Я парасольку зламану відкрию
і рано-вранці вийду за поріг.
Дай Боже, уникати чорториїв,
минулорічний оминути сніг…

Щоб не товкти пусті слова у ступі,
змахнувши пил зі стоптаних чобіт,
за креативність не сприйняти тупість
і досягти омріяних орбіт.

Я парасольку зламану відкрию –
це краще ніж нічого, в спеку, дощ…
Іду вперед, бо бачу свою мрію
і ні від кого не чекаю прощ.

Усім, хто любить Слово поетичне,
У кого вірші ллються із душі,
Наснаги творчої й любові щиро зичу,
Щоби хотілось жити і творить.

Птахами нехай вірші прилітають
І тішать серденько, допомагають жить.
Здоров"ячка міцного побажаю,
Щасливою хай буде кожна мить.

2020 р.

Прийшла пора на небо. Що ж, нехай.
Можливо тут я Богові невгодний.
Помруть усі: і ті, хто крав-брехав,
І навіть я - безгрішний гріховодник.

Цей світ для чистих душ не рай - острог,
В ціні багатства ненаситна пелька.
Тож не печальтесь, люди! Скоморох -
Це не бабло, хламіття чи земелька,

А для кишені зайва зайвина
Та від безділля - лялечка потішна.
Я в галасливім гурті - одинак,
Жона під боком вік як незаміжня.

Дарма люблю цю мавку молоду,
Для іншого присуджено цей персик.
Піду в садок - там яблуні в цвіту,
Вдихну востаннє запахи чудесні.

21.03.2020р.

Знов дорога в небо верне,
І весна красою дзенька…
Очищатися від скверни
Починаю помаленьку.

Це - душа твоя і слово
Мою нову долю пишуть.
І зникають поступово
Всі захоплення колишні.

В небі голубому тануть
Хмари темні, почорнілі…
Ренесанс душі, світанок
В серці набирає сили.

І поволеньки, потроху
Вабиш і до себе кличеш…
Ти нову життя епоху
Твориш, наче Беатріче*.

І у слові обережний –
Вибухаю полум`яно!
Я люблю тебе безмежно,
Серденько моє кохане!

Шал обіймів. Серце вирви
У солодкім поцілунку…
Відтягла мене від прірви
Для життя мого рятунку.

Божого не втратить лику,
Вирвати розпусти жало!
О, любов яку – велику! –
Ви, Боги, мені послали!


20-21 березня 7528 р. (Від Трипілля) (2020)

Я п'ю холодну каву
В примарному світанку.
Вдаватиму яскраву
Віднині й до останку.

На серці - порожнеча.
Чи місце в ній для Бога?
Душа моя стареча
Не прагне вже нічого.

Безглузді повороти
Потворних звивин долі.
Невичерпність скорботи
В життя жорстокій школі.

Вдягаюсь у серпанок.
Натягую корону.
Липкий холодний ранок
Тримає оборону.

Від болю не врятує
Ця посмішка лукава.
Чого вона вартує -
Моя холодна кава?

Я для тебе уже не такий,
Не творю позитивних емоцій,
І для тебе мій смуток легкий,
Наче скалка у хворому оці.

Я благаю тебе – не зникай,
Я без тебе негайно загину.
Ми уже не майнемо в Китай,
Бо Китай осягнув Україну.

Живе біля річок у нас в степах
Орлан, що прозивають білохвостим.
Відлю́дькуватий він доволі птах
І свої гнізда на деревах мостить
Завжди подалі від людських осель.
Полює він на рибу, птахів ловить,
Дрібних тваринок до гнізда несе.
Хижак такий звичайний, одним словом.
Цікаво: звідки в нього білий хвіст?
(До речі, в молодих хвости ще бурі)

Є у селі у нас «спеціаліст».
Що не спитай : наука чи культура,
Політика… Він все на світі зна.
Звуть цього «академіка» - дід Сава.
Сидить на призьбі з ранку до темна
Та смалить люльку. Але в нього слава
Всевідника… Отож спитав його
Про тую птицю. Дід поглянув скоса,
Кахикнув та і каже : - Ти, того,
Сідай. – Чи то наказує, чи просить.
А сам чомусь у небо задививсь,
Неначе в ньому відповідь шукає…
Я сів, бо ж сам на теє напросивсь.
Сиджу, мовчу собі, не підганяю.
Дід, витримавши паузу, почав:
- Мені мій дід розповідав, що, наче,
Колись наш предок у цей степ попав,
Спочатку, як і водиться, козачив.
Під старість вже зимівника завів,
Поставив хату в балці біля річки.
Мав в господарстві коней і волів,
Завів таку собі домашню птичку.
Зорав земельки шмат, косив траву
На сіножатях гарних над рікою.
Жив, як і всі в зимівниках живуть,
Доки татари не вчиня́ть розбою.
По балці осокори де-не-де
І на однім орлан такий гніздився.
Літа над степом, ховраха знайде,
Чи зайця, то над річкою крутився,
Ловив там рибу… З прадідом у них
Була, немов, домовленість чи згода:
Орлан із птиць домашніх ніяких
Не зачіпав, не завдавав їм шкоди.
А дід гнізда орлана не чіпав,
М’ясцем іноді балував, як часом,
Орлан нічого не наполював.
А в прадіда проблем не бу́ло з м’ясом.
Так і жили. Та якось у гнізді
З’явилися маленькі орленята.
Турбот орлану додалось тоді,
Адже малих потрібно годувати.
Тож він літав, мотався по степах,
Ловив лящів та карасів у річці.
З орлицею носили у дзьобах
По ховраху, лящу чи по плотвичці.
І скоро орленята підросли.
Вже почали випробувати крила.
Батьки літати вчити почали,
Побачивши, що в них достатньо сили.
І от вже молодь виліта з гнізда,
Хоч недалеко, але все ж літає.
А прадід на усе те погляда,
Коли сидить на лавці, спочиває,
Бо ж осокір вважай понад двором…
Сидів якось він у обідню пору.
На стіл поставив молока цебро.
Здоїв корівок. Вечір ще не скоро.
Тож взяв шмат хліба, кухоль молока,
Щоб черв’ячка, як кажуть, заморити.
Дощем погода, наче не ляка,
Тож можна трохи і перепочити.
І раптом бачить: птах із молодих,
Що ледь устиг розправить свої крила,
Качок побачив й кинувся на них,
На прадідових, що в дворі сиділи.
Схопив одну у кігті і гайда.
Тут прадід підхопився, став кричати:
- Ах ти ж, паскудник! Ані руш! Віддай!
А той не дума, навіть, відпускати.
А прадід кухля з молоком тримав,
Тож і пошпурив ним що було сили.
В самого птаха кухлем не попав,
Лиш молоком хвоста йому скропило.
Той з переляку качку відпустив
Та і подався до гнізда. Одначе,
Хвіст його раптом на очах збілів,
Немов злодюгу міткою позначив.
Знялись відтоді птахи із гнізда
І від оселі подались подалі.
А прадід потім довго ще гадав
Чому: чи, може, соромно їм стало,
Чи то злякались, що помститься він
За вибрик того дурня молодого?
З тих пір хіба що здалеку один
Десь пролетить до річки мимо нього.
І бачив прадід білого хвоста
У птаха, що кружля у високості.
Мабуть, навік лишилась мітка та.
Тож і назвав орланом-білохвостим.
Дід наостанок здивував мене:
- Отак,- говорить,- у житті буває:
Хтось в молодості щось дурне утне
А мітку на усе життя лишає.

Примовкли дзвони у ночі
церковні,
Ледь чутно теплий вечір
позітхнув,
Бурштиновий великий
Місяць вповні
Серпанком золотим
будинок огорнув.

Ось випливає
в місячному сяйві
Зелений дах -
зелений мармелад,
Русяві коси у дівчатка
надзвичайні,
Оспівані у безлічі
балад.

Яскравий Місяць
відбивається у плесі,
Зірки, мов голки,
роблять вишиття,
Сон чарівний
насниться хай Принцесі,
В якому мрії
втілились в життя.

життя мого рівняння
ігрек-ікс…
ріка мого кохання
Лета-Стікс…

тече вода червона
слова-пісок…
на блазневі корона
до прірви – крок…

веде мене дорога
на світу край –
два дерева у Бога
на цілий рай…

зупинена хвилина
на всі віки
коли мені людина
не дасть руки…

коли згорить довіра
в сумних очах –
впольованого звіра
останній жах…

і справа – де під скроню
ребро хреста…
не стиснеш у долоню
сухі вуста…

і зліва – де під шкіру
навскіс плеча
занурено зневіру
як сталь меча…

і тільки прямо – світло…
безмежний шлях…
і дух як подих вітру
на парусах…

Між залицяльників Кармен,
Що скрізь строкатою юрбою,
Заклично ваблять за собою,
Один, як тінь, біля таверн,
Нічних і сірих, в Лілас-Паст’я,
Похмуро дивиться, мовчить,
Для себе не благає щастя,
А тільки бубон забренчить
І глухо задзвенять зап’ястя,
Пригадує ті дні весни,
Серед бурхливого співзвуччя,
Він бачить стан її співучий
І споглядає творчі сни.

19.02.2020

Розбіжність у поглядах, різні думки.
А інколи, навіть, стіна ворожнечі.
Стосунки людські, безумовно, це скарб:
безцінний, який треба оберігати.
Буває нещирість чиясь на роки
зневоджує душу, несе порожнечу.
Життя має безліч відтінків та барв.
Потрібно навкруг позитив відшукати.

Важливо прожити без сварок та чвар.
Із мудрої скрині безцінні уроки
вивчати, сприймати, як Всесвіту Дар.
Других не повчати, бо ми не пророки.
Надбання у кожного є та й пороки.

06.03.2020

У чорнім мареві небес
чатує чорний кіт
як порожнечі вірний пес.
На сотні тисяч біт
він засіває неба синь
печаллю і свинцем.
Він чорного бездушшя син,
герой дешевих сцен.

Ступає тихо уночі,
пливе в пітьмі густій.
Зелені очі, дві свічі,
мелькають між хрестів.
На чорноземах його слід
і чорна тінь кругом.
Чорніє чорний сонця схід
воронячим крилом…

На чорній далечі полів –
чорниці чагарі.
Лише тиради чорних слів
клубочаться вгорі…
Ще Чорне море в чорний сум
підмішує блакить,
та чорний саван чорних дум
опуститься за мить...

На тлі твоєї сонної печалі
сповільнюється час, зникає рух,
а соло тиші шириться в звучанні,
яке біда опісля всіх наруг…

Мій проліску над сірими снігами,
голівку підійми та й усміхнись.
Ти ледь живе, сліпе і моногамне,
не знаєш, чи оклигаєш колись.

Одужаєш! Залиш зимі хвороби.
Тобі нектарів квітень наточив,
щоб ти росло з нещасного нероби
у перший ряд найліпших молодчин!

6 жовтня 2007 р., Київ (у лікарні)

Бринить в повітрі музика весняна:
Лелечий клекіт, пісенька шпака
І його брата чорного грака,
Яка лунає звечора і зрання.

Розцвірінчалися в калюжах горобці,
Радіють і синички-щебетухи
Весняній сонячній порі оцій.
А її музику треба уміти слухать.

2020 р.

Я сиджу в траві на узбіччі,
Реп’яхи пристали п’ят.
Я заснув тринадцятирічним,
А прокинувся в сорок п’ять.
У вечірньому небі гаснуть
Літаків сигнальні вогні,
І бориспільська автотраса
Розтягнулася біля ніг.
І мені б підвестись на ноги
І зловити собі таксі,
Але з цього боку дороги
У Бориспіль їдуть усі,
А мені - у бік протилежний...
Сонце котиться за дахи
Кооперативів котеджних.
А на човганцях - реп‘яхи.

Вечір барвами неба картинно заграв
На світлині, що раз на добу є
Слідом відблиску Сходу воєнних заграв,
Мов запалена рана турбує...
Поринай у невпинну світлин новину
Світу, де народився і виріс,
Вітражів політичних зрадливостей... Нуд-
ність очікувань... Коронавірус...
Вельми непрацьовито зароблений хліб
(теми праці не надто цікаві...)
Світ, де світло не радує сонячне світ-
ло, мов чорна завареність кави...
...може, щастя існує? Ти тему цю зна-
єш реалом весняного need love,
Де давно вже тотемом для тебе вона,
Заблукала у снах Діва світла,
Та, чий голос у серці твоєму лунав
У минулу закоханість ніччю...
...ти його не надміру і запам"ятав,
День, що вже відлітає у вічність...
...поринай у ночей кіптяву смоляну,
Що лікують і вірус, і зраду, і нудь...
Поринай у закохані ночі без сну!
У весну!.. У прийдешню весну...


© Copyright: Серго Сокольник, 2020
Св. №120031905977

Буханець хліба і грудочка солі,
Склянка води – це все, що на столі.
В думках Ви мріяли й хотіли волі…
Тепер не знаєш, чи мертві чи живі.

Біда прийшла в наш дім, а йти не хоче:
Бавиться з нами, наче дитя.
І кожен на собі свій хрест волоче,
У кожного з нас буде каяття.

Розп’яття, хрест і муки від сумління
Про те, що втрачено дорогоцінний час.
Досить топтати батьківське коріння!
Прозрінню час настав прийти до нас.

В молитві ж разом попросимо прощення,
Дружні й соборні - українці ми!
Хай вкриє нас усіх Боже благословення,
Щоб жили в мирі, твої, Вкраїно, дочки і сини!

Людмила Бурлаченко
Умань, березень 2020

Колись були лелеки лише білі,
Селились ближче до осель людських,
На стріхах хат частенько гнізда вили
Де діточок виводили своїх.
І люди то́му були лише раді,
Казали, що лелека у дворі –
То буде тут і щастя, й все до ладу,
Лелека двір від на́пасті беріг.
В однім селі жили собі сусіди.
В одного, де гніздо лелека звив,
Буяло щастя, оминали біди.
А другий бідно, нещасливо жив.
Хто зна, чому? Чи то робив він мало,
Чи то гнізда лелеки не було
(Чомусь ті птахи двір його минали),
Та був він найбіднішим на село.
Дивився заздро він на двір сусіда
І думав не про те, як краще жить,
А як наслати на сусіда біди,
Аби утратив все, що встиг нажить.
Й надумався спалити тому хату
Щоб із гніздом лелечим заодно.
Сусід подався в поле працювати,
А той пробрався й кинув у вікно
Запалений добрячий жмут соломи.
Сам заховався в хаті і чека.
Як повалило полум’я із дому.
Піднявся дим. І птахів налякав.
Лелеки з дітьми кинулись гасити,
Вогонь збивати крилами мерщій.
Тут люди збіглись і вогонь залити
Вдалося швидко. Шкоди хаті тій,
Як і гнізду, зробилось небагато.
Прибіг господар. Тут сусід за ним.
Лелека став на нього нападати,
Щоб показати: хто все учинив.
А той кричить: - Лелечина робота!
Я бачив, як він хату запалив!
Птах безсловесний. Що він скаже проти,
Як він не може вимовляти слів?
А звідки людям було правду знати?
Можливо, й справді птаха то вина.
І скоса на лелеку поглядати
Всі стали. Для людей не дивина,
Повірити пліткам і наговорам.
І гірко стало на душі в птахів.
Знялись лелеки, піднялися вгору
Та і у нетрі подались глухі.
З тих пір в них чорне пір’я, обгоріле
Під час пожежі так і збереглось.
Відтоді й гнізда по лісах мостили,
Щоб стрітися з людьми не довелось.
Боялись птахи, що, можливо, люди,
Повіривши брехні нахабній тій,
Шукають досі їхні гнізда всюди
Аби помститись. Та ще й голос свій
Утратили лелеки з тої днини,
Лиш клацають дзьобами та і все.
Як душу заздрість роз’їда людині,
Вона лиш біди всім навкруг несе.

І
Ну що, здавалося б, ім’я?
Ім’я – та й годі... просто, – Ліна.
А каже українське я,
що то історія моя
так само як і Україна.

Читай хоч цілу ніч і день
од палітурки і до краю
її палітру одкровень –
вінок нечуваних пісень
всеукраїнською лунає.

ІІ
Вона іще цариця мод...
І навіть ретро-діалекти –
її багатоликий код,
яким поети і поетки
«переаукують» народ.

У римі суржик «ожива»,
буває, є – нові і но́ві.
Але задумуюсь, «бува», –
а що як деякі слова
незримі рани рідній мові?

Читаю українською́
і, наче, «дома» побуваю,
чи то – посто́ю-«постою́»,
чи у раю, а чи у раї?..
«узять» і «мать» не помічаю...
Але за каліграфію́
усі недоїмки прощаю,
не редагую, не міняю...
На осучаснену мою
ще нелюбиму-нічию
чужі слова перекладаю.

19/03/20

У хащах, у занедбаній хатині
Живу, не знаю із яких часів,
Даремно заглядає Срібний Місяць
У пам’яті скарбниці спорожнілі…

Я був оточений вночі
примарами убивства,
на порозі
мого житла…

А ти стояла мовчки, жінка дивовижна,
спалахували зорі
в очах бездонних.
Перелякалися
нічні примари,
Розбіглися лихої ночі діти…
Тебе спитав: «Ти хто?», а ти мовчала…
«Ходімо швидше» - мовчки ти пішла
В мою хатину…

Очі твої порожні вдень і вночі,
Ховається сенс
Десь у глибинах бездонних…
Сидиш за столом
мовчиш,
Сніданок недоторканий…

Не просиш
нічого і ніколи,
лиш, дуже зрідка: «Холодно мені»…
Товстий і теплий светр
На плечі змерзлі…
Твоя подяка
Ледь помітна у куточках губ…

А іноді ти кажеш: «Захисти»
І у обіймах я тебе тримаю
Хоч цілу ніч, хоч цілий день,
І жах тобі вже не зашкодить,
Не може він пробитися
крізь мене...
Я відчуваю біль:
Болить не сильно, тільки довго-
довго…

Не знаю
хто ти, звідки і навіщо,
Та необхідність піклуватися
про тебе
Заповнює життя моє
порожнє
Жаданим змістом –

Я Тобі Потрібен!

Лякали нас армагедоном
і пандеміями не раз.
Кому згоріти - не потоне,
тож тисни, серденько, на газ.
Цунамі, смерчі, катастрофи,
занедбаних могил сліди.
Небесна кара, Мефістофель -
штовхають людство до біди.
Допоки сонечку радієм
не розповсюджуймо психоз.
Ганнуся не проллє олію-
не посковзнеться Берліоз.
Не втрать душі в лиху годину,
будуй у серці Божий храм.
Не панікуй, молися сину,
що буде всім, то буде й нам!
18.03.2020р

Кермую.
Друкую.
Кормлю.
Коридорами крокую
по Кремлю.

Кукурікаю
на всю країну
в екран.
Прикриваюсь
Україною
від ран.

Українці!
Українці!
Брати!
Поверніться!
Поверніться!
У хати!

Не виходьте
не виходьте
у двір!
Не знаходьте
не знаходьте
сокир!

Не рубайте
не рубайте
кінці!
Українці
і ті
і ці!

17 березня 1995 р., Київ

Березневої пори,
Коли сніг стікав струмками,
Пісня линула згори
Та пташина, що віками

Не змовкає навесні,
Голосно дзвенить-курличе
І, здавалося мені
За собою ніби кличе.

Рідній матінці-землі
Привітання посилають
І лелеки й журавлі
Та шпаки і лебедята.

Подолавши довгий шлях,
Ось нарешті вони вдома.
Їхніх стомлених крилят
Видно дружній легкий помах.

2020 р.

Як кажуть: «Хочеш насмішити Бога,
Про свої плани розкажи до нього».
Бо у житті частенько так буває:
Одне плануєш – зовсім інше маєш.
Задумав людям ти добро зробити
Та лиш біди добавив цьому світу.
А хтось недобрі плани розробляє…
Про це легенда і розповідає.

Було це у часи такі далекі
І у таких віддалених краях,
Що нашим предкам, навіть і у снах
Туди було дістатися нелегко.
В степах широких плем’я там жило,
Колись із гір віддалених спустилось
Над річкою на березі спинилось
Та так нікуди далі й не пішло.
Хоча і тут життя було не мед,
Сусіди злі, бувало, діставали.
Якось жили, на звіра полювали,
Не зазирали надто наперед.
Пополювали вдало - їжа є,
Не удалося – то голодували.
Тоді богів у поміч закликали,
Щоб на життя пожа́літись своє.
І був між ними чоловік один.
Той все вождем у плем’ї мріяв стати,
Та ще навкруг сусідів поскоряти,
Аби у світі був господар він.
Світ був у ті часи зовсім малим,
Тож його можна легко звоювати,
Але для того силу треба мати.
А хто піде́ із племені за ним?
Та це йому постійно так пекло,
Що, навіть, годі вже було терпіти,
Тож вирішив, що чорні сили світу
Йому повинні помогти. Було
У тім селі святилище. Крім інших
Стояв там також ідол бога зла,
Ніхто до нього не ходив з села,
Зверталися до інших, до добріших.
От якось чоловік тихцем пішов
І став просити допомоги в бога.
І не в якогось – саме в того злого,
Аби той силу світ скорить знайшов.
Кривавих жертв йому наобіцяв,
Найголовнішим обіцяв зробити.
Уже й поклони утомився бити,
Як раптом звідкись голос пролунав:
«Твоє прохання я почув, мій раб.
Але мене ти нагодуй спочатку,
У жертву принеси хоча б ягнятко,
Бо я уже від голоду заслаб.
Коли це зробиш, то тоді іди
В печеру, що Драконовою звали.
Там знайдеш торбу,яку заховали
Дракони. Принесеш її сюди».
Окрилений, подався чоловік,
Знайшов в печері торбу й повернувся.
І знов прийшов, до божества звернувся.
І голос таємничий знов прорік:
«У торбі цій ти знайдеш зерня дивне,
То зародки жорстоких вояків,
Що зникли вже у глибині віків
І це від них лишилося єдине.
Щоб до життя їх відродити, ти
Вночі, коли зоря вечірня зійде,
Візьми мотику та у поле вийди,
Дивись, моменту лиш не пропусти.
Рядками в полі ямок нароби,
Покидай в кожну по зерну одному.
Чим більше зробиш – більше в полі тому
Постане потім воїнів аби
Допомогти тобі звершити справу.
Та не забудь: ямки́ оті зарий,
Водою щедро кожну з них полий.
І пам’ятай – лиш сонячна заграва
Освітить землю, маєш все зробить.
Якщо не встигнеш зерня те полити,
То світом вже тобі не володіти,
Бо усі чари пропадуть умить.
І що із того зерня проросте,
Того, напевно, навіть я не знаю.
Запам’ятав? Іди. А я чекаю…»
Лиш посміхнувся чоловік на те,
Бо вже думками світом володів.
Ледь дочекався, поки сонце сіло,
Вхопив мотику, торбу і за діло.
Довбав ямки́ та у душі радів.
Хотів побільше зе́рням засадити
Аби велике військо проросло,
Поки ще спало втомлене село,
Він уже встиг все поле перерити.
Покидав зерня у ямки́, зарив.
Зосталося лише його полити…
Аж кинувся: а воду в чім носити?
Цеберка, навіть, він не прихопив.
А час сплива. Вже й небо рожевіє.
До річки кинувсь, у руках несе
Та розливає по дорозі все…
І бачить, що нічого вже не вдіє…
Аж тут і сонце визира у світ.
Від злості чоловік немов сказився,
Завив і в річку кинувся, втопився.
Від нього не лишився, навіть, слід.
А вітер хмарки із-за гір пригнав
І щедро-щедро окропив долину,
І на світ божий виткнулись рослини,
Яких ніхто до цього і не знав.
Стрункі, високі. А, коли достигли,
Зібрали люди жовті качани,
Зерно змололи жорнами вони,
Хліб напекли. І більше вже не бігли
На полювання. Вистачало їм,
Того, що поле кожен рік давало.
Вже скоро і сусідам продавали,
Достаток увійшов у кожен дім.
А дивувались – звідки узялись
Рослини ті. Згадали чоловіка,
Що зник кудись. Знайшли його мотику.
Й подумали, що то, мабуть, Маїс
(То у селі так чоловіка звали)
Рішив, нарешті, зло своє забуть
І для людей корисним врешті буть
Тож і віддав життя, щоб вони мали
Оцей достаток. Так і став маїс,
В честь чоловіка того прозиватись.
(І не таке в житті могло траплятись)
Коли ж Колумб в Іспанію завіз
Того зерна, воно й до нас попало.
Садити його люди почали,
І в Україні з часом розвели.
Та тут вже кукурудзою назвали.

Часи в житті бувають різні.
Нелегко витримати їх.
Війна, випробування грізні,
напевне, й зараз не до втіх.

Кліщів скопичення надмірне,
коронавірусу жахи…
Чутки, підозри неймовірні,
в швидкому русі, мов птахи.

Старанно, кажуть, мийте руки,
хто вчора ще про це не дбав.
Щоб обійти хвороби муки
й ніхто із нас не постраждав.

Не вірити у чудо-фейки,
що викликають тільки лють.
Уявні скинути наклейки,
реальну розуміти суть.

Не треба паніки, лиш розум
включити та здоровий глузд.
Хорошим вірити прогнозам,
й відійде смуга негаразд.

Пережив`емо все наразі,
не втративши своє ім’я.
Думками, діями всі р`азом.
бо цінна єдністю сім’я!

18.03.2020

Сквозь мрамор гробниц
Прорастает трава.
Возле мертвых глазниц
Синева, синева.
Пусть при жизни мертвец
Судьбы многих вершил,
Пусть он многих казнил
И страну разорил -
Этот камень ему
Никогда не поднять.
Этот камень трава
Может только прорвать.
1988

Верлібр

Серце розбите,
навіщо страждаєш
і спокою знати не хочеш -
Кров не вщухає,
Біжить
пекучий потік нескінченний…

Плачем своїм
не даєш
врешті закрити
запалені втомлені очі…

Пострілом-підступом влучно
розбив тебе
Темний Стрілець –
АнтиАмур,
АнтиЕрот,
анти коханий…

Клятви і мрії рожеві –
даремно усе,
Реквієм Жаху
грає капела
вражених насмерть
розбитих сердець…

Серце розбите,
Нащо збираєш
страждання та кров
цілого світу,
навіщо?

Боляче, рвучко
б’ється в судомах
воно,
Ніяк не спочине,
ніяк не загине,
спокою,
бідне,
не хоче,
вмерти
й мені не дає…

За інші нещасні серця
вболіває
Серце Розбите Моє!



2018 рік

Морозом на першоцвіт чи страхом на душу
В безмежжя своє підкинеш німі пастки,
А те, що завжди здавалося непорушним,
Брунькується, прагне, творить нові листки.
Воно не боїться, любить, минає межі
І тихо вмиває зони твоїх тремтінь,
Аж поки його глибінь вже тобі належить,
Аж поки не причастишся його молінь.
У цьому переплетінні вогню і вітру
Чекає пори насіння нових садів -
Плекає душа на світлі свою палітру,
Відвіявши зерна холоду і страхів.

Ату! Ату! З рушницею в руці
Нас гонить влада до смертей, до прірви.
Розставили червоні прапорці,
Минаючи поля, дороги, вирви.

Усе для них! Народу біг стрімкий
З країни утікаючи, із дому,
Їх не спиняє, бо робітники
Вже не потрібні, вигнані свідомо.

Чим менше нас, тим більше їм землі,
Для їх нащадків - золотом чорнозем.
Закрили пісню, слово в шпиталі,
Тарифами вбивають у морози.

І гонять нас офшорницькі вовки,
Що визначають тут життя і ціни.
Обклали прапорцями вік, ставки,
Щоб не прийшли нарешті переміни.

Нам треба цих мисливців зупинить,
Не дати панувати, бо ізроду
Народ цінує землю, кожну мить,
Бо кров’ю він виборює свободу.

Ату! Ату! Офшорницькі вовки,
Уже скінчився ваш політ стрімкий.

Вся галактика – це гейзер
вибухів. І от зі дна
екстрасенсорна луна
біля зірки Бетельгейзе
і спливає, і пульсує,
аж фракталами вібрує,
та й у сні чи сабантуї
знов передчуттям дратує,
темряви гойднувши стулку.
Бо, неначе ґніт у воску,
завше світлом повнить думку
всесвіт, стиснутий до мозку.

2020

Лікарня номер п’ять, святошинські ліси,
повітря дощове, палата паром дише,
під шапочкою – червень, півлипня – у труси,
до жовтня жовтяни́ця кров’ю пише.

І слухаєш усіх, їх вісім чоловік,
на ліжках на восьми з пружинами жорсткими,
як промиває жовч і гіркоту не сік,
а днів потік повільний та затримний.

Щоденну крапку ставить медсестра –
електрику згасивши, грюкне в двері.
Це душам інфікованим пора
заткнути пельки й очі при шпалері.

Спи, хвора Україно, клекоти
турбінами у видихи хрипляві,
імунітетом – проти блекоти́!
печінкою – по "Квасовій Сваляві"!

Спи, хворе покоління, завтра вдень
професор Боткін проведе уколи,
хліб – дефіцит, як з-під поли женьшень, –
по скибочці прикрасить юшку голу.

Ці вісім жовтяків розпишуть преферанс,
по черзі літо оком полоскочуть,
по черзі звільняться й одкриють Ренесанс
свого Життя, якого довго хочуть.

16 червня 1995 р., Київ

Відкрию щастю настіж двері,
пущу кохання на поріг
і ляжуть думи на папері
відлунням пройдених доріг.

В якому ви блукали полі,
які топтали й де стежки?
Сумливо усміхнуся долі,
що ділить яву на стібки.

Буття долати п’ядь за п’яддю,
у скрині часу берегти –
як вишивати лише гладдю,
це не дорога до мети!

Не спиться вдосвіта, під ранок…
Новий етап о цій порі?
Босоніж вийду я на ганок,
пущу кохання на поріг!

Легенький серпанок рожевий
Від подиху вітру тремтить.
Зацвів уже сад яблуневий
І хочеться так сюди йти.

На квітоньку бджілонька сіла,
Свій голос вона подає,
Бо чую - в пелюстках бриніла,
Хоч думаю щось про своє.

Як навіть сумуєш чомусь ти
Й спокою душа не знайде,
Хай стежка у сад приведе,
Краса ця все змусить забути.

2020 р.

Он вже, любий, бачать, люди
хто твоя любаска
і позаочі осудять,
я ж їм не указка.

Мала кульчики, сапфіри,
канделябри з бронзи,
та не мала в серці віри,
гілочку мімози.

День самотній - чорні ружі,
паперовий човен,
не пливе, а у калюжі
неглибокій тоне.

Не стелити нічці сонній
голубого ситцю,
більш не втримати в полоні
вогняну Жар-птицю.

Не посадиш, хай говорять,
почуття за грати.
Розлилось кохання морем,
де ж його сховати?

17.03.2020р

А істина сьогодні в реп'яхах,
На полотні між квіточками - плямка.
Очільник бойових мужів - ховрах,
До трону присмоктався, наче п'явка.

Ти чуєш, як Дніпро старий реве
І стогне як славетний хор Верьовки?
О, more mia, браття! Зохен вей!
Стікає житіє моє в ярмолку.

Хотів щоб мед аж скрапував з губи
Та здуру став заручником опіній.
На пейса мода. Я й собі купив,
А вишиванку заховав у скриню.

А пахнуть як із маком пироги!
Нюхнув зопалу й ледь не подавився.
В Абрама за халявою боги,
А в дурня у кишені - дуля лиса.

А я ж казав: - Хапайтесь за мечі!
Та люд сальце виловлював з кулешика.
Веду у хащі чемних читачів
І кину - хай самі шукають стежку.

17.03.2020р.

Немає перепони і табу
нацькованій агресії зі сходу,
коли ведуть зомбовану юрбу
фальшиві слуги іншого народу.

Московія увічнила чмиря.
І малороси, і паяци раді,
що захищають коміка-царя
«азірови» і «дєвочкі» у владі.

Лукаві і смішні поводирі
займають територію отари.
Вовки й шакали виють угорі,
у низині чатують яничари.

Моря і землі ділять москалі,
не забувають інтереси німця...

Аматори терору – сомалійці,
а хунта засідає у Кремлі...

Європа «коронує» українця,
аби щезав із рідної землі.

03/20

Гарна дівчи́на Оксана
В одному селі жила.
Така вродлива і ставна,
Що годі й знайти, була.
За нею всі хлопці мліли
З навколишніх навіть сіл
І, наче чумні, ходили
Від поглядів її стріл.
Вона ж всім була привітна
З усіма була проста.
І посмішка, наче світло,
Завжди на її устах.
А батько був сотник, кажуть,
І дуже її любив.
Додому верта і завжди
Дарунки доньці возив.
Дививсь, як вона раділа,
Сіяли очі її.
В люстерко весь час гляділа
Нові прикраси свої.
Він мовчки лише всміхався,
За нею радів услід.
І вже в душі сподівався
Продовжить козацький рід.
Уже й на хлопців дивився,
Як на майбутніх зятів.
Хоча іще не зустрівся
Такий, якого б хотів.
Та дочці шістнадцять лише,
Чого його поспішать?
Щоб заміж скоріше вийти?
Ще знайдеться гарний зять.
Якось з одного походу
Намисто привіз він їй.
Такого ще люди з роду
Не бачили в тім селі,
Як ягідки намистинки
Червоні в одну одна.
А їх же на нитці стільки,
Що годі й злічіть. Вона
Як тільки дарунок вздріла,
Заплескала, як дитя.
Відразу його наділа,
Взялась примірять плаття.
І їй все до того гоже
І так усе до лиця,
Очей відірвати не може.
Порадувала вітця.
А на вечорниці вийшла
Всі хлопці її були.
Вона ж не іде, а пише,
Щоб всі побачить могли.
Та радість не довго бу́ла.
Якось серед білого дня
Орда в село завернула
На розпашілих коня́х.
Метнувся вогонь під стріхи,
Здійнявся у небо дим.
Страшна татарська потіха
Поча́лась в селі отім.
Біль криком у небо рвався,
А відчай тіла вя’зав.
У кро́ві хтось захлинався,
Хтось вулицею тікав.
Хтось опір чинив, та марно.
Татар же як мурашви.
І рабство страшна примара
Вставала перед людьми.
Оксана була в господі,
Як знявся той ґвалт страшний.
А батько десь у поході.
Що їй робити самій?
Ховатися в хаті? Знайдуть.
Татари майстри у цім.
Тікати через леваду,
Сховатись у лісі густім!
То добре, що хату з краю
Над річкою батько звів.
Намисто своє хапає
Дівчина без зайвих слів.
І через вікно в городи
Левадами до ріки.
А там уже і до броду.
Татарин не вздрів поки.
І мчить Оксана щосили
Немов на крилах летить.
”Хоч би прокляті не вздріли!”-
Одно лиш Бога моли́ть.
Не вимолила. Уздріли.
Із свистом вже слідом мчать.
А річка вже поряд, Сміло
Готова вона стрибать.
Хай течія порятує
Від тих ненаситних зайд.
А поряд уже тупіт чує.
Оглянулася назад.
І раптом зрадлива гілка
Намисто вхопила з рук.
Посипались намистинки
Дощем у траву – стук, стук!
На мить якусь зупинилась.
Збирати чи утікать?
І у аркані забилась.
Що встиг її наздогнать…
Вернувся батько з походу –
Ні доньки, а ні села.
А ген майже біля броду,
Де доньку біда знайшла,
Кущі якісь розрослися
І, мов намисто, на них
Поміж зеленого листя
Кетяги ягід таких,
Як він дарував дитині,
З далеких привіз країн.
Так і з’явилась калина
З розсипаних намистин.
В чужині донька пропала,
Від горя батько помер
І лише калина зосталась,
Нагадує нам тепер
Про долю землі моєї,
Про біди предків моїх.
І я дивлюся на неї
І згадую завжди їх.

Холодна посмішка крізь ґрати…
Життя - тюрма, тюрма - життя!!!
З усіх ролей мені б зіграти
Своє не вимощене "Я"
О як би я ковтав повітря
В плетінні променем зими.
І не земним зігрітим вітром
Зганяв ув’язнених до Рим…
17.03.2020.

Жарт

В зоопарку є звірята,
Славні хлопчики, дівчата,
А веселі мавпенята –
Розбишаки-чортенята…

Люблять пісеньки співати,
Вихилятись, танцювати,
А найбільш – бешкетувати!

«Ви псуєте нашу марку,
Жах і сором зоопарку!
За бешкети вам урок:
Всіх у клітку, під замок!
Замість -
з нами,
на концерті,
під замком сидіть заперті,
Щоб концерт не зіпсувати,
Мавпенята – чортенята!»

Що замок, сталеві грати -
Вміють добре мавпенята
Відмикати, прослизати,
Навіть краще, ніж ламати!

Як на сцені рок заграли,
Мавпенята вибігали
Деренчливо заспівали,
Буги-вуги
Танцювали*,

Потім шкварять хвацько
Твіст
І за це їм – Перший приз!

«Мавпенята, розбишаки,
Танцювальні маніяки!» -

«Може ми і розбишаки,
Аж ніяк не маніяки!

Пригощайте швидше нас:
Нам банани – в самий раз!
В самий раз!

Запивати –
Квас!

…………….

* Може нагадувати –
«Тараканы прибегали,
Все стаканы випивали…

К. Чуковский «Муха-цокотуха».


2019 рік

У просторі розтанули слова
Невидимі, вони ще мають владу.
А під ногами в березні моква,
Невизначеність, де немає ладу.

Неприбрана душа одна стоїть
На березі життя, краю дороги.
Питання актуальне у століть –
Надіятись на себе чи на кого?

Безлистий світ на чорно-білім тлі,
Такі ж безлисті і похмурі душі.
Патьоки сліз дощу на чистім склі,
Де світ холодний на воді і суші…

Усе проходить, все колись мине,
Впадуть у безвість і страждання, й болі.
І світ забуде змучену мене,
Що мала час гіркий в своїй недолі.

Коли диявол вже сидить на троні,
Із булавою владною в руці –
Народ ковтає сльозоньки солоні,
Бо правлять ним не люди, а людці.

Повсюди плач гіркий і тихий стогін,
А непогода теж своє – моква.
І зрадили людей всі їхні бОги,
Бо звідусіль брехня, слова, слова.

Покірності всім треба, як овечки,
Щоб мати лиш тупих волів, рабів.
Тим, хто на трон піднявсь за гроші й гречку,
Ніхто не сміє виявляти гнів.

Тому сьогодні у оселях голод
Живе повсюди, викликає страх.
А парки і ліси з’їдає холод,
Бо недоступний газ. У всьому крах.

Майбутнє невідоме, бо зневіра,
Війна на сході, всюди вороги,
Що заливають сала всім за шкіру,
Вони ж нам накопичують борги.

Життя іде, страждає від безмов’я,
Донбас палає, утікає Крим.
Держава, що синів спливає кров’ю,
Терпіти буде скільки цей режим?

Тремтять вогні в космічній далині –
дурманить ніч їх зоряне безсоння…
Я не боюсь стрічати нові дні,
хоч що не день, то вогняна безодня.
Безодня невідомих відкриттів,
непередбачених, непередчутих!
Я вже давно торкнутися хотів
їх праскелетів, згорблено прикутих…
Я коло них збагну своє єство:
мене погасить тільки час всевладний!
Виходить, я – покірливий вогонь?
і безпорадний…

13 листопада 1998 р., Київ

Коли весна надворі квітувала,
Ти називав мене маленькою фіалкою,
А літнє сонечко добряче припікала -
Для тебе була довгокосою русалкою.

Як вабив око осені багрянець
Красою неймовірною своєю,
Галантно запросив мене на танець
І мовив тихо:"Моя люба фея".

Коли зима прийшла морозна й сильна
Та білим простирадлом вкрила землю,
Казав, що схожа я на королеву
І серце маю щире, добре, ніжне.

Ким не була б, коханий я для тебе:
Чи феєю чи квіткою фіалкою,
Чи загадковою звабливою русалкою,
Я й справді твого серця Королева.

2017 р.

Що ж це сталось, мама мія
у Європі - пандемія.
Вже й до нас дісталась, видко,
люди мруть, як мухи швидко.
Бабцю Ліду, їй стороків -
поховали ненароком.
Прожила б сто двадцять, віриш,
якби не коронавірус?
Дід Петро побачив вранці
на базарі двох китайців,
з переляку серце стало -
в сімдесят його не стало.
А сусід мій, що на дачі
подивився передачу,
як уберегтись від грипу -
тепер в дурці, миє пику.
Жорж Васильович ще в липні
заразився у Єгипті
а у дев'яносто в травні
вмер від жаху на Тетяні.
В масках люди ходять хмурі,
міряють температуру,
миють руки поміж пальців й
ненавидять всіх китайців.
17.03.2020р.

Сльозина - відчай, ой тече…
Одному вже не переплисти
Я пам’ятаю: з цих очей
Іскрилось променем намисто…

А як вони манили вглиб…
Ех, змалював би… не да Вінчі,
Та і не бджілка, не до лип
І сльози теж, вони не вічні.

А цього разу що не так? -
Одній не виплакати серце.
Ну, усьміхнися, ось п’ятак
І ще мільйон, прости, не сердься…
16.03.2020.

Підриває страх у себе віру,
Та людську згадаймо теплоту.
Не візьме брудний коронавірус
Наше щастя і любов святу.

Хтось дійде у паніці до сказу,
І впаде додолу горілиць…
Чисті душі не візьме зараза,
Не зітре усмішки з наших лиць.

Це гниле огидне зомбування –
Підла істерія сатани.
Не уб`є вона в серцях кохання
І у душах люблячих – весни.

Не врятують і високі ранги,
І роз`їсть мерзенні душі тля.
І ударить доля бумерангом –
Хто на горі гроші заробляв…

Все мине, лиш вірмо в себе, люди,
Помолімось вищій силі ми.
І часи прекрасні знову будуть,
Після днів новітньої чуми.

16 березня 7528 р. (Від Трипілля) (2020)

Жив старий зі своєю старою
біля самого синього моря,
бідували у ветхій землянці
рівно тридцять та ще і три роки…
Дід рибалив на березі днями,
а стара свою пряжу сукала.
Їм того, зазвичай, вистачало,
не померти із голоду лише.
Раз у море закинув свій невід
дід і витяг одне баговиння.
Знову сітку старий закидає –
та вертає з травою морською.
Пощастило із третьої спроби,
упіймалась малесенька рибка,
але зовсім якась незвичайна –
вся лускою горить золотою.
Стала рибка журливо благати,
діду мовою каже людською:
«Відпусти мене, старче, до моря,
дам за себе я викуп безцінний,
відкуплюсь уже чим забажаєш:
що захочеш – зроблю неодмінно».
Здивувався старий, налякався –
тридцять літ і три роки рибалив,
та від риби не чув ще і слова,
а тим паче така ось розмова…
Золоту відпустив усе ж рибку
і промовив до неї ласкаво:
«Бог з тобою, красуне луската,
відкупного твого не потрібно;
йди здорова собі в синє море
і гуляй на широкім просторі!»

Повернувся тоді до старої,
розповів їй про диво велике:
«Упіймалась сьогодні у невід
непроста, а із золота, рибка.
Говорила людськими словами,
відпусти у море молила
і бажання здійснити у відкуп
будь-яке все йому обіцяла.
Не посмів з неї одкупу взяти,
відпустивши сердегу до моря,
поміж хвилі круті і шумливі,
у глибини до діток маленьких».
Засварила мегера старого:
«Просторіка ти, тютя, дурило,
не зумів навіть викуп узяти…
Хоч коритом у неї б розжився,
бо своє розкололося навпіл!»

І побрів дід до синього моря,
бачить – котяться хвилі у берег.
Став гукати красуню лускату,
припливла та і тихо спитала:
«Що хотів би ти, сивий рибалко?»
Їй уклінно старий промовляє:
«Пожалій, государине-рибко,
заганьбила злостива дружина,
не дає мені люта покою –
подавай їй новісінькі ночви,
бо свої розкололись із часом».
А у відповідь рибка до діда:
«Не журися, іди собі з Богом,
я тримаю завжди своє слово –
нові ночви отримає баба».

Повернувся старий до старої –
дійсно в неї вже ночви новенькі.
Але лається більше дружина:
«Просторіка ти, телепень, йолоп!
Попросив, недолугий, корито!
Чи ж багато у тому кори́сті?!
Тож негайно назад повернися,
поклонися і випроси хату –
для лускатої це небагато».
Що робити?.. Стара не дарує
і нізащо свого не полише,
вона виїсть у всякого мізки
за дещицю, тим паче за хату!
І вертає старенький до моря,
з горя знову іде на розмову…

Як дістався до берега старець,
помутилося море блакитне,
хвилі стеляться прямо під ноги
із сичанням і шумом хлюпочуть.
Став він кликати золото-рибку,
припливла та і чемно спитала:
«Що хотів ти, рибалко старенький?
Їй у відповідь дідо з поклоном:
«Пожалій, государине-рибко!
Ще сильніше стара пащекує,
не дає мені хижа спокою –
хижу, стерво старе, вимагає».
А у відповідь рибка злотава:
«Не сумуй, а прошкуй собі з Богом,
буде хата нова господині,
а до неї ще файна обнова».

Чимчикує старий до землянки,
а землянки немає і сліду –
перед ним мальовнича господа
з димарем із червоної цегли,
ще й ворота із дощок дубових.
На причілку усілась газдиня
і старого чім світ проклинає:
«Просторіка, матютя, дурило…
Недалекий ти, випросив хату!
Недотепа, яких небагато…
Повернися, лускатій вклонися –
вже селянкою бути набридло,
стовповою дворянкою хочу».

Знов на берег старий повертає,
долу голову сиву схиливши,
море хмуриться сталі відтінком,
а до ніг йому котяться хвилі…
Погукав золоту чарівницю,
припливла та і тихо спитала:
«Що стряслося, похилий рибалко,
щось не так чи хатини замало?»
Той у відповідь рибці уклінно:
«Ще сильніше лютує кобіта,
не дає бідоласі спокою –
вже набридло селянкою бути,
стовбове їй дворянство подайте».
А у відповідь золото-рибка:
«Не сумуй, повертай собі з Богом.
Обіцяла і так тому бути –
хай потішить тебе господиня,
і дворянствуйте разом на славу».

Як вернувся старий до дружини,
то хороми високі побачив.
Там на ганку лютує горгона
в тілогрійці із хутра ондатри,
а на маківці кичка парчева,
а на шиї коралі із перлів,
пальці рук у каблучках і перснях,
ноги взуті в червоні сап’янці.
Навкруги запопадливі слуги,
вона б’є їх, за чуба тягає…
І промовив старий шанобливо:
«Добрий день, сановита дворянко!
Вдовольнилась душа твоя нині?»
Але гримнула тільки гордячка,
слова доброго геть не сказала,
подивилась на діда з презирством
і на стайню послала старого.

Ось неділя проходить і друга,
а вона ніби з’їхала з глузду,
знову шле чоловіка до рибки:
«Відшукай-но свою вертихвістку –
вже дворянкою жити набридло,
я царицею бути бажаю,
вільно правити людом окільним
і до щастя його навертати».
Налякався старий, став благати:
«Що ти, бабо, дурману наїлась?
Говорити, ступати не вмієш,
насмішиш своє царство та й годі».
Закипіла сердита старчиня,
і ляща відпустила старому.
«Як посмів ти перечити, смерде,
стовповій, благородній дворянці?!
Йди до моря і зви свою рибку,
а не підеш – то силою змушу».
І поплівся дідуньо до моря,
ледве-ледве волочачи ноги…

Набурмосилось море блакитне,
хвилі з гуркотом берег штурмують.
Золоту став він кликати фею.
Та приплинула, чемно питає:
«Що хотів цього разу, дідусю?
Дід у відповідь рибці з поклоном:
«Вже дворянкою бабі замало,
захотіла царицею стати».
Золота йому рибка говорить:
«Не сумуй, повертайся із Богом!
Все гаразд, їй царицею бути»
і, мелькнувши хвостом, розчинилась
поміж хвиль, в пелені шумовиння.

Як дістався додому старенький,
бачить – царські розкішні палати,
там гуляє його половина,
що царицею сіла на троні.
А дворяни з боярами служать,
наливають заморські напої;
на закуску їй пряник елітний,
навкруги неї грізна сторожа –
і сокири, й шаблі наготові…
Як побачив старий, налякався!
Поклонився властивиці в ноги
і промовив: «Добридень, царице!
Задоволена вже ти напевне».
Навіть погляду та пожаліла
і прогнати подалі веліла.
Тут набігли бояри, дворяни
і старого у шию прогнали.
На додаток у дверях сторожа
ледь не вклала сокирами в ложе,
на шматки не посікши мілкі.
А нарід над старим потішався –
істерично і довго сміявся:
«Так і треба, невдахо, тобі!
На майбутнє хай буде наука –
не мостися у сани чужі!»

Тиждень, другий триває сум’яття,
але баба ще більше дуріє –
царедворцям велить чоловіка
розшукати й подати до неї.
Навіть погляду не дарувавши,
прохолодно до діда сказала:
«Повертайся і рибці вклонися,
вже не хочу царицею бути.
Володіти просторами моря
дуже нині мені закортіло.
Жити в безмірі хочу морському,
океану стихією править,
і щоб рибка, прислуга луската,
особисто була на посилках!»
Не посмів заперечити дідо,
навіть мовити слова незгоди,
а поплівся до синього моря,
золоту чарівницю шукати…

Буря хижа над морем вирує,
підіймає розбурхані хвилі,
лютовієм страшним завиває,
де вже рибка старого почує…
Та покликав свою благодарку,
припливла вона, чемно питає:
«Що потрібно тобі цього разу?»
Той у відповідь низько схилився
і промовив за мить шанобливо:
«Пожалій, государине-рибко!
Що із бабою стало, не знаю –
їй царицею бути замало,
вже до моря кортить перебратись.
Хоче жити у сині безмежжя,
океану стихією править,
щоб прислугою ти особисто
чатувала при ній на посилках…»
Не промовила рибка і слова,
лиш хвостом по водиці плеснула
і, пірнувши у піну, миттєво
розчинилась у хвилях свинцевих.

Довго берегом дідо скитався,
міряв крайку старими ногами,
сканував океанські простори,
та на відповідь не дочекався…
Повернувся назад, до старої,
і побачив знайому землянку,
на порозі – карга у лахмітті,
перед нею ж – розколоті ночви!

P.S.
У чому суть легенди оцієї?
Вона не вельми від очей укрита:
хто не скорив таки пихи своєї –
того в житті очікує… корито.

Верлібр

Не кохайте
занадто палко,
Не кохайте
занадто міцно
І занадто солодко
теж,
Адже боги
не вміють кохати,
Особливо боги
кохання...

Заздрять закоханим
боги
І від заздрості
дуже схожі
На демонів
боги стають

І заздрять,
І заздрять,
І заздрять!

*
Воля пекельного
бога
кохання,
Заздрісного
У пекельній заздрості,
злого,
Наче вихор
льодяний,
Терзає,
крутить,
У прірву космічну
несе...

Можна все
і не можна нічого,
Не можна нічого
і можна все...

Дівчина Оксана уродилася гарна,
Та красу, скидалось
дав Господь їй марно,
Марно дав дівчині золоте волосся,
Щасливою стати так і не вдалося.
Не сіяли щастям її сині очі,
Плакали сльозами вони дні і ночі.
Народилась гарна та не у тій хаті,
Бо батьки у неї не були багаті.
Гнули собі спину на старого пана,
Мріяли, як дочка багатою стане.
Багатою стане, бо з її красою
Було б гріх не стати панською жоною.
Пан і сам навколо неї увивався,
Бо якраз на старість удівцем зостався.
То пришле їй квіти, а то й сам приїде
Із ціпком за нею дибуляє слідом.
А вона сміється, від нього тікає.
Молодого хлопця Івана кохає.
І не хоче чути, аби панной стати,
Це ж себе як в стіну навік вмурувати.
Що воно за щастя – з старим дідом жити?
Так недовго вовком у небо завити.
Та батьки Івана знати не бажають,
Зустрічатись разом їм забороняють.
Та усе їй радять, та усе повчають,
Поклонами пана низенько стрічають.
Бачила Оксана хлопця лиш здалеку.
Вирватись до нього було, ой, нелегко.
Та усе ж стрічались хоча би очима,
Наче обіймались, говорили ними.
Утекла б небога подалі з коханим
Та боялась кари від старого пана.
Не за себе зовсім, за Івана більше,
Бо, як упіймає, в рекрути запише.
Але може б краще було утікати -
Все рівно Івана віддали в солдати.
Чи то пан дізнався хто її коханий,
Чи то батьки, може, підказали пану.
Та забрали хлопця, в безвість відіслали,
Її сміх веселий навік обірвали.
Не спить дівчинонька, все ночами плаче
І не знає, кому мала би віддячить.
А батьки до неї, та усе про пана:
“ Забудь його, доню, отого Івана.
Подивись, як добре буде тобі жити:
Будеш ти багата, поїздиш по світу.
Нам жилося бідно, то ж не хочем, доню,
Аби повторила і ти нашу долю.
Знаєм, що не любий та змирись, дитино,
Ми ж тебе так любим, ти ж у нас єдина.
Хіба тобі, доню, можем зла бажати.
Хочем, щоб могла ти щасливою стати.
Є у пана гроші. А він тебе любить.
Тобі ж треба зрідка його приголубить.
І усі ті гроші він тобі залишить.
Бачиш: він старенький,
вже на ладан дише?»
Та батьків не слуха, плаче все Оксана:
« Не піду за пана, бо люблю Івана!»
А пан до дівчини усе більш вчащає,
Плаття їй купує, шампанським вгощає.
Та усе про заміж розмови заводить.
Хай, мовляв, за нього дівчина виходить.
Буде він любити кохану дружину,
Схоче, то поїде із ним на чужину,
Хоче – до Парижу, хоче – до Варшави,
А то і в заморську якуюсь державу.
Та брильянти сипле, та золото сіє,
А в самого добре сивина лисіє.
А в самого руки трясуться і ноги,
Без ціпка не може вийти за порога.
І пан умовляє й батьки насідають,
Вже про її згоду, навіть, не питають,
Вже із паном мову ведуть про весілля,
Ладні дати доньці приворотне зілля
Аби лиш за пана нещасну віддати,
Аби із грошима її повінчати.
Вона вже й не плаче, вже і не ридає,
Молиться, бідненька, попід образами
Вмитими гіркими та й її сльозами.
Та усе прохає милості у Бога,
Бо не хоче заміж іти за старого.
А пан уже й плаття весільне привозить
Біле та сліпуче, як сніг на морозі.
Батьки у те плаття її наряджають,
Бо пан із гостями у церкві чекають.
А вона, як мертва, не скаже ні слова,
Лише свої губи кусає до крові.
Одягнули бідну. Стоїть, як картина.
Батьки аж не вірять, що їхня дитина.
Білосніжне плаття, золоте волосся.
Де таке у хаті бідняцькій взялося?
Вивели дівчину, до церкви прямують,
Гордо і величаво за нею крокують.
А з дворів за нею люди виглядають.
Парубки жаліють, дівчата ридають.
А вона тендітна йде та повторяє:
«Не піду за пана, Івана кохаю!»
Підійшли до церкви, там панів до біса.
Пані все пузаті, а пани все лисі,
Поглядають згорда на красу дівочу,
Кожен ущипнути, посміятись хоче.
А жених у чорнім франтом виглядає.
Почалось вінчання. Піп її питає:
«Чи з своєї волі ти ідеш за пана?»
І тоді сказала гордая Оксана:
« Не з своєї волі! Не піду за пана!
Краще в чистім полі квіткою я стану!»
Тільки то сказала, як сталося диво,
Де вона стояла – молода, красива,
Враз розквітла квітка, така ж білосніжна,
Золота голівка між пелюсток ніжних.
Так ромашка, кажуть, з’явилась на світі
І усе весною прикрашає цвітом.
І плетуть віночки із неї коханим,
Згадуючи, мабуть, нещасну Оксану.

Вечоріє. У хаті незатишно:
Ні дітей, ні коханої - згарище.
Де ж узятися світлу та радощам?
Вітер виє в димар: - Не втечеш!

Доля довго і так була доброю,
Дочалапав беззубим до обрію.
Тож не варто боротися з долею -
Завертай на харонів ковчег.

Кирпоноса штовхається персами:
- Потинявся достатньо з воскреслими.
Бач, коса яка ловка - столезова!
Ляжеш сам? Чи покласти мені?

З тебе людям ніякої користі,
Замість золота - лантух із совістю,
Хай кінцівку допише у повісті
Буйногривий Пегас вороний.

Впав у ліжко на коси обсніжені,
А довкола - полиці із віршами,
Ні дружини з обіймами ніжними,
Ні цілунків сунично-м'яких.

Син - в Європі, а донька - в Америці,
Уривається днів моїх вервиця,
Промінь сонця згасає у дзеркальці
Що упало з тремкої руки...

16.03.2020р.