Тужу, радію безупинно,
Плету із віршів макраме,
І вірю, що ніхто у спину
Зі злості камінь не жбурне.

Можливо, мислю недолуго,
Не всі дороги обійшла?
Хоч бачила і зраду друга,
Як блискавицю край села.

Жахливий вищир злої смерті.
Пороги гострі, наче ніж.
Червоне й чорне на мольберті —
журба і щастя впереміж.

Веселка в небі кольорова,
На цвинтарі — нові хрести.
В житті усе не випадково,
Тому зустрілись — я і ти.

29.07.2022р.

Ну чого поїхала так рано?
Я ще не натішився з краси.
І на серці — туга, наче рана,
Жаль, неначе жало від оси.

ПРИСПІВ:
І застигла ув очах сльозинка,
І замлоїло попід грудьми.
Ти — моя кохана половинка,
Ну коли з’єднаємося ми?!

Ну коли, скажи, складем валізи,
І гніздо зів’єм своє удвох?
Поки на той світ готує візи
Нам з тобою всемогутній Бог?!

ПРИСПІВ:
І застигла ув очах сльозинка,
І замлоїло попід грудьми.
Ти — моя кохана половинка,
Ну коли з’єднаємося ми?!

Небо вибухне плачем-грозою,
Блискавкою душу грім протяв...
Певне, щоб натішитись тобою,
Вже мені не вистачить життя.

ПРИСПІВ:
І застигла ув очах сльозинка,
І замлоїло попід грудьми.
Ти — моя кохана половинка,
Ну коли з’єднаємося ми?!

30 липня 7530 р. (Від Трипілля) (2022)

Надворі ще тепло і навіть спекотно,
Квітують троянди, вітрець їх леліє
Та вже подекуди листя жовтіє,
То ж скоро покотиться літечко в осінь.

Погожою буде вона нехай завжди,
У душу не впустить ні дощ, ні сльоту
І не зіпсує негода хай настрій,
А доля дарує осінь золоту.

2022 р.

Ані жодного сліду, ні просвіту,
Аніякого звуку здаля, –
Захисти мене грішного, Господи,
Якщо знаєш, що мучуся я.
Заблукалий, болотом обляпаний,
Прориваючи мокру траву, –
Сам не знаю, куди я чалапаю
І навіщо так важко живу.
Захисти мене, Боже, від напасті
Повсякденних блукань і хитань, –
Подаруй мені крихітку радості
Та єдиним порадником стань.
30.07.22

Повітря свіжого ковток,
І цілий світ у жменьці.
Колиска... мама... перший крок...
Колінця у зеленці.

Садочок... манка.. нежить... сніг...
Запалення легенів...
Політ на крилах уві сні...
Льодяники в кишені...

Усмішка... школа... випускний,
І очі загадкові.
У небі місяць молодий
Пелюсткою любові.

Звабливі танці... доторк рук —
Красуня у люстерці.
Він трохи більше, аніж друг,
У лоні стукіт серця.

Весілля... трепет... немовля...
Безсонні дні, підгузки.
Все починається з нуля,
Тримайся, Попелюшко.

Повітря свіжого ковток,
І цілий світ у жменьці.
Колиска... доньки перший крок...
Колінця у зеленці.

Садочок... нежить... сіллю — сніг,
Запалення легенів...
Молитва і смертельний гріх
Пігулкою в кишені...

Рак...скальпель... зради множина:
Нестерпна, лиса, люта.
У церкві мамина труна...
Гірка сльоза покути.

Кохання більше за життя,
Перлини благодаті.
Від каяття, до забуття,
Надії пелехаті.

Онуки...пенсія...війна —
Хто в пекло, хто до раю.
Полину випила сповна,
За мед — Господь спитає...

27.08.2022р.

Од плину час ніхто не встереже.
Мине усе: знайоме і незнане.
Мине оте, що ще колись настане
і навіть те, що не настане вже.

Летять літа, міняються світи,
не обженеш себе – як не біжи ти.
Наблизився до долі – й можна б жити,
та час минув, а з ним минув і ти.

29.07.22

Притомилися – на трави впасти.
Музонько, Пегаса припаркуй!
Ні, припни в легкій, ласкавій казці,
на галявці, де розцвів буркун.

Спалахнув. У сяєві кружляє
сонцекрила і дзвінка сім’я.
Та у рухах золотої зграї
незвичайне щось побачив я:

у сузір’ях білосніжних, пишних
плетиво не злетів, а стрибків.
І тому чотирьохстрофний віршик
завершу катреном ось таким:

білий світ аби не жалив чорним
і змережив долю не марку –
завтра до п’янкого щастя бджоли
на буркун помчаться, на паркур!

Липень 2022

«Як не хочеш усю правду, повідай дещицю:
Чи сватів до тебе слати, чи піти топиться?
Чом ти голову схилила, вії опустила?
Може, кращого від мене, бува, полюбила?..
...Не розказуй, голубонько. Нема у тім нужди,
Бо ж на личеньку твоєму заквітають ружі.
Хай він, може, таки кращий і для тебе любий,
Та вірнішого від мене не було й не буде.
Можна б, звісно, утопитись чи випити зілля,
Та прийду, якщо покличеш, на твоє весілля.
І проситиму, як брата, обранця твойого,
Щоб беріг тебе, мов квітку, даровану Богом.
І якщо нам у подружжі не судилось бути,
То порай мені, кохана, як тебе забути.
Кажеш, маєш таке зілля близько перелазу?
Як даси мені напиться, забуду одразу?
Із рук твоїх буду пити. Крапля не проллється.
І молитимусь за тебе, доки б’ється серце».

Снаряд, начинкою страшною,
Усе безжально спопеля, –
Повита димною пітьмою,
Горить замучена земля.
Від болю корчиться і стогне,
В незборній величі сумній,
Адже, майбутнім щастям повне,
Життя продовжується в ній.
29.07.22

Безмежний степ, без краю і кінця,
Лиш вітер, мабуть ті простори знає,
Бо кожен день від краю і до краю
Його в своїх набігах облітає,
Зна його ріки всі і озерця.
Він тут володар. Хоче – наведе
Хмар дощових, то сонцю дасть сушити,
Що геть жовтіють трави всі і квіти.
І важко віднайти води попити.
А сам в байраку заховавсь і жде.
Блукають степом цілі табуни
Тарпанів, турів, ще якась дрібнота.
Орли із висоти свого польоту
Все озирають ба́йдуже – а що там,
Чи не летять супутники війни –
Ті чорні круки, які звідкись знають,
Де скоро буде проливатись кров.
І їх ураз злетиться – будь здоров,
Аби в степу бенкетувати знов.
Та поки ще, здається їх немає.
Аж раптом сполошились табуни,
Вслухатись стали – тупіт десь лунає.
Знялися звідкись круків чорні зграї.
Війна на степ, напевно насуває.
А степові не хочеться війни.

Летить орда, здіймає степом пил,
Він хмарою по сліду зостається.
Степ завмира, птах жоден не озветься.
Лиш круків зграя над ордою в’ється,
Очікуючи на кривавий стіл.
Попереду летить Хаджі-Гірей.
Бахмату волю дав, той добре знає,
Чого від нього саме хан чекає,
Копитами траву до ніг збиває
Та скоком перешкоди всі бере.
А хан тим часом думає своє.
Можливо, саме час йому згадати
Литовські землі, де ховався з татом,
Аби свої життя порятувати,
Бо, як дістане хан Орди – уб ’є.
Багато їх таких самих було –
Татар-вигнанців у Литві в ту пору.
Як Едігей над Вітовтом взяв гору
Прибилися до князевого двору.
Там все його дитинство і пройшло.
В Орді ж неспокій увесь час тривав.
За трон поміж собою хани́ бились,
Вмирали часто, ледве тільки всілись.
Їх за віки багато наплодилось
І кожен думав, що він право мав.
В тій колотнечі гинула Орда.
Повсюди по степу біліли кості.
Суперники, мов тішачись від злості,
Рубали всіх. Тож вижити не просто
Було в той час. Аллах же йому дав
Можливість, щоби вижив він і жив.
Хаджі-Гірей був не простого роду.
Ще в час, коли були єдині орди,
Менгу-Тимур – Орди правитель гордий
В Криму еміром предка посадив.
Його потомки й правили в Криму,
Хоч батькові його і не судилось.
Тоді Тимура військо нагодилось.
В Криму занадто гаряче зробилось,
В Литву й прийшлося утікать йому.
У колотнечі, що тоді велась,
Хаджі приймати участь довелося.
Отож він добре пам’ятає й досі
Падіння, злети, кличі стоголосі,
Коли на трон хтось, врешті піднімавсь.
В годину злету він у Крим вернувсь.
Та як вернувсь – він там не був до того –
В Литві розпочинав свої дороги.
Але то було радістю для нього,
Що він до батьківщини доторкнувсь.
Недовга, правда, радість та була.
Знов у Орді хани́ за трон зчепились
І вороги на троні опинились.
Сеїд-Ахмеда нукери з’явились
В Криму. І воля їхньою була.
Сеїд-Ахмед був Тохтамиша внук.
Заледве став він у Криму еміром,
Накинувся на конкурентів звіром,
Які зостались у Криму допіру.
Хотів міцніше владу взять до рук.
Хаджі-Гірея і рідню його
Оголосив він ворогами. То́му
Хаджі тікати довелося з дому
Із меншим братом. Та Сеїду злому
Будь що потрібно досягти свого.
Тож по слідах помчався Айдер-бей
Аби криваву закінчити справу.
Домчали коні їх до переправи
Через Дніпро. Ні вліво, ні управо,
Лише водою порятуй себе.
І вони сміло кинулись в ріку,
Тримаючись за гриви своїх коней.
А тут уже на березі й погоня,
Вхопили луки, як самі не вгонять,
Здолають стріли відстань ще таку.
Посипалися стріли навкруги,
Гребуть нещасні, течію долають,
А стріли усе ближче долітають,
Вже свої жала у коня стромляють.
Де ще ті протилежні береги?
Кінь йде на дно, збиває течія.
Не втриматись Хаджі,бо ж сил не стане.
Аж тут слуга, хоч сам отримав рану,
Віддав коня знесиленому хану.
Сам врятуватись вже не зміг ніяк.
Кінь врятував. Хаджі таки доплив,
Ледь на той берег вибрів, оглядівся.
Слуги нема і брат кудись подівся,
На дні ріки, напевно опинився.
Хаджі тоді на той бік погрозив.
Тоді лише біль у спині відчув.
То дві стріли його таки догнали,
Встромили в його тіло свої жала,
Хоча смертельні рани не завда́ли,
Але й без того ледь живий він був.
Проте Аллаху тут же клятву дав,
Ті дві стріли із часом відомстити.
Він буде і настирливим, і спритним,
Плестиме сіті і нещадно бити
Там, де на нього ворог не чекав.
Одну стрілу – Сеїду обіцяв,
Другу – для Намаганового юрту.
Зв’язалися з Сеїдом ті манкурти.
Та він помститься і помститься люто,
Нехай би і життя на те поклав.
Знов довелося до Литви вертать.
Князь порадів, зустрів його, як рідний,
Бо дорожив-таки, по всьому було видно,
Наставив його старостою в Ліді.
І став Хаджі великих змін чекать.

Сеїд-Ахмед же правив у Криму.
Тоді в Криму в руїнах все лежало,
Купці сюди все рідше приїжджали,
Бо їм розбійні орди заважили.
Та то було усе рівно йому.
Та беїв те правління допекло.
Поки він на Айдера опирався,
Ніхто супроти стать не намагався,
Але, коли той в смертний одяг вбрався,
Ніщо вже їх спинити не могло.
Зібрались найвідоміші роди,
Порадились аби постановити:
Хаджі-Гірея треба запросити.
Він має право у шатрі сидіти
Еміра, як Менгу ще посадив.
Із роду він залишився один.
Тож посланці хутчій в Литву помчали.
Хаджі вони не довго умовляли,
Коритися родами слово дали.
Отак у Крим і повернувся він.
Сеїд-Ахмед орду свою забрав,
Бо беям не зумів протистояти –
Хаджі зумів усі роди підняти
А сил в Сеїда було не багато,
Тож він тепер степами кочував.
Хаджі-Гірей вступив у свій Кирим –
Столицю, де еміри всі сиділи,
Яким ще його предки володіли
І став потроху набирати сили,
Щоб розібратись із Сеїдом тим.

В степах Орда розвалювалась вже.
Хоч хан Великий і сидів в Сараї,
Та його ханом мало хто вважає,
Коритися, тим більше, не бажає,
Готові ханство відібрать з ножем.
Відпав вже Крим, відпала і Казань,
Сеїд-Ахмед в степах Причорномор’я
Теж незалежно вівся на ту пору,
Великим ханом одізвався скоро,
Бо ж відібрав собі «ордобазар».
Так прозивалась ставка кочова
З шатром, що тронним в них іменувалось.
Де би орда степами не шаталась,
Чиє шатро – ті і Великі звались.
Отож Сеїд собі шатро урвав
І став тоді Великим ханом він.
Хоча орди уже мав не багато,
Але на Крим став хижо позирати,
Хотів його собі назад забрати,
Чекав момент сприятливий - один.
Як на поживу на Литву дививсь,
Сторожу мріяв якось одурити
Аби ясиру нахапати звідти,
Продати десь та і забагатіти.
Отими часто мріями і грівсь.
Литовську щоб сторожу налякать,
Опудала на коней став саджати,
Мовляв, дивіться війська як багато.
Вдавалось часом і кордон прорвати,
І здобичі швиденько нахапать.
Та й хутко в степ, сліди щоб замести.
А там лови його, як вітра в полі.
Встигав він шкоди наробить доволі,
Люд український опинявсь в неволі.
Хаджі-Гірей лиш міг його спасти.
Князь в поміч хана кримського просив
І той у степ з ордою відправлявся,
Розбійника зловити намагався.
Коли ловив, коли дарма ганявся.
Урешті-решт Сеїд Литву довів.
Напав зненацька, аж під Львів пройшов,
Набрав ясиру, здобичі багато,
Багато сіл устиг поруйнувати
Й орду у степ обтяжену повів.
Почувши ледве новину оту,
Хаджі-Гірей орду підняв в погоню,
Велів нікому не жаліти коней…
Тепер от степом військо своє гонить,
Плекає помсту у душі святу.

Сторожа з балки скочила навстріч.
- Через Дніпро пройшли і зупинились.
Ясир, мабуть, ділити заходились
Та заодно і відпочити всілись.
Що ж, для орди в поході звісна річ.
Хаджі-Гірей рукою лиш махнув,
Але орда без слова зрозуміла,
Неначе птаха, крила розпустила
І на ворожий табір полетіла.
Сеїд іще і оком не змигнув,
Як їх уже притисли до води
І заходились голови рубати.
Орда взялася про «аман» волати.
Сеїду залишалось лиш втікати
На північ, замітаючи сліди.
Примчав, говорять в Київ, де його
Знайомі друзі-змовники пригріли.
Із людом щось татари не вділили,
Затіялася бійка, всіх схопили
Й доправили до князя до свого.
Сеїда той в темницю посадив
У Ковно, де той, кажуть, вмер небавом.
В Хаджі-Гірея ж гарно склались справи,
Адже здобув на полі бою славу
Та ще й Аллах його нагородив,
Мабуть, за те, що відомстив стрілу,
Одну із двох отих – «ордобазаром».
Хтось у Орді про теє лише марив.
Ввійшовши у шатро те незабаром,
Стер піт, який котився по чолу
І сів на трон…Тепер не просто хан
Якогось Криму – хан Орди всієї.
Тепер мав право управляти нею,
Обзавестись монетою своєю…
Не марево усе то, не обман.
Не тільки Крим, Кубань і весь Кипчак ,
Литва та і Московія – васали,
Адже вони ярлик від хана мали
І данину щороку відправляли.
Ще від Яси заведено отак.

В той час Литва й Московія вели
Поміж собою спір за Україну:
Хто нею володітиме єдино.
То хан Великий вирішить повинен.
І от до Криму посланці прийшли
Від Казиміра, що в Литві сидів,
Аби ярлик у хана попросити,
І мати повне право володіти
І князеві, і потім його дітям
Цим краєм. І Хаджі тоді велів,
І дав ярлик на Київщину їм,
І на Поділля, й на Чернігів дав,
Смоленщину і Брянщину додав,
Ще й Новгород, бо ж право таке мав,
Все за Литвою закріпивши тим.

Хоч міг Хаджі і на Сарай піти
Щоб у столиці, як належить, сісти.
У те кубло не захотілось лізти,
Вернувся у Кирим, у своє місто,
Бо там ще й з турком боротьбу вести.
В Криму тоді колонії були,
Де генуезці здавна ще засіли,
Вони торгівлю вести тут хотіли,
З торгівлі тої гарно багатіли…
Аж тут до Криму турки підійшли,
На те багатство зазіхати стали.
То покрутилися біля Керчі,
А то до Кафи підійшли вночі,
Напевно, місто страхом беручи.
Ескадра, врешті берега пристала.
Вже й ледь не нападати почали.
Всі генуезці в місті зачинились,
Вже турки і до штурму ополчились.
Аж тут Хаджі з ордою появились
І турки невдоволені пішли.
А хани й далі бились у Орді.
Помер один – сини його зчепились,
І довго орди сходились і бились,
Поки одна програла й відступилась
І хан Махмуд в Сараї сів тоді.
Махмуд той був із роду Намаган –
Одного Чингізідова коліна.
Хаджі стрілу отому роду винен.
Знав, що колись зіткнутися повинен.
Але чекав терпляче кримський хан.
Зібрав Махмуд орду й на Крим повів.
Хаджі-Гірей не став його чекати,
Устиг уже орду свою зібрати
Й пішов на Дон, там хана зустрічати.
Там на Дону орду його і стрів.
Ударив першим, та ударив так,
Що той Махмуд дав з поля бою драла.
Орда його здалась чи повтікала.
Хоч кримців також полягло немало,
Та він у битві переміг, однак.
Ті, хто Сеїда привели у Крим,
Ті, хто його в Дніпрі ледь не втопили,
Пускаючи у нього з братом стріли,
Своєю кров’ю помсту окропили.
Він відомстив, як клявсь Аллаху, їм.

Вже тепле літо котиться на спад,
Хоч сяє ще блават у високості...
Сивіти злегка починає сад,
Іржаві пасма — до сосни у гості.

Але примчить грайливий вітерець --
Своїм духмяним подихом цілющим
В гущавину ввірветься навпростець,
І тихе щастя розіллється в пущі.

Немов кохана Муза звіддаля
На кулі, на повітряній летіла.
Поглянула униз і... вуаля* --
Спустилася і пригорнулась тілом.

І бризнув сонцем золотавий сміх,
Неначе ніжність розлилась навколо.
Кохались ми у травах запашних,
І милував нас легіт ясночолий!

28 липня 7530 р. (Від Трипілля) (2022)

Вранці щось мене турбує,
Сну нема і щось хвилює.
За стіл сів я з олівцем -
Рядочки пишуться стовпцем.

Думки рояться у серці,
Чи писати щось із перцем.
Чи описати лиху годину,
Що спіткала Україну?

Серцем рвуся я до бою,
Та тримати не можу зброю.
Слово також гострий меч,
Ворогу воно - картеч.

За вікном весна буяє,
Спів пташок у світ лунає.
Розквітають бузку квіти,
Та не можу я радіти.

Сади на згарищах квітують,
Птахи гніздечка там будують.
Війна покрила Україну.
За Волю стали, й за Родину.

Не родилась у світі сила,
Щоб Вкраїну підкорила.
Напав москаль на Україну -
І тут знайде свою кончину.
Грудень 2022 р.

Яка ж ти мерзото, російський солдате!
І як таких покидьків носить земля?!
Прийшов на чужину жінок гвалтувати,
Палити ракетами гречні поля.

Вбивати народ, що віками сміливо
Виборював право на волю в бою,
Щоб діток ростити і жити щасливо,
І спів солов'їний плекати в гаю.

Садисте, злочинцю, ненависний кате!!!
Страждання і горе приносиш щодня!
Тебе в чорний день породила не мати —
Двоглавий орел і жахна чортівня!

У тебе немає душі, правди, віри,
Сумління і гідності також нема.
На серці — печатка жорстокого звіра,
В очах — люта ненависть, пекла пітьма.

Горять під ногами: чорнозем родючий,
Міста, кладовища, дороги, мости.
Вернеться сторицею помста жагуча,
Сльозою кривавою вмиєшся й ти!

А ми Переможемо рано чи пізно,
І над Україною зійде зоря!
Підніметься з праху Соборна країна!
Квітуча держава, земля — Кобзаря!

26.07.2022р.

Ось-ось вітатиметься з липнем місяць серпень,
Який вступатиме скоро в свої права,
Щоки рум"янитиме яблукам зеленим
Й завершуватиме й іще жнива.

Зелен-отави покосить устигне,
Розсипле, як намисто вранці роси,
Роздмухає вогонь на горобині
І зустрічатиме уже красуню-осінь.

2022 р.

Гудуть джмелями БПЛА ворожі,
Собі шукаючи мішень, –
Пробач, матусю, що не можу
Тебе провідати в цей день.
Сріблиться попіл на руїнах,
Немов на сонці біла сіль, –
Поволі спогади нетлінні
Про тебе плинуть звідусіль.
І згадкам цим не спопеліти,
Чи стати синові в нуду, –
Раз на могилу, наче квіти,
Їх вдячно й бережно кладу...
28.07.22

                    І
Від мене мало що залежить,
аби належати до тих,
кому ніколи не обмежать
надій, бажань і прав своїх.
Але лютує «запоребрик» –
і на війні нема перерви,
і не вгамовується псих...
..........................................
Нема надії на Мінерву,
Психея якне лікує нерви,
а сказу більшає у всіх.

                    ІІ
Дурному, що вода із гуся –
чи у лайні, чи на війні...
Але скаженого боюся...
хоча судити не беруся,
чи їх боятися, чи ні,
якщо у них немає мозку...
ось-ось скажені недоноски
та й оголосять судні дні...
самі собі... бодай би скоро
упали стіни муляжу
і пекло їхнього терору
та ядерного шантажу.
У діях мавпи на котурнах
ума і логіки нема...
непередбачена юрма
руско-язичесько-культурна
і на війні у ролі дурня –
то галаслива, то німа,
але дивімось обома...
бо то орда... і їх багато
мільйонів – сотень півтори
і всі – руками догори,
аби чуже завоювати.
Де не родили ці мутанти,
за ними плакала тюрма,
але любителі ярма
і досі наші... окупанти.

                    ІІІ
Бояться дурня не дарма
і це урешті зрозуміло –
якщо у черепі пітьма,
душі немає... зайве тіло
і мусимо оце дурило
без честі, совісті, ума
щомиті плавити на мило.

07.2022

Музикант із короткими пальцями –
ніби заєць із довгим хвостом
або щире кохання по акції,
чи перерваний голод… постом.

Як білети в театрі кінчаються,
контрамарки прямують у хід,
а до зали глядач запускається,
зазвичай, через задній… прохід.

Сумно слухати дівку «на пенсії»
про цнотливість і спрагу душі…
Доки в серці існує потенція,
я писатиму краще вірші.

Над головою люто вітер свище.
Залишилося мало, кілька кроків…
Не слухали, на жаль, своїх пророків.
Попереду уже – Череповище!

За тисячу років цю путь тернисту
ми подолали босими ногами,
у боротьбі з собою й ворогами,
і це нам лише додавало хисту.

Але коли ми схибили і в чому?
На роздоріжжі опинившись долі,
утратили умить жагу до волі
і землю віддали під Орка чобіт!

Ми гетьмана шукаємо віками,
у спорах розпорошуємо сили…
Ці пошуки ведуть нас до могили –
ми стали один одному… вовками.

Але здолати в силі ми Аїда
і оминути Неньчину Голготу –
це виявити зрадникам турботу,
не залишивши ні одної гниди!

Село на мапі цяткою чорнила,
а придивитись ближче - без кінця.
Закуталася груша молодильна
у рясу самотинного ченця.

День крила склав, у травах туманіє,
В гущавині порічок запашних.
Зоря пульсує, наче аритмія,
у серці неба. Буйний вітер стих,

і не шелесне сомом в очереті,
хіба що плесне вудкою в ставку.
Химерних тіней дивні силуети
гойдають сни рожеві в гамаку.

Лис краде із надбитої мисчини
рудого кошеняти молоко,
і котиться від лиха Місяць плинний
по небесах духмяним колобком.

25.07.2022р.

Чумацький шлях копитами Тельця
Затоптаний, запилений, невидний
Ні погляду натхненного митця,
Ні зору безсторонніх, очевидно.
Моя дорога схована також,
І від очей сторонніх, і від мене, –
Таким числом всіляких огорож,
Що смугу цю шукаю повсякденно.
Світ пахне лободою й чебрецем,
І час біжить між небом та землею, –
Я – вічним Богом створене тільце,
Пригнічене самотністю своєю…
27.07.22

я вітаю поміж тополиним відчаєм,
гнуться долу насипи курганні,
і думки ошатно за стодолами
сипляться у міру зізрівання.

бачу трунок, вишитий на полі,
небо не роз'ятрене вітрами, -
як мені ж то не шукати долі,
коли біс уже не за горами?

лоскотно полащилось проміння
до душі моєї, мов до яблук ранніх.
крадучись, летять зірки химерні,
щоб вказати місце для прощання...

24.VII.MMXXIIp.

«Верта милий при місяці .
Всенький день малює –
Тому мальви, тому ружі,
Коні та корови,
Тільки чомусь не малює
Мої чорні брови».
«Писав тебе, моя люба,
Аж чотири ночі,
Та не в змозі ісписати
Твої карі очі.
Яким фарбам довірити
Їх глибінь бездонну?
Як твій усміх передати?
Смутку ніжну повінь?
Радиш писать на китайці.
Не певен, чи вдасться».
…І ще довшою стає
Стежина до щастя.

Прекрасні люди в Коломиї!
І не важливі вік чи стать –
вони сваритись не уміють,
готові все толерува́ть.

Пів року майже волонте́рю
в компанії цих диваків –
усім у них відкриті двері
і не було помі́ж вовків…

Та раптом, Боже, що я бачу –
пробиті шини у авто!
Оча́м не вірю, ледь не плачу…
Чому, за що і власне хто?

Мо’ стяги, жовте і блакитне,
під шклом прийшлись не до смаку́?
Чи номер видався елітним
якомусь нині диваку?

А, може, сталася незгода,
що наразився на шантаж…
Отак підкралася нагода
відвідати шиномонтаж.

І де взялася та своло́та?
Та невимовно-сіра тля,
що ріже ска́ти патріотам
немовби клятим москалям!

Прекрасне місто Коломия,
найкращі люди на Землі!
А пригадаю – серце ниє,
і тут до біса москалів…

А ні печалей, ні тривог...блаженний спокій,
Укам'яніли сльози вдів, руди патьоки...
Останній цвях забив Господь у домовину,
Життя віддав йому своє. Нарешті, вільний.

А, може, був це і не бог, а гаспидяка?
Бо реготав і матюкався, а не плакав.
А поховав не у раю, а десь під тином,
А на додачу вклав у гріб російську міну.

А ось і "гості"! Кляті орки-душогуби,
Стовпами вперлись в небо перегару клуби.
Хоча і неживий та пробую хапати
Із-під землі руками ноги окупантів.

І смерть - не смерть. Спаситель тут безсилий.
Ворушиться земля, розтріскуються брили...
І на Поліссі, й на Поділлі, і в Карпатах
Встають мерці з могил з Москвою воювати

26.07.2022р.

Бігла річечка маленька
Поміж береги круті
Та у травах зелененьких
Заховалася собі.

Щоби суховій липневий
Її висушить не зміг,
Щоби піснею своєю
Вона тішила усіх.

Землю-матінку поїла,
Та ж давала їй снаги,
Щоб надалі хлюпотіли
Хвилечки у береги.

2022 р.

Із Володимира Висоцького

Солдат не нив, не скнів,
прибути в строк устиг -
й немов із килимів,
ми трусим пил доріг.

        Наш рух невтримний поки,
        й радіє вороння;
        лисніють наші щоки,
        вилискує броня!

                По спаленій рівнині -
                за метром метр -
                ідуть по Україні
                солдати групи «Центр».

                        Герой ти, чи ні, - вибирай!
                        Крок уперед!
                        Крок уперед - і у рай...
                        Гарний берет!

                                Ворог сконає, а ти, рядовий,
                                в рай попадеш як герой черговий.
                                Крок уперед, крок уперед,
                                крок уперед...

Стрічає нас цвітінь,
горить все після нас,
й летить над нами тінь
того, хто дав наказ.

        З поживою в кишені
        додому вернемось,
        й русяві наречені
        потішать нас чимось...

                Та це - пізніш, а нині -
                за метром метр -
                ідуть по Україні
                солдати групи «Центр».

                        Герой ти, чи ні, - вибирай!
                        Крок уперед!
                        Крок уперед - і у рай!
                        Як в очерет...

                                Ворог сконає, а ти, рядовий,
                                в рай попадеш як герой черговий¹.
                                Крок уперед, крок уперед,
                                крок уперед...

(2022)

¹Див. ru.wikipedia.org: «Мы как мученики попадём в рай, а они просто сдохнут».

В сутінках никнуть ясні небокраї,
Вітер повіяв і вщухнув за мить, –
В небі самотньо зірниця палає,
В полі журливо дзвіночок бринить.
Трави пожовклі ліниво блискочуть
І неспокійно здригаються в сні, –
Нині зробились темнішими ночі,
Стали потроху тихішими дні.
Зовсім немає ніякого цвіту,
Пилом припали дрібні спориші, –
Холодно жити знедавна на світі,
Гірко сьогодні стражденній душі.
Шириться кволо незнана стежина,
Швидко земля утікає з-під ніг, –
Перехрестити не хочуть у спину,
Тільки штовхають гуртом за поріг.
Серце натомлене ледве стукоче
Меншає віра уже в чудеса, –
Хочеться швидше зійти на горбочок
І стрибонути звідтіль в небеса.
26.07.22

Харе Кришна, Харе Рама
Ми, як євреї, до епохи другого храму
Другий Єрусалим, найкращий в світі
Вже сотні років Київ прагнемо відродити

Мечі давно поржавіли, погані з них орала
Ця земля від монголів свій урожай не збирала
Горіли міста і села, горіли скити
Мало що залишилось. Але як тебе, Києве, не любити?

Елої, Елої, лама савахфані
Імен на монастирській стіні вже більше як слів в Корані
Урбі ет орбі, крила склали для міста й світу
Соколи, тримайте зброю до бою, не будьте як діти

Рама, Рама, коли подаруєш радість й просвіту
Облиште дерева, давно пора будувати з граніту
Другий Єрусалим, найкращий в світі
Не кожен птах долетить. Але ж як тебе не любити?

* * *

Сто сорок сім мільйонів. Отара.
Прямують за божевільним жуйлом.
Їх ми раніше звали братами?
Вбивають людей, руйнують житло.

Так це православний фашизм, людство!
Гундяєв освятить всіляке звірство.
Я і раніше не мав ілюзій,
нині ж – і поготів, звісно.

Тож кожного з них, тож усю цю орду кляну.
(Залиште для інших, попи, ваші заклики).
Бо руки в крові не лише у курдупеля,
а ще й і у всіх його дуполизальників.

І що ж воно буде? Куди все котиться?
Зруйновані долі, хати покинуті…
Втім, радує те, що над їхнім консульством*
н а ш майорить.
Жовто-блакитний.

__________________________________________________

* ідеться про консульство рф у Харкові, на вул. Максиміліанівській

Мовчу — мовчання золотом,
червінцями на денці.
Чому ж так млосно, колото
колючкою у серці?

Колись ця тиша вибухне
вулканом серпантинним
на волю в небо вітряне,
звільнившись від лавини,

патьоків сліз пригнічених,
образи, смути, болю.
Всі кривди перелічені,
як гарбузи у полі.

Лиш зорі абрикосові
давно не рахували,
Пахтять на дикім острові
рубіновим сандалом.

Злостивий вітер навздогін
руйнує ветху греблю.
Та хто кого вона, чи він
ще підімне під себе?

Пірнуло сонце у пітьму,
на жаль, не тимчасово.
Проміння зникло, то чому
ти будиш тишу словом?

23.07.2022р

Тече згори сріблясте майво,
Пітьма прозора навсібіч, -
Рентгеном місячного сяйва
Просвічена глибока ніч.
Округлий місяць, як ікона,
Вражає розміром краси, -
Я бачу світ, мов на долоні,
Чи наче в крапельці роси.
Хоч роздягайся і обтрушуй
Те, чим укрила вишина,
Бо видно чітко власну душу
І кожна світиться до дна...
25.07.22

Не пощастило з дзвонами Москві.
Дрібних багато, та ж царям бажалось,
Щоб іноземці з того дивувались,
Який великий має вона дзвін,
Бо ж ніде в світі більшого нема.
Тож і старались, іноземців звали,
Щоб ті все більші дзвони виливали.
Найперший клопіт Годунов з тим мав.
Більш тридцять тон, говорять, важив він
І дивував і розміром, й красою
Всіх, хто проходив вулицею тою
І мав чудовий, мелодійний дзвін.
Але пожежа знищила його,
Лише пів віку прослужив та й годі.
Цар Олексій звелів при тій нагоді
Відлити дзвона нового, свого.
І вже не тридцять, а сто тридцять тон.
Як дивувати – то вже дивувати.
По закордонах кинулись шукати
Майстрів, але не визвася ніхто.
Фальк, правда, брався, але за п’ять літ
Та мідь щоб з дзвона битого не брати.
Та ж для казни то зайвії витрати.
Взялись свої подивувати світ.
Рік запросили, мідь стару взяли
І, справді, скоро дзвін новий відли́ли.
Заледве на дзвіницю почепили…
Всі московіти в захваті були,
Бо ж дзвін лунав навколо на сім верст…
Недовго грати музиці вдалося.
Хтось гепнув билом – дзвін і розколовся,
Поставивши на всій роботі хрест.
Григор’єв взявся дзвін той перелить,
Був майстром, мабуть, він і непоганим.
Бо дзвін у нього вийшов досить гарним.
Недовго, правда, довелось висіть
Та дзвоном своїм радувать людей.
Упав той дзвін, хоча й не розколовся.
Зробити майстру якісно вдалося.
Але в Росії не знайшлось ніде
Того, хто б його знову почепив.
Більше десятка років і валявся.
Цар ходив мимо та перечіпався.
Урешті, знов повісити велів.
Та от біда – пожежа у Москві,
Вже котра місто дощенту спалила,
Дзвін той на землю знову повалила
І від удару розколовся він.
Пройшло відтоді майже тридцять літ.
Надумалась імператриця Анна,
Що було би і зовсім не погано
Чим-небудь їй подивувати світ.
І щоби пам’ять була на віки.
Отож зробити новий дзвін веліла,
І на те все грошей не пожаліла.
Щоб справді здивувати світ-таки,
Мав бути дзвін не менше двісті тон.
Одразу ж в закордони подалися,
Майстрів шукати кращих узялися.
Та знов на те не визвався ніхто.
Француз Жермен теж братися не став.
Відомий королівський був механік,
У справах тих людина не остання.
Бо ті слова лише як жарт сприйняв.
Даремно тільки витратили час,
Оббігали заледь не всі Європи.
Ніхто із тим не хоче мати клопіт.
Подумали: обійдемось без вас.
І відгукнулись власнії майстри,
Такі собі Моторін разом з сином.
Сказали, що другу роботу кинуть,
Щоб дзвін великий знов заговорив.
В них досвід був. Та дзвони ті малі.
А тут на двісті тон. Така громада!
Та за ту справу ухопились радо.
Все на «авось», як кажуть москалі.
Два роки на узгодження пішло.
Поки модель малесеньку зробили,
Поки кошторис врешті ухвалили…
Щоб менше міді вкрадено було,
Рішили тут же у Кремлі і лить.
Отож велику викопали яму,
Внизу решітку склали дерев’яну,
Взялися форму під той дзвін робить.
Зліпили форму, втрамбували грунт,
Металом щоб гарячим не розперло.
І, ледве піт тії роботи стерли,
Взялися печі будувати тут.
Чотири печі навкруги звели
І жолоби із каменю проклали,
Щоб із печей у форму витікало.
У церкві помолились й почали…
Все, наче, добре до пори ішло,
Але дві печі скоро розвалились
І мідь із них розплавлена десь ділась.
В дві інші печі склали, що було.
Але і ті ламатись почали.
Тож довелося плавку зупинити
І наново всі печі поробити.
Тут загорівся механізм, яким
Повинні були форму піднімати,
Коли уже готовий буде дзвін.
Палаючи, упав на форму він,
Злякалися, що може поламати.
Моторін-батько ледь те пережив,
Пояснення устиг ще написати
Із висновком – «мол, ми нє віновати»
А незабаром в Бозі упочив.
Син справу батька взявся довести.
Іще набрав помічників багато
І став, нарешті, дзвона виливати.
Як той у формі, накінец, застиг,
На нього барельєфи нанесли
І Олексія, і цариці Анни.
Виходило все, наче й непогано.
Та ледь із тим закінчили були,
Як і пожежа вчасно почалась.
Якась вдова десь свічку притулила.
Від того, кажуть, вся Москва згоріла.
На Трійцю та пожежа відбулась.
Мов Бог Москву за віщось покарав.
За «вавилонський» дзвін отой, можливо.
Для нас те все, по суті, не важливо.
Вся справа в тім, що той вогонь дістав
І до Кремля, де готувався дзвін.
Навіс над ним, казали, загорівся
Й на дзвін отой у яму завалився.
Аби від того не розплавивсь він,
Згори усе водою заливали.
Чи , може, то від перепадів тих,
Чи то від того, що він «впав» у ямі,
Пішов увесь дзвін тріщинами прямо,
Один шматок ще й відвалитись зміг.
Пішла уся робота «псу під хвіст»,
Хоча чого другого і чекати?
Надумали Європи здивувати?
Навіщо братись, як не маєш хист.
То ще не вся історія, однак.
Уклавши купу грошей і металу,
Той дзвін із ями піднімать не стали,
Хоч спробували – не змогли ніяк.
Це ж треба мати голову пусту,
Щоб до кінця все не прорахувати:
Коли із ями не змогли дістати,
То як підняти аж на висоту?
Сто років дзвін у ямі простояв.
Не вийшло – наплювали і забули.
Щоправда, як комусь цікаво було,
Спускався по драбині й розглядав.
Лиш, як минуло майже сотню літ,
Знайшовся,наче іноземний майстер,
Який дістати дзвін із ями взявся,
Щоб витягти, як кажуть, в білий світ.
І звався він, здається, Монферран.
Півроку він до того готувався.
Хоча підйом одразу і не вдався,
Але він доробив старий свій план,
Додав мотузок, блоків, во́ротів,
Бо ж заважким він видався, одначе.
І, врешті-таки виконав задачу,
Ніхто за яку братись не хотів.
Поставили на постамент його
Біля дзвінниці, на яку спочатку
Його і планувалося підняти.
Але не стали вже робить того.
По-перше, битий – то уже не дзвін,
По-друге, як його підняти мали?
Та ж він дзвіницю ту усю розвалить.
Так і стоїть на постаменті він.
Як символ,мабуть, дурості людській.
Хотіли щось величне сотворити,
А вийшло посміховисько для світу.
Що ж, коли там правителі такі?!

Хотів би Цар-гармату ще згадати.
Зробили гарну, величезну – так,
Уклали грошей купою, однак
Не спромоглися з нею постріляти.
Дзвін, що ні разу і не задзвонив,
Гармата, із якої не стріляли.
Навіщо тоді сили й час вкладали,
Якщо не мають користі вони?

На узбережжі світів
зустрічаються діти.
Вітає їх небо безкрає
і хвиль невтамовність,
ультрамарину танок,
вільні подихи, ваби -
на березі вод кольоровий
веселий гармидер.

Їх тішать палаци з піску,
перламутрові мушлі,
і човники з палого листя
над плеском безодні,
О віддані як вони грі.
Недорослі ще ладом.
На смузі з безмежжям світів.
Просто діти, як діти.

Не вміють пірнати, плисти,
щось у сіті ловити,
та, мов ті, перлин шукачі,
і купці під вітрилами бистрі, -
збирають свої камінці,
та, зібравши, їх знов розкидають,
не прагнучи більших скарбів
і поло́нених в сіті.

І море сміється, і хвилі
із далеку линуть,
буремні наспівує дітям
пісні й колискові:
неначе це мати гойдає
і весь білий світ у колисці -
у смуті мирських берегів
зустрічаються діти,

де твердь, як мінлива вода,
й ходять бурі у небі,
де тонуть швидкі кораблі
і димляться руїни,
і смерті невпинна хода,
але граються діти -

з безмежністю поруч,
зібравшись на зустріч велику.

У поле вийшли хлібороби
під бомби, вибухи ракет,
бо не було другої спроби…
Який у вбивці етикет?!.

Їм не дали другого шансу
криваві гопники війни.
Під обстрілами, поміж шанців,
цьогоріч сіяли вони.

Садили майже по зернині
на замінованих полях
і кожна виросла в хлібину –
така у нас свята земля!

На український хліб і нині
у світі попит немалий,
але стискають Україну
всесвітні пута кабали…

Усе ми робимо з любов’ю,
та гниди з вошами живі –
хліб, потом зрощений і кров’ю,
ті знову топлять у крові…

Твій сон прокинувся, ти – спав.
Я ненавмисно свідком став.

"Я вся – в тобі…
Я вся – лише в тобі.
Для мене це Господня нагорода.
Приємний біль,
коли це рідний біль –
в садах любові біль – це насолода".

Її казковий стогін я впізнав
одразу – як знайомі співи птаства!
Вона колись була – моя весна,
і перша юнка першого юнацтва!

А тут начасі вже твоя пора
відкрила розхвильовані вітрила.
Лети, юначе, не журись, що вкрав –
це в ме́не просто вже відсохли крила.

За згагою твоєю я́ тремчу
в болючій пам’яті невиліковно.
Якби ж не бачив я, якби ж не чув!
Любов не йде, а струменить віковно.

Лети, хутчій! Не хочу знати я
ані нових казок, ані дороги!
На цім краю розбитого життя
я прокляну лише свої пороги.

Але з прокляттям житиму не так,
як буйні вої чи монахи прісні,
а рівно навпаки, як був юнак:
не з піснею в бою, а з боєм – в пісні.

І загороди ставитиму там,
де юні сни у зрілі переходять,
а вже як розрахуються літа,
нехай не проклинають – а проводять…

…Ти ненавмисне свідком став.
Мій сон прокинувся. Я – спав.

11 листопада 2002 р., Богдани́

Любіть на відстані, в думках,
у мріях і у сподіваннях,
бо побут спалює у прах
найнеймовірніше кохання.

У буднях гаснуть почуття
їх убиває часу мжичка.
То діалектика життя,
а найлютіший ворог – звичка!

А на війні теж треба жартувати
Над ворогами й над собою теж,
Тоді і впевненість та волю будеш мати,
А страх й думки погані проженеш.

Бо сміх продовжує життя, це кожен знає,
Снагу та гарний настрій додає.
То ж на війні теж треба жартувати,
Щоб ворога скоріш перемогти.

2022 р.

Лиш торкнеться ненароком
Довгих стебел вітер спритний,
Як ромашок жовтооких
Будять дзвоники блакитні.
І, не тямлячись від щастя,
Обіймають їх старанно
На галявині квітчастій,
Повній дивного звучання.
Відірвати зір не можу
Від цвітінь рухомих, світлих, –
І замріяно тривожусь,
Наче в юності відквітлій.
24.07.22

Наче літо, як літо – звичайне.
Сонце точить червоні носи.
Бахнув грім. Неприродно так бахнув, фатально.
І відлуння – ревуть голоси.

Тож був грім. Але небо безхмарне.
Не волога в повітрі, зола.
Це гроза… це гроза…, це… намарно.
Закривавлені стогнуть тіла.

Сонце сяє. Обов’язок має
гріти землю, купати в теплі.
Геть байдужо чи все ж співчуває
тій сплюндрованій чорній землі?

Чи спроможне спустити завісу,
скрити край від безжальних ракет?
Дати дітям впиватися літом,
захистити, вбезпечити світ?

Наче літо, як літо – спекотне.
І нехай буде дуже жарким
і виснажливим, скрутним, турботним,
аби тільки в грозу ричав грім.

23.07.22

Ніч під вербами.
Ніч під рукою дурною.
Ніч під пліткою.
Ніч над тобою одною.

Ніч легка.
Естакади чуттів повногрузі
час від часу
провозили сни по напрузі.

По напрузі під вербами,
по напрузі з руками,
між думками розверстими
між не нами і нами.

На поблідлій тобі,
на поблідлій землі
я червоний вогонь
Сальвадора Далі.

Тонка лінія йде
з-під руки до верби
і розумних людей
підійма на диби.

Підіймається лють
в оксамитовім ложі.
В полотні не поснуть
фарби дві, дві несхожі.

25 квітня 1995 р., Київ

Осяває позолота
Видноколи навкруги, –
Запах вересу й болота
Переповнює луги.
Пнуться верби одноногі,
Наче чаплі, до води, –
В їхнім листі шум розлогий
Жвавий вітер породив.
Обіймаю зором простір
І напружую свій слух, –
Все вбачаю оком гострим,
Вухом чую – кожен рух.
Зупиняючись у русі,
В душу збудження несу, –
Я порушити боюся
Краю рідного красу.
23.07.22

Мертва водо, з чорноставу,
з джерела вода живлюща,
вас беру на добру справу -
вас несу крізь димну пущу.
Та й на рани тому вою,
що його здогнала куля:
чезни, чезни гострий болю,
зойк ув оці, тінь на скулах.
Почезайте кровотоки,
як лойові сльози свічки.
Затягайся, біла шкіро,
наче тонким льодом річка..
Наливаю в твої вени
плазму сонячного сяйва,
силу звишньої Селени,
міць розкриленої Слави.
Омиваю, оживляю
заживлющою водою.
Сильним словом примовляю:
пробудися, рідний вою!
Щоб тебе минали кулі
і тороси льодовиті,
підлі пастки, спів зозулі,
міни в сплутаному вітті.
Мертва водо - обезболюй,
а жива - життя помножуй.
Встань, мій вою, як над полем
сонце із нічного ложа.

Бути цьому.

                    І
Чужу царицю маємо й донині.
Давно її позбутися пора...
але в Одесі-мамі, як невинна,
сидить відома лярва катерина,
нехай і друга, та уже стара.

У когось, може, і повія – мама,
а не Одеса... їй усі свої –
і ті, що стали сучими синами,
і ті, що залишились блядунами
у буйному оточенні її.

                    ІІ
Петиції друкують патріоти...
велику налякали, хто як міг.
Коня немає, але є батіг
і ця коняка наче і не проти,
аби ракети гепали між ніг.

Та ясно й так, за що оцю гадюку
шанують войовничі русаки
і їхні леді, а точніше, суки
або гулящі – випуклості Дюка,
які ще полірують від руки.

                    ІІІ
І малоросам теж дійде до тями,
що визволяють їх, але... до ями
і що Європа вирятує нас
як і раніше...
                    нашими руками...
..................................................
а тих, що ґвалтували нас віками,
ми винищимо
                    на віки
                                        цей раз.

07/22

У глибокім рівчаку
Ліг собі поспати
Туман сизий на боку,
Щоби не дістало

Його сонечко ясне,
В очі не світило
Та боки не гріло,
Щоб не думалось сумне.

Спи, туманку засинай,
Дивись сни приємні.
На прогулянку рушай
Коли ночі темні.

2022 р.

Тремтить від спеки
Повітря денне, –
Тече із глека
Вода студена.
Немов огорнеш
Гортань морозом, –
Німіє горло,
Мов під наркозом.
У рот квапливо
Вливаєш воду,
Хоч хворобливо
Буває згодом.
Бо невтоленний
Єдиним глеком, –
П’єш цілоденно
І – до аптеки…
22.07.22

Десь поміж сонячних доріг
Пливе продовгувата хмара --
Мов кількашаровий пиріг --
Увесь в рожевощоких чарах.

І видозмінюється вмить
У дивовижнім вітроплині...
Береза стиха шелестить
В легкім тривожнім шумовинні.

І птаство злякане чомусь
Якісь нервові креслить кола.
Онуці пояснив дідусь --
Чому тьмяніє небо голе.

Щось темночубе наповза,
Немов у мозку — чорні думи.
Ось-ось накриє все гроза,
І рвійно зарегоче глумом.

21 липня 7530 р. (Від Трипілля) (2022)

Серія листівок художника-гумориста Василя Гулака

Женишочка до весілля
не цілуй, дівице,
а полізе, мов з дур-зілля, –
бий його по пиці.

Як ідеш пощебетати
десь із парубочком,
глянь, чи наздогінці мати
не іде з ціпочком.

Як старий або поганий
стане упадати –
гарбуза для цього пана
винеси із хати.

Всім виказувати треба
приязність і милість,
та дивись, аби за тебе
парубки не бились.

У заміжжі, як побачиш:
чоловік набрався, –
ще йому налий добряче,
з ласкою постався.

Згідно з наводом народним,
будь стійка спочатку,
не кохайся з ки́мось о́дним,
а кохай громадку.

Зроду-звіку та вовіки,
хоч яка б ти шкапа –
не бери у чоловіки
й не кохай кацапа.

Ні з яким довготелесим
не іди в стосунки,
з ним стають складним процесом
навіть поцілунки.

Як зашлюбиш, то ніколи
ти не скачи в гречку, –
чоловік, хоча б і йолоп,
дасть учин дрючечку.

Вийдеш заміж – чоловіка
вигодовуй вміло,
щоб він був цабе велике, –
як оте барило.


(2022)

Розмріяний після Полтави,
Петро вже ласо поглядав
На південь. Там здобути слави
І нові землі зажадав.
Азова вже йому замало,
Хотів Стамбула досягти,
Щоб руські ті протоки стали,
Щоб кораблі могли пройти
І далі в Середземне море.
Запанувати на морях
Всім недругам своїм на горе.
Аби у світу на очах
Росія велетом підня́лась…
Дістати Карла врешті-решт
Й недобитки, які сховались
Між турків. Й запорожців теж.
Він двоє років по Полтаві
Ідеї ті в собі носив.
В Укра́їні завершив справи,
Кого не встиг – тепер добив.
Домовився із Кантеміром,
Який в Молдовїї сидів,
Що той його підтрима щиро.
Волощину теж прихопив
В свої обійми, обіцявши
Від турок землі ті звільнить.
«Гарантії» якісь надавши,
Щоб тих наївних обдурить.
Нехай надіються, дурненькі,
Як стане міцно на Дунай,
На місце вкаже їм хутенько.
Дарма ілюзій не плекай.

У березні, ледь річки скресли,
Майбутню прихопив жону
І нелегка обох понесла
На ту, жадану так війну.
Дістались Києва, де ждали
Уже зготовлені полки.
Взяли гармати й почвалали…
Дійшли Молдавії поки,
То заколотне Правобіччя
Взялися мучить і карать.
Бо ж Орлику пішли на стрічу,
Як здумав було виступать
Супроти нього, щоб підняти
Знов смуту в скорених краях.
Вдалося Орлика прогнати,
Тепер же сіятимуть страх
Між люду, щоби і десятим
Передали – Петро прийшов
Для того, аби панувати.
Тому й пускали людям кров
Та нищили міста і села,
Де хтось хоч Орлика стрічав.
Живих на лівий берег ве́ли,
Він ними землі заселяв,
Що поки пусткою стояли.
Вогнем пройшовши і мечем,
Біля Дністра, нарешті, стали,
Де доєдналися іще
Полки до нього Кантеміра,
Який давно уже чекав,
За християнську аби віру
З Петром супроти турка став,
Султана зрадивши, що владу
В Молдовії віддав йому.
Петро ж пообіцяв за зраду
Ще більше всякого. Тому,
Забувши про народ,господар
Таємно змовився з Петром.
Здолавши невисокі Кодри,
Пішли війська понад Пруто́м
До Ясс - молдовської столиці.
Тут врешті і зібрались всі:
Сам цар, «дружина» білолиця,
Шафіров, що тоді посів
Пост віце-канцлера, до того
Придворних купами було.
Ще й два полки були у нього
Гвардійські. Наче військо йшло
Не на війну, а до параду.
Та й генералів тих узяв,
Хто під Полтавою не зрадив
І шведам гарну відсіч дав.
На що він, справді сподівався?
Чи то наївний надто був?
Піднять Балкани намагався,
Щоб християнський люд почув,
Що йде, нарешті, визволитель
І всі піднімуться ураз
Та стануть разом турка бити.
Але не той обрав він час.
Прогулянкою геть легкою
Здавалась та війна йому.
Султан же готувавсь до бою.
Знав добре ворога, тому
Зміг добре військо спорядити,
Утричі більше від Петра.
Орді велів скоріш летіти.
Хан тисяч сімдесят зібрав
Кінноти й кинувсь до Дунаю,
Куди вже й військо підійшло.
Петро того іще не знає,
Чи йому байдуже було?
Він, своє військо розділивши,
В трьох напрямках його послав.
Собі найбільше військ залишив.
Рене Браїлу взяти мав,
Рєпнін подавсь на Стенелішти.
Там і напалася орда,
Побивши кілька тисяч. Решта
Назад вернулась по слідах,
Де ждав Петро. Османи згодом
З другого боку підійшли
І перекрили всі підходи,
В облогу табір узяли.
До турок шведи долучились
Із Карлом, Орлик, козаки.
Їм покарать Петра хотілось
І сподівалися-таки
Його із табору дістати,
Хай за всі смерті відповість.
За руйнування всі і страти.
Гнів у серцях палав і злість.

Гармати цілий день ревіли
З обох боків. Та ж турок мав
В одних гарматах втричі сили.
І кожен постріл убивав
То три, то п’ять солдат російських.
Що ж протиставити могло
Притиснуте до Пруту військо,
Як сил достатньо не було,
А ні на поміч, ні надії,
Що зможуть вирватись самі.
Дружини офіцерські виють.
Петро і сам не розумів,
Як вибратись з тієї пастки
Та бігав табором весь час,
Бив кулаками в груди часто,
Не вимовивши слова й раз.
Оточене принишкло військо,
Від спраги почорніло все.
І смерть від голоду вже близько,
Чи не наступний день несе.
Дарма заламувати руки,
Дарма надії на царя.
Уже кружляють чорні круки,
Вже чорна піднялась зоря,
Яка такою видавалась,
Бо ж чорний піднімався дим.
Петру нічого не зосталось,
Як здатися. Та перед тим
Він відрядив посла таємно
Вночі візиру до шатра.
Якраз була і нічка темна
Сприятлива до темних справ.
Сам віце-канцлер вів розмову
З візиром. Гроші передав,
Що у Петра були готові.
Домовились… Й Петро підняв
Свій прапор білий, прапор здачі.
Адже готовий був на все.
Тут вижити – одна задача,
А далі, коли Бог спасе,
То все ще можна повернути,
Відмовитись від власних слів,
Про обіцянки всі забути.
Чого-чого, а це він вмів.

Що ж мусив він пообіцяти
За порятоване життя?
Нові фортеці зруйнувати,
Не зведені ще до пуття.
Не влазити у справи Речі,
В козацькі землі ніс не пхать.
Персони визначні, доречі
Заручниками мали стать.
Бо ж знав візир, що царське слово,
Не варте за папір ціни.
Про всяк випадок був готовий,
Щоб були страчені вони.
Дарма, щоправда, сподівався
За те султанську милість мать.
Як про хабар султан дізнався,
Візира повелів скарать.
А що Петро? Той гордим маршем
Прикрити сором захотів,
Побиті прапори піднявши,
Те військо з табору повів.
Кругом стояли яничари,
Аби ганьбу оту прикрить.
Козаки, шведи і татари
Погрожували відомстить.
Тож, озираючись постійно,
Пройшли Молдову москалі
Геть за Дністер. Там уже вільно
Були, мов на своїй землі.
Слідом і Кантемір подався
З боярством зрадливим, бо знав
Про гнів султана і боявся,
Щоб той його був не дістав.
З походу ще цар шле накази
На Правобіччі всім військам,
Аби збиралися одразу
Та й за Дніпро, лишивши там
Із міст лиш пустку та руїну.
Самі ж вогнем, мечем пройшли
Всю Правобічну Україну
І всіх, кого лише знайшли,
На лівий берег геть погнали.
Щоб не кортіло їм назад,
Усе спалили й зруйнували.
Зерно, худобу – все підряд
В селян нещасних відбирали.
То був так званий «другий згін»
За те, що Орлика приймали,
Містам і селам мстився він.
Щоб приховати якось сором,
Фортець своїх не руйнував,
Хоч генералів купу скоро
Зі свого війська розігнав.
Ще й став від турків вимагати,
Щоб Карла й шведів віддали.
Товклись в Стамбулі дипломати
Та лиш султана довели –
Велів нову війну почати
І так Петра тим налякав:
Що й Таганрог велів зламати,
Й Азов негайно передав.
Це він зі слабшим був героєм,
Коли ж сильнішого стрічав,
Пускав у хід підступну зброю
Та й часто зиск із того мав.
Бо завжди знайдеться падлюка,
Яка готова честь продать,
Щоб підле золото у руки,
Навіть, від ворога узять.

Пропав тоді б Петро над Прутом,
Навіки в тій землі зоставсь,
Могло б інакше повернути
Тоді в історії у нас.
Отак бува: одна людина
Якби загинути могла,
То, може б, рідна Україна
Скоріше вільною була.

Тиша свистить, наче рефері на стадіоні,
сонце малиновим джемом стекло у Дніпро.
Кліпають сонними віями вежі бетонні,
на тротуарі танцюють вітри болеро.

Місяць з небес позолоченою пектораллю
зір заворожує, вказує певний маршрут.
Кутаюсь в шалик думок, і не знаю, що далі,
в спокій тікати, а чи залишатися тут?

Чи випробовувати свою долю на міцність,
гільзи збирати і кланятись чорній біді?
Втім залишаюся у небезпечному місці
поряд із тим, хто ходити учив по воді!


20.07.2022р.

Хоч гостюєш десь чи вдома
Не зірвешся з ланцюга, –
Накопичується втома
І з’являється нудьга.
Розриває навпіл душу
Сум і жалібність шкребе, –
Та здаватися не змушуй
Купі прикрощів себе.
Проганяй журу піснями
Чи берись писати вірш, –
Приведи єство до тями
Невблаганно і скоріш.
Намагайсь не позіхати,
Як немає що робить,
А на зло печалі клятій
Усміхайся кожну мить.
Не сприймай обряд побудки
Як нещастя лютий жах, –
І не знатимеш ти смутку
Ні удома, ні в гостях.
21.07.22