У тиші осінній принишкли верхів’я,
Вдивляючись вгору та вниз, на довкілля!
Вже простір Небесний поглинув сузір’я.
Погожий світанок сьогодні чарівний!

У тиші дерева стоять нерухомо...
Нарешті знайшовся хтось, їх заспокоїв:
Ущухли старання у вітру надмірні,
До злагоди прагнучи в пошуках спільних.

У тиші, гармонії, щойно земля:
В цю мить Ти щасливий, напевне, і Я ?!!!

21.10.2019
Свідоцтво про публікацію №119102104829

Забутая дорого у пітьмі!
Тебе шукала не одна потвора,
малюючи слідами на зимі
криваві кола.

У нетрях цих безлюдність світова
ховалася від Господа і Бога.
Тут, що не крок, – пророка катував,
збивав дорогу.

Та й так завів, що ледвечки жива,
вона тягла свої священні мощі –
у сивих головах потріскані слова –
на лобну площу…

… щоб розцвісти чорнобилем густим,
припорошитись снігом аміачним…
Тепер їй легко вийшло б зарости –
хрестом не лячно.

Вона ж веде, та щось ніхто не йде,
бо той чорнозем гірше каменища,
і у хаток, що цілі де-не-де,
у грудях свище…

Загублена дорого у пітьмі,
тобою бігла не одна потвора,
коли сиділа мудрість у тюрмі,
а злість – довкола.

А ми, аморфна маса поту й сліз,
залякано прохаючи про поміч,
не знали, що дорога наша – вниз,
що предки наші з нами йдуть пліч-о-пліч.

Але ж розвиднілось. І мав би бути бій,
бо наша правда з предками єдина.
Сьогодні ми відчулись на тобі
і зрозуміли: кожен з нас – людина.

Ти маєш бути нам за вожака,
бо на тобі наш рід порозумнішав.
Ти – є його відрубана рука
і кров … ще свіжа.

4 вересня 1990 р., Київ

Іду у висоту із низини
і поки це описує рука,
гадаю, – до якої глибини
тече моєї пам'яті ріка.

Несповідимі ні путі мої,
ані чому на довгому віку
ступаю у тій самій течії
щоразу у одну і ту ж ріку.

Не знаю, чи прокинуся, чи ні,
чи запитаю у забудь-ріки, –
навіщо одинокому мені
ці зайві неприкаяні роки?

Багато літ у Лету утекло
за течією долі у кінці
забутої моєї юності.

А може того часу не було?
У вирі човен, у руці весло,
але її немає у ріці.

10/19

Дочка провідує батьків, а мати
давай її смачненьким пригощати.
Котлетки подає, кров'янку з гречки,
борщ, голубці із сиром пиріжечки.
Наїлася дочка, півлітру вдула.
- Піду!
- Ой, лишенько, була б забула,
ось передай!(І набирає з бочки
від тещі - зятю солені грибочки).
- Сама ж не їж, як хочеш більше знати,
грибами цими отруївся тато!

п.с
- Чому ж Ви, мамо, не сказали зразу,
я вже наїлась!
 - От зараза!
Та не хвилюйся, а то буде грижа.
Ти ж знаєш добре, татко вижив!

Володимир Висоцький. «Аліса»

На Трійцю, взимку і в четвер
(а зранку - й поготів) -
запрошую усіх тепер
мерщій в Країну Див!

«Але ж - туди дістатись як? -
питав дивак один. -
Потрібен, мо’, умовний знак,
чи чарівний логін?

А скільки діб чи, може, літ триває переліт?
І скільки маю виплатити мит?»

Не треба, друже, чаклунів, не переймайся ти,
розрадься, он, веселкою впівнеба...
Не можна до Країни Див летіти чи пливти, -
там опинитись треба!

Ви згодні мокти під дощем,
під чарівним дощем?
Чи, може, почекаєм ще -
в городі під кущем?..

В країні тій, куди вас зву, -
там спека, сніг та град,
немає сну, все - наяву,
й нема путі назад!..

Зі страху не тремтять хвости? Тоді, щоб увійти -
вам досить полічити до п’яти.

У нас давно пітьма легла, а там - півсутінь лиш,
в Країні Див - вдивляйтеся, дивуйтесь!
Там порівну добра та зла, але добро - сильніш,
спокійно, не хвилюйтесь.

В Країні Див - давно я звик
блукати час увесь,
я та́м - найкращий провідник
якраз в кудись та десь.

Ось дівчинка, Аліса звуть,
водитиму її;
а ви - за нами руште в путь,
та - в ряд! Без товчії!

Алісо, очі змруж, пора! Чи гра це, чи не гра?..
І ось - в країні дивній ми, ура!

До берега греби скоріш, ось чарівне весло!
Казкова там чекає нас пригода.
Ми всім розкажемо пізніш: «Це ж як нам повезло!
Й було вертатись шкода».

(2018)

І.
За словотвором словотвір –
І слово проситься надвір,
У частоколі суєти
Непросто вихід віднайти.
ІІ.
Та краще так аніж ніяк,
То скаже будь-який козак,
Що найтепліше з-поміж слів –
Котрим товариша зігрів.
ІІІ.
І що б, здавалося, слова –
То віддзеркалення єства.
Лелійте слово, бо воно –
Вагітне колосом зерно.

гаплик

Я відаю, я відаю, я відаю,
Я відьма
Йому себе я віддаю,
Тону в його обіймах.

Я знаю все: і що було, що загуло,
Що буде.
Мене ніколи у житті
Мій любий не забуде.

Коханка я, коханка я, кохана...
Я кохаю.
Цілунками, цілунками
Його заколисаю.

Нехай не йде, нехай не йде
Нехай зі мною буде,
Нехай покине він її,
Нехай її забуде...

Чаклунка я, чаклунка я, чаклунка я
Чаклую...
Не знайде любий у житті
Коханую такую.

Коханка я, чаклунка я, я відаю,
Я відьма...
Нехай коханий буде мій
І я в його обіймах...

Орда воює з нами вже не так -
Укладує у вустя чорні мати.
Російська мова - це отрута, рак,
Ковток зробив - і став на шлях до зради.

Козак - чужий. А от московська рать -
Рідня найближча. Ось у чому драма.
У тих, хто любить бля і перемать
Миліша за свою бурятська мама.

Між нами є усякі. Так чи ні'?
Але навчився вірити мечу я.
Поглянь - на тій, ворожій стороні,
Ти мови української не вчуєш.

Бо там - чужі, прислужники орди,
А ми для них - бридка хахляцька погань.
О, брате мій! Невже тепер і ти
Відступишся від матері та Бога?

Московський піп освячує мечі,
Аби твій дід на балалайці бринькав.
Усе життя кацапську мову вчив,
Тепер він раб, потвора двоязика.

Майбутнє у кайдАнах - це не глюк,
Як зникне мова - щезне Україна.
Беру вогонь очищенння до рук,
Пером малюю оберіг для сина.

20.10.2019 р.

листя шурхотить
стежечка біжить
мить
осені мазок
прядиво думок
крок
перейти в світи
дзеркалом води
йти
вільні мов дими
з передснів у сни
ми
зранечку туман
над ланами пан
ран
у душі не знать
трави шепотять
тать?
ще нема зими
лопотять крильми
чи птахи чи ми
ми

Уже на Другій Пречистій
місто – у падоли́сті!
У геометричній проґресії
зростають осінні депресії,
мно́жаться сльози дощів,
хма́рять рої ́́кліщів,
ви́сить жовтень на жовтні,
весь листопа́д – у безодні!
Ні. Не в творчім процесі я.
Це просто депресія.

Через постійне напруження –
штучне нервове збудження,
майже до божевілля.
Як результат – безсилля!
Я дою цю священну корову –
і веду небесну розмову.
Бо на Покрову
усе повторилося знову.
Я ж не якесь недбайло –
і загнав її в стійло на Михайла!

Бачиш, як гарно?
Що гарно – те марно!
Самого себе репресія –
ця проґресивна депресія!
На вікна дивні й давні
я причиняю ставні
і накладаю руки
на всі свої розлуки!
А сам виходжу на вулицю:
а нехай щось відбудеться…

4 листопада 2005 р., Богдани

– О ні! Не кажи, що до радості й літа –
Цей шлях, як по лезу ножа.
Вершина – за хмарами… Вже скам’яніти б,
Щоб так не боліла душа.

…Та мовби не чує: завзятий, упертий.
(Знайоме - його ім’я).
Напевно, набридла йому аж до смерті
Безкрила й знесилена – я.

«Ти ж бачила небо! Ти ж вірила вчора!» –
Від розпачу й поту осліп
І знову штовхає мене угору
Мій втомлений ангел Сізіф.

20.10.2019

Осиковий убито в груди клин,
Війна за мир...скінчився час ордалій.
Злетіла у небесну прозорінь
Душа моя, посічена печаллю.

"Не йди на фронт!- кричали. - Ти ж поет!
Отримуй у тилу душевні рани!"
Я ж вирвався на волю із лабет
Угноєної байдужем нірвани.

Чи стачить сил противитися злу?
Навряд - богам потрібна гекатомба.
Заплющу очі - бачу згар і млу,
Розплющу - трупи ангелів в окопах.

Спливає кров'ю дійсності пейзаж,
Вмочає пензля Бог в жорстокі барви.
А вдома - тиша, миротворча фальш...
Живіть в раю. Я ж у Едемі - зайвий.

20.10.2019 р.

Неосяжно
зоряная мрія
Десь далеко
у поході небом...
Йти до себе
хочеться не завжди
Позавчора
вже нема потреби.

На порозі дня нові зізнання
Погляд поза хмари у... майбутнє...
З мрією дитячою востаннє
Без вагання стрінуся у будні.

Знову яв уві сні...
Дуже близько знайоме обличчя...
...зорі сіяла ніч
У колиску лісів таємничу...

Ефемерно світив
Половиною лагідно місяць,
І пили я і ти
Смак полинний і ягідний... Місіс,

Без якої не я
Буду я... Мов дорога внікуди ж...
Крім якої нія-
кої іншої прагнуть не будеш,

Той незмінний напій,
Що його на кохання обоє
Під сопілковий спів
Вітровію з гілок сухостою

Відпили, мов жертов-
ної чаші цикутовий присмак
В час ООСоАТО,
Так змістовно позбавлений змісту,

Де на зорі нічні
Витрачати кохання не личить...
...і у віщому сні
Те обличчя... З печаткою "вічність".

© Copyright: Серго Сокольник, 2019
Св. №119101808885

Хвала усім, хто встав поперед мене.
Знаю по собі – нелегко це зробить.
Ще не застелене ліжко так манить...
Непросто встать і переступить поріг...
Але наважишся і в інший світ поринув.
Хвала усім, хто на день робочий досвіт перетворив :
Веде автобус, продукти розвозить,
Тротуар підміта, відчиня крамницю,
Хто йде чи біжить, поглядаючи на годинник,
Хто шкутильга, натискаючи на палиці шведські...
Птаство у своїх повсякденних клопотах:
Ворони, як Буди...Горлиці, голуби, горобці повсюди.
І, поглядаючи на всю оцю досвітню метушню,
Мені легше подолать заплановані 10 тисяч кроків ,
Десь посередині ходьби ще сісти й помолитись...
...Тільки якомога скорше перейти поріг,
Доки ще мухи несамовиті не проснулись.

…таке буває - не зрослося…
Поліціянти тут як тут
Приблизно десь опів на восьму
Спіткнувся раптом - глухий кут
… ці стіни бачили та-ко-го…
Тут Смерть вважалась за Життя
І судді тут - Єдинороги
І все вперед... без вороття
19.10.2019.

Мавко моя лісова,
ось аж де ти заховалася…
Чом же ти не озивалася?
Я вже всей світ облітав…
Мавко моя лісова,
чом ти така засмучена?
В мене з весною заручини –
в тебе осінні слова…
Мавко моя лісова…
Чом серед степу мертвого
плачеш сльозами впертими,
ніби мене й нема?
Ніби уже і нікому
висушить сльози втіхою?
Знаєш же, сестро, сама:
я не буран чи віхола,
я тебе ніжно викохав,
виколихав у снах.
Я ж тебе, Мавко, випестив,
листом калини вимостив
стежки в твоїх лісах…
Чом же ти їх покинула?
Нащо в степи прилинула –
мало квіток в косах?
Ні?.. То чого ж зажурена?
Може, ти ким одурена?
Може, вже й нежива?!
Чую, що б’ється серденько!
Падають сльози-зернятка –
скоро твої жнива?..
Бач: над людською могилою
хрестик стоїть похилений –
це вже не наша земля.
Кинь. Летимо, сестриченько.
Там за тобою вслід річеньку
лиє слізьми верба.
Мавко, твоя вербиченька!..
Чом одвертаєш личенько?..
Може, тебе хто вмовляв,
що ти ліси́ покинула?..
Хрест у степу заковиленім,
кажеш, твоя… Журба?..

20–22 березня 1989 р., Київ

Вінок 13. Римовані митарства

1.
Коли творіння, чисте і глибинне,
Розпалює снагу палких звитяг,
Небесну мудрість пізнає людина
І лаври похвалу їй шелестять.

Якщо ж приносить лиш гіркі боління,
Зневірою туманить майбуття,
Стає тоді душа сліпа й причинна.
Розбиті зорі в бур’янах ряхтять.

Я ж над усім і плачу, і сміюся,
І мрії крижаніють у вогні,
Зв’язала муза цей Гордіїв вузол –

То листям облітає навесні,
То восени багряний спокій рушить –
Пробуджує в серцях лункі пісні.

2.
Пробуджує в серцях лункі пісні
Любов, що подолає час і відстань.
Невинні мрії, ніби цвіт рясний,
Від сірої буденності не збліднуть.

Лиш не для мене щебет чарівний…
Мої слова пожухлі та безплідні,
А сон казковий непомітно зник
І доля почала зворотній відлік.

Любила, музо, я тебе одну,
У віршах снила про політ орлиний.
Та якорем душа – на глибину…

Долає фатум. Боротьба нерівна.
Лише на мить, магічну і хмільну,
Всміхається поету світла днина.

3.
Всміхається поету світла днина,
Як вічність він складає із перлин.
Спиває волю із джерел первинних
Його крилатий і шалений кінь.

Моя ж душа блукає в царстві тіней.
Благає чисту мрію: «Не покинь!»
У віршів самоти один відтінок
І тягнеться ланцюг важких годин.

Чи може умістити серце жінки
Усі краї небесні та земні,
Коли буває там для горя мілко?

Та мить – і світ коханням заяснів.
І знов п’янка весна співає дзвінко,
У сонці оживають чари снів.

4.
У сонці оживають чари снів,
І травень гордо носить пишні шати.
Та відчай сад весняний затінив.
Не знаю я, куди тепер податись.

Мій рай для тебе, музо, був тісний.
Не гріє вже твоїх оман багаття.
Мотив святої мрії відбринів.
Гріхи повзуть в едемі, ніби гаддя.

Про щастя спогад у пітьмі топлю,
Сховала скриньку-серце у хмаринах,
Жбурнула в пекло дерев’яний ключ…

Любов розбилась на дрібні мачини.
Святкує фальш. Зриває слів салют.
Мої ж сонети, мов трава полину…

5.
Мої ж сонети, мов трава полину.
Немає музи і нема мети.
Лечу я в неіснуючу країну
Утрачені ілюзії знайти.

Нависли хмари, як пухкі перини.
За мною палахтять хиткі мости.
Шепочуться легендами маслини,
У хащах лунко виграє сатир.

Зустріла дев’ять муз я на Парнасі,
Але нема моєї поміж них…
Холодний дощ умив печаллю рясно.

Затихли водевілі голосні.
Бреду в собі у покаянній рясі.
В душі скорбота, як іржавий ніж.

6.
В душі скорбота, як іржавий ніж.
Покину назавжди палац Кіпріди.
Любов мою невинну очорнив
Пекельний відчай, у перо налитий.

Як стерти над гріхом фальшивий німб?
Благаю правосуддя у Феміди!
Вона ж не чує сповідань сумних,
А може лиш презирством спопелити.

Думок печальних обступив табун.
Дражнила муза диво-сном донині,
Тепер шепоче із пітьми: «Забудь!»

Замерзне на папері кров-калина.
Закінчивши даремну боротьбу,
Розбиті мрії в забутті спочинуть.

7.
Розбиті мрії в забутті спочинуть
На пристані для блудних кораблів.
Розрадь в душі лиху війно, Афіно!
Троянду чисту хитрий змій обвив…

Набридло волокти ярмо рутинне,
Шукати друзів поміж ворогів.
Танцює воля із пером неспинно,
Бо світ мене ще й досі не зловив.

Із віршів, що писала недолуго,
Вплела у долю ниті сивини
Моя фатальна і солодка туга.

О відчаю, сліпий і навісний!
Чи в спокій заведе буремна смуга,
Чи біль мій переродиться у гнів?

8.
Чи біль мій переродиться у гнів,
Чи сміхом розіллються ріки-думи?
Реальний світ ущент давно прогнив,
Казковий – посірів і зблід від суму.

Хто голосом солодким поманив,
А потім безсердечно ранив глумом?
Прощається іскрою вдалині
Любов моя, висока і бездумна.

Тож бався, музо, водевілем душ,
Пали їх, мов палаци паперові.
Моєї ж не торкнись! Повік не руш!

Зникайте тіні у зорі ранковій!
Та знов омани золоті довкруж…
Вертаюсь, щоб піти. Ходжу по колу!

9.
Вертаюсь, щоб піти. Ходжу по колу.
Мій шлях по морю самоти проліг.
Шукаючи Пегасову підкову,
За поміччю здіймаюсь на Олімп.

Там завжди безтурботно і святково,
Солодкі гімни грають сотні лір.
В очах богів, глибоких і тернових,
Стають смішними грізні королі.

Одна забава в юнака-Амура,
А сивий Зевс такий же серцеїд.
Облудами людей титани дурять.

Тут правди не знайду я вочевидь.
Та сяють зорі крізь думки похмурі,
З пітьми жага натхнення гуркотить.

10.
З пітьми жага натхнення гуркотить.
Із віршів замикається корона.
Поезія пробилась крізь граніт –
Сягає до зірок могутня крона.

Немає для поета більших бід,
Ніж мрії поховати в заборонах.
Блукає у саду гранітних плит
Душа моя, тремка і безборонна.

Лиш промені надій і сподівань
Освітлюють на небі шлях шовковий.
Здолала море, перейду й лиман.

Пливе в магічний вимір місяць-човен.
Я музу поверну в палац оман,
Хоч сумніви холодним градом колють.

11.
Хоч сумніви холодним градом колють,
Нехай перо зітче новий сюжет.
Хай творить світ сумний і загадковий,
Бо слово – це і скрипка, і багнет.

Хоч у раю бур’ян уже не полють,
Святій печалі не зірвати лет.
Колодязь почуттів красою повен.
Нема спасіння від п’янких тенет.

За музою спущусь в підземне царство.
У грі на долю це останній хід.
Біжу із волі у солодку пастку.

Чого не мала, утрачаю вмить.
Долаючи римовані митарства,
Іду до миру через сотні битв.

12.
Іду до миру через сотні битв,
Натхнення через край уже не ллється.
Розтяту душу занесла в Аїд
Ілюзії безжальна колісниця…

Підземний бог карає грішний рід.
Для нього всі нікчемні та безлиці.
В очах пекельна кара клекотить,
Аж землю колихає хитавиця.

«Віддай же музу! – я молю царя,
Та що титанам до жалю людського?
Пітьма співає сповідями втрат…

«В тобі вона! – аж раптом він промовив. –
Як ти воскреснеш, оживе ураз
Ця мрія, і реальна, і казкова».

13.
Ця мрія, і реальна, і казкова,
Пилилась в забутті під чорним склом.
Печаль мені співала колискові,
Душа плила у ніч з одним веслом.

Та ранок розжене почвари знову.
Загоїться у серці біль-розлом.
Жагу любові люта смерть не скорить.
Розквітне в римах все, що відцвіло.

Хоч відчай із пітьми не відпускає
І лютий Цербер на цепу гарчить,
Я вибухну на волю вогнеграєм,

Розвіявши примари страховіть.
Надія із безодні виринає,
В обійми до небес вогнем летить.

14.
В обійми до небес вогнем летить
Любов, що із приречення воскресла.
Весняним квітом зацвіте пустир,
Птахів травневих загримлять оркестри.

Пробач же, мила музо, що не тим
Писала вірші й дарувала весни.
Благала, то вернись, то відпусти,
Не знаючи, що ти для мене – Всесвіт.

Я довго спала. І жила всліпу.
Та зійде із душі столітній іній.
І ріки мрій в кохання упадуть.

Розпалить ніч казкове мерехтіння,
Перо співуче прожене журбу,
Коли творіння, чисте і глибинне.

МАГІСТРАЛ

Коли творіння, чисте і глибинне,
Пробуджує в серцях лункі пісні,
Всміхається поету світла днина,
У сонці оживають чари снів.

Мої ж сонети, мов трава полину.
В душі скорбота, як іржавий ніж.
Розбиті мрії в забутті спочинуть
Чи біль мій переродиться у гнів?

Вертаюсь, щоб піти. Ходжу по колу.
З пітьми жага натхнення гуркотить.
Хоч сумніви холодним градом колють,

Іду до миру через сотні битв.
Ця мрія, і реальна, і казкова,
В обійми до небес вогнем летить.

Корона сонетів – твір, що складається із 15 вінків сонетів, пов`язаних спільними римами. Кожен сонет центрального (магістрального) вінка виступає магістралом ще для окремого вінка.

Нехай впаду, камінням люто битий,
Забудеться колись моє ім'я...
Та до останку буду я любити,
І про любов співати буду я.

"Ти не громадянин. Простого люду
Біда тебе не мучить кожну мить!" -
Хай кажуть. Я своє робити буду,
Й любов'ю буду із рядків світить.

"Ти - боягуз. Не любиш Україну,
І на Донбас не рвешся воювать!"
Не рвусь, бо знаю - швидко там загину -
Не убивати роджений бо я!

Я не боюся вмерти. Й Батьківщину
Люблю не менше, ніж хвалько-віршар.
І теж піду на смерть в лиху годину,
Коли вона покличе в бій рушать!

Та перш, ніж мить прийде моя остання,
Посперечатись трохи хочу теж.
І всім сказати: Я - поет кохання,
Й таким піду у полум'я пожеж.

Майдан, війна - ні, не мої це теми.
Колеги, вам їх радо віддаю.
Пишіть романи, повісті, поеми...
А я піду на стежечку свою.

Туди, де щастя й ніжності багато,
Де соловей так радісно лящить.
І де буяє скрізь любові свято,
Де насолоди повна кожна мить.

Ненависті немає там і злоби,
І де безсилі - демони війни.
Де поетичне слово - як оздоба
Красивих почуттів, а не сумних.

Де пісня ллється з диво-небокраю,
Весілля будить місто і село.
Чи не за те найкращі умирають,
Щоб у любові людство все жило?!

18 жовтня 7527 р. (Від Трипілля) (2019)

На опалому листі вчаїлися краплі жури,
Підфарбовує охру багрянисту паморозь неба.
Я програю красуні осінній любовне парі,
Залишилася вірною тільки цнотлива Евтерпа.

Все минулося - захват, цілунки, жагота, екстаз,
Буде інший палкий кавалер дарувати їй втіху.
А красуня танцює із вітром дженджеристий вальс,
Обдаровуючи цілий світ переливчастим сміхом.

Я пізнав тебе юну, гарячу, палку, молоду,
Перем'ятий шерхоче і хтиво ворушиться килим.
Мила осене! Звично крізь тебе у тишу іду,
Де осріблює скроні зима, відбираючи сили.

18.10.2019 р.

гаплик

Із Миколи Некрасова

Ти і зубожена, ти й нагромаджена,
ти і незміряна, ти і зневажена,
матінко Русь!

В рабстві розрівняне поле прополоте, -
серце простолюду, кажуть, - як золото!

Сила населення, сила взаконена -
совість безтрепетна, правда схоронена!

Сила із правдою не уживається, -
жертвує правдою й не переймається.

Русь не ворушиться, Русь - як придавлена...
Й раптом прокинеться, іскрою вжалена;

вийдуть із вилами, в звісному прагненні:
жита - по зернятку гори натягнені!

Рать підіймається - військо нелічене!
Сила небачена, непокалічена!

Ти і розорена, ти і назбирана,
ти і покривджена, ти і незміряна,
матінко Русь!

(2019)

 
& хмари забуті так навздогін
прихоплені круком зрідка
відлабує партію скрипка
вічно блукав один
 
 
у яві позмінній чому б його ні
маринарка небесна свитка
ті й самі ліхтарі вже швидко
& вікон засліплі огні
 
 
 
✴
 
 
гопи тусують гопи
знаючи про фотошоп
про елізійні синкопи
& непонять про шо
 
неподалік вони же
спиртом з’їджені вшрот
& про тих
хто не вижив
важко мовчить народ
 
 
 
 
 
 
 
 

Друзі) Маю сповістити, що 12 жовтня у славному древлянському місті Коростень було урочисто проведено нагородження Лауреатів літературної премії ім. Василя Юхимовича, що надається згідно статуту, за значний внесок у розвиток української літератури. Я мав честь отримати цю почесну нагороду за свою книгу ГОРИЗОНТ ПОДІЙ, яка до того вже стала номінантом на літературну премію "Краща книга року" 2019 від комітету Держтелерадіо і з нею я став Лауреатом Першого всеукраїнського літературного конкурсу ім. Вс. Нестайка, 2019, у номінації "Алгоритм XXI сторіччя"

Цей Бог не любить носити краватки.
І надто багато, напевно, палить,
А ще Мефістофеля в нього задатки:
Він поглядом ріже і словом жалить.

Коли він ступає - вступаються люди.
Коли багровіє - чекати лиха.
Проте повсякденно нечемним не буде,
Бог зазвичай поводиться тихо.

Він любить носити сорочку блакитну,
Не застібаючи гудзик верхній.
Про нього так часто думають хибно,
Хтось скаже: простий, а хтось думає: зверхній.

Собі він насправді найгірший ворог,
Бо є в нього гріх і є провина
У руки йому потрапляє порох,
А з пороху вже постає людина.

Він ліпить і плавить у теплих руках
Оту недолугу пластичу глину
І часто його огортає страх,
Що вийде недобра у нього людина.

Самотньо йому на Олімпі душнім,
І найпотаємніша з божих тривог:
Він мріє, щоб з тих, в кого вклав він душу,
Із глини простої постав би Бог.

Тоді серед моря бурхливих хвиль
Тебе підштовхне він: «іди небого»
А сам невимовний відчує біль:
Чи стане, нарешті, людина богом?

Пригортаюсь думками до тебе:
Чую голос знайомий крізь сон,
Що порушив залізний кордон
Затяжної для мене розлуки.
Сонце щиро всміхнулось на Небі.
І на крилах пташиних пісень
Надсилає осяяний день,
Зігріваючи стомлені руки.

Пригортаюсь нарешті до тебе:
Довгожданої зустрічі мить.
Простелилась над нами блакить.
Зустрічаються в погляді очі.
Зайвих слів говорити не треба!
Так, дорога була непроста,
Ледь помітно відкриті вуста:
Про кохання нестримно шепочуть!

Пригортаюсь мрійливо до тебе…

17.10.2019
Свидетельство о публикации №119101804572

Тут доволі тепло, в широтах наших.
Ми навчились як, та забули нащо
Ми осіли тут, на оцих вологих
Островах, навіщо мочили ноги
По коліно в теплій воді Гольфстріму?
Але - клімат лагідний, без екстриму,
Ані гір, ні хащ, ні глухих безодень
На фізичних картах тутешніх. Жоден
З випадкових зайд, що отут лишились,
Не чекав, що ось потече у жилах
Мов Гольфстрім тепленька і небурхлива
Тиха кров - і от ми уже щасливо
Живемо, без панік і без істерик
І не прагнем в жодну із двох Америк.

І усе в нас є, і усього досить,
І Тарас нам батько, а дядько - Йосип,
Тільки часом хочеться відшукати
У кутку охайливої кімнати
Хоч бодай одного, нехай слабкого,
Вбитого колись, і тому живого
Бога. Але - гей, де той вуйко Йосип
Що сидів, похмурий, помивши посуд?
Розливай горілку зі смаком оцту,
Роздавай прогнози, немов пророцтва:
Завтра буде дощ і мінлива хмарність,
Істини сумнівні, надії марні,
Гороскопи схиблять, при тому сильно,
Терези обдурять (тож будьмо пильні),
Близнюки у дзеркалі не впізнають
Ні самих себе, ані інших знаків
Зодіаку - де ви, тельці і леви,
Козероги, змії, горгони - де ви?
Де ви, дивовижні самотні діви,
З тих, що надихають стрільців на дії,
На усе безглузде й усе прекрасне,
Як от віршуваня. І врешті, власне,
Де той вуйко Йосип, що пише вірші?
Він також на острові, але іншім,
Де усе, що є чого-небудь варте -
Балаган з комедією дель арте.
Карнавал на острові Сан Мікеле
Недоречний, але підняти келих
Можна і на цвинтарі. Над каналом
Ні дощем не віє, ні карнавалом,
А у нас дощів вимагає звичай -
Цій землі якось без дощів не личить,
І земля мовчить, ми також із нею
Мовчимо - бо сказане є брехнею.
На дорогах мокро, напрочуд сухо
У очах, і витік Святого Духа -
Від Отця, але також і від Сина.
Небосхил сіріє, і Темза плине
Як завжди сповільнено, і тумани
Клубочать. Пардон за анжамбемани.

Вінок 12. Прокляття Афродіти

1.
Одвічністю стає прекрасна мить –
То знову Афродіта сни тривожить.
Жагою у сонетах палахтить
Її велична і сліпуча розкіш.

Цей ніжний біль спиняє часоліт,
Слова гарячі на бажання множить.
Душа у сітях ночі тріпотить
Я знов у грішний храм іду на прощу.

У хмарах місяць п’є молочний ель.
Фантазії нависли виноградом.
У віршах гусне пряна карамель.

Нектарами оман п’янить Еллада.
Бурлить любов із чарівних джерел,
Мені б лише навчитись зупиняти…

2.
Мені б лише навчитись зупиняти
Натхнення, що впадає в небеса.
Пірнаю у стихію гріхопаду
І губить серце руйнівна краса.

Та почуттів шалені водоспади
Потоплять у облудних чудесах.
Думки мої жагучі та крилаті
Шматує шалом навісна гроза.

Спокуса лезо божевілля точить,
Принадливі омани шепотить,
Штовхає душу на солодкий злочин.

У море щастя кличе теплий брід,
У плавнях снів гріховний мед хлюпоче,
Хмільна свобода із рядків гримить.

3.
Хмільна свобода із рядків гримить.
Цвітуть словами почуття-троянди.
Як вартовий божественних воріт,
Мене впускає в рай дволикий Янус.

Склепіння ночі від жаги тріщить
І темряву бажанням лихоманить.
Та знаю, що погасне горицвіт.
Ця витівка-любов – палац піщаний!

Приймаю, ніби дар, солодкий згин,
Вдивляючись у море сонцепаду,
Малює сон казкові береги.

Свідомість заколисують цикади.
Співаючи богині слізний гімн,
Я вірую, що прийде в серце свято.

4.
Я вірую, що прийде в серце свято,
Веселка розжене дощі розлук.
Душа моя гуляє грішним садом,
Немов її закляв лихий чаклун.

Затиснута у рими, як в лещата,
У віршах долі та мости палю.
Допоки буду вічний сенс шукати,
Котити цей Сізіфовий валун?

Отруєну жагу до дна спиваю,
Троянди поливаючи слізьми.
Надію будить промінь вогнеграю.

Щемливий біль у далині сурмить.
Любові без печалі не буває,
Як світла не існує без пітьми…

5.
Як світла не існує без пітьми,
Так щастя без омани золотої.
Шалена мрія крізь буття струмить,
Спокуси ж облягають чорним роєм.

Нектари з диво-зоряних суцвіть
Діряве серце забуттям напоять.
До Елізею відкриває вхід
Ця мука одержимості красою.

На самоту приречений поет.
Гарячі сльози райський гріх освятять.
Душа, мов нестаріючий портрет, –

До вічності жага – її прокляття.
Розтане сон і біль підсолить мед –
Добра без кривди не дано пізнати.

6.
Добра без кривди не дано пізнати.
Забула я давно святий наказ,
Бо кожен вірш – колишній музі зрада,
Що пристрасть виставляє напоказ.

Фальшивими стають гучні присвяти,
І спогади чорніють від образ.
Богиня серце розірве на шмаття,
Взамін лише нові облуди дасть.

Та вкотре відчай віршопад віщує.
Кохання пустоцвітом облетить.
Промовлю знов ім’я любові всує.

Солодке словоблуддя – гріх і гніт!
Прекрасний сон у римах фальш малює.
Цілунок музи на душі щемить.

7.
Цілунок музи на душі щемить,
Та сходять бур’янами мрії-зерна.
Минув натхнення чарівний зеніт.
Я скинута з небес в колючі терни.

Любов гучними римами мовчить.
І мрії неземні торкає скверна.
Долаючи любовну ненасить,
Душа стає ляклива і мізерна.

Уже не в радість ця фатальна роль.
Кохання для поета – лиш знаряддя.
Примарні почуття… Ціна їм – грош!

Питань – мільйон. Нема кого спитати.
Бо страчене життя моє пером.
Безсмертя – це не радість, а розплата!

8.
Безсмертя – це не радість, а розплата!
Руйнується повітряний палац
І зоряних уламків міріади
Поглине на землі гірка імла.

Вогонь прокляття чи свята лампада
На прощу безкінечну прирекла?
Спокусами кохання розіп’яте,
Стікає небо у пекельний злам.

Капризний Купідон жорстоким жартом
Душі моїй шептати заповів
На перехресті снів любовні мантри.

В сценаріях розбещених богів,
Що грають на людські серця у карти,
Моє життя, немов печальний міф.

9.
Моє життя, немов печальний міф,
Закляте коло зради і пробачень.
Едем вогненним листям відшумів,
Жура осіння листопадом плаче.

Не ллється з віршів солов’їний спів.
Забуті сни набули дивних значень.
Орфей в моєму серці онімів…
Тече рядками жаль, як віск гарячий.

Я знову тій богині присягну,
Що вийшла з рим, як із морської піни.
Вивчаючи любовну таїну,

Збираю втрати, ніби намистини.
І все ж своєї ролі не збагну.
О музо, закрута твоя вершина!

10.
О музо, закрута твоя вершина!
У небі косить мрії місяць-серп.
Дотліли віршів чарівні вуглини,
Але не все сказала я… не все!

Лихий талан висить на волосині.
Дарма шукало серце вічний сенс.
Сонети, мов пушинки тополині,
По світі вітер часу рознесе.

Пожухлих почуттів різючий шерхіт
Заглушить полум’яних солов’їв.
Та в чаші слів – жага моя і трепет.

Поет – немов герой славетних днів:
Почувши у душі зміїний шепіт,
Здолати люту смерть хотів Сізіф.

11.
Здолати люту смерть хотів Сізіф,
Немов митець, що прагне вічно жити
У зоряних краях небесних нив,
У творах і пророчих заповітах.

Мене ж вогонь любові спопелив.
Покарана прокляттям Афродіти
Душа в палаці золотих вітрів.
Горить на серці невигойний відтиск.

Пишу богині безсловесний лист.
Утіха і печаль тепер єдині.
Будує тиша в потойбіччя міст.

Навіщо, музо, це німе боріння?
Шляхи у пекло і у рай сплелись…
Повідай, а яка ж моя провина!

12.
Повідай, а яка ж моя провина?
Мов ефемер, живу на два світи.
О, музо, хто палкий порив зупинить,
Що кидає в омани золоті?

Бредуть за снами вірші-сиротини,
Дзвенить душа, розбита на бурштин,
Бо падають небесні перли свиням…
Віщує бурю знов нестерпний штиль.

Врятуй іще на день піщаний замок,
Де вітер на оманах ворожив!
Долий нектару, хоч розбав сльозами.

Пітьма моя немає берегів.
Жага пече у серці, мов уламок.
Невже таїться гріх у чаші слів?!

13.
Невже таїться гріх у чаші слів,
А щастя розітруть образи-жорна?
Брудним бажанням знову рай зацвів.
Любові оксамит – жагучо-чорний.

Снується над безсонням дим віків.
Кипить в зіницях музи мандрагора.
Блукаю між спокусливих вогнів.
Цей потяг до ілюзії – незборний.

Нектар кохання оп’янив і згірк.
Богине, хто ти – друг чи ворогиня,
Чи у соборі мрій невдячний гість?

Дари небес в багні втрачають цінність.
Чому ж в сонети сиплеш пил гріхів,
Коли творіння чисте і глибинне?

14.
Коли творіння чисте і глибинне
З Аїду кличе молоду весну,
Гаптує мрія в небесах барвінок
І музику здіймає неземну.

Та ріже душу туга журавлина.
За голос твій плачу важку ціну,
Евтерпо, вічно-юна й солов’їна,
До зоряних болінь мій сум сягнув!

Мелодія висока і натхненна
Шумить у снах могутніх верховіть.
Гортає біль моїх блукань щоденник.

Солодкий жар на сторінках мигтить.
Сіяє із пітьми твоє імення.
Одвічністю стає прекрасна мить…

МАГІСТРАЛ

Одвічністю стає прекрасна мить,
Мені б лише навчитись зупиняти…
Хмільна свобода із рядків гримить.
Я вірую, що прийде в серце свято.

Як світла не існує без пітьми,
Добра без кривди не дано пізнати.
Цілунок музи на душі щемить.
Безсмертя – це не радість, а розплата.

Моє життя, немов печальний міф.
О музо, закрута твоя вершина!
Здолати люту смерть хотів Сізіф.

Повідай, а яка ж моя провина!
Невже таїться гріх у чаші слів,
Коли творіння чисте і глибинне?


Корона сонетів – твір, що складається із 15 вінків сонетів, пов`язаних спільними римами. Кожен сонет центрального (магістрального) вінка виступає магістралом ще для окремого вінка.

Не спиться… Тоскно… Самотужки
Не подолати сум оцей,
Коли улюблена подушка
Тікає рвучко від грудей.
Знедавна їй уже несила
Вдавати радість силоміць, –
Терпіти довго і безсило
Моїх обіймів шал і міць.
Хоча ніякого спочину
Не мав ніколи я на ній, –
Не думав змучено про зміну
Моїй спокусниці м’якій.
І хоч мені здавались раєм
Ночей безсонних береги, –
Подушка зморена тікає
Від мук, від болю, від ваги…
17.09.19

Вдягнув мороз ув іній сивий луг,
Свинцем гарячим ворог душу кропить.
Команда ЗЕ царює у тилу,
А я лежу, поранений, в окопі.

Бо кожному - своє. Мені - війна,
Криваві сльози вдів, брати-каліки.
А дезертири ріжуть кабана -
Кошерна закусь буде до горілки.

Згорів бліндаж, уламок встряг у бронь,
В хахлів - біда, а булава - в юдеїв.
Раюють мироворці за Дніпром,
Гендлюючи земелькою моєю.

Присів на амбразуру чорний крук -
Він чемний, ще живого не тривожить.
Я знаю, що на полі цім помру,
А діти підмітатимуть у Мойші.

17.10.2019 р.

Не думала, що все банально скінчиться,
ховаючи у серці таїну.
Розкришиться в руках свята обітниця,
лиш у звабливі очі зазирну.
Розтану, не тужавітиму крицею,
холодною, байдужою...так є.
Та поділитися хоча б дещИцею
любові - нам сумління не дає.
Кохання віддане на трьох не ділиться,
в які б сади жага не завела.
Не відпускай, хоч не твоя невільниця,
на волоску від зради я була.
2019р

*трохи іронічне, трохи літературне*

Хтось хотів літератором стати?
Я порадити можу багато,
Як повстати з колін... Та на власні граблі...
(Власні гулі зручніш набивати)))

Власне поле доцільно зорати
І насінням засіяти правди...
Віднайти у полях неоманливий шлях...
Тільки правда- це криця і грати...

Як цікаво світи пізнавати!..
Що зросте, доведеться пожати.
Поряд стежки чужі. І немає межі...
Не ходи. Там без тебе багато...

Дурість може чимало сказати...
Графоманство талантом вважати
І дурниці, які під тваринні смаки.
Та навряд чи навчить вас писати.

Заздрість може створити багато.
Шедевральне банальним назвати,
Красти фабули тих, хто сягнули мети.
Та вона не навчить вас писати.

Підлість вдіяти може багато.
І принизити, і догоджати,
І по трупах іти до своєї мети,
Та ніяк не навчить вас писати.

А брехня?.. Що про неї казати...
Може, краще про це і не знати?
Не уляжеться світ у сумній голові...
Та вона не навчить вас писати...

...он у полі калина постала,
про Тарасову долю згадала...
Босі ноги він різав так само, як ти
об стернини, що творчістю звали...

...літератора шлях це почасти
Скло чарчин, що розбиті на щастя.
Я, Сокольник Серго, теж долаю його...
Тільки ноги порізані часом.)

© Copyright: Серго Сокольник, 2019
Св. №119101709499

Мов осіннього сну поволока,
Вечір ліг на затінений сад.
Не була до нас доля жорстока.
Як достиглий була, виноград.

І неначе зорею від Бога
Вечорова засяяла мла.
Мов із дерева нам чарівного -
Грона щастя до рук він поклав.

Літ минулих забулися рани,
Тінь зловісна уже не вита.
Пригорну тебе, ладо кохана,
Дай свої виногронні вуста.

Розсипає Лель зорі, мов ласку.
І в серпанку ясній пелені
Засвітив нам цей вечір, мов казку -
Днів майбутніх прекрасні вогні!

17 жовтня 7527 р. (Від Трипілля) (2019)

В Ерато дар лежить на терезах,
Вирішує чи дати... довго судить.
А я сузір'я слів у небесах
Пасу і кличу:- Забирайте, люди!

Звела нас доля чи щасливий рок?
Це ключ до раю чи бандитська фомка?
Не відпуска від себе ні на крок,
Бо я - Любов. А муза одинока.

Чи, може,- я її обдарував?
Бо розцвіла, сестриці заздрять вроді.
Кладе мене щоденно між отав
І п'є до дна, не стримуючи хоті.

Шерхоче вітер оксамит-руном,
Вгортає ложе запахами літа.
Мені без музи жити не дано,
І їй без мене ані дня не жити.

17.10.2018р.

І помирали руки,
І опадало листя.
Які ж пекельні мУки
Багряні ті намИста!

І в*янули суцвіття,
І закривались вени.
О!Як у цьому світі
Лишитися зеленим?!

Лишитися хоч мохом.
Не треба Раю-з краю.
Та листя вже посохло,
І руки помирають...

Вона піде...вона завжди іде...
Вона не обертається ніколи
На ті дороги, де погибнув день,
Де окіл поторочений і доли.

Вона піде зникати в чорний гай-
Гордіша сонця і висока духом.
Не окликає в мить оцю нехай
Ніхто її, ані найменшим звуком.

Вона сама звучить у змаху крил,
На лезі пер між листяних вібрацій...
їй ще дійти до краю - треба ж сил,
А йти супроти шквалу - йти у мряці

І ще нести тендітну сухозолоть -
Калинове ядро гримкого світу,
Що зняв із себе пережиту плоть
І виголив осердя несповите.

Вилежуються вигуслі дими
Котами розлінющими на гіллі.
Мов рана у полотнищах кормиг
Вугліє вишня зморена на схилі...

Збирай- но досвід у тугі коші
І дослухайся пісні золотої...
Душею мови - мовою Душі
Скипить осіннє сяйво за горою.

Світ укривал щеза зі сном.
І проступає неозоре
зіниці ревній і вікном
розрізане надвоє море.
Дві лоді оголили дно
до підошов у пари туфель.
Здійняте дибом полотно
і хвилі ратують за дупель.

Облишив подушку, рука
плавця вигулькує над плесом
заоболочним і зника
в нім недорікуватим жестом.
Об камінь пірвана, сама
піткань тонких, панчішна лебідь
до стелі розтруб свій здійма
в півмлі, як почорнілий невід.

Два моря з поміччю стіни,
з помогою неясних мислив,
так нарізно одне з одним,
що сіті у пітьмі повисли
пусті, а темна глибина
за нею – натяк вищим силам
хрестоподібного вікна
не зволікати з мотовилом.

Жовтіє на воді звізда,
недвижні, бовваніють лоді
віконній рамі та хреста
лебідці на коловороті.
І до поверхні двох пустот
спливають неводи, обидва
в надії: хрест підійме з вод
обох і кине їх деінде.

І тихо так, ні слів немов,
ні пари з уст вікну пустому:
надій сподіваний улов
подолує осідлість дому.
І повні сяєв, і видінь
вікну стає на забаганку:
і хвиль дві грядки опостінь,
і буруни кущів до ґанку.

І тоне дім у млі: допір
зринають поплавці штахетні;
у ґанок ввіткнутий топір
чатує втоплих на поверхні.
Дзиґар стрекоче. З далини
хурчання катера знезвучить
стопу безплотної мани,
що топче рінь і чавить устриць.

Лиш зойки двох зіниць у ніч.
І отерпають віки, звиклі
у млі хистити розпач віч,
як мушлі, стулками заціплі.
А як у млі топити біль,
моторним ґуґотом оплівши,
щоб він віспинкою тобі
білів на теплім передпліччі?

Як довго? До рання? Овва...
І вітер жестом невидимки
війнути зважився вуаль
бентег ясминових зі хвіртки.
Сіть вибрана, ущух мотор,
свист одуда вістить пропажу;
і обмирає, нишкне той,
хто бродить потемки по пляжу.

Розляглися в чотири боки
три дороги, як дві стежини.
І, побачивши світ широкий,
я сховався в кущах ожини,
а чи, може, в кущах верболозу,
щоб не лізти в колючки марно;
чекав ночі я анабіозно,
поки сонце не впало за хмари.
І, відкривши зажмурені очі,
я ліворуч від себе побачив,
що не видко дороги праворуч, –
і весь світ почорнів неначе...
Аж якісь променисті сходи
підказали мені вихід –
я спускався по них, доки
не продовжив свій сон тихий.
То далеко на тому боці,
там, де річка була безмоста,
я побачив холодне сонце,
до якого тягнула помста.

21 червня 1988 р., Київ

Г. С...
Дарма знедавна не приходиш
Ти без пояснення причин
Туди, де пес хвостом зі сходів
Змітає пасма павутин.
Дарма вирощуєш байдужість
І себелюбство жнеш повік,
Якщо тобою занедужав
Невиліковно чоловік.
Дарма замучила до краю
Мовчанням в безвісті густій
Того, хто прагне і кохає
Тебе покірно без надій.
Дарма...
16.10.19

Буває і ніщо дає урок
як замінити ямбами хореї.
Сонети це не купа балачок
і не подяка Музі чи Морфею.

І рупори беремо на замок,
і маємо від болю панацею.
Уміємо у попелі думок
перегоріти силою ідеї.

Але не подолає висоту
нечиста сила, що уже конає.

У пеклі не буває того раю,
який ми обирали за мету.

Якщо не чути сірки за версту,
до сатани претензії немає.

10/19

Де сховок, про те вона лиш зна.
Ніхто її не бачив в пору сухостою.
Зграбненька, мов та прима-балерина,
Являється в Єрусалим лиш восени.
Дрібніш од горобця, але така ж проворна.
Не для музичного, сказати б, благозвуччя
В їм’я її вплелось Імення Бога.
І не на те , щоб не таким приземленим було,
Як в української посестри трясогузки.
Ім’ям Своїм Всевишній нахліелі доручив
Перед дощем виходити на люди.
Хто в злагоді з Природою, той про це зна,
А невіглас не в змозі приховати подив:
«Чом не в траві шукає комашню пташина ця,
А по асфальті дзьобиком вистукує настійно?»
...То потім блискавки пронижуть небокрай,
Громами одчайдушними розлуниться довкілля,
А поки що найменшій із тутешніх птах
Всевишній доручає сповіщати про негоду.
Чому все ж їй, а не орлам чи гайворонню?..
...Не варто заглиблюватись у незглибимі задуми Господні.

У бутлях світ, а небо в корках
Понтифік зник. Осиротів…
На поле битви пруть з Пріорки
Престол - хто встиг, той опосів…
А в Альпах сніг такий сліпучий!
Як хоч - засліпни, хочеш - з’їж
В Кореї "північ" знову пучить
От - от зів’яне цінний вірш…
Не цей, так інший. Шо-ко-ладний
Владико теж, мабуть, грішив
Поетам зась такої влади
Од неї в горлі гірше, ніж…

Вже назбиралось повно слини
Знамення стерлось між провин
Терпець урвався - бо вторинно
Цідити термін терпких вин…
14.02.2013.

Простий селюк на фронті гине,
Команда ЗЕ, як завжди, пас.
Гукаймо "Слава Україні!
Іди, герой! Воюй за нас!".

Мені дорожчий власний бізнес,
Дитина, жінка і бабло.
Іще й на носі прищик виліз!
Біда! Готую некролог!

Страшне нещастя в дезертира,
Сиджу, розчухую шнопак.
Тобі потрібна мова, віра?
Тоді іди й лягай під танк.

З губи звисає каша манна,
Трави свіженької курнув...
А жінка в мене пані файна,
Піду, у пазуху пурну.

P.S:

Хай буде мир. А хата - скраю,
Ховаю голову в пісок.
Уранці встав - кінець роздраю:...
В саду стоїть кацапський' полк.

16.10.2019 р.

Розділ 4. Розплата за ілюзії

Вінок 11. Вигнання із раю

1.
У тернові заховані перлини
Жбурну на небо, ніби на ріллю.
Збирала щастя по малій крупині,
Тепер у вічність розпач переллю.

Любов-Пандора відчинила скриню…
Розтала мревом світлоока юнь.
У серці ніч вирує горобина.
Ненавиджу тебе… але люблю!

Нам райського гріха було замало.
Затих мотив жаги. Невже кінець?
Я вигнана спокуті на поталу.

Лишила пристрасть на душі рубець,
Та знов кохання пелюстки опалі
Збираю музі на бучний вінець.

2.
Збираю музі на бучний вінець
Багряні зорі та гріхи минулі.
Душа шукає світла, мов сліпець,
Хоч у пітьмі давно вже потонула.

Не пахне літом у траві чебрець.
Малює осінь хмарам гострі скули.
Вишіптує дощі осінній жрець.
Дерева пензлі золоті торкнули.

Я маю небо, та не маю крил.
Не сходять між камінням насінини,
Бо змій на каяття мене прирік.

Течуть у сни гірких медів краплини.
Холодним забуттям гудуть вітри.
Мої рядки – уже нудна рутина.

3.
Мої рядки – уже нудна рутина.
Кіфара слова не милує слух.
Я стукаю в пітьму, та хто ж відчинить?
Вогонь твоєї пристрасті затух…

Тріпоче серце, як в руці пташина,
І повниться печаллю кожен стук.
Вплітає муза у думки сивини.
Жагучий шал згубив мене і вщух…

Пливе гіркотна ніч. І чорну мітку
Різьбить на долі чарівний різець.
Приходь у дивні сни мої хоч зрідка,

Відкрий до зір тернистий манівець!
Душа сліпою тишею вагітна.
Сонети ці – безсилля, не взірець.

4.
Сонети ці – безсилля, не взірець,
А ти – моїх рядків фатальний привид,
Німого задзеркалля посланець.
Лелієш мрію чи душею кривиш?

На шахівниці лиш один гравець…
На серці темно і нестерпно прикро.
Дірявий і пожухлий папірець
Кружляє снами осені – постскриптум…

Для музи ж ми обоє – лиш раби.
У віршах наші злети і падіння.
Зникай, мовчи… але, прошу, люби!

Для мене ця омана – дар безцінний.
Зібравши в пеклі прокляті скарби,
Святилище будую на руїнах.

5.
Святилище будую на руїнах,
Хоч спів богині в небесах замовк.
Та вірші не про вірність лебедину –
То гріх чатує, мов голодний вовк!

Любов же – не троянда, а шипшина.
Небесну вакханалію думок
Урешті розжене гірке прозріння.
Печаль закриє серце на замок.

Як вирвати з душі отруйний корінь
І стишити прокляття грозове?
Ілюзія краси маною морить…

Та біль зведе натхнення нанівець.
У долю смуток уплітають Мойри,
Пихато править Золотий Тілець.

6.
Пихато править Золотий Тілець.
Сценарій доль писав жорстокий автор.
Лялькар-пастух жене тупих овець
На вівтар зла. Та чи боротись варто?

Проходить біль крізь душу, мов свинець.
Із неба насолод лечу я в Тартар.
Надії ще жевріє каганець,
Та дивослова охолола ватра.

Зболіле серце огорне журба.
У кривді не життя, а животіння…
В рядках вирує вічна боротьба.

А цілий світ, немов гніздо осине.
Гряде буремна і важка доба.
Жадоби розростається пухлина.

7.
Жадоби розростається пухлина,
Ніде вже справедливості нема.
Огидь керує ницо і безчинно
І лаврами народ вінчає мавп.

Таланти же чекає гільйотина.
Краса ж для мене – мука і тюрма.
Життя моє розтерла на піщини.
Не скинути повік цього ярма!

П’янких ілюзії неминуча страта.
Бо муза – хитрий і лихий купець –
Бере душею за натхнення плату.

І байдуже, чи раб ти, чи борець,
Абсурдного закону не здолати!
Всьому тепер мірило – гаманець…

8.
Всьому тепер мірило – гаманець.
А дотик до краси такий пекучий…
Із хаосу небесного стрілець
Отруєним вогнем у серце влучив.

Палає божевіллям світ увесь.
Мені ж услід летить докір колючий,
Що я не соловей, а горобець…
Навіщо, музо, міражами мучиш?

А відчай ріже душу без ножа.
І крикові німому в небі тісно.
Палають у осінніх вітражах

Мільйони запитань і спірних істин.
Із ніччю вип’ю біль на брудершафт –
Служу тобі, богине, безкорисно.

9.
Служу тобі, богине, безкорисно.
Фантазія здіймає буревій.
Лунає з піднебесся дзвінко й чисто
Довершений і незбагненний твір.

Та музика висока і вогниста
Розтане на землі в пітьмі зневір.
Розсиплеться душа, немов намисто.
Обійме гіркота, хоч вовком вий…

Та все ж моя ти альфа і омега.
Мов янгол з перебитими крильми,
Чекаю на землі у рай ковчега.

Чорнильний дощ усі думки розмив.
Натхнення – небо, а земля – мій берег.
У снах небесний океан штормить.

10.
У снах небесний океан штормить.
У вирву згуб зове лукавий голос.
Немов прокляття древніх пірамід,
Ця примха музи поламала долю.

Акордами вогню жага дзвенить.
Замкнули рими у магічне коло
Мій піднебесний і барвистий світ.
Від зір байдужих дме колючий холод.

Веде хмільних ілюзій караван
Богиня всеосяжна і сяйниста.
Я не збагну божественних писань,

Що біль пророчать ніжно і зловісно.
І все ж в долині слів полю бур’ян,
Тлумачу тишу-сповідь падолисту.

11.
Тлумачу тишу-сповідь падолисту.
З едему слів нема шляху назад.
Усіх ілюзій-рим душа не вмістить –
Хай літери зривають зорепад!

Тримає в лихоманці грішна пристрасть.
Той погляд змія – руйнівний фрегат.
Зірки в нектарі майорять іскристо
І вкотре п’ю любовний опіат.

Хоч винесуть боги суворий вирок –
Палких фантазій обірвуть політ,
Натхненням розриває відчай-вибух!

Жага на серці чудеса різьбить.
Я – знову ціль. І знов Амур не схибив.
Потік чорнилом кам’яний нефрит.

12.
Потік чорнилом кам’яний нефрит.
Снуються вірші. У душі смеркає.
Та мрія, не стихаючи, бринить.
Натхненний розпач – то солодка кара.

Веде у рай казковий перехід
Із віршів, снів і фентезійних марень.
В словах магічна ватра пахкотить –
Чаклунка-муза згубне зілля варить.

Мене, богине, хоч рядком згадай
В таємній книзі без імен і змісту –
В щоденнику ілюзій та страждань…

Дозволь в едемі хоч на мить розцвісти.
В тобі моє спасіння і біда.
Долаю до краси шляхи імлисті!

13.
Долаю до краси шляхи імлисті,
Лоскоче серце таємничий страх.
Чи вибухне безсмертям тьмяна іскра
В рукописах важких поневірянь?

До вічного вогню – космічна відстань,
Дорогу стелить мовчазна жура.
Римую душу на пожовклім листі.
Жалі та втрати у рядках горять.

Та в зоряних видіннях чиста юність
Відкриє неповторний краєвид.
Приспить печалі чарівне відлуння.

Ріка натхнення крізь туман біжить.
П’янить дурманом слова диво-трунок.
Одвічністю стає прекрасна мить.

14.
Одвічністю стає прекрасна мить.
Я зоряний напій лиш пригубила.
Дрімає тиша і перо скрипить.
Осінній вітер снами обрій білить.

Спіліють мрії, мов багряний глід.
Та смуток рани посипає сіллю.
Надламана душа любов’ю снить,
Хоча давно від спеки переспіла.

Немов останній і тремкий листок,
Зриває серце буревій невпинний.
Скінчивсь нектар. Якби іще ковток...

Ілюзії накриє хуртовина.
Завіє часу золотий пісок
У тернові заховані перлини.

МАГІСТРАЛ

У тернові заховані перлини
Збираю музі на бучний вінець.
Мої рядки – уже нудна рутина.
Сонети ці – безсилля, не взірець…

Святилище будую на руїнах.
Пихато править Золотий Тілець,
Жадоби розростається пухлина.
Всьому тепер мірило – гаманець.

Служу тобі, богине, безкорисно.
У снах небесний океан штормить.
Тлумачу тишу-сповідь падолисту.

Потік чорнилом кам’яний нефрит.
Долаю до краси шляхи імлисті!
Одвічністю стає прекрасна мить.


Корона сонетів – твір, що складається із 15 вінків сонетів, пов`язаних спільними римами. Кожен сонет центрального (магістрального) вінка виступає магістралом ще для окремого вінка.

ріка ковтає небо і сивіє
повісмами вростає в береги
рум’янок сумно дивиться крізь вії
на пустку що лунає навкруги

не плачуть очі виплакали сльози
коли прощалось літо кілька днів
край неба гріють пелени морози
для дуба що у вирій відлетів

2019

драбиною – в синє небо
торкнутись його із даху
печалей мабуть не треба
літак заповзявся птахом

муркоче листок пожовклий
на вухо коту осівши
в глибини вернувшись мовкне
не яблуня – слово в вірші

не слово а просто мислі
що сміли летіти шпарко
нам осінь порив зачислить?
листок провальсує в шпарку

Я гетьманом ставати не хотів,
Але царя зробили мойші з пупса.
Вперед! До перемоги! Бий...котів!
А москалів не варто. Бо боюся.

Вмирають патріоти поміж вирв,
Країну ж зрада поділила навпіл.
Відводьмо зброю! Відсьогодні мир!
Продати землю заважають залпи.

Кагал до неї має інтерес,
Купців табун приперся із Європи.
За чорноземом черга до небес,
А тут хахли урилися в окопи.

З Росією пограю в піддавки,
Штики поперековую на рала.
А за земельку гинуть хохлаки,
Яку приблудам вже пообіцяли.

Коли ж останній лан із молотка
Піде, аби кагалець ублажити -
Війна заглохне . А моя рука
У золото угрузне ваговите.

P.S:

А, може, все це видумки? Хто зна...
Аборигенів вигнали ж із прерій!
Ціна за мир - це зрада. Так і знай.
А хочеш волі, то воюй за неї.

16.10.2019 р.

Зав'язавши слова
У тугий і заплутаний вузол,
Заховалась душа
Між остатками фраз, мов лахміть.
Відучора ми вже
Не родина,
І, навіть, не друзі.
Мов китайська стіна
Поміж нами зневіра стоїть.

І бажання нема
Подолати столітнії мури,
Збудувати життя
На підвалинах зрадних навік.
Краще плаха на мить,
Аніж довготривалі тортури,
Де прощенням катує
Віднині чужий чоловік…

І само розчинилось
У просторі душ наших коло.
Не розтав на асфальті
Зчорнілий утоптаний сніг…
Не жалію себе,
Розриваю всі пута довкола,
Щоби вийти за межі
Протоптаних нами доріг.

Нехай і так: від нині - все інакше.
Твій перший біль навчив тебе іти,
не важачи на сльози, піт і кашель,
не важачи на тіні і хрести.

Твоє мовчання - нині не безсилля,
твоє мовчання нині - скеля дій,
коли душа вгору долає милі,
коли гору долаєш у собі.

І хай потік роз'юдженої хуги
тебе жадає вперто збити з ніг,
не бути вже змії тобі за друга,
не приповзти підступно на поріг.

Бо з нині вже не так, як було перше.
Бо з нині тлін - це тлін, як не крути.
І хай мара собі до сказу бреше,
тобі своє робити треба, треба йти.

15.10.19 р.