Мовчиш? Мовчи. Не треба говорити.
Нехай твій погляд скаже замість тебе,
Що так боїшся ти мене любити.
Боїшся? Ну тоді й не треба!

Ти просто віриш в будь-які кордони,
А я боюсь зробити перший крок.
Невже кохання знає перепони?
Невже ми не почуєм сміх зірок?

Ти хочеш поглядом мене спалити,
А я навмисно не згорю дотла
І буду в твоїм світі жити –
В тобі я Всесвіт віднайшла!

Знайшла, а потім його втрачу,
Такі закони нашого буття.
І, може, ще колись тобі пробачу
За те, що увійшов в моє життя.

А клен, пожовклий і стрункий,
У осені просив руки;
Кохання обіцяв він їй,
Такій прекрасній, золотій.

Готовий був життя віддати,
Щоб цілувати й обіймати
Свою кохану молоду,
Вона ж сказала: «Не піду».

Раптом розсипалось намисто.
І небо не таке вже чисте.
На землю падав рясний дощ,
Стирав сліди з безлюдних площ.

Тут почуття колись ходили,
Та люди їх чомусь згубили,
Залишили лиш у віршах,
Можливо, ще в чиїхось снах.

А клен стоїть, один, самотній,
Ховає сльози у безодні.
І листя падає востаннє,
Бо не здійснилося кохання.

У святу неділю, із самого ранку,
Чом це брешуть хором наші злії пси?
Я накину хустку білу і новеньку -
Хто ж (піду подивлюсь) міг до нас прийти?

Я стою край хати і уся палаю…
Бачу біля брами купку старостів…
З ними є мій милий, що його кохаю.
Він украсти серце вже давно хотів…

І веде він речі, всі якісь незвичні –
Про таке раніше він не говорив…
А свати всі зирять – їм діла привичні…
Ти своїм питанням вже мене зморив.

Що ж це з ним робити? Я уже не знаю…
То ж висить в повітрі запитанням гак…
Бути чи не бути? Люблю і кохаю, -
Снився перстень… Знаю – то є вірний знак!

Каже мама: "Йдіть до столу, наші любі гості,
Ну, а наречених садим на посад.
Питимем Nemiroff, - всі ми тут дорослі…
Будем веселитись, бо сказала ТАК!"

Рушники у скрині я хапком шукаю,
Перев'яжу ними своїх старостів.
Буду я з тобою, бо тебе кохаю!
Бачу, що ти цього теж давно хотів…

І пшеницю мама для нас посипає,
Напуває медом – то для поєднань.
Все – вже заручили! Кожен про це знає…
Будем ждати шлюбу – здійснення бажань!

До світанку лишився видих.
До народження Сонця – крок.
Теплий сон на подушці вистиг,
не торкнувшись нічних думок.
Відхиляю легку фіранку
із блакитної органзи.
Зустрічаюсь очима з ранком,
чистим-чистим, як світ сльози...
...Ця печаль вже немов наркотик,
тягне вбік, аж тріщить рукав...

...Відчуваю крізь відстань дотик.
Ти також цілу ніч не спав...

Йдучи у ніч — лишайся королем...
Вже чай осінніх сутінок настоявсь,
він пахне падолистом, гіркотою
і цвіллю накопичених дилем.

Той вечір напоїв нас досхочу —
самотністю, бездонністю, натхненням.
Тягучий мед інжирного варення
я досі в блюдці ложкою верчу.

Хвилини та ілюзії стекли
й застигли в ньому, наче у бурштині,
можливо, там лишаються й понині —
бо де іще лишитися б могли?

Колись, отой угледівши бурштин,
згадаю негостинну галерею
свободи, болю й зайвості своєї —
любові з нелюбов’ю перетин.

Та жовтий лист, що впав мені до рук,
назву листом від тебе, що їх досі
щодня приносить листоноша-осінь...
Листи-плацебо — ліки від розлук..

Очима цілуєш небо,
і небом проймаєш душу.
Я прагну, я хочу, мушу
сховати мій світ за Тебе.

Руками цілуєш тіло,
тримаєш мене в полоні.
Нове щось незримо сіло
у серце та у долоні...

Вустами цілуєш руки,
шукаєш сплетіння ліній.
Крадуться навшпиньки тіні.
Зникають повільно звуки.

24 січня”04

Це танго Долі, знайоме й незнане,
Такі ж повороти - то плавні, то рвані,
То горда рішучість, то слабкість п'янка,
Струна замовкає - здригнулась рука...
Чи то вже кінець, а чи перші лиш па?
Партнером у Долі Фортуна сліпа.

Тік-так, тік-так, тік-так –
Годинник правду каже…
Не так, не так, не так
Життя походить наше.

Тік-так, тік-так, тік-так,
Що ж, спробуймо інакше,
І всеодно: не так, не так –
Годинник правду каже…

Тор Варра:
Легендарний пустелевий лисе,
Твоє дуло хай знову зійде,
Бути сватом моїм зголосися
Покорити дівча молоде.

Ервін Роммель:
Легендарний троянський небоже,
Ервін Роммель тобі допоможе,
Не одну розривав я підвіску,
І по лікоть намотував кіску.
Довгі роки війни у пустелі
Загострили інстинкти сталеві.
Що дівча покорити мені?
Я міста спопеляв у вогні!
Що там пара білесеньких рук?
Я узяв незборимий Тобрук!

Тор Варра:
Легендарний Еагровий сину,
Твоїй лірі дай знову звучать.
Лиш тобі бути сватом під силу
Полонити кохане дівча.

Орфей:
Легендарний троянський козаче,
Я кохання такого не бачив,
Я рядок перечитую кожен,
Твій Орфей безвідмовно поможе.
Не одну пробивав грудну клітку
І богинь, і селянок без ліку.
Що холодність мені вірогідна?
Своїм співом зворушив Аїда!
Що мені і до пристрасних вій?
Голос мій усмиря суховій!

Тор Варра:
Тричі б'ємо узгодженим складом
Просто в скроні дверей твоїх кованих,
Роммель гепа кедровим прикладом,
Ми з Орфеєм сандалями копаєм.

До оселі пробилися з миром,
Простягаєм батькам подарунки:
Хліб і сіль, і медовий Nemiroff,
Й зачинається сватання лунко.

Ервін Роммель:
Ми вийшли на лови мисливцями
По сліду одної куниці.
Ми йшли за куницею танками
І ніч запалили світанками.
Ні бурі пустель, ні англійці
Не стримали пошук куниці.
І врешті, до ваших воріт
Привів нас підвісковий слід.
Вчиніть, прошу Вас, благородно,
Не хочу бить більше народу
І світ обертать на Бейрут,
Хай(ль) пошук закінчиться тут.

Орфей:
Мали ми за порогом синиці,
Але хочем обіймів куниці,
Ми об'їлися вже полуниці,
Але з нею, то просто кислиці.
І немає чистіше криниці,
Від душі молодої куниці,
І нема на землі молодиці
За красою нарівні куниці,
Довго йшли за хвостом з-під спідниці,
І постали у Вашій світлиці,
Чи дозволите нам зупиниться,
Чи даремно тут ловим куницю?

Ервін Роммель:
Наш мисливець відважний рубака,
Не одну удову змусив плакать,
Його люблять мисливські собаки,
А йому та любов геть не треба...

Орфей:
Як він солодко грає на ребрах!
Як експресом відвозить до неба!
Духа й тіла вдоволить потреби,
І лани золоті вкриє маком!

Тор Варра:
І промов заспокоївся птах,
І чекаємо відповідь вашу.

А Ти длубаєш в носі, не пічку,
Непроста насувається нічка.

Злетимо додомів в рушниках?
Гарбузову запаримо кашу?

Я біжу і ти біжиш –
Спішимо додому.
Я принесу гроші,
Ну, а ти – лиш втому.

Повечеряємо разом.
За горнятком кави
Поговоримо про те,
В кого які справи.

Ти, як завжди, кажеш:
„Важко працювати...
І грошей не платять...”
Я буду мовчати...

Так будемо розмовляти
До темної ночі.
Ляжем в одне ліжко
І заплющим очі.

Із самого ранку
Ти йдеш працювати,
А я не підлегла –
Можу й полежати.

Цілий день трудився
Аж болять суглоби;
Я втомилась керувати.
Скоро вже додому...

Я біжу і ти біжиш –
Спішимо додому.
Я принесу гроші,
Ну, а ти лиш втому.

Кава до розмови,
Розмова до кави...
Я на твої скарги
Відповім лукаво:

„Треба було, милий,
Зубрити науку.
Розумова праця
Клала б гроші в руку!”
(осінь’2003)

Твоя душа - як моди стиль,
у неї змінний крій.
Шукаєш свіжий образ ти,
згубивши образ свій.
І хто твій дивний кутюр`є?
І звідки в нього смак?
що поруч ти неначе є,
а образу нема.

йдеш безтілесна крізь мури й міста.
в тім твоє щастя, у тому й мета.
і вислизаєш з життєвих обійм -
лиш потойбічне шукаєш в собі.
ТИ вже не поруч, ТИ вже по той бік,
хоч він, наркотичний, завжди у тобі.

Листи летять. Нажаль не в скриньку.
Хоч кольорові – неживі.
Вони то з вітром в поєдинку,
То вже, знеможені, в траві.
Листи летять – дерева голі.
Стоять зажурені, обдерті…
А я люблю листи не кволі,
А я люблю листи в конветрі.

Любов буває різна:
Всесильна, дивна, ніжна,
Гучна і без розмов,
Терпка і загадкова,
Чужа, стара і нова,
І все ж вона – Любов.

Величний подих старини
Торкає ніжних в серці струн,
Лише поглянь, та ні - збагни:
Віки говорять не з трибун.

Лиш Кліо-майстер й скульптор час
Відшліфували цю картину.
Мільйони кроків тут до нас
І тіней бачили ці стіни.

Вони мовчать, хоча все знають,
Ці вірні часу вартові…
Мовчать, і лише струн торкають.
Хоч стіни мертві – ми живі

Хриплий ранок у вікні
Зберігає тишу ночі.
Чашка кави на столі
- тихі натяки, пророчі.

І коньяк біжить по жилах
Під протяжний Джімин блюз.
Життя кораблю на вітрилах
Відкрито дня нового шлюз.

Покоління молодших синів,
„Дездечадо” – обділені чада.
Войовнича порода ченців,
Чи побожний різновид солдата?

Щоб привчалися їсти з ножа,
Нам з дитинства підрізано крила.
А від так, невмируща душа
Невід’ємна від смертного тіла.

А від так, не судилось знайти
Ні Спасіння, ні власного дому.
І від себе самих не втекти
Крізь вузеньку шпарину шолома.

Ніхто не бачив коней.
Самі сліди, сліди... -
Відбитки потойбіччя,
Пекельний знак біди.

Від Заходу до Сходу,
Невидимі, стрімкі
Крізь ніч, міста і броди
Вони текли, текли...

Крізь табір сарацинів,
Крізь наш безмовний стан...
І більшало померлих
Від гладу, мору, ран.

І затуляли вуха
Від стогону землі
Кіннотники, піхтура
І браття-королі.

Три дні молили Бога,
Благали всіх святих.
Три дні курився ладан –
Ніхто не допоміг!

Три ночі воскресали,
Загиблі вартові.
Ніхто не бачив коней...
Лише сліди в траві.

За любов – любов'ю відплати,
А за ніжність – ніжністю віддяч.
Тільки, милий, тільки не мовчи…
– Лиш, кохана…
Мила, ти не плач…

Це мовчання – то найбільше зло,
Навіває в серце лиш журу.
Без кохання думка йде на дно…
– Ти без мене…
– Я без тебе вмру…

І сплелися руки назавжди –
Хай з'єднає музика навік.
Ти кохання пильно бережи…
– Обійми…
– Кохай мене, люби…

Гей, гей, гей, сонце сходить з заходу,
Гей, гей, гей, чорний камінь хатовий,
Гей, гей, гей, вилито гарматово,
Гей, гей, гей, щире слово братове.

Гей, гей, гей, заросла потилиця,
Гей, гей, гей, треба поголитися,
Гей, гей, гей, кінь у стайні знудився,
Гей, гей, гей, хтось іде по вулиці.

Я будинок у чорнім минаю,
А розмірена чується пісня,
Тихо плеще Дніпром і Дунаєм
Справ великих благим передвістям.

На раменах біленька сорочка
Не покрита в калиновий плач,
Щось тріпоче на вітрі пророчо,
Прикипів до долоні пірнач.

Я дивлюся на чорний будинок
У пошані до кожного каменю,
Він співає мені як людина.
Що уже не зважа на поранення.

Йду ходою хутчіш непохитною
До іще невідомих задач,
Небо є неймовірно блакитнеє,
І за сонце в долоні пірнач.

Гей, гей, гей...

В кімнаті запалю свічу,
Нехай зігріє мою душу,
Хай спалить все, про що мовчу,
Освітить те, що можу й мушу.

А віск без гніту не горить,
Сльозиться, плавиться і все,
І гніт без воску згине вмить,
Лиш попіл вітер рознесе.

Як незапалена свіча –
Від неї користі немає.
Людина – тіло і душа,
У ній щось тліє, щось палає…

ми в сивий туман не вірили... всю ніч танцювали з деревами...
і слово магічне „осінь” із вуст мов листок злітало...
світанок зробив нас сірими загубленими королевами...
сховав у покоях бранок, веселих і юних літами...

туман зажадав веселощів і взяв собі в посередники –
чотири півголих дерева – їх пальці від зимна червоні
набрали туману пригоршні і став він водою темною
й краплини упали лунко з долонь їх у наші долоні

тепер нам щоночі маряться прогулянки попід хмарами,
здіймаємо руки-гілля, а сонце – неначе зблідло...
триває тремтіння містики, болить це чекання марева,
ті краплі глибоко впали, тепер вони – наше тіло...

тумане, королю осені, лінивий в своїй таємничості
навпомацки, але йдемо у твій незабутній вимір,
чекай нас у замку сірому, в бенкетному залі вічності,
готуй нам сріблясті крила і в чашах медові вина...

Мовчати. Мислити. Піти.
І не залишити нічого,
(хіба що паморозь на склі-
останній штрих до самоти).
Втекти. І вже не повернутись.
Приймати сяйво голубе
і не чекати, поки сніг
торкнеться холодом до тіла
і з мрії викреслить Тебе,
щоб поховати дійсний рай.
Я вберегти його хотіла,
а Ти шукав весну. І зміг
розлити світло через край
і зрозуміти сутність слів,
котрі з`явились на сторінці,
що досі чистою була;
і розірвати всі окови,
налити в душу аж по вінця
того таємного тепла,
що ти даєш, моя Любове,
і того смутку, що дала.

31 березня”03

Меркурій:
Вітання, Паріс, я Меркурій,
Послав мене Зевс у зажурі,
Щоб ти розсудив суперечку,
Хто з паней отих є найгречна.
Давай визначайся скоріше,
І яблуко дай найяснішій.

Паріс:
За що мені божа покара?
Я сліпну від їхнього жару.
Не можу богам я брехати,
Між сонцем і сонцем обрати.

Гера:
На Хрещатику всéлю в палати,
Й недоторканість дам депутата,
"Криворіжсталь" поглинеш лакумом,
Станеш ти президентовим кумом.

Афіна:
Вищим прославишся даном,
Будеш суперникам мукою,
Неперестрибнутим Бубкою,
Непереможним Зіданом.

Афродіта:
Твій поступ усію серцями,
Еротову дам СВД,
Твій погляд до раю зведе,
А посмішка - геть до нестями.

Паріс:
О ясні сонцесяйні богині!
Вас усіх я кохаю в людині!

Ясним скарбом палає натхненно,
Дала силу мені незбагненну,
В мені пристрасть збудила шалену
Не богиня, мій янгол Олена.

Вибачайте, та Зевсовий фрукт
Покладу до омріяних рук!

Хай буде втіха і тобі й мені,
Усе цвіте, як пролісок весною,
Хай буде казка наяву, не в сні,
А ми помрієм трішечки з тобою.

Про що? – спитаєш – Та про все на світі,
Про щастя, про радість, про диво-красу,
Про що? – спитаєш – хай підкажуть квіти,
Які тобі я зараз принесу.

Візьму конвалію замість привіт,
Моє «пробачте» - апельсиновий цвіт,
А нерішучість – кашка сметанкова,

«Вам дуже вдячна» - скаже жоржина,
«Я так люблю, - шепоче калина, -
Роси кришталь ранково-світанковий»…

Складу букет квітково-загадковий,
В нім кожне стебельце – окрема мова,
Та ви ж, напевно, знаєте, панове,
Що всяка квітка криє символ-слово.

Бузок – то перші тривоги кохання,
А квіти глоду дарують надію,
Біла троянда – то символ мовчання,
Гвоздика ж біла лиш сумом повіє.

Верба плакуча говорить про сльози,
Про насолоду – виноградні лози,
А незабудка: «Не забудь ті дні…»

Складу букет, а чи сплету вінок –
Візьму для нього різних я квіток,
Хай буде втіха і тобі й мені.

Свята Земля – свята на свій копил.
На свій копил... Послухайте, аббате!
Радійте, що не змушені ковтати
Її сухий, безбарвно грішний пил.

Втішайтеся, що вповні літ і сил
Вам, вчений муже і люб`язний брате,
Не випало нагоди порівняти
Чисельність війська з кількістю могил.

На свій копил – відсутністю прочан,
Яким тут справді нічого робити,
Солоною водою із корчаг

І тим, про що не хочу говорити.
Ні матір кликнути, ні кинути меча.
А ні вперед, а ні назад ступити.

Ламалися і ребра і списи,
І між собою гризлися корони.
А суходолом правили зубці
Фортець берегової охорони.

І день у день псував старе вино
Знайомий всім залізний присмак крові.
Злітались круки. Крукам все одно –
Що лицарі Аллаха, що Христові...

І завжди поруч, завжди віддаля,
На сотні гін, куди б не кинув оком –
Лежала повойована земля
Окраденим, пустим Господнім Гробом.

Дбайлива осінь на дворі
Шепоче листю колискову.
То вітром сколихне гаї,
То сонечком зігріє знову.

Багато хто вже відліта,
Щоб знову в теплім літі жити,
Щоб далі більше розквіта
Чужим краям пісні дарити.

А інші - відчайдухи долі,
Готуються з зимою в тан.
Їм осінь, мов синам неволі,
- За матір і за лік від ран...

Знайомство з незнайомцем - це цікаво,
Хоча б заради каламбуру слів,
Та певне мало хто це зрозумів,
Але питання все-таки постало.

І от, на кляпи тицяючи кволо
Розказуєш таке, про що б не смів
Сказати друзям, а йому - зумів
- Тому, хто разом: і ніде й навколо...

Навряд чи ти його колись зустрінеш
В окремих душ суспільнім морі
Так само як і він тебе

Проте його у тебе не віднімеш
Бо він гуляє завжди на просторі,
Щоб ти знайшов у нім себе...

Мертва душа рветься на волю,
вона кричить- не здамся я без бою.
Охоплена вогнем, агонією болю,
гуля по закривавленому полю,
і наріка на свою нещасливу долю.
Ось тут був дуб де впершу ми зустрілись.
ось тут ми лежали горілиць,
та пройшов час і впала та вуаль,
Боже мій, кохана мила у розпачі,
в сльозах вона біжить сюди, немов на крилах.
Невже здогадується, що тут я?
Як би я хотів її обняти і сказати
ніжні, тоді ще не доказані слова.
Та ні , не можу час я повернути.
Вона ще тут жива, на жаль,
мене вже тут нема.

Руан! Мені шкода тебе, Руан!

....Руде волосся золотом звогніло /ззоліло...

Мені шкода тебе, Руан.

Шкіра біла червоним/чорним звугліла до
кістки, що теж біла.

Та шкода, тебе, Руан.

Мені- то –що...душа давно вже пломеніла,
а тіло майже вже зомліло...

Шкода тебе, Руан.
Задихаючись смрадом власної плоті, біль.
Матір Божа! В скорботі.

О, як шкода, тебе Руан,
Залишать на поталу тим –
Патріотам, святцям, королям...

Так шкода тебе, Руан.

Дим. Жар.Іскри.Свідомість втрачаю .
Відмучилась. Бійся тепер,
мені шкода тебе, Руан.

Колись одружите дітей,
Якщо вони не будуть проти.
Щоб під базікання гостей
Старі забулися гризоти.

Коли ж спочинуть молоді,
І по кутках застигне тиша,
Приплине "хлібом по воді"
Усе про що в листах не пишуть:

Сумні та радісні роки,
Розлуки й виплакані сили,
Коханці та чоловіки,
Що вас любили й не любили...

А поки – рівно б’ється пульс,
Хоч інколи підводять нерви,
Зроста малеча і чомусь,
Весь час дорожчають конверти.

Хто сказав, що подолана Троя?
Нас принаймі залишилось троє:
Ти, і я, і кохання луною.
Як розкішний стою кіпарис,
Для Олени розквітлий Паріс.

І майбутнє рокам ще не зриме
Нам створити величністю Риму
Під цілунків неспалених риму.
Крила витоптав кінь якось раз,
А тепер в небо зносить пегас.

А на веслах сидить брат мій Гектор
І ключем замикає інжектор,
Й прокидається Бог-архітектор.
В сяйві місячнім ввік молода
Тепла плеще під нами вода.

Ти летиш по життю між кентаврами
І регочешся в хвилях полину,
І журбу відганяєш литаврами,
Але сутність Твоя - журавлина.

Посміхаєшся світові атомно,
За Тобою злітають орли,
Та ховаєш обличчя за датами,
І прислухавшись, чую "курли".

Поцілунками світ Твій вимірюю,
Та упав в небеса не з стріли,
Я Тебе виглядаю із вирію,
Щоб вдихнути журливе "курли".

Нас палкий роман єдна
На сторінках "Самвидаву"…
Тема, мрія в нас одна…
Ми ведем розмову жваву.

А коли тебе нема,
Ти не пишеш свої вірші, -
Не питайте: "Чом сумна?" –
Це для мене дні найгірші.

То ж мене не покидай, -
Я в журбі гіркій згораю…
Ти люби мене, кохай –
Я тобі вірші складаю!
12.10.06

Злетіти до неба з тобою,
Згоріти в коханні до тла,
Затьмарити всесвіт собою
Для тебе… якби ж я могла…

Без слів, без єдиного звуку,
Без погляду – тільки в думках –
Помовч… Не кажи про розлуку….
Повернусь до тебе у снах.

А я боюсь відкрити душу,
Щоб раптом хто не наплював,
Не роз’ятрив і не порушив
Тих ран, що час зарубцював.
Щоб друг не зрадив, не підвів
І не кормив гірким нектаром,
Ніхто щоб скривдить не зумів,
Не збив із ніг легким ударом.
Я буду сильна, хоч болить,
Але кому до того діло:
Відкриєш душу хоч на мить -
Дивись вже й рани посолили...

Тож, буду сильною... а втім,
Подумалось: у чому сила?
У боягузному житті? -
Взяла і душу знов відкрила.

Хай думають, що я слабка,
І що про себе я не вмію дбати,
Та знаю: втрата - річ важка,
Чи ж легко, коли нічого втрачати?

Ну, що мені зробить з собою, -
Мене Ти знову надихнув…
Я думаю, живу Тобою,
А Ти мене чомусь забув…

Я можу бути також ніжна,
Пухнаста Киця, мовби сніг…
Я так боюся, щоб непізно
Сказала це – Ти вчути зміг.

Свою я силу приховаю,
Беззахисною стану вмить…
Мурличу ніжно: "Так скучаю"…
Без Твоїх віршів - вже не жить…

Такі вже долі різні. Океан.
Іди собі спокійно. Не тривожся.
Я промайную час. Хай кров із ран
стікатиме на кров ікон безбожно...

Побудь ще хвильку. Встигнеш відійти.
Назавше скажеш: “Залишайся, любий”.
Я буду жити, вже пробач... А ти,
із іншим помандруєш в човні шлюбу.

Я не боюсь ні смерти, ні себе.
Самотньо шал переливаю в образ.
Не Дон Жуан, не лицар Беранже,
звичайний учень-мученик. Я — кобра.

Тебе я проведу... Там, де поріг,
І все. Не далі. Так нам буде краще.
Ти хочеш жити з ним, я в німоті
порину в себе, вип’ю чаю натще.

Пробач. Так вийшло. Ми хотіли так.
Два полюси самотнього причастя.
Коли немає болю і образ,
тоді лишається отрутне щастя.

Тебе я до порогу проведу.
Лишайся з ним. І будь навік щаслива.
Я не знайду химер і не впаду
із ними в прірву спаленого виру.

Не проклинай, не треба, — це життя.
Пробач і перекинь крізь перелази.
Десь очерет про нас в зірок пита...
Натомість — мовчазні і чорні фрази...

Бувай. Не можу далі. Я не той...
Не винесу самотності без дому.
Тут оберегів камарилья. Зойк
світанку ніжності і плинність рому.

Пробач і зникни... Щастя! — Ось! Бери!!!
І не вертай. Не требоньки чужого.
Спали листи, світлини і збери
з них попіл. І виліплюй образ Бога.

Світ вражає фальшивою грою.
Віє холодом. Небо стримане.
Хтось в руїнах шукає Трою.
Я – в реальності. Забери мене...
Поміж хмарами ніч ховається.
Тіні діляться таємницями.
Біль у спогадах розчиняється.
Пахне липою. І суницями...
Час, оспіваний пілігримами,
задихається від свідомості.
Важко дихати. Забери мене
в стан постійної невагомості...

27 трав”04

В поливальний понеділок
Уваги чекала.
Та не раз сорочку спілу
Переодягала.

Та, нахаба, не прийшов...
Ще й мати шпинає.
А хвалився...ватажок...
Прийде, обілляє...

Все! У старостині піду!
Кілька років ниє.
Хай хоч цей привладний діду
В коси краплю влиє.

А на вулицях дівчата
Мокрі та раденькі.
Хлопці відрами завзято
Тішать і стареньких.

.

Я небезпечна, сильна жінка,
І ризик – відданий мій друг…
Глуха переді мною "стінка"
І та не стримає потуг.

Доб'юсь всього, чого захочу,
Казать "табу" мені не смій!
Якщо тебе впіймати схочу, -
Не сумнівайся – будеш мій!

Шампанського хмільний напиток
В цю пору кращий над усе.
Його не п'є, хто має збиток,
П'ю я – отримавши тебе.

Тихий ранок мене розбудив,
Я побачив заплакні очі.
І питаюсь ну,що я зробив?
Тої темної, темної ночі.

Ти дивилась на мене,і стиха
Промовляла власні слова,
І в яких я шукав не потіху,
А хвилини для свого життя.

І хвилини мені допоможуть,
Пояснити для тебе,хто я,
І чому проливалися сльзи?
Серед світлого,світлого дня.

На вітер помножиться вітер.
На листя помножиться лист.
Як стримано може бриніти
На досвід помножений хист.

Ніякої “магії” слова –
Сама неприкаяна міць.
Так будить нудьгу вечорову
Далекий переклик зигзиць.

Так грають “для себе” музики,
Коли відбуяли свята,
І часом прописані ліки
Готує осіння сльота.

Так ділять останню скорину
Та пізньої мудрості сіль.
На днину помножують днину.
На болі помножують біль...

Олена чекає. Олена не заздрить нікому.
Додому, додолу різдвяний вертається сніг.
Олена чекає. Годинник вимірює втому
Кімнатної площі, де спогадів спокій одбіг.

Притлумлено барви, притінено тишу. Чеканням
І змовою сходин новітній позначено рік.
Олена чекає. Під сплески жаги, під вагання
Годинам і днинам самотності втрачено лік.

Небавом згасає лакована шибка ікони –
Сумує Пречиста. На схилку змарнованих свят
Олена чекає. Олена не заздрить нікому.
Зіщулився всесвіт, аж врізався в плечі халат...

"Коханець жовтень - у очах багряний гріх,
у ніг моїх послання твого оберіг..."
Аж в грудях тепло, та... як гляну у вікно
Немов стороннє вгледіла я кінополотно:
Не наші сцени де під ручку гарно йдем,
І ти мене потішуєш святковим гуслярем,
Повз наш будинок - перехожі йдуть, шумлять,
А - наче це і ми колись, чи ми- тепер, як знать?

Чарівник жовтень, я отримала твій знак:
І зараз же біжу, дивись, на вуличний літак.
Зустрічні очі!!! Ви жовтневі співаки!
У нас сьогодні на десерт млинці-жартівники!

11.10.2006р. Ів-Франківськ

Бо ж вдався жовтень бездощовий цього року!
Мов осінь міста перевдягнена в весну.
Тож, Пан Гурман привабливим прицільним оком
Полює, граючись, спідниченьку рясну.

Які алеї в жовтні подіумні, щедрі
На них, вродливих, українців, заводних,
На тих дизайнерських тканинних геометрій
І кожний раз у іншій формі постових.

І нирки чують, що все зараз й має бути!
Бо це ж – не вересень візитничих знайомств,
І не листопад – підсум ляпів камасутри.
Це жовтень ситості дівоцтв і парубоцтв!!!

8.10.2006 р. Ів-франківськ

„Черговий, не бачте, жовтень...
На душі – сухий роздрай.
Он, колега анекдотить:
Хоч портвейном заливай...

Очі просяться вмакнутись
В те розкручене „Мартіні”...
Як же це її позбутись?
Мо, скандалом за бікіні?

Тема „тещі” - людно вбита...
А якщо приревнувати
До начальника Микити?
Чи, як завжди: чемним матом?”

До нічного гастроному,
Пляшка пива і...чарівно! -
„Куплю кляту їй обнову...”
Гарно. Небагатослівно.

11.10.2006р.Ів-Франківськ

Не кохайте мене, молодиці,
Скинув аською серце одній,
І не можу тепер зупиниться
В солов'їній дуелі бриніть.

Вище неба здіймається пісня
Із маленьких сіреньких грудей,
І замало для голосу місця,
Й мало нот для бурхливих ідей.

Не кохайте мене, молодиці,
Не звабляйтесь на збавлену пісню.
Не співатиму в сітці і клітці,
Своїх крил в гардероб не повісю.