…ти не прихильник сліз, доколи
Не доторкнувсь лицем жахіть.
І лиш тоді собі дозволив
І поступивсь, сказав: - Живіть.
І лікуватиме вас туга…
І котик сірий, що прибивсь…
А в снах ходитеме - наруга…
Яким ти вірив і моливсь…

О Боже-Боже… Боже-Боже…
Цілодобовий сліз потік…
На що воно життя це схоже,
З яких причин, і хто прирік?..
22.04.2022.

ІРусофіли мають пам'ятати,
що орда – із роду сарани,
а совок – личина сатани.
Фауна у цім не винувата,
бо найпримітивніші примати
вищі від цієї звірини.

ІІОжили видіння Іоанна,
звірі об'явились у кремлі,
і пішов диявол по землі
по завіту Біблії й Корану...
моляться на ідола погани –
кривославні орки-москалі.

По закону неодарвінізму
на чолі у нібито людей
набухають роги сатанізму...
відповідно – усихає глей...
тільки зомбоящики ідей
не узріли цього атавізму.

Що їм Ієгова чи Аллах?
Є гундяй і бісова шкатулка,
із якої визирає... путька –
сатана, що навіває жах...
..........................................
та його інформаційна булька
лопає у світу на очах.

ІІІНа заваді стала Україна:
світова колиска житія,
героїчна нація моя,
що рятує Землю від руїни
і від розбишаки-солов'я...
та дурному – море по коліна.

Показилися «рятівники»,
забувають урки-яничари,
що вони дияволу – до пари...
як би не таїлись, а таки,
не уникнуть Божої руки
і не омине їх Божа кара.

Не одне об'явлення було,
і на звіра є уже управа –
роги поламаємо лукавим
і зміїне знищимо кубло,
і відоме, і таємне зло,
поки чути, – Україні слава!

04.2022

Повчають лицемірно: «Не убий!»,
Благословивши смерті і страждання,
Армагедон віщуючи новий,
Наближуючи людства час останній.

А де любов до ближнього свята,
Де ваші душі, вбогі і брехливі?
Вкраїну прибивають до хреста –
Ви ж погляди відводите блудливі.

Та фарисеїв покара́ Господь,
Прийде пора очищення чудесна.
Нечистий вхопить душі їх і плоть,
А Україна заново воскресне.

Не цікався й не сердься
з масюнького серця.
Якщо пташка – лети в далині…
Я відчув тебе так, що питанням озвешся
і без крил увірвешся
в мені…

Ти мій травень безмежний,
моя ностальгія…
Слово чесне – і правді кінець.
Я ж – країна залежна,
я ж утоплена мрія,
як каліка й нетребний правець…

Не соромся собою,
я падаю ниці
в той Тілець….

9 грудня 2009 р., Київ

І буде мир. І будуть нові люди.
І буде Україна молода.
І навіть Маріуполь, вірю, буде!
І відійде кривава та біда...

І зростимо сади, народим діточок.
Все буде тільки так, як ми бажаємо
Все буде дуже, дуже ок.
Після пітьми завжди колись світає.

Та тільки не для всіх настане мир,
Не всі вагітні мають народити...
А поки живе московський той упир -
У милій Україні гинуть діти.

Не лиш кати несуть тягар провини
Кров українців в московитів на руках.
Ми люди. Ми живі. Ми вічно будем жити!
А вам лишаться сморід, смерть і страх.

Прокляття матерів страшне й закляте
І вдарить бумеранг де й не чекав
Того несамовитого солдата,
Що українську землю плюндрував...

Зірними гронами, небними дзвонами,
шумом гілок непокірних дерев,
буджу зі сну тебе. Лиюсь нейронами
закликом в тишу - збудися Арей.

Брунькою слова і хвилею нашепту,
світлом долонь, вібруванням душі
зрушую спокій твій - маєш це бачити-
в бій спорядились військові коші.

Чуєш прабоже, розвиднюйся з овиду,
струшуй пилюку віків із плечей-
дітям твоїм треба сили для спротиву -
благослови їх огнем і мечем.

Он чорне жрецтво сичить, надимається...
обрій втинають чотири гінці:
голод і пошесть, і дідькові ратиці...
змішують землі єговські женці.

Чуєш, Арею, ми неприколінено-
душеодверто взиваєм увись:
в час цей оштормлений, горем напінений,
силою Духу до нас озовись.

Силою Духу і мудрістю досвіду
нам проявися із товщі віків.
Рідний Арею - з народжень, зі сповитку-
вчи нас кувати столезі мечі.

Татку наш, знаєм, безсмертя гартоване
твориться лиш під кувалдами доль.
З нами в бою твої сили і промені, -
світлим щитом - неземний ореол.

В темноті ночі
Зорі сіяють
Доторкаюсь тихо
До серця
Що спить
Вірю, вони
Лише блага
Бажають
Щоб повірили
Ми в любов
Хоча б на цю
Одну мить

Тривожні дні в селі і на природі,
Чогось ліси так сторожко шумлять.
Немовби кажучи війні: Вже годі!
Наситилася кров’ю ця земля!

Мене лісник питає документи:
Чи я не сепар, чи не диверсант.
Я розумію ці складні моменти,
Як паспорт, відкриваю свій талант.

Вклоняючися сонячному дневі,
Що сяйво з прохолодою несе.
Життя благословляю у Яневі,
Воно здається мирним геть усе!

Співає птаха в шумовинні вітру,
Південний Буг нуртує, жебонить,
У цій красі — задумливо-нехитрій,
Буття мойого тчеться світла нить.

І у стихії музики простої,
У течії просвітленого дня,
Я чую: Україна рани гоїть,
Чуму війни нелюдську зупиня!




19 квітня 7530 р. (Від Трипілля) (2022)

Був корабель й немає корабля.
Чи карма це? Ні, це - вже кара, бля!

2022

Розжиріли пси по Україні:
М'ясо кацапур йде "на ура!".
Московитський труп приніс дружині –
Хай на харч котярам буде враг.

З жил зроблю собі гітарні струни,
Попільничку – з черепа… Отож.
А трупак хороший, зовсім юний,
Тіко вже твердий, як всохлий корж.

Хай поплаче неня московитська,
Тато втопить горе у вині…
В мене ж он товста, як свинтус, кицька
І Рябко рудий закабанів.

Є мослак цюцькові до обіду,
Ще й мошонки із яєчком пів…
З туші москаля вділю й сусіду –
Хай потішить зграю гавкунів.

19.04.2022

Очам не вірю: Київ у диму,
Спалахують будівлі і дерева…
І грізний гул по місту усьому,
І літака над садом – тінь сталева.

Чи скине бомби у наступну мить?
Апокаліпсису настала ера?
І чуть: асфальт розтерзаний двигтить –
Ідуть колони танків й БТРів*.

Все місто дотліває у вогні,
І лава із вулканового жерла
Ген розтікається удалині,
Вже вулиці десятками пожерла.

Боги, невже живу останній день
Й душа уже готується до висі,
Де звів лице сумне, немолоде
Із відсвітом кривавим древній Місяць.

І я моливсь між колихання віт
В диму пекельнім, думав, що востаннє,
За цей чарівний неповторний світ
І припинить благав це розтерзання.

Немов би Путін щупальця страшні
Сюди просунув і душив помалу…
Та це були лиш видива нічні!!!
За мить усе затихло і розтало!

І знову я моливсь, як уві сні,
У дум своїх тяжких тривожнім граді –
Щоб те, що лиш привиділось мені,
Не сталось у майбутньому насправді!

20.07.7526 р. (Від Трипілля) (2018)

Небо над нашими головами
Враз почорніло та ніби п'яне.
А я до тебе тягнусь руками.
Я так боюсь, що тебе не стане.

Сонце згубилось в бездонній прірві.
Плачу, бо в трубці гудки як завше.
Прошу в тебе обіцянку щиру,
Що будеш жити та не інакше.

Приспів:
Я не віддам тебе війні!
Сила кохання здолає все.
Я не віддам тебе пітьмі.
Тільки живи, тільки живи!

Підла війна, як кривава стерва,
Посмішку стерла з обличчя всюди.
Ти захищатимеш рідну землю,
А я за тебе молитись буду.

Мирний світанок зігріє душі.
Світла повз хмари ми дочекаймось!
Вірю, робитимеш все як мусиш.
Ти з перемогою повертайся!

Цілу ніч, не зімкнувши очей,
я тебе переслухала.
Ти проходив крізь сни,
ніби місяць, оточений хмарами,
ніби ангел, захоплений злими
і добрими духами,
то кричав уві сні,
то здригався в солодкому маренні.
Ти долоні моєї за ніч
ані разу не випустив.
А вона б полетіла у вир за твоїми
проблемами,
подолала б усі коливання,
пустоти і відстані
й повернулась до ранку
з блідими, як сніг,
хризантемами.

Хризантеми.
Хризантеми.
Ми з тобою.
Тільки де́ ми?
Наші дні і ночі чисті й ніжні,
наче хризантеми білосніжні.
Хризантеми.
Хризантеми…

24 липня 2000 р., Богдани́

Душа мов посмугована.
За що?
Болить мене гірке, одвічне, темне.
Жорстоко все потрощено. За що?
За ніжність ненормовану, напевне.
За білі квіти змучених чекань,
Пронизливе й терпляче розуміння…
Безкрая ніч, заснувши на руках,
Впаде у саду буйне рожевіння.
Похмурий вітер ранній цвіт шарпне
Й під ноги кине на розправу скору.
… Не вибачайся, не шукай мене.
Лише себе осуджую суворо.

Монстру Нептун демонструє,
як море він демонструє.

2022

Новин би добрих на обід….
І на вечерю, на сніданок
І щоб не знати інших бід,
Окрім претензій від коханок…
Мені би сон, звичайний сон
Як до війни - спокійний, сочний
І дух набутий, і фасон…
І вголос щоб з любов’ю: - Отче…

А небо ж те?… до літа крок
Черешня бджолами обвита…
Скажи, що взведений курок -
Душа неправдами надпита!?
Скажи мені, що все, кінець
Святкуєм, радуєм і плачем!
І ми для всіх навік - взірець!
Скажи, це ж небагато наче?…
18.04.2022.

Ледве вловимий шелест магнолій.
Жага до бродіння. Ерозія волі.
Іронія долі. Присмак смеркання.
Вірші про любов і вірші про кохання
Читаєш на вухо черговій особі.
Світ нас руйнує по власній подобі,
А ти піддаєшся. Нетрі околиць,
Солодкий відгомін нерви оголить.
Сп'яніла громада різноробочих.
Тліють світанки, іржавіють ночі,
Північ та південь злилися докупи.
Міста-механізми і люди-шурупи,
Тисне буденність. Тягне в безодню
Повітря, обтяжене хлором і воднем.
В'януть і жовкнуть обличчя. Гармидер
У головах і збіговиськах літер.
Вітер гойдає дерева наосліп.
Люди мов мухи, тиняються вроздріб
Мереживом дій і низками вчинків.
Сунуться бітумом тіні будинків
На схід.

2017

***
А на флоті пахне новиною –
з відома самого Нептуна
крейсер, іменований москвою,
теж послали на...
але до дна.

***
А на рейді є ще й інші судна,
а у нас «корсари», ніби, є
і, буває, що звичайна «стугна»
ворога надійно дістає.

***
А кацапія бажає слави
злої і дурної їй на зло,
поки окупує цю шалаву
те, що іменують – ху & ло.

***
А раша претендує на месію,
а у месії місія така –
деімбецилізація росії
і денацифікація совка.

***
А зміюку є з чим порівняти,
поки є плазуючий народ
і його насилує диктатор –
інтелектуальний ідіот...
хоч гадюку грішно ображати.

***
А у нас при владі – єрмаки,
на яких немає ще управи...
є й економічні хробаки
і з чиєїсь легкої руки –
політичні жуліки держави.

Осад
О, на жаль, існують ще, таки,
юди і лакеї параної...
може, і покаються ізгої,
що купилися на срібняки...
та фіксує пам’ять на віки
те, що у союзі із ордою
учинили ці мертвечуки.

04/22

від Сіверського Донця до Батурина
як виявилось — короткий шлях
морем — через порт Маріуполя
сушею — через ліси Бучі
нація дозріває могилами на полях
та все ніяк не засвоїть, ніяк не доучить
уроку
єдиного у зашурганій, а — новизні
у смерті священній
у боротьбі та ґарті —
не можна вірити псевдо пророкам
звірятися псевдо рідні
і довіряти ординській варті
не можна скидати князя щоб мати царя
не буде козаччини де козаки не в славі
отара овець не вартує й одного коня
населення не дорівнює державі
без мови немає мовця — тільки свита й хор
хто вірить і не боїться — того не збити
хто знає свій шлях — той іде назирцем, як хорт

лежав у Бучі Христос убитий
у Маріуполі плащаниця
біля Чернігова руки й ноги
в Харкові дихання зупинилось
у Сіверськдонецьку серце стало —
несли вінки йому й ранні квіти
осиротілі налякані діти
якщо придивитися — неспроста
на мапі нагадує хреста
моя золота країна

уперше Христос воскрес коли Сагайдачний встав
удруге Христос воскрес
на четвертий Універсал
утретє Христос хотів і майже піднявся та
ударила по хребту змосковщена гопота

на віко поклали діти броню автомата й каску
у Бучі Христос убитий лежав як живий

молилася Україна —
могили копаючи
ріллю засіваючи
вимішуючи паски —
за тиждень Пасха, Боже
за тиждень воскресни, Боже
за тиждень останній шанс — твій!

(с) Тата Рівна / Tata Rivna, 2022

Не вистачало вільних місць
в апартаментах царських тих,
де був охоч усякий гість
до сну, обіду чи до втіх.

Де нализався спирту цар
і свита з шестисот господ,
там спорожнився кожний бар
і з’ївся кожний бутерброд.

Під дев’яностий свій романс
циганки розвалились сном.
Дворяни грали в преферанс
години зо три під столом.

Блукала привидів сім’я
по замку серед п’яних тіл.
Там жах розгублено стояв,
лякаючись усіх довкіл.

І тільки блазень молодий
тієї ночі не заснув,
зірвавши свій ковпак рудий,
він матюки на себе гнув.

Він грав свою найгіршу роль,
бо правда більш гірка в брехні,
бо жив на світі цар-король,
йому вкорочуючи дні.

Бо смів над ним стояти цар,
дурний, як бла́зневе вбрання,
дурний, як серед дня ліхтар,
і ще дурніший, бо щодня.

Тверезий блазень озвірів,
царівну п’яну зґвалтував,
на трон посів та й так здурів,
що ґав до смерті рахував.

А вранці пробудився цар,
і в свити з шестисот господ
він попросив крізь перегар –
горілки, блазня й бутерброд.

29 серпня 1996 р., Київ

Нагострена мачета дідусева…
І що не день, ну наче з папірця…
І нічка пошматована лютнева -
А що як я у ролі на живця?..

Гуртуйтеся, мої Оскароноси!
А вірити кремлю - віднині зась.
Я думаю, що справимось під осінь…
Душа Душі на вірність присягалась…

І вивітрим! Зоремо! Відбудуєм!
Сьогодні ж дні повітрених тривог…
І пом’янем… і мудро поміркуєм
На сотні покоління засторог…

І прийде час - мачети сувенірні
Висітимуть в крамничках у вікні…
І я і ви Хрещатиком вечірнім
Стелитимо під ноги вихідні…
12.04.2022.

Зникли хмари і наміри злі,
і з’явились не з Африки далеку,
а зі світлих і лагідних снів
абрикос лікувальні ліхтарики.

Хвиля пишна, хмільна, запашна
і красою, і силою зцілює.
Нас єднає, ладнає весна.
Тож і з посмішкою, і з надією

час тепла і добра зустрічай.
Ні зимі, ні журбі нас не вдарити:
проженуть і мороз, і печаль
абрикос рятувальні ліхтарики!

2021

Святенна помсто - чиста, мов кришталь,
розпруго гніву, блискавко поцільна,
зберись в ядро - в набухлий болем шал -
і хай не чорно, а столезо й сильно
одвідповіч тванистому жерлу,
одвідповіч валькірієвим криком
щоб аж світанок зранений оглух
злодійникам, безлюдникам безликим.

Премудра помсто, в тулумбаси бий
до божевілля, до оскаженіння
І тих, хто кров дитяти перелив,
і скривдив жінку - берегиню вірну -
тих здожени стрілою чорних мук,
пітьми відлунням і кинджалом карним-
хай їх сто літ клює кервавий крук -
щоби чужі на собі чули рани.

Зворотня хвиле, з надр усіх страждань
всерозганяй свій плин на вражі долі:
хай обпече їх ізнебесна длань-
крізь уселенське дотягнувшись поле.
Висока помсто, чесна, як гроза,
гостріння честі, виточена правдо,
здійсни, що маєш...висохне сльоза
і ніч розтане - розсвітання ради.

Чомусь ну, жодного політика
не задовба ніяк політика.

2022

Яким себе я бачу увісні?
На голові - не в таловині сніг,
А кучері смолисті, розчесать несила.
Відштовхуюсь- злітаю понад гори,
Із птаством розглядаю незвідані простори...
...А потім прокидаюсь і подумки питаю:
Чи й з іншими на старості таке буває?
P.S.
Сказала якось ворожка наодинці:
«Доросле випало тобі дитинство».
Крізь пасмо літ як спромоглась набачити вона
Дитину, що день при дні калічила війна?

Чи бачили ви, як зоря згасає,
І змоги світити вона вже не має?
З людьми як ми знаєм, все так же буває,
Коли ця людина сенс жити втрачає.

Вогонь в тому серці уже не палає,
Лиш смуток в душі місця всі займає.
Що ж далі з людьми всіма цими буває?
Які хто шляхи подолання шукає?

Один свою віру в життя повертає,
Другий все майбутнє у тіні ховає,
Той третій зневіру усім підкидає,
Четвертий життя просто це покидає…

Помилки все ж кожен із нас допускає,
І кожен по різному все це сприймає.
Але ж на то й всесвіт нам їх посилає,
Аби подивитись,хто міць яку має.
15.04.22

Одна серед розгойданого моря.
Ущент розбитий, тоне корабель,
Сміються чайки. Ген при горизонті
В човні хиткому бачу я тебе.

До гіркоти солоні хижі хвилі,
Ні соломинки. Морок, глибина.
Мене тримає тільки звичне в долі:
Там, де найважче, я завжди одна.

Зі сторони холодний кинеш погляд:
Чи випливу і буде курс яким?
А вчора ще лилися в човен зорі.
І не здавався човен той хитким…

Хотіли у нас відібрати осінні вітри,
Струмочки весняні і келихи сонячних квітів,
Бузками заквітчані наші садки і двори,
Й булави кульбабок між травами ув оксамиті.

Хотіли забрати стежину мою до ріки
І гойдалку внучки на гілці старенької груші,
І спогад про тебе солодкий, а часом гіркий,
Де море безкрає синіє із кримської суші.

Хотіли забрати колиску з гінкої лози
І прядку матусину, батьків рубанок, сокиру,
І вигини блискавок, дощик і голос грози,
І клекіт незмінний річкового темного виру.

Усе це моє! Нікому його не віддам!
І небо холодне й запилена літня травинка,
І море солоне, й прозора кринична вода –
До скону моє! Бо я навіки українка!

ІНемає раю у пустелі,
та є ще світло у кінці
тунелю...
і на манівці...
та ми лупаємо сю скелю,
аби обітовану землю
тримати у своїй руці.

ІІДолаємо огонь і води..
йдемо... і мусимо іти
до пресловутої мети...
і ради щастя і свободи
ми об'єднаємо світи.

« І буде Син, і буде Мати...»
і є ще воїни-сини,
аби винищувати ката.

Не має права існувати
колаборація війни –
парафії і сатани.

ІІІІ кожного ще запитає,
на руцях Діви, немовля, –
яка є місія твоя?

Я знаю, –
            поки є земля,
вона не буде нічия
і маємо дійти до краю...
.........................................
за індульгенцію до раю –
в собі
             убити
                          москаля.

04.2022

Мені так холодно, так холодно, коханий.
Колючий вітер наче шкіру рве.
Він виє, наче плаче. До нестями.
Стрясає моє тіло неживе.

Його розпуку якось відчуваю.
Вона не поступається моїй.
Так хочеться казать тобі «кохаю»,
нема гласу в горлянці вже німій.

І пальцям не судилось ще пестливо
торкнутись злегка до твого чола.
Пробач мені! Пробач мені, мій милий,
що мрії наші я не вберегла.

Не грій мене, не треба, я благаю.
Хай холод цей лишиться лиш мені.
Живи! Живи у знову вільнім краї,
співай його веснянкові пісні.

Я вітер, як натужиться, попрошу
тобі вітання ніжне віднести.
Люблю тебе, мій рідний, мій хороший.
Живи і за прощання це прости.

13.04.22

Коли слово важке, мов брила,
Коли гнів розправляє плечі,
Ніжні музи згортають крила,
І не пишеш чуттєвих речень,

І на паузу ставиш сльози,
Відключаєш опцію болю,
І скидається вірш на прозу,
І здається, що власна доля –

Лиш відлуння долі країни,
Що виборює право бути,
Відбуваючись крізь руїни,
Розриваючи давні пута.

Від орди незагойні рани,
Але злу не здолати Бога.
А серця і слова відтануть
Після нашої Перемоги.


2022 р.

Душегубе… душегубе,
Не сидиться ж тобі вдома.
Глянь на себе, гидь беззуба…
Є одна з причин вагома:
Крок хоч ступиш - вріжеш дуба…

Не послухавсь і приперся…
Ну і бидло… ну й худоба
Відтепер, свино, не сердься -
Я ж казав, сидів би вдома…
Зрешетив свинцем від серця!!!
13.04.2022.

Два дні тому перестало битися серце мого дорогого друга, прекрасної людини і видатного ученого, керівника, господарника, багаторічного директора Національного дендрологічного парку НАН України Івана Семеновича Косенка.
Пам’ятаю першу нашу розмову по телефону. Я відрекомендувався, сказав, що письменник і хочу написати поему-екскурсію про чудову, незрівнянну “Софіївку”. Він запитав коротко:
- Що для цього треба?
Я сказав, що хотів би приїхати в “Софіївку”, пожити кілька днів, ходити екскурсійними маршрутами, надихатися красою дендропарку, спілкуватися з фахівцями, знавцями його історії.
У відповідь почув знову коротке:
- Приїжджайте.
Три чи чотири дні я жив у окремому маленькому номері готелю “Софіївський”, харчувався, спілкувався найбільше з Галиною Нікітюк, заступником директора з екскурсійної роботи, найкращим фахівцем у цій сфері, бродив “Софіївкою” навіть уночі, коли не спалося і шукав натхнення. Мене катали безкоштовно на конях, бусах екскурсійних. Коли написав перші поезії — описав об’єкти — вхідні ворота, альтанку Грибок, Женевське озеро, головну алею, зайшов до Івана Семеновича, прочитав йому.
Можливо, він побачив, що я — не випадкова людина в літературі, бо всі витрати мого перебування в “Софіївці” з його волі дендропарк узяв на себе. Я був цим дуже приємно вражений. Мене підкупав діловий, добрий, якийсь дуже людяний стиль спілкування Івана Семеновича, увага. Ніякої зверхності, пихи, все коротко, по суті, по-діловому, і уважно, доброзичливо. Розмовляв завше спокійно, жартував, розповідав про своє багаторічне знайомство з президентом НАН України Б. Патоном, і скільки він поміг “Софіївці”. Згодом я побачив, яким величезним авторитетом користується директор у колективі, де його слово — закон, і його не просто поважають, а люблять. Якщо не помиляюсь, чи не кожні два роки колектив “Софіївки” обирає собі директора. Іван Семенович пропрацював на цій посаді 42 (!) роки і кожного разу колектив його обирав знову на посаду ледь не одноголосно!
Він очолив дендропарк у 1980 році, коли страшна повінь залила “Софіївку”. Під його керівництвом за кілька місяців усе в основному було відновлено і наведений зразковий порядок. Вся Умань піднялася рятувати улюблений парк і дослухалася до його розумних порад. Парк став процвітаючим, науковим центром. Тут проводилися постійно наради, наукові конференції, фестивалі поезії, на одному з яких мені навіть довелося стати Королем Рими з легкої руки уманської поетеси Софії Кримовської, яку, так сталося, я познайомив з Іваном Семеновичем, хоч вони обоє — уманці, а я киянин. “Софіївка” стала для мене щасливим місцем, приваблювала мене грецьким язичницьким романтизмом, що відповідало моєму віросповіданню українського рідновіра і поетичністю її прекрасних куточків, він ніби весь зітканий з поезії, спасибі графу Потоцькому і прекрасним будівничим парку, серед яких Івану Семеновичу за 225 років існування “Софіївки” належить одне з найпочесніших місць. Член-кореспондент НАН України, заслужений працівник культури, автор десятків книг і брошур, господарник феноменальний. Він із 7 години ранку пішки обходив увесь парк, о 9 приблизно збирав керівників підрозділів парку, садівників, ремонтників, будівельників, екскурсоводів і давав рознарядку на день — що треба зробити. Його не обдуриш — він бачив усе своїма очима. Увечорі ще раз об’їздив парк своїм маленьким директорським електромобілем.
За роки його керівництва, які вже зараз називають “золотою епохою” територія парку розширилась мінімумум на 10, а то й 20 гектарів, збудований другий готель, адміністративне приміщення, господарські будівлі. Все, що надбане попередниками краще, цінне — збережене і примножене. Відновлено грот Аполлона, Звіринець-зоопарк, де ходять прекрасні олені, збудовано нові водоспади, нових кілька парків за сприяння народного депутата Антона Яценка, дві статуї Софії Потоцької і одну графа Потоцького, статую Пегаса — крилатого коня поезії встановлювали в мене на очах... Та хіба все перелічиш. І під керівництвом І.С.Косенка працює і прекрасний добірний колектив, закоханих у “Софіівку” і відданих парку людей.
11 років писалася моя поема і 12 — тривала наша дружба. Я приїздив у різні пори року, різні часи, але незмінно зустрічав теплоту і увагу до найменших деталей з боку директора дендропарку. Він завжди був спокійним, витриманим, виваженим, господарем свого слова, ніколи не підвищував голосу, я ніби жив у Земному раї, господарем якого був ІВАН СЕМЕНОВИЧ КОСЕНКО, золота людина, людина з великої літери в усіх смислах. Свою поему, як і ці спогади, присвячую йому. Вічна пам’ять Вам, дорогий, незабутній мій друже, наводьте порядок тепер у небесному раї так, як Ви порядкували у земному. Спочивайте на Луках Сварожих з миром!

уривок з поеми "Смарагдовий рай"

Пам'яті Івана Семеновича Косенка

Печаль краси колон дорійських,
Застигла велич кам`яна,
Трав розмаїття – ніжне військо,
З одноманітністю війна…

І ці ставів розкішні плеса,
І водоспадів шум хмільний,
І співи духів безтілесних
У підземеллі кам`янім…

І Божі статуї величні,
І таємничий гротів шум,
Весіль усміхнені обличчя –
Лети, уяво, розкошуй!

Заходь в наскельную альтанку,
В долину Кам`янки заглянь,
І про звабливую гречанку
Наслухайся оповідань.

Це – рай земний. Зайди у нього,
Залиш життєву каламуть.
І сам – за пазухою в Бога
Хоча б годиноньку побудь.

Нема свободи, нема душі, нема кохання...
Виття сирен... і гул страшний аж до світання
Війна іде...війна краде найкращі миті.
Є лиш ненависть. Чорна та темна. До московитів.

Війна іде. І ми воюємо. Ні. Не за мир.
Ми за свободу, за перемогу йдемо на ви.
І переможемо, ми переможемо. Інакше ж як?
І українська непереможна зійде зоря!

Стояла я і слухала війну
Війна мені багато говорила...
Як ПВО працює... ЗСУ...
Як на Дніпро неслась вогненна злива...

Вона мені співала про біду
Про страчені життя й надії...
Про сльози, кров і злидні та нужду
І лиш про мир... мені співали мрії.

Не Леся. Лєна.

Брате-Вишгороде, брате…
Відстояли, вберегли.
Зустрічай! Сьогодні свято!
Там де море й береги
Ми розквітнем, заспіваєм…
Обійму тебе, а Ти
Тихо вимовиш: - Навзаєм,
Не хвилюйся, ми ж брати!
12.04.2022.

Епічний світ
Квартирні коридори
Схови
На грані прірви
На краю
А там все вперемішку
Люди й коні
Стрільці, патрони
Цілі, рани
Внутрішні
Пожари
Навмисне безумовно
Без умов і на краю
Пейзажі міста
Без облич
З розбитими очима
Що все ось скінчиться
Вдаю

О дваднадцятій сорок сім
Знову чути ракетний обстріл
Я вже вкотре не сплю, не їм
Від плеча не відводжу постіл…

Ой лелечий у небі крик…
Розважаються прийшлі орки
Я ж до цього в житті не звик
Ось такі у нас тут вівторки…

Небо… небо одне для всіх
Навіть сонце не сміє… знаю
Не кажіть мені: вбивство - гріх
З неба морок не осідає…
11.04.2022.

В руїнах місто… По всьому ширу
палає небо, димить земля…
Лежать загиблі на площі Миру:
ось мертва мама, ось – немовля.
В годину ранню – вологу й сіру –
сюди ввірвалась біда жахна…
На площі Миру немає миру,
на площі Миру іде війна.

Одбірні бомби і ціль добірна –
ніхто не вижив, не втік ніхто.
Он серед площі – проста і мирна –
згорає жінка в своїм авто.
Вогонь безжально з’їдає шкіру,
у чому, Боже, її вина?..
На площі Миру немає миру,
на площі Миру іде війна.

О, люде правий, всю ярість вилий! –
яких ще треба тобі офір?
Он хтось в підвалі вмира захилий
і молить Бога за скорий мир.
Почуй же, Боже, молитву щиру
з того підвалу, з самого дна…
На площі Миру немає миру
на площі Миру іде війна.

11.04.22

Віршуємо! Снаряд - бронижилет…
Ніяких образів, тим більш, сюжету.
Колись згадають, жив такий поет
У дні війни на полі інтернету…

Заряджений пістоль, не будь війни,
Він цілив би у пляшку, чи в повітря.
- А заповідь "не вбий"? - Господь звільнив.
У кожного митця своя палітра…

Згуртуємось і вибачимо дням,
Де одне одного охоче гризли…
- Несіть сюди і винесіть із ям
Лицем на світ, до Матері - Вітчизни

Не плачте діду, сестро… (- Тут ще пес!)
Ми помстимось за убієнних, знайте!
І зробим все, щоб кожен з вас воскрес…
- Народ! Ви бачили усе, вставайте!!!

Заряджений пістоль, не будь війни,
Він цілив би у пляшку, чи в повітря.
- А заповідь "не вбий"? - Господь звільнив.
У кожного митця своя палітра…
03.04.2022.

Не курличуть мені журавлі,
та душею за обрії лину,
у валізу пакую жалі-
епітафії про Україну –
               як за Летою кануть літа,
                    а попереду, наче, і літо,
                і неначе пора золота,
                за якою блукаю по світу.
За утраченим сльози утру,
за минулим літаю до хати,
за печалі ховаю журу,
за журою нема що ховати.
                        Відпускаю її по воді...
            Хай потоне. Туди їй дорога,
             за якою – нікому... нічого...
ну... хіба-що... удавку – орді,
бо надіюсь і вірю, тоді
за журбою зійде перемога.

04.2022

Тільки один твір!
Рік обов'язково!
Одразу після такого
Я відчув тиск
Блез Паскаль
В Токмаці сидить москаль
Тільки один твір
Рікі тікі тір

Їду в Київ,
звідки влітку
вітер солодкий мій дме.

Їду в Київ,
бачу чітко
Лавру за сотні ке-ме.

Їду в Київ
брати гору
над самовитим Дніпром.

Їду в Київ –
к бісу море,
пальми, дівулі та ром.

Їду в Київ
спати в сквері
і малювати церкви́.

Їду в Київ,
де в печері
ви, мої пращури, ви.

3 жовтня 1996 р., Київ

Хто не напхав був у вуха вати,
тих можна спробувати виховати.


2022

Вони чекали поїзда. Був ранок.
І залишився ранком назавжди.
Не скажуть вже «люблю» своїм коханим.
Ракеті не змогли сказать «зажди!».

Вони чекали поїзда. Був ранок.
День не настав, і поїзд не прийшов.
Про що вони згадали наостанок?
За мить, коли перон залила кров?

Вони чекали поїзда. Був ранок.
Про вирок свій не знали до кінця.
І може не відчули той уламок,
що їх звільнив – по-руські – від життя.

Вони чекали поїзда. Був ранок.
А десь один злостивий людожер
дитинок знов замовив на сніданок.
Останніх кілька днів тому він зжер.

Був ранок, вони поїзда чекали.
У вічність поїзд той їх повезе.
Тих, хто іще не їде, попрохали
злостивцю відплатити. За усе.

08.04.22

Десь у середніх снах
з’являється реальність,
залежність від подій,
усе, як у житті.

Тоді лечу, як птах –
і це не аномальність –
як риба у воді,
як звір на самоті.

Тоді, що хочеш – я,
та тільки не людина.
У мене інший склад,
завдання надлюдські.

Комусь – усе життя,
мені – всього́ година.

~ 2005 р.

У весільну подорож свою
кличеш ти мене лише як свідка.
Мов у вільці паперова квітка,
я у тебе вплетена стою.

Бачу, з ким ти поруч повсякчас
млоїшся у сонячній задусі,
за́вжди не зворушна в кожнім русі
щодо нього, тільки ж не для нас.

Ту весільну подорож твою –
за одне-єдине рідне слово –
у валізі лялькою готова
змандрувати в будь-якім краю.

Не гніви мене лише при нім
зайвим блиском світської уваги,
не спростовуй сном нічні розваги.
Бо насправді – я обох вас з’їм!

28 липня 2004 р., Київ

Кажуть
Щоб мрії збулися
Їх тре' відпустити
Розкрити долоні
Безстрашно пустити
Не тримати

Як насіння
По вітру пустити
Посіяти в полі
Життя

Щоб вони мали шанс
Прорости
Збутись, здійснитись
Реальністю
Повернутись

В житті
Залишитись

Таке уявити і бачити лячно.
Забути – біда, пам’ятати – незмога…
Було прохолодно, похмуро і мрячно,
і десь на околі здіймалась пожога.

Довкруг торохтіло, палало, диміло,
звивались у небо рудаві серпанки.
Сполохані люди тікали несміло
коли ішли «Гради», машини і танки.

По місту шниряли ординські вандали,
трощили будинки, стріляли по шибах.
Людей виганяли в холодні підвали,
самі ж оселялись у їхніх садибах.

В одну із господ, де без зла і обиди
жив дід і онука, й хлоп’я безневинне,
вломились чумні косоокі єхиди*
і нумо сквернити гніздечко родинне.

Хіба ж то така їм судилась планида:
померти від кулі, тортур, або ляку? –
За спір і зневагу застрелили діда,
і та́нком в дворі розчавили собаку.

А як уже стихло і смеркло надворі,
удерлись у хату трикляті ординці.
Синочка закрили у темній коморі,
не зрів би як матір ґвалтують чужинці…

Лежить під парканом дідусь, мов завме́р, злим –
убитий за те, що «нечемно» повівся.
Синочка знайшли у коморі замерзлим,
а мати – в сараї сконала в крові вся.

* єхида – лиха, зла, лукава людина

7.04.22

Я бачу тебе в споминах. Вони
стоять по вулицях, чекаючи на мене.
Торкаються цілунками весни
і розчиняються. А яблуко черлене
високо в небі пне горбастий бік
і руку простягти не закликає.
Чатують спомини, їм загубила лік,
то привиди, тебе між них немає.

Ти залишився там, де рідний дім
колись стояв, оточений вербами
під небом мирним, тихим, голубим,
в дворі з лелеками… Птах промайнув над нами,
все розтрощив безжалісним крилом,
розгорнутим журливою весною.
Лишились привиди, чекають поза склом.
Піду до них, побачитись з тобою.


07.04.22