Полюбилися двоє.
І немає вже сну,
і немає вже дня
без молитви…

Помолилися двоє.
І немає вже сну,
і немає вже дня
без любові…

11 травня 1989 р., Київ

Я за літом, як у вирій, в далечінь ішов привільну,
темнота на кругозорі й тиха часу течія.
Проводжав я своє літо аж за обрій в ніч недільну –
тільки небо, тільки зорі, тільки тепла ніч і я.

Ніч і я. І млосне літо. Навкруг даль глуха тремтіла.
Тріпотів на вітрі простір і Чумацький Шлях дрижав.
Ніч зоріла, ватра тліла, рвалася душа із тіла.
Я стояв посеред степу й своє літо проводжав.

Проводжав я своє літо, немов доньку в край далекий,
в край, де млисто і імлисто, де спадає цвіт із квіт…
Полетіло бідолашне, а за ним услід – лелеки.
Ось і ще одне майнуло. Скільки їх минуло – літ!

05.09.21

Не прошу… Не вірю… Не боюся…
Не брешу… Не каюсь… Не мовчу, –
Закриваю очі від спокуси,
Хоч набідувався досхочу.
Ні жури… Ні віддиху… Ні гніву…
Ні жалю… Ні спомину… Ні мрій, –
Не хилюся вправо чи наліво
В штовханині спокою й подій.
Ні слізьми… Ні зойком… Ні відчаєм…
Ні ножем… Ні льодом… Ні вогнем, –
Силу волі я не утрачаю,
А міцнію духом з кожним днем.
05.09.21

Краще 40 градусів у пляшці, ніж 40 градусів у тіні.

Краще чорна ніч, ніж чорний день.

Краще плоскі жарти, ніж плоскі груди.

Краще приязна кума, ніж агресивний кум.

Краще загашений сусід, ніж непогашений кредит.

Краще невелика порція, ніж завелика пропорція.

Краще пісні пироги, ніж масні вороги.

Краще алкаш назустріч, ніж «калаш» навздогін.

Краще провалитись на екзамені, ніж під лід.

Жизнь быстротечна, годы – как вода,
Плывут ручьем судьбы без передышки.
Жаль юность не вернется никогда,
Не побежит по улице в припрыжке.

Посмотришь в зеркало, а там – седая грусть,
И скатится слеза неторопливо.
Старинную молитву наизусть
Прошепчут губы сладко и тоскливо.

В ночи Луна холодной желтизной
Прольётся в комнату, лица едва касаясь…
Бессонница прозрачной пеленой
Изгложет ночь, игриво улыбаясь…

Далеких звезд мерцательная цветь
Закружит над землей как лист осенний.
И сердце будит плакать и болеть
Неиссякаемой рекой стихотворений…

Народ - корова дійна, ГопотА.
Кайлує за копійку й не варняка.
Якщо ж кота тягнути за хвоста,
То неодмінно вкусить, харцизяка.

А ти мовчиш, згинаючи горба?
Ще й дякуєш за те, що чорноробом
Кайлуєш в депутата, у попа,
Неначе захомучена худоба?

І руки є, і голова. І шо?
Сидить на шиї злидень пранцюватий.
Із рабства однесуть під моріжок,
За гріб жона віддасть аж три зарплати...

Замовили елегію. Строчу
Аж аж гай шумить! Не вірите? Даремно.
Спалив за ніч стонадцяту свічу
Всіх розігнав з парнаського Едему.

Мені ж за працю дулю в руки "Тиць!",
Який конфуз! Поет - член сosa nostrа!
А зохен вей! Мудрезні Стиць і Бзиць!
Платіть стократ! Бо швайка вельми гостра...

04.09.2021р.

Без клопоту ніяк - поспішник…
Без радості у дім - поганець
Згубився нерадиво - грішник
Борідка, кулемет - обранець…

Обтятий до страхіть - дотепник
У черзі із-за черг - роззява
"Кому які потрібні клепи -
До ваших послуг я..." - Об’ява.
04.09.2021.

…І вкотре на зорі ми пролистаєм казку
Про Зло і про Добро, і про малих людей,
Як в осінь літній ліс мінятиме окраску,
І що про рух Землі домислить Галілей…

На відстані Життя все повториться знову –
Від танення льодів й малюнка на стіні…
Я ж тільки – про Любов, Її всесильну мову –
І про слова чудні́, не спалені в огні…

Із попелу верби душа моя востане,
З пошерхлого листка посіються рядки –
Тендітна й молода у променях осанни
Із покликом орла і тремом осоки…

Небесна і земна – у травах і у цвітті,
В купальському вінку і льолі надлегкій –
Прокинуся колись у щебетливім літі
І розгорну ущент розписаний сувій.

А там – усе моє – і тепле, і болюче,
І мамин щедрий сміх, і ялтинський прибій…
А там уже і Львів… і Устиня співуче –
І липа у вікні… а з нею й буревій…*

Бурлить моя ріка – і над провалля хижі,
Над тя́жбою громів, що б’ють із висоти –
Ця розкіш чи мана – ота тяга́ до віршів,
Ця розкіш чи мана – осягнення мети.

Як солодко вмліва на липі сіра пташка,
Як затишно гуде старенька в хаті піч.
Доцільні в цім житті тварина і комашка,
Так буде і колись у поступі сторіч.

…Знов сонечко встає ласкаве і могутнє:
У вирі часовім спинися, щастя мить!
На проміжку Життя з минулого в майбутнє
Я лишу по собі лиш серце, що горить!..

(З ювілейної збірки-альбому "Туга за Єдинорогом". - Львів: СПОЛОМ,2018)

Виріс в полі повзучий пирій,
проявляючи сутність ворожу.
Не чужий ти мені та не свій,
чом душі у тобі не знаходжу?

Нижче плінтуса падала ниць,
через гордощі переступала,
і пливла, як вінки чарівниць
по ріці на Івана Купайла,

лиш до тебе, моя самота,
в пелюстково-лавандові ночі.
Кажуть люди, що я: золота,
божевільна і грішна воднОчас.

Та яке кому діло до нас?
Розберемось самі, без поради.
Небо творить чудовий романс —
в кожній зіграній ноті — відрада.

Не глухі, щоб не чути слова,
не осліпнули від зоряниці.
Жалить боляче тих кропива,
хто шукає у ній полуниці.

Обпеклася, хоч дуже болить —
ласа ягода варта і болю.
Полікує коханий умить
шипахи* на долонях— любов'ю.

Шипахи* - опіки від кропиви

3.09.2021р.

Остання субота і серпня, і літа.
Ні серпня, ні літа не буде суботи.
Ржавіють каштани – алеї еліта –
такі ж, як і люди, смутні і самотні.

Не буде, не буде…Остання, остання!
Хай осінь осяяна – серця столиця,
упертим і грішним порадив устам я:
«У посмішку ніжну й успішну стуліться!»

«Ніколи, ніколи! Не буде, не буде!» –
лунає з розхмареної високості.
Природа придбає квиток на Бермуди
на кошти останні каштанів і хости.

«Не буде, не буде, ніколи, ніколи.
Не буде ніколи» промимрити скільки?
І хочеться кави, і коли, й ікони
Ніколи – єпископа із Мир лікійських.

І літа, і серпня остання субота.
Суботи не буде ні літа, ні серпня.
Зате розпалила вітрила свобода
і літом, і серпнем зігріта нестерпно.

28.08.2021

О, мій пустий, німий!
В осінній півімлі
ледь-ледь прозоре воцаріння саду,
де листя приникає до землі
у немочі тяжінню дати раду.

Такий німий!
Невже у талані
моїм і твій – собі вбачає виклик,
і гул плодів опалих не мені,
як дзвонів угорі, тобі не спільник?

Великий саде!
О, даруй словам
кружляння віття, істини кружляння,
де я іду назустріч деревáм
у падолист, у сутінь пожадання.

О, час жадань
наступної весни
твоїм гілкам, душі моїй печальній,
коли і ти плодами тільки сниш,
і тільки порожнеча – плід реалій.

Ні! Їдьмо геть!
І хай мене зовуть
навперегін армадиська вагонні,
моя земна й твоя висока путь –
в несосвітенних відстанях тотожні.

О, любий саде!
Прощавай! Взнаки
досвітній німоті нова прикмета:
великим садом зронені роки
в гіркі рядки ідилії поета.



---------------

Для сусіда українська, як собаці блохи.
Ніби і живуть у мирі та кусають трохи.
Вже і радий на Росію «нагострити лижі»,
але ж знає, що в Тагілі, це вам не в Парижі.
До Москви ніхто не пустить (там своїх до біса),
Петербург не любить зайшлих… Все, хана, завіса.
Він ненавидить бандерів, ще й повча дитину:
«Это, сынку, все рассея, нету Украины!»
Ось такий то «брат» північний тільки жре і сере,
штучно виведене кодло у еСеРеСеРі.
Та чи зліпите людину з московита-ката?
Певно ні, бо заважає щелепа ця клята.
04.09.21р.

Хоч за вікном холонуча сльота
Виснажливо дрібоче спозарана, –
В моїй квартирі тепла яснота
І запах кави віється духмяно.
Там за вікном гілляки лиш хить-хить
І вітру шум у нижньому регістрі, –
А у кімнаті жіночка лежить
Спокусливо на самім виднім місці.
Побачивши, як знову листопад
Почав помалу припускати віжки, –
Гарячу каву й пряний шоколад
Несу до вкрай розгойданого ліжка.
На вулиці все губиться в імлі,
Яка висить гардинами на шибах, –
І дуже добре чутно звіддалі
Тихенько мовлене крізь сон: Спасибі…
04.09.21

четверте вересня ще не порушує правил першого і третього.
у першому — прославляють школу, у третьому — волають пісню,
яскраві світлини школярів перемішуються із студентськими,
зверхньо викурюються срібні дими думок із загальної тисняви.

жінка із русявим волоссям і глибокими очима малює себе із себе
вироки її штрихів виказують втомленість від сумного суспільства:
синці під повіками, батистові складки готичних міст і східний шербет,
а в них какофонія пересічних і стримані погляди у загадковому тет-а-тет.

у собі замикається на всі чотири октави. дихає плаває, відпускає, мовчить…
помаранчеві білки сприймання світу безумом шугають через модельний черевик,
а чорні теорії фінансистів наступають на ребра страху… вона горить:
— пане, ми з вами не не настільки близькі, щоб я ділилася. давайте — на ви?

у цих жінок, що ходять львівсько - київськими площами, ще — поліськими, дніпровськими і т п.
у цих жінок достатньо підстав відкривати погляд, відчувати загартовані долоні віри.
одна казала:
— доню, давай віддам усі свої картини, інша :
— вірші! бо за віком ти підеш далі від грети тунберг! пиши малюй, будь, як одет,
ця країна ніколи не дозволить впевнено рокам тримати господню ліру.

чоловікам простіше. перше — народися талановитим, друге — красивим,
написати щось вражаюче про цих дурних, ображених долями жінок, триматись за їх палець..
спочатку над ним посміються, потім звикнуть і видадуть письменницьку ксиву.
далі — збирай у поділ відповідальності — груші від мам, сестер і кармічних страждалець.

ті жінки, що схожі на тиху осінь, ще й досі пишуть масляними фарбами на тополиних алеях.
хтось чує їх, хтось бачить, як у шухлядки смарагдові складаються їх останні надії?
мідні, прогірклі, як велика старовинна монета фатальної соломеї,
далекі від всього дешевого, спокійні із ликами лева зміїного.

1.
Любов була заручницею шлунку,
Гарніром у меню гарячих страв.
Вона і він були не "подарунки",
Яких дурний трафунок спарував.

2.
Любов була невчасна, як бігунка –
Ні сенсу, ані сексу, ні пуття,
Ані обіймів, ані поцілунків,
Лиш моторошно-жалісне виття.

3.
Вони любились, наче ті собаки,
Хоча були культурні й недурні.
Повар’ювали знаки зодіака –
Отак багато зроблено дурні.

Чобітки червоні
Зоставила для осені зозуля.
Із сливою так марить поріднитись терен.
Шипшина не колоти хоче,
А просто притулитись до руки.
Уже завересніло.
Раз по раз ще вертає літо,
Начебто сказать забуло:
«Прощавайте!..»
Уже завересніло.
І горнеться до пташки пташка.
І до людини горнеться людина.

Тридцять літ у дорозі,
У журбі – тридцять літ.
Напівголі та босі
Переходимо світ.
У світи вишиванку
Одягає душа,
І від ранку до ранку
Гріє правда чужа…
І від року до року
Пісню чуємо ту,
Про красу синьооку
І високу мету.
Тай радієм злиденні,
Що ще досі живі,
Що на нашій арені
Вже обличчя нові.
А на нашій арені
Вражі залпи гудуть…
З неба зливи вогненні
Смертоносно падуть.
І ідуть ешелони
По країні на Схід –
Патріотів колони
Боронити свій рід.
Та якого ми роду,
Пам’ятають не всі,
Чавлять кров із народу,
І душа у росі
Богу молиться слізно…
Вже серця б’ють набат.
Ренегати пруть грізно
На наш устрій і лад.
Мчать літа за літами,
Та просвіту нема…
Нові множаться драми,
І лютує зима
Між своїми й чужими.
Кулі свищуть зі стріх…
Грабежі та «віджими»
Уже ніби й не гріх.
Словеса, обіцянки
Чути тут, чути там.
Гомонять, як циганки,
Про украдений крам.
Гучно мовлять про славу,
Але слава у тих,
Хто рятує державу
Від кремлівських «бариг».
Хто засіює ниви,
І плекає жита,
В кого чисті мотиви
І правдиві уста.
Хто не зрадить, не кине,
Ні в труді, ні в бою,
А відважно ітиме
За Вітчизну свою.
В нас таких пребагато,
В цьому наша могуть.
Тож разо́м, заповзято,
У щасливу майбуть
Через урвища й терни
Віднаходьмо путі
Чисті, вільні від скверни,
Непорочні, святі...
Пам’ятаючи давнє,
Сьогодення творім.
Хай розквітне у травню
Наша доля, наш дім.
Де назавжди зникає
Безталань колія,
Де на тебе чекає
Україна твоя!

Сон приснился на заре,
Что в дождливом сентябре
Ураган срывает листья,
Под ногами шуба лисья,
Ливень, словно из ведра.
Я стою у алтаря
С неприглядным стариком.
Очень жутко, в горле ком,
В платье подвенечном
Зажигаю свечи.
Волчьи в жениха глаза,
Покотилася слеза
Неутешно по щекам.
Осветился Божий храм,
Батюшка преклонный
Достает короны —
С очень тягостной душой
Я венчаюсь в час ночной.
Звон брильянтовых колец,
Ангел золотой венец,
С обликом печальным,
На фату буквально
Без согласья водрузил...
На пол рухнула без сил...
А очнулась — никого.
Жениха нет самого,
Божьи херувимы
Для меня, любимый,
Лишь на клиросе поют.
А в душе — покой, уют,
Так обетованно.
Странно... очень странно...

Почалося... плескає в долоні
і сідлає парти юна рать,
у якої іспити сьогодні –
вчитися у самообороні
вічному і доброму на «п’ять»:
не молоти суржик і полову,
не ковтати диму за кутом
і не прикидатись бараном,..
полюбити українську мову
як надійну зброю і основу
нашої війни із язиком;
бачити учительську указку,
мапу України на стіні
і своє майбутнє у кіні...
говорити іноді, – будь-ласка,
вибачте за пустощі мені;
пам’ятати, що минуло літо,
і забути, як усі батьки
файно декламують матюки...
не копіювати їх як діти
і великороси-малюки.

Літо попрощалося по-царськи...
треба знову одягати маски
як глухонімі учителі
де-не-де червоні... і зелені...
на уроці іноді непевні,
що одна історія землі
і не та, що хочуть у кремлі...
бо у класі, наче, і модерні,
а на коридорі – москалі.

Почалося... плескає в долоні
і сідлає парти юна рать,
у якої іспити сьогодні –
вчитися у самообороні
вічному і доброму на «п’ять»:
не молоти суржик і полову,
не ковтати диму за кутом
і не прикидатись бараном,..
полюбити українську мову
як надійну зброю і основу
нашої війни із язиком;
бачити учительську указку,
мапу України на стіні
і своє майбутнє у кіні...
говорити іноді, – будь-ласка,
вибачте за пустощі мені;
пам’ятати, що минуло літо,
і забути, як усі батьки
файно декламують матюки...
не копіювати їх як діти
і великороси-малюки.

Літо попрощалося по-царськи...
треба знову одягати маски
як глухонімі учителі
де-не-де червоні... і зелені...
на уроці іноді непевні,
що одна історія землі
і не та, що хочуть у кремлі...
бо у класі, наче, і модерні,
а на коридорі – москалі.

Немолодий і зраночку пом’ятий
Вчорашніми подіями життя,
Звертається до мене він: Дай, брате,
Хоч гривню, якщо маєш співчуття.
Його трясе і сушить, і терзає
Похмілля кляте видимо вже так,
Що сумніву ніякого немає
У тім, що може скорчитись бідак.
Даю двадцятку та питаю: Досить?..
І бачу сяйво радості в очах
Безхатченка, що більше і не просить,
Рвучись у бік таких же бідолах.
Вони стоять неподалік, мов тіні
Погорблених нещастями людей,
Яких, на жаль, багато по країні
Стрічається роками нам будь-де.
Буває в них щось гордо таємниче,
Доведене до остраху завжди, –
Що безсловесно і словами кличе
Не оминати людської біди.
03.09.21

Ще вчора був - боєць! Безстрашний нінзя
(із роду кісткогризів і скорпен)!
Та гавкати на владу утомився,
Вже краще покусаю сам себе.

Орделії, бої за честь - до біса!
Тепер мій меч - обшмульгане перо.
В СРСР я рабом народився
І ним помру. Не зніметься наврок.

Весь надібок - тонка з Пегаса вовна,
Дружина, шобтиздох і два кота.
Бо голови не зрубані в дракона:
Потворна бідність, страх і глупота.

Мій дідо пану в полі сіяв жито,
А батечко долівки слав ЦК.
І я плачу оброк, проценти, мито,
Згинаю до земельки горбака.

А ґгузд шепоче; - Тихо! На коліна!
Твій родовід придатний до ярма...
А рій гуде стривожених опіній,
Шукають вихід...а його нема.

03.09.2021р.

Кудлаті хмари в німій судомі
застигли тихо перед дощем.
І сонце мліє в тяжкій утомі
під сутінковим тремким плащем.

Витає в небі легка зволога
й ляга росою на сіре тло.
І десь плететься ніч клишонога,
і меркне площі рапаве скло.

Уже палають вогні ліхтарні,
у небі рясно іскрить стожар.
І сяйно вікна горять в кав’ярні,
і пломеніє афіш вівтар.

З’їдає сутінь вузькі прольоти.
У спину крекче спізніла ніч.
І чи од туги, чи од ломоти,
похнюпивсь пам’ятник узбіч.

09.02.21

Не рахуватиму я нині втрати…
Ніяких випендронів і сенсацій
На світ ваш споглядатиму крізь ґрати
Як Цицерон… Овідій… і Горацій…

Ми згодом відокремим з тіла душу
Намучилась з роками, бідолашна…
Я обіцяв, дотриматися мушу
Тим більше, що вона моя, не ваша…

Усі оті страшилки забобонні -
Найкращий раціон для піонєрів…
І доки я сидітиму на троні -
"Нє портіть, бабо Мотя, наші нєрви…"
02.09.2021.

«Віддам у добрі руки пса чи кицьку».
Таких чимало оголошень є.
Бо не шукають вигоду велику.
А хтось за шоколадку віддає.
Комусь щастить. Та щастя, мов химера,
Впаде комусь. А інші тут же є.
А от свиню на півтора центнера
Ніхто у добрі руки не дає.

У Толі вчителька питає:
- Тепер ще двох братів ти маєш?
Казала мама: є близнятка.
Радіють, звісно, мама й татко.
Маленькі, певно, та хороші.
Скажи, на кого хлопці схожі?
- Та ні на тата, ні на мене.
Один на одного, напевне.

Прокинувсь Іванко, вже сонце аж де.
Бабуся будити чомусь не іде.
Рішила: онучок нехай ще поспить,
Бо ж зранку малому нема що робить:
Вода ще холодна у річці, тому
Піти покупатись ще рано йому.
Та й друзі вчорашні либонь іще сплять,
Набігались добре, не хочуть вставать.
Тож встав він із ліжка, по хаті пройшов,
Бабусі, одначе, ніде не знайшов.
На вулицю вийшов, у сад зазирнув,
З відра на криниці лице сполоснув.
Продер оченята, волосся змочив,
Що, наче дроти, на всі боки стирчить.
За тин подивився – на лавці нема.
Лиш кішка на сонці на лавці дріма.
Метнувсь на город, може там десь вона,
Минув соняхи, що стоять, мов стіна
І там за картоплею врешті уздрів.
По стежці хутенько до неї побрів.
Бабуся сапою полола рядки,
Де вже піднімались, росли буряки.
Мелькала сапа і бур’ян весь лягав,
Іванко очима услід не встигав.
Стояв і дивився – мов диво яке,
Адже полоття – діло то нелегке.
Як легко в бабусі виходить, однак.
Він, мабуть, ніколи не зможе отак.
Бабуся, мов погляд відчула його,
Всміхнулась, ону́чка зуздрівши свого:
- Чого ти так рано? Поспав би іще…
А я от полю…Бо ж лякають дощем.
З дощу як полізе бур’ян – ого-го,
І спробуй тоді прополоти його…
Та вже закінчила. До хати ходім.
Тебе нагодую й сама щось поїм.
- А це бурячки ти полола, еге ж?
- Так-так, бурячки то, онучку, авжеж!
- А ти пам’ятаєш, казала колись
Розкажеш звідкіль буряки узялись?!
- Забулась, онучку…Хоч ти нагадав…
Колись ще дідусь мені розповідав…
Та що ж ми отут на городі стоїм?
Ходімо, поснідаєм…я й розповім…
- Було то у час, коли весь наш народ,
Отримавши землю від Божих щедрот,
По краю великому вже розселивсь,
Міста будував, працював, веселивсь.
На землях чудових хліб щедро родив,
Тож край рік за роком все більш багатів.
Та жадібні жили сусіди навкруг,
Яким було братися ліньки за плуг.
Їм краще прийти і готове забрать,
Спалити хати і людей повбивать.
Тож мусили люди за плугом іти
Зі зброєю та навсібіч стерегти.
Нелегке в краю почалося життя,
Як мухи на мед розбишаки летять.
Лиш пил або дим запримітить встигай
І в полі роботу негайно кидай
Та шаблю, «гостей» зустрічати бери.
Отак от жилося тієї пори.
Тож часом засіятись люд не встигав,
Бо ворог зненацька на села напав,
А часом палали вже стиглі поля
І попелом сірим вкривалась земля.
Тож або у полі за плугом ходи,
Або захищатись від ворога йди.
Зібрались старійшини мудрі тоді
Щоб якось зарадити лютій біді.
І довго сиділи, гадали вони
Як край захистити від злої війни,
Як ворога ще у степу перестріть,
Поки ще він шкоди не встиг наробить.
Народ наш трудящий іще з прабатьків,
Йому хліб б ростити було од віків.
Як можна від плуга когось відірвать
І в степ пантрувати розбій відіслать?
Хто ж схоче в степу на кургані сидіть,
Коли саме час в полі з плугом ходить?
Тож довго сиділи, гадали діди
Як край врятувати із тої біди.
Нарешті підвівся один старий дід,
Який уже, мабуть, прожив сотню літ.
- Я думаю, щоб рідний край врятувать,
Але ратаїв аби не відривать,
Давайте пошлемо в степи тільки тих,
Які не бажають у поле іти.
Є в кожнім селі, я гадаю, такі.
Зберемо в загін отаких парубків
Та й вишлемо в степ хай шляхи стережуть
І спокій та мир у краю бережуть…
Ідею підтримали…Скоро загін
Відправився в степ. А йому навздогін
Підводи із харчем із сіл відбули
Аби в «козаків» битись сили були.
Відправили ледарів край захищать,
Самі ж подалися в поля працювать.
Минув якийсь час і, звідкіль не візьмись,
Знов орди з’явились в краю, як колись.
Знов села палали, горіли поля,
Стогнала від орд знавіснілих земля.
А де ж «козаки»? Чи загинули всі,
Як ворог зненацька на них напосів?
Поки шаблі в руки взяли ратаї,
Щоб сім’ї, хліба захистити свої,
Зібрався столітній геть сивий вже дід,
Щоб про «козаків» все узнати, як слід.
Подався у степ, де послали загін.
Гадав, що загиблих знайде лише він.
Але серед поля у балці уздрів
Живих і здорових своїх «козаків».
Ямок накопали, залізли й сидять,
Чуби лиш одні над землею стирчать.
Харчі, що народом збиралися їм,
Поїли, тож пику вже кожен наїв.
Озлився тут дід: - Як не соромно вам?!
Чи ж гідно сидіти отак козакам?
Там ворог лютує, палають поля
Та кров’ю вмивається рідна земля.
А ви тут розсілись, немов буряки…
Тьху…Мовити думав «немов будяки».
Ні в полі робити, ні шаблю тримать…
Навіщо даремно нам вас годувать?
Бач, пики наїли…От Божий би гнів
На голови ваші! – Дід аж сполотнів
Від гніву на ледарів клятих отих.
Скарав би, напевно, якби лише міг.
А ті, хто повз вуха усе пропустив,
А дехто від сорому почервонів.
Дід плюнув іще раз і гнівно сказав:
- Якби Божий гнів вам на голови впав!
Щоб вам все життя так в землі і сидіть,
Як вам ні робить, а ні край боронить.
Хоч трохи би користі?.. Але…дарма…
Ні діла нема, ні надії нема.
Сказав, розвернувся та й степом побрів…
Відтоді вже місяць, мабуть, пролетів.
Прогнали в степи уже кляту орду,
Відве́ли, здається від краю біду.
Знов відбудувались…й згадали про тих,
Що край захищати відправили їх.
Послали гінця…Той за тиждень примчав
І дивнії речі казати почав.
Мовляв, «козаків» там нема ніяких,
Та дивні рослини ростуть замість них.
Великі «бебе́хи» стирчать із землі
І гички чубами на них чималі.
Одні із них світлі, здорові були,
А другі – червоні і менші зросли.
Аби брехуном не взивали його,
Він вкинув в ланту́х і того, і того.
Здивовано люд новий плід роздивлявсь,
Хотів розібратись – звідкіль він узявсь.
Та як називається диво таке.
А діло те, я вам скажу, нелегке.
Отут і з’явився старий сивий дід,
Напруживши пам’ять, згадав все як слід
І мовив, що плід той зовуть буряком,
Бо перше назвав він його отак о.
Та промисел Божий іще нагадав,
Бо ж користь для краю із ледарів дав.
Хай буде наука для ледарів всіх:
За лінь перетворить Бог в овочі їх.

А кохання – стало островом
І знецінило думки,
Що текли словами гострими
Та хитали світ ламкий.


Я шукаю чемно виходу.
А між нами – лід, вода.
Недаремно – давня віхола
Ще і досі молода.

Обірви, як завжди, дотепом
Неспокійне у мені.
Від еротики до готики
Чар захоплень відбринів.

Модні нині херувимчики.
Я таким не можу буть.
То назви мене щасливчиком --
Будеш мудрою, мабуть.

Спробую наусміхатися
До життєвих надглибин.
Не скажу, яка ти зрадниця…
Будь одна, як я один.

зараз ми граємо, брате-народе, зараз іде війна,
непрофесійні маестро виходять на осінні сцени,
скільки б тобі багряно-блакитні груди спротив не розтинав,
але ти знаєш десь у кінці старого тунелю є авіцена.

прикро, якщо поляжемо разом в пропорціях сліз,
полохко, якщо крила зношені викинеш на згарища відчаю,
ти, мій народе, у цьому житті давно вже -- Чумацький віз!
ми із тобою скальпельне- врізані та генетично- визнані.

прокляті і розкаяні серед незримих скриків блукань,
як тобі, братику,той полководець вовкулака-Сірко?
так ото… знаєш… не стане прабабциних вправних знань,
щоб заживить на чорній брові твоїй пер запечену кров.

я, може, зараз і по- справжньом,— й не говорю,
вже давно не страждаю на стінга і полозкову,
з трав моїх дико- осокових — торфовий брют?
наступна станція – Здрастуй, рідненька Мово!

Ніколи не ржавіють лиш капкани…
Розлито все на кіловат-часи
І гинуть безіменні "магеллани"
Це те, що я у Тебе не просив…

Беззмінні лиш чотири пори року
В моїх роках все меншає краси
До Тебе залишилось ще півкроку
Це те, що я у Тебе не просив…

Зникає день, виток і знову ранок
А ранок - своєрідний клавесин
О дай мені торкнутись наостанок -
Хіба не я поводився як син?..
02.09.2021.

Кинув Полтаву – плаксиву жону
і розважаю Одесу – любаску,
і в пандемії пітьмі не сумну,
і в захисну не зодягнену маску.

На морвокзалі Малюк і Маяк
Ольгу чекають, палку – Полякову.
Вискочить Сонце з кущів – маніяк
і прохолоду злякає – ранкову.

Ні, не на справжніх гойдається птах,
а на хмільних Айвазовського хвилях.
Я ж по Одесі вимірюю шлях
не в кілометрах, а в Пушкінських милях.

Я ж до нестями кохаю її,
ніжно-медову, свавільно-солону.
Не повернусь до сумної сім’ї.
На Ланжеронську іду з Ланжерону.

З’їм сулугуні в Лагуні й лаваш
і доведу, що кохаю, любасі.
Ждіть, одесити, зіграю для вас
на Дерибасівській на контрабасі!

08-09. 2020

На довгій ниві житія
ми вічні ратаї, скитальці
і сонячні протуберанці,
коли зникає наше я.

І за поводирями націй
(неначе ми одна сім’я)
веде заручниками праці
усіх надія нічия.

Шукаємо, чого немає...
і, нібито, ніхто не знає –
ані шути, ні королі,
що за воротами Синаю
геєна душі очищає
і випиває сіль землі.

09.2021

Не попещу мавку - в хаті пекло,
А попещу - не життя, а рай.
Тут не вийде на хіп-хап, скоренько
Бо жона насварить! Ай-яй-яй!

Зранку - три години - на дивані,
Вдень - у час обіду - на печі.
Ввечері - годинку - на жупані,
Ну, а потім, звісно, уночі.

Рве на клапті душу шал нестримний
Я, хоч видом, -- з вусами кістяк -
Пропущу хоча би раз обійми -
Ні борщу не буде, ні мнясця.

Місяченько зазира крізь шиби,
В небі сяє зоряне кашне.
І в дружини, і у мене німби
Світяться, мов сонечко ясне.

02.09.2021р.

Сонцем вигуляне літо
Відшуміло, відцвіло
І, нема де правди діти,
Вже покинуло село.
Дні осінні перед нами
Ген шикуються в ряди, –
Яблуневими дарами
Тішать погляди сади.
Не стихають на городах
Шурхіт, дзенькіт, голоси, –
Там, буває, стільки вродить,
Що сім’єю не з’їси.
По роботі цілоденній,
До опівночі – пісні
Про кохання невтоленне
Серед лугу навесні.
Досі там, у верб на вітах,
Мрійно ніжиться тепло,
Хоч уже квапливо літо
Відшуміло, відцвіло…
02.09.21

Чи можна щастя з гілочки зірвати?
Воно на вітрі одиноко зріє.
Казали, що на смак солонувате,
але мені остання в нім надія.
Що може мене більше здивувати –
солоні сльози чи щаслива мрія?
Коли впадуть додолу твої шати…
(не вирвешся з обіймів лиходія).
Як можна щастя з гілочки зірвати
не пробудивши ненажеру змія?
02.09.21р.

А ми були такі чужі,
Непримиренні і ворожі.
Несамовито насторожі
Блищали погляди-ножі.

Невідворотним був двобій,
Де не світила перемога,
Та попри всі перестороги –
Єднання тіл і шал жаский.

На аркуші чистім, за протоколом
На голову свіжу, сміливо, тверезо
Співаю чомусь "За нашим стодолом"...
Навпроти нікого, одна лиш береза
На вигляд нічо… уся зелененька
Гойдаєтьтся в такт, і підспівує навіть -
Скінчився дует, зібрались хутенько
Тепер кожен з нас одне одного славить…
01.09.2021.

Був день, як день.
Ні смутку, ні жури.
Звичайний день, як і коли́сь там.
Грайливо вітер продував двори
і шерхотів опалим листям.

Збиралися хмарини в вишині,
в повітрі чулося тепло́ ще.
І глухо десь гриміло вдалині,
й бриніла музика на площі.

Юрмились біля церкви жебраки,
чекали милостинь в готівці.
Й жіночі цокотіли каблуки,
немов підкови, по бруківці.

Над папертю світився лик рудий.
На сонці грілись пси бродяжі.
А о́сторонь –
на милицях – худий
боєць стояв у камуфляжі.

Розговорились.
Він – все про війну.
А я – про мир і про молитви.
І вітер, ніби спогадом, війнув
йому з його страшної битви:

Я вже – мовляв –
відплакав й відмоливсь.
Вмирав і міг живцем згоріти…
А тут спокійно.
Тихо, як колись.
Та й без ноги –
ще можна жити.

Я був у пеклі.
Хлянув од жади...
Снаряди рвались без упину.
А схоронитись –
не було куди.
Лежи і жди свого загину.

І я лежав.
Жахався й голосив.
Моливсь під схлипи міномету...
І тут він стих.
Лиш згодом попросив:
«Дозвольте, дядьку, сигарету…»

Затим пішов.
На милицях.
Один.
Я вслід дививсь йому пошанно…
І кров’яніли грона горобин,
немов чиясь незгойна рана.

30-31.08.21

Я від добра — добра шукав...
Такого, кажуть, ні не чинять.
Куди ж пливе життя ріка? --
Неадекватна чи причинна?!

Усе запитую себе:
Що діється? І сам не знаю.
Лиш сяє небо голубе --
Безхмарне, чисте, як у раю.

А, може, ти зійшла з небес,
Як світла Мрія чи Богиня?
І розповзлося чортовиння,
І я для ніжності воскрес?!

І як же, Боже, не радіти? -
Нові одкрилися світи.
Тобі до ніг стелив я квіти
До щастя свого щоб іти!

1.09.7529 р. (Від Трипілля) (2021)

Перше вересня – день знань,
Перший дзвоник – для вітань,
Як врочисто і святково,
З кожним роком, завжди ново,
На клас, на курс ти вже підріс,
Також підтвердження — твій ріст.
І відчуття є, і бажання,
А з ними разом хвилювання,
За ті знання, що є і будуть,
Студенти, школярі добудуть,
Що їх дадуть викладачі,
Шановної професії творці.
І кожен з нас, цей шлях пройшов,
Одержав атестат, диплом,
Ті зерна знань, дали ростки,
І для майбутнього стежки…2009
Первое сентября – день знаний,
Первый звонок – для поздравлений,
Как торжественно и празднично,
С каждым годом всегда ново,
На класс, на курс ты уже подрос,
Этому подтверждение твой рост.
И ощущения есть, и желания,
А с ними вместе волнения,
За те знания, что есть и будут,
Студенты, школьники получат,
Что их дадут преподаватели,
Почетной профессии творцы.
И каждый из нас этот путь прошел,
Подучил аттестат, диплом,
Те зерна знаний дали всходы,
И для будущего дороги…2009

Я думав, Десно, не тутешня ти,
Бо ж так несешся-рвешся по рівнині,
Так безнастану крутиш течію свою
І береги нещадно крушиш.

Я думав, Десно, десь з далеких гір,
Коли ще на Землі дива вершились,
Ти вийшла якось на слов’янський слід,
А повернутися додому не зуміла.

Я думав, Десно, те і се про тебе,
Допоки не схилився над собою...
...Які ж до зойку схожі долі
Трапляються в людини і ріки.

До снігів потрібно йти туманом.
До весни по пояс у снігах…
Похрестіть мене в дорогу, мамо,
нехай трохи легшим буде шлях.
Хай мені насниться в заметілі,
чарівний, дитячих мрій вертеп…
А довкіл пороша сіє білим.
Чи то сніг, чи може сад цвіте?
І лягає сріблом на волосся
й відкриває вищу неба суть.
Щоб усе в моїм житті збулося,
похрестіть й благословіть у путь.
01.09.21р.

Осінь – королева у вигнанні –
Вечорами бродить передмістям.
Горностаєм сивого туману
Шарудить у першім падолисті.

Шлейфом диму – сірого шифону
Над водою огортає верби.
Без корони, скіпетру і трону
Ох, незвично, та нещасна терпить.

У рудому буйному волоссі
Заплелись ожини аметисти.
Білі ніжки зранені та босі,
А хода неквапно-урочиста.

Променяться інеєм уранці
Темні очі – ягоди тернові.
Знає: перебісяться підданці,
Вже достатньо мітингів і крові.

Від перетурбацій утомились.
Йде ремонт у спальні королеви.
У майстерні радісні модистки
Шиють плаття золотопарчеве.

"Вибач, винні, владарюй над нами,
Весь народ про це уклінно просить!"–
Пишний почет рушив споришами:
Хризантеми, айстри, геліопсис.

25.08.2021

Батьки повік при своїх оселях,
Їх неможливо розмежувати,
Вони у згадках – в містечках й селах,
Де їм судилось одвікувати.

Ми погубили свої оселі,
У нас немає кревних домівок.
Наші голови притисли стелі
Несвоїх багатоповерхівок.

Нащадків нічим вже не приваблять
Безликі лавки біля під’їздів.
Так щезає генетична пам’ять.
Так згасає любов до Вітчизни.

Не розуміючи чому,
Встаю удосвіта щоденно, –
Буравлю поглядом пітьму,
Цигарку нищачи натхненно.
Не зупиняючи думок
Безперестанну штовханину, –
Пускаю ніздрями димок
І дудлю каву щохвилини.
І майорять удалині
Мені, не бачені наявно,
Світання спізнені вогні
Та сині блиски дальніх плавнів.
І серцю коряться слова,
І забувається про втому,
Бо суть поезії жива,
Коли натхнення мить у всьому.
І в просинанні на зорі,
І в дарі вічних спостережень, –
Є завжди радощі, котрі
Творцям духовного належать.
01.09.21

О дивовижна річ це — інтернет --
Світ інформації та ще й облуди.
Далекі в ньому зближуються люди,
Знаходить Музу тут свою поет.

Уява мріям свій дарує злет,
Вони і розпросторюються всюди.
Аж поки не спадає сіть полуди
Й лещата розтискаються тенет.

І розчаровуємося щосили,
Сідаємо в реальності літак.
Бо з’ясувалося — не тих любили!

Робити треба, друзі, все не так.
І помічаєм раптом поруч милих...
І прозріваєм — ось любов свята!

30 серпня 7529 р. (Від Трипілля) (2021)

Свого романтика люблю, жалію,
І гладжу по голівці як болить.
Вгамовую сердечну аритмію,
До оченят притулюю блакить.

Бинтую ніжністю душевні рани,
Коли бракує слів, то досхочу,
П'ємо смачну мелісу з порцеляни,
Запалюємо пристрасті свічу.

Нам добре поруч в радості і горі —
Два джерела в одну ріку злились.
Із дому вимітаємо докОри,
Злітаємо в обітовану вись.

Прощаєм одне одному образи,
Очищуємо душі каяттям.
Йдемо, тримаючись за руки разом,
До зір хиткими кладками життя.

"Як гартувалась сталь" - занедбаного гніву…
"Останній з могікан" - нічний зголосся спіч
І постріл у життя… Один посеред співу
У кожного своя окрема довга ніч…

І ось настав кінець, спровадили за хвіртку…
Ти нині пацієнт усіх на світі бід…
У зграї птахокрил ти віднайдеш лебідку
Як справжній слідопит… і заздрощі услід…

Своїх медаль стежки, своїх річок молоки…
Домовився було - один і той же стриж…
І спогади про сталь і могікан - глибокі
Лишилося одне: відвідати Париж…
31.08.2021.

СПЕКА не мала давно відпочинку.
Працею зморена пані
у відчайдушному стані!
Треба змінити вже їй поведінку.

Ось і з’являється слушна нагода
ВЕРЕСНЮ не докучати.
Піде в Небесні палати
причепурити згасаючу вроду.

Хай відпочине від неї природа!
…Листя вдягають оздобу.
Вітер наспівує оду
та й надсилає чимдуж прохолоду.

Свіжість нових відчуттів та емоцій
зріють в осінньому жанрі.
Поруч з вродливою пані.
Теплі у неї, усміхнені очі!

Прагнуть любові, відвертості хочуть!
З поглядом впевненим, щирим,
що закликає до миру.
Тож зустрічаймо володарку ОСІНЬ!
***
…ЛІТО спекотне було цього року..
Зараз відчутні вже ВЕРЕСНЯ кроки…
Зменшився день, стала довгою ніч.
Зграя думок: досягти таємниць
ВСЕСВІТУ дивного! Ось в чому річ.

31.08.2021

Одеські хвилі з фетру і фланелі,
а вітер – подих подруги. Весь день
пірнаю у написане про неї.
Картин іскринки, вогнища пісень

душа своїми, рідними відчула.
Я в унісон з Одесою бринів.
Проте щовечора витрушував із чуба
пісок одеський – грубий і брудний.

Несміло я наспівую: «Збулося».
Тепер чекаю на фонтани слів.
Але щовечора вичісую з волосся
пісок одеський і чіпкий, і злий.

У потяг «Чорне море – Придніпров’я» першим
просохлим і прожогом залетів.
Та буду вдома довго вимивати з пейсів
пісок одеський чистий, золотий.

08-09.2020