Один відомий соловей з боліт
Натьохкав, що їх чахлик невмирущий
Лежить у холодильнику, а сущий –
Його двійник, який лиш дурить світ.
Хтось вірить тому тьохканню, хтось – ні.
Та прикладів в історії чимало,
Коли царями двійники ставали.
Один із них і пригадавсь мені.
Про Дарія відомо всім, мабуть.
Це той правитель персів, що поперся
Скоряти скіфів і у край наш вдерся.
Гадав, що скіфи з хлібом-сіллю ждуть.
Та трупом війська увесь степ встелив
І сам заледве звідси врятувався.
Отож, дарма у наші землі впхався.
Хоч декого цей приклад не навчив.
Та не про те розмову я почав.
Цікаво те, як став він царювати.
Хоч його рід був знатний і багатий,
Та на престол, одначе, прав не мав.
Потомки Кіра правили тоді.
Сам Кір в Центральній Азії загинув,
Державу на Камбіза – сина кинув.
А той одразу опинивсь в біді,
Бо заколот в країні запалав,
Взялись за зброю скорені народи.
А то для брата Бардії нагода,
Який царем теж бути забажав.
Камбіз оті повстання придушив.
До брата ж вбивцю потайки направив
І той-таки вчинив ту підлу справу.
Камбіз те в таємниці залишив.
А сам Єгипет покоряти взявсь.
Кривавий шлях позаду залишався.
А тут гонець із Персії примчався
І вість погану той Камбіз дізнавсь.
Що, наче, «вбитий» брат його живий
І тепер він на троні воссідає.
Камбіз тепер ніяких прав не має.
Від новини той став страшенно злий.
Рішив назад із військом повертати.
Та доля злий зіграла жарт із ним,
Бо він мечем поранився своїм,
Як на коня свого збиравсь сідати.
Від того, кажуть скоро й дуба дав.
А Бардія став правити спокійно.
Він слави не шукав собі у війнах.
Із бункера свого не вилізав.
Аби народ підтримував його,
Дав на три роки звільнення з податків.
Та перестав до себе знатних звати.
А ті ураз задумались – чого?
Хтось чутку поміж персами пустив,
Що той не може буть Камбізу братом,
Скоріше маг проклятий Гаумата
У Сузах владу царську захопив.
Один, хто збагатився на війні,
Рішив до правди, врешті, докопатись.
І у доньки своєї став питатись
Таємно – чи то Бардія, чи ні.
Вона ж в гаремі царському була,
Тож до «царя» якиїсь доступ мала.
Хоч Бардію в лице вона не знала,
Отож по виду взнати не могла.
Та батько їй приміту передав,
Що Кір колись, через якусь провину
В темницю царську Гаумату кинув
І там відрізать вуха наказав.
Тож, якщо вух в «царя» того нема,
То він не справжній… Та вночі і взнала.
І батькові новину передала,
Що то зовсім не Бардія, а маг.
До себе знатних він шістьох позвав
І розповів, про те, про що дізнався.
Ще і богами перед всіх поклявся,
Що саме правду він їм розказав.
Ті розгубились: що його робить?
Хоч ненавистю їх серця палали,
Але ж самі собі не довіряли.
А раптом хтось до мага поспішить?
Собі життя врятує, а других
Чекає смерть. Тож Дарій узяв слово:
- Хоч ми, здається, зовсім не готові
Та шанс єдиний втратить буде гріх.
Давайте звідси у палац підем.
Як боги нам у тому допоможуть,
То ми убити Гаумату зможем,
А ні – то славну смерть собі знайдем.
Так і вчинили. В’їхали у двір,
Де євнухи з мечами їх зустріли.
Та змовники їх легко перебили.
Маг, що сидів в палаці до цих пір,
Почувши шум, так сильно налякався,
Що кинувся ховатися бігом.
Та змовники-таки знайшли його
І клятий маг без голови зостався.
Хто зна, чи то, насправді, так було,
Чи Бардію ті змовники убили.
Бо то ж вони так людям говорили.
І так воно аж і до нас дійшло…
Історія не скі́нчилась на цім.
Бо ж «царя» вбили. Хто на трона сяде?
Кому до рук перейде царська влада?
Задумалися змовники над тим.
Надумались довіритись богам.
Як вони скажуть, хай то так і стане.
Рішили, коли сонце вранці встане,
Вони поїдуть в передмістя й там,
Чий кінь із них найпершим заірже,
Тому царем у Персії і стати.
До ранку розійшлися вони спати.
І кожен мріяв, поміж тим, уже,
Що він – є цар. І Дарій поміж них.
Йому не спалось. Конюха покликав,
Пообіцяв тому золоті ріки,
Якби царем той стати допоміг.
А конюх на те хитро посміхнувсь:
- Все буде добре, цар, не переймайся.
Не лиш на божу волю сподівайся.
Сам на підборах миттю розвернувсь
Й до стайні до своєї поспішив.
Узяв кобилу, вивів в передмістя.
Там прив’язав її надійно, звісно.
Туди коня він Дарія привів
Та дав йому кобилу ту покрити…
А вранці знатні сіли на коней.
Все чинно, ніхто коней не жене.
Ледь їм вдалось на вулицю ступити,
Де уночі кобила та була,
Як Дарієвий кінь почав іржати…
Отак йому царем вдалося стати.
Від нього і династія пішла…
Та я вертаюсь знову до боліт.
Що «цар не справжній» ширяться розмови.
Що то двійник, лунає знову й знову.
І ті чутки вже поповзли у світ.
Можливо, там готуються уже
Аби зі світу двійника прибрати.
Та поки не спроможні ще обрати,
Чий кінь на тих болотах заірже.

… Що ж, коли вітер свище –
Хочеш того, чи ні! –
Ти піднімайся вище,
Там де запа́л борні…

Там, де затятість бою,
Де погибає тьма –
Жертвуй лише собою,
Інших шляхів нема!

Як би тобі не мліло,
Доки роса спаде,
Там, де маліє тіло,
Дух уперед веде!..

15 січня 2025, імпровізація

Перелізу, перескочу
Мури і рови, –
Не злякає шир урочищ,
Чи дороги звив.
Пересилю душну спеку
Й довгий снігопад, –
Подолаю небезпеку
Наклепів і зрад.
Поки вроджене сумління
Служить, як оплот, –
Не проймуся онімінням
Від чужих пишнот.
На далекім небокраї
Зіронька яснить, –
Я до неї поспішаю,
Бо зове щомить.
16.01.25

Не застують мені Юдейські гори,
Ні мінарети аж до піднебесся,
Бо ти в моєму серці, Україно,
Буттям твоїм прохромлений увесь я .
У такт і радощам, і клопотам твоїм
Воно вистукує ще й думу потаємну,
Прадавню думу на любов взаємну:
Як Україна на сто відсотків є для мене,
Бодай відсотком стану для неї

Останні подихи вмираючого літа,
Немов останній шепіт старигана.
Агонія надії, що зігріта
В опалім листі, як відкрита рана.

Відходить мрія в жовті лісосмуги,
Відходить сонце від людей подалі.
В зів'ялих кленах народилась туга,
Сховали сосни у корі печалі.

Як ухопити за краєчок літо?
Як зупинити час в лихій гонитві?
Як із трухи нам відновити квіти,
Красу явивши у безумній битві?

На ці питання відповідь пірнула
У лісі, що тепло своє втрачає.
І не дістати істину з намулу,
Де впали зáмки над річкою часу.

28 серпня 2021

Безіменна і безвісна
Донедавна, день при дні
Ти привиджувалась, звісно,
Напівсонному мені.
Мерехтіла, як зірниця,
І жаринками пекла,
Бо уміла так іскриться,
Мов роздмухана зола.
Даленіла і маліла,
І зникала на очах, –
Сумував осамотілий,
Як без ляльки дитинча.
А сьогодні спозарана
Залишився ще й без слів,
Бо петельку волосяну
На подушечці уздрів.
Приглядаючись до неї,
Зрозумів умовний знак, –
Стала дійсністю вже фея,
Я тепер не одинак…
Стала дійсністю та фея,
Що ввижалася усяк…
15.01.25

Той махнув рукою, інший чмокнув,
Був такий, що тис в обіймах, як удав, –
Розійшлись, роз’їхались, замовкли,
Посилаючись на необхідність справ.
Нині стало ні з ким розмовляти
Про відносин теплих розвиток і суть, –
Що єднає колектив строкатий,
Певно, треба досвід, щоб про те збагнуть…
14.01.25

Повз лиця, заклопотані й зажурені,
Вона не йде собі, а скаче
І на всі боки змовницьки всміхається,
І день здається наче
Не таким уже й похмурим,
І сонце сором’язливо задивляється.

P.S.
Чи то у неї така вдача,
Чи радість висловить незмога їй інакше?

Бузок у січні? Казка чи міраж?
Але я чую близькість надзвичайну.
Чуттям сприяє неба антураж,
І серце світлі поглинають чари.

Синель травневу ніс колись мені.
В пелюстці кожній - аромату щастя.
І снилося , мабуть, в глибокім сні.
Чому ж реально вже тріпоче ласка.

Бузок у січні квітне із бажань,
Які сплелися, ніби білі крила.
Нема ні роздумів, ані вагань.
Єднає, звісно, притягання сила.

Якби він писав картину з тих слів що вона промовляє,
Було б це велике море де води всіх рік впадають.
Довкола здіймалися б гори у барвах старого Едему
І хмари пливли б солодкі, як клуби вершкового крему.
Там дихали б сонцем хвилі й бавили шелестом пальми,
Ходили б цибаті фламінго, літали б квезалі й тукани.
Була б ця картина щастя залитого вічним сонцем
І якби вже траплялося лихо, його б забирало море.
Вона б розпускала волосся під теплі та ніжні пасати,
А він би вмирав у неволі, не знав би про що писати.
Здійняв би над морем бурю, зігнав би чорнезні хмари,
Тікайте нещасні фламінго, нещасні квезалі й тукани,
І шторм заливав би берег, вітрами ламаючи пальми,
І дихало б море смертю зриваючи з шумом скали.
Вона б закричала: досить! Ця похіть твоя противна!
Залиш моє небо чистим, пиши свою власну картину.
А він би сказав, що буря, для нього була необхідна,
Лиш тільки пейзаж нещастя, підносить в серцях надію,
Що в ньому зникала віра, маліла любов і подих
Був теплим, як срібнопінні, лускою покриті води.
Що він помирав у неволі, а ніжність його вбивала,
Такою була для нього її мальовнича барва.

Так, можливо, зустрінеться якось «Венера» Бугро на стінах
З картиною Джона Мартіна – «Великий день Його гніву».

06.12.2024

Не люблю жінок, які
На мою красуню схожі, –
Боязкі, не говіркі
І колючі, наче рожі.
Лиш красою тішать зір
Та розпалюють уяву,
Посміхаючись надмір
Дружелюбно і ласкаво.
Бо увага їхня вся
Зосереджена постійно
На спроможності гуся
Бути щедрим і надійним.
А високі почуття
В душах їхніх не розбудиш
Ні гучним серцебиттям,
Ні магічним словоблуддям.
Хитромудрі, не топкі,
Вічно й всюди насторожі, –
Не люблю жінок, які
На мою красуню схожі.
13.01.25

В бутіку крутім вродлива
Ходить дама довго.
- Щось хотіла б особливе.
Не знайду нічого.
Я бувала за кордоном.
Там взуття прекрасне.
Що у вас із дорогого,
Щоб і модне, й класне?
Маю сумочку. До неї
Щось би прикупила.
Крокодилове взуття десь
Я б купить хотіла.
Продавець учула дивне,
Уточнити просить:
- Лиш скажіть, який же розмір
Крокодил ваш носить?

12.01.2025

Здавалося, що літо буде вічно,
Що вічно буде світло і тепло.
Та віддалік насупився вже січень
І холод грянув, ніби вічне зло.

Здавалося, що вічна буде юність,
Що розквіт вічний, як сама земля.
Та холодів раптовість і похмурість
Прийшли, немов для юності петля.

І ти ідеш у вічній круговерті
Народжень і смертей, добра і зла.
У холод глянеш, ніби в очі смерті,
І припадеш до першоджерела.

25 серпня 2021

Суцільне пекло на стіні вбиральні
Й на самій стелі напис роковий:
«Хто мимо йдеш, годиночку постій,
Тут пав Тигран – мої слова прощальні».

А на підлозі скручений, сумний
Лежав митець, покараний безжально;
Полинув майстер у світи астральні,
Лишивши Маргариті послід свій.

Єдиний жарт смішний Кеосаяна,
Одна лиш кінострічка непогана,
Останнє, що з любов’ю він зробив.

А стільки планів ще було й бравади!
Належну смерть прийняв, нікчемний гаде:
Стулив гівняний рот лайна прорив.

Із Треполя над Стугною загін виїжджає.
Зі стін кріпості їх люди в похід проводжають.
Вирушає молодий ще князь Мстислав у поле,
Хоче, мабуть упіймати за хвіст свою долю.
Бо ж набридло то в Торопці глухому сидіти,
Що й новини вже протухлі лиш почуєш звідти.
У Треполі веселіше, бо ж степ зовсім поряд.
Та і лодії прямують з верхів’їв до моря.
Тож є про що послухати. Та ж кров буйна грає.
Душа з ворогом зіткнутись у бою бажає.
Та доводилось сидіти в Треполі оцьому,
Бо половці замирились, наче ж з Руссю, тому
У набіги не ходили, Русь не грабували.
А то би вони і Треполь його не минали.
Сумно цілий день сидіти. А меч іржавіє.
А тут раптом йому дядько подає надію.
Як гонець йому повідав, то так було діло.
Ростислав із батьком саме на лови ходили
Під Чорнобиль. Тут до нього посланці примчали,
Ліпші мужі від клобуків чорних їх прислали.
Стали вийти умовляти на половців його,
Поки снігу іще мало й не важка дорога.
А у нього й так до діла вже руки свербіли,
Тож не довго і вмовляли – вмовити зуміли.
Поки батько не дізнався, бо ж не пустить, звісно,
Він тихцем покинув того та й подався лісом.
Зібрав вборзі всю дружину, закликав охочих.
До сестричича у Треполь послав проти ночі.
А Мстислав, лише почувши, за те ухопився,
Бо ж у Треполі отому уже й засидівся.
Зібрав бігом всю дружину та й помчав до Росі,
Де би невелике військо з дядьковим зійшлося.
Зима була досить тепла, снігу, справді мало.
Під копитами земля аж гулом віддавала,
Бо ж промерзла. Хоч замети не треба долати.
Можна полем аж до Росі преспокійно мчати.
Їде Мстислав, поряд із ним його воєвода,
Старий Сдислав Жирославич. Він дружину водить
Вже давно, тож досвід має. Та й знає багато.
А Мстиславові набридло їхати й мовчати.
Став питати воєводи чи він досвід має,
Чи то вперше на половців в похід виступає.
- Ходив, княже і не раз вже. Доводилось битись.
Та не хочу, проте, княже я отим хвалитись.
Не зважай, адже твій дядько гарний досвід має,
Бо ж не вперше на половців в похід виступає.
Іще кілька років тому послав його батько
До Торчеська, щоб Поросся там оберігати.
Кундувдий якраз приперся, що жадав помститись.
Але з князем Ростиславом не схотів зустрітись.
Розорив одне містечко та і в степ подався.
Звісно, Ростислав за все те в боргу не зостався.
Прийшли теж клобуки чорні та стали просити
На половців із походом отвітним сходити.
Князь не надто й опирався, бо ж руки свербіли.
Взяв дружину та клобуків й подався на «діло».
Тоді теж зима стояла й була досить тиха.
Ніхто з половців, звичайно, не відчував лиха.
Дійшли вони до порогів, за Дніпро майнули,
У Протолчім на безмежні луки завернули.
А там, що стада худоби великі бродили,
Що табуни цілі коней та й кибиток сила.
Нахапалися полону, стада прихопили
Та й за Дніпро у Поросся знову поспішили.
Коли половці дізнались, то сили зібрали
І слідом за Ростиславом по степу погнали.
Вже на третій день догнали, бо ж ті йшли повільно.
Ту худобу та й полон той не підженеш сильно.
Чує князь страшенний тупіт, аж земля трясеться,
Мабуть, орда половецька вслід йому несеться.
Велів війську зупинитись, шлях загородили
Та й чекають, щоб половці ближче підлетіли.
Коли ті були вже ладні їх атакувати,
Велів князь над військом стяги свої піднімати.
Половці, мабуть гадали, що тут лиш клобуки,
Вони здобиччю легкою попадуть у руки.
А тут і князь, і дружина. Половці змішались.
Битися іще й із князем все ж не сподівались.
Затримались не надовго та то було досить.
Руські лучними ступили й стрілами їх косять.
У половців, як не вийде ворога зім’яти,
Вони зразу ж кидаються у степ утікати.
Наші ж рухались неспішно, бо худобу гнали,
Тож і коні їхні сили ще достатньо мали.
А половці три дні гнали, коней потомили.
Хоч втікали, та догнати їх наші зуміли.
Кому голови зрубали, кого в полон взяли.
Хана їхнього Кобана, навіть, пов’язали.
А потім уже спокійно за Рось повертались.
Половці за те помститись, звісно, намагались.
Усе літо довелося під Каневом стати,
Щоби землю від поганих тих оберігати…
У розмовах тих до Росі, нарешті дістались,
Там на військо Ростислава скоро дочекались.
Далі рушили кар’єром, коней підганяли,
Розлякували диких звірів, що в степу блукали.
Коли ж вибралися, врешті і у дике поле,
То вже їхали неспішно, виславши навколо
По степу свою сторожу, щоб все обдивилась,
Чи де часом орда якась та й не зачаїлась.
Мстислав їхав біля дядька, весь час придивлявся,
Розпитував, зрозуміти усе намагався.
Хоч той лиш на вісім років старший був за нього,
Але мав уже достатньо він досвіду свого.
Вже надвечір дійшли річки, що Івлею звалась.
Тут до рук їм половецькі сторожі попались.
Узяли їх наші тихо, до війська примчали,
А тут уже перед князем гарно допитали.
Від сторожі тої дещо цікаве узнали:
Що половці своїм станом близенько стояли,
Лише в однім переході на південь у балці.
Вирішили між собою – не будем спиняться.
Виступили в ніч негайно, рухались тихенько.
В темряві дістались стану доволі близенько,
Оточили його тихо, не гавкнув й собака.
А на самому світанку по княжому знаку
З усіх боків на стан вражий разом налетіли.
Хто з половців опирався, то тих перебили.
А більшість в мотуззя взяли. Здобичі багато.
«Княжичів» і «мужів добрих» вдалося узяти
Там чимало. А челяді, колодників різних,
Навіть і не рахували. Та й худоби, звісно
Стада й табуни дістались. Було з чим вертати.
Тож і рушили повільно, щоб худобу гнати.
Мстислав їхав з себе гордий: побував у ділі,
Обагрив меча у крові, відчув в собі силу.
Щоб не дядько, він би й далі у степи подався,
Бо його дух молодечий ще не нагулявся.
Проте розум підказував – щоб чогось добитись,
Треба князеві уміти вчасно зупинитись.
Половці зібрались в силі та їх наздогнали
Та на військо нападати на руське не стали.
Бо їх виявилось менше, хоча й не відстали,
До самісінької Росі так і проводжали.
Вже за Россю розділились, клобуки лишались,
Бо вони ж на цих просторах саме й тирлувались.
Мстислав узяв свою здобич, на Треполь подався,
Де, народ уже, напевно, його зачекався.
Буде в них подвійне свято, бо ж Різдво на носі.
А до свята скільки всього здобути вдалося.
Ростислав вернувся в Торчеськ. Не сидів там довго.
Прийшла вістка, що зібрався скоро у дорогу
До батька подавсь у Вручий, повіз «саїгати»,
Щоби батькові належне з походу віддати.
Батько на Литву збирався. Стрів його сердитий,
Через нього довелося похід відмінити.
Князь великий із Києва, як про те дізнався,
Що з половцями із-за сина тепер мир зірвався,
Накинувся на Рюрика та став дорікати,
Адже тепер знов зі степом треба воювати.
Про похід в Литву прийшлося Рюрику забути,
І на південь полки свої тоді повернути.
А сина, щоб, не дай Боже, великому князю
Не попався десь на очі і одного разу,
Відправив в Смоленська до брата, потім у Владимир.
А половці приходили. І Мстислав був з тими,
Хто стеріг Русі кордони. Йому теж попало.
Але його те не надто сильно налякало.
Дух у йому войовничий батьківський прокинувсь.
Жаль, що батько не побачить уже свого сина.
Міг би, мабуть ним гордитись. Може, з неба гляне,
Як син його вже в походах ганяє «поганих»…
Весна, літо проминули. Половців відбили,
Хоч до зими наступної кордон сторожили.

Життя в королівстві кривих дзеркал
формує суспільство доріанів греїв.
Ти хочеш сказати, що ти не знав?
Чому ж не схотів відшукати двері?

Життя в осередку нелюбих тіл
спроваджує геть всю можливу пристрасть.
Хтось інший за тебе цей вибір робив?
Для чого ж себе ти мучиш навмисно?

Життя у спільноті нещирих душ
з твоєї душі висисає щастя.
В болото брехні ти свідомо вгруз?
Втопитись у ньому зібрався нащо?

28.12.24

Приходить пора коли за вікном зимою
Люди здаються частиною вікон, придатком пейзажу,
Їхній погляд стає простіший і холоднокровний,
Він більш терпеливий до сонця і вбивства часу.
Крижане повітря у них забирає потребу
Вимовляти слова, що зникають пустими рядками,
Хворобливо-блідим видається затягнуте небо,
Тому у гірляндах, з колядками все і святами.
І тому їм потрібно починати якусь розмову,
Говорити про час, про сріблясту імлу та страви,
Як дзвонять у храмах, як б'ють розливаючись дзвони,
Розливаються небом, збивають сніги із хмари.
Розмовляють про те, що зимою не буде світла,
Про чудо народження бога, і те, що збулося,
Про те, що війна забирає дітей, що над світом
Все, ще зорі горять, а під ними зима голосить.

05.11.2024

Ідуть по вулиці дівчата
І усміхаються гуртом, –
Парфумів пряних аромати
За ними віються слідом.
Очима блискаю грайливо
І геть жену думки сумні,
Бо ще очікую на диво,
Хоч серце каже: Ні!.. Ні!.. Ні!..
12.01.25

 
Зачинися світло вимкни
Не чекай гостей домівко
Сніги метуть чи знаєш ні
Борвії Тора льодяні
У їхній сталі сяйна міць
Щоб донести єдину вість
 
Вибравши путь ніким не знану
Не ймуть пощади
Не ймуть пощади
 
Назирці за смертю чорт
Кпинить з неї що не крок
Спіх важкий & застить сніг
І пси недолі виють виють
Щоб вість єдину донести
Зіткати сни мені й тобі
Вибравши путь ніким не знану
 
Не звуть пощади
Не ймуть пощади
Не звуть пощади
Не ймуть пощади
 
Лиш біль, один лиш біль нещадний
Нема пощади
І пси недолі виють виють
 
 
 
 
 
 
 
 

Зів'ялі листки - це прискорена осінь,
Прискорений біг і світів, і епох.
Крізь листя зелене проглянеться просідь,
І так крізь думки проступатиме Бог.

Згорілі дерева, як біженці, гнані
Жахіттям війни зі своєї землі.
У врунах спочили листівки неждані,
Мов спогадів любих ясні кораблі.

Зів'ялі листки нагадали про старість,
Що з осінню разом прийде, як пророк.
Потоне у листі минулого радість,
Немов у безмежності світло зірок.

23 серпня 2021

Розбушувалися цунамі
і по небесній діаграмі
потуги Геї не малі...
зліпили діти оригамі,
а думають, що кораблі.
Та настає пора гаряча
і на рентгени із кремля
включає п’яту передачу
у пекло їдуча земля.
Нічого вічного немає.
У світі правди і брехні
усе тече, та не минає,
на хвилях часу інші дні
і ночі... грає море синє,
біжать і тижні, й місяці,
а на голгофі піють півні –
віщують у хвилини ці:
біда зі сходу, зло із півдня,
месія не дає спасіння
ні у терновому вінці,
ні на початку, ні в кінці
і поки дують урагани,
роки до берега пливуть
регатою у каламуть...
....................................*
не знають курсу капітани,
нема путі за океани,
та грішні душі ще гребуть.

В понеділок - на весіллі у селі сусіднім.
У вівторок, як хропе,- скиглять діти бідні.
У середу - з товариством на буйнім похміллі.
Накидається на жінку - у четвер з ремінням.
Порвалися в скрипки струни,- то в п’ятницю чинить.
А в суботу - припадає знову до чарчини.
У неділю - піти б в церкву, так штани пропито...
...То ж чи варто з отаким-от молодість губити?

Ти повинна забрати з собою свої моря.
Забрати алеї, пейзажі, романи, арії,
Поміж сторінок просушити бутони троянд,
Потлумити вітер крізь гумно своєї пам’яті.
Забрати з собою сирени та гул літаків,
Прошите ракетами небо і землю з осколками,
Просіяти мову й забрати ту дюжину слів,
Які постають із попелу й ран надгробками.
Зібгати поезію болю без ритму і рим,
Жахливе відлуння крику з перонів вокзалу.
Набити у чорну валізу холодний дим
І погляди мертвих, убитих, що там зостались.
Ти повинна усе зберегти та придбати квиток
До безпечного міста і там розказати іншим,
І голос твій вірно промовить, як мовить пророк:
Обчислено, зважено — царство твоє закінчилось.

27.11.2024

Димами гіркне осінь золота,
уперто миті сіє поміж пальці,
а час гарує, ніби на скакалці,
і уплітає зиму у літа…

І маятник кала́тає хутчіш,
уже позаду десь весняні грози,
удень усе частіш нічні морози
дощі зі снігом сіють під леміш…

І почуття холодить сніговій,
поволі кров гаряча стигне в жилах,
бо як би жасно серце не тужило –
уже на видноколі потяг мій…

Десь у кишені куплений квиток,
затерлася лише відправки дата,
та прийде час покинути пенати,
як паротяга загучить гудок.

Але не варто думати про те
і лише марнувати час даремно.
Готуймо ниву і в часи буремні –
у дітях наше сім’я проросте!

6 січня народився поет неймовірного обдарування, стійкості,
справді європейської освіченості.


Я довго вчив граматику кохання,
граматику грудей і губ твоїх.
Ти утікала і ховала сміх,
межи зубів затиснений востаннє…
Василь Стус


Він витримував наругу і біль,
ігноруючи гострі тенета,
навіть за гратами лишався вільним,
навіть під тиском лишався поетом.

Він граматику мужності вчив,
знав напам‘ять кохання науку…
Можна жити й без зайвих причин,
але сам він обрав муку.

2025 рік

Ніч пливе молоком. Небо дивно підсвічене, то
Розливається місяць в тумані, що злегка нависнув.
А де вітер його розірвав, там зоріє місток,
У якого перила оздоблені сяйним намистом.

Затамовую подих. Мене ряснозоряний міст
Вабить покликом незрозумілим, астрально магічним.
Може дім - не Земля? Може в іншому вимірі зміст,
І місток над туманом - майбутня дорога у вічність?

Хто торкався коштовних перил, той назад не вертав:
До надій, що окрилять, цілунків, що серце запалять,
До дощів і садів, до полів і до росяних трав.
В бік один. По щаблях вище й вище. Лишаючи пам'ять.

Сутінь сіра, тиха, сонна
Ще чаїться за вікном,
А вже зграя гайвороння
Зично кряче над селом.
Ще досвітні зоряниці
Мерехтять вгорі кругом,
А в хліві дзвенить дійниця
Й тягне в хату молоком.
Все як вчора, все так само
Безупинно з року в рік, –
Мовчки поралася мама –
Невсипуща цілий вік...
11.01.25

І
Не я один в кінці старого року
надіюся на світову толоку –
перемагати ворога пора!
Вітаю рядових і командирів
із наступаючою армією миру,
озброєною силою добра.

ІІ
А от нечиста сила злоязика
вирубує ліси та сушить ріки
і поки НАТО дивиться здаля,
немає де вчепити на ялинку
або хоч утопити москаля.
Звичайно, екологія не винна,
що напхані у банку павуки
з’їдають одне одного, таки.
Заручниця Європи – Україна
стає у цьому хаосі руїни
загатою кривавої ріки.
Америку завоювали орки,
від охлократії немає толку:
розхитується світ на всі боки,
очолюють війну коряві боси,
не хочуть у Європу малороси,
планету заселяють пацаки*.

ІІІ
Одні ідуть розбої усмирити,
а інші мають намір поділити
зелені, євро, може, і юань,
козаччину захоплюють рашисти,
а флібустьєри і авантюристи –
Гренландію, Канаду і Тайвань.
Та то таке... і не заради стьобу
видумую, що є такі особи,
якими управляє УеСБе,
але керує ними ефесбе,
а коригує козир довбо...
.........................................
На цій фіґні
нема де зняти пробу
і в уряді, і в Раді, і в ОПе.

01/25

Останній промінь втомленого сонця
Ліниво впав за обрій і погас.
А вслід за ним, підкравшись незнайомцем,
Холодний морок вкрив усе нараз.

Загинув день, змарнівши у риданнях,
Затих (чи зник кудись?) веселий сміх.
Забути все —  одне лише бажання,
От тільки жаль, і соромно, і гріх...

Пітьма вповзла у розум. Навіть тіло
Якесь чуже, та й сил давно нема.
Той час, коли по-справжньому раділи,
Сприймається мов сон або обман.

Та ось, коли, здавалося б, ще трохи
І ніч зійде нарешті нанівець,
Ти шлеш під три чорти всіх лжепророків,
Бо це лише початок, не кінець...


10.01.2025

іній ламаних ліній пониклих старечих плечей
не розтоплює жмут полуденного щедрого сонця…
вона тихо сивіє поміж недоречних речей
і погладжує сивого пса – співрозмовника і охоронця…
низка жовтих світлин ніби цвинтарний ряд порцелян…
в’язка стертих листів – сторінки із чужого роману…
дивних суконь разки – ніби з возу безжурних циган
і незмога повірити в пам’яті мертву оману…
вона мовчки співає принесені вітром пісні
і ледь-ледь посміхається тіням що збились з дороги…
а душа пробиває крізь груди залізні й тісні
невеличку шпарину з якої злітають до Бога…

Мій садок промовляє до мене:
"Хто ж мене так безжально спалив?
Я ж, немов найдорожчі знамена,
Тобі яблука рясно родив".

Відгоріло, пригасло, заснуло,
Із пожежею плавно злились
Те, що стиха промовило, чуло
Ніжним шелестом стиглих колось.

Так згоріло минуле нещадно
І майбутнє з собою взяло.
Те, що впало в залізні лещата
Забуття, у траві загуло.

Мій садок докричався до мене.
Його стогін я близько відчув.
Дике полум'я лилось черлено.
Разом з ним я і сам спалахнув.

Спалахнули картини відрадні,
Що для мене були дорогі.
І прокинулись біси прадавні,
Як в самому собі вороги.

22 серпня 2021

Пекучим словом душу не ганьби,
тоді, коли тремка сльоза на віях.
Від щастя чорні очі соловіють,
смарагдові темніють від журби.

Я здатна ще здолати сто доріг,
високі гори і глибокі кручі,
і вирвати з грудей голки ядучі,
аби розтанув поміж нами сніг.

Приборкати в тобі вулкан пітьми,
угамувати руйнівне цунамі,
Нехай кохання сяє поміж нами
благословенне Богом і людьми.

Вінчає бірюзовий небосхил,
і лебединим пухом гріє ніжність.
Мій буйний океан, безмежна вічність,
володар серця й золотих вітрил!

10.01.2025р.

На мить серця позбулися печалі,
Звільнилися від розпачу тюрми.
Знов радощі нам доля дарувала --
Моя душа цвіте серед зими.

Січневий дощ -- немов мої ридання,
Ущух, розгладив брижі на ставу.
І сонечко леліяло кохання,
Неначе казку щастя наяву.

Думки увись, за обрій аж понесло,
І розчинило в ніжній висі зло.
Веселки дивовижне перевесло
Богів благословення принесло.

10 січня 7532 р. (Від Трипілля) (2025)

Як гірко плачуть наші діти,
коли неправедно караємо.
Мовби журавель, підбитий
над посмутнілим небокраєм.
А найстрашніші тихі схлипи,
зойки до остраху і дрожі...
Немовби вдарили під дихало -
кричати б треба...А не можу.

Минув самообман, немов опале листя,
Обірване розлюченим вітриськом.
Летить мерщій стара труха зі хрипо-свистом,
Замітивши іще гарячий присок
Від полум'я зотлілої давно любові.
Упала сіра пелена додолу,
Яку відчули на світанку навіть збої.
Нове проміння грає вранці соло.
Блискучий день мені дарує білі крила,
Прозріння світлосяйне - і не лячно,
І сірі очі без обману заіскрились.
Лише б не стати, бо сліди гарячі.

Січень - справді його місяць.
8 числа народився, а 10-го відійшов у засвіти цей унікальний британський рок-музикант, актор, художник…

У мертвій тиші
запалив чорну зірку -
стало світліше…
Та все одно гірко,
що так надто рано
кращі падають свічкою
на дно океану
вічності.

———————
«Blackstar» (чорна зірка) - назва останнього альбому видатного митця,
який пішов у небуття у самому розквіті…

2025 рік

Сонця яблуко підморожене
З неба скочується так швидко,
В хмарі тоне, лишивши схожу на
Сподівання рожеву нитку.

Нитка світиться в сірій тканці ледь,
Хмара сонячний погляд хмурить,
А він сяє на білім стакселі,
Ніби вістка жадана в бурі.

Море гнівається, розбурхане.
Сіре небо і води чорні
Напирають валів розпукою,
І на скелі кидають човен.
...
Вірмо - ночі пора обмежена,
Й буря стишитись обіцяла.
Промінь ранком сплете мереживо
Поміж білими бурунцями.

І поверне додому кожного
Долі нап'ята парусина.
Сонця яблуко підморожене
Завтра зродиться в морі синім.

Нещільно скупчилися хмари,
Бо вітер досі не затих, –
Проміння золото ще зараз
Деінде падає повз них.
І сліплять очі полум’яні
Іскринки сонця в тих місцях,
Де не з’явилась блякла тьмяність,
Куди второвую свій шлях…
10.01.25

А часом слова нас ваблять,
й коли це - брудні слова, блять.

2025

Стратег неперевершений в Московії Шойга
Схотів, аби Суворова святим проголосили.
Мовляв «служенью родінє» віддав той усі сили,
І ворогів «расєюшки» усіх перемагав.
Не було битви жодної, яку би він програв.
Не було того ворога, щоб він не зміг здолати.
Про Римнік, про Фокшани всім потрібно пам’ятати.
Він символом і гордістю для всього світу став.
І, справді, із дитинства ще до того нас привчали,
Яким неперевершеним отой Суворов був.
Як неприступний Ізмаїл у турок він здобув,
Як Альпи нездоланнії його війська здолали.
Як дуже він солдат любив, а ті усі його.
Перемагав не кількістю, а розумом… Одначе,
Ні в книгах, ні в кіно тоді ніхто із нас не бачив
Ніде портрета повного Суворова того.
Тоді лиш чорно-білим все навколо виглядало.
Як «свій» - то хоч ікони з нього можна малювать.
А «ворог» - то його потрібно лише таврувать.
Були відтінки, кольорів других не існувало.
Отож із тим Суворовим носились москалі.
Про битви переможні всі його розповідали.
А про «криваві подвиги», яких було чимало,
Мовчали, наче в нього їх не було взагалі.
Ми знаємо, що з турком він уміло воював.
За що звання отримував та ордени й медалі.
Ще землі з кріпаками, щоб на нього працювали.
Тож він кріпаччину оту скажено захищав.
Коли у Польщі, що тоді Річ Посполита звалась,
Конфедерати з королем взялися воювать
Та українців заодно страшенно катувать,
То Коліївщина тоді супроти них піднялась.
За волю бились колії, супроти зла й насилля.
А москалі-«брати» прийшли і нам «допомогли»:
І Гонту, і Залізняка вони в полон взяли,
Порозганяли коліїв, а тисячі схопили.
Тоді скарали тисячі борців за нашу волю.
І поміж тих, хто керував тим шабашем катів,
Був і Суворов – він тоді бригаду цілу вів.
Прийшов, як люблять москалі, чужу рішати долю.
Дісталось й ляхам заодно від «нашого героя».
Він Вавель в Кракові узяв в облогу і тримав,
Аж доки голод ляхів там усіх не доконав.
Він не соромився того, все виправдав війною.
Поки він з ляхом воював, встеляв дорогу трупом,
В Московії підняв на бунт народи Пугачов.
Зачервоніла Волга вмить, стікала в море кров.
Здавалось, скоро Пугачов і до Москви підступить.
Як тут себе не проявить, Суворов став прохати,
Щоби послали і його той придушити бунт.
Але не встиг він у крові свій обагрити кнут,
Другим без нього удалось бунтівників здолати.
Вже на розбірки нагодивсь, але і тут упхався.
Сам Пугачова в клітці віз до самої Москви,
Щоби казали всі навкруг роззяви: «Ти диви!
Суворов наш і тут устиг, добряче постарався!»
Хоч Пугачова й стратили та ще були башкири,
Що не бажали ні за що скорятись москалям.
Горіла під ногами в тих загарбників земля.
Та москалі, що вже взяли, не віддавали миром.
Щоб покорити тих башкир, Суворова й послали.
Він у катівнях розумівсь – порядок наведе.
Москальське військо по шляху кривавому іде.
Кого купили, а кого лиш силою здолали.
Суворов покорив башкир, які за волю бились,
Знов до покори повернув – він добре то умів.
Те, що неміряно крові́ башкирської пролив,
Так то ж війна. Без бою хай би краще покорились.
А далі він спішить у Крим. Той поки незалежний,
Та вже снують в нім москалі, вже ханом вертять тим.
І роблять все у тім Криму, що до вподоби їм.
Щоб Приазов’я заселить, край голий прибережний,
Взялися греків «рятувать», що у Криму селились
Вже тисячі літ - про Москву ще й слуху не було.
Отож Суворов й провернув нове москальське зло:
Всіх греків з Криму – не питав, чи їм того хотілось,
Він виселив у голий степ – мов до якогось раю.
За зиму половина з них пішла до прабатьків.
А скоро і ногаїв він до бунту теж довів.
Кубань – ногайський давній край тепер вогнем палає.
І тут Суворов-рятівник зумів їх придушити.
А хто залишися живий – всіх виселили враз.
Оскільки цей багатий край від людності «звільнявсь»,
То запорожцями його взялися заселити.
Отак народами вони весь час і менжували.
Туди-сюди – про волю в них ніхто і не питав.
Москаль їх долю, як хотів, так завше і рішав.
А землі «вільні» москалі своїми заселяли.
Й для Криму надійшла пора москальським також стати.
І референдума ніхто проводити не став.
Суворов в хана і палац, і владу відібрав.
Самого ж хана довелось в Воронеж доправляти.
Тут турки почали війну. Такого ж не чекали,
Що москалі нахабно так Крим заберуть собі.
Зійшлися турки й москалі в кривавій боротьбі.
Отут суворовська зоря яскраво засіяла.
Взяв неприступний Ізмаїл… Про те ми в школі вчили.
Про те ж, що десять тисяч душ він там замордував –
Жінок, дітей і стариків – не тих, хто воював.
Про то, звичайно, москалі ніде не говорили.
Тим часом ляхи, що колись гноби́ли Україну,
І не бажали наш народ за рівних визнавать,
Дістали те, чого і слід було давно чекать,
Згубили гонором своїм свою ж таки країну.
Допоки чубились самі, зібралися «шакали»
Сусідні й розділили край – вхопили кожен шмат.
Найбільше, звісно, москалі. Вже ляхи і назад,
Під проводом Костюшка всі на москалів напали,
Аби звільнити рідний край. Та я казав вже вище:
Що ухопив собі москаль, то вже не відібрать.
Послали москалі війська повсталих покарать.
І дух свободи, накінець, у ляхах отих знищить.
Як без Суворова було у Польщі обійтися?
Хто більший досвід ката мав? Хто крові ріки лив?
Суворов в Польщу чимскоріш із військом поспішив.
І кров’ю непокірний край від його рук умився.
Стріляв і вішав, мордував, паплюжив чужі храми,
Палив книжки, як не були москальськими вони.
І виправдовував усе законами війни.
Його кривавий шлях лежав аж до Варшави прямо.
Ось він до Праги підійшов – варшавське передмістя,
Велів солдатам штурмувать, нікого не жаліть.
А тим воно усе одно, раз генерал велить,
Оскаженіло узялись на барикади лізти,
Що оборонці їх звели. Нікого не жаліли –
Жінок, дітей чи стариків – вбивали всіх підряд.
Коли ж, нарешті він навів у передмісті «лад»,
То трупи вулиці усі у Празі тій встелили.
Казали, тисяч двадцять там по вулицях лежало.
Суворов бачив звірства ті, нікого не спиняв.
Лиш трупи трохи розгребти у боки наказав,
Коли з Варшави посланці прийти до нього мали.
Щоб бачили, яка їх честь попереду чекає,
Коли «на милість» не здадуть столицю москалям.
Як на душі воно було іти тим посланцям
Між трупів, що одні лишень всі вулиці встеляють.
Вжахнулись, звісно, посланці і москалям здалися.
Вжахнулась і Європа вся з жорстокості тії.
Убивство можна зрозуміть, коли ідуть бої,
Та ж тут із мирними людьми так москалі велися.
Правителі Московії той «подвиг» оцінили.
Отримав він і вищий чин, й маєток черговий.
Та довго не відпочивав, бо треба знову «в бій».
Французи революцію у себе учинили
І дух свободи узялись розносить по Європі.
Дивись, Московії той дух вже скоро досягне
І п’яний бунтівний народ їх в шию прожене.
Нащо, скажіть, був москалям той європейський клопіт?
Суворов у Європу йде, щоб дух той подолати.
В Італії з французами спочатку воював,
Хоч перемоги раз по раз над ними здобував,
Але від «переможених» все ж мусив утікати.
І не пішов дорогами, а горами попер.
Здолав із горем пополам ті Альпи непрохідні.
Там підірвав здоров’ячко дорогоцінне, видно.
Став він генералісимус і за пів року вмер.
Цікаво що: ті війни всі, де здобував він славу,
Були то завойовницькі, то він карать ходив
Когось за непокору. Як кого він захистив –
То тільки владу москалів і кріпоснеє право.
Такий от полководець був, такий святий із нього.
Та в нього руки у крові, садист, як не крути.
Та в москалів ще й не таких зустрінеш між святих.
Який народ – такі святі. Але то не про Бога.

Січень справді щедрий на видатних поетів. Саме цей зимовий місяць
подарував нам Сосюру, Симоненка, Стуса…
Якось студенти попросили Володимира Сосюру прочитати вірш
«Так ніхто не кохав». Після хвилинної паузи поет відповів, що не
зможе цього зробити, бо плакатиме…


Так ніхто не кохав й не кохатиме
через сотні і тисячі літ…
Серцю важко бути за гратами,
якщо кличе у небо політ.
Та нехай воно вкрилося лАтками,
все ж кохатиму - навіть без сил…
Зуби стисну, щоб не заплакати,
й кров візьму замість мертвих чорнил.

2025 рік

В моїй душі безмежне море
Хотінь, страждань, розчарувань, –
У ній змішалось щастя з горем,
Є денне світло й тьма смеркань.
Вона радіє буйним шумом
І завжди в тиші топить сум, –
Ще довіряє серцю думи
Про непривабність і красу.
В ній непокори дух і сором
За нерішучість потайну, –
За те, що власну точку зору
Не відстояв, не протягнув.
У ній все те, що перед світом,
Неначе мрії, не таю, –
Все те, що маю боронити
Від цвілі, тліну і вогню.
09.01.25

Хай лишиться підтекстом
Те, що назовні рветься.
Те, чим обох обдарувала ніч.
Від чого на душі так затишно і тепло,
Що знову й знов кличе летіть навстріч
Одне одному. І то не гріх,
Що станеться між вами,
Що не вдається відтворить словами...
...Гріх – таїну виносити на світ.

Безмовна і безбарвна я, настільки
Зболіла і стомилася душа.
Безсонні ночі тягнуться без ліку.
Тобі ж здається, що держуся стійко,
Тому мене давно й не утішав.

А ти скажи про те, що дощ зимовий
Грибницю розбудив - дива ж які!
Веди до лісу. На мою відмову
Ти не зважай. Обридлий сплін ранковий
Жбурну на листя посеред пеньків.

І мабуть закричу, піднявши руки.
Злетить сорока у височину.
Злякаюся й сама того я звуку,
Але залишу в нім себе, бездуху,
І впевненість колишню поверну.

1.
Де моя́ душа́ -
Туди́ не хо́дять поїзди́.
Мі́дного гроша́
У по́шуках не зна́йдеш ти.
Де мої́ слова́
Дару́ють сві́тло і тепло́,
Со́нця перева́л
Гребе́ по не́бу хмар весло́м...

Приспів:
А у снах
по перелі́тних хви́лях
йде весна́
і розкида́є цвіт -
бі́лий цвіт...
За спи́ною
на мі́сці шра́мів
пророста́ють кри́ла
і стук у се́рці
набира́є хід...
тууууук-тук, туук-тук, тук-тук...
біжи́ть
ця мить
ця мить...

2.
Де моя́ любо́в?
Вона́ у сло́ві та в душі́.
Я її знайшо́в
Коли́сь у лі́тньому дощі́...
Там де дощ - там я,
І курс до лі́та берегі́в...
І твоє ім`я́
Кида́ю на вітри́ла слів.

Приспів.

3.
При́йде час -
Твою́ моли́тву перерве́,
Спле́тені доло́ні розірве́,
По́дихом торкне́ уста́...
І дощ цей переста́.
І дощ цей переста́...

Мені минулого не жаль,
Мені майбутнього не треба,
Бо відійшла з душі печаль
І серцю легко біля тебе.
Лиш відчуваю звіддалік
Блиск сонця високо на небі,
Бо відвести свій погляд вбік
Ніяк не можу я від тебе.
Квітують сплетені жита
І жайворонка лине щебет, -
Любов, що стверджує життя,
В душі беріг лише для тебе.
08.01.25

Сьогодні, 8 січня, виповнюється 90 років поетові, якому було відпущено лише 28 років земного життя.
Його вірш «Люди — прекрасні» вже вдвоє старший від нього самого.
А хіба можуть колись щезнути такі рядки:
«Воскресайте, камінні душі,
Розчиняйте серця і чоло,
Щоб не сказали
Про нас грядущі:
їх на землі не було»?
 
 
Ми — одиниці!
Ми — не нулі!
Чуєте звуки органні?
Це випливають, немов кораблі,
наші вірші із гавані.

Ще вистачає в легенях сил
дути повітря у скло!
Ні, не про нас написав Василь:
«Їх на землі не було»…

2025 рік

Мені наснивсь червоний кінь.
Червоний, норовистий до нестями.
Він не торкавсь копитами землі,
Змагавсь за висоту із літаками.
«Так то ж не кінь! – кричали доокіль. –
От був би вершник, можна б і повірить».
А кінь червоний ще гучніш іржав
І кобилиць у стайнях непокоїв.
І раптом навперейми голосам
Помчав дзвінкий хлоп’ячий голос:
«Лети-но, конику, на пашу поведу,
До джерела в глибокому проваллі!»
І вмить все зайнялось вогнем,
І гуркотом, і громом задвигтіло поле...
А як звільнили очі від долонь,
Уже сідати починало сонце.
Червоний кінь навстріч Стожарам мчав,
І вершник на коні погойдував ногами...

P.S.
Якщо не ставить сумнівам межу,
На нас самих цей світ замкнувся б.

Ти розцвів, мов у січні білий бузок.
Серед снігу й неписаних літер
У зимовій холодній палітрі.
Мого серця ніжності мево і зойк.

Ти розцвів, мов у січні білий бузок.
Не зламали вітри і негода.
Я сердечну пишу тобі оду.
Чи впізнаєш мій почерк - любові крок.

Ти розцвів, мов у січні білий бузок
Чистотою думок - диво-сяйвом,
У душі моїй - сонячним майвом,
Як весняний узимку світла ковток.

Чоловік жалівся друзям:
- Голова квадратна.
Бо таки напився в зюзю.
Ледь доліз до хати.

Хлопці лиш сміються з нього:
- Певно, щось та було.
Ти кажи нам, що й до чого.
Звідки ж в тебе ґулі?


- Жінка в мене добра, мила.
Ми поговорили.
Може, трохи сльози лила.
Навіть не сварила.


На коліна навіть стала
І просила дуже.
- Що ж вона тобі казала?
Схоже, брешеш, друже!

- Чесне слово, що просила:
Де ти, п’яна пика?
Я вже все тобі простила.
Вилізай з – під ліжка!

07.01.2025