Розгойдав вітрисько сильний
Молоденьких верб гілля,
Падає у воду листя,
Він же дивиться здаля.

Йому весело - сміється,
А вербички всі в сльозах.
-Ой, який ти безсердечний,
Кажуть верби, просто жах.

-Та не зліться і не плачте,
Трішки я пожартував,
Ви уже мені пробачте,
Що листочки позривав.

Я усіх вас поцілую,
Сльози висушу умить,
Гарну пісню подарую,
Ви ще кращими ростіть.

2020 р.

Пригорни мене, мамо, ласкаво до ніжного серця,
розкажи оксамитову казку – щасливу й сумну.
Пелюстково, зворушливо, щемно душа стрепенеться.
Притулюсь до грудей, як в дитинстві тебе обійму.
Говоритимемо допізна про життя і родину,
про надії крилаті, невпинні, мінливі літа,
що вплітають у коси зажуру в сутужну годину.
Ти – мої небеса, життєдайна молитва свята!

Приспів

Мамо, мамо, нехай твої очі мені льоноцвітять.
І відлунням лунають пісні в колисанці дібров.
Ти, лебідко моя, найдорожча перлина у світі,
наймиліша троянда, найперша у світі любов!

Мамо, скільки стежок залишилося там за весною,
усіляке було на широкім просторі доріг.
Та мій янгол земний був постійно, матусю, зі мною –
вишиванка на долю, натільний лляний оберіг.
Витри сльози, матусю, хай радісно буде у домі.
Напечем пирогів, почастуєм рідню на свята.
Материнську любов не вмістити в старенькім альбомі.
Ти – мої небеса, життєдайна молитва свята.

Приспів

Мамо, мамо, нехай твої очі мені льоноцвітять.
І відлунням лунають пісні в колисанці дібров.
Ти, лебідко моя, найдорожча перлина у світі,
наймиліша троянда, найперша у світі любов!
 



03.06. 2020р.

так тихо...навколо дзеркальні сніги.
нашіптує хуга озерам сонети.
пелюстками крові сховались в заметах
торішні троянди старих берегів.
і храми мовчать, за стіною псалми
пожовкли...під пилом слова і куплети...
мій янголе болю, ці крила - секрети,
мов спогади серця, обріж і спали!
завія не вщухне! війна за вікном
говорить із Богом...нікому не чути...
мій янголе болю, як всотує смуток
вечірнього сонця червоне вино...

так тихо...і холод війною тече!
столітні вітри, мов іудам предтечі...
хтось слухає сповідь тривкої хуртечі
у вихорі сніжних таємних вечерь.
лиш дні загубились в снігах, мов човни...
і ночі імлою сповиті, мов снами...
мій янголе сніжних холодних поранень,
то скільки судилось цієї з и м и ?!

За народними мотивами

Дрібна
Нечиста сила –
Найбільш капосна
І найбільш небезпечна…

***

Плаче в полі дівчина
Плаче в полі дівчина,
на серці – суховій,
Підійшов тихесенько
Панич Польовий:
«Не журися, серденько,
для суму не час.
Віддай мені всі печалі –
засмієшся враз!
Заберу я тугу-горе,
годі сумувать:
Знову станеш веселенька,
будеш танцювать!
Знову зможеш покохати
в цвіті юних літ,
буде ніжно обіймати
тебе
Білий Світ!»

Ти не вір йому, дівчино:
він – підступний дух,
Довіришся –
душу вкраде
підлий відчайдух.

«Ой, паночку, пане добрий,
сумом захлинусь,
Та ні з ким у цілім світі
Горем не ділюсь!»

Заблищали люттю очі
в «панича»,
Не гарчав і не грозився –
мов змія,
сичав…

Задимився весь і згинув:
полетів за ліс,
Не облестів цю дівчину
нечестивий біс.

Віру, серце, Щиру Душу
ворог Польовий
Не обдурить, не задушить
хитрий біс Дрібний!

Зола у висліді багаття
Чи не єдиний результат.
Що по собі лишаєм, браття –
Чи пустирі, чи зелен сад.

У безвість звіяні вітрами
Пощезнуть душі – хто куди...
Життя збиткується над нами,
В імлу змітаючи сліди.

Порозвівається полова,
Все тлінне спопеліє вмить
І зостається тільки слово,
Яке довіку не згорить.

Ти листа напиши, як сумуєш за мною невтішно,
тихі будні рахуєш, ховаєш думки від усіх.
Нереальні, приборкані, виткані з райдуги, грішні.
Хоч хтось мудро сказав, що блаженна любов, то не гріх.

Хто осудить її, той не знає, що світ воскресає,
перламутровим цвітом конвалій у райських садах.
І лягає на душу намистом, гірчить молочаєм,
недопитим цілунком на ягідно-кислих губах.

Соловіє в очах незабудками, синім туманом,
розриває нестерпних розлук золоті ланцюги.
Сновидінням яскравим у затишнім озері тане,
нищить птахом надії на злеті сумнівні думки.

Хай голубка мені принесе у рожевім конверті -
квітку папороті і розмиті сльозами слова.
Їх з'єднай сургучем, напиши кров'ю серця відверто
чи ти дихаєш мною допоки любов ще жива?

02.06.2020.

Прокинувся світанок від пісеньки дзвінкої,
Поглянув - на калині маленький соловей
Витьохкує-виводить веселої такої,
Заслухався - не вгледів, як ранок вже іде.

Пташина ж все співає, та так вже задушевно,
Розчулився і ранок, пустив сльозу-росу,
В долоні заплескали у лісі всі дерева,
Погожий день вподобав теж пісеньку-красу.

А коли вечір синій ступив на стежку тихо,
То знову чути трелі тьох-тьох-фіть-тьох-ха-ха.
Здається, що і плаче й зайдеться щирим сміхом,
Аж поки нічка прийде.Тоді усе стиха.

2020 р.

Ламають ліщину вже вко́тре підряд.
Уко́тре підряд знов горішнику ряд
з цурпа́лок здіймається сонцю настріч,
долаючи неміч і товщі сторіч.

Як добре над лугом лягти́ у траву,
в якій після битв обновлюсь, оживу,
яка пам’ятає всіх пращурів сни
і берег тримає й майбутні човни.

Нема кого бити за план ҐОЕРЛО,
за місце, де Тетерів зник у Дніпро,
за дно водосховища й море боліт
у лузі, якому неміряно літ.

Тепер заповідником зветься земля,
де все доведеться почати з нуля,
де в штучних лісах можновладці такі ж
стріляють усе, що тікає скоріш.

Ламають ліщину вже вкотре підряд,
укотре підряд прокладають асфальт,
а небо гойдається, і де-не-де
підніметься птах та й пробитий впаде.

29 липня 2002 р., Богдани́

Коли вітри розвіяли хмарини
І вкрили небо синім полотном, -
Спізніле літо скупо, по краплині
Розпочало ділитися теплом.
Йому назустріч потягнувся радо,
Як до матусі збуджене дитя,
Адже чекати більше я не ладен
На літа неминуче вороття.
Хоча й не тішать зір безперестанку,
Та сяють ясно, мов прожектори,
Вже сонцем зарумянені світанки
І срібним сяйвом повні вечори.
03.06.20

Повертались запорожці з турецького краю,
Гарно в турок гостювали, нагнали їм страху.
Пливуть чайки Чорним морем, наче білі птахи,
В захід сонця Крим татарський вони оминають.
Але тут знялася буря, як смерть налетіла.
Одні чайки потопила, другі – розкидала.
Одну чайку з козаками геть на схід погнала,
Навіть, важко уявити, як вони вціліли.
Втихла буря. Пливе чайка, козаки зібрались,
Щоб подумати, як краще їм на Січ вертати -
Чи пливти на захід сонця, козаків шукати?
Та ж чи є вони, чи, може, всі на дні зостались?!
Сивоусий козарлюга каже побратимам:
- Не слід, мабуть, нам вертатись. Я знаю дорогу
По Азову, по Молочній, а там, дяка Богу,
В річку Конку свою чайку лиш перетягти нам.
Вже колись отак вертали козаки з походу…
А по Конці то, вважайте, ми уже на Січі.
Тільки щоб із татарвою не трапилось стрічі,
Бо від цілого чамбула нам відбитись годі.
От на тому й порішили. Азов подолали,
До Молочного лиману чайкою запли́ли,
А у річці вже на весла налягли щосили,
Татарві аби не втрапить в очі, поглядали.
Та не так все було гладко, як воно гадалось,
Бо помітили татарський роз’їзд над рікою,
Зрозуміли, що не мати їм тепер спокою.
Тож подумати, що далі робити, зібрались.
Знову сивий козарлюга слово промовляє:
- Тепер, братці, треба чайку нам свою кидати
І до Січі пішим ходом будем простувати,
Бо інакше нас на чайці орда постріляє.
- Чайку кинем, що робити зі здобиччю будем?-
Обізвався хтось із гурту. – Здобич закопаєм.
А вже з Січі з товариством повернутись маєм.
Я гадаю, звідси здобич не втече нікуди.
Так вони й постановили. Усю здобич взя́ли,
Чайку в річці затопили (колись ще згодиться),
Вийшли в степ аби навколо добре роздивиться
І в яру глибокім темнім усе закопали.
Закопали так, щоб в очі воно не кидалось.
Наостанок сивоусий став щось шепотіти.
Він хара́ктерник – вони всі, наче ворожбити,
Говорили: і з чортами, навіть, добре знались.
Тож наклав козак закляття й рушили в дорогу,
Йшли спокійно, намагались сліду не лишати,
Щоб татарам не давати себе наздогнати.
Всі при зброї, щоб відбитись можна в разі чого.
Був між тими козаками козак один темний,
На Січі Кротом прозвався. Чому так – не знати.
Норовив туди не лізти, де кров проливати,
А завжди був там, де здобич випадала певна.
Як побачив Кріт, що в землю золото сховали,
То не міг уже ні спати, ні їсти спокійно.
Бо стояло перед очі золото постійно.
От якби йому до власних рук усе попало?!
І надумався вернутись, золото забрати.
Дочекався нічку темну, як усі поснули.
Та й тихцем, аби сторожі часом не почули
Став травою помаленьку у степ відповзати.
Відповз, далі вже навгинці, ще далі - щодуху.
Біжить, чує: недалеко кінні якісь їдуть,
Зачаївся – то ж татари йдуть за ними слідом.
Скоро крики, стрілянина донеслись до слуху.
«От і добре, - сам до себе Кріт тихенько мовив,-
Хай поб’ють усіх татари, хто там буде знати,
Звідки він, простий нетяга став таким багатим».
Тож складалося для нього все отак чудово.
Віддалилась стрілянина, стихли скоро крики,
Кріт летів, як птаха степом, «багатів» поволі.
Аж під ранок він дістався до яру у полі.
Роздивився, аби часом біди не накликать.
Та в степу все, наче, тихо, нікого немає,
Тож скоріш спустивсь до яру, узявся копати,
Скоро й лантух заповітний удалось дістати.
Але ж як не зазирнути, що ж він там тримає?
Ледве лантух розчепірив, як блиснуло з нього.
І осліп він тої ж миті, в очах потемніло.
Кинув лантух з переляку…Щось зашурхотіло
І схил яру сповз донизу, засипав небогу.
Ледве вибрався він звідти, став лантух шукати,
Став глибокі ями рити, нічого ж не бачить.
Сподівається, що врешті зловить він удачу,
І тоді лантух багатства буде-таки мати…
Через час якийсь козаки повернулись з Січі.
Не вдалось татарським зайдам їх тоді здолати.
Тож вернулись з товариством сховане забрати.
Подивилися козаки аж упали в відчай:
Увесь яр був переритий, весь у дірах-норах.
Сивоусий же сміється: - Та не побивайтесь!
Ви тут, хлопці потихеньку на степ оглядайтесь
Та чекайте, як скажу я – то спускайтесь скоро.
Став внизу щось шепотіти, руками махати,
Потім голосно говорить: - Отут і копайте!
А Крота як хто зустріне, то вже не чіпайте.
Все життя йому і роду нори так копати.
Знайшли хлопці закопане, на Січ подалися.
З тих часів кроти й з’явились у нас в Україні
Рив той Кріт і його діти риють і донині...
Та багатством, бач, ніяким ще не розжилися.

Щоб осінь не подолала –
Сама стань Осінню!
Прекрасною!

Скинь
Приниження, зради,
насмішки,
Зневагу, нехтування,
Втрату самооцінки
І падіння на дно
Власної душі,
Скинь,
Наче перепріле,
відмерле
Листя.

Зможеш – Побачиш,
Що нічого не втратила,
Тільки виграла…

Осінь важка,
депресивна,
Долю ховає загублену –
Це лиш загострення
Болю душевного.

Господь засуджує
сум –
Перероби депресивний
біль
У безсенсовий, але щирий
регіт…

Хай
Натовп глузує з
блазнів,
Але
Господь любить їх.

Не сподівайся,
не воруши порох –
Це марно…
А може,
Самокатування
Стає залежністю?
Це гріх.

Візьми
Музичний інструмент
З рук втомленого музики,
Обігрій обох
і зіграй
Сама
Мелодію відродження!

Не запрошують на каву –
Налий сама
Чорну, вогняну
На один
Подих-Ковток.

Старий Екіпаж
на Дорозі Чекань
Не потребує зупинок,
Можна «заходити-виходити»
завжди
(Згадай Іа-Іа з "Вінні Пуха").

Не плач за тим, що пішло,
Радій,
Якщо пішло
справді,
назавжди.

Через Осінь треба
ПРОЙТИ,
Не нарізати Кола,
Нічого
Не втрачено…

Не чекати змін,
А терміново
Змінюватись
Самій!

Сірим небом блукає осінь
Лише згадує просинь – знак,
Сивим полиском у волоссі,
Що колись все було не так.

Промінь дражнить застиглу тугу,
Що не можна вернути час,
Тільки вітер жене напругу,
Наче струмом прониже враз.

Осінь бродить, шукає очі,
Що іще не бояться злив.
Чи надійдуть часи урочі
Ті, не з холоду тихих снів?

В окопи чорнориза не зови!
Є попадя, церковка, сала кусень.
Іздалеку бурмоче молитви,
Підрощуючи в піст обвисле пузо.

Здоров'ячка бажає ворогам,
А землякам убитим - пишну месу.
Чи вірую у Господа? Ага.
А ще в ярмолку та рожеві пейса.

Митрополит іде! За ним - ескорт,
Підтримує владиці тільце кволе...
Усіх попів з кадилами - на фронт!
А служок їхніх - в бій! На мінне поле!

Не обирай дорогу в рай криву!
Ось автомат і синьо-жовтий прапор!
Підрясник геть! Кадило - у траву!
Висвячувати йди свинцем кацапів.

02.06.2020 р.

Весна майнула майже непомітно.
Її палітру сонячного дня
на себе приміряє буйне літо,
сідлаючи гарячого коня.

Ніколи не було у цьому світі,
аби перемагала маячня.
Нові акорди чути у зеніті
і не лякає чорне вороння.

Бо котиться по сонячному небу
непереможна колісниця Феба
у сяючій блакитній далині
і вище підіймається Ярило,
випалюючи ту нечисту силу
у ярому священному вогні.

02.06.20

В яблуневому садочку
Під гіллям у холодочку
Вітерець відпочивав.
Десь його всю ніч носило,
Бідний вибився із сили
І втомився від забав.

На листочки він не дмухав,
А казки уважно слухав,
Котрі яблуня стара
Всім-усім розповідала,
Що побачила, що знала
І лихого, і добра.

Розповідь ту чули також
І кульбабка, і ромашка -
Жовтоокі квіточки.
Та зелені буйні трави,
Справді ж бо вони цікаві
Мами-яблуні казки.

2020 р.

Перша.
Її світлість.
Акварельний силует.
Ще контур з-під п’ят,
і от – вже витонченість,
ще трохи і лет!..
Та кіс дика ліана
хвоста покинула в джунґлях;
він зачепився за пальму,
упав, обійняв другу,
заплутався у корінні
і колючках акацій,
наповз на слонові бивні
(загрозу тамтешніх плантацій), –
і вперта слоняча вдача
скуйовдила фарби волосся,
і ярусів непрохіддя
спинили її першість…
Тепер там цілі види
на рівні аматорства джунґлів
малюють
емблему цнотливості
на довгому-довгому-довгому шлейфі
сукні її першості.
О, сукне, приборкувач бюсту із бюстів,
на горизонтах чийого
завмерли колібрі,
на оберегах чийого
лелеками сплять фламінґо
і, густо міняючи ноги, падають
у болото, –
чому ти така прозора?..
В мажорах відверто відвертого ору
під лемент циганського кодла
мусону гидлива злива
розсуне басейн Гангу.
Всі в курсі: це буде скоро,
не в міру тяглося же довго.
І стане Святою чи Богом
світлість її перша!

11 грудня 1992 р., Київ

Яке ж це літо?
З небес крізь сито
холодна злива -
як із цебра.
З пахких акацій
додолу квіти
зриває вітру
лиха мара.

А під ногами
калюжі чорні -
не оминути,
не обійти.
Ступаю в воду,
в пустій безодні
втопило небо
сум самоти.

На парасолі
сльоза юдолі,
біжить по гранях
не зупинить.
Хто ж витер щастя,
веселку в полі,
лаванди літа
казкову мить.

Хоч забарилось
десь наше літо,
та сподіваюсь
ось-ось, прийде.
Поглянеш в очі-
там оксамитом
засяє сонечко
золоте.

01.06.2020р

А небо синє, сяйливе, райдужне,

Нірвана, спокій...

Мені ж під каменем тільки затишно,

Норі глибокій.


Радіють люди! Для них біль страти -

Як дітям пищики.

Скубуть пір'їни із крил відтятих

На сувенірчики.


Каліка зайвий. Тікаю з тисняви

Крізь вуса й бороди.

А пера світяться аметистово

І плачуть золотом.


По всіх дорогах - могили вириті,

Відхожу нетрями.

А за плечима, як тіні привидів,

Мисливці з петлями.


Добро як лихо. Багном на білому,

Цвяшком у кармі.

Ще мить - і Лета. Повзу до вилому

У райській брамі.


01.05.2020 р.

І слів шалену плутанину,
І дум родючих вихорці,
Як поєднаю воєдино,
То віршем стануть у кінці
Оцих миттєвостей натхнення,
Коли без меж і рубежів
Ділюся з вами сокровенним
Набутком щирих почуттів…
02.06.20

Крокує Заєць
з автоматом,
Схожий на волоцюгу,
який знайомий
з денатуратом,
Стрибає по стежинах
горбатих,
Поразлітається
від атома атом -
Розпорошить і вовків,
і ведмедів,
Ото буде хижакам
трагедія!

Заєць їм не співчуває:
Доля хижаків
його не колупає.

Заєць, агов!
Свавілля припиняй,
Совість сяку таку
Май!

Не треба нищити
усіх вовків,
сірих бідаків...
У ведмедів теж
ніжна фізіологія...

Поважай, Косько,
Єкологію!

Гуляє літо за лісами,
усе очікує весну,
аби явити вечорами
погоду теплу і ясну.

Але і дні такі негожі,
і ночі іноді такі,
що й соловей іще не може
співати арії п'янкі.

Калина зацвіла у лузі,
сумують одуди нічні,
заполовіла на окрузі
озимина по ярині.

Очиці котики протерли,
фіалки сяють лугові
а буйні роси, наче перли,
порозсипались у траві.

Ось-ось приїде літо п’яне,
аби цей сірий ранок щез
і поки вечір не настане,
засяє ладо із небес.

І знов уява оживає –
синиця солов’я вітає,
зозуля – сойку, а коли
дуети їхні ожили,
ген-ген долиною за гаєм
у небі синьому лунає
сумне лелечине, – курли.

01.06.20

Тяжка робота ратая у полі,
То за сохою, то з косою йдеш.
Аж зводить кожну кісточку від болю,
Від сонця не сховаєшся ніде.
А ще ж меча тримаєш напохваті,
Бо скільки зайд блукає навкруги,
Які готові геть усе забрати
Й самого десь погнати на торги.
А звідти вороття уже немає.
Отож працюй та навкруги дивись,
Чи ворога трава десь не ховає,
Чи за кущем який не причаївсь.
Важка робота ще й думки сумнії
І нікому розважити його.
Орел у небі високо видніє
Та й голосу не чує він того.
І знов навколо пильно озирає,
Чи готи не крадуться у траві,
Чи то сарматів поблизу немає.
Тим краще полоняники живі.
І найлихіші між усіх язиги.
Дітей лякають ними матері,
Мовляв, у полі баба-яга біга,
Прийде і вхопить рано на зорі.
У них же там жінки всім заправляють,
А ті ще гірші, ніж чоловіки,
Одних вбивають, а других хапають
І в степ везуть, вважай, що навіки…
Але Даждьбог уже здолав пів неба,
Тож можна сісти і перепочить.
Коневі теж перепочити треба,
Пустив без упряжі траву потолочить.
А сам усівся та дістав торбину,
Яку зібрала жінка на обід.
Дістав шмат м’яса добрий і хлібину,
Сів на траву… Не встиг ще стерти піт,
Як раптом чує голос за спиною:
- День добрий тобі, пане оратай!
Аж підхопився дядько: «Отакої!
Він же оглянув степ із краю в край.
Нікого, навіть близько не помітив.
А тут уже хтось поряд зупинивсь.
Та голос вже не молодий, привітний».
Стис меч і повернувся, подививсь.
Дідусь старенький, борода аж біла,
Стоїть собі, привітно погляда.
- І вам день добрий! Може би присіли?
Ось хліб і м’ясо, в збанку он вода.
З дороги пригостіться!.. – Сам тим часом
Оглянув степ – чи не чига біда.
Звідкіль цей дід отак раптово взявся?
Але навкруг ні тіні, ні сліда.
- Спасибі, синку, їсти я не буду,
Хіба водички з дзбаника поп’ю.
Та розкажи, які в цім краї люди,
Цікавість трохи вдовольни мою.
- Це землі антів, якщо ви не знали?!
- Аж ось в які я заблукав краї?
- Так, наші предки ці степи зайняли
І гради тут поставили свої.
А ви, дідусю, звідки мандрували,
Які народи стріли на шляху?
- О, я земель пройшов за вік немало,
Мав і гостинну стрічу, і лиху.
- Що там на півдні, готи і сармати
Іще походом проти нас не йдуть?
- Та ні, такого поки не чувати,
Але вже скоро й гірше може буть.
- А що таке? – Та зі степів далеких
Говорять, сунуть дикі племена.
Все на шляху вони скоряють легко.
Бо ж їх багато – то й не дивина.
- Як вони звуться? – Гунами чи сюнну,
По різному їх імена звучать.
Орда їх степом дуже швидко суне,
Тож доведеться вам їх зустрічать.
Ще не сьогодні, і не цього року,
Так що спокійно поки що роби.
- А хто за князя? – Бож правує поки…
- О, той не здасться їм без боротьби!
Але не скоро, часу ще доволі…
Дідусь про щось замислився на мить.
- А як воно тобі, ратаю, в полі
Отак не тяжко одному робить?
- Та не так тяжко тут воно, як сумно,
Ніщо душі мені не звеселя.
Ідеш-ідеш, гірку гадаєш думу:
Чи дасть зібрати урожай земля?
Дідусь задумавсь, грудку взяв і кинув
Та високо, аж до небес, немов.
- Жий воронком! – і голос його злинув-
Жайворонком! – услід промовив знов.
І вилетіла пташка з грудки тої,
Маленька. Наче дзвоник задзвенів
Кружляє в ратая над головою,
То десь зника в блакитній вишині.
Замре аж попід хмари і виводить,
Благословляє працю ратая.
І чує той, як в нього сила входить,
І сонце вже не палить, а сія.
І серцю стало весело у грудях…
- Хто перш, ніж жайвір в небі заспіва,
У поле вийде, той невтомним буде,
Багаті будуть і його жнива.-
Почув ратай, неначе, десь здалека.
Огледівся, а діда й слід пропав.
Чи не зморила праця так нелегка,
Що і заснув? Та ні – і мить не спав!
Та й з неба досі спів незвичний лине.
Звідкіль би взявся, якби дід наснив?
Тож у соху запряг знов конячину
Й пішов орати під той дивний спів.
З тих пір, лише спливуть весняні води,
Ще сніг в ярах подекуди лежить,
А в небесах вже жайворон виводить,
Що вже пора ратаю плуг гострить,
Зерно добірне брати для посіву…
І, ледве вийде в поле селянин,
Тут його жайвір вже вітає співом,
Кружляє, доки й не засіє він.
Лунає пісня всю весну і літо,
Від неї, кажуть, пшениці́ ростуть.
Від неї, краще, колоситься жито.
А як воно інакше може буть?
Адже усяка тягнеться пашниця,
Не лиш до сонця – а і до пісень,
Яким Бог дав з небес на землю литься,
Всю хліборобську пору кожен день.
Співає жайвір, пурхає навколо,
Піснями радість трударям несе.
Гніздечко ж стелить в ямці серед поля,
Коли засіє хлібороб усе.

Барвисте літо -
світ малахітом,
яскраве сонце,
як мандарин.
З ковша сузір'я
в день перелито
сусальні зорі -
в'язкий бурштин.

У чистім полі
на видноколі
прекрасний червень
мчить у сідлі.
Сій срібний дощик,
гуляй на волі,
у маргаритках
паси джмелів.

В серпанку тануть -
садок сливовий,
пахучі трави
з роси й води.
Кінь в льоноцвіті
згубив підкови,
на роздоріжжі
копит сліди.

В гіллях лапатих
пташині трелі.
Цвірінь, тьох...тьох...тьох...
тьох - солов'ї.
В вершковім небі -
мазок пастелі,
аквамарину
по всій землі.

01.06.2020р

З Мавкою ніколи не прощаюсь,
бо ширяю з нею у віках.
У дугу зінуло, а не каюсь,
як її утішу, – ах-ах-ах!

Бо вона м'яка як та резина –
поки натягаєш, каже, – вйо!
А коли потягне чим по спині,
то не репетую, – ой-ой-ой!

Як жокею – це хороша дяка,
адже я у сто такий драгун,
що коли несе, немов коняка,
то не зупиняю, тьху-тьху-тьху.

Маю нині залік – на «відмінно».
Пазуха – велика благодать!
А коли полапаю коліно,
то іду до раю, – ать-ать-ать!

01/06/20

Діти- ангелочки

Небес , щастя батьків,

Майбутнє життя!!!

1.06.19 11.01

Діти- ангелочки

Небес , щастя батьків,

Майбутнє життя!!!

1.06.19 11.01

Ґеніальний спосіб був і є –
Книгою…
напиши її рукою
лівою –
не виходить!
піт цигкий на пучках
стане кригою –
надто холод розуму
попід гривою
бриґантиною здавався,
бриґантиною…

напиши її рукою
правою:
в тебе право є
і приправа є –
а однаково!
серед тих бравад
я
отруєний,
я
облаяний…

Ґеніальний спосіб був і є
Книгою….
тільки ж хто її писав
лівою?
тільки хто ж її творив
правою?..

мабуть, браво ґеніальним,
браво їм.

17 вересня 1992 р., Київ

- Вийшла заміж я, мойри. А чи з тим...
- Ні. Змирися,- не нарікай.
Не пізнаєш оази ніжності,
Зрада чорна - твоя ріка.

Від любові не буде користі,
І з твоєї до нас мольби.
Той, що поруч, - козак безсовісний,
Омела на твоїй судьбі.

- Ні! Не буде тобі пороблено!
Соловій у сердечку "Тьох!".
Вирвав нитку судьби в озлоблених,
Чорноротих, дурних відьом.

Залишились позаду труднощі,
Всім зловтішникам - шах і мат.
А судьба - у долонях люблячих
Розцвіла як весною сад.

01.06.2020 р.

Дощ переповнив глибокі калюжі
І заливає узбіччя кругом, –
Хочеться, хочеться, хочеться дуже,
Тільки не знаю, не знаю чого.
Мокрі дерева шурхочуть, як мітли, –
Тихо, задумливо і спроквола, –
Хочеться, хочеться, хочеться світла,
Тільки немає, немає тепла.
Сутінки сіються попелом сірим
І обертаються в тишу німу, –
Хочеться, хочеться, хочеться вірить,
Тільки не знаю, не знаю кому.
Вечір, укритий німим оксамитом,
Сумно зростає в обіймах імли, –
Хочеться, хочеться, хочеться жити,
Тільки немає, немає коли.
Місяць край неба сія сиротливо,
Поки зірниці лаштуються в стрій, –
Хочеться, хочеться, хочеться дива,
Тільки немає, немає надій…
01.06.20

Літо, літо, літечко
На порозі,
Барвисте квітучеє
Іде в гості.
Гривоньки заквітчані
І попони
У його, у літечка
Буйних коней.

Мусять тихо коники
Так ступати,
Щоби трави й квітоньки
Не зім"яти,
Не злякати бджілоньку
Трудівницю,
Якій усе літечко
Не сидиться.

Літа, літа, літечка
Всі чекають,
Привітно і весело
Зустрічають.
А воно красу несе,
Душу тішить,
Любимо понад усе
Тепле літо.

2020 р.

Зелене й короноване мине,
хоча не діє поки-що вакцина.
Єдине обнадіює мене,
що вилікує рани Україна.

Відлунює небесний камертон
усі її духовні обертони
і гасне у етері моветон
озвученого бестіями тону.

Тому моя позиція така –
у діалозі іноді уперто
апелювати не до опонента,
а до епохи драного совка.

Я не запеклий, та на все готовий.
І кредо не міняється моє:
поезія, яка лікує мову,
не експериментує, не кує
зозулею, не видає полову,
але відображає житіє.

Смарагдове сяйво, як полум`я ніжне,
Голубить воно, не пече.
Тону у вогні я оцім дивовижнім –
Смарагдових бранець очей.

ПРИСПІВ:
Смарагдові очі, смарагдові очі
Мене огорнули теплом.
Іскряться, чарують, немов серед ночі
Смарагдове сонце зійшло.

Не знаю, чи може мене хто зурочив,
Як доброї феї крило –
Мені світ закрили смарагдові очі,
Й у казку мене понесло.

ПРИСПІВ:
Смарагдові очі, смарагдові очі
Мене огорнули теплом.
Іскряться, чарують, немов серед ночі
Смарагдове сонце зійшло.

І я - у шаленій стихії цій милій –
На гребені долі – мій путь.
Мене чарівливі смарагдові хвилі
У море кохання несуть.

ПРИСПІВ:
Смарагдові очі, смарагдові очі
Мене огорнули теплом.
Іскряться, чарують, немов серед ночі
Смарагдове сонце зійшло.

31 травня 7528 р. (Від Трипілля) (2020)

ці сутінки, наче примарна стіна.
мій демоне ночі, ця темінь - антанта.
з плечей і верхів'їв спускають атланти
на плеса бруківки старі письменА.
усесвіте! бачиш, ці зорі крихкі
шляхи обирають в небесній неволі...
цей серпень печалі й тонких алегорій,
пітьми поміж граней скляних ліхтарів.

мій демоне ночі, безсонно мені...
ворожать надвечір тутешні мусони
і злети, й падіння укотре...спросоння
зірок, що дограли останні пісні.
на дні цих річок, цих ущелин - пастки...
і привиди-стежки ведуть крізь тумани.
лиш літо ще тане промінням омани...
мій демоне ночі, ти просто...ти тільки...
мене в і д п у с т и!

Колись земля ця називалась Диким полем
І звіра, й птаха тут водилося доволі,
І море риби у річках. Лише єдине –
У цьому краї не було тоді людини.
Бо бусурмани так степи ці сплюндрували,
Що всі, хто жив, в краї далекі повтікали
І назавжди лишили землі ці багаті
Аби ясиром бусурман часом не стати.
А ті заброди по степах весь час гасали
І до країв далеких, навіть, діставали.
Дістали й руського царя оті бандити
І данину його примусили платити.
А данина то не проста – живим товаром
Платила руська сторона тоді татарам.
І кожен рік цар відбирав полон великий,
І гнав нещасних у ясир крізь поле Дике.
Жінок, дітей, чоловіків – кого спіймали,
Того в’язали й бусурманам віддавали.
Та якось руський цар рішився схитрувати
І не жінок, і не дітей в ясир віддати,
А різних неслухів отих, що бунтували
І гнути спину на панів геть не бажали.
Та ще й збивали і других людей до бунту.
Ловили їх пани тоді, в’язали в пута
І віддавали у острог, щоб там сиділи
І муки тяжкії за те вони терпіли.
От цар і вирішив аж двох зайців убити:
І заплатити данину, й острог звільнити.
Зібрали неслухів усіх та й в степ погнали,
Щоб ті у клятих бусурман ясиром стали..
Дійшли ті люди до Дніпра аж за пороги
Та й зупинилися спочити із дороги.
А хтось і каже поміж них:- Послухай, браття,
Чого ми маємо іти до супостата?
Є руки, ноги, голова – не пропадемо,
Давайте тут у цих степах і заживемо!
І заселили острівці вони у плавнях.
А були хлопці молоді, міцні та вправні.
І стали сходитись до них такі ж нетяги,
Що мали силу у собі та ще й відвагу.
А бусурманський цар усе чека ясиру,
Що руський цар йому жене заради миру.
Але ясиру все нема і рік, і другий,
Бо розселився той ясир в Великім Лугу.
Цар бусурманський розізливсь,листом питає:
Чому це руський цар ясир не посилає?
- Щороку шлю,- той відповів,- нехай шукають,
Вони, мабуть, десь до цих пір в степах блукають.
Пішли ті степом їх шукать,знайшли на лихо,
Бо вже ж отримали сповна там на горіхи.
Так їх зустріли козаки та пригостили,
Що бусурмани ледь живі у Крим летіли.
З тих пір і стали козаки всім володіти,
У полі Дикім без страху всім кошем жити.

Ніч кине зажуру за ґрати,
розправивши хмари вітряк.
Навчиш мене в небі літати
і марочний пити коньяк.

На біле руно алергія,
тополі солодкі меди.
Чи зболене серце зігріє,
розлийвода - місяць блідий?

Журбі заглядатимеш в очі,
шукаючи онікс на дні,
та випити смуток захочеш
до цятки, жаги в купині.

До хмелю, прозріння краплини.
в обіймах шовкових долонь.
Засну дитинчам зозулиним
в колисці любові, либонь.

Потаємно казали - "Чаклунка",
Та вона безтуротна була,
Юна дівчина, перша красуня,
Незнайомця в село привела.

Від людей відрізнявся місцевих,
В обладунках з плащем на плечах,
Коливався у хлопця свинцевий
Сум безмежний в бездонних очах.

Він для дівчини – Хлопець Осяйний,
Почуттів спалахнули вогні…
Неприязно мовчали селяни,
Та дівчині не мовили – «Ні!»

Новина мерехтіла печальна:
Підкрадаються Підступ і Зло,
Це розбійників зграя безжальна
Оточила під вечір село.

Як шакали, напали бандити,
Воїн зграю нещадно здолав,
Допоміг оборону створити,
І поселення він врятував.

Світле серце не терпить жорстокість –
Зрікся чорного клану свого…
Темний найманець був,
мечоносець,
Клан убивць не відпустить його.

Балансує на лезі постійно:
Йдуть по сліду убивці-раби…
Не закохуйся, Меч Професійний,
Ніжну дівчину ти не губи.

Розпрощався із Любою Воїн,
Він довічно спокуту несе,
До дівчини не прийде ніколи,
Бо кохає її над усе!

Маю і сьогодні план амбітний,
Музі шепочу на вушко: - Вйо-о-о!
Як не втішу кралю - буду бідний,
А утішу - буде ой-йой-йой!

Кожен день здаю тяжкий екзамен,
Залікам "на п'ять" утратив лік.
Той, хто звик ширяти небесами -
Спати не лягає цілий вік.

Хай хребет зігнувся у ковіньку,
А росточком менший за блоху -
Двійок не бувало споконвіку,
Жінку гріх лякати! Тьху-тьху-тьху!

А любов перину стеле м'яко,
Вранці, наче знятий із розп'ять.
Бо живу у пазусі у мавки:
От де рай і справжня благодать!

30.05.2020 р.

Забриніли крапелисті струни
Межи ще не викошених трав,
Я ішла крізь голоси і луни -
Ти на другім березі чекав.

Цілували швидкоплинну воду
Срібнодзвінні краплі дощові,
Я в стрімкій ріці шукала броду -
Ти стежки вимощував живі.

Із півоній чари пили роси,
Рахували ритми висоти,
Я ховала в трави ноги босі -
Ти ростив веселкові мости.

Розлилися променями звуки
У простій мелодії дощу,
Як узріла я надійну руку
І в очах твоїх - "не відпущу".

Заблукало Літо у траві високій,
Із ромашок білих віночки плело,
Хотіло скупатись у малім ставочку
Та, на жаль дороги туди не знайшло.

Тоді попросило Вітра допомоги,
Той же скрізь літає, знає всі стежки.
Поспішив Вітрисько Літу на підмогу
Вибратись з густої у росі трави.

Подалося Літо униз до кринички,
Де молоді Верби водять хоровод,
Напилось студеної смачної водички,
А тоді швиденько бігло на ставок.

Лишило на березі свого капелюха
Й чобітки новенькі та у воду - плюсь.
Накупавшись, Літечко помчало щодуху
На луг там, де коней вороних пасуть.

Підійшовши ближче, воно зупинилось
І вдихало м"яти дивний аромат,
Поміж незабудок у траві вмостилось,
Притомилось трішки, можна і поспать.

2020 р.

Вічний голос замерз…
Звичний холод обрид…
Час – загострювач лез…
поміж сцілл і харібд…

Неділя, 13 листопада 2005 р., Київ

Ні храму дзвони голосні,
Ні солов’їв міських пісні
Не можуть розбудити
Тебе поринуту у сни
Цієї кволої весни
Й утомлену досита.
Прогнати сни ті кілька раз
Уже збирався чаром фраз,
Але не зміг донині
Впустить неспокій ранній мій
У плин чи спогадів, чи мрій
Коханої людини…
31.05.20

***
Душа молода, що не день – кроси,
у тмуторокань готова рушати.
А Серце в літах, і тому просить -
в спокої жити, не поспішати.

Чутлива душа, наче птах – вільна,
у мріях живе, досі снам вірить.
А Серце до справ до земних схильне,
навколо усе досвідом мірить.

Кому вірю я? Душі чи Серцю?
До кого любов, почуття маю?
Люблю я обох – Душу і Серце,
і з-поміж них двох - не обираю.

***
Театр у житті, комусь навколо
ролей не вистачає та удач.
Чомусь один на сцені в світлі кола,
імпровізує і захоплюється соло,
а іншій, як миршавий той глядач?

Комєдїї та драми, дні, як п’єси.
Зіває хтось, чекаючи антракт,
волочить далі у невірі хрест свій,
для нього це юрба, а не оркестр,
не відчуваючи ні музику, ні такт.

На справжні ролі жадібне життя,
чи зацікавиться воно тобою?
Є перетворення в актори з глядача.
Дій, глядачу, шукай передчуття,
що роль наступна стане головною!

І коні шалені,і трави у пояс, і там,
На відстані смутку,цвіркун зазіхнув на Шекспіра,
Й холодна роса доторкнеться до теплої шкіри
І стане гаряча... і з ранком відійде в туман.
А коні пасуться. Толочать копитами тиш,
І хоркають в ніздрі,і пахнуть тобі,і лоскочуть
Їх чесані гриви.А ти чи вже спиш ,чи не спиш,
Чи зорі то світять,чи коней замріяні очі.
Цвіте конюшина. Помалу усе відцвіта.
І тулиться небо біластими хмарами степу.
Позаду-вчорашнє.Попереду-радість світань.
А коні все йдуть і розносять минувшини трепет.

***
А проти лома не було прийому...
тому що засвітилось еМВееС.
Колізія знайома,
якщо не всі удома,
історію очолює балбес.

***
А минуле блукає по колу,
у якому жиди-москалі –
демагогія гола
нового посолу –
облюбовує вищі щаблі.

***
А мета диявола у тому,
щоб деталі бачили сліпі.
А вони відомі.
Видно і сліпому,
що ведучі іноді тупі.

***
А у державі діють не закони,
а писані укази пахана.
У п’ятої колони
од Бені і до зони
задача – мати свого пацана.

***
А на коні... буває, і на поні...
у лайнері... літають за моря
учора і сьогодні
злодії у законі
і бойові опричники царя.

***
А на Чуді́ ще б'ють старі рекорди,
і поки обнуляються нові,
учені ідіоти
і генії блювоти
рай ойкумени мочать у крові.

***
А на зелень є іще охочі
жити у обіймах сатани,
у якого очі
навіть проти ночі
блимають загравою війни.

***
А на Раші є одна надія,
мати Україну у ясі
і як пандемія
на периферії
діє окупація Русі.

05/20

Гарні лапки в каченятки
І червоні капчики, -
Роздумовував Богданчик,-
Є у качки пальчики?
До ставка йде по доріжці,
Туфельки завжди на ніжці?
А узимку чобітки
Качка носить залюбки?
Щоби це мені пізнати,
Треба в неї запитати.
Довго-довго він старався,
Та нічого не дізнався:
Вже на небочку зоря,
А у відповідь - "кря-кря"!

Усе частіше на котурни
стає нувориш молодий,
коли виходить до трибуни
як генеральний лицедій,
коли йому уже здається,
що і воно Наполеон.
Мутуючий хамелеон
показує себе у герці
та уявляє нагаєм
само себе в руці у Бога.
Шмагає опонента свого
як пес котяру... навзаєм.
Воно само – усе ще недо...
Не досягає до висот,
аби утілювати кредо –
піарити, що ідіот
захоче – то усіх посадить,
але у лютій боротьбі,
як шолудивий псюра, вадить
державі й заодно собі.
Кутузов не доріс до раті,
хоча і має два більма...
Йому здається, що в палаті
середній мінус по оплаті,
пенсіонеру зокрема,
показує, що помирати
причини у людей нема.

05/20

- Дідусю, дідусю, хто в садочку цюка?-
Пита у старого маленька онука.
Дід сидить на лавці, дивиться ласкаво:
- Ти ж, моя маленька, така вже цікава.
Все то хочеш знати, про усе почути,
Сідай та послухай, так тому і бути.
От онука всілась бігом коло діда
Слухати, бо ж знає, що він усе віда.
- То, онучко, дятел – невелика птаха.
Там, попід корою черв’ячки, комахи
Їдять деревину, роблять у ній діри.
Тож дістає дятел звідти їх допіру.
Дзьоб у нього довгий, кору пробиває,
Що від очей наших шкідників ховає.
Дятел добре чує, де вони засіли,
Отож прилітає й береться за діло.
Добре сам наїсться й дереву підмога,
Бо ж багато хоче поживитись з нього.
- А звідкіль, дідусю, дятел цей узявся?
- Давно колись, кажуть, той випадок стався.
Подавсь на Великдень чоловік до лісу,
Бо сім’ї не було чого пити-їсти.
Тільки взявсь рубати, як тут дід з’явився:
- Ти нащо дерева рубать заходився?
- Бо дрова потрібні! – Та ж Великдень нині.
Люди працювати в цей день не повинні,
Бо ж то гріх великий! – Так їсти немає.
Хату хоч зігрію, як дрів нарубаю.
Дід подумав, каже: - Йди собі додому!
Сам махнув рукою та й пропав по тому.
Чоловік із лісу додому вертає,
На порозі жінка радісна стрічає.
Заходить у хату, аж серденько тенька,
А на столі грошей купа чималенька.
Було на що їсти, було на що пити,
Було на що воза і волів купити.
Збагатився дядько, але думка тліє:
Піду знов до лісу, ще розбагатію.
Знову на Великдень до лісу подався,
Цюкав по деревах та все оглядався.
Але й не помітив, як дід появився,
Дуже вже сердито на нього дивився.
Каже: - Якщо цюкать тобі до вподоби,
То будеш довбати вже в другій подобі.
Махнув він рукою й зник, мов провалився,
А дядько на дятла вмить перетворився.
І тепер довбає зранку і до ночі
Він усі дерева, коли їсти хоче.
Йому ті дерева довбати до віку.
Жадібність зі світу звела чоловіка.

Як тільки повністю розтанув
на вулиці і в серці сніг,
кульбабця в хостел «Під каштаном»
вселилась в закутки ясні.

І той міцний, крислатий хостел,
немов хустина, захистив
тендітно-гордовиту гостю
від злив густих і гострих слів.

Прийшло життя не біло-чорних,
а золотаво-срібних смуг,
в небес і чорнозему жорна
не весь вона жбурляла пух.

У світлім настрої, в азарті
Кульбабка влітку розпочне
із пряжі білої в’язати
Каштану шапку і кашне.

05.2020

Поклич мене в свій сон, благаю,
Під звук небесного роялю
Моє там серце заспіває
Як віддано тебе кохає:
Романс для двох….

Зови мене в свій сон, благаю,
Натхненно пензлем намалюю,
Як в пошуках тебе мандрую
Країною надій, рожевих мрій:
Ескіз для двох…

Проси мене в сій сон, благаю,
Там розповім як смуток тоне
У погляді озер бездонних –
Твоїх очей: сюжет для двох….