Місячна дорога кличе вдалину,
А внизу веселка від чиїхось сліз,
На вустах цілунок диво-полину,
А душа сумує, наче верболіз.

Місячна дорога кличе до зірок,
Й Маргарита руку знову простягає,
Як зроблю до неба я один лиш крок –
То земна дорога кличе-повертає.

Місячна дорога манить у світи,
А в моїх долонях сніг сріблясто плаче,
Вже не знаю я куди тепер іти –
Місячна дорога кликала неначе…

Але де це взявся кам’яний місток,
Місячна дорога виросла в світанок,
І в душі з’явився спокою вінок,
Бо вона знайшла останній той пристанок…

В словах моїх не холод і не байдужість.
Лиш намагання встояти у чомусь
Бо вже потоком зносить з ніг.
Здається й пролісок вже засипає сніг.
Я тішилась промінчиком Твоїм
І як дитина бавилась у нім.
Переверталась в річку чи у вітер
Для Тебе розквітали квіти.
Та звідкись сумніви прокрались
Думки і почуття заплутались, перемішались.
В тумані десь сховались стежки
Листям зім’ятим місячні осипались сережки.
Не знаю як колись жила без Тебе
Та якщо ще хоч трохи любиш Ти
Візьми мене за руку, прошу, й з цієї виведи біди.
В тепло своє, у свою душу приведи...
Мене назад у радість приведи...

Сполохані невдачами думки
Як часто, ви ховались позатинням
Лишаючи у колах самоти,
Мене самого з інієм осіннім.

Гортаючи колекцію невдач
Переглядаю кожну, як останню
А битий, ще німецький програвач
Співає сумно арлекінське танго.

Розтягнене до краю
Душі моєї полотно
Недавно непомітно тріснуло.
Тепер здається зовсім розірвалось.
Дірою, порожниною зосталось.
Де ще недавно наповнений був світ любов’ю.
Тепер неначе плаче кров’ю.
Розірване намисто зібрати б по коралику
На нитку на шовкову.
І сонцю тішітися знову.
Здавалося що зможу і зумію
Та пальці лиш чомусь німіють.
Чи замерзають, бо сонце вже не гріє...

А може ти так сильно мене любиш,
Що біллю переповнюєш рядки???...
Сумуєш, скаженієш, нерви губиш.
Між нами ж 10 років - 100 віків!
А може досі хочеш бути разом?
А може ТАК бажаєш ти добра?
Прости, незрозуміла я відразу:
Любов в вогні "ненависть" не згора...
Напевно, наші мови - різні мови,
І досить вже незрозумілих слів!
Розсіють сум ночей ранкові зорі,
Їм більш ніж 10 років й 100 віків...
Багато сліз - лише грамина солі,
Напевно наші долі - різні долі (Олі?),
Не знаєш, де знайдеш, а де загубиш...
А може ти так дивно мене любиш?

дощ до землі приклеює листя
аплікація осені в альбомі днів
безсоння то нехай виллється
у дощ у мені у вірші сумні

спів ночі
поцілунок півночі
антибіотиків приймач
хвиля
хвора музика
реагують на дотик язика
слова
виймаю голос
вибач

Ти, звісно, далі сподіваєшся - дарма.
Вже листопад, передбачається зима...
Ти більше не приходь до мене уночі,
До нового замка не підійдуть старі ключі,

Ти цілий жовтень голову мені дурив,
На вуха сім мішків гречаної мури
Мені ти понавішував , - пардон,
Я бачу – ти не лицар, ти – гандон !

Тобі я вірила і віддавалася сповна,
Тепер я бачу : ой , якая ж я була дурна,
Що я довірилась такому мудаку,
Та краще б я ото втопилася в ставку !

Ти , хитрий і підступний мудрагель !
Та краще б я ходила на панель ,
Ніж за „спасіба” із тобою ночувать,
Та ще й кровать ти обіцяв зремонтувать !

Казав, що ми поїдемо в Туніс ,
Насправді ж ти водив мене за ніс !
Ще в червні обіцяв купить путівку, гад,
А вже – поглянь ! - зима надворі, листопад !

Усі мої подруги ще ото давно
Мені казали, що насправді ти – лайно,
Та я й приснить собі такого не могла,
Що замість принца доля дасть тебе, козла.

Ти висмоктав із мене весь нектар,
Мої пів-хати виніс на базар,
Ти – хам, ти – солдафон, ти – просто глист !
Терпіння кінчилось. Надворі – падолист.

Самотня ніч,
На рані – сіль,
Я серцю не належу,
У ньому брудну темну вежу
Споруджує жорстокий біль.
Ти вранці – геній,
Вночі – труп,
Мандруєш в домі тіней,
З душі, як пил, зганяєш іній,
Зриваєш смерті подих з губ.
Ось тут колись жила надія,
Тут ледь вловимий віри звук,
У цій кімнаті – жила дружба,
Правдива, щира, відчайдушна,
Та вже похований той друг…
А цю я міцно зачинила,
На дверях – праведний замок,
Зграя образ, як кажани на крилах,
Між них я почувалася безсила,
Та, дякую, за якісний урок…
Ступаю тихо,
Як примара,
Несу як свічку болю вежу
Тобі я більше не належу,
Та серцю я знайду ще пару…

* * *
У світі – тисячі думок,
У небі сотні молитов,
Ми ділимось на гнів і радість
І тільки мудра обережна старість
Так щиро скаже – то була любов…

Коли Тебе утома огорне,
Коли скорбота горло стисне міцно,
І бракуватиме Тобі в повітрі кисню,
Лише поклич – хоч пошепки – мене.

Повір, почую! де б я не була...
Навшпиньках тінню підкрадуся тихо
І віджену Твій відчай, біль і лихо,
Губами доторкнувшись до чола.

В долонях скронь зігрію сивину,
Скажу Тобі про щастя і весну,
Про те, що ця зима Твоя мине,

Дам сил Тобі, аби, коханий, Ти
Життям, як переможець, міг іти...
Лише поклич – хоч пошепки – мене...

Дивитися під ноги – бачити бруківку,
Часом іще зімяте листя мрій без віри.
Калюжі сліз пролитих і на них бензину плівку.
Дивитись в небо - кажуть жити так не можна.
Помилишся і боляче впадеш колись.
І вже нераз зашпорталась, чоло, коліна розбивала.
Ставало серце, сльози і бідкання,
Та тільки не почути нарікання...
Що погляд був спрямований у вись.
Про небо спогадом бруківку прикриваю,
Відблиск Веселки у калюжах розглядаю.
І підіймаю голову - така вже непокора.
Лише здається, що куди подивлюсь те й побачу.
Хоч падаю, але все менше плачу.
Дивитись собі в душу - Богом дану
До світла проведе, врятує від обману...

Заплутані слова,
Відповіді не нові.
Тремтячі пальці
Радки нервові.
Хвилини мовчання
А може вічність
Вечір чекання.
Любов як збічність.
Не почута, не побачена
Не розпізнана, не заплачена
І не прийнята, з серця вийнята
Даром рідкісним подарована
Заклеймована і розтрачена
Не почута і не побачена…

Розсипаються вкрадені рими...
Терпнуть думки від болю.
Я знаю у чому винна –
Я надто хотіла любові.

В слова не складаються звуки.
Минуле – тромбом у вени...
Вечір... мате... самбука...
Дощ... і таксистка Лєна...

«Втікай від нього, дитинко,» –
І Всесвіт застиг від жалю.
Та вагітна вже кожна клітинка
Отим твоїм, першим, «люблю»

Ним огорнуті наші світанки,
В ньому наслідки і причини.
Бажана, жадана... коханка...
І краду тебе у дружини.

Щогодини, щомиті – невтомно...
Благаю, давай без пояснень...
Тобі час повертатись додому...
Я замучилась... красти щастя.

10.11.2006

Одна… Чому ж така ти одинока,
Коли з любов'ю по життю ідеш?
Кричиш на світ, мов в парку та сорока,
Що людям лиш добро, любов несеш.

Це падаюче листя танцем крутить
Свідомість і придуману любов…
Засуджений ніколи не осудить -
Вже знає: трунком в жилах тече кров.

Ти розумієш все, не треба й слова...
Я відчуваю серцем отой біль
І знаю, що даремна ця розмова -
Все для похвал, що чуєш звідусіль…

Крізь порване небо, дивлюся угору
Вгрузаю ногами в асфальтну мугу
І бачу як рушаться товсті підпори,
Що довго тримали самотність мою.

Розцяцьковане зірками
Чорне небо ночі
Нахилилось над степами,
Мов поглинуть хоче

Між землею і між небом
На коні баскім
Таїною вкритим степом
Я несусь один

І вслухаючись у тишу
Биту копитами
Я вдивляюся у темінь,
Що лягла степами.

Ти будеш єретик, відступник,
Коли на площі між людей
Вкраїну оголосиш Руссю,
Як перший пункт своїх ідей.

Поміж шляхів, що тягнуться небесним степом,
Знайди свою дорогу вороття
І якби гріх тебе не зваблював далеко
Ти маєш шанс на віру й каяття.

Ховатися найлегше у норі.
Або у неминучості квартири.
У вікна зазирають ліхтарі.
І стіни згрупувались по чотири.

Змикається одне з прадавніх кіл.
Ображені тримаються за рими.
Коли цікавість виключно до тіл,
то душі, безперечно, поза ними.

Ховайся – не ховайся...Все дарма.
Думки знайдуть під темною водою.
Свідомість переповнює туман
і ти ним захлинаєшся. Без бою.

9 листопада”06

Йдуть мурашки. Саме йдуть – походом,
Крок за кроком рій торує шлях,
Наче переселення народу
Діється у світу на очах.
Обминають двері і віконця,
Вище й вище прокладають путь,
По стіні крутій ідуть до сонця,
Чи кудись-то далі ще ідуть.
Заповзають в непомітні діри,
Десь-то спочивають, а чи й ні,
Засилають розвідки в квартири,
Вої відчайдушні й мовчазні.
На маленьких альпіністів дружних
Вітер налетіти може злий,
Кожній пташці видно відчайдушних –
Шлях на п’ятий поверх немалий.
А вервечка в’ється без упину,
І якщо впаде один із них,
Інший підставляє чорну спину
З мужністю паломників святих.
Та ні втоми, ні вагань миттєвих:
Крок за кроком, вгору, до небес!
Це здолання сходинок життєвих,
Кожна – мурашиний Еверест.
Що їх кличе від землі, від житла,
Де у всіх обов’язки чіткі?
Чи замало їм, безкрилим, світла,
Чи втрачають розум вожаки?
Чи позвала мурашина мати ?
Поклик найпотужніший – любов,
У кохання час вони крилаті,
То дарма, що не злітати знов.
Хто ж вони – німі раби слухняні,
Чи в свободу втілений протест?
Вгору, вгору, по стіні вапняній
Тягнуть на собі незримий хрест.
Скільки порівнянь філософічних
Викликає мурашина путь!
Є в ній потяг до життя одвічний.
Крок за кроком йдуть мурашки, йдуть.

Ти, звісно, далі сподіваєшся - дарма.
Це листопад, передбачається зима...
Це листопад – спалю усі твої листи,
Зима… Ти чуєш? – Мушу я піти.
Такий похмурий нині грудкотрус,
Я перейду із лайфу на діджус,
Зітру усі від тебе смс…
В таку погоду не чекай чудес,
І небо сонне плаче мимоволі,
Сивіють де-не-де дерева голі,
Лише примерзлі хризантеми
Нагадують старі дилеми…
Вже падолист, тебе в мене нема,
Це листопад, передбачається зима…
Всі почуття завмерли до весни…
Чого ж приходиш в мої сни?

Мені сказали, – мене занесло.
Мене повчають, як їздити треба!
Покажуть, як варто тримати кермо,
І ще й підсядуть ближче до тебе,

Поправлять руки, ноги підіпруть,
А ти крути й дивись в люстерко!
Хоча у власних правах знайти суть
Водійська заважає теж істерика…

Ось так, сказала комплімент,
Вже трубку миру запалила
І руку першою подать хотіла,
Як тьотя етикету нас учила…
Та всі бажання задмухнули вщент.
Розвіявся як дим мій комплімент,
Начхав на нього лютий аргумент...

(байка-казка)
Давно-давно в одному лісі,
Отут, на нашому ж Поліссі,
Була для птиць і звірів школа –
Вивчали світ вони довкола.
Якось згадали на уроці
Про сніг, що випав в Новім році.
А тут Ведмідь як заревів:
«Не говоріть мені цих слів:
Про сніг і рік якийсь новий,
Для див таких я застарий»
Та обізвалось й Ведмежа:
«Навіщо, тату, ця межа?
Я хочу бачити той сніг,
Якби ж прокинутись я зміг…»
«Не говори мені дурного.
Не треба бачити нам того,
За все подба природа-мати,
Ну годі, сину, йдімо спати.»
І засмутилось Ведмежатко –
Суворий надто його татко.
«І як того він не збагне,
Що вабить все нове мене?
Коли всі знають вже той сніг,
То й нам побачити не гріх», -
Воно собі так міркувало,
Та швидко вже й дрімати стало.
І сниться йому гай і ліс,
Що батько меду знов приніс,
Наснились також й інші звірі,
З якими жив він у довірі.
І спалося так любо й тихо,
Та сніг згадався, як на лихо.
«Казали, схожий він на вату,
Мабуть, пора мені вставати», -
Подумало, сп’ялось на ноги
І нишком вилізло з барлоги,
Сказало тихо: «Ах, краса,
Ялинки білі – чудеса!
І як змінився рідний ліс…
Але чому так мерзне ніс?
І лапи вже мені морозить,
Мабуть, цього сьогодні досить.»
І Ведмежатко пригадало
Як солодко воно дрімало,
Хотіло повернутись до барлоги,
Але біда – забуло враз дорогу.
І вже долає його холод,
А тут утрутився ще й голод.
Тепер збагнуло Ведмежатко
Чого боявся його татко.
Воно заснути було б раде,
Та не послухалось поради.
Отож, сидить тепер, зітхає,
Але робити що – не знає…
І покотились гіркі сльози –
Крижинки стали на морозі.
А тут прийшла ще й завірюха,
Замерзли йому хвіст і вуха
І Ведмежатко задрижало,
Та й місця в лісі стало мало,
Метнулося вперед, назад.
«Й чому не слухав я порад?
За те, що я такий упертий,
Доводиться тепер померти», -
Малий Ведмідь так міркував
Й по лісі довго ще блукав.
Усе ж діждався він весни.
Й коли з’явилися сини
Уже в Ведмедя молодого,
То він навчав нащадка свого:
«Ти пам’ятай, моя дитино,
Що завжди слухати повинна
Порад, які тобі дають,
Інакше важка буде путь.
І щоб не трапилось пригоди –
Не намагайсь змінить природи».

Ким звешся ти, і з ким проводиш ночі?
Кому на завтра коси розплетеш?
Ніяк не зазирнути тобі в очі,
Тікай від мене,
Та від долі не втечеш…

Біжи мерщій повз ями і намети,
Залиш думки, що тягнуть тебе вниз,
Образ і пестощів уривки не від себе
Сховай подалі їх
Від своїх власних сліз…

Ти мчи чимдуж назустріч своїй зірці,
Що відтепер світитиме тобі.
Тобі одному, а іще тій киці,
Яку ти ніяково
Показав здаля мені…

Та ні! Вона – могутня мудра Кішка,
Яка нізащо не віддасть своє,
Лиш вийми пазурі із… серця. Вночі, нишком.
У тому серці досі
Ще б’ється гаряче моє…

Запроси мене на каву -
Де знайдеш таку цікаву? Запроси!
Розкажи для мене казку
Не жалій любов та ласку, Розкажи!
Не питай про те, що було,
Те, що було, те минуло. Не питай!
Залиши про мене згадку
І просту мою загадку розгадай!
Подивись, як мої очі
Дико сяють серед ночі. Подивись!
І в моїм розбитім серці
Зачарованим Коханням оселись!

Ти малюєш фарбою рожевою
Спів пташиний і новий світанок.
Ти готуєш тільки лиш для мене
Чорну каву і швидкий сніданок.
Восени ти фарбою рудою
Знов запалиш листя на деревах,
Влітку йдеш бентежною ходою,
кажеш:"божевільна королева!"
Взимку не жалієш фарби білі;
Мерзнеш, плачеш, мрієш, хочеш спати.
За вікном співають заметілі,
А тобі б весну намалювати...
Навесні не знаєш ти спокою,
Кольори знаходиш ті, що треба.
Це ж твоєю ніжною рукою
Створені весняні квіти й небо?
Тільки долі наші щось безбарвні.
Я без тебе щастя не здобуду.
Обери для нас цікаві фарби.
Як ти намалюєш - так і буде.

Музику вітру вловіть,
В ній від мене привіт!
Зоряним пилом дишіте,
І прокинеться у вас світло!
...Одне серце завжди за вас...

Два промінчика – одне світло –
Любов,
Дві бруньки – одна доля –
Щастя!..
Ваш Вогонь усередині вас...

Осінній шепіт листя
І тихая верба
Дві зіроньки у небі
І доля в них одна...
Їх сила у єднанні...

Цей безконечний, наче дощ осінній,
Цей недоречний, наче голка в сіні -
Тягучий біль.
Все, що було, на друзки розіб"ється,
А що не було - криком надірветься
Ста тисяч породіль.

І чоловік з далекої дороги
В моїх сльозах омиє босі ноги
В священну мить.
І Сонце зникне за щитом пророчим,
І чоловік сліпі підніме очі,
І ангел засурмить...

Вогонь. Вода. Повітря. Порожнеча.
А потім тихо підкрадеться вечір -
А нас - нема.
У трапезній небесного притулку
Нам подадуть гріхів засохлу булку
і піділлють вина.

Драглистий холодець брудних небес...
Приблуда-жовтень, як вошивий пес,
Відвивши вовком панахиди п"яні,
Похмільний ранок хлепче з калабані.

Сухотним кашлем харкають ворони,
Як виразки - гіркі криваві грона,
Ганчірки хмар на онучі роздерті...
Кремують листя...
Млосний запах смерті!

До тіла доторкнутися несила -
Це відьма-Осінь світ перемісила
і кинула в баняк до ратиць -
гріти -
На холодець -
для поминок -
по літу.

Очима заховатись від людей
під пасмами обвислого волосся.
Віднині на набридливе: “Ти де?”
не прошепочу більше: “Ось я!”
Бо я НІДЕ – зависла на дротах
хронічного мобілобожевілля.
У клітці телефонній, наче птах, -
налякана, замучена, невільна.
Відкрий мене в мені. Твій інструмент –
то набраний мій номер телефону...

Мобілобожевільний абонент
заплутався у недосяжній зоні.

свобода не вимірюється кроками
що означають простір
між тобою і дверима
ці двері то не вихід
лише чергова пастка
свобода - то лиш у думках
лиш небо над тобою.
лиш сонця промінь. тінь.
і вільний вітру подих

так буває завжди і ніколи
просто осінь
просто нас немає
ти покликаний співати і літати
просто крил своїх
ще не відчув

* * *
розмальований місяць руками нічних ейфорій
напівсонно складає навпомацки зоряні гами
ти стоїш півступнею на білій сорочці моїй
розпанахуєш небо своїми земними ногами

розсипаєш розпуки розпутніх розплат і розмов
розпорошуєш розпач з глибоких життєвих розпадин
на біляві ромашки на ватний небесний покров
розливаєш розкуто розведені темінню вади

розійдуться плітки по закінченню префікса роз-
не придумавши слів розкидатимеш погляди мовчки
день розвішав білизну на прутах поезій і проз
розійшлися лишилось клеймо на обличчі сорочки

Я.В.
Я п’ю цей час і відстань прагну пити
ковтками довжини і висоти.
Хапаю мить, тікаючи від миті,
жую надію. Вірую. А ти...
збираєш пил з небесних черевиків,
біжиш у світ, де ти – поки ягня.
Святий ярчук – моє ягня велике
сосе життя за грудища. А я...
тягну дроти до марева з ярчати
шляхом листів, дзвінків, стрічань-розлук.
Сказати все?
Та Бог велів мовчати
звичайній смертній.
Скаже все ярчук.

ярчук – 1) ягня; 2) собака з ярчати, якого,
за народним повір'ям, боїться нечиста сила

I went into a house and it wasn’t a house –
Slow white petals from the may-tree fall;
But it hasn’t got a blackbird
A blackbird,
A blackbird,
It isn’t like a house at all

I went into a house, and I thought it was a house,
I could hear from the may-tree the blackbird call…
But nobody listened to it
Nobody
Liked it
Nobody wanted it at all

Гадав додому повернувсь, а вийшло навпаки.
З дерев квітучих наче пух злітали пелюстки
Шукав, але знайти не зміг
Я птаха-співака.
Без нього сум на серце ліг
Оселя не така.

Додому повернувсь. Ов - ва! Там все, як я хотів:
Розквітли рясно дерева, пташиний чути спів…
Та, мабуть, випав чорний строк
Та нещаслива мить
Ніхто
не слухає пташок
Душею не бринить.

Чорний біль, сіра тривога,
Жовта туга, синій жаль,
Біла моторошна пляма
У моїй душі. Печаль
Фіолетовий відтінок в неї
З блиском весняним,
Помаранчева надія
Вицвіла у сизий дим.
Заздрощі, в них колір охри,
Може, навіть, пил землі.
Слід ненависті, ледь вогкий,
І блакитний сон в імлі.
Де ж яскравий колір ночі?
Де рожеві пелюшки?
Де сховав ти карі очі?
Чом не дав мені піти?
Я б голубила відтінки,
Дев’ять місяців в собі,
Я б співала пісні дзвінкі,
Пурпурові, золоті.
Я б віддала все на світі,
За зелений крик життя,
За гарячий колір миті,
В якій маму п’є дитя.
Я б червоним написала
Думки, сховані в кущі,
Знову б нас намалювала
Всіма фарбами душі…

Я стою навшпиньках,
Дивлюся на стелю,
Там сидить комашка і ледь-ледь тремтить.
Що вона, маленька, думає про мене?
Чом, мабуть питає, в тих очах «болить»?
А в очах зелених
Збіглась вся тривога,
Туги тінь і зради ниця ворожба,
А іще шматочок підлості коробить
Райдужне люстерко, в котрім ти і я…
Я стою навшпиньках,
Дивлюся на стелю,
І чекаю, доки висохне сльоза,
А комашка-крихта, впала мені в око,
Захлиснула, бідну, дівоча журба…

В божевільні цій тримають нас уже давним-давно.
Що ми хворі на безумство, нема віри все одно.
Ми безумні? Така думка – ніби запах нечистот.
Хто таке казати сміє - сам найбільший ідіот.
Невідомо тому дурню (в нього куций розумець),
що сказав ще Достоєвський – психології знавець:
„Якщо знає божевільний, що у нього в голові
щось бракує, то це значить: не дурний він далебі”.
Себто, якщо мудрий знає, що мудріший від усіх,
з мудреця він дурнем стане всім потішникам на сміх...
Ми безумні? Ми... розумні і не просто на словах!
Геніальності багато – просто пухне голова.
Ось наприклад: міс Палома – то Землі залізна вісь,
обертається планета вся навколо тої міс.
Той кульгавий лазить голий, без сорочки й панталон,
він подвійно знаменитий: Едісон-Наполеон.
А в особі Шевця Йванка – і пророк, і кардинал
уособлюють триєдність: Магомет, Христос, Будда.
То двоєдність, то триєдність... п’ять божків – ну й маячня,
Бог один, та ви не вірте, ... бо той Бог –
це тільки... я.
Ми верземо тут дурниці? Це наклепницька брехня,
ми ж міркуємо про розум, про знання і незнання.
Ви якось прийдіть, будь ласка, і скажіть нам: „так” чи „ні”:
Чи по нас насправді видно, що такі ми всі дурні?
Ах, пробачте! В кабінеті у куточку є один,
худорлявий, метушливий, то вже точно... дурень він.
Сидить бестія в халаті, його звати Переляк.
Це директор божевільні, наш єдиний маніяк.

Чужі навпроти вікна вогником палають,
У них іскриться і горить вогнем життя
І люди там живуть щасливі, та не знають,
Як одинока ніч пірнає в небуття.

В моїм вікні не світиться й не пломеніє
Так, як і в серці, наступила чорна ніч…
Вогню в душі уже немає і не гріє
Байдужий відблиск всіх (колись гарячих) свіч.

Цей дощ вмиває знову й знову щирі сльози
І тільки вітер палко стан мій обійма…
Хоч не прийшли тріскучі та лихі морози –
В душі моїй давно лютує вже зима…

Цей київський потяг на колії третій притих.
Відходять, відходять супутники літ молодих.
Уламок імперій, невже я минулим живу?
Тут колія третя, а перша іде на Москву.
Та все це минуло, змішались і далеч, і близь.
...Отак і до Риму летіли трієри колись,
Шовкового Шляху стелився сувій полотна.
Було нас багато, була в нас Вітчизна одна.
І берег понтійський, і гомін далеких столиць.
Ольвійська фортеця. Впаду я в траву горілиць,
А гомін підземний гуде у мені наяву,
Немов колісниця на Київ летить, на Москву.
І я у віп-залі, і там, на пероні - це я.
Вам колія перша? А третя, напевно, моя.
Минуло нашестя оркестрів і днів золотих,
І київський потяг на колії третій притих.
І серце заб'ється, буремна цих літ колія.
Іще він вернеться, вернеться, вернеться. А я?

Здаюся собі дзеркалом -
в вітальні на стіні.
А інколи, здається,
те дзеркало в мені
блукає лабіринтом
свідомого чуття,
тоді я відчуваю
жадобу до життя:
люблю його самотність
в хвилини боротьби,
ліричний настрій жестів
щоденної юрби;
люблю увись літати -
збивати сніг з ялин,
люблю найсокровенніше
невтраченних хвилин,
люблю стояти в церкві,
люблю...Коли молюсь
я дзеркалом вже вкотре
сама собі здаюсь.

Запроси мене до вальсу
Під сполоханим дощем!
Твої плечі - мої руки,
Серця стук і серця щем.
Все кружляє - дощ вальсує
падає на гори листя.
Моє щастя, моя радість
падолистом, падолистом.
Ти цілуєш ніжно руки,
Щастю осінь не завада.
Запроси мене до вальсу
на долонях листопада!
Веселися! Веселися!
Падай-падай в гори листя
наше щастя, наша радість
падолистом, падолистом!
Запроси мене до вальсу!
Мої плечі - твої пальці,
Все кружляє - світ святкує
Наше щастя, наші танці!

Де грань та між добром і злом?
Чи поміж них шалена прірва?
А може десь там є вікно,
І кожен може в нього стрибнуть?
Туди-сюди.. Ото так втіха!
Сьогодні чесний,
Завтра – лихо
Тебе за руку привело,
І тільки й чуть
Крізь морок фраз,
Як сірий чорт в тобі базіка…
Або ж, ти зараз – пан Щедрофф.
Всім радо роздаєш цукерки,
І тим – привіт, і тим – здоров,
І ви не хворійте, маленькі…
Та раптом щось зламалось трошки,
І брови – хаткою,
І лоб у зморшках,
І дихать важко так,
Й замовкнуть ніяк, -
Розлючений Котигорошко…
Ти ладен з’їсти ту гадюку,
Що всілась тут, на грудях білих,
Ссе кров і правду,
Ятрить душу..
І з нею жить отак я мушу?!
Та чвари вщухли,
Пристрасть сплила,
Гадюка ледве не зомліла
Від слів тих грізних і дурних,
Та зараз ти мудріший, стих,
Клубочком знов вона зігрілась
І з серцем щирим поріднилась,
І п’є могутню добру кров…
Така вже суть усіх умов.
У світі має буть баланс.
Брехні ми робим реверанс.
І підлість повсякчас шануєм.
От тільки, якщо не дочуєм,
Тоді вже істину, гайда,
Ловить усюди, де нема:
В людях, обставинах… Шкода,
В самих нас не знайти вікна…

Чи Бог одвернувся од сцени,
Чи Ти відвернулась від Бога.
Горілку глита Мельпомена,
І рампи розбили підлогу.

Старається дівчина в пісні,
Але попада мимо ноти,
І трелі чуттєві і слізні
Звучать як старі анекдоти.

Сміється глядач в півобличчя,
Й зростає долонь перепалка,
А думаєш Ти, що так личить,
Вітають із успіхом палко.

І пісню видушуєш далі,
Й зриваєш огроми подальші.
Та хто в благородному залі
Заграє до Бога без фальші.

Кораблі напинають вітрила,
До святої землі нас несуть.
Щоб гріхи наших душ не ятрили,
Ми у крові відмиємо суть.

Всі помремо колись з волі Бога,
То для чого тоді зволікать?
Й так із буднів суцільна облога,
І заніс ятаган в небі кат.

Хрест несем на Голготу за Богом,
Чи зірвемось зі зболених круч,
І в руках не спокутаним боргом
Сяє царства небесного ключ.

Запам'ятай, яким я був.
Запам'ятай мої обійми.
Танок у сні та наяву.
І губ палких безжальні війни.

Мене вже обійма пісок.
З лабет не відпускає лепра.
З-за маски чуєш голосок,
Не крики зраненого вепра.

Цілуєш маску на мені,
Вона, повір, уже остання,
Відбилась місяцем в труні,
Мов цвях німого запитання.

Без болю, без надії, без мети
Іти по вулицях, так просто йти.
Без щастя, без надії й доброти
Пройти повз миті суєти.
Не оглядатися, а так, брести,
Не думати нічого, не знайти
Хорошого чогось, і не шукати
Щоб потім за ним не жалкувати.
Без боротьби у бою здатись,
Не плакати, а просто усміхатись
Нікому нічого не сказати
І просто так по вулицях скитатись...

Скажіть мені, чому? Скажіть мені, що за біда?
Учора я була ще друг. Сьогодні – гіршої нема…
Учора тільки компліменти,
Сюрпризи, жарти, сентименти,
Учора таємниці й сміх..
Сьогодні – гірша від усіх!
Що то є – дружба? Справжня, щира..
Коли ти – краща за кумира,
Коли тобі радіють в домі,
Коли у вас дві рідні долі,
Всі дні минають у розмовах..
То, де ж поділась спільна мова?!
Тобі вмить рота затикають,
Ковтати мусиш підлість фраз,
Ярлик – «фальшива» пристібають,
Говорять, «з голками ти в нас!»..
Та голки з болем колють горло,
Можливо, пір’я поросло?
Адже, з ним мусить жити «ворог»,
Йому бажають так на зло..
Тож, що то є – людські стосунки,
Як розрізнити правду й фальш,
Тобі піарять душу струнку,
А ти вбачаєш брехні стаж…
Коли відкрити власну душу?
Кого нам другом величать?
Невже я зрозуміти мушу
Того, хто ворога мого,
Про всі образи вмить забувши,
Цукеркою ладен пригощать?!
Скажіть мені, чому болить
Усе, що коїться між нами?
Я знаю, пісню не спинить..
Та хмари-кораблі умить
Вітрила дружби вщент зламали…