У тебе на вустах краплини шоколаду.
Терпкі, мов кофеїн, солодкі, мов бузок.
Ти вільна мовить”ні”. У тебе в серці влада.
Я не нав’язую тобі своїх думок.

Ти надто горда часом, часом ти свавільна,
Але в твоїх очах немає зла.
Ти, мов розгублена збентежена царівна,
Що тільки вчора наймою була.

Ти, мово, не моя. Тебе не можна „мати”.
Тебе рабинею зробити я боюсь.
Але дозволь мені слухняно увібрати
Краплини шоколаду в тебе з вуст

< * * * >
"чи,може,безпорадною маріонеткою,
яка крутиться дешевою монеткою
з надією своє пристанище знайти..."
С. Катерина

Філософічне
Заглянь в моє пристанище, о діво!
без натовпу! розкуто, стрімко, хтиво, -
і, випивши всі пристрасті, зрадливо
на дні життя залиш своє “Щасливо!”

Чому я нехтую життям?
Чому живу я каяттям?
Чому кохаю до загину?
Чому у чорне пекло лину?
Чому не знаю щастя я?
Чому горить душа моя?
Чом мрію я про нездійсненне?
Чом прагну те, що є приємне?
Чому я плачу в тишині?
Чом замикаюся в собі?
Чому я людям довіряю?
Чому у них я помиляюсь?
Чому пускаю в серце змій?
Чом знаю я, що ти не мій?
Чому ти знов сказав брехню?
Чому ти знов сказав „люблю”?
Зітхаю, плачу і кричу,
Але чому? Скажіть, чому?

Втекти від спогадів хотіла,
Та даремно.
На півдорозі наздогнали і вп`ялись
Глибоко в серце.
Бо тоді іще не думала, не знала
Я напевно,
Що їхня сила у піснях,
Знайомих скверах, парках і бульварах.
Переглядала фото у сльозах.
Слова знайомі.
Дивний щем в душі,
Сумні акорди, боляче відомі,
Такі мінорні, наче похоронні.
Але без спогадів майбутнього нема!

"Вона ступає тихо і незвучно
Її хода у темряві підступна..."__Вона
Я випив, закурив, категорично
описувати все це річ марудна...__ Він
Категорично... Він - сьогодні тихий,
Стовідсотково...Сон його здолає... __Вона
Та, чорт візьми! в рядках шукати втіхи
хіба не те саме, що плоть жадає?..__ Він
- Ти краще мій бокал вином наповни -
ти ж не Вакула. Що тобі до чорта?..__Вона
І, голос цей, - жагучий, повнокровний,
відлуння дум моїх, бажань. Аорта
розбухла струменями, тіло прагне
звільнитись розсуду, забитись в ритмі
злиття з природою, що жарко стогне
красунею в обіймах - чари літні. __ Він
(Вона вже близько. У руці затисла
Якийсь предмет. Ось-ось зайде з-за спини)...__Вона
Це тільки чари літа. Тільки числа
деньків, що проминають, без провини,
гріха, який один лише і здатний,
творця примусити творити далі,
гріха, що змусить розум мій ощадний
замовкнути в безумнім карнавалі. __ Він
"І кожен день - це маска знову інша,
а кожна мить - і літо, і зима -
cловами жалить, чи словами тішить,
але усе "ЦЕ" може й не ВОНА.
Тож випий ще прекрасного вина,
аби не помилитись, взявши "ліпше"__Вона

Хороша думка, наче сатана
мене підштовхує до вдалих рішень!
Нехай! І зроблю так, піддамся ночі!
А може голосу тому у скронях,
що тягне в сни, а потім про дівочі
обійми натякає. Що ж, на конях,

на чорних конях до околиць міста!
“Єй! Слуги, де ви там! Сідлайте коней!
Нехай дарує доля норовиста
причину вірну для любовних руней!”__Він

Тарасові Жирку?
Я зачаровано дивилася на сцену,
О Господи, невже його любила?.
Любила! вірші перли оглашенно
відчужені калюжею чорнила.
Дивилась, як він грає, божевільна!
А потім ще вірші йому читала...

Пересічний натовп-хто він є?
сумною квіткою надії,
яку ти хочеш віднайти...

чи,може,безпорадною маріонеткою,
яка крутиться дешевою монеткою
з надією своє пристанище знайти...

чи,може,осіннім пожовклим листям,
яке розлітаючись в різні сторони,
виконує оду смерті й вічності,
сподіваючись безсмертя знайти...

чи,може,це все-пусті балачки,
а пересічний натовп-це ти,
але,на жаль,ніколи цього не збагнеш
і з почуттям незрозумілості
у вічний морок полинеш ти...

Зашарпані меланхолічними стражданнями
вони впадуть у писок часу
вони не будуть битись об каміння
лише впадуть в прозору масу

і в масі цій стають пелюстками
рожевими,м'якими і терпкими
чому ж на смак вони ще гірші
ніж ложка дьогтю з апельсином...

< Привид у барі >
"На столі чоколяда коньяк і рука
Проливається ніч крізь розчахнуті двері
Я сиджу ти сидиш гра тонка
Переливи п’янких містерій"
П. Юрій

Співчуття
“На столі чоколяда, коньяк, рука”
Чарка, друга – рука сповзає,
пестить тіло, шукає її пупка,
але в неї ПУПКА НЕМАЄ!!!

Мій янгол світає щоночі.
Безсонням годинник стражда,
як вишні й небачимі очі
густі спопеляють міста.
Душа його Божа пропаща
до мене сурмить: ”Де єси?
Хіба ти не бачиш, це – хащі.
Це навіть не те, що ліси.”
Хапаюсь за бузьку стеблину:
іржею – і руки, й душа.
А він посміхається в спину:
“Бач, місяць тут – лезом ножа...”
А я причащаюсь.
До неба
іще докричатись не час.
Глузує: “Дурненька, по тебе –
це зовсім не те, що по нас!”
Туманом замилюю очі.
Загоюю місто в огні.
Мій янгол згасає щоночі
в мені.

***
Цей місяць – твій.
І це твої слова.
Твої сліди – в петлю – навколо мене.
Вікно у серпень.
Звітрена трава.
Готичне місто.
Постмодерні теми.
Парує чай.
Дві чашки на столі.
І я одна.
Чекаю на гостини:
до мене прийде Той, Хто на землі
святкує вперше власні іменини.
Колись зрікалась:
“Нащо саме я?”.
Тепер мовчу, бо відповідь не в слові.
Вікно у серпень.
Неба течія.
На ній свічки –
напевне, вже святкові.
Питала в літа: “що подарувать?” –
степами бігли диких коней тіні.
Питала в Гостя…
Тільки що питать,
коли немає слів – лиш голос синій
твоїх очей. Над площі і міста.
Над сивий світ. Над зоряні вертепи…
А що ж мені – для Гостя?
Тінь хреста,
чи тіні коней – з місячного степу?
Пробач мене. Прости собі мене.
Латай ребро, допоки свіжа глина!
…Гість мовив: “Світостворення – сумне…”,
та що Він знав про власні іменини?
Ледь теплий чай – на урвищі вікна.
А далі – серпень і чужинське літо.
Самотній Гість. І поряд я. Одна.
А на столі – ескіз Нового світу.

***
Хіба ти не бачиш – я інша,
таких не читав іще світ…
Зітхаєш: “Ну, вірші – як вірші.
Південний, м’який колорит…”
Видихуєш смуток із димом
цигарки – в осіннє кафе.
Продовжуєш: “Рими – як рими.
Подумай над змістом…
Трофей –
не тільки чужі перемоги,
де вписане твоє ім’я…
А щодо порад, допомоги –
звертайся до бога. Це – я…”
І шкрябаєш щось у блокнотик,
звіряєш годинник, бо час.
Бо учні – розсипані ноти –
без тебе безмовні…
Про нас
не знає ніхто із присутніх
і з тих, хто тобі дошкуля…
Ти вийдеш з кав’ярні
(по суті,
завертиться швидше Земля)
і поспіхом кинеш ув осінь:
“Ти тільки пиши…Все о’кей!”.

Загорнуся в светрик, як в досвід
твоїх позахмарних ідей.
Зів’яну над чашкою кави
на вихресті площі – одна:
“Невже він подумав, що слави
бракує мені…я ж – земна,
така, як усі перехожі.
А он – біля входу – дівча:
здається, на неї я схожа :
ті ж джинси, ті ж мрії, той чай,
ті ж відзвуки фраз: “…із провінцій
зростають самі королі…”.
Напевне, з таким наодинці
чаює вона: на столі
такі ж точно пасма паперу.
Цигарка тремтить-догоря…

Всміхаюсь. Виходжу.
За сквером
зірки автостради горять.
І хочеться саду і тиші,
й не віриться час цей як міт,
де бог мій розмашисто пише:
“ЇЇ не читав іще світ…”

Час творчості

Заховаюсь у себе, як в мушлю,
ще й прикриюся зверху піском.
Не знайдеш ти мене ні на суші,
ні в морях, там, де поліси – дном.
Заховаюсь у себе надвечір –
у печеру, де первісний світ
перекроює шкури овечі
на рамена, і пишеться міт.
Заховаюсь, аби не шукали,
і, допоки є час, не знайшли
ці міста, наче хижі шакали,
ці ліси, що на площах зросли.
Не нудьгуйте, братове-пірати,
і коханий – не зрадник, не друг:
я і там буду вдумливо ткати
це життя – із абеток-пилюк.
І у світі, де, наче краплина,
герметично захована я,
наворожу вітчизну і сина
і повернусь, і буду твоя.

< * * * >
"Незакінчені строфи, не стерті сумні монограми,
Недочитані вірші Ґ‘ю Одена і Омара Хайями
Тільки ти це не чуєш, про це ти нічого не знаєш.
Ти далеко, в зимі, в невідомості перебуваєш…"

Одкровення
Що сказати тобі, бідна подруга моя, про тих,
тих, які недостойні, аби ми їм прали шкарпетки -
їх цікавить футбол і мінет, і вдавати крутих,
а Оденам, Хайямам - навряд чи цікаві німфетки. :(

На столі чоколяда коньяк і рука
Проливається ніч крізь розчахнуті двері
Я сиджу ти сидиш гра тонка
Переливи п’янких містерій

Хто говорить сміється мовчить і вмира
Той хто знає повільність журби неземної
Той сидить там де я вже пора
Перевірить себе у бої

Хто мовчить і прозорішим є за озон
Хто в бою не союзник проте і не ворог
Той сидить там де він тільки сон
Розрізнить де світло де морок

Тільки чарка як чари мій мозок скує
І злетить машкара із обличчя як сповідь
Та ВЖЕ РАНО сонце встає
Спробуй іншого разу знову

Я одинокий блудник
дитя Бухенвальда
з'їм собі бублик
і поплентаюсь на Мальту...

І тут кудлатий пес
стає зі мною на герць,
а від пса таки тхне
і на вулиці дме...
чи переможе пес мене?

Ти не зможеш мене простити
i я сам себе не прощу -
ми умiли тiльки любити,
простягаючи руки дощу...

Ця раптова печальна повiнь
каламуттю усе покрива...
Ось погаснув останнiй пломiнь
i твого, i мого тепла...

Серце вкрилося кригою болю -
там надворi буяє весна!
Я полишився вдвох із Журбою,
Ти ж зі Смутком разом пiшла.

< Скелястий вир замріяного світу >
"Все штучне, гротескове, — із біґ-маків,
все маніхейське, наче джини з ламп.
Скамстролили з позтрощених бараків
безлюдний, бездуховний сірий храм.
Мелодія модемів і сонети
від Micrososft. Перевернувся світ..."
Д.Д.

Природа!
Перевернувся світ. Не сперечаюсь,
і то не раз – постійна круговерть -
але коли, мій маніхею, роздягаюсь, -
встає у вас? тож прославляймо твердь!
P.S.
Допоки "НЕТ" не відсушив перед -
Користувач, не полишай предмет!

І поруч нікого - нікого із тих, кого знаєш.
Коли ще бувало так порожньо перед очима,
твоїми очима, і перед моїми - гадаєш,
оця порожнеча достатня для втечі причина?

Утечі в майбутнє - в омріяну сонячну днину,
у взяті із безміру викинутого за карту,
на зло Лобачевському, і на досаду Декарту, -
новини про виміри, котрі живуть у "покину".

Немов парадокси, єднаючись, збурюють масу
достатню для рішення та недостатню для руху,
немовби "деінде" не прагне скорочення м'язу,
а тільки гармонії, дживи душі і духу -

у здатності до розгортання нового ландшафту,
щоденної практики у оприлюдненні звуків,
і перекладанні маршрутів обачливих кроків
із вимови "нашої" в "їх" діалект брудершафту, -

де знову не буде нікого із тих, кого знаєш.
І буде так пусто і порожньо перед очима.
що кращий пейзаж у вікні в мить, в яку зажадаєш
позбутися гострого холоду межи плечима?

Відтак протиріччя згуртовують зболену масу
для руху тобою відкинутого, як і мною, -
що, над Магометом вивищуючись і горою,
у вимірах зрушує Всесвіт -
навіки й
одразу.


2003

У мене швидко відросло волосся!
Чомусь постійно це у голові,
як найважливіший для мене факт,
що має бути усвідомлений всіма.
У мене гарно відросло волосся!
Росло так непомітно, пробивалось
із зачісок, із-під берета, з-під руки...
Утім рука, не головна причина,
хоча вона і прагнула волосся.
Чи не волосся - просто насолоди
торкатися мене, проте волосся,
напевне, думало - найголовніше
тягтися до руки, яка ласкала,
росло і виросло раптово... Знала,
щось мало трапитися після того,
як рук твоїх не стало поміж мною
і цим старезним, повним пива, містом,
і теплим небом, і спекотним літом...
Росло і виросло собі, причини
різноманітні, а доречність стала,
я - рішення, і, вочевидь, відстала
від круговерті звичної на мить.
Але уже нічого не болить,
ось тільки ще моє волосся дише
забутим чимось, імовірно сном
про заплітання лагідне косичок.
Прокинься! Не цього вони всі прагнуть!

2003

І
Протяжний грім зі зміненою суттю.
Величний феєрверк з нагоди в'їзду
до міста імператора наклейок.
У небо сходять зорі і цвітуть -
помпезні і барвисті. З пересвисту
біжить відлуння київських байок,
як вчора казочок донецьких.
                                     Постріл,
і ще раз постріл в небо, опадають
на подірявлені дахи відбитки
тріумфу, переможені зітхають.

В театрі, поруч, зображає смерть
актор-коханець, - повзає по сцені.
У "вбивці" жах в очах, бо миті тануть,
а він ніяк не витягне пістоля.

Лунають нові постріли нізвідки,
у залі сміх, коханець прагне кулі,
скінчить усе яка, повзе до вбивці.
- Стріляй! - скандує публіка.
                                     Фонтани
у небі заворожено згасають.

Зі сцени в залу повертає тиша.
"Ревнивець" вишпортав уже пістоля
і з осміхом конячим: - Вмри нещасний!-
б’є раз і вдруге ним по голові,
нещасний замовкає...
                                     Імператор
кидає фішки на червоне. Доля
іще всміхається йому - доладний
і день, і вечір вічності...
                                     Мисливці
його вполюють тільки завтра. Завтра
у місто зійде новий імператор...

ІІ
Чудовий вечір. Відцвітають липи.
Після дощу на цій алеї пусто
і затишно, бомонд, що народився
у ще ес-ер-ес-ерівській капусті -
інтелігентній смузі поміж ріпи -
з нагоди опадів кудись подівся.
І тільки я, дитя сумного шлюбу
простої і блакитної крові,
тут розважаю долю гонорово
без тебе, що непевним "селяві"
не пояснити без "гіркої" глуму
понад собою, збоченим у слово.

Твоїм останнім стало гнівне "досить!".
Звичайно "досить" мало на увазі
не цю алею, сутінки, повітря,
а швидше все оте, що наповняє
ідіотизмом обсяг, і, наразі,
від опадів десь зникло. Певно, мрія,
до зникнення цього причетна, має
і владу видозмінювати досвід -
відтак облагороджувати простір
присутністю своєю, що не привід
поверненню твоєму, та хто знає
насправді мрії силу, вимір, розмір?

Глибоке завечір'я. Стрій будинків,
вчепившись жовтими очима мряки,
грузьким ковчегом лине в обрій ночі,
запевне в тропіки. Жарке повітря
вертається назад, немов ніякий
вже не остудить дощ палкої плоті,
що, літнього сягнувши повноліття,
жадає не зимових дій і вчинків.

Я думаю, знайти за тебе ближчу
не вдасться тут, в западині між храмів,
в еклектиці укритих тинком зламів, -
хоч називатиму тобою іншу
до осені, коли опале листя
ховати перестане вертикалі.

ІІІ
Нічних рапсодій панночок тендітних
вервечка молитовна пасмо вулиць
повила-оповила, захопила,
обіймів течія з химер цеглових
виточує зображення подробиць
всілякого використання тіла.

- Єднання, сестри і брати, для діла! -
повчає скаменілий богомолець
самотнього отця, що стис руками
розчахнуту принадами уяву
і з відчаєм глядить на кпини чинних,
чомусь невидимих земним, святих.

Муж скаменілий ловить пальцем мряку
і вчить отця до проявів рослинних,
та мох і патина не гріють се́рця -
живий святенник мертвому не рівня.


2003

Перони подалися десь на Схід.
І колії блоковано дощами.
Зелений чай, крихкий цигарки слід,
і клаптик сну, побачений не нами…
А так хотілось ніжності і слів,
і злив, і днів, в які – немов у річку…
А замість цього – лезами дощів
навскіс світанок ділить електричку.
І якось тісно в контурах купе,
немов сузір’ю – в глибині картини,
де наче є тяжіння до небес,
та рамки тиснуть і німіють стіни.
…Холодний чай зігріє, як вино.
Уривки слів – на вітрянім папері.
Малює літо вранішнє вікно.
І відбивають пустку скляні двері.

Ходити по колу
і знати : ніколи
з орбіти зійти не дано...
Мереживо вулиць.
Ліхтар, мов прибулець,
чи гість із німого кіно...
І ми, як пружинки,
як стрілки – в годинник,
поволі трактуємо час.
І нами – по місту,
по душах, по змісту
того, що колись і без нас.
Неоновий вечір.
І сніг. Наші плечі
тремтять, як вітрила в морях.
І зріють комети :
по них навіть Лета
ладнає без компасу шлях.
Ще пахнемо тістом
і ми, й наше місто,
і світ, і нічник-Козеріг.
І хтось нас майструє,
пече, ілюструє,
ми – наче святковий пиріг.
Прикрашені нами
проспекти, реклами,
а суть візерунків проста :
сліди, а не кроки,
по всьому, що доки,
допоки тривають міста.
...Світає. На старті.
Ми вірні. Ми варті.
Щоранку, щовечора, знов.
Засніжить, розтане.
Відкриються рани
на душах – залижемо кров.
І так, несвідомо,
від крапки до коми,
по сніжному колу зими.
Та ще електрички -
від ранку до звички
приречені також, як ми.

І в заметілі, в дикій заметілі,
коли дерева падають до хмар,
твої слова встають, мов тіні білі,
їх горді спини зраджує ліхтар.
Твої слова – такі до болю давні:
від Вавилонських веж, від пірамід
ведуть сліди їх.
Косяться ліхтарні
на кожен крок такий, де плаче світ.
Твої слова з легенів, невагомо,
коли і губи мертві від зими,
горять, тремтять, немов містичні коми
ті, за якими – світ, і в світі - ми.
Їх не спинити (збочення?, стихія?),
їх не спалити (вітер за папір).
Вони – твоя всесвітня анемія
і, одночасно, божий елексир.
Їм несть числа.
Міста і перегони.
На горизонті – контури зими.
І мерзне світ, і в світі невагомо
слова – снігами білими...
А ми?..

Пробач мені небо,
що, наче пиріг,
шматоване свічками - зорями,
і берег античний –
німий оберіг,
що його явило це море нам.
Пробач мені
контури слів і плеча,
на течії пляжу помічені,
і зірку , що в небі - висока свіча,
якою ми щойно повінчані.
Пробач мені
хвилі прадавніх морів,
що наші тіла заколисують,
і там, на піску, тіні наших слідів,
прошиті кометними рисками.
Ці губи, і руки, цей сплеск на воді.
Це небо – дощем і пожежею...
Пробач, що за нами верховні святі
не встежили...

Куди ж це поділася гордість людська?
В метали й папір обернулась вона.
Повага й любов розчинились, мов сіль,
Натомість прийшли підлабузництво й біль.
Оратор з трибуни говорить байки,
Щоб люду дурному „промити” мізки,
Себе перевершив, кричить на весь рот,
І „Слава” гукає ура – патріот.
Кумир намальований в рамці стоїть.
Не міг він ніяк сотворити цей світ
Навіщо його підносить до небес?
Ковтать локшину про добробут й прогрес?
Невже в нас поваги до себе нема?
Насправді пропала вся гордіть людська?

Неба безодня над містом брезентом висить,
Храмів хрести заблукали у натовпі хмар.
Горде вороння закликало в місто тартар,
Тонуть будинки у сутінках ночі за мить.
Кинув ліхтар свій замріяний погляд у світ,
Матово блиснув – й одразу безславно погас.
Краплі дощу одурманили розум і час,
В порох розбили міцний непоборний граніт.
Ллється асфальт під колесами брудних авто,
Геть утікають бігборди, дерева, стовпи,
Вдаль відпливають, спішать і женуть в нікуди.
Мчиться юрба, але кожен у ній є ніхто.
В люстрі калюж постають силуети істот,
Тих, що невпинно з епохи в епоху біжать,
Лине кортеж егоїстів, що вперто мовчать,
Навіть як біль від брехні роздирає їм рот.
Крик тишини розтривожує всі почуття.
Боляче ранить любов непорочних сердець.
В прірву штовхає... Здається, що це вже – кінець!
В нечисті гине коштовне і вічне життя.
Стоп! Зосередьтесь! Спиніться, хоча би на мить!
Часу немає вмирати отак навмання!
Просто безглуздо чекати від всіх визнання,
Адже у душах сльоза непокори тремтить.
Стоп, егоїсти! Погляньте у неба брезент!
Промінь ясний помаранчево сяє, бринить,
Рветься у світ і зворушливо так мерехтить,
Морок і тьму він засліпить і знищить ущент.
Там вдалині , де жевріє рятунок й тепло,
Мужній народ згуртувавшись назустріч іде,
Темних істот він до світла і правди веде.
В пил розбиває криве і спотворене скло.
Хто, як не ми, приведе усі сили у рух?
Нації різні згуртує в єдиний народ?
Більше не буде сліпих нерозумних істот.
Нас обійняв помаранчевий визвольний дух!

***
хмари дихають ультрамарином її вологого тіла
мов фламандські ромашки за вікном пухнастого неба
закохано плетуться золотим вінком Ісуса Христа
торкаючись розталих губ м’якочервоного озера
в якому соняшники народженої Венери
умираючи в саду безумства
тріумфально мертвоприкрашають руки сріблястого неба
музикою флорентійських кораблів 1485 року

3 березня 2004

Українці мої, Українці!
Схаменіться, благаю я вас.
Об’єднаймось, мої українці,
Бо прийшла та пора і той час.

Нам не варто ділити Вкраїну.
Наділились уже у віках:
Яничари стріляли їй в спину,
Познущався татарин і лях.

Та чи ж мало хто нищив її?
Розпинали „брати” хто як міг,
Та старались найбільше свої.
Все ж Господь Україну вберіг.

Так єднаймось, мої Українці!
Це здається останній наш шанс.
Бо ми згинемо всі по одинці.
Хто державу збудує за нас?

Вона завітала
з класичною
грубою книжкою:
дівчисько, яке
безсоромно
кохало
іншу.
Її худорлява рука
півпрозорими
пальцями
тримала за стовбур
соняшник,
що на контрасті
видавався зовсім
не звичною
квіткою сонця,
а чимось
таким знайомим,
дуже знайомим,
проте не квіткою...
ні-ні,
точно не квіткою...

- Може корейцем?
- Радше японцем :)
- Так міг сказати
тільки Поет!
- Та що Ви,
то просто слова ;)

Вона зняла майку
й питанням
вигнула спину,
мов хтіла збагнути
генезис тої
рослини.
Її уста зимні
липучими срібними
нитками
сплели павутиння
трикутник:
від мене,
крізь себе
й до квітки.

В цей час
по шпалерах
додолу
збігала
веселка,
а в книжці
всихали
шипшина,
бузок
та омела.

Ми лежали у лузі між трав.
Шепотіла мені: „Я люблю”.
А я ніжно тебе пригортав
У безмежнім зеленім раю.

Ми хмеліли від запаху м’яти,
Від кохання, любові, тепла...
Нам хотілося світ обійняти,
До нас доля прихильна була.

Ми дивились в небесну блакить,
Зачаровані вдвох дивосвітом.
Берегли найпрекраснішу мить,
Подаровану сонячним літом.

Твій хід... Мій хід...
– Давай, зіграєм в шахи”, –
сказав ти якось у морозний вечір.
– Не вмію, – тихо я відповіла.
–Та перестань! Було б бажання вчитись.
– Бажання є. Що ж, розставляй фігури. Я граю білими?
–Мабуть, що чорними, бо першим був мій хід.
Хіба що в нашій грі він – як прерогатива чорних.
Тут головне, запам’ятай,
Не дозволяй супернику дістатись твого поля.
А ще веди гру так, щоб втратити найменше,
Зрозуміло?
– Так. Хоча це трохи важко.
– А що буває легко у житті?.. Твій хід!
– Я вже його зробила.
– Не бачу. А... Твій хід конем, хм, розумно.
Я ж піду назустріч...
– І ставитиму „шах”!
А де твій хід?
Невже так швидко здався ти без бою,
Ще й дошку шахову у нервах перекинув?
Так ти долаєш труднощі? Що ж, ясно.
Та повернись, хоч позбирай фігури!
Он там король в кутку, згубив корону.
І зникла королева, як і ти.
Я втратила лиш кілька пішаків,
Суперника на поле не пустила.
Спасибі, друже! В шахи я навчилась грати!

Дивлюсь на дерева і бачу ліси.
Дивлюся на трави і бачу степи.
Дивлюся на хмари і чую я грози,
Дивлюся на сонце, а чую морози.
Дивлюся на птаха і ніби лечу,
Дивлюся у душу, а там я кричу.
Дивлюся на води і бачу моря,
Дивлюся у небо - і бачу життя.

На добру пам’ять першому
Президентові України,
від вдячних земляків...


Вже не рік ми маєм те, що маєм:
Нам всміхається безрадісна майбуть.
А я все між крапель пробігаю
І не намочився ще нічуть.

Парасольки, бачите, не треба:
Я сухим виходжу із води.
Спритність – це дарунок неба,
А без неї, близько й до біди.

Я скажу: нелегко це робити,
Ви повірте сивому мені.
Я колись учив, як треба жити,
І тепер – я знову на коні.

А якщо відвертим буть до краю:
Непогано все ж таки прожив.
Попаду, напевно, я до Раю.
Я, здається, зовсім не грішив.

найбільший твій біль починається завше з нуля
найменша провина із спогаду вічної миті
і Бог одинокий і місто і сніг вуаля
чому ж тобі людно у цім одновимірнім світі

той мачо якому ти вчора ладнала мости
той міст де вже завтра не лишиться сліду по ранах
замшіле каміння іржава держава і ти
і лицар з тобою і Бог поміж вами осанна

коли наболить повертайся в нікуди землі
там трави і ріки там ближче Різдво яко свято
і що найдивніше там вірні тобі королі
бо хтозна кому завтра випаде лицарем стати

Вітрів перехрестя.
Долоні вокзалів і вени
колючих дощів.
І свідоцтва про вічність нема.

Заклякнеш на розі доріг,
як на сходинках сцени :
навкруг аплодує спільнота,
а сцена – німа.
Стоїш серед натовпу.
На Привокзальній зимово.
І колії, наче зміюки,
утнули кубло.
Занедбаний рай,
де змішались епохи і мови...
Здається, подібне у світі
колись вже було.
Цілуєш коханого.
Дихаєш вицвілим домом.
А поряд – тривка нетутешність
у темних снігах.
Цей світ є первинним,
народженим щойно.
Знайомим
є знак нескінченності –
в колі, що викрило шлях.

В будинку, де пахне зрадливим притулком зими,
із хаосу часу музейного й вицвілих мушель,
іще намагаємось визріти зернами ми –
такими, щоб мали, крім тіл, інкарновані душі.
Навкруг сновигають торішнього листя вогні.
І трави купальські то ріками снять, то вінками.
Тут дивно і лячно, і справжньо інакшій мені –
отій, що сміється з люстерка самими губами.
І хочеться вміти читати по мапах долонь.
Мовчати тоді, як слова прогнозують негоду.
А хтось, ледь присутній, підживлює в листі вогонь,
кахикає хитро і будить розіспані сходи.
Сховаюсь за чашкою чаю в будинку без стель.
Мене, непомітну, густа непокора прокаже.
- Ну, що ви, сусідо ? Який ще відьмацький бардель?
Погляньте, це ж янголи...тобто, мальовиська ваші.

Ця осінь така, що не хочеться вголос мовчати.
Ця осінь напнута на душу, немовби струна.
Скрипкують дощі, достигають медові цукати.
І хочеться неба безоднього – тільки до дна.
І зайві слова. І повітря розбите словами.
Ковтаєш дими привокзальні і вогнищ дими.
І світ – карусель. І танцює земля під ногами.
А може, це просто назад обертаємось ми ?
...Вже завтра настане невдало віщоване дійство:
ти вийдеш із дому. Валізу – на плечі – мов хрест.
І сонне – з біґбордів – тебе проводжатиме місто,
затерте до дір, як напам’ять зазубрений текст.
Ти будеш блукати у пошуках долі і дому.
Ти будеш молитись на вицвілі мапи гілля.
А осінь тебе пожаліє й не скаже нікому
про те, як забув ти укотре, що кругла Земля.

Піди до Бога.
Попроси
притулку собі...
Ячать дощі,
снують часи
в твоїй особі.
Ти не встигаєш.
Ти один
на полі бою,
на лонах вимерлих країн,
як Рай і Троя...
Піди до янгола.
Молись
собі дороги.
Ти йдеш угору,
тільки вниз
тяжіють ноги.
І вкотре, впавши, у траві
лікуєш душу.
А вороги завжди живі.
Тому – ти мусиш.
Тому ти віриш всім дощам
і правдам круку...

А поряд той, хто каже : „нам
недовго...”.
Руку
йому в пітьмі не подавай,
не вийме болю.
А як проситимеш – волай
води і солі.
Ріка з піску підніме храм –
на диво Раю.
А сіль? А сіллю станеш сам,
якщо здолаєш.

Твоя плоть - как хлеб, твоя кровь - как вино
И листки твоих писем - как жесть,
Твои сны - как молитвы, глаза - как стекло
И твои оскорбленья - как лесть, но
Кто здесь есть, кто сможет удивить тебя?
Кто здесь есть, кто сможет подчинить тебя?
Но я бы не стал завидовать им,
Хоть на их месте мог быть и я...
Прости, но мне жаль тебя.
И ты умеешь быть слабой, и ты умеешь быть злой
И умеешь не верить словам,
Но ты не умеешь брать сразу все,
Зато ты берешь по частям, но
Кто здесь есть, кто сможет отказать тебе?
Кто здесь есть, кто сможет наказать тебя?
Но я бы не стал завидовать им,
Хоть на их месте мог быть и я...
Прости, но мне жаль тебя.
И в твоей колоде не хватает туза
И джокером служит валет
И имя знакомцам твоим - легион,
Но друзей, пожалуй что, нет, но
Кто здесь есть, кто сможет избежать тебя?
Кто здесь есть, кто сможет удержать тебя?
Но я бы не стал завидовать им,
Хоть на их месте мог быть и я...
Прости, но мне жаль тебя.
И ты всегда найдешь тех, кто накормит тебя,
И взамен ты кинешь им кость,
Тех, чей ветер наполнит твои глаза,
Тех, чей крест примет твой гвоздь,
Ты всегда найдешь тех, кто поможет тебе,
Кто возьмет на себя твою боль,
Тех, кто будет ранен в твоей войне -
Ты насыплешь им в раны соль, но
Кто здесь есть, кто сможет полюбить тебя?
Не за то, чего в тебе нет, а за то, что ты есть.
Кто здесь есть, кто сможет убедить тебя,
Что ты, в общем, такая же, как все?
Но я бы не стал завидовать им,
Хоть на их месте мог быть и я...
Прости, но мне жаль тебя.

Кожної ночі доводиться перераховувати зірки на небі
щоб визначити кількість померлих за останню добу
загубившись у нетрях свого існування
ти так і не повірив у його
логічне завершення

Вогкий грунт під ногами
поступово перетворювався
на жаб'ячі очі вусатих богів підсвідомих думок
нетверезих шахтарів
темрява подібна до складеної учетверо газети
котра при першій спробі її розгорнути
перетворюється на птахів з переламаними дзьобами

вони розбігаються по різних ділянках світла
так і не сказавши жодного слова

Віддати, не отримавши від тебе,
чи не найкращий результат?
Бо клятий листопад -
"ich liebe"
не мовити без туги і тривоги -
і саме це тебе хвилює, так?

Вивчає падолист мої дороги,
ти ж, бранка шурхоту і сліз,
втамовуєш каприз
знемоги
і прагнеш анемії вільних,
мандруючих тебе кудись
коліс.

О листопад у царстві божевільних,
жнива потопів і пожеж,
пости не оминеш
осінніх
останніх збирачів плодів од серця -
данина винна,
весняна́,
авжеж.

Данина винна,
винна феєрія
пори бродіння і плачу, -
в нестямі закричу
"ти - мрія?"
і в звичному згасанні кроків
утішуся відлунням досхочу.

Відлунням листопаду, чарівнице,
жовто-багряному суду
пояснення знайду,
утім це -
до вибору здобутку, ніби
поставленого за мету -

до заметілі першої. Від діви.
Не маючи... Печальний шлях.
Але у сніговію днях
бурхливі
метаморфози тіла,
                                   дум,
                                               манер
я дочитаю на твоїх устах,

крізь острахи набутого безумства,
і кпини у крові химер -
ти інша відтепер,
без ремства
і стиду, баядерка - перелюбства
безстрашно відкоркованих озер

відбитку неба, царства божевільних -
в танку-спокуси, угорі
обіймів-хвиль, у грі свавільних
жадань,
в які, збуваючись, струмують
солодкі грона здобуття мої.

Солодкі грона, полонені долі,
приречені на смак вина...
Що амфора земна
без волі,
якої тут нема -
чаклунка осінь?
Чаклунка осінь,
випита
до дна.


2003

Минулий день відходить, мов до сну.
Пожухлим листям світ спада в гербарій.
Та серце в серці відчува весну
й ритмічно наближає колумбарій.

Минулий день закляк в очицях зір.
Нічним дощем він повернув до сходу,
але не віриш ти, що до тих пір
він був дощем прихованим у воду.

Минулий день – спадкове попурі
в кишенях джинс навпіл із копійчинням.
Нових батьків нові монастирі
витріскують знебарвленим насінням.

В минулім дні минуле до тепер
згаса, немов сірник на роздоріжжі,
зустрілись Котляревський та Гомер
і уві сні знайомляться поблище.

Минулий день – то пригорщі твої,
що сповнені забутими піснями,
недопалок в середині землі,
мов пантеон з жертовними вогнями

Я не знал, куда я шел, но я шел с тобой,
И ветер почему-то всегда дул мне прямо в грудь.
И когда дорогу преградил обрыв,
Я не смог найти в себе сил, чтоб в него заглянуть.
Ты видела шрамы на моих руках,
Но чужие раны не так глубоки,
И мой огонь горел, он горит и сейчас,
Но праздники были еще далеки,
Они не наступили...
И солнце садилось в горящую нефть,
И тень твоя стала короче других теней.
И всадник подъехал к моим дверям,
Но он не принес от тебя никаких новостей.
И ангелы осени были в тысячу раз
Добрей, чем ангелы весны.
Но чем холодней становилась зима,
Тем теплей становились сны.
Они меня согрели...
И я проснулся посредине реки,
Думая о том, как часто все бывает не так.
Течение несло меня на скалу,
А с берега я слышал лай голодных собак.
И я тонул, но ты не могла,
А может не хотела меня спасти.
Но тот, который стоял на мосту,
Зачем-то сказал, куда мне грести.
И я выплыл...
Я так давно не знал покоя,
Что я успел забыть, что такое покой.
И я поцеловал золотого льва,
Который охранял границу между мной и тобой.
И в этот час рыбы легли на дно,
И дождь уснул в молчанье травы.
Я знал - другого не дано,
Но кто мог, что это скажешь мне ты.
Ты сказала...
Ты сделала больно всем, кого я любил,
И молчанье твое было слишком похоже на ложь,
Но мне важно лишь то, что ты жива,
Мне наплевать на то, с кем ты живешь!
Вчера ты спросила, как мои дела,
И я не знал, что ответить тебе.
И я подлил тебе вина,
Но почему-то забыл подлить его себе.
Я забыл...
Но время идет, и не ждет никого,
И как я ни старался, я не смог ничего забыть.
И все мои друзья живут рядом со мной,
Но меня удивляет, как они могут так жить?
Ты никогда, как плохо мне было,
И какую боль я разжег в себе,
И мне всегда будет больно от того, что я
Никогда не узнаю ничего о тебе.
Но я люблю тебя...

Від книги першої
до книги вже своєї
шлях довгий в
триста тисяч донебесних літ.
Крізь сон і сомб,
від матері й до неї.
Крізь землю до землі,
крізь небо в небо від:
досвітніх полишань
і досвід повертання,
загублених в ночах
куріння рідних хат,
юнацьких сподівань
і досвіду вагання,
від здогадів своїх
до надання порад.
Такий бо шлях же є.
І до зірок крізь терен
пробився, споглядів
і підтюпцем назад.
До книги першої
від книги вже своєї.
Ідеш, долаєш шлях
й тому’ страшенно рад.

Не срібло – то чорне чорнило вина
єднає поетів, як пригорщі зерна,
здійма їх у небо, кидаючи в жерна.
І вже то не срібло, а чорна вина.

Полин? Не полин, а солодкий нектар,
гербарій ночей у старім казематі.
Схрестилися в них, і наче достаті
нестримна жага шо раб, а що цар.

Поетів шляхи незбагненні нікому.
Крокують поволі і он вже пішли.
Так тихо, що світ не збагнув, як зійшли
з останньго кола в останнє ніколи.

У вічність ідуть – їм нема вороття.
Вогонь народивші нам вогником сяють.
На небі скалинами душ заблукають
в сузір’я і їх каганці майбуття.

Восени вороння знову кличе торішнє.
Засипа в парку листя трухляві лавки.
І начебто смішно, хоча і не смішно,
що нас теж забудуть, як забули і ми.

Одлітані сни, мов предвісники смерті,
чатують по закутках темних кімнат.
Ми вірші безсмертні ховаєм в конверті.
Та мовчки вертаємось в свій коловрат.

Ми мовчки заходим й сідаємо в кухні.
І кожен мовчить щось у власних думках.
Лиш чуть за вікном, як у хворім відлунні
гука вороння по минулих роках.

Морозимо розум у
нічнім забутті.
Сеї темної зимньої ночі.
Якби не ти, той не знав, де піти,
а так ми удома і досі
ще лишається в келихах –
сніг
засипа наші душі
із них
ще народиться до світа сміх.
Ну а поки?
Лабіринтом заслів’я si1 ми
ще незгаслих свічок. На
святім розвороті знов
напишемо кров’ю зими.
Й відправим без марок
конверти на возі.
І у вічнім кайдашші
душі та Буші, мов музичний
місток ще небачених до сі.
Ми гнучким верболозом
проб’ємся крізь сніг.
Та а поки ми палимо
щось на порозі,
віднаходимо втрачений зміст поколінь.
По коліна стоїмо у гної.
І так бридко луною по поверхах біль
нас розносить з тобою.

Морозимо розум у
нічнім забутті.
Сеї темної зимньої ночі.
Що б робив я без тебе?
Без мене що - ти?
Тож частіше заходьмо у гості.





1. Si ( італ.) – так

Ти йшов коридором у білім халаті,
А я посміхнулась назустріч тобі,
Відчула, як серце крізь залози рветься
І стукає пульс у моїй голові.
Очима прилипла до тебе, як пластир,
Оглянула твій невеликий скелет.
Ти трохи знітився, проте привітався
Та руку холодну подав як пінцет.
Твій погляд для мене – немов панацея
А голос приводить у мовчанку й стаз.
Без тебе не можу, як хворий без ліків,
З тобою, немов би впадаю в екстаз.
Мені ти потрібен ще більше, ніж кисень,
Вода, вітаміни, жири та білки.
Бо очі твої – наче краплі зеленки,
І зачіска в тебе – це вати куски.
Ти ніжно ключицю мою обіймаєш,
Цілуєш зап`ястя і кисть, і плече.
Я дивлюся гостро очима, мов лазер
І хочу признатись, що люблю тебе.

Молюся Трійці за пахкий жасмін
настояний так добре в моїм чаю.
Що цю вечерю усамітню маю.
І дякую, що поки все без змін.

Молюся тихо – не почути слів
і Дух Святий народжує ця тиша.
У хвіртку янгол заліта і блища
стає хвилина явлення волхвів.

Лоскоче ніздрі запах парафіну.
Я повернув свій вік у вороття.
А на столі вогнем блищить кутя
і чутно в яслах плакання дитини.

А за вікном хурдига й темна ніч.
Там за вікном підказуючи рими
Є хтось хто чує все і цими
Словами мовить дивлячись настріч.

А у пічі горить з дубів гілля
потріскує й передчуває диво.
З-під столу тихо й несміливо
на світло завітало мишення.

П’янить. Ліг вечір на мої вуста.
Я обережно надломив хлібину.
А хтось бреде вже біля тину,
немовби, знятий із хреста.

Я кинув миші хліб – гризе.
Згасив свічу і помолився.
Й здалося, ніби, світ наснився
і ми наснилися.То все!