На добру нічку,
мамо, надобраніч.
Вже оксамити
вкрили небозвід.
Цвітуть, мов айстри,
зорі полум'яні.
Ніч огорнула
кольоровий світ.
І причаївся спокій
у гніздечках,
Лиш соловейко
тьохкає в саду.
Так само лунко,
як моє сердечко,
коли за щастям
благодатна йду.

Лоскоче ніжність -
самоту на віях.
Калганом пахне
в лузі сон-трава.
Допоки милий
від любові мліє,
знайду для нього
райдужні слова.
Матусю мила,
ти ж мене навчила
любити всесвіт,
пісню чарівну.
То ж дай в дорогу,
лебединні крила,
щоб повернути
молоду весну.

На добру нічку,
рідна, не тривожся,
На те і літо,
тепле, щоб цвісти.
Вплету серпанку
срібло у волосся
і перейду із
Місяцем на ти.
Затихли верби,
не шумлять тополі,
В ставку гойдають
хвилі - береги.
Моя душа, на
перехресті долі
мене зустріне,
поки до снаги.

14.03.2021р.

Мимолітну веселість змінила
Безнастанна гнітюча жура, –
Наче тіло покинула сила
І недуга скрутила ураз.
Мов надії пожовкле вітрило
Вік зловісний безжально порвав, –
І я вірити далі знесилів
У придуману правильність справ…
15.03.21

Переморгуються радо
учні, наче змовники:
завтра - крос, спартакіада!
Йдем у парк Сокольники!

    Завтра вранці, в дев’ять тридцять -
    крос зимовий завихриться!
    Хай - пурга, буран, мороз, -
    завтра буде лижний крос!

...Без об’яви й перепросу,
хутче темпу звичного -
Вітька готував до кросу
Ваню Диховичного.

    Вітька, чисто на престижі,
    виміг у фізорга лижі,
    вранці рівно в сім вставав
    й друга ревно тренував.

Та коли дізналась мама
про спортивні задуми -
сталася у хаті драма
з плачними тирадами:

    «По снігах - три кілометри?
    Не врятують жодні светри!
    А якщо впаде на сніг?..»
    Вані тато допоміг.

Він сказав: «На що це схоже?
Не влаштовуй драму тут!
Може, всіх він переможе
і одержить грамоту.

    Всі - на крос, а він - до їжі?
    Молодець, що став на лижі!
    І, до речі, на війні
    лижники були в ціні».

Тільки мама - майже рюма,
перейнята бідканням:
«Ваня це не сам надумав,
а під впливом Вітькиним!

    Він за місяць за останній
    став худий і невпізнанний!
    То від вчення був невроз,
    й раптом - цей злощасний крос...»

(2020)аааааааааааааааааааа

Заснув поет у світлій спальні літа,
на кухні осені, в гостинній у зими, –
і на порозі весен, ледь прогріті,
прокинулися вірші, себто, ми.

Що з нами буде? і куди піти нам?
Які вітри підхоплять різних нас?
Одні зупиняться, мов папірці під тином,
а інші пі́дуть з ді́тьми в перший клас.

Якісь потраплять до макулатури
чи то під чорний чайник злидняка,
або в архіви міністерств культури…
І невідомо в кого путь яка.

Поет знайшов для кожного годину
під Божий час, відведений йому.
Він кожного зачав, немов дитину,
перш ніж піти самому у пітьму́.

У цьому вірші він говорить просто,
не кваплячись розставивши слова:
люби поезію, ходи до неї в гості,
хоч раз на рік – послухай, чи жива?

27 серпня 1995 р., Київ

А нині дощ...
Весна, чи не весна?..
Така понура - жодної усмішки.
Все небо затягнула пелена
зрешеченої дощової діжки.
Сльозами сіє...
Куриться димок
із комина старої хатчинини...
І хороводять натовпи думок
понурі, допасовані до днини...
Весна...
Весна...
Не бреше календар.
Вона прийшла і проситься до хати.
Не завжди квіти першими у дар...
Ще квола...
Ще її відігрівати...

01/03/2021

Зачувся крик і димом потягло,
Як хлопчик з дідом вийшли на узлісся.
Старий спинився, пильно подивився
Униз на річку й чимале село,
В якому щось чинилося страшне.
Гвалт піднімався вкупі з чорним димом.
- Чекай-но, хлопче, далі не ітимем,
А то біда нас точно не мине.
- А що воно там чиниться таке?-
Озвався хлопчик, витягнувши шию,
Щоб роздивитись,- Я не розумію…
У діда з вуст зірвалося гірке:
- То москалі збирають «Русь святу»
Докупи, щоби нею володіти.
Заскочили в село, немов бандити.
Як в себе вдома порядкують тут.
Нема Філона на всю цю орду.
Він би їм миттю заказав дорогу
У наші землі. Жаль, нема такого.
Тож москалі нахабно так ведуть.
- А хто такий – отой Філона твій?
Дід журно глянув: - Синку, не Філона,
А Філон Кміта – руський оборонець,
Що міг ворожій силі дати бій.
- А розкажи про нього! Хто він був?-
У хлопця миттю очі загорілись.
Дід ще раз глянув, що в селі творилось,
Перехрестився мовчки і зітхнув.
- Ми тут як на белебені стоїм.
Ходім до лісу, а то ще помітять.
А москалям не хочу я служити.
Хай краще чорт у пеклі служить їм!
Зайшовши в ліс, містечко віднайшли,
Щоб від дороги, наче недалеко,
Де б їх чужим очам знайти нелегко.
Сховалися, бо ж то часи були,
Коли людей хапали – не питали.
Чи то литвини, чи то москалі.
Полон вели до власної землі.
Людину, наче за худобу мали.
Усівшись поряд на траві м’якій,
Дід щось задумавсь, згадуючи, певно
Далекі роки, як для хлопця – древні.
Длубаючись між пам’яттю років.
- Філон би нині був уже старий,
Бо ж ми із ним ледь не одного віку.
Та батько мій був бідним чоловіком,
А його батько мав маєток свій.
Бо ж був він королівський дворянин,
Семен той Кмітич. Сам Філон родився
На Вінничині. У наш край прибився
Із батьком літ отак у десять він.
Король Чорнобиль батькові надав,
Щоб міг татарські шкоди відновити.
Отак й зійшлися ми на цьому світі,
І він моїм найкращим другом став.
Ми з ним усі облазили кутки,
Учились разом шабельного бою.
Він, вже як виріс, взяв мене з собою…
Тож я розповідаю не чутки,
А те, що сам побачив, де сам був…
Шляхів чимало ми з ним подолали,
У багатьох куточках побували,
Коли гонець від короля прибув,
Велів Філону їхати в Остер
Аби у замку тім урядувати.
Не встигли, навіть, ми туди примчати,
Як звістка, пам’ятаю, як тепер:
Іде на нас двотисячний загін
З Чернігова, де москалі засіли.
Вони тоді тим краєм володіли.
Філон оглянув стан остерських стін,
Зібрав усіх, хто б воювати зміг.
Таких, щоправда, лиш три сотні малось.
Але вони за стіни не ховались,
Коли ступив вже ворог на поріг.
Ми навперейми кинулись мерщій
Так швидко – вороги й не сподівались.
Вони, здається, і не відбивались,
Розбіглися, ще не прийнявши бій.
З двох тисяч тих ніхто не повернувсь,
Одних побили, тих в полон забрали.
Всіх знатних королеві відіслали…
Загін наш двома вбитими відбувсь.
Ми на Чернігів зразу ж і пішли,
Взяли в облогу й штурмом захопили,
За плюндрування краю відомстили,
Добра взяли й полону привели.
Чутки про те по Речі розійшлись
І про Філона всі заговорили,
Як про людину дуже вправну й смілу,
Тут же для нього справи віднайшлись,
Бо князь Острозький надіслав татар
Шість сотень, щоб Філон з своїм загоном
Пройшовся по краям по прикордонним,
Наніс відплатний москалям удар,
За всі набіги, що чинили ті,
За усі збитки, що вони завда́ли.
Ми ще своїх чотири сотні взяли
І рушили хутенько по путі
На Стародуб. На нас там вже чекали,
Зібрали проти військо чимале.
Здолать хотіли кількістю…але
Ми не злякались і на них напали.
В жорстокій січі їх перемогли.
У москалів п’ятсот на полі впало
І воєводу ми в полон забрали,
Боярина Козлова узяли.
Щоб якось заохотити татар,
Велів Філон їм край пограбувати,
А сам під Стародубом став чекати
Чи москалі не завдадуть удар.
Коли уже додому подались,
Обтяжені полоном і товаром,
То нову звістку принесли татари,
Що москалі нас доганять взялись.
Зібрались знову у великій силі
Із навколишніх замків. Стали ми
Над річку Снов, щоб стріти їх грудьми.
І, як то кажуть – гарно і зустріли.
Як ті зайці розбіглись москалі.
Дві сотні з них лише ми полонили,
Ще й воєводу… іншого убили,
Із тих, що були війську на чолі.
У нас один татарин лиш поліг,
Чому всі люди дуже дивувались,
А деякі відкрито сумнівались…
Філон уваги не звертав на них…
Несолодко тоді Русі було.
Москва, як пес у кістку, учепилась,
Бо стати їй великою хотілось.
А без Русі того би не було!
Князі ж бажали буть «всєя Русі»,
Тож їх у двері, вони в вікна лізуть.
Ти їх згори, а вони пхають знизу
Та ще й на всі волають голоси:
«Нас там нема, то руські все князі,
Що під Литвою до цих пір ходили,
Тепер,бач, під Москвою буть схотіли,
Бо їх литвини зобижають злі.
Але самі іти, бач, не бажають,
Ще й володіння тягнуть чималі.
Їм далі править на оцій землі
Але в Московській хочеться державі».
Як починає сікатись Литва,
Вони волають до Москви про поміч.
А та не буде, як ножа не стромить.
І так війна століттями трива.
У ті часи московський цар Іван
Схотів до рук й Лівонію прибрати.
Вдалось йому лівонців подолати.
Де використав силу, де обман.
Та у події втрутились Литва
Із Польщею, що Річчю скоро стали.
Вони то із Москвою воювали,
То замирялись. Й от війна нова
Знов почалася, бо ж Іван не міг
Собі шматок ласенький не забрати.
Заговорили знов були гармати,
Хоч січень, землю вкрив глибокий сніг.
Два війська вийшли: з Полоцька одне,
Друге із Вязьми, в Орші щоб з’єднатись,
В литовські землі грабувать податись.
А та орда нічого не мине.
Тоді великий гетьман Радзивілл
Зібрав всі сили, шлях перепинити
І поодинці ті військ розбити,
В Литву не допустити вражих сил.
Покликав і Філона він тоді,
Велів собі дві тисячі узяти
І одне з військ ворожих пантрувати.
Філон з того доручення зрадів.
Вже Оболенські військо привели
Під Оршу, Шереметьєва чекали.
Тут ми загоном перед ними стали,
Щоб вони далі рушить не змогли.
Хоча вони й не рвалися у бій,
А силу, справді, величезну мали,
Нас би за півгодини б подолали.
Але не полишали табір свій.
На річці Улі з військом Радзивілл,
Тим часом, Шереметьєва надибав
І його військо геть до цурки вибив.
Сам Шереметьєв, вибившись із сил,
В якесь село, втікаючи, забрів,
Де у криниці його і втопили.
Та й Радзивілл багато втратив сили.
Тож Оболенський, коли б захотів,
Міг би на нього вдарити ураз
І перемогу все-таки здобути.
Філон постановив: тому не бути.
Про перемогу він дізнавсь якраз.
Тож москалів надумав обхитрить.
Заслав до них солдатів із листами,
Що писані, неначе, москалями,
Що військо Шереметьєва лежить,
Побите зовсім, що литовці в силі
Уже на Оршу битися ідуть.
Ще день чи два і поряд можуть буть.
І паніка весь табір охопила.
Не знали, що чинити, москалі.
А тут і ми з’явилися з Філоном,
Неначе то передові загони…
І москалі розбіглись взагалі
Та до Смоленська хутко подалися.
Ми їх не переслідували, ні.
Філон не був безпечним на війні.
Ми оглядати табір узялися,
Що по собі лишили москалі.
А там добра – не перерахувати,
Харчі і одяг, порох і гармати.
Філон узяти все добро велів
Та і подався гетьмана стрічати.
Полонених чимало захопив,
Хто чинив опір – тих не пожалів.
При тім вояка жодного не втратив.
Минуло кілька місяців і знов
Закликала до бою нас Вітчизна.
Знов прикордоння нищить ворог грізний,
Невинних українців ллється кров.
Зібравши знов загін свій бойовий,
Філон зненацька в Сіверщину скочив,
Здобув і зруйнував містечко Почеп,
Полону чималенько наловив.
Купців азійських, що в Москву ішли,
Пограбував, послів Москви до Криму
Перехопив. І з до́бутками тими
Ми у Остер нарешті прибули.
За подвиги його у тій війні,
Філон в своє отримав володіння
Чорнобиль королівським повелінням.
Прийшлось із ним податися й мені.
Та ненадовго, бо за кілька літа
Війна з Москвою знову почалась.
Сам Сігізмунд війська вести зібравсь.
І знов йому Філон потрібен Кміта.
Дав йому знову чималий загін,
Велів Смоленськ добряче налякати
Аби удару звідти не чекати.
Філон зробив, як вміє лише він.
Раптово під Смоленськом опинивсь
І виманив залогу попід стіни.
Хто сміливіший – у бою загинув,
А хто вцілів – у місті зачинивсь.
Багато хто потрапив у полон,
Були між ними знатні і багаті.
А наш загін одного лише втратив.
Тож, налякавши ворога так’о,
Філон свої загони розпустив
Аби пройшлися з помстою по краю.
А ворог із-за стін лиш позирає,
Знов битися із нами не схотів.
По тім походу більш десятка літ
Філон Оршанським староством займався,
А я з його веліннями мотався,
Тож тоді добре надивився світ.
То на Поділля їздив, то в Литву,
То в Коростишів – де маєтність малась…
Поки знов москалі за зброю взялись.
Король Баторій розпочав нову
Війну, щоб москалів таки провчити.
Зібравши військо, він на Псков подавсь,
А, щоб не надто ворог розгулявсь,
Дніпро велів Філону сторожити.
Філон же, взявши сили чималі,
Знов на Смоленськ, як і до того рушив.
Багато міст і сіл навкруг порушив
Ще й передмістя москалям спалив.
Зі здобиччю до Орші повернувсь.
Король, дізнавшись, Кміта знов прославив,
Смоленським воєводою поставив,
Хоча Смоленськ у москалів ще був.
Але ж з такими вояками він
Уже недовго під Москвою буде.
Філон, як заохотиться, здобуде,
Йому немає неприступних стін.
Філон від того дуже загордивсь.
Гординя ж, знаєш, не в добро буває.
Бог недарма людей застерігає…
Як рік минув, і другий нагодивсь,
Приспіла осінь і, зібравши сил,
Філон оружно на Смоленськ подався.
Він його легко взяти сподівався,
Зібравши здобич і полон навкіл.
Та москалі не сіли, склавши рук,
А цілий рік ретельно готувались
І, ледве до Смоленська ми дістались,
Зі стін враз долетів гарматний гук.
Зусюди налетіли москалі
Та стали нас з усіх боків тіснити.
І не встигали ми одних побити,
Як інші лізли, наче з-під землі.
Не витримали ми і подались
Від міста як скоріше відступати.
В бою прийшлося кинути гармати.
Полонених, які ледь-ледь плелись
В надії, що їх визволять, Філон
Усіх велів воякам перебити.
Вони теж нас не стали би жаліти.
Тут або ти, або тебе – закон.
Засмучений невдачею вертавсь
До Орші Кміта з залишками війська.
Король, сприйнявши те до серця близько,
Велів, аби Філон до Пскова мчавсь.
Йому Великі Луки віддали,
Які недавно в москалів забрали.
Велів, щоб місто ми обороняли,
Щоб москалі до Пскова не пройшли.
За стінами Філон не усидів.
Як так сидіти, як війна навколо?
Та він ходив не просто в чисте поле:
Холм взяв і Стару Руссу осадив,
Куди загнав завзятих москалів,
Які зібрались, щоб його побити.
Нам містом удалось заволодіти
І здобичі загін наш прихопив.
А далі ще цікавіше було.
Поки Баторій Псковом переймався,
Велів Філону, аби об’єднався
Із Радзивіллом. І щоб військо йшло
На Білий, все пустошачи кругом,
Щоб більше шкоди москалям завдати.
Тоді, звичайно, не могли ми знати,
Що цар шатра поставити свого
Надумав в Стариці, на нашому путі,
А двом боярам повелів рушати
Й залізною рукою покарати,
Хто королю надумавсь присягти.
Як ми дізналися про той похід,
То миттю перейняти їх помчали
Й такого, врешті, прочухана дали,
Що скоро прохолов за ними слід.
Ми вслід за ними гнатись не змогли,
Бо своїх ко́ней сильно потомили.
Полонених добренько розпросили
Й здивовані вістями їх були,
Що недалеко зовсім їхній цар…
У Кміта зразу очі запалали:
От, якби ми царя в полон узя́ли?!
Ото би був для москалів удар!
Загін наш недалеко міста став
Й вогнем ми всю округу запалили.
Мабуть, цареві страху напустили,
Бо він дружину з дітьми відіслав,
Вже й сам збирався з міста утікати.
Та Радзивілл на ризик не піддавсь.
Він воєвода і, до того ж, князь,
Йому, урешті, й рішення приймати…
Але ж була нагода…ще й яка,-
Якби царя тоді ми захопили,
То і війну б скоріше закінчили.
Філон по тому довго нарікав…
Старий замовк. – А далі що було?-
Малий від нетерпіння діда смика.
- А далі… Далі, синку, стало гірко.
Мене послав Філон в одне село,
Аби я звідти козаків привів,
Які харчі поїхали збирати.
Та напоровся на татар проклятих
Із тих, хто у той час Москві служив.
Мене вони в мотузки узяли,
Мій супровід шабля́ми порубали.
Мене ж ясиром аж у Крим прода́ли.
Отам мої всі роки і пройшли.
Тепер оце вертаю в рідний край,
Бо вже в Криму татарам не потрібний,
Старий і до роботи вже не гідний.
Сльозу тремтлива витерла рука.
- А що Філон? – Та чув, що вже помер.
І не зосталось оборонця в краї.
То ж бачиш, москалі що витворяють.
Нема кому спинити їх тепер.

Переступи нарешті цю межу:
стоїш так довго, втомлює чекати...
Осінній лист усотує иржу,
осіннє серце всотує утрати.
Переступай...
Стояти можна вік,
та не вертає те, що стало пилом.
А в тобі гублять, гублять, гублять лік
останки мрій і їх живі могили...
Вже котра осінь править тризну їм.
І як би знати - хто кого тримає?..
...Осінній дощ,
грози осінній грім,
туман осінній межі розмиває...

10/10/20

…Напруживсь верблюд –
і проліз через вушко голки.
(Далися взнаки
аеробіка та дієта).
На цім не скінчились
веселі його пригоди:
напився з кравцем,
заспівали пісні дуетом.

А що їм закони природи
й закони жанру!
Такі молоді.
До сміливих новацій схильні.
Для них це – не вперше:
шановний загал вражати,
свіженькими жартами
бавлячи всіх
неспинно.

Авжеж, кравченята малі
не пішли до школи;
верблюдові діти –
на фільм «Кораблі пустелі».
(Ну… власне, яка в тім проблема?
Не роблять шкоди;
підспівують батьку,
знічев’я плюють у стелю).

І хай ще король
на паради походить голим,
а співкараванці
хай будуть на друга злими,
сьогодні доведено,
що через вушко голки,
якщо закортить,
просочитись таки
можливо!

аби ти , доню жила, я ледь не померла,
лежала важку вагітність на білій хмарі,
вивірки віршів потайки мене рятували,
ти, знай, хороша, твоя поява—сон перкалевий,
осяяла землю вогнем і місячним сяйвом.

більшого не бажєш— твій дар ростити,
ти позіхала у мене на руцях з меду і молока,
коли весняний цвіт новий день відмикав.
хочу тобі з веснянок найкращу долю сплести,
серцем розкритим тобі прикрасити будень.

якби не те гірке розлучення, що приречує
на біль— гірший за ляпас, важчий за камінь,
не було б усього того, що розриває пам’ять,
без жодного вистражданого заперечення,
ніколи, доню, не слухай люду—то вії суду.

і щоби ти не була голодним кошеням,
я відгризаю окраєць хліба від безжального міста,
розумом, доню, світлом кожного піаніста
мій світ тобою міряє час і запалу не спиня,
серце розп’яте вмить вибивається в люди.

якби ти , доню , освіту мала із крилами,
оселила тебе у рідному куточку весни.
у дитини має бути родина і казкові сни,
щоби мріями ніжними усмішка говорила.
виростай, моя мила, для тебе шию рожеві вітрила
устами мудрих…

«Твоє прекрасне ніжне серце чуле -
(Полікувала, їстоньки дала!)
Мені весну у хату повернуло,
Хлюпнуло пригорщі твого тепла.»
Ярослав Чорногуз

Любов - це не любов, а сіра мняка,
До неї треба сала півкіла.
Моя ж уважна і пестлива мавка
Полікувала! Їстоньки дала!

За поцілунком - тельбухів кружальце,
Тому до годівниці я доповз.
Лікує нежить жінка здором, смальцем
І хроном. Ось така у нас любовс.

А засумую - суне кусень м’яса,
Сльоза тече - встромля до рота сир.
Хворобу чавить їдло під обцасом,
Бактерій глушить ковбаси гузир.

Таки наївся. Відпустили муки.
А жіночка над вухом «бу-бу-бу…!».
Кохання починається зі шлунку,
Закінчується, звісно,- у гробу.

Пародія у відповідь

У слові цім “дала” - чимало змісту,
Та все до сексу зводять голоси.
В цім висновку — розбещене суспільство
І пародисти злі, неначе пси.

Чи не осколок генетичний бидла
Цей “доброзичливий” (ох!) пародист?
Святе кохання звів усе до їдла...
На це лиш здатний графоманський “хист”.

Запрограмований на все найгірше -
Поганки у дитинстві в лісі їв.
Отрутою він посипає вірші,
Й такий його гидкий, нечистий спів.

Він закопав живцем би всі таланти -
Ментальність заздрісна хохлокозла.
Якби ж йому любов по пиці раптом
За вірші “доброзичливі” дала!

14 березня 7529 р. (Від Трипілля) (2021)

У горах давніх мрій, підпертими дитинством
І навіть не згадати було чи не було…
Я справно кермував, хоча й не був таксистом
Край лісу дивних рік… На вигоні село
Одне з найкращих сіл... і в міру чудернацьке
Якихось пів години потомлений у край…
І все це промайнуло, повірите, зненацька
Тепер я розумію як виглядає Рай…
14.03.2021.

За вікном блукає вечір опечалений
у весняному намоклому плащі,
ходить вітер як музика неприкаяний,
навіваючи мелодії дощів.

Я запізнююсь до тебе на побачення,
наче можна запізнитись на роки.
Ой, як дорого за втрачене заплачено
з того дня, як у життя ми боржники.

Не катуй мене ні жалістю, ні ласкою.
Якщо можеш, на прощання, усміхнись
і пробач мені за те, що стане казкою...
Може, я тобі пробачу теж колись.

Синій вечір заховається за хмарами,
та забуте почуття не гріє кров.
За вікном безпечні люди ходять парами,
обікрадені сьогодні на любов.
....................................................
Цілу ніч співає вітер пісню жалібну
і дощами ополіскує поріг,
навіваючи мелодію негадану,
опадає фальш-акордами у сніг.

03.2021

Неодмінно усе розхмариться:
звиють війни, війнуть – і вйо!
Завесніє незмірна даль оця –
бач, як карта поклалась... йо!

Скільки тут заплетінь барвінкових,
скільки ж тут волошкових мрій!
на віку твоїм, як на спитові
доля стре ще росу з-під вій.

Вмийся бризами шарлатовими,
обійди три рази рогіз –
і услід полетять за совами
сто тривог твоїх, най їм біс!

Крізь ґрунти проростати болісно –
пробивати цвітінням лід...
Перемелеться – буде борошно,
пересіється – будем жить!

Своєму серцю заборон не ставлю,
лечу назустріч вітру, смерчу, зливі.
Буття мене загартувало сталлю,
огуди не боюся, бо - щаслива!

А ханжі ті, що кажуть: "непристойно
в такому віці ягідки збирати",
нехай подивляться на світ, як гойно*
він роздає старим деревам шати.

Цвітуть сади і не рахують ліку,
столітні лози виноград тримають.
Будують гнізда зоряні шуліки
й гойдають небо неземного раю.

Від білого ще відрізняю чорне -
в бабусі не записуюсь раніше.
Тоді життя - цікаве, неповторне,
коли у ньому є любов і вірші.

13.03.2021р.

Любов - це не любов, а сіра мняка,
До неї треба сала півкіла.
Мене ж уважна і пестлива мавка
Полікувала! Їстоньки дала!

За поцілунком - тельбухів кружальце,
Тому до годівниці я доповз.
Лікує нежить жінка здором, смальцем
І хроном. Ось така у нас любовс.

А засумую - суне кусень м’яса,
Сльоза тече - встромля до рота сир.
Хворобу чавить їдло під обцасом,
Бактерій глушить ковбаси гузир.

Таки наївся. Відпустили муки.
А жіночка над вухом «бу-бу-бу…!».
Кохання починається зі шлунку,
Закінчується, звісно,- у гробу.

***
Немає сенсу рипатись у люди,
серед яких, немов у негліже,
ідеш у середовище чуже,
де і тебе від осуду і суду
ніяке алібі не береже.

***
Як не насовуй на більмо бриля,
а ненависть палає із-під лоба
і видає утробу москаля,
який вдає із себе русофоба.

***
Не здує вітер з колоса полову
і не прозріє в темряві сліпе,
яке було лакеєм КаГеБе...
тупоголове не осилить мову...
немає А, то де візьметься Бе?

***
Освічене під зіркою кремля,
опушує своє свиняче рило,
в якому дріт видніється здаля...
із голого сміємось короля,
та є ще попит на нечисту силу.

***
Нас доля запрягає у ярмо,
аби орали й дякували пану
за те, що живемо,
і маємо клеймо,
і вміємо зализувати рани.

***
Навіювати бачене і чуте,
аби забути – марна суєта...
богема копіює баламута...
але гадаю, – бу́ти чи не бути...
усмішкою Чеширського кота?

03/21

Згадати легко дні врочисті.
Тоді в натхненні різний люд.
Як пух, чіпкі святкові числа –
Хвала для них і навіть суд.

У віншуванні, в кожній титлі
Бажання збільшені стократ.
Усі однаково розквітлі
І кожен, як аристократ.

Величчя повно, на пів світу!
Ще на пів світу – біль, біда…
Святе письмо, Бгаґавад-ґіту
В руках циганочка гойда.

Вона повторить: «Важко жити».
Це не почується мені.
У мене муза – Маргарита,
У неї – помисли ясні.

І я собі накличу свято,
У далину свою піду
І буду довго перейматись,
Чи наврожаїться в саду.

Від нього я ще не далеко.
Летів і біг ув інший бік…
Тієї радості пів глека
Я вип’ю мов живильний сік,
Аби мене ніхто не врік.

Приходить піст.Суворий і великий.
Дотримується хтось його, хтось - ні.
Згадуються слова митрополита
Сабодана Володимира мені.

Земляк відомий мій і дуже мудрий
Навчав усіх поводитися так:
Не тільки тіло очищати, але й душу
Повинен кожен з нас.І повсякчас.

Коли запитували в нього ще й про їжу,
Вживати можна що у піст, а що - то гріх,
Відповідав:"Ви один одного не їжте,
Найправильніше буде це.Амінь."

2016 р.

За поворотом сну
йде звивиста дорога.
Її наздожену,
потрапивши в сюжет.
А поки що пітьма́ –
нікого і нічого –
й роз’яснення нема,
та вихід знаю вже.

Хай осідлаю ніч –
колеса всі і крила –
усім думкам настріч
мене вона промчить!
Тій, найяснішій з них,
яка мене зморила,
я – завтрашній жених
і драматична мить!

За поворотом сну
ще обертів чимало,
але мету одну
я вийму з міражів –
крізь сотні маршкидків,
мов забаганку сталу –
з ґротéскових витків
й абсурдних віражів!

З глибин тортурних ям –
до палевих ідилій,
утілених життям
в надсонний обертон,
я винесу весну
у сонячнім екзилі;
десь помолюсь, засну –
а то вже віщий сон!

4 листопада 2002 р., Київ

Спорожніли поспішно бульвари.
Стало тісно по закутках площ.
Набухають вологою хмари,
Безсумнівно, віщуючи дощ...
Спершу він лиш причаєно капнув
І розплився нараз без слідів,
А вже потім полився неквапно
І притишено довго шумів.
Дріботливий, прозорий і теплий,
Він ретельно узявся до справ, –
Омивав тротуари, а стебла
Терпеливо без мір напував.
Хлюпотіли струмки вздовж обочин,
Не знайшовши в асфальті пролом, –
Тихнув дощ і малів неохоче
За кав’ярні змокрілим вікном.
14.03.21

Я прихворів. Лягла печаль на вії,
Зима весни затримала ходу,
Як та недуга. А турботи вияв
Явив любові силу молоду.

Твоє прекрасне ніжне серце чуле -
(Полікувала, їстоньки дала!)
Мені весну у хату повернуло,
Хлюпнуло пригорщі твого тепла.

І я купався у твоїх обіймах,
Від поцілунків танув, наче сніг,
І на вершині щастя — хвилі рвійній -
Свою легку недугу переміг.

Кохання знову диво нам явило -
Здоров’я повернулося, снага...
Напевне сам весняний Бог Ярило
Нам сонцесяйно так допомагав!

13-14 березня 7529 р. (Від Трипілля) (2021)

Білий політ фантастично-величний!
У надвечір’ї рухливість зростає.
Свято жіноче привносить окличність!
Бо досконалість обмежень немає.

Білі, чарівні, пухнасті істоти
простір заповнять рухливим дизайном.
Надані, певне, Всевишнього квоти.
Раптом безмежні лягли простирадла.

І не важливо, що березня вправи
вмить запорошила сніжна лавина!
Непередбачена сталася справа.
Снігом надміру наповнена скриня.
Щедра наразі її господиня!

09.03.2021

Як зацькований звір,
Я ховаюсь від тебе.
Та не можу втекти,
Бо втікаю від себе.
Крізь людський поговір
І зів’ялії квіти
Я не можу втекти,
Бо ти є ще на світі.

Я по вулиці йду
І тебе виглядаю.
Зраду серця, біду,
Як забути – не знаю.
Ти – далекий вогонь,
Лише світиш – не грієш.
Я спокутую гріх
Без свободи й надії.

Без цілющого болю
І щасливого плачу…
Все забрав ти з собою,
Все розтало неначе.
Я горнулась до тебе,
Наче ніч до світання.
Жменька попелу – в небо! –
Ось і все від кохання.

...Велика вдячність вам за "тренд",
За вашу письмену в ній участь
А щодо мене - комплимент
Бо й досі я в чужих онучах…

Навіщо ваш мені кредит,
Хай навіть він і безпроцентний?
І всяк за всяким аудит
Чекає все на комлименти…

Німую. Годі . Ваш аркан
Хіба для коней і для вівців
Я сам собі і раб, і пан!!
А ваші хитрощі усі ці…
12.03.2021.

Я - жінка. Я така, як є.
Я мила й лагідна, і зла, і неспокійна,
І ніжна, й щира,
Й з "тараканами" постійно.

Я - жінка. Я така, як є.
В душі ранима, а насправді сильна.
Буваю вперта, просто неухильна.
Але я - жінка...
Жінка божевільна.

07.03.21

крізь повинності і провини
тіло – суміш вогню і глини –
пілігримом тане в тумані…
тут мого̀ нічо̀го немає…

Сліпа весняна мухо,
про тебе
пишу вірша,
сліпа весняна мухо.
Ти – паразит.
Допіру, у четвер,
мені влетіла ти у ліве вухо.
Та так спрожогу
і зненацька так
(десь, мабуть, навмання
свій курс тримала),
що я про все забув,
спалив прокатний фрак –
на плитку сів,
вбив хом’ячка кинджалом…
Бо саме перед тим повторював слова,
бо я ж актор,
хом’як – замість партнера.
Кажу йому: «Стривай!»,
підвів, як слід, кинджал,
а муха – бац!!
і я його – між ребра,
та так спрожогу і зненацька так…
Мабуть, ніколи я не бачив
стільки крові.
Мене взяв дикий біль чи переляк, –
я сів на плитку,
фрак спалив ще новий…
А муха безперестанку гула
і тупала всередині по вуху.
Вона б чи з розуму мене звела,
чи довела б квартиру до розрухи.
Чого вже тільки я їй не робив,
і чим у вусі я не колупався,
і димом раз у раз її труїв,
і головою вниз висів, гойдався.
Не хоче вилізти,
гуде – хоч плач!
Турбіною качає кволі нерви.
Червоне вухо, в’яле, наче квач,
приборкало собі несхитне стерво…

Коли ж годинник північ відгатив, –
із вуха випала маленька кришка.
Піджаті лапки…
Справжній неґатив
на те чудовисько, що в вусі рвало кишку.

Зелена мертва мухо,
до тебе́ мені на зло
фортунило, щастило…
І що це був за день? –
Тринадцяте число?!
Ти, часом, мухо,
не нечиста сила?..

23 квітня 1989 р., Київ

Здавалось, друзі ми, не більш,
в кафе розмови про буденність.
Мій візаві цитує вірш:
натхненно, чуйно, незбагненно.

Про погляд голубих очей,
і невзаємність почування.
Піє для іншої Орфей,
між нами тільки - спілкування.

Хіба, що друг, і що з того,
що в мене блузочка зваблива,
і завиточок на чоло
спадає з русих кіс грайливо.

І руки ходором тремтять,
коли до губ фужер підношу.
Мені давно за ендесят -
несу свою жертовну ношу.

Не раз спіткалась об асфальт,
окропом обпікала пальці.
Не з тими вальсувала вальс -
затих рояль, скінчились танці.

Навіщо, серцем не збагну,
віч-на-віч - сповіді покути?
Найкращий друг, але чому,
боюсь до нього доторкнутись?

10.03.2021р.

Синок приніс підручник татку:
- Рішити треба цю задачку.
Завдання той дививсь недовго:
- Нема нічого тут складного.
Подумай. Легко зробиш сам ти.
Бо навіть два є варіанти.
Малий задачу довго мучив.
І знов прийшов, ледь не ревучи.
- У мене два є варіанти:
Спитати в тебе чи списати.

Спливає все і явне, і таємне,
яке із головою видає
само себе, коли душею темне
ангелика із бестії вдає.

Не хочеться, та говорити мушу, –
не відпирається брудна душа,
яка марає іншу чисту душу.

У совісті немає палаша.
Її із мулу викине на сушу
Феміда і заріже без ножа

Перенизана росами,
Блискотить осока.
Прибережна укосина
І грузька, і слизька.
Пройнялися водицею
Так уже береги,
Що вилискують крицею
Звідусіль навкруги.
Під ногами аж чавкає
І тремтять пухирі, –
Полетів би за чайкою
Отією, вгорі.
Бо змокрілою стежкою
Йти не хочеться більш, –
На листочку мережкою
Тільки букви, не вірш…
13.03.21

Вік не бачити спокою ані сну –
Тлумлять мене чоботи всіх імперій.
Я межу од розуму перетнув,
Їде поволі дах – дванадцять серій.

Відпливають мізки, мов кораблі,
Напливають глюки і витребеньки,
Брага вишумовує у теплі,
Апетит вигулькує чималенький.

Причвалають вишкварки на пікнік.
Дрібно танцюватимуть, голі й босі.
Їм не треба мови – у них язик,
Бо на те і є вони, малороси.

Хіба зрозумієш епоху струн на прозорій руці?
У нас несумісні бажання пофарбовані різним.
Грізні твої троянці сонце взяли на приціл,
і від усього баского галасу стає надто тісно,
і лячно.

Нетерпляче втикаєшся в ніч як у молитву -
засни-засни,
тільки сни ,
не чіпай мої віти!
Стань жовтою фарбою, загубися між літер,
Вирви у мене вологе серце на свою палітру
снів…

Заспокоюсь ,
притулюся до скла як бранка,
бо я і є бранка ,що цілує дітей у зоряні скроні,
боронить на відстані шепотінням світанків,
сипле матіолових світлячків у рідні долоні.
Дає здачі…

Ати не спиш - приходиш,
Ревно береш за руку.
Відлуння у персиковій кухні і лини на тарелі,
нема ні поглядів ,
ні повітря, що терпкозвуке…

-Їж - кажеш,- а то станеш свічкою у потязі
див.

Камінчиком падає спротив звукам.
-Я живого не їм…

«Доглядала квіти я для кладовища...»

«Продавала квіти я на кладовищі...»

«Я нічого не робила – маю тії квіти...
Ой лежу я під землею, короткая віком,
Та й кричу я з-під землі:
«Йдіть до мене квіти!»
А квіти тихенько повідповідали:
«Ми б з охотою прийшли, але ж повсихали...»
Як же сказать людям, щоб вас не носили,
А малу мою могилку барвінком укрили?
М’ятою-рутою всю зазеленили,
А в голови поставили червону калину.
Як прилетить птаство, посіда на віття,
Нащебече-настрекоче, що діється в світі...»

«Доглядала квіти я для кладовища...»

«Продавала квіти я на кладовищі...»

Ми з тобою уже не чекали кохання,
Усього надивились: і горя, і літ...
Та зустрілися і спалахнули востаннє
Тим вогнем, що горить, зігріваючи світ.

Що робити обом, в кого ради питати?
Завинили ми в долі, за це нам і зле.
Я хотіла б твоєю дружиною стати,
Я хотіла, я дуже хотіла!
Але…

…Живемо тепер кожне у власному домі,
Голосами сплітаючись лиш уві сні.
І, на жаль, ти для мене вже тільки знайомий –
Найрідніший у світі знайомий мені.

І знову сніг зненацька встрівся
Ех недобачив, не добіг…
Назустріч ситий дядьо Ізя
Невчасно цей лапатий сніг

Ніхто ж не звав… незвані гості
Таке буває і в житті
Іду, повзу... космічний простір
І жодних знаків на путі

Ой люди люди… холоднеча —
Не суйте носа за поріг
А вуйко Ізя десь під вечір
Загріб до себе весь той сніг…
12.03.2021.

І місце моє – на місці.
Не треба кудись іти.
Кружляють навколо вісті,
Далеко – гарчать хорти.

Живу і радію вдома,
Ще маю завзяття рух.
Поволі стаю відомим,
Шукаю утрату – нюх.

Не пахне найліпша кава,
Не тішать і те, і се.
Я думоньками – стоглавий,
Задивлений – на шосе.

Мій covid утік від мене,
Синичка шкрябнула шкло
Вікнá у життя. О, нене!—
Я глянув – воно стекло

В забіги котяр-безхатьків,
Що в завтра несуть весну.
І я допишу нотатки
Про мрію піти до сну.

А хочу, зізнаюся, щоби
За спиною дихав пес.
Хай буде, немов оздоба…
Накличе мені шанобу
Високу – аж до небес!

Березневий дотик свіжий,
долучаючись до мрій,
поглядом суворо-сніжним
доторкнувся раптом вій.

Ранок сонячно-мінливий
до похмурого йде дня.
Знову настрої примхливі
стелить доля навмання.

Розкружлялися сніжинки,
заохочені до дій.
І не знає відпочинку
животворчий пензля стиль.

То ж не думайте зітхати!
Хай потішиться зима!
Час в Небесні йти палати.
Знає це вона й сама.

09.03.2021 15.00

А весна вже дихає теплом,
Хоч мороз іще за щоки щипле
І зима у сніжки за селом
Бавиться із шибеником-вітром.

Але не та силонька вже в них,
Щоб з весною-красною змагатись,
Вітерець поволеньки затих,
То ж зима нас буде покидати.

2021 р.

Білий бавовняний янгол,
що досі висів у моїй комірчині
на металевих плечиках. Дякуючи йому,
нічого кепського за ці роки
не трапилось: ні зі мною, ні – тим паче –
з помешканням.
Скромний радіус, скажуть мені; а проте
чітко окреслений. Твореним
не як ми, за образом і подобою,
а безплотними, янголам притаманні
лише колір і швидкість. Останнє дає змогу
бути усюди. Отож і досі
ти зі мною. Крильцята, бретельки
дійсно у змозі обійтись і без торсу,
струнких кінцівок, не кажу – кохання,
знаючи ціну безіменности і потураючи тілу
розширюватись від щастя у діаметрі десь у теплій
Каліфорнії.


---------------------------
***

Краєвид з пагорба

Ось вам заціпле місто: окаменіла мла.
Геометрія в млі оплакує геометра.
Спершу ви чуєте тріо, затим – піаніно негра.
Ріка, хоча не замерзла, все-таки не змогла
дістатися океану. Витіюватість рік
впадає до віч у місті, коли навколо рівнина.
Дерево без коріння палає, як і торік.
Ріка блищить, як чорний лак піаніно.
Скрипи за крок позаду лаштуються до ноги.
Це – ефект перспективи, а не убивця. Пара
років тут обертає учора в завтра.
І площа, як грамплатівка, дає круги
вкіл штиря обеліска. Трапилось щось зі сто
літ тому, і появилась віха.
Віха успіху. В принципі, ви – ніхто.
Ви – їх луна якомога тиха.
Сніг летить, як попало; диктор бубнить: "циклон".
Не покидайте бара, не покидайте бара.
Автомиша фарами і толоку колон
напріч збавляє глузду, мов слонів Ганнібала.
Вколо – пустеля, чула на сміх вдови.
"Бебі, не йди…", – слух впізнає Синатру.
Це відлуння у запису; мла, силует сенату,
нудь і юга довкіл, температура, ви.
Ось вам лице вкруту, ось вам його гніздо;
цей жовток в шкаралупці, тріснутій після стужі.
Ваше таксі на шосе обганяє також ландо
з вінками, рухоме заледь по смузі
в той же бік, що і ви, нехотя, далебі.
Все це – ефект периметра, зов околиць,
цоколів передмість, вилаяних уголос
тепловозами, вітром, докорами судьбі.
І ген-ген – океан. І жодної віхи сторч,
плоска місцина, де ні будівлі.

Де робити нічого, якщо в деннім світлі
лікар ви, зодчий, історик, актор,
і, тим паче, відлуння. Всує кочує згук
простором. Той чує тільки суму
здійнятих хвиль, беспрецедентність шуму,
котрий подолує лише звук
від сурми Гавриїла. Ось вам повний набір
горизонтальних ліній. Майже ресора
світобудови. Нею й петляє соло
Паркера: просто инший напір,
ніж у архангела; з нежитем, як-не-як.
А далі, північніше, на пленері
провалюється і виринає сейнер,
як церква, що губиться у полях.

2 лютого 1992
Вашингтон
--------------------------------


Запрошення до подорожі

Цеглиною даси ради склу на предмет ключа.
Із кухні пройдеш в їдальню (заваж уступ у порозі).
Змахни з рояля Бетховена і Петра Ілліча,
відгвинти третю ніжку і перелічи гроші.

Не подайся до спальні, не ускладни життя,
бо дійде до маструбації. В спальні та гардеробі
трунок парфуму; ба, крім хіба шмаття
від Діора, катма чогось, збути щоб ув Європі.

У залі очікувань, коли оголосять рейс,
не сіпайся; потягнись і подолай дрімоту.
У натовпі пасажирів, як правило, є єврей
з пейсами й дітьми – примкни до їх хороводу.

Нарано, коли Зізі відійде від жалюзі
зі звісткою – Лувр закритий, вчепись в її мокрий волос,
ткни писком у подушку, і, визвірившись – "Гризи!",
вчини з нею те, від чого співачка втрачає голос.
1992




--------------------------------

Цокаючись з задзеркаллям
чаркою оковитої,
несамовитая краля
хижо мене запитує:

– Хто поміж цілого світу
чи то, тим більше, Всесвіту
най-най!-миліша кобіта?
Ну ж бо, скажіть, мій велету!?

(Саме просватав я Зою,
звісно, мовчання – золото),
але такою красою
навпіл мене розко́лото!

– Не чарівне я люсте́рко
і не тарілка з яблуком.
Але так солодко й терпко
вас осягати зда́леку.

– Отже, підсядьте-но, – каже, –
ближче до мене в крі́слечко
і повідомте нам Ваше,
буцімто, справжнє ім’ячко?

(Хоч і просватав я Зою,
і заприсягся в вірності),
звідкись, як перед грозою,
стало мені покірності.

Я не на жарт захопився,
натеревенив дечого…
Як не крути – оступився!
чорного чорновечора…

– Хто ж поміж цілого світу..? –
Знову мене питалося, –
Пізно ти, брате, помітив!
Що мало бути – сталося.

Серце в цейтноті застигло.
Гнів засліпив вражаюче..!
Дивне створіння побігло,
регіт з грудей скидаючи…

Відповідь краще дові́ку
сперти глухою стінкою.
Жінка була – чоловіком!
Жінка була – не жінкою!

5, 6 липня 2003 р., Богдани́

Гадати більше якомога
Урвався в мене вже терпець, –
Куди ведеш мене, дорого,
І як далеко твій кінець?
Сама про напрямок повідай
Та щось про відстань розкажи, –
Не відмежовуй тільки біди
Мої від прикрощів чужих.
Не бійся граней косогорів
І не лякайсь пітьми яруг, –
Не розбуди лише дозори
Відпочиваючих недуг.
Стелися рівно і не швидко
Веди з роками боротьбу, –
Скажи, дорого, – що там видко,
Де ще ні разу я не був?..
12.03.21

До кого не прийду у віщі сни,
у мене буде головний мотив –
навіювати пахощі весни
і голоси лугів, гаїв та нив.

Комусь це може спати не дає,
але богемі не заваджу я...
яка не зазіхає на моє,
але не помічає... нічиє.

У неї не двоїться у очах,
що я не я і, наче, не ізгой...
та іноді чіпляється реп’ях –
літературний мій антигерой.

Обнюхуючи кетяги куща,
котяра вилізає із плаща,
шикує у конвеєрі кубіт
і опусом шокує білий світ –
одноманітне плетиво плюща,
що буйно озеленює сучліт.

03/21

На розтині доріг на ранньому світанку
Відчути і забутись, затриматись на мить
Співає у душі… ну наче наостанок
І ця неоднозначність візьме і заболить…

У шепоті верби, в обімах верболозу
Росою перемиті задимлені сліди…
А ближче до Дніпра цвіла колись мімоза
І в тому океані була найкраща ти…

Який же я пеньок, який же необтеса
Ну правда не такий вже, заплив і повернувсь…
А ти щось про своє, як справжня поетеса
А я лише одне: женюсь! женюсь! женюсь!
11.03.2021.

В глибокій балці степовій
Над річкою, що тихо плине
Під вербами через долину,
Палає вогник ледь живий.
Вже вогнище перегоріло
І на ніч від очей лихих
Не кидали дрівець сухих,
Тож воно ледве-ледве тліло.
Навкруг монахи розляглись
В траві. Вечерю закінчили.
Лежали, стиха говорили…
Хтось став навколішки, моливсь.
Їх доля у степу звела.
З Литви, Москви та України
Ішли в далеку Палестину.
Дорога неблизька була
Та й небезпечна. Людолови
Постійно шастали кругом.
Помітять, вихоплять бігом
І не поможе й Боже слово.
Та вірили, що Бог, усе ж
Того не може допустити.
Обереже від злого світу
Та й від стихії злої теж.
Монах московський Феофіл
Лежав біля Петра з печерських.
Весь час побіля нього терся
Та бубонів. Не було сил
Уже і слухати його.
Та той ніяк не замовкає,
Москву свою все вихваляє.
Ото б спитатися – чого?
От і тепер – поїв, розмлів
Та і давай Петра повчати:
- Да, Києв славєн бил когда-то,
Магуч и сказочно красів.
А нинє что? Да смєх одін.
Дєрєвня, может, да і только.
В ньом раньше храмов било сколько.
Тєпєр лиш пару мєж руін.
А вот Масква вєсь час растьот,
Красу и сілу набіраєт.
От златих куполов сіяєт.
Нємного врємєні пройдьот
І она станєт Трєтій Рім,
Об’єдініт мір хрістіанскій.
Град Константінов уж османській,
Стол патріарший вмєстє с нім.
Одна надєжда на Маскву.
Отсюда вєри свєт прольйотся,
В Масквє вся святость собєрьотся.
Увідіш, скоро назовут
Йейо святою. Відіт Бог,
Нє зря мітрополіти ваши,
Что в Кієвє сідєли раньше,
Тєпєр в Масквє. Князь нинє смог
Собрать даров святих нємало.
Златиє дискос и потир –
Іх знаєт вєсь крєщьоний мір,
Тє, что в Софіі прєбивалі ,
У вас, тєпєрь в Масквє - у нас.
Хан кримскій, хоть і нєхристь, пьос
Масквє в подарок прєподньос…
Петра мов осінило враз.
Згадав чутки, які ходили,
Про те, що їх московський князь
І був причиною якраз,
Що Київ татарва спалила.
Виходить, правда, коли хан
З ним здобичею поділився?
І підлий той не подавився?
Слова - облуда і обман.
Діяння – підлі і підступні:
Призвати нехристя, аби
Він православний люд побив.
Спочатку – Київ, хто наступний?
І в тих розклочених думках
Він повернувся в ту годину,
Як смерть прийшла на Україну,
Орда насунула стрімка.
Ніщо не свідчило біди.
Татари, коли і ходили,
То на Волинь чи на Поділля,
Не завертаючи сюди.
Отож Ходкевич, який став
У Києві за воєводу,
Кріпити місто мав нагоду,
Та в голову того не брав.
І тішився лиш тим, що він
Із ханом ладить непогано.
Тож хан на Київ йти не стане.
Навіщо ж зміцнювати стін?
Хоч замок Київ таки мав
На Замковій горі, одначе,
Оту б фортецю хто побачив.
Хіба лінивий би не взяв.
Та будувати щось нове
Ходкевич явно не збирався
Та й тим ремонтом не займався.
У замку мало хто живе.
Містяни обжили Поділ,
Там купчились, там торгували,
Там і майстерні відкривали.
Навіщо дертися на схил?
А замок? Як прийде біда,
То в ньому можна заховатись.
Чого зарані перейматись?
Давно не зазира орда.
Розслабились за мирний час,
За стінами і не гляділи,
А ті поволі трухлявіли…
І на Семенів день якраз
Прийшла біда, яку не ждали…
Щоправда, ще за кілька днів
Тривожний гомін пролетів,
Що йде орда. Тож час ще мали
Аби хоч стіни підлатать.
Все наспіх, наскоро робили.
Що встигли, а що так лишили.
Народ із сіл став прибувать,
Шукаючи для себе захист.
Ходкевич все ще сподівавсь,
Що хан деінде вже подавсь,
Тож люд дарма дрижить од страху.
Не справдилось. В Семенів день
Здійнявсь на півдні пил угору
І з того пилу дуже скоро
Орда з’явилася. Лишень
Устигли збігтися до замку,
Ворота наспіх зачинить,
Вже на Подолі дим вали́ть.
Завмерли люди з переляку,
Угледівши потік страшний,
Який навколо розливався.
Де стільки сили хан набрався?
Весь Крим, напевно, зрушив свій.
Розграбувавши вже Поділ,
Татари замок обступили
Та йому стіни підпалили,
Самі ж товпилися навкіл,
Не надто пхаючись на стіни.
Чекали, поки догорять,
Тоді вже замок штурмом брать…
Ходкевич відчував провину,
Бо бачив, як вогонь меткий
Соснові стіни пожирає,
Бо ж він даремно час прогаяв,
Про замок не подбав-таки.
А далі сталося… Умить,
Як тільки стіни прогоріли,
Татари в замок залетіли.
Ніхто не зміг їх зупинить…
Петро в послушниках ходив
В Печерській лаврі… Тої днини
Монахів добра половина
З ігуменом, як той велів,
Скарбницю в замок потягли,
Аби за стінами сховатись.
Ті ж, хто надумав залишатись
Чи то устигнуть не змогли,
Спустились до своїх печер,
Щоб лихо там перечекати.
Ну, хто їх буде там шукати?
Отож Петро сидів тепер
В печері, в темряві густій
Та все до звуків дослухався.
Хоч щось почути сподівався,
Весь слух напружуючи свій.
Та скоро димом потягло
Так, що аж дихання спирало.
Монахи до землі припали,
Де диму трохи менш було.
Уже нічого і не чув.
Ковток повітря би вхопити.
До смерті захотілось жити…
Прийшов до тями і відчув,
Що дим розсіюватись став
Так, що і дихати вже можна.
Він ледь піднятися спроможний.
Шукати братію почав.
Але, кого би не знайшов,
Ті, навіть не поворухнулись,
Напевно, димом задихнулись.
Тож сам напомацки пішов
Туди нагору, хоч і страх
В ясир потрапити, бентежив.
Та просувався обережно
Із ім’ям Божим на вустах.
Надворі день вже починавсь.
Який? Петро не міг і знати,
Бо ж скільки міг він пролежати
Без тями. Йшов і прислухавсь
До тиші. Згарищем несло.
Ні галалакання… Здається
З ордою вже ніхто не б’ється.
Відбились, може? Пронесло?..
Та ледве вийшов він на світ,
Як всі надії і пропали.
Побачив – Києва не стало.
Навколо мертвих згарищ слід.
Та ще мерці… Мерці кругом
Серед тих згарищ. Мертве місто.
Поділ згорів, то видно й звідси.
Спалили нехристі його.
Петро всю лавру обійшов,
Шукаючи, чи хто зостався.
Але даремно сподівався.
Живим нікого не знайшов.
Спустився з пагорбів, подавсь
До замку. Може, там вціліли?
Лиш пси по згарищу бродили.
Деінде дим ще піднімавсь.
І тиша. Страшно так було
Одному на велике місто.
Весь час ішов, молився, звісно,
Хотів, щоб то все сном було.
Але не сон – страшне життя.
Ніде від нього не подітись.
Одно й лишається – молитись
Та гартувати почуття.
Він до Софії підійшов,
В якій не раз бував до того.
Тепер стояла перед нього
Зчорніла. Боязно зайшов.
Суцільна пустка, образи
Обдерла та орда проклята.
І лише матінка Оранта
Мовчить. В очах ані сльози.
Він на коліна впав, почав
Молитву Господу творити,
Просив хоч землю захистити,
Коли вже Київ не встоя́в…
Все промайнуло в одну мить
У голові Петра… Московський
Монах щось бубонів ще досі,
Проте Петро удав, що спить.

У мами донечка питає:
- А що таке синець, скажи- но?
- Невже такого ти не знаєш?
Таке просте, мені аж дивно.

- На що воно, дитино, схоже?
Одна лиш думка у Марічки:
Синець - це пташка бути може.
То, певно, чоловік синички.

Поїли, сестри? А тепер - увага!!!
Ректиму надстрашну, важливу річ!
Я - фемініст! В родині - рівновага,
Дружина коле дрова день і ніч.

А я у ліжку вишиваю гладдю
Сорочку для коханої жони.
Хлопи сучасним змінам вельми раді -
Тепер красуні колють кабанів.

Подарував сокири суфражисткам,
Роздав за так сусідкам молотки.
Бетон довбає відтепер невістка,
А губоньки фарбують мужики.

Часи чудесні! Справжня Божа милість!
Сережок начіпляв на бороді...
Хай гендерна панує справедливість!
Народжувати згоден замість дів!

Головувати у селі не хочу!
Віддав печатку й пернача кумі.
Усе - жіноцтву! Я ж піду в садочок,
Насію чорнобривців, айстр...амінь.

11.03.2021р.

Писав, пишу й писатиму надалі,
І наяву, і в думах мовчазних,
Про злети мрій і сподівань обвали,
У миті радощів чи в пору лих.
Вкладаю серце й душу в кожне слово
І не чекаю вдячності щораз, –
Ковтаючи краплиночки любові,
Здебільшого здуваю пил образ.
Згораючи у полум’ї натхнення,
Я заново відроджуюся в нім,
Щоб знову поділитись сокровенним
То задумом, то спогадом своїм.
Освячуючи радістю страждання,
Себе на муки творчості прирік, –
Не можу змалку жити без писання –
Відради незрадливої повік.
11.03.21

Доброго ранку, коханий!
Б'ється світанок у шибку.
Біло-рожеві тумани
роси милують, і скрипку
світ дістає, чуйно грає,
Dolce* мотиви, піано.
Слів тільки не вистачає
в ранок цей обітований.
Лоскоту шепоту поруч,
гойдалок над небокраєм.
Крила відрощую. Вгору,
подумки, любий, злітаю!
Над зачарованим плаєм,
берегом, спраглим озерцем.
Кручі, кичери долаю.
Музика вічності ллється.
Струни проміння сусальні,
доторком будить фон Вебер**.
Й перші думки музикальні,
нотами сиплються з неба,
проліском ніжним, про тебе...

Dolce* - ніжно, ласкаво
Карл Марія фон Вебер** - композитор

9.03.2021р.

Щось тебе не видно, щось тебе не чутно.
А мені ж без тебе смутно, ой, як смутно.
Серце зачинилось ключем журавлиним,
що в пошуках літа за обрій полинув,
та й там загубився в хмарах каламутних,
а тебе, любове, не видно, не чутно.

Десь луна далека шляхом простягла́ся –
молодий лелека у гнізді зостався.
Так і я лишаюсь лікувати крила,
десь моїй любові пора не ступила.
Я ж до тебе нісся, я ж до тебе тягся –
та й додолу падав, бився, розбивався.

Раттю вороною насувають круки,
щоб любов небесна та й не впала в руки –
не зайшла й спитала, як мені живеться,
і не розхитала моє хворе серце,
щоб не вилітали з нього стуки, стуки,
й покотили геть від мене камені розпуки.

Залилися груди стопташиним плачем,
то тебе я досить несправжньою бачив!
Щастя зачаїла під горою тіла –
ледве виглядала, ледве животіла,
зупиняла серце, що хололо наче –
і казав мій розум: не любов я бачив.

Дні дощем спливають у брудні потоки,
мов струєні ріки, як безмовні ро́ки.
Де б літав я птахом та й зіркою падав,
там лиш громовиці шлють невтішну правду,
там лиш янгол гріє свої сизі боки,
і говорить розум: не любов це поки.

І живу на небі, і ходити трудно,
де жінки літають у хустках трикутних.
Їм складаю вірші, коротші і ширші,
про птахів, що люблять більше і не гірше.
А собі любові не видно, не чутно.
Десь і їй без мене смутно, ой, як смутно.

22–23 жовтня 1988 р., 15 вересня 1994 р., Київ