Щоб ти красивою була, –
Збирав, немов пилок бджола,
Щодня у жмені ранні роси
І безутратно їх приносив,
Щоб ними вмитися могла
І красивішою була.

Щоб час красу не поборов,
Тебе беріг я від обмов,
Тому всіляка небилиця
Згасала швидше блискавиці
Без заперечення умов,
Щоб біль красу не поборов.

Щоб красивіше стала ти,
Багато треба перейти
Доріг неходжених навколо,
Але без втоми і без болю
Свої обов’язки нести,
Щоб красивіше стала ти.
05.05.21

Не без того, щоб грішити,
ти живеш і будеш жити.
Хай у тих, чиї пороки,
ти береш-береш уроки.
Хай за те, що хтось підхопить –
людство галасу наробить.
Стане душ твоїх багато.
Стане гріх, і стане свято.
Адже всі до болю схожі –
там, де слава, там і гроші.
Суєта породить хаос,
людство, яко збірний фалос,
пробиватиме святині
повсякчасно, прісно й нині.
Але взавтра – не без того –
більший пеніс стане Богу.
Гріх, як грім, за ним – полуда, –
дасть Ісус, Аллах та Будда.

9–10 листопада 1996 р., Київ

Піп учора ледве не загриз,
Цап за вухо й каже: - Nota bene!
Хто не християнин - чорний біс!
Нечестивець! Виплодок геєнни!

А якщо не віруєш в Христа -
Ось тобі анафема й прокляття!
Я ж від ляку вкляк, замкнув вуста,
Чорт в уяві хмиз несе в багаття.

Хоч мужик розумний ( бачить Бог!),
Тільки трохи іншу маю віру.
Де ж в словах до ближнього любов?
- Хто не з нами - ляже під сокиру.!

Те, що ти вояка і земляк -
Глупство. Тож главу клади під ризи!
Хто не з нами - всіх ухопить шляк!
Кайся, грішник! Доки ще не пізно.

Я й поклав. Впокоївся тепер,
Провалився, наче у нірвану.
Православний атеїст помер,
Народився щирий християнин.

Nota bene (лат.) - зверни увагу;

03.05.2021р.

Милий, я пам’ятаю кожну зморщечку, кожну рису,
всі твої бездоганні слова ,які підслуховує грішний світ,
Але одна, я знаю, як цілунки твої пахнуть пилком ірисів,
І я постійно шукала , хоч десь той загублений цвіт!

Моря хмільного сіль, вітряну спеку золотавих долонь.
Хіба ж забудеш оті ще дівочі несмілі зітхання?
Як же безможно ми падали в таємні казки безсонь,
Потайки кроки скрадалися крізь перші весняні плавні…

Наші карти побило життя безжально піковим тузом:
додало три сивинки, приборкали пристрасті дикі.
Бо ж пристойно в чужому колі сховатись за горизонт,
але ж ми безтямно пірнали у глибшу - лиш нашу ріку!

Хтось погляне і мовить:
- Ну й добре, і слава Богу!
Хтось порядно осудить:
– Смішний пуританський звичай…
Сніжно-біла лебідка на край світу нестиме вишеньку допомоги,
чорна-чорна ніколи не знатиме, як-то сріблиться відчай…

Хай ті люди і ґречні, та шерхіт їх все одно за спиною.
Хай собі заливаються позаочі хоч і сорок раз сіроокі сороки…
Милий, дай мені руку і завжди іди зі мною!
До останнього подиху, до відчайного впертого кроку!

Милий, ти розумій, що жінка – це діамантові сходи…
Вона віддаватиме тобі все і завжди, і до останку,
може кохати на відстані, не благаючи нагороди…
З кожним днем самій собі підвищуватиме зоряну планку!

Але, якщо ти хоч раз її образиш,
хоч раз упустиш вітер до голови…
Кожна квітка шукає землі – не вази.
Милий, а в мене в серці - аж квітки три!

Гортаю сторінки життя.
Кожна - безмежне поле...
Чому зійшов у тінь забуття,
Чому тобі зраджую, Доле?

Де перехрестя чи розбіг доріг,
На котрім згубив рідну мову?
Обачності тій запобігти не міг.
Пісню забув колискову.

Хочу вернутись на отчий поріг,
Там вперше ступив я ногами.
На берег у квіти стежинкою біг,
По росах бігав лугами.

Почути, як пахнуть кущі бузини,
Буслів, що в гнізді цокотіли.
Та роки спливли із давнини,
Тільки у сні воскресали.

Нині згукнеться дитинство мені,
Як пісня, як клич журавлиний.
Довірливе серце стліває в вогні,
Підрізані крила орлині.

Злетіти не можу у небо, у синь
Вільно розправити крила.
Окинути зором всю далечінь,
Що мені доля судила?

Не славне здобулось моє майбуття,
Згасла лампада в покутті.
В минуле зійшла Багата кутя,
І свята предків забуті.

Ніби живу без святої душі,
Та серце не знає зупину.
І споживаю твої книші,
І топчу тебе, Україно.

З роками збагнути я зміг,
Батькові мудрі поради.
Неньку любити не треба доріг,
Тільки одна веде до зради.

Можливо в краплинці крові
Прокинеться клич моїх предків.
Та роки пливуть, як свічки воскові,
Зворотних нема перехрестів.

Боже наш!
Не гнівайся – а змилуйся!
Боже наш!
Ми всі – перед Тобою!
Боже наш!
Нам небеса відкрилися –
Любов’ю
в молитвах – молитвах цих
від очей Твоїх!

Боже наш!
Усе – з Твоєї милості!
Боже наш!
Ми – Твій довічний витвір!
Боже наш!
Навчи нас терпеливості
в молитвах
пречистих-пречистих цих
до очей Твоїх
святих!

Ніхто не знищить віри нашої –
Христової –
в якій душа до раю входить!
Ніхто не змінить правди старшої,
що лине з Біблії,
із Книги Книг!

Слово –
від Бога
у Бозі
світить нам!
Нам!
О, Боже наш!
Ти віру для життя
вручив!

З повних чаш
покірних православних душ,
Боже наш,
хай сві́тлиться ця вдячність!
Боже наш!
Зневіри гору з місця зруш!
Вбий заздрість!
Дай радість!
Дай радість!
Дай радість!

Боже наш!
Наставнику Великий наш!
Будь славен!
Будь славен!
Слався, Боже наш!

Боже наш!
Зрадій за нас – і змилуйся,
Боже наш,
у день Страшного Суду!
Боже наш!
Володарю Небесний наш!!!

Боже наш!!!
Боже наш!!
Боже наш!

3 вересня 1999 р., Київ

____________________________________________
* ІІІ частина духовної кантати "Православний час"

Колись легка була рука
І літ ще обмаль за плечима,
Бувало, вип’єш гранчака
І спалахнуть перед очима

Іскристі виблиски зіниць,
Грайливих талій дефіляди.
І до полону таємниць
Ти допадався завжди радо.

І світ здавався молодим,
Все променилося довкола,
А нині звіялось, як дим,
За невідомі видноколи.

Хочеш правди? Без дурних чуток?
А вона страшна (і це не жарти!).
Я святий і грішник, і пророк,
Тільки зростом трохи малуватий.

Піп утричі вищий. Голосок -
Бас громоподібний. А у мене -
Писк, який приваблює жінок,
Кожна скаже: - Цей дідок - святенник!

Бо для пишногрудих краль я бог,
Чемний поводир у райські пущі.
Ложе втіхи - зеленавий мох,
Поцілунки звабливо-цілюші.

Дується ігуменя, мов сич,
Та мовчить, інакше буде бійня...
Я ж бо, для монашок - божий бич,
За непослух - двійня або трійня.

На прощання кожну з них обняв,
Загорнувся у дірявий плащик...
Хай росте весела дітлашня,
І чим більше - тим для неба краще.

03.05.2021 р.

Кличе мама доньку Ніну:
- Як тобі той хлопець львівський?
- В нього є суттєвий мінус -
Він рудий, мов кіт сусідський.

- Не рудий, а золотистий.
Голова на місці й руки.
Ніби мудрий і плечистий,
Мають бути гарні внуки.

Думай, люба, головою.
Колір нам не є важливим!
Він за рік чи два з тобою
Точно, доню, стане сивим.

В “Софіївці” не тільки краєвиди,
Дива вражають втілених ідей.
Ви царство мертвих можете відвідать
Живими, як Орфей чи Одіссей.

Тут озеро округле теж є мертве,
Не видно в ньому бурунів із хвиль.
Й туристи всі — цікавості то жертви -
Спостерігають вічний мертвий штиль.

Харон-перевізник сідає в човен,
Запрошує гостей до нього він.
І не гребе веслом — в цім диво нове -
Відштовхується палиця від стін

В його руках, бо тут — вузька протока,
І непроглядь така, хоч в око стрель!
Кидає промінь в русло нешироке
З поверхні вниз продовбаний тунель

Чи люк вузький, освітлює недовго.
І знову човен кане в небуття...
Чотири світлячки такі чудові,
Немов людські періоди життя:

Дитинство, далі молодість і зрілість,
І старість. Вже за нею — мертвих світ,
І темрява, неначе у могилі,
В якій сумний панує Бог Аїд.

За перевіз Харон бере оплату -
Мерцю кладуть монету під язик.
Так в Греції. В “Софіївці” ж співати
Чи вірш читать — він до такого звик.

В Європі штучна річка ця — найдовша -
За двісті двадцять метрів довжина.
І для здоров’я звивиста, хороша -
Не має зовсім протягу вона.

Із річки Стікс вертаємось до раю -
При світлі Амстердамський шлюз постав.
Він воду й з нею човен піднімає!
О диво! Він пливе у Верхній став.

Контраст вражає, створений Богами,
Із підземелля майже в небеса
Вознестися. І ставу панорама
Чарує, мов небачена краса!

2 травня 7529 р. (Від Трипілля) (2021)

День морозний. І сонце. І сніг.
Біла паморозь вкрила дерева.
Санний слід між ярами проліг
аж за обрій, де мла кришталева.
І бажання – гайнуть навмання!
Зволожніле чоло мороз витер...
І виводить баского коня
за повіддя знудьгований вітер.

Навкруги – куди оком не кинь –
біле сяйво і небо, і нива.
І летить уже в синь білий кінь,
тріпотить білим полум’ям грива.
А верхо́м – в льодяному сідлі –
дужий вітер у білім жупані.
І десь сонце згубилось в імлі,
де-не-де лише відблиски тьмяні.

І мете, і мете, і мете,
замело і горби, і долини.
Хвижа* ковдри із снігу плете
і вкриває замерзлі хатини.
Потонула в снігах далечінь,
в білині розчинилась округа.
Білий коню, спинися, спочинь!
Геть ослабла в сідельці попруга.

*хвижа – завірюха, хурделиця

24.01.21

От і Пасха. В атеїстів шок.
Чвакають віряни ковбасою.
В мене ж перед Господом боржок -
Знає, що учора я накоїв.

За гріхи до церкви лютий піп
Не пускає. Ось така халепа.
Вчора гамав я не черствий хліб,
А сальце, ще й пляшку чачі вгепав.

Піст, на жаль, пішов коту під хвіст,
Винуватець - кум. Підбив на грішне.
Я ж - вірянин, а не атеїст,
От на мене й сердиться Всевишній.

День би ще протримався. Так ні,-
Чаркували з Мойшею до рання.
Каюсь широ. Я таки дурний,
Бо прокинувся у калабані.

До хатини повз години три,
Вмився і пошкандибав до храму.
А нутро натруджене горить,
А у хаті спирту ані грама...

З пляшкою пустою ниньки вдвох,
Сам собі та небесам чужий я.
Буду піст тримати під Різдво,
Ну, а кума гнатиму втришиї.

03.05.2021 р.

Дай чисту віру
грішному миру,
Господи!
Дай чисту віру
грішному миру,
Господи!
дай!

Бог наш по крихті з хаосу ночі
світло і світ цей створив.
З кожного тіла вогник душі
зорів.

Царства земного вічний неспокій
скоєний тільки людьми.
То у гордині, то у зневірі
ми.

Дай чисту віру
грішному миру,
Господи!
Дай чисту віру
грішному миру,
Господи!
дай!

Світлі собори дивляться в небо –
молять прощення для нас.
Хай в наших дітях
б’є православний час!

Хай їм живеться з Богом і миром!
Сили їм, Господи, дай!
Може, колись на землю цю зійде
рай!

Дай чисту віру
грішному миру,
Господи!
Дай чисту віру
грішному миру,
Господи,
дай!

22 серпня 1999 р., Київ

__________________________________________
* ІІ частина духовної кантати "Православний час"

В нас на городі виріс дивний цвіт.
Це ще коли я був зовсім маленьким.
Дивлюсь – на ньому лієчки біленькі,
Яких не бачив ще в свої п’ять літ.
Стоїть серед картоплі одинак,
Від неї вищий та й зовсім не схожий.
Подумав: квіточок нарвати, може.
В останню мить задумався, однак.
А що, як він тут неспроста росте?
Його для чогось, може, посадили?
Не став я обривати цвіт той білий,
Але у тата запитав, проте,
Що ж то за цвіт. Він тут же у отвіт:
- А ти його не зачіпав руками?
- Ні, не чіпав,- і глянув в очі прямо.
- Не зачіпай, бо то отруйний цвіт.
- Навіщо ж він отруйний тут росте?
Можливо, його вирвати та й годі,
Щоб не було отрути на городі?
А тато відповів мені на те:
- Усе отрута, як не знати міри.
А, як у міру – користь принесе.
Комусь здоров’я чи життя спасе…
На ті слова я здивувався щиро:
- Чи ж то отрута може врятувать?
Вона ж – отрута аби всіх труїти?!
- Колись усе ти зможеш зрозуміти…
- До речі, а рослину ж ту як звать?
Всміхнувся тато: - Звуть її дурман
Або датура. Ти не чув, напевно.
А, поміж іншим, це рослина древня…
Я про таке уявлення не мав.
- Чому ж дурман? – питаюся його.
- Бо, коли хто не знає чи не вміє –
Над міри вхопить і, немов дуріє,
Геть забува і хто він, і чого.
А може й вмерти запросто тоді.
Тож, як не знаєш, краще не чіпати.
- А звідки він у нас узявся, тату?
- Питаєш, хто його тут посадив?
- Ні, звідки він узявся взагалі.
- Того, напевно, вже ніхто не знає.
Хто на Колумба знаного киває,
Мовляв, привіз з далекої землі,
Коли іще Америку відкрив.
А інші кажуть, що оцю рослину
Цигани, як дістались України,
Із прикаспійських привезли степів.
А ще легенда про дурман той є,
Колись бабуся ще розповідала…
Тобі цікаво? – Вже б і не питали?!
Легенди – то ж захоплення моє.
Я все ловив, що тільки лише чув.
А особливо захопився ними,
Як десь почув одну легенду Криму
Про Кара-Даг. Ще й досі не забув.
- Було то у козацький час, давно
Десь, може, на Полтавщині…Не знаю.
Хоч, взагалі, то значення не має,
Де саме відбувалося воно.
Містечко невеличке вздовж ріки
Розкинулось в долині у широкій.
Оточене гаями з усіх боків,
Купалося в серпанках у легких.
Жило спокійним, звичним вже життям,
Вставало рано, цілий день трудилось.
А, коли темна нічка нагодилась,
Вкладалось спати. От і все буття.
Та якось містом поповзли чутки,
Що вбитого знайшли серед дороги.
Давно у місті не було такого,
Бо, як татар прогнали козаки,
Ті більше сюди лізти стереглись.
Хто ж того чоловіка міг убити?
Ще й обібрати? То якісь бандити,
Мабуть, в якомусь лісі завелись.
Поговорили й стали забувать.
Аж тут у місті ще знайшли одного.
Теж череп був проломлений у нього
І хтось устиг до цурки обібрать.
Тоді занепокоїлись усі.
Послали козаків сторожувати
Аби скоріше вбивцю упіймати.
В дворах спускати стали з цепу псів.
Та час минув – убивці не було.
Можливо, вбив та й геть собі подався?
Чи то у лісі до пори сховався?
Та, тільки-но вспокоєння прийшло,
На ранок знов убитого знайшли .
І знов його хтось обібрав до нитки.
Зосталася залита кров’ю свитка…
Тепер усі стривожені були.
Сам голова уже ночей не спав
Та засідки велів улаштувати,
Щоб, врешті-решт, розбійника піймати,
Бо ж він, напевно, маніяком став.
Тихцем засіли містом козаки,
Аби зарані вбивцю не злякати
Та й стали у тих засідках чекати,
Можливо, той проявиться-таки.
Й підстерегли. У засідці одній
Почули кроки. Хтось ішов неспішно.
І тут удар, короткий крик і тиша.
Тут козаки метнулися мерщій,
Помітили: хтось в темряву шугнув.
Помчали слідом ще й сигнали подали
Аби усі шляхи перекривали,
Щоб той убивця з міста не гайнув.
Не наздогнали…Десь він зачаївсь.
Але із міста не подівсь нікуди,
Бо ж засідки козацькі були всюди.
Куди ж він проклятущий був подівсь?
Хтось із місцевих – вирішили всі,
Бо ж і місцевість дуже добре знає
Та і надійний сховок в місті має.
Та як узнати – хто? Пустити псів?
Та пси по сліду недалеко йшли.
Він, мабуть, слід свій тютюном приправив,
Тож пси і повернулися небавом,
На тім сліду нічого не знайшли.
Щоправда, вбивця не розрахував,
Хоч свою жертву в тім’я і поцілив,
Але ударив зовсім неуміло
І той живий зостався. Хоч і впав,
Облившись кров’ю, але не помер.
Коли життя вернулося у нього,
Сказав, що геть не пам’ята нічого
Із того, що з ним сталось дотепер.
Сумний додому голова прийшов,
Не знаючи, що далі мав робити.
Як того вбивцю, врешті-решт зловити
Аби не порішив нікого знов?
Тут жінка на порозі зустріча,
На стіл накрила, снідати саджає.
Сама ж про все розпитує-питає,
Немов урядник, все як слід вивча.
А потім каже: - Так куди його?
У тім’я, кажеш? Тож він, мабуть, бачив,
Хто його міг поцілити добряче!
А голова знизає: - Й що з того́?
Адже нічого він не пам’ята.
Що ж нам із того, що він міг побачить?
- Потрібно відьму запросити, значить.
Тут у селі живе одна, ота,
Що всі її Датуриха зовуть.
Уміє сни пророчі насилати,
Людина в сні все може пригадати.
Вона б у тім допомогла б, мабуть?!
- А звідки дивне прізвисько таке?
- Був чоловік чи лях, а чи татарин,
Датура звався. Згинув десь під Баром.
Життя її вдовине нелегке.
Отож вона за зілля узялася,
Лікує рани, хворість проганя,
Ні перед ким дверей не зачиня.
Я думаю – вона б нам придалася.
Зібрав нараду спішно голова,
Відповідальність щоб не лиш на ньому.
Та й порішили всі – що будь по тому.
Послали вістуна, щоб на словах
Датурісі всю справу пояснив
Та попрохав був помочі для міста,
Пообіцяв винагороду, звісно.
Той повернувся та і розповів,
Що згоду їм Датуриха дала,
Пообіцяла все, що треба взяти
Та і прийти. – Ти б міг би зачекати,
Щоби в дорозі не самою йшла.
Помчав вістун Датуриху стрічать
Та скоро повернувся, ледь не плаче:
- Там…я таке…таке побачив…
Датуриху вже можем не чекать!
Її убито. На шляху лежить
Вже біля міста. Хтось напав із гаю.
В її очах уже життя немає.
Всі радники схопилися умить…
Сховали жінку там, де і знайшли,
Понад шляхом насипали могилу.
Хоча і відьма та ж не заслужила,
Щоб просто неба кинути могли.
Жилось тривожно в місті з тих часів.
По місту озираючись ходили,
Ночами лише по хатах сиділи
Та сподівались на надійних псів.
Ночами сторожили козаки,
Теж поодинці містом не ходили,
Воротами шляхи загородили,
Бо ж хтось чужий ще забреде-таки,
А ти за його смерть відповідай…
Якось дружина голову зустріла:
- Я на могилу відьмину ходила…
- Навіщо – той пита її. – Вгадай,
Що я знайшла там, на могилі тій?
- І що ж знайшла ти на горбочку тому?
- Там виросла рослина невідома…
- І що із того? – він сердито їй.
- А, може, то те зілля проросло,
З якого сни пророчі можна бачить?
Ми можем з нього скористатись, значить,
Щоб місто заспокоїтись могло?!
Подумав голова та й сам побрів,
Не став нікому, навіть, говорити.
Зірвав він листя і біленькі квіти,
А вдома з того він відвар зварив.
І тим відваром напоїв узяв
Безпам’ятного зовсім чоловіка.
Заснув спокійно, але враз від крику
Схопився подивовано: - Згадав!..
Убивцю довго не прийшлось шукати.
Він писарем у ратуші служив,
Від голови десь недалечко жив,
Почув той крик та й кинувся тікати.
Його перехопили козаки,
По-своєму провчити захотіли
Та не розрахували, мабуть, сили.
Та що поробиш? Злі були-таки…
А та рослина скоро розрослась,
Датурою її так і назвали,
У знахарстві частенько споживали.
Але, коли хтось нерозумний бравсь,
Не знавши міри – то дурів, бува.
Від того часто, навіть, помирали.
Отож рослину ще дурман прозвали,
Аби розумно кожен споживав.

Якби не Бог - була б усім "труба",
А так живем і гамаємо борщик.
Щасливців закопають у гробах,
Мої ж, ченці, потягнуть в Лавру мощі.

А те, що многогрішний - не біда,
Ще й не таких освячувало небо.
В святого за убивства є медаль,
Скелетів повно в шафі сухоребрих.

А в мене окрім дулі ніц нема,
І правди, що народу ріже очі.
У мене з нею цілий вік роман,
Вже дід, але люблю її як хлопчик.

Був битий, тричі тикали ножем,
Давили та щодня плювали в спину.
Житуха - не з арахісом драже:
Проклятя і намова підкилимна.

І навіть тим, хто в рясах я чужий,
Бо не беру з людей за правду грошей.
Мій ніж умитий кровію олжі,
Вогнем горить на лезі слово Боже.

...І знову камінь та дубовий кий,-
Вже не воскресну, не чекайте дива...
Помер таки. Хоч кажуть, що живий.
Але для мене це вже неважливо.

02.05.2021р.





,

Все пройде, люди, все минає в світі,
І блазні підуть з цього шапіто.
Війна скінчиться. І чужі в зеніті
Отримають за злочини. А хто

Устигне утекти таки до раші,
Чи на Канари – куля знайде їх.
Бо наварили навіки вже каші,
І сотворили непрощенний гріх.

Убили майбуття цього народу,
І обікрали кожного із нас.
Та не змогли убити лиш свободу,
Бо в жилах кров нуртує, а не квас.

З часів козацьких билися за волю,
А тут злодюги землю продали.
Щоб ми мовчали про тяжку сваволю,
Ярмо нам одягли, мов ми – воли.

Вбивали нас родинами, родами,
Тарифами, неначе ковилу
По світу гнали і травили псами,
І пхали в смертну темінь, ув імлу.

Нам не давали жити, потім скоро
В колгоспи і в ГУЛАГи - просто всіх.
По нації пройшлись Голодомором,
Убили люд. І це всевладний гріх.

Ми не пропали, відродились знову,
Злетілися з усіх чужих країв.
Колиску зберегли і пісню, й мову,
Щоб нас ніхто вже гнобити не смів.

Щоби нарешті у Верховній Раді
Лиш українець сам писав закон
Для себе. Щоби жити всій громаді
По правді. А безчестю заборон

Наставити повсюди. Щоби люди
Повірили, що правдонька жива,
Що ми – народ, - віками був і буде,
В руках якого владна булава.
04.04.21 

І ясно буде все як Божий день...
На те і свято головне весною,
аби не в’янули над головою
омріяні мої сади пісень.

Скресає лід, і догорає пломінь,
і сонечко сіяє із небес,
і чуються у Храмі хори мес...

і неупинно як весняна повінь
лунає і відлунюється зовні:
Христос воскрес! Воістину воскрес!

02/21

Чекаю визволителів своїх,
коли на схід, на північ і на південь
появиться у ризах золотих
всеукраїнський пам’ятний Великдень.

Не вічний Ірод... буде на Землі
і тепле літо, і розквітнуть весни...

як булька на воді, навіки щезне
останній узурпатор у кремлі,

розвидниться у кро́мішній імлі,
а в Україні білий світ воскресне.

- Як ти міг кіло цукерок з'їсти?
Маєш, синку, ти погану звичку.-
Кажуть мама з татом до Микити.-
Ти ж не думав зовсім про сестричку!

- Я ж якраз про неї тільки й думав.-
Син малий хитренький погляд кинув.-
Чи вона прийде, чи буде вдома,
Швидш ніж я усіх їх з'їсти встигну.

ВИР

Довічна марнота віків все – Бога осягнути
Чи в блуді мудрому здури́ти й оминути
Долю приречення. Її пряде в циклічність
З канонів пожирань й відрижок житність.
Дощі ж ревуть, стягнувши небо в пути,
Й роз’юшуються в дрантя, щоб лизнути
Слізьми родючу твердь. Яка епічність!
У пекло впали роси, як у темінь свічність
І згинули завоскнені землею. Хіть відчути
Від перетворення неочевидного. Побути
По той бік яви сеї. Впасти в потойбічність
Життя вже неживого – прірвову магічність.

Тишу розгледіти довірочно і шепіт вчути
Істерики шаленства душ із черева покути,
З піхви злягання зорь і сил. Свята трагічність!
Досвітня ще! Чи то любов і вся її калічність
В людській природі? Глек ві́нчаний отрути,
Незграбно Гончарем заду́хнений й зіпсутий.
Світ – суть удавана за поступ хаотичність
У вирві сталості й безмежна канонічність
Пастки надій. В омані мрії так і не збагнути,
Що смерть йде по різдву і крок її ледь чути,
А по зимі – весна, за нею колом – звичність.
І все поглине знов в безчасся своє вічність…

Павло Гай-Нижник
2 травня 2021 р.

Православний час
править при свічах –
і Господь над ним.
Православний час
зустрічає нас
Словом праведним.

Божий Заповіт
у чужій душі зрости,
кожну заповідь
і я, і ти
пронесімо в світ
православним шляхом цим
святим.

Православний час
проводжає нас
Словом праведним.
Православний час
служить при свічах,
лиш Господь над ним.

Тисячі церков
заспівали в дзвони знов.
Це прийшла до нас
Його Любов.
Не чіпай меча
в православний добрий час
святий.

За нами – Віфлеєм
і зорі Візантії,
і довгі війни й унії –
і все це бачить Бог.

Православний час –
у живих очах
золотих ікон.
Православний час
хрест кладе на нас,
бо Єдин Закон.

Тисячі церков
заспівали в дзвони знов.
Це прийшла до нас
Його Любов.
І відкрив нам слух
православний чесний Дух
Святий.

Православний час
нині сяє в нас
Cловом праведним.
Православний час
звів іконостас,
наш Господь над ним!

Тисячі церков
сповістили в дзвони знов
час Його Любові,
час Любові,
час Любові…
Вже Любові – Час!..

Православний час.
Православний час.
Православний час.

1 липня 1999 р., Київ

___________________________________________
* І частина духовної кантати "Православний час"
(перша назва кантати – "Майбутньому")

Додав сьогодні світ увесь
Душі моїй розради, –
Христос воскрес! Христос воскрес!
Плач обернувши в радість.
Ізнов збулось одне з чудес,
Між фальші та облуди, –
Христос воскрес! Христос воскрес!
Вітаємось повсюди.
В оцім поєднанні словес
Безмежна Божа ласка.
Христос воскрес! Христос воскрес!
Святкуємо всі Пасху.
02.05.21

Ще маємось... почиємо у Дусі.
І Божі діти, і Його сини,
що вижили рабами у нарузі,
ще віруємо у пророчі сни.

Дістанеться і кату по заслузі
за наші перемоги без війни...
і воїну, і орачу, і музі –
причастя української весни.

Іще загляне сонце у віконце
земної долі... у небесний рай.
Не нарікай на опустілий край,
який не залишають оборонці,
і молячись Ісусовій іконці,
люби живих, а ворога... прощай.

01.05.21

Стоїть старенька на узбіччі,
машини мимо – вжик та вжик.
Дощу краплини на обличчі...
Зриває вітер дощовик...

Якби-то змога, йшла би пішки,
мабу́ть, доходила б уже.
Невже не здіється нітрішки,
ніхто не спиниться невже?..

Густіють сутінки імлисто,
нещадно дощ холодний мжить.
Їй до шпиталю треба в місто,
там син поранений лежить.
 
Довкіл – неначе у підпіччі...
Імла тріпоче між осик...
Стоїть старенька на узбіччі,
машини мимо – вжик та вжик...

21.09.22

II

Палата.
Ліжко.
М’ята постіль.
Руді розводи кров’яні...
Який вже тиждень ходить поспіль
вона за мури кам’яні.

Тут зі шпитальних сірих вікон,
немов з якогось потойбіччя,
глядять суворі,
різні віком
чиїсь бліді
сумні обличчя.

Глядять на сад
і склеп похмурий,
і на безвихідь,
і на мрії,
на зубцюваті
в снігу
мури,
на блякле сонце,
що ледь гріє...
 
Вона спішить.
Там син нездужий –
жалкий,
мов згусток больовий.
Уже безсилий
і байдужий,
проте живий...
Іще живий...

Згасають мрії, як примари,
в які чуття не обрядись.
Он промайнули санітари
з пустими ношами кудись.

Шкребе у горлі від карболки.
Від горя –
сльози потекли.
В хустинці – ті
страшні осколки,
що сину тіло
посікли.

О, ця війна...
Війна!..
Війна!..
Кінця і краю їй не видко...
На скронях – снігом –
сивина:
– Синочку мій, живи!
Я швидко...

Ось і палата.
Лікар тут.
І хтось іще.
І санітари.
 
А на підлозі –
бинт і джгут,
і син,
укладений на ма́ри .

Як осягти той жах думками?
І де та –
з болями – скрижаль?..
А лікар лиш розвів руками:
– Ми не спасли його,
на жаль.

Це відгукнулося, як постріл,
як отой вибух на війні...
Пуста палата,
м’ята постіль,
руді розводи кров’яні...

ма́ри – ноші для перенесення мерців

14–16.01.21

Талант важніше за талан
чи навпаки? А хто це скаже…
Не все Всевишньому хвала,
що на язик халвою ляже.

Хоч хліб усьому голова,
та хлів далеко ще не хижа.
Отак і бідному халва –
це лише трапеза, не їжа.

І затрапезний ще не суть,
а сутність – то іще не фатум.
Замало лиш коханим буть,
важливо віддано кохати!

Вже завтра зрадіють жінки і Марія,
Зустрінувши Господа - Божого Сина,
Поклоняться воскреслому Ісусу Христу
І понесуть вістку учням й Петру.

Вже завтра Іван і Петро в Єрусалимі
Бігтимуть ,потім зайдуть в домовину,
Побачать пелена і більше нічого
Й повірять у Господа Вічноживого
.
Вже завтра апостоли з благоговінням
Перед Ісусом впадуть на коліна.
Сьогодні ж субота.Учні в сум'ятті...
Перед очами вчорашнє розп'яття.
30.04.16.
"Жити потрібно так,ніби Христос помер вчора,воскрес сьогодні та прийде завтра".Мартін Лютер.

Ми намагалися кохати
як вперше, щиро і не раз…
Тебе ж тягло в свої пенати
і доля розлучала нас.

Її ти у руках тримала,
колишня рибко золота,
а гру, майстерну для загалу,
не в силі скрити пустота…

Спасибі осені лілеям
і високосній тій весні.
Була ти феєю моєю!
Усе немовби уві сні…

Але нарешті я проснувся,
полуда впала із очей.
Не гнув тебе і не зігнувся,
лише тягар упав з плечей.

Існуй собі в своїх пенатах,
пиши романи і… листи.
Той світ уже не врятувати,
мари кохання – не спасти.

До тебе шлю п’янкі привіти
з найкращих наших слів,
горну в конверт вербові віти
і запах стиглих слив.

Збираю роси з материнки,
несу з айви нектар:
і от, між кожної сторінки –
мого бажання шарм.

Про що мій лист тобі говорить,
коли мене нема,
коли в очах твоїх прозорих
уже давно зима?

Про що мій лист тобі розкаже
і перекаже знов –
нехай любов моя не та вже,
бо більша за любов.

Коли весна розбудить небо
пересічним дощем,
відчую я в тобі потребу,
відчую гострий щем.

Це серце шле п’янкі привіти –
вже самота́ не та,
я надішлю весня́ні квіти
і но́вого листа.

Про що мій лист тобі говорить,
коли мене нема,
коли в очах твоїх прозорих
уже давно зима?

Про що мій лист тобі розкаже
і перекаже знов –
нехай любов моя не та вже,
бо більша за любов.

12 серпня 1995 р., Богдани́

Щодоби грубіла шкіра
І черствішала душа,
Бо працюючи без міри
Вік нуждався у грошах.
Тож і збитків аніяких
Не поніс я на віку, –
До цих пір лежать подяки
За роботу нелегку...
01.05.21

Наша Пасха – Христос !
Він у Жертву за нас
Був принесений у Палестині.
Його Подвиг пронизує простір і час
Оживляючим Духом Святині.
Він явив нам Любов,
Кров’ю викупив світ…
Не чекаючи вдячного співу –
За лукавий, зіпсутий, розбещений рід
Спив до дна чашу Божого гніву.
Наша Пасха – Христос !
В цьому праведна суть
І спасаюча сила Офіри…
Тож блаженні усі, що в серцях бережуть
Слово Боже у святості віри.
Що ідуть по Писанню
Шляхами Христа,
Об’являючи Істину родам,
Про яку сповістили пророчі уста
Поколінням усім і народам.

Ото ідеш, а навкруги – весна,
нова, пахуча і різнокольорова…
Я сам себе сьогодні не впізнав –
по жилах кров вирує оркестрово!

І я носій – її бокал.
І сонце не помре від жовтої гарячки,
воно тривожить світ на одчайний вокал –
на все живе напала нетерплячка.

Розбігались коти на лоскіт хромосом,
надулись голуби, медують абрикоси,
товстішають томи зелених аксіом,
а в лимонаді тонуть перші оси…

І хочеш втнути щось в кінці кінців,
щоб з ніг на голову комусь крутнулось,
щоб Фіґаро у чорта в кулаці
на тому світі легенько гикнулось.

Та й втнеш, і утечеш, і пропадеш
серед людей, трамваїв і мелодій,
в портретах перехожих оживеш
чи як дивак, чи як пустун, як злодій…

Розмокніть, сухарі! Уже давно весна.
Уже позаду зимні інциденти.
Я не боюся випити до дна.
Моїй весні – мої аплодисменти!

13 квітня 1989 р., Київ

Ох, і жінка!.. Як вогонь,
Сяє й обпікає!
Голосніше за гармонь
Іноді буває.
І рум’янець на щоках
Пишної лілеї, –
І духмяність молока
Віється від неї.
Руки лагідні її
І вуста жіночі
Відчуваю день при дні
Й жалую щоночі.
Не лишаю ні на мить
І не знаю втоми,
Адже хочу догоріть
У вогні такому.
Ох, і жінка!.. Дивина
Коїться зі мною,
Як підморгує вона
Чорною бровою…
30.04.21

Ми вечір цей зміксуємо на двох
під запашну гарячу львівську каву.
Високий замок стріне нас обох,
він і раніше з нами не лукавив.

Стежки свої шукали між імли,
свої дороги слалися під ноги,
але назустріч все-таки ішли
вагань шляхами, повними тривоги.

І ось нарешті стрілись віч-на-віч
уперше після довгої розлуки
і у очах десятки, сотні свіч,
назустріч потяглись несміло руки…

Невже… Невже це сталося? Невже!
Хіба, направду, щастя ще можливе?
А розум крає серце як ножем –
Ти знову хочеш вірити у диво!.

потоптало степ
слідів неволею
адже хоче хтось того чи ні
сильцями ми сплетені із долею
і на полюванні й на війні

та покраяні свобод галузками
знають долі сіті навісні
що волокна в них не є мотузками
а скоріш потічки потайні

річища вгрузають в землю жилами
розмивають землю ручаї
і сердець грудки
що стали хвилями
набувають волі течії

2021

Кульгаючи, маленький Ярослав
Піднявся врешті-решт на забороло,
Став до бійниці, роззирнувсь навколо,
Неначе щось там унизу шукав.
Боліла досі ще йому нога,
Що вивихнув якось, з коня звалився.
Чи костоправ у чомусь помилився,
Чи то причина тому є друга,
Та біль в нозі ще й досі не здолав,
Отож весь час доводиться кульгати.
Пішов би, може із братами грати.
Вони пішли, а він не наздогнав.
Тож в теремі доводиться сидіть
Або тихцем піднятися на стіни
Та з висоти на пагорби й долини
Хоча би одним оком поглядіть.
Цікаво ж…Он звивається Ручай,
За ним стоїть висока Щекавиця.
От би туди забратись, подивиться!
А там Поділ, за ним ріка Пучай
Або Почайна, як її ще звуть.
А там безмежні луки Оболоні.
Вони туди уже ганяли коней.
А, може, скоро знову поженуть?
Хоча, поки не стихне біль в нозі,
Йому до коней мати не дозволить.
А то б промчав він на коні по полю…
Тепер хіба що верхи на лозі.
- Вітаю, княжич. – голос пролунав
І Ярослав на нього повернувся.
Дружинник батьків йому усміхнувся,
- Ти,бува, часом тут не заблукав?
Цікаво, правда? Я люблю і сам
Отак іноді над бійницю стати
Й життя внизу бурхливе розглядати,
Хоча, здається, все знайоме там.
Я ж тут усе навколо обходив,
У кожну шпарку зазирнув, напевно.
І пам’ятаю всі легенди древні,
Що ними дід мене нагородив.
- Ти скрізь бував? Скажи, а що отам
За Щекавицю? Я не був ні разу.
- Там Юрховиця. Онде, бачиш, зразу
Видніється. Я піднімався сам
Багато раз… Он шлях на Вишгород
Іде повз Щекавицю й Юрховицю.
А далі ще горби…Не видко звідси,
Дорогожичі їх прозвав народ.
- Дорогожичі? Дивно якось так!
Якась не наша назва видається.
- Ні, княжичу, то лише так здається.
Слов’янська назва взагалі…однак…
Історія то давня, взагалі…
Як хочеш, тобі можу розказати.
- Розказуй, бо ж цікаво мені знати,
Що тут було колись на цій землі.
- Ну, слухай. Це було у ті часи,
Коли твій прадід Ігор краєм правив.
В походах бойових зажив він слави,
Але древлянські болота й ліси
Його згубили. Ти це добре знаєш.
Княгиня Ольга мстити почала,
Війну вона з древлянами вела,
В надії, що убивців покарає.
А, поки колотнеча йшла лиха,
Поки слабкою була княжа влада
І не могла ще татям дати раду,
Їх розвелось до біса на шляхах.
Було купцям у Київ не пройти,
Лунав їх хижий посвист звідусюди.
Боялись, навіть з міста вийти люди,
Не те, що там товари провезти.
А скоро і під Києвом самим
Купці з товаром стали пропадати.
Хотів був воєвода раду дати,
Велів весь час дружинникам своїм
Об’їзд робити по шляхах навкруг,
Влаштовувати засідки на татів.
Та зарізяк тих не зумів піймати.
Чи в Києві у них багато вух,
І все, що воєвода замишля,
Одразу татям тим стає відоме?
Метався воєвода без утоми,
Але ховала всі сліди земля.
Якось купець до Києва прибивсь,
Увесь побитий, ледве тягне ноги.
Сам воєвода прилетів до нього,
Розпитувати спішно заходивсь
Й почув таке: - Ми з Вишгорода йшли,
На київську дорогу повернули.
Уже здалеку й Гору видно було.
Вже пагорби одесную були,
Ошую тягнулися боло́та,
Дорога поміж ними йшла вузька.
Як раптом посвист пролунав зблизька
І виросла навкруг юрба голоти,
Але усі при списах, при мечах.
Ми, навіть, зброю ухопить не встигли,
Отак в заціпенінні і застигли.
І вийшов чоловік один, почав
На наш товар спідлоба позирати.
Щось мурмотів собі: «Дорогожич!»
Що саме означала його річ?
Чи звуки він не здатен вимовляти?
Того я був не здатен зрозуміть.
Стоїть юрма, поки нас не чіпає.
А той неспішно між возів ступає
І щось своє під носа бурмотить.
Аж доки й близько біля мене став.
«Дорого жичь тепер! - почав казати,-
Доводиться отак-от заробляти».
А далі руку догори підняв
І вся юрба накинулась на нас.
Мене важким чимсь вдарили добряче.
Що було далі – я уже не бачив…
Прийшов до тями через якийсь час.
А справа вже надвечір аж була.
Ми ж думали устигнути до ночі…
Коли, нарешті, я розплющив очі,
То і зоря вже вранішня зійшла.
Я аж по саму шию у воді
Лежу на чомусь, що втонуть не да́ло.
Мабуть, всіх до болота повкидали,
Щоб зовсім не лишилося слідів.
Якимось чином вибравсь та й подавсь
До Києва. Не вбили, слава Богу.
Що ж чиниться у вас тут на дорогах?
Чому не прийме застороги князь?..
Чутки умить розбіглись поміж всіх
І скоро люди з жахом шепотіли,
Що таті на горбах отих засіли
І Дорогожич перший поміж них.
Десь там у хащах є його лігво́,
Куди він все багатство своє зносить.
І сотні люду утопив він досі
В болоті дорогожицькім його.
Чутки ті і до князя надійшли.
А князеві було сім літ від роду.
На його захист сподіватись годі,
Надії на княгиню лиш були,
Але вона в древлянських десь лісах,
Їй не до Дорогожича якогось.
Помститись би за чоловіка свого,
Що вже на то чека на небесах.
А Святослав, хоч зовсім і малий,
Та в Новгороді встиг покнязювати,
Велів кормильця Асмуда позвати,
Провідавши, мерщій у свій покій.
- Що будемо з цим, Асмуде, робить?
Що то за тать під Києвом з’явився?
Де він з своєю зграєю укрився?
Потрібно їх усіх переловить!
- Та ж воєвода вже не спить ночей,
Все лиху тому хоче раду дати.
Та ж татю хтось дає, напевно знати,
Бо ж він умить ховається з очей.
- Хто ж він такий, той Дорогожич є?
- Я думаю, із в’ятичів він, може.
Чи то радимич. Також дуже схожий.
Вони ж ведуть походження своє
Від ляхів. Тож і вимова така.
А більше що я можу ще сказати?
- Та ж треба їх всіх хутко пов’язати!
- Так, звісно. Але ж справа нелегка.
Вже ж воєвода пробував, однак…
- А ми ту зграю на живця піймаєм!
- Їх на живця піймати?! Ну, не знаю…
- Зате я знаю. Зробимо отак…
Вночі таємно з Києва в човнах
До Вишгорода вої подалися.
З них декілька купцями одяглися.
Для Вишгорода то не дивина.
Чимало тут стрічається купців,
Дніпром приходять, Прип’яттю, Десною,
Бува, стає і пристань затісною.
Отож не надто виділялись ці.
Скупили миттю всякого добра,
Вози добряче крамом тим набили
І валку ту на Київ спорядили,
Вже як вечірня надійшла пора.
Проїхались, щоб бачили усі
Велику валку і малу сторожу.
Повільна валка, тож зуміє кожен
Їх по вечірній обігнать росі.
Самі ж, коли заїхали у ліс,
Увесь товар, що на возах тих мали,
У криївку хутенько поскладали,
Дружинники уклались в кожен віз,
Що їх у лісі до тих пір чекали.
«Купці» вози знов затягли рядном,
Щоб в очі не кидалося воно
Та знов на Київ валку ту погнали.
На ранок оболоні досягли,
Дорога йшла поміж високі лози.
Здіймалась пилюга за кожним возом,
Адже давненько вже дощі не йшли.
Пройшли вони Ситомлю бродом та
Ступили на оту вузьку дорогу,
Затиснуту горбами із одного,
З другого – непрохідні болота.
І тут почувся раптом хижий свист.
Немов мана з’явились збройні люди
І оточили ті вози з усюди.
Тут невисокий чоловік на зріст
З юрби з’явився. Перед возом став,
Поглянув на «купців» недобрим оком,
Пройшов вздовж валки нешироким кроком:
- Ех, дорого жичь нині!- проказав.
Але підняти руку вже не встиг,
Бо раптом вої із возів з’явились
І татів всіх рубати заходились,
Ніхто й порятуватися не зміг.
Усі понад дорогою лягли.
Сам Дорогожич бився дуже люто,
Тож довелось мечем його проткнути.
Живим, на жаль, узяти не змогли.
Поставили там митницю з тих пір
Аби була під наглядом дорога
І всі купці спокійно б мали змогу
Проїхати до Києва. А бір,
Який ото за пагорбами був
В народі Дорогожич і прозвали.
Там довго люди ще скарби шукали,
Що тать своїм розбійництвом здобув.
Та, щоб знайшли, того не чув я ще.
Можливо, й досі десь в землі таяться
І знайденими бути не бояться,
Бо чарами закриті від очей.

Він нелюбов’ю відболів,
боявсь любов’ю захворіти
та до безпам’ятства волів
її, небачену, зустріти.
Зустріти тихо, як мету,
яка у згадках серце гріє,
чужу, надуману – оту,
що заявлялася у мрії.

Він знав її із дум і снів,
боявсь її лиця блідого,
ніяковів і червонів,
й стидив себе, немолодого,
і гнав кохання, що пекло́,
як біль, як вигадка, як спалах,
і відчував її тепло,
коли вона у мріях спала.

Він перед нею не грішив,
забув про борг і про благання.
Собі із віршів потай шив
давно намріяне кохання.
Все, що рядками там лягло,
було нестерпне, як обуза.
І сталось так, як не могло –
явилась в білій сукні Муза.

09.01.21

Токували раніше отут фазани,
Вже тепер невідомі нікому.
Прикрашали столи, чудо-парки вони -
Царські птахи для царського дому.

Ці об’єкти зручні для мисливської гри -
Дуже товсті і малорухливі.
Вигравали веселки усі кольори
На пір’їнах самців, наче диво.

Готували з їх м’яса розкішне філе,
І вина наливали по вінця.
Якщо звем павича всіх птахів королем,
Фазани тоді — герцоги й принци.

І для них будівничі створили тут рай,
Відкладали яєчка самиці.
Освіжає повітря дзвінкий водограй,
Їсти й пити є повно для птиці...

Час минув, і все зникло, неначе у сні,
Ані сліду — від птиці цієї.
Залишились опудала лиш набивні
Експонатами — в міні-музеї.

Революції, війни — всі стани знесли,
Зникла каста і аристократів.
І настрахане людство незчулось, коли
Всіх масони взялись урівняти.

І братаються: пан і колишній плебей,
Буржуа, проститутки, бандити.
Й ким ти є: наркоман, лесбіянка чи гей —
Це байдуже злодійським елітам.

Не розводять вже більше розкішних птахів,
І прекрасних садів не будують.
Лиш розводять на гроші наївних “лохів”,
Сатані царство Боже це — всує.

Вороння й горобці. І голота іде,
Як дивитись на все це обридло.
Як же мало лишилось шляхетних людей,
Переважно - недолюдки й бидло.

Але є іще справжні в нас трудівники,
Що цей парк доглядають щоднини.
І я вірю, що праці їх всіх завдяки
Ця краса буде жить, не загине.

Коли повінь знесла у фазанника дах,
І до Критського аж лабіринту
Віднесла, піднялись подолати цей жах
Трударі, їм вдалось відновити

Геть по крихті усе, водограй збудувать,
Вже співають тут горлиці ніжні.
Павільйон оточили дерева й трава -
Виглядає тепер він розкішно.

Не втомлюся директору* славу співать,
Колективу всьому — грім овацій.
Рукотворні на кожному кроці дива -
Це плоди їх шляхетної праці.

26-28 квітня 7529 р. (Від Трипілля) (2021)

Мені б годилося зненавидіть вогонь,
Що предковічний ліс жер на Кармелі .
Зненавидіть і вітер навісний,
Що потурав палити рукотворні села.
Зненавидіть, нарешті, й запізнілий дощ,
Що не прийшов на поміч погорільцям...
Та не наважусь навіть осудить
Даровану Всевишнім трійцю.
Не йде із пам’яті, коли малим
На розпал в піч я ніс позичену жарину,
Як аж до сліз дививсь на млин,
Що крила безнадійно опустив,
Неначе птах, що не злетів у вирій,
Як восени вітав дощу малу краплину,
Бо ж вочевидь ввижалась вже тоді
До паморок духмяна та пухка хлібина.
Тому-то дорожу, як Божим заповітом,
Його посланцями –вогнем, дощем і вітром.
І як до болю прикро часом далебі,
Що дар оцей для всіх присвоїв хтось собі
І бавиться вогнем, немов маля примхливе,-
На горе оберта дароване Всевишнім диво.

Поквапся на сповідь.
Бо в мандри Христові
гріхи не попустять тебе.
Додай до любові
слова, вже готові
здійснитися тут і тепер.

Візьми свого друга
за жінку і брата,
віддай йому батьківський дім.
Хай вірності туга
й жертовності свято
вас близять у сході твоїм.

Не край за нечесність
кохану родину –
карайся за вибір тяжки́й.
Ти йдеш на воскреслість?
Ти йдеш до загину!,
не знаючи, хто́ ти такий…

9 вересня 1999 р., Богдани́

На глиняному березі ставка
Втішаюся спочинком донезмоги, –
Трава густа, пахуча і м’яка,
Лоскоче й огортає босі ноги.
Не втомлюючись зовсім від ходи
По сплетеному міцно волоконцю, –
Іду пологим схилом до води,
Просвіченої наскрізь денним сонцем.
Допитливо зануривши ступню,
Одразу відчуваю прохолоду,
Яка біжить від п’ятки по стегну
І груди охолоджує зі споду.
Зарано ще купатися, хоча
День спекотливим видався сьогодні, –
Порвалась хмар узорчаста парча
І сонця жар пече безперешкодно.
Я став уже червоний, наче рак
Ошпарений киплячою водою, –
Запаморочивсь трохи і обм’як,
Але свою цікавість заспокоїв.
Ще не пора купатися мені,
Адже не переймаюсь моржуванням,
А на печі рахую зимні дні,
Рятуючись щорік від замерзання.
29.04.21

Хіба б тужила я отак,
Якби до ніг не впало небо?
І не було у тім потреби,
Щоб стати ціллю для атак.

Хіба б я мала чорний біль,
Якби тоді тебе не стріла?
І душу я би не гострила,
Якби не ти - мій хліб і сіль.

Не чула б шелесту трави,
Не бачила цвітіння вишні,
Коли сади стояли пишні
Й гудіння бджіл, як молитви.

Я королевою була,
Здавалось, мала все на світі.
Хоч холоди були в зеніті,
Я грілась од твого тепла…

Вже підперезана іду
Своїми болями, бідою.
Де ми кохалися з тобою –
Тепер самотність у саду…

Хоч проростаю із землі
І п’ю ранкові чисті роси…
Колись змолотить хтось покоси
Мого життя на цій ріллі.
19.04.21
 

Я на струнах дощу вам зіграю пісні про кохання,
Він водою омиє всі трави і яблуні, й клени.
В завірюхах вишневих ізнову мов юнкою стану,
Сивина і роки десь втекли чи поділись від мене.

Серед квітня стою в осяянні цього шумовиння,
Де мовчать всі слова і крилато здіймаються руки.
Я знаходжу в красі цій щорічній єдине спасіння -
У гілок перехресті невидимий час від розлуки.

Над світами весна вже шумить молодими вітрами,
І кульбабові сонечка жовті вглядаються в небо.
Це незмінним було, як пташині овеснені гами,
Та наступна пора замінила все зразу огребом.

Після білого цвіту в садах вже рум’яняться вишні,
Між хлібами синіють сокирки й волошки у полі.
Всі колись злетимо в небеса - і святії, і грішні…
Ніби довге життя - для планети лиш мить – наші долі.
21.04.21
.

Завечоріло…
Вдалині
згасало сонце.
І пломеніли кров’яні
калини ґронця.
І вітер вихори крутив
довкруг пилюжні.
І звідкілясь лунав мотив
про дні сутужні.

А ми у затінку в саду
котру годину
вели розмови про біду
і про рутину.
І про життя,
і про війну,
про смерть і долю…
І він дививсь у далину
й крививсь від болю.

Мовляв,
очухаюсь від ран
і знов – до бою,
й осколок цей,
як талісман,
візьму з собою.
Там на війні – війна! –
й тому
не так вже й нудно…
А я завидував йому
в душі
підспудно…

І він туди поїхав знов –
в останню битву.
Прощався стримано,
немов
читав молитву.
І вітер чорні хмари гнав,
і дощ нахлинув…
А вже учора я узнав,
що він загинув…

12.01.21

Сонце ся-
є, бурштинове диво із див...
Дивишся -
Ніби все, як бувало завжди...
Тільки НІ.
Це ж бо НІ- і війна, і ковід
У вікні,
що фатально відкрите у світ.
...загуби-
ли мажорність минулого "Я"
Голуби,
Що злетіли із наві у яв
(хоч причи-
на- усе зазвичай на землі...)
За плечи-
ма відчутне ширяння шулік,
Що з кордо-
нів, бува, формували фронти.
З ноти "до"
Розтендітнено музиці стиль,
Щоб усла-
вити рок часоплину комет.
...сонце пла-
вить бурштиновий вересу мед...


© Copyright: Серго Сокольник, 2021
Св. №121042709621

Давайте вип‘ємо за дружбу,
її вина терпкий букет,
порив сердець, не в борг і службу
чи бідкання про етикет.

Піднімемо бокал за друзів,
бо друг – то щастя у житті,
а вірний друг у виднокрузі
укаже вірний шлях тобі.

Давайте вип‘ємо за братство
студентське, воїнське, шкільне…
Воно – то істинне багатство.
Хай чаша ця нас не мине!

Підіймем ча́ри за коханих,
за їх палких сердець тепло,
а хто віддав коханню шану –
їм світла пам‘ять стане тлом…

Давайте вип‘ємо за пам‘ять,
у кожного своя сурма…
Найближчі завжди будуть з нами,
ми їх зустріли недарма.

Осушим келихи за долю,
її нам дав напевно Бог,
та не остання й наша воля,
що нас веде до перемог.

Давайте вип‘ємо за щастя,
за щастя жити і твори́ть,
воно Всевишнього причастя,
його цінуймо кожну мить!

І не забудемо за старість,
що у обличчя вже сміється.
Вона, як і батьківства радість,
на жаль, не кожному дається.

Давайте вип‘ємо за му́ки
і за мистецтва народи́ни.
Про них розкажуть очі, руки…
У них народжена людина!

А ще по келиху – за бо́лі!
Вітчизна у душі болить.
Болить дітей, онуків доля,
не замовка́є ні на мить.

Давайте вип‘єм за нащадків:
онуків, доньок і синів.
Хай буде в них усе в порядку.
Щасливих років їм і днів!

Коли чуємо сміх ми дитячий
Й соловей на калині співа,
Коли люди сміються і плачуть,
Коли мрія й надія жива,-

Значить віра людей підіймає
І на подвиги нові зове,
Значить смерть від життя відступає
І людина з війною порве.

Коли серце прискорено б’ється
Й радість грає в людини в очах,-
Голуб миру над атомом в’ється
Й вітер воєн розсіює прах.

… і ти опам’ятаєшся колись
ще пам’яттю загубленого русла,
коли байдуже і безплідно згусне
у спориші чиясь убога мисль.
І з відчаєм загиблих поколінь
ти зранених не підведеш колін,
ти скованих не приховаєш рук,
розп’ятих рук не виказаний рух.
Тебе зігнуть, зітнуть і розіпнуть,
і безхребетним зроблять, без’язиким, -
іди… Куди?! З таким потворним ликом
тобі одна вготована лиш путь:
вперед… вперед – на дальні лісозвали,
вперед… вперед – під кулі і мечі.
Ти віриш у духмяні калачі,
допоки тебе блазнем не назвали.
Не маєш права вірити. Не вір!
Жалоба по тобі – брудна неслава.
Ти не людина. Ти – Плазун. Ти – Звір!
на хліб і віру звір не має права!

… І ти впадеш чи згинеш на Хресті
під Небом неосквернено високим.
Його блакитне непідкупне Око
простить тобі знівечені путі.
Простить тобі непам’ять і неславу,
і на твоїм знекровленім плечі
оплаче Небо жалібну оправу
і покладе духмяні калачі.

Засмаглі сосни сохнуть, сохнуть.
Від спеки вицвілий пісок.
Їх обсипає сном глибоким
і пропікає до кісток.

Нестерпна спека, а над нею,
мов божевільні чи святі,
так легковажно над землею
лежать розстріляні хмарки.

Полісся, що з тобою стало?!
Стара чорнобильська земля…
Яка війна тобі здаля
цей смертний вирок надіслала?
Яка війна?.. Яка війна
мене від тебе відірвала?

Твої джерела і криниці
від сонця й спраги не спасуть,
бо не жива у них водиця, –
позабували їхню суть…

Там, де сумують хати білі,
й сади бур’яном поросли –
гуляють коні здичавілі,
блукають злякані бусли…

Полісся, що з тобою стало?!
Стара чорнобильська земля…
Яка війна тобі здаля
цей смертний вирок надіслала?
Яка війна?.. Яка війна
мене від тебе одірвала?..

31 жовтня 1988 р., Київ

Нема чого оплакувати дім
у буді із «братами» у Союзі.
Історія нагадує усім,
які були ми нелюди і друзі.

Немає ради на усіх катів.
Якщо собаці гавкати охота,
заводити потрібно ворогів...
у нетрі, у безодню, у болото.

Але, на жаль, уже нема куди...
на разі не працює гільйотина,
а у хліві ще є своя скотина...

Якщо «брати» доп’ялися туди,
де є засуха... і нема води...
то най їх трафить ще й лиха година.

04.2021

Спокою який вже день не маю.
Не сплю, бо над віршем страждаю.
І світ уже мені не милий,
Бо ніяк не можу знайти риму.

Кажуть, що в поетів муза є.
Де ж ти, коханнячко моє?
Не їм, бо все слова збираю,
Які у вірші скласти маю.

Порад послухав я чимало,
Та слів для віршу все ж замало.
Не плагіатор ! Їм хай грець!
Я - творець!

13.04.2021