Черговий келих із горняти часу,
навколо Сонця ще один політ –
все ближче запорозькі тулумбаси.
А що робити? Створено так світ…

Подякуй щиро долі, що побачив
життя людське таким, як воно є,
що просто жив, любив, творив. Тим паче,
що діти і онуки – це твоє!

Тому роби своє і не журися,
попереду ще справи немалі.
Хай почекають нас в небесній висі,
а ми ще повоюєм на землі!

Перекреслений стежками
Викошений луг, -
Перечесаний вітрами
Верболіз навкруг.
Поруділі та вологі,
Стебла і листки, -
Обмочили звично ноги
І усі стежки.
Ще й туману довгі смуги
Глибшають щораз, -
І ні ворога, ні друга
В цей осінній час.
16.09.25

***
А від «охочих» дуже мало толку,
хоча і повечеряли вони...
чотири роки
буцаються во́вки
і одинадцять – виють барани.

***
А після європейського фуршету
нема чого боятися русні.
Окрім самої смерті
тільки черті
кремля і капітолію страшні.

***
А вельзевула, нібито, немає
і якось забувається, чого
у нашім краї
гадина із раю
сьогодні точна копія його.

***
А кацапня ще по усій землі
на щире слово лютим вовком виє...
рішили москалі,
що у кремлі –
засушений оригінал батия.

***
А свинтуса улещує боро́в
кривавою доріжкою... в натурі
агент Краснов
дурниці намолов,
але не визнає своєї дурі.

***
А годованці ситої Європи
по суті – п’яте колесо, гальмо
для автостопу,
заки остолопи
самі собі намилюють ярмо.

Однією тезою
А московіти все заборонили,
що у цивілізацію веде –
освіту, і культуру, і людей,
які самі історію творили,
долаючи свою нечисту силу
і очужілу маячню ідей.

09.2025

Сонечко визира крадькома
Із-за темної хмари осінньої,
Тоді смутку на серці нема,
Очі сяють вже радістю світлою.

Хоч дрібнесенький дощ моросить,
Зіпсувати він настрій не зможе.
Неповторна така кожна мить,
Яку нам даруватиме осінь.

2022 р.

Вона приходить на світанні,
Коли іще дрімає двір, –
Коли ледь видимі останні
Вогні холодні зблідлих зір.
Вона замислено світліє
На фоні сірого вікна
І подає щораз надію,
Що стане ніжити півдня.
Щоб не томили інші справи,
Яких багато є навкіл, –
Вона зготує звично каву
І принесе її на стіл.
Вона уміє воскресити,
В короткій пам’яті моїй, –
Далеких днів безжурні миті,
Або додати трохи мрій.
Вона з’являється неждано,
Коли ще спить усе навкруг, –
І оживає невблаганно
В моїй душі натхнення дух.
15.09.25

 
дівчино що
на самоті
граєш у пасьянс
наглядачкою душі
замкнена у в’язниці
свого набуття
чи повіриш ти
болісно мені
бачити як
плачеш
 
о дівчино
рвися із тенет
попиляй ті ґрати
йди із клітки геть
адже ти у в’язниці
свого набуття
 
дівчино отже
ліпше лети
маючи свій шанс
на містерійний плин
умираєш у в’язниці
свого набуття
 
 
 
 
 
 
 
 

Іду якось тихцем по вулиці села.
Спекотний полудень, пташки навкруг співають.
Гулящий вітер десь, напевно, спочиває.
Я ледь встигаю піт втирати із чола.
День вихідний, отож і вулиця пуста.
Хто десь на річці, хто в кімнатній прохолоді.
Та я б і сам, мабуть, із хати не виходив,
Але директор школи вже мене дістав:
«Сходи й сходи, - бурчить, - до дідуся Степана.
Хоч і старий та ще достатньо має сил».
То щоб його я на лінійку запросив.
Нехай розкаже дітям, як жилось погано
В тридцяті роки, коли голод лютував.
Він же в шістнадцятому, наче народився.
Якраз у юність отой голод нагодився.
Він все життя в селі оцьому проживав,
Тож ті часи повинен добре пам’ятати.
Та й найстаріший нині в нашому селі.
Отож по вулиці до нього я і плівсь,
Щоб те директорське прохання передати.
А дід Степан жив на околиці села.
Там стара груша над дорогу розрослася.
Народ частенько попід грушею збирався.
Дивлюсь, і зараз вже розмова жвава йшла.
На лавці всілись сивих п’ятеро дідів.
Про щось, напевно, між собою говорили.
Зблизька й слова уже до мене долетіли.
Степан, як завше, басовито там гудів:
- …А було ж тяжко. Дощ з весни не зазирав.
І літня спека все на полі попалила.
Зібрали менше, навіть, того, що садили.
Пшениці батько мій лиш три мішки зібрав.
Чекали голоду. Я був іще малий.
Не розумів того. Та батько пам’ятав ще
Голодні роки у минулому пропащі.
Тож «урожай» надумав заховати свій.
У саду яму вирив потайки вночі.
В залізну діжку всю ту помістив пшеницю.
- Вона надійніше в тій діжці сохраниться! –
Мене малого уму-розуму учив, -
Тільки ж дивись, нікому й слова не кажи.
Я, хоч малий, та язика умів тримати.
Ходили з мамою в ліс ягоди збирати.
Поки ще літо, всяк в селі із того жив.
Ловили рибу, полювали на птахів.
Окраєць хліба був, хіба лише на свято.
Бо ж навесні ще треба буде засівати,
То ж чи і стачить тих спасенних лантухів.
Але надія пережити все була.
А навкруги уже про голод говорили.
Казали, що усе в Поволжі погоріло
І людність мерла, смерть безжалісна ішла.
Вже й з-за кордону туди поміч повезли.
Йшли через станцію, говорять ешелони.
Везли продукти у Поволжя те вагони.
А ми на те лише дивитися могли.
А восени чутки з’явилися в селі,
Що продзагони знову селами шурують,
І все, що бачать, як розбійники грабують,
Бо так їм вождь московський, кажуть, повелів.
Мовляв, Поволжя треба швидко рятувать,
Бо там від голоду вже люди помирають.
Тож задля того в нас останнє відбирають.
А як, питається, тоді нам виживать?
Та їм Поволжя їхнє було важливіш.
Прийшли й до нас, усі мовсковською говорять
І щось страшне, немов орда у селі творять.
Гребуть усе, до горла приставляють ніж.
Усі з гвинтівками ще й мають кулемет.
Ідуть по вулиці від хати і до хати.
Хто опирається, не хоче віддавати,
Того до стінки і розстрілюють в момент.
І плач, і крик ураз знялися над селом.
І чорні круки вже під хмарами літають.
Вони здалеку, мабуть, здобич відчувають.
Чи то летять за продзагоном тим слідом.
Прийшли й до нас, у хаті все перетрясли,
Залізним прутом стали стіни колупати
Та землю щупати прутом тим навкруг хати.
Залізну діжку оту батькову знайшли.
Дивились ми, як вони наш «врожай» тягли.
Я бачив сльози на очах у свого тата.
Усе, що міг зробити – кулаки стискати.
Бо звірі ті умить застрелити могли.
Геть обібравши аж до нитки все село,
Ті у село сусіднє зразу ж подалися.
А круки чорні теж під хмари піднялися,
Туди летіли, де тепер творилось зло.
Зими тії мені й довіку не забуть.
Собак поїли…і котів, мишей ловили
Та пацюків. Усіх птахів навкруг поїли.
Про людожерство теж доводилося чуть.
Варили чоботи, хоча б навар який,
Кору здирали із дерев і також їли.
Не всі, звичайно й до весни тоді дожили.
Не пережив мій тато рік отой страшний.
В сусідній хаті тоді вимерли усі.
Так і лежали мертві покотом у хаті.
Не було сил ні в кого, щоб їх поховати.
І смерті дух страшний понад селом висів…-
Замовк Степан, неначе знов те пережив.
Діди на лавці мовчки скрушно лиш зітхали.
Коли ж мовчати вже мені не сила стало,
Я до дідів тоді тих ближче підступив:
- Це, діду, ви усе про тридцять третій рік?
Підняв свої на мене очі, повні туги:
- Ні, синку, двадцять перший, двадцять другий.
Три голоди я встиг побачить за свій вік.
То був найперший з них, із того і страшний.
Про тридцять третій, бачу вже тобі відомо.
А був ще сорок шостий, сорок сьомий.
Також голодний рік, хоча і не такий.
Тож, синку, добре пам’ятай, що москалі
Нас-українців ще і голодом вбивали,
А те останнє, що вони в нас відбирали,
То роздавали всяким по чужій землі.
Такі були вони по світу добряки,
Всім помагали та всіх десь рятували.
Двадцять мільйонів в нас пудів тоді забрали
Зерна, аби нас усіх виморить-таки
У двадцять першім. Відвезли мерщій його,
Щоб тим зерном своє Поволжя врятувати.
А ми повинні були з голоду вмирати.
Згадати можна й тридцять другого того.
Так теж забрали в нас усе, що лиш змогли
Та за кордони стали збіжжя продавати,
Аби станки собі й машини накупляти,
Щоб більше зброї ними наробить могли.
А в сорок шостім році, як голодував
Народ по всьому українськім краї,
Зерно забрала в нас ота московська зграя
І ешелон москаль за ешелоном гнав.
Зерно у Францію, в Італію везли,
В Європу Східну, де тоді вже панували
Оті, що їх там москалі понасаджали.
Європі, кажуть, півголодній помогли,
Щоб хлібом тим її до себе привернути,
Мовляв, отак при комуністах добре жить,
Отож усі за комуністами ідіть.
А ми - оті, що їх руками то здобуте
Від голоду тут мали помирать.
Але про те не чуть від москалів ні слова.
«Жить веселіше стало, жить у нас чудово!» -
Усе, що мали право ми тоді сказать.
Не вір отож ніколи, синку, москалям!
Не вір ніколи, синку, також комуністам!
Вони й тепер готові Україну з’їсти,
Бо їм усім потрібна наша лиш земля.
Але дарма! – ще й кулаком старий потряс, -
Повік їм нашу Україну не здолати,
Як ми про неї усі разом будем дбати,
Вони зламають зуби тільки всі об нас!

Поки зором пещу виднокраї
Та гасаю по шляхах земних, -
Про полеглих завжди пам'ятаю
І щомить молюся за живих.
Бо, що справжнє, - те не затаїти
І несила втримати в собі, -
Тішуся, коли сміються діти
І журюсь, коли хтось у журбі.
Вмію серцем відчувати болі,
Вирізняти правду, чи обман, -
І не хочу думати ніколи,
Що байдужість душу візьме в бран.
14.09.25

Вмирає хата без батьків,
батьки давно вже в домовині.
Ніхто не йде до хати нині:
вже і сусіди не такі.
«Часи змінились»… не часи,
а ми змінились… чи на краще?
Війна нас ділить звідусіль
на роботяще і ледаще,
оте ледаще з ворогів —
з обох Дніпровських берегів…
Вмирає хата без синів,
обидва полягли на фронті,
коли ще горизонт синів
недоозброєній піхоті.
Коли лякали нас кінцем
Вкраїни, та міцнів наш спротив,
коли, оточені кільцем,
загинуло пів роти…
Могили ще не поросли,
багато їх убитих нині.
Брати у Бога — як посли
народу вільної країни.

Вересень, 2022

Синьоока осінь, охролиста.
Як мені ти мила! Гойда-да:
Сливи лазуритове намисто
Вітру обірвати не шкода.

Він давно вже яблука обшморгав
Із вершків, що підпирають синь,
Груші обірвав, лише угорка,
Сріблена осугою, висить.

І меди збирає із осоння.
Крепко учепилася в гілки!
Ніби сню: бабуся на ослоні,
Сливи у долонях шкарубких.

На Покрову теплу, мирну, тиху
Виметений двір, цебро нове
На криниці білій. Храм - то втіха,
На столі готове храмове.

Гості на підході. В мисці сливи,
Вимиті для гамірних внучат.
І бабуся стомлена й щаслива.
Бо Покрова. Бо рідню стрічать.

Я не хочу, щоб далі зима
Нас заковувала у кайдани.
Я оновлення жду, як права
Неповторні і Господом дані.

Я не хочу, щоб варта льодів
На холодних жорстоких багнетах
Нас тримала в тюрмі холодів,
Де не бачимо сонця букетів.

Я не хочу в галері зими
Запрягтися навік, безстроково.
Хочу бачити усміх трави
І порвати сталеві закови.

20 грудня 2023

Сонячний промінчик
Скочив на камінчик,
Радісно всміхається,
Всюди озирається.

Оглядає видноколо:
"Oй! Яка краса довкола!
Он троянди та жоржини,
Айстри, кетяги калини.

Грушки дуже солоденкі,
Щічки яблук червоненькі.
Виноград глядить на сливу:
Теж синенька. Справжнє диво!"

Сяє сонечком камінчик,
Примостився там промінчик:
"Ще в саду побуду трішки,
Подивлюся на горішки!"

Оповиває тьмою смуток
Усіх надій моїх вогні, –
У стан байдужості закута,
Хоча б сказала “так”, чи “ні”.
В моїй душі одні страждання,
В моїм єстві – лише любов, –
Яке потрібно лікування,
Щоб не скипала палко кров?
Всі почуття мої шалені
З думками нині в боротьбі,
Адже прихильності до мене
Нема ні крихітки в тобі.
Що буде складно жити в світі
І уявити я не міг, –
Говорять – гріх тебе любити,
Та не кохати – більший гріх.
Бо почуття не перебореш,
Коли життя сія й бринить, –
Коли кохання ходить поруч,
Коли в тобі воно щомить.
13.09.25

Усюди - лиш пітьма,
Суцільний знак питання.
І дихає зима,
Як гугенот останній.
Безмежна Колима
І птаха трепетання.

Померкло світло враз.
І світ кудись подівся.
Мов осяйний алмаз,
Погасили всі події.
Страшніше від проказ
Це лихо, о Маріє!

Я бачу вдалині
Диявола і Бога.
За обрієм мені
Судилася дорога,
Яку в негоди дні
Пройду я, мов знемогу.

До отчого порога
Мені не добрести.
Надія і тривога
Скували, мов кати.
Зника дорога строга.
Руйнуються мости.

Безгудість обійма.
Намацую я нитки.
Мене несе зима,
Як трепетна молитва.
А сенсу більш нема.
Руїни після битви.

20 грудня 2023

Священник із села Терпіння, єдиний капелан «Азовсталі», понад три роки перебував у нелюдських умовах російського полону.
14 червня він повернувся додому в рамках обміну тяжкохворих полонених.

Капелан із Терпіння
не з книжок знає, що таке зло,
відчувши на власній спині
хрест терновий - російський полон.

Капелан із Терпіння
бачив хижий оскал звіра,
але крокував невпинно
до світла - із свічкою віри…

2025 рік

Постукала скорбота у вікно.
Торкнувся холодом осінній вечір.
Так сумно... На столі стоїть вино.
Задуха тютюнова. Порожнеча.

І де моє минуле? Ось воно -
Старі альбоми, старомодні речі.
Мені давно вже стало все одно,
Який тягар не витримають плечі.

Вирує навкруги якесь життя,
Що сповнене солодкого сміття,
Мої ж рядки - про згублене й потворне.

За скупченням затактів та синкоп
Рука журби кладе в калейдоскоп
Одноманітні скельця - тільки чорні.

Темно і глухо навколо,
Тільки ступні аж гудуть,
Ніби нагадують болем
Ноги про зміряну путь.
Ніби усе, як учора,
Та не приймаю, мов дань,
Час, де не буде повторень
Жару і шуму світань.
Темінь укрила дорогу,
Тиша упала на шлях, –
Серце стискає тривога,
Душу охоплює страх...
12.09.25

Кому потрібен світ без тебе -
Ані мені, ані тобі.
Даремно впала зірка з неба
І загубилася в юрбі.

І знову тьмяні виднокраї
А далі - відчай і пітьма.
Холодних днів голодна зграя
З'їдає душу крадькома.

Спадають останні хвилини
Важкого безумного дня.
Не ляжуть вони у билини
Розлогі, немовби стерня.

Зникають хвилини безслідно.
І крапля спаде в нікуди.
Години згоряють безплідно.
Пурга замітає сліди.

І щось монотонне, бездушне
Лягає важким тягарем.
Конвеєр безжалісно душить,
Мов сотні залізних ярем,

Штовхає в отруйну пучину,
Руйнуючи творчість в душі.
І замість троянд у долині
Ростимуть рясні спориші.

19 грудня 2023

Степ широкий. Вітер степом по траві гуляє.
А трава стоїть висока, де й по круп коневі.
З неба сонце поглядає тепле, вересневе.
По обіді, наче влітку землю зігріває.
По дорозі то діброви, то гаї, лісочки.
Є від спеки де сховатись. Але не до того.
Попереду ще нелегка стелиться дорога.
Треба пильно розглядати, що впадає в очі.
Їде загін Залозником, степи оглядає:
Чи де ворог не чаїться, щоб раптом напасти.
А таке в степу буває тепер досить часто.
Нема кому в степ далеко половців прогнати,
Як було при Мономаху. Нема Мономаха.
Нема тепер і Мстислава, що вмів воювати
І нещадною рукою злодіїв карати.
Нема вже перед князями у половців страху.
Та й самі у тому винні – між собою б’ються.
Часто половців у поміч собі закликають.
І ті, як степах у себе, по Русі гасають.
І від того ріки крові нескінчені ллються.
Попереду їде старший, літ отак під сорок.
У кольчузі, у шоломі. Меч йому при боці.
Озирає пильно землю він на кожнім кроці.
Чи щось хоче відшукати в трав’яному морі.
Його вої теж пильнують, зорять на всі боки.
Від поглядів їхніх пильних сховатися годі.
Звикли добре розглядатись вони у поході.
А зі старшим поряд хлопець молодий, нівроку.
Видно, вперше в степ подався, все йому цікаво.
Роззирається навколо, дивується всьому.
Задає весь час питання старшому отому.
Той спокійно отвічає йому поміж справи.
- А як ти, скажи, Микуло, потрапив в дружину? –
Пита старшого супутник. Той на нього глянув.
Кистень з руки в другу руку перекинув вправно.
- То було, коли я був ще таким, як ти, синку.
- А як то було? – у хлопця загорілись очі, -
Розкажи, бо ж я нічого про те і не знаю.
Задумався на мить старший, мов думки збирає:
- Добре. Розкажу все, синку, коли ти так хочеш.
Сам я родом із Посулля. Над рікою тою,
Під Ратмирову діброву село наше було.
Там його уже немає. Вже й місце забули,
Змела сила половецька, як пройшла ордою.
А було то уже більше, ніж двадцять літ тому.
Я тоді парубкував ще, молодий, безвусий.
Хоча уже з батьком в полі над сохою гнувся
Та ще жінку молоденьку не привів додому.
Вже зима в отой рік кінчалась. Дивна вона була.
І з морозами, зі снігом та й з теплом, бувало.
То зима, бува, замети скрізь понамітала,
То зі степу раптом вітри весняні подули
І усе пішло водою. Видно, того року
Половцям в степах їх диких незатишно було.
Воно, начебто й на весну ще не повернуло,
Як орда прийшла зненацька з південного боку.
У такі часи ми, звісно, її не чекали.
Орда більше влітку, в осінь в набіги ходила.
Вже зібрали урожаї, на хлібу сиділи.
Вже череди і отари тіло нагуляли.
А тут ще зима не скресла й орда на порозі.
Налетіла серед ночі, село запалила.
Узялась полон в’язати. Де опір зустріла,
Там нікого не жаліла. Хто в чім по тривозі
Вибігали чоловіки, щоб дім захистити
І під шаблями одразу ж і кров’ю спливали.
Я теж вискочив із хати, що вже запалала.
Устиг хіба ото дрюка із тину вхопити.
А тут половець до двору конем залітає.
Я його тим дрюком гепнув, він тут же й звалився.
Чи живий він, чи убитий – на те не дивився.
Його коня за вуздечку одразу хапаю.
Вхопив його та до тину прив’язав міцненько.
Бігом половецьку шаблю вихопив і лука.
Не забувся тул вхопити. Кинув свого дрюка.
На коня та і подався за село хутенько.
А що в селі міг зробити? Померти та й годі.
А вже вільним міг поганим й шкоди наробити.
Вони ж у селі не будуть увесь час сидіти?!
Може, наших порятую, як будуть в поході.
З отакими от думками до яру подався.
Коли сонечко вже в небі добре піднялося,
Усе воїнство ординське із села знялося.
Один загін десь на Дмитрів, напевно подався.
Другий полон і всю здобич, що в селі здобули,
Погнав десь понад Сулою. Я за ними слідом.
Не наближавсь. На снігу їх сліди добре видно.
Отож, вони не бачили мене і не чули.
Подолали вони Сулу і Псел подолали.
Перейшли на той бік Ворскли і там уже стали.
Туди і другі загони згодом прибували.
І полону усе більше у тім стані мали.
Що я міг отам зробити? У стан не пробратись?!
Полонених не звільнити?! Що мене одного?
Коли б сюди княже військо прийшло на підмогу?!
Тоді б можна із ордою було розібратись.
Тож подався я на захід. З півночі постійно
Повертались половецькі загони з полоном.
У житті іще не було в мене таких гонів.
Добре, ріки ще не скресли, можна мчати вільно.
Де, вже і не пам’ятаю, дружинники стрілись
Князя Ігоря, що правив в Сіверському краї.
Розповів їм, де половці полон весь зганяють.
Вони, ледве то почули, миттю оживились.
Коня свіжого дали та й ми кудись помчали.
Дуже скоро княже військо у поході стріли
Та про мене свому князю, видно, доповіли.
Вони про стан половецький і гадки не мали.
Ігор вислухав уважно усі мої речі,
Велів війську повертати та до Ворскли мчати.
Хоча війська в нього було зовсім не багато.
Брат був Всеволод з ним поряд з своїми, до речі.
Був ще Всеволод, що Чермним також прозивався.
Сини Ігоря. Та йшли ще і чорні клобуки
З Кулдюрем і Кунтувдієм, що знали науку,
Як із половцями битись. Я з військом зостався,
Бо показував дорогу. Як Псел подолали,
То вже сліди половецькі на снігу уздріли.
Видно, у стан повернулись усі їхні сили.
Вже, напевно, свої вежі в дорогу ладнали.
Князь не став занадто близько підходити Ворскли.
Пройшли сліди половецькі, на схід подалися.
По льоду уже там Ворсклу долати взялися.
Тут повіяв теплий вітер. Дощ із неба порскав.
Поки іще невеликий. Задумав князь, видно,
Затиснути тих поганих між Ворсклу й Хирію.
Мав, напевно, порубати їх там всіх, надію,
Щоб від орди не лишилось тієї і сліду.
А тут вітер ще тепліший і дощ ще сильніший.
Сніг став швидко осідати, тануть під ногами.
Води річок піднялися поміж берегами.
Для нашого війська прогноз зовсім неутішний.
Що про половців казати?! Рушили ми скоро.
Сніг чвакає під ногами, вода піднялася.
Але князь не упустити орду сподівався.
А воно уже й сіріти стало на ту пору.
Вже і стан ворожий видно. Метаються люди.
Вже частина на тім боці з вежами своїми.
Друга топиться у річці. Та і Бог із ними.
А треті пройти не встигли – нам здобиччю будуть.
Налетіли княжі вої на стан на ворожий.
Хто чинити брався опір, того убивали,
Хто здіймав угору руки - у мотуззя брали.
Хтось у Хирію кидався рятуватись, може.
Але течія бурхлива вмить із ніг збивала
І несла бігом до Ворскли. А вода ж студена.
Кого вода підхопила – уже не поверне.
Тож охочих поплавати було зовсім мало.
Захопили княжі вої полону чимало.
Полон, який залишився іще тут, звільнили.
Вежі важкі половецькі також захопили.
І, коли на виднокраї ясне сонце встало,
Все уже і закінчилось. Вдалині за річку
Ще виднілись половецькі останні загони.
Видно, Кончак чимскоріше у степ орду гонить,
Розуміє, що можливість має невеличку,
Доки ще вода не зійде. Тож багно місили,
В яке степ перетворився від дощу отого.
Не став Ігор здоганяти Кончака, бо в нього,
Щоб здолати орду в полі було мало сили.
Та і так вдалось чимало добра захопити,
І худоби повернути, й полону звільнити.
Тепер уже можна було назад не спішити.
Не хотілось йому дуже теж багно місити.
Тож збиралися неспішно, втрати рахували.
Важкі вежі половецькі добром набивали.
Мені коней половецьких також пару дали
І до князя на розмову одразу позвали.
Князь привітно подивився та і став питати,
Чи не хочу я в дружину до нього податись.
А чого б мені від того було відмовлятись.
Отак мені дружинником і вдалося стати.

Сонцем калюжі висмоктав
сорок четвертий четвер.
В баню йдемо, щоб чистими
бути усім тепер!

Чорними черевиками
човгаємо асфальт.
Чорт його знає, звідки ми,
як нас без номера звать?

Пальта висять задрипані,
шарики у руках.
Тіменицями обсипані
з гі́мном несемо стяг.

Радісно нам і весело,
чорти вже зна чого...
Мабуть, у бані воскреснемо,
змиючи все лайно!

31 травня 1989 р., Київ

***

Між нами кілометрів біль, війна,
Криниця сумнівів, життєвий вир.
Ми живемо з надією на мир,
Допоки світом править сатана.

До вічності хвилина лиш одна -
Вимірює життя секундомір.
Між нами кілометрів біль, війна,
Криниця сумнівів, життєвий вир.

Тримайся, друже! Буде ще весна!
Блакитне небо і вершини гір...
Живи з надією! Борися! Вір!
Ми переможемо - впаде стіна!
Між нами кілометрів біль, війна.

(С)Інна Рибцова

***

За що триматись - досі не збагну...
За порожнечу? За осінній лист?
Невже за горя чорного батист?
Або за нескінченну цю війну?

Котрий вже рік годує сатану
Гнилий, продажний світ-авантюрист!
За що триматись - досі не збагну...
За порожнечу? За осінній лист?

Стару світлину міцно пригорну:
На ній життя, в якім був сенс і зміст.
Холодний вітер, листопада свист
Несе мене у сіру далину.
За що триматись - досі не збагну...

(С)Артур Курдіновський

 
ей! ей! ей! ей
колір небес пекельно багряний
чий то дім палає дотла дотла
он отам
 
друга я спитав ”о звідкіля цей чорний дим?“
він же: кха! – і чуєш каже ”те гадаю мав би сніг
піти“
із тим лишився сьорбати чай а я завів свій шевроле
й туди помчав узнати чия печаль у цей раз
сестри браття тато й мама у сльозах стояли
на сцені тій чувся скрізь огневий плач примарний
сам я вліз на дах авта і кричав спересердя так
мовляв ”о бейбі нащо ж дім палить свому братові?“
 
ей! ей! ей! ей
колір небес пекельно багряний боже
чий то дім палає дотла дотла
колір небес пекельно багряний боже
чий то дім палає дотла он
отам
 
хтось із натовпу ступив зростом дев’ятнадцять миль
волав із нудьги й одрази ми зачервонили небо зразу
я сказав що правда онде не спали себе притому
спробуй взнати не згорів кажу тобі
тай поїхав потім геть хоч не зміг забуть день цей
добрався до долини що відкрилася із вікон
космічний корабель моторошний всім
ген приземлився & зібрав мерців
 
ей! ей! ей! ей
колір небес пекельно багряний леле
чий то дім палає дотла дотла
колір небес пекельно багряний боже
чий то дім палає дотла дотла онде там
 
 
 
 
 
 
 
 

Позолототило яблук круглі боки
Серпневе сонце в нашому саду
І груші налились солодким соком
Та стиглі сливи просяться до рук.

Донизу звисли винограду грона,
Смачнющі сині й білі ягідки,
Плодів під абрикосом також повно,
Ваги їх не витримують гілки.

Це літо осінь зустрічає радо
І стелить вишивані рушники.
Та натюрморт воно подарувало
Своїй сестрі-красуні отакий.

2018 р.

Це точно, що ви не побачили,
Від справ відволікшись на мить,
Що сад гілочками тремтячими
Уранці від стужі дрижить?
Це правда, що вам ще не чується,
Як в’є вихиляси нуда, –
Як осінь шурхоче по вулицях,
А літа – притихла хода?
Тоді вам вертатися заново,
Щоб чути і бачити як
Наповнює колір шафрановий
Той сад, що у тиші закляк.
11.09.25

Проведи мене, Боже, між краплями чорної зливи,
Між осколками горя, уламками трощених доль.
Слід молитви моєї - лелечим курсивом тужливим
У осінньому небі над піками жовтих тополь.

Обійми мене, Боже, дитину свою малосилу.
І рукопис провин незумисних зневаж і порви.
Плин моєї молитви тужливим лелечим курсивом
Там, де ранішнє сонце червоні здійма хоругвИ.

Захисти мене, Боже, у вирі нещадних приречень.
Хай Твоя допомога в нім явиться дивом із див.
Я молитву свою відсилаю курсивом лелечим
В синь осіннього неба, яке Ти за щось осудив.

Чому зі мною так зробилося,
Донині ще не зрозумів, –
То знемагаю від сонливості,
То важко мучуся без снів.
То йду незнаною стежиною,
То знову битий шлях топчу,
Себе картаючи провиною
За те, що досі досхочу
В моїм житті шляхів незвіданих
І маловивчених подій, –
Тому незнане переслідує,
Неначе ос кусючих рій.
10.09.25

Думи розхристались із сувою –
у дитинство хочеться, хоч плач!
Звечора укриюсь з головою,
та крізь ковдру допіка рогач…

Місяцю, рідненький – відчепися,
поперек проклятий дістає.
Йди собі купатися у… Тисі,
як розваг у висі не стає.

– Був уже там я, – відповідає,
– та мене злякав русалок сміх.
Бовтались із краю і до краю
ті в думках розхристаних твоїх!

Закриваю і фіранку, й очі,
та русалок чую голоси –
звабити мене напевне хочуть,
не завада їм нічні часи.

І зрадливо серце моє тенька,
підіймаюсь і на спів іду –
тягне ще мене на солоденьке,
та горобчик скаче лиш в саду…

І удень воно уже не краще,
кварти не утримаю в руці,
яблука летять напризволяще –
хто-куди, немовби горобці.

Та зберу до одного, помию.
Спілі! Відбиваюся від ос…
Заплести думки у світлу мрію –
може допоможе «Кальвадос»!

09.09.2025

Я за Христом несу свого хреста,
Заточуюся, падаю у ями.
А бог сказав: - "Ти грішний. Аз воздам.
До раю зачинив для тебе браму.

Не плач, не вий, пощади не проси!
Твоя судьба - казан! Чортячі вила!
Не бачити тобі ранкових зір
І не літати на таланту крилах".

Та я вхопив за бороду цю твар
І потягнув в донбаські вирви, ями.
- Дивися, отче! Це твоя робота? Дар,
Яким нагородив дітей своїх зіп'яну?

Ти - злий. Чужий, жорстокий, навісний!
Загрався, впився владою і кров'ю.
Мені не бачити наступної весни,
Тобі не бачити вкраїнської любові.

А хрест важкий. Несу його, несу,
У спину чую лайку та прокляття.
Стікає плечами, мов кров, журба та сум,
А наді мною плаче сива матір.

8.09.2025р.

Можна, я не буду нічого "употреблядь",
а не "використовувати"?
Ви всі читали Сковороду?
У нього то мова чи язик?
Як язик, то куди ж той язик зник?
Зараз декому з вас
на 1000 років менше, як мені.
Цікаво, ви такі ж дурні?
Ні? То хто в цілому світі
вас рятує од пристріття
нашої української смерті?
Удруге було.
А це вже втретє.

13 квітня 2004 р., Київ

Вітри, мов сховані в невидимі домівки.
Безмовні зорі у просторах неба.
Лиш пам'ять дістає не стерту часом плівку.
Роки скоріш пливуть човнами в невідь.
Прислухався, неначе йде...зашурхотіло.
Ні, ні! Вона, як ластівка, летіла б.
Її політ легкий, його здригалось тіло,
А в серці билась-билась ніжна сила.
Цілує місяць спомини і ніч самотню.
Не гасне давня туга, шепче осінь.
Старі сюжети тиші, дивного безсоння.
Осядуть вранці в трави суму роси.

Від Бога залежні,
в цей час обережні,
їх вчинки належні,
до праці не лежні
краї де безмежні.
раби мо? – Авжеж ні!
зачахлі мо? – Теж ні!

09.09.2025р. UA

А вересневої пори
Був день спекотний, наче влітку.
Дивлюся - щось в траві " горить",
Впізнала я весняну квітку,

Яка до вересня прийшла
Із травня. Мабуть заблукала
Кульбабка - квітка весняна,
Нині вона йому всміхалась.

2025 р.

Чагарі покрили схили
Круч високих над Дніпром, –
У гущавинах могили
Загубилися кругом.
Лиш виблискує зелінка
І побиті черепки,
Де в дрібненькому барвінку
Ледве видимі горбки.
Ще слідів свіженьких малість
На некошеній траві,
Бо від мертвих відцурались
Їхні правнуки живі…
09.09.25

Плакучі верби припиняють плач,
Сором’язливо віття одгортають,
Коли берізки, кинувшись у скач,
«Метелицею» кола пролітають.
...Мабуть, веселі люди садовили їх,
Мабуть, пісні позагортали в лунки,
Бо й досьогодні на Десні лунає сміх,
І жарти з чаркою розлунюються лунко.

P.S.
Воістину – на всьому,
До чого людина доклала руку й серце,
Навіки відбилась її вдача.

Над обширом знівечених полів
летить фантом «Фламінго», «Паляниці»…
Уже немає зовсім журавлів,
синиць – і тих лишились одиниці!.
Тримаємося із останніх сил,
шукаємо надій на виднокрузі.
Не вистачає місця для могил
на цвинтарі розтерзаних ілюзій…

 
Ось хліба взяв у батька і вийшов на дорогу
Вийшов на дорогу
Узяв що міг і вийшов на дорогу
Виходячи у світ де зна лиш Бог
Все щоби справуватися якось
 
Оце витратив усе що мав був у краю голод
Був у краю голод
І витратив що мав у краю голод
Казав “Іду наймуся до господи
Бо треба справуватися якось”
 
Господар “Та робота є ти годуй свиней
Годуй мені свиней
Робота є годуй мені свиней”
І хлопець голову повісив леле
І це не справуватися якось
 
Казав “Вірю я вертатимусь домів
Вертатимусь домів
Я вірю я вертатимусь домів
По тій дорозі скільки можу йти
І треба справуватися якось”
 
Вже батько рік до усіх “Син вертає мій
Вертається домів”
Батько уклякає на коліна
Каже “Співайте й Господа хваліть
Хай милує”
 
Той хлопець голову звісив і заплакав
Стояв отак і плакав
Хлопець голову повісив і плакав
Казав “Чи я тобі дитина батько?”
Так-от
 
Вже батько рік “Старший сину ти забий теля
Родину клич до нас
Забий теля й родину клич до нас
Мій син згубився та вернувся бач
І треба справуватися якось”
Ей
 
 
 
 
 
 
 
 

Свого домігся чоловік
Від любої дружини, -
Тепер йому та гладить бік
І масажує спину.
Не покладає жінка рук
По вечорах не всує,
Раз щодоби хропіння звук,
Як щиру дяку, чує...
08.09.25

Ще один монстр кривавий між «героїв»,
Що носяться із ними москалі.
Ще пошукати треба на Землі,
Хто поливав би отак щедро кров’ю
Своїх солдат поля кривавих битв.
Солдатським трупом він встеляв дорогу,
Хоча не завжди і до перемоги.
Скоріше катом був той московіт
Своїх солдат. Бо він їх не жалів
Ніколи. І про те солдати знали,
Бо ж «м’ясником» недарма прозивали.
«Баби ще нарожають!» - говорив.
Не дай Бог під його потрапить гнів!
А ще солдатам він запам’ятався,
Бо завжди дуже страшно матюкався
І пики часто генералам бив.
І то усе – відомий маршал Жуков.
Ще не святий, здається в москалів.
Але у них це просто взагалі –
Святим також зробити того крука.
Чим же прославивсь їхній той «герой»?
Чим заслужив звання таке високе
І орденів, медалей на два боки,
Щоб його чорне прикривать нутро?
Москаль типовий, народивсь в селі
В глибинці. Ну, які там перспективи?
Там, ну, хіба що спитися можливо,
Як то і роблять часто москалі.
Але цьому так дуже пощастило,
Адже Велика почалась війна.
Життів мільйони знищила вона,
Але ж не всіх на тій війні убило?!
Цей був мобілізований, але
Контузію отримав і списали
В запас. Щось з головою, певно стало,
Адже зробилося жорстоке й зле.
Чи то воно завжди таке було?
Того не знаю. Але так вже сталось,
До влади комуняки вже дорвались.
В Москальщині нагору підняло
Усяку погань, ледарів, бездар,
Які весь світ ненавиділи, наче.
Цей шанс піднятись вгору теж побачив,
«Прорізався» у нім воєнний дар.
Не знаю, де і як він воював,
Але отримав першу нагороду
За винищення власного народу,
Який був на Тамбовщині повстав.
Такий «герой» для комуняк був треба.
Тож скоро і до партії вступив,
Бо ж тим кар’єру легшою зробив.
А думки ж був високої про себе.
Отож улаштувався непогано,
На ті часи розкішно досить жив,
Аж двох жінок тоді собі завів,
За що партійну лише мав догану.
Дві жінки в комуніста – то не гріх,
Від лінії партійної хитатись,
За те можливо і з життям розстатись.
Чого чіплятись до дрібниць таких?
Аби служив партійним інтересам.
І він служив їм, віддано служив,
Що партія веліла – то робив.
Дожив в кінці тридцятих до репресій.
Від інших на відміну - пережив.
Таким, як він то легко удавалось,
Вони по трупах вгору піднімались.
І він піднятись високо зумів.
Час зоряний для Жукова настав.
Японці на Монголію напали.
А москалі ж усюди носа пхали.
Тож Сталін туди Жукова послав.
Де матами, де простим мордобоєм,
Де розстрілами так всіх залякав,
Що армію японську подолав
В боях жорстких над Халхін-Гол рікою.
За рік вже Бесарабію «звільняв»
І скоро став начальником Генштабу.
В теорії він розбирався слабо,
Але, як йому вислужитись, знав.
В Європі вже тоді ішла війна,
Тож і Союз до неї готувався,
В Генштабі план для того розроблявся…
Хоча інакше почалась вона.
«Зненацька» Гітлер на Союз напав.
Завчасно, бач, не попередив, клятий,
Що в день такий він буде нападати.
А Жуков плану іншого не мав,
Окрім того, що будем воювать
На чужих землях, ворога долати.
А тут прийшлося раптом відступати.
За те Генштаб потрібно розстрілять.
І Жукова найпершого. Проте,
Хоч розстріляли кілька генералів
Та Жукова лише на фронт послали,
На фронті явить хай мистецтво те
Військове, чим хвалився увесь час.
Та і на фронті з нього толку мало.
Й велику битву танкову програли,
І Київ німцям віддали якраз.
Солдат мільйони у полон здали,
Всю техніку у полі полишали.
Аж до Москви поспішно відступали,
Бо німців зупинити не могли.
Хоч він весь час і їздив по військах,
Крив матом, бив у морди генералів,
Солдат на пострах для других стріляли.
Та був сильнішим перед німцем страх.
Щоб не пустити німців до Москви,
Знов керувати Жукова послали.
Воно ж в боях аж два фронти «просрало».
Вже німець у біноклі Кремль ловив.
То не його заслуга, що вдалось
Попід Москвою німців зупинити.
Його ж тоді послали боронити
Вже Ленінград. Воно ж мерщій взялось
Знов всіх лякати. Розстріли пішли.
Солдат за відступ без жалю стріляли.
Та Жукову того здалося мало,
Тож він наказом по військах велить
Розстрілювати, навіть сім’ї тих,
Хто здавсь в полон. І, знаєте, стріляли.
Адже чекісти жалості не знали.
Як Ленінград він «відстояти зміг»,
Направили його знов під Москву,
Де німців трохи взимку відтіснили.
Тепер же далі наступать рішили.
Він взявсь за операцію нову
Так, як і перше – матом і нахрапом.
Людей на кулемети страхом гнав.
Та до мільйона там солдат поклав
Під Ржевом. Але що для нього втрати?
Встеливши трупом попід Ржевом шлях,
Він зовсім так нічого й не добився.
Звідкіль почав, то там і зупинився,
Хоч армії лягли на тих полях.
А далі був, щоправда Сталінград
І Курськ. Та якось обійшлись без нього.
Хоч він собі приписував і того.
А далі німець покотивсь назад.
«М‘ясник» на Україну знов прийшов.
Тут його норов проявився знову.
Йому хотілось, як вампіру, крові,
Тож він і «вихід» врешті-решт знайшов.
Створити військкомати наказав
Скрізь польові. Як села «визволяли»,
То всіх чоловіків бігом хапали,
Щоб кожен кров’ю «зрадництво» змивав.
Хапали молоденьких юнаків
Й старих дідів – нікого не питали.
Цеглину в руки і в атаку гнали.
А, щоб ніхто назад не відступив,
Чекісти з кулеметами стояли
Позаду них і убивали всіх,
Хто у тій бійні уціліти зміг.
Тим людям, навіть форму не давали.
Тож звали «чорносвитниками» їх.
У чім схопили, в тім і воювали.
Дніпро осінній, хто як міг, долали,
Аби лишень проклятий Жуков встиг
До свята Жовтня Київ захопить.
І сотні тисяч в Букрині зостались.
Хоча вони ніким не рахувались.
Ще стільки десь під Корсунем лежить
Таких же «чорносвитників», яких
Беззбройних на позиції кидали,
Де німці тисячами їх вбивали.
А той «герой» іще хвалитись міг,
Що він, щоб розміновувать поля,
Туди людей в атаку посилає.
Хай половина їх отам лягає,
Зате розчистить він дорогу для
Піхоти й танків. От він був який!
А, щоб Берлін скоріше захопити,
Туди американців не пустити,
Людей він безперервно кидав в бій.
Щодня п‘ятнадцять тисяч люду клав,
До сотні танків, літаки, гармати.
Зеєловські висоти велів брати,
Хоч обхідні шляхи для того мав.
Та що йому сто тисяч чи мільйон.
Зате дістався першим до Берліну.
Німеччину «поставив» на коліна,
Життя людське поставивши на кон.
Як, наче в нагороду за все те,
Його поставив Сталін комендантом
Німеччини, щоб лад країні дати.
Здавалося б, завдання не просте.
Роботи повно. Але він не тим,
На тій посаді будучи, займався.
Він мародерив. До того накрався,
Вивозив ешелоном й не одним
Коштовності і золото, картини,
Хутро, тканини, речі, килими.
Забив маєтки меблями тими,
Укрили цінні гобелени стіни.
А він все крав. Підручні всі його
Від коменданта теж не відставали.
Німеччину до нитки обдирали.
Нажитись сподівалися бігом.
Хоча, що Жуков? Та ж держава теж
Тягла звідтіль і фабрики, й заводи
Під приводом відшкодування шкоди.
Не мав грабунок той ніяких меж.
А Жуков іще й носа задирав,
Бо ж «переможець». Сталіна дістало.
І Жукова чекісти раптом взяли.
То була ще одна з відомих справ –
«Трофейна». Не одного узяли.
Разом із ним ще й купу генералів.
Хтось до в‘язниці, когось розстріляли.
А Жукова з посади лиш зняли.
Відправили в Одесу воювать
З бандитами… Як Сталіна не стало,
Воно вже на Уралі керувало.
А тут гризня – кому всіх вище стать.
Всі Берії боялися, тому
Супроти нього всі «дружити» стали.
На поміч того Жукова позвали,
Бо ж військо підчиняється йому.
Він Берію «звалити» допоміг
І знов при владі, знову на посаді.
І знов служити-вислужитись радий.
За рік на Тоцькім полігоні зміг
Навчання провести. Там підірвали
«Ядрьону» бомбу. Знявся гриб страшний.
Півсотні тисяч «кинули у бій»,
Вони крізь хмару ту в атаку мчали.
Сам Жуков іздалека поглядав
В бінокль німецький, як його солдати,
Не знаючи, ідуть крізь гриб той клятий.
Та він від того зовсім не страждав.
Він не страждав. Я ж, був коли малий,
На свого дядька з острахом дивився,
Як він страждав і без кінця трусився.
Бабусі тож доводилось моїй
Його, немов дитину годувати.
Пізніше випадково я узнав:
Десь він під радіацію попав,
Коли служив у армії солдатом.
Де саме – я не знаю, може й там
Під Тоцьком – тепер ні в кого спитати.
Можливо, вбив його той Жуков клятий.
Десь, мабуть, прислуговує чортам.
Та то не всі ще подвиги його.
В п‘ятдесят шостім, як вже геть дістало,
Угорщина на комуняк повстала.
Не захотіла вже життя того.
І Жуков проти них війська повів.
Проти цивільних танки і гармати.
Прийшли війська і стали убивати,
Він у крові повстання потопив.
А у Москві знов почалася гризня,
Хрущов вже стільки «начудив» багато,
Що всі «здружились» і рішили зняти.
Та Жуков того сторону прийняв.
А в нього сила, бо із ним війська.
Тож змовників швиденько розігнали,
Усіх з посад високих познімали…
Подяка ж була Жукову така:
Його з посади скоро теж зняли,
Відправили на пенсію й забули б…
Та незабаром стрілки повернули,
В Хрущова теж «недоліки» знайшли
Та і прогнали. Брежнєв як прийшов,
То став «героя» з Жукова ліпити
І «перемоги маршала» робити…
Хоч помсти ще вола пролита кров!

Уже прощаються із листям дерева,
Стоять оголені, задумані, врочисті.
І раптом всупереч прогнозам падолисту
На дереві однім з’явилися... рожево-білі квіти.
Милуюсь і не відаю, радіть чи сумувать?
Невдовзі вітер і дощі понищать їх несамовито...
Дивлюсь на верховіття, квітом оповите,
Заглиблююсь у дивовижну квіту суть
І певен, що без Всевишнього не обійшлося тут.

Р.S.
Отак і поміж буденності природи де-не-де
Всевишній творить диво для людей.

В кленків, мов коней гриви позолочені,
Берізки як русалоньки стоять.
Усе це витвір чарівниці-осені,
Яка укотре вже прийшла до нас.

У дуба теж змінився листя колір,
А під вікном горить вогонь жоржин.
Вже осінь у мою ввірвалась долю
І вкрила скроні снігом сивини.

Та я любить її не перестану
Цю пору багрянисту чарівну.
Вона мене на творчість надихає,
Торкає ніжно серденька струну.

2017 р.

https://www.facebook.com/share/p/1G79yWG3eF/

Жінки красиві втомлюють мій зір
І білий світ затьмарюють собою, –
Коли зближався з гарною на спір,
То розчинявся в ній перед юрбою.
Мов безвісті, відразу пропадав
Не лиш для інших, а також для себе, –
Отак, буває, покидає, став
У пошуках річок бурхливих лебідь.
Повік звабливе спокушає нас, –
Тому захопленням у бран втрапляєм,
Коли вони, з’являючись нараз,
Усе, що хочуть, від невільних мають.
07.09.25

Чи не тому вуста німі,
що душу відвели зимі
в солодких перегрівах тіла?
Бо брали - що душа хотіла,
а віддавали дні одні
та берегли на старість сили.
Та лічить Бог
на часу вервиці за двох
цей безупинний діалог
душі і тіла, дня і ночі.
Від вітру мова затріпоче,
напише тиші некролог.
У кожнім слові яв пророчий...
Я зліг -
пробач, лебідко, що не зміг
уберегти дзвінкий твій сміх
від в серці кривди передзвону
і ти дивилась, мов ікона,
як вітер мів мене, мов сніг
за рамки Божого Закону
у небуття.
Втомилось дихати життя
і настіж двері вороття...,
а за дверима Правди лоно
приймає душі невагомі.
Від невагомості - я стяг,
хвилююся, заходжу в кому.
Уста,
тягніть до сонця нить обав,
нехай згорить, що посплітав
моїм думкам - хмільним драконам
той, хто божився во дні они
перетворити love на став,
а став найпершим Ал Капоне
посеред тьми.
Гріхом ховався між людьми,
дорогу гриз до Колими,
міняв кровицю на кордони
і роздавав катам пардони.
Моя Мадонно, ти слізьми
не перебудиш царство сонне.
З цих рук
по жерлі вилитім із мук
піде на страту, мов на звук,
твоя дитина... і загине
без краплі власної провини.
Скажи мені, Свята, - Чому
на місці ката серце сина?
Далебі
той хрест несеться по тобі
і тінню падає в журбі
на той бік потойбіччя косо,
на смерть чекає безголосу
нестримний рани біль
і проростає світла просом
амінь.

 
Синій хліб не їж, матимеш недуг
Що вбили брата, убили сестру
А курчачий гриль на скошених пісках
Не зрівняю із бобами що у твоїх руках
 
О, Мейбел, Мейбел
Люблю тебе, дівча
Та я не певний
Мейбел, о Мейбел
Не шарпай ті кухонні меблі
 
Не ріж цибулю кільцями, не чисть виноград
Омріюй бананові слайси, не облизуй край пирога
Якщо годинник сонячний узимку нікчемний
Знай, погода є причиною ефекту
 
Ей, Мейбел, Мейбел
Люблю тебе, дівча
Та я не певний
Мейбел, ей Мейбел
Не шарпай ті кухонні меблі
 
Кинь горох у воду, воду на огонь
У пивниці лежить жінка, у нїй лезо ножа
Тягни молоток, здіймай ту кирку
Відганяй страхи свої пого-стіком
 
Ей, Мейбел, Мейбел
Люблю тебе, дівча
Та я не певний
О Мейбел, ей Мейбел
Не шарпай ті кухонні меблі
 
 
 
 
 
 
 
 

Ще день висить на сонця цвяшку.
Давно печуться хмари-калачі.
І небо крадне пізню пташку,
Сплітають синь шипшин кущі.

Прив’яже ніч на нитку тиші
Старий горіх- тепла віщун.
І трави стануть неба вищі.
Відчинить тихо двері храм дощу.

06.09.2025

Каже батько: годі, сину!
Досить статку!! Рівно спину!!!
Ростив змалку – відпочину,
Боже ж зранку, всім по чину!

06.09.2025р. UA

І уявити не можу
В снах, або в мріях своїх,
Щоб я на тебе схожу
Стріти колись десь зміг.
Тож не покину ніколи
І не ображу ніяк, –
В мене залюблену долю
Більше не стріну – це факт.
06.09.25

Мене жене гостроконечний сніг,
Мов кара неба чи лиха примара.
Як Жан Жене, наздоганяє сміх.
Примарою стає гірка омана.

Мене жене непереможний сніг.
Він вічний, він біблійний і арктичний.
Сніг падає, немовби пес, до ніг
І вмить стає тілесний і античний.

Ніщо в мені не спинить цей політ,
Цю манну, що спадає ледь відчутно,
Ту, що дарує цей тендітний цвіт,
Який за комір потрапляє чуло.

Мене женуть списи жахних снігів,
Вони мене прохромлюють, мов тура.
І сиплеться завія із віків
На мене, як на флейту трубадура.

11 грудня 2023

Зелен-листя поволеньки в'яне,
Опадає додолу, сумне.
Затужу за тобою, кохана,
Щем осінній огорне мене.

Наших зустрічей, Боже, як мало --
Світлих днів у моєму житті.
Наче кинутий я на поталу
Безпросвітній жахній самоті.

Забуття п'ю гіркущого трунок,
І тону в тихій сліз пелені.
Все віддав би за твій поцілунок,
За обійми гарячі хмільні.

Марю зустріччю аж до знемоги,
І жадаю почуть наяву
Твій жагучий пронизливий стогін,
Я для цього на світі живу!

Я живу, щоб була ти щаслива,
Щоб у пестощах мліла моїх.
Бо кохання - найбільше це диво,
Лік найкращий від горя і лих!

5 вересня 7533 р. (Від Трипілля) (2025)