мені наснився носоріг
він грав на скрипці в білім парку
самотньо лазив, пив із банки
і тупотняво в небо біг
зелений, наче крокодил...
самотньо йшли по парку люди
і грали кульками на блюді
і золото кидали вслід
а носоріг мене спинив
дивився в очі чорно-білі
і його ріг, мов ночі зілля,
мене із ноти сотворив.

куди втікає день
від світлого причастя
і байдуже іде
самотній апельсин
ховає знак біди
лукавий гість
на щастя
і хай собі іде
не треба
мій полин
зів’ялий
догоряє
і небо сипле фарби
на золоте волосся
а ти ідеш у світ
самотню блимнув трактор
по коліях бездолля
ідеш на світ, мурашко
і бачиш краплю дня
то дощ дощив дощисто
чекаючи на тебе
він купував букети
бузку
і ще жоржин
і ти мене цілуєш
мов мак серпанок неба
у світі тільки двоє
це ти і твій букет

ти мене не помітиш
на шпаркому асфальті.
буде сонце сквозити
крізь смішне одіяло
ти не бачиш на листі
золотистих оскомин
і не чуєш, як в небі
пролетів едельвейс.
він шукає у лісі
але пошук спиняє
гуркіт світу і пішки
ми ходили в воді
але хтось вже не може
роз’єднати на двоє
і лишається чути
як курличе тюльпан.
ти не чуєш бо
я
хворобливий і смішний
вибігаю на небо
а трамваю нема
ти мене поцілуєш
і прокинеться чайка
наш малюнок —
це ребус,
але
він
тільки
наш

Ви зрадили мене печальними очима.
Я Вас не знав. Я Вас тоді любив чи ні?...
Я Вас люблю. Клену. Я сам тому причина,
Я сам любив… Коли Ви зрадили мені…

Тоді… я знаю. Обіймав Вас не до речі
Кололо серце з ночі – на любов чи сніг…
Я Вас зову. Простіть. У цей святковий вечір
Я думаю…Коли ж… Ви зрадили мені?..

Так буває, коли
На конверт не наклеєна марка -
Підсвідомих вагань роз'їдає одвічна іржа...
Nota Bene для Вас:
А читали Ви, пані, Ремарка,
Де про нашу любов і
І прогулянки лезом ножа?

Ви не знали того,
Ви ніколи нічого не знали -
Ні думок, ні проблем,
Від яких не заснеш уночі,
Просто так, мимохідь,
Ви до себе мене прикували,
Почепили замок
І закинули в море ключі.

Ви вдавали себе...
Сподіваюсь, хоч трохи для мене...
Ви писали себе -
Я для Вас і струна, і мольберт...
Nota Bene для Вас:
А читали Ви, пані, Верлена?
Там про нашу любов,
Але я вже заклеїв конверт...

в передчутті театру сьогодні вийду
з темного під"їзду у літню ніч
і залеліє пахощами кущ бузини:
квіти білі малі,
соромливо
аромати
розгублюють.
я вип"ю прохолоду місячного сяйва
і очима завоюю світ зірок і неба,
похапцем поцілую вечірнє повітря:
свіжі атоми якого
поглинули
білоцвіття
мрійливість.
а потім опущусь у вишневий партер
і оглянусь, чи не має де милого
хлопчика,
на якого крадькома кидатиму
погляди...

Прохала тебе:
Візьми мою волю
У свої долоні
І не відпускай.
Благала тебе:
Знівеч мою долю,
Залишися зі мною
І запам"ятай.

Що любов вкриває,
Наче крига сніжна,
Що любов буває,
Наче квітка ніжна.
І здійсняться усі
Наші бажання,
Поки у серці
Палає кохання.

Питала себе:
Чому я не можу
Здолати огорожу
І швидко втекти.
Карала себе:
Я так його хочу
Всім серцем дівочим,
А він мене – ні.

Бо любов вкриває,
Наче крига сніжна,
Бо любов буває,
Наче квітка ніжна.
І здійсняться усі
Наші бажання,
Поки у серці
Палає кохання.

Відкриєш очі і згадаєш,
Якими пристрасними були почуття,
Відкриєш очі і відчуєш
Ласкавий поштовх нового життя.

Не зможеш серце зупинити,
Яке стучить у два удари,
Не зможеш думку відхилити,
Яка лякає, мов примара.

Чому? За що? Хіба я винна,
Що божевільно так любила,
І не жалію, що зробила,
Теплом своїм вночі зігріла.

Блукає погляд, щось шукає,
Але самотня ти в кімнаті,
І в серці назавжди вмирає
Любов, яку не дасть своїй дитині мати…

1
В часі числа. В дев'ятім дооколлі.
В суціллі скорби. У щоранні ран.
Летить мій янгол до офіри болю
У безвідлуння строф. До дум-парафіян.
2
Щодев'ять днів стікає в умирання
Соборне слово голосом числа.
Щодев'ять дум у чорнім німуванні
Невидюще видніють край стола.
З
Зірвався нерв між жорна безголосі.
Жертовна жовч висмоктує єство.
Німіє зір із пухирями в оці.
Бо Слово в кровожилля затекло.
4
Стоять хрести. Розп'ято сумовиння.
В часі числа. Господній храм.
Лежить мій янгол в білій домовині.
Лежить строфа. Мій зубожілий крам.
5
Цей прах. Моє дев'яте надмогилля.
І щіпка солі на узвишші дум.
Безроддя чисел сивим черепинням
Віншує терням музу несвяту.
6
0 музо... Згарище і попелище.
Глаголице... О СЛОВЕ Іоанн...
Скипає Дух з-поміж святих очищень
І закипає в білу філігрань.
7
В золотослов. У Боже злотослів'я.
У срібен дзвін. У безтілесний хрест.
Та вже Сізіф із камінним свавіллям
Чатує музу... Мій осиротілий перст...
11.12.89 м. Харків

Твій голос в мені не зітерся і досі,
Ця тиша Твоя тогосвіттям стоїть.
У цім голоснім, голоснім безголоссі
Ми мальви посіяли — блюзом на тлі...
Ми мальви посіяли. Всіялись плями
На жменях, на долі, на всіх пухирцях.
Посіялась пісня із блюзом краями,
І мальви мої пожовтіли з лиця.
Останнії думи. Отямся, любове.
Не йди мені з серця. Не йди із очей.
Твій голос іще не зітерся до крови,
А серце сирітно жевріє іще...
А серце. А серце... Посіяно думи.
Посіяно квітку любови комусь.
Надмухують мальви печальні парфуми.
Печальні тривоги. На жовтий твій блуз...

Я п'ю, кохана, за любовну думу.
Ця чара у руці, немов червоний квіт.
Кохана, снись тим досвіточком суму,
За Тебе п'ю. На многа літ... На многа літ...
Любове, спи. Ти рученьки ісклала
На приспаній моїй спечаленій щоці.
Кохання п'яне. Владить я не ладен...
Любове, спи. Свіча згоріла при свічі...

«...і не сплаче за мною ніхто
і не стужить си, і забудуть мене,
заспокоють си...»
Г Хоткевич. «ГІРСЬКІ АКВАРЕЛІ»

гомін серця
і гомін пшениці
оживляє стебла
Степу Слобожанського

омелодійнений струмок
при битій дорозі
пахне ВОДОХРЕСТЯМ
на німій партитурі
Бояновою журбою
КОБЗАРСЬКОЇ НОСТАЛЬГІЇ
спочиньмо опечалені
годиною останньою
в обірваній репризі
Березовського
у найсумнішій репризі
первісного канту
і у темниці Веделя
умиротворімо
репризу
ВОЗНЕСІННЯ
і воздається
і цвістимуть маки
НА СТРУНАХ ЙОГО
і струни лірницькі
як святий окраєць хлібини
являє нам
ДРУГЕ ПРИШЕСТЯ
раба Божого

Гната Хоткевича
І СЛОВО ЙОГО
НАГІРНЕ
ОСТАННЄ
на невольничих пергаментах
заволає
нині
з попелу
рясними звуками
ясними зорями
ВІРИ І БУТТЯ
нашого стражденного

Місто причиннеє, брама красная
Криничко семінарська
З питвом виноградним...
Первісте євангельська в Покрови
Оздобі пре хвальній

Пребудь на многія літа

Доле колегійна святописемна
Мудросте зміїна з вінцями
І благословенням Варсави...
В слові благовіщенським
Совісте благочестива

Пребудь на многія літа

Дух возвеличити з бурсацької нагірні
Тайною всеношною
Голосом хвали
І Преображенням саду божественного

На многія літа

Многія літа

Медовим рястом пахне липа пізня,
Хмільне хитання пахне із Левад.
Цвіте пташина колискова пісня,
Немов вишневий материнський сад.

Цвітуть купальські срібні зорелюби
Їм сняться сни, як сни Сковороди...
А лісопарк світаннячко голубить,
Щоб прилетіли втіхи голуби.
А цвітень цвіт літніє парками,
Мов ніч прощань, мов ніч купайлова...
Любове, Ладонько, — мій Харкове,
Волошку музики віддай мені...

Віддай мені...
Зіграй мені...

Росохаче. Яслиночко. Яскине.
Чортківщино. Намистино калин.
Гніздеченько і пісне лебедина,
Моя ти доле з вузликом золи...
Тобі хто я... Сівач, поет чи лірник...
Чи блудний син з пожитками гріхів?..
Та знай, вигното, — я твоя офіра,
Твоя звіздиця на твоїм хресті.
Росохаче. Ім'ям твоїм я мовкну.
Ні слів. Ні верб. Потоки навсібіч...
Та гупа пам'ять. Гупа, наче довбня
Прямобіж і поднинно по плечі...
……………………………………….
Поквапся, сину. Ось родинна кроква
Сумує сподом на два голоси.
Ти коню мій. О, коню кароокий,
Неси мене, додомоньку, неси...
Хай прийде день. За житнім тим узвишшям
Твоїх подивлю, земле, дітлахів...
Поклич мене, Росохаче, поклич ще,
Ліщинонько, травиченько, птахи...

(Пречистої Покрови)
І терном святим, і осіннім сутінням,
У тім безіменні і в тім сповитті...
Виспівую, мамо, цим Словом сумління
Жалю Благовіст лантушком самоти.
Виспівую Слово на зморене серце,
На суще тривання, творяще зорю
Земної офіри — стернавленим скерцо...
Життя чорнополлям щоденним вторю.
І де перевал?.. Мамо, світ у отруті,
І пісня зніміла в чаду і золі...
А півники сині висмоктують трутні,
Лиш барви купавини ще золоті.
Купавини, мамо, святі й непорушні,
Цвітуть поміж нас на опахчення нам.
І хай їхнє віно, хай плеса довкружжям
На Ваш Хризоліт нащастять щедрувань.
Хай кожна зоря і русалка, й рослина
Тріпочуть вітрильцем летюче життя.
А дари осінні із персня калини
Прийміть цих цимбалів чуття-почуття.
В озвученім Слові, моєму, матусю,
В терцині терпцю і нестерпного терпцю.
У цей пізньоцвіт я до Вас озовуся,
Озвуся на вість, осяянную серцем.
І терном святим, і осіннім сутінням
У тім безіменні і в тім сповитті
Простіть мені, мамо, перстінцем сумління
Пейзаж Покрови в багрецю золотім...

Ці тіні на очах. І хризантемна ржа.
Цей ранній лід. Розсіймося квітками.
А плеченько в росі. А серденькові жаль.
Листочок-листопад... Встеляє камінь.
А вустонька-вуста. А хустонькою піт...
Ці тіні на очах. І мальви, що минули.
А рученькі-любов, а рученьки — як лід.
Сережки срібляні... І думонька... І думи...
Я слухаю романс кларнетами смерек.
Горить свіча в кармінній карамелі...
Ці тіні на очах, як хризантемний хрест...
А плеченько в росі... Одне-одненьке...

Писанку писала візерунками:
Дивні птахи і тварини неземні.
Знаки, що зливалися у образи
Загадкові. Екзотичні. Називні.

Фарби перемішувала в репліки,
В вибух ніцшеанського буття.
Парадокс - моя інтерпретація,
Імпульсивний позитив життя.

Механічно позбувалась мовлення
Як пройдисвіт у країні Ніжності
Героїчно зображала втрачене в
Самовдосконаленні, в суміжності.

про мене забули, я забутий митець,
не на хвилю чи дві,
забули аж на цілу годину...
руки трусять палітру,
пензлик лінії зводить
і марнує фарби охрові,
вже не вдасться картина -
сонце впало у море,
потопилися в ньому і птиці,
хвилі притихли, вже не схожі
на бурю, чи хоч би прилив.

я - утомлений в славі, я їх герой,
а про мене забули на цілу годину,
я покину мольберт,
я покину цей хрест
і, напевне, подамся в матроси,
може, хоч тоді, я пізнаю,
що таке дійсне,
не мальоване море!..

Візьми уривки фраз чи слів. Забудь про рими.
Якесь слівце солоне домішай.
Торкнись безпрограшно того, що незбориме, -
Із сексуальним потягом пограй.
Удай, що з психікою в тебе негаразди,
Що в підсвідомість входиш, як шаман.
Встроми пір’їною філософічну фразу,
Про історичний не забудь туман.
Тепер у колі друзів прочитай
І привітання стримано приймай.
10.06.2006

частина 1

у ще один холодний ранок
вибігали залізові трамваї
і несли у собі торби, м"ячі
і газети, і сніданки,
вчорашні сварки, завтрішні мрії,
зіпсовані нерви і зуби,
невинних дівчат і розпусних
дядьків,
бабусь із минулим,
немовлят із майбутнім -
певно, відсутність чогось
із того їх єднає найбільше
докупи.

і хлопчика несли трамваї...
"трамвай за трамваєм,
а за тим трамваєм..."
хлопчика з червоною цукеркою
на дерев"яній паличці,
хлопчика з портфеликом
набитим книжками,
хлопчика з думками
про колєгів з вулиці,
хлопчика з маленьким минулим
і великим майбутнім...

Я все ищу в бессонной ночи
Глаза души, ее шаги.
И, разрывая себя в клочья,
Шепчу бесстрастное »Прости»
.Рисует снег осколком лета
Мотив осенний у весны.
Мы за пределом тела где-то…
Но все же фразы снов слышны.
Он все крадет, лишая пульса,
Желанья думать о себе.
Он властелин…Знаком он с грустью,
Оставил чувство на стекле…
Пытаюсь снова отрицать я,
Но вы соперники в огне.
Он ,как и ты, в годах блуждая,
Поближе хочет быть ко мне.
Его ладонь стекла касаясь
Ласкает вечностью дождя,
Слова как солнце улыбаюсь,
Обнимешь нежностью творца.
И есть ли разница меж вами??
Конечно, есть - лучей гроза..
Лишь для тебя ее цепями
Я приковала снег цветка.
Все быстротечно в мире этом
И может, где-то не права.
Я благодарна только свету,
Что подарил снег и тебя…

Дзвенить у струменях пожовкле літо,
Струміє, рветься у політ.
Чарує маревами світло,
Заколисати прагне світ.

І я так само, як колишня,
Вплету чар – зілля у свічках.
Твій сніг в душі моїй спин – пісня,
Хай заблукає у руках.

Палить стібком снів п’яне місто,
В обіймах шаленіє квіт.
Лиш у думках бурштин – намисті
Лілея збудить віри слід.

Стиха поскрипує сніг на долоні
Все ще мандрує у вирі морів.
Лише довкола мандрівкою дзвони
Нам сповіщають чуттєвості спів.
Все ще повернеться примхою долі
Будуть летіти сніжинки до снів.
Все ще повернеться знову і знову,
Тільки залишаться думи з полів.
Дивною стежкою сніг ліг на скроні,
Він не байдужий до моїх думок.
Лише відчую – і я у полоні
Його пестливості, вірності крок.

Жартували чортики з вогнем -
Крила янголятам обрізали.
Смаковитіше, тягучіше, ситніше
Фосфоричну блідність обгризали.

Розпалили чортики азарт -
Танці феєрично танцювали.
Вибухи - за вибухом. Рок арт
Голі панни в п*яти вибивали.

Ксерокопії замучених обличь -
Темним силам вільно піддавались.
Жартували янголи з вогнем -
Світ зомлів. Вважай дожартувались.

Акуратно краяла любов -
На сніданок.Впала турка з кавою.
З ввігнутими кутиками уст,
Ти здавалась дивно нецікавою.

Нарцисично посміхався день
Крізь шибки. І масляні калюжі
Контурно вливалися в пейзаж
З назвою гнітючою "Байдуже".

- Що зробив я із твоїм життям?
- Мінне поле. Прояв окупації.
Делікатний твій слов*янський шарм.
Божевільно-небезпечна грація.

Малесенькі будиночки
Обплетені плющем.
Графічно територія
Поділена дощем.
Цікаве спостереження:
В тюрбанах ліхтарі,
Вібрують, як конвеєри
Приблудні комарі.
Оцей роман закінчено -
Знайоме відчуття.
Як кислотою болісно
Обпалене життя.
Тепер - через Атлантику
У сорочині вишитій.
Слова ковтай несказані
В еміграційні тиші ти.

Встаючи з кімнаних м'яких частин
Роблять крок по напівкрихкому паркету
Раніше сонця що сходить
З-за будинків лікарень кіосків
Їх перша ранкова зоря спалахує
Свічею в моторі внутрішнього згорання

Продуті урбо-бризом
З відчиненого вітрового скла,
Крізь потріскане скло попереду
Бачать перший придорожній гравій
Просвітлення сірого асфальту
Посіченого/зшитого дорожньою розміткою

Вони перемовляються між собою
Так наче й на своїй латинській
Так наче прочитують мантри:
"Я нині на одинадцятому, ти -
На дев'ятому, а де той курва
Стьопа, що мав виїати двадцять по..."
Спльовують вниз та тягнуть руку до пачки

Перший сніданок - безумовно
Гільза "Прими" чи "Бонду" у крайньому разі
Дим який поглинається з ковтками
Розчинної кави в білому тонкому пластику
Придбаній на кінцеві
За гроші сховані вчора під сидіння

Поділене сегментами коло керма
Тримається ніби само, коли
Треба відраховувати здачу з двадцятки
Перемкнути передачу під час
Розмови по пошарпаному мобільнику
І голос ніби сам проказує
Дверима не гупайте - то не холодильник

Вони не пам'ятають реклами в салоні
Що майоріє яскравими прямокутниками
На синтетичній обшивці
Проте вони знають що молоток
Щоб розбити скло має знаходитись у водія
А пасажири зобов'язані
Не курити в салоні
І не їсти зернята соняшника
Так ніби інші зернята чимось ліпші

Вони можуть не пустити в салон
Ветеранів війни та праці
Що їдуть з городів з мотиками
Чи афганців чи сліпих дітей
Якщо в салоні вже доволі пільговиків

Крити матом - нормально
особливо поліціянтів
блонднок за кермом
працівників дорожньої служби
провідниць трамваїв
чи водіїв тролейбусів
Що можуть відбити дзеркало

Віддати мікровібраціям
в жертву чоловічу силу
Це вже не настільки страшно
Страшно - коли летить шарова
Коли обблюовують салон
Страшно - пропоустити перед себе "десятого"
На кінцевій
Страшно - коли вже вдома тиснеш на педаль
Бо світ поза маршрутом
Це біла пляма на мапі життя

Сльози на нотному стані,
Крила сонцем зігріті,
Сьогодні мрія в останнє
Танго таньцює в провітрі.

Та завтра висохнуть сльози,
Зневаги зникне брутальність.
З першим променем ранку
Перетворитсья мрія в реальність.

Лише завдяки твої волі
Крізь асфальт пробиваються квіти,
Від сяйва у погляді твому
Бажання з'являється жити.

Сили волі додай свої мрії
Вона в твоє життя вдихне надію.

Шляхи сіріють, бубнявіє день,
Немов срібляник, що пожбурив Юда,
Щербатий місяць покотився – день!
На денці кава, ти ласкава – буде!
Застиглу гриву сонце кам’янить,
У шорах місто – огир мій сталевий.
Трамваї крешуть іскри з-під копит,
Під’їзди позіхають, наче леви.
Пусти, вже мушу йти. Схрестились знов
Шаблі знайомі – герць провулкам сниться;
Фарбовані русалки… Ха! Любов,
Мавки… Кривавогубі упириці;
Хтозна, хто з них! П’янкий калейдоскоп;
Тонке дівча… Бал-маскарад… Джульєтта!
Під три чорти! Чи той… У монастир,
Офеліє! Регочуть кастаньєти.
Я – серед гострооких пікаро,
Тут вітряки глузують з Дон Кіхотів,
Недопалками в попільницях площ
Бомжі й старці: утілена скорбота.
Щоб вижить в місті сонячнім і злім,
Зміїний розум, ікла леопарда;
Любити й жити хочу! Ну, а ти –
Засохла квітка в грубім фоліанті.
Замкнись, Офеліє, в монастирі,
Ще стрінемося, може… Будь щаслива!
Ліанами вібрують угорі
Дроти… Насвистує хижак-мисливець:
«Будь здорова, моя мила! Я не твій.
Розлучила нас жорстока сила!»

Ти гладиш кучері мої,
І зазираєш в очі;
Троянд, кохання, солов’їв, -
Чого ти, німфо, хочеш?

Ось думка вирина нараз,
Стискають пальці ручку:
Я маю статус - віршомаз,
Немов ношу обручку.

О музо лагідна моя,
Чарівна і ласкава!
Підземна Полтви течія:
Людське життя лукаве;

Куди брудний прямує плин,
З жахливим вмістом хлору?...
Благенький фільтр стоїть один, -
Сумління тихе й хворе;

Та аркуш біль мій збереже,
Що в строфи тісно вбганий;
Ну досить. Спати ляжу вже:
Вставати завтра рано.

Фарбований біло, з наплічником, в гадах;
Потяте колись темно-русе волосся;
На нього не дуже звертають увагу,
Хіба припалити хто-небудь попросить.

Голодний, проте він не відає втоми:
Сухий пиріжок перетравить у пузі;
Хтозна, як зове хлопця мати удома,
Болтом його кличуть дівчата і друзі.

Він колію міг би ногами прорити,
В мандрівках своїх без кінця і без краю,
По всіх тротуарах, дорогах та плитах;
Таким його щиро люблю й виглядаю…

Суцвіттів шипшини солодкі криваві вузли.
Всі пальці пов’язані, щоб пам’ятати про тебе.
А нині си корчи, валяйся і лікті гризи,
Наліплені Богом на шкіру здираючи лейбли.

Бо що залишається? Море троянд і птахів
Поперед тебе розступилося, мій Моісею...
З цієї води тільки мертві виходять сухі,
З цієї води ти не здужаєш виплить за нею.

Тіла по весні проростають, немов дерева,
І дух, роздираючи плоть, домагається муки.
У власній крові належавшися, леле, вставай
І вирвані очі свої поміж бруду вишукуй.

Ти зсучся до краю – як сочаться трави гіркі
Облудою, блудом, оманою, манною, хіттю.
Дерева жадібно стискають у кронах зірки,
Чи, може, зірки їх – сп’янілих – тримають за віття.

Бо світ доживає останній химерний оргазм,
І душі дерев з-під кори вириваються в вітер,
І хочеться більшого значно, ніж просто любити –
Та цього навчитись залежить уже не од нас.

21:18
9.06.06

Дощ ковзанами розрізує ночі лице.
Місяць крізь діри порізів пролазить у світ.
Ти не зважай на такий незначущий ексцес –
Все має бути, як слід.

Срібні монети за комір і жару в нутро,
Руки дощу під сорочку – на тіло – як лід.
Можна ступити на небо і впасти в метро.
Так вже влаштований світ.

Хтось жартома між дерев натягає дроти.
В сіті піймаються душі, птахи і мерці.
Тіло вдягаєш, готова у темряву йти –
Так, як і всі.

Сунусь з-за скла упіймати твій образ в пітьмі,
Німо губами плету павутинки тугі.
Просто відштовхуйсь сильніше – довірся мені –
Від берегів.

Там, де лишилася кава, коти і кути,
Жінка з високими бровами, ліжко – і що ж?
Я ж упіймала тебе – значить, мусиш піти
В мій дощ.

Лагідні рани на вилицях ночі блідих,
Квіти сумні її місячну кров п’ють
Я не посмію заснути – до мене прийди,
Будь.

22:55
3.06.06

Годинникарі навшпиньках
Адепти вульгарних стрілок
Так пальцями в серце цілять
І пальці виймати ліньки

Дівчатка в рожевих сукнях
Ховають у смерть обличчя
Змалюй мене так сунично
Щоб більше не було сумно

Танцюймо тепер востаннє
На ліжку танок безсоння
Птахи з наших п’ють долоней
Тужливі меди мовчання

І діти в рожевих сукнях
Вже стукають в циферблати
Лишилось не так багато
Змалюй, щоб не було сумно

Бо стрілки вже лізуть горлом
І в серце уперто б’ються
Годинникарі сміються
Вони ще покажуть гонор

Змалюй мене так прощально
Щоб, може, сильніш боліло
Міцніше спалося доньці

Закрийся щитом дзеркальним
Ранкового мого тіла
Від мертвого ока сонця

23:45
2.06.06

Між ребрами райдуги в небо нап’ято мости.
По нитках дощу наші душі приходять до нас.
Якщо мені скажеш, що зараз любити не час,
То я відповім: значить час нашій крові цвісти.

Бродити від верхнього неба – до нижніх небес,
Палити вогнем наше тіло зсередини десь.
Любов таки вища за смерть, таки глибша за смерть.
Без смерті – живеш, а любові не житимеш без.

Хай котиться дощ по тілам – колісниця богів,
Хай я від ребра – зате райдуга з ребер моїх.
Ділюся на себе без тебе і себе в тобі,
Де перше – блаженство, а друге – найсмертніший гріх.

Ходитимуть янголи завтра між наших осель,
Носитимуть янголи завтра між персами рай.
Якщо мене зараз покличеш любити – давай,
Я вирву і викину геть учорашнє усе.

Бо, знаєш, у тебе – свіча і у мене – свіча,
У мене і в тебе на пальцях несказане щось.
Долонею мокрою свічі загасить нам дощ,
І ринуть із пліч осоружні одежі мовчань.

І янголи згасять лампади палаючих звізд.
Мовчання, упавши в мовчання, народжує крик.
Ідемо навшпиньки над часом – найширшою з рік,
І наші тіла попід нами сплітаються в міст.

20:50
26.05.06

Стрілки повільно описують замкнені кола.
Час колесує себе на камінних жорнах.
Часові вічність списом під ребра коле –
Що твої муки супроти цього, жоно?

Нащо секунди хапаєш пальцями з льоту,
Рвеш їх тонкі тіла на шматочки болю?
Чи ти забула, жоно, – та що з тобою? –
Що вікові колеса не терплять спротив?

Марно кістьми кидатись під колісницю.
Золотом тіл нaпливають на тебе коні.
Там – під колесами – чи порахуєш спиці?
Чи порахуєш кроки до смерті, жоно?

Тож все чекай його, як із неба манни.
Тіло пильнуй, як бігун над проваллям старту.
Ті механізми, що проковтнуть нас завтра
Тануть супроти твого дзвінкого стану.
15:00
19.05.06

Мости запаморочень короткі.
Птахи мовчання сюрчать у грудях.
Тавро на тілові: “Далі буде”.
Для тебе в серці – окремий отвір.

Десята – час завертати ріки
І трупи слів на вустах лишати.
Здається, руки між нами – ґрати,
Які не зламати, себе не зрікшись.

Сховавшись в мушлю, припавши лобом
До стін холодних – кусати губи.
Це дуже легко, коли не люблять –
А отже, легко буває згодом.

Мені сантиметру достатньо шкіри,
Щоб все твоє тіло ввібрать у себе.
Якщо запрошуватиму в небо –
Не йми на віру, не йми на віру.

Якщо обіцятиму тихе пекло
Зі скриків, рухів, птахів і квітів –
Тримайсь за нитки забутих мітів,
Ходи до мене –
Який ти теплий.

23:39
15.05.06

Приходять раніше за день
Підводяться із залізного ліжка
На пружинах із вовняним матрацом
З подушки з курячого піря
Вони стогнуть про себе про спину
І загортаються у вовняну хустку

Виходять на пустельні вулиці
І перші дегустють повітря
Зимовий морозяний тріскт
Ледь прибиту росою пилюку улітку
Запріле листя і потовчені каштани
Бруньки і свіжу траву над теплотрасою

Їх березови і логзові мітли
Із держаками що списами спрямовані в небо
Теблички і написом "ходу нема"
Як щити що зауляють небезпеку
Квадратні шухлі для недопалків
Як атичні підносидля бісеру і фруктів

Їх помаранчева кольчуга змушує
Випадкового ранкового мандрівника покинутись
Із зовсім сезонного арсеналу
Беруться вертикальні сокири
Лапаті шухлі для снігу
І загострені чавунні дротики-ломи

Вони швидко підіймаються східцями
А птім чи не годину долають
Свій щоденний шлях назад - з Голгофи
І як льодовик чи лавина
Змітають униз використані сірники
Недопалки, бите скло і пачки чіпсів

В процесі дослідження області праці
Формуються задачі і методи
Для відколупування приліплени жуйок
Швидкісного протирання ліфта
Рівномірної дисперсії піскосуміші
Чи прорубуванні рівчаків у талому льоді

Вертаючись додому пополудні
Ці санітари квадратурного міста
Купляють батон, половинку чорного
Півкілограма гречки, пакет цукру
Грузинський чай, сто грамів тюльки
І засинаючи на бамбетлі пропускають
Час коли сутеніє: раніш чи пізніше
Не залежно від літньості чи зимовосі
Часу за яким цокає годинник
Із римськими цифролітерами у колі

Монотонний гуркіт тарілок
Хаотичне гримання підносів
Зовсім вже рідкий дзенькіт горняток
Що в порцелянові шматочки
Розлітаються від дотику
До керамічої плитки

Стоячи за довгим прилавком,
Перепрошую, узагальненою стійкою
Закладу студентського хачування
Вони з металевих квадратів
Викладують на кружальця тарілок гарнір
Або кружальця побілілих монет
Відпускають квадрати-ємності каси

Їм не потрібні унікальний парфюм
Бо пара від запрілих котлет
Афродизіяки смаженої цибулі
Тушкованої у другосортній олії
Капусти, картопі і інших інгридієнтів рагу
Утворюють ідомий небагатьом запах-код.

Вони виливають окріп у горнята
Щоб вийшов дивний чай а-ля Віра Коломієць:
"Окропу відро і заварки доволі
Ви не бкли у гнас на полі
Отже не знаєте справжнього чаю"

Ці жінки-коралі вправно курсують
Долаючи з підносамиу руці
І вологою сердючою шматкою з колгот
У іншій, на тій що ще лигився перстень
Барикади із порозкидуваних стільців
І забутих сумок та парасоль

Чепчик на попсутому від хімії
Посивілому часто синюватому волоссі
Тримається ніби керований божою силою
Він білим вітрилом коралика
Формою гондоли, свіжістю крохмалю
Утворює модифікований долею німб

Вони точні як китайські лучники
Бо вчасно чують особливий характерний
Гуркіт баняка, клацання мікрохвилівки
Що сповіщають про прихід вечора
Чути останні лемент із награною злістю
На студентів що вперто не йдуть геть

Вони виходять на дві
Вдихають парникове свіже повітря
Роблять впевнений видих
І йдуть готувати вечерю дітям..

Рано - вранці, на світанні
Сонечко співало,
Своїм співом променистим
Зорі колихало:
"Засинайте, мої любі,
Скоро Вам вставати,
Адже, знову прийде нічка,
Треба працювати."
Й засинали по - маленьку
Зірочки - сестрички.
І співало і вмивалось
Сонечко з кринички.
Вже по небі променистім
Сонечко мандрує,
І промінчики свої
Людям всім дарує.
"Прокидайтесь, мої любі, -
тепло так співає, -
Адже день прийшов новий!
Всіх земля вітає!"

Сумно на душі, холодно і лячно,
Погляну у вікно з надією в життя!
А там лиш пустота, голо все і мрачно!
І спогад про красу летить у забуття!

А як закрию очі, аби згадать по казку...
Про золото дерев, про листя оксамит.
Відразу все чудово! Життя фарбую в краску!
О, Боже, як я хочу цю зупинити мить!

А час летить, на крилах сподівання!
І дощ співає пісню.
Про що? Не знає й сам!
Як хочеться мені, щоб пісня називалася "Кохання"!
А крапельки дощу, щоб танцювали нам!

Я посміхнусь...
Стою сама в кімнаті.
А за вікном вже пізня осінь без надій!
І дощ іде, і час летить, а я сиджу в халаті,
Гадаючи про радість від нездійсненних мрій!

Тихо Дніпро несе свої сині води
В хвилях Сонце блищить наче зброя сталева
Вічно могутній і вічно тече.
Берегів обережно торкає,
Пестить хвиля піски та каміння.
Кораблі на долонях тримає
Наче мокре, холодне листя.
Вічно могутній і вічно тече.
Чи на кручах міста виростають
Чи стоять під водою села
Вічно могутній і вічно тече.
Оживе в карооких люстерках
Свою душу на мить побачить –
І несе свої води далі
Вічно могутній і вічно тече.

Узри в блосі спокійній на стіні,
що в крихті відмовляєш ти мені,
блоха ця кров'ю нашою живе:
твоя й моя у згоді в ній пливе.
Не скажеш, що її укус дрібний,
утрата цноти або гріх страшний.
Сповна упившись частками життів,
блоха розтане в темнім небутті,
цього нам не вдалося досягти.
На трьох союз, поглянь і зрозумій,
що майже одружились ми у ній,
що в ній подарувала доля нам
любові ложе і пресвітлий храм.
Мій подих щиглем обірвеш легким,
але помреш від власної руки,
а вбивство трьох - це, люба, гріх тяжкий.
Та ніготь став твій катом без жалю,
хоч розкажи мені, за що, молю,
спокутувала так блоха вину,
за крові краплю втрачену одну?
Та пристрасно мені шепочеш ти,
що я близький нарешті до мети,
не будь до домагань моїх глуха,
бо менше ти утратиш від гріха,
ніж випила розчавлена блоха.

Дерева вдяглись у пальто золоте!
І сонечко грає промінням!
Здається розквітло життя молоде,
І в землю пустило коріння.

Це пісня життя, що лльється з землі,
Це пісня осінньої казки.
Таночок веселий танцюють у сні
Листочки із жовтої краски!

Як добре і радісно всім на землі!
Життя все у кольорі сонця.
Й не хочеться думать, що вже не у сні,
Земля буде стукать в віконце

Плаче небо прохолодно й рясно,
Ось сльоза упала на щоку мені,
А душі чомусь так стало страшно,
Ніби бачу я себе у далині!

Я іду вся радісна й нещасна!
Не дивлюсь, а ні вперед,а ні назад,
Лише сукня літня та прекрасна
На мені одягнена на лад!

Я іду й нікого я не бачу,
Просто йду, іду сама в житті,
Не боюся, що свою я вдачу
Утоплю в своїй же самоті!

Я живу...Живу своїм життям!
Це життя моє і більш нікого!
Зачиняю двері в душі храм!
Зачиняю серце від чужого!

Я живу...Й так хороше мені!
Маю все, і волю, і надію!
Усмішку дарую я весні!
Віру маю! Всі здійсняю мрії!

Вмить прокинулась!
І ще одна сльоза!
Із щоки моєї впала на долоню!
Я стою на місці... а душа...
З розумом і серцем вже в погоні!

І біжу я десь в країну мрій...
Доганяючи себе в прекраснім тоні!
Хочу я впіймати образ свій,
І сльоза знов падає на скроні...

Майбутнє!Я тебе боюсь!
Боюсь я втратить свої мрії!
Закрию очі і молюсь
Аби жили в душі надії!

Надія жити і творити,
І віра в святість і красу!
Любов"ю хочу опивитись,
Їх трьох я в серці понесу!

І буду йти в житті я сміло!
Та все ж я думаю чомусь!
Аби не впасти десь уміло!
Майбутнє я тебе боюсь!

Болить душа...Так сильно!Боже, мій!
Так тяжко жити в світі!
Я й не знала...
Єдине що я хтіла - просто жить!
Та Доля мені інше розказала!

Ти повела мене далеко,
в інший світ!
Там не сміються діти і не має ласки!
Там не біжить від праці гіркий піт!
Й ніхто не заспіває наніч казки!

Ой, що ж робить?...
Я так люблю казки,
І пісню мамину про сонечко і квіти!
А там лише одні страшні куски...
Життя мого...І спогади про літо!

Там смерть живе, там холод і біда -
"Три вірні друга" нашого будення!
А ти, о рідна, Доле, молода,
Чому пішла шляхами сьогодення?

Я так хотіла бачити весну!
І очі мамині, що радістю налиті!
Я так любила бігать "на ходу",
І яблука любила "не помиті"!

Та час іде...
І Доля підроста...
Уже доросла, має вже "свій розум"!
Там чом ведеш у те брудне сміття
Ту дівчинку, на сонечко що схожа?

Поглянь вперед...
Ти бачиш мою руку?
Я віддаю тобі своє життя.
Лише з тобою хочу я ту муку,
Лише з тобою згідна на сміття.

Лише з тобою...
Та чи хочеш ти?
Чи підеш ти зі мною на край світу?
Чи будеш у сльозах моїх пливти?
Чи зможеш покорити в мені вітер?

Якщо впіймаєш і відпустиш мою волю,
І перетвориш мої сльози в сміх!
Якщо зумієш розділити мою долю,
На себе беручи солодкий гріх!
Я обіцяю, я клянусь всім світом!
Клянусь душею, небом, сонцем, всим!
Лише для тебе буду теплим літом!
Я буду жить тобою,більш ніким!

І певне знаю...
Що колись не скоро!Ні не скоро!
Коли, коханий, буде нам за сто!
А за плечима буде ціле море,
вдягнемось ми з тобою у пальто!
Візьму я твою руку, сильну, ніжну,
а ти до серця пригорнеш мене!
Й підемо ми з тобою не поспішно!
Кохання наше вічно не мене!

Холодний погляд вічності морозить
Шпанує нерви відчутя біди
Харон вже душі на той бік не возить
Або пливи або у брід іди.
Душа очищена вже сподівалась
Омито з тіла муки піт і бруд
А як колись все гарно починалось...
Та поряд з Цезарем живе у тобі Брут
Ножі заточено заховано в туніки
А ти ще тішишся що все так добре йде
Радієш бо життя- воно навіки
А листя вже жовтіє і паде
Чекають в колонаді тихі тіні
Чекають довго твій незмінний шлях -
Це їх робота - і вони не винні
А кров змивається не сохне на руках
Ти все ж біжиш ти впевнений що зранку
Наздоженеш оту манливу мить
Виходиш на поріг і падаєш на ганку
І тільки тиша у вухах дзвенить...