…Минула тисяча років.
Примара Золотих Воріт
Стовбичить нащось
Посеред
Безладдя вулиць…

…І над безоднею часу
Завис у розпачі
Міст,
Що нікуди більше не веде…

…Ба ні, веде.
У той бурхливий час,
Що вже пішов,
Але
Крізь мене
Безупинно плине…

…Минула тисяча років.
І Ярославів ВАЛ
Розмили у КАНЬОН
Людські потоки…

…Потоки, що,
Стрімливо, звідусіль,
За звичкою течуть
До Золотих Воріт…

…Течуть і тчуть
Бетонний лабіринт
Наземних вулиць
І підземних колій.

…Залізні хробаки
Очима сяють
Та летять крізь Гору,
І тисячі облич
Примхливо миготять
У жовтому тумані
Швидкоплиння…

…Ще сплине тисяча років.
І лункими підземними шляхами
Ніхто вже не піде…

…Примара Золотих Воріт
З мостом,
Обгризеним чудовиськом часу,
Стовбичитиме тоскно
Посеред зеленої пустелі…

Коли зірветься тиша в крик
і вітер тугу розголосить,
піде на дно, як черевик,
наповнене по вінця „досить”.
І аж тоді затихне бал
чужих холодних передбачень.
Ти є началом всіх начал.
Ти є сукупністю всіх значень.
Ти – Є...У цьому вищий Зміст.
Вже світло ллється в темну хату.
І нескінченний строгий піст
повільно переходить в Свято...

30 жовтня”06

Не переймайся,
Всі ми помремо
Та зберемося там,
За небокраєм
В новому сенсі...

Туга серце крає?
Не переймайся!
По життю йдемо,
Як міфи про довічну Ненсі,
Як міфи про мафусаїлів,
про незбагнені інтелектом цілі,
Про смак надії на...

...На що, скажи?
На вічність?
На зупинку на межі?

Не переймайся!
Щемлива весна
І ТАМ тебе інакшого дістане!
І хай життя твоє
Невпинно тане -
Воно чудове
Як келих
Незбагненого
Вина...

ich kann nicht mehr sehen
trau nicht mehr meinen augen
kann kaum noch glauben
gefühle haben sich gedreht
ich bin viel zu träge
um aufzugeben
es wäre auch zu früh
weil immer was geht
wir waren
verschworen
waren füreinander gestorben
haben den regen gebogen
uns vertrauen geliehen
wir haben versucht
auf der schussfahrt zu wenden
nichts war zu spät
aber vieles zu früh
wir haben uns geschoben
durch alle gezeiten
haben uns verzettelt
uns verzweifelt geliebt
wir haben die wahrheit
so gut es ging verlogen
es war ein stück vom himmel
dass es dich gibt
du hast jeden raum
mit sonne geflutet
hast jeden verdruss
ins gegenteil verkehrt
nordish nobel
deine sanftmütige güte
dein unbändiger stolz
das leben ist nicht fair
den film getantzt
in einem silberen raum
vom goldenen balkon
die unendlichkeit bestaunt
heillos versunken, trunken
und alles war erlaubt
zusammen im zeitraffer
mittsommernachtstraum
du hast jeden raum
mit sonne geflutet
hast jeden verdruss
ins gegenteil verkehrt
nordish nobel
deine sanftmütige güte
dein unbändiger stolz
das leben ist nicht fair
dein sicherer gang
deine wahren gedichte
deine heitere würde
dein unerschütterliches geschick
du hast der fügung
deine stirn geboten
hast ihn nie verraten
deinen plan vom glück
deinen plan vom glück
ich gehe nicht weg
habe meine frist verlängert
neue zeitreise
offene welt
habe dich sicher
in meiner seele
ich trage dich bei mir
bis der vorhang fällt
ich trage dich bei mir
bis der vorhang fällt


Шлях ( переклад пісні українською мовою)

Не можу я на світ дивитись
й не вірю більш своїм очам.
Я втратив віру у майбутнє,
а почуття довірив снам...
Усе в житті перемішалось,
проте, скоритись ще не час-
в минуле пам"ять повертаю,
і бачу там щасливих нас.
Ми там кохали до нестями,
життя могли віддать за це.
Та на позиченій довірі
ми будували щастя все.
Ми розійшлися в різні боки,
і розчинились у листах,
ми призабули про кохання,
і кожен вибрав власний шлях.
Ми мали правду, мали щастя,
не зберегли, не вберегли....
Та пізно, я прозрів і знаю,
що Всесвіт весь для мене - ти...
Ти сонцем сірість розганяла
і біди відступали всі.
Привітність, гордість й благородство -
як поєднала риси ці!
Я відчуваю запізніле каяття.
Несправедливе все-таки життя.
Ми танцювали фільм свого життя
в кімнаті срібній щастя і дивилось
з балкона золотого майбуття...
Та бути разом так і не судилось,
я плівку пам"яті прокручу знов і знов,
і уповільню незабутні миті -
ми там кохали, там була любов
і ми були одні в усьому світі.
Ти сонцем сірість розганяла
і біди відступали всі.
Привітність, гордість й благородство - як поєднала риси ці!
Я відчуваю запізніле каяття.
Несправедливе все-таки життя.
Я чую твої швидкі кроки,
Молитвою вірші твої читаю.
Я гордість твою й стійкість долі
у серці своїм воскрешаю.
Ти прагнула щастя й любові,
і долю просила про це...
Вертаю в реальність і знаю,
що нощу в душі я все це.
я ношу тебе із собою
Допоки не прийде мій час,
я ношу тебе із собою
й шепочу, що вічність попереду нас!

(25-26 жовтня 2003)

Все, закопано у землю всі таланти,
і перебито геніальних,
хто був іще живий.
Траву розкурено, розспівано вже дифірамби.
а дні народження вже навіть не пияцтва,
а самогубства. в яких головна роль.
належить, комусь з іншого, світів.
і ти не знаєш,
як прожити всі ті хвилини сорому,
й спокуси. а може,
навіть є надія на покуту.
та ні,забито всі проходи до життя.
і майбутнє вже не буде таким світлим.
над ним вчинили перверзію люди.
Мрії забуто, і прощавай лунає у провулках.

Для Бога багато роботи в містечку:
Приймати пологи, ховати мерців,
Ладнати закоханих справи „сердечні”,
Зважати на пастирський шал панотців,
Стояти в маршрутках, платити за воду,
Носити купований в секонді светр...
Роками чекаючи слушну нагоду
Наблизити Небо... Хоча би на метр!

Замовлену автобусну нудьгу,
Просочену гірким наркозом „Прими”,
І полудня розпечену югу
Приймай і власні забувай провини:
І свій щоденний біг в собачу ристь,
І те, що й досі не відкрив, не зважив
Велику таїну маленьких міст,
За прадідів насіяних під кряжем.

Іду зоопарком твоїм.
То лев виглядає зубастий
То тисяча з чимось кролів
На плечі стараються впасти
І осінь відходить у тінь
І хочеться знову сміятись
І я притуляюсь до слів
Щоб холодом не обірватись.
Ти лиш залишайся зі мною
Не думай про світ навколо
Забудь всі слова зимові,
Шо впали у наше коло.
Колись обіцяв затулити
Мене від холодних снігів.
Тож сніг сьогодні повіяв
Ти ніби мене зігрів.
Сьогодні тепла твого хочеться
Обіцяного на зиму.
Ти лиш не відходь будь-ласка
В далеку стіну незриму.

Завмер собі на п'єдесталі,
Стоїть, немов товариш з сталі.
Малеча дражниться з козлів,
А ми, козли, таки не злі.

Ми плещемось в стихії скелі,
Крім неба нам немає стелі -
Курортний південь. Та Сибір
Забуть не можем до сих пір.

І сняться клаптиками прози
І завивання, і морози,
І піт, і кров, й безбожний звір -
Не відпускає нас Сибір.

Життя що - пожертва свята.
Прийми ланцюжок в дарування.
Ну й що, коли біла й свята?
Нас ввито в ланцюг харчування.

Придатні серця до вжиття -
Йдем з сотнеквартирної хати,
Допоки дозволить життя -
Кохати. Кохати. Кохати.

Біленька, не плач, не кричи,
Ти знаєш, який я без бурки!
Колись на біленькім плечі
Знов наші зустрінуться шкурки.

Усе. Прийшли. Дійшли межі.
Тримати більше Вас не смію.
Вас зачекалися мужі,
Що треба Вам в обіймах змія?

В передчутті фатальних бід
Померти мрієте востаннє?
Та мій розписаний обід,
І Ваші кісточки не в плані.

І знов у штучному теплі
Перетікаю по квартирі.
Мене не вабить Ваш політ,
В пісках, камінні - справжній вирій.

Зливаюсь нерухомо з тлом,
І даждь нам днєсь чергову мишку,
От з ким поділимось теплом,
Заповним серце, чи то кишку.

Сьогодні я отримала від тебе лист.
Як завжди знаєш коли він потрібний.
Ти, я і кава, і розмови – так було колись.
Без тебе часом дні такі подібні.
Я притуляю до обличчя ці листки
Теплом твоїм і пам’яттю зігріті.
Перегортаються cлова й думки
Твого життя далекого й близького миті.
Питання як я – так як всі
Мабуть, вірніше - так як осінь.
Дерева більше не стоять в красі.
І сонце світить скоса.
Зима вже скоро. Кажеш, зиму я люблю?
Зима холодна й біла.
Засипле чистим снігом осінь цю.
Щоб тихо й не боліло.
Забудеться шаленство й пустота
Всі неправдиві речі.
Теплом зігріє й повернеться простота
З надуманості втеча.
Сьогодні я отримала від тебе лист
Всі попередні зберігаю в скринці.
Чекати довго, рік мабуть
Щоб ти і я, і кава наодинці.

Якщо б Тарасе
Рідний батьку
Якщо б ти знав
Що статись має
То здався б й луг
Квітучим раєм.
На панщині
В тяжкім труді
Аніж в совєтскій стороні.
Де у селян
Ще гірш скотини
Все до останньої зернини
Забрали
І старих батьків
І матерів
З малими дітками зовсім
Вмирать
Зоставили
Самих.
Сухих, голодних і
Страшних.
О мій зелений,
Рідний краю!
До тебе подумки звертаю
Невже це сталось,
Це було?
На скалки серце роздирає
Непереборене жало
Гіркої правди
Це – було!
Було мов в чорному
Кошмарі.
...
На стукіт
Двері відчиняю
А там –заплакане дитя
Обдерте, голе
І сопливе.
Дивлюсь, о боже
Хто ж це ? я?
Мій батьку?!
До мене руки простягає
І хлібця просить
І благає.
Мій боже милий
Я не маю
Нічого дати
Я мовчу
Мовчу і плачу
І збирає він сльози
Дякує мені!
Неначе сон –
Усе в тумані
Немов привиділось
Чи ні ?
Якщо б приснився
він й тобі
то здався б
й луг квітучим раєм
на милій серцю чужині
(навіть в неволі, в засланні).

У просторому світі пусто
Примітивні страхи постаріли
У моєї ночі відпустка
Замість неї сум посивілий
Так банально вночі не спати
То, мабуть, сіротемне безсоння.
Хто не звик ще до самострати
Той отрути нап’ється спросоння.
А мої чорно-білі веселки
Розфарбуйте, будь ласка, кров’ю
Заховайте ножі та виделки –
Гострі леза шкодять здоров’ю.

Цей світ із нами...чи без нас?..
Твої долоні пахнуть медом.
Без макіяжу і прикрас,
таке – як є, над нами небо.

Цей світ приречений цвісти,
чи ми у ньому, чи без нього.
Допоки тут присутній Ти,
я не хвилююсь за дорогу.

Цей світ за нас...чи навпаки
за себе кожен до останку.
…Я задивляюсь на зірки,
а потім ніч стає світанком.

Думки потрібні розбрелись.
Але чи справді в них потреба?...
Не знаю, як жила колись...
Коли цей світ ще був без Тебе...

29 жовтня”06

Жовтень - золоті роки,
В танці сонця тільки поряд,
Доторкаюся руки,
Відірвавши листик-погляд.

Небо проясніло з хмар,
І несеться наш кораблик.
Лютню загубив комар.
Цуценям скрутився равлик.

Жовтень тепло плюскотить,
І твої мідасні ніжки
У тремтінні смакоти
Сходять над пожовклим ліжком.

Вибач, що пролив вино,
Запікаються думки,
Жовтень нас чекав давно.
Відриває від руки.

До моря кажуть ще далеко.
Попереду, мабуть, зима. Як знати
Коли замерзне ця ріка.
Мені б вже зовсім не хотілось замерзати.
І вниз спадаю водоспадом
І знову чую що живу
В польоті вільного падіння.
Але ж ріка розіб’є в скелю градом.
Я розчинилась в цій ріці і я не я
Слова не мої й пісня не моя.
Тож випаровуюсь і повертаюсь в вітер
І вже немає значення у який бік летіти
Коли навколо хмари, листя й квіти.
Хай вітер слабший моря чи ріки
Лиш вільний – не для нього береги.
Підносить птицю в вир багатокрилий
Кружля осіннім листям – бавиться в траві,
А як захоче то й морський погладить берег милий...
Десь лев за гратами в приморськім зоопарку
Зажурений – від глядачів запарка.
Розчешу й поцілую його гривоньку кудлату,
І віями побавлюся лапатими,
Тай у сади майну осінні.
Вітер не втримати за гратами.

...І гасне дотик...І болить
цей день, відірваний від Часу.
Перед лицем іконостасу
блакитна свічка догорить...
І на рекордній висоті,
за кілька метрів від Порогу,
мене почують всі святі,
коли молитимусь за Нього.
І дзвін у тиші не засне –
довірить Світу сокровенне.
І стане світлим навіть темне,
де Ангел стежку перетне.

29 жовтня”06

Непотрібні думки заповзають під шкіру, мов кліщ
І впиваються кров'ю, тяжіють від болю розлуки
Ти позбутися хочеш набридливих мрій чимскоріш,
А вони, наче діти, до тебе протягують руки.

І не соромно плакати, сльози врятують від снів
І не боляче бути слабкою, а навіть приємно...
Твої мрії як діти розтануть від пострілів-слів
Ти ховаєш їх кожної ночі, як злодій, таємно...

Нема здоровя, є одні лиш клініки
Медичні центри нам милують око
Красиві вивіски, професори-сангвініки
Лікують те, що сховано глибоко.
Що навіть не болить - усе лікується
Бо діагностика у нас тепер на рівні
Насправді ж не людина тут цінується
Ми платимо за те, що ми покірні
Без запитань пємо, ковтаєм, колемся
Медичну галузь підіймаємо потроху
А поміж тим, надіємось і молимось:
Дай Боже пережити цю епоху!

für K. D. G.
Я не знаю тебе. Я тебе не впізнаю удруге.
Дрібно дихають стіни в ранковім своїм безголоссі.
Ти всього лише ворог, невчасно наречений другом,
Це всього лише серпень – не літо і майже не осінь.
Зачаїлась тривога на денці забутої кави –
Що він нам наворожить, цей ранок з очима рудими?
Недочитана книга, годинника погляд лукавий.
Траєкторія кулі. Свічада вдягаються димом.

проминання босоніж жорства чи рінь
ніч горлянку розтяла вологим лезом
ми з тобою пропащі. ми з тих створінь
що молитвою тіла тамують безум.

там беззоряний морок повстав з глибин
там у вікнах вечірніх дотліла ватра
ми з тобою спасенні. все решта – тлін
нам – ти віриш? – байдуже що буде завтра

а коли занебесніють сотні втеч
ув очах свічад невблаганно й гірко
ми з тобою останні з його предтеч
ми підемо мовчки. і згасне зірка

А дикість - ховають за грати,
А щирість - лише експонати,
В червоній зустрілися книзі
Ти, я - на надломленій кризі.
Кохати. Кохати. Кохати.

Який нас зібрав Леонтович,
Нас диких, між вільні братове?
І тицяють пальцями звірі
На наші убогості сірі
Й бажання павлинно квіткове.

Кого ми мавпуємо всоте,
Джульєти й Ромео гризоти?
Поськати в твоєму волоссі,
Кохання не там завелося?
Очей твоїх мружаться дзоти.

У дикості нас оповито,
І слина така оковита,
Безпечніше йти до левиці
І м'ясо стягути з правиці,
Ніж посмішку з губ соковитих.

Нічого мені не лишилось,
Брудна і холодна земля.
Два метри під неї спуститись,
Карбуйте поверху ім’я...

А от моя і могила.
Купила новий сувенір...
То ж серце моє. Моя мила
Забула, поклавши на стіл.

Народе, подивись навкруги!
Хіба для цього наших пращурів кров лилась?!
Ах, чортові наслідники,
А ви всеж Клялись.

Дніпро так сумно тече...
Через краіну чорноти,
А біль за Украіну серце пече!
Що,Народе, не чуємо ми запах прірви.

Да піднєміть же свої очі
Невже до цього нас закликав святий Тарас?!
Що лежимо на зручному боці!
І не хвилює, що у душі та в голові в нас!

В Великий смітник перетворилась Украіна!
Хіба зникла любов?
Що байдужа стала земля рідна?!
...в мене у судинах вже кипить кров!

Неосвіченість панує нашим краєм
Лихослов"я в нашу мову пророста,
А ще про прекрасне життя розмовляєм
Не помічаючи як йдемо до цвинтаря!

Ми поскудимо наш рід козачій
Михайло,Софія,Андрію припадаю до вас чолом!
Лише здержіть цей темний вирій
Чи,Народе, може соромимось бути хохлом?

Народе, подивись навкруги!
Поля,села,міста,небо синіє...
Тай давайте за Украіну всі поставимо свічки.
І хай вона молодим деревом зеленіє!

Хай зеленіє в світі праці та пізнань!
І віддамо нарешті нашим пращурам дань!

Черговий жовтень, на душі роздрай!
Щось тремтить, хочеться...
І очі хоч портвейном заливай
Може ця хвиля самотності скотеться?

Осінь насипала золота на землю
Поля в ранковому тумані,
Десь селянин затягнув пісню жовтневу-
сумну,про кохання,що солоне в серцевій рані...

Не буде сонця вже того,
Що красив церковні бані в огняне.
Охопленний мотузками- так холодно
І душа від незрозумілої туги реве!

Серце все б"ється у полоні:
Осінь мій спокій вбила
І гвитами ріже у скроні
Жовтнева журба.Яка мене полонила!

(“To Fly”. Завершення циклу.)

Це небо схоже на скляне...
І я не дихаю...не смію...
Ти заворожуєш мене.
Я піддаюся... і німію...
Слова втрачають власний зміст.
Вони безсилі від мовчання...
І сходять янголи на міст
Любові-Радості-Вінчання...
І пахнуть ладаном зірки...
Я забуваю риси тіла...
Небесний дотик до руки.
І стежка вгору. Біла-біла...

Ти млій я там ти інший я одна
Як шлюб людей зі звичками пустельника
Відірвана як бульбашка від дна
І спінена як мед на вінцях келиха
Ці тьмаві світла у червоних колах
Як ненадійні очі емігрантки
Бринить свідомість і бринять навколо
Насичені цукри у жовтих склянках
Що вже лягли кристалами на ґратах
На міцно стиснутих зубах віконниць
Не маю права ні лягти ні спати
Аж доки ти не втратиш безсторонність

Ти можеш бути сильним або слабшим трохи
аби зумів собі мене дозволити
ти мусиш бути старшим на багато років
з обличчям малюка чи алкоголіка
під дощ і не ховатися від блискавки
щоб мати чим заповнити квадрати
прегарних формул які містять висновки
про виборчий рефлекс електорату
щоразу усміхатись якщо брешеш
щоразу та самісінька робота
щоразу помилятись трошки менше
щоразу позирати тільки потай
одне на одного неначе серед смогу
якийсь момент існуєм поза плямами
якщо так треба то це буде довго
я це одне від тебе добре втямила

Спасибі, Господи, Тобі,
І за голодних, і холодних,
Яким потрібен мій обід
Учора, завтра і сьогодні.

Знов грію словом та вином,
І в цій безхитрісній молитві
Розвіюю турботи сном,
Рятую душі в самобитві.

Дарую сміх, любов, пиріг
Із Божих рук. За допомогу
У павутиннячках доріг
Подякуй не мені, а Богу.

Як віддаєшся гарнізону
Секунд нічних, годин щоденних,
З твого зникаю горизонту
І насипаю борщ нужденним.

Вже річка перелилася в ріку.
Кудись пливу і відчуваю волю,
Десь далі трави залишились і луги,
Але, здається, більше не боюся болю.
Та ця ріка – високі береги
То з силою бурхливо обтікає камінь,
То несподівано заходить в вир,
А то спокійно бавиться зірками.
Вітер хвилює шепотом води,
Що десь по-переду напевно море.
Чи близько чи далеко ще туди,
Хоч бачать зорі, та їм байдуже завжди.
Чи збавлення, чи горе,
Яке воно?
В чекані тім передчуття і втома.
Та ця ріка несе мене, несе
І біль солодка досі незнайома.
Що зустріч з морем принесе?
Його бурхливі й темні води,
Чи тихі хвилі, обіймаючи пісок,
Мене поглинуть.
Море річку манить,
Передчуття лякає і дурманить.

Щастя
Почасти
Від слова «частина»

Спільним
Суцільним
Злито-єдиним

Стали з тобою:
Скуштували любові.

Зрослися
Сплелися
Змішались не в міру

Снами
Словами
Вживились під шкіру

Не розліпити.
Так і жити:

Думки чатувати
Любов частувати...

Щастя
Почасти
Від слова «кохати»

28.10.2006

Краплини дощу
першого дня –
як люди,
летять у калюжу життя.
Падіння із неба
Чому так лякає?
Калюжа все ближче,
А небо втікає…
І от розбиваєшся
З плюскотом-криком –
Життя затягає
В калюжу велику.
Тобі пощастило
Зворушити воду,
І бриж сколихнути
В нельотну погоду.
Ти впав у життя –
І концентричні кола
Тобою збурені
Розійдуться довкола.
Життя приймає –
Ти проник углиб
Тепер ти можеш
Лякати риб,
Чухати жаб,
пірнати далі
Про небо забути
Зривати медалі
У власній калюжі,
Де диво-вода –
Така пречудова.
Та день середа
Примусить з глибини
підняти очі,
Згадати сни про те,
чого найбільше хочеш.
І бризнуть сльози
Твої. В твоїй калюжі,
Брудній як мрії,
Згрубілі дуже.
Як ті медалі –
Просте каміння,
Що там, на дні
Не бачило проміння.
А далі що?
Тобі куди
Опісля середини
Середи?

Ти пахнеш, мов осінній ранок....
Високо сонце піднялося.
Слова змішалися з вітрами
Й осіли у твоїм волоссі...

Твої слова ще, мабуть, ніжно-теплі,
Та в них вже зріють перші запитання...
Торкаються до тебе руки й терпнуть,
Бо змерзле тіло – струм святої тайни.

Знайти відгадку? Хто ж мені повірить,
Що ти зійшла мов тінь над ліхтарями
Із неба – на дахи передвечір’я?
Що ранком пахнеш і лікуєш рани...

Прийшла в плащі, який сріблився сірим,
Принесла дощ, мов плач за мертвим листям...
Ну хто ж у тебе, радосте, повірить?
Принцес нема, пісні перевелися!

Лиш ти, що пахнеш гіркотою кави.
Ти – ранок ранків на порозі раю…
Стіну минулого затерплими руками
Тримаю – і тремчу – і підкоряюсь...

У куточку заховалася любов -
Нишком-тишком причаїлась.
Нікуди не поділась, тільки знов
Тихесенько в серденьку грілась.
Із куточка виглянула мов,
У душу глянула очима:
І закипіла в жилах кров,
І виросли великі крила.
Так ніжно заховалася в руках
Ласка теплоти й надії,
Блукала нескінченно в снах,
Вливалася вона у мрії.
В півтемряві заплутались думки,
Лиш свічка світло висівала.
І звуки музики плили
Що й в дзеркалі зображення лунало.
У погляді вогонь палав,
Беззвучне слово залягло у тиші.
Тоді ніхто нічого ще не знав
Та ніч і вітер підглядували лишень.
Вони ж мовчатимуть завжди,
Лиш маленька згадка блукатиме по небу.
Під шум дощу лунатиме “Не йди!”
Несказане тоді до тебе.

Два холодих місяця у очах твоїх,
Два прозорих вогняних силуети,
Колір неба, лісу, сяйва і води,
І мене щасливої два портрети.

Два пекучих сонця у очах твоїх,
Два яскравих вогняних силуети.
Тільки вітер дихає. Тільки степ.
Тільки ми - спорідненні дві планети.

...кланяйся жінко в ноги
помилились пророки слав'янські:
Адам - не із глини, а - з плоті
і м'язи його спартанські.
Не з Раю його прогнали -
з землі вавилонської дикої,
із воїнів ассирійських,
благословляючи криками.
Серце його, мов, в панцирі,
не було у нього Бога.
Чи здатна такого любити?
То ж кланяйся, жінко, у ноги...

Порух.
Подих.
Вдих.
Видих...
Серцебиття
часу
Дасть
життю
придих.

Вічність
цілує
дитину.
Відстань.
Я – свідок.

Тиші
кришталь
прозорий.
Розпачу
пристань.
Смуток
заплутався
звіром
У мереживі
внутрішніх
сіток.

Кігті
Гострить
печаль
об душу.
Бігти
Хочеш
не хочеш –
мусиш.
Втеча
від
лицемірства.
Безмір
світів
у кишені.
Жорстоку
наявність
звірства
У людях...
Нищиш
в думках. -

Даремно.

Виправдань
сутність -
Злочину
свідчення.
Ти -
єдиний супутник.
В скупченні.

Втрата
Переплетінь
світла,
Гри тіней,
Знаєш...

Ти ж нікому
не скажеш ?

15. 11. 02.

В усіх
життєвих кранах –
Сльози долі.
Людство
щодня
їх відкручує
Й умивається.
Добро
звикає
на ранах,
В підкоренні
болю,
Зростати
і мучити
Тих,
хто скоряється.

Сумління
не заборонить
У дзеркалі
шукати
відображення.
В ногах
світового полону
Могилу
зводити словам...
Виснажливо.

Щодня
відкриваючи воду,
Пізнаєш
розгубленість
долі.
Нерішучість,
Розтоптану вроду...

Її сльози
змішалися
з кров’ю.

21. 11. 02.

Обпечешся
кавою зранку.
Щось
зведеться
на ноги
у серці.
Млосно.
Застиглість?
Ні.–
Спотворена
мертвість
осені
Відіб’ється
в сльозах
світанку,
В нічних
поглядах –
Скельцях
Без відображення.
Дійсність
Цілуватиме
руку
людині.
Подих
зараження
Відчуватимеш
в кожній
хвилині.
Уникання.
Пошук
Надійного сховку.
Спорідненість
з небом.
Відокремлення,
Захист від себе...
Брат брату
У майбутньому
стане вовком...

Ні від чого
Не вбережешся,
Доля
іколи
не стане
ласкавою.
Безліч
інших разів
помилишся.
Обпечешся. –
Не тільки кавою.

20. 11. 02.

Усмішка… Щастя… Доброта…
Здавалося б прості слова…
А скільки в них гармонії і миру,
Коли вони говоряться так щиро!

Страждання… Біль… і Пустота…
Усім знайомі й ці слова
І серце так стискається у горі…
Багато сліз… втопити б їх у морі.


А Ніжність… Вірність… і Любов? -
По жилах щастям тече кров…
Якби навіки в нас вселились,
Ніколи б не страждали й не журились…

(Я називаю це
поезією в прозі).

Безликі тіні
замерзають
На захололому
обличчі.
Поранить
зайвість,
Вразить
непотрібність,
Боротись
з ніччю
Нездатна.
Боліти
Запізнілий
жаль
Не буде...
Адже люди
Не можуть
не помітити
потворність.
В ній краса,
Можливо,
спить
одвічним
сном.
Розплющить очі,
Скаже “ні”,
Хотітиме
прожити
Довше -
До кінця,
планованого
Богом,
Тільки цього...
Насилля вб’є,
Безумність
знищить.
Людська.

Безликість тіней
змусить
посміхнутись,
Поворухнути
віями вночі.
Щоб навіть
срібний
блиск свічі
Не зміг
помітить
Крапельок
життя
На мертвого
вустах.
Живіший
за живого,
Хтось,
багатий серцем,
Відходить
непомітно
у нетрепетність.
На протязі
життя вітрів
Застудиться -
не вмре...
Проллється кров,
Підніметься рука.
Полонить
безпристрасність
жаги.
Веде
до злочину...
Ні краплі
болю.
Ні докорів
сумління.
Засліплене
ненавистю
обличчя,
Вдоволене...
Цю кров не змити.
Не з рук,
не з одягу-
З душі.

Один з мільйонів
здумає
молитись
Про прощення,
Якого
не діжде.
Його не стане,
зникнуть миті,
Вітрами
занесе сліди…
І жодної
дрібниці,
Що принесла б
безсмертя
В неповоротність,
У політ
у нікуди.

4 квітня 2002.

Вагомість слова
І всевладність тиші.
Навислість неба, хмар...
Звук кроків.
Сновигає
По стелі сіра німа тінь.
Безмежність сили
Й слабкості мізерність...
А над тобою височінь.
Простягнеш руку
І почуєш згодом
Далекий напівмертвий голос.
В глибині
Зникає і руйнується
кохання.
Там осяде.
В душі зітліє.
Може, спалахне
Колись вогнем
сріблястим
Ненависної знемоги.
Піде в життя,
Розвинеться...
Чи ні?
А серце знову у вогні.
Воно безжальне:
Тільки й вміє
Спікати нутрощі, боліти.
Тобі, можливо, і набридне
Безглуздо в світі животіти.
А може й ні.
І краще буде
Десь посередині лишатись.
На місці стоячи, боятись.
Вагаючись...


Насниться сон.
Його забути
Не вдасться вже тобі ніколи.
Хотітимеш, проте наперекір
Тобі ж самому твоя доля
Підкине несподіванки
жахливі.
Вір не вір,
Та знову глухий кут
Знайде тебе.
Чи ж ти віднайдеш
Сам його в житті.
І в серця власного битті
Почуєш звуки безнадії.
Тихим кроком
Безшумно підкрадеться
тінь
До ніжної душі.
Не кліпнуть й вії,
Та вже острах
Всередині засіяно було...


Здавалося, пекло,
Боліло
Природним болем ще живого
тіла.
Ніхто ніколи вільним
Ще не був.
Ніхто нічого не забув.
Проте чомусь шляху нема,
Десь зникла правильна
стежина.


І врешті-решт...
Сама
Залишиться людина.

Січень – лютий 2002-го.

Вечір жовтневий.
Калиновий сік далини.
Зорі чутливі й рубінні,
Мов помідори без шкірки.
З півдня далекого чути зітхання війни.
З півночі - клекіт чужої говірки.

Так десь було вже на сизому колі буття.
Хтось десь летів, хтось нагулював сало.
Рибки листків золоті і правовче виття...
Яблуко Місяцем впало.

Жадібно жив хтось - мов пада в криницю відро -
Аж на Той світ - Боже мій! - до екстазу доведене...
А на тім боці вишита хрестиком риб'яча кров.
А на цім боці Доля - сестра моя зведена.

Рискають містом підземним убивці казок.
Щось покривається льодом, щось лаком,щось уже віком.
Бог восени із жіночим обличчям...Сльоза...Пісок...
Все те люблю я...Та добре, що воно не навіки...

Вечір жовтневий.
Калиновий сік далини.
Зорі чутливі і тихі,
Мов помідори без шкірки.
З півдня далекого чути зітхання війни.
З півночі - клекіт чужої говірки.

Долонь Твоїх тепло незаймане...
Відлуння голосу...і кроків...
Коли відчуєш сум – віддай мене
на світлий суд Твоїх пророків.

Коли в чеканні згаснуть промені
і свічка втратить аромати,
нехай сам Час внесе доповнення,
коли судилось помирати...

А поки день росте із сімені,
що впало з неба випадково,
я прокидаюсь з Твоїм іменем.
І вірю в кожне тепле слово...

26 жовтня”06

хвилини чекання розтягнуті наче зими
сліди на щоках не мокрі та ще солоні
я знаю ті очі ніколи не стануть злими
як не зречуться літа оті долоні
де був Ти раніше напевне вже несуттєво
коли я з Тобою то наче в повітря лину
і хто це сказав що не можна отак миттєво
змінити життя за одну неземну хвилину


26 жовтня”06

Мы живем, под собою не чуя страны,
Наши речи за десять шагов не слышны,
А где хватит на пол-разговорца,
Там припомнят² кремлёвского горца.
Его толстые пальцы, как черви, жирны,
И слова, как пудовые гири, верны³,
Тараканьи смеются глазища,
И сияют его голенища.

А вокруг него - сброд тонкошеих вождей,
Он играет услугами полулюдей.
Кто свистит, кто мяучит, кто хнычет,
Он один лишь бабачит и тычет.
Как подкову, дарит за указом указ -
Кому в пах, кому в лоб, кому в бровь, кому в глаз.
Что ни казнь у него - то малина,
И широкая грудь осетина.


Ноябрь 1933

Я вернулся в мой город, знакомый до слез,
До прожилок, до детских припухлых желез.

Ты вернулся сюда, так глотай же скорей
Рыбий жир ленинградских речных фонарей,

Узнавай же скорее декабрьский денек,
Где к зловещему дегтю подмешан желток.

Петербург! я еще не хочу умирать!
У тебя телефонов моих номера.

Петербург! У меня еще есть адреса,
По которым найду мертвецов голоса.

Я на лестнице черной живу, и в висок
Ударяет мне вырванный с мясом звонок,

И всю ночь напролет жду гостей дорогих,
Шевеля кандалами цепочек дверных.

Декабрь 1930

Знов пальці - в порожні зінниці.
І Йорик за Йориком - в путь.
Шалене бажання здійсниться,
А як його потім забуть?

З яких ми зійшлися доріг,
На спільній зустрівшись доріжці?
Здолаєм незримий поріг?
Потонем в очей наших ліжці?

І наші бліді черепи
Вже крутяться місячно в небі
Розбити цю ніч в черепки
По божій свавільній потребі.

Помолись за мене, мила,
Щоб в бою не загинув,
Щоб вража і люта сила
Не загнала в могилу.

Помолись за мене, кароока,
Помолися, рідненька,
Щоб вернувся з того боку,
Де біда маленька.

Не молися лиш каменем,
Що любові не знає,
Бо умру, і не ранений,
Як її немає...