На тижні я помер. Вдихнув востаннє і заснув вічним сном. А оскільки поруч нікого не було, то відлетів тихо, без галасу та сліз вірної дружини. Не люблю, коли людину трусять, б'ють по щоках у таку серйозну хвилину.
А раніше як в людей було? Відчував дідуган, що надходить остання хвилина, то ноги в руки - і в ліс. Помолився Сваргові, ліг на мох, а за хвилину душа полетіла в рай. Місцева зграя вовків поласувала трупом і у природі все лишилося в рівновазі.
А зараз шо? Ще за життя людина залишає після себе смітник, на місті поховання будує бетонний склеп, а на додачу просить у Творця всього сущого ...вічного життя! Не менше і не більше!
Та нащо тобі, бовдуре, вічне життя, якщо ти толком і земного не прожив?
З жінкою сваришся, як треба її не вдовольняєш, горілку смокчеш, цигарки палиш, живеш від получки до получки, а до церкви ходиш тіко на Пасху.
Хата завалена непотрібним хламіттям, на кухні господарюють таргани, а на городі по шию бур'ян. Та який нормальний бог пустить тебе до себе жити після того, як ти одкинеш копита?
Сварог, Христос та Єгова люблять людей охайних, які слідкують за своїм здоров'ям. Так що до раю ні курці, ні пияки, ні наркомани не потраплять. Чекає їх гаряча смола та вічні муки. А тих, хто зраджує своїм дружинам, хто шодня не пестить їхні тілеса - очікує найстрашніше: чортякми кліщами вирвуть прутня і приліплять його на місце носа, а носа - на місце прутня. А далі...
Ні, не розкажу, аби ви завчасно не потрапили на той світ від пережитого шоку. Всьому свій час.
Ходжу по раю в одних трусах, бо тут доволі парко.
А оце здибався з Іваном Збоченем. І вельми здивувався. Він же за життя школярок ґвалтував! Про це навіть в газетах писали! А як потрапив до в'язниці, то його сокамерники повісили. Я вважав, що ґвалтівникам місце в пеклі. Але помилився.
- Ти як тут опинився? - питаю Івана. А він хитро прсміхнувся та відповідає:
- Покаявся щиро. От Бог мене і простив.
І дивиться на мене так, наче в ліжко затягнути хоче.
Я ноги в руки - і ходу. Подалі від гріха.
Приліг під деревом пізнання добра та зла, похрумкотів яблучками, аж гульк - суне ватага гультяїв. Всі з ломакамм, злющі, наче ланцюгові пси, і сваряться не гірше п'яних москалів. А серед них - Мойсей Держиморда, Панкрат Живолуп, Йосип Мордувальник. І ще кілька знайомців - зарізяк з кривавим минулим..
Держиморда був президентом, пив людську кров, Живолуп - податківцем, а Мордувальник - міліціонером. Хто з ними мав справу - лишався без майна, з численними переломами кінцівок, а то й доль. Бандюки, одним словом. Упиряки в людських подобах. І не прості, а наділені владними повноважеенями.
- Ти чого це яблука тириш з нашої деревини?- гарикнув Живолупенко і замахнувся на мене ломакою?
- А хіба вона твоя! - питаю у дяді.
- Авжеж! Он бачиш, табличку на верхівці?
Підняв очі вгору. І справді - табличка. Метровими буквами написано "Моя. Хто рватиме яблука - загризу".
- Вибачай, не побачив, надто високо. Та й підсліпуватий уже.
- Тоді плати штраф.
- Гаразд,-одказую.- Ось дуля, бери.
І тиць йому межи очі мою пудову *красуню".
Далі розказувати не буду, оскільки гроші з простого люду дяді збирати уміють, а от битися навкулачки - ні. І копати ногами також.
А як упокоїв цю ватагу здирників, сів на шию Держиморди та питаю:
- Як потрапили в райські пущі? Вам же місце в пеклі, в найгарячішому казані?
- Покаялися ми. Дуже щиро покаялися. От нас Бог і простив
- А ви й тут взялися за старе, га?
Зв'язав цю ватагу грішників і поволік до вхідної брами. А там архангел Михаїл з вогняним мечем на чатах стоїть.
- Відкривай ворота і жени геть цих грішників. Тут їм не місце.
- Так вони ж прощені! Отже, безгрішні. Наче...
- Я тобі дам прощені! Жени, кому кажу! А то нагодую мордачами.
- А з Богом як?
- З Богом я домовлюся. Переконаю.
Михаїл відкрив браму і ми разом з ним могутніми копняками скинули цю кумпанію в Тартар. А потім сіли та трохи випили ракії. З райського винограду.
З Богом, поки що, не зустрічався.. Зайнятий він. Вислуховує слізні нюні грішників і думає кого простити.
А ми, тим часом, з Михаїлом, по тихому спроваджуємо випадкових осіб до пекла. А всіх добрих людей радісно чекаємо у свої обійми.
02.10.2021р.

Побоювання вічне висоти
І страх живий можливого падіння, –
Продовжують нестримано рости
І сумніви плодити безпремінно.
Не можу навіть зважитись разок
Попробувати втілити бажання, –
Вагаюся зробити перший крок
Тому, що може бути він останнім.
В одну боязнь сплітаючи думки,
І сходження відклавши перспективу, –
Давно стою й дивлюсь звіддалеки
На гору непідкорену й манливу…
02.10.21

Ми вже дорослі, а не дітлахи,
Тому скажу вам правду парадизну:
До раю не пускають без гріхів,
Бо в пеклі їх і так уже до біса.

Прощають все: поцуплений п'ятак,
Альковну із сусідкою утіху.
Тому в Едемі мартопляс! Бардак!
Архангели сховалися під стріху!

Ще вчора утришиї гнали всіх,
Хто дудлив ром і крав у тещі гроші.
А нині всі хто хоче в браму "Плиг!"
І вже в раю! У статусі святоші!

Усім такий порядок до душі,
Лишилися чортиськам дулі лисі.
Тому грішіть, а хочте - не грішіть,
А результат один: небесні висі.

01.10.2021р.

Горезвісна ця голка, ці жадань горезвісні стоги при ній,
у півсвітлі міськім, у півмреві,
у міськім гамі, плеску і стогоні,
тонесенька пісенька смерти.

Сяєво вулиць, сяєво вулиць
домальовує нам це місто і оцю воду.
І короткий свист, що фасад сутулить,
і зривається вверх, поривається на свободу.

Дівчинка-пам’ять бреде по місту, бриньчать у жмені монети,
мертве листя кружляє осипаними рублями,
над щитами реклами вузькі літаки пропливають в небі,
як міські птахи над залізними кораблями.

Неугавний дощ, дощ широких вулиць горує над мартом,
як у дні повернень, не забуті нами ніскільки.
Тепер ти ідеш один, ідеш сам-один асфальтом,
і стрічно тобі шмигають, полискуючи, автівки.

Ось і життя проходить, світло меркне в затоці,
зі шелестом плать, дробом підборів, багатоіменням,
і ти зостаєшся зі цим народом, зі цим містом у цій епосі,
авжеж, сам на сам, дитина, яка не є, в нім.

Дівчинка-пам’ять бреде по місту, сутінь над нею ціпне,
ллється дощ, і хустинку її хоч зціджуй,
юнка-пам’ять пильнує вогні вітрин, озирає століть натільне
і безумно свистить цей одвічний мотив торопкій проїжджій.


------------------

Угорі – літаки, літаченьки,
Літо бабине – знизу щемить.
Про минуще – думки гаряченькі,
Висне з раю осріблена нить.

Павутинка звисає до мене –
Ніби поміч палкý надає.
Та життя і без цього шалене,
Мало що в нім іде навзаєм.

І під небом відкрито стояти –
Ніби в лазню ввійти голяка.
А земля припікає у п’яти,
Знову Всесвіт мене налякав.

Не мене він побачив – піщину.
Адже нею себе я відчув.
І під ноги упала крижина,
Зорі, шепіт я пив досхочу.

А в оточенні яблунь і вишень –
Сенси різні ловив у словах.
Озивалися тіні колишні,
Тільки я не зважав на дива.

Як добре мати гарних вірних друзів,
Які з тобою в радості і тузі,
В скрутну годину та щасливу мить.
І руку дружби простягти готові,
Зігріють ласкою, розрадять щирим словом,
Спитають де і що тебе болить.

Як душу маєш лагідну й відкриту
І прагнеш завжди й скрізь добро творити,
То милостивою для тебе буде доля.
Коли ж ти заздрісний та злий, ще й скупердяга,
То не чекай же від людей поваги
І друзів ти не матимеш ніколи.

1999 р.

Висоцький. «Стріли Робін Гуда»

Лунає ріг: мерщій, мерщій! -
і метушиться свита.
Душа у ловчих - без затій,
із жил волових звита.

Забава - варта всіх зусиль:
двох білих лебедів уціль! -
і стріли ввись пустились.
І лучника не зрадив м’яз...
А лебеді оці - якраз
сьогодні вперш зустрілись.

Вона жила під сонцем, - там,
де всі зірки достоту,
куди під силу - лиш птахам
високого польоту.

Коли є крила - їх розкинь
й полинь у божу височінь,
й ширяй у сині повній,
куди на верхових вітрах
лиш ангели знаходять шлях
та стогони любовні...

І враз - ось поряд він летить,
щасливий мить єдину.
Та перейшла для них ця мить
у пісню лебедину.

Як ангели, з височини
на землю ринули вони, -
одвіку так бувало.
Але з кущів, як і з-за стін,
завжди слідкує хтось за тим,
щоб щастя - не тривало.

Стріляли ловчі із укрить,
удачливі незмінно,
й тих двох - збулась остання хіть:
«Затримайся, хвилино!»

У лебединій пісні пік -
двох лебедів останній скрик,
сумна розв’язка часта.
Але відтак в піснях людських -
на сьомім небі бачать їх,
на вищім небі щастя.

(2021)

Короткий вік її насправді,
Хоча кінець не має меж, –
Брехня завжди жива до правди,
Якою кляту легко вб’єш.
Вона майне мигцем, як осінь
Багряним світлом у вікні, –
Лише в душі лишиться осад
Гіркий надовго від брехні…
01.10.21

***
Поети нині – тамагочі
і тиражують «ценности»
вершиною модерності...
на дифірамби всі охочі,
а от відкрий на правду очі –
як мінімум, відвернуться.

***
Як не суди, а деякі поети
уже не чукчі... і лише нарцис
пишається у кожному сюжеті,
ламаючи один і той же спис.

***
І опоненти є, і є дебати,
і міражі, і дороге корито...
лишається одне урозуміти –
якщо ти Майстер,
то умій подати,
аби це оцінила Маргарита.

***
Найвищий – хто рекорди б’є,
а видаються видатніші...
на це у них і гроші є,
і критика не дістає,
і нижчі вищого не більші.

***
Піїти сюру і поетки –
наївні діти... не лихі...
ще не освоїли абетки,
а вже «пєчатают стіхі».

***
Сатира це не ліра і не муза...
у гумору – колючий олівець...
а хочеш насміятися від пуза,
читай суворі вірші гуру-туза,
аби лише не лопнув ремінець.

Мораль
Навіюють думки не янголи,
тому буває горе від ума...
це кожного стосується, коли
перо як шило, а ума нема.

09.2021

Справжня сила гарних віршів
У сплетінні дум і слів, –
І у щирості найбільшій
Непідробних почуттів.
Справжня правда у рядочках
Передуманих стократ,
Які висидів, мов квочка
Зосереджено курчат.
Справжнє слово убиває
Та зціляє люд щомить,
Бо властивості дві має –
Покарати і любить.
Кому-небудь на догоду
Не римують стихача, –
Справжні вірші не обходять
Стороною читача.
30.09.21

Йде лісовими стежечками
І розфарбовує яскраво
Дуби, берізки, ясени.
Кружляє листя кольорове
В легкому вальсі пречудовім,
Усе завмерло, жде зими.

Вона вже незабаром прийде,
Сніжком укутає-укриє,
Дороги буде замітать.
А поки що господарює
І нам красу оцю дарує
Чудова осінь золота.

2017 р.

Люблю валятися на ліжку,
Писати зранку, спати – вдень,
Обнявши, наче жінку, кішку,
Але без грішних одкровень.
Люблю палити сигарети
І оковиту пити теж, –
І бути чуйним, ніби сетер,
І гомінким, як хижий ґедзь.
Люблю гарячими руками
Довічних друзів обіймать,
Щоб простір зменшити між нами
Наявно, роздумам під стать.
Люблю ці радощі нечасті
За нескінченні балачки
Про ледь помітні миті щастя
І мук нечуваних роки.
Люблю не думати про звички,
Коли збираємось гуртом
Негаласливим, невеличким
Уже на кухні за столом…
29.09.21

Я не прихильник збройних потерух,
Овечка мирна, безголосий олух.
Хто любить владу - той для мене друг,
Хто гавкає на неї - лютий ворог.

Царям пасує шана і хвала,
Рабам - окови, кліті, батожиша.
А на Майдані знову га-ла--ла!
А я сиджу тихенько, наче миша.

От нащо, ви скажіть, оця буза
І заклики бунтівників до зброї?
Куди зібрався, сину? Стій! Назад!
Дрімай у ліжку в соннім супокої.

P.S:
Пройшло піввіку. Трона гріє бевзь,
Описана колектором квартира...
В руках платіжки, суми - до небес!
Сама до рук застрибнула сокира.

29.09.2021р.

Моє життя
неначе стиглий сонях
обличчя
повернуло до землі
дозріла врода
пройдено зеніт
і як води
не вдержиш
у долонях
і як вогню
не втримає свіча
спливає час
породжуючи тіні
передчуття
відлуння
відгоміння
бажання спалах
досвіду печаль
спливає час
і вихор почуттів
до зір здіймавсь
та згас
і перетлів
а тінь вогню
як соняха насіння
застигла
візерунками
рядків

2021

Біль і сором серце затискав,
стало бірюзове небо чорним,
що палало і пекло листкам,
жителі захмарні не почули:
з яблуні плачі, молитви з лип
і з каштанів шепотіння слізне.
Ті, які б завадити змогли б,
з п’єдесталів золотих не злізли.
І над небом німб навіки зник,
як почує, то можливо зблисне,
з яблуні плачі, молитви з лип
і з каштанів шепотіння слізне.

Мов померли, скривджені малі:
небеса мовчанням отруїли.
Навіть срібнокрилі журавлі
ті, які журливо з України
відлітають в Індію, в едем
заклики за хмари не приносять:
«Янголи, коли з гілля впадемо
на асфальтне полотно – вб’ємося!»
Заклики розбилися о мур,
за яким комфортно світла слугам.
Ні, проникли, мабуть, бо амур,
той що з луком, став ще неба слухом.

З яблуні плачі, молитви з лип
до високих вух доносить вітер.
Щоби крик до сонця не прилип,
що й метеоритами не змити.
Щоби крик до серця не присох,
з яблуні плачі були почуті.
Опускався на асфальт листок,
як на крилах, мов на парашуті.

09.2020

Веде у тьму життя пологий схил,
Скінчилися часи боїв, ордалій...
За райдугою - Лети береги,
Уквітчані жаливою печалі.

Усе позаду: клапті суєти,
Марнотні будні та поем сувої.
І заростають небуттям сліди,
Заповнені водою неживою.

О, як же довго я цього чекав,
Аби з ріднею скінчилась розлука!
Стрічають неня, татко і дочка,
За ними смерть з косою, чорнорука.

А на землі не рай, а казна-що,
Цінуються ковбаси, а не вірші...
Мене штовхнула тиша у ніщо,
Забрав тягар гріхів із пліч Всевишній.

28.08.2021р

Висоцький. «Стріли Робін Гуда»

Щільно замок сповито в перебігу літ
ніби в ковдру, у хащі розлогі;
та якщо мовчазний заговорить граніт -
поступово минулого явиться звіт
про походи, бої й перемоги.

Час не стер ці діяння погордо:
з нього тільки зірви верхній пласт,
чи візьми його дужче за горло -
й він свої таємниці віддасть!

Сто замків поспадає зі ста ланцюгів,
сто потів разом зійде із купи віків -
і поллються легенди із сотень віршів
про турніри, облоги та вільних стрільців.

Ти почути знайомий мотив будь готов,
осягнути й дістатись до суті,
через те що любов - це довічно любов,
ба й у вашій далекій майбуті!

Дзвінко лускала сталь під напором мечів,
від натуги тятиви димились,
і списи відправляли на вічний спочив,
й супостат про пощаду нараз маячив,
здаючись переможцям на милість.

Та не всі, доживаючи в тиші,
в доброті зберігали серця,
своє добре ім’я захистивши
від облудного, злого слівця.

Добрий кінь рветься в бій, вистриба з-під сідла,
і зручніше на спис рукавиця лягла;
все гаразд, коли відаєш, звідки стріла,
значно гірше - коли утаїть її мла...

Як у вас із мерзотами? Б’ють? Так і слід!
Відьми шабашем вас не лякають?
Але ж, певне, в майбутньому - гнидами гнид
ще і досі у вас називають?

Усвідомити маєм повік і сповна:
ні, немає у зрадництві правди;
вороги є завжди, і війна - це війна,
і в’язниця тісна, і свобода - одна,
і на неї надіємось завжди.

Час не стер ці поняття погордо,
треба зняти лише верхній пласт -
і гарячою кров’ю із горла
вічні пристрасті хлинуть на нас.

І спрадавна і скрізь - не якась новина,
що ціна є ціна, і вина є вина;
все гаразд, коли честь - не в руках брехуна,
а за спиною - братчика спина міцна.

Ми легенди шукатимем й далі кругом,
із казок доброту ми привласним,
бо добро залишається завжди добром, -
у минулім, майбутнім й сучаснім!

(2021)

Хоч смієшся і пліткуєш,
І не дивишся в мій бік, –
Все одно тебе люблю я
За рум’янець вічний щік.
А за капості найгірші,
Та омани з року в рік, –
Я люблю тебе ще більше
Соромливо, звіддалік.
Заглядаю й далі в очі,
Між примружених повік, –
Образ твій і дні, і ночі
Бережу в собі повік.
28.09.21

Власна версія на
почуття занепокоєння, тривоги...

Неспокій все ж одностатевий
Жінкам - своє, не до розваг…
А нам - фальшивим, без "напевно"
Хіба якщо ведуть до свах…

Неспокій - стан… душі банкнота
Такий собі небанкомат…
А ще бійців якихось рота
І дистанційних кіловат…

Неспокій - дотик світа інших…
Цікаво б взяти інтерв’ю
І написати про це вірша
Не спо… неспокій - ай лав ю…
27.07.2021.

Одеса…
Вечір…
Осінніх скверів рудавий крап.
Дюк де Рішельє і музи́ки з гітарами.
Потьомкинські сходи угору тягнулись, мов трап,
і небо шатром нависало над хмарами.

Зотлілого сонця – на хвилях – роздмухався жар,
заграви над морем займалося вогнище.
І кігтями вітер впивався в худі боки хмар,
і рвучко скубав собі сірої во́вни ще.

Немов божий перст, височився маяк вдалині.
Вокзал клекотав і світився декорами.
Приморський бульвар у чужих нас не визнав рідні,
бо гучно ішли й тупотіли підборами.

Ми пішки бродили по місту, не чуючи ніг.
Розложисті площі галділи оравами.
І в тихій отій суєті – між бариг і суціг –
губились в юрбі й почувались роззявами…

Давно зсутеніло і ми вже шукали ярміз*,
відкланятись як тим бруківкам отесаним.
Повештались парком і ось набрели на «Привіз», –
що з давніх-давен вихвалялась Одеса ним…

А як зайшло сонце і стрімко спустилася ніч,
і небо тремке заіскрилося зорями,
нічною красою тоді милувались увіч
і слухали плюскіт шумливого моря ми.

*ярміз – спосіб

27.09.21

Тепер, стільки знаючи про моє
життя – про міста, про в’язниці,
про кімнати, де я божеволів,
та оговтався, про моря, в яких
захлинався, і про тих, кого
я так і не втримав у обіймах, –
тепер ти міг би зітхнути в полегші:
"Доля була до нього щедрою",
і присутні за столом
кивнуть задумливо на знак згоди.

Хтозна, мо’, ти і правий. Додай
до списку решти своїх чеснот
також завбачливість.
У ті роки, коли ми грали в чха
на панелі біля кінотеатру,
хто міг помислити відстані,
більші заціплої п’ятірні,
розчепіреної між орла і решки?

Ніхто. Безтурботний прощальний змах
руки в кінці вулиці обернувся
першою рискою радіусу: повітря в чужих краях
частіш будь-чого нагадує ватман,
і дощ заштриховує сліди,
не чіпані блакитною гумкою.

Хтозна, можливо, саме тепер,
коли я пишу ці рядки, сидьма
в цеглянім маленькім містечку
в центрі Америки, ти бредеш
здовж гірчичної будівлі, в чиїх відсирілих стінах
нидіє ще одне покоління, витріщившись
на сіробуромалинову пляму
нелегальної півкулі.

Коротше – найгіршого не трапилось.
Найгірше трапляється тільки
в романах, і з тими, хто кращі нас
настільки, що їх втрачаєш умить
з поля зору, і відлуння їхніх трагедій
мішаються зі співом веретена,
з дзижчанням засілої у пелюстках бджоли.

Ми уже не побачимось – і тому,
що фізично вельми перемінились.
Стрінься ми, стрілись би не ми,
а те, що скоїли з нашим м’ясом
роки, щадячи тільки кістку,
і псу з годувальницею не признати
за запахом чи рубцем прибульця.

Щедрість, ти кажеш? О, так,
щедрість хвиль океану до скіпки.
Геж, хто не оскаржує долю,
той не гідний її. Та якщо час
прознає за наслідки своїх трудів
за розпливчастістю спогадів,
то – гадаю – і твоє лице
цілком здатне украсити
бронзовий пам’ятник або – на денці кишені –
ще не трачену копійчину.


--------------------------------------

У церковці піп, віряни, дяк,
У хустках жінки, а я без шапки...
Помолімося за Путіна ось так:
"Щоб ти здох, кривавий упиряко!

Щоб тебе замучив геморой!
Голова боліла безкінечно!
Кожну ніч чорнявий sexsy-boy
Прутня заганяв тобі по плечі.

Щоб об стіни гепало і дах,
Чиряками вкрилось біле тіло.
На сніданок їв столітній прах,
На вечерю - костомахи й жили.

На обід - будяк, гіркий євшан,
По цвяшку щодня вбивали в ґузно.
Наче все, що треба, побажав..
Ви зі мною згодні, любі друзі?

27.09.2021р.

ПОСЛАННЯ

Я на мечі прине́су вам свободу
Загорнуту в сувої мудрості й надбань
Та кров’ю на щиті освячену нагоду
Здобути скарб цей враз, без зволікань.

Узріть її крізь ночі сонця сходу,
Вдихніть дух волі душами жадань,
Літопис прочитайте свого роду
Й так осягне́те шлях поміж шукань.

Пізнайте істину й складіть з нею угоду
Про честь і силу… Без ниття й волань!
Вітра́ми порозвійте розбрато́ву шкоду
Й у пам’ять закарбуйте час єднань…

Гряде нова доба. У небо злет й випробу
Несе вона на крилах! Розум й сенс послань!
Сини і до́ньки – спадок й кров народу,
Гартуйте майбуття між зорь у сяйві знань!

Павло Гай-Нижник
27 вересня 2021 р.

Сон томится в объятьях ситца,
до утра не уснуть ранимой,
Пусть тебе незабудка снится
в эту лунную ночь, любимый.

Бусы неба в степи лучатся,
каплей солнца на дне колодца.
Каждой хочется жемчуг счастья,
в алтаре золотые кольца.

Подвенечного платья, чуда —
облаков белоснежных в рюшах.
А мне нужно — синь незабудок,
и что б ты моё сердце слушал.

26.09.2021р.

Світанок. Осонцена музика
Цвіте у вишневім саду.
Тумани зав'язую вузликом,
Росицю до чаю кладу.

Між думами, вкритими кригою,
Сміються краплини весни.
А щебіт пливе понад стріхою,
Лякаючи залишки снів.

Ступаючи п'ятами босими
По хмарах, веселках, гаях,
Богиня йде! Родичка осені.
О весно! Сестирице моя.

27.09.2021р.

Чекаю на щасливу мить
як панацею,
допоки серце ще болить
за однією.

Коли оновлює весна
мою ікону,
то домальовує вона
по купідону.

Тобі – за очі чарівні,
зорі у небі
за те, що сяє, а мені...
мені – за тебе.

І залікуємо оба
сердечні рани,
хоча сміятися судьба
не перестане.

Чи повезе, чи понесе –
сама не знає,
а рана стигмою усе
не заживає.

09.2021

Мені пригадується з болем,
І почуттям сумним вини, –
Уже поросле лісом поле,
А на подвір’ях бур’яни.
Хати пусті й сади безплідні,
І ферм згорілих корпуси,
Де, наче сироти безрідні,
Снують украй голодні пси.
Село покинуте край зони
Радіаційної щомить
Несу у згадках, як ікону,
Що може душу роз’ятрить.
27.09.21

Години мабуть зо дві, може й навіть більше
Звичайним собі днем, а може й у святковий
До чого доторкнусь - відлуння шепче віршем
І небо сиве сиве, і в ньому одні сови…

Одне моє життя, одного завжди мало
Цікава днина часу та, штовхалися якісь…
Дорослішав собі, і знаєте, канало
Он пружні м’язи видимі, зачовгані - м’які…

О Боже! Боже… І ви вже зацікавлені…
А скільки ще непотрібу - підв’язка "шелухи"
Моє - воно моє, вмить напів отравлене
У друге будуть кликати, прикинуся глухим…
26.09.2021.

«Кетім являється батьком росціїв, а Роданім – батько родіїв».
Єфрем Сірін, давній сірійський письменник


- Було це все у той далекий час,
Як сколоти в степах цих панували.
І вороги ці землі оминали,
Бо не одні в бою пізнали нас. –
Так говорив старий і сивий рус
Онукові, що поряд притулився.
Малий на діда віддано дивився,
Ковтаючи слова із його уст.
Бо ж його дід багато чого знав
І так цікаво вмів розповідати
Про ті краї, де він встиг побувати,
Про ті часи, в яких лиш Хорс бував,
Пливучи кожен день у небесах.
Людині ж стільки не припало віку.
А дід бач знає про усе те звідкись,
Мов справді побував у тих часах…
- Тоді ще рід наш роський проживав
В землі Трояній понад Дон-рікою.
Нам доля видавалася легкою,
Бо ж кожен рід чого хотів – те мав.
Ми вільно кочували по степах,
В високих травах табуни ганяли,
Із греками постійно торгували…
Нам небо було за найкращий дах.
Чого іще душі було бажать?..
Про війни ми уже давно забули,
Лякали всіх діла наші минулі,
Тож нас старались зовсім не чіпать.
Хіба якийсь заброда заблука
Аби кургани наші розкопати.
Та в нас з таким розмови не багато.
Такого лише смерть одна чека…
Аж ось зі сходу вістку принесло,
Що ворог там збирає свої сили,
Щоб потоптати сколотські могили.
Давно в степах такого не було.
Якісь сармати звідкілясь взялися
І розплодились, наче мошкара.
Вони, чужого прагнучи добра,
Уже на захід, кажуть, подалися
У наші землі, що від прадідів
Не знали, як ворожий кінь ступає.
Вожді зібрались – що робити маєм,
Щоб запобігти, врешті, тій біді.
Зібралися, аби поговорить.
Не надто отим слухам довіряли.
Про славу ще дідівську пам’ятали
І думали: вона їх захистить.
Принісши жертви сколотським богам,
Усілися і повели розмови
Про скот, що виріс у цей рік чудовий…
Про небезпеку, що на всіх чига
А ні півслова…Наче й не було.
Немовби вістки і не долітали.
Сиділи та неспішно розмовляли.
Від того всього розбирало зло
Лиш двох із них – Кетіма й Роданіма.
Вони з усіх молодшими були,
На світі не багато прожили,
Тож ті й не рахувалися із ними.
Кетім урешті скочив і почав:
- Ви що – не розумієте загрози?!
Вже скоро степ укриють кров і сльози
Від помаху сарматського меча!
Потрібно готуватися усім!
Іржаві акінаки діставати.
Адже не буде ворог нас чекати,
Вже скоро увірветься у наш дім!
Єднаймося! Збираймося в кулак!
Готуймо своє військо до походу!
Я першим підніму всіх свого роду!
Всі мовчки те послухали, однак
Піднявсь один з досвідчених вождів:
- Ти молодий ще аби нас повчати.
Ми вчилися в батьків перемагати,
Коли ти пішки ще під стіл ходив.
Звідкіль цей боягуз узявся тут?
Коли це сколот ворога лякався?
Та він в наш степ давно не потикався,
Бо знає акінаків гостроту.
Нам ніякі сармати не страшні,
За себе ми спроможні постояти!
Іще не знати й де оті сармати,
А тут уже у паніці одні.
Я думаю, що все то лиш чутки.
Ніхто у наші землі не посміє
Ступити, бо інакше пожаліє.
Ми добре зустрічали й не таких.
Он перський Дарій був колись прийшов,
Так ледве ноги винести вдалося.
Про той похід пісні співають досі…
Так само і сарматів стрінем знов.
Та і не прийдуть у наш степ вони.
Жива ще слава сколотська і тому
Пропасти тут не схочеться нікому.
Як хочете – готуйтесь до війни.
А ми і так готові кожну мить.
Нам і земля і боги допоможуть
Здолати силу будь-яку ворожу,
Яка посміє у наш край ступить…
Отож вожді на тому й розійшлись.
Лише Кетім і Роданім зостались.
Підтримки від вождів не дочекались,
З’єднати всі роди не спромоглись.
Тож вирішили, що, хоча б свої
Роди з біди отої врятувати.
Щоб здобиччю сарматською не стати,
Зібралися іти і чужі краї.
Полишити давно обжитий край
В землі Трояній, де жили віками,
І степовими подались стежками
Туди на північ, аж за виднокрай.
Шлях нелегким був, хоч і звик вже рід
Отак постійно степом кочувати.
Та ж тут чуже – всього можна чекати
Та ще й сарматів стерегтися слід.
І недарма…Півшляху не пройшли,
Як раптом вся земля застугоніла
І курява аж до небес злетіла,
Дими над степом голови зняли,
Мов хижі змії… Степ заголосив,
Волаючи богам про допомогу.
Сармати увірвалися у нього
І меч сарматський сколотів косив,
Немов траву. Відвиклі воювати,
Старими перемогами жили.
Свій край порятувати не змогли.
Одно лише й зосталося – вмирати.
Здолавши тих, хто їх не сподівавсь,
Орда сарматська краєм розбрелася.
Шукати всюди сколотів взялася,
Від них, можливо, хто де заховавсь.
Один загін на ті сліди набрів,
Які в степу утікачі лишили,
Отож сармати хутко поспішили
По тих слідах. Як тупіт долетів
До росів, зупинилися вони.
Зійшлися вдвох Кетім із Роданімом.
Жінок рішили із дітьми малими
Відправити подалі від війни.
Усе добро, що мали, віддали,
А при собі лиш зброю залишили.
В бою зустріти ворога рішили,
Щоб ті порятуватися могли.
Сказав їм наостанок Роданім:
- Усе, що є – ми вам, жінки, лишаєм.
Самі ж, допоки акінак тримаєм,
Спроможні будем все добути ним.
З тим і розстались. Караван побрів
На північ, у краї незнані росам.
А всі, хто уважав себе дорослим,
З мечем рішили стріти ворогів.
Поки здалеку тупіт долітав,
Над річкою поміж ярами стали,
Сарматам шлях на північ перетяли.
Стіною рід перед сарматом став.
З-за пагорбів з’явилася орда
Й одразу в битву стрімко полетіла,
Стрій сколотський зламати захотіла.
Толочить степ коней стрімка хода.
Ударила…та збити не змогла.
У купу збилась вся сарматська сила,
Напружилась, лише мечі мигтіли
І під копита падали тіла.
Сармат і сколот…Сколот і сармат.
Там на землі вони вже замирились.
Живі ж на смерть перед рікою бились.
Для сколотів нема шляху назад,
Бо там позаду діти і жінки,
Яких вони не кинуть на поталу.
Сармати ж свою силу відчували,
Тож прагнули пробитись все-таки.
Зійшлись дві сили – доля на кону
І ні одна не хоче поступатись.
Лише зі смертю прагне позмагатись
Аби із нею виграти війну.
Не відступають сколоти й на крок.
Та і нема куди їм відступати.
Хоч навісніють все сильніш сармати,
Немовби вже дали собі зарок
Здолати непокірних скіфів цих
І слави собі й здобичі дістати.
Тож, навіть не рахують свої втрати,
Не вірять, що є сила проти них.
Так цілий день рубалися вони,
Кетім із Роданімом в перших лавах,
Собі, звичайно, не шукали слави,
Лиш рятували рід свій від війни.
У сутінках поволі бій затих,
Втомились вої мірятись мечами.
Та і не звикли битися ночами,
Коли не розрізниш своїх-чужих.
До пагорбів сармати відійшли,
А сколоти на місці залишились.
І, хоча всі добряче потомились
Та просто спочивати не могли.
Бо ж чи на завтра стачить сил у них
Аби за річку не пустить сарматів?!
- Ми маємо до ранку бій їм дати!-
Сказав Кетім. - Поки ще Хорс не встиг
Піднятися, ударим, хто живий
І переможем чи усі загинем,
Але сарматам не покажем спину!
І шепіт грізний: - Ми йдемо у бій!
Під ранок, як сарматський стан затих,
В надії справу скоро закінчити.
Їх сколотам вдалося оточити
Тихенько. І, допоки Хорс устиг
Підняти своє лико золоте,
Пів табору сарматського не стало.
Надійно акінаки працювали…
Ще б трохи часу в темряві…проте
Хтось із сарматів вигукнути встиг
І вої стали хутко прокидатись.
Тепер не треба сколотам скрадатись.
Із криками накинулись на них…
Хтось врятувався, скочив на коня.
Та більшість просто в паніці метались
І майже всі на полі тім зостались.
Скінчився бій уже у розпал дня…
Хоч сколоти в бою перемогли
Та радості не надто відчували.
Усіх своїх загиблих поховали,
Їм почесті останні віддали.
Стояли вої сколотські в росі,
Хоча кургана і не насипали,
На те ні сил, а ні часу не мали,
Але покони виконали всі.
Сказав прощальне слово Роданім:
- Нехай сармати надто не радіють.
Ми ще живі, то ж маємо надію
Ще, як належить, відомстити їм.
І ви – славетні родії мої,
І росії – брати наші по крові,
Дамо сьогодні всім загиблим слово,
Що сво́ю незалежність відстоїм.
Що не дарма загинули вони,
Адже рід росів-сколотів не згинув.
Нехай ми полишили батьківщину,
Простуєм до чужої сторони,
Але ми вільні і уже ніхто
Не зможе наше плем’я покорити.
Ми навчимося в новім світі жити,
Нам Хорс надію нині дав на то.
Ім’я ще роське, вірю, прогримить
У цих степах поміж усіх народів.
Нас не багато, але всі ми горді
І під ярмом не будемо ходить!..
І повели Кетім і Роданім
Свої роди на північ, в невідомість…
Так роська тільки починалась повість…
А Хорс із неба посміхався їм.

Погода – клас! А дощ? Він просто йде…
Сльозами струменять краплини смутку…
Один як перст іду поміж людей
і голову ховаю в комір куртки.

Звучить меланхолійно дивний блюз
і раптом ти з ментальними боргами…
Він гамами стікає на картуз,
перетворившись у життєвий гамір.

І гойдалка, і дивовижний сон,
і фобій нескінченна партитура –
чергове коло вже який сезон…
Прелюдія, банальна увертюра?

Упевнено крокуєш до мети!
Минувшини уроки осягнула
і роздала борги ментальні ти.
Лише про мене, крихітко, забула…

Вже добігає до свого кінця
стрімка пора п‘янкого полювання.
Здуває вітер пломінь каганця,
а дощ змиває машкару кохання…

Може, завтра буде краще -
Ранок вечора мудріший.
Кине ніч напризволяще,
краєвид гаптує — вірші.

Хворобливі, недоречні,
золотаві, кострубаті.
На атласі повно зречень,
зоряних троянд багато.

Цятки хмар, як плями ниці.
Витре ластиком і знову.
Із душею наодинці
поведе німу розмову.

Аж лящить в повітрі тиша.
За плечима дійства, дати.
Безгоміння... небо пише —
супокійно... благодатно...

25.09.2021р.

Рано ще журитися, козаче,
доля не минає восени,
не одна ворона ще закряче
через перелази і тини.

Полини гіркіші молочаю,
поки щастя десь у бур’яні.
Не об’їдеш долю на коні,
поки в тебе іншої немає.

Може й усміхається удача,
та хіба сліпе її побачить,
поки та ворона не летить
і не ощасливлює на мить...
поки серце одиноке плаче,
не засяє сонячна блакить.

Вересніє... досіває осінь
на майбутнє ниви і поля
і погоди дощової просить
врожаями стомлена земля.

Ну, а літо помандрує далі,
понесе за обрії жалі
і непереорані печалі
борозною чорної ріллі.

Йду і я тією колією
до багатоликої моєї
білою вороною у сни,
де стає і затишно, і ясно,
що зів’яну з нею одночасно
яриною для озимини.

09/21

Що лишилось від мене
Незрадливій тобі?
Лиш кохання студене
І журба, далебі.
Коли молишся Богу,
Безконечно сама, –
Оживає тривога
Ще в тобі за двома.
Незабутня кохана,
Давнє щастя моє, –
І мене сум незваний
Часто теж дістає.
Він і душу тривожить,
І так серце скубе,
Що забути не можу
Незрівняну тебе.
Дивовижна красуне,
Ти мене не кляни
За обмарену юність
І утрачені сни.
Певно, доля юнача
Веселилась без меж,
Раз донині ти плачеш
І зітхаю я теж.
26.09.21

Запам’ятовувати краєвиди
за вікнами жіночих спалень,
за вікнами квартир родичів,
за вікнами кабінетів колег.

Запам’ятовувати краєвиди
за могилами одновірців.

Запам’ятовувати,
як повільно кружляють сніжинки,
коли нас запрошують до кохання.

Запам’ятовувати небо,
що лежить на мокрім асфальті,
коли нагадують про любов до ближнього.

Запам’ятовувати,
як збігають шклом каламутні дощові струмені,
спотворюючи пропорції будівель,
коли нам розтлумачують, як ми
маємо поводитися.

Запам’ятовувати,
як над безпритульною землею
простягає востаннє випростані руки
хрест.

Місячної ночі
запам’ятовувати довжелезну тінь,
кинуту людиною чи деревом.

Місячної ночі
запам’ятовувати важкі річкові хвилі,
блискучі, ніби складки зношених
штанів.

А на світанку
запам’ятовувати білу дорогу,
з котрої звертають конвоїри,
запам’ятовувати,
як сходить сонце
над чужими потилицями конвоїрів.





--------------------------------

І
Не ростуть пташенята, бо мертві. Вересневі зливи сумні зазвичай.
Ранок знов холодний. Накидає на плечі жалобу й осінь-косуху.
Твоя горлиця плаче, досі в небі ховає свою вологу печаль.
А у грудях насправді беззливно. А в гніздечку й місті насправді сухо.

ІІ
Пташенята кумедні були. Тільки випурхнули з гнездечка – й умить
Незмужнілі тендітні крильця їм обрізав ворожий чужинський ранок.
Неня-горлиця не в собі. Вже й не плаче. Все за ними увись летить.
Їх могили ж хрестами вниз десь у небі зіяють, як криваві рани.

ІІІ
Твоїй горлиці не болить. Разом з ними, певно, померла ще до зими.
А якщо і жива, то не в змозі вже туркотіть і іще когось утрачати.
Пташеняти хотіли літати. Розрізати прозору блакить крильми.
Ранок знову холодний. Знов у горлиць-пташок випадають із гнізд пташенята.
2021

Я – не поет,
а час…
Я – сила сили,
те слово вгадане,
яке читаєш ти.
Давно колись,
мене вже всі любили,
але не подолали суєти.

18 жовтня 1999 р., Київ

Відмиває серед ночі
світ шибки рясним плющем...
Рада чути, мій хороший!
Хто б згадав мене іще

у цю зливу невгамовну,
навіжений буревій?
Я на відстані розмови
відчуваю дотик твій.

Подих вистуджений болем,
чуйний трепет спраглих губ.
Пожаліла б серце кволе,
добре знаю — однолюб.

Восени примхлива квітка
відцвіла - насолодивсь.
Навіч бачимося зрідка,
у очах бузкова вись.

Пам'ятаю я ще й досі
все, що доля нам плела.
По росі — цнотливі, босі,
за плечима — два крилА.

Усмішка — промінням сяє,
сліпить очі — небозвід.
Річечка за виднокраєм
потопила стільки літ.

А ти вирвати із серця
не спроможний полини.
Надобраніч!... Більш не сердься...
захмелілий не дзвони.

22.09.2021р.

Переконався достеменно,
Хоч дізнаватись не хотів
Про те, що злидні повсякденно
Гнітять безвинних стариків.
А як не вірилося вчора,
Що врешті серце заболить
І, ставши раптом дуже хворим,
Збіднію змучено за мить.
Всі заощадження на ліки
Було потрачено за рік,
Адже порадив чуйно лікар
Щодня вживати їх повік.
Ось тільки пенсії замало
Нарахували, як усім, –
Якщо куплю сьогодні сало,
То завтра хліба не поїм.
А оплатити комунальні,
А всякі ліки дотепер?..
І вже без коштів моментально
Снує між вас пенсіонер.
Життя моє гірке і прісне,
Ще доповняють болячки,
Які мене терзають, звісно,
За всі натруджені роки.
25.09.21

І Світ живих і Світ померлих
На перший погляд геть не схожі
А як подивишся з Говерли -
Паркани, пси і огорожі
Брати ж одного піднебесся…
Одного ж вчення Божі діти…
І сам до себе не озвешся…
І коло замкнуте просвіти…
24.09.2021.

Моя дівчинко, юна цнотлива мрійнице, що тебе привело сюди?
Як на воду хтиву ворожінням лягли твоя цнота й тіні прозорі?
Хто нас разом з тобою по хрещенській воді й канату тонкому водив?
Як навчитись навіки забути тих, що назавжди вросли в твої зорі?

Мій вчорашній хлопчику, мої стегна широкі, а пальці такі ж тонкі.
Я все так же мовчу на Місяць. Ковтаю образи-роки. І для тебе
Я все та ж невгамовна білявка, що забути не може про сни, які
Назавжди лишаються молодими й завжди пахнуть тобою і небом.

Мій чужинцю рідний, коли ти не спиш, а місто-потвора давно мовчить,
Коли знов "умикаю" байдужість-гордість, щоб почути в небі магічну «reggae»,
В тебе справді безсоння. Я справді хочу засинать на твоєму плечі.
А під зорями-снами насправді лунає шалений потворний регіт.
2019 рік

О.Д.

Я стільки літ не бачила тебе,
Та голосу твого я не забула.
Звучить осінньо небо голубе,
В яке я душу й серце загорнула.

Закуталась у спогади свої,
Наповнюю цей простір лиш словами.
У яблуках мій сад, а всі гаї
Жовтіють вересневими дивами.

Радію я, що ти на світі є,
І простір мій розширився без краю.
Як добре, любий, наше житіє
Ще повне згадок, що зібрались в зграю…

У кримські ночі, моря тихий шум,
І молоді тіла, такі гарячі…
Від цих осінніх і тривожних дум
Душа сльозами-спогадами плаче…

Ти є на світі. Значить, ще жива
Про мене пам’ять і про наші долі…
Лиш на папері ці мої слова,
А врожаї у кожного на полі…
24.09.21

Чужі слова і музика чужа,
Чужа душа, чужі страждання й болі…
Осінній день іде, не поспіша,
Дощем умився вранішнім. Доволі

Йому тепла від золота листви
І тихого березового сміху,
Притишеного кольору трави
І неба голубу осінню втіху.

Та десь отам у долі на краю
Усміхнене враз виникне обличчя,
Що радість не ховає вже свою,
Осонцене від щастя навіть ніччю.

І рідним вже стає колись чуже,
Сміється світ захмарений, барвистий,
У пам’яті навіки збереже
І дощик цей, і це осіннє місто.
24.09.21

Минає рік, що не позначив
Себе чомусь іще ніяк,
Хоч я очікував терпляче
І бід, і радощів атак.
Але і сонячні, й туманні
Минали дні навперемін, –
Лише тривожне виглядання
Чогось лишалося без змін.
Воно, ховаючись найтихше
В моїй душі уже давно,
Бува, проявиться у віршах,
Немов у спеку ставу дно.
Тоді і можете побачить,
Як я напружено закляк,
Іще чекаючи терпляче
І бід, і радощів атак...
24.09.21

Прибіг Данилко очі аж горять,
Навколо мами дзиґою кружляє,
Напевно, дуже хоче щось сказать,
А мама все уваги не звертає.
Не втримавсь врешті, голосно спитав:
- А знаєш, мамо, де з Андрієм бу́ли?
- Не знаю, синку, - одізвалась та.
- Ми у гайок над річку зазирнули,
А там багато воронячих гнізд.
Тож ми полізли аби подивитись…
- Навіщо, синку, ти туди поліз?
Ви ж могли впасти звідти та побитись.
А, окрім того – то ж гніздо, то ж дім.
Ти хіба лізеш до чужої хати?
Зніти́вся хлопчик: - Та ж нічого їм
Ми не зробили. Так, позаглядати…
І знову очі загорілись вмить:
- А знаєш, що ми у гнізді уздріли?
Там щось таке на сонці аж блищить.
Ми, навіть, влізти, витягти хотіли…
Та, зрозумівши: зайвину сказав,
Замовк, на маму знічено поглянув.
- Та я нічого звідтіля не взяв!..
Воно туди й дістатися погано,-
Додав, немов випра́вдання своє.
- А що, матусю, там могло блищати?
А, може, скарб прихований там є?
От було б добре нам його дістати!
Всміхнулась мама: - Скарбу там нема.
Ворони все блискуче полюбляють.
Хтось загубив – ворона підійма,
Несе та й у гніздо своє ховає.
Бува й поцупить щось блискуче десь,
Якусь там ложку, може, чи прикрасу.
Ото у неї, синку, скарб і весь.
Тож дарма, навіть, не втрачайте часу.
До речі, знаєш, чому люди звуть
Ту птаху – «ворон»? Можу розказати.
Ще досі не забулася, мабуть:
Колись про це розповідав мій тато.
Була тоді ще сива давнина
І в цих краях ще люду було мало.
Іще не вміли сіяти зерна,
Рибалили лише та полювали.
Жили родами по степах,лісах,
В чужі роди у гості не ходили,
Бо ж був далекий поміж ними шлях
Та і чужих не надто і любили.
Прогодувати б якось власний рід,
Куди іще з чужинцями ділитись.
Зовсім маленьким був відомий світ,
В якім шукали чим би поживитись.
Коли ж чужинців стріти довелось,
То або бились за свій світ із ними,
Або, коли домовитись вдалось,
Мінялися здобутками своїми.
В одних хутро є зайве, а в других
Запаси добрі кременю, з якого
Зробити можна і ножів міцних,
Списи, шкребки та й ще багато чого.
Хоча жили ще родом, але в них
Вже були «бідні» і були «багаті».
Хто силу мав – урвати більше міг,
Шматок найліпший в інших відібрати.
Отож і зброю завше ліпшу мав,
Хутра достатньо, щоб не замерзати.
А слабший ледве тіло прикривав
Й не мав із чим піти пополювати.
Воно завжди так між людей ішло…
Так от, жив рід один в краях цих диких.
Кілька десятків люду в нім було,
Тож по тих мірках був він невеликим.
Вождь Ант найбільшим був посеред них.
Сталеві м’язи, погляд соколиний.
Він тура сам-один звалити міг
І притягти, завдавши лиш на спину
Тож, звісно, зброю кращу інших мав
Та і хутра достатньо у припасах.
На камені на голому не спав,
Завжди мав вдосталь на спожинок м’яса.
Воно і вірно: здобич вполювать
Аби весь рід як слід нагодувати,
Потрібно сили чималої мать.
Тож перші їли ті, що полювати
Й рибалити для роду всього йшли.
І перший – вождь. Він голова усьому.
Так звичай ще від прадідів велить…
Так от, іще у роді жив отому
Чужий. Колись прибився був до них.
Звідкіль узявся – то ніхто не знає.
Уже дорослий, полювати міг.
А сильні руки зайві не бувають.
Так і прижився. Цапом хтось назвав,
Бо він борідку, наче, в цапа має.
Тож так він Цапом поміж них і став.
Звичайна річ й образи в тім немає.
Жили вони, блукали по степах
Вслід за стадами дикими невпинно.
Рибалили у степових річках,
Збирали трави, ягоди, коріння.
Тим і жили. Стрічали рід чужий,
Вимінювали в них потрібні речі.
В обмі́н давали їм здобуток свій,
Щоб не тягати зайвину на плечах.
Якось зустрівся їм далекий рід,
Що мав списи не кам’яні – з металу.
І стріли також мали дивний вид.
На сонці, очі ріжучи, блищали.
- Що то за камінь? – Ант у них спитав.
- То – мідь, - йому у відповідь сказали.
Вождь все хутро́, що тільки мав, дістав,
Аби йому ті стріли обміняли.
Вірніш, не стріли. Стріл він мав своїх.
А лише наконечники блискучі.
Йому страшенно захотілось їх.
Він би з такими всяку здобич влучив.
За хутро все, якого він припер,
Йому два наконечники припало.
Він все одно щасливий був тепер
І не вважав сам, що отримав мало.
Носився з ними, наче багатій,
Щоденно брався гарно начищати.
Кладе на камінь той достаток свій
Й любується, як почина блищати.
А якось був поклав, десь відійшов
На хвильку. Повернувсь…а їх немає.
Забурхала від гніву в ньому кров.
Хто злодій? Вб’є його, коли впіймає.
Злодійства в роді не було тоді,
Бо за таке нещадно убивали.
Як сильний відібрати щось хотів –
То за злодійство зовсім не вважали.
А от украсти потайки – за те
Чекала кара. Тож усі взялися
Гуртом шукати вкрадене, проте,
Надвечір речі так і не знайшлися.
Сам Ант підозру лиш на Цапа мав,
Бо ж той чужинець. Свій не взяв би зроду.
Отож відкрито «злодія» вказав
Аби скарати за подібну шкоду.
А усі інші, у страху, щоб гнів
Вождя не впав на голови на їхні,
Змовчали. Вранці Цапа Ант схопив,
На кару витяг. Стали люди тихо
Навкруг обох. Ант «злодія» трима
І «злодієм» при всіх його взиває.
Хоча у нього й доказів нема.
Таж той десь наконечники ховає?!
А Цап в отвіт: - Не вор я! Я не брал!
Та Ант того не слухає й не чує.
В душі у нього вже звіриний шал.
Ще трохи і він Цапа замордує.
І раптом Цап завмер і закричав:
- Вор он! – й на щось показує рукою.
«Вор он! Вор он!» - шуміти люд почав,
Став озиратись й раптом під вербою.
Уздріли : зовсім чорний птах сидів,
Блискуче щось тримаючи у дзьобі.
- Вор он! – одразу натовп загудів,
Бо вождь, мовляв, не те, що треба, робить.
Тож Цапа Ант був змушений пустить.
А птах відтоді вороном став зватись…
Стих голос мами врешті. Та за мить
Данилко став здивовано питатись:
- А, врешті, наконечники знайшли?
- Ні, синку, хоч по гніздах і шукали.
Та й як знайти украдене могли,
Як не ворони зовсім їх украли.
- А хто? Той Цап? – Звичайно-таки він.
Хоча про те ніхто й не здогадався.
Зібрався якось та й подавсь один,
Мовляв, він гніва Антова злякався.
А вже в дорозі з схованки забрав
Ці речі, цінні в ті віки далекі.
- Але навіщо він, скажи, украв?
Невже самому було жити легко?
- Такі є люди, синку – не вкрадуть,
То і життя здається їм не миле.
І добре, як на кого є звернуть,
Хоч на ворону, аби не побили.

Гомонять: « Гей Василь*…» А про мене – одна глухота.
Я невчасний – і носа не встигнув задерти.
Ще пливтиме селом, як ікона, і правда свята,
Ще зернини її усміхнуться в полові і дерті.

Тут Полісся, утомлене здавна, постійно сумне.
І супроти оцього немає ні влади, ні ради.
Не страждатиме, поки впритул не побачить мене.
Кольори припасує. Підходять найкраще – смарагди.

А село, що пішло за болото, якого нема,
І мене ще до себе покличе, як на переправу.
Я зарано броди перейшов, і тому то всіма
Зігнорований нібито вчасно – і зліва, і справа.

Зрозуміти нелегко? Це пунктик у долі такий!
Безумовно, усе це – якийсь неврахований видих.
Та із Зáболоття дивнота, як той помах руки,
Що намітила місце тривожне, де сходяться біди.

Притихає село, аж повсюдно почутні псалми,
І на мене задивлені доля, і жінка, і мати.
Розсльозилося, висвітло… Щуряться нетрі пітьми,
Недарма Бог мене вповноважив сюди повертатись.

Повернуся на трошки і знов, як раніше, піду
По великому колу, невпізнаний і безіменний.
Хай рипітиме вісь у Землі, хай качки на льоду –
Я на стежці на вічній, що плине додому без мене.

У Печерах святих праотці спочивають смиренно,
Зберігаючи землю, в якій свій закінчили шлях.
Не тягніть зі століть в політичне багно сьогодення
Цей увічнений спокій. Не знатиме ладу душа,
Що збиткує той тлін на служіння злочинцям і скверни…
Застережень нема. Чисті духи дадуть відкоша
За сплюндровану віру і храми спаплюжені древні
Попри те, що проклять не побачиш на всохлих кістках….

***
Ніяке уособлює велике,
узяте напрокат... але на вік
і особливо, як себе навіки
увічнити уміє чоловік.

***
Нікому не щастило на віку
як першій леді космосу і шуму
від вакууму у кишківнику,
аби балотуватися у Думу.

***
У будь-кого уявлення про щастя
якщо не ефемерне, то пусте,
але якщо воно не тої масті,
лише уяві дякуймо за те.

***
На нашій ниві все не те, що треба...
посів не той і врожаї не ті,
а у сусіди, наче манна з неба,
і пажиті, і гори золоті.

***
Буває, і незвана гостя їде...
усе одно готуємо обід,
а от коли у танку два сусіди,
тоді немає спасу від сусід.

***
Не дивина у тому, що край неба
є неозорі і нові світи...
очима зір подивишся на себе
і хочеться світ-заочі іти.

09.2021

Ховає осінь в темну тогу
змарнілий обрій самоти.
Ти знаєш дещо, більше тОго
я б не змогла розповісти.

Не дочитав оповідання,
а зупинився на тире.
На півдорозі сподівання
моє чутливе серце мре.

Душа відверто зачиняє
дубові двері на замок.
В депо від'їхали трамваї,
стомивсь нічний бульвар... замовк.

Осиротів на сівер-вітрі,
здригається від сліз сосна.
Й мене, на жаль, посеред світу
для тебе, вже давно, нема...

22.09.2021р.

Це вірші про те, як лежать на землі камені,
пересічні камені, половина яких не бачить сонця,
прості камені сірого кольору,
прості камені, камені без епітафій.

Камені, що приймають наш поступ,
білі під сонцем, а поночі – камені
подібні до великих очей риб,
камені, що перемелють наш поступ, –
одвічні жорна одвічного хліба.

Камені, що приймають наш поступ,
буцім-то чорна вода – сіре каміння,
камені, котрі стають окрасою на шиї самогубці,
коштовні камені, відшліфовані здоровим глуздом.

Камені, на котрих якось напишуть: СВОБОДА.
Камені, котрими колись викладуть бруківку.
Камені, з яких муруватимуть в’язниці,
або камені, що залишаються нерухомими,
буцім камені, котрі не викликають асоціацій.

Так лежать на землі камені,
камені, з котрих не вичавити води,
пересічні камені, схожі на потилиці,
пересічні камені, – камені без епітафій.



----------------------------------