------1-------
Наближається день.
Тихо осінь іде
На поріг,
На поріг.
Більше ми не удвох.
Нам дано для обох
Сто доріг,
Сто доріг.

------Приспів 1--------
Потемнішала неба блакить.
У віконце моє стукотить
дощ осінній...
Дощ осінній...
Я у мрії лечу до весни,
І ховають минулого сни
Сірі стіни...
Сірі стіни...

------2----------
Що було- відійшло.
Тільки ніби назло
Сірим дням,
Сірим дням,
Наші ночі любо-
ві нагадує знов
Пам"ять нам,
Пам"ять нам...


------приспів 2-----------
На хвилину прилігши одну
На перину щасливого сну,
На перину,
На перину,
Час, де знову тебе я люблю
Сон рукою своєю змалю-
є картину,
Цю картину,

-------3--------------
Де щасливі були.
Тільки дні відійшли -
Звична річ...
Звична річ...
І дарована нам
Віддаватися снам
Тільки ніч,
Тільки ніч...

-------приспів 3-------------
Я краплину зі сну відіп"ю,
Я у ній зустрічаю свою
Половину,
Половину,
На хвилину прилігши одну
На руїну щасливого сну,
На руїну...
На руїну...


© Copyright: Серго Сокольник, 2020
Св. №120080706074

Не бійся любові, вертатись додому,
упасти з вершини у прірву потому,
ураз відштовхнувшись від дна.
Бо хто з нас не падав, а після не плакав,
а чи не злітав в небеса, наче птаха,
і не шаленів від вина.

Носив за собою суму безнадії,
плекав молитовно нездійснені мрії,
тікав від проблем у запій.
У церкві за ворога свічку не ставив,
на сповіді сльози скидав, наче гравій,
і гриз чорноземний пирій.

Витягував друга з вогню в чисту воду,
а рідних ховаючи за огорожу,
в натільний зневірився хрест.
За істину бився, окраєць хлібини,
і думав про очі сапфірово-сині,
що ваблять красою небес.

Не бійся любові...
04.08.2020р.

Минуле Чатує

***

Захмарного відчаю злети…
Собі не складає звіт,
Точиться
Майже нечутний
Шепіт
Крізь поцілунків мед.

«Спокусою, чуєш, мене не руйнуй, -
Звивається, б’ється у спротиву-русі, -
Не закохаюсь і не підкорюся,
Отруту цілунків твоїх не сприйму!»

Спогадів давніх злива,
Відраза конає в кістках…
Навіщо тоді
Розкриває обійми,
Цілує крізь переляк?

Минуле у пам’ять врізає рани,
Минуле кохання –
отруйний Полин,
Хоч мріє вона покохати
Нестямно,
Жахає
Кохання Страшний
Полон!

Ідеале мій, ти, мов «Титаник»,
який швидко іде на дно.
Гинеш ти, але я, твій романтик,
не повірю в це зло все одно.

Моя вірність, мов чайка на щоглі,
коли палуба вся в сльозах.
Нас не чують на дальнім атолі.
бо смішним уявляється крах.

Там чекають вінки переможців,
там ранкова сурма́ зове.
Гляньте ви, ідеальні промовці, –
ніч, мов траурна стрічка пливе…

Марний «SOS» про жахливу загибель
світ почує, та не тепер.
Ідеале, ти – тиха обитель,
де наш час окаянний помер?

Не один в океані панічнім
корабель затонулий мій.
Раз ти став, ідеале, трагічним –
то й молюся в каюті твоїй.

14 лютого 1996 р., Київ

Люби мене такою, як я є,
Людей же не буває ідеальних,
То ж іноді і скрашують реальність,
Люби мене такою, як я є.

Кохай мене такою, як я є
З недоліками та із помилками,
Що було, те залишиться між нами,
Кохай мене такою, як я є.

Запам"ятай мене такою, як я є -
Проста, земна, із радощами й болем,
Засіяне добром життєве поле,
Запам"ятай мене такою, як я є.

Згадуй мене такою, як я є -
Залюблену у Слово й пісню щиру,
З бажанням Україні щастя й миру,
Згадуй мене такою, як я є.

2020 р.

Зарахувати вас не можемо у штат, –
промовив кадровик без еківоків, –
нам молодий потрібен кандидат
із досвідом роботи… в сорок років.

Із раю в рай (якщо такий ще є)
Я перейду неспішно.
Мій рай створила ти, як пісню,
Щоб понад пістоліття зміг її вести.
Віддячить чим я годен тобі, люба?
Підсобним буть у рукотворному раю.

Зачепилась сива хмара
За верхівки тополин,
Смиче хвіст та марна справа...
Прикрий жаль аж до сльозин!
Сів поет писати вірша
Про хмаринкову біду,
-То дурниці, - каже інший,-
Рими тут не до ладу!
Просто серпень, просто вечір
Зорі, місяць, комарі,..
І ці ночі жаром з печі...
Зайві тут коментарі!

08.2020
;) ))))

Наділяє Господь не однаково
Хоч, здавалось, однакових нас
Кому серце дарує, щоб плакало,
Кому розум, що рветься крізь час.
Комусь ноги прудкі та невтомні,
Комусь руки майстерні й міцні,
Кому голос, що вирве й з безодні
Знати от, що дісталось мені.

07.2020

Шукали ельфів по квітках?
А я шукала!
Я їх шукала по шпилях:
в хвощах,
в петрóвих батогах,
в васúльках ящірок лякала,
І кожну квітку пригортала…
і в сад заходила, як в храм
Пташині слухать переливи
Жабóк ловила по ставкам -
І де ж той принц?
Усі красиві!
Із мальв робили лялечок –
Панянок в пишних бальних шатах?
До вас приходив їжачок
Щоб пильнувати?
Усе було? Усе було…
ех, років з гаком!..
Наллєм шипшинове вино
В фужери з маку!

08.2020

Було це у часи настільки давні,
Що тільки Бог їх, мабуть, рахував,
Бо він тоді якраз велику справу
Світобудови тільки розпочав.
По молодості, що там його роки!
Експеримент він вирішив почать:
Створити світ і дочекатись, поки
Не з’явитися, кому б міг передать
Хай не весь світ, хоча б його частину.
Я думаю, що власне – бо, того
На цій Землі створив Господь людину
Подібною до образу свого.
Створив. А сам узявсь спостерігати,
Для нього ж, мабуть, також дивина,
Як на землі почне порядкувати
І швидко розумнішати вона.
Але дарма. Світ був занадто гарний -
На всій Землі неначе справжній рай.
Навіщо сили витрачати марно,
Бери собі плоди з дерев зривай.
У затінку лежи та плюй у небо
І можеш хоч нічого не робить,
Бо дав Господь усього, що їй треба
Для того аби безтурботно жить.
Ні, бачить Бог, не буде з того діла.
З легкого хліба розуму нема.
Що легко далось й сліду не лишило,
Бо хто ж таке у пам ‘яті трима?
Легким достаткам і ціна подібна.
Тож, у якийсь там, теж далекий рік
Бог зрозумів – змінити щось потрібно
І надіслав на Землю льодовик.
Це було наче вигнання із раю.
З достатків повних зразу у нужду.
Навколо землю сніг і лід вкривають,
А від плодів немає і сліду.
Як хочеш жити, то берись за розум,
Як хочеш їсти – добувай іди.
А по землі розгулюють морози
Не доберешся, навіть, до води.
В нужді великій гартувались люди,
В борні щоденній добували хліб.
І виживали лише сильні й мудрі,
Бо інші того просто не змогли б.
Пройшли віки важкого виживання,
Ціною всього були кров і піт.
І кожен день, прожитий, як останній,
Складався у потік прожитих літ
Людина важко пізнавала ціну
Того, що їй потрібно для життя,
Але інакше бути й не повинно,
Бо пам’ять краща через відчуття.
Побачив Бог, нарешті, що людина
Навчилась жити, а не існувать,
Що і собі, і світу знає ціну
І вирішив полегшення їй дать.
Прийшло на Землю Божим повелінням,
Що людям вже й не снилося, мабуть,
Таке жадане всьому потепління,
Усе росте, річки із гір течуть.
Хоча не було того раю,
З якого Бог творіння починав.
Щорічно холод налітав до краю,
Щоб льодовик ніхто не забував.
А людям за старання в нагороду
Бог дав немало від своїх щедрот,
Для спраги прохолодну чисту воду,
Хліб для життя – найвищу з нагород.
Ту нагороду, як найвищу ціну
Людина потом має здобувать.
На це спроможна лиш вона єдина:
І добувать і іншим дарувать.

Поради популярному співаку,
Який раптом почав відчувати
Дискомфорт

***

Не треба
до публіки зверхнім
бути,
Вчись
фанів своїх
поважати.

Не треба
жінкою повелівати,
Вчись жінці
підкорятись.

Не тільки
кумиром жінок
ти бути
повинен,
Вчись на жінку
молитись.

Повинен
не тільки жінок
підкоряти,
Вчись
жінці коханій
коритись.

Повинен
не тільки
жінок спокушати,
Вчись жінками
замиловуватись.

І тоді прийде
у твоє життя
Гармонія.

І горе уже – не біда.
Робінзоніада триває.
Мені би – якась Середа,
бо П’ятниці в мене немає.

На неї скривився четвер,
що скоро уже понеділок.
Немає надії тепер
на пильну увагу училок.

Поширюють сайти чутки:
– у моді лілові колґоти...
а я ж від неділі, таки,
і аж до суботи не проти.

Усе це утяв карантин –
і мову, і зелень, і гроші,
і лиця нові, і... калоші...

А те, що я й досі один...
та я ж не єдиний акин
не дійсно,
             а справді
                         хороший?

08/20

Чорнильну хусточку напнула ніч недбало
на гострі плечі й підморгнула висі.
І кинувши у рот незрілі вишні,
оскомило, скривилася. Усе дістало.

Усмішка місяця і кабаре зіркове,
пройдисвіт-вітер, викрутень, лукавець,
який запрошував щораз на танець,
а опісля зникав у листі гарбузовім.

Їй заздрила цибуля, непринадна гичка,
бо очі ночі кольору ожини,
волосся довге пахнуло жасмином.
Розпущене... Із діамантів срібна стрічка

голівку прикрашала милу. Хто б подумав,
що ніч була самотньою, мов злива,
що її доля темна, незрадлива
плекала снів зворушливих шовкові руни.

І вишивала муліне пастельні хмари,
залежно від погоди й пори року,
любила солов'їну музику високу,
в садах, городах оксамитно-квітні барви.

Та мріяла весь час про сонце: бурштинове,
гаряче, тепле, лагідне, розкішне.
Їй так хотілось линути у вічність,
аби зігрітися в обіймах. О, любове!

Про тебе мріють всі, хто має серце й душу -
і птаха в небі, й на землі билина
кожнісінька шукає половину,
бо заповів кохати Бог великодушно.

Метелику, мурасі, яблуні, людині.
Нехай на все життя, чи лиш на миті
любов у спраглім серці воскресити,
бо світ тримається на почуттях донині.

У метушливий день, в туманному затишші,
нехай бринить дзвіницями у небі,
злітає над землею, наче лебідь,
і на віки благословляється Всевишнім.

А ніч пила красу, як молоко зі дзбанку,
у вікна зазирала ненароком,
наповнювалась світлом, щастя соком,
в долонях світу розчинилась на світанку.

03.08. 2020р.

У Таврії спів готських дів луна
Плекають вони помсту Шарукану
Оспівують оті часи преславні
Як вирувала Бусова війна.
Тоді самого Буса із синами
Розп’яли готи на своїх хрестах
І в землях антських поселився жах
Що готський меч їх звідусіль дістане.
Хіба до того прагнув гордий князь,
Коли прийшли посланці росомонів
Аж почорніли від шалених гонів:
- Благаєм, князю, помочі для нас!
Дрібний осколок скіфського народу
Чий гордий дух над степом ще витав
Не захисту у відчаї питав
А спільно битись з готом за свободу.
У антів давній з готами був спір
І степом кров не раз уже лилася
Та не один іще не піддавався:
Ні гот, ні ант другому до цих пір.
А що тепер часи були непевні
Зі сходу десь насунула орда
Із нею ще небачена біда.
Свої би землі захисти кревні.
З другого боку – обезсилів гот.
Тій темній силі, що зі сходу лине
Один скорився. Друга половина
Пішла на захід. І лихий народ,
Що покорив навколишні простори
Тепер не той, з ким билися колись.
Якби-то анти дружно узялись
Могли би готів скинути у море.
Але потрібно об’єднатись всім
Тоді це буде справжня антська сила
Яка колись ромейский стан зломила
Ходила вільно у ромейский дім.
Що росомони? То краплина в морі
Численних антських бойових племен.
Сам Бус не знає навіть всіх імен
Племен що населяють ці простори.
Тож, зваживши всі «проти» і всі «за»
Бус кинув клич між антського народу
Що час настав і треба за свободу
Меча підняти - з півдня йде гроза.
Поки гінці по степу коней гнали
Поки рішалось - йти чи не іти
Бус вирішив дружину в степ вести
Де готські зграї втікачів шукали.
Шалений гін потомлених коней.
Жінки і діти сил уже не мають
Чоловіки мечів не випускають
Забули лік невиспаних ночей
Проте готові битись до останку
Якщо загроза з степу налетить.
То всім здається наче воїн спить
Вві сні криваві бачачи світанки.
Сльозавить очі вдаль з – попід руки:
Що там чекає у чужих просторах?
Уже давним - давно не видно моря
Землі Трояні біля Дон - ріки.
Могили предків там вони лишили
Які ще дід і прадід захищав
Де кожен камінь славу пам’ятав
І кожен кущик наче троїв сили.
Але зостатись – то на смерть піти
У племені всього життя забрати.
Єдиний шлях на північ утікати
У антських землях свій народ спасти.
Як чорні круки готи від ріки
На втікачів зненацька налетіли
Жінки і діти за вози засіли
Доки вступили в бій чоловіки.
Але у готів значно більше сили.
Кривавим потом вкрилася трава
І не одна скотилась голова
І не одного смерть уже скосила.
І вже, коли здавалося, кінець
Лишилось вмерти від мечів ворожих
З’явися Бус. Під крик: «Перун поможе!
Іще сильніший розпочався герць.
Не витримали готи – відступили
Лишили степ для воронячих зграй
Що вже як хмари вкрили небокрай
А все іще летіли і летіли.
А втікачі продовжили свій шлях.
За пагорбами жде їх порятунок.
І тих хто уже випив смерті трунок
Везуть слідом з собою на возах.
Але не всім судилося добратись
До рятівної близької землі.
Сторожа мчить ледь держиться в сідлі.
На добрі вісті марно сподіватись.
А слідом хмара чорна з-за горбів
Стрімка, немов прибійна хвиля в морі.
Не утекти - вже буде слідом скоро.
Хтось має вмерти щоб другий вцілів.
І Бус приймає рішення єдине:
Він з антами шлях готам перетне
А плем’я хай коней чимдуж жене
Воно урятуватися повинне.
І слухати нічого не бажа
Щоб росомони поряд антів стали.
- Вас і без того залишилось мало.
Рятуйтесь від готського ножа!
Ви – наші гості. Звичай наш велить
Гостей від небезпеки захищати.
Ніколи не допустять горді анти
Аби хтось зло міг гостеві вчинить.
Утікачі на північ подались
А анти в груди ворога зустріли
І серед степу січа закипіла
Де ант один з десятком готів бивсь.
Все оглядались горді росомони.
Вже й за горбами бій давно затих.
Чужий народ там помирав за них.
Таке не забувається ніколи.
Чужим життям врятовані вони
А їхні смерті хтось узяв на себе
Мабуть, такою була воля неба
І Хорс великий свій народ хранив.
Тоді й поклявсь кожен росомон
Доки й один із них ще жити буде
Той мужній вчинок антів не забуде.
Віки й віки справлявся той покон.
Хоч готські діви в Таврії співали
Про славу перемогу тих часів.
Та пам’ятає кожен на Русі
Як то усе на справді відбувалось.

Відлунює акордами краплин,
шалений дріб дощу у ритмі танго,
вплітаючи у марева сатин
мелодії ретро́ зі сма́ком манго.

Бринять балади гомоном струмків,
під гуркіт грому, соло барабана…
І блискавиці зоряно-стрімкі,
і сполохи небесного органа!

Лунають фуги вітру і води,
а над водою – чайки серпокрилі
зірницями здіймаються туди,
литаври де звучать на небосхилі.

Я слухаю симфонію дощу,
в чохлі сховавши чорну парасолю.
У душу знову музику пущу,
таку далеку і близьку до болю…

Лежить картина,
чорна сажа.
Музею сірого підлога.
Зі стін по краплі фарба ваша,
іржа коричнево-червона.

Лежать колони,
гільзи, гільзи,
Авіабомб підземні гнізда,
акул, забитих серед міста…
але картина – свіжа й чиста.

Лежить художник,
спить дитина.
Мов літній джміль в осінній айстрі,
даремно трудиться людина
в музеї щастя і нещастя.

Лежить дорога
через Бога.
Сто тисяч бра від підземелля,
і задумів багатоскелля,
і втілювання відчайно́го…

Лежать руїни,
стеля долі.
Зі стін по краплі фарба ваша.
Удосталь після воєн волі!!!
Оранжевим підпише сажа!

18 червня 1996 р., Богдани́

У морі матінки-Природи кольоровому
Кораблики назустріч один одному
Тихесенько поволі наближались,
На хвилях помаранчевих гойдались.

В одному з них спекотливий був Серпень,
Збирався відпливати він далеко.
А в другому у ранзі капітана
Брат-Вересень багряний за штурвалом.

Зустрілися, обнялися привітно,
Їхню розмову чув лиш теплий Вітер.
І Серпень зник десь там за небокраєм,
Узявся Вересень за господарювання.

2018 р.

Запах сушеної м’яти
Переповнює кімнату
І струмує плавно за поріг, –
Огортає жалем хату
І затоплює кошлатий
Та пахучий дуже переліг.
Де поспішно і помалу
Невгамовно вирувало
В непокої радіснім життя, –
Йде за мною нині тінню
Неспокійне безгоміння
І прискорює серцебиття.
Звідкіля це все взялося –
Серця стук і безголосся
Поєднались легко наяву?..
Зазираю в темні вікна
І від пустки швидко никну,
І по росах човником пливу.
Як тоді, коли щасливим
Біг по луках навстріч зливам
І не мріяв зовсім про міста,
Від яких, немов лелека,
Я долаю шлях далекий
До місцини, де колись зростав.
Кожен закуток відомий
Про дитинство містить спомин
І журу розбуджує в мені
Про заманливу природу
І тієї дівки вроду,
Що байдуже вимовила: Ні!..
І немає, і не буде
Сподівань, що я забуду
Край, де жив щасливо молодим, –
Де на давню мрію схожа,
Урожаї досі множить
Яблуня, що з мамою садив…
04.08.20

Жарт


***

Застілля не робиться
"насухо",
Не любить "насухо"
люд,
Мета виправдовує
засоби,
Та крапку вколочує
суд!

***

Спокуси не часто
медові є,
Здебільшого тицяють
"жабку",
Засоби мета
виправдовує? -
Суд вколочує
крапку!

***

Хай правду завжди
глаголять уста,
Гасло гарчить
пророче:
"Виправдовує засоби
мета? -
Та крапку суддя
вколочує!"

Якби можна поставити раптом на паузу літо.
Лимонадові дні, матіолові ночі повільні.
Знявши одяг увесь, загортатися в рідні обійми,
Аж до ранку не спати, про все, ні про що говорити.

Якби можна затримати серпень натрішки, надовше.
Із піску будувати химерні фортеці і гори.
І назовсім забути, що вересень з’явиться скоро.
Якби можна…
05.08.2020

На березі Гіпанісу високім,
у теплому південному степу,
шугає балабан, хоробрий сокіл,
але уже не стрінете скопу…

Давним-давно полинуло у Лету
і місто-поліс, Ольвія стара,
а вихідців із древнього Мілету
повільно час із пам‘яті стира…

Але монети з ликами дельфіна,
теме́нос із агорою, зорять
і нам несуть легенди про Афіни
та греків, скіфів, Скіла, їх царя…

А у Гомера доста ще сюжетів
про звички їх, культуру і уклад,
та Буребісті з племенами гетів
завадити не зміг і Мітрідат…

Колише вітер ковилу у полі,
яке топтали в глибині віків
баскі сарматські і еллінські коні,
відносячи у вічність сідоків.

Стрімкі завмерли у задумі схили,
схилили пасма чемно до води,
ховаючи у череві щосили
ольвійської минувшини сліди…

Уже за синіми морями
усі симпатії мої,
з якими човники свої
колись пускали ручаями.

Блукаю ще у ті краї,
де по інерції ночами
пливуть у Лету оригамі,
укриті почерком її.

Але до неї, до одної
не долітають журавлі,
хоча ми й досі ще малі
і нас лишилось тільки двоє –
живих дитячою любов’ю
на різних полюсах Землі.

08.2020

Хай покара Бог клятих росомонів
Від них нещастя готські всі пішли
Нехай потопчуть їх же власні коні
Нехай помруть від власної стріли.
Великий і могутній Германаріх
Король всіх готів і усіх земель
Був скорений на розправу чи на кару
Не жалів ні людей, а ні осель.
Проживши не один десяток років
Державу міцно у руках тримав.
Вона весь час росла на усі боки,
Але й для нього смертний час настав.
Було це в час коли незнані гунни
Прийшли за сонцем у степи оці.
Чув Германаріх що навала суне
Тож стиснув меч міцніше у руці.
Збираючись народ свій захисти
Почав збирати військо у похід.
Тим часом довелось йому судити
Як робив завжди королівській рід.
Упав до ніг йому вельможа готський
За честь його вступитися просив.
Він мав одну дружину росомонку
Сунільду. І до цього кілька днів
Вона втекла від ложа чоловіка
Заледве встигла стати за жону.
Він взяв законно боги тому свідки
І рідним повну заплатив ціну.
Яка невдячність і яка образа.
Він прагне помсти. Смерті вимагає
Аби ніхто більш не посмів ні разу
Від чоловіків кидатись «в біга».
Велів король втікачку ту привести.
Сторожа миттю виконала це.
І от стоїть ця «полонянка честі»
Йому спокійно дивиться в лице.
Вродлива надто хоч в подертім платті
Синцям і ранам не сховать краси.
- Ну, розкажи, чого взялась тікати?
Що ти на це усе відповіси?
Презирливо всміхнулася у вічі
- Я не люблю його,- відповіла,-
А забаганки його чоловічі
Все рівно б я терпіти не змогла.
Ми горде плем’я, плем’я росомонів
І в нас жінки то не товар живий.
Вельможа твій тобі брехав сьогодні.
Він вкрав мене привіз у табір свій.
Жоною я його не хочу бути
Та і не буду - іншого люблю
А як посміє ще хоч раз торкнути
Богам клянуся: я його уб’ю!
- Ти, жінко, забагато говорила,-
Король озвався, - На землі моїй
Мої закони. Ну, а ти посміла
Порушить давній звичай наш святий.
У нас жінки у чоловічий владі
І кара за непослух їхній жде.
Скорися жінко, бо не будеш рада
Коли на тебе кара упаде!
Сунільда знов презирливо всміхнулась:
- Для мене воля над усе миліш.
Я не боюся, якщо ви забулись
Я - росомонка. То ж, король, облиш.
Ти може смертю хочеш залякати
Так і твоя слідом тоді прийде.
У мене є ще два хоробрих брата
Від них ти не сховаєшся ніде.
Король від гніву побілів увесь:
- Хотів, можливо, та не пожалію.
Тому порука королівська честь!
За втечу за образу чоловіка
І за образу свого короля
Ти маєш вмерти, згинути навіки
Щоб не лишилось навіть і ім’я!
А смерть твоя нехай уроком буде
Всім тим хто схоче так же учинить.
Сюди скликайте якнайбільше люду
Коней четвірку диких приведіть!
Страшною смертю дівчина вмирала
Коней баских на площу привели
До рук і ніг мотузки прив’язали
Щоб коні в різні сторони тягли.
Чекав король чи стогону чи плачу
Даремно. Дочекатися не зміг.
Сказала на останок: - От побачиш
Ти смерть свою закликав на поріг.
Гордячка була - вмерла, як гордячка.
Король був вправі так її скарать.
Бо він король і має право, значить,
Від підданих покори вимагать.
Не утаю не кожному під силу
І чоловіку так себе вести́.
Та росомони підлії не сміли
За смерть її законну відомстить.
Пройшло часу із того небагато
До короля прибули посланці.
Король велів їх добре обшукати
І привести. Два хлопці молоді
Беззбройні підійшли до його трону
Злегка вклонилися. І один сказав:
- Ми посланці народу росомонів.
Я Сар, він Аммій. Наш народ узнав
Що у одного готського вельможі
Є викрадена дівчина одна …
Король подав сигнал своїй сторожі
Аби була насторожі вона
І мовить: - Так я все це добре знаю
Вона непослух сміла проявить
Тож десь душа її уже літає
А все що залишилось не болить.
Вмів Германаріх весело сказати
Щоправда, зблідли посланці ураз.
І мовив інший: - Хочемо віддати
Тобі королю в цей ранковий час
Послання росомонского народу.
І грамоту, що у руці тримав,
Вже навіть не схиляючись і гордо
До короля підносити почав.
Хто сподівавсь на підлість росомонську?
Рукою грамоту одною подає
А іншою рукою в охоронця
Із піхов меч зненацька дістає.
Ніхто не встиг нічого зрозуміти
Як королю він бока проштрикнув
А інший встиг двух охоронців вбити.
Меткий, нівроку, парубійко був.
А там як свисне. Збивши охорону,
Влетли коні: білий і гідний.
Чи то вже готські воїни як сонні?
Чи то вже росомон був чародій?
Та скочили вони оба на коней
І крикнувши: - Це за сестру тобі!
Помчали в степ. Слідом мерщій погоня.
Та коні готські були заслабі
І не догнали. Германаріх славний
Від тої рани час якийсь прожив
Й, мабуть, прокляття дівчина наслала
Бо у човні до Одіна відплив.
Данапростад і навколишні готи
Зійшлись ховати свого короля.
Рабів коней прийшлося заколоти
І жінку - хай його там звеселя.
Не стало Германаріха настали
Часи нелегкі в готській стороні:
То орди гуннів як гроза промчали
То анти не скорилися в війні.
І все що ми терпіти маєм нині
Від ворогів і недругів своїх
У тому тільки росомони винні.
Хай наші боги покарають їх!

Місто Львів – як новенька копійка.
Садовий постарався, Андрійко.
Приїжджайте до нас,
мер почистить і вас.
Станьте теж як новенька копійка.

Приїжджайте до славного Львова,
всі будинки у нас кольорові.
Їх малює тепер
персонально наш мер.
Приїжджайте до славного Львова

В місті Львові на площі Двірцевій
всі трамвайні колєйки взірцеві –
мер затіяв ремонт,
конче хоче П’ємонт
прописати на площі Двірцевій.

В місті Львові приратушні кнайпи
в карантин збанкрутіли від хайпу.
Як показує тест,
збанкрутіли жи !FEST,
без туристів розслабились кнайпи.

В місті Лева на вул. Коновальця
два прораби ідуть перевальцем,
гомонять як в кіно:
«Вілла Яна – лайно,
буде «Парус» на вул. Коновальця.

Є у Львові халупка на Ринку,
там чиновники всі у клітинку.
У Діани в руці –
два нові прапорці,
а в Нептуна стара катеринка.

Львів туристів милує без тями,
всюди водить, як тато і мама:
у кафе й ресторан.
Ну а щодо містян...
Львів туристів кохає без тями.

Давній Львів, що подібний на лева,
скопіпастила зла королева
підпираючи мур
пропонує вам тур
разом з гідом подібним на лева.

Місто Львів – як новенька копійка.
Садовий постарався, Андрійко.
Приїжджайте до нас,
мер почистить і вас.
Станьте теж як новенька копійка.

Приїздіть на регату до Львова.
Ця атракція вельми чудова.
І жилети вдягніть –
Полтву часто штормить.
Приїздіть на регату до Львова.

Щоб дістатися на Левандівку
не марнуйте грошей на таксівку.
Скористайтесь метро –
там вайфай і бістро –
із Двірцевої на Левандівку.

Осень золотая,
Закружила листопад.
Я теперь совсем другая,
А ты по видимо не рад?
Наши чувства растворились –
Вдруг растаяли, как дым,
А мы, та поздно спохватились,
Дай ты, уж стал совсем другим.
******
А осень в золоте листвы –
И нет уже былой любви…
Тоска пусть смоется дождями,
Ветрами прочь развеется,
Все случилось, как не снами,
Ну, нет любви! А сердце не успокоится….

Вже прокинувся, любий? Глянь небо
розливає лавандові фарби
на тендітні гвоздикові стебла,
на нечесані верби. А нам би
доторкнутися щастям до смути,
і розсипати гречну надію,
цілувати рожевих губ кутик,
ніжність бризнути сонцем під вії.
Бог лише на всіх порівну ділить
піднебесся і ластівок в сині.
Хіба мало природи людині,
поля, усмішки й райдуги, милий?
Матіолових мрій сивиною,
щире, любляче серце терпляче.
Айсберг долі пливе під водою
тихо... тихо... ніхто не побачить.

Не вимагайте -
Вам ніхто не винен
Давати щось. Це не потрібно їм.
Переконання
У чужих провинах -
Лише пожива демонам своїм.







© 04.08.2020

Триває правда з вуст моєї зрадниці,
але чи скоро голос мій признається,
що я порушник перший, а не ти?
що я повинен, а не ти, піти?

Минає середа, четвер і п’ятниця –
навколішках стоїть кохана зрадниця,
але чи довго я ще буду бігати
до телефону, щоб на іншу дихати?

Нічого більш страшнішого не станеться,
як більш не зрадить зрадникові зрадниця, –
а що́ як скаже жінка і соратник:
"Ти – боягуз, але ніяк не зрадник"?

16 вересня 1996 р., Київ

А угорі там вдалині
Горять Стожари, як вогні
Яскраві, світлі. осяйні
Стежку освітлюють мені

І на подвір"ї, і в саду,
Як на побачення іду,
На радість, а чи на біду
Я матіолою цвіту.

Ватра у серці теж горить,
Вона не гасне ні на мить,
Бо там кохання пломенить,
З тобою вдвох щасливі ми.

2020 р.

Старію я, а ти ростеш
І сяєш, мов перлина
Недоторканна для мереж
У зяючих глибинах.
Старію я, а ти завжди
Красива, бо незмінно
Блищиш, як скалочка слюди
На сонячнім промінні.
Старію я, а ти вночі
Утоми ще не знаєш,
Якщо не спиться на плечі
Чи біля мене скраю.
Старію я, а ти іще
Ярієш загадково
І серце мучиш, наче щем
Довічної любові…
03.08.20

Мені б годилося зненавидіть вогонь,
Що предковічний ліс жер на Кармелі .
Зненавидіть і вітер навісний,
Що потурав палити рукотворні села.
Зненавидіть, нарешті, й запізнілий дощ,
Що не прийшов на поміч погорільцям...
Та не наважусь навіть осудить
Даровану Всевишнім трійцю.
Не йде із пам’яті, коли малим
На розпал в піч я ніс позичену жарину,
Як аж до сліз дививсь на млин,
Що крила безнадійно опустив,
Неначе птах, що не злетів у вирій,
Як восени вітав дощу малу краплину,
Бо ж вочевидь ввижалась вже тоді
До паморок духмяна та пухка хлібина.
Тому-то дорожу, як Божим заповітом,
Його посланцями –вогнем, дощем і вітром.
І як до болю прикро часом далебі,
Що дар оцей для всіх присвоїв хтось собі
І бавиться вогнем, немов маля примхливе,-
На горе оберта дароване Всевишнім диво.

Говорити. Мовчати. Дихати.
Вити. Стогнати. Зітхати.
Ніч в перекосі вигинів
стопами слів топтати.

Дерево в кроні розбрату.
Птахи руйнують гнізда.
Я у міжчассі досвіта.
Пізно.

ІІІ. VIII. 2020

І віриться, й не віриться мені,
що є десь рай і пекло за морями,
чи то у небі, чи під небесами
у непроглядній сивій далині.

Моя свіча ще жевріє у храмі…
На вівтарі – Месія. У тіні –
іуди і лакеї кацапні
воліють царювати у сезамі.

Але усіх очікує блакить,
де сонце позолотою манить
і кличе за моря, озера, ріки…

Колись і ми закриємо повіки…
на тлі імли зупинимось на мить
і канемо у безвісті навіки.

08.20

Возношу я хвалу Папаю і Вайю,
Завдячуючи їм, що ще й живу й царюю.
Тепер я розповім історію свою,
Нехай і грецький світ також її почує.
Я хочу, аби ти, відомий майстер, взявсь
Із золота мені зробити гребінь гарний
І оповідь моя на ньому збереглась.,
Нагадуючи всім про злочин і про кару.
Я – Октама́сад – сколотів всіх цар,
Аріапафа син, що був колись могутній,
Аж поки восени з ним трапився удар
І він на все життя до ліжка став прикутий.
Мав батько двох жінок, а з ними двох синів
І зведений мій брат від мене був молодший.
Тож я по старшинству батьківський трон посів
Але і брат хотів отримати цю ношу.
Із матір’ю удвох розпочали вони
Супроти моїх прав плести свої інтриги.
А я в поході був, тож вчасно не спинив,
За Танаїс прогнав розбійників-язигів.
Тим часом брат пустив між скіфів поголос,
Що, начебто, богам я грецьким уклонявся.
І свідків два чи три десь звідкілясь взялось,
І Табіті клялись, що я із цим ховався.
У скіфів за таке одна покара – смерть.
Хто зраджує богів, той і народу зрадить.
Спасибі мій слуга почув цю круговерть,
Примчав і утікать мені мерщій порадив.
Я ледве вскочить встиг на вірного коня,
Як слідом і загін,що брат послав за мною.
Я степом мчав три дні, коня не зупиняв
І відчував весь час погоню за спиною.
Слуга мій десь подівсь і кінь вже ледве йшов.
На щастя, вдалині погоня десь відстала.
У тихім байраку я прихисток знайшов,
У затінку з конем ми майже разом впали.
Я , як убитий, спав, забувши про усе,
Від втоми аж забув про всі перестороги.
Прокинувсь, аж мене хтось за плече трясе.
Сон миттю відлетів і я скочив на ноги.
То був загін бродяг, що по степу блукав,
Жив тим, що упійма та ще бува розбоєм.
Ким був я, звісно, їм нічого не сказав,
Лиш попрохав аби взяли мене з собою.
І почалось моє розбійницьке життя.
Єдине добре, що, я сам собі належав.
Хоч з часом у них став щось наче за вождя
І ними керував. Та все за братом стежив.
Бо помсти почуття жило весь час в мені
І я молив богів, щоб брата покарали.
Та місяці ішли та пролітали дні,
Але покара та так брата й не дістала.
А якось узяли ми грецького купця,
Що до Гелону вів вози свого товару.
І, мабуть, до царя дійшли пригода ця,
Бо з військом поспішив нам учинити кару.
Наївшись досхочу купецьких різних страв,
Напившись по самі, по вінця оксюгали,
У байраку глухім загін спокійно спав,
Як царськії війська на нас мов грім упали.
І знову вірний кінь мене порятував.
Поки сікли усіх сп’янілих акінаки,
Я крізь кільце прорвався і у степ помчав
Подалі від того кривавого байраку.
Та брат мій, цар, мабуть,щось знав чи відчував:
Погоня мчала вслід, ніяк не відставала.
Втікав я, поки кінь мій від утоми став.
Моя остання мить урешті-решт настала.
В похмурому кільці насуплених облич
Я на коні сидів, що так надсадно дихав.
І кинув родовий тоді свій царський клич,
Папая і Вайю собі на поміч скликав.
Зачувши царський клич,завмерли всі навкруг,
Спинили свій танок смертельний акінаки.
У відповідь знялось до неба сотні рук,
Віддавши, як і слід, царю пошани знаки.
- Я – Октамасад. Я – син вашого царя,
Засуджений на смерть без всякої провини.
Наклепника на бій тут викликаю я,
Хай дивляться боги і присуд свій учинять.
Це був не той загін братових посіпак,
Яким мої слова і обола не варті.
Це сколоти були і їм мій царський знак
І ці мої слова – то ніякі не жарти.
Так звичаї велять: щоб захистить ім’я,
Міг кожен вільний скіф суддею меч узяти.
Цим звичаєм тепер міг скористатись я,
Тож викликав на бій оманливого брата.
Він виклик мій прийняв, надіючись на те,
Що стомлений і я, і кінь, що підо мною.
Крім того ще й покон для сколота святе.
Тож готуватися ми почали до бою.
За звичаєм слуга мав помагать бійцю.
Брат виїхав з своїм високим пішим скіфом,
А я був сам один, але різницю цю
Я зовсім не вважав великим надто лихом.
У скіфському кільці почавсь смертельний бій.
Неначе у танку, ми по степу кружляли.
Не витримав, упав кінь від утоми мій,
Брат зі слугою вдвох на мене враз напали.
Та це був божий суд і був невинним я,
Тож зовсім не злякавсь – досвідчений рубака,
Прикрившися щитом, пірнув я під коня
І знизу увігнав у брата акінака.
Звершився божий суд. Брат із коня упав
І зрозуміли всі, що я невинний справді.
І я з тих пір царем у царських скіфів став.
Без сумніву, цьому і я, і вони раді.
Тож хочу я, аби цей гребінь золотий
Нагадував мені весь час про ту подію.
Нехай в мені підтримує надію,
Що боги назавжди зробили вибір свій.

Бавлячись людським мозком,
усіма його відгалуженими збоченнями,
сірою речовиною з ланцетним лоском,
розрідженими нейронами й розродженими злочинами,
маючи політосвітський диплом
й анархо-синдикалістські переконання,
трапляється асфіксія професійним ярмом
і шанс обледащі́ти для банального вітання.
Отже, мене не вітайте (навіть повторно),
пане парапсихологу!
Бо як загрібни́й свого паранормального ковчегу
не відчуваю вас одухотво́реним,
бо я бачу вас голого
на цій міфічній друзі, яка потоне в першу чергу!
Я вкушу вас з усією безапеляційністю,
коли натягуватимете мені гамівну́ сорочку!
Я є неабиякою цінністю:
зображатиму відтак порожню бочку,
у якій зі щиґликами туркоче голодна щиґли́ха,
наворковуючи вам верстви лиха
і не відповідаючи на жодні запита́ння
без калорійного ланчу і привітання!

Субота, 5 листопада 2005 р.

Красива, бо ти мене пестиш,
даруєш чудесні слова,
червоні троянди і персні,
перлини любові й дива.

Щаслива, бо ти доглядаєш,
мов ягідку, квітку, мене
і стелиш бузковим розмаєм
парчеве кохання земне.

Ревниве, шалене, казкове,
що з розуму зводить обох.
Моя божевільна любове,
нас благословляє Дажбог*.

І небо, природа розкішна,
стежина, що в щастя веде –
осяяне, зоряне, ніжне,
смарагдове і голубе.

28.07.2020р.

Кожна людина коваль свого щастя -
Так кажуть в народі.Погоджуюсь з цим.
Якщо досягти чогось комусь вдасться -
Це ним заплановано, більше ніким.

А коли хтось руки чомусь опускає,
Не прагне іти все вперед і вперед,
То щастя і справді він так й не зазнає,
Полин загірчить у душі, а не мед.

Якщо ж ти труднощі вперто долаєш,
Хвороби й невдачі і волю в кулак,
Тоді і великого щастя зазнаєш,
Ніхто на заваді не стане ніяк.

2020 р.

І
З рослин усіх центральної алеї
Найперша це – козацький ялівець.
Цілющою властивістю своєю
Хвороб чимало зводить нанівець.

З свяченими ножами тут ходили
Преславні вої – Гонта й Залізняк,
Братались – гайдамака і козак,
І рани гоїли, і брали силу.
ІІ
Мов шеренги лицарські, дерева
Вістря крон похиливши, стоять.
Йшла Софія тут, мов королева,
І вклонялась їй пишная знать.

Граціозна, велична красою,
Листя жовте їй слалось до ніг.
Аж скидав свою хвою таксодій,
Закликаючи в парк перший сніг.

Чарівливо звивалася річка
У каміння намисті густім,
Голубенько тремтіла, мов стрічка
У волосся трави золотім.

7519 р. (Від Трипілля) (2011)

Війна в думках, в раю, у Божім храмі...
На фронті, як і вчора,- бій гримить.
Не буде ладу. Ані з москалями,
Ні з нашими, які шепочуть "мир".

Окрадено, сплюндровано країну,
І брат - не брат, а зголоднілий вовк.
Отут, у полі, я мабуть, загину,
До Лети недалеко - тільки крок.

І скавучати з відчаю не хочу,
І плакати, бо сліз уже нема.
Я зрілий муж, і ти уже не хлопчик,
Тому і спиш. А я - біля гармат.

Долонь стискає автомата ремінь,
До січі кличуть мертві та живі.
Невсипне око дивіться крізь темінь,
І голос:"Сину! Зачекай...живи...'

02. 08.2020 р.

Ми зустрілись в полі, де лелека
У блакить небесну ген зліта.
А довкола лиш липнева спека,
А навкруг пшениця золота.

Де ми йшли, там трави похилялись,
І зелений килим шлях встеляв,
Й жайворонка пісня розливалась –
Він для нас одних її співав.

Вся душа співала і сміялась,
І угору рвалась, наче птах,
Та чому від болю серце рвалось,
І застигла туга у очах?

Розійшлись ми стежкою в’юнкою
Між хлібів високих і сумних,
Золотеє сонце вкрилось млою,
І веселий жайворонок стих.

Не зустрітись більше нам ніколи,
Та мені ніколи не забуть
Золоте оте пшеничне поле,
Й крізь високі трави нашу путь.

Не забути днів мені тих літніх,
І нехай біжать-шумлять літа,
Та весела жайворонка пісня
Легким сумом серце огорта.

1972-2020

Минеться день...
Спаде на землю ніч,
торкнеться віч,
неспокою торкнеться,
завіхолить,
дотулиться до серця,
впаде безсонням... Та...
не в тому річ.

Бо все мина...
Минання - то святе...
Полоще дощ за вікнами дрімоту,
а ти стоїш і дивишся...
Достоту,
як ніби вперше.
А печаль росте...

І шириться,
й влягається на груди...
Навіщо ж так, якщо мине?..
Мине?..
А ніч теребить час
і тишу мне,
І ліпить зав'язь дню,
що віру збудить...


31/07/20

«Нишкни усе у степах приазовських!
Геть із дороги – сармати їдуть!
Хто не скорився їх силі ще й досі,
Того мечі закривавлені ждуть.
Бійтеся всі їх нещадного гніву,
Як він на голови ваші впаде,
Годі тоді сподіватись на диво,
Вам не сховатись від нього ніде…»
Посеред степу у балці широкій
В тіні сховалося кілька возів.
Річка струмує повз них неглибока
Поміж зелених пласких берегів.
Скуба травичку овеча отара,
Жінки перуть білизну на ріці
У казані хтось обіда вже варить,
Ложку велику трима у руці.
З степу віддалений чується тупіт –
Скіфи полюють цієї пори.
Небо то хмарами брови насупить.
То посміхнеться сонцем згори.
В колі дітей дід старенький розсівся,
Голосом хриплим щось розповіда
В їх оченятах вогонь розгорівся,
Кожен старому у рот загляда.
Дід зупинився на хвильку спочити,
Дух перевести, водички попить.
Дітям не хочеться дарма сидіти:
- Діду, що ж далі? Скоріш розкажіть!
Самий цікавий, дід ледве затнувся,
Тут же до нього з питанням пристав:
- Звідки ж взялись ці сармати, дідусю?
Хто і коли їх на степ наш наслав?
Дід неквапливо допив собі кухоль,
Витер краплини води з вусів:
- Хочеш дізнатися? Добре, послухай,
І ось таку от розмову повів:
- Було давно це, мене ще й на світі
Білому в час давній той не було.
Та і батьки мої були ще діти.
Сколотське плем’я в степах цих жило.
Було ще сильним воно і могутнім,
В страху навколишні землі жили.
Досить було кінський тупіт почути,
Тут же царям подарунки несли.
Греки частенько сюди заглядали,
Везли товари з далеких країв
До Танаїсу, який заснували
Он там на сході. У грецьких купців
Всяких дрібничок водилось чимало:
Різні прикраси, вино і мечі,
Сколоти їх на пшеницю міняли
Та на рабів, із війни ідучи.
Кажуть, за морем в часи ті далекі
Жили – були войовничі жінки,
Що амазонками звали їх греки.
На берегам Фермодонту - ріки.
Якось зійшлись амазонки і греки
В битві жорсткій. І склалось той раз,
Що амазонки програли. Нелегко
Грекам також перемогма далась.
Воїнів грецьких лягло там чимало.
Довго здіймався над річкою дим
Доки полеглих усіх поховали
Греки на полі кривавім отім.
Потім в свої кораблі вони сіли
Аби додому вертатись на них,
Та й амазонок також прихопили,
Що у полон захопили живих.
Від перемоги сп’янілі надміру,
Греки забули, що то за жінки.
І заплатили сповна за довіру.
Місяць заледве піднявся стрімкий,
Як полонені на греків напали
І ні одного не лишили жить.
Трупи у море усі покидали,
Потім спинились… Що ж далі робить?
На кораблях–бо не плавали зроду.
Як керувати? Куди їм пливти?
Тут ще боги напустили негоду.
Вітер страшеннії хвилі котив.
Він розметав кораблі ті по морю,
Довго і страшно по хвилях носив,
Доки на радість, чи, може на горе,
До берегів Меотиди прибив.
Там вільні скіфи тоді проживали,
Бігали степом коней табуни,
От амазонки коней тих покрали,
Верхи взялись роз’їджати вони.
І грабували всю Скіфську країну,
Наче злочинців якихось орда.
Степом гасали собі без упину,
Слідом за ними котила біда.
Скіфи ніяк не могли зрозуміти,
Що то за військо в степи їх прийшло.
Але зібрались, вступили у битву.
Билися довго. Та скіфів було
Надто багато – отож войовниці
Змушені були – таки відступить.
Перед могутністю скіфської криці
Й кілька загиблих своїх залишить.
Лише тоді скіфам стало відомо,
Що із жінками воюють вони.
Чи то від сорому. Чи від утоми.
Але зібрались Папая сини
І порішили жінок не вбивати –
Мужні й сміливі не мають ціни –
А юнаків рівно стільки ж зібрати,
Скільки було амазонок. Вони
Мали б свій табір десь поряд розбити
Від амазонок безстрашних отих
І, не вступаючи з ними у битву,
Завоювати довіру у них.
Скіфам хотілось дві крові з’єднати
В дітях, що б їм народили жінки.
Коли такі будуть батько і мати,
То вже які будуть в них діточки?
Вибрали, звісно, найкращих із кращих.
Ті все робили, який був наказ.
Звісно .спочатку, як левові в пащу
Їм довелося іти. Але час
Трохи одних до других призвичаїв
Бачачи: хлопці не хочуть їм зла,
І амазонки вже їх не чіпають.
Далі пора розуміння прийшла
І, накінець, табори об’єднались,
Жити , як плем’я одне, почали.
Жінки до скіфської мови привчались,
Їхньою скіфи так і не змогли.
Тож говорили по – скіфськи невірно
Так , як сармати говорять тепер.
Скіфи спочатку велися покірно,
А, як непевності час перетер,
Стали жінок в свої землі просити,
Щоб із батьками продовжити рід.
Скіфами щоб народились їх діти,
В скіфських оселях побачили світ.
Та амазонки уперлись: нізащо
Жити не будем, як ваші жінки
За Танаїс помандруємо краще,
За течією тієї ріки
Знайдемо вільні для себе простори,
Звичаї власні собі заведем
І, сподіваємось дуже, що скоро
Щастя із вами разом ми знайдем.
Довго йшли амазонки і скіфи
За Танаїсом ще декілька днів
Доки, як кажуть прадавнії міфи,
Землю знайшли, де народ їх осів.
Там і з’явились на світі сармати
І розійшлись, як круги на воді.
Меч в них однаково вміли тримати
Чоловіки і жінки. І тоді
Діти і сколотів, і амазонок
Сильні й жорстокі в степи ці прийшли
Із – за далекого синього Дону,
Сколотів навіть скорити змогли.
З нас хто скорився, хто далі подався,
Хто залишився, як ми, кочувать,
В балках, байраках надійно сховався
Аби сарматських мечів не спізнать.
Минула сколотів слава зі світу,
Степ у сарматських незлічених орд.
Та пам’ятайте, ви – сколоти, діти,
Гордий, сміливий і вільний народ.

Кохана войовнице, ну давай
Миритись, хай завершиться війна.
Пекучий біль так довго вирував
В душі моїй і досі ще зрина.
Відкрились рани в мене й дивина,
Що дихати я ще не перестав:
Твій погляд гнівний сотні стріл впина
У серце, що нестримно калата.
Вціляти в нього – забавка проста
Для тебе. Прагнеш величі вінця?
Чи слави зазнає людина та,
Що крає щиро люблячі серця?
Мене ти благодаттю оповий –
Одразу вщухне біль нестерпний мій.

Криниці розповзлись південним степом,
десятки метрів часом вглибину!
У кожної на дні шматочок неба
якусь свою ховає таїну.

Про тих, колись що викопав те диво
чи із каміння стіни мурував
і не чекав дощу, не те що зливи,
а щедро все довкілля напував.

І чумаку до солі вистачало,
і козаку ставало на куліш,
як південь захищали від навали…
Тут не один напився вволю кіш!

А ще діди волів своїх поїли,
коли поля орали під жита,
і вороним батьків давали сили
у вогняні минувшини літа…

Біжить доба, спливло часу немало,
уже бракує чистої води,
та як би прикро часом не бувало –
це нашої історії сліди…

В мене день народження! (пісня)

Бачте, сяю я сьогодні в гожій вишиваночці!
Тож, приходьте на гостину паничі й паняночки!
Будем файно танцювати за мого погодження!
А Ви мене привітайте з днем мого народження!

Приспів:
Гей, музики, грайте вправно з вечора й до ранку!
Хай мої здійсняться мрії й дивні забаганки!
А Ви, хлопці, споглядайте, я ж така гарненька!
Беріть в жони, не вагайтесь, поки молоденька.
________________________________________
У цей день я народилась красним, теплим літечком!
Виростала при садочку, мов медяна квіточка!
Вмита росами й дощами, і веселим сонечком!
І своїх батьків хороших - наймиліша донечка!

Приспів
_________________________________________
Чепурилась, прикрашалась в дороге намистечко!
Вишиваночка у мене з ніжного батистечка.
Я красуня-українка славного походження!
І сьогодні, ось святкую, день свого народження!

Приспів
__________________________________________

02. 08. 2020 Л. Маковей

***
І наймити,і лайдаки,
і слуги порають на кухні...
На те у баби й мужики
і їхні голови чавунні,
аби за помахом руки
усе вирішували дурні.

***
«Свої у дошку»,і чинуші,
і павуки у банці – всюди,
де на потоці є ще гроші:
зелені,євро... Ну а бувші,
які усе-таки «хороші»,
із помпою ідуть у люди.

***
Багатіє креатура касти,
поки економимо гроші.
А навіщо красти?
Із казни та каси
їм ідуть хороші бариші.

***
Не забуваються ніяк
подорожуючі скелети:
то Швондєр-Шаріков із Лети,
то із Якутії Єрмак,
то кум, то, вибачай, чудак...
шмигалі, піскуни, шкарлети.

***
Ще провокатори в ціні
і на арені, і на сцені,
якщо не явні, то таємні,
і наші нахили дурні
використовують у темну.

***
Не із тієї встаємо ноги...
ще уві сні було, – пугу!– у лузі,
прокинулися, наче... у Союзі...
висоти позаймали вороги,
позиції позалишали друзі.

Мораль
До берега гребемо три віки...
і не одні сусіди-канібали
топили у крові... ми виринали,
а тонемо у гавані, таки,
під берегом, де маємо причали,
які ще козаки обороняли...
.............................
Не прикрашають світу чудаки
і клоуни ворожого кварталу.

08/20

Задощило. Ох і задощило-о!
Тургонить по шиферу капіж.
Й так добу із гаком! Це не діло!
Мокротеча - як у серце ніж.

Мряка запрягла у висях бричку,
Що й не видно місяця і зір.
А мені давно пора на річку,
З баговиння кличуть карасі.

Я моторний. От би ноги в руки...
Теща навіть каже: " Супертесть!".
Жінка спить, пічкурики і щуки -
Ні кохання, ані кльову. Жесть.

Може, трохи підковтнути треба?
Ні, не варто. Хоч тремтить рука...
Ранок. Розпогодилося небо!
Вудки в руки й ходу!. Всім пока!

01.08.2020.р.

Уночі потрібно спати,
А не скніти без пуття
Про самотністю розтятий
Потьмянілий жар життя.
Уночі потрібно спати,
Бо, тлумачу постулат, -
Навіть вибухом гранати
Не розбуджують солдат.
Уночі потрібно спати,
А не лізти навкося
Неочікуваним катом
До суглобів дідуся.
Уночі потрібно спати,
А не тішитися тим,
Що не витримаю натиск
І розтану, наче дим.
Уночі потрібно спати
Безтурботно й без нуди,
Щоб уранці виглядати
Молодою, як завжди.
Уночі потрібно спати…
01.08.20

Завиває буря,
швидко гасить зорі,
Молоденькі зорі
ранньою весною,
Віє буйний вітер,
Хитається тополька...
Обережно Рибка
зачиняє шибку,
Навіть під водою
в рибки парасолька.

То ж навіщо Рибка
Парасольку хоче,
Може Рибка просто
голову морочить?

Рибці дуже треба
від дощу ховатись
І до того ж Рибка
любить хизуватись!