Ти чуєш, рохкає майбутнє
і пахне виборчим лайном?
То обіцяють гойні будні
мужі звитяжні за столом.

Там куций хвостик – символ вдачі,
корито – щастя живота,
престижне шмаття від Версачі
і віра в Бога золота.

Пухленькі щічки, сонні очі.
Фізіологія «хапка».
Стовпи державні жаба точить.
У поміч їй «своя» рука.

На часі тлусте і злодійське,
пожадне чавкання зажер –
болото рідне українське
від перших днів і дотепер.

В кінці зими повіє вітер,
лютнево-звичний студенець.
Впадуть ази собачих літер.
Настане брехові кінець?

Звичайно, ні. Років звіринець
на нашій страдній стороні
у сенсі луди – не чужинець,
у сенсі бучі – на коні.

Із матриць мрій до трафарету:
паплюж усе, звелич себе,
задій китайську естафету,
хитай дорогу «цоб-цабе»…

Дали надії-зміни маху.
ілюзіон пустих вистав.
Тепер свиня несе на плаху
усе, що песик не украв:

останні щирі сподівання,
бажання миру і добра.
Такі наївні уповання?
Упали з кінчика пера…

12.2018

За гнилыми заборами-злыднями
На могилах свободы задушенной
быль разрухи бардачно обыденной
Захолустья и траурной пустоши

Там зазорно все то , что не велено
Там в цепях , заколоченный наглухо
Мир Немцова , позорно расстрелянный
полудиким кадыровским лабухом

Там остатки-ростки демократии
рвали с визгом , придворною свитою.
Псы что кличут себя мыжебратьями
Прикрываясь , "ничто незабытием "...

И к соседям и к тем что им верили
Приходили ордою мамаевской
Бей своих , клич лихой , клич проверенный
Чтоб чужие боялись и маялись

Превозмочь, обещая все ужасы
Помогали войной и пожарами
Убивали по братски дружесски
Со вселенской заботой и жалостью

Выражая любовь , сострадание
Притворившись пушистыми, белыми
На весь мир с крокодильим рыданием
Проклинали войну артобстрелами...

О. Квітень
м.Мукачево

1

Німби роздаються - просто на порозі.
Сутенер повії витирає нозі.
Прив'язав калитку до ноги пегаса
автор-гультіпака, замовляє квасу.

Ну, я а прозріла - та й пішла далеко.
При дорозі мливо, людолови, млеко.

Щось покласти мушу край дзвінкої брами.
Амфори високі - цапики лобами...

2

Розігнала гномів... Склеїла лілову.
В льолі - між лаванди - колисаю мову.
Принесла павиця лазурову фішку.
Слимачком-титаном креслиться доріжка.

Не піду пунктиром, бо непевно-слизько.
Ягідно-ожинна шерехтіє низка.

3

З лупою, лорнетом не шукайте, друзі,
сайтових особин, що пили не смузі...
Вірші - це ж полотна, співні панорми.
У моїх не миють сонні мами рами.

2019

Питаєш чом мовчу?.. Я здобула
в мовчанні досі незбангенну силу.
Нетребне говоріння підкосило
дівчисько глупе, щире на слова,
що втоптані у споконвічний порох
струхлявілих від глуму марних фраз,
звітріли, обезличилися враз,
як зайвину поглинув спраглий морок.

2018

"Мовчання - золото" - так хтось колись сказав,
Цей мудрий вислів треба пам"ятати
І балачками всім не набридати,
Краще буде тоді мені і вам.

Що ж тоді срібло ви мені скажіть,
Підтримка це і вчасна допомога,
Але без зайвих пафосних теж слів,
Та не чекати дяки ні від кого.

Ваш добрий вчинок завжди бачить Бог
Й сторицею за це Він вам віддячить.
Побільше справ і менше балачок,
Тоді усі вас будуть поважати.

2019 р.

Ох і лютий поетів гурт!
Той сокиру несе, той лопату.
Критикана загнали в кут,
За пиху надійшла розплата.

Ухопили мене за хвоста
Та із неба жбурнули в яму:
- Хай очуняє "суперстар"
Та почистить зубиська й карму!

Із Парнасу в болото"Плюх!",
Злиплась шерсть на змокрілій шубі.
Зустрічає дзуміння мух
І сестричок період шлюбний.

Хоч усіх і переказив,
Обійшлось цього разу без яду.
Більш не буду - клянусь усім -
Підгризати поетів ззаду.

01.01.2019р.

Кровосис

Не можуть критикани жить без крові,
І я сьогодні декого вкусив.
А поетеси вельми гонорові,
В усіх у стелю встромлені носи.

У їх творіннях ніц немає вади,
Бо кожне слово - вічності ковток.
Тому до них підкрадуюсь іззаду,
У дар небес встромляю хоботок.

В живиці є усе: Ерато стогін,
Хвалебні гімни, лірика щемка.
Обкусані у сонетярок ноги,
В ронделеплеток гузна у дірках.

Сисун ще той! Труйний язик в щелепах
Щоденно плеще гумором усмак.
Летять прокляття та плачі до неба,
Свербіж пиху до сказу аж дійма.

Від мене харапудяться таланти,
Не кличуть читачі "Віват! На біс!".
А, може, браття, досить кров смоктати,
Водицею із крана обійтись?

04.01.2019 р.

Я вишиваю ниткою безсоння
цнотливий ранок, знову наче вперше.
Хоч місяць небом мандри не завершив
і краплі ночі ще на підвіконні.

У голку засиляю перший промінь -
хрупкий, сором'язливий і тендітний.
В чеканні чуда у порі досвітній
стоять ліси, сумні і нерухомі.

Рожеву нитку покладу на обрій,
осоння ясно загаптую сріблом,
по травах роси кину дрібно-дрібно,
розсиплю заходом останні зорі.

Розквітне небо вишитим обрусом,
стече у безвість ніч за видноколо.
Дістав ключі Дажбог золоточолий,
розчісує ланам пшеничні вуса.

Я вишиваю нитками...

1

Без ноги йде вояка із посохом,
Сивий чуб замітає чоло.
Оминаю каліку із острахом,
І веселощів як не було.

Для держави солдатики - гвинтики,
Той - з Таращі. а той - із Прилук.
Йду до лазні. Під пахвою віники,
Треба змити кровицю із рук.

Думав, душу очорнену вимию,
Взяв із церкви святої води.
Та прикутий до спогадів линвою,
Де в бою умирали брати.

На стільниці калинова китиця,
Друг на фронті лежить у рову...
Льодом вкрилося озеро Вирлиця:
Я під кригою, мертвий, живу.

2
Не дивлюсь крізь рожевії скельця
На цей світ, бо уже у літах.
Колючки виростають із серця,
Бо там біль зачаївся і страх.

А на Сході орда виє люта,
Рве неспокій (у цьому вся суть)
За майбутнє, якого не буде,
За минуле, яке украдуть.

04.01.2018р

Зізнаюсь: гадав я донедавна,
Що рай далеко. Десь там, на Небесах.
Здається, так задумував і Мікельанджело,
Коли у піднебессі Сикстинської капели
Творив своє «Вигнання з раю».
Та ось Рамбам напоумив мене
Уважніше перечитать Книгу Буття.
І що ж виходить?
Адам, що з пороху земного створений,
Жив у саду, насадженому Господом на сході.
Оце і був той рай, з якого річка витікала
І розливалась на чотири боки.
Якби не змій, що спокусив праматір нашу Єву,
Не була б проклята Земля.
В поті чола не добували б ми хліб насущний.
Адам і Єва вигнані були з раю.
Але ж він так і лишився на Землі...
Відкриє у майбутнім, як запевня Рамбам,
Господь той легендарний рай-сад
Не тільки тим, хто удостоївся його по смерті,
А й тим, хто праведно живе на світі цьому.
Незнані дерева і квіти, цілющі аромати,
Спів дивовижних птахів зроблять людину
Воістину щасливою...
І не дуже-то й багато для цього слід зробити:
Жить повсякчас за приписом Господнім.

Минають дні, як навіжені.
Із крана капає вода.
- Немає часу – кажуть вчені.
- Сьогодні що в нас? Середа…

Хороша назва порожнечі.
Жахна кумедна синемА.
У світі явищ дивні речі:
як час – ніщо, то й нас нема.

А як же оберти планети,
Чумацький шлях і сива даль?
І наша подорож до Лети,
і шлейф душі – земна печаль?

Примара часу зримо тане.
Рахую краплі уночі,
і посипаю цукром рани –
в безсоння теж є слухачі.

Немає часу, ач халепа.
Я розчиняюсь у зеро.
А ніч глуха(ще та дурепа)
сховала мишку і перо.

Біжи, друзяко! Всесвіт плаче,
росинка липне до щоки.
Піймавши облизня в удачі,
мить не народжує віки…

12.2018

Біло, запорошено
У  саду моїм,
Не чекала осені,
А узимку втім
Розцвіла черемхою
Білосніжною.
Стала, милий, тихою,
Сонце-ніжною.

Від весни до самоти
Віхоли імла.
Та боюсь розтанути
Від твого тепла.
Ще відлига до сльоти
Блудить манівцем.
Танути і танути
У обіймах ще!


В небі захурделило,
Золоте руно.
Вогнище розпалимо,
Не загасимо,
Черемшина піниться -
Ти не обривай.
І куди подінеться
Та любов жива.

Від весни до самоти
Віхоли імла.
Та боюсь розтанути
Від твого тепла.
Ще відлига до сльоти
Блудить манівцем.
Танути і танути
У обіймах ще!

Дитя на ноги підвелося і пішло,
Воно іде невпевнено, зате щасливо.
Але не розуміє, що уже змогло,
Робити перші кроки і творити диво.
Міняє обрії у задуму і мрій,
І кроками, торуючи нову дорогу,
Її розхитує у хаосі подій,
А думає, уже узято перемогу.
Не маючи опіки і батьківських рук,
Воно усе у мить бажає подолати.
Але життя таке, один невдалий рух-
Дитина знову усе має починати.
Чи це є перші кроки у великий світ,
Або позаду залишаємо дороги,
Упасти можна і призупинити хід,
Але людина устає сама на ноги.
2015

 
не треба ані слави ні звитяг
жарин~ чуттів
що як не дми затухнуть
я би провів роки на твоїй кухні
спілкуючись потрохи за життя
 
співав би там лурід чи навіть вейтс
на хвилях радіолово~ вінільних
& ці завіси слів недбало плинні
для тебе аж ніяк не кейс
 
& ще би зачепившися розлив
на стіл зелений чай
який кохає спрагу
сказавши ось такий незграба
хоча не те було казати слід
 
 
 
 
 
 
 
 

Сьогодні дотліють мости,
лід у твоїх очах.
Колір байдужості
в сірім слові "прощай..."

У цих привокзальних вогнях
відповідь не знайдем.
Кожен шукає свій шлях
в новий прийдешній день.

Чи небо їх перетне
на перехрестях доль?
Ти не пізнаєш мене -
в мене вже нова роль...

Хтось інший візьме за плече
і поведе у світ.
Ніби не було ночей,
ніби не було слів!

По рейках повзуть вогні,
скрегіт вагонних коліс.
Руку стискаєш мені,
як вперше, давно колись!

Цей потиск, як спогадів щем,
гріховідпущення!
Впала полуда з очей,
наче одужання.

Цей потиск - вина ковток...
Що то за штука - любов!
Зім'ятий на рейках квиток,
потяг без тебе пішов!

у неймовірний рік Свиняки
зробили впевнений свій крок
фігачать дєд Мороза санкі
неначе по гірляндах ток
шалено цокають бокали
ллється шампанське і вино
є олів'є, шуба та сало
Снігурка п'яна вже давно

здоров'я, щастя Вам бажаю
підбором гарного слівця)))
з роком Свині усіх вітаю
дарую настрій від Гравця!

І ПАСТУХ: Слава Богу, добрі люди,
І мир цьому дому,
Щоб вас щастя не минало
У році Новому.

ІІ ПАСТУХ: Дякуєм Вам, Господарі,
Що в хату пустили –
Бідних людей, як то кажуть,
До себе приймили.

АНГЕЛ: Приношу Вам, люди божі, веселу новину –
Породила в Вифлеємі Діва-Мати Сина.
Христос народився –
Ірод засмутився,
І на Бога, на Ісуса,
Дуже розгнівився.
А ми взяли Бога-Сина
Під своє серденько.
Радій, радій, Україно,
Земле наша, Ненько!

І ПАСТУХ: Захисти нас, наша Матко,
У лихій годині,
Бо велика нам пригода
Стала в полі нині.

ІІ ПАСТУХ: Збилися ми геть з дороги
Від свойого стада,
Темна нічка нас застала –
Тру́дна на то рада…

ІІІ ПАСТУХ: Довго ми блукали в полі –
Сіли, бо втомились,
І приклякли на коліна –
Богу помолились.

І ПАСТУХ: Помолились Царю-Богу,
Лягли у долині,
І заснули теплим сном,
Неначе в хатині.
ІІ ПАСТУХ: Але раптом серед ночі
Нам зірвала ясність очі,
Ми злякані повставали
І не знали, що ся діє –
Чи огонь, а чи пожежа,
Небо аж жаріє…

ГАЛИЧАНКА: Усе небо червоніє
І земля палає,
Як згадаю про свій нарід –
Серце завмирає.

ГАЛИЧАНИН: Страх мене збирає, браття,
Як собі згадаю,
Як плило життя давніше,
Наче у тім раю.
Усі віри ся тримали,
Старших поважали,
І друг друга, як брат брата
З біди виручали.

ГАЛИЧАНКА: А тепер, о Боже милий,
Нарід знову тратить сили –
Вже з десяте покоління
Двигає тяжке каміння,
Ані вмерти, ані жити -
Тілько пута волочити…

ГАЛИЧАНИН: Подивіться, в чистім полі
Могили розриті –
І забули про них люди
В новім лихолітті…
Новий Ірод на Вкраїні
Лихо й розбрат сіє:
Вкрав нам волю,
Вкрав нам Бога,
Губитель Месії…

І ВОЇН: Тихше будьте, що за шум,
Що вже Ірод вас почув?

ІІ ВОЇН: Що за збір ви тут зібрали,
Проти кого бунт підняли?
ВОЇНИ (разом): Може тут Ісус між вами,
То признайтесь перед нами.

ІРОД: Я ж бо цар ваш – і над вами
Буду панувати.
Хто посміє проти мене
Меча підіймати.
Замовчіть мені, прокляті,
Бо загинете в сій хаті.
Я на смерть усіх скараю,
Як дитя те не впіймаю…

І КНЯЗЬ: Ой, дитино, Божий Сину,
Ти вродивсь в лиху годину.

ІІ КНЯЗЬ: Бо цар Ірод розізлився,
Що Син Божий народився,
І боїться він малого,
Щоб не зняв корони з нього.

ІІІ КНЯЗЬ: Ірод воїв посилає,
По дорогах виряджає,
Щоб усіх в неволю брати,
Малих діток убивати.

ВСЯ ГРОМАДА: А ми зброю підіймемо –
Проти Ірода підемо,
Захистим Дитятко Боже,
Нам в біді воно поможе!

СІЧОВИЙ СТРІЛЕЦЬ: Я український Стрілець Січовий,
Я невловимий орел степовий,
Гуляю, літаю – правдоньку шукаю,
А за неправду голови стинаю.

СМЕРТЬ: Є на тебе, людожере,
В нас шабля-розплата,
Оце тобі, ненажеро,
Темненькая хата…

(СМЕРТЬ вбиває ІРОДА).

АНГЕЛ: Тут я сповню ласку Божу
І всім скривдженим поможу!

ДЗВОНАР: На Вкраїні дзвонять дзвони,
Линуть степом срібні тони.
Дрижать правди супостати,
Бо прийшов вже час розплати.
І між пастирів убогих
Розкуються руки й ноги.
Нарід кинеться завзято –
Встане Правда сторозп’ята.

АНГЕЛ: Гей, вставайте всі родини –
Слава, слава для Вкраїни.
Зглянься, Христе, Божий Сину,
В день Різдва на Україну.
Зійшли зіроньку яскраву,
Щоб звістила тую славу!

І ПАСТУХ: Ой Дитино, Божий Сину,
Дай для нас щасливу днину.

ІІ і ІІІ ПАСТУХ (разом): Пошли віру і свободу
Українському народу.

ГАЛИЧАНИН: Дай, Ісусе, людям волю!

ГАЛИЧАНКА: Україні добру долю!

ВСЯ ВЕРТЕПНА ГРОМАДА: Ми тя будем величати,
Ім’я Боже вихваляти.

КОЛЯДА: «Вселенная, веселися
Бог від Діви днесь родився
Во вертепі со бидляти,
Которому ся вкланяти
Царіє, царіє приходять…

Пастиріє прибігають,
Сопілками вигравають –
Пізнавши Бога рожденна,
Від Марії воплощенна –
Чистої, Чистої дівиці…

Пастирям уподобімся,
Рожденному поклонімся,
Щоби зволив мир нам дати,
Скорби в радість преміняти –
Віруєм, віруєм во Него».


Діючий вертеп із села Мальчиці Яворівського району Львівської області.

Рік запису 1989, для Великої Коляди ТЕАТРУ "МЕТА" (Молодіжного Експериментального Театру Аматорів) у місті Львові.

Жаль, неймовірно жаль тих,
Хто нудиться цим світом,
Хто не спромігся увібрати в себе
Його тони й відтінки,
Повз чиї вуха линули пісні
І одностайний вигук стадіонів,
Кому не довіряли таїну дерева,
На кого, як на саму себе, не дивилась пташка,
До кого не простягало руці немовлятко...
...Жаль безнадійних нудьгарів,
Затиснутих в лещата «ego»:
«Собою виповнений вщерть,
Чого ж іще бажати?»

Увечері над ресторанами
В повітрі тополиний пух,
І править вигуками п’яними
Весняний і розтлінний дух.

Удалині десь над провулками
І над нудьгою сірих дач
Висить рум’яний місяць булкою
І чується дитячий плач.

Щовечора, поза шлагбаумами,
Заламуючи котелки,
Серед канав гуляють з дамами
Відомі тут жартівники.

На озері скрип втаємничений,
Лунає там жіночий виск,
У небі, до усього прИвчений,
Безглуздо покривився диск.

Щоразу друга там єдиного
У склянці бачу відблиск мій.
Він рідиною старовинною,
Як я, впокорений, глухий.

А поряд, біля ближніх столиків
Лакеї заспані стирчать.
П’яниці із очима кроликів
«In vino veritas!*» кричать.

Щовечора, в час установлений
(Чи все це мариться мені?),
Дівочий стан, шовками скований,
Пливе в туманному вікні.

Пройшовши тихо поміж п’яними,
Все без супутників, одна,
Духами віючи й туманами,
Вона сідає до вікна.

І манять древніми легендами
Її пружинисті шовки,
Жалобний капелюх із перами,
Персні тендітної руки.

Чудною близькістю прикований,
Дивлюся за густу вуаль,
І бачу берег зачарований
Та чарівливо-сизу даль.

Чужі жалі мені довірені
І сонце, що на всіх одно.
Усі душі моєї звивини
Пронизує терпке вино.

І пера страуса похилені
Хитаються у мозку тут,
І очі сині, мов задимлені,
На тому березі цвітуть.

Цей скарб в душі моїй заховано.
І ключ довірено мені!
Послухай, п’яне ти страховисько!
Я знаю: істина в вині!

*"Істина у вині!" (з латин.)
26.12.2018
 
Примітки: Оригінал вірша Олександра Блока:

НЕЗНАКОМКА

По вечерам над ресторанами
Горячий воздух дик и глух,
И правит окриками пьяными
Весенний и тлетворный дух.

Вдали, над пылью переулочной,
Над скукой загородных дач,
Чуть золотится крендель булочный,
И раздаётся детский плач.

И каждый вечер, за шлагбаумами
Заламывая котелки,
Среди канав гуляют с дамами
Испытанные остряки.

Над озером скрипят уключены,
И раздаётся женский визг,
А в небе, ко всему приученный,
Бессмысленно кривится диск.

И каждый вечер друг единственный
В моём стакане отражён
И влагой терпкой и таинственной,
Как я, смирён и оглушён.

А рядом у соседних столиков
Лакеи сонные торчат,
И пьяницы с глазами кроликов
«In vino veritas*!» кричат.

И каждый вечер, в час назначенный
(Иль это только снится мне?),
Девичий стан, шелками схваченный,
В туманном движется окне.

И веют древними поверьями
Ёё упругие шелка,
И шляпа с траурными перьями,
И в кольцах узкая рука.

И странной близостью закованный.
Смотрю за тёмную вуаль,
И вижу берег очарованный
И очарованную даль.
 
Глухие тайны мне поручены,
Мне чьё-то солнце вручено,
И все души моей излучины
Пронзило терпкое вино.

И перья страуса склонённые
В моём качаются мозгу,
И очи синие бездонные
Цветут на дальнем берегу.

В моей душе лежит сокровище,
И ключ доверен только мне!
Ты право, пьяное чудовище!
Я знаю: истина в вине!

* "Истина в вине!" (с латын.)
24.01.1906

***

Зима кохання.
Плед, вино...
У шибу вітер: "...не воно...".
Сніжиста мішура чудес...
Майоліка: мисливський пес.

На хутрі вовчому - фугас.
Нема для звіроловів нас.

Цей світ не йде на компроміс.
Потовчені ляльки... сервіз.
Ось томик Гейне. Темно... та
Зігріє вовна золота...

***

Обійми ночі харалужні.
Змія в сорочці гамівній.
Так легковажно... близько... пружно...
Ще видихаю в чуба "ні...".

Посоловіли очі пуми.
Порвався яшмовий браслет...
Адаме, восьма ранку. Нумо
Орати зорний фіолет.

Є в тебе відсьогодні Єва.
Вари дамаск, ламай мечі.
Ти був царинником у лева.
Тепер царюєш на парчі.

......2015

В моїм Едемі тепло як під піччю,
Вона немало бачила дівчат.
Пишу любовне. І тому, логічно,
Тону щодня у вигуках "Віват!".

Навіщо люду моторошні сцени,
Сюжет повинен бути о-го-го!
Писати вірші вчився в Авіценни,
Лікую душі хворі аж бігом.

Пишіть про секс! Затямили, панове?
Щоб "Ах!" та "Ох!", інакше всім гаплик.
Фінал щасливий - настрій пречудовий,
Нехай не затиха любовний крик.

Увічнюйте сердечності пориви,
Топіть у шармі рими навісні.
Нехай летить Пегасик буйногривий:
Зі мною згодні, братики, чи ні?

Нехай лежить і стогне хтива мавка,
А біля неї моцний кавалєр.
Мальовані амури на фіранках
Цілують грудь мальованих венер.

Благає люд: - Давай про "шури-мури",
Чуттєвий шал, еротики дурман.
Пишу любовну лірику з натури,
Тому олжі в картинах ніц нема.

02.01.2019р.

Досвід - велика сила

Лежиш із мавкою у лозах,
На ложе носиш прілий хмиз?
Кохання - тема надсерйозна!
Без досвіду туди не лізь!

У знадах є свої родзинки,
Обходся ніжно, без плачу.
Вціловуй так любовні піки
Аби змокрів од праці чуб.

Якщо ж забаглося секс-бомби,
Пришвидшився раптово пульс -
Згадай своє юнацьке хобі,
Виорюй нивку! Не лінуйсь!

А губки в діви соковиті!
Тривожить кущик межи ніг...
Не спи в алькові ані миті!
Це - неподобство! Смертний гріх!

Опуклості достойні пензля,
Постава й пишні тілеса.
То що - сподобалась імпреза?
Чого умовк? Попробуй сам!

У мавки кліпають повіки,
Змія залізла ув Едем.
Ти - муж! Не євнух без'язикий!
Іди - Венера в ліжку жде!

02.01.2019р.

Правдоруб

Ось, доїм із хроном огірки
Й розкажу чого сиджу у хаті.
У отця святого дрижаки
Бо сходив до церкви сповідатись.

Знаю, браття, - я таки лопух,
Хоч старий але дурний і досі:
Правдоньку йому у вуха "Бух!",
Ну, а він кадилом "хрясь!" по носі.

Не святий я, бо - митець! Ашуг!
Мавонькам розстібую кофтини.
Як, буває, звично согрішу -
Каюся у храмі неодмінно.

Може це штрикнув чортяка в зад,
А чи просто так розкрилась пелька...
Піп просив, то я і розказав:
З попадею цілу нічку хекав.

Правдоруби нині не в ціні,
Їх чекають лиш страждання й муки.
Більш не сповідаюся,- о ні!
Ну, хіба що в пазусі у любки.

02.01.2019р

Падаю тихо й повільно на білу бруківку,
голу й невинну, укриту скоринкою льоду,
падає серце, від темних печалей очищене
і не затьмарене срамом отруйного слова.

Всім подарую: не стільки лишається віку,
щоби шукати ті самі заброди і води,
жовті сириці листків скоро стануть торішніми,
ті, що не спалені – вмерзнуть у кригу зимову.

В мене майбутнього – мжичка до перших курантів,
з мряки прийшов і розтану у цій поволоці,
скину і шати, і дрантя, все носиться тривко,
знаю, вони пригодяться в прийдешньому році.

Час невблаганний. Мірило, німий секунданте!
Шли їм весняні дощі і палкі громовиці…
Падаю тихо й повільно на білу бруківку,
Не розтопчи добру мить в необачному кроці.
(2018)

Неначе клік, минувся рік…
На небі срібні амулети.
В духовці паряться котлети.
До стрілки стрілка – це любов.
Анігіляція основ.
Ось північ б’є чолом по вухах.
На м'ясо зирить мумій- муха.
Чому не «я»? Тому що він
і моветон казать мумін.
В кімнаті чавкання і сміх.
Перед Різдвом ковбасний гріх.
- Ату його, давай промову,
де всі гаразди через кому.
Сірко надворі скавулить.
Йому каденція болить.
Ще трохи часу й геть іти.
Свиняче панство пре сюди.
Звіринець влади. Е-хе-хе…
За роком рік усе лихе.
Вже й олів’є не так смакує,
а через силу пузо дує.
У тренді рідна колотнеча.
На краще зміни? Де предтеча?
Оті обіцянки про щастя?
Червону нитку на зап’ястя –
хай береже від вроків слова.
Воно ж ядуче, як полова.
Не має більшої огиди,
аніж свої омани-гниди.

Знайди щось гідне. Тисни лайк.
У сірих буднях є клондайк.
Копати скарб… і не скопати.
Держак трухлявий до лопати.
Пішов за обрій старець-рік.
Йому у спину клац і клік.
Стихають кроки по дорозі.
У пастці часу, як в облозі,
життя не зречень – божевілля.
Чергове ранішнє похмілля.
І знов любити білий світ.
Усім ПееМщикам привіт!

02.2019

Хоч позаду, знадою багаті,
Юності веселої літа, –
Зустрічі сьогоднішньої свято
Нам дарує доля неспроста.
Не біда, що даленіє осінь
І серця пригнічує зима, –
Не відняти все, що відбулося,
Не додати те, чого нема.
Не мовчи, не мучся, не печалься,
Що безсилі зупинити час, –
Що лиш звуки пам'ятного вальсу
Ненадовго поєднали нас.
Дві душі соромляться і тужать,
Що між ними вічність пролягла, –
Що тіла наморені й недужі
Туляться, шукаючи тепла.
Мрійно зазираю в любі очі
І, немов у той далекий час, –
Знову я повірити не хочу
В те, що може втихнути цей вальс.
Не мовчи, не мучся, не печалься,
Що безсилі зупинити час, -
Що лиш звуки памятного вальсу
Ненадовго поєднали нас...
02.01.18

Ці лагідні волосся хвилі,
Великі очі осяйні.
Півусмішка на личку милім
І мудрі погляду вогні,

Що ніби пестять добротою.
І проглядає в них вона –
Відкритою, немов простою
Шляхетна серця глибина…

І що тепер мені робити?
Спалахую від тих вогнів,
Увесь коханням оповитий -
Тону в чарівній глибині!

1.11.7526 р. (Від Трипілля) (1.01.2018)

Рушники, рушники, рушники..
Ті, що ненька мені вишивала
І вкладала всю душу в нитки,
Та й на долю мені дарувала.

Щоб мене по життю берегли,
Щоб завжди від біди захищали,
А недобрі холодні вітри
Щоб родину мою оминали.

Як прощатись настала пора,
Я з собою взяла їх в дорогу,
Оберегом щоб стали добра
Й відганяли біду і тривогу.

Простелилося ними життя,
В них і радість, й надія, й розлуки.
Я б до матінки йшла навмання,
Як насняться натруджені руки.

Вже й мої пролітають роки,
Сивина заплітається в коси,
Та зі мною її рушники -
Дорогі обереги ще й досі.

Традиція на Рік Новий бажати
ошатного, щасливого життя
іще жива. Ялинку-казку в хату
чекає ще довірливе дитя.
На носі свято – перехрестя часу.
Услід старому дивиться нове.
Кружляє сніг, лунають звуки джазу –
танцюють пари в теле-кабаре.
А ось і північ. Трафаретні фрази
ігристих надихаючих промов:
минуле йде, відносячи образи,
грядущий рік – це згода і любов.
Якби те гоже та й у Божі вуха!
Якби збувались мрії через раз.
Хоча й не маю, зняв би капелюха,
і оду року сотворив нараз…
А так дивлюся звично і буденно
на цю вервечку днів, років, століть.
Там є усе: ошатне і блаженне,
і горе-муки чорних лихоліть.

Минає час, і ми, на жаль, минаєм.
За роком рік – коловорот буття.
Сріблястий місяць визира над гаєм.
Чатує казку зоряне дитя...

30.12.2018

Від холоду зіщулилися віти
І вітер употужнив свій повів.
І від морозу тихо бронзовіти
Почав неон, що досі мирно снив.

Вібрує сад судомно дрижаками,
Скував мороз і порухи малі.
І сяє ніч поблідлими зірками
В замерзлій закоцюбленій імлі.

Зима іде andante maestoso*,
І заганяє людство до осель.
І розсипає пестощі морозу,
Як музику чарівну – менестрель!

31.10.7526 р. (Від Трипілля) (31.12. 2018)

усе починається
з кроку до тебе
і те що назустріч
і поштовхи в небо

і сіль на губах
і пісня в колисці
хрести на гробах
та спогади чисті

надія на сон
де мрія крилата
п’є світло вікном
і рветься літати

наповнення слів
у стислі легені
ще вірш не згорів
а рими зелені

ще хочеться сліз
вмирати від щастя
і поле – не ліс
і серце – не вкрасти

стіни не знести
бо винести можна
кути самоти
свою нетотожність

усе відкриваєтся
з Богом у серці
і те що раниме
і те що без терцій

і сонце – здається
долоню цілує
душа одірветься
ніхто й не почує

і стане летіти
пелюстям тендітним
любов'ю над світом
і піснею гріти

19 Січня, 2017

В рутину нас затягує прогрес –
нам ліньки особисто спілкуватись!
Як наслідок – хандра, нервовий стрес,
до серця друга вже не докричатись…

Ми в інтернеті майже живемо…
А чи життя то? Як не тривіально,
у ґаджета упнувшись, мовчимо –
існуємо, та й то лиш віртуально!

Наліпки, лайки, смайлики, контент –
живі слова і усмішки змінили.
Ми на смартфони робимо акцент,
від іграшок відмовитись несила!..

На носі Новий рік вже і Різдво,
вітаю щиро з ними особисто!
Цих свят прадавніх істинне єство
хай додає здоров’я вам і хисту –
щоб мали вдосталь розуму і сил
ви зерна відрізняти від полови,
не купувались на словесний пил,
який так щедро сіють людолови!

Чарує розум самота зваблива,
Сплітає сіть підступна плутанина.
Зимовий дощ, прозорий, нежурливий,
Непроханим приходить на гостину.

Кудись поділось почуття провини,
А час до мене довготерпеливий,
Не дорікає за безглуздий вчинок,
Неначе лік утратив похвилинний.

І ранок посміхається нещиро,
Легкий сарказм приховує старанно.
Прийдешній рік благає про довіру,

Дає надію, мов різдвяний пряник,
А рік старий, як невиправний лірик,
Усіх благословляє наостанок.

2018

                І
Обмежується коло друзів,
яких раніше я вітав
у новорічній завірюсі
веселих шоу і забав.

Завіяло: у іншу спілку,
на манівці, у видавці...
Великому в ПееМі мілко,
мов криголаму у ріці.

Ізолювали ся нарциси,
тусуються глухонімі.
У вирії – зозульки сизі,
а ми сумуємо самі.

Взаємо-критика лікує.
Тому о будь-якій порі,
як у молитві алілуя,
чекаємо коментарі.

Ачей і я іще учуся
і не очікую на біс
як інші містери і міс...
За репутацію боюся,
коли оказії діждуся
і суну у халепу ніс.

                ІІ
Ото ж уже у цьому році,
що добігає до кінця,
усі свої колоди в оці
повикидаю у сміття.

Але й усе, що вадить зору
і gentlemene &1 madame,
я покажу як зайву флору,
що шкодить мові і віршам2.

(мороза діда в ці години
усі чекають дива як
маленького ів ув хлопчини
тане́ сніжана на очах). 3

Я уявляю читача,
який ці опуси чита(є)...
Якогось є не вистача4?
А це я риму підганяю.

Ковтаю альфи, їм омеги...
А Муза скоса погляда4.
Мої зоїли і колеги,
вино поезії – вода.

І наливаємо по колу,
і випиваєм4... О! За нас!
Аби русизми побороли,
а суржик хай жує Пегас.

Бува4 узрю неповториме
і спотикаюся, – оп-ля!
Але якщо не гріє рима,
то мова аса звеселя4.

Я копіюю і сюжети,
і стиль, і фрази, і слова –
усі досягнення поета,
які і я не забува4.

Поезія, буває, лічить5...
І меланхолія зника4,
коли не хо4, але увічнить
сатира коміка ..... .

Мені нашіптує і Муза,
і щось навіює Борей –
ну чо4 чіпать6 нам ......... ,
коли у нього все о'кей?

Нема кебети описати,
що небо – ніби голубе?

Та ну його! Мої дівчата,
айда угадувать6 себе.

А то попри освітні норми
чоловіків-грамотіяк7
неонебачені8 реформи
не просуваються ніяк.

Я помиляться6 не боюся
і виростаю аж на п'ядь,
коли – і не моя Ма..ся,
але оцінює на п'ять.

І хай поаплодує ....,
що на ялинці є папайя,
чеширський усміх на устах,
поет линяє на очах.

І хай за Вікою де .....,
і я журитися не бу-9
ду, і римую неповторно,
що я у неї не табу.

І хай мене не розчарує
новою скрипкою ..... ,
коли у хорі не почую
її поез4, а не його.

І хай почує .........,
що я без неї аж зачах
і все очікую романа10
у неоліту11 на очах.

І хай прижме до серця ....
мене, як нічиє дитя,
як та соломинка остання
у течії мого12 життя.

І хай, неначе Пенелопа,
аматорка О.... К..
почує мовою Езопа,
що і її чека4 Улісс.

І, мо4 по стилю і по тропам13
пізнаю ...., і не сам,
та не із нею, автостопом,
поїду у її сезам.

І аж тоді, як не загину,
коли я напишу есе,
накине соточку ......
за те, що мова – наше все!

А як почину і на лавку
мене одного покладуть,
мені Сашко підсуне .....
на всі літа у дальню путь.

А як до раю не поїду,
то у наяд козирний ...
пошле зі мною до Аїду
свою Горгону і медуз.

І у кінці почую фразу
від редколегії ..,
що я не вилізав ні разу
за межі фабули і тем.

                ІІІ
Я розумію – наваяли...
Куди його тепер подіть6
усе, що тішить і ятрить –
заслуги і високі бали?
Та ще й аматорів навчали...

А ви граматику учіть.

Ну от і все. Останнє шоу
на лабутенах. І – у рай,
кудись за обрії, за край...
Нехай перемагає мова.
А одягаючи обнови,
мої котурни не взувай.

І пам’ятай, коли співають
мелодії сонат14твоїх,
то голосні не заважають,
а заважає збіг14 глухих.

Очікуй лаври Мельпомени
у дежавю шерше ля фан.
Адью, madam(e) & gentelman(e) ...
З Новим!
               Бувайте.              
                     Гра-фо-ман.

31.12.2018

Сонце зосеніле. Філігранні крила.
Дідові Морозу пишуться листи...
Зайчики махрові, мари і мірила.
Сніговик торішній шаплика впустив.

Котить кіт клубочки серпантином буднів...
Кошик без чернеток, білизна зізнань.
Між київ більярдних лежень неосудний
Гомонить на хінді про шляхи в Шампань.

Бісики, інфанти, сови на горгошах.
Торти-напівправди, пелех мішури.
Передноворіччя.
Світ ясний, хороший.
Складено кадастри... ділено на три.

Віяла соснові, хвилечки зефіру.
Сіється задармо синє конфеті...
Між оман-горішків, масок брудно-сірих
Фокусники тягнуть вушка золоті...

2015


Ялина

В гірлянди слів і блискітки намиста
Ніколи ти не зодягав мене.
Усі дорослі – родом із Дитинства,
І Дід Мороз нікого не мине.

У ніч грудневу я шукала проліс.
Замерзли руки в муфточці рудій.
– “Дванадцять місяців” читала, бджоло? –
Кахикнув між ялин статечний дід.

Дістав пакунки із цупкої торби:
Шлейф…
діадема…
конфеті…
дива…
Ялиною росту. Геть, муже-норде!
Не смій дзвінкі прикраси обривать.

Не плутай снів, не торсай мішури.
Літав далеко. Гув… Поговори.

2015

Завія

1

Ти просиш: "Наснися -
Тигрицею... морем..."...
Паркани... замети...
Немає опори.

Іду, бо набридли
Вертепи, кав`ярні,
Буденні канапки...
Обіцяно гарне!

Тигрицею? Добре...
А морем не вмію...
Обходжу Гребінку.
...завія... завія...

2

У крайній хатині -
Незамкненій - блищик.
Чекаєш... хмелієш...
.................................
Я - променем - вище...

3

Ось яблуко - тепле,
Червоне, із літа.
Павучі тенета.
Любов розмаїта.

Дістанеш?
- Аякже.
Зобачення... танці...
Квадратом Малевича
Шиба у склянці.


2017

Прихили мені небо високе
І дістань звідтіля зірку щастя,
Або море бездонне широке,
Рибоньку золоту там впіймаєм.

Покажи мені поле безкрає,
Сонцем де наливається колос
Й лине жайвора чудовий голос,
Серце пісня його звеселяє.

А іще - гарний луг зелененький,
Де пасуться буланії коні,
Ходять вільно, бо не на припоні,
Вітер гриви куйовдить легенько.

Поведи мене в гай, де берізки
В сукнях білих у чорний горошок
Кучері нахиляють так низько,
Ніби й справді до танцю запросять.

Знову станем під Небом високим,
Нас з тобою нехай обвінчає,
Подарує ще зіроньку щастя,
Благословить та й на довгії роки.

2017 р.

Упав до ніг вінок зів'ялих снів,
Чуби хлоп'ят вгортаються ув іній.
Прелюдією братньої різні
Лящать у вухах заклики до бійні.

Цінується удар у пах ножем,
Майстерна пастка, спілка з людоловом.
Цей світ краса навряд чи збереже,
Якщо не порятує мудре слово.

А чи кому потрібен мій талант -
Є ж томос і домовленості мінські...
Не мир у тренді нині, а джихад,-
Клади, солдате, міну до колиски.

Злякався чорт, до пекла хутко втік,
Не хоче й сатана приймати жертви.
В окопах зустрічають Новий Рік
Вже не живі, хоча іще не мертві.

Іде війна. Гримлять щити, мечі,
У жінки син пропав, забрали мужа.
Поете! Не відчаюся, світи!
Розтоплюй лід ненависті у душах.

31.12.2018р.

Мелодія для флейти

Упали планка, настрій і вольтаж,
В орієнтирах розхиталась клепка.
У стилі бохо торба - ось мета,
А ще нова у квіточках сукенка.

Синок дрімає. Тепло на печі,
Укутую кота пухнастим пледом.
Мене, холодну,- жити не учи,
Відгородилася нейтралітетом.

Диванна жалість - це усе, що є,
Заочно підгодовую каліку.
Синичка за вікном зерно клює,
Лежу і мрію з мужем у обнімку.

А совість вже протерлась до дірок,
Підніжку другу ставити не вперше.
Одважую поради, мну перо,
Чужі думки вивалюю в мережу.

Пегас колегу знов збиває з ніг,
Відмовитись не можу від вендетти.
А візаві не сердиться,- о ні!
Подарував мелодію для флейти.

31.12.2018р.

Життя-графіті уві сні,
ілюзій формули і догми.
Крива ховається на дні,
маскує горб у ситі форми.

А на поверхні сто ідей.
І сто руїн – дорога зречень.
Пустеля щастя без людей
і дрібка хибних заперечень.

А далі небо-висота.
Світ затуляють чорні крила.
Де скорбно стулені вуста,
ідея вічності безсила.

А вище неба тільки ми –
чергова правда без омани.
І гріш останній із суми.
На свято кари, може, стане…

12.2018

Немов якась чарівна сила
Зуміла все красою вкрить –
Зима дерева побілила,
І зупинилася на мить.

А кущ овальний, наче броша,
Ряхтить іскринами із див.
Туман втягнув легку порошу
І у повітрі розчинив.

Плекає чари й береже він
У вишині і низині.
І темінь солодко-рожева
Вмика неонові вогні.

І десь у далечі глибоко
У прірву скрапує ночей,
Захоплене милує око -
То золота ріка тече!

30.10. 7526 р. (Від Трипілля) (30.12.2018)

Не люблю я цукерки «Рошен»,
не катаюся на Буковелі.
Мене нудить від боксу уже,
де не панчери, а пустомелі…

Блазні, клоуни і співуни,
цінувальники інших розкошей,
діти ангела дна – сатани,
вони ладні на все ради грошей…

А коли на кону ласий шмат,
ще й у вигляді трону держави,
то росте на порядок їх штат –
кандидатів, охочих до слави…

Починається знов марафон
в переддень вже наступного року.
Крутить кожен з них свій патефон –
тож згадайте минулі уроки!

 
надворі балаганний вир
думки нанизує хиткі
про карнавал & барикади
буенос~ айресе прости

в провулки згину сам~ один
з нагоди праведної слави
& відновлятиму собі
з минулого
що дим леткий

врочистості ілюмінацій
беззастережні & чужі
мерці котрих не пережив

через обшарпані палати
терпіння втрати & труди
через тойбіччя восени

коли вертає сніг лапатий
з минулого
що дим леткий




 

Небо вкрили зірок міріади,
переповнився перлами дзбан –
застилає долини, левади
той Чумацького шляху туман…

Місяць котиться чинно над лісом,
володіння обходить свої,
де смерічок заточені списи
переходять в діброви й гаї.

Тихо всюди, ні тріску, ні свисту,
лише днина остання сплива
і тихцем по опалому листу
новорічні мандрують дива…

З тобою хочу заблукати
у світлих спогадах своїх
і ніжні губи відчувати,
тепло і щедру ласку їх…

Торкатись спраглими вустами
твого тендітного плеча.
Насолодитись, як востаннє,
допоки блимає свіча…

З тобою хочу загубитись
в безмежнім подиху зірок
і назавжди серцями злитись,
зробивши той останній крок!

Надворі була відлига,
То й калюжа утворилась
Посеред білих снігів.
Тут же зграя горобців
Прилетіла, щоб напитись
З неї чистої водиці.
В годівничці ж бо маленькій,
Що на дереві висіла
І насіння, й крихти хліба,
То ж поснідали ситненько.
Хлопчики малі й дівчатка
З допомогою дорослих
Підгодовують пташаток,
Щоб ті були не голодні,
В холоднечу не змерзали,
Гарну пісеньку співали,
Веселилися вони,
Ждали всі прихід весни.

2018 р.

Ти явилась і зникла у полі...
І неначе і сліду нема...
Ой, дівчата, усі ваші ролі
замітає і досі зима.

Те єдине побачення наше,
і останнє у тому житті,
де буяли осоки та паші
і росли очерети густі.

А яка то у серці зарубка!
Гриви коней і коси до пліч.
Ми ж бо знали, що ти моя любка
на одну Вальпургієву ніч.

І пройняті жагою погоні,
від грози і потоку води
несли нас неосідлані коні,
наче вітер червоно-рудий.

Та зігріло у стайні багаття
дві душі у одному плащі,
а твоє недосушене плаття
допирали до ранку дощі.

Загубилися координати,
поки вітер тебе обіймав,
бо обора, звичайно, не шати,
а на сіно немає отав.

Та чекаю, прилинеш у гості
вся та сама – як нині двійня
і найменше твоє чаєня,
Аелітою із високості
за душею...
               аби на погості
підсадити її
               на коня.

12/18

***
А на одному боці у медалі
є істини розбитої скрижалі,
на іншому – парафій житіє.
Нема без екзекуції
ніякої дискусії,
коли нахаба лапає моє.

***
А парафії дві – вороги.
Ще живі обереги, пенати,
але різні боги,
І немає снаги
УПеЦе й еРПеЦе об’єднати.

***
А мафія освоїла науку
витискувати гроші і сльозу.
Як попадете неуку у руки,
спочатку пригадаєте гадюку,
а у кінці боа або гюрзу.

***
А у нас поводирі народу
знають, де ховати всі кінці,
і не знають броду,
та качають воду
і усі ведуть на манівці.

***
А під лежачий камінь на дорозі
нема-нема, тай потече вода.
Не витираєш нозі
у себе на порозі,
то й не чекай що обійде біда.

***
А хрюші до одного місця,
що лізе у чуже обійстя.
Диктують віру
лицеміри,
аби дзвеніло у кубишці.

12.2018

Розмився сніг у талих водах
Ущерть наповнених калюж,
Хоча продовжитися родом
Він на землі спішив чимдуж.
Братався весело з морозом,
І з чистим пилом хуртовин, –
І не скупився на погрози
Нам тим, що вічно буде він.
Та сплети віхоли раптово
Теплом поглинула земля, –
Усе на світі тимчасове –
Зима і сніг, мороз і я…
27.12.17

Сивенькі очі сніготалу
Сміються чарами в гаю.
Невже кохання завітало
У душу змучену мою?

Мов затремтіли струни ліри,
Теплом забутим обняли.
Я відчуттям своїм не вірю,
Коли прийшло воно, коли?

Коли воно єство зігріло?
Від болю стало боронить?
Так ненав`язливо й уміло
Проникла в мене щастя нить?

Мов спалахнула і не гасне
Легенька іскорка живла.
І щось невидиме й прекрасне
Бальзамом в серце пролила.

Наповнила його снагою
І світ одкрився і воскрес.
Я відчуттям цим рани гою
І знову рвуся до небес!

29.10.7526 р. (Від Трипілля) (29.12.2018)

Святково церква виглядає,
Виблискує усе навкруг.
Над Божим куполом витає -
Святий животворящий дух.
Благословенна літургія
У серці кожного звучить.
Возрадуйся! Різдво, Маріє!
Син Господа у яслах спить.
На оксамиті зоряниця
Волхвам з дарами вкаже шлях.
Ісус Христос наш народився,
По світу дзвони в небесах.
Спаситель і Пречиста Мати -
Любов"ю, вірою в добро.
Вертеп іскриться срібло-златом,
Віщують янголи: "Різдво"!

Хоча з пієтетом природу не раз описав,
Аж серденько мліло від виряджених краєвидів.
Та нині від овиду сірого зріє сльоза,
І настрій сльота намагається враз отруїти.

Сяйливого й теплого літа зимою схотів,
Аби розцвітали під вікнами астри та рожа.
Натомість - під тином вервечки сорочих слідів
Не може од світу сховати злостива пороша.

Сусідський блохастик без буди, лежить на землі
І виє протяжно на пущу, де зайчик сховався.
Парнас нетверезий, гуляють його королі,
Жбурляють у мене шкоринками від ананаса.

А чай вже холодний, у ньому акація, глід,
У комині вітер гуде із собакою в квінту.
Погода капризна, така як і втомлений світ,
Заплющую очі і бачу усміхнене літо.

29.12.2018р.

У серці козацького краю,
коштовний немов самоцвіт,
під віттям зеленого гаю
«Барвіночок» щедро розквіт.

Зросли ми в степах неозорих,
на кручах старого Дніпра
і вам привезли ціле море
усмішок, пісень і добра.

В Томаківській дружній родині
хватало талантів завжди.
Ми любим свою Україну,
як наші батьки і діди!

Хай пісня до неба лунає,
пора фестивалю прийшла.
Присутніх зі святом вітаєм
і зичемо миру й тепла!

Вселенная полна надежд и власти,
Была пьяна тобой когда-то,
Джордано Бруно.
Звезды, океаны.
И день закрыл глаза,
И Рим уснул пьянящим сном магнолий.
И тянутся к рукам цветущим
Две ласковые розы:
Цветы земли лучистых дней,
Что умрут повстречавшись с морозом.
И келья ждет с дороги безустанной.
И в кельи монастырской,
Вдруг озарил мечты
Прекрасен свет,
И видит Джордано:
С души улетает туман,
И видит он ясные звезды,
И синеву очей,
Густых ресниц дрожанье,
И уст малиновое пламя ,
И очертания женственных шелков.
Колышется над ним
Мечты рассвет,
Горячих перс дыханье,
Во мраморной груди
Огней надежды трепетанье.
Дыханье все глубже и глубже,
И чаще взрывается сердце,
И нежней поцелуи и ниже,
Струну сильней сжимает
Живая скрипка
Тела
Гроб все ближе кует,
Леденящая смерть.
Я расскажу тебе, Джордано:
Что изучить вселенную-
Как пробежать минутой вечность…
Как женщину познать-
Как изучить ее любовь
Сквозь молчание бед и разлуки.
Но, все равно, Джордано, знай:
Вселенная на миг к тебе сегодня ближе,
Она услышала тебя,
Раздвинув занавес
Огней великих.
Вон, видишь- там дорога
Комет горячих нитей.
Вселенная - хрусталь,
Сердцебиенье разума,
Движений блики,
Сознанье вечности великой,
Налит загадкой лебединый крест.
Разгадка – уст прикосновенье,
Фонтан неистовых страстей.
Люби меня: познай,
Каждую минуту,
Знай вспышку вечности великой,
На музыку страстей: на ноты положи.
За годом год уйдет
Как за секундою мгновенье.
Душа полна сближенья
Взорвется песней на века-
Люби меня.
Осколки дня тебе…
Подарок – вечность лета…
Люби меня:
Я - часть вселенной,
А может быть она сама…
Люби меня:
Я уплету тебе в фрагменты мысли
Жизнь,
В нейронов сети брошу неба синеву,
И медиаторов живые хороводы
Вплету в галактику возлюбленной зари.
Ты слышишь шепот
Мой
В своей груди?
Охрипло время
От тоски…
В молчаньи келии судьбы.
Прощай, беги
Туда, где любят знанье,
Не оставайся в кельи инквизиций-
Пустое сердце не пощадит тебя.
Не возвращайся
Даже
Если душа неумолимо
Зовет домой,
Не остывая никогда.
Пылает небо звездами,
Вокруг холодная стена.
-«Ну, здравствуй, мой любимый,
К тебе Вселенная проститься
Пришла…
Пои меня любовью дивною,
И будь упрямым до конца.»

Пылает огонь – пылает Джордано,
Веревки впиваются игламы в грудь.
Люди веков, на костре инквизиций
Вселенная горько сгорает,
И небо лучится,
И гневно планеты вздыхают.
Целый мир, населенный людьми,
На костре и кресте на века усыпает…
На века угасает в огне.
Пылает Джордано, пылает…пылает…
И, жизнь там пылает,
И, смерть там пылает сама!
И благой огонь сжигает сердца.
Пылает планета - пылает судьба.
Пылает вселенная время
Без начал и конца…
Пылает Джордано
И мукою сердца пылает земля.

Скоро памятник люди воздвигнут тебе,
Те люди, что в мысли обломках,
Землей пробежали творца.
Те люди, что в вещую обитель
К тебе повидаться пришли.
Пылают мечты- меняются мысли
Во пламени искры,
Приближается небо
И слышится звон святой и пречистый.
И годы сквозь время пылают, летя,
И пусть мы секунда
Отнята у вечного время,
Мы знаем: давно изучили
Великое чувство,
Давно мы познали Творца.
И крылья для неба-
Подарок его.
Без любви не бывает познанья,
И нету открытий великих.
Без огня, без любви,
Умирают сердца…
Без юных открытий
Страдает земля,
И ищет открытий Творца.

Когда отец святой
Потной рукой,
Приподнес тебе крест
Не без лика.
Закрыл ты глаза,
И больше не видел
Как пала святыня со злата,
Немая как сталь
У власти забвенья
И вечности ног.

Пусть будет навеки свобода
И небо- святитель ее.
И будут земные народы
Касаться свободной ладонью
Горячей, великой звезды.

…Кермо поламане і щогли всі підперті,
Вітрила пошматовані не раз,
Чи полюси змістились на планеті? -
Неначе чорт, вибрикує компас…

У хвилях світового океану
Ми на хиткім, підбитім кораблі,
Штурвал ми доручили капітану,
Щоб вивів нас до твердої землі.

Ніхто не знав ні курсу, мап не бачив,
Наш борт до цього мало не тонув,
Туристи - мавпи, капостять, ледачі…
Ледь не створили з корабля труну.

А капітан, все ж, знається на зорях,
Чумацьким Шляхом корегує курс,
Човна латає попри хвилі, в морі
І заощаджує збережений ресурс.

Та в’їлись мавпам і вітри, і шторми:
- Чому він не припинить їх слівцем?
Не створить із глибин буремно-чорних
Нам сушу?! Зараз хочемо Едем!
- Давайте переміним капітана!
І оберем любого горлопана,
Що нас сюди завів і пам’ятає
Як від землі дорога виглядає!
Не відає він курсу й навігацій?
Баластом скинув весла і кітви?
Ми в захваті від тих інсинуацій,
Як він без плоту море переплив!
- Ні, цих почуйте! - Берег прийде сам!
А мавпи мають просто сподіватись!
Невпинно вірити гучним словам!
Не треба мізкувати й перейматись!
Вітри затихнуть! Більш не буде хвиль!
Проміння враз засвітиться зі Сходу!
Газовану ми питимемо воду!
І буде сонце, мир і вічний штиль!..

…І всі ми в тім липкім, міфічнім штилі
Навік зав’язнемо, як жаби у багні,
Як кріпаки без волі і землі,
Як віслюки в довічному ярмі
З обіцяною морквою на рилі...

…Як витребеньки мавп перемагають
Їм і президії бувають замалі -
Аби хоч друзки суші досягли...
Далебі, на завзятім кораблі
Команда з капітаном курс тримає
І шторм не час для зміни на стерні,
І доля визначатись вимагає -
Чи хочемо ми плисти у човні,
Чи бути в морі кормом… Час спливає…

© 12/2018