У царстві снігу, як у задзеркаллі,
Все навпаки і манить глибина.
Тебе провалля снігу налякало,
Що пропікає до самого дна.

У царстві снігу безконечнім, давнім
Мороз сягає глибини віків.
Проймає пісня снігу, ніби дайни,
Які не мають зримих берегів.

Немовби спис пронизливий і гострий,
Так воля снігу в тебе проника.
І думка снігу, як вселенське горе,
Спадає тихо, як років труха.

19 лютого 2024

1.Білим світом сум
Тайно спокій крадне.
Від печальних дум
Серця квітка в’яне.

Приспів:
Хай журба-печаль
Буде трохи світла,
Бо в житті весь час
Дуже мало світла.
Мов листочок, я
Відірвусь швиденько.
І печаль моя
Зникне десь далеко.

2.Осене моя,
Ти, як вечір, близько.
Чом сумую я
Часто тишком-нишком?


3.А чому журба
Знову день мій крає?
Осінь, як верба,
Схопить, не пускає.


4.Небо, як струмок.
Та не перескочеш.
То ріка думок,
Хочеш чи не хочеш.

5.У вечірню даль
Десь полину легко.
Понесу печаль
Я, немов лелека.

Приспів.


22.09.2025

Причепурена ти у барвисте,
Ніби квіти цвітуть у степу,
А на шії червоне намисто.
Ти народжуєшся за добу
У руках українських майстерних –
Оберіг із шматочків тканин.
Уособлення ти характерних
Сподівань задушевних глибин.
Ти мала, та наповнена змістом!
Без очей, але бачиш усе!
Особлива ти і особиста,
Бо, щось тепле, твій дотик несе.
Пригорну тебе, наче дитину,
Намилуюся щедрістю фарб.
Має безліч скарбів Україна –
Лялька-мотанка теж її скарб!

17.09.2025 р.

Село розбомблене під обрій,
Ридання чуть і дронів свист,
Не плачте, все в нас буде добре -
"Втішає" псевдооптиміст.

Поза кордоном діти, вдови,
Вже півнароду - хто куди.
Та буде все у них чудово --
Іще повернуться сюди.

Та скільки горя ще зазнають,
Допоки схаменеться світ.
Прийдуть до пекла замість раю --
Складай, плането, заповіт.

Усіх накриє чорна хмара,
Китай і Індія удвох --
Півсвіту ядерним ударом
Розіб'ють, щоби світ цей здох.

Росії друзі -- демократам
Промиють мізки назавжди,
Нас полікує "мирний" атом,
Дасть демократії п.зди.

Ви, оптимістики хоробрі,
В "неописуемый восторг"
Прийдете. Буде вам все добре --
Та тільки років через сто!

23 вересня 7533 р. (Від Трипілля) (2025)

 
У середу близько п’ятої ледь розвидниться
Нишком зачинить у спальню двері
Лишить листа, що все мовить за неї
І на кухню сходами, носовичка
стискаючи
Двері тихцем зачинивши вхідні
Ступить нарешті надвір
 
Дім (Ми їй віддали життя)
Покинути (Пожертвували життя)
Час (Усе, що гроші придбати могли)
Дім покидає в якім самотіла (Прощавай)
Вона роки
 
Далі хропе батько, жінка, влізши в халат
Схопить листа прочитає умить
На самоті, біля сходів униз
Зі сльозами кричить чоловіку
Бебі пішла чогось –
Так не подбати про нас усіх –
Як тепер бути мені?
 
Їй (Ми не зважали на себе)
Обридло (Жодної думки про себе)
Вона (Ми пробивалися через життя)
Тих покидає із ким самотіла (Прощавай)
Усі роки
 
П’ятниця, о дев’ятій, зовсім далеко геть
Ось уже й зустріч призначена нею
Із хлопцем, що тямить на мототрейді
 
Втіх (Що ми робили не те)
Їй треба (Як осягти, що не те)
Бач (Є такі речі
Котрих не придбати)
Бажання власні усе притлумляла (Прощавай)
Вона роки
 
В домі отім (Прощавай)
 
 
 
 
 
 
 
 

Мідну турку вгортає пелюстями синіми полум'я.
Синій ранок за шибою холодом першим вістить.
Починається осінь іще одна, стомлена й зболена.
Пробивається сонце в тумані остудженим променем.
Синій ранок ув очі вдивляється садом пустим.

Сну розкидані крихти змітаються кавою чорною.
Піднімається світло, і айстри підпалює синь.
Що там, Боже, Ти мелеш небесними синіми жорнами?
Сині скельця розбитих надій ніч і день переповнили.
Що Ти, Боже, назавтра по наших молитвах даси?

Холодні іскри зорепаду
Безслідно танули вгорі
Над потемнілим тужно садом
І німотою чагарів.
Вони з'являлись і зникали,
Як не приборкані думки
Про світлі радощі й печалі,
І швидко пройдені роки...
23.09.25

Пізньої осені деньки такі короткі.
Не встигнеш зоглянутись - вечоріє.
І вже володарює темна нічка
Та розсипає в небі ясні зорі.

Ось вирина поволі місяць-серпик,
Гойдається на хмарах, наче хвилях,
Він зачепив за ріг срібне відерце
І з нього срібне сяйво сипле й сипле.

А зіроньки купаються у річці,
Немов золотокосії русалки.
Світанок підкрадеться непомітно,
Тоді й розтануть ночі дивні чари.

2017 р.

(Сонет)

Четвертий рік вона приходить поспіль.
Колись весела,
А тепер сумна.
Розгублена нерозумінням Осінь.
Чом йде війна?

Чом на її теренах жах цей стався?
Чи фарб колись жаліла золотих?
Як відбулось, що тих хто милувався,
Нема в живих?

Чому мільйони кинули домівки,
А ті хто залишилися – тремтять?
І у полях не квіти, а кінцівки!
Міста горять!

Земля знівечена, в скорботі небеса!
Кому потрібна осені краса?


6.09.2025р.

Не гадаю наразі, що буде зі мною —
домовина соснова, чи сонця розмай?
Бач, вервечкою ходить біда за бідою,
без страждання гріхи не пускають у рай.

Ще не все допила із ґрааля терпіння
і не склала в дорогу валізу важку.
На краю океану збираю каміння,
а знаходжу бурштин у холоднім піску.

Та коней не жену, хай пасуться на волі —
не зозуля, а небо роки́ роздає.
Золотий день вплітаю в літа сивочолі
поки б'ється закохано серце моє.

Поки сльози тобі довіряю пекучі,
шаленію від щастя в обіймах палких,
я відважно долаю кичери та кручі —
в життєдайнім коханні — твій видих, мій вдих.

22.09.2025р

Літає павутина примою в повітрі,
Нюанс плете любові міражем.
І ллється бабиного літечка палітра,
Складає візерунок вітражем.

І швидко час злітає, мов легка пір'їна,
Вже осінь дефілює у вбранні.
Із золотого листя встелена перина,
А я сказать не можу "так" чи "ні".

Червоної калини кетяги дозріли,
І як туман проникла сивина.
І де блукав до цього погляд милий?
Очей осінніх скаже глибина.

Сріблястою душею сплів вінок із мирта,
Зелений спалах світла від стебла.
Роки пройшли. Від іскри запалала скирта,
Додало літо бабине тепла.

Згадаю я ті давні дні,
Коли з’явилась ти мені.
І я від тебе шаленів,
Кохання квітку сам приніс.

Приспів:
Хоч роки, як стрімка ріка,-
В моїй руці твоя рука.
Кохання світ, немов капкан,
Любов моя міцна така!

Любов прекрасну, як весна,
Тобі несу, мов тихий щем.
І хай серця співають нам
Кохання пісню давню ще.

Моє ти сонечко ясне, -
Тобі я кажу щиро так.
Веди мене, кохай мене,
Моя любове золота.

І щастя миті, як в кіно,
Дарує доля нам обом.
Тобі признаюсь знов і знов,
Кохай мене, моя любов!

22.09.2025

Спокуса щирістю найнебезпечніша з спокус.
Така солодка і така принадна.
Ти відчуваєш доторк її вуст?
Він дуже ніжний й неспростовно владний.

Він проникає у твоє єство,
запалює й розпалює все дужче.
Невже ти хочеш загасить його?
Ти ж знаєш, що не можеш, він є сущим.

Він відповідь на зов твоїх бажань.
Він відповідь. І виклик. І зізнання.
Між вежами уникнень й сперечань
прокладена дорога для кохання.

Спокуса щирістю з-поміж усіх спокус
є найінтимніша, найглибша, найпалкіша.
Ти відчуваєш доторк її вуст
і хочеш, щоб торкалася частіше.

24.05.25

Все швидше й швидше мчать літа,
Все більше й більше смутку в звуках, -
Знедавна втома й гіркота
Дороговказом стали мукам.
Зловісний стрій нових недуг
Вже приглядається до мене
І так ось топчеться навкруг,
Що пилом дихають легені.
Неначе літ згорілих дим
Всього заліплює і душить,
Бо сяйне робиться блідим,
Бо смерті страх лякає душу.
22.09.2

У життя мого блокноті для нотаток
Добігають чисті аркуші кінця
І останній вже готується прийняти
Завершальну епіграму від Творця.

Отче наш, пошаруди іще папером:
Переглянь Свої помітки на полях,
Що мені до бенефісу від прем’єри
Крізь усе життя указували шлях.

Хоч, напевно, відхилявся від маршруту,
Бо до храмів я не часто завертав,
Та з людьми відвертим намагався бути
І святого у вірша́х не попирав.

Тож прошу́ Тебе мій почерк ущільни́ти,
Щоб на чистих сторінка́х мого життя
Удалося мені щастя умістити
Перед тим, як відійти у небуття.

А на аркуші останнім Ти по праву, –
Трохи згодом, – епіграму напиши:
«Він не втратив честі і не зрадив слави,
Смерті не боявся, жити не спішив»...

Вересень 2025 року

 
О, ця жінка зо цвинтаря від мене має діти
Душевна, хай не всяк нас має видіти
Вона ангел звалища, є у неї їжа
Якщо я помиратиму, ти знаєш, хто саме накриє моє ліжко
 
Якщо трубопровід зламаний, на мості я приникнув
Чи їду з глузду на гайвеї недалік ріки-от
Вона прибуде повсякчас, своєю ниткою зашити швидко
Якщо я помиратиму, ти знаєш, хто саме накриє моє ліжко
 
Ужеж, не робить нерви, не тре зайвини
Вона ходить, як Бо Дідлі, не потрібен костур їй
Нерозлучна зі своїм чотирнадцятим калібром
Якщо я помиратиму, ти знаєш, хто саме накриє моє ліжко
 
Ужеж, мені потрібна екскаваторка, відганять мерців
Чи сміттєвозка, вивантажить щось із голови
Вона доставить все належно, доставить навіть більше
Якщо я помиратиму, ти знаєш, хто саме накриє моє ліжко
 
 
 
 
 
 
 
 

Білосніжна стіна,
А на ній біла рама.
В білій рамі вікна
Намальована драма.
Чорно-сірі тони
Захлиснули картину,
Перекрили вони
Хмари ультрамарину.
І без просвіту дощ
На дахи з теракоту,
Що принишкли уздовж
Загород живоплоту.
Експресивні мазки
“Умбри” з
“Окисом хрому”!
Я майстерність руки
Енергійну, невтомну
Визнаю через скло,
Крізь краплини на ньому.
Різнобарвне житло
У провулку вузькому.
Віддзеркалення стін
Бачу в срібних калюжах
І вікон білих сплін
Безнадійно байдужих.
Штри́хи пензлів тонкі,
Та здається побачив
У одному вікні
Очі дівчини, наче.
І ці очі сумні
У цю ж саму хвилину
У своєму вікні
Цю ж малюють картину.


9.06.2025р.

В історії України скільки раз бувало,
Що самі ж і «верховоди» її продавали.
Хто відкрито її зрадив, хто дурно попхався,
Хотів слави. Замість того сорому набрався.
Ще і більше зробив шкоди, ніж доброї справи.
Тому то наша історія така і кривава.
Гетьмани весь час метались, в крайнощі вдавались,
На підтримку простолюду й полків сподівались.
А як людям було можна щось в тім зрозуміти:
Кого нині воювати, а із ким дружити,
Коли, навіть, полковники не часто те знали,
А то з гетьманом відкрито ще й ворогували.
Богдан, коли з москалями дружити затіяв,
Про підтримку України царським військом мріяв.
Та москалі іне надто йому помагали,
Бо про власні інтереси в Україні дбали.
Тож Богдан у вузькім колі говорив, бувало,
Що москалі в Україні всюди носа пхали
І, що, мабуть, доведеться їх вже в шию гнати,
Бо інакше Україні спокою не мати.
Для народу ж того, звісно, ніде не казали.
Тому «зрада» Виговського, наче громом стала.
Тут дружили із Москвою – до ляхів вернулись.
А ще ж ляські ті утиски людям не забулись.
Тож старшині люди «в рота» тільки заглядали.
Що казала та старшина – так і поступали.
Як полковник мріяв собі булаву дістати,
То міг запросто всі плани гетьманські продати.
Так було із Барабашем, що Москві продався.
І від нього цар про плани гетьманські дізнався.
Гетьманові проти нього прийшлось воювати,
Вийшов батько проти сина, а брат проти брата.
Москалі ж боялись дуже козацької сили,
Тож по містах у фортецях у міцних засіли.
Учепилися кліщами - спробуй відірвати.
Треба власні міста з боєм тільки було брати.
Звісно, в Києві найперше москалі засіли
І міцну собі фортецю бігом спорудили.
Засів клятий Шеремєтєв, мав війська чимало.
Правда, ще на Киселівці й козаки стояли.
Полк козацький вів Яненко. Був з гетьманом в згоді.
А от наказний Дворецький (підлої породи),
Мабуть, мріяв з москалями кар’єру зробити,
Шеремєтєву секрети угодився «злити».
Сам Виговський вже зібрався в похід вирушати,
Москалів із України скоріш виганяти.
З ляхами вже замирився і татар покликав.
Так, що сила в нього була на той час велика.
Рушив на Лівобережжя, а, щоб спокій мати,
Треба в Києві москальське військо блокувати,
Щоб не вдарило із тилу, не зробило шкоди.
Велів братові Данилу вирушать походом.
Дав полковників у поміч, татар на додачу.
Велів стати над Либіддю, аби москаль бачив
І сидів в своїй фортеці, як в норі глибокій.
Тоді можна сподіватись гетьману на спокій.
Ледве дійшли до Яненка гетьманські накази,
Як Дворецький москалям те доповів одразу.
Ті бігом заворушились, укріплятись стали.
Часу, щоб підготуватись вони вдосталь мали.
Заготовили припаси, стіни укріпили
І козацької навали чекали, сиділи.
Підійшли полки козацькі, над Либіддю стали.
Ще нічого не робили, мов на щось чекали.
Скоро підійшов Данило Виговський з полками
І татарами, москальські пости розлякали,
Завернули їх худобу, табуни забрали,
Щоб москалі у облозі харчу менше мали.
А козаки ще взялися воду городити,
Щоби москалям у місті не було що пити.
Повелів іще Яненку, нехай виступає
І всіх москалів на Подолі в кайдани хапає.
А вже скоро і сам рушив він фортецю брати,
Хоча інше повеління отримав від брата.
Та ж схотілось, мабуть, слави й здобичі багато.
А москалі його стріли, узялись стріляти.
Ті постріли до Яненка скоро долетіли.
Зрозумів він, що Данило все ж рушив на «діло».
Хоча сам був не готовий та не став зважати:
З Киселівки на Замкову велів наступати.
Інші полки штурмували Золоті Ворота.
Та москальськії гармати взялись до роботи.
Дертись на високі кручі під вогнем ворожим –
То не кожне зовсім військо учинити зможе.
Москалі усіх відбили, від мурів прогнали.
Козаки аж під Печерським монастирем стали.
Узялися шанці рити. Підійшли татари.
Небо нічне поволеньки затягнули хмари.
Данило (уже не знаю – з радості чи з горя)
Зібрав собі полковників, мав горілки море.
Заходились «святкувати», добряче набрались.
На нічний набіг москальський все ж не сподівались.
Козаки на них дивились, кинули роботу.
Кому ж після того бою випить не охота?
А москалі на світанку таки налетіли
І увесь козацький табір ущент погромили.
Данило не похопився боєм керувати,
А на коня бігом скочив, кинувся втікати
До Дніпра, там сів у човен, добивсь до Трипілля.
Звідти він і його люди на підводу сіли
Та й у Корсунь, далі в Білу, щоб військо збирати.
А полковники теж слідом подались втікати.
Один – пішо, той в сорочці одній залишився,
Ледве міста полкового свойого добився.
І татари утікали звідти, що є сили,
У Либеді на болотах коней загубили
Із сідлами, із юками – тож пішо втікали.
А Яненкові козаки нічого ж не знали.
Думали, що то Данило взявся штурмувати,
Тож кинулись з Щекавиці москалів збивати.
І вже майже були збили, наспів Борятинський
І гуртом-таки відбили козацькеє військо.
Поки бились козаки там, Шеремєтєв клятий
Устиг загін на обоз був козацький послати.
Хоч-не-хоч, а козаченькам прийшлось відступити.
На тім, власне й закінчилась та невдала битва.
Понадіявся Виговський на рідного брата,
А той з-за своїх амбіцій перемогу втратив.

Хоч нема вже літа наче.
Сонце й досі.
А мене у гості кличе
Тиха осінь

приспів
Теплі дні ясні, чудові.
Світ, мов красень.
Скільки світла і любові
Має осінь?

Осінь гарна, осінь класна.
Сонця гами.
Наче фея ти прекрасна,
Йдеш із нами.

Літо бабине красиве,
Лиш минеться.
Гарна осінь в барвах дива
Нам сміється.

Клени в небі наче тануть
Златолиці.
Знову нас рясні вітають
Чорнобривці.



Тиха, щира і привітна,
Ніби мати.
Так і хоче осінь листям
Обійняти.
приспів.

Ти сонце золотаве із промінням,
Що лагідно торкається обличчя.
Я чую твоє тихе шепотіння.
На зустріч радісну кохання кличе.

Твої вуста зливаються з моїми,
Мов річка, що впадає в тепле море.
І ніжно поцілунками п'янкими
Вже нічка розсипає ясні зорі.

І знову пестиш водоспад волосся,
В душі, як Морзе, стукає ``люблю``.
А може, це мені лише здалося?
Вночі наснилось... Сплю я, досі сплю...

Полиці пам'яті наповнені ущерть
Осмученими спогадами юні...
Вже тричі серце стискувала смерть,
Вливала тьму в роки мої безжурні.

Охороняла неня. Брала біль
На себе. А тепер її немає...
Вона тепер блука між Лети хвиль,
В земне вернутись пекло прагне з раю.

Не варто, мамо. Місце тут лихе,
Орда плюється трутою на світло.
Сьогодні в дім наш прилетів "Шахед",
Убив моїх друзяк дитинства підло.

Пишу. Але дрижить моя рука,
Допомагай із потойбіччя сину!
Ми стрінемося. Тільки зачекай,
Йде боротьба за неньку-Україну.

21.09.2025р.

(Київ. Вулиця Василя Кучера, 2А. В цьому під'їзді жили троє моїх однокласників. Поруч моя школа та дитсадочок. Решту розповідати не можу. "Іскандер" усе зруйнував).

Минулого немає, майбутнє - не настало, -
Невпинним сьогоденням живу собі помалу, -
В садочку клопочуся, з онуками вожуся
І корисні поради накручую на вуса.
Копійку кожну зважую та лаюся сердито
На тих, що і на старості перешкоджає жити.
Але наперекір їм, і клопотам чималим,
Хитаючись од втоми, життю радію далі.
21.09.25

Всюди листячко жовтаве,
Бурштинове й золотаве,
Лиш шовковиця зелена
Край городу біля клена.

Та й для неї час настане,
Коли листя іншим стане,
Бо пожовкне й потемніє,
Може й трохи посіріє..

А як морозець притисне,
То боїться того листя
Й на шовковиці зеленій
Край городу біля клена.

2020 р.

1
Гей, там, в тилу,
в квартирі, чи в своєму домі,
ти депресуєш у страху.
чи сохнеш у якійсь утомі!
Лишай те все, - на передку,
в бронежилеті, у шоломі,
ти на покликанні шляху,
а не в переляку полоні!

Гей, там!
Заводься надуху!
Гей, там!
У самоті земній!

2
І що тепер оті дрібні -
минулого життя напруги?!
Межи тутешньої рідні,
між побратимів - не до туги!
І на війні, як на війні, -
ти обираєш тільки рухи,
і тягнеш руки й уві сні -
щоб друга витягти з непрухи!

Гей, там!
Заводься надуху!
Гей, там!
У самоті земній!

2025

Повертаюсь по колу в свої рубежі,
Стоячи на новій небезпечній межі,
Де уже не лякають старі міражі,
Де і страхи тікають, немовби вужі.

І цей рух по спіралі, прадавній закон,
Він мене закував у цепи заборон,
Де не пройде вродлива тендітна Манон,
Запросивши в гармонію первісних лон.

Нам не вирватись з давнього цього шляху,
Що судився, як фатум, на нашім віку.
Ми сидим, як ворони на ветхім суку,
Проклинаючи долю безжальну таку.

Повертаюсь по колу в ніщоту, у крах,
Де спочине навіки утомлений страх,
Де надії розвіють на лютих вітрах,
Де енергія гасне в безмежних віках.

8 січня 2024

Чарівниця осінь сіє жовте листя,
Що, мов по спіралі, спурхує з гілля.
І співає птаство жваве, голосисте
І усе навколо співом звеселя.

ПРИСПІВ:
Вересневе літо, вересневе літо –
Трішки прохолодна зелень у меду.
Я прийшов до тебе душу обігріти,
Радісний і ніжний я від тебе йду.

І хоч день коротший все стає дедалі,
Відлетять у вирій скоро журавлі.
Тихо у багряній розчинюсь вуалі,
Зацілую осінь у ясні жалі.

ПРИСПІВ:
Вересневе літо, вересневе літо –
Трішки прохолодна зелень у меду.
Я прийшов до тебе душу обігріти,
Радісний і ніжний я від тебе йду.

Гаю мій коханий і природо люба,
Де іще так гарно я розкошував –
Підставляє осінь для цілунку губи
І гублю від щастя я усі слова.

ПРИСПІВ:
Вересневе літо, вересневе літо –
Трішки прохолодна зелень у меду.
Я прийшов до тебе душу обігріти,
Радісний і ніжний я від тебе йду.

10.09.7524 р. (Від Трипілля) (2016)

Із Олександра Пушкіна. Досі не перекладалося.

1.
Ось, перешедши міст Кокушкін²,
уперши дупу в парапет,
з мосьє Онєгіним сам Пушкін
стоїть, дивіться, тет-а-тет.

Не удостоюючи зглядом
твердиню влади, цей гордій
вмостився до фортеці³ задом...
Не плюй в криницю, милий мій.

2.
Пупок просвічує зухвало,
назовні цицька – втішна мить!
Тетяна папірець зібгала,
бо в неї черево болить.

Вона прокинулась на зірку, –
відради не було вві снах, –
й мерщій подерла на підтирку,
звичайно, «Невський Альманах».


(2025)

За півночі, поміж гори,
Понад долиною,
Зорі падали у воду,
Чаклували вроду.
А у срібнім потічку дівча стояло,
Із-за крутого берега
Долю гукало.
Проти місяця білого
Косу розплітало.
Глянь на мене, місяченьку,
На русую косу,
У яснії очі,
У душу дівочу.
Огорни своїм ти сяйвом
Стан молоденький,
Щоб вернув коня з дороги
Козак чорнявенкий.
Не пали душі журбою,
Дай щастя напитись,
Щоб були ся ми у парі,
Щоб було нам жити.
А за горами, на шляху,
Кінь гнідий спіткнувся,
Ухопив себе за серце,
Козак озирнувся.
Запекло у грудях млосно,
Навколо зчорніло...
«Що ж ти, дівча нерозумне,
Зі мною створила?..»
Із долини тихим стогном
Вітер покотився,
Задзвеніли в срібнім дзвоні
Трави і криниця.
А дівча ще місяць кликать
Не переставало,
Русі коси понад воду
Вітрові віддало.
Ой вернися, чорнобривий,
Стань під яворочком,
Хай зійдуться наші долі
Разом у віночок.
Та здригнулася глибинно
Річка під зорею —
Впала тінь важка і чорна
Між дівочі мрії.
На шляху гнідий спинився,
Козак похилився,
І у серці жар кривавий
Смертю озвавився.
А дівча в потоці срібнім
Погляд піднімало,
Та лиш місяць, ніби свідок,
З висі обіймало.
«Не клич долі проти серця,
Бо заплачуть очі...»
І розсипавсь тихим болем
Шлях у темній ночі.
10/09/25

Метеликом барвистим
Десь полетіло літо,
Верес блакитним цвітом
Підморгує між листям.

Ромашок пелюстками,
Немов крилом біленьким
Махнуло на прощання
Нам літечко тепленьке.

Відчули прохолоду
Вранці й пору вечірню.
Це вже красуня-осінь
Співає свою пісню.

2020 р.

Тендітні вії додолу опускаю,
У подумках з тобою я лечу.
Мені до болю тебе не вистачає,
Я, ніби полум'я свічі, тремчу.

Чекаю, що покличеш знову ти мене.
І без вагань я швидко прибіжу
Кохання , мов іскринка, до душі торкне.
І перейду вже будь-яку межу.

І не страшні в житті мені дев'ятий вал,
Цунамі і торнадо на шляху.
Якою б темінь не була, чи сильний шквал,
Прийду! І полум'ям згорю в гріху.

Жив в одного пана старець, ходив, побирався
Доки й помер і до Бога чи в пекло подався.
Залишилась після нього тільки одна свита.
Та погана, що і бідний погидує вдіти.
Двірник свиту, навіть, в руки не схотів узяти,
Тож підняв її на вила й закинув на хату.
Довго там вона лежала та ж пора приспіла
І ту хату перекрити людям повеліли.
Скинули ту свиту з хати, вона й розлетілась,
А із неї кругом гроші раптом покотились.
Викликали люди пана: - Що тепер робити?
Знайшлось грошенят чимало у старцевій свиті.
Пан потилицю почухав та й людей питає:
- Що ж, по вашому, робити із грошима маєм?
- Може, роздамо убогим?! – хтось дає пораду.
Пан на те: - Давати вбогим я би вам не радив.
Бо ті гроші від жадоби. Він же прикидався
Жебраком, ходив по людях та все побирався.
Тож не можна їх на добре діло повернути.
Задумалися тоді люди – як же далі бути.
Та й надумались - на гроші порося придбати,
Та, на скільки грошей стачить, його годувати.
От, купили порося те й годувати стали.
А воно, немов на дріждях росло-виростало.
Спершу підсвинок, а потім виріс кабанюка.
Бігає собі по хліву та голосно хрюка.
Годували його доти, доки й грошей стало.
А, як гроші скінчилися, громаду зібрали.
Стали думати, що далі з кабаном робити.
Пан і каже: - Тепер треба його відпустити.
Нехай іде, куди схоче…А ми за ним слідом.
Хочу знати, куди саме кабанюка піде.
Осідлали десять коней, їдуть, приглядають.
Кабан іде без поспіху, стає, спочиває.
Вони також спиняються та його чекають.
Врешті-решт на кладовище кабан повертає.
Дійшов до тії могили, де сховали старця.
Тут могилу кабанюка раптом рити взявся.
Пан говорить: - Нехай риє! Напевно, щось знає?!
А той усе своїм рилом землю розгортає.
Рився, рився і дорився аж до домовини.
Упав зверху, розпластався, бісова скотина
Та і здох… А усі люди хреститися стали…
Отакі старцеві гроші. Так вони й пропали.

Ба́йдуже – до пекла чи до раю.
Рішення приймати не мені.
Нині лиш на тебе я чекаю –
Наяву чекаю і у сні.

За плечами сорок вісім років –
І вони злетіли, наче мить.
Я збагнув, наскільки світ широкий,
І життя продовжую любить

Та чому́сь не в силах осягнути,
Чим я перед Богом завинив:
Дав кохати і коханим бути,
А докупи так і не зліпив…

Наяву і уві сні чекаю
Я смиренно на твою любов.
Ба́йдуже, до пекла чи до раю,
Лиш би там тебе кохати знов.

Вересень 2025 року

Що кардіолог, що нарколог: за консультацію – від 800!
І хоч війна гримить навколо, щури з’єднались в клан мерзот.
Купили клятву Гіппократа, себе за долар продали.
Мала щурам отим зарплата, щоб до Європи у тили
втекти - їм треба вже не гривні, а долари – від вісімсот! –
А то і більше… різні рівні сягають здирництва висот…

Щурами є і казнокради, майстри корупції, ділки,
і гниди, що у кріслах Ради засіли майже на віки…

Я вже казати мав нагоду про те, а звідки всі вони:
не з українського народу, бо українці на війні.
Вже котрий рік народ у битві, останнє фронту оддає.
Щури ті – не народу витвір, а тих, що над народом є.
І казнокрад – то витвір влади, яка далеко не свята.
Тій владі треба казнокради, а казнокрадам – влада та.

Квітень 2025

 
Чоловіче шо ти як ти
Проспектом оцим-во хиляючи стильно
Дам – ді – дам – ді – да – ділі – ді
Мама зве тебе додому йди
 
Ситчику-читчику йди розкажи
Cпустошення все ще чатує мовби
Тон рожевий електрична блакить
Купую весла для паперу човнів
 
Кажи вернусь як зможу тільки
Лише літак приземлиться твій
Може і я вернуся згодом
Залежно від того що із тобою
 
У чеканні на вітряний день
Літавець льоди і перше березня
Мама все каже вітер може бути
А я не знаю просто стоячи тут
 
Новачки уходять і олди виходять
Йде якийсь рух але все надто кволо
Трохи швидше й ми устигаєм
Сказати ”як ти“ а там лишитись позаду
 
Каліопи виття приморський зоопарк
Останній про тебе хтось питався отак
Насправді їх один або два
Ти хтів найперше останнє я знав
 
Все ще дивуюсь чи варто тобі
Паритись щодо людей нереальних
Слова найперші ”шо ти як ти“
Останні мама зве тебе додому йди
Йди додому йди додому йди додому
Йди додому
 
 
 
 
 
 
 
 

Осінь починається з цілунків
все ще розпашілих літніх вуст.
Вереснем прокочується лунко
сонячних обіймів перший хруст.

Це прощання буде неквапливим.
Вгорнутим у ніжну теплоту.
Вітер, то бурхливо, то пестливо
підбиратиме відцвіле на льоту.

І ховатиме у золотавих кронах
поріділих променів кінці.
Попри їх ховання не холоне
світло у простягнутій руці.

Своєчасність нового врожаю
в смакуванні всіх його плодів.
Насолоду літніх днів зміняє
насолода предосінніх днів.

11.09.25

В'язень мрій і невільник турбот,
Часто змінюю плани позицій,
Бо упертий у чімсь, як осот,
Піддаюся всьому, мов мокриця.
Одягнувши сталеву броню,
Захистившись од куль і осколків, -
Я надалі боюся вогню
Допомоги чиєїсь без толку.
Я донині не можу знайти
Порятунку від різних вказівок, -
Як до краю зміряти світи
І додому вертати з мандрівок?..
18.09.25

Щастя любить тишу,
тож плекаєш в домі;
у душі колишеш
почуття знайомі.
Затуляєш вікна, 
за́піркою двері —
квіточка тендітна
в пишнім інтер'єрі.
Радощі неначе
за семи замками.
Може, хто жебрачить,
гострить ніж роками.
Чужаки відколи
б'ють твої дзерка́ла
не ділитись болем
небеса благала.
Хоч греби граблями,
стільки горя всюди.
В позолоті храми,
у жалобі люди.
Миряться з бідою,
о́брази цілують...
На тлі супокою
гіркне Алілуя —
спрагле і смиренне,
на хресті розп'яте,
а ти п'єш щоденно
трунок з рути-м'яти.
Щастя лиш для тебе 
раєм розпашілось —
квітнуть в чорнім небі 
хризантеми білі.

17.09.2025р.

Я обійму тебе…
У дотиках моїх
Забудь  свої печалі і тривоги,
Забудь напругу буднів гомінких,
Знайди спочинок на складних дорогах.
…..
…..
Нехай в моїх обіймах плине час
В нестримному гарячому сплетінні,
Нехай все інше не турбує нас
І в спільних сповідях, і тихих сновидіннях.
 
Я обійму тебе…
У дотиках моїх
Знайди натхнення днів і спокій ночі,
Знайди розраду теплих вечорів,
Нехай світанки мріями тріпочуть…
В моїх обіймах утамуй жагу
Відвертості бажань і володіння,
Відчуй пестливих дотиків імлу,
Вогню і криги шал не співпадіння
І єдності у творенні життя
В твоїх обіймах у моїх обіймах…
Нехай зникає дійсність в небуття
В моїх обіймах у твоїх обіймах…

 
Знаючи, надходить ніч і сонце палить кораблі
Я чекатиму оркестру, пограти на трубі
Став на берег би праворуч, а ліворуч на пісок
І вінка плів би з волошок, і рояль би грав ото
 
Капричіо ріжком виймає павутини з вух моїх
Я цей раз одверто голий. Не стидаючися сліз
Що в собі ховати мав, чи від себе, чи то від вас
Але стид є надболючим і той біль зроста щораз
 
 
 
 
 
 
 
 

Ходу вповільнив і спинивсь
Раптово чоловік,
Схопивсь за груди та униз
Зваливсь на лівий бік.
Ногами сіпавсь і хрипів
До піни на устах,
Немов пояснював без слів,
Чому ця хрипота
Йому дихнути не дає
І позбавляє сил
Дивитись на лице моє
І помочі просить.
Ще пам'ятаю, як туман
В очах його з"явивсь,
Як душу смерть взяла у бран
І понесла у вись...
17.09.25

1.
Залива́вся світа́нок пташи́но,
Зачека́вся бджоли́ ли́пи цвіт.
Я сього́дні вдиха́в Батьківщи́ну,
Видиха́ючи про́житість літ.

Приспів:
Від обі́йм Чужина́ – ма́ти-ма́чуха,
Сві́тла кра́йці і кри́хти тепла́.
Десь на спо́ді нажи́того ла́нтуха
Вишива́нка, що в хре́стик, лягла́.

2.
Не кричу́, не охри́п, я не ви́горну
По́піл се́рця... За крок до межі́
Вигорта́ю прожи́тість всю при́торну,
Задиха́юсь у тім, що чужи́й.

Приспів...

3.
Зно́ву ніч... Зно́ву сон... Прокида́юся.
І вікно́ на оча́х прикраша́:
То не сніг... То лиш цвіт... Осипа́юсь я.
Бі́ла-бі́ла, ясніє Душа́.

Приспів...

Нетрадиційність нині в моді,
Ярмо традицій – на смітник!
Здоровий глузд шукати годі,
Бо навіть слід по ньому зник.

Коли розкручують амбіції,
Передусім цькують традиції.

17 вересня - День народження видатного українського письменника

Його називали соняшником, адже найбільше він любив сонце…

Шляхетний, стрункий, красивий,
по сходах життя пілігрим,
він ніколи не буде сивим,
він ніколи не буде старим.

Він - сьогоднішній, а не минулий,
а Чернігів його - Монпарнас…
І які би вітри не дули,
він - завжди теперішній час.

Соняшник крокує до сонця…
Спалахують каштанові очі,
ліки є від безсоння -
творчість.

2025 рік

Десь високо в небі
Місяченько-лебідь
Поміж хмар пливе.
А зіроньки сяють,
Зваблюють-моргають,
Кожна з них зове,

За собою кличе,
Диво-чари сипле,
Щоб заворожить.
Місяць усміхнувся:
-Я усіх люблю вас,
Феї золоті.

2025 р.

Прийшла ця година,
за Отче, за Сина
зайшло в Україну
звести в домовину,
почавши з Стефана
несе смертні рани
як пік благочестя
зухвале нечестя.
Ми Отчі, ми діти,
дай Боже стерпіти.

17.09.2025р UA

P.S.
ἀποσυναγώγους ποιήσουσιν ὑμᾶς ἀλλ᾿ ἔρχεται ὥρα ἵνα πᾶς ὁ ἀποκτείνας ὑμᾶς δόξῃ λατρείαν προσφέρειν τῷ θεῷ καὶ ταῦτα ποιήσουσιν ὅτι οὐκ ἔγνωσαν τὸν πατέρα οὐδὲ ἐμέ (Ιω.16:2-3)
Вони зроблять вас відлученими від Церкви, але надходить година, щоб кожен, хто вбиває вас, приніс славу Богу, і це вони зроблять, бо не знали ні Отця, ні Мене (Івана 16:2-3)

О життя ти мойого -- світання,
Чарівливе таке, осяйне.
І любов на цім світі остання --
Хай ніколи вона не мине.

Феєричне небес розгортання --
Спалах ніжності, світлості дня.
І обіймів палких огортання,
Щастя ти найрідніша рідня.

Щебетання птахів, щебетання
Про найкращу весну у житті,
Трепетання сердець, трепетання,
Миті любощів - сни золоті.

Дивовижне імення літання -
Стану танго спонтанного крок,
Як відлуння кохання ві-тання,
Тане ельфів тантричний танок.

16-17 вересня 7533 р. (Від Трипілля) (2025)

Складати ніколи вірші й навіщо?
Кому людину іншу зрозуміть?
Такий самозакоханий цей світ
Що попаскудились мотиви вищі:

Поезії все меншає суцвіть,
Згасають обдаровані огнища,
На трубадурових могилах свище
Буденний вітер і спорує гидь.

Загалу же – наїстися та дива,
Його даремно брати напролом:
Зухвалих виганя юрба примхлива.

Мирися, заробляючи пером,
Канюкам піддаватися властиво,
Чи зморено пиши єдиний том.

Лиже дощу серпанок
Мокре холодне скло.
Змиє похмурий ранок
Все, що колись було.

Знову холодне ліжко,
Ель і гарячий чай.
Ти вислизаєш нишком.
Я - не твоя печаль.

Згаснуть останні зорі
В плесах брудних калюж.
Далечі неозорість
Кличе тебе чимдуж.

Ваблять тебе щосили
Брязкоти залізниць.
Всотує ніч стокрилу
Безмір твоїх зіниць.

    Не насититься баченням око,
    Не насититься звуками слух.
    Мандрувати - це так одиноко.
    Це по колу одвічному рух.

Я дочекаюсь. Прийдеш
Знову на мій поріг.
- Здалеку, друже? Вип'єш?
Я допекла пиріг.

2019

Під сувору музику Шопена
Скаже хтось услід:
«Не повезло».
Ось і налаштовує геєна
Янголу-хранителю на зло
Печі, казани, вогненні плити,
Паливо, трійчата і багри,
Щоб мене у смолах кип’ятити,
Побажавши: «Пропадом гори».

Янгол у сльозах – йому ця втрата,
Як на охоронця, незначна.
Зграя вороння́, така завзята,
Щось до мене каркає вона.

Не на сніг, бо петрає в погоді.
Може, так вона пораду шле:
«Досить, не стенай, вмирати годі,
Не настільки вже тобі і зле».

Свиснув їм. І вся моя подяка.
Крилами махнули і знялись.
Осінь, як і літо, теж ніяка.
А бували кращими колись.

©  2009 – 2025

Причепурила осінь землю
жоржинами у теплих кольорах,
хоча трава втрачає зелень,
смарагдовий наряд гаїв побляк,
але леліє айстр паради
і чорнобривців барви неспроста,
щоб берегли, - дає пораду,-
красу земну, - без неї суєта,
без пишних хризантем у росах,
без павутинок легких і крихких.
То ж все живе плекає осінь,
в обіймах сонця ніжить пелюстки.