я замикаю на ключ
карбовану самотністю хвіртку часу
і припинаю до хмар
жовтий смуток моїх летючих голландців
паперових каравел
королівського блазня христофора
я ховаю до шухляди
карафку з трутизною слів і споминів
ваше здоров’я
апатично стікають по плечах крила
я вимикаю цей світ
і лягаю спати
аби завтра прокинутись
на чорній руїні твого подиху

крізь мармур безнадійно-владних рук
світліли вени що благали – леза
о де є ти що путь мені накреслив
таврований проказою розлук

зчаділе сонце чорне наче крук
судіть мене – варрава бог чи кесар
осуга крові на долонях скресла
передчуттям непроречених мук

юдейські пси! замолюйте гріхи
ковтайте хліб полиново гіркий
безсонна ніч– провалля самоти

стужавів час глевкий немов смола
на ранок з рани (з попелу – зела)
в досвітнє небо проростуть хрести

так і буде
ми завше вертатимо в крадений ранок
де наш біль
то лише халамида з чужого плеча
за понурі
лаштунки гугнява вкрадеться печаль
і стара
мельпомена всміхнеться безглуздо і п’яно

голослів’я
ролей і зухвалі приблудні трувери
півблазенство
півкатарсис може напівхепіенд
ми сумні
арлекіни візничі небесних карет
постмодерні
апостоли субінфернальної ери

наших німбів
синці виблідають у світлі софітів
на іржаві
списи переплавлено наші хрести
антологія
хіті нікчемності і самоти
безумовні
вигнанці у цьому умовному світі

Янгол блукав заяложеним світом
крил недоречність носив за плечима
кашляло хрипко простуджене літо
в синім асфальті топилися рими
падали кроки нестримно і лунко
з сивих калюж проростали мечеті
і каламутним тинявся провулком
зніджений смуток в строкатім кашкеті
плакало небо п’янким падолистом
тліли шибки і холонула кава
а на трамвайній зупинці облізлій
грав на сопілці розпатланий фавн
жебрали сонце сумні пілігрими
гуснула ніжність в нічнім безголоссі
янгол похнюплений ніс за плечима
осінь

а завтра
лиш кроки
обірвані косо
і блакитноока
похнюплена осінь
оспалої зливи
розбещені пальці
римовані снива
невірні коханці
підранків невмитих
обгортка прозора
заучене мито
на вхід в лепрозорій
сумного граалю
захланий молебен
опісля – трамваєм –
додому до неба

Доллі

Після мене хоч суцільний
день,
небесного моху старе піддашшя,
золотоокого дракона осінній
клен
і бенгальський вогонь з його пащі.

Очисні споруди на берегах
Лети-
то самотні душі скіфських очеретів,
без птахів гнізда,ніби покинуті
гетто,
Лежать розібрані тенти парків і лісів.

Паморозь зіркою розбилась об
асфальти,
вмить спинили колір кислотні трави,
на таємну вечерю сумно очікує мати,
у вікні лампадка, на столі холонуть
страви.

Над тим хлівом кришаться
веселки,
розмите світло сочиться крізь дошки.
Відображення зірки на банях церкви;
чи буде важкою хурделиці ноша,
о Боже?

Він народився, а навколо клоновані
вівці,
кінчиться історія, волхви зірок недолічаться.
Сліди Доллі на снігу- як спорожнілі очниці.
На крилах різдвяних янголів- трансгенна
живиця.

Палай!
Хай місто спить.
Та десь далеко миготить життя.

Літай!
Хай місто спить,
І вітру подих лиш на мить
Здмухнув печаль...

Співай!
Хай місто спить,
Від суму в горлі ком стоїть
І зорепад в очах...

Ридай!
Хай місто спить,
І спокій тужно мерехтить,
Немов свіча.

Людська любов? З моєї хвилі
Венеру я явив на ділі.
Людська любов? Велична справа,
Пишаюсь нею я по праву,
Краплинкою у справжній силі.

Моя любов - в космічнім часі,
Найглибший біль, ще вище щастя,
І б'ється серце океаном,
І космос весь - моя кохана,
Торкання губ - тонке причастя.

Я слухав мелодію серця,
Сказала Ти: "Тільки не сердься,
Але то насправді пусте,
Для тебе занадто просте,
Так навіть й сокира озветься.

Любов, то є глибше людини,
Не страшно поглянуть в глибини?
Екскурсію дам тобі першу,
Аби не потрапити б в вершу,
Пливи за плавцями рибини."

І я розчинився у морі,
І хвилі постали у горлі,
І вже відчуваю, як мною
Гримить голос грубий прибою
У хвилей божественнім хорі.

І лагідно хлюпають хвилі,
І я у Нептуновім тілі
Торкаюся берега неба,
Але чомусь сумно без Тебе,
Та змилися обриси милі.

Я можу побуть й чоловіком,
Та морем стаю я довіку,
Мої почуття завеликі,
По вінця, по берег налиті,
Й любов не втіснить в грудну клітку.

Приймаю Тебе у долоні
І вії Твої підсолоню,
Й нікому довік не відмовлю
В мені захлинутись любов'ю,
Але не тримаю в полоні.

Приходь, коли як, буду радий
Тебе заспокоїть й розрадить,
Як пляжем пройдеш білоніжно,
Ступні цілуватиму ніжно,
Читатиму теплі тиради.

Мріє мріями млистий Лиман,
Я не можу розкрити повіки,
Бо із шовку важкого туман
Покриває поєднані ріки.

Хоч і сонце пробило із хмар,
Я не можу розкрити повіки,
Сліпить світла осіннього жар,
А туман не оголює ріки.

Я прогледіти прагну крізь млу,
Та із болем здіймаю повіки,
Я листочком жовтневим пливу,
Де злилися холоднії ріки.

І Вихід молодих

І нарешті окрилені й босі
Ми виходим під стягом японським.
Роммель мовить: "Під стягом таким
Я б давно покорив третій Рим
Лише голосом дул єрихонським.

О союзники, радий вітати
Доленоснії залпи гармати,
І я радий, що наша пантера
Проявила себе на маневрах
Попри брехні пліток з автоматів."

І від поглядів хлопців й жінок
Зашарівся Мілани вінок,
І Орфей заспівав, як ніколи,
І зблиснули вогнисто підкови,
Й ноги самі пішли у танок.

ІІ Танці

Програмісти Галина й Віталій
Руки нижче спустили від талій,
Як щебечуть ранкові пернаті!
І в окремій зникають кімнаті
Для палких солов'їних баталій.

Володимир Ляшкевич озвався
З нареченою виступить вальсом,
А за танець такий тра платити,
І Міланову сукню покрити
У мереживо "сімкових" грацій.

Я Мартусю хапаю під руку,
І мчимо з нею колом щодуху,
І уже не витримують мешти,
Але паузи не обереш Ти
В круговерті життєвого руху.

І кружляє редактор Лариса
Ув обіймах пустельного лиса,
І листи зберігала від нього,
Що осінню покрили дорогу,
Щоб інжирне варення не скисло.

А Михайло з землячкою в парі,
О, напрочуд які вони гарні!
І танцюють вони під Бетховена
І цілуються ніжно й приховано,
Перевершити їх - справи примарні.

А Ірина Пиріг із Орфеєм,
З потаємним своїм корифеєм,
Відлітають над зоряні очі
В легкім танці щодня і щоночі,
Щоб вдихнуть аромат орхідеї.

Дикий Жорж стрепенувся ігристо
І Надію вхопив особисто.
Не боїться глибокого моря?
Із глибин чи хто випливе горі?
Грізним валом здіймається пристрасть.

І танцюють доволі удало
Геть усі автори "Самвидаву",
І навідався сам Аполон,
Захопивши полоном долонь
Афродіту солодку й жадану.

Скільки б ти не тікав – все одно повертається Вчора.
Скільки б ти не тікав – а воно виростає в стіну.
І виходить з глибин невідома науці потвора,
що годує тебе згірклим листям твого ж полину.
Ти насіяв його так багато, що проситься подив...
Ти насіяв його на уламках розбитих сердець.
Він, звичайно, не той, хто б на мертвому полі не сходив,
бо для когось початок є тим, що для когось – кінець.
Скільки б ти не тікав...Але коло замкнеться. Бо коло
має форму таку. (І ніхто це ще не обійшов).
Ти тікаєш від слів. Та у спину регоче Ніколи.
Так буває із тим, хто свідомо калічить Любов.

Мене ти на руки хапаєш
І щастям гориш, мов вогонь,
Палкими очима шукаєш,
Кохання ти п’єш із долонь.

Я ніжно до тебе горнуся
І чую, як серденько б'є.
Кохаю тебе і боюся…
Цей погляд вражає мене.

Відкрилися двері – свічками,
Мов зорями, сяє кругом…
А ложе ти вкрив пелюстками…
На столику чари з вином…

І губи злились воєдино –
Ця пристрасть немає вже меж…
"Кохана, найкраща дружино,
Люблю ще сильніше, безмеж…"

Ця пристрасть, немов божевільна, -
Немає жаданню кінця…
Любов велика, всесильна –
Навік нам з'єднала серця.

Зайшли всі бояри до хати,
На дружок давай поглядать...
Вони, мов не хочуть їх знати,
Та й нишком собі так сидять.

Тим часом, старі господині
Стілець в середину несуть.
Вже скоро, о пізній годині,
Вони молоду розберуть.

Скидає віночок свекруха
І шпильку з волосся бере…
А баба то та Гриворуха
Лиш пісню тужливу веде:

"Ой коси мої, довгі коси
Служили ви час у красі.
Бринять на повіках, мов роси , -
Сльозинки котились самі…
Вже вельон накриє голівку,
А хустка замінить його.
Ти маєш вже іншу домівку -
Забудеш ти батька свого…"

Не плачте ви, мамо і тату,
Не плачте, подружки мої…
Цілунок послала я брату, -
Повір, ми й тепер не чужі.

Я скоро до вас завітаю!
Я прийду з коханим своїм,
Бо вірно мене він кохає.
І мужем вже буде моїм.

Свекруха той вельон скидає,
А сльози у мене течуть,
Бо хустку мені накидає…
Той вельон навік заберуть.

Танцюю я з ним ще разочок,
Вже потім дружкам я вберу,
Щоб скоро засяяв віночок.
І першою Іру беру.

А потім і Марті, і Мірі,
І Галі, і Валі вберу,
Щоб довго в дівках не сиділи,
Знайшли-таки долю свою!

По танцю беру свої квіти
Й кидаю назад – не зирну…
Хто ж встигне і зможе зловити,
Повторить забаву мою?

Непевний поглядів німий наш діалог
й на півусмішкою переданий привіт
ніхто не зрозуміє, крім нас двох…
Але нікому і не слід.

З тобою ми такі чужі,
Такі ж бо схожі, та далекі.
Словами – наче ті моржі,
Душею – в вирій, як лелеки.

Ти гордий, впертий… і я теж,
Я перша не стаю до бою.
Якщо цього ти не збагнеш –
Прощай, ліричний мій герою.

Бажання бути неймовірним.
Пересилюють бажання жити.
Відчуття неспокою дитинства,
Ховається десь у сумлінні.
Хист до музики,
Втрачено, а може і не набуто.
Намагання видумувати писанину,
Міцно вчепилось за життя.
Не буду його вбивати.
Правда, можливо колись.
Адже елементарні речі.
Не замінять нам простого кохання.

Світу у мене
менше, ніж в Тебе.
Небо крізь пальці
дивиться вниз.
Літо зелене
нам без потреби –
руки зігріє
палений хмиз.
Дряпаюсь вгору
(з шуму – у тишу).
Може, зруйную
дивну печать?
Поверхом вище
зорі тепліші.
Поверхом нижче
очі мовчать...

29 вер”03

І Викупи

Уперед, до весільного дому!
Роммель збризнув соляр де Колоном
Ув останній миттєвості тиші.
І ревуть двигуни надпотужно,
Виступає дивізія мужньо,
І немає за неї бистріших.
Переймає в дорозі даїшник,
Роммель зводить уже запобіжник,
Не потрібні даїшнику вірші,
Та Орфей доторкнувся до ліри,
І заплакав даїшник без міри,
А герой новим подвигом збільшав.

Переймає дорогою митник,
До усіх викупних ненаситник,
І питає: "Розмитнений танк?"
- Я об'їхав на ньому півсвіту, -
Мовить Роммель йому гордовито. -
І пустеля не змила мій трак,
То мій розум, і серце, і сила,
То душа моя ніжна й красива,
Чом платити я мушу відтак?
І ця думка тобі є "ворітна",
Нас душа зачекалася рідна
У жаданні бліцкрижних атак.

Тут Ірина Пиріг переймає
І до почету так промовляє:
- Чи є краща у світі за мене?
За магніт від моєї адреси?
І за душу сумну поетеси?
І до слова стає наречений:
- Порівняти далебі не важко,
Та не хочу зривати ромашку,
І вестиму себе дуже чемно,
Всі ми бранці і обранці долі,
І не стримати божої волі,
І за "сінну" - цілуночок щемний.

І до столу постали нарешті,
Біля Тебе сидить брат Твій менший,
І свою зачинає погрозу:
- Я не встану ніколи звідсіль,
І не буде ніяких весіль,
Ви собі повертайтесь до возу.
Стало сумно довкола і тужно,
Та до слова береться сам дружба,
Він сказав, переклавши на прозу:
- На цукерку, і годі вже нити,
А стільця не захочеш звільнити -
Познайомлю із дідом Морозом!

ІІ Застілля-частування

Сімка муз, нам вони шишківниці,
На весілля спекли паляниці,
Ми ламаєм на двох каравай,
Роммель: "Більше, побільше хапай",
Навпіл світ поділили десниці.

Старости мої, о легендарні!
А зусилля, насправді, не марні,
Відтепер, коли буде нагода,
Закликайте й мене до походу
На чини благородні та гарні.

Дорогі мені дружбо і дружко,
Не одну перехилимо кружку,
Відтепер я боржник Ваш довіку,
Маю "вісімки" ставить без ліку,
Щоб віддячить за вірную службу.

Босонога маленька Мартуся,
Під парканом самотньо не щулься,
Губи зросить нехай щедрий келих,
Не полишить Тебе Твій метелик,
І завжди оминатиме гусінь.

Щиросердна свята Мирославо,
України ранкової слава,
Бережи своє благословення
На поки не відоме нам ймення,
Із фужерів ковтаєм заграву.

Програмісти Галина й Віталій,
Годі руки тримать вище талій,
Після цього хмільного обіду
Йдіть по нашому з Мілкою сліду,
Поміж руж, і жасмину, і далій.

О гаряча Горденко Надія,
По депресії прийде надія,
По штормах заспокоїться море,
І на дні десь розчиниться горе,
Щиро сонцю не раз порадієш.

О землячко, Білецька Наталка,
Разом в школі стрибали в скакалку,
У пісочниці разом творили
Свої перші невпевнені рими,
Що ж, давай перехилимо старку!

Орендодавцю банкетного залу,
Дякуєм Вам за гостинність тут сталу,
Зичимо дійств ще буйніших за наше,
Хто ще заварить крутішої каші?
Вип'єм із бочок старезних помалу.

Ми десяткам гостей щиро раді
На п'янкому весільнім параді,
Та уже насувається нічка,
І терпіння зливається свічка,
І вже я розчиняюсь в помаді.

На сьогодні згортається сцена,
Я на руки беру наречену,
Роммель хоче підсилити ззаду,
Але я відкидаю пораду.
І у ніч проступаю вогненну.

Коханець жовтень — у очах багряний гріх.
до ніг моїх послання твого оберіг...
А в нім слова, яких не розказати,
А в нім шляхи – вернешся ще не завтра...
Чекаю вічність на вершині вежі,
Маліють дні, підводить крила вечір...
Сріблястий плащ – і той не захистить...
Хто в цей пейзаж домалював хрести?
Щодня долаю ті щербаті сходи
На вежу – на вітри – на лютий холод!........
Зболілий погляд закарбує пустку,
не вічний відчай, він іще відпустить...
і лиш на дні вологих сірих віч:
самотність – найтривкіша в світі річ.
Збагну: любов до жовтня – лиш примара
поблідле сонце обліпили хмари...
вогонь запалюю в старім каміні,
тамую біль танком вогняних ліній...
та серце попелить багряний гріх:
зрадливий жовтню, повернись за рік!...

Все не так просто, як здається,
Життя не просто так зникає.
І чорт йо зна як обернеться,
Те, що здається ніби знаєш.
Ти йдеш у світ, такий майбутній.
Він сам не бачить серця шлях,
І хай та смерть є незабутня,
Життя не спишеш у віршах.
Щоб там не сталось, треба вірить,
Що світ напевно ще живий.
І є надія майоріти, як стяг,
Над мріями живих.
Та, що пішла, напевно знає,
Що відчуває птах землі.
Коли до неба не злітає,
А є з весной насамоті.
Коли зустрінусь, я спитаю,
Про що писала у віршах,
І як злітала з небокраю,
Кудись у мріях і словах.

А жовтень порався в садах:
Складав до ящиків гостинці,
Призьби він ставив при хатах,
Щоб не померзли українці,
Через дах перекинув кізяк,
І землю вкрив вже пеленою,
Колискову мугикнув сяк-так,
У клуні плуг із бороною…
Про що ж задумався, козаче,
У багряних шароварах?
Вже й попорався, неначе,
А думки у спогад-хмарах:
Ще за часів Аскольда й Діра
На греків сарцини напали,
За Влахренський храм Богоматір молила
Сина і Бога, зняла покривало,
Молилась Марія за греків,
Благала ж за всіх християн,
Юродивий Андрій це вгледів
І звістку заніс до киян…
Охрестились… Вірили й просили
Благословення в похід козаки,
На грудях хрестики, як символ
Над нами Божої руки
Носили воїни УПА…
Сьогодні, незалежні й вільні,
Не забуваймо про Покрову,
Пречиста нині в Україні.
Перехрестився, пішов доїти корову…

Пелюстки засушених троянд,
Заховані між сторінками долі.
Забуті дні старих оман
Таких незайманих і голих...
Засохлі пелюстки троянд
Твій час мені кида під ноги,
І знову охоплює туман
Всі наші ще не здолані дороги.
Пелюстки засушених троянд
Так сумно падали до неба.
А звуки ще не бачених сонат
Світлом місяця пливли до тебе.
Засохлі пелюстки троянд -
Щастя, залишене на спомин.
В зігрітім серці у руках
Твоя любов зробила повінь...
Пелюстки засушених троянд
Знов зацвіли забутим болем,
Та не розвіявся п’янкий дурман
Твоєї ніжності ніколи...
Пелюстками засушених троянд…

От нас уже і повінчали!
Тепер законна ми сім'я!
Всіх залишили б і помчали
У дім наш… Там вже я – твоя.

Але батьки не позволяли,
"Та ще ж весілля не було!
Ви ще барвінок не збирали,
Без нього пирскало б село…

Весілля треба готувати,
Плести вінок, вбрання квітчать,
Збиратись, пісню заспівати,
А потім вже гостей стрічать."

Рука в руці, а очі в очі,
До болю стиснуті уста.
Як пережити нам ці ночі?
Та не перечим – річ пуста…

Отож, до дому повертали,
Збирать барвінок треба йти.
Нам весело музики грали,
Нарвали – важко вже нести.

І стане гамірно під вечір -
Прийдуть подруженьки мої,
Ми розпочнем наш дівич-вечір, -
Співаєм, наче солов'ї.

От так це з вами я, дівчата,
Прощаюсь нині назавжди…
Уже не прийдете стрічати…
Не підем в танець, як завжди.

Тепер я буду вкупці з милим
Від післязавтра й назавжди,
Він встелить квітами, мов килим,
Дорогу. Ти мене не жди.

Бо я не можу жить без нього…
Для мене він – немовби цар.
Я не представлю щастя свого
Без нього… Він – то Божий дар.

Тому простіть мене подружки,
Що вас вже я покину вмить,
Вплету я в коси різні смужки.
Для мене він лише зорить.

Уже уквітчана і брама.
Ми на весілля йдем просить:
"Просили тато, я і мама!
До нас прийдете погостить?"

Ми так вклонилися низенько
Отій сусідці з сторони
І цілувалися любенько.
Бабусю, сльози не рони.

І ми ходили до півночі,
Просили всіх на вісіллє.
Пісні співали так дівочі,
Що аж та цьоці сльози ллє.

А завтра буде вже весілля.
Ми радісно в танок підем.
Усе вквітчали, навіть гілля.
Ми того часу сильно ждем.

Жовтень...Я прийшла...
Втомлена і боса....
Від бажань Твоїх
не вдалось втекти.
Спогади тепла
сонце розголосить,
а пізніше сніг
буде їх клясти...

Жовтень. Твій листок
майорить багряним.
Я його знайшла
на дорозі Двох.
І останній крок
розтривожив рани
від шматочків скла,
що поглинув мох.

Жовтень. Я впаду...
Не тримають крила.
Я прийшла. Стою...
Бачу образ Твій.
Каюсь і краду
в неба трохи сили...
З болем визнаю,
що програла бій...

13 жовтня”06

І
Тор Варра:
О Ірино Пиріг, щебетушко,
Будеш нам на вінчанні за дружку?
У Михайла попрошу услуги
Залишатись назавше нам другом.

Ірина Пиріг:
Хай не буде коханню загроз,
Хай ніколи не гаснуть каміни,
І в найбільший тріскучий мороз
Грійтесь вкупі, неначе пінгвіни.

Михайло Карповий:
Як розчулено плачеться скрипка,
Зворушили, насправді, до сльоз,
Хай довіку минає вас трипер,
І не знатиме хламідіоз.

ІІ
Що дитячі тісні мерседеси!
Ми на Роммеля їдем пантері!
Й сторона моя на бетеері.
Не кажу водієві адреси,
За штурвалом сидить Ервін Роммель,
Грає блискавкою перед огромом,
Я очей не відводжу з принцеси,
Що летить в колісниці Орфея,
У прозорому пристрасна фея,
Комсомолка, спортсмен, поетеса,
В рученятах букетик лілейний
Мені жар обіцяє шалений.

Ми постали у божовій хатці,
Нас вінча бог мистецтв Аполон,
Свічки сяють від наших долонь,
Від них Роммель прикурює хвацько.
Вдарив струни натхнений Орфей,
Нас вінча всіх митців Корифей,
Роммель пирхнув на храм весь зненацька,
А священник веде собі службу,
Ой чи скоро нарешті одружить?
І очей нас вітає багацько,
Спільне сяйво нести крізь роки,
Спільно сяять рука до ноги.

І продовжує пан Аполон,
Ервін Роммель дає нам обручки,
Із гранат повиривані вушка.
Ми кільцюєм себе у полон,
Ми даємо обручки друг другу,
І міняємось ними удруге,
І утретє, щоб сповнить закон.
В Тебе перстень засяяв мій сонцем,
Здивувався Орфей, чи не сон це?
І заплакали лики ікон.
Мені править Твій перстень за місяць,
Ой чи скоро підемо вже звідси?

Аполон вже береться за чашу,
Ервін Роммель відлив в неї з баку
Найпалкішу на світі солярку.
Вплів Орфей туди щирість ромашки,
Влив кохання палкого малину,
І додав реалізму полину,
Термоядерна піниться бражка,
Я не хочу від зілля труїтись,
Та без нього мені не женитись,
І ковточок роблю, як не важко,
І удруге ковтаю за Тебе,
І утретє за землю і небо.

І нарешті єднаються руки,
Аполон їх вкрива епітрахилем,
Залишаючи нас поза страхами,
На орбіту виводячи прудко,
Аналой робить з нас чемпіонів,
Ой чи скоро підем з стадіону?
Під сирени, мобілки і дудки
Завершається ця таїна,
Ми стаємо істота одна,
І я тішусь з приємної думки,
Битий дамою бравий валет,
Про майбутнього нашого злет.

ІІ. Зустріч

коханець жовтень — у очах багряний гріх.
до ніг моїх послання твого оберіг.
десь за межею залишився гамір
лиш сад чужий із босими ногами...
лиш яблук зблиски й росяного соку
сховай, мій жовтню, посмішку жорстоку!..
кохати здатен, друже, навіть ти –
один із трьох синів осінньої сльоти –
розкинеш плащ багряний свій на роси,
під ніжним сонцем прилягти запросиш...
вино, легенди і звабливі рухи,
пригоршні яблук котиш з рук у руки, --
ті яблука немов ув’язнені серця
тріпочуть у передчутті кінця...

і нас, за крок лиш до здійснення марев,
раптово перехоплять п’яні хмари...
зів’ють ланцюг із вітру і дерев
і задощить, і пристрасть відімре...

прийдуть на горе нам палити листя
в вогні твоє послання розгориться...
слова зотліють і осушить сльози дим,
навчить самотність мудрості годин...

(Продовження буде... і початок теж)

По осінньому лісі ступаєш повільно,
А думки, ніби птиці, сплітаються вільно.
Стрімко вгору злетять, то додолу спадають,
То тривогу і сум, то надію плекають.

По зимовому лісі ступаєш вже швидше,
А думки, мов хмарки, підіймаються вище.
На шляху в них відлиги, морози й завії,
Та думки не загинуть, бо мрія їх гріє.

По весняному лісі ступаєш невпинно,
А думки, мов струмки, так біжать швидкоплинно.
Не зупинять тепер їх ніякі пороги,
Не звернуть вже думки зі своєї дороги.

Як по літньому лісі ступаєш поволі,
То думки-колоски все колишуться в полі.
І життєві серпи колоски ті стинають,
А думки на шляху осінь знов зустрічають.

По осінньому лісі ступаєш повільно,
А думки, ніби птиці, сплітаються вільно.
Мов листочки вони - все додолу спадають,
І одні шелестять, ну а інші дрімають.

І хоча восени той листок опадає,
Але думка ніколи й на мить не змовкає,
Виростає листок щовесни й зеленіє,
А людина живе поки думає й мріє.

Мовчиш? Мовчи. Не треба говорити.
Нехай твій погляд скаже замість тебе,
Що так боїшся ти мене любити.
Боїшся? Ну тоді й не треба!

Ти просто віриш в будь-які кордони,
А я боюсь зробити перший крок.
Невже кохання знає перепони?
Невже ми не почуєм сміх зірок?

Ти хочеш поглядом мене спалити,
А я навмисно не згорю дотла
І буду в твоїм світі жити –
В тобі я Всесвіт віднайшла!

Знайшла, а потім його втрачу,
Такі закони нашого буття.
І, може, ще колись тобі пробачу
За те, що увійшов в моє життя.

А клен, пожовклий і стрункий,
У осені просив руки;
Кохання обіцяв він їй,
Такій прекрасній, золотій.

Готовий був життя віддати,
Щоб цілувати й обіймати
Свою кохану молоду,
Вона ж сказала: «Не піду».

Раптом розсипалось намисто.
І небо не таке вже чисте.
На землю падав рясний дощ,
Стирав сліди з безлюдних площ.

Тут почуття колись ходили,
Та люди їх чомусь згубили,
Залишили лиш у віршах,
Можливо, ще в чиїхось снах.

А клен стоїть, один, самотній,
Ховає сльози у безодні.
І листя падає востаннє,
Бо не здійснилося кохання.

У святу неділю, із самого ранку,
Чом це брешуть хором наші злії пси?
Я накину хустку білу і новеньку -
Хто ж (піду подивлюсь) міг до нас прийти?

Я стою край хати і уся палаю…
Бачу біля брами купку старостів…
З ними є мій милий, що його кохаю.
Він украсти серце вже давно хотів…

І веде він речі, всі якісь незвичні –
Про таке раніше він не говорив…
А свати всі зирять – їм діла привичні…
Ти своїм питанням вже мене зморив.

Що ж це з ним робити? Я уже не знаю…
То ж висить в повітрі запитанням гак…
Бути чи не бути? Люблю і кохаю, -
Снився перстень… Знаю – то є вірний знак!

Каже мама: "Йдіть до столу, наші любі гості,
Ну, а наречених садим на посад.
Питимем Nemiroff, - всі ми тут дорослі…
Будем веселитись, бо сказала ТАК!"

Рушники у скрині я хапком шукаю,
Перев'яжу ними своїх старостів.
Буду я з тобою, бо тебе кохаю!
Бачу, що ти цього теж давно хотів…

І пшеницю мама для нас посипає,
Напуває медом – то для поєднань.
Все – вже заручили! Кожен про це знає…
Будем ждати шлюбу – здійснення бажань!

До світанку лишився видих.
До народження Сонця – крок.
Теплий сон на подушці вистиг,
не торкнувшись нічних думок.
Відхиляю легку фіранку
із блакитної органзи.
Зустрічаюсь очима з ранком,
чистим-чистим, як світ сльози...
...Ця печаль вже немов наркотик,
тягне вбік, аж тріщить рукав...

...Відчуваю крізь відстань дотик.
Ти також цілу ніч не спав...

Йдучи у ніч — лишайся королем...
Вже чай осінніх сутінок настоявсь,
він пахне падолистом, гіркотою
і цвіллю накопичених дилем.

Той вечір напоїв нас досхочу —
самотністю, бездонністю, натхненням.
Тягучий мед інжирного варення
я досі в блюдці ложкою верчу.

Хвилини та ілюзії стекли
й застигли в ньому, наче у бурштині,
можливо, там лишаються й понині —
бо де іще лишитися б могли?

Колись, отой угледівши бурштин,
згадаю негостинну галерею
свободи, болю й зайвості своєї —
любові з нелюбов’ю перетин.

Та жовтий лист, що впав мені до рук,
назву листом від тебе, що їх досі
щодня приносить листоноша-осінь...
Листи-плацебо — ліки від розлук..

Очима цілуєш небо,
і небом проймаєш душу.
Я прагну, я хочу, мушу
сховати мій світ за Тебе.

Руками цілуєш тіло,
тримаєш мене в полоні.
Нове щось незримо сіло
у серце та у долоні...

Вустами цілуєш руки,
шукаєш сплетіння ліній.
Крадуться навшпиньки тіні.
Зникають повільно звуки.

24 січня”04

Це танго Долі, знайоме й незнане,
Такі ж повороти - то плавні, то рвані,
То горда рішучість, то слабкість п'янка,
Струна замовкає - здригнулась рука...
Чи то вже кінець, а чи перші лиш па?
Партнером у Долі Фортуна сліпа.

Тік-так, тік-так, тік-так –
Годинник правду каже…
Не так, не так, не так
Життя походить наше.

Тік-так, тік-так, тік-так,
Що ж, спробуймо інакше,
І всеодно: не так, не так –
Годинник правду каже…

Тор Варра:
Легендарний пустелевий лисе,
Твоє дуло хай знову зійде,
Бути сватом моїм зголосися
Покорити дівча молоде.

Ервін Роммель:
Легендарний троянський небоже,
Ервін Роммель тобі допоможе,
Не одну розривав я підвіску,
І по лікоть намотував кіску.
Довгі роки війни у пустелі
Загострили інстинкти сталеві.
Що дівча покорити мені?
Я міста спопеляв у вогні!
Що там пара білесеньких рук?
Я узяв незборимий Тобрук!

Тор Варра:
Легендарний Еагровий сину,
Твоїй лірі дай знову звучать.
Лиш тобі бути сватом під силу
Полонити кохане дівча.

Орфей:
Легендарний троянський козаче,
Я кохання такого не бачив,
Я рядок перечитую кожен,
Твій Орфей безвідмовно поможе.
Не одну пробивав грудну клітку
І богинь, і селянок без ліку.
Що холодність мені вірогідна?
Своїм співом зворушив Аїда!
Що мені і до пристрасних вій?
Голос мій усмиря суховій!

Тор Варра:
Тричі б'ємо узгодженим складом
Просто в скроні дверей твоїх кованих,
Роммель гепа кедровим прикладом,
Ми з Орфеєм сандалями копаєм.

До оселі пробилися з миром,
Простягаєм батькам подарунки:
Хліб і сіль, і медовий Nemiroff,
Й зачинається сватання лунко.

Ервін Роммель:
Ми вийшли на лови мисливцями
По сліду одної куниці.
Ми йшли за куницею танками
І ніч запалили світанками.
Ні бурі пустель, ні англійці
Не стримали пошук куниці.
І врешті, до ваших воріт
Привів нас підвісковий слід.
Вчиніть, прошу Вас, благородно,
Не хочу бить більше народу
І світ обертать на Бейрут,
Хай(ль) пошук закінчиться тут.

Орфей:
Мали ми за порогом синиці,
Але хочем обіймів куниці,
Ми об'їлися вже полуниці,
Але з нею, то просто кислиці.
І немає чистіше криниці,
Від душі молодої куниці,
І нема на землі молодиці
За красою нарівні куниці,
Довго йшли за хвостом з-під спідниці,
І постали у Вашій світлиці,
Чи дозволите нам зупиниться,
Чи даремно тут ловим куницю?

Ервін Роммель:
Наш мисливець відважний рубака,
Не одну удову змусив плакать,
Його люблять мисливські собаки,
А йому та любов геть не треба...

Орфей:
Як він солодко грає на ребрах!
Як експресом відвозить до неба!
Духа й тіла вдоволить потреби,
І лани золоті вкриє маком!

Тор Варра:
І промов заспокоївся птах,
І чекаємо відповідь вашу.

А Ти длубаєш в носі, не пічку,
Непроста насувається нічка.

Злетимо додомів в рушниках?
Гарбузову запаримо кашу?

Я біжу і ти біжиш –
Спішимо додому.
Я принесу гроші,
Ну, а ти – лиш втому.

Повечеряємо разом.
За горнятком кави
Поговоримо про те,
В кого які справи.

Ти, як завжди, кажеш:
„Важко працювати...
І грошей не платять...”
Я буду мовчати...

Так будемо розмовляти
До темної ночі.
Ляжем в одне ліжко
І заплющим очі.

Із самого ранку
Ти йдеш працювати,
А я не підлегла –
Можу й полежати.

Цілий день трудився
Аж болять суглоби;
Я втомилась керувати.
Скоро вже додому...

Я біжу і ти біжиш –
Спішимо додому.
Я принесу гроші,
Ну, а ти лиш втому.

Кава до розмови,
Розмова до кави...
Я на твої скарги
Відповім лукаво:

„Треба було, милий,
Зубрити науку.
Розумова праця
Клала б гроші в руку!”
(осінь’2003)

Твоя душа - як моди стиль,
у неї змінний крій.
Шукаєш свіжий образ ти,
згубивши образ свій.
І хто твій дивний кутюр`є?
І звідки в нього смак?
що поруч ти неначе є,
а образу нема.

йдеш безтілесна крізь мури й міста.
в тім твоє щастя, у тому й мета.
і вислизаєш з життєвих обійм -
лиш потойбічне шукаєш в собі.
ТИ вже не поруч, ТИ вже по той бік,
хоч він, наркотичний, завжди у тобі.

Листи летять. Нажаль не в скриньку.
Хоч кольорові – неживі.
Вони то з вітром в поєдинку,
То вже, знеможені, в траві.
Листи летять – дерева голі.
Стоять зажурені, обдерті…
А я люблю листи не кволі,
А я люблю листи в конветрі.

Любов буває різна:
Всесильна, дивна, ніжна,
Гучна і без розмов,
Терпка і загадкова,
Чужа, стара і нова,
І все ж вона – Любов.

Величний подих старини
Торкає ніжних в серці струн,
Лише поглянь, та ні - збагни:
Віки говорять не з трибун.

Лиш Кліо-майстер й скульптор час
Відшліфували цю картину.
Мільйони кроків тут до нас
І тіней бачили ці стіни.

Вони мовчать, хоча все знають,
Ці вірні часу вартові…
Мовчать, і лише струн торкають.
Хоч стіни мертві – ми живі

Хриплий ранок у вікні
Зберігає тишу ночі.
Чашка кави на столі
- тихі натяки, пророчі.

І коньяк біжить по жилах
Під протяжний Джімин блюз.
Життя кораблю на вітрилах
Відкрито дня нового шлюз.

Покоління молодших синів,
„Дездечадо” – обділені чада.
Войовнича порода ченців,
Чи побожний різновид солдата?

Щоб привчалися їсти з ножа,
Нам з дитинства підрізано крила.
А від так, невмируща душа
Невід’ємна від смертного тіла.

А від так, не судилось знайти
Ні Спасіння, ні власного дому.
І від себе самих не втекти
Крізь вузеньку шпарину шолома.

Ніхто не бачив коней.
Самі сліди, сліди... -
Відбитки потойбіччя,
Пекельний знак біди.

Від Заходу до Сходу,
Невидимі, стрімкі
Крізь ніч, міста і броди
Вони текли, текли...

Крізь табір сарацинів,
Крізь наш безмовний стан...
І більшало померлих
Від гладу, мору, ран.

І затуляли вуха
Від стогону землі
Кіннотники, піхтура
І браття-королі.

Три дні молили Бога,
Благали всіх святих.
Три дні курився ладан –
Ніхто не допоміг!

Три ночі воскресали,
Загиблі вартові.
Ніхто не бачив коней...
Лише сліди в траві.

За любов – любов'ю відплати,
А за ніжність – ніжністю віддяч.
Тільки, милий, тільки не мовчи…
– Лиш, кохана…
Мила, ти не плач…

Це мовчання – то найбільше зло,
Навіває в серце лиш журу.
Без кохання думка йде на дно…
– Ти без мене…
– Я без тебе вмру…

І сплелися руки назавжди –
Хай з'єднає музика навік.
Ти кохання пильно бережи…
– Обійми…
– Кохай мене, люби…

Гей, гей, гей, сонце сходить з заходу,
Гей, гей, гей, чорний камінь хатовий,
Гей, гей, гей, вилито гарматово,
Гей, гей, гей, щире слово братове.

Гей, гей, гей, заросла потилиця,
Гей, гей, гей, треба поголитися,
Гей, гей, гей, кінь у стайні знудився,
Гей, гей, гей, хтось іде по вулиці.

Я будинок у чорнім минаю,
А розмірена чується пісня,
Тихо плеще Дніпром і Дунаєм
Справ великих благим передвістям.

На раменах біленька сорочка
Не покрита в калиновий плач,
Щось тріпоче на вітрі пророчо,
Прикипів до долоні пірнач.

Я дивлюся на чорний будинок
У пошані до кожного каменю,
Він співає мені як людина.
Що уже не зважа на поранення.

Йду ходою хутчіш непохитною
До іще невідомих задач,
Небо є неймовірно блакитнеє,
І за сонце в долоні пірнач.

Гей, гей, гей...

В кімнаті запалю свічу,
Нехай зігріє мою душу,
Хай спалить все, про що мовчу,
Освітить те, що можу й мушу.

А віск без гніту не горить,
Сльозиться, плавиться і все,
І гніт без воску згине вмить,
Лиш попіл вітер рознесе.

Як незапалена свіча –
Від неї користі немає.
Людина – тіло і душа,
У ній щось тліє, щось палає…

ми в сивий туман не вірили... всю ніч танцювали з деревами...
і слово магічне „осінь” із вуст мов листок злітало...
світанок зробив нас сірими загубленими королевами...
сховав у покоях бранок, веселих і юних літами...

туман зажадав веселощів і взяв собі в посередники –
чотири півголих дерева – їх пальці від зимна червоні
набрали туману пригоршні і став він водою темною
й краплини упали лунко з долонь їх у наші долоні

тепер нам щоночі маряться прогулянки попід хмарами,
здіймаємо руки-гілля, а сонце – неначе зблідло...
триває тремтіння містики, болить це чекання марева,
ті краплі глибоко впали, тепер вони – наше тіло...

тумане, королю осені, лінивий в своїй таємничості
навпомацки, але йдемо у твій незабутній вимір,
чекай нас у замку сірому, в бенкетному залі вічності,
готуй нам сріблясті крила і в чашах медові вина...