це ніч нічий криві
втрачає рівновагу крик нариви
очікую появи у мені...
з'явились сни... красиві...

Я сьогодні не один --
Адамо і лезо свічки.
Розмальовує камін
по стіні
розморожені пісні --
візерунки потойбіччя,
бризки полум"я з полін
на вікні.

А за ним шепоче сніг
в унісон із Сальваторе,
як колись він вперше ліг
на плече ,
і залишив тихий щем.
Лиш мелодія повтором
по щоках забутих слів
потече.

Риски-зморшки від років
на обличчі у гітари...
Від вогню беззвучний спів --
полиск струн.
Ноти - діти по листу ,
над еспрессо цівка пари...
Сірим попелом дотлів
тихий сум.

Странно
Раздвигаешь страхи
Руками
А под небом не стало
Страсти
И летим, умножая
Гордость
В ней так много жести.
А моря
В ней так мало

Веришь,
Это все, что осталось
После
Почерневших оков
Печали
Рассказать так непросто
Душу
В ней так много соли.
А ветра
В ней так мало

Скользко
И легко оступиться.
Падать
Все умеют. Ведь это
Просто.
И в падении столько
злости
И увы не хватает
Песен
Их так мало

К счастью
Все проходит еще до
ночи
Расстворяется в мутной
боли
И слеза превратится
в осень
В ней так много любви
а счастья
В ней так мало

Ти потрапила в тенета і безвихідь навкруги,
Це є замкнене коло,
Це неходжене поле
Кожен рух – напій болю, бо звіріють шипи
Прориваючи шкіру
Дай награтися звіру.
Кожен день – нова страта, гільйотина душі
По шматочку, по крихті
І не вмерти, не вбігти
Кожен день – нова втрата. І холодні ножі
Серце ріжуть на шмати.
Та закінчаться грати.

Все буде ще...
Най на на на на...
Все буде ще...

Випий біль до світання, злитий з кави та сліз
Буде злива волати,
Та скрипітимуть грати
Чорним вовком завиєш і тріщатиме ліс
Прориваючи хмари,
Рвучи очі від марень.
Сядь на пристані долі, на перетині снів
По щоках хлище небо,
Та виймає із тебе
Заржавілі кинджали. І під зливою днів
Ти навчишся літати.
Так закінчаться грати.

Все буде ще...
Най на на на на...
Все буде ще...

Нічого такого не трапилось.
Просто потяг вкотре з'їхав з даху
Чи дах вкотре з'їхав з потягу.
І пасажири залишились просто неба.
А там, зверху, хтось розлив брудні сльози
Величезний келих свіжих недопитих сліз
Келих з надламаною ручкою.
Нічто не хотів.
Ніхто ніколи не прагне розламати ручку,
(дійсно, це було б дивно - прагнути розламати ручку),
набагато більше сенсу у прагненні розбити
на маленькі шматочки
на дрібні гострі шматочки
просто так
так просто -
кинути келих і розбити.
назавжди.
А тут зовсім не хотіли,
можливо, необережно ставилися
чи випадково вдарили об шафу
(не спеціально... просто так вийшло).
А тепер з цього келиха
з надламаною ручкою
виливаються брудні необережні сльози.
Прямо на волосся пасажирам,
Прямо на вії пасажирам
Прямо на вуста пасажирам.
варто було тільки трошечки змістити дах

Нежить душі. Нічого не зробиш.
І кави тут буде замало.
Жага поцілунків. Ознаки хвороби.
Осіння дощева примара.
Так вібдулось, зачароване сонце
Ворушить замріяні квіти
До чого тут небо, тихе і сонне,
До чого тут...
Вмерти і вбігти
Не хочеться більше. Спасибі за напій,
Воістину лікарське зілля
Під ритмику вІршів, вино фотографій
Обійми. Тіла. Божевілля.
Ти просто люби. До останку. Безбожно.
Кусаючи лікті і зорі
Ти посто люби. Це вміє не кожний...
Розбити вікно в коридорі
Щоб світло, щоб вітер дібрались до мозку
кісткового мозку кохання
Я потім хоч вмерти. А потім нівроку
всі сенси свого існування.
Ти палиш вогнем недопечену шкіру,
Катуєш розхристану гордість.
Одне, подаруй мені трішечки віри
Щоб далі продовжити повість.

Дякую. Повірила. Впізнала.
Вирви серце - проситься назовні,
Не сумуй, що знову відшукала
У чужих віршах твої долоні.
Не сердись, що знову щось по кайфу
попри тебе (музика чи вітер)
Це лише дрібні шматочки лайфа,
намагання плавати та жити.
Зміниться. Загоїться. Минеться.
Запалає небо й намалює
біле сонце пензликом по серцю.
Це життя тебе іще здивує.
Забагато щастя не буває,
Недосяжність - це не так далеко.
Разом дотягнутися до раю,
Разом відцуратися від пекла.
Під ногами стогне чорне небо,
над землею розлюбили людство.
На землі усі вірші про тебе,
Бережи до раю перепустку...

Не знала, я що через роки
Ввірветься в серце образ твій.
Зламається привичний спокій –
В моїй душі почнеться бій…

Такий далекий, але рідний.
Згадаю я не перший раз
І твої губи, погляд ніжний
Перед очима стане враз.

Давно, колись мене образив,
Кохання кинув ти до ніг…
Глибоко в серце моє вразив
І що було, ти не зберіг.

Чому? Чому я все питала, -
Навіщо зрадив ти мене?
Повернення твого чекала,
Та знала: горе не мине.

Напевно, вже я не забуду,
Як закохалась перший раз.
Пила любов, немов отруту,
Нас роз'єднав навіки час…

Та дні спливали – серце мліло
І я пробачила тобі...
Чому ж, чому так заболіло,
Коли наснився знов мені?..

Быть поэтом - это значит то же,
Если правды жизни не нарушить,
Рубцевать себя по нежной коже,
Кровью чувств ласкать чужие души.

Быть поэтом - значит петь раздолье,
Чтобы было для тебя известней.
Соловей поет - ему не больно,
У него одна и та же песня.

Канарейка с голоса чужого -
Жалкая, смешная побрякушка.
Миру нужно песенное слово
Петь по-свойски, даже как лягушка.

Магомет перехитрил в коране,
Запрещая крепкие напитки,
Потому поэт не перестанет
Пить вино, когда идет на пытки.

И когда поэт идет к любимой,
А любимая с другим лежит на ложе,
Благою живительной хранимый,
Он ей в сердце не запустит ножик.

Но, горя ревнивою отвагой,
Будет вслух насвистывать до дома:
"Ну и что ж, помру себе бродягой,
На земле и это нам знакомо".

Август 1925

І де ж ти є, тебе питаю,
Ти та, кого я малював,
Кого я власними думками,
Навпроти світла уявляв.

На кого я тримав надії,
Кого я завжди рятував,
Ти та, для кого мої мрії
Я б без вагань усі віддав.

Твій запах завжди біля мене,
Він тут, завжди в моїх думках,
Я б полетів туди, до тебе,
Та тільки, де ти, я не знав.
26.02.06

А я вже вмер, думки мої пропали,
Обличчя порох притрусив,
І знову встав, коли всі спали,
Життя закінчитись просив.

Так долітали до небес
Останні стогони до смерті,
Як достигали до чудес
Прості ці витвори обдерті.
15.05.2006

Долями - недолями,
Правдами - неправдами,
Пальцями тендітними,
Поглядів тирадами
Чоловічу партію
Ти зіграв без програшу
Відчуттями, чуєш, я тепер грішу...

Сказаним - несказаним,
Думаним - недуманим,
Мудрими цитатами,
Пристрасними думами
Ти любов приховуєш
У кишені боязно
Відчуттями, бачиш, все на світі двоється...

Щастями - нещастями,
Вірами - невірами,
Цілими годинами,
Втомленими лірами
Ти зіграєш партію,
Що розтопить лід
Відчуттями, знаєш, стримується світ...

Весняний день чомусь такий холодний.
Солодкий торт нестримано гіркий.
І ситий сонцем день немов голодний.
Найкращий друг якийсь неговіркий.

Бо чорний плащ окутав світ великий.
Усе покрила чорна пелена.
Осів туман, похмурий та безликий.
Прийшли часи сп'янілі від вина.

Холодні люди бродять без надії.
В сумних очах немає вже вогню.
Лиш в мене в серці вогник пломеніє,
Бо всеодно життя я це люблю.
3.05.2000

***
Оплывший дядя пустовёдрый
Мою тропинку перешёл.
Он, полулыс и отрешён,
Тащил портки свои на бёдрах.

***
Твой тип ума и красоты
Мне глубоко несимпатичен.
Так есть, порою, в трелях птичьих
Дискант, пугающий сады.

***
Светла старуха, непечальна,
Как одуванчики в пуху.
С кольцом широким обручальным,
С романсом дивным на слуху...

хто є людина, що безмрійо
снує спустілими містами,
що не сміється щиро сонцю
і небу. Йде собі мостами
самотньо...

хто є людина, що в моменти,
коли зірки вкривають небо,
тримає в собі синтименти,
бо так доречно, чи так треба
в безодню...

в безодню - падають контексти
того простого існування...
хто є людина, що не мріє?
хто є людина без кохання?

Желатином мозок взявся,
Розмовляю з тишею:
Усе сказане відразу
На шматочки кришу я.
Нашаровую розмову
Із питальних знаків
Чи потрібно,чи коректно?
...Так перлік гаків...

По покуттях орди бісяться
Та із слів навали.
І митають прямо в душу
Відповідь - кинжали.
Желатином мозок взявся
Від такого бою.
Розмовляю з тишею?
??????????????????
Чи вона зі мною?

Почаюємо...Малиновий напій
розігріє руки...І слова
аж посипляться, як рима на папір
і пожалять, наче кропива.
Поговоримо...Декілька хвилин
губи потремтять...І пергаментом
вкриються поморщені думки,
вщерть засмажені, до горечі, моменти.
Покуштуємо...Варення з аличі -
як бурштинове розірване намисто...

Гріють спогади сьогодні і завжди,
Гріють ніжністю, так щиро й ненавмисно.

ЛЬВІВСЬКА НОСТАЛЬГІЯ
(автобіографічна балада)

Присвячую
Степанові Зіновійовичу
та Олені Тимофіївні Ткаченкам



Львів,
Львів,
Лемберг.
Зойк…
Спів…
Лемент…

Хвилею давнього дива картини
Спогадів – спалах неначе… Дитина
мчить босоніж до знайомої брами.
Усмішка. Коси віночком у мами.
З темряви линуть кроки зненацька:
Галицький ринок, рідна Пекарська…

Львів.
Львів.
Лемберг.
Сміх.
Спів.
Шепіт.

…Спомин спадає росою в траву…
…Дідові вдячний за те, що живу.
Діду Стефану й бабуні Олені
Шана й уклони мої незліченні.

Львів.
Львів.
Львів.
Без тебе б
на світі не жив…

Першою книгою у малюка
Став-посміхнувсь «Лис Микита» Франка.
Диво-сатира! Мудре між див.
Діду подяка – читати навчив:
«…Надійшла весна прекрасна,
Многоцвітна, тепла ясна,
Як дівчина у вінку.
Ожили лани, діброви,
Повно гомону, розмови
І пісень в чагарнику…»

Львів.
Львів.
Львів.
Стрийський
парк
розцвів!

Віялом сірим криця-бруківка
Після дощу, наче в хаті долівка,
В ранішнім сонці блищить бездоганно,
Вмита-підметена тіткою Ганною
Завжди охайною: – Доню, мерщій!
Вшістко роби, як було «за Польщі»!

Львів.
Львів.
Лемберг.
Сивих
снів
берег!

Цвинтар Личаківський. Мур. «Каменяр».
Слово – вкарбований в мармурі жар!

******************************************

Подумки далі пішов. Сумно, тихо…
…В готиці пам’ять скалічена диха…
…Дідові, дядькові низький уклін…
…Трохи ліворуч. Айстри… Полин…
Той, хто в гробовцеві, ніц не лукавить –
Прізвище стерлось, напис на пам’ять:

«Где не обманываютъ народъ,
там нет крамольныхъ мыслей»

Все лаконічно, все зрозуміло –
Наче вогненною голкою в тіло…
З цвинтаря вийшов, глянув довкола,
Спало на думці – ВІЧНА крамола!


Львов,
Львов,
Львов…
Зрада.
Стогін.
Кров…


…Дехто із родичів канув у вир…
…Лютим морозом дихав Сибір…
Тільки не стало «батька народів»,
Вийшли «на волю». Вижили й годі...
…Тільки в стриївни, тітки Галини,
Більше ніколи не буде дитини…

Львів.
Львів.
Львів.
Дзвін…
Різдво…
Спів...

…Проти брехні, лицедійства режимів
Тихий каганчик в Каплиці Боїмів…

**************************************

…День відкотився. Скінчено справи.
Вечір «Під Левом». З братом на кави.
Там за хвилину – години минули,
Що там казали, майже забули…
Спомини любі, чисті, барвисті.
Доля розсипала нас, як намисто,
І розлетілась по світу сім’я,
Брат у Торонто, в Харкові я…
Сестро, усміхнена добрая Ганно,
Як там в Сіетлі, за океаном?

Львів.
Львів.
Львів.
Туга?
Біль?
Спів!!!

Львів.
Львів.
Львів –
Душі щиросердої спів!

Я вежлив с жизнью современною,
Но между нами есть преграда,
Все, что смешит ее, надменную,
Моя единая отрада.

Победа, слава, подвиг — бледные
Слова, затерянные ныне,
Гремят в душе, как громы медные,
Как голос Господа в пустыне.

Всегда ненужно и непрошено
В мой дом спокойствие входило:
Я клялся быть стрелою, брошенной
Рукой Немврода иль Ахилла.

Но нет, я не герой трагический,
Я ироничнее и суше,
Я злюсь, как идол металлический
Среди фарфоровых игрушек.

Он помнит головы курчавые,
Склоненные к его подножью,
Жрецов молитвы величавые,
Грозу в лесах, объятых дрожью.

И видит, горестно-смеющийся,
Всегда недвижные качели,
Где даме с грудью выдающейся
Пастух играет на свирели.

Храм Твой, Господи, в небесах,
Но земля тоже Твой приют.
Расцветают липы в лесах,
И на липах птицы поют.

Точно благовест Твой, весна
По веселым идет полям,
А весною на крыльях сна
Прилетают ангелы к нам.

Если, Господи, это так,
Если праведно я пою,
Дай мне, Господи, дай мне знак,
Что я волю понял Твою.

Перед той, что сейчас грустна,
Появись, как Незримый Свет,
И на все, что спросит она,
Ослепительный дай ответ.

Ведь отрадней пения птиц,
Благодатней ангельских труб
Нам дрожанье милых ресниц
И улыбка любимых губ.

1
Она не однажды всплывала
В грязи городского канала,
Где светят, длинны и тонки,
Фонарные огоньки.

Ее видали и в роще,
Висящей на иве тощей,
На иве, еще Дездемоной
Оплаканной и прощенной.

В каком-нибудь старом доме,
На липкой красной соломе
Ее находили люди
С насквозь простреленной грудью.

Но от этих ли превращений,
Из-за рук, на которых кровь
(Бедной жизни, бедных смущений),
Мы разлюбим ее, Любовь?

2
Я помню, я помню, носились тучи
По небу желтому, как новая медь,
И ты мне сказала: «Да, было бы лучше,
Было бы лучше мне умереть».

«Неправда, — сказал я, — и этот ветер,
И все, что было, рассеется сном,
Помолимся Богу, чтоб прожить этот вечер,
А завтра на утро мы все поймем.»

И ты повторяла: «Боже, Боже!..»
Шептала: «Скорее… одна лишь ночь…»
И вдруг задохнулась: «Нет, Он не может,
Нет, Он не может уже помочь!»

Все мы, святые и воры,
Из алтаря и острога
Все мы — смешные актеры
В театре Господа Бога.

Бог восседает на троне,
Смотрит, смеясь, на подмостки,
Звезды на пышном хитоне —
Позолоченные блестки.

Так хорошо и привольно
В ложе предвечного света.
Дева Мария довольна,
Смотрит, склоняясь, в либретто:

«Гамлет? Он должен быть бледным.
Каин? Тот должен быть грубым…»
Зрители внемлют победным
Солнечным, ангельским трубам.

Бог, наклонясь, наблюдает,
К пьесе он полон участья.
Жаль, если Каин рыдает,
Гамлет изведает счастье!

Так не должно быть по плану!
Чтобы блюсти упущенья,
Боли, глухому титану,
Вверил он ход представленья.

Боль вознеслася горою,
Хитрой раскинулась сетью,
Всех, утомленных игрою,
Хлещет кровавою плетью.

Множатся пытки и казни…
И возрастает тревога,
Что, коль не кончится праздник
В театре Господа Бога?!

Неожиданный и смелый
Женский голос в телефоне, —
Сколько сладостных гармоний
В этом голосе без тела!

Счастье, шаг твой благосклонный
Не всегда проходит мимо:
Звонче лютни серафима
Ты и в трубке телефонной!

Наплывала тень… Догорал камин,
Руки на груди, он стоял один,

Неподвижный взор устремляя вдаль,
Горько говоря про свою печаль:

«Я пробрался вглубь неизвестных стран,
Восемьдесят дней шел мой караван;

«Цепи грозных гор, лес, а иногда
Странные вдали чьи-то города,

«И не раз из них в тишине ночной
В лагерь долетал непонятный вой.

«Мы рубили лес, мы копали рвы,
Вечерами к нам подходили львы.

«Но трусливых душ не было меж нас,
Мы стреляли в них, целясь между глаз.

«Древний я отрыл храм из под песка,
Именем моим названа река,

«И в стране озер пять больших племен
Слушались меня, чтили мой закон.

«Но теперь я слаб, как во власти сна,
И больна душа, тягостно больна;

«Я узнал, узнал, что такое страх,
Погребенный здесь в четырех стенах;

«Даже блеск ружья, даже плеск волны
Эту цепь порвать ныне не вольны…»

И, тая в глазах злое торжество,
Женщина в углу слушала его.

Из логова змиева,
Из города Киева,
Я взял не жену, а колдунью.
А думал забавницу,
Гадал — своенравницу,
Веселую птицу-певунью.

Покликаешь — морщится,
Обнимешь — топорщится,
А выйдет луна — затомится,
И смотрит, и стонет,
Как будто хоронит
Кого-то, — и хочет топиться.

Твержу ей: крещеному,
С тобой по-мудреному
Возиться теперь мне не в пору;
Снеси-ка истому ты
В Днепровские омуты,
На грешную Лысую гору.

Молчит — только ежится,
И все ей неможется,
Мне жалко ее, виноватую,
Как птицу подбитую,
Березу подрытую
Над очастью, Богом заклятою.

Вот парк с пустынными опушками
Где сонных трав печальна зыбь,
Где поздно вечером с лягушками
Перекликаться любит выпь.

Вот дом, старинный и некрашеный,
В нем словно плавает туман,
В нем залы гулкие украшены
Изображением пейзан.

Мне суждено одну тоску нести,
Где дед раскладывал пасьянс
И где влюблялись тетки в юности
И танцевали контреданс.

И сердце мучится бездомное,
Что им владеет лишь одна
Такая скучная и темная,
Незолотая старина.

… Теперь бы кручи необорные,
Снега серебряных вершин,
Да тучи сизые и черные
Над гулким грохотом лавин!

Сегодня, я вижу, особенно грустен твой взгляд,
И руки особенно тонки, колени обняв.
Послушай: далеко, далеко, на озере Чад
Изысканный бродит жираф.

Ему грациозная стройность и нега дана,
И шкуру его украшает волшебный узор,
С которым равняться осмелится только луна,
Дробясь и качаясь на влаге широких озер.

Вдали он подобен цветным парусам корабля,
И бег его плавен, как радостный птичий полет.
Я знаю, что много чудесного видит земля,
Когда на закате он прячется в мраморный грот.

Я знаю веселые сказки таинственных стран
Про черную деву, про страсть молодого вождя,
Но ты слишком долго вдыхала тяжелый туман,
Ты верить не хочешь во что-нибудь, кроме дождя.

И как я тебе расскажу про тропический сад,
Про стройные пальмы, про запах немыслимых трав…
Ты плачешь? Послушай… далеко, на озере Чад
Изысканный бродит жираф.

В ночном кафе мы молча пили кьянти,
Когда вошел, спросивши шерри-бренди,
Высокий и седеющий эффенди,
Враг злейший христиан на всем Леванте.

И я ему заметил: — «Перестаньте,
Мой друг, презрительного корчить дэнди,
В тот час, когда, быть может, по легенде
В зеленый сумрак входит Дамаянти». —

Но он, ногою топнув, крикнул: — «Бабы!
Вы знаете ль, что черный камень Кабы
Поддельным признан был на той неделе?» —

Потом вздохнул, задумавшись глубоко,
И прошептал с печалью: — «Мыши съели
Три волоска из бороды Пророка». —

Твой лоб в кудрях отлива бронзы,
Как сталь, глаза твои остры,
Тебе задумчивые бонзы
В Тибете ставили костры.

Когда Тимур в унылой злобе
Народы бросил к их мете,
Тебя несли в пустынях Гоби
На боевом его щите.

И ты вступила в крепость Агры,
Светла, как древняя Лилит,
Твои веселые онагры
Звенели золотом копыт.

Был вечер тих. Земля молчала,
Едва вздыхали цветники,
Да от зеленого канала,
Взлетая, реяли жуки.

И я следил в тени колонны
Черты алмазного лица
И ждал, коленопреклоненный,
В одежде розовой жреца.

Узорный лук в дугу был согнут,
И, вольность древнюю любя,
Я знал, что мускулы не дрогнут
И острие найдет тебя.

Тогда бы вспыхнуло былое:
Князей торжественный приход,
И пляски в зарослях алоэ,
И дни веселые охот.

Но рот твой, вырезанный строго,
Таил такую смену мук,
Что я в тебе увидел бога
И робко выронил свой лук.

Толпа рабов ко мне метнулась,
Теснясь, волнуясь и крича,
И ты лениво улыбнулась
Стальной секире палача.

Не всегда чужда ты и горда
И меня не хочешь не всегда, —

Тихо, тихо, нежно, как во сне,
Иногда приходишь ты ко мне.

Надо лбом твоим густая прядь,
Мне нельзя ее поцеловать,

И глаза большие зажжены
Светами магической луны.

Нежный друг мой, беспощадный враг
Так благословен твой каждый шаг,

Словно по сердцу ступаешь ты,
Рассыпая звезды и цветы.

Я не знаю, где ты их взяла,
Только отчего ты так светла,

И тому, кто мог с тобой побыть,
На земле уж нечего любить?

Ти здатна в небі сонце погасити,
Зібрати зорі в жмені, зацвісти
І місяцем-серпом туман косити,
І хмарою рожевою плисти.
Ти можеш засміятися росою,
Дощами заридати в небесах,
Бриніти павутинкою-струною,
Злетіти високо, мов птах.
В осіннім листі золотім сіяти,
Стелить, мов сніг, поету пергамент.
На чистім аркуші у римах процвітати,
Достигнути, мов плід, в якийсь момент.
Ти здатна стати світлом для людей.
Крізь все життя його в пошані нести,
А дактиль, амфібрахій, ямб, хорей
І анапест в вінок посмертний вплести.
Бо ти є вічна, ти є цілий світ,
Для тебе час немає зовсім значення.
В калейдоскопі місяців, років, сторіч
З`являються все нові й нові бачення.
В веселці мов ти граєш в кольорах,
Слова, як промені злітають, на папір,
Лягають в строфах, римах і рядках,
Сіяють впевнено, ясніш від зір.
Терцет, катрен замерехтять крилом.
Озветься щиро й радісно сонет.
Проллються, як у Греції, вином,
Всі панегірики, що склав тобі поет.
Не смію віршів, ні поем складати.
Я – не митець, ще не прийшов мій час.
Тебе, поезіє, не хочу зневажати.
Пробач, що я зневажила в цей раз.

сім філіжанок
чорної кави
збудливий ранок
шалені забави

вечеря, обід і сніданок
і наші з тобою справи
очі сусідів, губи коханок
за високо взяті октави

вінілові диски
крутять діджеї
шампанське, іриски
зваблені феї

і дні йдуть за днями
весело жити
я їзджу кругами
мене не спинити

ми здорові, часом хворі
і здавалось б мимоволі
не безмежно- синім морі
довели себе до болі

ми поставили на карти
я так варто хочу жити
і із за шкільної парти
вибираю з ким дружити

твій рояль мовчить роками
хоч хвилює наші душі
і сьогодні за столами
п’їмо вино і їмо суші

ми стомилися не знати
і вітатись перестали
ми бажали поряд стати
хоч шукали, не впізнали

не має місця
в моїй каюті
закриті всі люки
від сенсу до суті

ти пам’ятаєш
мною забуті
ти розганяєш
хмари дикої люті

злітають
болісно рейси
зникають
знайомі „фейси”

лякайся
бо ти не варта
не оглядайся
так лягла карта

не розгуби оцю останню ніч
і не розтрать на крапельки ілюзій
з моїх бажань стікає спілий сік
в твоїх бажань розхлюпані калюжі
не розгуби оцей останній шал
цю магію останнього єднання
остання ніч ніби останній бал
де парою для танцю є кохання...
...
я завтра йду туди, де НАС нема
на мене вже чатують всі вокзали
ну не розтрать останності дарма
ну не розтрать
бо стане ніч кошмаром

Небо, синє небо, хмари кучеряві
Пропливають тихо, ніби кораблі.
Зараз, мовби квітка, потім звір в уяві,
Далі намалює образ твій мені.

І коли полину я туди думками,
То воно, немовби забере собі,
Загребе все горе ніжними руками
І залише спокій. Скаже "НІ!" журбі.

Бо немає горя, щоб воно не взяло
Все поглине в себе, - щезне, мов мара.
На душі так тихо, тепло, вільно стало –
Зникнув сум і горе, вмерла і жура…

Квіти в саду засихають,
Не розквітаючи. Липень
Надто жаркий з малахаєм.
Квіти в саду засихають,
Слива схилилась суха.
Меду не буде із липи.
Квіти в саду засихають,
Не розквітаючи. Липень.

Липню, прости і помилуй,
Ласку зіллі зіллю-квітам,
В них запали свою силу.
Липню, прости і помилуй,
В що я вбиратиму милу?
В що сад вбиратиме літо?
Липню, прости і помилуй,
Ласку зіллі зіллю-квітам.

Липню, візьми антифон цей,
Голубом злине на рам’я,
В силі могутніший сонця.
Липню, візьми антифон цей,
Вишню упоєну в соці,
Квітку з пелюстками раю.
Липню, візьми антифон цей,
Голубом злине на рам’я.

Квіти в саду, озовіться
Радістю та воскресінням
Теплим пісням-громовицям..
Квіти в саду, озовіться
Щебетом райдужним птицям,
Оди розлийте маслинні,
Квіти в саду, озовіться
Радістю та воскресінням.

Стали при талії далії,
Липами липень полинув
У чорнобривих сандаліях.
Стали при талії далії,
А гладіолус в баталії,
У поцілунках малина.
Стали при талії далії,
Липами липень полинув.

Я ніц не розгубив
Ні кольорів, ні звуків,
Ні марних сподівань,
Ні променів п`янких
В твоїх очах...
Лишилась тінь розпуки
Та саркастичний,
Недоречний сміх...
Минає все,
сміється небо знову,
Горлає горобець...
…Спокуса звідусіль...
…Політикани розпинають мову...
…Життя іде...
Та звідки ж клятий біль...

2006-08-29

Привідкрились вуста, щоб промовити слово,
Але тут же застигли в німому жалю.
Глянув в вічі ти їй несміливо - і знову
Не подужав сказати: "Я іншу люблю".

Спали зорі на небі, закутавшись щільно
В чорну ковдру із туги, печалі і сліз.
Придивлявся до неї ти в темряві пильно,
Хоч в душі образ іншої бережно ніс.

І сльоза на щоці, мов росинка, тремтіла.
Віяв вітер розлуки, затримавши час.
"О! Пробач..." "Я давно тобі все вже простила."
Срібна ніч прошептала скорботно за вас...
5.04.2000

Усе забулося, пішло.
Ти – попіл спалених конвертів.
Прадавній сон. Та - виклик смерті -
В мені живе твоє тепло.

Ударить в серце, як в вікно,
Обпалить, нагадає світлом,
Що ти живеш іще на світі,
А де живеш - то все одно.

І з ким живеш – та хоч би з ким!
Аби жила ти завжди, мила!
Живи!Існує дивна сила -
Я бережу твоє тепло.

Місяченько сумно світить
На вузьку стежину,
Приріка мене любити
Чужую дружину.
Чом я поночі блукаю
В світлі неживому?
Заблукав уже до краю,
Хоч тікай із дому.
Знаю муку і наругу –
Вже і дні, як ночі:
Не давати руку другу,
Не дивитись в очі,
Пісню щиру не співати,
Людям не радіти
І тобі не дарувати
Світанкові квіти...
Ой ви, квіти запізнілі,
Крадена утіха,
Похилилися, змертвілі,
І зів’яли стиха.

Ні,знову не мани
Глибинами очей.
Не линь в тривожні сни,
Іди з моїх ночей.
Ось так лякає смерч
Передчуттям біди.
То відгук порожнеч,
Падіння в нікуди.
То путь сумна й складна.
А в дійсності - проста:
До самого до дна -
Обман і суєта.
Було багато слів,
Наївних і пустих,
Та це вже не пісні,
І те не варто їх.
...Так на круги своя
Ми сходимо з небес.
Робота, дім, сім'я
І будень без чудес.

Коли приїдеш, я скажу:
“Нарешті! Починаю жити!”
А дотепер пожовклі квіти
стоять у вазі. Абажур
хитає головою в ніч,
стікає світло по роялю.
Чому ці ночі не зов’яли?
Позакидати б їх у піч!
Але не можна. Не дадуть...
Де ще сховатися я зможу?
Нікого більше не стривожу,
так і живу: я й моя суть.
Розбита шибка. Флібустьєри
моїх ілюзій збили скло.
Я прокусив себе іклом —
заплямувала кров портьєру.
Немов вампір, дивлюсь у ніч:
коли печальна північ прийде,
покличу марищ — сам же вийду,
не хочу бачити облич
небіжчиків...
Повірте тяжко
вмирати й бачити себе.
Славетне аутодафе
в минулому. Від цього важко...
Я залишився сам на сам.
Ти відчайдушно полетіла...
Я на скривавленії крила
накину плащ мольфара.
Дам
тобі я спокій передчасний,
не повертайся з небуття.
Я не виношу каяття,
коли по плечах б’є пропасник.
Він чорний, наче моя кров,
химерний, лютий і нестерпний.
Я хочу пам’ять перетерти
й поплентатися на Азов.
Ти там була два лютих тижні.
А я на відстані небес
пішов у засвіти, де пес
три пащі має, злобно-хижі.
Жадоби маятник люблю.
Але сьогодні й він зламався,
весь егоїзм закляк, сховався.
Можливо, вперше уколю
себе іронією часу
і вишукано, як Орфей,
піду у гори, щоб у фей
для тебе викрасти прикрасу...

Коли приїдеш, я скажу...

Навколо лиш побите скло,
І тільки знати б, як тепло
Нам гострить любі наші крила.
І в ці ж наповнені вітрила
Хтось ніби вітром дує в спину,
Та так, що чуєш лиш дитину,
І кожен у собі свою.

Навколо власне поле бою,
І не важливо, чи зимою,
Чи може літом хтось замерз,
Є лиш важливим той твій хрест,
Яким собі ти обдираєш плечі,
Надворі ранок, чи то вечір.

І то тепло, чим повні твої груди
Рікою ллється в твої губи,
І підбере у небо із колін,
Там де немає жодної із стін,
Які тебе лиш тут тримають.
(LO)

Минає тисячоліття,
Горять над містами заграви,
А десь майорить Марія
Посеред густої отави.

А в височині пролітають
Орли й золоті дракони,
І вікінги на дракарах,
І римлян стрункі колони.

Зорить апельсиново сонце,
І дні мерехтять — кінокадри,
Я думаю: може, сон це,
Та гинуть справжні ескадри.

Послухай мене, Маріє!
Минаємо й ми поза кадром!
А вітер десь трави леліє,
І бджоли бринять понад садом…

І хтось комусь там дарує
Цілунки легкі й неквапливі,
І руки у крила вкладає,
І ми там з тобою щасливі.

Там вічно триваючий липень,
Ніхто не біжить там нікуди,
І струшують мед у ніч липи,
Немає ні зла, ні облуди.

Там можна від щастя ридати
І босим ходити по росах,
Руками рибини збирати,
Ромашки вплітати у коси.

Маріє, а світ шаленіє...

***
І знову глупа ніч вливається в вікно,
І знову вітер плаче і ридають круки,
А я сама давно-давно-давно,
І лопотять на вітрі крила-руки…

І хочеться злетіти понад дах,
Полинути до зірки навпрошки,
Та в грудях, щось пекуче, наче страх,
І хтось пита: « А ти помила вже ложки?

А їсти наварила вже на ранок?
Чи попрасовані шкарпетки, сорочки?
І хто дозволив мріять про світанок,
Коли вставати рано до дочки?»

А так хотілось б трохи політать,
Дістать із антресоль потерті крила,
Кричать, стогнати, плакать і… літать!,
Літать, щоб впасти вже було несила.

Допиваю залишки настрою
Вчорашнього
Ніч розстелена пастками
трикрапками
Наливаю ще келих
невтомності
Допиваю сей стан
нелюбовності
І чаклую цей світ
в різнобарвності
ну а світ -
чорний кіт
чорностайності

Посіріла зажурена хата,
На подвір'ї хазяїн бур'ян.
І як тінь від забутого свята
На кілочку паркана стакан.

Дні і ночі проходять у смутку.
Дух у хаті таємний живе.
Він байдужий до втрати й прибутку,
Тихим сумом по стінах пливе.

Фотокарточки під рушниками
Порожнечу журби стережуть.
Прірва тиші тут днями й ночами
Наче каже: минуле забудь…

Чи є сила, щоб морок здолати,
Знищить, стерти, спалити дотла.
Щоб хатина змогла засіяти,
Зацвісти, як раніше цвіла.

А навколо все стало радіти,
Всюди жарти веселі та сміх…
Дивину таку створюють діти,
І її вистачає на всіх!

Випадково зустрівшись
Ризикуєш загубитись
Знайшовши щось, але напившись
Напевно, щоби знову залишитись
Й лягти у ліжко
Щоб не підійматись
І щоб забути і ніколи не згадати
Болить й нехай!
Побачиш прірву в неї і стрибай!
Живучи в темряві ти не пізнаєш світло
І не впадеш у руки вітру
Читай в моїй свідомості:
Чекатиму тебе я вічність
Та сили вистачає лиш на мить
Природжена чеснота войовничість
Набута кривда довго не болить

Проміння, сонях і осоння
І зайчик сонячний в долонях,
І вітер бавиться у косах,
Купаю ноги босі в росах.

Нарешті літо. Відпочинок.
Бреду по лісі я дитинно,
Чумацьким шляхом неозорим
Туди, де синь.
Туди, де гори.