Чіпкий туман.
Розморена розлука.
Шкребе засмуток, наче кіт у двері…
Тремтливо мревом ходять попід руки
розквітлі душі
наших півмістерій.

Вечірніх зір
не плід і не підстава,
не фантазійність, — мріям заковика.
У темноти усмішка солодкава…
Веселий хаос
гріє світ великий.

Пахкий туман…
Окремішність замісу.
Думки — зворотні, у очах надійних.
У наших душ обличчям закулісся.
…Так ясно, чуєш,
у твоїх обіймах.

2020

Відвертому завжди нелегко жити,
велика розкіш нині благородність.
У вічі любиш правду говорити –
повинен полюбити і самотність…

Ти не одна, хоч нас лиш по одному,
Ховала душу у жалях і втратах,
Крапки лічила, не шукала коми,
Жадала тверді й виплітала ґрати.
Ти не одна блукала попелищем.
Уже в снігу вчорашнє, щоб заснуло.
Вгорі вітрисько дивну пісню свище.
Іди вперед і залиши минуле.
Зимовий дощ так виполоскав межі,
Що через них напнув ясну веселку.
Тобі весна з народження належить.
Вона зросте у кожнім закапелку
Твоїх гостин, твоїх плекань надії,
Що - як в дитинстві - гойдалка з горіха.
Вона в тобі промінчиком з-під вії,
Молитвою, промовленою стиха.
Іди, іди... Не хвиля на зупинку.
Попутний вітер ще напне вітрила.
Встеляє небо білістю сходинки.
Оті, яких іще ти не сходила.

Свята у мене жінка! Роботяща!
А я у неї - форменне ледащо.
Працюю на печі - не так як всі,
Щоб догодить її святій красі.

Мій хрест легкий, її ж тягар – важезний:
коса, сокира із гострющим лезом,
курчата, дві корови, кнур, коза...
І це я ще не все переказав!

Сусіди кажуть - я не муж, а трутень,
бо в мене, бач, працює тільки прутень.
А ти попробуй нічку погарцюй
та так, щоб піт по спині й по лицю.

За борщ гарую з вечора до рання
і кожна ніч моя - немов остання,
бо я вже дід, і сили вже не ті,
та мушу буть завжди на висоті.

А ні, то прожене мене із хати.
А за вікном - зима, і це не жарти.
Якщо схалтурю - спатиму з Рябком.
або жона ударить молотком.

Сніданок. Тягне люба гуску з печі,
а ще сметани трилітровий глечик.
Кохання - многотрудна річ, важка,
Це не в колоду забивать цвяшка!

16.01.2020 р.

Ходить місць-господар
Із зірками поміж хмар
Та донизу погляда,
Де у річечці вода.

Бачить личко своє срібне
І подружок - ясних зірок
Сяють золотії очі,
Про кохання все шепочуть.

А те водяне люстерко
Вітерець гойда легенько,
Хвилечки хлюпочуть-грають,
Про любов розповідають.

2020 р.

Я не бачу тебе коло себе
ні сьогодні, ні завтра, ні після.
Мабуть, я - не твоя вічна Геба,
певно ти - не моя більше пісня.

Не буває двох сонечок в небі,
двох любовей в душі не буває.
Я та річка, що рве дужі греблі,
я та зірка, що всесвіт гойдає.
15.01.12р.

Капризи та причуди, їй же Богу.
І хтось впадає у нестяму, далебі.
Чому посмів забути про знемогу!
Як се – одважився
Барліг покинуть свій?

Заскоки, фйоли, пшики динаміту.
Рибина, що хтонічна та й глуха
В єстві твоїм. Ти був ніким, піїтом,
Нікнеймом, ідіотом –
Уххаха.

Г. С…
Повний місяць небачено низько
Над оселею мовчки закляк
І, напевно, від срібного блиску
Я заснути не можу ніяк.
Видається мені нині зайвим
І найтяжчою в світі з покар
Це сліпуче, мов полум’я, сяйво,
Той холодний міжзоряний жар.
Але знаю, що місяць не винен
І до мене нема йому справ, –
Тож поволі шукаю причину
Неспанню межи срібних заграв.
Думи важаться навперебивки,
Та з усіх відчуваю одну,
Бо вже бачу за шибкою сливку,
Повну соку хмільного й вогню.
Деревце, в ореолі світіння,
Теж сьогодні тріпоче без сну
І гукає мене безгомінно
В недалеку й щасливу весну…
15.01.20

Моя любов – ілюзії та мрії,

У пристрасті безумна, не свята,

Бездушного кохала лиходія,

Безрадісні були мої свята.


Твоє кохання – муки, біль та сльози…

Терпіла довго, та не стало сил.

І я пішла, зневаживши погрози,

Та клятви ніби ти мене любив.


Ховаюсь від підступного кохання,

Від лютого безжального клинка,

Від жаху телефонного сичання,

Від вереску скаженого дзвінка.


Ти зруйнував і щастя, і надію,

А я, немов зурочена чомусь

Тобою марю і про тебе мрію,

Хоча ніколи вже не повернусь.

Стопа за стопою в задумі чалапає доля.
Крім серця між небом-землею у кого спитати?
Ногами намацує стежку засніженим полем,
В собі на вагу й відповідність звіряючи дати.

А сніг океанів очей посріблив узбережжя
І човник тихенько гойдає-колише колядку,
Злітають Йорданські краплини з кропила безмежжя,
В польоті сплітають весь рух по спіралі з початком.

Чалапає доля, витворює в Світлі потребу,
Стопа за стопою по краплях, що виссю, як вежі,
Вростають у небо, єднаючи Альфу й Омегу...
Пречиста в Йордані змиває Христові одежі...

Ми по першому снігу
протопчемо стежечку в рай,
через парки міські,
між поснулих дерев до окраїн,
по полях неживих,
крізь ясний порцеляновий гай –
зупиняючись там,
де ознаки майбутнього раю.

Там малюємо ми,
так знаходимо музику й вірш.
Не біда, що за нами не йдуть,
бо й нікого, крім нас, не пропустять.
Тих, хто просить художника:
"Ну, щось душевненьке вріж!",
залишають наза́вжди
дрижати в своєму нехлю́йстві.

Ми отримали право,
хоч ми й дуже грішні нехай,
перейти синій ліс,
що зроста́ється з небом синішим,
й увіслати полотнами нашими
стежечку в рай
і довкілля його –
щоб ставало для інших виднішим…

На межі голубій
між лісами і небом – весна.
Там дідусь волохатий
виходив з казкової хати,
брав і кидав у пекло святого ножа,
аж до дна –
і казав: "Я вам зняв.
Без гріхів далі легш мандрувати…"

11 листопада 1996 р., Київ

Цей голос чую знову я,
коли згасає день,
і повниться душа моя
перлинами пісень.

У пісні обіймаю я
оточуючий світ,
і співу вільна течія
несе мене в політ.

І тихо заспіваю я,
коли душа щемить
і у юдолі житія
вмирає щастя мить.

2020

Холуй дрижить. Раби регочуть.
Кат, знай собі, сокиру точить.
Тиран шматує каплуна.
Зимова повня осяйна.

Питоме малево, гравюра.
На лежаку – Солдат і Дура.
Карга шкребе заціплий бік.
Лубок родимий, далебіг.

Собака лає, вітер носить.
Борис у Гліба в пику просить.
Кружляють пари на балу.
В прихожій – купа на долу.

Лупата повня, оковирна.
Окрема, мізки мов, – хмарина.
Нехай же Маляр, паразит,
пейзаж иначий зобразить.


-------------------

Краще око вирвати за око
Чи по християнськи - зуб за зуб?
Так чи так - дурне вилазить боком,
Радості не буде - тільки сум.

І себе любити нецікаво,
Краще - захід сонця, моря бриз.
Мій набуток творчий - гуща з кави,
Ну, а твій - для вічності - сюрприз.

Цілий вік шукав потрібне слово
І від казки ключик золотий.
Є з веселки гойдалка чудова -
Нумо, покатаємось на ній.

Пощедруєм зорями кумасі -
Хай хлюпне у чарки за труди.
Шуби геть! До біса пальтіпаси!
Ми уже на Божому суді!

Рай. Кричать святі: - Знімайте мешти
І у хлів пегасів одведіть.
Ми цей світ покинули нарешті,
Вам лишивши вірші та сади.

15.01.2020 р.

На світанку дощик прошумів
І калюжі на землі залишив.
Теплих листопадових цих днів
Я обманну відчуваю тишу.

Бо до вечора ще може бути все:
Вітер з морозцем, сніжок біленький,
Що укриє ковдрою земельку.
Несподіванки природа нам несе.

2019 р.

Спорожнілий день зимовий
Мерхнув швидко в сонній тиші, –
Ми зустрілись випадково
Там, де бачились раніше.
Пояснити нині складно,
Що тоді з тобою стало, –
То всміхалася привабно,
То зажурено зітхала.
То в прискореній розмові
Так між нами клала гатку,
Що мені схотілось знову
Розпочати все спочатку…
14.01.20

Ось і рік вже старий у минуле своє відійшов
І Різдвяних колядок лунають далеко десь зауки.
Хто в цю пору чарівну до наших воріт підійшов?
То Христосик маленький тихенько в них пальчиком стука.

Хай негоже, що було в нас, полум'я спалить руде
І веселять ваш дім із вертепом колядками діти,
Хай Христос, що родився, у наші серця увійде
І дорогу на щастя нам в темряві буднів засвітить.

Хай наситяться спраглі, батьків віднайде сирота,
Хай одужають хворі, засмучені стануть радіти,
І зійдуться розлучені, щастя вдову привіта,
І додому повернуться вигнані злиднями діти!
14.01.20

Така вже вдалася зима –
Ні снігу, ні льоду нема.
Не відають хлопці й дівчата,
Що є ковзани і санчата.
Що віхоли є, заметілі,
І мухи клубочаться білі...
Зростають нові покоління –
Глобальне прийшло потепління.

Я срібний кіт... Я твій зірковий пил,
І за тобою крізь небес ворота
Іду роки, вслухаючись невпин-
но в руни слів, покладених на ноти.
Іду туди, де зоряна струна
Боліду слідом дзвінко обірветься...
Мов на "киць-киць" у відповіді "няв"
Сріблястим дзвоном люблячого серця.
Розглянь одвічний зоряний маяк
І зрозумій, хоч, може, не одразу,
Що у богеми світі ти і я,
Зірковий кіт і доля, будем разом...
Не назавжди. На доленосну мить...
А далі - знов самотні... Та забудь це!
Нам нині дар безцінний народить
Сузір"я слів, що співом одізвуться!..

© Copyright: Серго Сокольник, 2020
Св. №120011409878

Слава Богу, хоч старість навчила –
Нікому не заздрить.
А було ж!..
Як згадаю, пройма од безглуздя дрож:
Стільки ночей не доспато,
Скільки недорозумінь довелось пережить...
І, курям насміх, заради чого?
Не дали посаду жадану?
Нагородою обійшли?
А ще таж-таки старість навчила прощати.
Вибачатись навіть перед малятами звик.
А от прощать не спромігся.
І тільки тепер, перед тим, як іти у засвіти,
Од чистого серця всіх прощаю , хто мені завинив.

Минають дні, мов поторочі.
За вікнами сивіє даль.
І якось зовсім неохоче
До рук смичок бере скрипаль.

А на покрите лаком деко
Вмостились струни у журбі.
Жаль, та мелодія здалека
Вже не вертається тобі.

І не осяє світлим німбом
Натхненне скрипаля чоло
Та не зірве овацій...Ніби
Все із роками відпливло.

А все ж про себе нагадає
Щасливих днів невинний жарт.
Усе тіче, і все минає,
Та сумувать за ним не варт.

В рай до Бога полетіли наші соколята
Віддали життя жертовно, щоб позбутись ката
Та й питаються у Бога:"Скажи Святий Отче,
За що війна, смерть і сльози тим, хто миру хоче?
Споконвічно землероби свій хліб споживали,
На чужі сусідні землі ми не засіхали.
Чому здавна чужі зайди над нами панують?
Та ще й нам же дорікають, що не так шануєм.
Не всі стали на коліна! Частина гордує!
Того, хто в раби не хоче, не впав на коліна
Чужий зайда "обендерить" стравить батька й сина.
Між братами кине розбрат:"Нехай повоюють,
Розберуться, хто більш винний." А зайда - грабує!
Там, де розбрат між братами, ворог - переможе
Ті, що стоять на колінах йому допоможуть.
І поки нам всім бракує до свого пошани,
Будем в злиднях доживати під чужинцем - паном,
Для чужинців свою землю будем засівати
Чужу "правду", чужу владу будем шанувати?
Піднімайся з колін, брате, бо ти є - людина!
І лиш тільки перед Богом ставай на коліна.
Заживемо ми достойно тільки тоді, брате,
Коли ми свого Моісея зможемо обрати.

29.06.2015 рік киянка Світлана

Вклоняюсь низенько сміливим героям За ваші звитяги, хоробрі серця
Й любов до країни - вона в нас єдина, Як рідная ненька у сина одна.
Хай Бог береже вас за ваше терпіння, Козацький характер і єдність в бою
За те що живою стіною закрили Від ворога лютого землю свою.
Нелегкі часи для країни настали Чи здатні ми ворога перебороть?
Народ наш єдиний здолає навалу І нам допоможе у цьому Господь.
Ви наші рідненькі лишайтесь живими Бо серце за вами так сильно болить!
Земля України полита вже кров'ю! Що зможе жорстоку війну зупинить?
Лиш наше братерство і серце гаряче. На подив всім друзям і всім ворогам
Майдан і війна об'єднали країну Тепер до снаги все здолати вже нам.
На серці і гордість і біль одночасно. Молюся: "Господь захисти й збережи
Всіх українських героїв відважних Й на захист вітчизни благослови."
Дай нам перемогу, свободу від "брата", Що ладен в обіймах нас задушить
Для наших дітей ми оновим країну, Щоб вільно і радісно стало в ній жить.

Січень 2015 рік киянка Світлана

А пам'ять повертає в дні і ночі,
Коли палали шини і палали очі
Бажанням будь за що звільнити Україну,
Від "братнього ярма" сусідньої країни
Господи, як боляче, як тяжко,
В боях загинули найкращі!
Небесній сотні надавала сили
Любов до ближнього, любов до України.
Героїв слава бойова не вмре, не почине
І тужитиме за ними повік Україна.
Не дамо ганьбити славу нікому й ніколи
Як забудем о ту жертву, то втратимо волю!
Наша пам'ять, наша єдність, любов до країни
Допоможуть збудувати сильну Україну.
Не похилиться у лузі червона калина,
Не здолають вороженьки народ України!
Бог дасть об'єднаєм в єдиній родині
Усіх тих хто хоче жити в вільній Україні
Ми нарешті виборемо незалежну долю
Та ніколи не забудем усіх бійців за волю.

2014 рік Світлана Ведмеденко

Нікому не віриш - дивився у вічі -
зрадливі,  лукаві. Мені  довіряєш?
Петро від Христа відцурався вже тричі:
"Його я не знаю... Не знаю... Не знаю!"

Бувають брудними вовки і ягнята.
Чи дійсно відмиємо душі потому?
Лайном не можливо когось обілляти,
щоб не забруднитися ним же  самому.

Ти душу відкриєш, щоб біль відпустити,
а хтось туди плюне і знов покепкує.
То другу підставиш щоку, чи кредити
свої роздаватимеш ворогу  всує?

Чи будеш боротися із вітряками
і сіяти помсту на зібраних вжитках?
Подумай утричі, а що ж буде з нами,
як втратиш останню надію! Як жити?
14.01.2020р.

А міст, взагалі, не існує у світі, –
їх просто малюють, а потім будують.
Є тло, на якому дерева у цвіті.
Є тло, за яким ці дерева зимують.

І фон всюди білий, і всюди спокійний,
сніги в позолоті, мов зуби у роті…
як Сонце в будинку засне на хвилинку,
відразу відтіниться місто в роботі.

Відтіниться місто в роботі, – в пейзажі,
в олії, пастелі, гуаші, у сажі.
Ти чорною сажею намалювала
будинок, де Сонце моє спочивало.

Я знов із Ним вийду на вулиці міста,
я плачу від щастя, що сажі не бачу,
я можу розсипати ясне намисто,
вхопивши за шию Його необачно.

Я можу Його цілувати при людях.
Якщо намалюєш це сажею, мила, –
це буде вночі, і неправдою буде.
Я так поцілую, щоб ти зрозуміла.

І вийду по тлу до високого буку,
а далі за нього лиш Сонце заходить,
візьми мою руку, тягни мою руку –
за буком не Сонце, а Місяць холодить…

А міст – не буває, зовсім не існує,
їх просто будують, а потім – руїни.
Якщо я тебе ще хоч раз намалюю,
то Сонцем лише і велику картину.

5 червня 1994 року, Київ

Цей світ для чесних воїнів - тюрма,
Майбутнє роду - в безкінечних війнах.
Утік би, але виходу нема:
Попереду - полон, позаду - міна.

В ломбарді - ґлузд, за позику - суди,
Від влади допомога - дуля лиса...
А вдома бідність жебрає води,
І в рай не пустять, бо гріхів до біса.

Куди пливти? Осліпли маяки,
Дороговкази поламала втома.
Є хліб, горілки чарка, цигарки,
Гранати, ніж, з патронами обойма.

Любити білий світ нема підстав,
Для нього я ніхто, солдатик мертвий.
Одна ненависть, чорна і густа,
Моєму серцю не дає померти.

У мороці нічнім, поміж юги,
В приціл спіймав кацапський аксельбантик.
Щасливий я. Бо маю ворогів,
А, отже,- сенс життя... Пора стріляти.

14.01.2020 р.

Волошкових очей твоїх лагідний погляд
Зачаровує й манить усе за собою.
І нема уже змоги за ним не іти,
Дуже хочеться - поряд щоб завжди був ти.

А ті очі, неначе краплиночки неба,
Сиплять в душу тепло, зігрівають її
Та витьохкують там про любо солов"ї
І не жити без них мені, як і без тебе.

2020 р.

               І
Усе частіше бачу юні роки:
її із лілією у руці,
себе, ще біля неї, за пів-кроку
і наші силуети у ріці.

То жевріє у пам'яті, то гасне.
Усе життя – один оксюморон.
Тому воно напевне і прекрасне,
що іноді вертається як сон.

У променях далекої заграви,
буває, бачу очі нелукаві,
а іноді веселі... і сумні...
І у години спокою нічні
її вітаю у своїй уяві,
допоки усміхається мені.

               ІІ
У аурі квітучої калини
її узрію весняної днини...
тоді і я хмариною-дощем
до неї одинокої полину,
а восени живицею ялини,
аби у серці заживити щем.

Як і вона шукаю панацею,
аби іти стежиною тією,
якою ще у юності ішов.
Тому, буває, і не засинаю,
і серце уночі закалатає,
коли ганяє ще гарячу кров.

01/19

Нещодавно , подививившись мультик про короля віслюка (тролінг на чинного гаранта ) я дійшов висновку , що обрати осла вожаком , під час війни , могли тільки
73 барана ..

Біля забутого села ,
Наївшись хмелю і дурману ,
Обрати вожаком осла ,
Веліли 73 барана ..

Весь луг до ночі реготав ,
Смівся крот , ревали бджоли ,
Веселі , на наближчий став ,
Злетілись качки по приколу .

Щоб впевнитись що то не сон ,
На власні очі споглядати ,
Приповз удав мов Пінкертон ,
Й не знав чи плакати чи ржати .

Зате вже знали зголоднілі ,
У темнім лісі сіроманці ,
Як закривавлених , безсилих ,
Потягнуть в яр , рогатих бранців..

P.S.
Мораль така , коли війна ,
Якщо у тебе кепські справи ,
То вожаком у барана
Час обирати вовкодава..

Олександр Квітень
м.Мукачево.

Сватав сивий дідуган
кучеряву Надю.
- Йди за мене, хоч не пан
у Верховній Раді,

але маю бугая,
корову, теличку,
ферма за селом - моя,
дім, город, тепличка.

Вівціі, кури у хліві,
кози, поросята.
Гарно, добре на селі -
будеш працювати.

 Надя каже:
"Ще чого,
що я вам - кобила?
Я працюю раз в Різдво
і то, як є сила".
 
- Хоч не молодий я пан,
ти ж бо серцю люба,
потримаюся за стан,
як не вріжу дуба.

 - Ой, тримались вже до вас
і за стан й не тільки.
Кажуть люди, що й на квас
не дасте копійки.

- Ще одне я поясню,
прояви турботу,
може, і мою матню
випереш в суботу?

- Вам не прачка, попрошу
вийти, діду, з хати.
Я білизни не ношу,
щоб й собі не прати.
12.01.2020р.

Повз лиця, заклопотані й зажурені,
Вона не йде собі, а скаче
І на всі боки змовницьки всміхається,
І день здається наче
Не таким уже й похмурим,
І сонце на неї сором’язливо задивляється.

P.S.
Чи то у неї така вдача,
Чи радість висловить незмога їй інакше?

Зима. Пора сумних пейзажних од,
Є муза, є стило, писемна ліра.
Злетіти б до осонцених висот,
Але на крилах гумор і сатира.

Гигочуть, паразити, дудлять ром
Просвердлюють діру у світлій кармі.
Для них забава - вічності перо,
Для мене - на душі могильний камінь.

Не я собі обрав таку рідню
Яка застрягла, наче кістка в горлі.
Купці! Кому супця із талану?
Приправа - ніч без сну й сердечі болі.

А в дар летять столезові ножі -
Плювки огуди, критика убійна.
Правиця хоч управна та дрижить,
Й води у Леті скоро по коліна...

Сніжок. Хуртеча виє за вікном,
До шибки притулилась ликом хижим.
Оскал її вплітаю у вінок,
Аби розцвів сльозами мрійний віршень.


Мороз. Калинова оскліла віть,
На серці візерунки в'яже іній.
Знайду себе, коли покину світ
І крикну в тишу: - Я, нарешті, вільний.

12.01.2029 р.

Січневий день хлюпнув в обличчя сонцем,
Промінчики на волю відпустив,
Вони, мов зайчики стрибали по віконцях,
Запрошували до казкових див.

Сніжиночки, мов зіроньки маленькі
Ковдру мережили матусеньці-землі
Таку легку пухнасту та біленьку,
Що простяглась далеко по ріллі.

Срібна ота мережка-вишиванка
Засяяла, мов зоряний вінок.
Ковдру вітрець підбити намагався,
Щоби земля не змерзла у мороз.

2020 р.

Г. С…
Нарешті ніч скорилася світанку,
Хоч місяць ще між хмарами блищить, –
Розвиднилося в хаті до останку
І тишу повнять звуки кожну мить.
Весь світ – в очах!.. І шумно, як на святі,
І лет стрімкий не впійманих думок,
Бо люба жінка поруч, наче мати,
Від мене не відходить ні на крок.
Тремтять уста принадні, мов приманка,
І руку пестить приязно рука, –
Корюся знов жіночим забаганкам
І ставлю радо крапку край рядка.
12.01.20

Сліпуча білизна. Нечувана безмовність.
Тікають в горизонт заметені сліди.
Невідворотний знак, двозначний, як двомовність.
Напівпрозорий сніг, як версія води.

Хтозна-куди веде заплутана стежина –
У безвість, звідкіля і виходу нема...
Створіння навісні регочуться причинно
І вишкіром біди всміхається пітьма.

Ми співали завжди,
Повертаючись з клубів у селах.
Ми співали тоді,
Бо щасливі були й молоді.
І здавалося нам,
Що життя – це стежина весела,
Де немає ніде
Місця горю людському й біді.

І здавалось тоді,
Що дороги для нас всі відкриті,
Хочеш – стежкою йди,
Хочеш – вийди на втоптаний шлях.
Ми дістати могли
Найчарівнішу зірку у світі,
Чи збирати врожай
На широких пшеничних полях.

Потім стали в житті
Нам коротші стежки і дороги,
І дістати до зір
Вже бажання і сили нема.
Замість співу тепер
В серці болі і часті тривоги,
Замість літнього лану
Снігами вкриває зима.

Світ незмінно живе,
Тільки люди міняються в ньому.
Виростають нові покоління
І множиться рід.
Заросла споришем
Та вузенька стежина додому,
Де на груші старій
Вже не видно від гойдалки слід.
12.01.20 

Творчі почубеньки на сайті інколи викликають зачудування навіть у мене – сатирика з тридцятилітнім стажем написання та читання поетичних опусів.
І все б нічого, але вигуки «Ти ніц не розумієш в прекрасному!», «Тобі ще рости та рости до глибини моєї творчості!», «Я вищий на три порядки за цього підлого графомана, який дає вказівки знаному майстру пера!», «Я не беру до уваги критичних зауваг пана Сушка, бо вони поверхові та неграмотні!» - викликають у мене гомеричний сміх. Аж до гикавки. І в моїх колег також. Дмитро Васильович Павличко, після того як я йому прочитав останній твір генія, реготав годину, Ліна Василівна Костенко сором’язливо прикривала білозубу посмішку рукою, а я, дивлячись на них, від розчулення пустив сльозу.
Всі ми не без гріха, в усіх нас – писунів із замріяними взорами святенниць, є і шкелети в шафах, і дулі в кишенях, і колоддя в очах. І талантом, звісно Бог не обділив. Але особливо багато – глупства.
Питаю у знаного лірика, який має багатотомну віршографію:
- Ти нащо на фейсбуці поставив лайк під віршем нашого спільного знайомця?
- Яким саме?
- А під оцим? – і показую вірш Сави Бусляковича. Там ідеться про плато чола, кущі брів, кирпи носиків та запахи нарцисів у вушних раковинах.
- Ой,- відповідає,- промашка вийшла! Лайкнув автоматично. Зараз зніму.
І таки зняв хутенько, аби не ганьбитися. А я кажу:
- Дарма. Постав назад.
- А чому?
- Автор вельми гоноровий. Може розізлитися і підступно цапнути заду за штани зубиськами.
- І справді! - і бац! – лайк знову стоїть під віршем.
Випили ми тоді добряче. Я квасу, а безпробудний лірик - шнапсу на ананасових шкоринках. Його потім трохи розвезло, бо тринькаючи на моїй гітарі він умудрився порвати басову струну (я з таких струн повідки для ловитви щук майструю).
Уранці прокинувся, а голова з похмілля тріщить так, що і світ немилий. Ввімкнув комп, зайшов на «Поетичні майстерні», аби розвіялася мряка перед очима, а там…
А там Сава Буслякович накатав на мою рецензію віршовану кляузу! І таку моторошну, що аж волосся на мошонці від страху посивіло. Чесно кажу. Хто не вірить – покажу якось при нагоді.
А під його кляузою - десятки підбадьорливих коментарів! Сотні схвальних відгуків! Тисячі лайків! Всі в один голос скандують: « Чави Сушка! Чави кровопивцю-невігласа!».
Чхнув я, почухав макітру і пішов вареники їсти. А як добряче попоїв, сів писати розлогу рецензію на ще одне нетлінне творіння майстра. Там тема набагато складніша – про природу. А вона, самі розумієте, спонукає до неабиякої уважності та акуратизму, бо нікому не дозволено полоскати брудні онучі власного поетичного невігластва у чистій воді пейзажної лірики.
Зізнаюся чесно – довго довелося працювати, тяжко. Півгодини часу вирвав з власного життя, аби дати належну оцінку описам дубів, кущів, трави та моху. Але сьогодні показувати цю роботу не маю права, оскільки на сайті діє правило: один анонс протягом доби. Менше можна, більше – ніззя! Навіть мені, безпринципному типсусу без ураженого самолюбством его.
Нині стало модним навіть на сайтах з підрощування майстерності вказувати не на огріхи віршоманів, а захвалювати їх, як це прийнято на фейсбуці. Один я не здався на догоду цим новим віянням сучасності. Гризу і пиляю, пиляю і гризу. Правда не усіх, бо є люди совісні, які дбають про красне письмо, як про власне здоров'я.
Свої обурливі коментарі можете залишати прямо під цією сповіддю. І не варто жаліти автора, оскільки він уже давно заслужив як мінімум кастрації. А то й гільйотини.
Парнусем лехайм!
12.01.2020 р.

Відстань.
Кілометрів триста.
Шлях суботній,
аж в останніх числах
літа
з вересневим листям…
Так самотньо..
Так це серце стисла
відстань –
між листо́м і листом –
з текстом
непростого змісту,..
з жестом
від антре́-артиста…

Відстань,
ні брудна, ні чиста,
бо зворотня –
істинно плямиста…
… Пристань –
у минуле виступ,
у безодню
тьмяно-променисту…
Звісно, –
я до тебе свисну,
блисну
здалеку намистом…
Міцно –
серцем стисну відстань!

19 серпня 2006 р., Богдани́

У білім - чорне, світло - у пітьмі,
Писк моди - це пороки, хиби, вади.
В неситого прибуток на умі,
А у бомжа - і супу ложка
- свято.

Один позичив, інший прикупив -
Кипить життя у жадібності пінній.
У пеклі - рай, примирення - з гнівби,
Господні сльози - сніг, дощі та іній..

У вірі - казус, істини подвох:
Обман чи правда - джерело амріти?
Молитви просить мертве божество,
Аби свій труп холодний оживити.

Лякає чорнориза з неба грім,
В замку буття застрягнув ґлузду ключик.
Бо розум на жертовнім олтарі
Довічного життя собі канючить.

А я з мечем - в бою не до вагань,
Для воїна убиство - це рутина.
А в того, хто не відає гріха -
Душа відсутня. Це вже не людина.

11.01.2020 р.

.

Тихенькі жіночки, мереживні сап'янці...
На них ніхто не кине петарди, сірника,
вони завжди м'які: опівночі та вранці.
А я - на каравелі... і материк зника...

Нічого не взяла в циркачика, верблюда.
Тагора погляд вишній.
Мелодія Віва...
Лазурна вільгота...
Повій на лик, остудо!
У недруга вітрило - горіхова пліва.

Мої дивочні сни ословлені, рухливі.
Сирена у віночку.
Братва гукає: ціль!
Допісплю фіолет. Вродили крупні сливи.
Постане за ковтьобами осяйний югендштіль.

2020

Чотири найвідвертіші присвяти,
Три крапки, знаки оклику, тире.
У них вся ти.
О, де полину взяти?
Бо горло від солодкого дере.

Бо я читав. Уголос всім навколо.
Ми реготали, я отак посмів
Ся розважати, чисто по-приколу.
Та, що там вірші, так, – окрошка слів.

Тепер дивлюся, – ти інакше пишеш!
Про інше…
І до іншого ідеш…
А я дурію від тієї тиші!!!
О, де ж я схибив, люба, мила?! Де ж!?

…Ті, що у небі високім лишились навічно,
Ті, по котрим їх родини довічно голосять –
Браття і сестри - земляни – не раз вас прикличуть
В зоряні пущі отав в срібних місячних росах…

Як вам ведеться у тому високому небі
У хмарино́вих облаченнях тіл легковійних! –
Хто вам стелитиме ложе при першій потребі,
Хто проспіває вам тексти пісень мелодійних…
Мовою матері тихо на ймення прикличе,
Теплою ласкою шерхло діткнеться до скроні –
Лиш біля рідних осель птаха співно курличе,
Лиш небеса шлють на землю краплини солоні…

Знову розгадуєм бутності знаки ворожі –
Дивні старі письмена, що їх смисли двозначні…
Терпко в небеснім саду пахнуть зболені рожі,
А на землі лише вітер обачний завіює плачно…

Пухом земля розкриває долоні затерплі,
Наче дітей пригортає в розлогеє лоно…
Мир вашим душам, хай буде вам світло і тепло,
А пам’яті свічка над вами живе – не холоне!..


Трагічним подіям з нашим літаком в Ірані…і всім душам, що навіки лишилися у небі!

Написані ноти , написаний текст
Романтика ночі , романтики жест
Улюбленці долі , і погляду плай
Відвертість приймає свій опію рай...

Любов розпускає свої пелюстки
По травам у хвилі вальсують вітри
Медовим нектаром солодкі плоди
Цілунки гарячі , взаємності сни

І біль стає вільним , собою подібним
І так не турбує буденності плай
Лунає романс мелодійний , і ніжний
До двох неповторних уже половин

Підібрані щастям заспівані ноти
Романтика ночі , романтика дня
Улюбленці долі , кохання , любові
Єдина в єдиному вірна душа.

Г. С...
Не можу відстань зберегти
І почуття перебороти,
Коли нікого – тільки ти,
Як тінь моя, лежиш навпроти.
До тебе липну, мов смола
Непогамовна в грішнім ділі, –
І швидко тану від тепла
В пітьму закутаного тіла.
Уверх здіймаюся й за мить
Униз поспішливо спадаю,
Щоби тебе задовільнить
Або домучити до краю.
Тебе кохаючи чимдуж
До забуття і без спочину, –
Отак щораз одну і ту ж
Тепер підкорюю вершину.
10.01.20

Троянди у вазі рожева і біла -
обидві прекрасні, пахучі, яскраві.
Цнотлива - соромилась і лебеділа,
рожева - шарілась в любовній заграві.
Тулилась до білої та відхилялась,
голівку клонила в зажурі печальній.
Те перше кохання розквітло, не в'яло -
пелюстям в душі, натюрмортом у спальні.
10.01.2020р.

А нам би з тобою мовчати отак здивовано,
Адже за вікном пролітає махровий сніг.
По вінця січневе місто добром наповнене.
І щедрий ступає вечір на твій поріг.

Зоря оксамитова сяє блискучим полум’ям.
Сьогодні ми будемо міцно тримати сни.
Затримавши подих, мовчати отак здивовано.
Із вірою в диво шукати вогні ясні.
10.01.2020

Зламаю плани!
Більше незалежна!
А думка, що?
Закрийте книжку зараз…

А тим, хто залишається, – скажу…

В останні дні, які ламають грудень,
і рік, і вічність, і Тебе зі Мною,
я все одно Життя любити буду,
якщо це тіло, а не купа гною!

Я полечу з цілунками крізь вічність,
до тих галактик, що вплотились щойно,
і мовою думок з’явлю колишність,
і стверджу правду часу недостойну.

Як жаль дітей і їх, старих, не їхніх,
людей, у голові яких збагатство!
Ті імена – по ямах зимньо-літніх,
бо чресла світлості тримають наше братство.

Заломлюймося в зовсім інший ракурс!
Хитаймося на кладці й на дорозі!
Живімо й думаймо про справедливий нарис,
повіданий в неодноріднім Бозі.

15 грудня 2007 р., Київ

Г. С...
Головне – не думай про печалі,
Раз усім бажаєш добрих змін, –
Будемо любитися й надалі,
Без покровів створених таїн.
Головне – не впасти в надпориві
Розпачів, повинностей, завад, –
Об шипшину коляться щасливі
Ідучи й не дивлячись назад.
Головне – відринутим коханням
Весен лиш бажати щозими, –
І початки пізнього світання
Виникнуть із мороку пітьми.
Головне – віднині і до згуби,
Наяву чи в неспокійнім сні, –
Щоб могла завжди ти чути “люба”
Та щоб “любий” чулося мені…
09.01.20

Важку оздобу
втримує гілля:
підкрався сніг
учора
так неждано.
Відсутність Ваша
холодом недавнім
теребить спокій
з вітром
по краях.
І пише книгу
лютого сім’я.
Жагучий біль
солодить
цукром білим.
І як би там
ми грамот
не жаліли ―
вчорашнє право
всотує земля.
Важку оздобу
втримує гілля
і цвіт малий
у торбі гріє
стиха.
Сплітає сонце
золотаві лика,
та мерехтить
утіха не моя…
А навкруги ―
усніжені поля.
І міріади
склепаних сніжинок.
Зима дарує
людності ужинок
глибоким світом,
теплим
по краях.

2017