Із Олексія Костянтинович​а Толстого

1
Хочеш вийти у майори -
у конторі не служи,
а як служиш, то про шпори
да́рма тугу не тужи.

2
Щоб не стати геть збіднілим,
пильно витрати рахуй;
руки - добре, мий із милом,
а на ноги - не марнуй.

3
Стій на смерть у вартім спорі,
у дрібницях - знижку дай;
напинайсь чимдуж в запорі,
а проносу не тримай.

4
На штани собі в їдальні
ляпнувши з виделки жир,
не скидай їх у вітальні,
а іди на задній двір.

5
А якщо невільним звуком
підведе когось живіт,
всупереч усім наукам
не вигукуй: «Довгих літ!»

6
Будь люб’язним на обіді,
борщ хвали та деруни,
і зухвало у сусіди
вату з вуха не тягни.

7
Підзапавши на сусідку,
не бери її на змор
й для сумісного ужитку
не хапай її прибор.

8
І коли ураз від столу
по потребі ти ідеш,
сповіщати дам довкола
про оце - не треба теж.

9
Як сусіду по клозету
зробиться недобре вкрай,
ти скоріш йому газету
із новинами віддай...

10
Вивчи родичок начальства
й розважати їх приходь,
та грайливість до зухвальства
все ж ніколи не доводь:

11
не прохай у тещі шмату
для обтирки шкарбанів,
й бабку не питай завзято,
скільки в неї є зубів;

12
згадуй стриєн іменини,
проводжай кузин вночі,
та під пахви без причини
часто їх не лоскочи;

13
з невістками будь у зладі,
та пристойність не втрачай
й робаків на променаді
їм за комір не впускай;

14
дочок за кущі секретно
не тягни, бодай на сміх,
і з племінниць нешляхетно
силоміць не рви панчіх;

15
без невчасної бравади
всіх своячок привітай,
й годувальниці принади
в немовлят не відбивай.

16
Словом, дівами не гребуй,
розважай та весели,
без нагальної потреби
не показуй їм тили.

17
На вакаціях в помісті
їх зведи на скотний двір, -
для тієї лиш користі,
щоб розвити кругозір;

18
тільки там - вгамуй гординю
й не жартуй натощака:
щоб навчити їх доїнню,
не підсовуй їм бика.

19
І було би не до ладу
палець совати в кулак
із резоном, що шараду
мають розгадати так...

20
Взагалі, пильнуй манеру
й ме́жі жартів; далі - цить,
як годиться офіцеру
і як служба нам велить.

21
Коли раптом твій начальник
щойно поховав дочку,
розкажи йому повчальну
алегорію яку;

22
та дивись, роби це вміло,
щоб не впало на язик,
що у тебе теж кобила
переставилась торік;

23
чи про те, що наші втрати
неминучі, вір - не вір,
й буде тільки бевзь ридати
та вбиватися надмір.

24
Бо якщо гаряча вдача
у начальника, чи сум -
зганить він тебе добряче
й прожене, усім на глум.

25
Розкидати перла свиням -
нерозсудливо таки:
вслід за ратаєм сумлінним
ходять жадібні граки.

(Січень 2022)

"Будуйте захист у своїй душі,
Бо то є захист вищого гатунку!"
А.Матвійчук

Олександр Сушко

Будуймо захист не своїй душі,
А виключно для власного народу....
На цьому світі добре я пожив,
В порожнє лив з пустого довго воду.

Жував, писав, співав аж цілий вік,
А як прийшлв пора іти в окопи -
Щуром із України хутко зник,
Блохою стрибнув з дачі до Європи.

Тому живий і ситий. А мій брат
Покинув кобзу, жінку та дитину.
Пече його долоні автомат,
Сира земля слугує за перину.

Але пора писати епілог
Про земляків, бо чорт іззаду хека...
Собаки виють в квінту за селом,
А голосу не чути соловейка...

08.06.2022р.

Уже прилаштувались до війни,
І ревно прислуговують росії
Потайні посіпаки сатани
І на пожарі поживитись мріють.

А що їм кров, коли вона чужа,
Оплачена за вигідним тарифом.
Як з’їла душі підлості іржа,
Чому б не стати хоч на мить каліфом.

Вночі їх не терзатимуть страхи,
Не гризтимуть їх докори сумління.
Їм буцімто відпущено гріхи
І майже гарантовано спасіння.

Єство їм сплюндрували срібняки,
Занапастили душі нечестиві.
Діла їх страхітливі і гидкі,
Слова їх осоружні і брехливі.

Плакучі верби припиняють плач,
Сором’язливо віття одгортають,
Коли берізки, кинувшись у скач,
«Метелицею» кола пролітають.
...Мабуть, веселі люди садовили їх,
Мабуть, пісні позагортали в лунки,
Бо й досьогодні на Десні лунає сміх,
І жарти з чаркою розлунюються лунко.

P.S.
Воістину – на всьому,
До чого людина доклала руку й серце,
Навіки відбилась її вдача.

Приїде мама - затепліє світ,
усе набуде кольору і сенсу
і скільки б там мені не було літ -
вдихну дитинно казку з часу скреслу.

Війне любов'ю чесною, мов день,
що проявляє всього всеприсутність.
Шовковий бриз тривогу розжене,
обм'якне камінь суму непосутній.

Все зрозуміє без озвучень слів -
все провідчує тонкочуйність мами:
Важкі завіси рухнуться на діл -
оголяться і сцена й ролі, драми.

Розкриють душу, замкнуту від зрад,
як оборонну і фортечну браму
слова пресправжніх, добрісних порад
і див. Ура! Приїде скоро мама!

Королю Жигмонту не спалось і не їлось.
Час тягся довго, як дорогою воли.
Думки тривожні в голові його роїлись
Такі, що й з розуму звести його могли.
Війна з Московією ве́лася невдало,
Смоленськ за місяць московіти узяли.
Фортеця ж шлях в Литви глибини прикривала,
Тепер вони на Вільно запросто ішли.
Аби навалу ту ординську зупинити,
Зібрав король литовських, польських шляхтичів,
Полки козацькі удалося долучити
І все те військо до Борисова привів.
Тут зупинився, бо мав сил усіх замало.
У мовсковітів війська більше в кілька раз,
Тож невідомо, що попереду чекало.
Аби дарма в сидінні не втрачати час,
Він доручив похід Острозькому, що знаний
Був полководець, бо ж не раз перемагав
Татарські орди, що приходили незвані,
А нині гетьманську посаду посідав.
І от, віддавши військо гетьманові в руки,
Собі лишивши чверть (бо ж він король-таки),
Терпів оці в душі своїй нестерпні муки,
Вісток не маючи, втішаючись поки
Лише надіями, що все якось минеться,
Що князь Острозький зможе якось раду дать.
Десь там, можливо вже із московітом б’ється…
Чи ж не прийдеться скоро звідси утікать?
Отак у сумнівах минають дні і ночі…
Аж раптом пахолок ступив: - Гонець примчав.
- Давай його сюди негайно перед очі!
І той, нарешті, перед Жигмонтом постав.
Весь у багнюці, але не до церемоній.
- Я від Острозького! Вітаю, мій король,
Із перемогою! Загнав в дорозі коней,
Аби почесну швидше виконати роль.
- Розповідай! Розповідай усе детально!
Перемогли?! Віват, Острозький! Ну і ну!
Агей-но, пахолку, вина сюди, негайно!
Відсвяткувати хочу гарну новину!
Чого мовчиш? Розповідай! Я хочу знати,
Як наше військо перемогу здобуло!
І посланець тоді почав розповідати:
- Як тільки військо із Борисова пішло,
Велів нам гетьман у дорозі не баритись,
Бо ж ворог може закріпитися в містах,
Тоді з ним важче набагато буде битись.
Та і казна військова в нас напівпуста.
Тож подолали кілька болотистих річок,
Розбили кілька московитських засторог,
Що воєводи розіслали нам навстрічу,
І досягли Дніпра під Оршею. В кількох
Верстах від нас стояло військо московітське.
Яке за річкою сховалось, за Дніпром.
Скоріше схоже на орду, а не на військо,
Кінні загони так і шастали кругом
І стерегли, щоб річку ми не подолали.
Та князь Острозький, все одно, їх обдурив:
Поки кінні їх увесь час відволікали,
Він військо далі лісом вздовж Дніпра провів.
З човнів, колод та діжок міст побудували
І переправу на той берег почали.
Кінноту першу бродом на той бік послали,
Її тихцем місцеві люди провели.
Поки усе то зрозуміли московіти,
Поки помчали переправу зупинить,
Уже змогли їх польські латники зустріти,
Надійно військо в найскрутніший час прикрить.
На ранок восьмого все військо вже стояло
У бойових порядках з річкою в тилу.
Перед собою враже військо споглядали.
Воно і справді мало силу чималу.
Але татарська і московська все кіннота
З списами, луками та шаблями. У нас,
Ви добре знаєте – й кіннота і піхота
Та ще й гармати. Хоч їх більше в кілька раз
Та поміж їхніх воєвод йшла ворожнеча,
Хто в тому війську буде першим, головним.
Отож Булгаков Челяднінові перечив,
Бо уважав, що родовитіший над ним.
Московське військо стало у порядок звичний.
Великий полк у центрі, Правий,Лівий полк
А попереду всіх татари бистротічні,
З яких,хіба що, в чистім полі якийсь толк.
Та ще позаду їхній полк тильно́ї варти.
Нічого нового. Те князь прекрасно знав.
Тож зрозумів, як йому треба воювати
І відповідно всі війська розташував.
У центрі виставив піхоту і гармати,
А всю кінноту позад неї і з боків.
Велів кінноті польській лівий фланг зайняти,
Важкі хоругви – в основному, із гусар.
А за піхотою велів резерву стати –
Також важка кіннота, латники. Удар
Вони могли нанести там, де важко б стало,
Аби знесиленим полкам допомогти.
А правий фланг литвини з шляхтою зайняли.
Оскільки там нас могли легко обійти,
То у ялиннику з гарматами сховався
Значний загін з піхоти і легких кінних.
Для воєвод московських тільки і лишався
Шлях обійти нас лише з флангів. Бо для них
Наш центр був, немов фортеця неприступна.
Отож вони бій саме так і почали.
Та, замість того, аби діяти всім купно,
Вони розрізнено були у бій пішли.
Булгаков, що своєю родовитістю хвалився
І воєводі покорятись не хотів,
Всією силою на фланг наш навалився,
Спочатку стріли на нас хмарою пустив.
В отвіт на нього наші вдарили гармати
І московитські прорідили враз ряди.
Проте їх виявилось надто забагато
І скоро військо московіт угородив
В хоругви польські. Їх до берега притисли.
Хоч наші мужньо відбивалися, проте,
Оскільки сил у московітів більше, звісно,
Відбити ту орду – завдання не просте.
Князь двічі кидав нашим в поміч ще хоругви.
Лише на третій раз відтисли москалів.
Поволі бою трохи зменшилась напруга.
Що ж воєвода? Той стояв і не велів
Іти своєму суперечнику у поміч.
Мовляв: розумний – вибирайся сам тоді.
Ми, звісно, лише дуже раді були тому,
Що вони міряються знатністю родів.
Тим часом гетьман кинув в бій своїх литвинів,
Які ударили в московський лівий край.
Натисли наші, але ворог їх відкинув.
Велів Челяднін своїм воям – налягай!
Сам одночасно кинув полк і на гармати,
Аби піхоту нашу добре посікти.
Там оборона в нас – ще спробуйте прорвати.
Не всій кінноті удалося і втекти.
Та лівим краєм москалі все тиснуть, тиснуть.
Князь тричі кидав проти них свої полки.
На полі від побитих вже зробилось тісно,
Але Булгаков і не зрушився поки.
Рішив тим самим відомстити воєводі,
Чи просто лад наводив між розбитих лав?!
Того всього нам зрозуміти було годі…
Нарешті час критичний у бою настав.
Сигнал подав Острозький нашим відступати
Під тиском тих переважаючих їх сил.
А московітські кінні слідом стали гнати
Аби зайти враз війську нашому у тил
Та до Дніпра його притиснути й загнати.
Із переможним криком мчаться москалі.
Аж тут з ялинника як гримнули гармати,
Встелились трупом «переможці» по землі.
Тут «втікачі» зненацька також розвернулись
Та свіжі сили раптом вдарили у бік.
Спинились перші лави, начебто спіткнулись,
Здійнявся поміж ними перелячний крик.
І, спантеличені від того москалі,
Тікати кинулись, змішалися із тими,
Хто ще не бачив небезпеки взагалі
І наступати поспішав слідом за ними.
Князь кинув військо все одразу своє в бій,
Полки московські вже не стримали удару,
Зламався їх непереможний досі стрій
І розлетілися, як в небі сірі хмари.
А ми, як коршуни насілися на них
І стали гнати ту юрбу та добивати.
Щоб ворог швидко той оговтатись не встиг,
Велів Острозький весь резерв слідом послати.
На свіжих конях вони гнали вісім верст,
Кого у річці у Кропивні потопили,
Кого знайшов на тій дорозі смертний хрест,
Хто втік, а більшість того війська полонили.
Надвечір врешті повернулися вони
І привели полону різного багато.
Було шість сотень лише знатних поміж них,
Шістьох з великих воєвод вдалося взяти.
Між них Булгакови, і Пронін, й Челяднін,
Та ще Кітаєв також з Сівіндук-мурзою.
Це тільки з самих родовитіших родин.
Ще двоє також полягли на полі бою.
Втекли лиш троє… Скільки всякого добра
Вдалося взяти нам у таборі ворожім…
Немає ліку усім їхнім прапорам…
Навряд чи далі воювати вони зможуть.
Хоча і йшли за перемогою…О, так!
Бо у обозі тисячу знайшли кайданів,
Тепер в кайданах тих красуються, однак…
Десь князь їх милостиво прийме вранці-рано
Та і до тебе всіх відправить. Тож чекай.
Вже скоро прийдуть ті бундючні воєводи,
Які хотіли сплюндрувати весь наш край,
Але собі лиш завдали страшної шкоди.
- А скільки воїв у тій битві полягло?
- У нас – дві тисячі, а їхніх тисяч десять
На тому полі бою смерть свою знайшло,
Дві треті тих, хто воювати нас приперся.
- Що ж, - мовив Жигмонт, - так завжди воно буває:
Всі, хто приходить нашу землю звоювать,
Або кайдани свої ж власні одягає,
Або ж лишається в землі оцій лежать.

***
Увійти в історію – не гріх,
заодно і «вляпатись» – не варто...
бути параноїком... не жарти,
бо усюди вистачає їх:
шут, паяц, убивця, імператор...
це серйозно викликає сміх.

***
Верблюда рятувати не реально.
Яке воно було, таке і є –
і скоєне уже, не визнає,
і хоч тягни за вуха із провалля,
усе одно у душу наплює.

***
І в онлайні можна воювати...
у тік-тоці... а чому б і ні?
Он воно... на білому коні
у окопі... знайте, окупанти,
хто перемагає на війні!

***
Героя помічають у бою,
політика, очільника народу –
у бойовому осередку роду...
то й не шукай на голову свою
або на дупу зайвої пригоди.

***
Діла забуті, та уроки є,
і є таке напучення ґаранту, –
перевіряй оточення своє,
аби й тебе, і реноме твоє
за цю війну не оточили ґрати.

***
Ця візія не має моветону
у дусі оголтілої Москви.
Про що це я? А-а-а... є такі закони
неписані, табу і заборони...
і риба не гниє із голови.

Істина
Йде боротьба і це уже не жарти,
що доля наша кинута на карти,
де і тузи – найняті вороги...
Нема пророка у своєму краї
і я нікого не переконаю,
що істина не додає снаги.

06/22

Цей поцілунок сонцем цвів
у свіжім холодку лісів,
цих евкаліптових лісів,
куди нас цей танок завів!

Цей поцілунок довгим був,
де вітерець легенько дув,
де вітерець у флейту дув,
якої голос я забув!

Тропічну польку танцював,
з вустами цими розмовляв,
з моїм я щастям розмовляв –
у губи щастя цілував!

Цей поцілунок не вщухав
для мавп, для какаду і ґав,
хто не ловив тропічних ґав,
той заразився й танцював!

Цей поцілунок довго цвів
для тигрів, зайців і слонів,
п’ять фіолетових слонів –
і кожен танцювать хотів!

Тропічну польку танцював,
з вустами цими розмовляв,
з моїм я щастям розмовляв –
у губи щастя цілував!

11–12 серпня 1995 р., Богдани́

Чи є на світі день такий, щоб душу вимочити, душу!!!
Якого біса? а-а святий … я мушу вибачитись, мушу??
Ти чуєш, Смерте, я кричу!: - Тримайтесь, любі побратими…
І знов не вибачивсь… Чому? Піду, що скажуть херувими…
А де ж дощі оті, дощі, що в землю з кров’ю проникають?..
Чому не днем, а у ночі душа ніяк не вимокає?

Чому? Чому якийсь бурят мою земельку рідну топче?
А ткнеш у рило автомат, відразу ниць під ноги - Отче…
Чи є на світі день - як - день, щоб зупинити їх свавілля
І вийти з віршів і пісень й відсвяткувати сот… весілля?
12.06.2022.

Згубив до слави нитку Аріадни!
Оголосили музоньки війну!
Поези за хвоста тягнути складно,
Але сиджу й зажурено тягну.

В колеги табунами пруть віршата,
За день - тридцята ода про любов.
А в мене - казна що, а не рулада,
Перо підняти сил нема! Їй бо!

Розбіглись теми козами у лози,
Упився бормотухою Пегас.
Високий стиль поховано у прозі,
Читач у крик: - Поете! Wast ist das?

Тяжка судьба шкряботунів нетлінок,
Від критики збивається приціл.
Талант не благо - люта гільйотина!
Страждають душі ніжні у митців!

Натхнення ніц, терзають творчі муки,
Підькиньте хутко тему хоч одну!
Кажіть, а то накласти можу руки,
Від читачів сховають у труну.

Зранку розпростершись горілиць,
Мну стеблини запашного рясту, –
Тихі співи невідомих птиць
Створюють звучанням гарний настрій.
Зеленіють травами луги
І гаїв очам не оминути, –
Лиш чи стане хисту і снаги
Описати бачене й почуте?
Синє небо в сонячнім теплі
Глибоко купається улітку, –
Білі хмари, наче кораблі,
Наді мною пропливають зрідка.
Відчайдушно дзюркотить струмок,
Змучений дорогою до річки, –
Щоб її наповнити у строк
Життєдайним даром невеличким.
Безліч бджіл клопочеться навкіл
Шорстколистих квітів живокосту, –
І медами пахне виднокіл
Від землі до краю високості.
І ясніє простір іще більш,
Ніж здійняті птаством водограї,
Бо слова складаються у вірш
І чутливу душу звеселяють.
12.06.22

Уже сьогодні ввечері йду містом.
Під душ – і в ванну хочеться, аж-аж!..
Важка валіза. Час додому пізній.
Тягну з вокзалу мертвий цей багаж…

Як за́вжди, форс-мажор у понеділок.
Банальна зрада. Ревнощі з ножем.
А потім зранку задзвенів будильник.
За сім хвилин – я в електричці вже…

Не повернуся в ті краї ніза́що.
Мене не бачили – і не побачать більш.
У го́стях добре – тільки ж дома краще!
Відкрив валізу – ти лежиш і ніж…

Четвер, 10 листопада 2005 р., Богдани́

Радійте, християни й веселіться,
Славте Всевишнього в молитві ви своїй.
Бо до нас прийшла вже свята Трійця:
Бог Отець, Бог Син, Бог Дух святий.

В свої права вступило тепле літо,
Під руку з ним Неділя йде Зелена.
Благословіння Боже нехай світить
Для вас, брати і сестри, і для мене.

Клечана Неділя у вінку зеленім
Пахучим татар-зіллям устеля долівку.
Благодать Господня хай зійде із неба,
Будемо ми знею віднині і довіку.

2004 р.

Світлій пам’яті В. Комашкова

Коли здавалося мені
Уявним відплиття, –
Ти не загруз на мілині
Безвиході життя.
Твої боріння і жагу
Досягнення мети,
Неначе ланки в ланцюгу,
Було, не розвести.
Вгорі хмариста височінь,
Внизу – безбарвність вод,
А навкруги сипуча рінь,
Шукаюча свобод.
До них вели важкі шляхи
Тебе не одного, –
Нам разом чулося: Хи-хи!..
І також: Ого-го!..
З тобою проти течії
Я кинувсь не один,
Хоч і боялися її
Глибин і величин.
Але так вірили тобі
Повсюди і завжди,
Що в невтоленній боротьбі
Здолали плин води.
І розбудили сон церков
На пагорбах Дніпра
Тому, що спереду ти йшов
Провісником добра.
11.06.22

У мене теж свій власний закапелок
Із виходом з нікуди в нікуди…
Найкраще місце буде від веселок
Щоправда - а ні сонця, ні води…
І голос приохрип, таке бувало
Давним давно… між поверхів висот
А в лютому, дай пам’яті, взірвалось
І смутить, що цікаво, за трьохсот…
10.06.2022.

Бетховен, Бетховен,
Наче бог той безсмертям повен.
Героям-першопрохідцям брат по крові
Бетховен.

На столі запилюжена пачка – дукати.
Хотів би – та не повернеш назад ти.
Тіло зносилося, глухувата старість.
Спадщина здуру хтозна кому дісталась.

Таємна поліція очей не спускає, висліджує.
Інфлюенца кінець неминучий наближує.
Цироз печінки. Отруєний страждалець палкий.
Роки самотності та гоніння далися взнаки.

Не устиг стулити очей – поліція з обшуком наскочила.
І як поєднати гоніння із Добрим Промислом?

На столі томик Гейне та рукопис Шиллера.
Чиясь рука послання у розмовному зошиті вивела.
Рукописи оцінені у десять тисяч дукатів.
Недописана соната обірвалася на першім фатальнім стакато.

Упав зі стільця, відкинувся. Скінчилось нарешті все це.
Зупинилося земне – запрацювало духовне серце!
Друзі поплакали. Ховання призначено на четвер.
Дорого поплатився той, хто устрій світу відкинув –
помер.

09.06.2022

Тротуар в позолоті –
Квітне жовта акація.
Біла травень відкрила,
А сестрі випав червень.
Дерева без борні
Віддають одне одному
Небесами призначену чергу...
Нам би вчитись і вчитись
У тих, кого Бог сотворив раніше.
Та на шкоду й розраду невтішну
Нам все ніколи, ніколи, ніколи.

Уже було заплачено сповна
Стражданнями, каліцтвами, смертями,
Аби забути, що таке війна
З її украй кривавими руками.
Уже було заплачено давно
Надіями, моліннями, сльозами,
Щоби війни криваве знамено
Ніхто не зміг утримати над нами.
Уже було заплачено, було,
Але, на жаль, усе іде по колу,
Де жертви не рахуємо числом,
А кожну відчуваєм власним болем.
10.06.22

Замовчу, затужу, запечалюсь,
В тогу смутку душею вгорнусь...
І у чорному дама з вуаллю
Під балконом застигне чомусь.

Ти не край мого серденька, туго,
Вже мелодії чую сумні.
Ненадовго поїде подруга...
А здалось — ціла вічність — мені!

Ненадовго... Чи зменшиться мука?
У вогненній розпуці горю.
Нескінченна тортура розлуки --
Данина клята пекла царю.

Розігралася знову уява,
І у ній — неповернення шлях...
Під вуаллю ця дама лукава
У думках вимальовує жах.

Чи не заздрість людська то огидна?!
Причаїлась, як рись — до стрибка?!
Ця розлучниця люта, єхидна
Ставить пастку, жорстока така.

Та стріпну головою — мов кішка,
Чорна дама шугає в кущі...
Я напивсь меланхолії трішки
У гнітючу годину дощів.

Але сонечко зійде неждано,
Усміхнеться, журу прожене...
І приїде кохана жадана,
Ще палкіше обійме мене.

10 червня 7530 р. (Від Трипілля) (2022)

Зоряне небо безмежне чарує,
Смуток проходить і втома,
Душа завмирає, серденько б'ється,
Думки невгамовні в косичку плетуться.

Зіроньки в небі картину малюють,
Сяють яскраво в небеснім просторі,
Кожна блукає в пошуках долі,
В небеснім просторі, в небеснім просторі.

Дивитися на зоряне небо - це втіха,
Всесвіт безмежний і загадковий,
Зіронька кожна не випадкова,
Плаває тихенько в небеснім просторі.

Зоряне небо – дарує Всевишній,
Людей надихає на помисли чисті,
Знак добрий є в цьому- слід пам'ятати,
У Всесвіт подяку свою відправляти.

Зіроньки сяють, енергія,сила,
Душі людей підносять на крилах,
Зоряне небо чарує , милує,
Душі,серця наші небо рятує. 19.05.22

В корчмі надвечір гамірно і димно,
Зібрався всякий із околиць люд.
Хтось цмулить кухоль, всівшись в темний кут,
А хтось відкрито вихиля чарчину.
В нерівнім світлі каганців мигтять
По стінах тіні, наче в дикім танці.
Сидять селяни і якіїсь ланці.
Одні лиш п’ють, другі ще щось їдять.
Зібрались тут же поряд козаки,
Купці проїздом на ніч зупинились
І за столом окремим зачаїлись,
Бо ж попереду шлях ще нелегкий.
В кутку самотній чоловік сидить,
Тримає кухоль, зрідка попиває.
По всьому видно, що не поспішає,
Кудись в пітьму задумливо глядить.
По виду – то звичайний чоловік,
Хоч оселедець видає козака.
Була ще й інша бойова ознака –
Великий шрам пересікав весь лик.
Якиїсь час дивились козаки
Краєчком ока за тим чоловіком.
Нарешті старший голосно покликав:
- Агов, шановний, ти ж козак таки?!
- Козак. А що? – То ти ходи до нас.
Козацтву разом все ж триматись треба.
Можливо, щось розкажеш нам про себе.
Давно із Січі? – Та вже довгий час.
- А звати як? – Трохимом від батьків.
А на Січі мав прозвище Колода.
- А я Микола Зуб. По чарці? Згода?
Корчмарю, джбан подай для козаків!
Розпили чарку, мову завели
Про справи, про життя, бої, походи.
- А звідки шрам? – спитав Микола згодом.
- Та пригостили москалі були…
Добринічі. Можливо, чув коли?!
Це ми з царем Дмитром в похід ходили.
Багато наших голови зложили.
Мене, бач, вищі сили зберегли.
- Це той Дмитро, що у Москві сидів,
Якого потім москалі і вбили?
- Так, ми йому у поміч і ходили.
Тоді ще троном він не володів,
А в Речі військо у похід збирав.
Я пам’ятаю, взимку справа бу́ла,
До Січі депутація прибула,
Дмитро козацтво в поміч закликав
Та обіцяв нам гори золоті,
Як допоможем трон йому здобути.
Тоді козацтво сперечалось люто
Чи нам із тим призвідцем по путі.
Хто він такий? Чи б трон той здобули?
То ще надвоє бабця ворожила.
Москва ж щорічно поминки платила,
Щоб від татар ми південь стерегли.
За ним піде́мо, сходимо дарма,
То нам тих грошей більше вже не мати.
Тож майже рік точилися дебати,
Бо ледь не кожен власну думку мав.
Старши́на була проти. Нащо їй?
І з поминок собі достатньо мала.
Сірома ж поживитися жадала
З походу у Московії отій.
Коли ж чутки дійшли, що восени
Дмитро отой в похід-таки зібрався
І, навіть, московітів бити взявся,
Тікають скопом перед ним вони.
Тоді й зібрались…Та Дмитро вже встиг
На Сіверщині добре погуляти,
Чернігів та й другі міста узяти
Без бою. Правда, Новгород не зміг.
Туди-бо царське військо підійшло
Та одкоша отримало такого,
Ледь воєводу не згубило сво́го.
Зализуючи рани, відповзло.
Все - за чутками. Доки під Путивль
Дістались ми – багато що змінилось.
Від Новгорода військо відступилось,
Бо брати штурмом вже не мало сил.
Між ляхів смута раптом поповзла,
Вони без плати далі йти не хтіли,
А у Дмитра скарбниця спорожніла
І здобич то покрити не могла.
Тож розвернулись ляхи та й пішли.
Хіба півтора тисячі й лишилось.
От як зрадів Дмитро, як ми з’явились
Й гармати із собою привезли.
Вже, маючи п’ятнадцять тисяч, він
Задумався – а далі що робити.
Зібрав нараду, щоб обговорити,
Бо ж знав уже напевно, бісів син,
Що ворог нас попереду чека,
А в нього війська втричі, як не більше.
Як учинить, щоб не зробити гірше?
Чисельний ворог ляхів налякав.
Тож відступити радили вони
Та більше сил для бою назбирати.
А отамани радили – не ждати,
Ударити з тієї сторони,
Де ворог нас найменше би чекав.
Дмитрові, видно, того й було треба.
Селян місцевих підізвав до себе,
Про вражий стан детально розпитав.
Стояли московіти у селі
Добринічі. Людей було багато,
Тіснилися, мов оселедці, в хатах,
В хлівах і клунях. Тож Дмитро звелів
Селянам нас тихенько провести,
Щоб ми могли село те підпалити,
А ворога тоді уже добити,
Не дати до Московщини втекти.
На жаль, того зробити не вдалось,
Бо ж московіти на сторожі бу́ли,
Про наше ледь наближення почули,
Схопилися… Вертати довелось.
Тоді уже Дмитро усіх підняв
І швидким маршем серед ночі двинув
Війська - до ранку встигнути повинен,
Поки ще ворог спокійненько спав.
Нелегко бу́ло по снігу іти,
Але до ранку шлях ми подолали.
Та московіти вже в селі не спали,
Нам довелось село те обійти
І стати у долині між горбів.
Сам цар Дмитро із ляхами став зліва,
Гусар до бою зготувавши живо.
Ми – запорожці піші в центр пішли,
У таборі поставили гармати
І мали табір той оберігати,
А справа кінні козаки були.
Що в сутінках робили москалі,
Того ми, правду кажучи, не знали.
Вони щось там ладнали, шикували.
Дмитро, тим часом, рухатись велів
Лощиною, щоб вдарити у бік
Гусарським клином війську московітів.
Ті кинули кінноту перестріти.
Здійнявсь над полем войовничий крик.
Не витримали бою москалі
І кинулися чимскоріш тікати.
Дмитро не став полки за ними гнати,
А, ставши сам у війська на чолі,
Повів його в атаку на село.
Та московіти добре зготувались,
За саньми з сіном всі розташувались,
Гармати військо звідти навело
Й мушкети та і вдарило впритул
В гусарські лави. Гуркіт, дим піднявся.
Багато хто упав, так і зостався.
А слідом новий рій летів із куль.
Страх раптом ляське військо обуяв.
Живі коней своїх вертати стали
І чимскоріш тоді назад помчали.
Хоча Дмитро спинитися кричав.
Та все дарма. Під ним звалився кінь.
Коби не лях, дістався б московітам.
Своїм конем його ледь вивіз звідти.
Казали, в Рильську аж спинився він.
Те, що із поля ляхи утекли –
То півбіди. Біда у тому бу́ла,
Що ляхи й запорожців розвернули,
Бо ті якраз тоді в атаку йшли
На московітів. Кляті втікачі.
Всі лави запорожців потоптали.
Тож ті коней також порозвертали,
Бо ж бачили – кіннота слідом мчить
Московська. Що було його робити?
Кіннота наша полишила нас.
Ми бачили – настав наш смертний час,
Бо ж сунуло все військо московітів.
А нас коли з півтисячі було
Й гармат десяток – то і все супроти.
І помирати, наче, не охота,
Та, видно, все якраз до того йшло.
Тікати марно – в полі доженуть.
Тож стали ми той табір боронити.
Обсіли його кляті московіти.
Ми їх б’ємо, вони все йдуть і йдуть.
У гуркоті, в суцільному диму,
Як ті чорти, ми з ворогом змагались.
Вони живими взяти намагались,
А ми усі противились тому.
Поклали гору їхніх зарізяк,
Ще одним валом табір городили.
Не знаю, навіть, звідки брались сили.
Та всіх здолати не могли ніяк.
Один за одним падали до ніг.
Все менше залишалось побратимів
А ми стояли, як стіна над ними,
Щоб ворог з них знущатися не зміг.
Та врешті ворог і мене дістав.
Чиясь шаблюка полоснула в очі,
Зробився день мені чорніше ночі
І побратимам я до ніг упав…
Прийшов до тями вже під ранок я,
Завалений тілами побратимів.
Коби лежав був не прикритий ними,
Уже б замерз. Мороз страшний стояв.
Ледь вибрався та очі ледь продер.
Лице боліло, мов вогнем палало
І ноги важке тіло не тримали.
На мить пожалкував, що не помер.
Вже московітів чути не було,
Лиш шибениці в таборі стояли,
Де сотні мертвих вітром теліпало.
І вороння бенкет вже свій вело.
Я шибениці мовчки обійшов,
Ганяючи те вороння прокляте.
Було селян повішено багато
Та козаків. От ляхів не знайшов.
Мабуть, забрали кляті москалі.
Бо з ляха викуп мріяли злупити.
А козака – того простіше вбити…
Я поклонився мовчки та й пішов.
Як удалось минути москалів,
Що бунтівний край кров’ю заливали,
Про то сказати можу зовсім мало.
Мабуть, потрібен був ще на землі.
З Дмитром ходити на Москву не став.
Куди мені та ще й з таким от ликом?..
Скупа сльоза скотилась в чоловіка,
А гурт козацький довго ще мовчав.

Не чекай на мене вечорами.
Я прийду, приїду, прилечу
тими горобиними ночами,
за якими плачу і плачу
оцією тугою гіркою,
поки нас єднає самота...
хай хоча би спільною журбою,
як не є, подовжимо літа,
як не є... а у кінці тунелю
іноді ще жевріють пастелі
світла, що приховує імла...
не вини, що не тобі одному
на зорі, багато літ по тому,
я свої надії берегла.

Нічого тужити за одною,
поки є удача... далебі,
та чарує юною красою,
інша буде вірною тобі.

Поки вибір є у цьому світі,
а на той спішити не з руки,
маємо радіти і любити
те, що нам подовжує роки.

Поки ще літаємо птахами,
вирій наш у світлій далині...
там і я на білому коні
і донині... і поза світами
юною школяркою, так само,
інша усміхається мені.

06/22

Із Олексія Костянтинович​а Толстого

«Докторе! При всій шанобі, -
якось ляпнув паламар, -
від крутих яєць в утробі
з часом робиться янтар!»

Скептик лікар, друг клістиру,
буркнув: «Ач, який мудрець!» -
і в досаду члену кліру
проковтнув п’ятсот яєць.

Горе! Б’є дячок у дзвони,
тягне дроги пара шкап:
через фронду й закидони
вмер безбожник ескулап.

Від могили попідручки
розійшлися всі живі,
а у причту після учти
бродить хміль у голові.

«Не минуло й днини, пробі, -
все торочив паламар, -
як у доктора в утробі
утворивсь таки янтар!»

(2022)

...Не тільки цугом од шеренги
А ще повзком без перебіжок
Забуто все і навіть сленги
Від чуба злиплого - до ніжок…
Лише одне порхалось - Вбити!
Того, що проти з томагавком
Чи міг я вчора уявити,
Що ворог мій з нутром пиявки?
Прийде від когось визволяти…
( Мене від себе ) задля втіхи
Й засіє болем кожну хату
Своїм злорадним диким сміхом…

Я цілюсь римою… Я цілюсь!
А в ніч у мене контрнаступ…
А прийде час, ящо насмілюсь -
Ще й назову - "Стрілецький заступ…"
08.06.2022.

Се було так давно, вже й не згадаю.
Підводить пам’ять, плутає сліди.
Неначе щось безцінне я втрачаю –
шукаю, не знаходжу, полишаю,
шепочучи невтішно «відпусти».

То лютий був чи березень. Початок.
Ще холодно, сніжило, скубло ніс.
Та радістю світились оченята
у дідових принцес, моїх дівчаток,
що погостити в діда збирались.

А потім квітень був. Земля палала.
І разом з нею спопелився світ.
Він наче є, але його не стало.
Він наче є, і в нім душа волала
мольбою відчайдушною «наснись!»

Роки пройшли чи тижні – вже не знаю.
Підводить пам’ять серце неживе.
Іду услід. Бреду. Не пробачаю!
Ненавиджу! Ось це я пам’ятаю.
І проклинаю, наволоч, тебе!

09.06.22

Її душа - гітарні струни,
І лиш він знає її ритм,
Розквіта вона немов піони
Серед мелодійних нив.
Його мелодія - кохання
Прямує до серця глибини,
Його слова - бажання
Пронести любов через віки.
08.06.2022

Чи затьохка соловейко
Веселої в лузі
Це від нас таки залежить,
Мої любі друзі.

Виженемо супостата
Із нашого краю
То й радісно заспіває
Соловейко в гаю.

Як народи всього світу
Підсоблять нам трішки,
То варвари-московити
Підуть звідси пішки.

Губитимуть чоботята,
Совість вже згубили.
Будуть всім розповідати -
Українці - сила.

То ж ніколи хай не сміють
Сюди сунуть носа
Москалі оті рашисти,
Гади і сволота.

2022 р.

Як різко все змінилося в житті,
Як стало тісно мужнім і відважним,
Бо постріли тепер не холості,
А рев сирен вже не навчальний – справжній.
Запнуті вікна і тихенька річ
У найміцніших закутках квартири,
Допоки ждеш, коли минеться ніч
І вранці затуркоче голуб миру.
Хоча одвічно горе не в ціні
І на страждання попиту немає, –
Вони ніде не ділися в ці дні
Випробувань і сподівань безкраїх.
09.06.22

Казав Уеллс, – росія уві млі...
вона і нині, як у всі епохи
і не живе як інші, і не дохне,
аби було чистіше на землі.

Ясне майбутнє... а часи минулі...
крові жадає жадібний вампір,
допоки буревій земної кулі
не витрясе лукавий «рускій мір».

А як інакше? Нелюди – не люди.
Союз і той не виховає їх
і де вони не є, пора усюди
винищувати до ноги усіх.

Інакше не подужати кощія...
його не зупиняє пандемія
і не конає бісів... сучий син,
що вилупила у грязі повія...
але якщо упир цей не один,
то як не озвіріє вся росія?

06/22

Прем"єра пісні. Автор українського тексту я.

ПЕРЕМОЖЕМО КОХАНА!
Виконує Тимур ПОЧАНОВ
Автор українського тексту Світлана-Майя ЗАЛІЗНЯК
Автор російського тексту Діна АЛДАБЕРГЕНОВА
Автор музики Тимур ПОЧАНОВ
Аранжування Михайло Актаєв



Друзі!
Пісня «Переможемо, кохана!»- це вираження підтримки народу Казахстану та всього світу народові України.
Присвячується всім, хто захищає незалежність України на полі бою, в тилу, хто робить свій внесок із різних куточків світу для перемоги України.
Діліться відео з друзями, пишіть коментарі під відео в ютубі, фейсбуці, пересилайте в меседжерах.
Автори пісні дарують право виконання всім, хто чекає на перемогу України. Слова, акорди, мп3 та мінус пісні розміщені за посиланнями в описі ютуба.
Співайте разом із нами!
Нехай Україна відчуває нашу підтримку!
Ми разом! Переможемо, кохана!

Ти самому собі темрява,
Простріл в пропалений лист.
Поліаморами кревними
Сиплеться зміст на Париж.

Сірою шкваркою мороку,
Тліє обвуглений світ:
Згірклими недомовками,
Зграйками зляканих свит.

Не долетіти до ирію,
Та не побачить кінця:
Кроками міряю камеру -
спадок від праотця.

Розчарування в прогресії:
Кривляться в болю вуста,
Ніж недобитого Цезаря
Падає з-попід хреста.

Місто химерами сивими,
Анахоретом блука,
Тихо спускається темрява:
- Дайте зробити ковтка!

8.VI.MMXXIIp.

Нарік собі палач і самовбивця…
По смерті аманат сієї чаши…
Єство покрите пилом черепашим
Зу всіх сторін із запахом звіринця…

Я - фермер. Я… І праці я прихильник
Ніякого дуету з бузувіром…
Обручками якого ювеліра
Надумав освятити нас насильник?

Я - вільний. Я… Всьому свободолюбець
Сповідую батьків своїх накази:
У розквіт благ завжди чекай зарази
Бо все, що ти набув, потвора згубить…

Нескорена - Все Україна!!!
08.06.2022.

Ранок.
А зрештою, скільки ще ранків,
так мало сумних
і веселих так мало,
так само, як мало молочних сніданків
даєш з кожним днем від народження,
мамо.

Дорослий, багатий, високий, як скеля;
могутній, як сто в купу зігнаних скель!
Це я – твій щоранковий син-пустомеля –
прийшов привітати батьків-пустомель.

17 липня 1995 р., Київ

Не треба, друже, плакатись мені
Про те, що в тебе старості немає, –
А як отим, хто зараз на війні,
Де смерть щомить молодших забирає?
Страждає кожен – бідний і багач,
Коли біда відкриє їхні скрині, –
І світом шириться відчайний плач
Обкраденої лихом України.
Яркі світанки й тихі вечори
Знедавна нам наснитися лиш можуть,
Бо все кругом руйнується й горить,
І в скорбних душах запитання множить.
Навіщо в пеклі нищити малят,
Які лише народженню радіють, –
Докіль безумно скровлена земля
Вмиратиме в жахливій веремії?
Колись катів знешкодить людський гнів
І покарає здруженість безкрая, –
А нині годі плакатись мені
Про те, що є й чого не вистачає…
08.06.22

Палю свічечку недільну -
ткану променем ранковим:
лийся сяйво поміж гілля
за моїм пророчим словом.

Ради ладу - дива ради
голубіти небовиду,
розливатися руладам
по землі - в траву сповиту.

Випульсовувати вені
соком сонця живодайним -
вені серця сокровенній,
руслу крові - хвилі тайній.

Ради цівочки світіння -
нитки мріяння заради
розчинятись чорній піні,
розриватись литим ґратам.

Тіні вугленій - кришитись,
тузі битись дрібно в друзки.
Шитись райдугами літу,
розкрилятись крильми бузька.

Віднаходитись джерелам,
еманаціям монади,
Ради сміху на орелях,
золотих світанків ради.

Де ті свої? А от чужі
були і є... і вже на тільки
обороняти рубежі –
це наш обов'язок навіки.

Стояти за Вітчизну – честь
і слава кожному герою,
хто у нерівному двобої
перемагає люту смерть.

Долаючи усі загрози,
аби очистилась земля,
карає за дитячі сльози
прокляте плем'я москаля.

Усюди знищуємо ката,
ламаємо його ярмо...
онукам передаємо,
аби було їм що згадати, –
уміли бити юду-брата,
то і чужинця поб'ємо.

06.2022

ЕДЕМ

Якщо розчу́лити колосся променеве,
Що щільно пада з рудозла́того зерна́,
Й між них зирну́ти у неви́дке підвисе́нне –
Узрієш див країну – казку, де весна
Чарує вічно. Сяйво там – вишневе,
І краплі рос вже гронами спада
З захмарних лоз як омиття блаженне,
А п’ється – мед з нектаром. Опада
Щоночі в тім краю́ зоріння молочневе.
Крилаті янголи щебечуть піснь й луна
Муза не сурм і струн – благословенне –
Мелодія цвітіння барв. В танку опелена
Обіймами любов усіх. Там сокровенне
Скидає таємничість й споконвічна гра
Сумирності й спокуси творить шаленеве
Кохання світу. В тім саду нема гріха тавра,
Ні сліз і ні жалю́ – чаклунство незбагненне
Пристрасті Бога. Як в раю́ – без зла.
Де пе́рвні – почуття і джерело натхненне,
Де доля й нам би щастям проросла.

Павло Гай-Нижник
7 червня 2022 р.

Болить душа за Україну
Пронесем цей біль через роки,
Ми відновимо руїни,
що поселилися в глибині душі.
Не забудемо ніколи лихо заподіяне ордою,
Принесли нам муку,смерть і горе,
Та ми триматимемось горою
Ворожу силу разом поборем!

07.06.2022

«Та невже ж ти, моя любко,
Недовірлива така,
Що ніяк не хочеш вірить
Словам щирим козака?
Ну, стояв я із другою
Аж до пізньої пори.
Не звірявся їй в любові,
А про друга говорив.
Він сватів наміривсь слати,
А нам скоро в путь рушать.
То ж, гадаю, з жениханням
Доведеться підождать.
От як вернемось живими,
То збереться все село
На бучні наші весілля,
Яких зроду не було.
То ж візьми оцей ось перстень
Як любові заповіт.
Дай, кохана, відеречко,
Щоб коника напоїть».

Поспішаєм, як ніколи,
Бо летить невпинно час, –
Вже дзвіночок зве до школи
Діточок у перший клас.
Вчитись кожному потрібно,
Щоб удачі досягти, –
І себе поводить гідно
На дорозі до мети.
Добре знаєм, що без школи
Не бува багато знань, –
І учитель ясночолий
Все пояснить без вагань.
Від найпершої домівки
Й вересневих розмаїть,
Починаємо мандрівку
У науки дивний світ.
07.06.22

Є вік, в якому можна все:
солодке, кисле і солоне…
Якщо нічого не спасе –
живи поки не охолонув.

Боятись пізно темноти,
коли надворі вечоріє,
а саме час іти «на ти»,
здійснити заповітну мрію!

Красу шукають в глибині,
як із лиця́ води не пити.
Коли душа горить в огні –
черпа́ють воду навіть ситом…

Як бездна вічністю жари́ть –
хай забобони не колишуть.
Цінити варто кожну мить,
уміти чути навіть тишу!

А взагалі то - пом’яніть Його, славетного з Поділля…
І не важливо на дворі чи понеділок, чи неділя
Чи вам мільярд кишеню жме, чи може знов звучать романси...
Чи будні спільні грішних тем, чи святість сповнена експансій…
Ви пом’яніть будь де й коли, і навіть в божу непогоду
Бо він життя віддав… пролив і кров свою й козацьку вроду…
Ви пом’яніть!
05.06.2022...

А ягідки черешні
Зелені були вчора,
А нині ось знайдеш ти
Рожеві та червоні.

Їх сонце цілувало
І слід свій залишило,
Щоб ти і я зірвали
Та смакували сміло.

2020 р.

Ой, на тум, та й на тум
березі́
сниться сум, сниться сум
бере́зі
на морозі –
при дорозі –
в очі Господові-Бозі
молилася дівка та й
красная,
бо її доля,
бо її доля
рознещасная!

Ой, на тум, та й на тум
березі́
сниться сум, сниться сум
бере́зі
на морозі –
при дорозі –
в очі Господові-Бозі
був побився хлопець у кров
красную
за свою любов,
за свою любов
рознещасную!

Ой, на тум, та й на тум
березі́
сниться сум, сниться сум
бере́зі
на морозі –
при дорозі –
в очі Господові-Бозі
вже калина геть уся
красная,
бо під нею земля,
бо під нею земля
рознещасная!

17, 22 вересня 2005 р., Богдани́

Зловісне свистіння ворожих ракет
Навіює страх руйнування і смерті, –
Бетонної балки сталевий хребет
Учора влучанням був навпіл роздертий.
Потріскані стіни підвалу трясе
Щоночі від вибухів дальніх і ближніх,
А ми неквапливо говорим про все
Жорстоке таке і украй дивовижне.
Втомили й зріднили усіх нас отут
Ненасить і лють, і біда, і тривога, –
І радість маленька, що поруч живуть,
Як люди страждаючи, чотириногі.
Тваринам дісталось не менше, чим нам,
Хоч дружно й відразу пустились навтьоки, –
Синіє на лобі кошачому шрам
І скиглить собака з обсмаленим боком.
Наш Боже, як бачиш ці муки земні
Та чуєш всі стогони, зойки і крики, –
Не дай Україні згоріти в огні
Чи стати створінням чужим і безликим.
06.06.22

Лариса сплетена із протиріч —
То тиха річка, то бурхливе море.
Вона із лірикою віч-на-віч —
Поезія, глибока, неповторна.

Знаходить в небесах такі слова,
Що зігрівають серце незлостиве!
Її тонка мелодія жива,
Немов у спраглі дні жадана злива.

Вона збирає зерна доброти,
Захоплюється і талантом інших.
В її "Світлині" — зоряні світи
Зворушливих пісень і чуйних віршів!

Бажаю щастя, і крилатих мрій,
Будь друзями і Господом зігріта!
Натхнення, радощів душі твоїй,
Благословень на солов'їні літа!

03.06.2022р.

Був Марко - козак із Бару, лиха його доля,
Бо в полон турецький втрапив з Цецорського поля.
Був він кріпкий та здоровий, тож його продали
І до весла на галері в ланцюг закували.
Що йому було робити: з тим веслом вмирати
Чи якимось чином волю й життя рятувати?
Козак вільний, поки дума, що волю здобуде,
Буде способи шукати, боротися буде.
Тож Марко не став картати свою лиху долю,
А став думати, як ліпше вирватись на волю.
Був він парубок моторний та в удачу вірив,
Тож до турків дуже скоро ввійшов у довіру.
Добре знав він польську мову, став турецьку вчити,
Мов показував, що хоче туркам послужити.
За то мав він певну волю на отій галері,
Ходив вільно, не закутий зранку до вечері.
Прислужував в чомусь туркам – приносив-відносив,
Вивчив судно дуже добре від корми до носа.
Та чекав лише моменту, коли воля Божа
Дасть йому якийсь випадок та і допоможе.
Та галера належала тоді Касим-беку,
Що вважався адміралом. У краях далеких
Єгипетських мав він владу, гендлював помалу:
З братом рідним різним крамом вони торгували.
Тої осені узяв він всі галери сво́ї
Та й подався в Чорне море. Над Дніпром-рікою
Турки саме міцну кріпость взялись будувати,
Щоб вона козацтво в море могла не пускати.
Розвантажившись на місці, назад повернули.
По дорозі до Стамбула були завернули.
Там взяли суддю Юсуфа, жону і прислугу,
Пройшли Босфор, далі море і протоку другу.
Дісталися Мітілени на Лесбосі й стали.
Далі йти шторми осінні в морі не давали.
Навантаживши товаром всі чотири судна,
Касим-бек в Олександрію, думав, плисти буде.
Але тільки вийде в море, як буря наскочить
І вертає він у гавань скоріш проти ночі.
Врешті вирішив він марно не ризикувати.
Велів в гавані Широкій трьом галерам стати.
А свою одну найбільшу у Вузькій поставив.
Вирішив, що почекають поки морські справи.
Зійшов Касим-бек на берег трохи відпочити.
Та ж не гоже «адміралу» одному ходити.
Нехай бачить усе місто «велику» людину,
Тож із судна забрав турків ледь не половину.
Як немає капітана – «розслабились» й інші.
Чи ж ми, думають, від нього чимось може гірші.
Отут Марко і подумав: «Коли воля Божа,
То здобути всім свободу він, нарешті зможе»
Та самому важко братись за те трудне діло.
Разом з ним ще двоє вільно по судну ходили.
Тож підкликав він тихенько Степана й Івана
Каже: - Браттям допоможем скинути кайдани!
Переб’ємо усіх турок та й хутко у море.
Може, слідом у погоню кинуться не скоро.
Ті спитались: - А чи треба так ризикувати?
Може, якось те повстання слід підготувати?
Та Марко сказав: - Надіюсь я на пана Бога
Та на сильну свою руку і більше нічого.
Ухопивши три оцупки, що долі лежали,
Роздав хлопцям, щоб якуюсь, хоча б зброю мали.
Кухар, що таке побачив, став на перешкоді
І одразу став оцупок той Марку в пригоді.
Вдарив турка тим оцупком, той і гигнув, клятий.
- Біжіть, - каже, - браття хутко веслярів звільняти.
Сам же на корму подався, де, всі добре знали,
Турки завжди свою зброю сховану тримали.
Та не встиг туди й добігти, як став на дорозі
Потурнак із греків. Шаблю стиска голомозий.
А в Марка немає шабля, то схопив жердину
Із вогню. Ото із нею на ворога й кинувсь.
Що жердина проти шаблі? Та й грек-таки вмілий,
Двічі в голову і спину Маркові поцілив.
Та недарма їв козацьку Марко саламаху,
Устромив жердину греку з усього розмаху.
Тут уже і товариство стало надбігати,
Щоб в руках своїх, нарешті, справжню зброю мати,
А то билися киями, веслами, котлами –
Усім, що лише знайшлося у них під руками.
Озброївши добре бранців, Марко кинувсь далі
На ніс судна, де, як добре усі бранці знали,
Мустафа сидів, що поки був за головного.
Треба було позбавитись, перш за все, від нього.
Той сидів собі спокійно, хоч крики несуться,
Та він дума, що то бранці між собою б’ються,
Що не раз уже бувало. А що там – не видко,
Бо вся палуба накрита полотном великим.
Аж тут бачить, як до нього мчить Марко при зброї.
А у нього при поясі тих шабель аж двоє.
Вихопив, щоб захищатись та Марко підскочив,
Дзизнув його кулачищем добряче між очі,
Устромив йому шаблюку гостру поміж ребра
Та і викинув у море. Турки ж прийшли в себе
Та і линви підрубали, полотно упало
І всю палубу накрило, щоб бранці не мали
Можливості підніматись із трюму нагору.
Але бранці полотно те все згорнули скоро
Та й накинулись на турок. Злі та ще й при зброї,
Не давали турку й шансу вийти живим з бою.
Убивали й викидали чимскоріш у море.
Ні одного не лишилось турка уже скоро…
Окрім бранців, бо між ними і турки сиділи,
Що на каторгу за злочин якийсь посадили.
З тих нікого не чіпали, бо ж свої, неначе…
А тим часом колотнечу з міста хтось побачив.
Стали із гармат стріляти, аби потопити
Та із гавані галеру в море не пустити.
Велів Марко тоді бранцям якорі рубати,
Линви різати, вітрила хутко піднімати.
Під страшенну канонаду вийшли в море гордо.
Касим-бек прибіг, почувши, кинувся у воду,
Бороду став собі рвати, навздогін кричати,
Повернутися у гавань бранців умовляти.
Але бачить він, що бранців ніяк не впросити,
Велів своїм трьом галерам навздогін летіти.
Летить морем та галера, вітрилами грає,
Та й на весла іще бранці дружно налягають.
І наглядачів не треба, щоб їх підганяти,
Бо ж нікому не хочеться в рабство повертати.
А за нею три галери, як коршуни слідом
Летять, щоб не випускати ту галеру з виду.
Цілу ніч отак летіли та все доганяли,
Вже і сонечко високе їх не зупиняло.
Та тут Боженька вступився, вітри налетіли,
Задощило, закрутило, судна завертіло.
Налякались турки бурі, мусили вертати
Аби жертвами з мисливців, тим часом не стати.
Але бранці не злякались, вітрила спустили
Та про Божу допомогу молитви творили.
І почув Бог ті молитви, вітер повертає,
Втікачам у спину прямо дути починає.
Розпогодилося скоро, на острів пристали,
Де харчів та свіжу воду у діжки набрали.
Ще і милостиню дали ченцям православним,
Щоб молились за щасливий кінець їх виправи.
А вже скоро й Італія перед них постала,
Їх галера в Калабрії берега пристала.
Тут уже могли зітхнути всі на повні груди,
Турки тут за ними гнатись вже, мабуть,не будуть.
Ну, а далі до Регії, потім до Мессіни,
А вже далі перед ними і Палермо стіни.
У Палермо зупинились, галеру віддали
Правителю і копійки за неї не взяли,
Хоч він і давав добрі гроші. Та не захотіли,
Далі бачити ту каторгу вже не було сили.
Розкували турок-в’язнів, що були із ними,
Не продали – торгувати такими самими,
Як вони були рабами, честь не дозволяла.
Ще й жону судді Юсуфа продавать не стали,
Відпустили, хай котиться на чотири боки.
А прислугу залишили – жіночки нівроку.
Взяли собі в жони старші із колишніх бранців.
І Марко теж одружився на одній панянці
Катерині, що між інших на галері пли́ла,
Турки у Олександрії продати хотіли.
Раде було товариство та Маркові вдячне,
Бо ж багато хто й надію втратив на удачу
І, коли б Марко не взявся, не підняв би бунту,
То усім їм веслярами і до скону бути.
А так вибороли волю і, до всього того,
Не втратили в колотнечі життя ні одного.
Тож обрали капітаном, на два судна сіли
Та й, спочатку у Неаполь, потім в Рим попли́ли.
Всі дивились, як на диво – на колишніх бранців,
Обіцяли добрі гроші, аби хтось зостався,
Бо ж такі сміливці треба в будь-якій країні,
Та і був зовсім нелегким шлях до України.
Ще й багато кого вдома зовсім не чекали,
Бо ж літа минули з того, як рабами стали.
Та Марко не з того тіста. Зібрав небагато
Тих, хто в рідну Україну прагне повертати.
Крізь чужі краї, крізь гори і широкі ріки,
А таки привів додому загін невеликий.
Уклонився землі рідній і сльозу не стримав,
Він її не проміняв би, навіть, на три Рима.

День як день. Куди не гляну - сірість,
Молодості шмаття поміж вирв...
А мені б туди, де причаїлись
Не жура, а тиша, спокій, мир.

Не приймає вічність. Каже: "Рано.
Пий кровицю ворогів іще".
А мені так хочеться нірвани,
Щоб зі світу хоч на днину щез.

Був колись я, браття, гречкосієм,
А тепер прикутий до меча...
Хочу стерти пам'ять, світлі мрії,
Страх і гнів, образи і печаль.

На могилі друга повно квітів,
Плачуть діти, жінка молода...
Хочу загубитися у світі,
Щоб ніхто й ніколи не згадав.

Заманюють оманливі світи,
де маємо усі відпочивати
колонією.. але рай один –
десь у гаю біля своєї хати.

А ще до того як іде весна
і попереду неминуче літо...
і явиться із юності вона,
якої не було у цьому світі.

І ніби усміхається мені...
і наче їй ні холодно, ні тепло...
Навчаємося жити уві сні
за межами існуючого пекла.

Все зіткане із нитей міражу –
нема війни, печалі і розлуки
і я босоніж по траві біжу,
бо діти доганяють і онуки.

Існуємо в коловороті літ
і є ще мама, і живий ще тато...
ілюзіями ми усі багаті...

нема надій на Божий Заповіт,
та відтіля у цей лукавий світ,
моїй душі не хочеться вертати.

06/22