Сиджу і дивлюсь в глибінь ночі,
У щось далеке, в невідоме,
Сиджу і думаю, де зараз є ті очі,
Що так ласкаво показали мені світ...

На дворі темно... Безліч ліхтарів...
Та к і в душі у мене все горить,
Та лиш не вистачає сонця і вітрів,
Без них – життя під існування косить.

Любов була для мене наче сонце,
А наші вчинки – як вітри,
Страшнющі бурі призвело колись це,
Та ось тепер я вже сама серед пустої ночі...

Заснуло сонце, вітри для мене вже байдужі,
Та все ж посеред темряви горить,
Горить і тліє ще іскриночка, частинка
Того кохання, пам’ять тих очей.

Не по торговым странствуя делам,
разбрасывая по чужим углам
свой жалкий хлам,
однажды поутру
с тяжелым привкусом во рту
я на берег сошел в чужом порту.

Была зима.
Зернистый снег сек щеку, но земля
была черна для белого зерна.
Хрипел ревун во всю дурную мочь.
Еще в парадных столбенела ночь.
Я двинул прочь.

О, города земли в рассветный час!
Гостиницы мертвы. Недвижность чаш,
незрячесть глаз
слепых богинь.
Сквозь вас пройти немудрено нагим,
пока не грянул государства гимн.

Густой туман
листал кварталы, как толстой роман.
Тяжелым льдом обложенный Лиман,
как смолкнувший язык материка,
серел, и, точно пятна потолка,
шли облака.

И по восставшей в свой кошмарный рост
той лестнице, как тот матрос,
как тот мальпост,
наверх, скребя
ногтем перила, скулы серебря
слезой, как рыба, я втащил себя.

Один как перст,
как в ступе зимнего пространства пест,
там стыл апостол перемены мест
спиной к отчизне и лицом к тому,
в чью так и не случилось бахрому
шагнуть ему.

Из чугуна
он был изваян, точно пахана
движений голос произнес: "Хана
перемещеньям!" -- и с того конца
земли поддакнули звон бубенца
с куском свинца.

Податливая внешне даль,
творя пред ним свою горизонталь,
во мгле синела, обнажая сталь.
И ощутил я, как сапог -- дресва,
как марширующий раз-два,
тоску родства.

Поди, и он
здесь подставлял скулу под аквилон,
прикидывая, как убраться вон,
в такую же -- кто знает -- рань,
и тоже чувствовал, что дело дрянь,
куда ни глянь.

И он, видать,
здесь ждал того, чего нельзя не ждать
от жизни: воли. Эту благодать,
волнам доступную, бог русских нив
сокрыл от нас, всем прочим осенив,
зане -- ревнив.

Грек на фелюке уходил в Пирей
порожняком. И стайка упырей
вываливалась из срамных дверей,
как черный пар,
на выученный наизусть бульвар.
И я там был, и я там в снег блевал.

Наш нежный Юг,
где сердце сбрасывало прежде вьюк,
есть инструмент державы, главный звук
чей в мироздании -- не сорок сороков,
рассчитанный на череду веков,
но лязг оков.

И отлит был
из их отходов тот, кто не уплыл,
тот, чей, давясь, проговорил
"Прощай, свободная стихия" рот,
чтоб раствориться навсегда в тюрьме широт,
где нет ворот.

Нет в нашем грустном языке строки
отчаянней и больше вопреки
себе написанной, и после от руки
сто лет копируемой. Так набегает на
пляж в Ланжероне за волной волна,
земле верна.

1969(?), 70(?)

X
Император

Атлет-легионер в блестящих латах,
несущий стражу возле белой двери,
из-за которой слышится журчанье,
глядит в окно на проходящих женщин.
Ему, торчащему здесь битый час,
уже казаться начинает, будто
не разные красавицы внизу
проходят мимо, но одна и та же.

Большая золотая буква М,
украсившая дверь, по сути дела,
лишь прописная по сравненью с той,
огромной и пунцовой от натуги,
согнувшейся за дверью над проточной
водою, дабы рассмотреть во всех
подробностях свое отображенье.

В конце концов, проточная вода
ничуть не хуже скульпторов, все царство
изображеньем этим наводнивших.

Прозрачная, журчащая струя.
Огромный, перевернутый Верзувий, [57]
над ней нависнув, медлит с изверженьем.

Все вообще теперь идет со скрипом.
Империя похожа на трирему
в канале, для триремы слишком узком.
Гребцы колотят веслами по суше,
и камни сильно обдирают борт.
Нет, не сказать, чтоб мы совсем застряли!
Движенье есть, движенье происходит.
Мы все-таки плывем. И нас никто
не обгоняет. Но, увы, как мало
похоже это на былую скорость!
И как тут не вздохнешь о временах,
когда все шло довольно гладко.
Гладко.

XI
Светильник гаснет, и фитиль чадит
уже в потемках. Тоненькая струйка
всплывает к потолку, чья белизна
в кромешном мраке в первую минуту
согласна на любую форму света.
Пусть даже копоть.
За окном всю ночь
в неполотом саду шумит тяжелый
азийский ливень. Но рассудок — сух.
Настолько сух, что, будучи охвачен
холодным бледным пламенем объятья,
воспламеняешься быстрей, чем лист
бумаги или старый хворост.

Но потолок не видит этой вспышки.

Ни копоти, ни пепла по себе
не оставляя, человек выходит
в сырую темень и бредет к калитке.
Но серебристый голос козодоя
велит ему вернуться. Под дождем
он, повинуясь, снова входит в кухню
и, снявши пояс, высыпает на
железный стол оставшиеся драхмы.
Затем выходит.
Птица не кричит.

XII
Задумав перейти границу, грек
достал вместительный мешок и после
в кварталах возле рынка изловил
двенадцать кошек (почерней) и с этим
скребущимся, мяукающим грузом
он прибыл ночью в пограничный лес.

Луна светила, как она всегда
в июле светит. Псы сторожевые,
конечно, заливали все ущелье
тоскливым лаем: кошки перестали
в мешке скандалить и почти притихли.
И грек промолвил тихо: "В добрый час.

Афина, не оставь меня. Ступай
передо мной", — а про себя добавил:
"На эту часть границы я кладу
всего шесть кошек. Ни одною больше".
Собака не взберется на сосну.
Что до солдат — солдаты суеверны.

Все вышло лучшим образом. Луна,
собаки, кошки, суеверье, сосны -
весь механизм сработал. Он взобрался
на перевал. Но в миг, когда уже
одной ногой стоял в другой державе,
он обнаружил то, что упустил:

оборотившись, он увидел море.

Оно лежало далеко внизу.
В отличье от животных, человек
уйти способен от того, что любит
(чтоб только отличиться от животных!)
Но, как слюна собачья, выдают
его животную природу слезы:«О, Талласса!..»

Но в этом скверном мире
нельзя торчать так долго на виду,
на перевале, в лунном свете, если
не хочешь стать мишенью. Вскинув ношу,
он осторожно стал спускаться вниз,
в глубь континента; и вставал навстречу

еловый гребень вместо горизонта.

1970

Примітки автора (Бродс.):
Переклад назви: ПІСЛЯ НАШОЇ ЕРИ.
Діоскури - Кастор і Поллукс (Кастор і Полідевк),
в грецькій міфології символи нерозривної дружби.
Лемнос - острів серед Егейського моря, служив і
служить місцем заслання.
Верзувій - із слав'янського "верзати".
Таласса - море (грец.)

VII
Башня

Прохладный полдень.
Теряющийся где-то в облаках
железный шпиль муниципальной башни
является в одно и то же время
громоотводом, маяком и местом
подъема государственного флага.
Внутри же — размещается тюрьма.

Подсчитано когда-то, что обычно -
в сатрапиях, во время фараонов,
у мусульман, в эпоху христианства -
сидело иль бывало казнено
примерно шесть процентов населенья.
Поэтому еще сто лет назад
дед нынешнего цезаря задумал
реформу правосудья. Отменив
безнравственный обычай смертной казни,
он с помощью особого закона
те шесть процентов сократил до двух,
обязанных сидеть в тюрьме, конечно,
пожизненно. Не важно, совершил ли
ты преступленье или невиновен;
закон, по сути дела, как налог.
Тогда-то и воздвигли эту Башню.

Слепящий блеск хромированной стали.
На сорок третьем этаже пастух,
лицо просунув сквозь иллюминатор,
свою улыбку посылает вниз
пришедшей навестить его собаке.

VIII
Фонтан, изображающий дельфина
в открытом море, совершенно сух.
Вполне понятно: каменная рыба
способна обойтись и без воды,
как та — без рыбы, сделанной из камня.
Таков вердикт третейского суда.
Чьи приговоры отличает сухость.

Под белой колоннадою дворца
на мраморных ступеньках кучка смуглых
вождей в измятых пестрых балахонах
ждет появленья своего царя,
как брошенный на скатерти букет -
заполненной водой стеклянной вазы.

Царь появляется. Вожди встают
и потрясают копьями. Улыбки,
объятья, поцелуи. Царь слегка
смущен; но вот удобство смуглой кожи:
на ней не так видны кровоподтеки.

Бродяга-грек зовет к себе мальца.
«О чем они болтают?» — «Кто, вот эти?»
«Ага». — «Благодарят его». — «За что?»
Мальчишка поднимает ясный взгляд:
«За новые законы против нищих».

IX
Зверинец

Решетка, отделяющая льва
от публики, в чугунном варианте
воспроизводит путаницу джунглей.

Мох. Капли металлической росы.
Лиана, оплетающая лотос.

Природа имитируется с той
любовью, на которую способен
лишь человек, которому не все
равно, где заблудиться: в чаще или
в пустыне.

IV
Сухая послепраздничная ночь.
Флаг в подворотне, схожий с конской мордой,
жует губами воздух. Лабиринт
пустынных улиц залит лунным светом:
чудовище, должно быть, крепко спит.

Чем дальше от дворца, тем меньше статуй
и луж. С фасадов исчезает лепка.
И если дверь выходит на балкон,
она закрыта. Видимо, и здесь
ночной покой спасают только стены.
Звук собственных шагов вполне зловещ
и в то же время беззащитен; воздух
уже пронизан рыбою: дома
кончаются.
Но лунная дорога
струится дальше. Черная фелукка
ее пересекает, словно кошка,
и растворяется во тьме, дав знак,
что дальше, собственно, идти не стоит.

V
В расклеенном на уличных щитах
«Послании к властителям» известный,
известный местный кифаред, кипя
негодованьем, смело выступает
с призывом Императора убрать
(на следующей строчке) с медных денег.

Толпа жестикулирует. Юнцы,
седые старцы, зрелые мужчины
и знающие грамоте гетеры
единогласно утверждают, что
«такого прежде не было» — при этом
не уточняя, именно чего
«такого»: мужества или холуйства.

Поэзия, должно быть, состоит
в отсутствии отчетливой границы.

Невероятно синий горизонт.
Шуршание прибоя. Растянувшись,
как ящерица в марте, на сухом
горячем камне, голый человек
лущит ворованный миндаль. Поодаль
два скованных между собой раба,
собравшиеся, видно, искупаться,
смеясь, друг другу помогают снять
свое тряпье.
Невероятно жарко;
и грек сползает с камня, закатив
глаза, как две серебряные драхмы
с изображеньем новых Диоскуров. [55]


VI
Прекрасная акустика! Строитель
недаром вшей кормил семнадцать лет
на Лемносе [56]. Акустика прекрасна.

День тоже восхитителен. Толпа,
отлившаяся в форму стадиона,
застыв и затаив дыханье, внемлет

той ругани, которой два бойца
друг друга осыпают на арене,
чтоб, распалясь, схватиться за мечи.

Цель состязанья вовсе не в убийстве,
но в справедливой и логичной смерти.
Законы драмы переходят в спорт.

Акустика прекрасна. На трибунах
одни мужчины. Солнце золотит
кудлатых львов правительственной ложи.
Весь стадион — одно большое ухо.

«Ты падаль!» — «Сам ты падаль». — «Мразь и падаль!»
И тут Наместник, чье лицо подобно
гноящемуся вымени, смеется.

І
«Империя — страна для дураков».
Движенье перекрыто по причине
приезда Императора. Толпа
теснит легионеров, песни, крики;
но паланкин закрыт. Объект любви
не хочет быть объектом любопытства.

В пустой кофейне позади дворца
бродяга-грек с небритым инвалидом
играют в домино. На скатертях
лежат отбросы уличного света,
и отголоски ликованья мирно
шевелят шторы. Проигравший грек
считает драхмы; победитель просит
яйцо вкрутую и щепотку соли.

В просторной спальне старый откупщик
рассказывает молодой гетере,
что видел Императора. Гетера
не верит и хохочет. Таковы
прелюдии у них к любовным играм.

II
Дворец

Изваянные в мраморе сатир
и нимфа смотрят в глубину бассейна,
чья гладь покрыта лепестками роз.
Наместник, босиком, собственноручно
кровавит морду местному царю
за трех голубок, угоревших в тесте
(в момент разделки пирога взлетевших,
но тотчас же попадавших на стол).
Испорчен праздник, если не карьера.
Царь молча извивается на мокром
полу под мощным, жилистым коленом
Наместника. Благоуханье роз
туманит стены. Слуги безучастно
глядят перед собой, как изваянья.
Но в гладком камне отраженья нет.

В неверном свете северной луны,
свернувшись у трубы дворцовой кухни,
бродяга-грек в обнимку с кошкой смотрят,
как два раба выносят из дверей
труп повара, завернутый в рогожу,
и медленно спускаются к реке.
Шуршит щебенка.
Человек на крыше
старается зажать кошачью пасть.

III
Покинутый мальчишкой брадобрей
глядится молча в зеркало — должно быть,
грустя о нем и начисто забыв
намыленную голову клиента.
«Наверно, мальчик больше не вернется».
Тем временем клиент спокойно дремлет
и видит чисто греческие сны:
с богами, с кифаредами, с борьбой
в гимнасиях, где острый запах пота
щекочет ноздри.
Снявшись с потолка,
большая муха, сделав круг, садится
на белую намыленную щеку
заснувшего и, утопая в пене,
как бедные пельтасты Ксенофонта
в снегах армянских, медленно ползет
через провалы, выступы, ущелья
к вершине и, минуя жерло рта,
взобраться норовит на кончик носа.

Грек открывает страшный черный глаз,
и муха, взвыв от ужаса, взлетает.

Не надо обо мне. Не надо ни о ком.
Заботься о себе, о всаднице матраца.
Я был не лишним ртом, но лишним языком,
подспудным грызуном словарного запаса.

Теперь в твоих глазах амбарного кота,
хранившего зерно от порчи и урона,
читается печаль, дремавшая тогда,
когда за мной гналась секира фараона.

С чего бы это вдруг? Серебряный висок?
Оскомина во рту от сладостей восточных?
Потусторонний звук? Но то шуршит песок,
пустыни талисман, в моих часах песочных.

Помол его жесток, крупицы — тяжелы,
и кости в нем белей, чем просто перемыты.
Но лучше грызть его, чем губы от жары
облизывать в тени осевшей пирамиды.

1994

Не має виправдання моїм вчинкам,
Я кожен раз втікаю коли важко.
А він там піддає усе причинам,
Ти ж просто не змогла,
Тобі чогось забракло:
Відваги, мужності, терпіння.
Ти знаєш й так, що завтра буде складно
Із совістю своєю розбиратись.
В руках й ногах не має більше правди
Із кожним днем все керувати ними важче.
Ти йдеш туди! куди?
А серцем тягнешся до нього
І перед Богом бєш себе у груди:
У нас все буде добре,
Тільки б у тебе
Повиростали крила за спиною.
Але тих крил нема й ніколи там не було
Тільки із серця щось моторошно загуло.
Це певно біль, це біль сурмить у сурми
І хоче, щоб її почули черстві люди.
Але вони давно всі повмирали,
Дітей своїх з собою всіх забрали.
А нас нема!
Нас просто не існує в цьому світі,
Лише дві тіні, що виблискують на світлі,
Як море, як пісок, як вітер вільні.
І волі тої їм повіки не збагнути,
Бо хочуть швидше про цей світ забути.

2003

(присвячено Мирославові Нахачу)
Дивні письменники люди,
Тяжко сказать щось при них:
Ціле життя у шуканні
Вічних висот неземних.
Хтось з них говорить у риму,
Прозу хтось інший твори́ть
Дух їх не знає упину,
В світ, між людей, він летить.
Часто нема копійчини,
Штані уже не нові,
З’їсти не знайде хвилини
Задля творіння краси.
Люди! Погляньте під ноги,
Там ось, поети лежать,
Нам припідносять чудове,
Тільки нема кому брать.
І попід тином прозаїк
У напівмертвій руці
Клаптик паперу стискає,
Скарби безцінні, святі.
Що ж їх веде до такого?
Звідки наснагу беруть?
Чо́му життям потурають?
Нащо на жертви ідуть?
Муза, о муза чудова,
Ось вам і відповідь є,
Це задля неї страждає
Серце й душа молоде.
Муза для них є у всьому:
Дереві, квітці, книжках,
Та найбезціннішим скарбом
Є їм людськая душа.
Тож їх цінуймо, любімо,
Не проходімо повз них,
Їм помагаймо в творінні
Вічних скарбів чарівних.

Ти дивишся на нас із височіні,
Спускаєш руку ти спасіння нам,
А ми, немов сліпі й німії,
Не да́єм спину знов своїм гріхам.
Багато раз ти ногу зупиняєш
Від кроку нерозумного в житті,
Ти душу нашу світлом осяваєш,
Ведеш нас, наче вівці молоді.
Усі ми сильно горді і невдячні,
Не хочем брать того, що нам даєш,
А як біда приходить – гірко плачем,
Молитви возсилаєм до небес.
Багато з нас тебе цілком не знають
І ходять у безмежній темноті,
Вони життя намарно проживають,
Вмирають – і зникають в небутті.
Врятуй же нас, о Батьку наш небесний,
Твоєю правдою нам душі освіти,
Не дай же впасти нам у гріх чудесний
І крізь життя провадь нас до мети.

Ми всі єдині, незалежні діти,
Ми линемо в життя швидкий політ,
І хай хто спробує нас в цім спинити,
Ми переможем і покращим світ.
Європа, Африка – усі ми є єдині,
Немає рас, ми – діти, світу цвіт,
Ми квітнемо заради Батьківщини,
Даруєм щастя й радість для усіх.
Ми – день прийдешній, доля всього світу,
Зростаєм, розвиваєм майбуття,
Працюємо, формуємо еліту,
Крокуєм певно в темну ніч життя.
Любіте нас, шануйте і плекайте,
Давайте тільки добрий приклад нам
Найкраще все, що маєте, віддайте,
Аби росли на славу всім вікам.

Юність крилата, пора неозора,
Світлі, чудовії дні,
Як же ви зникли, крізь хмар загубились,
Десь в світанковій імлі.
Ми всі ростемо, і час невблаганно,
Мов через пальці пісок,
Струмить у даль, невідому, жаданну,
Губиться в світі казок.
Руку несміло батьків відпускали,
Щоб перші кроки ступить,
Плани складали, у мріях літали,
Землю хотіли схопить.
Час усе змінить, вже діти дорослі,
Линуть з-під батьківських крил,
Світ не стоїть, а летить в високості,
До незбагненних світил.
Хто ж ми тут є, і чого ми тут варті,
Ви запитайте себе,
Ми є молекула, атом на карті,
Що не побачиш ніде.
Важко збагнути цей простір безмежний,
Що огортає всіх нас,
Він був до тебе, до нього й до мене,
Буде іще й після нас.
Рух – нерухомий, кінець – безкінечний,
Дивні, цікаві думки
Та не ламайте голів ви на марно,
Нам не під власні вони.
Хто зрозумів, а кому – набір речень,
Всі ці химерні рядки,
Але у них я хотів вам сказати,
Що це є всесвіт і ми.

Люди бувають різні:
Часом лагідні і злі,
Ти все життя поміж ними,
Як в непроглядній пітьмі.
Лиць зустрічаєш багато,
Посмішок, різних гримас,
Й все це летить, поспішає,
Губиться десь серед мас.
Ко́му довірити душу,
Як своє серце відкрить,
Щоб світ довкола пізнати,
І не загинути вмить?
Знаю надійний я спосіб,
Всім допоможе навкруг,
Це є банальнеє слово,
Вірний навіки мій друг.
Ціле життя ми шукаєм
Серед нічної імли
Тую підтримку, опору,
Слід провідної зорі.
Хай же сіяє, іскриться
Вогник для нас рятівний,
І крізь життя з нами піде,
Друзів небачений стрій.

Не має значення тут хто ти:
Чи українець, чи єврей,
Бо, певне, кожен з нас вливався
У поетичний апогей.
Життя бурлить і кров нуртує,
Не знає спину шви́дкий час,
Та знаю я, що порятує,
Поезія від згуби нас.
У кого серце прагне світу,
Хто душу має молоду,
Нехай ринає без вагання
В поезії швидку ходу.
Летять віки, минають роки,
Вмирає світ і воскреса.
Та не згасає й не міліє
В нас поетичная краса.
І як би доля не кидала,
На забуваймо повертать
До того першого джерельця,
Щоб душі наші напувать.

Краса первозданна Поліського краю,
Де ще я побачу такеє – не знаю.
Живуть фантастичні герої довкола,
Луна милозвучная рідная мова.
Лукаш виграва в осоці́ на сопілці,
А Мавка співає на ве́рбовій гілці.
У озері грають малі Потерчата,
Стоїть дядька Лева старенькая хата.
Гілля простягають нам сосни і буки,
Немов довжелезнії чорнії руки.
У хащах чатує оманливий блуд,
Він хоче згубити когось, певне, тут.
Я там побував, не придумати слова
Про вічну красу, що царює довкола.
Я ще повернуся у рідне, єдине,
Коханеє серцю, чудове Нечимне.

Той, хто з думками поганими йде,
Того від мене Господь відведе,
Руку на мене підняти не дасть,
Душу спасе і проще́ння подасть.
Хто на сім’ю посягає мою –
Все нанівець ізведу я йому:
В храмі поставлю жертовну свічу,
Серце любов’ю йому освічу.
Хто на Вкраїну піде з ворогів,
Зразу відчує Всевишнього гнів,
Не дасть він пропасти творінням своїм,
Осяє їх блиском спасенних огнів

Комунарів, демократів
Пережив наш на́рід,
А тепер новії ка́ти
Його оббирають.
Захопили півдержави,
Донбас вугледайний
Та й живуть у беззаконній
Країні хабарній.
Дужі шахти і заводи
До рук прихопили,
А в людей нещасних, бідних
Гордість придушили.
Схаменіться, добрі па́ни,
Пінчуки-Ахмети,
Бо проклянуть громадяни,
Піднімуть багнети,
Та й підуть з кишень злодійських
Добро вибивати
І на благо України
Його повертати.
Стане зразу все до ладу:
Буде хліб насушний,
І бензин, й солодкий цукор,
І народ могутній.

Дахи чорніються над Львовом,
Над славним містом віковим,
Стрункий димар стоїть самотній
І розвіває сизий дим.
Довкола люди, немов птахи,
До гнізд спішать з усіх-усюд,
Летять додому ночувати,
Щоб зранку вирушити в путь.
Усе біжить тут невблаганно:
Життя і швидкоплинний час,
Нема секунди, щоб поглянуть
На всю красу навколо нас.
Уже за обрій ніч сховала
Прекрасний золотавий диск,
Щоб зранку знов його явити
І осіяти нас, дрібних.
Думки мутніють, гаснуть очі,
Не видно світу за вікном,
Піддамся тихій я стихії –
Покриє душу світлий сон.

Усе завмерло тут довкола,
Не писне зрідка навіть птах,
Схилив в жалобі літ прадавню
І славну голову Личак.
Тут Каменяр могутню скелю
Лупає вже десятки літ,
Мету несе він сокровенну,
Щоб збудувати кращий світ.
Багато геніїв величних
Лягло довкола вічним сном,
Та пам’ять буде жити лю́дська,
Хоч час тече своїм русло́м.
Мужі Вкраїнської держави:
Людкевич, Крип’якевич тут,
Шашкевич, любий всім Стефаник
Й прекрасний голос – Івасюк.
Багато слів сказати можна,
Найважливіше треба знать:
Вони жили для України,
І їх повинні шанувать.

Буже могутній! Лицарю славний!
Бачивсь мені ти у сні,
Як в повноводних зелених заплавах
Творились історії дні.
Були біля тебе війська королівські
Й вогні світової війни,
Та ти не мілів,
Плив у далі імлисті,
З тобою спливали віки.
На березі твому
Летів час невпинно,
Стояли земства й городи,
А ти усе плив…
Ген, за обрій барвистий
З тобою і люди ішли.
О Буже могутній! О сину блакитний
Святої моєї землі!
Хай плинуть ті води твої променисті,
Вкраїну прославлять вони.

Стоять в задумі літ святині,
Піднявши в височінь хрести,
Вони, мов промінь наш надії,
Рятують душі на землі.
До них ішли з віків і далей
І генії, й простий народ,
Вони ріднили нас, єднали,
Давали Божих настанов.
Незрушним був цей храм Господній
В часи наруги й лихоліть,
Його минали всі стихії,
І досі він іще стоїть.
В роки відродження держави
Піднявсь із забуття наш храм,
Щоб сіять правдоньку господню
Прийдешнім людям і вікам.

Снарядів свист і залп гармати –
Жахлива музика війни,
Ми всі повинні пам’ятати:
Туди і рідні наші йшли.
Лицем стояв тут брат до брата,
Але із різних барикад
Лилася кров, ридала мати
За втрачених своїх дитят.
Одні за Україну бились,
Ім’я було ОУН УПА,
А інші Сталіну молились
За комунізм й свого вождя.
Багато жертв лягло тут марних,
Була не наша ця війна.
Заради марної ідеї
Ключами кров лилась свята.
Нехай живе у людях пам’ять
Про цих героїв і вождів,
Щоб не побачити більш лиха
Під чорним іменем війни.

(до повісті „Старий і море”)
В халупі кістлявій,
Де хвиль дужий свист,
Живе біля моря Сантьяго –
Прекрасного серця й душі чоловік,
Хоч бідний, але величавий.
Ішов він крізь долю
Як мужній моряк,
Не знав ні утрат, ні поразок,
Та все ж прийшла старість –
Залишився сам,
Спустіли ті сіті, що в славі
Тягали на берег
Десятки років
Улов всім на заздрість удалий.
Останній раз в море
Прямує старий,
Щоб славне ім’я повернути
Він марить про рибу,
Як вправно на гак
Її буде мужньо тягнути.
Всміхнулась удача,
Попалась на гак
Рибина велика і дужа,
Та все ж не піддався, на берег потяг
Трофей свій славетний так мужньо.
Упавши у хвилі прибою, старий,
Лежав, набираючись сили
Зібравшись із духом,
В халупу поповз,
Дрімав в самоті німотливій.
Та ось загорілась удачі зоря
За всі ці старання нелюдські:
Прибило до пляжу могутній кістяк,
Визнання вернулося людське.
Живе він щасливий,
Мабуть, дотепер
В безмежній імперії книг,
Бо вправно створив його
Любий всім Хем,
Славетний Америки син.

(до оповідання „Гранатовий браслет”)
Прекрасне почуття кохання:
Мінливе й вічне, як життя.
Воно – наснага і жадання,
Переживання і біда!
Так покохалися невчасно
Панянка Віра та Желтков,
Не знали, що кінець фатальний
Покриє їх палку любов.
Желтков кохав так безкорисно,
Як любить в перший раз дитя,
Та Віра це не зрозуміла –
Розбилось серце і життя.
Коли зійшов останній подих,
Коли закрилися навік
Палкії очі, що любили,
Відчула Віра тяжкий гріх.
Враз зрозуміла вона, бідна,
Що біля неї ось пройшло
Оте жіночеє кохання,
Яке її і не знайшло.
Прекрасне почуття любові,
Якщо взаємним є воно,
Але якщо один кохає –
Воно, немов гірке вино!
На те і голова нам да́на,
Щоб думать перше, ніж кохать,
Аби подібного нещастя
В житті своєму на пізнать.

Відкрита рана нашої землі
„Відомая” на всі її округи.
Ти чорна пляма у історії її,
Ти – місце, де померли люди.
Чорнобиль …
І бринить у слові цім
І жаль, і відчай
Нашої держави.
Болючий спогад
Про батьків й дідів,
Що полягли на місці цім кривавім.
Серед „пустелі” ця химера розляглась
Протяжністю у тридцять кілометрів.
Це поле битви,
На якім тепер
Життя завмерло у полоні смерті.
Усе понищив він,
Все зруйнував;
І ще, напевнеє, на довгі роки
Залишиться у пам’яті у нас,
Як вічна рана, цей страшний Чорнобиль.

Ти – мов маяк в пустельнім морі,
У морі почуттів моїх,
Я лину всім єством до тебе,
І серце я кладу тобі до ніг.
Той час, коли зустрів тебе я вперше,
Я пам’ятаю дотепер, мов чудний сон,
Живу я думкою про тебе
І мрію, що зустрінемсь знов.

Життя ... І що таке життя?
Це мимобіжная хвилина,
Це вдих і видих, серця стук...
Коли любов проймає дух
Життя не варто ні грошини.
Воно нам данеє тому,
Щоб жити і кохати палко,
Щоб нести мрію крізь усе,
Ту мрію, що палає жарко.
Тому живімо в цюю мить,
В оцю годину, в цю хвилину,
Несімо мрію в височінь
Й кохаймо кожну світлу днину.

Підходять останні хвилини,
Минає останній час,
Чому ти пішла у могилу?
Чом залишила всіх нас?
У землю холодну лягати
Прийшлося тобі в самоті,
Ми будемо всі пам’ятати
Хвилини оті золоті.
Коли ти була поміж нами,
Любила, леліла нас,
А ми не завжди цінували
Той славний, безхмарний час.
І зараз підходить хвилина
Задуматися над цим,
І в тихій жалобі сказати:
„На віки віків Амінь”.

Краса – поняття всемогуче,
Безкрає, щедре і квітуче,
У всьому схована вона,
Ота чарівна, неземна.
Це почуття милує погляд
І людям зігріва серця,
Вона панує скрізь навколо –
Ота безкраяя краса.
І зовнішність, і стан людини
Без неї все оте – німе,
Та тільки з’явиться це щастя,
І тіло зразу оживе.
Багато душ, людей багато,
Та думка, певне, є одна:
Найкраще в світі, безумовно,
Це світле й радісне життя,
Що дано щедро нам від Бога
Для того, певне, щоби ми
Плекали і не загубили
Оту красу, її сліди.
Усе навколо нас безсмертне
Тому, що є в нас на землі
Життя, дароване, небесне,
Й частинки світлої краси.

Поезія – поняття всеосяжне,
Що лине, як води прекрасний шум,
Вона живе в усім навколо,
У всіх серцях вона торкає струн.
Життя без неї і сухе, й німеє,
Нема розради, пристрасті, жалю,
Та лиш вона зійде на небосхилі,
Душа розквітне рожею в маю.
Життя на світі, мабуть, неможливе
Без тої музи, що народжує красу,
Нехай летить поезія, мандрує,
Не знає спину, хай проб’є броню
Отих сердець, що скам’янілих безліч,
Тих душ нещасних, що не знали ще її,
Хай буде завжди на вершині світу
Заради миру й вічної краси!
Без неї всесвіт жити теж не зможе,
Вона його душею є завжди,
І як людина без душі не може,
Так всесвіт не існує без душі.
Тому плекаймо іскру цю від Бога,
Нехай вона живе у всіх віках,
Нехай красою всіх вона чарує,
Людей сповняє, бо без неї – крах.
Заради неї всім нам варто жити.
Поезія – бездонне джерело,
Нехай же напуває усіх спраглих,
Не поміліє досконвік воно.

Не спіте, люди! Час прийшов!
Щоб всім народом одночасно
Сказати „ні” злодійству й лжі
Й піднятись гордо і прекрасно.
Нехай же знають, що ми є,
Що нас багато
Й ми могутні.
Хай Україна в нас цвіте,
Й життя настане незабутнє.
Хай квітне в Києві каштан,
В Одесі море тихо плине,
Донецький лаву б’є шахтар,
Карпатські квітнуть полонини.
Любім Вкраїну ми свою,
Плекаймо рідну Батьківщину,
Нехай народ повік живе
Заможно, гордо і красиво!

Від малого й до великого -
Всі волі прагнули з останніх сил.
І вона прийшла разом з тобою,
Любий, милий Вікторе ти мій!
Ти вселив в нас віру в ліпшу долю,
Показав майбутнє без нужди,
Й люд пішов покірно за тобою:
Ти – наш батько, ми – твої сини.
Ми жили і дихали, й молились
Правдою й наснагою твоєю,
Всі навіки-вічні охрестились,
Піднялись назавжди над землею.
Хай же знає світ –
Усе в нас добре
Буде завжди, тільки хай живе
Віктор Ющенко – Христос народний,-
Й віра в правду душу береже.

Помаранчевий – це колір свята,
Це прекрасний колір перемоги.
Знайте всі, дівчата і хлоп’ята,
Що в країні вже панує воля.
Всі стояли ми заради цього
Пліч-о-пліч, тримаючись за руки,
Не зронили ми ні краплі крові,
Не повстали проти нас бандюги.
А натомість всі вони тікали
Від руки народу й правосуддя
На Канари, інші – на Багами,
Та ми всіх знайдем і всіх до суду
Приведем – нехай відповідають,
Як державу скинули у прірву,
Як її багатства розкрадали,
Де мільярди, де зарплати бідним?
Все це буде…
Хай же нова сила
Підійметься і на ноги стане,
Тільки після цього все в нас буде,
Мир і спокій навкруги настане.

Вже луки сплять,
Сади поснули,
Закрив все морок навкруги,
Та люд не спить,
Він йде до бою
За викрадені голоси,
Які Ківалов – першокласник
Не зміг до ладу зрахувати,
Не дав він волі Україні,
Тож ми ідемо воювати,
За нами сила, правда й Бог,
Ми не відступим ні на крок,
Бо досить нас уже дурити.
Ми дужі люди – ми народ.
Ми із прапо́рами крокуєм
В столицю Київ, вільний наш,
Щоб на майдані заявити,
Що ми тут є й багато нас!

Вже йде під воду нетопимий
Злодійства й кривди корабель,
Його ми всі уже розбили
Заради волі і людей.
Там пацюки своїї шкури
Рятують із останніх сил,
Та їм недовго залишилось,
Народ повстав – придушить їх.
Пацюк Льонько так панікує,
Що заховався від усіх
У Кончезаспі і мудрує,
Як приховати ласий сир.
Та наш народ і в Кончезаспі
Не дасть сховатися він там,
Візьме за штані і потягне,
Щоб відповів за балаган.

Майдан заквітчаний, барвистий,
Усюди люди, сила скрізь,
Зійшлись сюди, щоб захистити
Свій вибір і дітей своїх.
Бо дав їм президент народний
Наснагу цю до боротьби,
Щоб не дозволити глумитись
Над Україною завжди.
Тут між людьми любов панує,
Немає кривди і образ,
Тут всі сини одної долі,
Привів сюди їх серця плач…
Отого серця, що ллє сльози
Усі тринадцять років вже,
Допоки бу́ли під Кучмо́ю,
Допоки бидло ми – і все…
Та ми не бидло!
Не козли ми!
Ми сильні духом, і тепер
Нас не злякаєш пістолетом,
Як треба – ми підем на смерть.
Усі усюди вже почули,
Що є країна на землі,
Що в ній панує сила волі,
Що „Україна” звуть її.
Тому цінуймо мить оцю,
Щоб знали люди на землі,
Що Україна – це держава!
А люди в неї – це борці!

Раз руденький наш Панько
До влади зібрався.
Уже й штані підлатав,
У свитку ввібрався.
Та й пішов він в кабінети,
Щоб діла вершити,
Щоб усю верховну владу
У руки схопити.
Так сидів Панько при владі
Всі тринадцять років.
Вже накрав цілі кишені
Кровних людських гро́шей.
І прийшов вже час скидати
Стару гидку владу,
Вже прийшла новая сила,
Що дасть всьому раду.
Та Панько в нас не дурненький,
Все іще грабує,
У останнії хвилини
Все прихватизує.
Замахнулась рука сильна
На Панька рудого,
Та й віддав він весь достаток
Для свого народу.
Ось у чому правда й сила,
Дорогий мій люде,
Там, де ми,
І нас багато –
Перемога буде!

Вже докралися бандити
До самого краю,
Та чого їм іще треба,
Вже й самі не знають.
Все гребуть і те, що треба,
І те, що не дуже,
Всі втікають на Канари,
Вигрівають пуза.
Залишилася Вкраїна,
Як сирітка в полі.
Все розкрали ті паскуди,
Все, до краплі крові.
Хто її оту державу докупи златає?
Хто народ наш забезпечить?
Хто ту правду знає …
Де ховаються злодії,
Що оце зробили?
Як запхати їх у тюрми?
Де для цього сили?
Та народ наш правду знає
І її віщує.
Вже іде вона по світу,
Хай кожен почує!

Материнське світле свято,
Повне щастя і добра.
Із усіх сторін лунає:
„Мила, люба, дорога!
Фраз і слів, віршів багато,
Щоб повідать це тобі,
Але ними не сказати,
Мало їх – скупі вони.
Наче ангел ти, хранитель,
Над життям стоїш моїм,
На шлях істини прямуєш,
Бережеш думки мої.
Хай же квітне тво́є і́м’я,
Не померкне у віках”
Слово „неня” пломеніє,
Лине легко, наче птах.

Рідна пісне, колискова,
Материнська, люба,
Ти лунаєш споконвіку
Серед всього люду.
Мати дитя виховує, розуму навчає,
Через пісню, через слово
Людину плекає.
І росте тая людина,
Сили набирає,
Та до скону свого віку
Пісню пам’ятає.
Тії нотки, що вкладала
Мати ще з дитинства,
Будуть жити в тебе в серці,
Як ота молитва.
Скільки буде Україна,
Хай лунає пісня,
Милозвучна і красива,
Дзвінка та оклична.

Слово матері напутнє –
Дужа сила у тобі.
Ти дитя ведеш в майбутнє,
Ти назавжди у житті.
Й хоч би як не била доля,
Ми вертаємось завжди
За напутнім материнським
Словом правди і краси.
Вуста неньки нас навчають,
Як же жити в світі цім,
Щоб не стати як тварина,
Не коритись під інстинкт.
Хай же квітне і лунає
Голосно і повсякчас
Слово матері напутнє
І нехай навчає нас.

Вкраїнська мова,
Рідна, неозора,
Неначе спів прекрасний солов’я.
У кожної людини ти є в серці,
В моєму, рідна, ти лише одна.
Заради тебе, люба, варто жити,
Підносити у подвигах своїх
Твоє ім’я святе до скону віку,
Тебе любити, наче оберіг.
Твоїї звуки ще з дитинства знаю,
Їх бережу, плекаю і люблю,
Для тебе я життя своє відда́ю,
Заради тебе на землі живу.
І хоч би як мене не била доля,
Тебе ніколи не забуду я.
Отую рідну й дорогу до болю,
Оту прекрасну пісню солов’я.

Те перше слово, що сказали ми в житті -
Найкраща, наймиліша фраза.
Її ми пронесемо крізь віки
Одвічне, милозвучне й ніжне - „мама”.
Воно нас супроводжує весь час
У далі невідомі, соколині,
До нього повертаємось завжди:
У світлі й у сму́тні днини.
І уособлює воно в собі
Людину, що відкрила путь у всесвіт,
Що да́ла силу мешкать на Землі,
Що дарувала нам життя небесне.
Тому цінуймо, бережім його,
Не забуваймо ці прекрасні звуки,
Плекаймо слово „мама”, щоб воно
Жило і квітло . . .

Вірю в майбутнє твоє, Україно,
Бо я є дитина твоя,
Вірю у долю твою, Батьківщино,
Рідна моя ти земля.
Доля твоя була вислана терном,
Як у Месії вінок,
Та ти ішла, не корилась, не вмерла,
Піднялась до вічних висот.
Люди твої уже вільні,
Квітне навколо земля,
Щастя іде в кожну хату
Й родини твої звеселя.
Хай же ти квітнеш, палаєш
Полум’ям щастя й любові,
Душі людей звеселяєш,
Допоки живемо ...

Сади, гаї, ліси безкраї –
Це все Вкраїнськая земля.
Милує око всього люду
Волинська наша сторона.
Де ще знайти красу такую,
Де ще знайти людей таких,
Що подадуть шматочок хліба,
Напоять, нагодують всіх,
Усіх, хто їх про це попросить ...
Куди не кинь навколо оком –
Тут всюди чепурні хатки,
Які милують людям погляд,
Які заквітчані в сади.
Тут сині ріки не́суть води
У далину, щоб сповістить,
Що є на світі Україна,
І є прекрасна в нас Волинь.
Що буде жити й квітнуть далі
Вся наша любая земля,
І буде славу й шану мати
Волинська рідна сторона.

Україна - мати рястом заквітчалась,
Бо в цей день держава
Свободи діждалась.
Люд увесь радіє, кращого чекає
І нашу вкраїну славно величає,
Бо прийшла вже воля,
Порвались кайдани,
Що на нас висіли роками й віками.
Став наш люд вже вільний,
Не керує в хаті
Якийсь москаленко,
А своя вже хата.
Мати усміхнулась,
Бо вільні вже діти,
І квітнуть в державі
Вже вільнії квіти.
В це прекрасне свято
Волю прославляють
І у вільне небо голубів пускають.

О люди добрі!
Що це діється навкруг? …
Потихло все. І тільки в самотині
Ридають круки на могилах,
Що навкруг
Прослали все і повкривали муки.
Отії муки, ті ридання голосні,
Якії повивали Україну.
Тому в оцюю світлую хвилину
Згадаймо тих, хто упокоївся навік.
Оцей урок ми всі повинні пам’ятати
І світлу пам’ять люду шанувати,
Отого люду, що загинув ні за що,
За крихту хліба, за гниле зерно.
Допоки житиме ця пам’ять,
То житиме народ преславний наш,
Який вже не повинен допустити
Такого горя у державі іще раз.

Синьо - жовті майорять прапо́ри,
Силу й честь засвідчують вони.
В світлий день,
В прекрасну цюю пору
До могили лицарів прийшли.
Люд зібрався, щоби вшанувати
Світлу пам’ять витязів отих,
Тих, що захищали нас від ката
На фронтах вкраїнських бойових.
Всі схилились тихо у жалобі,
Тільки прапори все шелестять
І нагадують нам про державу,
Яку їм довелося захищать.
Тож бережімо світлу пам’ять,
Шануймо кожну світлу мить,
Щоби не довелося пережити
Таких же війн і лихоліть.

Державо! Вітчизно ти рідна!
Ти наша Вкраїнська земля,
Пройшла крізь віки і століття
І квітнеш, як буйна весна.
На долю твою віковую
Припали важкії часи,
Та ти піднялась, височієш
Над людом і краєм усім.
Звитяжні твої сини й дочки
Тебе захищали весь час,
Стояли на чатах свободи
В буремних і тяжких віках.
Вони берегли, як зіницю
Ту мову твою золоту,
Стрічали ту кожну зірницю,
Прекрасну і вільну таку.
Вони пильнували, бо знали:
Чужинець не спить ...
І що вмить
Він може загарбать країну,
В якій їм доводиться жить.
Тому вони мужньо боролись
За правду, за волю святу,
Вони берегли і молились,
Щоб спа́сти державу оту,
В якій ми живем разом з вами,
Співаєм ті самі пісні,
За ко́трі діди покладали
Голівки свої молоді.
Тому ми повинні любити
Хвилину, секунду оцю,
За те, що ми маєм державу,
Країну свою – не чужу.

Ти вік прожив свій недарма,
Хоча була на ньому
І біда, й тюрма,
І горе, відчай, що душив у груди,
Та ти не здався,
Вірив: краще буде.
Ти лицар мужній
Українського народу,
Що не дозволив задушити вроду,
Оту красу і пісні, й слова,
Що панувала споконвік довкола.
Не дав ти вмерти мові українській,
Не дав спаплюжити традиції одвічні.
Ти не дозволив Україні вмерти,
Бо знав: держава здобута́ ціною смерті,
Загибелі ціною тих героїв,
Якії захищали ... І без бою
Не віддали чужинцям Україну,
Якії полягли за батьківщину.
Ти – символ подвигу,
Людина, що не зда́лась,
Що не скорилась, не зламалась.
За це, Тарасе, ми тобі відда́єм шану,
І вірим, що твої діяння славні
Не пропадуть намарно,
Будуть жити і будуть
Ще десятки літ учити
Людей, що мешкатимуть в Україні,
Яку ти врятував й підняв у височі́ні.