Щастя впало на плечі громом,
Зір прошило мільйонами голок.
Мене вигнав під зливу із дому
Невситимий чуттєвий голод.

Щастя ллється густим потоком,
Перекотом гримить надривно,
Прагне надер земних глибоких
Відшукати в кипучих ринвах.

Груди навстіж прозорим стрілам!
Воду обертом п’ють долоні.
Розтікається щастя тілом
І ритмічно пульсує у скронях.

Божевільно закохана, боса,
Замість одягу – мокра пристрасть,
Я кричатиму стоголосо
Серед вулиць старого міста.

Серед каменю, скла й металу,
На перетині ночі й ранку
Я віддамся дощу на поталу,
Обернусь на палку коханку.

І розтану у громі криком,
Розіллюся стрімким потоком,
Аби разом з дощем великим
Щастям впасти й тобі на щоки.

19.04.07.

Великими волами володію
Виорюючи власні віршугани
І власне вірую
Востаннє
У весну
...
Літаючим лелекам літо личить
Ластує личко
Літерами лічить
Логарифмічний літній лототрон
...
Надворі непокора, ніби небо
Над нами непомітно наболіло
Навіяло недавню ностальгію
Наснилось, ніби небо нас накрило
...
Зимову змову заспиртую
Значним зневодненням зусиль
Заради зради зацілую
Зустрічну заметіль...

Як жаль: цей світ - не для пророків.
Тут у пробірках рік за роком
Вирощують псевдолюдей.

Твій храм помер. На тому світі
Йому судилося ще жити,
А ти небажаний ніде.

Ти знаєш сам, чого ти вартий,
Тебе давно програли в карти,
А в тебе, як завжди, "хрести".

Ти мусиш в чомусь теж зізнатись,
Землі набридло обертатись,
Візьми хоч глобус покрути.

Сім Стріл
у Амура було-
по óдній на Небо
кожне.
Набрало повітря
крило,
а погляд
питав
"чи можна..."

До Першого Неба Стріла
влучила.
Вціливши в око,
вона до думок,
як дійшла -
то вилізла
десь під боком.

Лишився за Другою
слід,
пройшовши язик,
крізь зуби -
замовкнув навколо
прасвіт,
налились
чеканням губи.

Згорнувся від Третьої
вдих,
а видих
давився в кадрах -
вулкан,
лиш на мить,
ледь затих...
а потім
застигли надра.

Четверта
була невпопад,
задівши
вбрання та штори,
міняючи
розуму склад,
діагноз -
"Шалено Хворий..."

У П`ятої
вістря тонкé,
воно
прокололо руки.
По них
протікали струмки,
впадаючи
в перестукіт.

А Шоста...
та Шоста -
як сон,
лоскоче
живіт і спину.
Признався богам
Купідон -
від неї
вмирають стрими.

Зривається
мить з тятиви,
летить,
наче Ангел, Сьома...
Напевно,
ми з Щастям
на "Ви",
а може -
"не всі ще вдома".

18 Квітня 2007

Маяковський на десерт
Їм у їдальні облвиконкому.
Все, як у рідної мами, як дома.
Затишно, смачно, сяйні обличчя.
Ніжна кухарка сама тебе кличе.
Що забажаеш, те тобі й дасть.
Згадав Маяковського:
«Очень правильная
эта наша
Советская власть».

* * *
Сплять перелякані, зморені люди.
Все до ранкової стихло зорі.
Сиві ялини стоять коло суду.
То правдоборців старі матері.
Тут Береславського змучена мати.
Поряд Сокульського мати стара.
Сняться арешти їм, сняться їм грати,
доля синівська на схилах Дніпра.
Господи, в чому хлопців провина?
За що їх сила нечиста гребе?
Ніч. Ані звуку. Вся Україна -
архіпелаг КДБ.

* * *
Виглядав я з Києва в Камизяку волю
і в суботу рано посадив тополю.
Постелив їй землю і полив водою,
рідний край згадавши, освятив сльозою.
В листячко вбереться, виросте тополя
під вікном казенним, де мені неволя
наплювала в душу, вкоротила віку.
Треба жити б мовчки, а я все базікав.
Не була ні в чому, моя хата скраю.
Все мені боліло. І тепер ось маю -
в чужині, не дома, посадив тополю
і сиджу під нею, виглядаю волю.

У лікарні
Край Каспію. Не місто й не село.
Солончаки. Низькі, убогі хати.
Якому дурню в голову прийшло
мене сюди з хворобами заслати.
Лежу в очеретяній глушині
в міцних обіймах астми і гастриту.
Я тут потрібен лише комарні
та ще адміністрації для звіту.

* * *
Не побивайтесь. І не треба сліз.
Довіримося долі-господині.
Я лише тіло в Камизяк привіз.
Уся душа моя на Україні.

м.Камизяк Астраханської обл. Росії.

Надія
Круті чола зоріють із-за грат
у темряві безвихідного лиха.
Сексот у шию людства нишком диха,
і гільйотину точе ніжний кат.
Неправда ще у шані, ще жива.
Її боронять армії і роти.
Одне лиш слово - ти уже за дротом,
а то й на кахлю бухне голова.
Тваринний страх, коли пощезнеш ти?
Коли тебе з душі людина струсе?
Прокляття шлють з холодних камер Стуси
і Курбаси кричать із мерзлоти.
Ще й досі правда ходе між двома.
Подейкують, що чують навіть стіни.
Світ вже не світ - тісні, забиті сіни,
в яких і вдень німота і пітьма.
За горло відчай інколи хвата
і тягне з мосту кинутись, здуріти.
Та думка блисне: "Як же наші діти?
Чи їм засвітить правдонька свята?"
І хочеться стояти і рости,
щоб перед смертю, а таки діждати,
коли впадуть на всій планеті грати
і видохнуть сексоти і кати.


* * *
Я вистояв - не став сексотом
собі і людям на біду.
Іду людиною з роботи
і громадянином іду.


Гомерова одіссея
(з тоталітарного минулого)
У видавництво дід Гомер
свої поезії припер.
Редактор так сказав Гомеру:
-Не піде, бо нема паперу.
Скипів, образився Гомер
і вірші за кордон відпер.
Там хтось знайшов рулон паперу
і видав книжечку Гомеру.
Щоб був папір, сттарий Гомер
в тайзі рубає ліс тепер

Регіт на палі
Ми не гралися у жмурки
в Кафі, під Царградом,
i за це на палю турки
нас садили задом.
Та дива. На вісті там
ми здіймали кпини
й реготали - аж катам
холодило спини.
Не пропала із віками
українська вдача.
Що б не трапилося з нами,
терпимо, не плачем.
Ми не знаем, чого хочем
i що буде далі,
i регочем, i регочем
на державній палі..




Володимир Сіренко Політв'язень 1985-1988 рр. неволю відбував у м.Камизяк Астраханської обл.
Живе на Дніпропетровщині.

Іще у проміжку від кухні до трамваю
Потроху думаю про те, як ти живеш,
Хоч і приречено самотністю палаю
В пекучій заграві пригашених пожеж.

І не чекаю більш листів твоїх нізвідки,
Й надії вішаю на телефону довгий дріт.
Он за дверима - все тогó ж Єгови свідки,
Як діти скиглять, що невпинно тліє світ.

Мені ж здається, що, можливо, то й на краще,
Бо світ цей, зрештою, без тебе, наче бран -
Думок уламки у зневіри тягне пащу,
Як мишу голод запроторює в капкан.

Та він все змінить, бо на те ж він і Всевишній!
А біль із радістю в єдиний сплавить грув…
Я не заплачу вже за тим, що ти колишній,
Лише подякую… томý, що просто був.

Квітневої ночі зтишені барви
На смак - мигдалевий трунок
Стрибатимем з мосту в бруківку і камінь
Мов рибИни з площі Ринок
Небо на дотик як теплий мармур
Лискуче тверде надійне
Як північ - зірками туди пірнемо
Не бійся падіння - вільне
Гойдатись на хвилях півсонних парків
Повільно зливатись з містом
До самого ранку кохатись дахами
Аж змусити яблуні цвісти

Вродився Авель. Каїн підростав.
Дитячі гони між весняних трав!
Такі хороші, лагідні хлоп’ята…
А потім знову. Знову. Знову. Знов.
Важкі пологи. Як важка любов.
Згадай, як ти хотіла вибирати!

Що вибрала? Самотність між людей.
Густі думки, тягучі, ніби глей,
І чорні, ніби глей, і беззмістовні.
Відзимувала. Наче віджила.
Вже народила чи не півсела.
Комори, як душа, по вінця повні

Гріхом і криком, холодом і сном…
І вже блукає Каїн під вікном –
Він, кажуть, брата вбив. Та я не вірю…
Таке хороше, лагідне хлоп’я…
Високі трави. А у них – змія.
Ні, Змій. Той самий. В мене на подвір’ї.

Вагітність. Біль. Пологи. Буряки.
Вагітність. Поле. Через всі роки
Така нудотно-дика веремія…
А починалось…Вибір і любов…
А потім знову. Знову. Знов. І знов….
А чи не час покликати нам Змія?

Павучок мій, павучок
Лапки волохаті,
Загубив десь п’ятачок
Та й побіг шукати.
І за шафою шукав,
На вікні дивився,
Цілий день не присідав,
Цілий день журився:
Загубився п’ятачок,
Що тепер робити?
Не куплю вже кожушок,
Як зимою жити?
І пішов сумний в куток
Страшно там та темно,
Та й заснув наш павучок
До весни напевно.

До тебе прийдуть ляльки
А я їх у крові своїй купаю
У шматочки своєї шкіри вдягаю
...
Ну чи не гарна забава для мене
Васко Попа

Тому, хто колись поцупив
Кілька днів твоєї молодості
Сказали, що ти хво(ой!)да
На гойдалці гойдаєшся.
Побійтеся Бога!
Це вам не Вавилон
Із його химерними тінями
Від лебединих крил...
...
Але тут і зараз
Одружені демократи
Вирощують своїх Мальв,
Кидаючи їм під ноги
Нещасних рожевих слоників
Або м'яких, до спання, ведмедів
І Мальви звикають вдягати окуляри радості
Сідлаючи замість коня
Презентовані малолітражки...
Так і ти дуже скоро звикнеш,
Що язики демократів не менш демокрИтичні
Звикнеш Кохати
Але
Не
Віддаватися...

І
Аккум

Вже вкотре
над цією пустелею
сонце хворіє на лихоманку
і температура
що зашкалює за 40
збивається лише нічними антибіотиками
всього на декілька годин
Сонце
втомлене і змучене
все блідшає і блідшає
од чого і піски страждають на білокрів’я
Їм важко
Піщана країна не вдоволена
і кожна порядна піщинка
живе лише патріотизмом
Отак без крові загинуть усі

Безвітряно


ІІ
Каракум

Це знущання просто чорна несправедливість
Піщана країна
готується до бунту
білі бліді піщинки
бігають одна за одною по колу
все швидше і швидше
у вухах вже свистить вітер
і темніє в очах
Смерч
карасмерч
радісно наївним повстанцям
вони дикі
і не бачать за чужими спинами
хворого сонця
хоча й воно вже давно
знаходиться у стані ремісії
Раби
чорні-чорні раби
знову стають на коліна

Не розлютіть акімператора


ІІІ
Кизилкум

Сьогодні в піщаній державі
червоний день календаря
Кожна мільйонна піщинка
вже розтерта у порох
і тільки
краплі кривавого пилу
сіються через сито долонь
Сонце заходить червоно

Завтра чекайте вітру

Порой, мне трудно быть самим собою,
И слыша сердца зов немой
Парить беззвучно над водою
Как будто ангел золотой

Гулять по свету и смеяться
И в истинах реки купаться
Ловить снежинки знаний разных
Да в каждом миге видеть праздник

Иль быть ребенком полним жизни
Открытым для всего, что извне
Приносит, добрые плоды
Духовной силы, красоты

И изнутри смотреть на мир
Как будто на великий, тайный пир
Где вместо пищи и питья
Разносят мудрость бытия

Душі торкнувся - кришталевої струни –
Розлилась піснею в міцних обіймах…
Ти тільки на півслові не спини…
І вилитись дай їй – смутнíй і вільній.

Хай все стікає і згорить в сльозі,
Скипиться до останньої краплини.
І спопелиться хай тугА в тузІ.
І може вже тоді…. Навіки згине?!

Ти тільки… Чуєш? Тільки не спини…
Нехай біда ридає… Це – востаннє…
І вільно вже по килиму весни
Ступатиму… Назустріч – сонце раннє…

Пробач мені за все: за дощ і сонце,
За осінь, за весну і за вітри,
Пробач мені, що я вже не всміхаюсь,
Пробач мені за все. Aле не йди!
Пробач за спів, за радість і за ревність,
За поцілунки, пристрасть, почуття…
Не йди, прошу, залишся біля мене!
Без тебе я існую без життя.
Пробач за вірш, за риму, романтчиність,
За сльози, сміх, за вдячність, доброту,
За всі слова, не сказані до тебе.
Пробач, що досі ще тебе люблю.

Не посміхнувся ранку -
Ранок завжди взаємний.
В нього роса - коханка,
В мене ж нікого... певно.
Дню не вклонився гречно -
Нащо йому увага?
В нього клини лелечі,
Навіть твоя помада.
Вечір прийшов невчасно...
З ним не ділюсь думками,
В нього зоря не гасне, -
В мене ж болючі рани.

Ждатиму тої днини,
Коли кінець дорозі...
Вітер заграв мрійливо
Реквієм по тривозі

Під Лук’янівським СІЗО черга:
З клумаками рідні та друзі.
Поїсти несуть та одежу,
Цигарки на десерт ув’язненим.

За високими мурами – біль.
Деринчать металеві грати,
Відлуння це пульсу вмурованих,
Дротами від світу відсічених.

В пропускному ж пункті – оргія:
Хто на кому – пройти б поскоріш...
Черговий звіринно всміхається
І слина тече, мов у цербера.

А частинка Світу Божого
На той світ переправи просить.
Миттєво побачитись з близькими
Й назад готувати все наново...
……………………………
Під Лук’янівським СІЗО черга...

Судьба очікувань веснú...
Та не до всіх приходять весни, -
Їх кликать треба. А в небеснім
Краю не чути боротьби.
Покірно до чужого сну
Ти йдеш. А там не буде сміху
І навіть посмішок... Лиш тихо
Помрієш... і назад - в журбу.
Не вірю у правдивість слів,
Лиш серце знає справжню правду
Вона між мрій тепер розраду
Шукає... Та знаходить біль.

Судьба очікувань веснú...
Та не до всіх приходять весни.
Тому зову! - Вертайсь! Воскресни,
Й домів дорогу віднайди.

Розвіяна душа по дорозі життя
Кружляє на крилах надії,
Летить у самотність, у світ небуття,
Позаду лишаються мрії.
Когось полюбила і хтось покохав,
Комусь вона серце розбила...
А він не пробачив... а може не знав,
Що з ним в неї виросли крила.
І звикла душа до польоту небес,
Та крила зломала, згубила,
Не буде в житті її більше чудес,
Тому вона з болем згоріла.
Щоб знов, та востаннє злетіти з землі,
І волю відчути востаннє,
Розвіяти з попелом сльози свої
Та ніжний цілунок прощання...

Розбилась колиска – і серце ураз защемило,
Додолу полилося свіже червоне вино.
Те світло під стелею так невблаганно сліпило,
А ти за дверима молився в вечірнє вікно.
А потім отак понеслось і не раз помирали
Колиска й надія на перший дитячий крик.
День сльози ковтав, лікарі співчутливо мовчали,
А ти вже не плакав, змирився, чи, може, звик.
Обом вже ненависна темна шпитальна палата,
Й на тілі рубці, як сліди на асфальті від шин.
Я чула, що то за гріхи наші бувші розплата.
Та, Господи, …хто ж із нас так нагрішив?

За вікном давно вже ніч,
Та не спиться щось мені -
Я в полум'ї високих свіч
Лічу пройдешні дні.
У верениці днів отих
Усюди слідує за мною
Ностальгія, спогадів блідих
Сумною чередою.
Розрадити нічим не можу
Цю дивну спутницю свою,
Й на ласку уповаю божу,
Що перед нею устою.
А вона усе про щось шепоче,
Малює сцени іншого життя,
Мені мов нагадати хоче
Те, що давно забула я...
...Я відчуваю дикий раж,
Безумного галопу шал,
Аж раптом - поряд мене паж,
А навкруги розкішний бал,
Бал змінює дуель кривава,
Дуель - прогулянка в човні,-
Це розігралась так уява,
Було все наяву чи в сні?
Оце примарне відчуття
Терза мене безжально,
Й можливо на таке ниття
Хтось скаже: "Як банально..."
Ну що ж, банально - може бути,
Та ж як це відчуття забути?
Було зі мною то чи ні
Досіль ж невідомо мені!

* * *
Ах, ці дати. Ці дати!
Небувалий парад...
Помережаний в грати
Не один Листопад.

Хоч від мене далеко
Було небо сумне,
Ані холод, ні спека
Не спинили мене.

Я до тебе, Вкраїно,
Через темряву й сніг
Поверталась невпинно
Із найдальших доріг.


* * *
Що?
Недругів своїх любить?
А де ж така оказія?
А що, як серце зболене
Не може
Любити ворогів,
Мій Боже?
Навчи і просвіти!..
Ні, не мене,
А дику Азію.


* * *
Лиця квадратові,
Шалики червоні.
А по серцях наших
Копитами коні,
А по серцях наших
Копита, копита.
Кажуть наша правда
В Тайшетах зарита,
Кажуть наша правда
В Мордові, Норільськах,
А тут повсякденно
Наруга, злочинства.
Це кати Шевченка,
Курбаса, Косинки.
Це тавром на лицях
Їх ганебні вчинки.


* * *
(після карцеру в побутовій лікарні)

Дві горстки вати у матрацах,
На коцах бруд чужий і піт,
Стіни в печалі сірих рясах -
Палата з вікнами на дріт.

Сестра та лікар збайдужіли
До болю людського і мук.
Шибки від мату посиніли,
Важке безсилля рук.

Грабіжниця і проститутка,
А поруч весь злодійський рід.
І крутиться життя закрутка
В палаті з вікнами на дріт.

Ірина Сеник. Народилася у Львові 1926р.
Політв'язень 1945-1955 рр. та 1972-1978 рр.
Живе у Бориславі, на Львівщині

…Ну, чоловік. Ну, син. Ну, смертний гріх…
У твому світі, Боже, сипле сніг
Із дня у день... Замерзла твоя глина...
Одна хатинка – мерхла та сумна.
І я у ній – довічна, як зима, -
І перша, і остання, і єдина.

Вогонь і сон, турботи і пісні.
Які ті ночі, Боже, навесні?
Яка ото любов у сповиточку?
Він знову докоряє. Я мовчу.
Думки, мов саван білий торочу…
Ой люляй, люляй, Каїне-синочку…

Малий кота до хати приволік,
Той молоко розляв – і чоловік
Прогнав тварину… Хочеш, упізнаю?
Ха-ха! Він вдався в тебе – Божий син,
Господар світу – на землі – один –
Немов ця халабуда – привид раю!

Немов і я – його, і ще – немов
Цей світ чужий - то неземна любов,
Така ж холодна, Господи, як тіло…
І постіль, як пустеля, і вітри…
Ти бачиш, Боже? Тож сльозу утри…
Я знов вагітна…Себто, залетіла…

Перерізали линву,
А я було майже дійшла до вершини
Говорили
Чомусь про ковтання якоїсь там слини
На єдину хвилину
Здалися усі почування дюймовими
Світовими забутими мовами
Пахнуть твої слова
Нерішучими змовами
Літом горить трава
Зачекай, я хотіла сказати
Про те що змогла б...
Але ні...
Ми залишимось просто двома невідомими....

Твій фісташковий сміх
Надихає на подвиг, не більше
Майже триста доріг,
Але ти – це щось зовсім інше.
Підніматися вище,
Щоб аж до самого неба.
Щоби атоми кисню
Впивались розріджено в ребра
І пульсуючим подихом
Падати протягом ночі
Де фісташковий погляд
І вкриті повіками очі...

Ні слова про любов: лиш піна суперечок,
провалля Небуття між двох крихких світів —
і де вже вберегти нам зляканих овечок
на луках золотих, як ти того хотів!..

Не вийшла пастораль: в зіницях — по колоді,
і тиснуть постоли, і вечір догоря...
І стежку поміж хмар відшукувати годі,
коли іде з-під ніг розчахнута земля.

Та я ще шепочу, хоч віриться й не дуже,
що поки навкруги палає небокрай, —
все вернеться, дасть Бог,
мій бурелюбний друже!
— Все вернеться,— кажу,—
ти тільки зачекай...

***
Всесвіт викохує воїнів,
Здобич багатогранна.
Ті, що позаду, хто вони,
Чим прогнівили хана...

Стріли нерадісно послані...
Передчуття колиски –
Степ, від останньої осені
Змученого Чингіза.

Всесвіт викохує воїнів,
Щоб півстоліття втоми...
Спрагою нагодований
Задля чергової коми.

І четверта сестра порятує від щему у грудях.
Не цілунком - лиш подихом долі... Спинися на мить
І згадай не печаль, не хвилини розлуки й не будні, -
А усмішку закохану й чисту згадай, не журись.

Одпустити минуле і жити сьогодні... для себе
Не судилось мені, бо занадто ця правда гірка...
"Чи брехня?" - не корюся й тривожно запитую в неба.
"Чи, брехня..." надто тихо промовить четверта сестра.

Яка морока – я клялась забути…
Яка печаль – не хочу забуття!
Тікати в ніч – лише б не потонути,
Щоб вранці знову виплисти в життя.

І не забути в косметичці сміху,
Метелик вуст підняти догори,
Щоби стооке і сторуке лихо
У здивуванні кинуло: “Диви!

Диви яка! Ще не минуло й року,
А вже вона не в’яне у журбі…”
…Я засміюся! Голосно. Жорстоко.
З надривом. В сірість погляду – тобі.

Повсинали мости -
у непохить застигли розпинно.
Мов мурахи в мурашник,
по плечах пробігали авто.
Хвилювались від хвиль
і чепурились
небом невпинно
голко-шпилі чуби
хмаросягів.
Їх лискуче манто
перебилось...
і ляг поміж зір
недокупаний місяць,
хто б його не просив -
не сховав
свою наготу
хоч на ріг.
Знов замочену в ніч
німоту,
мов білизну розвісять...
та нехай просихає,
наближаючи сонцерозбіг.
Час відбув
і проник
потаємно
у крок перехожих -
через поспіхи ніг,
під падіння
перевтомлених вій.
І за безцінь пішли...
безпритульного сни та вельможі
за словами,
де шпальти,
роздиралися
вітром подій.

16 Квітня 2007

Замри! Зупинись! Обернися!
За спиною Ангел і я.
В смертельній дуелі зійшлися
Мій розум і
Любов божевільна моя.

Забудь! Поцілуй! Пригорни!
Я завжди буду з тобою.
У небі відчутні кроки Весни.
Вона йде,
Щоб життя увінчати любов'ю.

Засміюся. Ти будеш з базару нести торбинки.
Перекинемось фразами, як кулеметним вогнем...
Збайдужіло промовлю: "Привіт.
Як робота, жінка?"
- Та нічого, нормально.
Потрохи якось живем.

Сірі очі (а може,зелені? Уже забула...)
Будуть гладити коси, торкатися рук Катеринки...
Це все було задобре для правди...
А було ж! БУЛО!
Засміюся.
Ти будеш з базару нести торбинки.

Маленьке львів'янське серце
Зігрівало собою
Увесь Манхеттен
І в ритмі аркану
Заводило душі зірок
На всеношну —
Бути нічним казкам
Чині?-На Лексингтон Авеню
І 70-ть-якійсь там вулиці,
Воно — як бездомна свіча
Для усіх поетів,
Що ніде не можуть пристати
До своєї тіні, —
То вона попереду них
На сто років,
То позаду на ціле смеркання
Середньовіччя...
Боже усіх вовків-собак
валютного зоре —
простору
Над Лексинтон Авеню
І усіх справедливих
казкових завершень
кожного діяння
і починання
Всіх поетів притульних
чи безпритульних —
Найвірніших твоїх підданих,
Найсолодших коханців
Райського дерева
Меду та гіркоти, —
Ти не зневаж мене теж
Своїм знаком-увагою,
Я все одно
Твій окличний знак —
Твоя форма
Серця всеношного,
Що просить усіх
Розвернутися Лицем
До небесних Плеяд
І обняти самих себе
Як батька світу
Чи сестру нічного світила...
І ще одну казку сотворити
Про небесний мед, до котрого
Зась хмародерам-халдеям
Чи натовпам діамантів,
Розкиданих по тротуарах
І жадних руках...

Схилили голови хрести,
Обтяжені вагою неба,
І що тобі від мене треба,
Жорстокий світе? Відпусти
Мені гріхи, свята Маріє,
Я в снах не бачу кольорів,
І на руках моїх зомлів
Останній промінь. Я не смію
Тобі у чомусь відмовляти,
Я свій протест тримаю в собі,
Життя перетворилось в хобі -
Збираю світло душ строкатих.

Переплелись тіла у танці насолоди
Це просто секс, це дань нової моди
Не можуть вдовольнитись один одним
Стосунки справжні падають в безодню

Нічні забави – там вино й дівчата
Для задоволення їх завжди так багато
Кохаються і п’ють, щоби забути
Що їм потрібно зранку кимось бути

Налий їй повний келих – вона віддасть любов
Віддасть і пристрасть, і своє тепло
За золото продасть невинну цноту
А вам потрібна будь-яка робота

Розпущеність, гріхи, болючі ласки
Нема людей, щоб не носили маски
Краса із часом все одно зів’яне
Мені ж все рівно, я нарешті п’яна

Віддам усе тобі лиш за увагу
Я не зумію пережити зневагу
Віддам і честь, і сили, і ім’я
Бо мною вже керує оргія.
23.11.2006р.

Не загуби мене на площі многолюдній,
Щоб я, самотній, не поник в журбі.
У дні святочні та в журливі будні
Мої пісні лунатимуть тобі.

Не загуби мене в розбурханому морі
Людських озлоблень і чуттів важких,
Щоб я, самотній, не поник у горі,
Щоб голос мій для тебе не затих.

Не загуби мене, й себе ти не загубиш,
У парі будем довго ще цвісти.
Мене, я вірю, ти вже не розлюбиш,
Без мене з площі шлях не віднайти.

Лавровий вінок обміняю на зашморг поразок.
Зійшовши з Олімпу визнань, я постану Ніким.
Навиворіт ляжуть солодкі улесливі фрази,
зітерши з мальованих душ нашарований грим.

Щоб бути Ніким, все міняю, аби тільки БУТИ(!),
Аби не збирати по краплі життєву снагу,
Аби не відчути вустами цілунку цикути
Я буду Ніким! Але БУДУ на Божім даху...

Лавровий вінок обміняю на...

В.Я.
Двері навстіж тобою відчинено -
ти існуєш на протязі протягом
між земними званнями і чинами
Божим полум"ям сили й супротиву.

Карі очі тобою розплющено,
щоб не йти по дорозі з нездарами.
Тільки душу суєтно замучену
не сховати ніяк окулярами.

Моє ж серце згора в небайдужості
і зринають слова-застереження,
щоб не став ти назавжди простудженим
під крихкими елітними вежами...

Коли найперший сонця промінець
Торкнеться ніжно твого підвіконня –
З’єднає ранок стук наших сердець,
Впізнаєш ти тепло моїх долоней…
І не дивуйся, як відчуєш ти,
Що вихлюпнути усмішка готова,
Що хочеться кохати і цвісти!
Згадай,
Адже СПОЧАТКУ БУЛО СЛОВО…
Воно розквітне в серці веселково
І поведе в нові, ЯСНІ світи!
То ж усміхайся п’янко
І цвіти!

Я посміхнуся, хоч хочиться плакать
І сьози рукою не буду спинять...
Як я пішла! - красиво і гордо,
Хоч ти й не хотів мене зупинять...

Мне больно! И жить вдруг охота отпала,
И камень прям в сердце как будто растет!
Я в карты счастье свое проиграла...
Хотя... Разве счастье вот так-вот уйдет?

І хочеться вірити, що вже не повернусь!
І хочится вірити, що вже не люблю!
Я вірю! Я знаю, що все це миттєве,
Та все ж сльозьми себе видаю...
13.04.07 (0:16)

Dziś świat wie
skąd się wziąłeś
Ty byłeś człowiekiem Boga
Nigdy się nie potknąłeś
O kamień na swoich drogach

Ty grzmiałeś
gdy świat się burzył
Ty rozpędzałeś chmury
Tyś swemu Bogu służył
Dźwigając swoje purpury

Dzisiaj kiedy Cię nie ma
Tysiące pytań się rodzi
Jaki będzie poemat
Dla Tego który odchodzi

Odchodzi by służyć Bogu
Na łonie też swojej wiary
Lecz czy tak myśli ogół
Który niósł Twoje sztandary

Dzisiaj się chyba nie dowiem
Kto przyjmie po Tobie fotel
Czy będzie to mądry człowiek
Czy będzie miał myśli złote

Czy będzie Twoim śladem
Przemierzał kontynenty
I światło niósł jak Aladyn
Czy też omijał zakręty ?

Весна говорить
Майбутнім днем,
І шлях нам творить -
По ньому йдем.

Якщо ми вірим
В весняний жест,
То добре знаєм
Христос Воскрес!

Вести нас буде
Через життя -
І стануть люди,
І скажуть "Я".

Все те що маєм
Дарує Бог,
Він нас кохає,
Він Наш Острог.

Тому приймаймо
Що Він дає -
Чуже шануймо...
Славім своє.

Славімо Бога
В Словах батьків
Твоя дорога
Не лічить днів.
10.04.2007р.

Якби скласти під себе крила,
як складають про щастя пісню -
я би падав до Твого тіла,
залишався у Тобі киснем.

Пробираючись через горло,
до легенів, у нетрі жилок,
і все ближче, де кров ся горне
та пульсує без тям на живо.

Відчиняй свою кузню, Майстре -
це Любов так шалено хоче
відкуватись в підкові... Най стре
зваба губ Твоїх зрілий почерк.

Я на них відіб'ю своїми
те, що стерти не дай нікому -
"Ти моя! Серце неділиме..."
І я чуюсь, як вдома в ньому.

13 Квітня 2007

Я ув’язнила мрію тут колись,
А вікна навхрест спомином забила.
Навіки жаль в кімнаті залишивсь
За тим, кого я понад все любила…

Тут рвуться голоси, що з темноти
П'ють спокій до останньої краплини.
Я падаю в обійми самоти –
Напевно, це – в мені уже не згине.

Тут, наодинці спогадів і ран,
У стінах, що ввібрали біль і смуток,
Всотали сліз юнацьких океан –
Молитва болю в них ще не забута.

А ти зайдеш у гості зненацька,
Вже простукає чверть по дванадцятій.
Принесеш коньяк Закарпатський
І пахучу гілку акації.

Я в заварник досиплю цукати,
Зроблю чай із терпким ароматом.
Ми до ранку не будемо спати,
Проводжатимем давнішні втрати.

- Як давно ми з тобою не бачились?
- Більше року. Як ти пробачила?
- Це давно вже не має значення.
- Тільки шкода, що час утрачено.

А тобі таки справді шкода?
Чи то різко змінилась погода?
Чи кохана не дала згоди?
Чи не мав раніше нагоди?

Не спитаю, бо тиша у відповідь.
Так було, і нічого не виправиш.
Ти задумливо, сумно куритимеш.
Час проб’ється серцевими ритмами.

Ти ж-бо знаєш, була щаслива,
Хоч кохала надмірно вразливо.
І помовчимо про неможливе.
Будьмо поруч. Не разом... Злива..

13.04.07.

Хмільна моя сестра-печаль
За мною ходить, наче тінь.
І павутинкою вуаль
Закриє неба височінь.

Налиє суму ще зо день
Не з медом, - з смаком полину.
І вітру сивого пісень
Наслухаюся замість сну.

Розбризка срібло темнота –
Це маячки моїх доріг,
Щоб, як набридне самота,-
Ступити босо на поріг.

Я вірю в райдугу,
У сонячне проміння,
У перемогу кольору
Над чорно-білим,
В день завтрашній,
В відродження й спасіння,
У перевагу наших душ
Над тілом!

Я досі вірю
В дружбу і кохання,
Що пісня завжди
Розбиває тишу.
Також я вірю
В чесність і зізнання,
І віру цю
По-собі я залишу!

Заглядає місяць
в щілини покинутого храму
там
чиїсь тіні
правлять месу
Стиглі яблука
лунко падають
репаються від болю
прикладають боки
до холодної роси
пахнуть солодко-солодко
навіть місяцеві заздрісно
Тіні виходять з храму
і збирають яблука
у сріблясті кошики
і знову повертаються в храм
жадібно задивляючись
на повний місяць
на те найбільше яблуко
яке ніяк
не зірвати

Якась неправильність...
Розквітли абрикоси
І раптом холод...
Недоречна осінь.
Серед весни запахло самотою
І я прощаюся з тобою....

Якась неправильність...
Світ раптом посивів.
Хто ж знав,
Що коли ти мене зустрів,
(До речі, пам'ятаєш? Була осінь.
Вона прощання зазвичай приносить)
Я непомітно звикну до тепла...
(Ця напів-сказаність...)
Я так і не змогла...
Сказати... і розмазане,
розгублене «не йди...
Я хочу бути там, де ти»
Розтане в осені...
Чи у весні...

...Скажи несказане мені...

12. 04. 2007

І
Спасибі Тобі, мій Друже -
За те, що Тебе нема...
За потиск руки байдужий,
За погляд, що не втрима...

Я вдячний Тобі за Спокій -
За ним Ти вже не прийдеш,
За те, що стояв Ти збоку...
Та "збоку" - не "поруч"... всеж.

Чолом б`ю, знімаю шапку,
Твоя спопелилась від...
Над "і" ставлю лойну крапку -
Та крапка, мов кулі вхід...

Молитва. Душа пробачить...
А серце важке з підков.
Черствію, як хліб... і бачу -
Ти зрадиш в собі Любов.

II
Щоб зрада була багата,
Придбав Ти за неї гріш.
Рука піднеслась у ката,
Та кров обіймала між...

Ховає кишеня дулю,
В усмішці не знайдеш хиб.
Я серця свого не стулю,
Хоч голос душі охрип.

Тупіє краєчок вуха,
Серединка напроліт,
У горлі давно вже сухо,
А глибше - шкребоче кіт.

Той кіт, він як кіт, одначе -
Гуляє сам по собі...
Заплющивши очі, бачу
В передирках сон і біль.

Комусь перейде дорогу,
Що кисню забракне враз.
Нагострена жде тривога...
Як тихо вмирає час.

Запізно кидатись в очі -
Зарано від рани зліг
Твій Син, Милоседний Отче,
За наш Первородний Гріх.

12 Квітня 2007

Ненависть, войны, убийство... печаль
Верю лишь в прошлое,
Жизни не жаль.
Хочется снова вдохнуть небеса,
Хочется видеть, но снова нельзя...

Вспомнить прошедшее, вернуться домой,
Встать на рассвете, увидеть прибой,
Пройтись по дорогам, что были тогда,
Но тени ушли, ушли навсегда...

Уходят, но слышу я их голоса,
И вижу следы, где опала роса.
Мне в прошлое хочется вновь заглянуть,
И может удастся что-то вернуть...

Увидеть, услышать и снова пройти
Узнать все что было, дорогу найти.
Не ждут впереди - есть дорога назад!
Вернуться, что б снова пройти сто преград.

И сесть у камина, и тихо вздохнуть,
И осторожно в себя заглянуть.
Сесть и послушать звук тишины,
Может заснуть... и запомнить все сны...

Увидеть себя в отражеьи зеркал,
Понять - насколько мир наш устал.
Пройтись по великим ошибкам людей,
Узать сколько было в мире потерь.

И оглянуться... а там, в далеке -
Лебедь оставил круги на воде.
Взмыл в небеса и крылья сложил,
А он ведь, жизнь еще не прожил...

Скатится тихо на землю слеза
За чистое небо, за те небеса
Что дали птице крылья сложить,
Что не смогли дать надежду... что б жить!

Жизни не жаль, только нужно беречь
То, что в прошлом можно прочесть.
Жизнь не вернется, уходят года
В пыль растирая дома, города...

Прошлым становятся эти мгновенья,
Снова уходят мечты дуновенья.
Ветер промчится - и памяти нет.
Нет ничего! И выключен свет.

Пройти все пути с дорог не свернуть,
Развеять мечты, и память вернуть.
Открыть небеса... и выкинуть сеть,
Сердце очистить, но помнить про смерть!