шкіри ковроліном.
Пропелер язика і яблука очей
__________________________ вкрутивши;
______під черепицю скальпа
заховавши грецький горіх мозку,
______кровообігу завівши шестерні.
Я вже готовий був відкрити двері будня,
______але забув,
_______________забув,
____________________ забув,
__________________________забув!
Лишив стояти на столі
______Я попільничку з попелом душі...

______То що ж тепер?
____________Знов розбирати?..

В маєтках Зодіаків, в оселях неземних
Живуть дванадцять знаків, дванадцять назв у них.
Чатує Лев на здобич, вдивляється в пітьму,
Шляхи Телець вподобав, а Риби - глибину.

Поняття протилежні єднають Близнюки,
Де Діва обережна, там Водолій - стрімкий,
Ховається у воду попід каміння Рак,
Стрілець із Козерогом угоду пишуть всяк.

Овен несеться з кручі - з-під ніг летить вогонь!
Із норовом кусючим прямує Скорпіон
І заповідь вивчає: себе - не укуси;
В усьому міру знають небесні Терези.

В маєтках Зодіаків, в оселях неземних
Живуть дванадцять знаків, дванадцять назв у них.
У Місячному циклі міняються вони:
Коли один працює, у інших - вихідні.

За дверима бажань загубилася мрія,
У туманах зими десь блукає надія,
Радість знає фарватер, та ображена спить,
Ненароджена пісня у бутоні мовчить.

Впало небо не землю, туман – тінь від беріз,
З даху падають краплі заморожених сліз.
У холодній травинці спить дзвіночок лісний,
Там завжди таємниця, де росточок тугий.

Енергетика лісу, тихий сміх далини,
Диво-музика серця у бутоні весни.
Сон у темному храмі, тихо йду, не спішу,
Ненародженій пісні я слова напишу.

Глибше залазить в кишені
Влада заради інтриг,
Пенсія жевріє в жмені,
Голубу вистачить крихт.

За передвиборну гречку
З виборців топиться лій.
Знов за панів суперечку
Кидають хлопців у бій.

Ділять подерте руно депутати,
Тягнуть бюджетне рядно на мандати,
Перший всміхається щиро погрозливо.

Крутяться в кадрах події, обличчя.
Другий майдан позвитяжничать кличе.
І Павленок з мікрофоном-морозивом.

Стоять за вікном горіхів п’ять,
Горіхове листя дотліва,
Гіркі дочитали в нім слова,
Горіхи в туманних ковдрах сплять.

Горіхові очі п’ють круки,
Гомерами стали п’ять дерев,
Карбуючи в скрипт проспекту рев,
Збираючи зорі в кисть руки.

Спітніла ховає світ кора,
Глибини коріння, думки вись,
Росинкою поту день з’явивсь,
Туманів, туманів це пора.

І плями зникають ліхтарів,
І люди зникають через крок,
І з грудня грудей туманна кров
Стікає з гілок лікарів.

На містку присяду, на краєчку
Над безоднею, десь у просторі.
Квітка вітру, вітру північного
Начарує знов мови прОстої.
Вже притишила, приголубила
І гойдає, місток колишеться.
І розхитує, розганяється,
Бо у вітрі цім вільно дишеться.
І сніжинки що вглиб зсипаються
Так притягують, не простежаться.
І бажання, що не збуваються
Лиш бентежаться, лиш бентежаться.
У лілею душа заквітчана
Голосами десь озивається,
Не розгублена, та обвінчана
Дзвоном тихим сосен не приспаних.
Вітру вишнього лиш пригублено
З нитки срібної хмари виткані
Лиш пригублено, недолюблено.
Снігом-килимом скелі вистлані.
Чисто, легко у вітрі дишеться
Міст гойдається, і хитається
Заколишеться, заколишеться.
..........................

За мотивами Ніколая Черашева


З душі моєї скинь презерватив,
Інакше змісту течія могутня
В життя твоє не принесе приплив –
Наповнення ж бо в стриманні відсутнє.

Хай буде все, як нам велить звичай,
Святенницькі даремні поривання.
Ти пишеш вірші – значить і кохай,
Поезії чужі запобігання.

Презерватив з душі мені зніми.
Вірш без кохання – забавка невміла,
Через любов ми стаємо людьми,
Назавжди поєднавши душу й тіло.

Буття гріховне викохає вірш –
І що по суті може буть святіше?
Його пізнати квапся сміливіш,
Але зроби спочатку найпростіше –

Презерватив зніми з душі мені –
І хай моє у тебе вільно ллється,
Зніми заслін в пориви неземні,
Хай вірш вогнем під небеса зів’ється!

Зніми з душі – і вже не зодягай,
Не зодягай у жодні несвободи,
Складай рядки, мов птахою літай,
Не мріючи про славу й нагороди.

Хай вірші вільно плинуть із душі,
Їх сутності – і правка не важлива,
Давай без стримання твори-гріши –
І доля буде всюди милостива.

І перепони забере в путі,
Що струмінь вірша прагнуть загнуздати.
З пророцтв усе звершиться у житті,
Нам не дано йому перешкоджати.

З душі моєї скинь презерватив,
Інакше всі високі почування
Захолодить незвершений порив –
Поезії страшні запобігання.

Зніми, зніми з душі...

40
О, так! Кохання в світі і до нас
Було. Чи ж наше на всі інші схоже?
Раніш вважала -- таїнство це Боже:
Та чи ж воно одне й те ж в різних рас?
У мусульман -- без шалу і прикрас:
Там сховане чадрою личко гоже;
Зуб й на горісі посковзнутись може;
Шалену пристрасть швидко студить час --
Та й звідки в неї візьметься терпець?
Щось в ній змісти -- й переростає грізно
В ненависть; то чи ж брати за взірець?
А ти, мій любий, не благаєш слізно --
Ждеш крізь скорботи доторку сердець:
Й ще тобі вчасно, як вже іншим -- пізно.

39
Оскільки маєш здатність прозрівать
Наскрізь мене всю й зір твій перешкоди
Не стріне, бо мене років незгоди
Вже вибілили сліз дощем, й ставать
Душа за свідка стане, щоб назвать
Своїх поневірянь жахні пригоди,
Хоча й серед душевної негоди
Терплячий ангел буде в небо звать; --
Й коли тебе ніщо -- ні смерті труби,
Що близько чуть, ні перст із висоти
Погрозливий, ні всі душевні згуби,
Ні відчай і розпука самоти
Не відштовхнуть -- навчи й мене, мій любий,
Лить з серця вдячність, як добро ллєш ти.

38
Цілунок перший пальці прийняли
Руки, яка рядки ці написала,
Й вона від цього ще біліша стала --
В словах же ніжність, мов її влили
В них ангели. Чи ж пальці вже могли
Носить обручку, якщо відчувала
На них цілунок? Другий -- вся палала --
Чола торкнувсь -- мов ангели несли
Мене і ніжну чула їх розмову;
Вертає його пам'ять знов і знов,
Солодший він і за любові мову.
А третій пурпур губ моїх знайшов,
Вмить осяйнувши сутінь вечорову.
Зрівнять з чим?... О блаженство!.. О любов!

На тонкому вістрі танцює душа,
Обернена в тихий сум літа.
Кружляє, спустившись на лезо ножа,
Мені теж так хочеться вміти.
Тебе залишити, втікати туди,
Де плаче у сні небезпека.
Назад повернутись, розлити води,
Спинити набридливу спеку.
Безглуздя-безглуздям ці дикі слова –
Опівночі писана мука.
Історія свіжа, ще зовсім нова,
Під іменем “довга розлука”.
04.07.06

Я пишу тобі раннього рана.
Перше слово виводжу -
Оксана.
Друге слово виводжу -
Оксана.
Третє слово виводжу -
Оксана.
За тобою - країна дитинства.
Поза мною - журба українства,
Без Вітчизни, без шаблі й жупана...
Але вічно в Яреми - Оксана.
Але вічно ми всі - гайдамаки,
І таємні ми знаємо знаки.
І любов кріпака і кріпачки,
Зграйна панно Оксано, пробач ти.
Ти любов моя, ти моя рана...
Я пишу тобі раннього рана.
Понад нами - такі небокраї.
Ми ж невольники в рідному краї.
І в часах золотої богеми
Кріпаками - Оксани, Яреми...
У країни безродства, безрідства,
У правічному Дикому Полі...

Не проси нашим дітям сирітства.
Не прости нам журби і неволі.

сама сказала що переболить
зіржАвіли замкИ по самУ душу
пантерокіт щось шкрябає й не спить
я не живу а усього лиш мушу
як надоїла чорнота ікон
нема вже ні кому ні де молитись
ляга на серце правіків прокльон
де ні не вмерти ні по людськи жити
і шкварить сонце на пательні днів
жарівки з вікон й фІранки подерті
і білий янгол що життя хотів
як подарунок прийме дотик смерті

1999 р.Б.

Пішов у ніч, щоб повернутись,
На ранок, день, на все життя,
Кохання мусить обернутись
Щастям для двох, де ти і я.
Так має бути у цім світі,
Ми зможем пережити біль,
І гнів, і зраду не помітить,
Розсипану зібрати сіль…
І буде радість, сміх дитини,
І очі ніжні, почуття,
Любов не зневажа провини,
А відпускає в забуття…

Сніг притрусив пухнатий
Сосни, ялини – спати.
Сипле легкий, лапатий
Довго весни чекати...
Але іскриться веселка
У віях моїх засніжених,
І намалюю янгеликів
На кучугурах розніжених.
Струшу із рукавиці
Смутку згрубілу сіль.
Більше не повертатись би
У остогидлий біль...
Більше не напиватись би
Чаю - гіркого розпачу.
Тільки зустріти щирої
Ласки теплої досхочу.
І у садку зимовому
Черешня казковими вітами.
Сипле з небес сніжинками
Пелюстками, білими квітами.

Десь у темних лісах-борах заблудилася,
І забувши правдиву стежку, оступилася.
Та на голос ледь чутний з мороку повернулася,
І теплом таким рідним, ласкою огорнулася.
На шнурковім містку над прірвою зупинилася,
І дощем стікаючи туга розтопилася.
У душі ані леду немає ні згарища,
Тільки в літо-осінь давню загорнута
До любові живої ще й досі пригорнута.
І сріблястим крилом від снігу прикритая
І у душу ніжну Твою оповитая.
Як не сиплеться, не пересипається
І у сереце дверцята не закриваються.
Лиш місток в снігопаді ховається
Ступлю крок і гойдається, і хитається.
Не питаюсь поради в вітрів, не вагаюся.
І на стежку правдиву зійду, сподіваюся.

37
Пробач мені, пробач, що я в уяві
Твоїх чеснот фортецю на хитку
Будівлю замінила із піску,
Що валиться уже при самій з'яві.
Бо, перш ніж ти явивсь мені у славі,
Я звідала нужду, й таку тяжку,
Що глиб здалась за мілину грузьку,
Спотворюючи риси величаві
І чисте розбавляючи брудним,
Й підробку бачить змусила у всьому, --
Мов той поганин, що вернувсь живим,
І з вдячності за це божку морському
Потвори образ, виліплений ним,
Стоїть тепер у храмі золотому.

36
Коли любов звела нас -- не старалась
Це в мармур втілить: вже не так і жаль
Таку, що зна лиш смуток і печаль.
Чи не підмінить -- радше сумнівалась,
Бо недовіра в серці ще лишалась --
Фетиш блискучий золото й кришталь?
Й тепер, як прояснилась мені даль,
Сум'яття те ж -- я ще не відвагалась.
Чи ж клятв колишніх вірити словам,
Як для обіймів руки стануть кволі
Й цілунки вмруть -- вже вистиглим устам
Не воскресить їх? Все у Божій волі.
Прости й прощай, Любове! -- якщо б нам
Такий безжальний випав присуд долі.

35
З-за тебе все лишивши, чи ж взамін
Отримаю вже інше все в дарунок:
Розмову дружню, ніжний поцілунок --
Прикмети щастя звичні? В ході змін
Як буду до нових звикати стін?
Й чи переважить твій солодкий трунок
Моїх печалей непідйомний клунок?
Страждання мчать любові навздогін --
Чи ж не здолають знов її вони?
Та горювала так я в самотині,
Що сумніви ці, любий, геть жени --
Жадаю лиш любові я віднині:
Для мене серце навстіж відчини,
Прийми мене під крила голубині.

Ти скажеш: "Я любив її. Авжеж."
Напружуючи пам'ять, пригадаєш...
А вітер прошепоче: "Так... Я теж
Люблю її, хоч ти цього не знаєш..."

Подивишся в минуле іздаля.
Не видавивши сліз, хлипнеш журливо.
Укриється дощем суха земля -
І вітер заридає... "Що за диво?" -

Ти руки в здивуванні розведеш.
Тростинку свого серця розламаєш.
І кинеш: "Я любив її... авжеж..."
А вітер донесе: "Вже не кохаєш..."
29.03.02р.

Чому холодно тобі
Дівчинко
Зимно тобі
Доню Трисмегистрова
Чого сьогодні треба тобі
Світної прохолоди серця
Криги розуму
Дзеркально-чистої?
Відколи ні?
Від якої
світлої брехні
Бігти
куди?

Всередині стіл стоїть посеред
Янгол з посмішкою хірурга
Сина Гермесового
Підливає вогняної води
Кличе Сімургом
Підкладає леза, ножі
А зовні ліс крижаних фігур
Біжи - не біжи
До тепла півсекунди
До світла півтисячи літ
Під ногами дзеркало
там де серце
Морок, порох, лід

Він же для тебе
Він...
Я
Дихала ним
Рідним, думала -
Один лиш раз
Візьму з вуст братових
М"якої патоки простої радости
Мереживо снів
сяюче-ніжних візьму
Для тебе ним плетених
За тебе...
Та ні
Вибач
Прости!
Хочеш?
Ні?!
Це ж для тебе -
Бери ти!

Спи
Я накрию тебе думками
І терпи
Цю незриму стіну поміж нами
Не чекай
Що прийду тебе знов любити
Запитай
Чи я можу так далі жити
Поділи
Мої знуджені ночі навпіл
Спопели
В рукавах усі зайві карти
І нехай
Тепер інші полюють владу
Я отримала волю
А ти чергову посаду...

Вікон пустих впустила
Самотність
Вони за крила
Тримають
Вуста холодні
Смакують майбутні втрати
І кому воно треба
Отак неполюдськи кохати...

Мамо, чи знаєш ти казку?
Казку, що стане життям?
Зло там одержить поразку,
Добрість збудує свій храм.

Люди забудуть про війни,
Заздрість іде в небуття,
Діти там будуть спокійні
За найдорожче - життя.

Мамо, чи знаєш ти казку7
Ту, що потрібна усім?
Кожен у ній знайде ласку,
Теплий та затишний дім.

На полі бою зійшлися вояки.
Один тримав - знамено вічного кохання,
Противник мав - червоно-чорний стяг біди.
Тобі сьогодні не стало краще,
Але ти прагнеш не подати вид.
"Не хвилюйся любий
Мені нічого не болить"
І ось вже оголив меча
У хижій посмішці - воїн смерті.
Та непохитною була
Фігура воїна кохання.
Заварив тобі гіркого чаю,
Ти любиш це я знаю,
Підсолодив медовим поцілунком,
Теплом долонь, цим зимнім ранком.
Зірвався крик – це злості вибух,
Воїн пітьми пішов у наступ.
Тебе мучить в грудях біль,
Стріли ліків не потрапили у ціль.
Лунає свист дзвінкої зброї,
Тяжкий, Глибокий подих,
Твій, мій і тих двох,
Що ведуть сьогодні поєдинок.
І вже затягнуто туманом твої очі,
І в радості обличчя солдата ночі,
Яке ще не знало, що вже на землі,
Повержене ударом, щирої Любові.
Ти плачеш в посмішці,
Слізьми прощання.
Твоє земне життя,
Підходить до кінця.
Та житиме кохання,
Моє й твоє.
Не бійся люба та чекай
Коли моя душа
Втомиться від тіла,
Тоді ми знов з стобою
Знайдемо свій рай.

Сочиться ніч крізь шибу,
З того нічного глибу
Дивиться тьма.

Ніби ще вчора світом
Скрізь струмувало світло.
Зараз – катма.

Тиша ножем повисла
Над головою. Звісно –
Скоро впаде...

Боляче відчуваю –
Темінь сягнула краю.
Сонце, ти де?

Де ти поділось, світле,
Радісне і привітне?
Хочу туди!

Маю одну надію,
Прагнення, навіть мрію –
Завтра зійди...

12 черв’ 06р.

За грати не приходить навіть сон.
Відреченість від світу капітальна.
Душа твоя стражденно-безвуальна
Не може пережити цей полон.

"Врятуй мене, мій ангел-побратим!"
Не визволить ніхто - бо всі за себе.
З-за гратами не видно навіть неба.
Єдиний твій супутник - сивий дим.

Закрий свої повіки - помовчи.
І може, у думках прийде рятунок.
Прийми від долі дивний подарунок.
Й журбу свою за грати заточи.
29.03.02р.

Відлітаючи, душу нанизуєш
На тонесеньку ниточку снів.
І словами повітря пронизуєш:
"Повернусь через тисячу днів!"

Залишається плакати й вірити
І чекати, ховаючи біль.
Довгі простори кроками міряти.
Замість цукру висмоктувать сіль.

Кажуть, відстань в любові стирається.
Зупиняється відлік годин.
Бо завжди хтось назад повертається.
Хтось не може прожити один...
29.03.02

Ніч в руці. Білі зорі – в ряд...
Очі Неба. Тремтять повіки.
Ти здійснив неземний обряд...
І тепер я Твоя навіки.
Зруйнувалась міцна стіна.
І розбились руді цеглини.
Порох слів у ріці без дна.
Чіткість думки і м’якість глини.
Перекресли межу. Ліпи
все, що хочеш – нехай так буде.
Час насправді такий сліпий,
та за нього сліпіші люди...
Ти веди його. І мене.
Довіряю. Люблю. Постійно
Небо з нами. Не прокляне,
а прийме у свої обійми.

29 листопада”06

О Боже, дай мені порвати цей зв’язок
Боже дай сили вирватись від муки
Душа окутана в міцний вінок,
Терня знов коле, а він гріє руки.

Боже, рятуй від власної знемоги
Я вириваюся, а вирватись не можу
Переді мною стоптані дороги,
А я і досі манівцями ходжу.

Ти научив мене в кохання грати,
Ти научав не мліти від зізнань,
Й напевне важко вже й порахувати
Скільки я вбила цих кохань.

Я не насмілюся тебе просити,
Але ж Ти знаєш що в моїй душі,
Не можу я його любити ,
Ми ніби разом, а чужі...

Я хочу аби він забувся,
Аби прокляв і кинув в небуття,
Щоб вже ніколи не вернувся
І навіть не згадав ім’я.

Я хочу аби все що було
Стало пустим і зникло назавжди,
Аби він зрозумів, що все минуло,
Я святотацтвою...прости.

Так я замовкну, я зіграю ще,
Я знов пригорнуся і скажу, що кохаю,
Чи серце замерзає, чи пече,
Яка різниця, я грішу й все знаю.


Боже, чому ти научив любити,
Отак терпіти каяття.
Кого в своїй біді винити,
Якщо не знаю в чім біда.

Мій отче, я прошу за нього,
Здіймаю руки, знов пульсують вени,
Даруй йому кохання не земного,
Я збережу все, та розмова не про мене.

22.01.03р.

Я гуляю поміж вас,
Ви для мене - як наркотик,
Я маленький чорний котик,
Шалапут і ловелас.

Мов останній драндулет,
На порозі катастрофи
Я пишу прощальні строфи -
Я філософ і поет.

Ні бажання, ні часу
Виправляти власні хиби -
Вірю в безкінечну рибу
Й абсолютну ковбасу.

Я одвіку сам-один,
Не беруть мене простуди,
Горобці, коти і люди -
То найкращі із тварин...

...Я гуляю поміж вас,
Ви для мене - як наркотик,
Я маленький чорний котик,
Шалапут і ловелас.

У першому рядку
Крім слова "боїтеся"
Сказали Ви іще
Багато різних слів...
У келишку вина
Дріма п'яненька Нессі -
Ми з нею боїмось
Давно не пацючків...

Поети - це психоз,
Чим кращі - тим він гірший,
І їх у нас чортма,
Проте не в тому суть.
Поети всіх віків
Писали Ваші вірші -
Тепер мені в кредит
Тут, мабуть, не наллють...

Доволі бідним виглядати!
Благати марно допомоги...
Усюди жалістно волати
Та смак втрачати перемоги.
І ледве-ле тянути ноги...

Доволі болісно сприймати
Почате іншими творіння...
Доволі суду вимагати,
Ганьбити, кривдити сумління,
Hе помічаючи старіння...

Доволі культувати слабість...
Приречено сльозми вмиватись.
Вдихніть у мляве тіло радість!
Вже час настав до діла братись!
До чогось поки годні здатись...

Це в нашій владі жити краще...
Майбутнє з розпачем - химерне.
Hе кидай рід напризволяще,
Йди крізь вогонь, можливі терни,
Збери належно духу перли!

***
Цей ранок захлинається туманом,
І викрадає змерзлі постаті дерев...
Цей день сумний кульгаючи помалу,
Відійде в осінь, в осені й помре...

Твої думки здригаються від щему,
Якби їм дрібку слів, буденних слів!
Цей вечір підпережеться дощами,
Й тебе підхопить з голої землі...

А що нам, що крім жмені кілометрів,
Що їх розсипано в серця доріг?..
Ця безпритульність нас веде в безсмертя...
Кишені гріє давній оберіг.

Вдихати свіжість – осені візитку...
Сміятись кавою з чужих рядків...
Священна осінь сіє через сито
Слова, дощі, шляхи мандрівників.

Стирає грань між ніччю і світанням...
І вже не знать, де небо і земля.
Якщо раптово нас колись не стане,
то ми знайшли в туман – додому – шлях...

34
Я так же відгукнусь, як в давню пору, --
Сказала, -- як ім'ям тим знов позвеш. --
Ждать марно: чи ж ту саму вже знайдеш
Після життєвих бід всіх і розору?
Тоді, як кликав голос милий з двору, --
Кидаєш гру чи квіти відкладеш
Й біжиш чимдуж із усмішкою й ждеш
Такої ж на устах, що звуть, повтору.
Як нині ж чую -- можу лиш зітхнуть,
Й відкинуть маю відчай, бо я плачу;
Та все ж лечу на зов цей, щоб вернуть
З тобою поряд радість ту дитячу.
Знов пригорни мене -- й не обженуть
Дитячі ноги кров мою гарячу.

33
Ім'ям пестливим зви мене! Немов
На його звуках у дитинство лину
Й, зачувши лиш, всі іграшки покину,
Щоб бачить те обличчя миле знов.
Знайшли ті голоси вже вічний схов
На небі, влившись в пісню солов'їну,
Й тут маю втіху на землі єдину,
Як кличу Бога -- всю мою любов.
Колишніх втіх ні слуху вже, ні зору
Нема -- то ж хай замінить голос твій:
Квіт Півночі вплети у Півдня флору,
В любов останню й ранню мою влий!
Поклич ім'ям тим -- і, як в давню пору,
Одразу ж відгукнусь я, любий мій.

32
Як сходило вже сонце й ти в коханні
Освідчувавсь, -- на місяць, що вже гас,
Дивилась я -- так швидко узи нас
З'єднали: які ж будуть у триванні?
Швидкі в злитті -- такі ж і в розбіганні.
Що для любові кожен з нас припас?
На скрипку, розладнав яку вже час,
Я схожа. То ж, Орфею мій, в звучанні
Її багато фальші ти знайдеш
Й обірвеш свою пісню на півслові;
Та якщо вбік її не відкладеш,
То теж навчиш своїй співучій мові:
Рукою ніжно ти струну торкнеш --
Й співати змусиш силою любові.

Він думав, що Ти Бог, — а ти помер.
Взяв і пішов, ні слова не сказавши.
Спустілий світ, знеструмлений етер,
І світло трьох ікон над гроном чаші.

Взяв — і пішов, розпатланий, німий,
Похнюпив брови, кинув сигарету.
Сеанс урвався, в урвищі помий
Вже не проїде сонячна карета.

Ти відійшов — візник узяв реванш.
Возив цей світ по променях і храмах.
Сам, в самоті, без Гедди і без Бланш,
Платив за час на цвинтарі і в барах.

Взяв — і пішов, залишивши сюртук
І чорний плащ, в якому стільки бруду.
Лишився поряд пес, що мов віслюк,
І на столі маленька лялька вуду.

Не боргував і сам не позичав,
Ховався в часі, зачинивши двері.
Влітав у вікна: тільки душі брав,
Лишав тіла, папери і портфелі.

Пішов і ти, лишивши свій портфель.
За просто так, без бісів і овацій?
І розіллє годинник-соловей
Останню мить відібраних вібрацій...

Загартована світом
Ніколи не станеш гранітом
Ти мяка і жива
І паруєш вологою ран
Сніжно-біла зимою
І вкрита травою літом
Позіхаєш сонливо
І стелиш над містом туман
Тобі сняться вночі
Неба синього ясні очі
Прокидаєшся рано
Сльозами роси умита
І для тебе співає сонети
Гірська трембіта
Поки ти відкидаєш
Важке покривало ночі...

Я так же, як і ти, люблю дощі
І так, як ти, чомусь така ж самотня...
Весь світ перевернувся у душі,
А щастя утекло безповоротно…

Лиш ті "три слова", що сказав мені,
Ще до сих пір терзають смутком душу…
Вони блукають десь там, у весні.
Собі клянуся: "Я забути мушу".

Піду в дощі… Сховаю ріки сліз
За краплями, що омивають душу.
Меланхолію в серденько приніс –
Ридання до сих пір я вітром сушу.
05.12.06

поздоровляємо стоматолога
пані Цифру

В кого руки, мов в артиста,
У яких вмить вщухне біль? -
Це в шановній пані Цифри,! -
Чути в місті звідусіль.

Вона лагідна та чемна,
Хворим спокій поверта,
Сів у крісло не даремно:
Болю в зубі вже нема!

Вам бажаємо у свято,
В цей ясний жіночий день,
В серце радості багато,
В душу щастя та пісень!

Нехай сповняться Вам мрії
Потаємні всі - до дна,
Хай в державі нам надії
В дійсність втілить ця весна!
Від вдячних друзів
далеких та близьких

На славний 75-літній ювілей
шановному сину Срібної землі
Юрію Герцу
Народному художнику України,
лауреату Шевченківської премії.

Замилуймось на картини,
Що малює Герц Юрко –
Він малює світ нам милий,
В нім сучасне є й давно.
Стародавні плаття, стрічки,
Капелюхи і взуття,
Що поважним було, гречним,
Як і все тих літ буття.
Як жінки носили воду,
Який побут був в хатах,
Як любили всі природу,
Й горобці жили в стріхах.
Як поважно чоловіки
Планували свій врожай,
Як діди вчили одвіку
Берегти свій любий край.

На завжди картини Ваші,
В них вся пам’ять від століть,
Серцю сцени ті – найкращі,
Надають духовну міць.
В день щасливий, в день веселий,
В цей святковий ювілей
Шлють уклін міста та села
І співають для Вас: “Гей!
Многая, благая літа,
Нехай світить Вам зоря!
Хай буя в Вас й далі VITA!
Шлемо Вам букет троянд!”

Безжально лють впіймала серце,
І плаче серце, плаче кров”ю,
За всю свою меланхолію.
Болить душа... Хм. Душа? А де це?
Шматок пронизаний любов”ю,
Шматок морозу. В мить німію.
Слова загублені, останні
Кричати хочеться у простір,
А краще б в ньому розчинитись.
Шептать зізнання у коханні
Кудись кидатися на осліп
Та тільки б знов не помилитись.
Серце напоєне казками
Чомусь тріпоче... Що за диво?
Його б в корінні придавити.
Промчала осінь сторінками
Життю всміхнулася грайливо
І научила нас любити.
А я ненавидіти вчуся:
Уста, тепло, кохання, ласку
Спалити б на вогні любов.
Стій, ти не смійся, я ж боюся
Повірити у древню казку
Й ненависне любити знов.

11.08.03р.

Там, де Бог не вита, на відталинах суші,
Міліардами літ світлових віддаля
Є планета одна, де злітаються душі
Недоношених ягід з людського гілля.

Так навіщо ж, скажіть, ті сади, що не родять -
Де стинається цвіт, що невчасно зацвів.
Всі янгольські чини лиш крильми порозводять
Від розрізаних тіл, благодійних катів.

І лиш хвиля, як серце до серця тулилось,
Де був космосом світ - від колінець до губ.
І лиш мить, як колінця без нього ділились -
Як пройшла голова через вакумний зруб.

Загубились в словах, що нічого нe значать,
Тих дітей щирий сміх, доброта матерів.
Запаливши свічадо - воно стане зрячим,
Стане виходом в світ водосточений рів.

Пантоміми непевності першого кроку
Бігли ручками... збігли у горло мов тромб.
А душа безкамінна і сумління нівроку
Переховують світло на дні катакомб.

А планета летить, мов негаданий постріл.
І гойдається біль у колисках сиріт.
А у Райських Садах облітає все... поспіль...
І червить від спокус заборонений плід.

24 Вересня 2006

Ти спиш,
А я милуюсь.
Ледь-ледь тебе торкаюсь.
Щоб не сполохати
твого сну, тихенько,
на вушко шепочУ
"Я так тебе люблю…"
Ти несвідомо
Горнешся до мене,
Немов маленьке кошеня.
Безслів'ям мовиш
"Я твоя"
Дякую Богові,
За тебе "Моє янголя"
Тепер я знаю,
Що таке "Щастя".

В осінніх звабах, останніх ловах
Упало листя і ліс змалів.
Як олениця білоголова,
У венах чую вищання псів.

Вперед - у хащі - у небо синє-
Врости у крони, у мокрий мох...
Але сміється мені у спину
Зеленоокий мисливський бог!

Хорти регочуть і плачуть коні
(найгірше - коням. вони - як я).
Червоні лови - як гріх - червоні,
І чорна-чорна - як ти - земля.

Я пахну страхом, коханням, потом -
Шалене танго крізь перший сніг...
Шляхи Господні і повороти.
Я - озирнулась.
Ти - переміг.

У човнику твоїх долонь гойдатись -
Залюблено, залюляно пливти
Крізь парки, арки, долі і мости,
Де білі зими і зимовий ти -
Пливти у сни - і вже не прокидатись.

По тій воді, загуслій, наче кров,
Ступлю на береги твої несміло -
Посивіла, заплакана Сивіла,
У білій сукні - від мовчання біла -
Німа, як смерть, і смертна, як любов.

Мене зустрінеш, поведеш у дим,
У трем тополь, під віковічну браму,
У ту хатину, що відснила нами,
Де мертве лоно розцвіте синами,
Дерева - жовтим, небо - голубим.

Зозулі в дзигарях захрипнуть - січень,
А час зійде на пси - і утече,
І я втулюся у твоє плече,
Зайдуся сміхом, а тоді плачем:
Це сорок перший день.
Уже навічно.

Він говорить, що ходжу я як дитина неуважна;
Що колись-таки потраплю під машину, бідолашна!
Бо не йду я, а літаю!
До земного не звикаю,
Знову «не про те» співаю…
Щось від відчаю ховаю…
Не турбує. Не займає.
Якось дивно. Пам’ятає
Все про мене. Не руйнує
І не знає, що пишу я (що про нього знов пишу я!)
Вже зима, і знову йду я, неуважна, під машину.
І злітаю – виживаю. На секунду? На хвилину?
Вже червоні світлофори. Із застудою у горлі
Тихо зву його. Не чує. Знову ранок. Знову йду я.
Відстань – не дійти: я і ти;
Відстань самоти : я і ти;
Відстань назавжди: я і ти;
Вирок: назавжди… – я і ти.