Біла хмара, наче гребінь,
і дорога в синє небо
від порога пролягла.
Відчиняю навстіж хвіртку...
без хлібини йду в мандрівку,
сіль змахнувши із чола.
Оминаю: ріки, доли,
переліски, житнє поле,
блискавиці ревний грім,
не покрита, босонога
запитати щиро в Бога
ким я є і де мій дім?
Хто мене зліпив із глини,
зливи і роси краплини,
із глибини джерела.
В очі кинув малахіту,
а під ноги первоцвіту,
щоб звабливою була.
Не боялася нічого —
крижаного, кам'яного,
вищир смерті навздогін;
лиш зрадливої любові,
і олжі у льстивім слові,
та в'язниць високих стін...
Запливаю, ніби лебідь,
шляхом у ворота неба
золотих, як пектораль.
У ковадлі на світанні,
різьблені, багатогранні,
та від мене линуть в даль.
Ниви стелять трави всує,
сонце оболок цілує —
від захоплень бракне слів.
Крок за кроком, певно, ближче
до мети. Небес горище
заясніло поготів
бірюзовою парчею.
Поміж небом і землею
смужка долі, як межа.
А, десь там,за небокраєм
Райські яблучка збирає
неприкаяна душа,
що спіткнулась об узбіччя,
відлетіла в потойбіччя
задивившись на Парнас.
Опинилась за зенітом,
де Всевишній править світом
незбагненно повсякчас.
Де зоря у чорносливі,
благодатні, нещасливі,
грішні, праведні, чудні
з рук Владики небозводу
п'ють святу, цілющу воду —
а чи вистачить мені?

08.07.2025р.

У солом"янім брилі
Та із цвітом липи
Вже ступив на наш поріг
Так спекотний липень.

Дозрівають колоски
Житні та пшеничні,
А на гіллі ягідки -
Вишеньки достиглі.

В лісі аромат суниць
Вітерець розносить,
У люстерочку води
Себе бачить можна.

Липень - середульший син
Та й батечка літа.
Хай же буде теплим він,
Сонячним і мирним.

2025 р.

Хоч ще від сутіні до світу
Пташки співають там і тут,
Та вже на спад звертає літо
І дні коротшими стають.
Крокує літо безупинно
І не збивається з ходи, –
То кличуть ягоди в малинник,
То в сад запрошують плоди.
Хоча ще плавимось од спеки
І комарі дратують нас,
Але вже зовсім недалеко
Дощів осінніх довгий час…
09.07.25

 
Не знав я що мені потрібна ти
Не бачив я що ти чекала
Когось хто поряд би сприяв
Своє співати хай вже як
І я мінявся
Бачу все тебе
Знаю є у мене ти
 
Дивився радо би щоразу ти мчиш
Поряд відчуваючи
Дивився радо би щоразу ти мчиш
Вір мені
 
Простую якось та до раю
І видається я злітаю
Побачу
Відчую
Тим часом рухаєшся ти
Мов не торкаєшся землі
І ти є сяйна
Бачу все тебе
Знаю є у мене ти
 
Час незмінний
Час незмінний у мені
І я знаю ти можеш бути
Єдина у світі цім
Єдина річ яку мій розум осяг би для
Любові й спокою
В мені
Мені
 
Твоя тінь і ранковий світ утішать
Промовляючи «Тебе я кохаю»
На пляжах сріблиться мій ранок
І твоє світло поринає
У мій глиб у мій глиб у мій глиб
І мій розум оживає отут
Це усе що я роблю
Стежу відлітає розум мій
О розуме мій
Ти чудова
Я розумію
Ти чудова
Я розумію
Ти чудова
Я розумію
Ти чудова (Я розумію)
Ти чудова. . . .
 
 
 
 
 
 
 
 

Сказала ти: до всього я готова,
Той -- кращий світ, чому б і не піти?!
Бо цей дарує дрібку лиш любові,
Зіткався ледь не весь із гіркоти.

До кого більш прихильним буде небо?
Один раз - так, а другий буде ні?!
Це ми зі смертю б'ємося за тебе...
Не поспішай назустріч Сатані.

А може там - сама лиш порожнеча,
І пекло є, не тільки Божий рай.
І невідомо ще, куди, до речі,
Потрапиш, то ж волаю: Не вмирай!

А може там ти будеш животіти,
А тут тебе всі люблять, в друзі звуть.
Ти вродою не гірша Афродіти,
Душею ж краща неї, то ж побудь,

Поглянь, як хмари кубляться над шляхом,
Мов лебеді коханням пестять вись.
І ти, моя шляхетна, світла птахо,
Так ніжно до серденька пригорнись.

Тобі одній - найкращі серця квіти,
І на Землі, повір, є теж едем,
Лише дозволь з тобою полетіти.
І ми його негадано знайдем!

8 липня 7533 р. (Від Трипілля) (2025)

Як з усмішкою помру
На порозі хати,
Навіваючи журу
Стануть причитати.
Щоб нічого не утнув
Ще неохололий,
Покладуть мене в труну
І обступлять колом.
Буде, знаю, метушня
Й знаки нетерплячі, –
За покійником рідня
Жалібно заплаче.
Поворушить руки хтось,
Хтось чола торкнеться, –
Стане добре так, що ось
Вичуняє серце.
Розімкну повіки знов
І побачу зразу
У котрих очах любов,
А в яких образа.
З ким у парі варто йти,
З ким – пора прощатись,
Живучи без суєти
У порожній хаті.
08.07.25

А коси жінки - висріблений ліс,
А усмішка, як гляну - гірко, сумно...
Вона ж шепоче: - Муже, не журись!
І наяву, і в снах для тебе юна!

І пахну, як трояндові поля!
Обійми ніжні, а думки - про тебе!
Тобі служу весь вік - не королям,
Тебе люблю, як у блакиті небо.

Тебе за руку в рай щодня веду,
І хоч я у літах, ти - сивий лебідь,
Але і досі ружею цвіту,
Танцює вальс душа побіля тебе.

07.07.2025р.

Додала лише печалі
Перевтомленій душі, –
Несподівано сказала,
Що ми люди вже чужі.
Що мені пора забути
Про все те, що відбуло
І тоді не сяде смуток
На похилене чоло.
Що не треба так жаліти
За утраченим навік,
Бо невдовзі знайде в світі
Щастя добрий чоловік.
Незаміжніх йде багато
По усіх шляхах земних
І очікує на свято,
Безперечно, кожна з них.
Завтра в місто вийди зрана
І шукай, стрічай, питай, –
Уподобаній коханій
Сотвори красивий рай.
Щоби зовні позолота
І зсередини – без лжі, –
Додала ізнов турботи
Перевтомленій душі...
07.07.25

Простеливсь барвінок диво-оксамитом,
Оченята сині догори підняв,
Милуватись хоче він усеньким світом:
Дощиком і сонцем, заходом заграв.

І на скатертинах теж його зустрінеш,
Рушниках крилатих та на сорочках,
Густо ним рясніють вишиванки дивні
Й коровай весільний вміє прикрашать.

Завжди він зелений: влітку і зимою,
Восени й весною колір не міня.
Стелися ж. барвінку килимом-травою,
Хай про тебе лине пісня не одна.

2017 р.

Я радію молодій траві.
Хай народяться мрії живі!

Ця трава пробилась до нас
Крізь зими ворожий спецназ,

Крізь зими надійну тюрму,
Крижану, жорстоку, німу.

Я іду і рву на шматки
Ці пагілля терпкі і шорсткі.

Я укритись не можу, на жаль,
В трав'яну турботливу шаль,

Прочитати книгу її,
Де злилися букви живі.

Я впаду в траву, в забуття,
Де кінець і початок життя.

17 квітня 2023

Заквітчали мальви літо
біля хати й на городі.
Сонцем лагідним зігріті
обереги - на сторожі.
У шорсткому листі квіти
фіолетові, лимонні
і червоні (пестить вітер)
і рожеві - без шаблону.
Рожі тягнуться сміливо
стеблами стрункими вгору.
Різнобарвне літнє диво.
Як калачики бадьорять!
Я пригадую легенду
про дівчину горду Мальву,
захищала вона неньку
від ворожої навали.

Хто не знає Олександра, що Невським прозвався?
В Московії його славлять і святим вважають.
Правду про його «геройства» чути не бажають.
Але зовсім не про нього я писати взявся,
А про батька Ярослава – в кого син і вдався.
Ба, ще й, навіть, переплюнув… Та все по порядку.
Всеволод Гніздо Велике був у нього батьком.
Наплодив собі потомство, добре постарався.
А ті чубилися потім, бились між собою,
Хто шматок побільший вхопить із рота у брата.
Ярослав ще в десять років почав князювати
В Переяславі, де пхались половці юрбою.
Як із ними він справлявся – того я не знаю.
Мабуть, ніяк, бо ж малий ще військом правувати.
Були в нього воєводи аби воювати.
Хіба здалеку, можливо, дивився за боєм.
Та нахабства вже набрався – ще вус не пробився,
А він уже до Галича рученята тягне,
Зробитися в ньому князем незалежним прагне.
Хотів Галич захопити, але обломився.
Більше того, князь київський проучив нахабу –
З Переяслава потурив, щоб і не смерділо.
І воно жалітись тату назад полетіло.
Сидів під крилом у батька, хоч душила жаба.
Як Мстислав Удатний в Галич князювать подався,
То татусь його на князя в Новгород «пристроїв».
Вже не знаю, як там вівся та чого накоїв
Та, як батько його скоро вмирати зібрався,
То посадив в Переяслав тоді Ярослава.
Не у справжній, а в Заліссі такий збудували.
А, оскільки на щось своє кебети не мали,
То й назвали Переяслав. Отакі-то справи.
Помер батько, його діти мірятись взялися,
Хто з них вищий і хто більше на стіл права має.
І вже старший Юрій військо у похід збирає,
Буде з братом Костянтином своїм рідним биться.
Ярослав пішов за старшим та і помилився.
Бо на Липиці Удатний дав їм добре чосу,
Що втікали, як щурі ті і голі, і босі.
Та все одно Костянтину врешті всі здалися.
Той, щоправда, мало правив. Помер незабаром.
Знову Юрій на стіл всівся і «пристроїв» брата.
Пішов той до новгородців знову князювати,
Хоча, за столом великим, як і брати марив.
Там він з естами воює, з литовцями б’ється.
То з естами на лівонців виступа походом.
Пограбував Естляндію, погубив народу.
Але став під Ревелем, а той не здається.
Дали йому там по шапці, мусив відступити.
Наклав в штани і не хоче більше князювати.
Хоч просили новгородці їх не полишати.
Усе одно не послухав та і утік звідти.
Нехай з рицарями інший який князь воює,
А йому з литвою легше було воювати,
Чи корел диких хрестити, чи ємь розоряти.
Ті такі – не дадуть здачі, воювать не вміють.
А, все рівно – переможець, коли їх здолає.
Ще з братами також ходить та мордву скоряє,
Бо із сильним воювати навряд чи посміє.
А то вість прийшла із поля, що монголи пхають,
Покорили вже багато племен і народів.
І ніщо не може стати їм на перешкоді.
Князі руські у Києві нараду збирають.
І надумали у поле вийти усі разом
Аби там орду монгольську, як належить, стріти.
Ярослав також дав слово у похід той вийти.
Але… довго щось збирався. Вийшов не одразу.
Та й в дорозі зупинявся аби відпочити.
У Чернігові зостались, кілька днів гуляли.
А тут якраз страшні вісті із поля примчали,
Що побили Русь монголи… Куди вже спішити?
- Що ж, на все то Божа воля! – сказав та й подався
Назад у свої болота. Не надто й хотілось
Йому в полі помирати. На тім і скінчились
Його битви з монголами. Хоч з ними й стрічався…
Та поки про Володимир мріяв - князем стати.
Але брат поки вмирати зовсім не збирався.
Отож він тоді на Київ із військом подався.
А Київ уже не той був, що «містам всім мати»
Приходили із Залісся князі гонористі
Та на Київ зазіхали і так сплюндрували,
Що не треба й ординської чужої навали.
Ярославу і схотілось у Києві сісти.
Сидів, правда не довго він, бо зима настала,
Прийшли вісті, що монголи на Рязань напали.
А потім і Володимир здобувати стали.
Все Залісся вогнем пройшли, усе сплюндрували.
Старший Юрій, що був князем на той час великим,
Володимир свій покинув, в болота подався
Там зібрати вдосталь війська нашвидку збирався,
Щоби дать достойну відсіч тим монголам диким.
Розіслав гінців повсюди, послав і до брата
Ярослава в Київ. А той, кажуть постарався
Й продав брата. Бо звідкіль ще той монгол дізнався,
Де в глухих лісах й болотах Юрій мав стояти?
Та ж дізнались і напали та всіх перебили.
Там і Юрій в колотнечі тій лютій загинув.
А Ярослав чимскоріше той Київ покинув,
Помчав «на стіл» доки брати на нього не сіли.
Як не дивно, саме йому той стіл і дістався.
І монголи ярлик йому найпершому дали.
Мабуть, щось про Ярослава нехороше знали.
А він уже під їх дудку танцювати взявся.
Прийшли на Рязань монголи, вдруге розоряти,
Він не став на перешкоді – нехай розоряють.
Баби підданих для нього нових нарожають,
Чого йому голову під ніж підставляти?
Дослужився. Долизався. Визнали монголи
І до хана у столицю в Сарай запросили,
Де ярлик на князювання велике вручили.
Радів дуже, гадав, що вже осідлав він Долю.
Дарма радів. То не Доля йому посміхалась.
То вже смертонька до нього так шкірила зуби.
Викликав його до себе Батий знову любий.
Ярослав разом з братами у Сарай дістались.
Там якісь діла рішали, хабарі носили.
Потім всіх їх відпустили, окрім Ярослава.
Його Батий аж в столицю монгольську відправив,
Де тоді великі хани справами вершили.
Начебто зустріли добре, хабарі забрали,
Запросили до матері великого хана.
Усе, що вона веліла, обіцяв старанно.
Вона йому із рук своїх, навіть пити дала.
А за тиждень посинів весь й віддав душу Богу.
Отруїли Ярослава ті, кому вклонявся.
А він же так вилизував, так уже старався.
Отак невгамовна Доля посміялась з нього.

Кармічні завитки бувають різні,
В одних любов'ю світяться, добром.
А в інших, наче зло у парадизі,
Води мутної на столі цебро.

Тотеми, знаки - у квітках, клечанні
Та щебеті травневім солов'їв.
Душа моя - після дощу світанок,
А пахне, наче молодий аїр.

Малюю світлим Словом неба струни,
І це моє покликання - не гра.
Висріблює життя на долі руни,
Жовтогарячі пагони добра.

Помежи квінт, октав, тріолей, терцій,
Війни, нещастя, часу пилюги -
Огорнуте вишиванкою серце
Освітлює моїм братам шляхи.

06.07.2025р.

Серед знайомих є така,
Що на співучу пташку схожа, –
Весела, жвава, гомінка
В негожий час і пору гожу.
Вона іскриться, мов ріка
У надвечірньому промінні, –
Її хода дрібна й легка,
А стан тонкий – прямий незмінно.
Хоча впадаю трохи в сум
Від милувань лиш повсякденних, –
Люблю уроджену красу
І вплив прекрасної на мене.
Як дозволяє поруч йти,
То починаю відчувати
Від неї хвилі теплоти,
Або нових зв’язків початок…
06.07.25

стало сонце в росах на коліна
птахою молилося за нас
там за полем виросла в руїнах
недослухана померлими луна

підіймає вітер попелини
розбиває небо сни воді
то заходить в серце Батьківщина
наче вістря списа в Божий Дім

облягає вибухами гніву
обіймає зашморгом боїв
градом б'є в налиті зерна ниви
в тихі груди матері моїй

неміччю з плечей солдат спадає
набирає світла в глухоту
та нічого в неї не питаю
на родинну ватру я іду

хай мене минає зла година
а як ні то проросту в ланах
паростком Чигирина прокинусь
і гірчитиме в мені війна

 
дім червоний ген за пагорбом
бейбі мешкає у нім
о, дім червоний ген за пагорбом
і моя бейбі живе у нім
а я не бачив мою бейбі
дев’яносто дев’ять із чимось днів
 
зажди хвилину бо не теє щось
ключ не відчиняє двері
о зажди, щось не теє
боже милий, як одчинить оці двері
що діється не дожену
у мене є зле передчуття
що бейбі більше тут не живе, ні
(усе гаразд, у мене ще є гітара, принаймні)
 
тому, напевно, я повернувся би
за пагорб, ізвідки брів
(маю справи атож)
о, напевно, я повернувся би
ген за пагорб, о туди
якщо моя бейбі розлюбила мене
є любов її сестри!
 
 
 
 
 
 
 
 

А моє серце ніжності так хоче,
Хоча ідуть до осені літа.
Та літечко ще у душі тріпоче
Й співає жайвором над нивою життя.

Яка так щедро віршами вродила
І на майбутнє задумів запас.
Лише б Всевишній дав здоров"я й сили,
Любові вогник довго ще не гас.

2018 р.

На світанні стало видно
Подобрілому мені,
Що за ніч не зникли злидні,
Як це бачилося в сні.
Знову лізуть звідусюди
І шикуються в ряди,
Поки видно недоїдок
Сухаря в руці нужди.
Уві сні сніданок ласий
І ведмежий сон вночі, –
Наяву – услід за м’ясом
Поховались всі харчі…
05.07.25

До побачення, до завтра,
До повернення cюди,
Де уже згасає ватра
Біля бистрої води.
Де опівночі надію
Залишаю неспроста
На оте, що знов зігрію
Поцілунками уста.
Бо, небачено вродлива,
Ти всміхаєшся мені:
Я з тобою лиш щаслива
І тому не мовлю “ні”…
04.07.25

Сторожать небо зір одвічні світляки,
Де ночі мур і строгі велети-зірки.
У жорнах світу стерті в пил життя чиїсь.
Рахують нас вони, візьмуть у стрій колись.
Свої ховаєм тайни в них уже віки.
Вони ж як здобич ждуть, неначе хижаки.
І кличе Бог іти у мандри в час важкий,
Шукати у житті між них путі-стежки.
А світ, як темінь хитра, вічно крадне тих,
Хто сильно жити хоче й прагне висоти.
І прийде час, щоб нам також у вись піти.
Там догоряють світлом ті, хто тут не встиг.
Чи станем горді ми колись у їх рядки?
Підем святить любов, світити між зірки…

04.07.2025

Шаліє вітрове гліссандо
На струнах віт жага бринить,
І усміхаються троянди,
І золотава сонця нить

Нас пестить ніжністю, кохана,
У твій ясний, чудовий день.
І літо звечора й до рана
Співає зоряних пісень.

Ми в цім раю, немов на крилах --
Крізь виск повітряних тривог
Веде увись любові сила,
Ярило, всемогутній Бог,

Дарує пестощі і щастя,
І хміль небесних насолод
Таке безцінне і нечасте --
Кохання справжнього тепло.

Хай буде лагідним проміння --
Живло любові золоте,
Живім, допоки в світлій сині
Буття нам радістю цвіте!

4 липня 7533 р. (Від Трипілля) (2025)

Як не стало Мономаха і Русі не стало.
Нема кому князів руських у руках тримати.
Знов взялися між собою вони воювати,
Знов часи лихі, непевні на Русі настали.
За шмат землі брат на брата руку піднімає,
Син на батька веде військо, щоб «своє» забрати.
Заповзялись ще й «поганих» в поміч закликати,
А для тих, окрім грабунку й радості немає.
Горять міста, горять села і земля пустіє,
Хто загинув, хто полоном має в степ рушати.
Нема кому бідну землю тепер обробляти.
І князь київський великий нічого не вдіє.
Розпалася Русь велика на дрібні князівства,
Кожен лише сам за себе та про себе дбає.
Була Русь колись могутня, а тепер немає.
А кожен князь рідню власну готовий поїсти.
Що про люд вже говорити – його не жаліли,
Не було де простим людям голову схилити.
Могли у полон забрати або просто вбити.
Хоч тікай в ліси дрімучі, щоби прихистили.

Як помер Мстислав Великий, то Київ по праву
Ярополкові дістався - брату, який правив
В Переяславі. Сміливий був і благородний.
Але управляти Руссю виявивсь не годний.
Знову Ольговичі стали носа задирати,
В Мономаховичів стали землі відбирати.
Ярополк дав Переяслав братові Андрію,
А Всеволод Чернігівський сам про нього мріяв.
Тож вирішив відібрати. Братів своїх скликав
Та ще орду половецьку покликав велику
Та і пішов Переяслав собі воювати.
Андрій, звісно не збирався місто віддавати.
За мурами зачинився. А ті обложили,
Стали місто штурмувати, узяти хотіли,
Поки поміч до Андрія з Києва прибуде.
Лізли на високі мури майже звідусюди.
І Єпископські ворота й Княжі штурмували.
Ні вдень, ні вночі спокою місту не давали.
А на третій день почули, що Ярополк близько.
Зібрав разом із братами він велике військо,
Спішить братові на поміч. Нема що робити,
Довелось йому від міста усе ж відступити.
Пішли вони недалеко, в верхів’я Супою,
Готуватися взялися уже там до бою.
Бо ж, як не крути, а сили у них було мало,
На половців сподівання не багато мали.
Ярополк же так на поміч поспішав до брата,
Хоч і війська чималенько встиг собі зібрати,
Але полки розтяглися за ним по дорозі,
А він вкупу їх зібрати, хоча і був в змозі,
Однак, ворога побачив та й не став чекати,
Поки полки братів його стануть прибувати.
«Не встояти, - крикнув воям своїм розпашілий, -
Тим Ольговичам буде проти лиш нашої сили!»
І кинув свою дружину і київських воїв
Без спочинку від дороги одразу до бою.
Налетіли на ворога, січа розгорілась.
Краще військо на половців зразу напосілось
Аби опір їх зламати. Ті і подалися,
Розвернулися й одразу втікати взялися.
А дружина ліпша слідом за ними погнала.
Уже, мабуть перемогу свою святкувала.
Ні, щоб половців прогнати та вдарити з тилу
На Ольговичів, тоді б точно військо їх побили.
А так половців вчепились, як реп’ях собаки,
Геть ті половці забили воєводам баки.
Ярополк же в малій силі на полі лишився,
З усім військом чернігівців і сіверян бився.
Налягли вони і мусив Ярополк втікати,
Навіть стяг на полі бою свій князівський втратив.
Брати коли підоспіли, то вже пізно було.
Отож, вони з Ярополком назад повернули.
Думали дружину ліпшу в полі зачекати,
А тоді уже всі разом нову битву дати.
Та дарма вони чекали, ще не знали того,
Що із ліпшої дружини не діждуть нікого.
Бо ті половців прогнали та стали вертати,
А Ольговичі Ярополків стяг змогли підняти.
Ті ж подумали, що князь їх на полі чекає,
З перемогою одразу ж їх і привітає.
А чернігівці у пастку тим їх заманили
Та багатьох похапали та і полонили.
Хто чинити опір брався, того убивали.
Тож багато бояр знатних у полон попали.
Навіть тисяцького київського отам пов’язали,
А вже простих дружинників і не рахували.
Зрозумівши, що на битву уже сил немає,
Ярополк тоді у Київ назад відступає.
Андрій пішов в Переяслав, далі захищати.
Але Всеволод, одначе не став нападати.
Він за Десну перебрався, Київ полякати.
Та дарма там довелося шість днів простояти.
До зими гінців ганяли – не договорились:
Не вирішили суперечки та не замирились.
А у грудні ті Ольговичі знов військо зібрали
Та половці їм у поміч ордою пригнали.
І пустошити взялися київську округу
Від Треполя під Вишгород. Зробилося туго
В стольнім Києві від того. Вже половці стали
Понад Либіддю і стріли на Київ пускали.
Ярополк зібрав багато до Києва сили,
Але вирішив, що досить людей погубили.
Досить землю плюндрувати, «поганих» водити.
Рішив всю ту ворохобню, врешті замирити.
Віддав Ольговичам те, що вони і просили.
І в Києві між «братами» мир проголосили.
І хрест святий цілували і клялися Богом.
Стачило, щоправда клятв тих зовсім ненадовго.

"По білому – чорне. По жовтому – синь.
Та він же у мене однісінький син".
Муарова туга схиля прапори.
А в танку Василько, мов свічка, горить.
Клубочаться з димом слова-заповіт:
«Прощайте, матусю...Не плачте...Живіть!..»
По білому – чорне. По жовтому – синь.
Із ночі до ранку у снах любий син.

 
поки ти сковзаєш за браму снів
іще цілунка би мені
осяйний шанс в екстазові
цілунок твій цілунок твій
 
у дні ясні та болю повні
твій ніжний дощ мене огорне
це безум утікати годі
стрінемось ізнову й знову
 
кажи мені про вільний рай
де улиці не умирають
мене ти навіть не питай
ти радше плачеш ~ а я літав би
 
ось корабель із кришталів
і тисяча дівчат & сліз
мільйон ідей зайняти час
а ще вернутись і щось писать
 
 
 
 
 
 
 
 

Коні проскакали -
Гриви золоті,
Це літа промчали
Наші молоді.

З ярмарку вертають -
Котяться згори.
Де поділась радість
Тієї пори?

Тішимося все ж ми
Внуками й дітьми,
Значить недаремно
На світі жили.

Добрих справ немало
Залишаєм їм,
Щоб про нас згадали
Й вдячнії були.

2018 р.

Ще мліє ніч перед відходом
І місяць замітає слід,
А вже в досвітній прохолоді
Забагровів утішно схід.
І небосхил узявся жаром,
І трохи ширшим обрій став, –
І роси вкрили, ніби чаром,
Безшумне листя сонних трав.
Люблю в оці хвилини ранні
Думок нечуваний політ, –
Благословляю на світання
Привабний зору милий світ.
Лиш не знайду ніяк палітру,
Щоб залишилися на ній
Медові запахи повітря
І чутних звуків різнобій.
03.07.25

На кого лишив Ти, га́дe?
Повні груди, пишний за́де -
Літру назбирала сліз,
В бу́льбашках забило ніс.

Сповідаласі три ра́зи,
Щоб позбутисі за́рази.
Як мене поплутав біс,
Жеби йти з тобою в ліс?

А воно не віпусти́ло.
Мов блоху, тяб задави́ла.
Баба з воза - кінь ірже́,
Хлоп у гречці каже вже...

Вила, вила... тай за ви́ла -
Де Твоя козацька си́ла?
Тільки чути - "ох", то "рох".
Хлоп лежит... і "бобік" здох.

Як ґрунт підготувати,
Щоб мати врожаї, –
Розказують вдвадцяте
Учителі мої.
Відомо їм достоту,
Коли пора якраз
Уже іти полоти,
Чи підгортати час.
Влаштуються на ґанку
І, без утішних слів,
Гудуть безперестанку,
Як у саду джмелі.
Щовечора дебати
Влаштовує юрма, –
Порадників багато,
Сподвижників – нема...
02.07.25

Залишайсі на ніч - мій Сірко
Відхлепоче ті з рук мольоко,
Схочуть кури курчати "ко-ко"
На підстилках у стиль ро-ко-ко!

Я тебе на руках донесу,
Прополощу в миднице красу,
Покрою нам на двох кубасу,
І поставлю на двері засув.

Вдудлим чарку, а мо` і горнє,
Загойдаю ті просто на нє.
А ти йойкнеш - такого конє
Завше хтіла!

Розхожими були Патерики
Про кельників німих і бісогонів –
Тоді миряни різні залюбки
Рівнялись показово на канони.

Опісля настає період хронік:
Походи, розкоші, повстання мас,
Прославлені в суспільній обороні –
Мінялися смаки, убрання й час.

Одне питання мучить повсякчас
Улюбленців непевного народу:
Чи чесно, незлостиво, без прикрас
Дала жорстоку Доля нагороду
Подвижникам, що втрачено їх лік, –
Хвилина слави, забуття – навік?

На екватор вмощені небесний
Зір липневих квітнуть едельвейси.
Космосу похитує їх вітер.
Там десь паленіє Бетельгейзе.
В Оріоні - зоряна імпреза!
Наднова народжується світу!

Багрянисто зірка догорає,
Імпульси космічного вай-фаю
Шле на землю цяточка червона.
Я небесним піднімаюсь плаєм
В гори-хмари, повні див і таїн.
Там вечірка зір у Оріона.

Якщо ти хочеш проковтнути це -  вперед. 
Я краще все перетворю на сміх і попіл. 
Забуду ключ від усіх своїх дверей. 
Розмножу гнів неприйняття на сотні копій.

Закриюся від натовпу плащем. 
Пройду як ніж через вершкове масло. 
Залишуся заручником речей,
з якими серце світить і не гасне.

З якими ми ніколи не впадем,
яким підвладні і моря і скелі,
які є ворогом існуючих систем,
які є річкою у цифровій пустелі.

Вони не потребують навіть уст,
вони стріляють влучно як пістолі.
Ті речи - розум, правда, глузд,
а головніше Воля! Воля! Воля!

Хоч було вже пізно,
В крайню хату до ворожки
Якось Чорт заскочив:
«Розкажи, люба небого,
Тільки правду щиру,
Що говорять тут про Бога
І про мене, звісно?
Прокляли, мабуть, обох
За ту зиму люту?»
«Бога славлять, величають,
А тебе все гудять.
Як на когось точать зуб,
Кажуть тоді завше:
«Чорт би його взяв вже!»
А коли якийсь мужик
В гречку, бува, скочить,
То все звалюють на тебе.
Мовляв, Чорт зурочив».
«Ну ж стривайте, пройдисвіти,
Грицьки та Семени,
Заспіваєте невдовзі
Не такої в мене!»
« Як на думку щось не йде,
А час проминає,
Кажуть, зваживши усе:
«А Чорт його знає».
«А про рай що чуть у вас
Та про моє пекло?»
«Шлях у рай,- оповідають,-
Надто вже тернистий,
А до пекла – прямісінький,
Мовби тая пісня.
В пеклі, кажуть, завжди тепло,
А в рай... іди з хмизом".
"Та не пекло нас лякає
Ані зими сніжні,
А що й досі живемо,
Мов на роздоріжжі,
В церкві молимося Богу,
Тобі – поза нею,
Та по всіх тих молитвах
Не стали ріднею.
Галасуєм на всі боки
Про якесь братерство,
А гриземось, наче нас
Хтось-таки зурочив.
В церкву зносимо гріхи,
Ікони цілуєм,
До Ісуса молитовно
Простягаєм руки,
А як вийдемо із церкви,
По всіх «Алілуях»
Мовби тії круки.
На палаци з парканами
Грошей вистачає,
А убогий та недужий
В злиднях пропадає...»
«Потішила ти мене
Отакою вістю,
Мов з плеч зняла гору.
Як немає в хаті «віскі»
Дай запити таку втіху
Бодай самогоном.
Ну, а потім я помчу
У саму столицю,
Щоб вся моя чортівня
На горі на Лисій
Теж розвеселилась.
Ми ж тряслися, як дізнались,
Що волю здобуто,
Бо ж це, певне, сам Господь
Зняв з Вкраїни пута.
Та ось чую, що ті пута
В бізнес перекуто,
А поспільство, як і доти,
В нужді призабуто.
Що ж, новітнії гетьмани
В компаньйонах з нами,-
Так що разом панувати
Будемо ще довго:
Не коротша в України
Дорога до Бога».

Далеч безкрая синіє, як море,
Мліючи тихо в принаднім теплі, –
Жайвір щебече здіймаючись вгору
І замовкає, торкнувшись землі.
Змірюю поглядом світле безмежжя,
Хоч не збираюся в інші краї, –
Подуви вітру привітно бентежать
Ними ж оголені груди мої.
Сонце освітлює рівну дорогу,
Що по душі моїй і по літах, –
Як не любити даровані Богом
Миті прекрасні земного життя.
01.07.25

Густішає, солодшає повітря,
немов саме говорить літо,
пахуча розквітає липа.
- Це дерево душі, - шепоче вітер.
Цілюща магія, любов і ніжність,
бо до землі торкнулась Лада,
і все в цім дереві до ладу:
деревина легка і цвіту цінність.
Саджають липу біля хат, як захист
кохання, миру у родині.
І ллється аромат щоднини,
радіють люди і бджола, і птаха.

 
Заявишся опівночі і мовиш ‘Ніч не видно’
Бо через тебе я засліп, і я боюся світла
Кажу тобі, що я сліпий, а ти показуєш мені
Браслети, що я оплатив давно
 
Назовні усміхаюсь, але на серці холод
Хоч кажеш, ти є поруч, я знаю щось не то
 
Сторчма усе волосся, а зуби гублять блиск
І абрикоси сіються в загущені вершки
З неясної причини хронометр озвавсь
Хоча благаю я тебе, ти кажеш, ще не час
 
Назовні усміхаюсь, але на серці холод
Хоч кажеш, ти є поруч, я знаю щось не то
 
У шибу сонце лине, дізнати, ми чи мертві
Чому не кинуть світла у цей морок, при постелі
О чверть на першу дзвін дверний & кран тече співаючи
Резони не римуються, і все для тебе ще не час
 
Назовні усміхаюсь, але на серці холод
Хоч кажеш, ти є поруч, я знаю щось не то
О, визнай – щось не то
 
 
 
 
 
 
 
 

А соловейка вже не чути в лузі,
Зозуля перестала теж кувать,
Запахло сіном по усій окрузі,
Маківку літа зустрічаєш так.

Петро й Павло пройшлися берегами,
Лише синіють їхні батоги,
Біля воріт злітають вгору мальви,
Мов різнокольоровії птахи.

Збирають полуницю й вишні стиглі
Дбайливі господині про запас.
Спекотне літечко у розпалі якраз
Та багатенько ще зробити встигне.

2019 р.

Двічі не ввíйдеш в рай,
у вертоград* розкішний,
бо не тобі в розмай
кров'ю писала вірші.
Небо і два крила́ –
в сонячному катрені,
ДНК уплела
в райдужні гобелени.
Думав, що я і ти –
звук однієї ноти?
Спробуй біль самоти
серцем на смак і дотик.
Тиша — німа сестра,
та поріднися з нею,
літепла мішура
сплине за течією...
Світ не пекельний, ні,
люди у нім жорстокі...
Вічність у курені
спалює зайві ро́ки.
В пляшці сухе вино:
зріле, терпке, ігристе,
в оцет уже давно
перетворилось, скисло.
Вруниться виноград
у запашному листі,
чом на губах гірчать
ягоди променисті?
Хмари лоскочуть даль,
легіт заграв на лірі,
в стислій душі, на жаль,
спогади посивілі.
В'яне щаслива мить
квіткою м'яти-рути.
Легко любов убить,
важко її забути.


Вертоград* — сад

30.06.2025р.

Аритмія в думках, аритмія у вірші.
Ми шукаємо ритми, що розламують ніші.

Ми шукаємо сенсу у грудах каміння.
У стихії шукаємо знаків творіння.

У безликості прагнем побачить обличчя.
І порядок у хаосі, в темряві - свічі.

Неможливо знайти в аморальності совість,
У розрізнених звуках - гармонії повінь.

Ти пірни у криницю німих парадоксів,
Ніби в трюм до розгнузданих диких матросів.

Не знайшовши там сенсу, ти вийдеш на волю,
Відкарбуєш у скелі призначену долю.

Але як подолати лиху аритмію,
Від якої і розум безсило німіє?

Мабуть, ніяк, бо час відбиває нещадно
Аритмію, в якій не написано щастя.

9 квітня 2023

Смакую червня спілий день останній
раюючи, бо завтра утече,
а з абрикос медових спозарання
гарячий липень пироги спече.

Посушить стиглі яблука і груші
на бурштиново-запашний узвар,
задухмяніє пелюстками ружі
і полином полине аж до хмар…

Насипе щедро у траву суниці,
прикрасить килим рясно чебрецем
і оберіг на вході у світлицю
почепить, як у пам’ять нам про це…

Але сьогодні червень ще смакую
далеко од лугів та рідних нив
і тішуся плодами… маракуї.
Як час життя безжалісно змінив!.

На подвір'ї, біля хати,
в кропиві та бузині
дозрівають пелехаті
чорнобривці запашні.

На порозі чорний вужик
примостився спочивать.
Квітнуть мальви, маки, ружі —
неймовірна благодать.

В кожнім затишнім куточку
згарди перлів чарівних.
Сів на вишиту сорочку
щедрик-бедрик. Вітер стих.

Небеса на видноколі
п'ють молозиво з ковша.
У духмяній матіолі
причаїлася душа.

Хоч на неї зливу вилий —
сонце впало у траву...
невідомо, Боже милий,
чи до ранку доживу?

Я б хотіла біль змахнути,
як метелика з чола,
та ковтала сльози смути
і до хати не зайшла.

29.06.2025р.

Закохані до згуби
Лише в своїх дружин, –
Дбайливі однолюби
Додому йдуть з гостин.
Хоч ген затишна гавань,
А тут – низенький тин, –
Наліво, чи направо,
Не зверне ні один.
Безклопітно, довірчо
Йдуть до осель скоріш,
Немов єдиновірці
В церкви одні і ті ж.
Але це, певно, щастя,
Без будь-яких умов, –
Отак уміти скласти
Екзамен на любов.
30.06.25

Банальна думка – як воно
Зріднилось з путіним лайно.
І як воно – смердючі дні
Вовтузитися у лайні.

Відомі істини прості –
З лайном поріднені глисти.
І путін теж – огидний глист,
Що із лайна черпає хист.

Світ огортає «русскій» дух –
Лайна смердючого сопух.

Мій мозок розчленився на клітини,
у кожній - ти ... в нейронах і аксонах
той погляд ще невинної дитини,
та пристрасть у найпотаємних зонах.
Мов не живу без цього вже всі ночі,
розірваних думок збираю зграю,
і розумію, що напевно хочу
тебе і жити, десь у центрі раю...
Та дихаю лиш димом сигарети,
ціджу вино губами геть чужими,
а хтось за мене шкрябає сонети,
їх помах крил впізнав - це херувими.
І зараз в небо хочуть забирати,
та що мені робити там самому, -
у центрі раю теж існують грати,
несіть мене пошвидше до Содому!
І там в купелі горя і розпусти
я крила на копита проміняю.
Господь мене пробачить і відпустить,
та більше не повернуся до раю.
Із серця вкрав тебе диявол підло,
так не віддасть, бо обрана у світі!
І не продасть за золото та срібло,
навік закриє у залізній кліті.
І лише через ліфт гріхопадіння
віддавши душу, втовплюся десь скраю...
Там бути передбачено Творінням, -
з тобою в пеклі, ніж без тебе в раю ..



17.06.25

Безконечно росте трава,
Невідчутна і ледь жива.

І траві цій ніщо не указ,
Вона дивиться в нас і про нас.

Ця трава - ніби вічне зерно,
Що проб'є асфальт все одно.

Ця трава закриває красу,
Поховавши у путах ясу.

Філософський камінь впаде
У траву, не здійснившись ніде.

І гарячі сльози впадуть
У траву, не зьагнувши суть.

Що тепер ми шукаємо в ній?
Сенс, який заніс сніговій.

Чи збагнемо її письмена
У стихії, де править мана?

Ця трава поглинає усе,
Що натхнення святе принесе.

Ми б'ємося об ґрати її,
Об темниці її вікові.

8 квітня 2023

 
Санта Фе, кажуть, десь у ста милях, по шосе
Я маю час на кілька чарок й автопрокат
У Альбукерке
 
Знову мчав я край доріг, самоти я шукав, як міг
Незалежності від сцен і глядачів
У Альбукерке
 
Зупинюся без порад, візьму яєчню і шинки шмат
Візьму в тих, яким до лямпи, хто я там
О, Альбукерке
Альбукерке
 
 
 
 
 
 
 

Утішає мати доню: - Ну, що знову сталось?
Мабуть, що від того зятя клятого дісталось?
А та плаче: - Справді, клятий! Він мене покинув!
Не поглянув, що у мене на руках дитина!
- Треба ж було добре, доню ще тоді дивитись,
То не довелось би нині тобі і журитись!
- Та ж дивилась. Він здавався тоді таким милим.
Один одного так палко ми тоді любили.
Я так думала… Та й був він, наче адекватний,
Поки йому не вдалося депутатом стати.
Ото тоді його, мамо, наче підмінили.
З’явилися в нього гроші. Та тільки зажили,
Як він завів собі зразу молоду коханку.
А ночами ресторани, сауни і п’янки.
Він не був таким ніколи! Точно підмінили!
- Та ні, доню. Душа в нього давно уже гнила.
Поки жив доволі бідно – гниль потроху їла.
А, як гроші появились, то все, що сиділо
Глибоко в душі, нагору швидко піднялося.
- А звідки ж воно в людині, скажи, узялося?
- О, то давня історія. Колись її чула.
Розкажу й тобі я, доню, доки не забула.
Було то в часи Творіння. Як світ вже зробився,
То творити і людину Господь заходився.
Узяв глини, свою з неї виліпив подобу.
Зліпив тулуб, руки, ноги та й залишив, щоби
Іще голову зліпити. Зліпив та й зібрався
До тулуба приліпити. Тут ангел де й взявся:
- Господи, проблеми знову. Дощ не випадає!
Кругообіг води, мабуть, якісь вади має.
- Добре, зараз розберемось! – Господь отвічає.
Та й за ангелом подався скоренько із раю.
А диявол за тим усім із кущів дивився.
Не хотів, щоб чоловік той гарним появився.
Зіпсувати Боже діло йому закортіло.
Поки голову Господь ще не приклав до тіла,
Виліз із кущів диявол, підкравсь до людини
Й став плювати чорну слину йому всередину.
Потім ще набрав грязюки й тіло все обмазав.
Тоді, правда вже скумекав, що Господь одразу
Отой бруд увесь помітить. Можливо, покліпа.
Потім викине і нову собі з глини зліпить.
Отож, лапу впхав у тулуб, навиворіт тягне.
Заховати отой бруд весь від Господа прагне.
Доки Господь повернувся, той уже й сховався.
Перевірити, чи так все, Він не здогадався.
Голову приставив, дунув Божий дух у неї.
І з грязюкою людина зосталась тією.
Її ж зовні і не видно, сидить всередині
І по-божому вестися заважа людині.
Хтось зуміє грязь ту чорну у собі тримати.
А у когось на те духу людського не хватить.
І полізе та грязюка, з неї, як гнояка.
І тоді уже людина робиться ніяка.
Дума, що подоба Бога, що вона - еліта.
А, насправді, грязь, що липне весь час до корита.
Те диявольське поріддя вже не врятувати.
Доводиться його тільки до чорта послати.

А півонія рожева
Розквітає під вікном,
Світить сонечко із неба,
Позолоту сипле знов.
Приспів:
Рожева, рожева, рожева
Півонія пахощі шле
Весь день і для мене й для тебе,
Серця у полон забере.

На пелюсточках чудових
Намистинками роса.
Хай квітує вона довго
Ніжна квітонька-краса.
Приспів:

2025 р.

Там, де куриться туманом
Гомінка ріка,
Виглядають спозарана
Хлопця-козака.
Почалася косовиця,
А тебе нема, –
Покажися-обізвися
Хоч би крадькома.
Дуже важко без надії
Братися до справ, –
Чом у смертній веремії
Мовчки ти пропав?
Круговерть війни затята
Часу губить лік
І числа не має втратам
Всюди споконвік.
Та гадаєм без упину:
Де і мужньо як
Захищає Україну
Молодий козак?..
29.06.25

Цей твір, який сховався у пучині
Глибинних вод, потоків, бурунів,
Пропав у невідомості, що нині
Диктує нам свій первозданний гнів,
Який нам світить із очей вогнів.

Цей текст не є сакральним чи пророчим,
Він народився у боях терзань
Палаючого розуму, що ночі
Спалив для праведних палких дерзань,
Пожертвувавши маревом бажань.

Цей текст згубився на полях просторів
Комп'ютерних чи, радше, бісівських.
Рукопис не горить, а тоне в морі
Новітніх технологій нищівних,
Які змішали доброту і гріх.

6 квітня 2023