Із Олексія Апухтіна (1840-1893)

Мерехтіння в хатинці похилій
поміж темних, безлюдних полів,
недороблений тин, майже згнилий,
та пронизливий стогін граків;

ледве дихають стомлені коні,
загрузають колеса в піску,
й мов боюся якоїсь погоні,
мовби рушив я в путь нелегку...

І чому так журюся я ревно,
що́ мені та дорога тяжка?
В рідну землю уїлася, певно,
й стала, журбо, ти рідна така...

Із тобою обжита землиця,
на тобі побудований дім,
тебе з житом - невиспана жниця
вижинає світанком блідим;

з молоком дістаєшся дитинці,
з поцілунком до парубка йдеш...
Мерехтіння в похилій хатинці,
мої рани старі - не бентеж!

(2019)

Хоче зізнатися, не знає що казати.
Хоче робити, а не вистачає сил.
І мрію золоту жадає упіймати,
А помічає тільки помах її крил.
Іти бажає і блукає у тумані.
Відкрити має двері, а ключі забув.
І запланує жити щиро, не в омані,
Але мету свою і нею не добув.
Бажає, хоче - не робитиме нічого,
Аби дорогу подолати до мети,
Бо падає ще на початку шляху свого
І попадає у лабети суєти.
Де звичкою стає життя на половину,
Аби у виміри далекі не іти,
Себе у сіру заховати павутину,
Відповідальності за долю не нести…
Роби зусилля, доклади свої старання,
Саме по собі небо ману не дає,
Але коли утілюєш одне бажання,
Тоді на усі мрії ще надія є.
2019

Ми прагнули побудувати місто
свободи, благоденства і добра,
та місимо, насправді, інше тісто –
бо очі застеляє земара́.

Те місто містить лише порожнечу,
у лозунгах втонувши нанівець,
за гаслами ховає ворожнечу
і видає за трасу путівець…

На звалищах непотребу із істин,
нагору рвуться полчища щурів,
де гору форма узяла над змістом,
зіпхнувши глузд і логіку у рів.

Будуємо ми місто лицемірства,
брутальності, єхидства, маячні.
Із кола вийди, пересиль блюзнірство,
скажи йому своє рішуче: «Ні!»

І
За волю – це неначе за «Свободу»,
але нехай живе порохобот,
аби у войовничого народу
явився на арені патріот.

Дивуюся, ну як воно ся стало,
що у мішку кота не помічали,
який війні будує телеміст.

І як таке опудало обрали,
аби не те що мову одібрало
у нації, а все – коту під хвіст?

ІІЩо не кажи – науку і освіту
корупція уже перемогла.
Невігласами виховані діти
не помічають ні добра, ні зла.

Бо у сім’ї ачей немає тата,
а баба-мама – темна і сліпа
то хоче із кацапії солдата,
то слухає гундяєва-попа.

І клятої спокуси не побореш,
і запити у ящику малі,
коли віщають голі королі, –
дамо народу їсти і видовищ!

ІІІУсі роки у місті, у селі
за партами вирощували «овоч»
пейсаті русаки-учителі.

Ще де-не-де і є один у полі,
але передові – ті самі тролі...
Ніде не дівся юний піонер...

Все, що було, те й маємо тепер.
І виборчі комісії у школі
ті самі, що були у СеРеСеР.

07/19

Нічна війна між сном і ясною роботою
триває вже котру годину.
Після таких посиденьок тіло виснажується,
мозок, звикає працювати невпинно.

Памороки забиті .
Ароматами рістретто, з кав'ярні навпроти
його ковток - це смерть.
Сьомого дня уже із характерним запахом блювоти.

Тіло цинково-невагоме ближче до п'ятої ранку .
Ти у себе,
я у себе вдома -
думки запакуй у банку.

Заснути. Навіщо ?
Бо завтра знову поколу.
Нестримно з моста донизу.
Нічого не дачить довкола.

Цілувати невпинно повітря
і кохати кожну хвилину.
Кили жив ти на цьому світі,
Кожну Богом відведену годину.

2015 р.

За паяца свій голос віддав золотар із Полтави,
Нащо бевзю "Свобода"? Достатньо кумедної "ЗЕ".
Утомився байдужих будити - даремна ця справа,
Окацапленим гоям Вкраїна - не понад усе.

В церкві тризна за воїном. Куриться біль із кадила,
Огортає саваном печалі невтішні думки.
Крекче діва зманіжена в ліжку: - Війна утомила!
Хочу миру і сиру! Тікайте з війни, мужики.

На Хрещатику людно, лесбійці всміхається гомик,
Гей-парад на душі, дозвіл даний командою "ЗЕ".
Гинуть кращі із кращих, в тилу ж наплодилося гномів,
Замовляють коханим сонливим кав'яр та бізе.

Я ж не втомлююсь діри латати в розстріляних латах,
Обпікає гарячим вогнем із гармати лице.
Бороню ув окопах державу. Хоч знаю, що зрада
Закопає мене в забуття незабаром живцем.

14.07.2019 р.

…зустрілись двоє в сновидінні
О дивне поле сновидінь!
Один із них, мабуть, "гудіні"
А інший, певно, його тінь…
Півсвіту збіглося на диво
Півсвіту плескло, аби
"гудіні" з тінню виліз з чтива
Як сонце вранці до води…
15.07.2019.

1

Ні, не дзвонила тобі, не писала.
Просто зустріла в диму на пероні.
Спогади-файли тасуємо... мало...
Ти оженивсь на кирпатенькій Проні.

Маєте дачу-фазенду, на хутір
кличеш мене - там вільготно між проса.
Нащо пригода? Ураз не збагнути.
Глянь, я - статечна, яскрава, не боса.

Ніг не колотиме стежка зміїста.
Гепають - чую - на цямрину груші...
Ніде посеред розвалля присісти...
Ні, я, Вітриську, зі сходів не зрушу.

2

Серце шкварчить? Ось тобі конвалюта.
Варто найліпшу нарешті забути.

Як сатисфакція - барви, намисто...
Лана кохала тебе променисто.

Рвеш наш альбом, кружеляють листочки...
Бджоли сідають на збудливі точки.

2019

цей дощ без перерви періщить
вже тиждень, місяць, тисячу років

я вже не вірю, що він коли-небудь скінчиться

вулиці збігають каламутними річками
змиваючи рештки літа
до якоїсь підземної Лети

дерева просякли водою
і стали напівпрозорими

юрмища парасольок окупували місто-іхтіандр
укривши його всуціль лускою, що рухається

кажуть, якийсь старий узявся за спорудження корабля
а в інтернеті вже торгують місцями на борту

я вже не знаю, чи намацаю коли-небудь твердий ґрунт під ногами

цей дощ проникає всередину мене
і тарабанить десь під шкаралупою черепа
розбиваючи на гамуз мої думки
руйнуючи зв’язки між нейронами
змішуючи мрії та спогади
так, що вже неможливо їх розрізнити

відображення у воді куди чіткіші
ніж їхні оригінали
а може, все помінялося місцями
і справжнє місто вже давно там, під водою
догори дриґом?

я сам наповнююсь водою від потоків на тротуарі
від коріння до самої крони
і стаю напівпрозорим

я вже не знаю, чи зможу коли-небудь знову жити на суходолі

2013

Іде біда. іде... іде...
(існує попит...)
А де ж наш праведник? - як де?
Ведуть на допит…
Ось день народження, не мій
Чийогось сина
А справедливості сувій
Засох невинно
На обмін вистроївся люд
Гризуться в черзі…
А в серці свіжий новобуд
Замовник - БЕВЗІ…
14.07.2019.

У крамницю чорний грак
прилетів придбати фрак.
Захотілось стати франтом,
надоїв йому піджак.

Продавець, вусатий рак,
приміряв гракові фрак –
підганяли, мудрували
і фабричний скрили брак.

Повернувся чорний грак,
сів на гілку неборак,
а грачиха із докором, –
Ти в цім фраку, як жебрак!

Нема нічого, що минає марно.
Людей парує доля у житті.
Обоє відпрацьовуємо карму,
та іноді не вистачає шарму
утримати себе на висоті.

І розумію, що іду до тризни,
але буває – зопалу в огонь
і опікає теплота долонь.
Химерою являється харизма
і забирає душу у полон.

Приймаємо усе як Божу кару
і Єві, і Адаму у раю.
І сонечко ховається за хмари,
і у очах її немає жару,
і цього я від себе не таю.

Рятує і поезія, і ліра,
та не її лікує, а мене...
І не минає літо затяжне..

Наївному ніде немає міри –
і не уперше є остача віри,
і не востаннє доля омине.

07/19

Дощить, столиця п'є небесну воду,
Між теплих циць сховався, мов ховрах.
Надходить час писати про природу,
Алькови утомили - просто жах.

Пахтять лілеї, айстри, матіоли
Обценьками флюїди носа рвуть.
Опісля ночі велелюбства кволий,
Лежу як труп, а був такий як ртуть.

Ще б трохи і під мавонькою гигнув,
Жага колотить серцем до сих пір .
А за віконцем кущики жасмину
Колишуть схвально вітами ефір.

Мені під сто. Стрибати, наче м'ячик,
Чи личить дідуганові? Хто зна...
Пракорінець ворушить дамський пальчик
І подає до "праці" віщий знак.

Люблю писати, сестри, про природу,
Від лірики у голові туман.
А, може, від Венери дати ходу?
Куди там! Надто цупко обійма.

14.09.2019 р.

Ми необачно, на краю безодні,
хоч бурі не було і вечір тихий.
Вернулись на круги своя - сьогодні,
у закутку душі - дрімало лихо.
Не оправдатися, ще нам не вірять
ні янголи, ні демони, ні Боги.
На нас полюють - люди, птахи, звірі,
плекаємо свої перестороги.
Розлучать, розірвуть, розділять навпіл
і заспокоївшись відправлять тризни,
не залишивши нам любові краплі -
цукрової олжі. Це правда - визнай!
 
2019р

В душі плекаю Слово, як маля,
Думки в рядочок сію, наче жито.
Нехай же комусь серце звеселя,
А я із того теж буду радіти.

Як до вподоби те, що я пишу,
Когось торкнеться поетичне слово,
На світі недарма, значить живу,
Добром згадає хтось обов"язково.

2019 р.

Із Олексія Апухтіна (1840-1893)

Жарко. День годящий нині, слава Богу...
Скоро на широку виїдем дорогу.
Там риплять обози, хур чималих низки,
із країв заморських там шляхом неблизьким
йде у нашу землю хоч якась новинка...
В манівцях російська губиться стежинка.
Без пуття по Русі звично по слизькому
тягнеться доріжка, й не зійти нікому...

(2019)

Зустрічай мене, як чужу.
Як таку, що не знав ніколи.
І окресли мені межу,
Підрубавши любов під корінь.

Не стрічай мене у дворі.
Не відводь мене до зупинки.
Хай ударить між нами грім -
Пам'ять випалить до пилинки.

Ти іди собі. Не підводь,
як за крок упаду до прірви…

Бо сказав же мені Господь:
- Я із серця його не вирву.

Гомонить Вкраїна-Ненька про вільну країну,
Як набат гуде той гомін, гуде без зупину.
Гуде, гуде й потрясає Неньку до основи.
Скинь, народе, рабські окови?

Чи не може? Чи не хоче вільно в світі жити?
Чи невільник може вільного родити?
Хіба є в душі убогій потяги до волі?
І живе в своїй країні без щастя і долі.

Щастя й долю він шукає у чужій сторонці.
Хай панують над тобою чужаки, московці.
Хай-бо нищать Святу Славу, рідну Батьківщину,
З душі вирвуть корінь-пуповину.

Що дає народу сили віки відстояти.
Зберігать свої кордони, рід свій розвивати.
Зберігати рідну Неньку, яка ще в полоні...
Чуєш, брате-українцю, воленьку у дзвоні?

Гомонить Вкраїна-Ненька - збережіте мову,
Як набат, гуде віками й гуде він знову.
Споконвіку потрясає небо до основи.
Та народ вже прихилився до чужої мови.

Прихилився й не журиться, хай Бог буде з нею,
Аби тілом українець, а душа зміює.
Він не бачить злого в тому, хіба то грішити,
Хліб та сіль споживати, а душу згубити.

Може тями вже немає, що душа - це мова,
Рідну мову збирали слово до слова.
А коли гуртом вставали землю боронити,
Рідну пісеньку співали, щоб завзятіше бити.

Бо душею слово мовиш і добро те твориш.
Бо душа — це корінь, від якого родиш.
Чому, брате-українцю, зрадив рідну мову,
Чому ж ти не чуєш одвічного зову?

Гомоніла, гомоніла й ніби заніміла.
Та наразі, Україно, як осиротіла.
Нема кому боронити від чужого ока,
А вставати - лишня морока.

Тому рідна наша ненька є ще у полоні,
Кожний Неньку бере у свої долоні.
Ніби квітнеш, як калина, але при дорозі.
Як до столу засідати, ти сидиш в порозі.

Де поділася надія, що це за розплата?
Як же, Україно, стала ти проклята?
Чуєш, люде! Чуєш, люде! Наростає гомін...
Це землі так важко дихать й роздається стогін...

Обійдемося нині без присвят.
Слова знайдуть жаданих адресатів.
Відомо – час не вернеться назад.
Але його не треба повертати,

бо сходить сонце у новому дні
і музикою повняться світанки.
Тепло, що подароване мені,
примножувати буду доостанку.

Аби лиш я́́сне небо голубе
в очах бездонних не губило чару.
У тих глибинах я знайшла себе,
напоєна Любов’ю – вищим Даром.

Так ніжно хмарка небо лиже,
Бо вже насупиться ось-ось…
Гроза пройшла. Повітря свіже,
Як море буйне, розлилось.

Духмяні пахощі колосся…
І де взялася ти, снаго?
Неначе милої волосся
Оповива мене всього.

І ми удвох – несамовиті!
Нас доля в небо вознесла.
І ці злиття щасливі миті,
Немовби помахи крила!

14 липня 7527 р. (Від Трипілля) (2019)

Боже, спаси нас від «русского міра»,
Від оскаженілого бузувіра,
Від окаянного ліліпута,
Що налаштовує знову нам пута.

Від ліліпутського кума-іуди,
Що, наче злодій, залазить повсюди,
І подаруй нам останню надію
Вбити у со́бі малоросію.

У темряві місяць, неначе маяк.
Ця ніч, ніби пісня, твоя і моя.
Мов пісня кохання у світі зірок,
Напою єднання живильний ковток.

*приспів*
А місяць
мов човен, що обрієм ночі пройшов.
Це місце-
Освітлений змістом кохання альков,
І дивляться зорі
В закохане море.

Заходим у хвилі розбурханих мрій,
Злітаєм на крилах кохання надій,
І небо покровом укриє пітьми
Оголення тіл, що єднаємо ми.

*приспів*
А місяць
мов човен, що обрієм ночі пройшов.
Це місце-
Освітлений змістом кохання альков,
І дивляться зорі
В закохане море.


Здається, цій ночі віки не минуть,
Та дивиться в очі і вказує путь
Світанок, що день подарує новий.
Ми ночі чекаєм, бо знову у ній

*приспів*
Цей місяць
мов човен, що обрієм ночі пройшов.
Це місце-
Освітлений змістом кохання альков,
І дивляться зорі
В закохане море.


© Copyright: Серго Сокольник
№119071300734

Увечері над ресторанами
густіє вариво задух...
Правує окриками п'яними
травневий інфернальний дух.

Над кіптюгою жили-вулички,
над млостю різномастих дач
здіймає жовтий крендель булочна.
Лунає немовляти плач.

І, огинаючи шлагбауми,
у капелюхах набакир,
серед канав гуляють з дамами
бувалі, терті щупаки.

Цикади-циклі - понад озером.
Скрипоче клюз. Жіночий виск.
А в небесах - пливкий, пронозливий -
безсенсово блискоче диск.

У склянці бачу друга звичного,
і, привітавши, п'ю до дна.
Він рідиною ідентичною
спиняє мислей скакуна.

А край сусідніх палуб-столиків
лакеї схилено стирчать.
П'янички із очима кроликів
«In vino veritas!»* кричать.

Щовечора у мить призначену,
(а може, мариться лише?),
дівочий стан, шовками схвачений,
вироюється із кліше...

Пливе-леліє поміж п'яними -
без почту, знов-таки одна.
Пахтіє зливами, туманами...
Сідає панна край вікна.

І враз буруниться химерами
вдяганки сяйний дивошовк,
і капелюшні криси з перами.
Змахне рукою в перснях - шок.

Ланцями близькості закований,
крізь аспідну сівку вуаль,
я бачу берег очарований,
вимріюю чудовну даль.

Безгучні сховки враз відкрилися -
і сплеск осонцив порохно.
І струменіє шал по вилицях...
Але ж виною - не вино.

І пір'я страуса, не півняче,
у мізках дибиться: хить-хить...
І кличуть очі панни, пінячи-
мусуючи тремку блакить.

В моїй душі - скарби під утиском.
І ключ належить лиш мені!
Та знов неволить п'яне чудисько.
Всі сенси - у терпкім вині!

14 липня 2019 року
.........................

Александр Блок

Незнакомка

По вечерам над ресторанами
Горячий воздух дик и глух,
И правит окриками пьяными
Весенний и тлетворный дух.

Вдали над пылью переулочной,
Над скукой загородных дач,
Чуть золотится крендель булочной,
И раздается детский плач.

И каждый вечер, за шлагбаумами,
Заламывая котелки,
Среди канав гуляют с дамами
Испытанные остряки.

Над озером скрипят уключины
И раздается женский визг,
А в небе, ко всему приученный
Бесcмысленно кривится диск.

И каждый вечер друг единственный
В моем стакане отражен
И влагой терпкой и таинственной
Как я, смирен и оглушен.

А рядом у соседних столиков
Лакеи сонные торчат,
И пьяницы с глазами кроликов
«In vino veritas!»* кричат.

И каждый вечер, в час назначенный
(Иль это только снится мне?),
Девичий стан, шелками схваченный,
В туманном движется окне.

И медленно, пройдя меж пьяными,
Всегда без спутников, одна
Дыша духами и туманами,
Она садится у окна.

И веют древними поверьями
Ее упругие шелка,
И шляпа с траурными перьями,
И в кольцах узкая рука.

И странной близостью закованный,
Смотрю за темную вуаль,
И вижу берег очарованный
И очарованную даль.

Глухие тайны мне поручены,
Мне чье-то солнце вручено,
И все души моей излучины
Пронзило терпкое вино.

И перья страуса склоненные
В моем качаются мозгу,
И очи синие бездонные
Цветут на дальнем берегу.

В моей душе лежит сокровище,
И ключ поручен только мне!
Ты право, пьяное чудовище!
Я знаю: истина в вине.

24 апреля 1906
_________________________________

* In vino veritas! — Истина — в вине! (лат.)

Команда Зе дає вонючий пшик.
На зелені кайфують разумкови,
що ігнорують українську мову
і з тилу опрацьовують язик.

Була вона, а нині ось – воно!
В Одесі! І купається у морі,
не тоне у воді... Народе, sorry?
Тобі сьогодні поки-що – на дно.

Ти обираєш іншого месію
і забуваєш істинне добро,
міняючи копійку на зеро,
не маючи ні клепки, ні надії.

За тебе нині думає не Зе,
а Пе, який у якості холопа
ініціює санкції Європи.
Тобі лише на клоуна везе.

Воно іще азів не розуміє,
а пхається туди, де – «нє альо».
Але йому сьогодні комільфо,
що плюнути на націю уміє,
допоки ще насилує Росію
висяче і лисіюче х...ьо.

07/19

Порція сонечка з ранку під каву
Майне повз вікна… космополит
Вічно по колу - зліва на право
Вчорашнє на дні, крик… аудит
А Бог його знає, хто надоумив
Та знову запруть у колію…
Сприймати цей світ краще крізь гуму?
Не знаю як хто… згоду даю
І де вже той берег антипридурків?…
Не збожеволій!… оркестр брехні
А кава смачна, зварена в турці
Заходь, пригощу. Не по весні…
14.07.2019.

Любов твоя накрила, як цунамі.
А я не вмію плавати, на жаль.
І я тону, розмахую руками...
Я наче захлинаюся... Біжать,

течуть крізь мене хвилі непрозорі -
Думок уламки… Господи, прости!
Мені проміння простягають зорі,
а я до них не в силах доплисти…

Ця дика боротьба між берегами...
Триматись, що є сил, чи йти на дно?
А хто розкаже світові і мамі,
що там, на дні - насправді все збулось ...

У сухотах осінніх,
у пустотах морозних,
по зі́гнутих спинах
дерев грандіозних,
над брамами храмів,
у ближніх печерах,
і в дальніх – і в дальніх,
і в жовтих паперах,
між думкою й словом,
на ментах моментів,
в оркестрі чудовім
між а́плодисментів;
де бігає сумнів,
де потяг відходить,
усюди, де трудно,
і протяг холодить,
і навіть де щастя
найменша ознака,
де мріяв про вас я,
й за мною хтось плакав,–
у тому повітрі,
у тих атмосферах
по мокрій палітрі
виходив на берег
мій пензель високий,
під фарбою злегка,
малюючи око,
в якому – веселка.

9 листопада 1994 р., Київ

Із Федора Тютчева (1803-1873)

Тямки Росію не збагнуть,
загальні мірки - не обмірять:
у неї особлива путь -
в Росію люди з жахом вірять.

(2014)

Кожен день один і той маршрут,
Там - біда, а тут - хапає трясця.
На кордоні черга. Тягне люд
В пащу пекла у торбинах "щастя".

Шепчуть губи: "Відчинись, сезам!
Ждуть поживи пташенята в гніздах."
В саквах сир, цукерки, ковбаса -
Зраді теж щодня потрібно їсти.

За межею глузд тече навспак,
За добро орда лаштує бомби.
Всім керує пан договірняк,
А з-за лісу син стріля з окопу.

Ненька ж підгодовує війну,
Сита погань ходить у атаки...
Ти, селюче, виростив свиню,
Щоб її загамали чортяки.

Ми їм - хліб, вони - гроби й вінки,
Брагу п'ють солдатики удачі.
Ллється милосердя із руки,
А насправді - кров моя гаряча.

13.07.2019р.

Любов у кожного своя,
Лише для нього Богом дана
Не поганьби своє ім’я,
Бо гріх одержиш у придане.
Життя – любові торжество,
В житті не можна не любити,
Не оскверни своє єство,
Бо як по тому далі жити?

Експерименту ми одвічного країна,
Яка застрягла, мов у пастці, у віках!
То, стиснув зуби, вириваємось з руїни,
То повертаємось до рідного ярма!
І знов настав цей час, експериментів
Народ над волею й свободою жада,
Закінчуйте юначе дисидентство,
Нехай країна наша процвіта!

Вона стає на варті почуттів,
Або кодує обереги долі,
Тепло дарує після холодів,
І помисли зі сну звільняє кволі.
Наповнює жагою побажань,
Аби вдихали їх у повні груди,
Забули багажі чужих надбань,
А її дію бачили усюди.
Охороняє щирі почуття,
Які воліє, мріє і чекає,
Минає марноту у того дня,
Що віру і надію забирає.
Вона буває тиха і сумна,
Або веселками усе єднає.
Велично по землі іде весна,
І у душі кохання залишає.
2019

1

Павук виноградний спустився на м'яту,
хитнув крапелини, скінчилася нитка.
Бджола облетіла парцели уп'яте...
На тлі нагідок проросла маргаритка.

Зелені жучки лементіють: "Ми кращі!".
Джмелі потурати не звикли дрібноті.
Прагусінь відкрила салатову пащу.
Застряг колорадський гризун у цейтноті.

Калина зіткала пишноту-ряднину.
Крізь пахілля голку встромив будячисько.
Ромашка шепоче: "...зірвуся... полину...".
Полин продає споришеву колиску...

2

А я вже не знаю - чого тут шукати...
Стоїть із ціпочком на стежечці мати.
Дивлюся на обрис.
За пазуху - вишні.
Жар-птиця Світланка смакує колишнє.

У клюз пропускаю ланцюг - не іржавий.
- Пора відпливати! - белемкає правий...

Під крила - проміння, мелісу та сливи.
В жаливу - старі об'єктиви, штативи.
Лежать, пломеніють гарячі баласти.
Накреслено курс - на примарливе Щастя.

2019

Смеркається, сутінки лижуть шпалери.
Нас двоє в квартирі, та ні,  нас не двоє.
Ледь чутно за стінами шепіт химери,
думки у мовчанні клубочаться роєм.
Ми різні по суті, чужі безперечно,
і точками зору ми теж несумісні.
На плоті життєвім тримає нас ґречно
таке невловиме - розвінчені, грішні,
нестримні, незрячі, глухі, мармурові,
в вузькім коридорі нам не розминутись.
Ми колір очей не шукаєм в розмові,
гірчичний, брутальний  у краплі отрути.
Минуле на вудці, гачок обірвати б,
і кинути мотлох на  звалищі сміття.
Дозріти і стерти всі пам'ятні дати,
розсипатись болиголовим суцвіттям
на чорній підлозі...
Кому підмітати?

… а ти поринь в моє єство
Без пафосу, він зайвий
Гори вогнем той статус-кво
І сто причин у зашморг з кайфу…

А ти ввійди в подібний стан
Без мішури-облуди
Гори вогнем освіти сан
Коли услід сміються люди…

А ти злети без крил до хмар
Не в снах, у непогоду
Гори вогнем природи дар
Коли плюєш на свою вроду…
12.07.2019.

Ані стиць, ані бздиць,
Ані в тин, ні в ворота:
За держави убивць
Голосує голота!

Шиї - глупства ланцюг,
Тямі -сакви порожні.
Буду їсти мацу,
Одягнувши кокошник.

Опозиція - слиз,
"Зе" команда - не "хунта"...
Чом же знову на біс
Йде до влади Іуда?

"Рашки" зрію сліди
І окрайчик ярмолки...
Тане віра як дим,
Чад розвіявсь навроків.

Дам паяцам під дих,
Хай почухають лоба.
Оберу тільки тих,
Хто лежав у окопах.

12.07.2019 р.

Коли історію ми вчили з вами в школі,
Одвічним пилом вкритою здавалася вона,
Й про наших зрадників, повстанців і героїв
Нам тільки пам’яті нагадує ріка.
Та те, що нам здалось, поглинули століття,
Нас вже сьогодні почало наздоганять,
Повірте, що наступним поколінням,
Ще вистачить про що нас розпитать!

На заломі вечірнього променя
їжачатко — гостреньке й мале —
зорі знову полоще утомлені
та загаснути їм не дає.
Втіха впевнено злість укутує,
холод-біль теплотою пряде...
Їжачатко дрижить їх спокутою:
мерехтливе, невміле, бліде.

На заломі майстерного променя
крила виросли, наче з води ―
сильні плечі — політ мальований:
гей, їжаче, ходи-но сюди!
Їжачатко погляне з калачика, —
ніжний носик шморгне — і, гляди,
у секундах зоставить дукачика,
по хвилинах дрібоче туди.

Крила пильні: утре і продмухає.
Надкосмічному попелу ― зась!
Та зірок ясен-співом заслухане,
почалапає в рідний пейзаж.

Хоч їжача мале, а зорі ж бо…

2018

На тлі перегорнутих сторіно́к
з’явився цей чистий лист –
папір білоликий з не снів, з не думок,
папір недолист-перелист.

У стосі всамітнено в шарі зашор,
ховаючи вічності сум,
мовчав мій папір, мов потрапив в офшор,
без слів, як без буквених сум.

Я знаю ті суми – і сумно мені,
що правду ведуть і крадуть,
розмінюють рай на окови земні –
й терплячий папір продають…

29 січня 2013 р., Київ

Ячмінь знайшов на стежці вовк.
«Ну, що за глум?»-
Знахідку він топче з горя.
І раптом бачить –
Кінь назустріч скаче.
«Спинися, друже, на хвилину!
Не здогадаєшся, яка в мене новина.
Для тебе я зібрав і приберіг ячмінь.
Хоч він згодився б і мені».
«Ох ти ж крутій!.. М’ясо
На думці в тебе: зириш ласо.
Та ось оцим копитом
Я так заюшу тобі в пику,
Як кинутись наважишся на мене...
Так що іди і вдовольняйсь ячменем».
Р.S.
Довіра може буть яка
До того, хто лиш смерть плека?

Раз синиця по суниці
полетіла до криниці,
знадобилися синиці
на гостинці ті суниці.

Із суницями синиця,
повернувшись від криниці,
не зуміла зупиниться
й завітала у крамницю.

У крамниці та синиця
ще купила й паляницю.
Паляницю і суниці
смакували всі сестриці.

Щебетали радо птиці,
що такі смачні суниці –
то гостинці роздавала
своїм спільницям синиця!

Не цілую, але обнімаю
як давно і недавно було.
Забуваю, але пам’ятаю
як дощі пам’ятає зело.

Уявляються радісні очі
і розкрилені руки твої,
наче скучила, ніби щоночі
наші душі іще нічиї.

Ідемо як бувало у парі
коротати ясні вечори
до жагучої тої пори
як єднаються сині і карі
і шукають у небі Стожари,
поки падає щастя згори.


07/19

1

Впавши, зірви подорожник -
і розітри, приклади.
Плакати в полі лиш можна,
де ні краплини води.

Щастя - дитинне і зріле.
Сон між колосся, цикад.
Душі Любові, Рахілі
йдуть на чолі кавалькад...

Соняхів річка жовтава,
берег - міцні бур'яни.
Здрастуйте, родичі, Ave!
...турми овець...
чабани...

2

Сиплю іриски малечі,
лемент...
зелений огром.
Нені вирівнюю плечі...
Ранок дзенькоче цебром.

2019

Із Федора Тютчева (1803-1873)

Москва, та вічний Рим, та Царгород услід -
ось царства росіян омріяні столиці...
Та де ж межа, рубіж? Де наступ ваш спиниться
на південь з північчю, на захід та на схід?
Зі страху білий світ принишк і трохи зблід...

Сім внутрішніх морів та сім великих рік:
від Нила до Неви, від Ельби до Китаю,
від Волги до Янцзи, від Ганга до Дунаю!
Чи стане руське все, й не промине повік -
чи ядерний кінець! Так Даниїл прорік...

(2019)

***сюр. під смаки не адаптоване***

-розкажу тобі казку, моя ти на серці відлиго,
Хоч у наші часи казка схожа, скоріше, на звіт.
Попадя попадиста у церкві поцупила Книгу
І вписала туди попередні слова про Ліліт.
Бо як навіть ти служби не правиш
І при цьому комусь на заваді,
Значить, варта ти також чогось у коханні й житті,
Бо відунії кривда і правда,
Сало нібито у шоколаді,
Щирий пагін між пагонів хитросплетінь...
А за це на коліна їй стати!!!
...вона і стала.
І про Єви падіння читати!!!
...вона читала,
Хоч кривилась од явищ брехні...
...що на казку цю скажеш мені???
-скажу тобі, мій любчику і... брате,
Що у пітьмі брехні шукає правди,
Як темрява заманює в болото...
Тебе не зможе вбити ДРУГА СОТА,
Мій характернику, козаче мій Мамаю...
Про зміну тексту надто я не дбаю,
О братику, бо ми обоє рід
Ведемо від апокрифу Ліліт
І Невідомого у Чоловічій Статі.
Це казка... ТА ПОДУМАЙ ПРО СЛОВА ТІ...


© Copyright: Серго Сокольник, 2019
Свидетельство о публикации №119071200642

Немов підбитий Сірано*, на глум узятий Дон Кіхот,
Крізь підлий натовп гомінкий я пронесу свою біду.
Посеред реготу потвор, що гідність стягують з висот,
Поміж обрубаних умів я, не схиляючись, іду.

Я нині -- лицар без мети, мій кінь утомлено ступа.
У взорі внутрішнім моїм загас омріяний Грааль.
Усе намарно, чую я -- і безнадія, як ропа,
Пече, доринувши до ран, пустошить дух, з’їдає сталь.

Мене каратимуть -- я взнав – не віковічні вороги,
А ці, що юрмами в своїм утробнім захваті гудуть.
Тут інші лицарі були, засвідчать знаки навкруги:
Отут стягнули їх з коня, отам скінчилась їхня путь.

Між вами виріс я і жив, стирав підошви у цей брук,
До серця розпач ваш узяв, яким намарила земля,
Від вас я, плачучи, ішов, щоб вивчить тисячі наук,
І говорив собі: ви – Бог, свята релігія моя.

Я знаю – мій це гріх, не ваш (у вас хибніші є гріхи).
«Не сотвори!», --кричало все: і глиб історії, і шир.
Я це колись переживу, а поки в бруд і порохи
Мене жбурнете ви не раз на втіху масці з-поза ширм.

Як півосліплий Сірано примари шпагою вражав,
Що їх ховає у собі людських сердець дволика мла,
На землю падаючи, я ще випускаю вістря жал
В самовдоволену пиху й невдячність сірого кубла.

2019

Історія завжди біжить по колу,
Лиш декорації переставляє час від час,
Годину Ради Чорної згадайте ви сувору,
І чим це все закінчилось для нас?
Тоді з народом теж всі родичались,
І плакали, що свитка лиш одна,
Й на триста років Україну повінчали,
За світового ката й лихваря.
Історію хоча б для того треба вчити,
Щоб не повторювались ці трагічні сторінки,
І щоб в майбутньому, онуки наші й діти,
Ніколи не писали нам, такі рядки!

2019

Із Миколи Некрасова

Звуть недаремно дрімучою
вдачу рабів-росіян:
чим їх нещадніше мучає,
тим для них ліпше той пан.

(2018)

Із Олександра Грибоєдова (1795-1829)

Геть із Москви, навіщо цей мені бедлам?!
Біжу неоглядки, шукати йду притулок
моїм ображеним високим почуттям!..
Пришліть мені пігулок.

(2018)

Тату, ти нагадуєш про себе
легким, прохолодним вітерцем
сонячної літньої години...
Бачу твої очі... Тихий щем
серце огортає у зажуру -
голос не почую більше твій,
постать гордовито-непонуру
не знайти на вулиці пустій...
Спомин, зачекай, не йди від мене,
дай насолодитися сповна...
Тату, я без тебе в цьому світі
зовсім незахищена,..... одна.