О, дні мої без майбуття!
Вчуваю зраду в кожнім слові.
І помарнілої любові
Бліду зірницю ти простяг.

Так непомітно відлітав,
Ледь впізнавав мене під вечір.
Та струменіла сутінь… Плечі
У вільгій млості цілував.

Тобі немилою була.
Ти настобрид. Жили в тортурах.
І, як розбійниця, похмура
Любов страждала, повна зла.

Вже наче брат… Мовчанки гніт.
Та лиш зустрінемося взором,
Заприсягнуся небом зорним –
В огні розплавиться граніт.

2015

Анна Ахматова

О, жизнь без завтрашнего дня!
Ловлю измену в каждом слове,
И убывающей любови
Звезда восходит для меня.

Так незаметно отлетать,
Почти не узнавать при встрече,
Но снова ночь. И снова плечи
В истоме влажной целовать.

Тебе я милой не была,
Ты мне постыл. А пытка длилась,
И как преступница томилась
Любовь, исполненная зла.

То словно брат. Молчишь, сердит.
Но если встретимся глазами -
Тебе клянусь я небесами,
В огне расплавится гранит.

Попере́ду ветхий ліс,
там вікує качконіс,
але деякі особи
кличуть звіра качкодзьобом.
В нього лапи, як лопати –
будувати є чим хату,
а зберігся звір і досі,
бо рецептори на носі.
Ним полює на рачків,
на личинок, черв’ячків.
Голова, немов качача,
ськає у воді удачу,
хвіст нагадує весло.
Качкодзьобу повезло –
небагато древніх видів
до часів цих дожило.
Яйця самочка кладе,
притискає до грудей
і бобрів з качиним носом
у майбутнє рід веде!

То ненависті метала
кинджали.

То горнулася: «Помріймо
в обіймах…»

З почуттів яси-огрому –
у втому.

Стало холодно у слові –
любові.

Заблукала не в тумані –
в омані.

Кілька сутінків до краю –
час маю…

06.07.2019

Серпневий ранок, вкутаний у спеку,
Ще на траві не висохла роса.
Над гніздами, як воїни, лелеки,
І різнотрав’я лугова краса.

Над Сеймом пар здіймається туманом,
Десь риба розбиває гладь води.
До сходу я прокинулася, рано,
Щоби прийти з минулого сюди.

Між лозами застиг на водах човен,
Крізь воду бачу, як пливуть мальки…
Світ батьківщини спогадами повен,
Де все в нас починалося з ріки.

Все – мана чи омана. Усе – манівці.
Бродиш ними без ради і толку.
Літо миє останні черешні в ріці,
Стелить сіно – духмяно, та колько.

Приколисує літо: утишся, засни,
Ніч надходить – купальська, предивна;
Сіє зваби і чари… Не бійся – вони
Все загублене вкутають димом.

Не біжи за вінком, що в лататті застряг
Та вже так і проріс там вербою;
Бачиш: квітка вогненна ряхтить в чагарях,
Обворожує, зве за собою.

І у тих хащаках, що лукавим плющем
Одиноких оплутують-ловлять,
Ти обернешся тихо (ще тихше… іще…)
На чіпкий насторожений погляд.

1

Вкотре пташині гнізда їстиму після чаю.
Бганок не бачу зранку, молодо-яро... кайф!
Пугач брунатні капці десь утопив з одчаю,
впала із кігтів жаба, назвисько - голіаф.

Запахи дуріана (леле...) розносить вітер.
Гроші не пахнуть, звісно. Та відійду на крок.
Палять, немов мужиччя, юнки, баби, кобіти,
місять галушку з медом... мелють низки зірок.

Знаю, до них не варто... Інші каструлі, форми.
Випустила піранью, хай попливе за Псел.
Стукає в шибу сойка. Просить сухого корму:
"Ти ж причащала вчора..." злий прозовий осел.

2

Вірша, кашне, панчоху виплету спозаранку.
Гінкго білоби краплі, щоб не забути - хто...
Клею вишневим глеєм свіжорозбиту склянку.
Знаю, із неї пив би екстравагант Кокто.

2019

Шановні друзі!
Ще у травні на «Книжковому арсеналі» в Києві, а потім у Спілці письменників України відбулася презентація моєї книжки «Вітражі». Не зогледівся, як майже увесь її тираж розкупили люди. Прошу вибачення у дописувачів сайту «Поетичні майстерні» за те, що не запропонував саме їм у першу чергу придбати її, оскільки ми тут всі свої люди, знаємо одне одного не один рік.
Отже, хто має бажання придбати книгу – будь ласка, надсилайте свої координати месенджером, а я оперативно вишлю книжку за вищезазначеною адресою.
З повагою, Олександ Сушко

Мені віднялася мова. Звуки, знаки і літери,
Дієслова, іменники та решта її частин
Років зо п`ять як зникли - від того страшного літа,
Коли я читав новини й зачитувався Толстим.

Це відбулося швидко. Фактично майже одразу -
Та класикові не варто ставити це у вину.
Я тоді перечитував «Севастопольские рассказы» -
Можливо, найкраще з усього, що я читав про війну.

Мені віднялася мова. Точніше, її забрали,
Мене не спитавши, привласнили удавані хазяї -
«Зелёные человечки», «Товарищи генералы»,
І інші, хто, як не прикро, також іі носії.

Мені віднялася мова - усна, потім письмова
Я вчив її з другого класу, хоч інших тоді не знав.
«Велика й могутня»? Та байдуже - але цією мовою
На наших родинних цвинтарях написані імена.

Мені віднялася мова - і лексика, і граматика.
Де я тепер шукатиму пари для своїх рим?
На бастіонах Сходу загуркотіли гармати,
Як у Толстого - у книжці, в якій ідеться про Крим.

І от я мовчу, розгублено руки розвівши в сторони
І що сказати, не знаю. Точніше, не маю як
Чомусь невимовно сумно, а часом - відверто соромно
За цю «правдиву і вільну», й за себе, як носія.

Отак онімів - що зробиш? - далі хіба засліпну,
З поводирем ходитиму по болотах і лісах.
Світ мене не ловитиме - нащо я здався світу?
Писатиму вже, як пишеться - «еже писах писах».

І може, одного разу на березі моря встану
І раптом відчую - невиразно, а потім усе ясніш
Цей берег, що повернувся до попереднього стану
І мову, що повертається у мій кострубатий вірш.

На щоглі, мов ті примари,
примостилися гагари
і в широтах прохолодних
піддавали хвацько жару!
Ті гагари під гітару
пліткували про кальмара,
як він ласував омаром
і пустив чорнила хмару.
Ґелґотіли про акулу,
про сумне її минуле,
що бешкетниця зубата
розідрала вчора ската.
Мили кості восьминогу,
він зламав, говорять, ногу –
довелося викликати
термінову допомогу!
Не забули кашалота
запросити на охоту,
бо пронирливий дельфін
відшукав косяк сардин.
Завітали в гості чайки
і підтримали ті байки,
пригадали про кита,
що завів собі кота.
Називав його Платоном,
годував смачним планктоном,
а коли із кормом хибив –
то ловив муркові рибу.
Додали доволі пари
білі чайки двом гагарам...
Од душі попліткували –
тож посиділи недаром!

Із Кіндрата Рилєєва (1795-1826)

В німців в резидентах -
зараз в президентах.
Русі цар, Русі цар,
православний государ!

Хоч шпиняє вчених,
пестить він воєнних.
Русі цар, Русі цар,
православний государ!

Школи всі - казарми,
судді всі - жандарми.
Русі цар, Русі цар,
православний государ!

Жах його - журнали
й різні неформали.
Русі цар, Русі цар,
православний государ!

Тільки посіпаки
дістають відзнаки.
Русі цар, Русі цар,
православний государ!

А за правду-матку -
гонить на Камчатку.
Русі цар, Русі цар,
православний государ!

(2018)

Мій аксолотль сумує серед слів...
на мушлю ліг, висотує проміння.
Він кидався на рибу сторчголів.
Будило пальм високих шарудіння.

Повз амбістом проплину - німота.
Ця саламандра гірша, та своїша.
Лякає мною недруг О. кота.
Дощами змита, вицвіла афіша.

Ні, не ручна. Не варто по хребту...
Гідромасаж на користь лиш сновидам.
А знаєте, я згодна в Тімбукту:
там фоліант безплямний, певна, видам.

2019

А край дороги польової
Ростуть Петрові батоги,
Кольору синяви п"янкої
У них чудові квіточки.

Поряд - ромашка жовтоока
Ворожить любить Він чи ні,
А далі он за кілька кроків
Червоні маки осяйні.

Як віддзеркалення небесне
Є тут волошки-васильки.
Цілує квіти сонце тепле
І пестить ніжно пелюстки.

Ці вишиванки веселкові
На золотому полотні
Стиглих хлібів.Ними в любові
Зізналось літечко мені.

2019 р.

І ти, і я у сазі житія
ще ідемо одною колією.
Яких поезій не писав би я,
аби і досі ти була моєю!?

Ані твоє, ані моє ім’я
не ореол цієї «одіссеї».
Я ще нічий, і ти ще нічия
у цій юдолі долі однієї.

Але які невидимі путі
або яка нечувана дорога
від отчого до Отчого порога
і різні цілі при одній меті!?
Та є іще надія у житті –
це ти і я, а зайвого – нікого.

Ми у житті усі, як у пеналі олівці,
І маємо писати свою долю –
Ідемо прямо, колом, чи у манівці,
У клітку золоту, а чи на волю.
Заманює на білі аркуші життя,
І ми бажаємо зафіксувати,
Якими є надії, цілі і мета,
Дороги, які будемо долати.
Одному і на мрії бракувало сил,
У перші миті затупив і здався,
Ходити не уміє, течією плив,
Став на коліна і не піднімався.
Не знає інший де мета, бо поспішав,
За пропозиції усі хапався,
А на омріяну вершину не попав,
Дорогою до неї поламався.
Якщо не затупили біди почуття,
У суєті не загубили волю,
То олівець у білі аркуші життя,
Уписує твою єдину долю.
2019

Посеред морської піни
замелькали чорні спини,
гамір підняли пінгвіни –
грають у квача з дельфіном!
Познімали чорні фраки,
запашіли небораки,
ніби термобігуді,
й розчинились у воді.
Потім хутко на крижину
вилітають й одежину
кожен натягає знов,
хоч гаряча в жилах кров.
Навіть не страшна акула,
із глибин яка шугнула.
Тільки клацнула зубами
і лишилася з бобами –
показали фраків спини
їй пронирливі пінгвіни!

Не залишили ніц святого,
Навіть янголів запрягли.
І кричи не кричи до Бога,
Голос буде як звук бджоли.

Убивають мою країну
І не має ніхто жалю.
Бо стріляють підступно в спину,
Ті, хто в очі казав – люблю.
30.06.19

Де заходу перші кроки
Неспішно снують обряд,
Цвіркун поправляє спокій,
Цикади стають уряд.

Де сонце багрянооке,
У трави вростає щем
Кругленьким, як вечір, боком
Освідчень, розмов і тем…

Де тиша осердям кволим
Віночки сплітає слів,
У літа гостює поле
І п’є з джерела вітрів.

Де заходу перші кроки,
Дороги вечірній плат,
Цвіркун гомінкий широко,
Цикади ― думок трактат.

2018

Звіріючи, Велика Ведмедиха
навстріч екранам кинула зірки…
Розгоном
                з мене вичавило
                                                дихання
і стиснуло до матюків думки…

Адже я теж не лагідна звірина!..
Не блякла Магелланова Хмарина,
не штучний інтелект,
не з глини голем!..
Я можу без скафандра,
чистим полум’ям,
згадати тих, які тебе вигонили
з такої саме
чорної печери,
як простір цей без дна і атмосфери.

З Ведмедицею разом
сунуть в герці
страшезні дикі зорельотожерці!..
Тож я, динамік вивернувши хрипом,
стаю для них насправді
                                            смолоскипом,
тіла небесні
                        розігнавши геть.
І поміж перешкодами та криками,
парсеками наповнений ущерть,
охоплюю Ведмедицю собою,
стискаючи і же’рців, і жерців,
до цяточки планети голубої,
куди мій апарат в утомі сів,
мандруючи аж до зорі Полярної,
що у Малій Ведмедиці горить.
А матінка її інтерстелярно
мені на вухо й досі щось гарчить.

Не ображай, мовляв,
                                          мою дитину, –
порикує
                захекано вона.
Дивуюся: «Мене береш на кпини!?
Я що тобі,
                    міжзоряна
                                      шпана?!?»
А на кордоні полум’я й пітьми
зірки зо світлом граються невпинно
й на них ласкаво дивимося ми,
малечею
              приборкані тварини.

2019

Вколов янгол потай: «Ледащо!
Марнуєш літа свої нащо?
Для чого шепочешся з кривдою?
Бануєш, блукаєш сновидою…»

Не в смутку би згасла – у герці,
Якби не ця рана у серці:
Жага до життя стрімко витекла…

А янгол питає: «Чом літепла?»

04.07.2019

Заведу собі собаку,
а тобі кота
і любитиму монашку,
що як ти – свята.

Я на поводі у неї
у її саду,
ради пасії моєї,
буду на виду.

Хай і кіт іде по колу
на її цепу.
Не почуємо ніколи,
що і я сопу.

У раю або на прощі
босі й нічиї –
ти мої обіймеш мощі,
ну а я – твої.

А мораль така у байці –
думаю собі, –
кіт не пара цій собаці
як і я тобі.

***Дорога моя кубіто,
май усе, аби любити,
не вагатися,
і ночами не тужити,
а «відкинувши копита»,
висипатися.


07/19

Отже, "кіборги" зайві, у тренді - "Квартал" і "Свати".
Зрада перемогла. Вмерла ніч за кривавим світанком,
Бачу байдуж до мови. Мій друже - чого ж ти хотів?
Не вдягнув ані разу очільник святу вишиванку,

Уважає, що грошей кабза - це від раю ключі.
Непокоїть жеброту м'яка паляниця глютенна,
- Де ж той вихід? - питаю Спасителя. Він же мовчить.
У обіймах безсилля та розпачу гину щоденно:

І не бачу кінця ані краю вендетті святій.
Руки чорні від крові братів. Меч на волі - не в ножнах...
Мир - за Крим і Донбас... шепче совість: - Не смій!
Віддавати країну орді на поталу не можна!

Люду очі відкрив. Не чекаю за правду подяк.
Кожен другий - торгаш, підторговує скарбом титанів.
Висихає Дніпро, на мілинах росте забуття,
Догорає свіча за майбутнім моїм на Майдані.

04.07.2019р.

В Ізраїлі те, що поза містами,
Тільки умовно можна назвать провінцією
(зрештою, як і в інших малих цивілізованих країнах).
В провінції – траси й автобуси найкращі,
До того ж од убивць арабських захищені надійно.
Турніри, виставки, фестивалі, матчі...
Усе, як кажуть, під рукою.
А люди в провінції - найкращі,бо навдивовижу щирі,
Край свій оспівують нарівні з Псалмами,
Бо ж серед боліт малярійних і пустелі
Самі створили це рукотворне диво.
І хоча мешкаю в Єрусалимі,
Не можу не зізнатися в любові
До того, що дехто готовий назвать провінцією.

Сонцем розпечена земле,
Дай доторкнутись до тебе,
Щоб у траві зеленій
Злитись з палаючим небом.

Розум пусти мої мрії,
Дай їм могутні крила,
Щоб пригорнутись до хмари,
Сонця відчути силу.

Вітре сухий і гарячий,
Висуши сльози на щоках,
Дай хоч на мить заховатись
В твоїх невидимих потоках.

Туманні перспективи
в Іллюзіях
У Серці
І наші
недолугі Герці
Протистояння


Хто кого
Маною туману

Навіє в Серце
Пломінь





*****

Обличчя веселе
а очі -сумні

і кожен твій
рух -
Самотність Мережі

Я не буду приховувати: небо зі мною говорить,
Приводить у сни сюжети, записує у блокноти.
Намагаюся не перечити, слідую траєкторії,
Тому й оживають – не відкладаю на потім.
Іноді, правда, сум, говорить голосом діда,
Але не мого, а того, про якого не знаю.
Янгол одразу пише: ти просто слідуй...
Легко та без вагань у обраних не буває!
Заспокоююсь лісом, набираю обертів, ритмів.
Нагородами тішу внутрішнього малого.
Тимчасові спокуси життя відрізає бритвою,
Бо знає заради чого. І розуміє для кого.

Віршоробний онанізм.
Хоч сухенькі пледик, майка,
дід Оверкій знов заліз
на вербу - і гострить швайку...

Хто б його з верхівки зняв,
та запхав у халабудку?
Зашкарубла кішка: " ...няв...".
Індюки втікають прудко.

Та Оверкію дарма!
Прочитали вірш синиці.
"Це - словесна куркума!" -
б'є гурман по синій пиці.

Дід сміється... пухне ніс.
Мить аншлагу недалеко.
Хтось халатика приніс,
штрудель... і труди Сенеки.

2019

Пучечки сонячних тюльпанів
у двір зненацька забрели.
Буяли гордощів каштани,
шпурляли погляд таїни.

Криївки сонячних тюльпанів
обмовкам рук давали лад…
Листівки днів тихцем ступали:
садили — й вірили в свій сад.

...В моїх очах сміявся смуток
і дотулявся до «прости!..»
Не можуть пагони розлуки
обличчя сонячні нести.

2018

Знов попереду фонтан! –
повідомив капітан.
Поміж хвиль пірнає глиба,
всіх вітає диво-риба.
Це відомий на весь світ
велетень – блакитний кит!
Хоч вусатий, та без вусів,
їсть планктон, коли не в дусі,
а як гарний апетит –
рибу ловить на обід.
Не піймати монстра в сіті,
кит найбільший в цілім світі,
та попав і він в лещата –
треба й монстра захищати!

Вірити в краще, ділитись добром,
Ближнього завжди любити
І не зважати на безліч хвороб,
А жить, працювати й творити.

Та намагатись чогось досягти
В житті, щоб залишить нащадкам,
Кохати і впевнено йти до мети,
Оце воно є - справжнє щастя.

2019 р.

Є коли і є чого радіти
і немає у надії меж,
поки посилає ще привіти
та, яку у серці бережеш.

А коли іще буяє літо,
а у неї мандри та кортеж,
не очікуй вірної кубіти.
Що було, ніколи не найдеш.

Не очікуй унісону серця.
Іншому луною обізветься
магія, якої не було.

І надія іскрою погасне
у її очах, але не ясно
ще, кому із нею повезло.

07/19

Війна за Небо. Тисячі життів
Сплюндрованих, роздавлених, розп'ятих,
Вже скінчених та знову розпочатих,
В ім'я та проти знищених богів…

Не мати почуттів,- в чуттєвім світі жити.
Не мати сенс жалю,- коханням скаженіти.
Весь Світ загине, бо загину я.
Чи Всесвіт не моя краплина крові?
А кров тече з любові до життя.
Хай це життя лише для смерті маю,
Чі пекла світ не гірший світла раю?
Все Вічність… Чи Буття, чи Небуття…
Війна за Небо. І одне моє життя.

Коза рогами гахнула у тин,
Белькоче: - Помогти поетці мушу.
Ця "допоможе", тільки в рай впусти,-
Кавалками "краси" завалить душу.

Прийшла й до мене. Бекає. Ти ба!
Не відає про незавИдну участь.
Я ж - правлю роги, це - моя судьба,
Зв тамаду на шоу "Місс Вельбучність".

На небі реготала чортівня,
У пеклі рвали животи пророки.
Усівсь на неї, наче на коня,
Вона ж уперта - хтіла стати гопки.

Учасно, браття, розпізнав подвох,
Огузком притулив її до праски.
По ріпиці пужалном вправно "Цьвох!" -
Сумирнішає Божа твар від "ласки"!

Ну, все. Гаразд. Стрибай тепер за тин
І більш не лізь без дозволу у хвіртку.
Рецептик від зазнайства лиш один:
Лупи козу! Як Сидір напідпитку.

02.07.2019 р.

1

Креативною бути посміла.
Йду, дратую нехлюй, індиків...
Рій учора дзумів так зраділо,
відвертала свинота пики.

Три перлинки від жовтого шлейфу
загубила десь там, за полем.
Наступив на калюжну злу ефу
послідовник... і виплив голим.

2

- Добра фіфа... чи хвойда-фея......
шкірить зуби... Пса маже глеєм.
На пегаса немає мані.

Очеретяно у лимані.

Може, вірш допишу за тортом.
У шезлонг усідаюсь гордо.

Непомітні підходять... "Майє...
хто надвечір твій шлейф тримає?".

3

Хор цикадний. Сороча каша.
Вуж звивається: "...це - не наша".

Повітруля жадає соку.
Планку піднято зависоку.

Узвичаєні трабли. Хижо.
Мастить лиска шершаві лижі.

Черепаха повзе з лорнетом.
Бейдж на панцирі, під секретом.

2019

Рожеві фламінго
пливуть у рожевім промінні,
мінору рожевого линуть
рожеві пісні –
на крилах рожевих
у неба рожевім склепінні
рожеву несуть вони біль*
у рожевому сні.

Рожеві фламінго –
рожева прийдешнього мрія,
рожевої квітки пелюстка,
рожевий листок,
рожевими ранками
завжди нехай рожевіють,
дарують повітря
із запахом ружі ковток!

Рожеві фламінго
в рожевому мареві часу
долають невпинно
рожево-густу далечінь,
надії рожевої вічно
рожеву окрасу
підносять рожевими пасмами
у височінь!

* Яскраво-білий колір; білість.

Садок повен сонця і квітів,
Милуються ружами крокуси…
Для тебе – найкращі у світі
Усі мої ракурси, фокуси.

Мій профіль кохаєш без тями,
Ні з ким не порівнюєш подумки.
І ніжно «збираєш» губами
По тілу розкидані родимки.

Я статус щасливої жінки,
Либонь, заслужила у Доленьки.
Обожнюєш, ніби родзинки,
Усі мої вади й недоліки.

Життя – то з ваніллю, то з перцем.
Буває: ні гречки, ні ґречності.
Спасибі, що згладжуєш серцем
Всі злами мої й суперечності.

30.06.2019

Хворим нервом броня
Розтягнута:
Дзьобнув жартом,
Посердив плач.
Тятива спілкувань
Роздягнута
В попередніх метких
Подач.
Гріє вітер,
А сонце сторожко
Післямовами зирить
Здушено…
Ми тримаєм
Колишні ворохи,
Замельдовані
Непорушністю,
А довкола ―
Пристиглим подивом
Перешіптуються.
Дарма!
Хворим нервом
Лоскоче згорблена
Спілкування
Хитка стіна.

2017

І
Всі грішні, і лукаві, і не дуже,
не пам’ятають, де вони взялись.
Історії релігії байдуже,
від кого ми народжені колись.

Та не байдуже Духу на амвоні,
які у кого серце і душа
і чи помісна у Його долоні
парафія в парафії чужа.

А от убийте, я не розумію,
якої чаші, місії, події
не вистачає ласому попу?
А може цей очільник мімікрії
чекає індульгенцію месії,
коли у Київ завітає Пу?

ІІ
І на холодне дує, і на мокре,
упав у єресь і «несе пургу».
Але навіщо ставити укотре
і Богу свічку, й чорту кочергу?

Не помогла анафема Кирила,
не помагає і її зняття.

Гіркою буде будь-яка кутя,
якщо в макітрі є нечиста сила.

Помазане, та не умите рило,
очікує у пеклі каяття.

ІІІ
У Храмі Єпіфанія немає,
тому що Філарета вистачає
у ролі патріаршого цабе.

Та чули не одні дереворити,
у кого риза плямою покрита
таємного агента КаГеБе.

***
Несповідима ані путь Господня,
ані стезя Люцифера по ній.
Хто уповає на цабе сьогодні,
опиниться як є – у западні.

07/19

На Купала ворожила долю
І Дажбогу всі несла дари.
Щоби Лада усміхалась полю,
Щоб холодні не прийшли вітри.

Щоби зранку у моїй криниці
Скибку місяць на живій воді
Колихав, а потім багряниці
Всі шляхи закрили ворожді.

Щоби люди усміхнулись радо,
Якнайшвидше скінчилась війна.
Я просила і Дажбога, й Ладу,
Щоб у безвість відійшла вона...

Ворожила з ночі на Купала,
І просила долю не собі -
Мирної і скорої ухвали
У війні, не в горі і журбі.

Ворожила в ніч купальську жінка...
02.07.18

Я дивлюсь в ілюмінатор
на зустрічні кораблі,
а під кілем в нас – екватор,
тобто талія Землі!
На містку шалена спека,
десь подівся навіть бриз,
зачаїлась небезпека –
парус, як мішок, повис.
За півдня на водній гладі
показалися зірки –
вечір! Прохолоді раді
ми й бувалі моряки.

Провінція догулює Різдво.
Палац Намісника весь у омелі,
і смолоскипи пихкають, чадять.
В провулках гам, похлюпує питво.
Незлецькі, розбитні, брудні, веселі
гурти юрмляться обік від палат.

Намісник зліг. На одрі сподаря
вкриває шаль, узята в Альказарі,
де він служив; під нею й уявляв
не раз дружину і секретаря,
котрі вітають гостей в нижній залі.
О ні, він не ревнує. Радше яв

жахає щкаралущею пороб:
недуг, примар, півобіцянок щодо
посади в Метрополії. Авжеж,
він знає, що у забаганках товп
передусім святá, а не свобода;
з цих міркувань і благовірній теж

він дозволяє зради. Чим би ще
він відволікся і уник, наприклад,
нудьги і трясці? А якби кохав?
Стенає мимоволі він плечем,
і зболено вичікує на вислід.
…Гульба у залі, зрештою, вщуха,

але триває. Погляди вождів
племен у денцях кухлів бачать далі,
де не ступала ворога нога.
Ті ж зуби, що оскалювали гнів,
мов колесо, яке пригальмували,
заціпило на усмішці, й слуга

їм підкладає їжі. Уві сні
кричить купець. Оривком чутно співку.
А благовірній зі секретарем
не зле і у саду. І на стіні
орел імперський, що склював печінку
Намісника і схожий з упирем.

І я, письмак, що повидав світів
і перетнув на віслюку екватор,
з вікна пильную відрухи пітьми
і думаю, як схожі ми в біді:
його не хоче знати Імператор,
мене – мій син і Цинтія. І ми,

ми гибієм тут – митарі тернів
гіркої долі, горді за великі
переступи з подобою Творця.
Всі будемо однакові в труні.
Тож за життя побудьмо різноликі!
Такий палац, такі у нім місця –

Вітчизні ми не судді. Судний меч
в її ганьбі й погряз, собі на горе:
нащадки, влада – у чужих руках.
Як добре, що нема доріг для втеч!
Як добре, що взялося льодом море!
Як добре, що субтильніш в небі птах

обтяжених гризотами тілес!
І участь неба в леті безкорисна.
То, може, річ в пропорції щораз
ваги і голосів птахів з небес.
Тому нехай чекає їх вітчизна.
Тому нехай ячать вони за нас.

Вітчизна… Чужаки з її дворян
у Цинтії в гостині до постелі
схиляються, що волхви чергові.
А хлопчик спить! І жевріє зоря,
як вуглі з-під схололої купелі.
І гості окіл тої голови

на ореол олжі підмінять німб,
зачаття непорочне – пліткуванням,
умовчань млою – батька при свічі.
Мла поверхи з’їдає по однім.
Один. І другий. Плямкає останнім.
Та два вікна палацу і вночі

горять: моє, де смолоскипа блик
не застує від повні лісосмугу,
ні Цинтії – мені, а ще – сніги;
Намісникове, що по инший бік
стіни всю ніч поборює недугу;
не спить – щоб не спалили вороги.

І ворог никне. Світло від зори
на обрії збавляє світ полуди,
повзе у вікна, осягає суть
заскоченого тут о цій порі,
надибує сліди і рештки учти,
вагається. Однак, руша у путь.

------------------

Ви не хочете говорити,
Ви воліли б про це мовчати.
І біжать підоспілі квіти,
Ті, що марять снопом початим.
Та зненацька підкрадусь знову,
Затулю вам собою душу.
Буде липень плести розмову
Із клубка, що слова пастушить.
Буде жнивно. І будуть зорі ―
Розполохані потерчата...
Загубили вівтар любові,
Та жадаєм про це мовчати.

2017

Випадають з обойми живих.
Наче кулі, свистять імена
І лягають на серце болем.
Нам з тим болем судилось ходить,
Доки безбіль не стане і нашою долею.
Якщо хтось там і грався в життя,
То не ми це були, друже,
І не тому, що відти нема вороття.
Ні, ми просто були у Життя на службі.
Боїмося не смерті.
Не раз і не два здавалось – оце вже кінець.
І лишилося тільки до молитви скласти руки...
Та Всевишній щоразу підводив нас.
Мовби брав на поруки.
Боїмося не смерті,
А форми відходу з життя.
Якби можна, поминувши хвороби й борги,
Залишить лаконічне: «Подавсь в інші сфери...»
І без сліз, без прощань просто вийти з життя
Крізь зачинені наніч двері.
Нехай іншим оркестри та словеса,
Нам востаннє дещицю хотілось би в цьому світі:
Щоб дружина без смутку ввійшла у нове життя,
Щоб про неї завжди дбали діти...
...Випадають з обойми живих.
Наче кулі свистять імена
І лягають на серце болем.

А вже надвечірній загуслий оранж –
в руках ліхтарів.
На півслові
стихає отой гуркотливий гараж,
і крани цибаті готові
закинути голови й так, без голів,
собі пролітати по небу,
ловити на вудочки плетива снів,
знімати зірки, коли треба
закоханим,
й бути закоханим теж
і так, без голів, кружеляти:
– А пахне як біло заквітчаний беж.
– І зовсім не хочеться спати.
І попри оранж, крізь утому і тиш
вдихати якусь розімлілість.
Ти майже кохаєш і майже летиш
незграбно, невміло, несміло.

Як сталось, що у зла слуга - добро?
Напохваті майстри в купипродайок?
За кожен подих - податі, оброк,
Та, пори все, не повзаю - літаю.

Фарбує чорним демон білий світ,
У байдуж умочає кисть малярну.
Коноплі в житі висіяв сусід,
Припрошує онуків до дурману.

Тут ліпше бути дурником німим,
Прилюдно устромити в носа пальця.
Бо Київ - це столиця шаурми,
А рідна мова - забавка паяца.

Гукають мертві: - З пекла утікай!
А не втечеш, то пожалієш,- вір нам...
Країною лечу кривих дзеркал,
Невже моя це ненька Україна?

01.07.2019 р.

Тепле літечко надворі,
дуже хочеться на море.
Разом з мамою і татом
станем подорожувати.

Побудуємо вітрильник
і на ньому, як на крилах,
обігнем усю планету,
щоб спочить від інтернету.

Назвемо його «Дельфіном»,
щоб морями легко линув
і над хвилями злітав,
океани він долав.

Відпливаємо з Одеси,
вже «Лузанівка» й «Пересип»
розчинилися в тумані
прохолодним ранком раннім.

Тато, звісно ж, капітан,
проведе судно в туман
поміж рифів і мілин –
в світі він такий один!

Мама, ясно, буде коком,
бо вона одна, нівроку,
може готувати все
ще й останніх не пасе:

паруси нам підлатає,
в кубрику попідмітає,
хутко палубу помиє
і сніданок всім накриє.

Ну, а я, як самий юний
обійму посаду юнги,
бо моторний і завзятий –
буду всім допомагати!

01.07.2019

Прилетіло НЛО
У моє село,
Шандарахнуло й сільраду
В друзки рознесло.
Довго люди гомоніли –
Що воно було?
Голові, видать, воздалось
За колишнє зло.
Був колись він партократом,
Іроду служив,
Маму, тата, брата, свата
Підло заложив,
Владу, суд, прокуратуру
Внаглу купував,
А тепер прийшла розплата,
Звідки не чекав.

Побивається голубка над голубом вбитим,
Їсти й пить вона не хоче, плаче із жалю.
Каменем і гордий лебідь полетить донизу,
Коли втратить він кохану не дай, Бог свою.

І лелека одиноко сумний лугом бродить,
Коли згине лелечиха у дорозі десь,
Більше пари він ніколи собі не заводить,
Зберігають вони вірність на життя усе.

Не завадило б і людям у птахів повчитись
Як по справжньому кохати і життя любить
Та виховувати діток, теплом їх зігріти,
Був би світ тоді добрішим, краще б стало жить.

2019 р.

Мой Ангел плакал на плече,
Так горько, так надрывно.
Он обвинял себя в беде,
Так искренне, наивно.

Но не печалься Ангел мой,
Вины твоей в том нету.
Хранитель мудрый и родной,
И лишь себя я призову к ответу.

Як не є, а іноді буває,
що не настає цілюща мить.
Час лікує, але серце крає
і душа не гоїться, болить.

Доброта виборює у герці
віру і надію на тепло.
Що не залишилося у серці,
того й за душею не було.

І немає, і не буде ради,
де кому на щастя повезе
і куди недоля занесе.

Щире серце умирає ради
тої миті, що гамує вади,
а душа витримує усе.

06/19

Черемха запашна перецвіла,
обсипалось пелюстя
світанкове.
О, дай мені здійняти два крила,
над осяйною долею, любове.

Цвіте пахуча липа за ставком,
в рясних садах пташині переливи.
До тебе в'ється стежка бережком,
а ти без мене, радосте - щасливий.

Не вишиваю більше рушники,
і не чекаю на гучне весілля.
Торкнувся несподівано щоки
промінчик сонця, напоїв чар-зіллям.

А я для тебе дзвін, що пролунав,
не залишивши спогадів відлуння.
Покоси оксамитових отав,
волошок і ромашок повна клуня.

У небесах клекочуть журавлі,
і від любові голову втрачають.
Якби ж мене кохав ти, як її,
я б не блукала поміж пеклом й раєм!
2019р