Мене утримати не просто –
Я знаю… Ти мене прости…
Мені й самій від того млосно…
Злітаю знов до висоти.

Я - твоя мрія, я - бажання,
Ще - подих вітру, щастя мить.
Ти не утримаєш жаданням –
В найвищий пік вона летить.

Бо мрія – то уже не мрія,
Коли ти дотягнутись зміг...
Лишається одна надія –
Торкнутись, як розтане сніг…

помолися
свічку запали
зроби вигляд схожий на страждання
я померла
вчора уночі
не сягнувши справжності кохання
доторкнися
помахом крила
я вже ангел може буду завтра
я ніколи
дійсно не жила
лиш вдавала
це остання втрата

до нестерпності кроки
розгризають священну тишу
я навпохабць знімаю вроки
ні для кого помітно
...здишу
і біліють хрести на клумбах
і висока врожайність болю
ти охрестиш цю ніч, як "Сумно"
покидаючи поле бою

Я на плечі твоєму малював весну-
Зажурену, самотню, не кохану,
Із піснею в очах проте німу,
Ображену до сліз, тендітну панну.

Я залишав в твоїх очах печаль,
Дзеркальний блиск розбитий у долонях,
Солоним сріблом виткану вуаль,
І біль пекучу, що живе у скронях.

Останній раз я цілував в уста,
Як злодій крав солодкий поцілунок,
Пянів востаннє, випиваючи до дна,
Французький з гіркотою ніжний трунок.

Я відпускав тебе зі своїх рук.
Це так жорстоко...-Сам же різав крила,
І сам стрілу вложив у пружний лук,
І вбити хочу.Мушу!..та несила.

ти ховаєшся за псевдонімами
і боїшся сказти уголос,
що ти мату співець анонімний
що духовності - ні на волос

твій нонконформізм - тільки маска,
що ницість духовну ховає.
мені вже давно стало ясно,
що мозку у тебе немає.

ти ворог собі, не народу
народ не обманеш набором
незв'язаних слів. погоду
не зробиш, наклавши з прибором

Я написав поему про кохання.
Вона вмістилася, на диво, в кілька слів:
"Привіт","Кохаю","Вибач" і "ридання"...
І так завжди в безмежностях світів.

чому життя маленьку мить триває,
лиш мент один з народження до смерті?
чому так болісно горить вогонь у серці
коли воно безпам'ятно кохає?

чому душа так високо літає
а тіло б'ється з бідами у герці?
натхнення й ницість борються у серці
і споконвіку виходу немає.

та марна справа - турбувати бога
питаннями одвічними оцими
не дочекаєшся на відповідь від нього

лише з роками біль душі відлине,
і ти уже збираєшся в дорогу
у край, де море вічності спокійне...

Без тіла, як без простору – на цвях
почеплять душу, і дощити в борг
почне гучна експресія звитяг.
Зупинка тіла станцією “морг”.
І моря по коліна – не замало,
де мама миє раму і ромале
не знають римське право, хоч шаманом,
є іноді їх баро, як рибалить
в кишенях і коморах. Це життя,
таке до ост огидності смішне.
Коли б од неба крихітку відтяв,
отямився б із тими, хто іже.
Без долі, без родини, без надій,
цінителем видихувати крик.
Гравець без гри. Хильнув би по-одній,
допоки світ рядном ще не покрив.
А потім, знай – без простору й хрестів
повзтиме мій метелик-душогубець
у снах, які на волю відпустив
цілунок незабутній... Де я буду?..

ЇЇ любов заставляє,
Його плакати кров`ю!
Про біль він благає,
Є для нього любов`ю.

Цілунок та ляпас,
І ремінь по спині.
Закінчиться свято,
О другій годині.

На роботу вранці,
Господиня зірветься.
І серденько рабське,
Повільніше бьється.
13.04.2004

Не відомо, чи завтра випаде сніг.
Не відомо, чи ти насправді відвертий.
Нині грудень такий, як затаєний гріх.
І повітря у місті чуже і сперте.
Ще не знати, чи буде день, як усі.
Ще не знати, чи ми. Теплішають зими.
Вже планета не та, хоч на тій же осі.
І напевно не варто нам бути злими.
Пізнаємо усе, крім нас, уперто.
В цім шаленстві епоха збивається з ніг...
Я не вірю, що ти сьогодні відвертий.
Я не вірю, що завтра випаде сніг.

Терпець увірвався і тихо полинуло листя.
Жовтень ледачий посунувся далі на захід.
Короткометражна осінь в Тернополі висне.
Час спецефектів. Порви пережитого лахи.
Тобі вже не дивно, що осінь розбризкує слину.
В сумці помада і кілька маленьких каштанів.
Тобі це не вперше. Вітер нахукав у спину.
По капелюшку впізнаєш удачу жадану.
Тепер залишилось віддати позичене щастя.
Під каблучками видзвонює срібло. І поспіх
Життя підганяє. Ці кадри знайомі. І кастинг...
Про це ти читала. В якомусь журналі про успіх.

Тобі не видно. Тобі не чути
Мене. І сліпне холодне місто.
І місить лютий
Тягуче тісто.

Мені не треба. Мені не смішно.
І я не хочу такого хліба.
Дрібки у ліжку.
Все добре ніби.

Тобі не варто. Тобі не сумно
Тепер мовчати в куті глухому.
Ти довго думав.
Піду додому.

Мені незвично, мені вже гірко.
Зима окреслить наступне коло,
Розлуки мірку.
І нам вже - голо.

Не боїшся ти торкнутись сонця?
Та воно ж спалить тебе до тла…
Бо вогонь його – не як в віконці –
То ж чи варта цього мить одна?!? :)

В кімнаті маленька ялинка і жінка маленька
Чекає на диво, що станеться нині чи завтра.
З роками не вірить нікому. І сушить опеньки.
Їх армія в кухні пнеться щосили на варту.
За келихом свічка танцює, висвічує щастям.
І хтось за порогом зненацька розсипав удачу.
Кому позбирати коралі сьогодні удасться,
А хто вибирає для себе лишитись ледачим.
І жінка маленька рахує перлини уперто.
Струнка танцівниця вимощує рухами долю
На сцені кімнатній. Жонглює падінням і злетом,
І все, як належить - вже є і до хліба, і солі.
Й до неба ще трохи. Рецепти відступлять Сократу.
В повітрі духмяно. Так пахне солодка кориця.
Той присмак незвичний лишився в тарілці салату.
І жінці ялинка напевне під ранок насниться.

Чому не посміхаюся,
Від чого чуюсь хворою?
Тому, що зачекалася
На того, що за горами.

Не осені тужні дощі
Обсіли мене зморами,
Лиш тільки туга у душі
За тим, що десь за горами.

Він дарував мені стрічки
І ніби ще учора ми
Були, мов двоє потічків,
Тепер закуті горами.

Татуньо гонить за поріг,
А подруги розмовами
Мене картають за мій гріх
Із тим, що десь за горами.

Але весна вдихне життя
У зимнє поруйновище,
Народиться моє дитя
З очима, як у того, що...

Ви не повірите, шановні,
З асфальту я до Вас кажу.
Ви не повірите мені!
Та я Вам правду, розкажу.

Я є початок і кінець!
Я там бував, де Вам не бути.
Я йшов із Вами під вінець,
І в спальні скрип мій було чути.

Я є майбутнє і минуле!
І не одне в мені життя.
Я Вашу доню чи синулю,
Забрав з собою в небуття.

Я щира радість, біль розлуки,
Оргазму свідок, лише мить, –
І ось людські, тремтячі руки,
І голос чути: Хай летить!

Я б полетів. Давайте крила!
Та пізно вже. І ось лежу…
Ви вже спите. Спить Ваша мила.
Я ж Вашу радість, бережу.
07.05.2006

Щоночі я палю мости -
В минуле вороття не хочу,
Та вранці знов цілі вони
Й плетусь назад я неохоче.
Яку злу силу нездоланну
Минуле містить у собі,
Що мою душу безталанну
Віддало в пазурі журбі?
Казав хтось, що лікує час,
Й можливо комусь пощастило,
І він його від пастки спас,
Минуле що в собі містило.
Чому ж цей лікар не рятує
Мене, від спогадів гірких,
Чи ж він благань моїх не чує,
Що линуть із грудей слабких?
Та я минулому не здамся,
І знов спалю усі мости,
Його навітам не піддамся,
Й згорять колись ущент вони!

Танок сталевих двох рапір
Кривавий віщував банкет -
Скріпив зі Смертю договір
Безумний той дует.
Кохання чи ненависть їх
Один до одного штовхали,
Було то благо, а чи гріх -
Вони це приховали.
Вони розходились й зближались,
Зплітались на єдину мить,
Обійми раптом розривались,
Та поновлялись вмить.
Й, здавалося кінця не буде
Шаленим їхнім па,
Що Смерть про договір забуде,
Та дама ця - скупа.
І в мить останнього єдинства
У кров забарвилася сталь -
Смерть звершила судочинство,
Їй тих двох не жаль...

Спрялися дні
Холодними дощами
Сплелися в сни
Мої дурні жалі
Заплакали вологими рядками
Незаймані папери на столі
Сопе на ліжку
Моя тиха втома
Я підібгавши ноги
Ляжу збоку
Нехай собі поспить
Я врешті дома
The best I've ever feel
Home after working...

Вітер прапор розриває
І вітрила рве,
Щоглу гне і нас кидає
В пекло штормове.
Буря грає перемогу,
Кидає вали,
Не моли про допомогу,
Краще не моли!
То не смерть гримить над нами,
То не смерть гримить
І шаленими вітрами
Поміж хвиль летить.
То не смерть несамовито
Кидає вали,
В хвилях вспінених сердито
Кружить кораблі.
То не смерть – то жах блукає
Поміж темних хвиль,
Щоглу гне та розриває
Полотно вітрил.
То не смерть – то жах літає,
Блискавка та грім
З неба темного спадає
Сяйвом вогняним.
Проти вітру курс тримати,
Проти вітру йдем,
Бурі нас не подолати,
Ми ще поживем.
Поживемо ще на світі,
Не прийшов ще час,
Бурі ці несамовиті
Не здолають нас!

"...нині люди як ті боги. Самі
все вирішують" - Р.Іванченко
"Сіті життя і смерті"

Розігнали боги колісницю
і пустили -
у прірву небесну.
Сонце вкотре тоді
воскресло
і злетіло у небо як птиця;
підійнявшись, променем в спину,
як хазарським мечем точеним
так ударило, що
нікчемно покривився
обуренний світ.
І повстанцем, понад столицею,
ввись піднісся
лик Перуна;
того горя
напившись сповна -
він громами тоді заіскрився.
Чорні хмари,
що вились клубками,
покотилисся на каміння
і зійшло німе проведіння,
як з черемші
опав увесь цвіт.

Так-бо боги,
зібравши віче,
рятували себе і
світ!

Зима почалася із дива -
і хмари спускалися босі,
як мавки, в вінках калинових,
із снігом у срібнім волоссі.
Їх тіні тендітно гойдались
у рощі - із верболозу,
і з кожним шаленим рухом
снігами сипались сльози.
Зима почалася із Долі,
що птицею пролетіла,
і ніжно-морозним повітрям
торкнулася твого тіла.
Немов зупинилося вранці
незриме колесо часу;
годинники, як завмерли
в засніженних дивних гримасах.
На знак безкінечності щастя
земля срібним сяйвом взялася.

Шепочу тобі таємничо:
"Із дива зима почалася..."

Це закінчилось літо,
це просто закінчилось літо.
І не сум неозорий -
Безкраї рівнини зими,
Я зів'ялий і хворий,
Тобою покинутий, з вітром
Заверну павутинням
У ближні краї сивини.

Все минуло скоріше,
Ніж я сподівався, - раніше,
Як гадалось в дитинстві
І снилось в обіймах твоїх, -
У цвітінні запізнім,
Мов у ненаписані вірші,
Йду у хвилі бентежній,
Губами припалій до ніг.

Добрий келих допитий.
І більше сюди не налити.
До пейзажу картини
Не втиснути інший мотив,
Крім, хіба що, руїни,
І раму плющем оповити,
І щодня омивати
Застудженим львівським дощем.

Де у зоряних війнах
З тобою змагався в любові,
Де вдалося не більше,
Як слів посадити рої, -
Ти на лобному місці
Свій хрестик постав і тепліше
Опиши в мемуарах,
Чим тішили серце бої.

Так закінчилось літо -
І пусто, і вікна побито,
І, скидаючи погляд,
Зникає в бруківці Едем,
І маленька красуня
Визбирує скельця, і пам'ять,
Ще римує півсвіту
З букетом її
Хризантем.

2003

Натирає собі кулаком
мозолі на гладі лоба,
Моральний відстій про духовний корм,
сенс буття чи логіку речей.
Засівши в териконах книжок,
метафізикою дробить;
Знає помірковану межу –
практичний, як в пакетику чай!

Тужся – лоб судинами трісне –
не «пальцем роблений» філософ;
Вивчай нудоту істини
мікроскопом чи штативом мізків –
Цю … Амебу безформенну.
Слухай оком, дивись носом,
Дивуйся феномену …
Встанови закономірностей низку.

Куди? Навіщо? Як це? Де?
Одне я знаю – творять істину!
Не бачили ми перший день –
є шанс побачити останній.
Не на папері правда –
я більш граніт не гризтиму!
Настав час бути падлом,
Час нездорових маній!

Проміння бліде, бо цей ранок ще спить на початку
своєї дороги у день, що розквітне для нас.
І гратиме в сніжки веселе грудневе дівчатко.
Зима вже прийшла. Але ще не прийшов білий час.
Незмінно сніги замітають погрішності степу
і вітер, впіймавши за хвіст заметіль, прогуде,
що сила зими необхідна тепер для вертепу,
такого вертепу, який ще незнаний ніде.
І янголи в колі осяють планету свічками,
нового сузір’я тепло налякає сніги,
котрі навесні розійдуться по світу річками,
і змиють усе, навіть слід від брудної ноги.
Бо сила Любові пронизує впевнену брилу,
що крига створила на честь перемерзлих часів.
І янголи в колі стоять, простягаючи крила
до ранку, що вже зачекався святих голосів.

9 грудня”06

Ми не доживемо до зими
я зовсім впевнена,чомусь...
ти був так близько, що мені ставало страшно
тепер ти так далеко,а я зовсім не боюсь...

я зватиму тебе тоді на „ви”
а ти мене- „давно”,”колись”,”забув”...
Святими стануть мої спогади безглузді,
Невинними,хоч найжорстокіші зізнання.

Зречуся коридорів,телефонних книг,спалю листи,-
бо надто довго і дуже незручно
німими докорами зійдуть всі надії,
бо сказані колись були загучно

недбало,пошепки прикрашені розмови
-без вічного,а все-таки віч-на-віч
в приватну власність руки перейдуть,
дистанцію між нами втримати не вдастся на ніч

Скоро буде біле,як вапно
І застигне все навколо від скорботи,
далі гратиму,вдаватиму тепер байдужу,
а пальці сліпо дивуватимуть мінорні ноти...

Ялинка догорить світилами й самообманом
-хтось сплутає в її вогнях дроти
але нам буде давно все-рівно,-
ми розірвемось у переддень зими...

Моє чекання ще чекає
Тупе очікування дива.
Пече і досі розриває.
Мої-Твої Мовчання-Зливи...
Мої-Твої вночі тумани
Гучні слова поміж рядків;
Мої-Твої одвічні рани
Старі й нові, старі й нові.
Мої-Твої ледь чутні "Де Ти?"
Мої-Твої рішучі "Ні!"
Мої-Твої швидкі комети -
Моїх-Твоїх очей вогні.
Моє-Твоє німе "Боюся"
Твоє різке швидке "Пока!"
Колись не зможу - розіб*юся...
Твоя...моя тремтить рука.
Мої-Твої окремо-кроки,
На тих дорогах перекошених...
Моє-Твоє табу крізь роки -
Величне і низьке "Не можна".

розчаровані сльози
бо тривають глибоко в очах
поважати себе заставляють
готуються до смерті на Твоїх руках

Замордована власною безпорадністю
Йду на дощ
(в нього така робота)
-що зневагою плює мені в обличчя
Згадую,як Ти любив
коли я мокра...

Може там,у Тебе, теж йде дощ
(чи коректніше сказати „там,у вас”...?)
(валерянка,алкоголь, чи жаль..?)
певно там у Тебе він тепліший....

Буває так: хтось кине мимоволі
У душу пригорщу подрібненої солі
І в очі щиро дивиться: "Пробач!
Я ж не навмисно! Ти тільки не плач!

А як болить - то це ж лише спочатку,
І той рубець залишиться на згадку
Про все, що відбувалося в житті.-
Ні ти, ні я - ми ж не були святі."

І пробачаєш... Всякого буває.
От тільки біль в душі не затихає,
І сіль її зїдає без жалю.
Та в Бога порятунку не молю

А той, хто сіль за пазухою носить,
Нехай прощення хоч би раз попросить...
Не в тих кому так рани лікував,
А в совісті б своєї попрохав.

Думки сплелися воєдино…
Як можна так любити сильно,
Щоб жити лиш коханням цим,
Не бачити нічого, не перейматися нічим?
Я бачу лиш невинність
Та посмішку твого обличчя.
Все інше…
Лиш фон цього портрету,
Картини невідомого митця.
Не маю більш альтернативи,
Не хочу іншого життя.

скажу вам прямо, без зайвостей,
писаки віршів дешевих:
Поезія - не для вульгарностей,
вона - для страждань душевних

вона для сердечних радостей
для чистого божевілля
а не для брудних огидностей
спітнілого конвульсив’я

вона ж є - свята! чи ви чуєте?
їй бути такою - вічною!
навіщо її гвалтуєте
своїми похабними віршами?

своїми брудними пальцями
замацуєте проміння
волієте буть паяцами
речниками падіння

куди ви пнетесь замурзані
з ротами своїми чорними?
думки ваші гидко кирзові
хтиві, червом поточені

поезія - чисте джЕрело
у ній і чуття, і раціо!
а ви - то є бруд з черева,
чиєїсь продукт дефікації!

чи вам дотягтись до неба
і словом як білим маревом
оспівувати, як треба,
осяювати заревом?

що ж посмішку ви либите
бруду співці і перверзії?
ви всі в небуття підете,
та вічною буть - Поезії!

Ось і все, тепер кінець,
Назад дороги вже нема!
Зійшлися двоє під вінець,
Горить кохання між двома!

Вони чекали рік за роком,
Аж поки доля їх звела
І повела їх крок за кроком
У лоно ніжності й тепла.

Невинні, щирі, безтурботні,
Одне для одного вони.
Вони тепер вже не самотні,
Вони щасливі без вини.

Любов чи дружба, що цінніше?
А він обрав і те, і те!
Він встороні, йому видніше,
Нікуди щастя не втече!

Він завжди був, стояв у тіні,
Зима розквітла на вустах!
Холодні руки, побіліли,
Любов'ю у серці, смуток у очах!

Ви є, були і завжди будете -
Вогні, палаючі в пітьмі.
І сотні вуст ви ще розбудете,
Які заснули і німі!

Ви вибухали полум'ям яскравим,
Ви обпікали очі брехунам!
Лилася правда наче лава,
Вона згодилася синам.

Ви повставали і зривали маски,
Ви йшли у бій без сумніву й вагань!
Ви не зазнали ніжності і ласки
І сонячних не бачили світань!

Та ви були і завжди будете!
Ви вічна совість нашого народу
Й мільйони вуст ви ще розбудите.
Зе все вам наша шана в нагороду!

Асфальт обличчя вмив дощем,
Вже ніч! Не спить... Чогось чекає!
Холодний вітер. Тисяча проблем.
Хтось спокій в темноті шукає!

Кульгавий силует удаль спішить,
Ліхтар осліп! Це Друга Світова?
Стукоче камінь, сталь кипить,
В епохи розболілась голова!

Втомивсь годинник, холод і окріп,
Де мінус там і плюс, а винні ми!
Ковтаєм землю, потоптали хліб,
Пишаємось згорілими крильми!

Бредем наосліп, де дорога?
З дощем асфальт і вітер дме.
"Дві тисячі!"- Мілленіум без Бога
Помалу всіх у пекло забере!

А ми не каємось, не маємо потреби!?
Кульгавий вже пішов і буде суд!
Ми ліземо у землю і деремось в небо.
О, бідний, бідний земний люд!

Я плачу…сльози проливаю
За тебе мій таємний друже
Ми не знайомі—це я знаю,
Але люблю тебе я дуже.
Це лише доля при бажанні
Зведе нас разом у дорозі
І щастя наше в дні настанні
Розквітне навіть при морозі.
Мій любий, ми як одне ціле
Будемо жити в цьому світі
І хай навіки буде зріле
Наше кохання в довголітті.
Але це так лиш мої мрії
Про тебе, мій таємний друже
О, доленька, все ж є надії,
На це я сподіваюсь дуже!

Я знати тебе не хочу,
Від мук мою душу зжимає,
А сльози, як злива осіння,
За тебе сердечко так крає.

Чому я сумую, страждаю?
Про тебе так мрію, кохаю!
А доля нас все не єднає,
Чому так буває, не знаю!

1.Знов прийшла зима
Радість принесла
Дітворі на дворі
Снігу намела.(2 рази)

Приспів:
Ой, ти , зимонько, зима
Чарівнішої нема
Радість всім нам принесла
Ой, ти, зимонько, зима.

2.Снігу, снігу намела
Сріблом землю всю укрила,
А ялиночку-красу ,
Всю в прикраси нарядила.(2 рази)

Приспів:

3.А тепер зима з дітьми
Свято робить навкруги
Всіх піснями розважає
Й привітаннями вітає.(2 рази)

Приспів:

Перше вересня, малята!
Час уже до школи йти
Книжка, зошит і щоденник
У портфелі – назавжди.
А ще ручка , олівець,
Та резинка й струганець
Все воно вам тут згодиться—
Для науки пригодиться!
Математика , читання,
Малювання та писання,
Рідна мова солов`їна –-
Для науки всім потрібна.
Тож навчайтесь ви старанно,
Слухайтеся вчителів,
Ваші успіхи в навчанні
Будуть радувать батьків.

Two birds were flying under the sun in the sky
They were dancing above the window my.
They were round among the cloud
The melodies from their souls were loud.
Look what a beautiful sun! Look what a paradise!
We want to see only happiness in people’s eyes
Let everything blossom, we know what they mean
And we will admire a wonderful spring.
And suddenly shot like a bolt from the blue
And their beautiful dream didn’t come true.
He cried from the pain and fell on the grass
He had seen the sun and the sky for the last.
And only her crying was heard in the land
Who had the tears, pain and sorrow there send
And the wounded bird hardly breathed
Nothing was seen. The land was covered by mist.
Don’t cry, don’t cry, don’t miss my dear,
Live without me, but I always will be near.
And who has broken our kin
Will always live and suffer with this sin.

Роки дитинства промайнули
І їх вже нам не повернуть,
І тільки в серці про минуле
Назавжди пам'ять збережуть.

Про дитсадок, про школу й клас,
Ми пам’ятати будемо!
Про перший дзвоник й випуск наш
Ніколи не забудемо!

ти книжний черв’як
і це видно:
не мова жива –
лиш слова,
розцяцьковані,
припудрені,
ідеальні,
та з парафіну...

і вірші твої:
на сто метрів
до серця Землі
з ними злізь –
вщент розплавляться,
тектимуть з вух,
вуст і носа,
як мертва сперма...

вмираючому
німбу сонця
під писок підсунь
труд писань –
не горітиме –
поплавиться
в жовту гущу,
жир целюліту...

звичайний поет –
без претензій,
але не митець.
прометей –
прототип тебе –
жбурнув би в світ
не вогонь, а
недопалок, фільтр...

Вже не свіжо рани плачуть,
часом заморожені, –
Чути чавкання собаче,
ритуальний спів труби;
Верещить чагарниками
запах переродження,
Голос диму, згарищ камінь
звірством рветься на диби.
Попіл чорним пухом крикне:
«Зуби, вирвіть гільзу серця,
Стесаний зіниці кремінь!»
Переродження собак
Кропить кров’ю щелеп плаху тих,
хто в свідомості пасеться.
Цінності?! А не пішли б ви нах..й ?!?!
Чим цінне старче м’ясо баб ?!

Брязкає затворна рама,
пуповини дзвін струни;
Схід сонця жахне перегаром –
плюне іскру в новий г‘ніт!
Це не вперше й не востаннє
смакую цвітом полуниць,
Що з, прищепленим стражданням,
проростають на труні ...
Кволий, білими руками,
змахую спустошення;
Кров, як лави теплий промінь,
в ргебні стегозавра як,
Захлисне судин руїни!
Вчора ще був скошеним,
Вже сьогодні ледь рум’яний,
та достигну завтра я!

...розітнути світанок мечем,
зазирнути в степи неосяжні.
Таке щастя! Зустріти тебе
молодим Світовидом звитяжним.
Таке щастя! Торкнутися гір,
обійняти освячений ранок.
У медове волосся твоє -
заплести дивовижний серпанок.
Таке щастя! У небо весни
відпустити душевний щем,
наче сокіл нехай летить,
розітнувши світанок мечем!
Така доля! Навіки віків
цілувати дощами зап'ястя;
на тернистих твоїх шляхах
така доля моя! Таке щастя!

...зустрічати світанок самій,
забуватися в снах неосяжних!
Така доля - кохати тебе,
недосяжність моя, недосяжність!

На кручі високій, де вітер гуляє
Дівчина кохана на мене чекає,
Її світлі очі неначе перлини,
Блакитного неба яскраві краплини.
Я в небо погляну, всміхнусь і згадаю
Дівчину яку я всім серцем кохаю.
Її ніжні руки, волосся шовкове
Тендітні і теплі, мов сонце ранкове.
Від дотику сонця всміхнусь і згадаю
Дівчину яку я всім серцем кохаю.
Її поцілунки солодкі та п’яні,
Мов вітер ласкаві, мов вітер жадані.
Від подиху вітру всміхнусь і згадаю
Дівчину яку я всім серцем кохаю.

Похмуре небо,
Не видно сонця.
І ми вже йдемо,
На поклик серця.

В думках бажання,
У тілі втома.
Ти наче загадка,
Цікава й невідома.

Плаче хмара,
Зимою по обличчю.
Ти як примара,
Ховаєш очі, спливаєш миттю.

Мабуть не варто,
Хотіти більше.
Ми зовсім різні,
Але разом нам тепліше.

ти заплутала мої думки
описала усі звуки болю
щоб розкрити усі занавіси
і,можливо,здаватись любов'ю

ти вписала себе на вустах,
малювала усі його очі,
відмирала в кредитних словах,
оживаєш у нових прощаннях.

Щоб зуміла сказати без жодного слова,
щоб піти і повірити,що нічого нема.



ти,напевне,не зовсім біда.
Ти,можливо,сильніша тривоги.
Безперервно моя,
Самота.
...

Запах мокрого асфальту
Невідчутно, трохи хворі
Березневий сніг на пальцях
Падав в кухні-коридорі
Не згадаєш вихідними
Навіть міцним алкоголем
SMS-ом, телефоном
Чаєм, аспірином, болем

Теплий голос з помаранчів
Ллється зливою в горнятка
Спрага, голод, твоїх ланчів
Не покуштую

Хто до Бога, хто про інше
Руки до гори здіймають
Певно нудно засихати
Коли кулі не влучають
Трохи хворий та не з глузду
Не стримаю небо впало
Смаком мокрого асфальту
Твоє тіло раптом стало

Кольорами десь за обрій
Голос твій із помаранчів

Спіритичний сеанс: кримінальні любові
Найбридкіші швидкі, вірус-плюс, помилкові,
Далі вже не цікаво, наркотичні сп'яніння
- Що в ефірі? – Та то ж „Rolling каміння”

Монтували в серцях напівдійсні незгоди
Кишенькові чуття, досить дивні породи
Спонукало до певного, певно спиртного
Факсимільний зв’язок в нас. І більше нічого!

Знов стартуєм на ранок, чаю не буде
Тиснеш клавішу STOP і зникаєш в нікуди
Не пройшли паперові подряпані серця
- Що в ефірі? – „Red Hot Chili перці”

Монтували в серцях напівдійсні незгоди
Кишенькові чуття, досить дивні породи
Спонукало до певного, певно спиртного
Факсимільний зв’язок в нас. Нічого...!

Спіритичний сеанс: помилкові сп’яніння
Паперові серця, депресивно-осінні
Чай завариш із клавіш, бергамоту за смаком
- Все пройшло: чи то шлюбом, чи браком.

Монтували в серцях напівдійсні незгоди
Кишенькові чуття, досить дивні породи
Спонукало до певного, певно спиртного
Факсимільний зв’язок в нас. Принаймні нічого...

моїм шкрябочкам цілком байдуже
хто тут зайвий
вухатим-вусатим шкрябочкам
байдуже
возять пусті автобуси
завжди такі невчасні
і примовляють
"не йди, зачекай,
тут же пустка повисне"
далі вигадуть забавки
щораз, як фольга, цікавіші
а я пересипаюсь піском в часомірі
з себе у себе
з себе у себе:
на колбі відбиток пальця
і попал сонця
та більшого і не треба

Я тут! Я тут. У браму стукочу
до Правосуддя - стати перед Ним.

Я підступив довершеною тінню,
Щоби зустрілось Правосуддя з тим,
хто полюбив Його. Я тут!
                                        Я тут!

У Правди-Правосуддя входжу Дім.
Святу цілую землю на Порозі,
перед покоєм Суду. Я вже тут!

Привіт Вам, о Владики, Праві Судді,
привіт Тобі, о мій Великий Боже,
Володарю Двох Істин!
                                        Я прийшов
до Тебе Повелителю. Я тут.

Я званий бачити Красу Твою!
Бо відаю Тебе, і знаю Ймення!
Я знаю імена сорока двох
богів, які стоять побіля Тебе
у неозорому Дворі Двох Істин,
і поглинають залишки злочинців,
і випивають грішників злу кров
в день Судний, перед Сутністю Благою.

Владики - Правду Вам несу.
                                До Вас
іду зі справедливістю,
                                для Вас
несправедливість відігнав і знищив.

Я не казав брехні,
Я не впадав у гнів.
Я не робив дурного.
Чистий я! Я чистий!

На слабшого руки не підіймав.
Не відмовлявся чути слово правди.
Чистий я!


Не перелюбствував.
Не кляв ані царя, ні батька свого.
Чистий я!

Не відбирав в дитини молока.
Не оббирав хлібів у вмерлих.
Чистий я! Я чистий!


Не причиняв зла людям я,
Не бив раба перед Лицем.
Не був причиною хвороби я.
Не був причиною я сліз.
Не убивав.
Я чистий! Чистий я!

І не наказував вбивати.
Чистий я!
Нікому не приносив я страждань.
Я чистий!

Не підкладав ваги до міри і
не віднімав від неї я.
Я чистий!

Не віднімав для себе шмат від поля.
Не обманув й на пів кавалка поля.
Чистий я!

Не тиснув нишком на терези я.
Не нахиляв коромисла терезів.
Не крав.
Не нехтував водою в час її.
Канали не перерізав.
Вод не забруднював.
Я чистий! Чистий я!

Я не псував оброблені поля.
Не гнав овець і кіз з пасовищ їхніх.
Не учиняв худобі шкоди я.
Птахів богів у сіті не ловив.
Стада в маєтках божих не лякав.
В ставах, богам належних, не рибалив.
Не убивав тварин священних.
Чистий я!

І в місці Істини я не грішив.
Не турбувало слух моє ім’я
керманича священного човна.
Я чистий!

Паскудства не чинив перед богами.
І не витягував припасів з храмів.
Чистий я!

Не умаляв приношення богам.
І не псував хліби богів.
Я чистий!
І надаремно клятви не приносив.
І не гасив жертовного вогню.
Я чистий!

М’ясних приношень днів не пропускав!
При виході не заважав я богу!
І не паплюжив бога в серці своїм!
Я чистий! Чистий!
Чистий я!
Я чистий!

І чистота моя є чистотою
величнішого птаха Бену , бо -
я ніздрі у Володаря Дихáння ,
Який усім життя дарує в день,
День повноти у Оні Ока Гора,
в присутності Владики Кемет. Я,
зрів Ока Гора повноту у Оні!

Не станеться зі мною тут дурного,
у царському Дворі двох Істин, бо
я знаю імена усіх богів -
Супутників Величнішого Бога...

Зрю чашу з власним серцем, о як терпко!
Зрю чашу з Правдою. Терези, прошу,
замріть, не коливайтеся!
                                    О, серце
моєї матері, о серце мого
народження! що було в мене завжди,
там, на землі, не свідчи проти мене!
Не будь-бо супротивником і перед
Божественною Владою, не тяж
супроти мене, не розповідай:
“Ось що робив насправді, він вчинив це...”
Не накликай на мене зла!
                                О Ваги!
                        Замріть, не коливайтеся!
                                        О, Боже…


* * *






Читати далі, Глава 2
Повернутися до змісту
Усі примітки

ДЕЯКІ ПРИМІТКИ:

1. Узято із 125 глави “Книги мертвих”. Книга мертвих - ( др. єгипетською - "Книга виходу днем", тобто "Книга воскресіння") – загальна назва папірусних сувоїв, які супроводжували померлого у його мандрівці загробним світом, окремі формули із цих настанов належать до глибокої древності і зауважені у "Текстах саркофагів" кінця III тис. до Р.Х. Численні тексти подібного роду зустрічаються і у гробницях Нового Царства (епоха життя древнього Єгипту 1580 – 1085 роки до Р.Х.).

2. Дві Істини – ім'я богині справедливості Маат у подвійному числі. На Її Великому подвір’ї звершував свій суд Унефер, буквально “Блага істота”, епітет Осіріса-Усера.

3. Сорок два боги - можливо, по числу єгипетських областей - сепат (номів). Знання імен богів у всіх народів нібито давало магічну владу над ними.

4. Блага Сутність (д.єг.) - блага істота, епітет Усера (Осіріса). Осіріс – (д.єг. - Усер) староєгипетське божество – втілення померлого царя, що повернувся із загробного світу. Бог померлої і воскреслої щоразу опісля того природи.

5. В місці Істини - в храмі чи некрополі.

6. Бену (д.єг.) – древнєєгипетський міфологічний образ священного птаха, уособлював і схід сонця, - прототип (предтеча) фенікса. Описана історія з бену, на думку автора, могла відбуватися не пізніше 45000 років до Р.Х.

7. Володар Дихання - бог, який дарує життя; тут - Осіріс.

8. Он (д.єг.) - пізніше Геліополь, місто в Древньому Єгипті, головне місто 13-го сетапу (ному) Нижнього Єгипту. Знаходилося дещо північніше нинішнього Каїру.

9. Око Гора - було втрачено Гором в битві із Сетом за трон Осіріса, але магічно відтворене Тотом. "Ціле" Око підносить Гор у жертву Осірісу, тим і оживляючи його.

10. Владика Кемет – Владика Єгипту - Пераа (фараон). Кемет (Та – Мері) (д.єг.) - дослівно “чорна земля” долини Річки (Нілу), у розумінні “оброблена, люба”.

11. Велике Море – Середземне море.

12. Пераа (д.єг.) - дослівно Великий Палац, або Великий Дім - не пряма назва царя, - аби не вимовляти його титул, що вважався табу (забороненим).Фараон - сучасна передача виразу "Пераа".