І
Важко, вертаючи додому
під самий ранок,
знайти слова.

Важко, викліпуючи втому,
шукати гроші,
яких нема.

І відчувати як судомить
тремтячі пальці
сосок дзвінка...

Я прошу
тебе, кохана, о не злися -
на серці туга!
Я прошу
тебе, кохана, усміхнися -
у всіх так бува!

Не хочеш
аби я з горя застрелився,
аби нагло вмер?!
Відкрий же
скоріше двері
і не питай де був я дотепер!

II
О, поглядаючи на мене
безжальним зором
кохана знай.

Я повертаюся до тебе,
і за для тебе,
але вважай -

в разі якщо не впустиш зараз
я піду ще раз,
і ще не раз.

Я прошу
тебе, кохана, не журися -
на серці туга.
Я прошу
тебе, кохана, усміхнися -
у всіх так бува.

Не хочеш
аби я в горі утопився,
аби нагло вмер?!
Відкрий же
скоріше двері
і не питай де був я дотепер...


2000

Тепла ванна
Зимній вечір
"Це ти кохана?"
Цілуєш плечі.

"Іди до мене,
Води не бійся,
Одежа висохне."
Сміємся…

Холодна постіль,
Пекучий подих,
Умить палає,
Коханням чистим.

Злились докупи,
Смакує тіло.
Цілунки всюди.
Ласкаво-ніжно.

Спітнілі вікна,
Щасливі двоє,
Лежать в обіймах.
Так добре…

о, прекрасна і дивна сеньйоро!
щем і біль оповив моє серце.
ти танцюєш, легка і прозора,
вальс останній у парі зі смертю.

ти побачила зернятко правди,
і тепер не забудеш ніколи
рухи страшного вічного танго,
танку з запахом матіоли.

ах, прозора моя сеньйорито!
на губах грає болісний усміх
в інший вимір ворота відкриті
із цієї самотньої пустки.

ти не гнешся, пливеш гонорово
і метелик спідниці яскріє...
тож танцюй, не збивайся, сеньйоро -
не пробачить помилки надія!

тож танцюй - із собою в двобої! -
повна грації дикої лані...
а давай утечемо з тобою
від холодної смерті - в кохання?

звук гітари як бій сердечний
сила духу спиняє сльози...
я подам тобі руку гречно
ми підем вдалечінь - крізь грози...

Якими словами, якими забутими текстами
Мені відправляли «за спокій», мене відправляли на силос.
Слів глупа, сумна кібернетика сексом і секстами
Продовжує сухо поститись, проситись на стилос.


Якими ділами, якими безмежними вчинками
Рантьє із кісток поцінує… мене зацілує косою?
І винно-музичними, повними квартами, квінтами
Вже інші ввійдуть у конфлікти з самими собою.

14.12. 2006 р.

сеньйорито рвіть сукню для вальсу
ми із вами станцюємо сальсу
хочу вам помогти сеньйорито
явить небові місячність скриту
сеньйорито моя сеньйорито

і тріпочуть ледь шкіра та пальці
горимо у небаченій сальсі
пелюстки розкрива орхідея
сеньйорито не знаєте де я
танцювать непогана ідея

сеньйорито моя сеньйорито
пелюстками цілунками вкрита
я люблю тебе рвійно і ревно
доки сонця не видно самбреро
догорає прозоре пареро

сама
чужа
холодна
і байдужа
безлюдна вулиця у місті без імен
де кожен крок -
занурення в калюжу
якісно свіжих і нових проблем
самотня вулиця
сліпий ліхтар і пляма
класично гостре і розбите скло
я вчора саме тут прийшла
до тями
і саме тут моє найглибше дно
мій тихий світ
порепаний в знемозі
порізаний ущент гострим ножем
я - просто вулиця
у когось по дорозі
я - просто вулиця у місті без імен

Танцювати на вістрі ножа.
Танцювати під дулом у спину...
Та чи зброї? Життя – людожать.
Ти людина? – Тоді ти загинеш...

Обирай собі танець, а ні –
Оберуть і без тебе. Не думай.
Танцю-радості й танцю-війні –
Всім готовлені смерті парфуми.

Ми приречені на полонез,
Котильйон, алеман, а чи танго,
Щоб в останньому па до небес
Відлетіти рожевим світанком.

Чи пізнати розпечений крик
За погрішні свої злодіяння,
І під марш похоронних музик
Крок в нікуди зробити останній.

Усміхнися! Різниці нема...
Вище голову! Випрями плечі!
Протанцюй все життя жартома,
Доки Хтось не покличе на втечу.

бандеру ріжем на бандани
сідлаєм збуджені банани
ш'єм на ніч із бандан бандеру
і ковдрою легке пареро
горять із топів команданте
розпочинаєм ніч анданте
зорять над пляжем секунданти
солоні ми солодка фанта
люблю тебе моя інфанта
порізав ногу в зорях ранок
бандану наклади на рану
бандеру неба ділять очі
солодкі ми солоні ночі

Воскресни, янголе біленький!
Розправиш крильця помаленьку,
Обличчям сонечко наллєш,
Свою любов іще знайдеш...
І заблистять зірками свічі,
Засяє посміх на обличчі,
Серденько битися помчить
І все погане замовчить!
Помолюсь, горенько, за тебе,
Не в упокій, то без потреби,
Щоби жила медово й красно...
Не блідни, янголе, й не гасни!

Люблю з природою віч-на-віч самоту,
У хмарах небо, сповнене дощу,
І першу чисту крапельку-сльозу
Тремтячу у долоні як несу...
Люблю спостерігати в небі зорі,
Перлинки, вшиті в простір, нерухомі,
Згасаючи під сонечком поволі
Ховають від очей свою красу...
Спинити час у спогадах люблю,
Бо шлях вони в минуле відкривають
І миле личко переді мною являють,
А личко те понад усе люблю!

Ніжні цілунки кохання дарує закоханим,
Ніжні обійми любов готує закоханим,
Ніжні слова з ніжних вустоньок сипляться,
Ніжно у вічі кохані закохані дивляться;
Ніжністю співи у серці коханому живляться,
Ніжністю справжнє кохання вовік не насититься.

Тебе любити просто. Наче дихати.
Ведеш до серця лінію пряму.
І плаче воском на прощання лихо. Ти
береш мене за руку... І чому
стихає дощ, коли Ти поряд ? Відстані,
що креслить час небесним олівцем,
такі немилосердні і розхристані,
коли далеко Ти...І сонячним лицем
всміхаються світанки, що народжені
Любов’ю Ночі від Любові Дня.
Сьогодні хмари білі та скуйовджені.
Сьогодні вітер щастя доганяв...
Догнав його, приніс в торбинці з вузликом.
Тепер воно нікуди не втече
і світить золотистим теплим вугликом,
коли схиляюсь на Твоє плече.

25 листопада”06

вірш схожий на батарею
засИдівся в серці мому
по клаптиках його клею
породжую тільки втому
вірш схожий на калорифер
гаряче палке представлення
залишиться в світі літер
бо грошей нема на опалення

Залишок осіннього тепла,
Ніжність не потрачена на вітер –
Все тобі… Для тебе віддала
І душа вогненним сонцем світить.

Лиш для тебе зорепад думок.
В небокрай летять жагучі мрії…
Відчинив незайманий замок,
Випустив на волю всі надії.

Ти в моїй душі і повсякдень
Пестиш сподівання поцілунком,
Вогнище усіх моїх натхнень –
ТИ в житті найкращим є дарунком.
13.12.06

Мене утримати не просто –
Я знаю… Ти мене прости…
Мені й самій від того млосно…
Злітаю знов до висоти.

Я - твоя мрія, я - бажання,
Ще - подих вітру, щастя мить.
Ти не утримаєш жаданням –
В найвищий пік вона летить.

Бо мрія – то уже не мрія,
Коли ти дотягнутись зміг...
Лишається одна надія –
Торкнутись, як розтане сніг…

помолися
свічку запали
зроби вигляд схожий на страждання
я померла
вчора уночі
не сягнувши справжності кохання
доторкнися
помахом крила
я вже ангел може буду завтра
я ніколи
дійсно не жила
лиш вдавала
це остання втрата

до нестерпності кроки
розгризають священну тишу
я навпохабць знімаю вроки
ні для кого помітно
...здишу
і біліють хрести на клумбах
і висока врожайність болю
ти охрестиш цю ніч, як "Сумно"
покидаючи поле бою

Я на плечі твоєму малював весну-
Зажурену, самотню, не кохану,
Із піснею в очах проте німу,
Ображену до сліз, тендітну панну.

Я залишав в твоїх очах печаль,
Дзеркальний блиск розбитий у долонях,
Солоним сріблом виткану вуаль,
І біль пекучу, що живе у скронях.

Останній раз я цілував в уста,
Як злодій крав солодкий поцілунок,
Пянів востаннє, випиваючи до дна,
Французький з гіркотою ніжний трунок.

Я відпускав тебе зі своїх рук.
Це так жорстоко...-Сам же різав крила,
І сам стрілу вложив у пружний лук,
І вбити хочу.Мушу!..та несила.

ти ховаєшся за псевдонімами
і боїшся сказти уголос,
що ти мату співець анонімний
що духовності - ні на волос

твій нонконформізм - тільки маска,
що ницість духовну ховає.
мені вже давно стало ясно,
що мозку у тебе немає.

ти ворог собі, не народу
народ не обманеш набором
незв'язаних слів. погоду
не зробиш, наклавши з прибором

Я написав поему про кохання.
Вона вмістилася, на диво, в кілька слів:
"Привіт","Кохаю","Вибач" і "ридання"...
І так завжди в безмежностях світів.

чому життя маленьку мить триває,
лиш мент один з народження до смерті?
чому так болісно горить вогонь у серці
коли воно безпам'ятно кохає?

чому душа так високо літає
а тіло б'ється з бідами у герці?
натхнення й ницість борються у серці
і споконвіку виходу немає.

та марна справа - турбувати бога
питаннями одвічними оцими
не дочекаєшся на відповідь від нього

лише з роками біль душі відлине,
і ти уже збираєшся в дорогу
у край, де море вічності спокійне...

Без тіла, як без простору – на цвях
почеплять душу, і дощити в борг
почне гучна експресія звитяг.
Зупинка тіла станцією “морг”.
І моря по коліна – не замало,
де мама миє раму і ромале
не знають римське право, хоч шаманом,
є іноді їх баро, як рибалить
в кишенях і коморах. Це життя,
таке до ост огидності смішне.
Коли б од неба крихітку відтяв,
отямився б із тими, хто іже.
Без долі, без родини, без надій,
цінителем видихувати крик.
Гравець без гри. Хильнув би по-одній,
допоки світ рядном ще не покрив.
А потім, знай – без простору й хрестів
повзтиме мій метелик-душогубець
у снах, які на волю відпустив
цілунок незабутній... Де я буду?..

ЇЇ любов заставляє,
Його плакати кров`ю!
Про біль він благає,
Є для нього любов`ю.

Цілунок та ляпас,
І ремінь по спині.
Закінчиться свято,
О другій годині.

На роботу вранці,
Господиня зірветься.
І серденько рабське,
Повільніше бьється.
13.04.2004

Не відомо, чи завтра випаде сніг.
Не відомо, чи ти насправді відвертий.
Нині грудень такий, як затаєний гріх.
І повітря у місті чуже і сперте.
Ще не знати, чи буде день, як усі.
Ще не знати, чи ми. Теплішають зими.
Вже планета не та, хоч на тій же осі.
І напевно не варто нам бути злими.
Пізнаємо усе, крім нас, уперто.
В цім шаленстві епоха збивається з ніг...
Я не вірю, що ти сьогодні відвертий.
Я не вірю, що завтра випаде сніг.

Терпець увірвався і тихо полинуло листя.
Жовтень ледачий посунувся далі на захід.
Короткометражна осінь в Тернополі висне.
Час спецефектів. Порви пережитого лахи.
Тобі вже не дивно, що осінь розбризкує слину.
В сумці помада і кілька маленьких каштанів.
Тобі це не вперше. Вітер нахукав у спину.
По капелюшку впізнаєш удачу жадану.
Тепер залишилось віддати позичене щастя.
Під каблучками видзвонює срібло. І поспіх
Життя підганяє. Ці кадри знайомі. І кастинг...
Про це ти читала. В якомусь журналі про успіх.

Тобі не видно. Тобі не чути
Мене. І сліпне холодне місто.
І місить лютий
Тягуче тісто.

Мені не треба. Мені не смішно.
І я не хочу такого хліба.
Дрібки у ліжку.
Все добре ніби.

Тобі не варто. Тобі не сумно
Тепер мовчати в куті глухому.
Ти довго думав.
Піду додому.

Мені незвично, мені вже гірко.
Зима окреслить наступне коло,
Розлуки мірку.
І нам вже - голо.

Не боїшся ти торкнутись сонця?
Та воно ж спалить тебе до тла…
Бо вогонь його – не як в віконці –
То ж чи варта цього мить одна?!? :)

В кімнаті маленька ялинка і жінка маленька
Чекає на диво, що станеться нині чи завтра.
З роками не вірить нікому. І сушить опеньки.
Їх армія в кухні пнеться щосили на варту.
За келихом свічка танцює, висвічує щастям.
І хтось за порогом зненацька розсипав удачу.
Кому позбирати коралі сьогодні удасться,
А хто вибирає для себе лишитись ледачим.
І жінка маленька рахує перлини уперто.
Струнка танцівниця вимощує рухами долю
На сцені кімнатній. Жонглює падінням і злетом,
І все, як належить - вже є і до хліба, і солі.
Й до неба ще трохи. Рецепти відступлять Сократу.
В повітрі духмяно. Так пахне солодка кориця.
Той присмак незвичний лишився в тарілці салату.
І жінці ялинка напевне під ранок насниться.

Чому не посміхаюся,
Від чого чуюсь хворою?
Тому, що зачекалася
На того, що за горами.

Не осені тужні дощі
Обсіли мене зморами,
Лиш тільки туга у душі
За тим, що десь за горами.

Він дарував мені стрічки
І ніби ще учора ми
Були, мов двоє потічків,
Тепер закуті горами.

Татуньо гонить за поріг,
А подруги розмовами
Мене картають за мій гріх
Із тим, що десь за горами.

Але весна вдихне життя
У зимнє поруйновище,
Народиться моє дитя
З очима, як у того, що...

Ви не повірите, шановні,
З асфальту я до Вас кажу.
Ви не повірите мені!
Та я Вам правду, розкажу.

Я є початок і кінець!
Я там бував, де Вам не бути.
Я йшов із Вами під вінець,
І в спальні скрип мій було чути.

Я є майбутнє і минуле!
І не одне в мені життя.
Я Вашу доню чи синулю,
Забрав з собою в небуття.

Я щира радість, біль розлуки,
Оргазму свідок, лише мить, –
І ось людські, тремтячі руки,
І голос чути: Хай летить!

Я б полетів. Давайте крила!
Та пізно вже. І ось лежу…
Ви вже спите. Спить Ваша мила.
Я ж Вашу радість, бережу.
07.05.2006

Щоночі я палю мости -
В минуле вороття не хочу,
Та вранці знов цілі вони
Й плетусь назад я неохоче.
Яку злу силу нездоланну
Минуле містить у собі,
Що мою душу безталанну
Віддало в пазурі журбі?
Казав хтось, що лікує час,
Й можливо комусь пощастило,
І він його від пастки спас,
Минуле що в собі містило.
Чому ж цей лікар не рятує
Мене, від спогадів гірких,
Чи ж він благань моїх не чує,
Що линуть із грудей слабких?
Та я минулому не здамся,
І знов спалю усі мости,
Його навітам не піддамся,
Й згорять колись ущент вони!

Танок сталевих двох рапір
Кривавий віщував банкет -
Скріпив зі Смертю договір
Безумний той дует.
Кохання чи ненависть їх
Один до одного штовхали,
Було то благо, а чи гріх -
Вони це приховали.
Вони розходились й зближались,
Зплітались на єдину мить,
Обійми раптом розривались,
Та поновлялись вмить.
Й, здавалося кінця не буде
Шаленим їхнім па,
Що Смерть про договір забуде,
Та дама ця - скупа.
І в мить останнього єдинства
У кров забарвилася сталь -
Смерть звершила судочинство,
Їй тих двох не жаль...

Спрялися дні
Холодними дощами
Сплелися в сни
Мої дурні жалі
Заплакали вологими рядками
Незаймані папери на столі
Сопе на ліжку
Моя тиха втома
Я підібгавши ноги
Ляжу збоку
Нехай собі поспить
Я врешті дома
The best I've ever feel
Home after working...

Вітер прапор розриває
І вітрила рве,
Щоглу гне і нас кидає
В пекло штормове.
Буря грає перемогу,
Кидає вали,
Не моли про допомогу,
Краще не моли!
То не смерть гримить над нами,
То не смерть гримить
І шаленими вітрами
Поміж хвиль летить.
То не смерть несамовито
Кидає вали,
В хвилях вспінених сердито
Кружить кораблі.
То не смерть – то жах блукає
Поміж темних хвиль,
Щоглу гне та розриває
Полотно вітрил.
То не смерть – то жах літає,
Блискавка та грім
З неба темного спадає
Сяйвом вогняним.
Проти вітру курс тримати,
Проти вітру йдем,
Бурі нас не подолати,
Ми ще поживем.
Поживемо ще на світі,
Не прийшов ще час,
Бурі ці несамовиті
Не здолають нас!

"...нині люди як ті боги. Самі
все вирішують" - Р.Іванченко
"Сіті життя і смерті"

Розігнали боги колісницю
і пустили -
у прірву небесну.
Сонце вкотре тоді
воскресло
і злетіло у небо як птиця;
підійнявшись, променем в спину,
як хазарським мечем точеним
так ударило, що
нікчемно покривився
обуренний світ.
І повстанцем, понад столицею,
ввись піднісся
лик Перуна;
того горя
напившись сповна -
він громами тоді заіскрився.
Чорні хмари,
що вились клубками,
покотилисся на каміння
і зійшло німе проведіння,
як з черемші
опав увесь цвіт.

Так-бо боги,
зібравши віче,
рятували себе і
світ!

Зима почалася із дива -
і хмари спускалися босі,
як мавки, в вінках калинових,
із снігом у срібнім волоссі.
Їх тіні тендітно гойдались
у рощі - із верболозу,
і з кожним шаленим рухом
снігами сипались сльози.
Зима почалася із Долі,
що птицею пролетіла,
і ніжно-морозним повітрям
торкнулася твого тіла.
Немов зупинилося вранці
незриме колесо часу;
годинники, як завмерли
в засніженних дивних гримасах.
На знак безкінечності щастя
земля срібним сяйвом взялася.

Шепочу тобі таємничо:
"Із дива зима почалася..."

Це закінчилось літо,
це просто закінчилось літо.
І не сум неозорий -
Безкраї рівнини зими,
Я зів'ялий і хворий,
Тобою покинутий, з вітром
Заверну павутинням
У ближні краї сивини.

Все минуло скоріше,
Ніж я сподівався, - раніше,
Як гадалось в дитинстві
І снилось в обіймах твоїх, -
У цвітінні запізнім,
Мов у ненаписані вірші,
Йду у хвилі бентежній,
Губами припалій до ніг.

Добрий келих допитий.
І більше сюди не налити.
До пейзажу картини
Не втиснути інший мотив,
Крім, хіба що, руїни,
І раму плющем оповити,
І щодня омивати
Застудженим львівським дощем.

Де у зоряних війнах
З тобою змагався в любові,
Де вдалося не більше,
Як слів посадити рої, -
Ти на лобному місці
Свій хрестик постав і тепліше
Опиши в мемуарах,
Чим тішили серце бої.

Так закінчилось літо -
І пусто, і вікна побито,
І, скидаючи погляд,
Зникає в бруківці Едем,
І маленька красуня
Визбирує скельця, і пам'ять,
Ще римує півсвіту
З букетом її
Хризантем.

2003

Натирає собі кулаком
мозолі на гладі лоба,
Моральний відстій про духовний корм,
сенс буття чи логіку речей.
Засівши в териконах книжок,
метафізикою дробить;
Знає помірковану межу –
практичний, як в пакетику чай!

Тужся – лоб судинами трісне –
не «пальцем роблений» філософ;
Вивчай нудоту істини
мікроскопом чи штативом мізків –
Цю … Амебу безформенну.
Слухай оком, дивись носом,
Дивуйся феномену …
Встанови закономірностей низку.

Куди? Навіщо? Як це? Де?
Одне я знаю – творять істину!
Не бачили ми перший день –
є шанс побачити останній.
Не на папері правда –
я більш граніт не гризтиму!
Настав час бути падлом,
Час нездорових маній!

Проміння бліде, бо цей ранок ще спить на початку
своєї дороги у день, що розквітне для нас.
І гратиме в сніжки веселе грудневе дівчатко.
Зима вже прийшла. Але ще не прийшов білий час.
Незмінно сніги замітають погрішності степу
і вітер, впіймавши за хвіст заметіль, прогуде,
що сила зими необхідна тепер для вертепу,
такого вертепу, який ще незнаний ніде.
І янголи в колі осяють планету свічками,
нового сузір’я тепло налякає сніги,
котрі навесні розійдуться по світу річками,
і змиють усе, навіть слід від брудної ноги.
Бо сила Любові пронизує впевнену брилу,
що крига створила на честь перемерзлих часів.
І янголи в колі стоять, простягаючи крила
до ранку, що вже зачекався святих голосів.

9 грудня”06

Ми не доживемо до зими
я зовсім впевнена,чомусь...
ти був так близько, що мені ставало страшно
тепер ти так далеко,а я зовсім не боюсь...

я зватиму тебе тоді на „ви”
а ти мене- „давно”,”колись”,”забув”...
Святими стануть мої спогади безглузді,
Невинними,хоч найжорстокіші зізнання.

Зречуся коридорів,телефонних книг,спалю листи,-
бо надто довго і дуже незручно
німими докорами зійдуть всі надії,
бо сказані колись були загучно

недбало,пошепки прикрашені розмови
-без вічного,а все-таки віч-на-віч
в приватну власність руки перейдуть,
дистанцію між нами втримати не вдастся на ніч

Скоро буде біле,як вапно
І застигне все навколо від скорботи,
далі гратиму,вдаватиму тепер байдужу,
а пальці сліпо дивуватимуть мінорні ноти...

Ялинка догорить світилами й самообманом
-хтось сплутає в її вогнях дроти
але нам буде давно все-рівно,-
ми розірвемось у переддень зими...

Моє чекання ще чекає
Тупе очікування дива.
Пече і досі розриває.
Мої-Твої Мовчання-Зливи...
Мої-Твої вночі тумани
Гучні слова поміж рядків;
Мої-Твої одвічні рани
Старі й нові, старі й нові.
Мої-Твої ледь чутні "Де Ти?"
Мої-Твої рішучі "Ні!"
Мої-Твої швидкі комети -
Моїх-Твоїх очей вогні.
Моє-Твоє німе "Боюся"
Твоє різке швидке "Пока!"
Колись не зможу - розіб*юся...
Твоя...моя тремтить рука.
Мої-Твої окремо-кроки,
На тих дорогах перекошених...
Моє-Твоє табу крізь роки -
Величне і низьке "Не можна".

розчаровані сльози
бо тривають глибоко в очах
поважати себе заставляють
готуються до смерті на Твоїх руках

Замордована власною безпорадністю
Йду на дощ
(в нього така робота)
-що зневагою плює мені в обличчя
Згадую,як Ти любив
коли я мокра...

Може там,у Тебе, теж йде дощ
(чи коректніше сказати „там,у вас”...?)
(валерянка,алкоголь, чи жаль..?)
певно там у Тебе він тепліший....

Буває так: хтось кине мимоволі
У душу пригорщу подрібненої солі
І в очі щиро дивиться: "Пробач!
Я ж не навмисно! Ти тільки не плач!

А як болить - то це ж лише спочатку,
І той рубець залишиться на згадку
Про все, що відбувалося в житті.-
Ні ти, ні я - ми ж не були святі."

І пробачаєш... Всякого буває.
От тільки біль в душі не затихає,
І сіль її зїдає без жалю.
Та в Бога порятунку не молю

А той, хто сіль за пазухою носить,
Нехай прощення хоч би раз попросить...
Не в тих кому так рани лікував,
А в совісті б своєї попрохав.

Думки сплелися воєдино…
Як можна так любити сильно,
Щоб жити лиш коханням цим,
Не бачити нічого, не перейматися нічим?
Я бачу лиш невинність
Та посмішку твого обличчя.
Все інше…
Лиш фон цього портрету,
Картини невідомого митця.
Не маю більш альтернативи,
Не хочу іншого життя.

скажу вам прямо, без зайвостей,
писаки віршів дешевих:
Поезія - не для вульгарностей,
вона - для страждань душевних

вона для сердечних радостей
для чистого божевілля
а не для брудних огидностей
спітнілого конвульсив’я

вона ж є - свята! чи ви чуєте?
їй бути такою - вічною!
навіщо її гвалтуєте
своїми похабними віршами?

своїми брудними пальцями
замацуєте проміння
волієте буть паяцами
речниками падіння

куди ви пнетесь замурзані
з ротами своїми чорними?
думки ваші гидко кирзові
хтиві, червом поточені

поезія - чисте джЕрело
у ній і чуття, і раціо!
а ви - то є бруд з черева,
чиєїсь продукт дефікації!

чи вам дотягтись до неба
і словом як білим маревом
оспівувати, як треба,
осяювати заревом?

що ж посмішку ви либите
бруду співці і перверзії?
ви всі в небуття підете,
та вічною буть - Поезії!

Ось і все, тепер кінець,
Назад дороги вже нема!
Зійшлися двоє під вінець,
Горить кохання між двома!

Вони чекали рік за роком,
Аж поки доля їх звела
І повела їх крок за кроком
У лоно ніжності й тепла.

Невинні, щирі, безтурботні,
Одне для одного вони.
Вони тепер вже не самотні,
Вони щасливі без вини.

Любов чи дружба, що цінніше?
А він обрав і те, і те!
Він встороні, йому видніше,
Нікуди щастя не втече!

Він завжди був, стояв у тіні,
Зима розквітла на вустах!
Холодні руки, побіліли,
Любов'ю у серці, смуток у очах!

Ви є, були і завжди будете -
Вогні, палаючі в пітьмі.
І сотні вуст ви ще розбудете,
Які заснули і німі!

Ви вибухали полум'ям яскравим,
Ви обпікали очі брехунам!
Лилася правда наче лава,
Вона згодилася синам.

Ви повставали і зривали маски,
Ви йшли у бій без сумніву й вагань!
Ви не зазнали ніжності і ласки
І сонячних не бачили світань!

Та ви були і завжди будете!
Ви вічна совість нашого народу
Й мільйони вуст ви ще розбудите.
Зе все вам наша шана в нагороду!

Асфальт обличчя вмив дощем,
Вже ніч! Не спить... Чогось чекає!
Холодний вітер. Тисяча проблем.
Хтось спокій в темноті шукає!

Кульгавий силует удаль спішить,
Ліхтар осліп! Це Друга Світова?
Стукоче камінь, сталь кипить,
В епохи розболілась голова!

Втомивсь годинник, холод і окріп,
Де мінус там і плюс, а винні ми!
Ковтаєм землю, потоптали хліб,
Пишаємось згорілими крильми!

Бредем наосліп, де дорога?
З дощем асфальт і вітер дме.
"Дві тисячі!"- Мілленіум без Бога
Помалу всіх у пекло забере!

А ми не каємось, не маємо потреби!?
Кульгавий вже пішов і буде суд!
Ми ліземо у землю і деремось в небо.
О, бідний, бідний земний люд!

Я плачу…сльози проливаю
За тебе мій таємний друже
Ми не знайомі—це я знаю,
Але люблю тебе я дуже.
Це лише доля при бажанні
Зведе нас разом у дорозі
І щастя наше в дні настанні
Розквітне навіть при морозі.
Мій любий, ми як одне ціле
Будемо жити в цьому світі
І хай навіки буде зріле
Наше кохання в довголітті.
Але це так лиш мої мрії
Про тебе, мій таємний друже
О, доленька, все ж є надії,
На це я сподіваюсь дуже!

Я знати тебе не хочу,
Від мук мою душу зжимає,
А сльози, як злива осіння,
За тебе сердечко так крає.

Чому я сумую, страждаю?
Про тебе так мрію, кохаю!
А доля нас все не єднає,
Чому так буває, не знаю!