Десь коло серця чи центріше...
Клубок осінніх почуттів,
Тягар невимовлених слів –
Уяви гра. А він не пише.

Це вже збулось в чиємусь сні.
Осіння туга – не остання,
У рими сплутане чекання
Не раз являлося мені.

Центріше серця щось зникає,
Коли немає його слів.
Щось безнадійно відмирає...
Те, чому імені немає,
Чого він знати не хотів

Це нічого, що Regen und Schnee*,
Це нічого, забуду про втому,
Вкриті калюжами з снігом алеї,
Це нічого, я їду додому...

Це нічого...Відкрий мені двері,
Зайду, погляд у землю сховаю,
Що ти кажеш..? Знов їдеш до Неї?..
Це нічого...Налити ще чаю?..

*сніг з дощем(нім.)

Замріяна стояла пізня осінь,
Зажурена в передчутті снігів.
Листки спадають в німоті назовсім
І теплий промінь догорів.

Ще день, ще два й засипле снігом землю
І холодом скує осінній ліс.
Так пишно осінь вбралася даремано
Краса її золотолистих кіс.

Ще мить і покривалом білим ляже
Холодний сніг в золотосяйний рай.
Осіннє золото морозом зв’яже
Й засне під його спів зимовий гай.

Дорога життя не буває легкою.
Якщо хочеш жити-борись!
Будь кожного ранку готовим до бою,
та перед собою
ні в чім не клянись.
Радій тут і зараз,
із тими,хто поряд,
а не у мріях про кращі часи.
Дитячий,живий,
зацікавлений погляд
крізь усі терни життя пронеси.
Завжди будь собою-одним,унікальним.
Ми світу потрібні такими як є.
Свій шанс не прогав-
він можливо останній.
Життя не змарнуй-бо єдине,ТВОЄ!

І щось сказати не було вже сили...
Ворони обклювали небеса.
Мене твоє кохання розчавило,
Немов КаМаз вночі старого пса.

І були сни: драглисті і непевні,
Немов летиш, аж млосно в животі...
Ти памятаєш, як кохала в червні
І як конала взимку на хресті,

Як падав сніг з своєї високості,
Як дотик пік розпеченим тавром,
Як догми слів трощили мої кості,
Залишивши у серці бурелом...

Ранкове сонце освятило трасу
І тіло пса відкинуто в кущі...
Лиш ворони провадять дивну месу
Над цим страшним пожарищем душі.

Мовчи! Сховай банальні фрази!
В очах твоїх я правду прочитав.
Я не таїтиму надії чи образи,
Хоч я тебе так сильно покохав.

Мовчи! Я знаю - це кінець.
Зів'яло все, неначе квітка.
Хто винен - ми чи наш творець,
Що щастя обірвалося, як нитка?

Мовчи! Майбутнє стане сірим.
Я заховаю свої почуття.
У нас з тобою я так щиро вірив!
Байдужість породила каяття!

Мовчи і я мовчатиму.
Бувай!
У всьому винні тільки ми.
Закрився перед нами "Рай".

Кицесніже, білий Кицебоже!
Ляж на місто теплим животом...
Мудра діва принца приворожить -
І на рання стане він котом.

Коцю-коцю, бідний воркотале,
Що минуло - те уже не гріх...
Ніч - немов морозиво потале,
Йди зігрійся діві коло ніг.

Міражі минулого із вати,
Молоко приємніше води...
Сум лапатий йде до хати спати,
То і ти, Кицянику, ходи...

Ці світи паралельні, Пане...
Та вже сходить зоря над страхом.
Крига слів мимоволі тане...
І злітає відлуння птахом.
Розуміння знаходить стежку
з лабіринтів дзеркальних залів.
І за ним хтось невтомно стежить,
розриваючи днів коралі.
Намистини складає в скриню,
над розлуками ставить лігу.
Арку неба, заледве синю
розфарбовує він в індіго.
І по тілу проходить хвиля
тепла-тепла...і трохи сонна...
зупинити її не в силі
навіть проклята беладонна.
Ці світи паралельні, Пане...
До котрого душа належить?
Пам’ятай: хтось завжди за нами
з центру Неба невтомно стежить...

1 листопада”06

Налий мені свого вина,
Сьогодні ж бачимось востаннє...
Ти залишаєшся одна,
Моє дівча, моє кохання.
Мене чекає корабель,
Із переправи вітер віє.
Сьогодні змушений тебе
Покинути, моя Маріє!

На щоглах стяги майорять,
Списи шикують довгі лави.
Там стогін моря і гармат,
Там бій тривалий та кривавий.
Та не боюсь я ані хвиль,
Ні смерті !, тільки серце скніє,
Що до розлуки кілька хвиль
Лишилось нам, моя Маріє!

Go, fetch to me a pint o' wine,
And fill it in a silver tassie;
That I may drink before I go,
A service to my bonie lassie.
The boat rocks at the pier o' Leith;
Fu' loud the wind blaws frae the Ferry;
The ship rides by the Berwick-law,
And I maun leave my bonie Mary.

The trumpets sound, the banners fly,
The glittering spears are ranked ready:
The shouts o' war are heard afar,
The battle closes deep and bloody;
It's not the roar o' sea or shore,
Wad mak me langer wish to tarry!
Nor shouts o' war that's heard afar-
It's leaving thee, my bonie Mary!

І римські когорти рядків
Знов шлю прописатися в вічність,
Густішають хмари круків,
До Бога вертаються вірші.

Скорив і фракійців, і галів,
І греків, Єгипт, Карфаген,
Зарубини в хижім металі
В жахливий сплітаються ген.

За дотики - стріли і дротики,
І війни розкрили обійми,
Немає відвертіш еротики
За врізані груди покійних.

Невдала була експедиція,
В Тобі заблукав легіон,
Така невідома позиція -
Прорватись з полону долонь.

І горді орли вже розгублені,
І знову юнак ветеран,
І губи від Тебе обвуглені,
І тіло у маках ран.

Догасли останні центурії,
І я залишаюсь самим,
Не взяти Твоєї Астурії,
Й дорогу закрито на Рим.

Не шкода Тобі імператора
Скорити до власних колін
Й лишить без палкого оратора
Когорти покірних голів.

Чому ув обіймах утримуєш?
Мене ж зачекався друг Брут,
Й величчя прогнилеє Римове,
І в тоги загорнутий бруд.

Та вже не скажу "до побачення",
Імперія хай не чека,
Мені подарує пробачення
Гаряча Твоя щока.

Здається чую кроки - обертаюсь
Це вітер закрутив осіннє листя.
Здається чую дотик – притуляюсь
Теплом від свічки вогника розлився.
І відчуваю подих – рочиняюсь
У просторі. І відкриваю двері,
Приходжу в світ Твій.
І світлом ліхтаря очей торкаюсь,
І залишаюсь.

вино на цвинтарі. назвемо це причастям.
ти кришиш птахам зачерствілий хліб…
вигадує гримаси куце щастя,
сповзаючи у твій непевний слід…

а пташенята заглядають в вічі…
трава слизька – провалишся таки
у лоно зрілого Середньовіччя,
принаймні кажуть так жартівники

ти навіть хочеш друзям усміхнутись –
і те причастя розділить на всіх,
безкровних губ розпачлива зімкнутість –
нарешті впустить в себе кров чи сік

але раптово, хижо, недоречно –
колюче зілля в одяг твій вроста
старим плащем на світ лягає вечір –
і ти вже – тінь розлогого хреста!

Відчиняються двері...дзвоник...
Звук його проникає в шкіру.
Ця книгарня, неначе вогник,
розганяє туманність сіру.
Стелажі...Порохи...Палітурки...
Мапи світу і мапи долі...
Дерев’яні тонкі фігурки –
наче свідки...А стіни – голі,
ні картинки, ані світлини...
Власний простір містичних рухів.
...Крізь стіну проростуть рослини
від присутності світлих духів.

1 листопада”06

Я люблю Тебе. Знаю: рано...
надто рано оте „люблю”...
Та небесні святі екрани
з непорочного кришталю
вже транслюють майбутні фільми
і я бачу у кадрах нас...
Світ розтане в Твоїх обіймах...
А в долонях розтане час...
Терпко пахнуть рожеві квіти
у намисті нічних вогнів...
...І Венера зійшла з орбіти,
щоб здійснити таємність снів.

1 листопада”06

(цикл)
...1...

Розчиняюсь...зникаю в безмовності ...
Краєм думки торкаюся Вічності.
Хтось життя поділив на умовності,
заховавши цей світ від магічності...
Ти мовчанням говориш змістовніше...
Ти у центрі моєї історії...
Це взаємне тепло є коштовнішим,
ніж хутро королеви Вікторії.
Небо …зорі…і місячне озеро
імітують дива інкрустації.
Розчиняюсь ванільним морозивом
у Твоїй неземній медитації…

1 листопада”06

Тут кожне деревце рідненьке,
Кожна травина, кожен кущ,
Хатина бачиться старенька,
Надія є – я повернусь.
Я повернусь до тебе, ненька,
До твоїх обріїв сумних,
До пташок, ластівок маленьких,
Веселих хмарок голубих.
Я повернусь... а ти чекаєш,
І сподівання те росте,
І все що в свому серці маєш
Для мого серця не пусте.
Я повернусь... не відпускаєш
З мрій, як з обіймів, ти мене,
Ще пісню нашу заспіваєш,
Ще світ любов’ю проросте...
А я вже наче повернулась,
Неначе в вимірі другім...
Маленьке сонечко проснулось
І покотилось по горі.
Ось тут колись гуляли й ми –
Дитятки сонця золотого
Поки були іще малі,
І край уяви був за свого,
А потім звідти утікли,
Тепер лиш спогади мої
Від сну поснулу пам’ять будять,
Невже дитя в мені розбудять?
А я стою на самоті
І плачу – ой, де ж роки ті?

Кава з молоком вже охолола
з вуст стерся золотавий
блиск поцілунків,
метелики, налякані, полетіли,
здійнявшись з посохлих пелюсток
сонця.
Ти подзвонив, важко дихаючи,
обривав пуповину
наших колишніх стосунків.

Я втрачала прозорість,
як склло від подряпин
(це, згадуючи твою спину).
Не тішив смак шоколаду.

Простирадла втомились
від нескінченних тіл.
Склянки запам"ятали
сотні ковтків моїх
уявних і дійсних коханців.
Стіни ввібрали у себе
море збуджених звуків
і сигаретного диму.

Зливаю із себе дотики
минулої ночі.
що, стікаючи водою,
розчиняються у піні сліз.

Ще одна Ніч без тебе...

сприймаю на відстань
корозія листя погодності
і порох на мештах
і вітер в обличчя і вогники
сприймаю на подих
ці коди по вікнах пунктирами
відсутність погоди
на вулицях міста без імені
сприймаю на дотик
площини причинно відсутності
у світі без Бога
залишились люди без сутності

Скажи, навiщо, уночi i вдень,
Мов Кай у Снiгової Королеви,
Збираю крихiтнi уламки крижанi
Розбитих кимось Знань?

Скажи, навiщо, уночi i вдень,
Уламки тi докупи прагну скласти,
Як схиблений гравець, що вже невзмозi
Покинути цю гру?

Скажи, навiщо, уночi i вдень,
Менi здається -
Ще єдина мить,
Iще уламок,
Оберт ще
I той,
Хто бився об заклад,
I дивиться поблажливо з небес
На мурашину метушню мою,

Нарештi визнає, невдаха, що
Програв своє парi...

Тонкий,
Ледве помiтний порох
Моїх померлих iлюзiй,
Ширяє
У сонячних бризках
Прозрiння.

Душа,
Сповнена тими бризками
Та осяяна їхнiм золотавим
Свiтлом,
Конає
Вiд зайвого клопоту
Страждання...

Куди втiкає час стрiмкий,
Куди втiкає?
Як плин бурхливої рiки -
Не зволiкає.
Менi надiї не лиша,
Не має жалю,
I схожа зранена душа
На чорну палю...

Чому ж смiється час стрiмкий,
Над чим смiється?
Мов дзвiн веселої рiки
Крiзь мене ллється.
Мов дзвiн жагучої весни,
Мов дивний спомин -
I залива мене ясний
Зелений повiнь..

А сiм'я у нас, Тарасе,
I нова, i вiльна!
Тiльки ж ти до України,
Придивися пильно,
Придивися! I якщо ти
Iз неба побачиш,
Яка доля в нас убога
Та життя собаче,
Та яка в нас Україна
Скривджена, обдерта -
Схочеться тобi, напевне,
Другий раз померти!

Знов пани у нас, Тарасе,
Хижi та пихатi.
Їм од жиру не сидиться
Знов у рiднiй хатi -
Їдуть вчитись до америк,
Францiй та германiй
Як з народу витягати
Шеляжок останнiй.

Знову мати молодая
Iз своїм дитятком
Рученята протягають,
Не маючи гадки,
Що вони сьогоднi стали
Непотрiбнi! Зайві!

Тiльки сонечко,
Як завше,
Сходить в тихiм сяйвi...

Люблю стару
Та молоду водночас площу,
Її безмежність,
Небокраїсть,
Лункість,
Тощо.
Її просякнута дощем
Позачасовість -
Тужливий щем,
Затятий біль,
Одвічна повість...

Ти забула свої обіцянки,
Ти забула про мене, і край.
Сталось так, як сказала циганка-
Ми утратили обіцяний "Рай".

В те пророцтво, що нас шокувало,
Не повірили ми сміючись.
Та кохання між нами зів'яло.
Ти змирилась, а я не змиривсь.

Я п'ю з Твоїх долонь,
Тому іще живу,
Мені над оболонь
Твоєї пісні звук.

Богиня? Смертна? Хто?
Та головне - жива.
І теплим полотном
Нам стелиться трава.

І будуть квіти там,
Де згарище було,
Скорботі не віддам
Омріяних долонь.

Візьму їх до своїх,
І годі вже образ,
І Твій найперший гріх
Мені останній пазл.

Тебе душею відчуваю,
Здається знаю кожен рух.
Неначе ти в мені
Якась маленька жаринка.
І з хвилювання плутаються всі слова
Боюсь що цю загублю хвилинку.
І не боротись більше з цим
Здається що не бути без Тебе.
Чи доля це, чи більше щось
Напевно назви немає й не треба...

Розтягнене до краю
Душі моєї полотно
Десь непомітно тріснуло.
Тепер загоюється і ще болить воно.
Та це нічого, ще живе.
І зараз хочу просто бути.
І не богинею, і не святою.
Без зірок з неба і без бою
Лише звичайною, живою.
Я просто хочу бути собою
Я просто хочу бути з Тобою.

Явився Бог мені Тобою,
Такий далекий і близький,
І знов молюся я любов'ю,
О небо мов прибій морський.

І розкриваю теплу книгу,
Читаю долю наче вірш,
І букви пропікають кригу,
Й тотемний оживає звір.

В огненнім екстатичнім танці
Кидаю в жертву почуття.
Й сміється голова на таці
За танець вартістю в життя.

І світ мій засипає попіл,
Горів, згорів, не в тому суть,
На кров'ю зрошеному полі
Твої зернинки проростуть.

Ти не зі мною. Ти з кимось іншим.
З тим, хто не чує осінніх віршів.
З тим, хто не знає такого болю...
Хребтом вростає. Стає тобою.

Чи кам"яніє. Стоїть між нами.
І рятуватись – лише віршами.
22.10.2006

Твій дотик...погляд...знову дотик...
Твоє мовчання йде луною...
Я відчуватиму все доти,
допоки Ти в думках зі мною...
Допоки вогники зелені
блукають світом відображень,
допоки згадуєш про мене
калейдоскопом світлих вражень...
Твій день спускається в кімнату...
Твій сон в долонях заночує...

Все те, що Ти хотів сказати –
кажи думками...Я почую.

31 жовтня”06

Земля покрилась сріблим пилом.
Застиг у щасті жовтий лист
І простір повниться морозним димом,
Безсило мріє сонця диск...

Коротка мить святої тиші
Тривожний трепет чистоти
І розум пнеться з буднів ніші
На Йосафатові лани...

Дарма. Не довго будеш вільним.
Життя земного дивний рок
Стискає мозок рухом сильним,
Кайдани труться до кісток.

О, так! Постійна боротьба
- оце і є воно: - життя!
Ти кажеш "це пусте". - Хіба?
Чим ще ти відрізниш своє буття?

мандрую твоїми емоціями
а ти фотошопиш настрій
невеличко чужими порціями
заліпляєш потрібність щастя
пластиліном цілуєш губи
хоч жінок ти вже знав багато
ти не знаєш як далі бути
і не знаєш з чого почати
мандрую твоїми поглядами
і для чого тобі то небо
у дорослих очиськах хлопчика
заблукала жива потреба
тиняюсь твоїми дотиками
шукаюсь в твоїх творіннях
а між іншим
так між емоціями
я знаходжусь в твоїх обіймах

Сталість.
Народжена
одноманітністю.
Сірість.
Не
знає
кольору.
Замкнутість
кіл
Магнітиться.
Зваблена
постійністю,
Стає
потворою.

Невиліковна
незмінність
Стискає
в долонях
маси.
Вірне
дитя
незмірність
Співає
хвалу
Батьку –
часу.

Шукач
пригод,
Огорнутий
туманом,
Вдихає
присмак
ночі.
Суддя
рубіж
Чекає
нагород –
Розплющить
власноручно
очі
Буденності
На
світ
багатогранний.

В вуста
цілує
розмаїття
Тонів
світанку
різнобарвність.
Закоханість
в жасмину
віття
Таїть
всесильну
життєдайність.
06. 07. 03.

За гратами
душі
Ув’язнено
звіра. -
В полоні
правил
і обмежень.
З потворних
уст
одноманітних
спостережень
Йому
у серце
капає
зневіра,
Нездатна
і краплини
залишить
Тих решток
людяності,
Що
переростуть
у
звірство.

Всесильне –
бо
непереможно
зле...

Не
сподівайтеся
уникнення:
Той
в’язень,
вирвавшись,
Його проллє.
12. 06. 03.

Станом
на сьогоднішній
ранок –
Дихаєш.
Хтось
невидимий
за спиною. -
Чуєш.
Процес
проникнення
у марева
мовчанок
Розтане
у розчуленні.
Сльозою
Омиє
мрія
Заржавілість
часу.

Потворна
незнищенність
болю
Зумовить
вічну
Передбачуваність
долі.

Мізерність
кроків
На щоках
безмежності.-
Природна.

Ти й досі
радий,
Що ще
дихаєш
сьогодні?

10. 06. 03.

Навіть
на долоні
неминучості
Є лінія життя...
І смерті.
Перевертнем
Зануришся
у вечір.
Смак
повітря,
На мить
позиченого,
Не відчуєш ...
Топос ночі
Вкоріниться
у марева
малечі.
Не почуєш...
Привиди
вікон,
Стежок
голосіння
Подихом
вічності
Серце
торкнуть.
Смакуєш
Стале
осідання
порухів і слів.
Відчуєш...

Навіть
у страху є
інстинкт
самозбереження.
Півтемрява.
Я тисну лапи
всім обмеженим
Перевертням.
29. 05. 2003.

Напівзабутість
напівтанцю.
Напівпокинутість
півтиші...
Вітру –
весняному коханцю –
Стан
напівпорухів
залишиш.

Напівпочутий
напівшепіт
В напівобіймах
напівсну
Пробудить
ніжну напівпристрасть –
Як півзануреність
в весну.

Напівтони
життєвих буднів
Напівпоглиблять
сум облич.
Напівзакоханість
без бруду
Порине
напівчутно
в ніч.

Дитя,
народжене у мрії,
Шукало
серця
напіврай.
Напівзанедбаність
надії
Напівдовіри
знайде
край.

Обличчя вічності
незряче.
Напіврозмитість
існування.
Напіврозтануть
в серці плачу
Напівсвідомого
кохання.
28. 03. 2003.

Туман овіяв шаллю білою
Низини і долини,
І квіткою зі стрункою стеблиною
До землі він лине.
Білі хатки посеред туману,
Дерева зелені,
В білім храмі з туману
Берізки-наречені.
Я їду, їду в поїзді білім,
Низини, долини:
Піді мною білий килим
Землі-України.
Ой, якби в цьому тумані загубитись,
Блукати по землі родимій, молитись...
Землю колінами відчути
І думки людські почути,
Туман, туман навколо мене...

Засяй мені, вечірня зірка,
І своїм сяйвом оповий,
Бо темно на душі, і гірко,
І відчай в серці без надій.

Засяй мені і ніч не гасни,
Я буду тебе споглядать
І твоє сяйво, ніжне, ясне,
Очима буду цілувать.

Засяй, засяй, кохання зірка,
Розвій самотності журбу,
Хай твоє сяйво обігріє
Надію неземну мою.

Я майже нічого не знаю про війну,
мені відомі тільки її наслідки.
Це коли замість мелодрам
знімають жорстокі фільми,
це коли масово зрощують
гвоздики для парадів,
це коли до школи на свято
приходять заплакані ветерани,
а на площах міст всі
п'ють, а по тому ригають.

Війна, це коли воїн-афганець
на милицях не зможе навчити внука
грати у футбол...

Вона стояла в самоті й печалі,
Бо думала, що неповторна у красі,
Та інші цю красу не помічали...
Вона не знала: квіти – королеви всі.

Плетиво
Незнайомих вулиць,
Небо
Непривітно хмуриться
Ніби
Мене всі забули
Лиш би
Чим скоріше збутися.

Тулиться вулиця до сонця...

Будинок
До руїн обшарпаний,
Люди –
На обличчях шарфи,
Всюди
Білий світ загарбано
Жовтнем.
Блідо-сірі фарби

І чорна сколина вікна...

Це місто
Не прийма чужинців,
Чуєш,
Як воно пручається?
Пізно,
Бо дощенту вицвів
Ранок
Й болісно звивається.

Лише тиша дише все тихше...

28 жовт’ 06р, Харків.

Як же довго я спала, мій Боже!
Скільки я відмовлялась від всього...
Зараз відстань мене переможе,
але я не відмовлюсь від Нього.

Скільки біль не шукав би слабинку,
і сльоза не несла колір туші, –
починаю життєву сторінку
із прологу про знайдені душі...

Скільки б дощ не змивав спогад ночі
і в обличчя не хлюпав вороже, –
все одно є щось надто пророче,
що тепер зупинитиcь не зможе...

30 жовтня”06

Я знову хворий.
Малювати вірші
так легко
і безболісно в ці дні.
Прозора осінь
крізь вікно
вдивляється
у очі
переповнені мої.
І осінь рідна
стала крізь блакитні ночі
І голос твій
замріяний у сні.
Відкрию широко
задуманії очі
На крижані поезії
заскочені на шклі.
...
Я знову хворий
малювати вірші
так легко
і безболісно в ці дні.
Стара знайома
крізь рядки
вдивляється
у очі
переповнені мої.

Танець мім.
Мовчазні фрази парадігм.
Мімоза, меморі, мета.
Велична муза-пустота.
Піднявся мім
із небуття
трагічних, спорадичних мін.
Із пустоти добра і зла
у світло – тінь.
І пустота
первісна мить-
Беліберда!
Ще трохи, ще секунду, мить…
І в світло з жахом порина.
Кричить, регоче, верещить,
Показує всім дулі в такт.
Мімозу зрозумійте так.
Пробачте,
Пліз,
Пардон-антракт!

Не приймай мене за умовчанням
як дотацію до життя
Ось би удвох помовчати
Ось би нам небуття
Трохи, щоб так, доторкнутися
Й тихо собі піти
Не дозволяй захлинутися
З літа мого не йди
Тобі треба крові й місяця,
Сум, негатив, печаль.
Мені - на слова молитися,
Кортих завжди обмаль.
Помилки - ніжність видихів,
Буду вдихати гріх,
Гучно писати лірику
Біля твоїх ніг
Скільки нам ще гратися
В шахи старих днів
Щоби разом статися
Най на полях боїв...?

Ми пливемо у
у сивому храмі
В синю синь, далечінь
спалахнулого неба...
Стоїть груша стара
біля церкви старої.
Повні віти додолу схилила.
І лиш вітер, розбурханий вітер,
часом грушу колише.
Зриваються діти.
В церкві моляться
щиро,
долоні гарячі
стуливши.
Вишиванка фану тримає
а серце - ридає.
Ми стоїм
Ковчег вирушає
В синю синь, далечінь
спалахнулого неба.

О! Всесвіте!
серед ночі
дивишся на мене
очами - зорями.
Я - лежу
і падаю
в провалля
твого безмежжя.
Підхопиш мене
теплим вихором
і понесеш
над мереживом
приспаних дерев
і домівок.
Люди!
Як добре
літати серед
нічної тиші,
витинаючи узори
приспаних мрій,
в теплих потоках
нічного міста!

Стрийський парк.
Лавка.
Звична мелодія тиші.
Повітря
надірвано
свіже,
тихше!
Дерева
безмежно
скромні
і чемні
гіганти.
Шепочуть по змовницьки
тихо.
Тихо!
Коріння гіганта бука
Струмочок лоскоче.
Здається
ось-ось
він не втерпить
і.. як.. зарегоче!
Та, тс-с-с-с!
Хмаринки – перинки
в прозорій блакиті
так хочуть
лягти
на смарагдові крони.
Та легкі занадто
їх вітрець
зриває.
Летять і…ридають,
немовби сміються.
Чи, може, співають?
Тихше!