Закохайся у жовтень...

Триватиме опір зимі –
Неминучій, небажаній, що наступає з-за обрію.
І шипіння-пророцтва подібних до зміїв ЗМІ,
Й божевільне метання між храмами й пунктами обміну.

Це – давно. Це – з дитинства: вагання, розмитість мети.
Все б одразу: і мати доляри, і бути спасенним.
І продовжити ніч
натщесерце пригубленим сексом,
І загублений Всесвіт
очима в очах віднайти...

Та, здобувши нарешті жадане
земне і небесне
І уже не лякаючись гріхо-
та гривнепадіння,
Ти промовиш слова,
що в душі твоїй винищать безлад:
“Я люблю тебе, осене. Всю –
від різдва до успіння...”

У Львові дощ? О, це не диво...
Він тут володар і слуга -
Почне указ з речетативу
і бухне ляпсусом з відра.

У Львові дощ? До нього звикли.
Тут менше левів, більше сльот.
Ті перші - зранку беруть мітли,
а другі - у сезоні мод...

У Львові дощ? Це ще не Лондон.
Тут розмах брали на Париж.
Він знався з Рюриковим родом,
а зараз плачеться за гріш.

У Львові дощ? Це не подія.
Тут обезводнений Нептун,
немов новітній Гамалія,
рятує душу громом лун.

Скоріше, скоріше б вже сніг!
Все стане, немов на Початку.
І навіть високий поріг
завіє містерія гладко...

Скоріше, скоріше б вже сніг!
Мій попіл відбілиться в ньому.
І слід з плащениці доріг
поверне до себе, додому.

Скоріше, скоріше б вже сніг!
Щось вічне із запахом хвої
проникне флоярою в сміх,
зрікаючись пустки глухої.

Цілющі трави з майською росою
я докладу у в'язанку суцвіть.
І під покуття разом із вербою
запахне світом, що в росі стоїть.

Спориш і рута, м'ята незім'ята,
ромашка біла, золотий буркун!
Краплина зілля, зовсім небагато,
а час попустить наднапругу струн.

Мені б упасти в купелі розмаю!
Мені пропасти б хмаркою пилку!
Якщо я справді потім воскресаю,
то звідкіля в клепсидрі схлип піску?

за добу наскільки життя знищую
рахувати хвилини відкуплюся годинами
собі здаюся живою мішенню
між сном та божевіллям полює людина
свідомість забавка заможний уявою
під заставу відпустять гріхи
вдивляюсь у дзеркало спотворений славою
я на прицілі
сон у шприці

На очах твоїх березнем п’яним
позбуваюся розсуду горя,
я люблю тебе вітром весняним,
я люблю тебе хвилею моря.

Збожеволів під латами криги,
витік розумом до потепління.
Полюбив тебе небом відлиги,
полюбив тебе сяйвом проміння.

Посвіжів, запалав-загорівся
найбезглуздішими речами.
Закохався, чи то залюбився -
не вернути минулої тями.

А куди повертати? у зиму?
у пору, що на тяму і ловить?
Я люблю в тобі погляду риму.
Я люблю в тобі подиху сповідь.

Це надовго? – надовго, напевно -
доки сила в обіймах тримати.
Я люблю. Так люблю, що не сумно
по краплині тебе відпускати.

2005

Котру добу, невтомні та нахабні,
Дебеле скло довбли до болю краплі –
І нікому було сказати „Стоп!”

Земля уже була зразково чиста,
А дощ усе ніяк не міг скінчитись,
Перетворившись майже на Потоп...

Сусіди п’яні грюкали дверима...
На інший потяг – що іде до Рима –
Я проміняв би потяг свій до рим.
А краще так: читаючи молитву,
Ковчег до Арарату притулити,
Забувши про солодкий отчий дим –
І там, у горах, де до Бога ближче
І де слова доречні лиш окличні,
Втопити у меду недавній сум,
І влитись у якусь місцеву паству,
І просто впасти ув обійми Спасу,
Заглибившись обличчям у росу...

Це тільки мрія, майже божевільна:
Усе життя – Прощенною Неділею.
Примирення, життя моє подовж!..

А з хмари, як з роззявленої пащі,
На сиві храми на руїнах капищ
Стікає остогидлий сірий дощ...

Що ти скажеш мені
після цього ковтка “Амаретто”?
Будеш голосно лаятись,
може, мовчатимеш глухо?
Мокрий сніг прилипа
до всієї, здається, планети,
А можливо, й до інших планет –
я прогнозу не слухав.

Ця відсутність наснаги
твоїми зумовлена снами.
І така перевтома
при тому, що зроблено мало...
Ну гаразд, я не буду –
я пляшку сховаю у “Снайґе”,
Заспіваю про маки.
Але...Чи почуєш ти, Мавко?

О, малинові губи,
о, довгі Мальвінині вії!
І задумливі очі,
що дивляться в напрямку щастя...
На мої алегорії
в тебе уже алергія,
Але Ґія
заходить до тебе занадто вже часто.

В тебе серце роздерте на дроби,
мій втомлений ангеле,
Ти одна – у числівниках.
Ми – унизу, під п’ятою.
І якщо я колись
завітаю до тебе з Євангелієм –
Ти запросиш і тих,
що приходять з Кораном чи Торою.

Тільки спільний знаменник
для мене задушно тісний.
Хай воюють...
Чекатиму на протилежному березі.
Хочу бути єдиним.
У іншої жінки – весни.
І, сполохавши ніч,
загублюсь у холодному березні.

…жалібно плаче
на душі
самотня скрипка
моїх віршів…
…сохне скрипка
віршів моїх.
Боляче їй,
боляче струнам,
бо не беру скрипку до рук,
не граю нових,
не вигадую чудернацьких
мелодій.

У твого забутого імені присмак іржі.
Ковтай – не ковтай, а воно залишається в роті.
Як перші – ще білі – сніги пообсядуть на дроті,
Покинь своє ймення. Візьми те, що дали чужі.

Ти й так не озвешся на тиху мелодію звуків,
Ти й так не згадаєш, як слово плететься із літер.
Забуте імення ковзне понад вухом, як вітер.
Забуте імення, покинуте тільки на круків.

А все-таки, в крові ще ллється півзгадка іржі.
Покинуті, зраджені ймена зависли над нами.
Залізна броня ярликів – що нам зроблять ножі?
Та будем катовані пам`ятю. Не іменами.

Теплий вечір наступає,
Червоніє неба край,
Сонце втомлене ховає
Золочений коровай.

У садочку білим цвітом
Вишня пишно розцвіла.
Ти мене приворожила,
За собою повела.

Повела туди де хвилі
У високий берег бють
І хмаринки білі-білі
Білим лебедем пливуть.

Луг зелений розстелився
Аж за небо небокрай
І за луг той закотився
Золочений коровай.

Веду подвійне життя
Вимагаю подвійної плати
Навіть в їдальні
замовляю дві порції салату.
Маю два ока
Бо веду подвійне життя
Дві жінки маю, одна невисока
Друга також, маю два ім’я.
Пам'ять подвоюється
Забуваю ким бував вчора
Живу серед пекельного літа
Почуваю себе вдвічі хворим
Коли Бог сподобить захворіти.
Пам’ятаю простір
Що жорстоко був розділений надвоє
Отже творю дві молитви Богу і його гостю
Прошу дай пережити цей липень.
Вустами торкаюсь гарячого тіла
Втрачаю розум від твого волосся .
Господи, я не боюсь смерті
Але нехай швидше буде серпень

Січень, лютий минає
На жовтому стільці верхи
Я - Салават Юлаєв
З шаблею проти смерті...

зима
я облизую сухі губи
скронею до скла
твої вицвілі очі мене згублять

Л. Захер-Мазох

Пам’ятаєш ми удвох читали книжку
Я купив її на розпродажу в Рівному
Ім’я автора звучало досить дивно
Що зумовило мабуть різдвяну знижку

Кілька вирваних з контексту речень
Як торнадо зруйнували ліжко
Я кладу хутро тобі на плечі
В той далекий незабутній вечір.

Вологі душі миються у душі.
Їх тіні тьмяно сяють у темряві.
Передчуття маніакальних зрушень
Ввижаються розбурханій уяві.

Тривога відчувається у трубах.
І проникає в потайні місця.
У білому тумані, караван верблюдів
Везе наповнені отрутою серця.

Тяжкі хвилини у житті –
Випробування долі,
Якщо вже випало нести,
Неси тягар поволі.

Хоч буде цей тягар важкий,
Та cкинути негоже,
У ті хвилини нелегкі
Хтось з друзів допоможе.

Дарує друзів нам життя,
Які в важкі хвилини
З обійм холодних небуття
Нас вирвуть, вирвуть нині.

Врятують наші душі нам,
Всміхнуться – будем жити!
Дай Боже, друзі, долі вам
Найкращої у світі!

Ще чути протяжні плачі
покиданих на землю хуртовин.
Ще хочеться до вуст печі,
та тулиш ноги на малий камін.

Ще мрії рвуть під кригами траву,
живуть на хмарочосі стріх.
Зліпити бабу снігову?
Та я доросла… То спокуса - сніг.

Ти мій
В тенетах любові блукаю,
Чогось неземного шукаю,
На щось таки сподіваюсь,
Можливо, тебе я кохаю?
Ти мій
Душа у пориві кричала,
Від цього бажання згоряла.
Очима у даль проводжала,
А устами мовчала, мовчала…
Ти мій
Так хочу тебе я відчути,
А може і так позабути?
А може в обіймах проснутись…
А краще усе це замкнути.
Ти мій
В усмішку я сльози сховаю,
Від радості цієї страждаю.
З тобою й про тебе уже забуваю.
Та чи відкритись – не знаю, не знаю…

Після смерті буде все…
І Плутарх, і Гай Светоній,
Навіть сонце на долоні,
Благородний лавр на скроні
Нам одягне гордий Рим.

Після смерті буде все -
Будуть почесті і квіти,
Буде слава на півсвіту...
Тріумфаторів заритих
Найсильніше любить Рим!!!

Це місто давнє, наче світ.
Це місто дивиться у Вічність.
Воно притягує мене,
воно лякає водночáс.

Неначе сльози, з чорних віт
на землю скрапує магічність.
Повітря біле, аж скляне,
переливається у час.

Ніхто ніколи не питав,
про що мовчать високі стіни
і чи збережені ключі
від тих старих похмурих брам?

...А вітер небом калатав,
де так високо і нетлінно
горіли зорі-втікачі
і світло сипали на храм.

2 січ.“03

Що лишається королеві? Крихта гордості – скалка льоду.
І спокійні – як смерть – покої. І крихка – як крижина – тиша.
Заблукалі вітри обіцяють назавтра погоду.
Ні, напевне, обдурять, як та, що людського роду,
Та, що вкрала у мене єдине - і наймиліше.

Ну, хіба би не був він щасливий моєю зимою?
Я хіба не біліша від снігу щонайбілішого?
Мій він, чуєш? Він – мій. Він найперше украдений мною.
Він же сам захотів, він же сам!.. Не тебе – більшого.

Він же сам вибирав свою вічність, він вибрав сам!
Що ти знаєш про вічність чи вибір, дитино Єви?
Не розказуй мені – я не вірю людським казкам.
Ти йому розкажи і правдивим своїм небесам,
Як судила обох - на догоду своїм зразкам.
І як вкрала кохання у Білої Королеви.

Я вірю в янголів.
Комусь це так незвично!
Я вірю в янголів,
А в моді все "готичне" -
Червоно-чорне під похмурим небом...
Я вірю в янголів
І в тебе, і у тебе!

Це наснилося, можливо,
чи привиділось мені,
чи насправді сталось диво
при досвітньому вікні.

Що це діється зі мною?
Хоч немає вороття, -
бачу: стежкою земною
тато йде із небуття.

Тато йде сорокалітній,
і гойдаються поля.
Линуть гуси перелітні,
обертається земля.

Ронять гуси з високості
сизе пір’я на луги.
Видно мамі сивокосій
недосяжні береги.

Пам’ятає небагато
ця стежина з давнини...
Тату, осьде наша хата!
Ти її не промини.

Розвидняється між нами.
Ходять кола по воді.
І в задумі каже мама:
«Ви обидва молоді...»

Мама карточку торкає
і на мене позира.
І чоло моє черкає
тінь гусиного пера.

Це наснилося, можливо,
чи привиділось мені,
чи насправді сталось диво:
тато йде в далечині...

Там, за рівниною голою,
кров’ю світанок набряк.
Бачу: охоплений полум'ям
крутиться в полі вітряк.

Вітром високим роздмухане,
полум’я крила жере.
Над світовими розрухами
гасне видіння старе.

Інші сповідує виміри
час молодий і прудкий.
Перевелися і вимерли
в наших степах вітряки.

Літо смагляве полинуло.
Де його вже доженеш?..
Чахне від чаду полинного
вік переораних меж.

Не колосками, не борошном –
попелом вітер пропах.
Тужно, безхлібно і порожньо
у придніпровських степах.

Мертва рілля не скородиться,
сохне осот на токах.
І на чоло хлібородиці
падає тінь вітряка.

Сьогоднішнього дня чекав я так
Як астрологи чекають з неба знак
Від друзів наших галактичних
Та відкриття секретів їх незвичних

Уявляв його я весь свій час
В ночі з тобою говорив про нас
І в голові повис такий процес
Від нього чуть не став я mindless

Хотів реєстр почисти я свій
Але не вийшло стерти мрій
Я втратив апетит до їжі та життя
Думки мої були одне ниття

Мені все якось стало не цікаво
Нічого радості мені не дарувало
Я навіть кинув пити ненадовго
Ефект ніякий а похмілля ні до чого

Проблему в форумі я описав
Шоб хтось мені пораду дав
Можливо в них жорстока голова
Почув від них страшні слова

Які для мене було важко прочитати
«Буха була і їй просто наплювати».
Здавалось, їх мені із рупора кричали
Думати про тебе мені забороняли.

Я не послухав, бо можливо все не так
І дивувався як у наших друзів все ніштяк
Вони мабуть й за місяць не згадають
На сентименти час вони не гають

Від себе я такого стану не чекав
Але ні секунду ні про що не шкодував
В пам’яті лишилось все як гарний сон
Поїзд пішов і мені лишив пустий перон

Мені вже краще - мене варення вилікувало
Але не то що в баці від літа пролежало
В свій день варення я на крилах знов літав
Мене весь світ з варенням привітав

В кімнаті з вікнами у завтра
Підлога встелена листами,
Скупими, наче телеграми.
По граму драми. З нами правда.
Дає і б‘є моє сум‘яття
В кімнаті з стелею у північ
Півночі граємось у Грінвіч,
А ніч дарує лиш прокляття.
В кімнаті з поглядом у себе,
Тебе нема - дарма всі рими,
І Грім гримує небо
Ніби. Німбом...
Обом.

Я розбещений твоїми жертвами
Повністю тобою заперечений
Від твойого тіла відсторонений
Безліч раз тобою заборонений
Довгими жіночими декретами
Стомлений безглуздими секретами
Візами, капризами і кризами
Але назавжди тобою визнаний?...

По пошті вислали слона
У банці очі, вуха у конверті
Я хочу щоб була сама
Ти біля мене перед смертю

Мої думки втрачають лад
Я чую скоро буде срака
Я помираю в листопад
Запалений як факел

Мені мабуть не повезло
Дорогу снігом замело
Зів’яв солодкий виноград
В руках лише маркіз де Сад
Я помираю як на зло…

Давно не спиться лісорубу
Він ліс рубає день і ніч
Хоч жінка вже зове на піч
Він все спішить врубати дуба
Він виходець із січня
Але ж життя не вічне?

Кожен день що не збирають
Сіячі свого врожаю
Лиш марнується на зле
Лиш тупиться гострий серп

Так життя без смерті втрата
Без любові ніч не варта
Без туги кохання прісне
Хто без солі буде їсти?

Німіє слово закону,
Не бачить нічого й не чує,
На очі спустили корону –
Пов’язка вже їм не пасує.

Де правду, де правду шукати,
В якій високій будові,
В суди європейські писати
Не всі українці готові.

Немає адреси та часу
Та й євро кудись закотились,
Упали на пишну терасу,
Чи в євробасейні втопились?

Вдосвіта
впало росами
сяйвом
у травах зосталось
і насвітанку
пуп'янком
вранішнім зав'язалось -

моє кохання...

Ніжно
над плесом
озера
вибухнуло
багаттям
срібними пелюсточками
вузликами латаття -

твоє кохання...

І у вишневих
сутінках
листям
рудого
клену
долею
заплелося
у запашні
гобелени -

наше кохання...

Солнце — одно, а шагает по всем городам.
Солнце — мое. Я его никому не отдам.

Ни на час, ни на луч, ни на взгляд.— Никому. Никогда!
Пусть погибают в бессменной ночи города!

В руки возьму!— Чтоб не смело вертеться в кругу!
Пусть себе руки, и губы, и сердце сожгу!

В вечную ночь пропадет,— погонюсь по следам...
Солнце мое! Я тебя никому не отдам!

Март 1919

Не цілуй холодне скло,
Не ховай обличчя в долоні,
Все мине - що учора було,
Заберуть в далину білі коні.

Зафарбує вітер сліди -
Фарби білої в нього досить.
Ти за ним босоніж не йди -
Ноги снігом тобі заросить.

Не даруй оченятам кришталь;
Очі скла не люблять - бється.
Зкинь із плеч холодну шаль -
Все одно на морозі рветься.

Подаруй діаманти снігам -
Вони їм значно більше личать.
Не для тебе цей срібний крам -
Тебе інші дороги кличуть.

Поцілуй у вуста свій біль
І не стримуй гарячі сльози:
Це остання твоя заметіль,
Це останні твої морози.

Красною кистью
Рябина зажглась.
Падали листья.
Я родилась.

Спорили сотни
Колоколов.
День был субботний:
Иоанн Богослов.

Мне и доныне
Хочется грызть
Жаркой рябины
Горькую кисть.

16 августа 1916

Ваша вишневосте, пані ранкова,
Ружорожевисте сяйво навколо,
Промені-коси розкішно грайливі,
Квіти в волоссі співають щасливі,
День провіщають солодкі цілунки,
Вранішнім чаєм упоєні луки,
Щебет цілунків і щебет пташиний,
Сміху відлуння у росах бурштинить,
Вітер накине пелюстки на плечі,
Вгорнеться спина під крила лелечі,
Ранок виблискує в кожній травинці,
Ранок випестують птиці.

Збираю по складках згадку
Аби Твій голос почути.
Той голос: гойдає кладку
Між мріяти та забути.

Той голос: хрипить і кличе,
Здирає всю неміч крику;
Збиває думки у віче,
А потім вже з пантелику.

То в попіл, то до морозу...
То з леду... і знов до жару.
Встеляє віршами прозу,
Не Божу віщує Кару.

Готує на позір подив,
Засмічена сміхом, щирість.
Полого... Відходять води.
По сладці проходить вирій...

29 Січня 2007

Залпом випити кохання
Й краплі не залишить на потому,
Охмеліть палким бажанням,
Розчинитись до росинки в ньому.

Всмак насититись коханням,
Лиш єдиний раз… один-єдиний…
Знаю, що прийде страждання –
Плач навік облише лебединий…

Сьогодні можу йти, але іду не так
Стою я в черзі на кінець життя
Сонце в очі - як побачити маяк?
Стануть явні власні відчуття!

Одяг ховає могилу в мені
Овечка у лісі тікає від світла
Осколок лікує поранене серце
Очима я бачу нас всіх у вісні

Не можна йти й не треба бігти
Нізвідки вибух там де голова
Навіть не думав як мене зробити
Найгірша інформація це ці слова

Не промовляй, не промовляй
Ти слова "ні" тебе благаю,
Жорстоким словом не вбивай
Лише за те, що я кохаю.

Своє життя даю тобі,
Бери його, але благаю,
Раби ти з мене не роби
Лише за те, що я кохаю.

                           Сергею
Вы, чьи широкие шинели
Напоминали паруса,
Чьи шпоры весело звенели
И голоса,

И чьи глаза, как бриллианты,
На сердце оставляли след, -
Очаровательные франты
Минувших лет!

Одним ожесточеньем воли
Вы брали сердце и скалу, -
Цари на каждом бранном поле
И на балу.

Вас охраняла длань Господня
И сердце матери, - вчера
Малютки-мальчики, сегодня -
Офицера!

Вам все вершины были малы
И мягок самый черствый хлеб,
О, молодые генералы
Своих судеб!

- - -

Ах, на гравюре полустертой,
В один великолепный миг,
Я видела, Тучков-четвертый,
Ваш нежный лик.

И вашу хрупкую фигуру,
И золотые ордена...
И я, поцеловав гравюру,
Не знала сна...

О, как, мне кажется, могли вы
Рукою, полною перстней,
И кудри дев ласкать - и гривы
Своих коней.

В одной невероятной скачке
Вы прожили свой яркий век...
И ваши кудри, ваши бачки
Засыпал снег.

Три сотни побеждало - трое!
Лишь мертвый не вставал с земли.
Вы были дети и герои,
Вы все могли!

Что так же трогательно-юно
Как ваша бешенная рать?
Вас злотокудрая фортуна
Вела, как мать.

Вы побеждали и любили
Любовь и сабли острие -
И медленно переходили
В небытие.

26 декабря 1913

Моим стихам, написанным так рано,
Что и не знала я, что я - поэт,
Сорвавшимся, как брызги из фонтана,
Как искры из ракет,
Ворвавшимся, как маленькие черти,
В святилище, где сон и фимиам,
Моим стихам о юности и смерти
- Нечитанным стихам! -
Разбросанным в пыли по магазинам
(Где их никто не брал и не берет!),
Моим стихам, как драгоценным винам,
Настанет свой черед.

Май 1913

Точили ножі
Жінки і мужі,
Ховали корів по підвалах.
Роз’ятреним ґрунтом лежала
Країна ота, чекала покою.
Та сунули орди рікою.

Лоби у найтящім гріху,
В багні копирсаються коні.
Змирився лиш в долю лиху
Ще теплий мертвець на ослоні.
Отой, що без рідних, коханої й дому.
Отой, що пропав у безслав’ї одному,
Як в хаті горілій тривожились діти.
Їх душі точніш, що не сміли горіти.

Багрянить мак у літнім полі,
І колисанкою ті зорі
Вгорнув у сон блакито-тихий:
«Ой люлі-люлі, спіть, бо лихо,
Ой люлі-люлі, спіть маленькі,
Ми чим багаті й тим раденькі,
Росу із маків вам в намисто…»
На вишиванці хрест повиснув.

Ім’я згубилось у думках
Немає більше трепетних зізнань…
Та їх не було, тільки сон,
Який так просто не забути
Хоч хочеться знову у небутті втонути
І не прощатись у думках
І не ховати по кутках
Своїх не здійснених бажань
Та час вертатись до реалій
До простих свіцьких баталій
До катастроф , людської смерті
Чужих думок і старих віршів.
Та хочеться ім’я згадати
Не можна ж просто забувати
Цю мить, забуту на путі
Цю радість, болем обійняту.
Та ти забув і не згадаєш
Навіть поглядом не знайдеш
Моєї тіні між роками
І все, ти не шукаєш це кохання
Тобі не треба цих обіймів
Тобі не треба ніжних слів
І тих невинних поцілунків
І шквалу наших почуттів.
Та як забути всі зізнання
І рану ятрить це бажання
Знов опинитись у твоїх руках
Але існує ще цей страх.
І вже стою на роздоріжжі
І не оглядаюся назад
Та акорди старої пісні
Так кличуть знову повернутись
І все забути
І знов забутись…

Молився спогад у кутку,
Звивалась думка, мов змія,
Мов фігуристка на катку.
Молився спогад мій – не я.

Його забрав з собою час,
Повіз в засніжені поля.
Як пес, вернувся знов до нас,
Молився, плакав... Він – не я.

Я, загартована в боях,
Підкована стражденним болем,
Давно не плачу, лиш у снах.
А ця сльоза - щось в оці коле...

Ніхто не винен… Може винен?!
Що ми не разом вже давно…
Та з пам'яті чомусь не сплине,
Давно пройшло – п’янке вино…

Напевно сніг, що надлітає,
Тебе далекого згадав.
Щось запекло, щось там співає
Про те, як ти колись кохав.

Ніхто не винен… Може винен?!
Але так краще – певна річ.
І десь минула пісня лине,
Вертає в нашу першу ніч…

...А я чекаю на маленьке чудо…
І зціпив зуби, і молюсь за те,
Щоб доля нас звела. Та чи не буде,
Як то раніше – знову розведе?..

Coming through the rye, poor body,
Coming through the rye,
She draiglet a’ her petticoatie,
Coming through the rye.

Jenny’s a’ wat, poor body,
Jenny’s seldom dry;
She draiglet a’ her petticoatie,
Coming through the rye.

Gin a body meet a body
Coming through the rye;
Gin a body kiss a body –
Need a body cry?

Gin a body meet a body
Coming through the glen,
Gin a body kiss a body –
Need the world ken?

Jenny’s a’ wat, poor body;
Jenny’s seldom dry;
She draiglet a’ her petticoatie,
Coming through the rye.

На Івана Косиченого, на Івана Лопошника,
Я замаїла хату полином та рум’янком.

Моє віно зурочене, не для того складане,
Щоб пролежати грудою серед непотребу.

Перекладу сороченьки, полотно домоткане
Тютюнцем сушеним та пахучими травами.

Бо на другий день весіллячка,
Я ся вдягну білєнку –
Чисту, як моя душенька,
Білу, як мої помисли.

Виллю в горнєтко молоко тепле,
Засиплю глегу, колотівкою виб’ю:
Сирні мої коники,
Чи ж бо ви забулися?
Летіть з бербеничками,
Дзвоніть про весілля!