Мріяли поети
про свої знамена
і за них умерти
думали напевне.
    Бачимо Мазепу,
    чуєм отамана, –
    всі герої степу
    воїни Майдану.
Щоб не майоріли
прапори ворожі,
маєм душу й тіло,
Бог нам допоможе.
    Батько нам – Шевченко,
    Україна – мати,
    а за рідну неньку
    треба воювати.
Виють московити
на щити – зі сходу,
треба боронити
волю і свободу.
    Наш девіз, – Петлюра
    буде нам за брата!
    Проти самодура
    маєм воювати.
Ми усі «укропи»,
«разом нас багато»,
Ми уже – Європа,
будемо у НАТО.
    Прапор наш – Бандера!
    Віоуємо свято, –
    проти мародера
    мусимо стояти.

29.10.2021

На добраніч! Спи, кохана,
пізно вже.
Хай любов твій сон до рана
береже.
Укриває землю листом
листопад,
стеле килими барвисті
знову сад…

Непокоїти не стану
я листом,
лиш обмежусь наостанок
цим «постом».
На чолі зірковим пилом –
казки слід,
а в душі, мороз по тілу,
туги лід…

Зорі в небі сяють сріблом,
як завжди,
та прощатися потрібно.
Ні, зажди́ –
світлом місяця тихенько
губ торкнусь
і на спомини, маленька,
обернусь…

Як же мені не кохати – вітер жу́ру носить,
Як же мені не співати, коли серце просить…

Жура полем, жура бором – аж під сиві хмари,
Плаче серце тихим болем, доки зійдуть чари.

Гей, наповню чари срібні мед-вином по вінця,
Та й розсію сльози дрібні в росах по колінця…

Впадуть роси на покоси – золотеє жниво!
Уплетуться вінцем коси, жниварям на диво.

Погуляймо, жниварята, славно погуляймо,
А по сьому коровайну «красну долю» вкраймо.

Доле Красна, будь ми щасна, не колися стерням,
А вродися, Красна Доле, коровайним зерням.

Вийся, вийся, короваю, аж під сиві хмари,
А я собі заспіваю, доки діють чари.

Як же мені не співати – вітер журу носить,
Як же слів не римувати, коли серце просить…

29 жовтня, 2021

Зігрій, Милосердний, гріхи відпусти,
єлеєм змасти зашкарублі стигмати.
Щоразу із чорних дірок самоти
відносив у небо на крилах розп'ятих.

Над чорториєм за руку тримав,
учив не тонути в бурхливім безмежжі.
Без весел і дужих вітрил не сама
долала цунамі повітряні вежі!

В рожевім дитинстві, коли бузина
губила на стежечці ґудзики чорні,
купав у любистку, а осінь сумна
вплітала у коси квітки чудотворні.

З Адамових ребер створив перший вдих —
в очах відзеркалюють сонця краплини.
Скажи на яких полюсах голубих
на мене чекає душа горобинна?

27.10.2021р.

Ледь чутно вітру переливи
І голоси співних пташин
Біля води, де я ліниво
На сонці плавлюся один.
Черпаю зором синь безхмарну,
Блискучо-срібну де-не-де, –
І видається світ прегарним,
І серце дива більш не жде.
Люблю години відпочинку
В забутій Богом глушині,
Де ні дороги, ні стежинки,
А тільки напрямки одні.
Постійні запахи цілющі
Таке створили відчуття,
Що спокій цей скороминущий
На все життя, на все життя...
29.10.21

До дерева бажань ішли усі,
в'язали, що могли на біднім древі,
у шворах віднаходячи ключі,
або тасьму, що проведе у мреві
між Мойрою розставлених силків,
вовківень оминаючи тенета...
Загадували всі, що хто хотів
лишаючи з мотузкою секрети.
А дерево терпіло геть усе
і тільки шепотіло: "Боже... люди...
яке життя у кожного пусте! " -
і всохло від бажань людських під грудень.
29.10.21р.

В лето 6372(872). Убиєн бисть от Болгар Осколдов син.
Никонівський літопис

Коли у них помирає хтось із знатних, йому викопують могилу у вигляді великого будинку, кладуть його туди, і разом з ним кладуть у ту ж могилу його одяг і золоті браслети, які він носив. Потім опускають туди безліч харчів, посудини з напоями і карбовану монету. Нарешті, в могилу кладуть живу улюблену дружину покійника. Після цього отвір могили закладають, і жінка вмирає в ув'язненні.
Ібн-Русте. Дорогі цінності.


- Орда іде! – злетів над містом крик,-
Болгар без ліку сунеться із поля!
З тривогою гляділи всі в той бік,
Тут же болгар не бачили відколи.
Давно орда вже оминала край,
Бо ж русів зачіпати всі боялись.
Від них такої відсічі чекай,
Що добре, як самі би врятувались.
Вони ходили в землі до слов’ян
Та печенігів часом зачіпали.
Тож дуже був здивований каган,
Коли до нього сто́рожі примчали.
- Звідкіль взяли, що то болгари є?
- Та ж ми, кагане, у степу з малого,
Щоб відрізнити плем’я де чиє.
Болгари то. – Багато війська того?
- Чимало їх кучкується в полях.
Звести докупи – то багато буде.
Сюди на північ прокладають шлях.
Уже снує сторожа їхня всюди.
З одними ледь не стрілися уже,
Коли сюди, до тебе поспішали.
Вдалося прошмигнути нам вужем,
А то б вже десь побитими лежали.
Каган задумавсь: - Скоро їх чекать?
- Гадаю – скоро, коли їх сторожа
За Трубежем вже дозволя блукать.
Седмицю-півтори і прийдуть, може.
- Ну, за седмицю ми зберемо рать.
Пошлем у Хорсунь, Київ по підмогу.
Тож буде з чим орду ту зустрічать.
Вели гінцям ладнатися в дорогу! -
То вже слузі,- Нехай летять мерщій.
Збираєм сили, щоб орду стрічати
Ти досі тут? Біжи бігом, не стій!
Не можна нам й хвилини утрачати.

Аскольд в своєму теремі сидів
У роздумах – як далі йому жити.
Відтоді, як на шию хрест надів
І перестав на требище ходити,
Якась, неначе, виросла межа,
Що його від народу відділила.
А він Русі лише добра бажав,
Вкладаючи у те свої всі сили.
То все жерці! Вони мутять народ!
Вони зневіру у кагана сіють.
Аякже, без каганових щедрот
Мошна у слуг у Хорсових пустіє.
Із Хорсуня аж в Київ дістають,
Аби йому побільше насолити.
Та по-старому, звісно, вже не буть,
Бо ж нова віра набирає сили…
І тут у сінях рипнуло, когось
Принесло йому думи обірвати.
Озвався грубим голосом: - Чого?
Не можна було трохи зачекати?!
- Ніяк не можна. Там гонець примчав
Зі Славії. Говорить – терміново.
- Ну, що ж, зови.- Аскольд із лави встав,-
Послухаєм гінця отого слово.
Ввійшов гонець, каганові вклонивсь:
- Біда, кагане. Поміч твоя треба!
Болгарський хан з ордою нагодивсь.
Не можем сподіватись лиш на себе.
Каган у Хорсунь і сюди послав,
Щоб воєдино сили всі зібрати…
«Ну, що ж, від дум пора уже й до справ.
Коли зібравсь, не буде хан чекати!»
- Добро! Іди! Я поміч надішлю.
Отак кагану й можеш передати.
Сам не піду та синові велю.
Пора йому вже самостійним стати.-
Це вже про себе ледь прошепотів.
Велів негайно відшукати сина.
Той швидко до світлиці улетів,
Вже знаючи, напевно, що повинен.
Тож посмішка широка на вустах
Його бажання миттю видавала.
Дір перед батьком своїм сивим став,
Високий, гарний. - Чого, тату, звали?
- Болгари, кажуть за Трубіж ідуть,
Тож родії про допомогу просять.
Із Хорсуня дружини приведуть,
Багато там заядлих у Пороссі.
Ти ж візьмеш гридів і також рушай.
Не слід в дорозі часу витрачати.
Устигнути до раті треба край,
В однім строю із родіями стати.
Ти вже зі мною на Царград ходив,
Тож бачив, як воно на полі бою.
Уважно на обставини гляди
Та і не ризикуй дарма собою,
Бо ти ж у мене лиш єдиний син.
Тобі від мене владу переймати.
Візьми Руара, допоможе він,
Завжди щось мудре може підказати.
Давай, вже гриді ладяться в похід.
Іди на Заруб, там перейдеш бродом.
А далі шлях торований на схід
І Славія – мета твого походу.
Каган востаннє сина обійняв.
Уже дорослий, виріс вище батька.
Хоч батькового досвіду не мав
Але каганом добрим може стати…
Дір гридів вів понад Дніпром униз,
Хоч був постійно у думках далеко.
Дніпровський проминули перевіз
І Вітечівський брід позаду. Легко
Йшли вої, сили вдосталь в молодих,
Що їм якісь далекі переходи.
Та Дір постійно думав не про них,
Він військо вів і був від того гордий.
Хотілось всім на світі довести́,
Що на великі справи він спроможний.
Що може воєводський меч нести
Із честю. На те зважиться не кожний.
Раніше все під батьком він ходив.
Отой Царград – то батькова заслуга.
Він слави тої також би хотів,
Тож вирішив, що батька не послуха.
До Славії не піде, поведе
Загін свій аж під Родень, далі бродом
У степ, а там, як стан орди знайде,
Накинеться, завдасть такої шкоди,
Що ті не будуть знати і куди
Їм утікати…У рожевих мріях
Минув він Заруб. – Нам же слід туди,-
Руар до нього. – Знаю я, що дію!-
Відрізав Дір, - Не заважай мені.
Руар в тривозі мусив відступитись.
А гриді молоді та голосні
Ішли вперед в надії – скоро битись.
У них гаряча нуртувала кров.
Були б бояри батькові. Ті, звісно,
Уперлись би… Тож мовчки вслід пішов,
Але у грудях серцю стало тісно…
Здолавши брід, у поле перейшли,
Сторожу на всі боки розіслали
Аби якісь сліди орди знайшли.
Тоді б вночі зненацька і напали.
Та що за досвід був у молодих?
Болгар з малого у степу зростає.
Він знає, як сховать слідів своїх.
Чужі сліди він миттю відшукає.
Поки сторожа плуталась в траві,
Болгарські вої полем пантрували.
Їх на дружину хутко слід навів,
Вони вже й кількість й силу усю знали.
Побачивши, що більш нема ніде
Других загонів руських – пораділи.
У пастку воєвода тих веде.
Тихцем зібрали сили, оточили
І вигулькнули раптом із ярів,
Коли на них і зовсім не чекали.
Руар з усіх найпершим зрозумів
В яку халепу всі вони попали.
Не встиг ще Дір відкрити, навіть рот,
Як той велів усім «стіною» стати.
Лиш кілька митей ми́нуло і от
Рать вже готова ворога стрічати.
Щити червлені із усіх боків
«Стіну» оту від ворога закрили,
Град сулиць лави вершників зустрів
Й вони своїм під ноги полетіли.
Списи зустріли гостряками тих,
Хто через трупи все-таки проскочив.
Вони хотіли русів збити з ніг.
Та мало хто чого на світі хоче.
Коли «стіною» стала руська рать,
Її уже не просто подолати.
Тут сили і уміння треба мать
Та й досвіду військового багато.
Кружля орда, кидається щораз,
Лишає трупи й знову відступає.
Дір вже прийшов у себе на той час,
Атаки серед перших відбиває.
Карта себе, що дурно так вчинив,
Що батька не послухав і Руара.
В кривавий меч весь свій вкладає гнів
Та сам на себе накликає кари.
Й накликав. Гостра здалеку стріла
Крізь поле бою раптом прилетіла.
Комусь, можливо, смерть вона несла
Та бог змінив їй лет і просто вцілив
У око Діра. – Княжича рятуй!-
Почув останнє і завмер навіки.
Узяв Руар на себе битву ту,
Не дивлячись, що ворога без ліку…

- Біда, кагане! Битва в полі йде!
Болгари росів київських напали!
Каган на ноги підхопився; - Де?
- Біля Супою! – Як туди попали?
- Не знаю, але точно то вони.
- Скликай дружину хутко! Вирушаєм!..
Здалеку чути – в полі сталь дзвенить
І тупіт, крики. Вороння літає.
Орда навколо росичів кружля,
В запалі бою геть про все забула.
Дрижить від її тупоту земля,
Здається, перемогу вже відчула.
Зненацька смерть обрушилась на тих,
Хто вже готовий був і святкувати.
Коней і піших геть збивали з ніг,
Мечі взялися голови стинати.
Поки останніх гострий меч карав,
Передні все ще росів обступали.
І хан орду весь час у наступ гнав,
От-от, здавалось, роси впасти мали.
Коли ж, нарешті, до болгар дійшло,
Що щось непевне чиниться навколо,
То для орди запізно вже було:
Оточені, всі збилися у коло.
Затиснуті, немов між двох вогнів,
Металися і виходу шукали.
Хто зміг у степ прорватися – вцілів,
А інші або мертвими упали,
Або пішли до русів у полон.
Сам хан болгарський ледве врятувався.
Але й без нього здобичі було.
Та мало хто із русів посміхався.
Бо ж тіло Діра мертвого лежить
Між гридями, які навкруг стояли.
Як в очі їм Аскольдові глядіть,
Бо ж синові життя не врятували?

Страшна у Київ прилетіла вість,
Яка у серце вразила кагана:
І жаль, і відчай, ненависть і злість.
Кривавила в душі болюча рана.
Якби то знав – то сам би в степ пішов,
Повів дружину. Сам у всьому винен.
У скронях глухо стугоніла кров.
Усе б віддав аби вернути сина.
Не чув, як містом чу́тки поповзли,
Що то покара від богів за зраду.
Жерці той наклеп Хорсові звели
І на кагана сіяли неправду.
Та ще й вину: то винен він, мовляв,
Що скільки гридів молодих пропало.
Це Хорс і русів за оте карав,
Що проти зради божої не стали.
Аскольд нічого того і не чув.
Коли б почув – то йо́му не до того.
Він біля сина десь далеко був,
Про щось молив тепер до Бога сво́го…

Як тіло сина в Київ прибуло,
Стояв, дивився мовчки через силу.
Лиш нові зморшки пролягли чолом
І сивина всю голову покрила.
Велів могилу синові робить
Там, де всіх знатних русів поховали.
Взялися ледве та тут жрець біжить,
Велить аби нічого не копали.
Оскільки винен в смерті гридів він,
Хорс проти того аби тут ховати.
Нехай каган шука – де його син
Окремо від усіх буде лежати.
Аскольд озлився та змирив свій гнів,
Бо ж донесли йому про настрій люду.
А люд не за кагана говорив,
Супроти нього говорили всюди.
Тож сам боярам місце указав,
Де мали б його сина поховати.
Щоб він з Гори можливість завжди мав
Могилу ту здалека споглядати.
Хоч був каган уже християнин
Та сина ще по-роськи поховали,
Бо ж нову віру не прийняв ще він.
Глибоку яму спершу прокопали,
Обклали стіни деревом аби
То було схоже на останню хату.
Робити те примусили рабів
Яких в бою в степу вдалося взяти.
Коли ж усе закінчили, знесли
У ту могилу тіло, положили.
Туди ж усякі речі почали
Складати, щоб йому і там служили.
Поклали одяг, у якім ходив.
І золоті браслети біля нього.
Поклали безліч поряд з ним харчів,
І посуд із напоями в дорогу.
Монет іще карбованих туди
Поклали, щоб йому не бідувати.
Коня, що під малим іще ходив
Привели з стайні, стали опускати.
Він злякано очима лиш водив,
Хропів сердито, доки й опустили.
Там жрець меча у груди засадив
І кров’ю той скропив оту могилу.
Нарешті і рабиню привели.
Дір досі не жонатий був за віком,
А без жони сховати як могли?
По-руськи – жінка йде за чоловіком.
Споїли зіллям сонним і її
Спустили теж до Діра у могилу.
Тоді взялись за заступи свої,
Могилу щільно деревом укрили
Й насипали над нею ще й курган.
Коли ж вже Хорс іти зібрався спати,
Велів напоїв принести каган
Та їжі – тризну синові справляти.
Сам же над тим курганом простоя́в,
Не чув, не бачив навкруги нічого.
Слова гіркі постійно повторяв
Та все чогось просив у свого Бога.

Випромінюй мене очами...
Видихай... Видихай...
Я проллюся із них дощами,
Ну то що? І нехай.

Виблискуй на моїй шкірі
Сяйвом пристрасті та кохання
Божевільні ми. В певній мірі.
До світання.

Як настане ранок, ми підем
По стежині, немов чужі
Кляті маски зриває вітер.
Все по лезу. Все по межі.

Не забудь мене. Обіцяєш?
До чорта ім'я моє.
Пам'ятай пристрасть ночі лиш..
Ніжність шкіри... Є... Є...

Як ти звешся? Давай знайомитись.
Я - це я.
Та, що в очах блищить твоїх.
Уся твоя.

І хай згорить усе до тла
Розвіє вітер порожнечу
Послухай дядечка, мала
Це лиш початок, ще не вечір…
На ранок страх скує думки
А їх буває забагато
Не відсилай хоч у рядки -
Убік відсунуться, як втрата
І ти відчуєш пустоту -
Не зупиняйсь, бо зачарує
В обхід біжи, не в прямоту
Біжи, мала… якщо ти чуєш
Махни листочком, дуй вперед
Туди, де верби… сонця берег
Дивись, на прив’язі корвет...
Його іржа... їх спільний шерех
Біжи, мала… Біжи! Біжи!
Молю.. прошу… благаю: вижий
І з ким попало не дружи
І пам'ятай, відлуння риже
Шле поцілунки навздогін...
28.10.2021.

***
Офшори є не тільки у Омані,
де не їдять «наколоті банани»,
але пасуть телятко золоте...
майстри по пандемії і обману
із пальця висисають саме те,
що девальвує акції Майдану.

***
Яка різниця – слуги чи холопи?
Усі ми в Україні живемо,
де не потрібно мовою Езопа
писати, що із ними ми більмо
на оці у «сучасної» Європи.

***
Якщо ошуканець качає права –
Феміда на боці іуди,
і поки у лапах його булава,
ніякої правди не буде.

***
Колективний розум – у комах,
це не заперечує наука,
а у влади є ще й інший фах
на імення – кругова порука.

***
Бувають у житті такі етапи,
коли ми залишаємось одні...
а я й не знав, що пощастить мені...
навколо мене – жодного кацапа...
оце так привалило... уві сні.

***
Війна іде, а криза наступає,
і дибає корупція услід,
і мафія перемагає світ,
та біс його один зелений знає,
чому б’ємо рекорди по ковід.

10/21

Із Миколи Некрасова

«Їж тетерю, Яшо,
молочка нема...»
«Де ж корівка наша?»
«Взяли швиргома:

пан таку породу
в гурт збирає свій...»
Хороше народу
в Русі пресвятій!

«Де всі наші кури?» -
поміж дочок гуд.
«Не шуміть, дівчури,
з’їв їх земський суд;

взяв іще підводу,
й обіцяв постій...»
Хороше народу
в Русі пресвятій!

Ниє в баби спина,
а діжа - не жде!
Й донька Катерина
знов на ум іде:

із двірні - в господу
не вернутись їй...
Хороше народу
в Русі пресвятій!

Плачте, батько-мати,
бо збирають з хат:
хлопців - цар, в солдати,
пан - на двір дівчат.

Ми́нуть лиш юроду:
у родині скній...
Хороше народу
в Русі пресвятій!

(2021)

Залишаю тебе,
моя найвродливіша пташко,
на землі сидіти.
Літатиму себе
у пригорщах і поза пригорщами
тоталітету.

Космосів безлік.
І це мені не стрепенеться
жодною авіамірою.

Невже я комета,
за хвіст якої причепився сяй очей твоїх?

Покинь і ти, як я залишаю тебе.
Не розтривож мене дзвоном трелі.
Я Азію теплих країв
сам досягну,
сам обігрію
ще легшим своїм пурханням.

Це що люблю я
пір’я.
Це що блефує риба
лускою.
Тощо.
А тощо і є…

23 січня 1994 р., Київ

Підійшов Олекса, став біля вікна.
Марусенька в хаті, та чомусь сумна.
Постукав легенько тричі у вікно:
«Пусти, люба, в хату. Не бачились давно».
«Ой хоч стукай, Лексієчко, не стукай.
Піди собі Галюточки пошукай».
«Нащо ж брала перстники і коралі теж,
Якщо вже до іншої мене шлеш?»
«Як дасть мені мати золоті ключі,
Кину твої перстники тобі у вічі.
Я ж не за дарунки вірна була.
Якби чула зраду, зроду б не взяла.
І хоч ясним соколом радить мати звать,
Лучче важкий камінь в гору піднімать.
І хоч радить мати поруч тебе сісти,
Лучче наодинці гіркий полин їсти».

Успішно в’ю єднальні ниті
Між втаємниченими нами,
Адже навчився говорити
Всім зрозумілими словами.
Бо пишучи щораз по суті
Про те, що інші теж говорять, –
Став несподівано почутим
На певній віддалі і поряд…
28.10.21

Минуты жизни –дар Небес!
Любить, любить, любить !
Всевышнего благодарить,
Благодарить ,благодарить !
Рассвет встречать,
Природой наслаждаться,
Трудиться, вдохновляться! 28.10.21 Швец Т.В.
Фото – природа на Днепре.

Хвилини життя - дар Небес!
Любити, любити, любити!
Всевишнього дякувати,
Дякувати,дякувати!
Ранок зустрічати,
Трудитися, надихатися! 28.10.21 Швець Т.В.
Фото – природа на Дніпрі.

Кіт як кіт. Потроху краде м'ясо,
А віршат не пише - молодець.
Я ж бо, від жаги не маю спасу,
Згриз за ніч десятий олівець.

Маю, мабуть, серце надгаряче,
Ще й Пегас влупив у лоб веслом...
Настрочу рядка - тихенько плачу,
А строфу - ридаю! Чесне сло!

Я один такий поміж поетів,
День і ніч катує лютий дар!
Бо коли зіплів вінок сонетів -
Думав, душу Богові віддам.

Замочив усі парнаські ниви,
Хорий став, а видом, наче тінь.
Може, всі митці такі чутливі?
Рюмсають і стогнуть від трудів?

Мабуть, ні. Сатирики є кляті.
Я їх, наче вогнища боюсь.
Кажуть: - Тре в усьому міру мати,
І, звичайно ж, поетичний ґлузд.

Гуморист убив мене морально!
Просичав, немов гадюччя хор:
- Дві сльози пустити - це нормально,
Водоспад - оце вже перебор.

28.10.2021р.

Так...
ще не вмерла.
Все іще жива...
Для когось -
рівно до того моменту,
коли без зайвини
і сантиментів
промовлені були
не ті слова.

Життя бентежне...
Вдих і видих,
вдих...
Хвилини точать
часу моноліти,
відпущені
безпристрасно боліти
про те, що хтось
чогось в житті не встиг...
Про те, що хтось
навіщось не любив -
сплітала віра
паростки ілюзій,
щоби потому,
в болестях і тузі,
приймати дивний світ
уже без див...
Без віри...
Без поняття -
хто ж я є?..
Де є межа?..
Розтоптана...
З любові?..
Щоби в очах,
у діях і у слові
стрічати чужість:
рідне й не своє...

11/10/21

Мамина молитва
Помню, не раз, мама
Меня учила, чтобы я запомнила
Выходишь из дома –про себя
Тихонько повторяй:
«Я иду в мир Крещеный,
Солнце мне в глаза ,
Луна мне в спину,
Звездами опояшусь,
Я ничего не боюсь, тя
Ангелы по бокам,
Матерь Божия впереди,
Что Матери Божьей,
То и мне , Аминь » 21.06.17 (написаны в больнице)
На фото-мой рисунок.

Мамина молитва
Пам’ятаю, не раз , матуся
Мене вчила, щоб я запам’ятала
Виходиш з дому – про себе
Тихенько повторяй:
«Я іду у мир Хрещений
Сонце мені в вічі,
Місяць мені в спину,
Звьоздами підпережуся,
Я нічого не боюся , тя,
Ангели по бокам,
Матір Божа впереді,
Що Матері Божій,
Те й мені , Амінь » 21.06.17 (написані в лікарні)
На фото-мій малюнок.

Хіба, що глянути з-під лоба…
Хіба кивнути з-під поли…
І хай не перша… третя спроба
І не важливо… де й коли
Замкнути, стиснути в обіймах
Зацілувати аж до ніг
Від нині ти моя! завія
І найсолодший долі гріх…
27.10.2021.

Пишу лиш про те, що на душу лягає,
В судинах відлунює болем,
І піниться морем, буяє розмаєм —
Давно перед всесвітом — гола.

З коріння глибокого, хмарки легкої,
Повітря стрункої смереки,
Я зіткана: з туги, сонати дзвінкої,
З пера гніздового лелеки.

Отари думок випасаю у житі,
Кульгаві поеми спираю
На милиці з кременю, дерева збиті,
Віночки плету з небокраю.

Рожеві світанки цілунками будять —
Розхлюпую щастя з цеберця,
Допоки пташиною б'ється у грудях
Блаженством розчулене серце.

25.10.2021р.

Ідуть в минуле поспіль, кожну мить,
усмішки, голоси, зітхання, взори…
Уже нізащо їх не зупинить,
як не впадуть дощу краплини… вгору.

Відходить світ, який любили ми,
а з ним і ті, кого ми так кохали,
та хочеться троянд серед зими,
залишених морозам на поталу…

Охолоділи парки і двори,
а плетива стежок – не упізнати…
Не чутно гамірної дітвори,
яку до хати пізно кличе мати.

Тікає щастя, лише б зберегти
тепло душі, хоч крихту щиросердя.
Перед очима ти, одна лиш ти,
і кинуте «така я» спересердя…

Кривавий місяць знову угорі
ховається зрадливо у хмарину,
під ноги стелить плетиво доріг,
лукаво визирає зі шпарини…

Край дороги дика груша
Струшує плоди, –
Гнилички відразу сушить
Сонце, як завжди.
Їх гора переді мною
І покров навкруг, –
Пнуться оси жвавим роєм
На медовий дух.
І ділитися не хочуть
Грушами, мабуть, –
Від світанку аж до ночі
Сторожко гудуть.
Сильно жалять за потреби
Оси в літні дні, –
Їстівне комахам треба
Також, як мені.
27.10.21

Витончена, виструнчена, вимріяна,
Лагідним серпанком зачарована,
Серцем неочікувано викраяна
Із пісень, жагою погаптованих.

Недоречно й болісно у осені
Вимагати літа веселкового.
На лугах й галявинах покошених
Ані сліду зела кольорового.

Ранками, від просині іскристими,
Памороззю вкритими стежинами,
Я тебе шукатиму, як істину,
Що хмільними вимріяна винами.

Чемно відмовився вечір від ночі,
тихо покинув престол
подарував їй ментолові очі
й запах кількох матіол.

Він їм наказував ранку діждати
і передати йому,
щоб той не смів навіть вітром чіпати
ночі цнотливу пітьму.

Спи, моя дівчинко, я відмовляюсь
спокій порушити твій.
Хай тобі сниться, що я дочекаюсь
ранку з-під сонячних вій.

Хай тобі сниться, що я покотився
вітром у дальні степи.
Щоб матіоловий сон не розбився,
спи, моя ластівко, спи.

Сон нам наказував ранку діждати,
і пам’ятати мені,
щоб я не смів навіть пальцем торкати
радість мою уві сні.

Поруч прощання, а ранок ще блище
морок на клаптики рве,
рве матіоловий сад, над яким ще
сон твій красиво пливе.

Спи, моя радосте, я відмовляюсь
спокій порушити твій.
Хай тобі сниться, що я дочекаюсь
ранку з-під сонячних вій.

Хай тобі сниться, що я покотився
вітром у дальні степи.
Щоб матіоловий сон не розбився,
спи, моя ластівко, спи.

21–22 серпня 1995 р., Богдани́

З глухими стінами вела розмову —
Війнула тиша протягом услід.
Згадала, що жива, і в серце знову
впустила мрії зоряний болід.

Зібрала чорні думи у пакети,
І віднесла той мотлох на смітник.
І стала Світом, Музою поета,
Аби ти птахом в небесах не зник.

Так мало треба пелюстковій жінці —
Ковток любові та очей вогні.
Наповнилась тобою, аж по вінця,
Твоє блаженство й досі у мені.

24.10,2021р.

В давнину, як ще не знали ні радіо, ні телеканалів,
Двох студентів мандрівних ніч в селі застала.
Попадали хлопці в сіно і такі щасливі.
А господар:«Входьте в хату- не минути зливи».
«Про що йдеться, добродію? Зірок в небі повно...
Кому ж знаться на погоді, як не астрономам?»
«То чому ж свиня моя в хлів солому горне?»
«Це, даруйте, якісь бридні: прогноз роблять свині».
«Як знаєте. Ви ж учені. Не мені вас вчити.
Тільки прошу аж до ранку мене не будити».
Ночувати в сіні гарно. До розмов охочі,
Не зуздрились «астрономи», як десь опівночі
Розходилась така буря, що віття ламає,
А до того ж, мов з відра, дощем заливає.
Як хлющ мокрі, «астрономи» зустрічають ранок.
А господар, позіхнувши, виходить на ґанок:
«Ну, що скажете на це ви, вченії панове?
Свиня моя більше знає, аніж «астрономи?»

P.S.
Що наука – сильна штука,- доводити годі.
Тай науці не завадить, стане у пригоді
Те , що досвідом беруть люди у природи.

У прийдешньому році було безліч нових знайомств. Безліч. І лише двоє схвально відгукнулись, вцілому, про поетичну творчість. Інші, а їх сотні, зацікавлені палітрою: я - тобі, ти - мені... кудою швидше і де дешевше. Я повинен не їх, а себе. І все таки:

Так довго не задумувався ще…
І навіть не згадати де і скільки
Мовчання омивалося дощем
А дощик із мовчанкою настільки ж…
І кожен з нас тримався за своє
З віслячою упертістю, присівши
Важливу роль зіграв думок об’єм:
"Коли і як народжуються вірші?"
О світе! Непоборений ніким
Чому каміння зносять звідусюди?…
Життя бліде розквітло б поміж рим
Чого вартуєм ми без них, а, Люди?…
23.10.2021.

Невесела в пісні партитура,
Зруйнувала Єва мій барліг!
Бич кохання у руках Амура
Б'є мене по плечах навідліг

А мені ж на тижні сто годочків
Буде! Та для бога це пусте.
Скоро класти на гробок віночки,
Зайва діду любощів пастель.

Пустунець усох, лежить й не дише,
В роті маю лиш єдиний зуб.
А мене катує мавка пишна,
Каже: - Нум, до ліжка однесу!

Ох, дарма я згодився, братове!
Краще би одразу втік у ліс.
Від кохання одібрало мову
І намокла борода від сліз.

Молодиця всілася на плечі,
Пишним станом "круть" під носом, "верть"...
Любощі - це справа молодеча,
А для дідугана - вірна смерть.

27.10.2021р.

Народе мій, затурканий, забитий,
Скажи мені, а де кістки далеких
Героїв наших, що вмирали в битвах
За тебе, крізь віків шалений клекіт?

Я хочу знати, де вони, могили,
Хмельницького, Волошина, Мазепи,
Виговського і Полуботка? Сили
Чужі сховали їх від нас не в склепи.

Скажи мені, чому твої герої –
Бандера, Скоропадський і Петлюра,
На чужині поховані, ізгої,
Не в Україні? Вража агентура

Завжди в нас працювала у державі.
Ми знали, де поховані чужинці,
Які у владі проживали в славі,
Ніхто із них не був і українцем.

Ми знаємо, де лєнін, каганович,
Ми пам’ятники ставили убивцям.
Поховані по-людськи людолови,
Співали ми осанну кровопивцям.

Дозволили убити нашу пам’ять,
Закреслити навік своє минуле.
Змінити рідне на чужинське рам’я,
Щоб мову ми й традиції забули.

Вбивали нас в усі віки й донині -
І на війні, і ціни, і тарифи.
Скажи, народе, чом лиш в Україні
Наш корабель наскакує на рифи?

Мовчить весь люд, що ще не є народом, -
Збіговисько без пам’яті і слави.
Що молиться чужим богам ізроду,
Забув свободи запах у держави…

Народе мій, затурканий, забитий,
Скажи мені, а де кістки далеких
Героїв наших, що вмирали в битвах
За тебе, крізь віків шалений клекіт?
26.10.21

Усміхнувся нам багряний ранок,
Сяє день привітно золотий.
Не ревнуй до осені, кохана,
Я люблю природу, як і ти.

Кажуть, Осінь — то вродлива пані,
Промайнув у гаї силует.
Може, то наснилась на світанні
Мрія, котру виплекав поет?!

У намисті з бурштину й опала,
Птахою летіла між беріз.
І красу так щедро розсипала,
У багаття підкидала хмиз.

Золотила ніжністю діброви,
В озері лебідкою пливла --
Щоб твої прекрасні очі, брови
Променями сяяли тепла.

Дихала після дощу озоном,
Тихо уклонялася журбі,
Осінь стала чарівливим фоном,
Тим намистом гарним на тобі.

Листя шурхотить безперестану,
Стелить шлях до щастя золотий...
Не ревнуй до осені, кохана,
У моєму серці — тільки ти!

26 жовтня 7529 р. (Від Трипілля) (2021)

Осіння казка завітала у ліси,
Барвистим чаром опромінила далечі.
У синіх виріях тужливі голоси
Відклекотіли лунко в обрії лелечі.

Запахли медом щільниковим диво-дні,
Заграли щедро променистими словами.
Красуні-верби шелестливі та чудні
Вохристі коси розпустили над ставами.

Куди не глянеш – всюди справжня благодать,
Радіє сонцю перестиглий кущ калини.
Гірського озера прозоро-синя гладь
Густих смерічок віддзеркалює вершини.

Ідеш до приліску… Духмяне море трав
Шумить, спалахує берізок острівцями.
Вогнистий лист янтарним сяєвом заграв
З рання збадьорений пернатими співцями…

Тече, бурлить князівни-осені краса,
Скрізь розливаючи симфонії багряні.
На землю ніби опустились небеса
Купати світ у золотому океані.

Та вже недовго листю линути до ніг,
Його прощальну шарудінь зима розвіє,
І білі айстри перейдуть у білий сніг,
Срібляста цвіть на зустріч сонцю заяскріє.

Не порівнюй заметілі
вони різні у зими
на вікні малюнки лілій,
сірі з бовдурів дими,
шапки на лелечих гніздах,
на калині снігоцвіт…
ні проходу, ні під’їзду
до коханої воріт.
Але краще завірюхи
в світі білому нема.
Як співає! Ти послухай…
Це прийшла до нас – зима.
26.10.21р.

Уже в саду холоднувато,
Хоч сяє ніжність золота.
Все менше сонце зігрівати
Спроможне жовтого листа.

А він зіщулився і пада,
І сумно шурхотить з-під ніг...
Недовга осені ця влада,
Впаде вже скоро перший сніг.

Були часи, коли і в жовтні
Він пухом землю лоскотав.
І лагідні трави медовні
Сріблив між виляглих отав.

Сьогодні ж у земерзлім гаю
Ще ковдри білої нема.
І тільки холод натякає,
Що не за горами — зима.

25 жовтня 7529 р. (Від Трипілля) (2021)

Облітають листочки
Із Франкового дуба.
Неба синя сорочка
Виглядає так любо.
Жовтим листом опалим
Тихий грається вітер.
Від святкового шалу
Обнімаються віти.

Далі прийдуть морози
І холодні світанки,
Де, немов під наркозом,
Сплять і ночі, і ранки…
Ще танцює за тином
Листопадова осінь.
Золота хуртовина -
Жовтим листом на роси.

У яснім піднебессі
Наче лебідь, хмарина.
Під осінній переспів
Дозріває калина.
Вишивають сорочку
І берези, й раїни,
У найдальшім куточку
Дорогої країни.
25.10.21

Уже й не намагаюсь... не умію,
явити люду небо голубе
як той поет, що ілюструє мрію,
свою любов, і віру, і надію,
а заодно, навиворіт, себе.

Іще біжу, а не лежу... не їду...
роз’їхались навколишні сусіди...
околиця суґестії моєї
навколо мене стала нічиєю,
гуляє у саду веселий вітер,
оголює дерева, їхні віти
мене вітають барвою своєю...
штахетинами із великих літер
не додаю цікавої палітри,
але за ними бачу яворину,
що обіцяє срібну павутину...
озолотили обрії берези...
ось-ось і їхня одежина щезне,
укриє пріль перина завірюхи
і, може... накопичу сили духу,
коли мене покине сива осінь,
з якою не прощаюся і досі...
аби побігти за її саньми
і обігнати вітер до зими.

10.2021

Шаліє вітер. Листя із гілля́
Безповоротно долу облітає...
Їх пригортає матінка-земля,
Що породила і домів чекає.

Ні кроку вбік. Не те, аби назад –
Життєвий шлях розверстаний до милі.
За хвилю – неминучий листопад.
Радій, допоки шелестиш на гі́ллі.

Із Миколи Некрасова

- Ну, як життя, мужики?
- Жито, нівроку, чимале...
Та - не без лиха таки:
ліс в тебе, пане, покрали.

Звісно, як стався наклад -
визвали ми станового;
він же - слизький, наче гад,
й користі з нього - нічого:

«Ваші ведмежі кути, -
каже, - я знати не знаю;
де мені слідства вести,
й висікти всіх не встигаю!»

Так і поїхав ні з чим,
навіть не бачив діброви...
Трібний тут з волості чин
чи депутат повітовий!

Мотрі, рекрутці новій,
ще раз дісталося нині:
донечку - з рік було їй -
з’їли незамкнені свині;

в Липках невістка одна
свекра узяла на вила;
за́ що - напевне, він зна...
Громом підпаска убило.

Сталася буря така!
В ріках - аж повені прикрі!
Як на Великдень в дячка,
дзвони гуділи на вітрі.

Хлопець би, звісно, вцілів,
тільки - хтось крикнув з дороги:
«Що ж ти під деревом сів?
Гірше там, вийди, убогий!»

Звіривсь на старших дітвак,
сів під рядном на горбочку;
Бог і націлив відтак
грім в цю самісіньку точку!

В Гірках оцей буревій
вкоїв пожар страховитий;
нижче - Корчівка, так їй
випало теж погоріти.

В Гірках пожар майже стих,
ждали, обійде Корчівку...
Дивляться - вітер на них
гонить вогонь без спочивку!

Полум’ю навстріч пішли
піп та дячок з корогвою -
пагубу не відвели:
видно, Господь не вдостоїв.

(2021)

ось і осінь осіння оса
завмирає у жовтій жоржині
а над нею небесна яса
і вітри у тонкій одежині

завівають сичать гудуть
дощові тягнуть хмари на плечах
задуди пастушеньку в дуду
бо болять мені крики лелечі

загрубіла болить шкіра пнів
кров на зрізах пече бурштинова
задуди пастушеньку мені
пісню гір зі смаком полиновим

порозлий тую тугу навкруг
крізь дощів схлипи тихі дитинні
котить осінь вже з гір до яруг
перестиглі золочені дині

і шумує сливове вино
устеляються лігва четинням
і вже сіють озиме зерно
хто на тризни а хто на хрестини

ось і осінь доба золота
відчиняйте ворота і скрині
десь блукає чиясь самота
із загорнутим болем в хустині

Це трапилося в потязі… Дорòга…
Один студент, щò без кохання сох,
Із полки третьої побачив раптом нòги
В рожевому обрамленні панчох.

То був капрон – пори́ тієї фішка.
Студент цього осмислити не встиг
І без вагання закохався в ніжки,
А головне, в володарку цих ніг.

Він, як супутник, біля неї вився –
Там був то апогей, то перигей…
Росли дві дочки (він же одружився,
І сàме з нею, так що все о’кей).

Була й розлука – строгий тест для нього…
Забутись важко в царстві мудрих книг.
Бо він все любить ті рожеві нòги
І, головне, володарку цих ніг.

І в тридцять рòків він кохав не гірше,
Ніж в двадцять два. Кохання править ним.
Він пише їй освідчення у віршах,
Ховаючи сльозу посеред рим.

Живе він тим, що змилуються боги,
Й настане мить, і ступлять на поріг –
Хай в інших вже панчохах – рідні нòги,
А головне – володарка цих ніг.

© Михайло Лєцкін
СІЧЕНЬ 1962
#МихайлоЛєцкін #поезія

-------------------
Дорогий пане Михайле, прийміть з гумором! Ваш вірш мені сподобався, але уявила зовсім іншу ситуацію.

Панчішки.
( пародія)

Це трапилось в купе... нудна дорога...
Один студент, що без кохання скнів,
З полиці третьої угледів ноги
В панчішках модних, й ледь не обімлів!

Рожеві... обрамляли файні ніжки...
Метляли перед носом угорі,
Аж рот відкрив, капронові панчішки
Запали в душу, буцімто здурів.

Вночі плекав фантазії жадані,
І дочекатись не було вже сил.
А вранці з верхотури злізла пані —
Сто років і страшна, мов — крокодил.

24.10.2021р.

Подивись і подивуйся

Поглянь на кременчуцький падолист,
на двірника з граблями і лопатою.
Насипало багато. Подивись:
для нього ті, які під ноги падають –
сини дерев, природи, а по суті –
творіння рук. Листочки, що опали,
ні, не лопатою, граблями – наче паличками,
як рис бере злотистий, ніби суші.

Чоловік і листочки

Про нього кажуть: «Дивний чоловік,
який у хуртовини листопадні
мете не щоб жбурнути на смітник,
а щоб на них підошви не ступали».

І життя, і листя

«Політ із віття до землі – місток
до іншого, до кращого!» – подейкує
торішнє, висохле. Пролопотів листок
метеликом на лободи виделку.

З осінню не в унісон

Осінній день видзвонює, виблискує.
В коханні і натхненні, друже, бродиш.
На кроні клена стомленому листю
місць на землі шумить, вирує продаж…

10. 2020

Насмітив і вже хоче тікати,
Хоч затриматися обіцяв
Мені місяць оцей жовтуватий,
Що до віку додав іще справ.
А спочатку був чистий і гожий,
І пахучий, мов крем на меду, –
Зрідка дощиком землю воложив
І не сіпав нічого в саду.
Як і личить невчасному гостю,
Він сподобатись вмів і хотів, –
Прикрашав лиш притишений простір
Розмаїттям живих кольорів.
Та відміряна осінню радість
Промайнула, як благісна мить, –
Вже оголена пліть винограду
Безпорадно холоне й тремтить.
Вітер листя згрібає під хату
По вологому плетиву трав, –
Уже жовтень зібрався тікати,
Хоч затриматися обіцяв.
25.10.21

Ранок співає пісню,
чуєш її чи ні?
В осінь влюбився пізню
і дощі проливні.
Стали мені тумани
рідними, як село
та не введи в оману,
літечко відцвіло,
грозами відгриміло,
скільки було їх? Сто?
Чуєш, співає несміло
клена останній листок.
25.10.21р.

Якась дивакувата незалежність
до рук взяли мечі, поклали рала,
пішли на фронт, в тилу лишивши лежнів,
а тих війна втомила і дістала.
Нажерли сучі харі на бюджеті,
сховали награбоване в офшорах…
Спить воїн у землянці чи наметі,
над ним щодня кружляє смерті ворон.
Ведуть під білі ручки депутата
дві кралечки, дві юні «помічниці».
За що вони отримують зарплату,
показує їх довжина спідниці.
Нам «служать» слуги! Вам самім не смішно? –
робочі сосни, корабельні баби…
Прости, Великий Господи, нас грішних
були вкраїнці, стали – баобаби.
25.10.21р.

Рясніє осінь: у айстрах крисані,
Цератою вкриті пожовклі лани,
Насвистує легіт меланхолійну драму,
І вальс із ним танцюють кленові листки.

Ослабле ґілля підводиться неба,
Подібно човну, що скинув тяжкий баласт,
Одна філіжанка кави, - і більш нічого не треба,
Корінням у землю впивається намертво ряст...

Якийсь митець фарбує цитринами стежки,
А горілиць пташиний килим летить,
Осінь-циганка напнула злоті сережки,
І барви в тютюнному куреві тихо коптить...

24.X.MMXXIp.

ЛЂто 6374. Иде Асколдъ и Диръ на ГрЂкы
Повість минулих літ


Сьогодні, браття, я вам розповім,
Як Цареград – могутній і величний,
Який стояти міг,здавалось, вічно,
Схилився низько. І то перед ким?
Перед Аскольдом, що ромей його
Лиш варваром звик доти називати.
Та варвар зміг урок Царграду дати
І досягти положення того,
Що горде місто мусило тоді
Із варваром незнаним домовлятись
І золотом та сріблом відкуплятись
Аби не опинитися в біді.
Все почалось ще за багато літ
До того, як каган в похід зібрався.
Уже зі світом руський рід спізнався,
Уже в Ітиль ходили і на Схід –
В Табаристан, Хваліси і Багдад,
Звідтіль купців в своїх краях приймали,
Щороку там з товарами бували,
Вже добре знали шлях і у Царград.
Хозарам то не до душі було,
Що надто вільно ми Ітилем ходим.
Мовляв, торгівлі ми хозарській шкодим.
Аби усе по-їхньому ішло,
Вони Саркел над Доном возвели,
Ми його Біла Вежа називаєм.
Те місто шлях на схід перекриває.
А їм у тім ромеї помогли.
Тож ще відтоді руси мали гнів
На Царгород. А тут якраз дізнались,
Що над купцями нашими знущались
Ромейські власті. У один із днів
Прийшли купці жалітись до кагана,
Що відібрали весь товар у них,
За мури міста вигнали самих.
Тож Київ хай на їхній захист стане.
А скоро і рибалки прибули,
Які в Білобережжі тим займались.
І знову до ромеїв позивались,
Бо ж ними геть розорені були.
Стерпіти вже того каган не міг.
Та й вої-руси, видно засиділись.
Їм у походи, битися хотілось,
А тут сидять, плюють через поріг.
Ні здобичі, ні слави. Вже мечі
Іржею їхні братися почали.
Батьки їх завжди в битвах помирали,
А їм, мабуть, прийдеться на печі.
Та й у кагана намір дальній був,
Як Русь перед сусідами підняти,
Аби про неї в світі було знати,
Щоб голос її Царгород почув.
Отож, зібравши в купу всіх причин,
Велів Аскольд човни в похід ладнати.
Не в Києві – вивідників багато –
А в Витачеві ще й таємно він
Велів дуби ладнати у човни
Так, щоб на весну все було готове.
Та і вітрила готували нові,
Щоб витримали дальній шлях вони.
Лиш воєводи знали про похід,
Аби чутки Царград не сполошили.
В Болгарію таємно сли спішили,
Бо з нею теж домовитися слід,
Щоб навесні та пропустила рать,
Що має міста берегом дістатись.
Ті від ромеїв звикли відбиватись,
Тож згодилися русам помагать.
Отак на весну й зладилося все.
Човни готові, воїв лиш чекали.
Шляхи-дороги воєводи знали.
Тепер Царград ніщо вже не спасе.
Удало дуже вибраний був час.
Від наших, що по світові мотались,
Каганові новини всі стікались.
Тож знав Аскольд, що Царгород якраз
Війська проти арабів посила.
Сам імператор Михаїл зібрався
У той похід. А флот увесь подався
Проти піратів. Сила чимала
Полишила Царгород навесні.
На стінах зовсім мало і зосталось.
Тож нам тихцем добратися лишалось,
Узяти місто і кінець війні.
Зима тоді холодна не була,
Дніпро іще в березозолі скреснув.
Отож не треба ждати пізню весну,
В березозолі рать вся і пішла.
Човни вітрила дружно підняли
І вниз Дніпром хутенько подалися.
А піші раті над Дніпром зійшлися
Та і униз вздовж берега пішли.
Біля порогів стрілися флот і рать.
Там вже човни при березі чекали.
Їх берегом перетягати стали
Аби човнами не ризикувать.
На острові на Хортичім вожді
Принесли треби Хорсові під дубом
Аби поміг ромеєві на згубу
І вже униз відправились тоді.
В Білобережжі стали знов човни.
На берег хутко витягли їх вої,
Оглянули – чи ладні вже до бою,
Чи часом не пошкодились вони.
Бо ж морем йти, дорога нелегка.
Заскочить буря, може й потопити.
Тож все надійно треба укріпити,
Поки ще піші надійдуть війська.
Отак і йшли. Попереду човни
Долали шлях й при березі чекали.
Човни надійно берегом ховали,
Щоб в очі не кидалися вони.
Як діставалась врешті піша рать,
Знімались знову і вперед рушали.
Без поспіху, як кажуть, поспішали,
До часу щоб Царгород не злякать.
Болгари помагали нам у тім,
Бо зуб великий на ромеїв мали,
Таємними шляхами проводжали.
Хотілось з нами теж податись їм.
Коли дійшли ромейської межі,
То піша рать спинилася чекати.
А на човнах велів каган підняти
Вітрила і вночі, щоб сторожі
Не вдарили на сполох, підійти
Під самі стіни гордого Царграда.
Стояло літо. Вітер хмари ладив,
Потроху з неба почало текти.
Так, що стояла зовсім глупа ніч,
Хоч око стрель, як в нас про неї кажуть.
Спокійно спочивала сила вража.
Зовсім ніде не чулась людська річ.
Царгород щось своє відсвяткував,
Сторожа теж до келихів приклалась,
Тож під дощем їй дуже міцно спалось,
Ніхто й ланцюг у Суд не піднімав,
Аби чужі в затоку не зайшли.
Як нам таким було не скористатись
Під мури самі, як не підібратись?
Над Судом мури нижчими були,
Тож легше було нам на них збиратись.
Велів каган й на мур подерлись ми,
Хоч мокро, слизько – падали, зривались,
Та дерлись з усіх сил, не відступались.
Лиш спалах блискавиці із пітьми
Нам іноді підсвічував той шлях,
Який іще потрібно подолати.
В тих спалахах нас добре було знати.
Комусь, мабуть не спалось по ночах,
Побачив нас і в місті крик підняв.
Півсонна хутко кинулась сторожа
І стріли враз посипались ворожі,
І дощ камінний падати почав.
Лилась потоком дощова вода,
Лилася кров. У блискавок мигтінні
Тіла із мурів падали й каміння,
Щоб зникнути у морі без сліда.
На мури нам забратись не вдалось,
Занадто швидко кинулась сторожа.
Якби пізніше, хоча б трохи, може
Стрічати ранок в місті б довелось.
Хоч мало нас та страх десятерить.
У темряві хто зміг би розібрати
Чи мало нас дісталось, чи багато.
Але, на жаль, утрачена вже мить.
На ранок ми від мурів відійшли.
Частина пішців мусила чекати
Та заодно у бухті споглядати,
Ромеї щоб ланцюг не натягли.
А інші за протоку подались
Багаті замки й села грабувати.
Чого дарма під стінами стирчати.
Вогонь і дим до неба піднялись.
Лунали зойки жалібні кругом
Та ми на те,звичайно, не зважали.
Хай би у місті бачили й дрижали.
Вони теж дочекаються того.
Велів каган нікого не жаліть,
Палити все, що на шляху стрічаєм.
Хай Царгород весь дивиться і знає
Та не спроможний буде щось зробить.
А там суціль жила царградська знать,
Було де нашим здобич добувати.
Забиті сріблом-золотом палати,
Встигай лише до торби все складать.
А ще церкви кругом, монастирі
Також набиті золотом і сріблом.
Лише попів побити всіх потрібно
І все, що хочеш звідтіля бери.
Палав весь схід і зляканий Царград
Із мурів з жахом на все те дивився.
Мабуть, своєму богові молився,
Щоб покарав «отих північних зайд».
Та хто із нас би на таке зважав?
Поки ми дружно били і палили
І пішці наші скоро підоспіли.
Всіх воєвод каган навкруг зібрав
Порадитись, як далі поступать.
Оскільки стіни надто зависокі,
На них не здертись ні з якого боку,
Потрібно вал високий насипать
Аби на рівень мурів виріс він.
По валу тому легко перебігти
На мури, хутко ворога побити,
Спуститись в місто із високих стін
І там гуляй!.. Взялася наша рать
Тягати землю, вал той насипати,
І день і ніч ті лантухи тягати.
Став вал повільно, але виростать.
Немов на кару, Царгород глядів
На те, як вал все ближче підступає.
Бо ж розуміли, що на них чекає.
Уже минуло з того вісім днів,
Вже виріс вал із муром нарівні.
Ще трохи, може й можна виступати…
Та сталось те, що не могли чекати.
Уранці, у один із ясних днів
Одні відкрились раптом із воріт
І звідти вийшли, начебто на свято
Попи місцеві, вдягнуті багато.
Найперший - сивий, а йому услід
Неспішно з співом увесь інший люд.
Усі повільно до води спустились.
Ми лиш на те здивовано дивились,
Як сивий увійшов неспішно в Суд,
Тримаючи щось на своїх руках,
А потім злегка до води схилився,
Щоб лиш краєчок того намочився.
Тоді уже поповз між військом страх.
Що він отам чаклує на воді?
Чого від того можна нам чекати?
Вже, навіть, хтось намірився втікати,
Хтось оком уже зляканим глядів.
Бо ж битися в відкритому бою –
То зовсім інше, ніж з чужинським богом.
Хто знає, що чекати нам від нього?
А раптом він нагонить течію
І вона змиє миттю всі човни?
Чи блискавиці із небес ударять?
Кому хотілось би такої кари?
Бог же нас знищить порухом одним.
І раптом, наче відповідь для нас,
Про те чаклунство - трапилося диво –
Високий вал, насипаний дбайливо
Став осипатись, меншати ураз.
І військо раптом кинулось в човни
Аби від чар тих вирватись подалі.
Тримати воєводи їх не стали,
Самі були налякані вони.
Проте Аскольд, належне слід віддать,
Велів човнам пливти через протоку.
Царград в спокої залишити поки
Та трохи ще по краю поблукать.
Коли у війську влігся трохи страх,
Аскольд повідав, що не було чарів.
Підкоп ромеї попід вал поча́ли,
Отож вал і осипавсь на очах,
Бо всі опори у підкопі тім
Вони в момент потрібний поламали.
Ну, а коли опори всі упали,
То й вал осів. Спокійніш стало всім.
Знов на ті мури стали позирать,
Мечами до Царгорода грозитись.
А тут і сли з Царгорода проситись,
Щоб якось місто їм порятувать.
Каган тоді почав про договір,
Який ромеї мають підписати:
Великий відкуп за рятунок дати,
Який другим платили до сих пір.
Купців з Русі приймать без перешкод,
Кагана собі рівнею признати.
І там іще він говорив багато,
А сли стояли, не відкривши рот.
Тоді назад у місто подались
Властителю усе то передати.
А ми в окрузі кинулись гуляти,
Де знов вогні з димами піднялись.
Це щоб не надто довго думав він
І швидше дав на уговір той згоду.
Хай дивиться на то, якої шкоди
Царг раду буде, як зійдем зі стін.
Він, видно, все прекрасно зрозумів,
Бо скоро вже і сли назад вернулись
І нові перемовини відбулись.
Царградський імператор відповів,
Що згоден підписати все то він…
Окрім одного – рівного кагана
До себе визнавати він не стане:
Аскольд же варвар – не християнин.
От коли б віру їхню він прийняв,
То імператор рівним його визна.
Ну, що ти скажеш – логіка залізна.
Аскольд же довго думати не став.
Якщо така дрібниця на путі,
То він прийняти чужу віру згоден.
Щоб стати вище зі своїм народом.
Адже того він саме і хотів.
Хреститися – не зрадити богів.
То лиш для виду, ради перемоги.
Його простять за той учинок боги,
Не упаде на нього їхній гнів.
Тож він спокійно хрещення прийняв.
Домовились, що слів пришле в Царгород,
Нехай усе детально обговорять,
Щоб договір усе урахував.
Нарешті «подарунки» привезли,
Як викуп ті ромеї називали.
Вози добряче золотом напхали,
У засіках, напевно, нашкребли.
Отримавши усе, чого хотів,
Велів Аскольд збиратися в дорогу.
Вже середина літа, слава богу,
Осінні ж морем нелегкі путі.
Для чого ж їм негоди дожидатись?
Як можна тихим морем перейти
І пішу рать спокійно провести,
До осені до Києва дістатись.
Отак і закінчився той похід.
Кагана з перемогою вітали,
Хоча жерці тривожно поглядали,
Не знаючи, чого чекати слід…

Ховали воїна в селі.
Стояла мати ледь жива.
Дружина стомлена – в жалі,
і діти плакали малі,
і хтось якісь казав слова…
А в полі ще ішли жнива.
Кружляли в небі журавлі,
і, ніби туга вікова,
висіла хмара грозова,
і вився прапор на шпилі…
Ховали воїна в селі.

Ховали воїна в селі.
Витав кадила сизий дим,
свічки мигтіли ув імлі.
І, мов жарина у золі,
під ликом жевріла святим
лампада вогником рудим…
Товпились люди віддалі,
й над тілом стилим і блідим
ридав понуро побратим
з безмежним горем на чолі…
Ховали воїна в селі.

Ховали воїна в селі –
Героя, що віддав життя! –
Що у пекельному жерлі,
ув Іловайському котлі
під канонаду і виття
пішов навік у небуття –
в донецькій згинув ковилі…
Господь – один для всіх суддя.
Комусь – кляття і каяття,
йому ж – хай спокій у землі…
Ховали воїна в селі.

23–24.10.21

Торкаюсь ранку,
йду у білий світ.
Світ паморозі,
осені і неба...
Оголеність його
торкає нерва
оголених моїх
чутливих літ...
Тремчу...
Так павутинно
ніби сон...
І легіт цей
вібрує дивним дзвоном
між тиші
у гойданні вітрогону,
де, ніби птах,
без зайвих перепон
лечу...
Не я...
Душа моя летить,
загоює тривоги
і печалі.
Бо, що б там далі...
Будь, що буде далі.
Я - тільки мить.
Оця
тремтлива
мить...

11/10/21

випий піґулку на сон
відцурайся страху
хай відпочине тіло
приспиться біль
десь там на небі все важать -
не дали маху
кожній бо рані -
своя особлива сіль
кожному серцю -
своя безрозмірна мірка
кожній дилемі
як максимум рішень - два:
бути чи ні...
а помежи...
хоч може й гірко
та посередині -
тільки слова...
слова...

28/09/21

Безмозкий член сім’ї
пив третю склянку зла,
наповнену слізьми його дружини.
Зеленої змії
вкусить пора прийшла, –
жона ж пропонувала сік ожини.

Небачений який
антимужицький акт! –
щоб самогона не було у хаті!
І визивно, взнаки,
сімейний свій контракт
порушив грубо він, мов звір лахматий.

Ударивши її
по голові ясній,
пообіцявши щойно ще котлету,
безмозкий член сім’ї
погрожував жоні,
аж поки не схотів до туалету.

Не встиг цвірінькнути
у тиші унітаз,
як двері клацнули, і світло перестало.
І член відімкнутий
відчув п’янкий екстаз,
і зрозумів – вона його спіймала.

Сидів у темряві
на унітазі він –
і мав себе за дурня в мокрій ступі,
думками-нетрями
хапавсь за злив, мов дзвін,
б’ючи водою по даремній купі.

Спочатку він мовчав,
як справжній рак.
Та раптом заспівав, немов зварився.
Урешті ж, закричав,
але відтак,
ні разу не просивсь – лише сварився!

Дружина звільнена
відда́лася собі,
з дочкою математику зробила.
Душа розпилена
на тріснутій губі
невинну кров свободи пригубила.

Розумна жінка йшла
у хлібний магазин,
у перукарню, в гості, по ґазети.
Мов зіп’ятий лошак
іржав за всіх мужчин
її любитель випить – з туалету.

17 березня 1995 р., Київ

Мій дуб зелений вже позолотів,
Осіннє листя простягнув до неба.
Немов кричить до всіх-усіх світів,
Що в єдності людей тепер потреба.

Щоб не робили з нас тих баранів,
Не запрягали у вози волами.
І щоб ніхто ніколи не посмів
Сміятися над змученими нами.

«До булави ще треба голови» –
Завжди говорить мудрість нам народна.
Чи напились ми трунку сон-трави
І на рятунок свій уже не годні?

Кому попало в руки булаву
Віддаємо, а що з тим буде завтра?
Витравлюють нас, нібито вошву,
І нашу пам’ять спалюють на ватрах.

Невже немає серед нас отих,
Які несли століття нашу славу?
Нам нав’язали першородний гріх,
Щоб ми не мали мови і держави.

Щоби корились кожному, хто нас
Прийшов убити, а не захищати.
Невже не кров у наших жилах, квас?
І вже не ненька нам країна-мати?

Ми продалися лютим ворогам
І рідну землю віддали й колиску.
Із наших душ забрали віри храм
До України, бо немає зиску.

Ми пропили, проспали майбуття
Нащадків, тих, що йдуть через століття.
Ганебне наше нинішнє життя
Не стане вже ніколи і суцвіттям.

Не буде плоду доброго від тих,
Хто зневажає рідну матір, слово.
Тому у селах не лунає сміх
І нікому співати колискову.

Закриті школи, пустка, де нема
Бібліотеки, пошти і лікарні.
А булава в чужих руках. Дарма
Ми віддали її. Тому безкарні

Всі дії владні. Ми їм помогли
Розбити всесвіт український, землю
Продати, щоб жили отут воли
І працювали на чужих даремно…

«До булави ще треба голови» –
Народна мудрість проросла у слові…
Стоїть мій дуб у золоті листви
І жолудями сипле від любові.
24.10.21