Ми є раби чужинської моралі,
Від цього вже не відхреститись нам.
Бо землю і моря у нас забрали,
Чужі попи свій збудували храм.

Вбивають мову, звичаї і пісню,
З Донбасу до країни йдуть гроби.
Від нашого мовчання світ не тріснув,
А висновок зробив, що ми - РАБИ.

Спокій. Сновидіння волосінь
В'ється, я біжу по ній у тиші.
- Здрастуй, мамо! Скільки літ і зим
Я тебе не бачив - десять? Більше?

Маю друзів вірних: нашатир,
Валер'яну, валідол і совість.
Звикнув без твоєї доброти
Торувати шлях у невідомість.

Плачеш, нене? Нащо? Усміхнись!
Зустріч наша в лімбі не остання.
Смерть - це тільки слово, афоризм,
Тризна і літанії - омана...

Ти стоїш похмура, мовчазна,
Скалка туги крапнула із ока...
Креслить неня сумом хресний знак.
Прокидаюсь...як же одиноко.

16.03.2020р.

Він злий на увесь божий світ,
Бо той не стелеться йому під ноги.
А те, до чого змалку звик,
Стає щоразу поперек дороги.
В літах уже - і варто б щось змінить
Собі і людям на догоду,
Та він розмову припиняє вмить,
Відбувшися категоричним: «Годі!»
Отак-от і стовбичить посеред життя,
Де попри сварки порозумітись хочуть...
...Серед буйнотрав’я наїжачений будяк
До сонця намагається доскочить.

Як солодко відчути повне право
на вільний дотик до хмільного тіла,
до губ, зволожених жагою, до яскравих,
до рук, підсолених перемаганням сили,
до ластовиння на твоєму лоні,
до мочок вух, не стомлених чутками,
до скарбу вій, перлин твого безсоння, –
до тих очей, які зорять зірками.
В одному оці я, твій полонений,
а в другім оці ти, моя безмежна,
чаклуємо у червнях літ белених
два простори любовей протилежних!
Вони зійду́ться у єдину воду,
у ту вологу, що при поцілунках
продовжує непереривність роду,
народжує історію в малюнках,
у пам’ятях, у дотиках, у злетах,
у ностальгічних пориваннях в очі,
назад, але в святі моменти,
у менти перших почуттів пророчих.
Такою я тебе пізнав спочатку,
блудницею священною і злою.
але як лоскотно зависла в серці гадка,
що лиш зі мною ти була такою.
Бо тільки тіло буде потерпілим,
а те, що доторкнулося – вже вічне:
моя душа з твоєю полетіли,
тримаючи зв’язок міжгалактичний.

18 грудня 1994 р., Київ

Мы ковыляем по судьбе,
Не замечая знаков свыше,
И незнакомые себе
Предназначения не слышим.
Прозренье, предзнаменованье
Доступны чуткому уму.
Внимая ночи,
    смерти,
        сну
В неведеньи черпаем знанье.
Познанье – не дорога к счастью.
Все ясновидцы погибают
У врат мечты осуществленья…
Но все века,
    на всех планетах
В иллюзии безмерной власти
Цари покорно исполняют
предначертания поэтов.

Стояв боєць зі скрипкою в руках,
А біля нього друзі-побратими,
Зринали вгору звуки, наче птах
І панувала тиша скрізь на диво.

Кожен, хто слухав, уявляв собі,
Що він удома біля неньки й тата,
Наче в саду співали солов"ї
І вікнами всміхалась рідна хата.

Мелодія усе лилась, лилась,
Наче бальзам усім бійцям на душі.
Лунає музика - гармати всі мовчать,
Ніщо не сміє ж бо її порушить.

2020 р.

В підвалах Китайских виріс ,
Мов кара з небес піднебесної ,
Жахливий коронавірус ,
Невидимий безтілесий ,

" І треба ж така трясця матері ",
Волали на гвалт з тривогою ,
І генії і і аматори ,
І просто спітнілі блогери .

Шипіли ворожки мов смолоскип ,
Пророцтво лихе збувається ,
Покайтеся ж бо прийде грип ,
Помруть всі хто не кається.

І ось перші хворі , померлих тма ,
Вакцини поки не знайдено ,
Спасіння від того майже нема ,
Писали на шпальтах сайтів .

За мить пандемія пішла у зріст ,
В жадобі коронавірусу ,
І нагадали пезажі міст ,
Картини апокаліпсису.

Суцільна обробка парканів , споруд ,
Сучасні медичні машини ,
Нарешті весь прогресивний люд ,
Сховався на карантини .

Пливли лікарі мов у небуття ,
В дебелих скафандрів коконах ,
Щоб врятувати чиєсь життя ,
У Римі , Ухані й Токіо..

Й закляк світ мов під час чуми ,
Запахло на біржах смаленим ,
Й лишень дід Микола пішов до куми ,
Хильнути на вечір чарочку..

Прогрес не торкнувся його села ,
Медпункт в тому році зтрощений,
І старість вже до Миколи прийшла ,
І чоботи в діда зношені .

А в телеканалі якийсь чоловік ,
Запевнив на на пресконференції ,
Що прийде грип і буде гаплик ,
Всім хто вже вийшов на пенсію ..

Все камінь на душу , кінець життя ,
Бо ж то був професор освічений,
Сказав , значить скоро вже йти в небуття ,
На зустріч з самою вічністю..

Зітхнув тяжко горем розбитий дідусь ,
З кишені дістав цигарочку ,
Піду до куми перед смертю пройдусь ,
Хильнути на вечір чарочку..

Мораль у цій байці-гірка і сумна ,
ЗЕвлада скажіть що ж ви творите ?
В шаленому хайпі дістались до дна ,
Невиліковно хворими ..

Тупої сатири квартальні сини ,
Де тести де апарати дихання .?.
Чи ви тільки здатні дві ночі й три дні ,
На телемостах базікати...

Чи ви вже подумали грип нас минув ?
Є певні логічні висновки ?
А втім постривайте я ж зовсім забув
Паяци не вміють мислити ..

Зливать Україну в угоду Орді
На це здатні наші Клоуни ..??
Але ж пам'ятайте що бути біді
І шлях на Ростов зготований....

Олександр Квітень
м.Мукачево...

У ті часи, як сонце було богом
І люди поклонялися йому ,
Несли пожертви до кумира свого,
І день, і ніч молилися на нього ,
А це було віки й віки тому.
В часи оті напівзабуті давні
В Америці, серед її степів
Жило одне велике плем’я славне
Серед других поважне, рівноправне
І звалось – Плем’я сонячних синів.
Вони вставали дуже – дуже рано
І сонце зустрічали геть усі
В святилищі. Чекали, доки встане
І променями першими прогляне
Народжене на світ в усій красі .
І весело прихід його вітали,
І сонечко всміхалося до них,
І радістю їх душі наповняло,
І сили їм, наснаги додавало,
І на роботу надихало їх.
Вони під сонцем цілий день трудились
На добре облаштованих полях
Без відпочинку – бо їм не хотілось,
І без обіду – в полі їм не їлось,
Мотики грали весело в руках.
І сміх лунав, веселі пісні лились,
Робота була радістю для них.
І непомітно, щоб вони втомились,
І не було таких, які б лінились,
Бо лінь у них була найбільший гріх.
І, доки сонце в небесах пливло
Їх світ, їх бог, їх віра і надія,
Щасливо плем’я у степах жило,
Завжди привітне до гостей було -
Зустріне, нагодує, обігріє.
Та заздро позирали вороги
На їхні землі на достаток їхній,
На їхні води, на гаї й луги
І лиш ковтали слину від зловтіхи,
Та все молились до своїх богів,
Криваві жертви їм щодня носили,
Щоб впав на плем’я їх нещасний гнів,
І їхнє щастя ураганом змів,
Позбавив його радості і сили.
А ті боги старались, як могли
І, врешті – решт, нагнали чорні хмари
І хмари ті все небо зайняли,
Вітри подули і дощі пішли,
І з блискавками грім страшний ударив.
А плем’я вийшло вранці, як завжди
Аби прихід вітати свого бога,
В багнюці залишаючи сліди,
В передчутті великої біди,
В святилище долаючи дорогу.
Але їх сонце так і не зійшло.
Вірніш, зійшло. Та з них ніхто не бачив,
Десь там собі за хмарами пройшло
І промінця до них не простягло.
Вони ж дивилися, як небо плаче
І слідом також плакали собі.
Весь день стояли і весь день чекали
Та дощ періщив, вітер не слабів
І не лунав уже веселий спів,
Тепла і сонця їм не вистачало .
Не вийшов їхній бог, не привітав,
Промінням їх ласкаво не пригладив,
Наснаги їм до праці не надав,
Своє тепло за хмарами сховав.
Тож день пройшов у племені не радо.
Сумні всі по оселях розбрелись,
Щоб вранці сонце зустрічати знову.
Та вранці вітри,хмари понеслись,
Дощі іще сильніші полились,
Щоб краєвид споганити чудовий.
І знов весь день простояли вони,
За небом увесь час спостерігали
Просили: ‘’ Боже, хмари розжени!
Ми тут стоїм – твої дочки й сини
І хочем, щоб ти нас не полишало!’’
Та все даремно. День за днем іде,
І день за днем негода налітає,
І сонце не з’являється ніде,
Розмов з своїми дітьми не веде,
Немов його на небі і немає.
Вони ж приходять і все рівно ждуть,
Весь день, стоять очима проводжають
Там, де лежав одвічний сонця путь,
Де у той час воно повинно буть
І все його з’явитися благають.
Пісні замовкли, сміху вже не чуть,
Поля всі бур’яном позаростали .
А люди сумно із осель ідуть,
Та про роботу й мови не ведуть,
Бо в них ні сили, ні бажань не стало.
А якось вранці хмари розійшлись
І раптом сонце землю освітило,
Пробіглося землею, як колись.
І знову тепло і спокійно стало.
Схотіло сонце діточок своїх
Як і раніше, радо привітати,
Але чомусь ніде не бачить їх,
Не чує їхній безтурботний сміх,
Стурбоване, взялось воно шукати.
І раптом бачить - купкою стоять
Якісь великі гарні жовті квіти.
Як сонечка малесенькі горять.
І зрозуміло – це ж бо його діти.
Не дочекались – квітом зацвіли
І схожими на Батька – Сонце стали.
А люди, що пізніш сюди прийшли,
Збирали їх, ростити почали
І соняшником, звісно що назвали.
З того часу вітають сонця схід
Великі жовті соняшника квіти.
Воно іде – вони за ним услід
Всі до одного повертають цвіт
Немов легенду хочуть оживити.

Як добре, що ти є у білім світі,
як гарно, що така під сонцем є.
Закрию очі, а усмішка світить…
Твоя усмішка, сонечко моє!

Як мило, що сама мене зустріла,
розгледіла у тьмі той віщий сон.
Талан не завжди розправляє крила
і почуття формує в унісон…

Радію, як тримаю ніжну руку,
в бездонні очі пристрасно дивлюсь,
коли у серце линуть скрипки звуки
і менше й менше долі я боюсь.

Вмираємо інколи хай ми,
зате в нас живучі лехайми.

2020

Сніжить розбурхана весна.
Відводжу очі я від книги…
О, мить страшна, коли вона
Читала по руці Цуниги,
В Хосе метнула погляд свій!
Глузливо засвітились очі,
Сяйнула перлами зубів,
Забув я дні свої і ночі,
І серце обливала кров,
Усе змиваючи собою…
А спів лунав: життя ціною
Мені заплатиш за любов!

17.02.2020

Як океану кольори
Під хмарами завжди мінливі,
Раптове сяйво світлогри, –
Як серце в грози гомінливі
Міняє ритм, щоб не зітхнуть,
Кров прибуває у ланіти,
Щасливі сльози обпечуть
Перед видінням Карменсіти…

17.02.2020

Набридли крицеві дощі,
хмар бурих віхи,
ховає коник в спориші
смичок утіхи.

Розверзлось небо, ллє згори
сльозу вінчальну,
немає сонця, біль ятрить
і солить рану.

Тепло в відрядженні, граки
за ним до раю.
І ти б у вирій залюбки,
та крил немає.

Летить над обрієм здаля
пташина зграя,
щоб вчасно квітнула земля -
Бог посіває.

Не плач, хороша, самоти
душа - безмежна.
І сонце може обпекти,
будь обережна.

Не все, що золотом блищить
сердечко гріє.
Ще упіймає щастя мить -
крилату мрію.

Скінчиться скоро буревій,
розправиш крильця.
В душі сполохано-німій
світ проясниться.

Розчахне сутінки гроза
на видноколі.
Поринеш гордо в небеса
напитись волі.

15.03.2020р.

Ніч лібідо спяніло тривожить.
Стан постфактум... Прелюдії стан...
Тіло з тілом сплелися на ложі...
Знаки окликів, знаки питань -
Ти уже не моя? Чи моя ще?
Що між нами, місток чи межа?
Перелиймо цю тему до чаші
Невгамованих еробажань,
Перевіримо ще раз напевно,
Чи здригнеться від дотику ті-
ло, чи імпульсу цьому даремно
Розчинитися поміж світів,
Мов пориву, що вперся у стіни
І за вихід сплатити квиток,
Чи-то плач при пологах дитини,
На яку не чекає ніхто...
...відіп'ємо цей трунок від чаші,
Всеосяжної, ніби Грааль,
Із якого одвідано завше
Крові радість і крові печаль,
Через сон наостан поєднаєм
Втому й нашу невтомність на ра-
нок... - прокинулась? Їхати маєм
На роботу із дому... Пора!..)))

© Copyright: Серго Сокольник, 2020
Св. №120031500951

З м'яса шкірка плаває у зупі,
Качка з очерету "Кря!" та "Кря!".
Як боги живемо - просто супер!
Це - заслуга нашого царя.

Він дбайливець, лагідне телятко,
Хоче миру з чортом - чом би й ні?
Жінка рада, отже все в порядку,
Від добра і я закабанів.

В казино нагальна є потреба -
От де хай змагаються мужі!
Був музей - тепер бордель до неба,
Замість хліба - поле анаші.

Цар як був - так і зоставсь пустунчик,
Голова на плечах набакир.
Тактика й стратегія блискучі!
У кацапів з ляку дрижаки!

Проковтнув я з лимонадом пляцик,
Бах! - немає струму! Ну й облом!
Плазма згасла. Усмішки паяца
На екрані як і не було.

.
15.03.2020 р.

Як і вчора, дощить. Ми чужинці. В яву чи вві сні
Що звело нас обох у забутому Богом замісті?
Все здрібніло. Слова, як старі сорочки, затісні.
І вітри, три чорти, дмуть, діймають своїм хриплим свистом.
Скинь полуду, вдивись у прихований лик. Як на склі,
Відображення іншої з’явиться тьмяний відбиток.
Світ розмінний, як гріш. Я спіткнувся. Мій зір потускнів,
Як украдений спогад, підібраний чийсь пережиток.
Жив чи спав я? Закліпав підсліплий ліхтар уночі,
Мов підпилий двірник, маячить хуліганам на пострах.
Глухо замкнено двері. І вже не дібрати ключів.
Гусне дим, і зривається з уст щось колюче і гостре.
Не дійти, не дізнатись, кого відшукав і згубив?
Серед снів і видінь, як і ми, невловимих, минущих,
Нас не стане раптово. Як тіні міської юрби,
Щезнем в просвітах днів, усе тонших, тісніших і вужчих.

Один лиш вчинок необачний
В душі болючу лишить рану,
Дошкульного достатньо слова,
Щоби аж серце похололо.

Легше комусь від того, наче,
Коли твоя душа заплаче.
Але Всевишній усе бачить,
За усе зло колись відплатить.

Хоч згодом будеш жалкувать,
Та не повернеш все назад.
Щоб не накликать собі бід,
В житті добрішим бути слід.

2018 р.

Зустріти щастя первоцвіт
Така оманлива спокуса
Його блакитний колорит
Не писана ніким картина

Чекає кожного душа
Моменту істини , польоту
Відверту лірику пера
Де ми втрачаємо рівновагу

Не нами писані пісні
Яскраві запозичать фарби
Моменти кращі у житті
Ніколи не порушать клятви

Пліч о пліч, вірністю в займи
Долаючи поточні скрути
Порадою ціна в ціні
Ми змушені за все віддати.

Спимо смиренно ми
в сувоях чорних ґротів,
відтворюючи свій дрімучий лик
з слов’ян прадавніх, антів, скіфів, ґотів
меж цего часу аж у найпревік.

Чарівно зо́ряним, ледь полум’яним трунком
земля наповнювала нам святі часи,
адже жінки вітали нас дарунком –
вагітним сонцем і дітьми з роси́.

Похилим стогоном дубів посеред степу
хрестами стали деякі із тих,
у кого віра – сказ глевкого лепу,
кому Ісус допомогти не встиг…

А той, хто українець – не ледащо –
орав і засівав священний пай –
постав!, не підставляючи щоку пропащу!
Бо сам від Бога, а не дурнопхай!

Красу минущу плин життя покаже –
і млин буття все перемеле знов,
бо вся любов на Україну ляже…
А де любов – там завжди ллється кров!

Йдуть козаки! Йдуть воїни в майбутнє.
Тривожать гнів пробуджених століть!
Усе чуже,.. все путінсько-безпутнє
хоругвами зганяють з верховіть!

Шалений тиск на Україну зовні,
зворотньо всіх дітей послав на бій,
щоб злій вражені, знаній і голодній,
вказати ще раз, де є місце їй.

Московія ж горить. Йде час давно без неї.
Ми, хто зітхає з істинних глибин
шлемо молитву сонну з Галілеї
до України з багатьох причин…

22 жовтня 2015 р., Київ

Мовчали дні , мовчали ночі
В тій тиші забувалось все
Струмки єднаються в потоки
Хвилює кожного своє

Над горизонтом сходить сонце
Лунає співами весна
Скидає осінь жовте листя
Роки фарбує сивина

Сумує за вікном десь погляд
Радіє зустрічі зоря
Хтось заспіває , хтось заплаче
Цвіте , і в*яне рух життя

Посмішка дня , затишок ночі
Минуле пригадалось все
Струмки єднаються в потоки
Бентежить кожного своє.

Жарт


Зірвався Тигр із зоопарку,
Бо - "День відкритих там дверей",
Світило Сонце дуже жарко,
Був Тигр на ймення Едигей!

А Слон підкрався непомітно,
Хоч був заввишки, мов гора,
Кудлата Мавпочка-Кобіта
Кричить на хоботі "Уря-я-а!"

Їжачок із Мишенятком
Розігрались трішки,
Жваво пустуни-малятка
Грають в "Йожки - Мишки".

Горлали Жаби за рікою,
Рак на цимбалах деренчав,
Папуга керував ходою
І хором з Мавпою кричав:
"Уря- я - а!"

А Слон підкрався непомітно,
Хоч був заввишки, мов гора,
Кудлата Мавпочка-Кобіта
Кричить на хоботі "Уря-я-а!"

мене роз’їдає вселенська тривога
образа в холодних лещатах стиска
мій мозок гладенький як яйця бульдога
а краще би був як поверхня соска

сказала ота що писав їй присвяти
у котрої мріяв побути в саду..
мій мозок? чи є він? звідкіль його взяти?
поїду до Львова можливо знайду!?

мій кат у спідниці на гострих підборах
глузує з написаних мною віршат
y мозку гладенькому вибухнув порох
мій кат – це катуня і це вже не жарт!!

На пирсе девочка шестнадцати, не старше,
В косичку радуга сегодняшнего дня.
Не Катерина… и, и далеко не Даша,
А просто девочка - влюбленная, ничья…

Играли волны мотив желанной вольности…
Ах эта боль во взгляде переполненном -
Проплыть свой путь загадками, с паролями, но -
Любить! любить лишь одного, не более…
14.03.2020.

Що знаєм ми про давнії літа,
Про ті часи, як Бог свій труд заве́ршив?
Коли людина появилась перша?
Без відповіді стільки запитань.
І, навіть те, що, все ж, до нас дійшло,
Від правди, виявляється, далеке.
А, як же, то, насправді, все було?
Послухайте легенду про лелеку.
Не був Адам найпершим на Землі.
Ім’я того, на жаль, не збереглося.
Бо ж людство не від нього почалося…
Так от, одного разу Бог велів
З’явитись чоловікові до Нього
І наказав: «Ла́нтух візьми отой,
Його до краю віднеси земного
І викинь в прірву! Та дивись: ніхто
І ти зав’я́зки не чіпай, тим паче,
Не відкривай, бо буде всім біда!»
Той взяв ла́нтух на плечі і гайда.
Іде-іде, кінця шляху не бачить.
А в голові його думки снують,
Наслала їх, мабуть, нечиста сила:
А що у ла́нтуху такого може буть,
Аби біда для світу наступила?
Аж ось прийшов - нарешті світу край.
Та чи поїв він яблук забагато,
Така цікавість стала розбирати,
Що хоч і ла́нтух в прірву не кидай.
І він надумав Бога надурити:
«Відкрию ла́нтух, гляну і тоді
Уже і кину». Ще не поглядів,
Лишень устиг зав’язку розпустити,
Як з того ла́нтуха полізло різне гаддя
І жаби, й ящірки. І це усе за мить.
А чоловік застиг, уже й не радий,
Та потім кинувся усе ото ловить.
Куди там: все кругом порозповзалось
По болотах, баюрах і річках.
Заповз у душу чоловіку страх –
Боявся, щоб від Бога не дісталось.
І сам не свій той чоловік вертав.
Став перед Богом. Той його питає,
Вже знаючи (хоч виду не подав):
«Відніс ти лантух до земного краю?»
«Відніс», - говорить й очі опуска.
«А викинув?» - Тут чоловік зам’явся,
Але збрехати Господу злякався
Та й каже: «Тут оказія така…»
Коротше, Бог, послухавши його,
Сказав: «Ну, раз вчинив таку дурницю,
То наслідки і виправляй того,
Що учинив!» Й перетворив на птицю,
Яку ми звем, лелека, чорногуз,
Чи бусол – то вже як в якій місцині.
Хоч птаха цього добре знаєм нині,
Та той випа́док вже давно забувсь
І ми весь час дивуємось: чому
Лелеку на людські оселі тягне?
І гнізд ми не руйнуємо йому
Іноді, навіть, й приманити прагнем.
А все, напевно, то́му, що крізь час
Ми відчуваєм, що колись лелека
Був чоловіком – нам рідня далека.
І підсвідомо це єднає нас.
Лелеки ж з тої давньої пори
На жаб полюють, різних гадів ловлять.
Щоб Бог їх на людей перетворив,
Коли нарешті Божу волю сповнять,

Кажуть, Пасха сьогодні. У храмі Господнім навала,
За місцину у склепі вогкому жорстокі бої.
Розірвали мене, подрібнили, приватизували,
Плащаниця і кості - пройдисвіта, а не мої.

За сльозою - сльоза, за огудою - в спину каміння,
Слово правди, просякнуте кров'ю, - пійло для утіх,
Нащо ж я воскресав? Повернувся пощо з безгоміння?
Краще б тихо сконав на казенному з дуба хресті?

Але досі живий, повернуло на каторгу небо,
Бачиш світло у темені часу? Не бачиш? Осліп...
В родоводі моїм є Бандера, Шевченко, Мазепа,
А не ті, про яких із амвона бубнявить вам піп.

Забажали спасіння? У церкві співаєте хором
« Боже правий, Спасителе! Від кацапури рятуй!»…
Йдіть святити ножі під почесним моїм омофором,
Пам’ятаючи заповідь «око за око» святу.

14.03.2020р.

Зима здалась без бою, капітулювала,
відчутно у повітрі пахощі весни.
Вже день лопати гострить, копаниці, рала,
в багатті спалює засохлі бур'яни.

Брунькує котики, тюльпани розпускає.
Невдовзі заплете віночки у садах,
розсипле соловей сріблясті ноти гаєм,
в тополі згубить пір'я перелітний птах.

За обрієм пастельні проліскові фарби
змішає із молочними вершками хмар.
Мачинки мурашні у сонечках кульбаби
збиратимуть на тільця росяний нектар.

Проклюнеться зело смарагдово-зелене
корінням у глибінь, до маківки - стеблом.
Весна вдягне корону, сукню з листя клена,
містечком пройдеться і затишним селом.

І будуть всі радіти цій красі прийдешній,
що на ріку спускає зоряні човни.
Щасливі, безтурботні, осяйні, безпечні,
чекаючи на мир у бліндажах війни.
02.03.2020р

Я знаю (але це не точно), що є хтось вродливіший за тебе.
І я точно бачила тих, хто не програв жодного бою,
Але знаєш ,тобі , як їм старатись не треба.
Достатньо просто бути собою.

Ти так ідеально поєднюєш в собі чорне і біле,
І так професійно граєш з вогнем.
В бездонному морі твоєї сили
Я часто ховаюсь від власних проблем.

Нехай, по-правді в тобі так мало святого,
І участь мою не назвеш простою
Всі діаманти і квіти не варті того,
Як я щодня сміюсь з тобою.
2020

Що вітер шепоче мені у промерзлу шибу?-
А що вона воже почути-не має ж душі.
На ній мертві квіти, дерева,птахи і риби
І мертві вірші.

Коли ніч перейде у сонячну пісню а день
Розчинить у каві вершки від Святої Корови
Насипле той вітер мені до гарячих жмень
Все наше мовчання і наші усі розмови.

Коли ти перейдеш в підніжжя своїх страхів,
А я на вершину своїх-ми будемо квити.
Із наших очей до теплих,живих островів
Ураз відлетять дерева,птахи і квіти.

Життєва осене!Куди ти поспішаєш?
Підкралася й до мене крадькома
І сріблом мої коси посипаєш,
Вже літечка квітучого нема.

Воно було барвисте і веселе
Та вигравало райдугою фарб
Й мене манило тисячами зваб,
Його тепло ще зігріваю в серці.

Ти теж прийшла ще лагідна і мила,
Розворушила спомини в душі.
Я би тебе уклінно попросила,
Зиму до мене кликать не спіши.

2019 р.

Якийсь таємний запах у весни,
він проникає в душу, як проміння.
Тремтить, мов спомин, лиє віщі сни,
які ти жив давно і без сумління.

Леткі уривки древніх повістей
про незбагненну розкіш і злиденність
моїх життів, життів моїх ідей
зліпили цю доречність і щоденність.

Я – глина. Ідеальний матеріал
для виправлення помилок минулих.
Життя істот – предовгий серіал,
в якому тільки титри обминули.

Між серіями чорно повсякчас.
Ми знов з’являємось, лише одкриєм очі:
то Космос – безіменний автор нас –
трембітами безсмертності урочить.

Якби ж усі побачили себе
у повний зріст від кінчика коріння –
ніхто б із нас по-справжньому не вмер,
була б весна, відродження, горіння…

Я так люблю той запах від весни,
що будить зранку, вітерцем тріпоче:
"Ну що, філософе, сьогодні віщі сни
тебе не налякали серед ночі?"

7 серпня 1990 р., Київ

Серце плавиться в ніжнім слові,
Відчуває життя весну…
Я купаюсь в твоїй любові,
У волоссі яснім тону.

І на зустріч до тебе лину –
Над землею, мов Аполлон.
Щоб потрапить – не на хвилину
В чарів світлих оцих полон.

Вітерець весняний повіє
І до хмар нас обох здійме.
Ув обіймах палких – німію,
З губ солодкий спиваю мед.

У гойдання пестливій хвилі
Я у стогонах в рай летів.
Ув очах божествено-милих -
Щастя промені золоті.

- Любий, любий, - сяйні зіниці
Промовляють мені без слів.
Ми злітаємо, наче птиці…
Як без тебе раніш я жив?!

У повітрі, понад Землею,
Так голубимося крильми…
Ні! Завжди ти була моєю!
Це зустрілися нині ми!

14 березня 7528 р. (Від Трипілля) (2020)

Не слугував ніколи і нікому –
Отак пройшов свій шлях. Отак прожив.
Я викликав зневагу і оскому,
У натовпі продажних холуїв.

Така стезя. І нікуди звернути.
І я таким зостанусь до кінця.
Як доведеться – випити отрути,
Але таки не втратити лиця.

2011-2020

Оце воно - очищення Землі.
Вогнем, водою, вірусами врешті…
Лиш аби люд у злобі не змалів
і не застиг, як у бетоні мешти…

Тріскоче лють у кратерах хребтів…
Булькоче у містах жадоби повінь…
Лише любові істини прості
лишаються незмінними у Слові…

Життя усе поставить на місця...
Нехай не осквернить тебе образа
і смуток не торкнеться
до лиця.

Не знаємо, коли остання фаза...

По яругах, що є сили,
лісники ліси садили.
Між осичок - сосни й тис.
Швидко ліс високий зріс.
Для звіряток і для птиці
є кислички і суниці.
Оселився ласий лис
під найвищій в лісі тис.
Там, у лисовій оселі,
лисенятко є веселе.
Всім говорить гриб лисичка:
- Лисенятку я сестричка.
В лісі осінь. Пада лист
лису-татові не хвіст.
Під осикою на ранок
лис знайшов смачний сніданок
і несе його у ліс
лисеняткові під тис.
В лиса здобичі багато –
у оселі буде свято.
Лис, лисиця й лисеня
Розкошують не щодня.

If I were in your shoes
I'd have no shoes to choose.

2020

Дощ, можливо, вже останній
Зриває квіт із вітром навідліг.
Шука той квіт схову- притулку
І падає до ніг, мов сніг.

У садочку стояв абрикос молодий
У простенькій своїй одежині зеленій.
Із весною-красною зустрічався у ній
Десь пішла, лиш сказала:
«Почекай тут на мене.»
Він стояв, видивлявся –
де ж поділась вона
Так хотілось плодами її одарувати.
Але не поспішала його люба весна.
Чи забула, лишила одного тут чекати.
Вже і літо минуло, промайнуло за мить,
Навіть не зупинилось, не спитало нічого,
Чому він одиноко у садочку стоїть,
Чом такий невеселий нині вигляд у нього.
Аж вітри протрубили,
що вже й літо пройшло,
Пані осінь-багачка колісницею їде.
Перед нею на південь утікає тепло,
Розкида павутиння по сво́єму по сліду.
І побачила осінь абрикос молодий,
Загорілася зразу незборимим бажанням,
Зупинилась, шепоче: «Буде він лише мій,
Лиш мені подарує своє юне кохання».
Вже ж вона шепотіла йому ніжні слова,
І куйовдила чуба, заглядала у очі.
Вітер їм про кохання вічну пісню співав
І густії тумани закривали їх з ночі.
Він забув свою милу, він кохання забув,
Його очі засліпли від дурману отого.
Голос розуму свого
він, здавалось, не чув.
Щось чуже поселилось
в серці юному в нього.
Осінь щедрою бу́ла за кохання із ним,
Одягла його в шати дорогі золотії.
Мабуть, добре їй бу́ло із таким молодим,
Але вітер холодний скоро й зиму навіяв.
Осінь враз спохватилась
та і геть подалась,
Доганяти, напевно, бо і так забарилась.
І обсипались шати з абрикоса ураз,
Від багатства чужого
й сліду не залишилось.
Зовсім голим нещасним
зиму він зустрічав.
У житті у людському теж буває так часто:
Хто кохання єдине на багатство зміняв,
Той ніколи не знайде свого
справжнього щастя.

Ой біжить, біжить мала дівчина,
А за нею да русалочка:
Послухай мене, красная панно,
Загадаю лиш три загадочки.
Як угадаєш, до батька пущу,
Не угадаєш, з собою візьму.
……………………………………………..
Панночка загадок не вгадала,
Русалка панночку залоскотала.

З народної пісні

***

Гірко плаче в полі дівчина,
А до неї враз - русалочка:
«Відгадай мої загадочки,
Відгадаєш – нагороду
отримаєш,
Не вгадаєш – залоскочу,
потішуся!» -

«Ой русалочко, красунечко,
Ой не чую твоїх я загадочок,
Не вгадаю і не хочу гратися,
Пошукай собі і іншу дівчину -
І красиву, і щасливу
ще й рум’яну ". -

«Не вгадала ти моїх загадочок,
Ти не хочеш, не бажаєш, дівча,
гратися!
Я тебе залоскочу - не врятуєшся
В полі чистому, в нічку місячну!

Ой чому, чому не смієшся ти?
Сльози падають, щось видзвонюють,
І сумна печаль у очах твоїх?» -

«Милий слово дав, та забрав назад,
Старостів заслав він до іншої,
Ой до іншої, до багатої,
Полем зараз йдуть, посміхаються,
До ранкової зорі та вклоняються». -

«Бачу їх на краю поля чистого,
А розлучниця твоя, бач, красунечка:
І гарненька, і щаслива і рум’яна вся,
От кого я заберу та потішуся!» -

«Не займай - милий мій
сумуватиме,
Сумуватиме та страждатиме,
Ти мене забери, русалонько,
Білий світ чорним став
без коханого!» -

«Ти – жорстка, гірка для
русалоньки,
Враз солодку заберу
наречену я,

Залоскочу,
залоскочу,
зарегочу,
зарегочу!

Це – останнє слово
русалоньки,
Отже буде так!»

1. Якби словами
такими
та й вірші складалися, –
то перегноїв би він вас
разом з іншими
такими.
2. А як говорите ви
просто і нелагідно,
то звідкіля взятися
гніву апостольському?,
3. бо сказано однією:
"Не чіпай, то й
не смердітиме".
4. Чорні язи́ки наші,
бо думки одна кожній,
мов дорогу переходить;
5. а як кожна за одну
ховається?
6. То й не проститься нам таке,
бо проща не у такого, як він сам.
7. Коли загинаєш словом,
як це,
то знатимеш:
не відхреститися - не відмолитися,
8. а як читатиме хто?
9. Перепаде і мені з язика на вуха.
10. Чому я тоді чую вас?

11. Не це пливе з мене
манна небесна,
а стається.
12. Ви це, як вино золоте,
так що тоді
перехилялося?
13. І від кого воно?
14. Що від Бога прийшло,
то на Бога і впало.
15. Впаду і я, як захоче.
16. Бо і листя падає.

8 червня 1993 р., Київ

Загравою червоною
Обрій запалав,
Коли котилось сонечко
Аж ген за небокрай.

Крізь те яскраве полум"я
Летіли журавлі,
Здавалися казковими
Оті птахи мені.

І крилами рожевими
Махали раз у раз.
Та спомином зажевріла
В душі ота пора,

Коли іще маленькою
Я вірила в дива,
Слухала казку неньчину
Й щасливою була.

2020 р.

Хоч і тіло в повій мармурове,
молоде, як ігристе вино,
та блудниці у хтивім алькові
вдовольняти кого -  все одно.
Залоскоче волоссям білявим,
звабить, після забуде, втече
ще до когось, як кішка в отави,
а ти будеш чекати іще.
Я ж не звикла коритись нікому,
полечу, ще не знаю куди,
щоб ніхто не знайшов у людському
стислім натовпі глуму сліди.
Відрубати правицю не кожен
враз відважиться, як не гниє,
та стелити під ноги не гоже
непристойному серце своє.
Він не бачить гріха в очевиднім
і не чує гірких дорікань.
У болоті купатись огидно,
та корисна для плоті та твань*?
Може, й так, недолугий мій вірше,
вибір є  за тобою, однак,
невагома душа важить більше
ніж гранітної скелі стрімчак**.

твань* - болото
стрімчак** - стрімка скеля

02.03.2020р.

Не шукай на прузі птицю.
Справжніх друзів одиниці,
Цінний досвід зайвим не бува.
Не приймай на віру слово -
Є зерно, а є полова,
Вчинки важать більше, ніж слова.
Пам'ятай, що мало знаєш.
Не втрачай того, що маєш.
Про синицю дбай і журавля.
Всі досягнення й висоти -
Не Сізіфова робота,
Навіть розпочата від нуля.
Хай ця праця титанічна,
Сій розумне, добре й вічне.
Що посієш, те і проросте.
Кожен день, мов справжнє диво,
Зустрічай і будь щасливим!
Ну а решта - дріб'язок, пусте!

- Що відбувається в світі?
- Да точно фігня:
Тупість змогла звірусніти,
з розумом стала біда!
- Ти це говориш упевнено?
Може то просто жарт?
- в Раді куражать телепні,
в ОПі сидить "бонапарт"!
Вірус, паскуда, шириться
з швідкістю телечастот,
цвіллю країна вкриється
поки знайдуть антидот.

03.2020

Життя іде від акції до акції,
І має "ідеальний" результат,
Розподіляючи людей на фракції,
Омріяний дає сертифікат.

У ньому сині обрії описані,
Клепсидрою сортуємо пісок,
А суєтою люди заколисані,
Бояться у нове робити крок.

Бо негаразди уже стали звичкою,
І дещиця замінює усе,
Баюра марноти "вирує" річкою,
Яка до океану понесе.

Боялися, бідою заколисані,
Утратити, що мали у житті,
Забути аркуші журою писані,
За обрії надією іти.

Коли усе життя іде як акція,
Насичене, із вірою в дива,
Щезає чорна смуга, як атракція,
Нове розпочинатиме жнива.
2020

У той, тепер далекий час, коли
Ліси тропічні покривали Землю
І панували лиш інстинкти темні,
Скрізь папороті зарості росли.
І не такі, як нині, а великі:
Могутній стовбур, величезний лист,
Такою була папороть колись,
Слона схова, не те, що чоловіка.
Блукали тоді в заростях густих
Якісь страшні, великі звірі люті,
Ревіння та гарчання було чути
Та клацання лихе зубів страшних.
Водилась в світі ще всіляка нечисть,
Яка ще й нині водиться, мабуть,
Шукала – де б зігнати свою лють
І як би кому вскочити на плечі.
І панувала нечисть у лісах,
Всьому живому завдавала шкоду:
То скаламутить раптом чисту воду,
То нажене неімовірній страх
І все жива кидається в провалля,
Чи то сторчма́ у море–океан,
То непроглядний нажене туман,
А то вогнем усе навкруг попалить.
Привільно було нечисті в той час,
Нічого на шляху їй не ставало,
Вона єдина в світі панувала,
Але на рік бувало один раз,
Одної ночі папороть цвіла,
По всій Землі вся разом зацвітала
І вся Земля тоді немов палала,
Бо квітка в неї вогняна була.
І, наче день, ставала темна ніч,
І темні хащі, де раніш, бувало,
Проміння сонячне не заглядало,
Вогнем палало, наче тобі піч.
В тих темних хащах нечисть і жила,
Плодилась там і звідти вилізала,
Туди ховалась, там і помирала.
Ті хащі були кублиськом для зла.
Як розгорався папороті цвіт,
Він заганяв всю нечисть в темні нори,
Звідкіль вона вилазила не скоро,
Щоб знову зло нести у білий світ.
Та ніч добряче сили підривала
Всім темним силам на Землі усій
І нечисті, і кволій, і сумній
Тоді, ой, непереливки бувало.
Доки вона у силу увійде,
Щоб знову світом без кінця гасати
І підлості всілякі учиняти,
Бува півроку, а то й більш пройде.
Тож зрозуміло, як та нечисть вся
І папороть, і цвіт її « любила »,
І все її топтала і губила,
По всій Землі, по всіх її лісах.
Та вигубити зовсім не могла,
Бо папороть від цвіту розсівалась,
А, якраз цвіту нечисть і боялась,
Від тої ночі немічна була.
А натравити всіх потвор отих
Аби вони всю папороть стоптали,
Та нечисть змоги все–таки не мала,
Бо скільки того розуму у них?
Ну, гризти листя – ще куди не йшло,
Але ж не в листі попороті сила?
Ламати цвіт потвори не хотіли.
Нащо воно потрібне їм було?
Віки й віки війна між ними йшла:
Топтала нечисть попороті листя,
Та тільки та розпочала цві́сти,
Як знову відступали сили зла.
І так аж доти, доки на Землі
Нарешті не з’явилася людина.
З живого всього лиш вона єдина
Могла бажання визначить свої.
Не лише за інстинктами, що ними
Уся природа до тоді жила.
Людина уже мислити могла
І керувати діями своїми.
Шатаючись поміж добром і злом,
Вона життєвий шлях свій обирала
Ішла по ньому і в кінці вмирала,
То Землю зігріваючи теплом,
То холодом остужуючи тіло,
Шукала в світі легшого життя,
Як мати все й нічого не робити?
Де віднайти легкого хліба в світі?
Такі в душі буяли почуття.
Для нечесті чи треба краще що,
Ніж заздрість, лінь і жадоба людськая,
Яка людину на таке штовхає.
Що навіть не подумаєш. Ніщо
Таку людину зупинить не може:
Ніяка совість чи людські слова.
У ній інстинкт прадавній ожива,
Що пожирає плоть і душу Божу.
От нечисть враз і скористалась цим,
Нашіптувати потихеньку стала,
Що у житті людині дано мало,
Ніж треба було б дати. А між тим
Все дуже просто: треба ніч одну,
Всього одну – єдину не поспати,
Як папороть візьметься розцвітати,
Піти у ліс, в саму гущавину,
Знайти той цвіт і лиш його зірвати,
Тоді вже буде мати геть усе,
Земля сама багатство піднесе
І зможеш ворожити й чарувати,
І будеш знати мову всіх тварин,
Дощем, вітрами, громом керувати.
Коротше, все, що лиш захочеш мати,
То будеш мати лише ти один.
І ринулися люди у ліси
У літню ніч, одну єдину в році,
Де папороть росла на кожнім кроці:
Бери, зривай і куди хоч неси.
Хто зна, чи дійсно помагав той цвіт,
Чи то туману нечисть напускала.
Та люди цвіт увесь пообривали
В надії підкорити собі світ.
Все менше й менше папороть цвіла
Десь у лісах, у нетрях, у глибинах,
Щоб не змогла знайти її людина.
А нечисть з того часу ожила
І зло творила, і гріхи плодила,
Людей збивала зі шляху добра.
Нарешті надійшла її пора.
Коли уже не спинить жодна сила.
І тільки в ніч едину на Купала,
А нечисть дати добре пам’ята,
Вона нараз принишкне, не літа,
Бо ж папороть раніше розцвітала,
То, може, й зараз візьме й розцвіте
Їй на погибель, на догоду світу.
Комусь, дивись, нашіптує:” Ідіте,
Знайдіть той цвіт і матимете те,
Чого би вам хотілося найбільше.”
І хтось іде, шукає. Та дарма.
У папороті цвіту – бо нема,
Самі себе невдахи потім тішать.
Те ж саме каже різний вчений люд:
У папороті цвіту не буває,
Вона по світу спори розсіває,
Нема про що і говорити тут.
Але я вірю – папороть цвіте
Десь там далеко, в хащах непрохідних.
Де і не було ще людського сліду
Один таки єдиний кущ росте,
Який у ту одну купальську ніч
Вогненним цвітом раптом розцвітає
І темряву навколо розметає
І з нею нечисть всяку навсібіч.
Повинна цві́сти! Як то – не цвіте?
Хай не дарує легкого життя,
Не обіцяє гори золотії,
Але в душі народжує надію,
А то уже велике почуття.
І хай що хоче вчений люд кричить
І книжками розмахує товстими,
Все рівно в лісі папороть цвістиме.
Ми будем вірить, доки будем жить.
А значить, зло не візьме гору в нас
І нечисть нами правити не буде,
Бо ми таки розумні, добрі люди.
І вірю я – настане скоро час,
Коли у ніч, як завжди, на Купала
Вся папороть розквітне в лісі враз
І шлях добра відкриється для нас,
Якого нам завжди не вистачало.
А нечисть вся, що нас збива з путі
У хащах зникне, у лісах загине
І справжньою людиною людина
Ітиме вільно далі по житті.

Завтра весна, а нині
хмарами осінь рання:
мірка дзвінких емоцій
серед скупих листів.
Мабуть, не все вдалося?
Може, це й не кохання?
Очі твої сміліють:
віриш в тепла настій?
Проліски - свіжим небом:
пнуться, ростуть, кохають...
Мріє проміння рясно,
тче золоті хусти.
Вчора птахи ніжніли,
сонце стрічали з раю.
Хочеться їх спитати:
може, там був і ти?
Завтра - весна бурхлива,
дивна, проста, привична:
безліч тремких розмовин,
погляди вмить і вшир.
Бачиш, моє засвіття
в тобі шукає вічне.
Може, таки кохаю?
Мабуть... Наш світ - імбир.

2020

Жарт

Між порогів летіли галери,
Ритм гребцям задавав барабан,
На галерах - похмурі химери,
А на березі - бравий Баран!

В небесах гуркотять тамбурини,
Свій вантаж не буває важким,
У Барана в торбині - хлібини,
Сайки, булочки, плюшки, ріжки!

Йде Баран, веселиться, не хмуриться,
Чарівний плине з неба вогонь,
А завзятий Баран не хвилюється:
В нього вовна - справжнісінька бронь!*

До екскурсій Баран має звичку,
Не сидить мандрівник на печі,
В нього - сонечко, небо, травичка,
А у торбі смачнющі харчі!

....................

*Це відносно вовків, мабуть.

...однажды вечером
усталый и потухший
войду-вползу
в уснувший старый сад
свалюсь в траву
своей неловкой тушей
а надо мной висят
земные груди -
груши
а надо мною
перси -
персики висят
и я прильну
приникну к ним губами
не отрываясь
пью земное молоко
не чуя под спиной
колючий камень
а надо мною небо
высоко

Постаріла кішка. Хазяїв нема.
А голод триклятий вже кишки вийма.
Десь там у коморі жиріє мишва,
А вона на призьбі лежить ледь жива.
«Куди щезла молодість, а з нею і спритність?
А що залишилось – так це тільки хитрість.
Хай сміються миші. Я таке підстрою,
Що самі до мене прибіжать юрбою».
Мішок бачить кішка...Старий і дірявий:
«Нічого, згодиться для моєї справи».
На гак почепила кішка той мішок.
Крекчучи залізла і чека мишок.
І не забарились гості рудуваті.
Вилазять нарешті без остраху з хати.
Вилазять, дивуються, та ніхто не зна,
Як з’явився заніч мішок з-під зерна.
Найцікавші влізти готові туди:
Раз кішки немає, то нема й біди.
Та тут нагодилася миша-ветеран,
Що від кішки мала чималенько ран:
«Скільки вас, дурепи, треба вчить і вчить:
Та ж кошача лапа із мішка стирчить.
Сидіть в мішку, пані, хоч і допізна.
Одурить непросто тих, хто ваc пізнав!»
P.S.
Як обережність й досвід ходять в парі,
То й хитромудрі вигадки – примара.
 

Відкинь щодення!
Твердощі ствердінь.
Залиш печаль на покуті спонуки.
Відзнач любов на тлі як світлотінь,
моя художнице, моя розлуко!

Зажди ще мить…
Зажди маленьку мить,
яка в життя обгорнута чужими.
Мені щемить – тобі не менш щемить.
Вони помруть між нами ще живими.

А лабіринт?
О, Боже, Лабіринт!
Сама весна суцільна поміж нами!
Ми не зганьбили мить. Ми – миті мить.
Прости мене. Прости мене! Вустами…

23 липня 2003 р., Богдани