Є художник моторний - віхтем
намалює оте й оце.
Ще й тримає: не варто бігти!
Грію вишпортане слівце...

Придивлюся... протру єдвабом.
Не хвалю ті ерзаци, ні.
Кіміфуса чи Кобо Абе
наливає саке мені.

Ринок стогне і кукуріка...
Проза й вірші нікому не...
Ріже ковбики недоріка.
І халепне життя, й курне.


2019

Книга джерело
Знань, умінь, пізнань –
Серцю насолода !
23.04.19 10.00–

Ти шукаєш в мені тихий шепіт дібров,
пелюсткову чарівність лілеї,
Мавку в озері мрій, божевільну любов
й капучино у ліжко від Неї.

Я шукаю в тобі теплий промінь очей,
трепіт серця, цілунку хмільного.
Птаха сильне крило в хмарнім небі, а ще
позолочений хрестик від Нього.

Те, що хочеш знайти, ти знаходиш в мені,
навіть більше, що я можу дати.
Ти в мені! А в тобі - мушлю бачу на дні
моря грізного - бурі у чаті.
2019р

Я ніколи не сяду без весел в човна,
Без вітрил не пливу в океані.
Моя подруго мила, від чого сумна?
Чом душа, наче далеч туманна?

Чи гостреньких любителька ти відчуттів?
А чи жити набридло на світі?
Позникали з голівоньки думи святі,
Чи химерами всі оповиті?

Доля добра бува. Та буває і зла..,
Занесе на пороги неситі.
Як же можна у далеч пливти без весла,
Ризикуючи вмерти щомиті?

Як же можна пливти по життю без мети?
Все у вас, у жінок – таємниче…
Та подумай голівкою трішечки ти…
Ждеш, що небо до себе покличе?

Чи безсила душа вже боротись зі злом,
Смерті хоче, чортам на догоду?
Ось рука моя дружня і човен з веслом -
Попливемо на чистую воду!

22-23 квітня 7527 р. (Від Трипілля) (2019)

Хто сказав, що любов - це дурман,
Той зневаги та осуду вартий.
Від лебідок відбою нема,
Не встигаю красунь цілувати.

Щойно пані сумній догодив,
Встала з ложа, неначе з похмілля.
Дарував їй солодкі меди,
Еротичним одпоював зіллям.

В мене серце гаряче, мов піч,
А у мужа - засніжений камінь.
На перині літали всю ніч,
Одинокість виводили з карми.

У столиці один я такий,
Дар святенницький - дів рятувати.
Проводжаю богиню за тин,
А сестриця її вже у хаті.

Кліпнув оком Амурчик нагий,
А Венера брикнула ногою:
- Йди, умілець, спокутуй гріхи,
Обдаровуй нещасних любов'ю.

23.04.2019р.

Тулюсь до крила німоти:
Не злюсь, не благаю, не плачу…
Бували й меткіші кати,
А цей – ще вагається, наче.

Згасивши сумління вогні,
Вигадує – як покарати.
Так легко й спокійно мені
За кілька пробачень до страти.

23.04.2019

Лоскоче ніздрі запах пряний
Розквітлих дружно абрикос, –
Манливі пахощі дурманять
Мене і збуджують чогось.
Здається, в юності лиш пахли
Так терпко й солодко вони, –
Вдихаю жадібно і спрагло
Цілющі подуви весни.
21.04.19

Коли до срібних передзвонів тягнуться церкви,
На бистрині Дніпровій спалахує од млості риба,
Достеменно знаю,
Чому це сонце, щебіт і сльоза,
Життя многоголосий хор
Являються щoночі,
Нищать для рівноваги дану тишу.
Достеменно знаю,
Чому це аж занадто зримо виринає прірва,
Куди нас кличе хтось дочасу...
...Не кожному судилось в землю цю врости,
Щоб навіки лишатись краєвидом.
Голосами доходить більшість.
А все ж, як серце починає мовкнуть,
Невже не голоси потойбіч прірви
Так просять не зазирать туди?..
...Що б сталося зі світом,
Якби над усіма владарювала ніч?

Вже звечоріло. Поховала.
До цвинтаря вели сусіди.
Стояла, наче скам'яніла.
Заупокійну відспівали,
розплився біль по хмарах сірих.

Лише тоді здригнулась мати,
коли по цинку домовини
загуркотіло перше груддя.
Майор звелів не відкривати,
отець сказав - це не провина,
нехай сусіди не осудять.

З тих пір минуло часу досить.
Сорокадення відтужили,
вже зеленню укрились верби.
А мати біль у серці носить,
що не відкрили домовини,
не бачила його померлим.

Чи наречена, чи вдовиця,
дівча постукає у двері.
Посидять мовчки, склавши руки,
дістануть з верхньої полиці
листи солдатські між паперів,
як свідків вічної розлуки.

За ніччю - день, за тижнем - тиждень.
Картопля в полі достигає,
курчата вивелись нівроку.
До осені ще літо вижде
дощами теплими над гаєм.
Душа гоїться крок за кроком.

Був знову вечір. Чередою
корівку гнала з пасовища,
селом вертали з поля люди.
Вже рідна хата за рікою,
за вербами, все ближче, ближче...
У мить зайшлися криком груди!

На сходах ганку тихо, мирно
сидів солдат. Наплічник збоку.
Кришив скоринку хліба курям.
Стояла, милувалась сином,
ні слова, ні сльози, ні крику,
вже під собою ніг не чула.

Живий! Боялась, що примара,
що видиво на раз розтане.
Підвівся син, розвівши руки!
Душа надіялась не марно
на це спіткання нечекане,
відживши від важкої муки!

Ще буде - за страшну помилку
майор приїде вибачатись,
з очей щасливої дівчини
стече непрошена сльозинка,
новину рознесуть дівчата -
він не загинув, не загинув!

А зараз мить - синівські очі,
синівські руки, Боже милий!
У тих очах - незгасна пам'ять,
у тих очах - відбиток ночі,
якою жах смертельний квилив,
ще й досі палить, палить, палить!

Час непідвладний долю стерти,
та лихові недовго скніти.
Приходить за кінцем початок -
подужавши загибель смертю,
він повернувся з того світу
могилу власну доглядати!

Хмарин прозорих дим –
Легкий то неба подих.
І сад увесь під ним
Зеленим гіллям водить.

Верхів`я – як мана –
Укрила грива біла.
Мов юність чарівна
Раптово посивіла.

І день лице своє
У млі ховає гаю.
Неону лиш кольє
На грудях ночі сяє!

21 квітня 7527 р. (Від Трипілля) (2019)

Терпіння у склянку налито надміру!
До краю дійшов терпець!
Бо втрачений шанс та й немає вже віри:
Для влади прийшов кінець!

Роками війна йде, зруйновані мрії!
Шкода, незворотній час.
В чеканні вже згасла остання надія.
Поліпшень не буде для нас!

Разом згуртуватись повинні наразі!
До розуму, вибір є!
Брудних звинувачень відкинемо фрази,
Бо віра наснагу дає!

Це віра в майбутнє, бо молодість, розум
Спроможні вернути мир!
Обридла порожніх обіцянок проза.
Створився від них пустир.

До світу новОго відкриємо дверці!
ЗнайдЕмо до нього шлях!
Усі сподівання, тепліючи в серці,
Підтвердяться, зникне жах,
Засяє і блиск в очах!

21.04.2019
Свидетельство о публикации №119042205499

Я ж неначе помер! Триста літ як уже поховали,
Пам'ятаю, як клали кацапи живим у труну.
З пекла рвуся на волю крізь диби, розп'яття і палі,
Щоби діда на очі побачив байдужий онук.

Хай помацає пальцями рану під серцем від кулі,
Руки рвані залізом, на спині сліди нагая.
Продавали мене як скотину у Кафі, Стамбулі,
Гинув тисячу раз від ординця у лютих боях.

А весною, між січами, з коником йшов за сохою,
Сіяв жито-пшеницю, а жінку щоночі любив...
Забур'янився рід, порядкують перевертні-гої,-
Що ж завадило жити із честю, онуче, тобі?

А нащадок заснув. Як не спить - відгодовує тушу,
В хаті ладу нема, на городі по шию бур'ян.
Я прийшов аби взяти твою покалічену душу
І до пекла зіпхнути. А жити лишуся тут я.

22.04.2019 р.

Налий-но, друже, в келих синяви
і спомини мої ти оживи
про те, що вже зневажене й забуте,
або закуте часом в молитви́…

Налий за те, що темряву пройшов,
свою дорогу поміж скель знайшов,
за путь життєву, аж до сліз сутужну,
за Місяць, що над хмарами зійшов.

За те, що не скотився під укіс,
свого хреста смиренно й гордо ніс.
Ще за поля рясні троянд черлених
і за друзяк хороших цілий віз.

Згадаймо побратимів дорогих,
багато з них немає між живих.
За тих, хто ще мандрує терниками
хитросплетіння різних дат і віх.

Можливо пригадають нас колись,
спитають – де і звідки ми взялись.
Життя своє нам так прожити треба,
щоб люд за нами плакав і моливсь.

Хай світить срібний Місяць угорі
і хилить вітер віти яворів.
Як Бог відчинить нам небесну браму,
данину віддамо ми цій порі.

Полине шлях угору поміж хмар,
де нас чекає кожного вівтар.
Серця свої на нього покладемо,
та душі вбережемо від почвар!

Навколо тумани...до кого ти йшла?
Сорочка тонка та волосся вологе...
Навшпиньки, ледь чутно торкалась підлоги.
Бліда та русява, два білих крила...
До кого ти йшла ще допоки пливли
Хвилини містралей до цих видноколів?
Лиш очі, що ледь споглядали спроквола,
На сутінках тихо писали псалми.
Два темних крила...і лиш пір'я услід...
Стелила дороги з червоних півоній.
І вітер мереживом винним на скроні
Лягав, наче пісня, що падала в сніг.
Звучали дороги - не чули волхви...
Не зчулася й ти, загубивши корону
Богів, що тобі голосили прокльони
Над прірвою цих навкруги попелищ.
До кого ти йшла у небесну блакить?
Струнка, наче дзвін, та із крові зіп'ята...
Дивися...як венами плавиться ватра
І сивіє губ твоїх вистиглий плід.
Молися! Ще ніч, ще не стихли слова...
Лягає тепло у простерті долоні...
Це наша країна жоржин та півоній!
Це наша країна - два білих крила...
До кого ти йшла?!

Повстаньте, голодні і гнані!
Об землю ударимо лихом!
Як нас москалі не дістануть,
То гідно помремо від сміху!

Я сідаю у човен
без весел, вітрил -
течією, хай
небо покличе.
Мармуровий туман
тужну душу покрив,
берегів скам'яніле
обличчя.
Хвилі темні, лякливі
у безвість пливуть,
розмивають
провалля піщані,
піднімають із чорних
глибин каламуть,
тьмяні спогади -
риби мовчання.
Ні сполоханих дум ,
ні чутливих ущерть
губ ментолових
не  відчуваю.
Доля жалить змією -
пороги і смерть?
Чи затока і пристань -
не знаю!


 

Минають ночі. Дні за днями
летять у сиву далину,
де сонце люляє весну
і літо вже не за горами.

А доля має на кону
усе, що визріло між нами,
іще не сказане словами
і не доказане зі сну.

Але за синіми морями
і за широкими лісами
птахи із вирію летять.

І я радію – у віконце
до тебе заглядає сонце
і обіцяє благодать.

04/19

Вдягнули дурня у порфиру,
Вручили сало й коровай.
До біса мову, честь і віру,
Гримить голодне " Жрать давай!".

І скільки би не говорив я,
Що до - не мі, а ре - не ля,-
Хахли обрали безголів'я,
В трусах паяца-короля.

Вручили недовіри вотум
Своєму гетьману сини.
Москва сміється чорнорота
І неньку топить у війні.

Чи буде краще? Ні, не буде!
Князьки ділитимуть пиріг.
У тренді нині ліліпути,
Сліпців глухі поводирі.

22.04.2019 р.

Нестримні веселощі…
бал-маскарад…
свистки…
конфетті з мішурою…
Помпезність еСВе –
і убогість плацкарт…
Дарма,
всі захоплені грою.

Мчить поїзд –
вагонів! –
крізь ніч…
крізь туман…
Ще вдосталь
харчів
і пального.
Розвилки…
провалля…
А біля керма –
нікого…
нікого…
нікого…

22.04.2019

Лугом, лугом, долиною
Котиться туман
І густою пеленою
Усе огорта.

Сіре простирадло стелить
На зелен-траву,
Уже мокрі всі дерева:
Клена жовтий чуб,

Кучерики на берізках,
Пасма верб старих
Нахилились низько-низько,
Навіть вітер стих.

Ще -туман обняв тополю
За тоненький стан,
Квіти теж накрив собою,
До землі приклав.

Хвиля білою здається,
Наче молока
Перекинулось відерце
Й полилось у став.

Так триватиме це доти,
Доки із-за хмар
Усміхнеться ясне сонце
І...туман розтав.

2018 р.

Ти здатен розбити серце
і вийняти здатен теж.
А чи необхідно все це -
від істини не втечеш?
За те, що не долюбила,
і брала чуже  - пробач!
Почистив, розправив крила
і зник у блакиті... Бач,
хоч кепсько тобі та мушу
сказати, що янгол щез.
Я можу віддати душу,
і вирвати можу теж!

Перепливу цю ніч,
перепливу,
перелистаю долю,
пролистаю,

вогнем свічі,
високої свічі,
зігріюся

і помолюсь...

Настане
світанок.

А ніч - як море,
темна хвиля б'є,
і думи розгойдались до нестями.

Десь там далеко - зоряні вігвами,
десь там - розчинені гостинно брами,
а я маленьким човником пливу,

перепливу цю ніч,
перепливу.

Ну як, в паяца гарна маска,
Ковпак і рваний комбідрес?
Зелена муха іорданська
Це те, що Україні тре?

Чувак - не плямка на газеті,
На голову людві заліз.
Знімайте, хохлаки, кашкети
І кличте коміка на біс.

Від радості не перший тиждень
Глита горілочу урус.
Сміються з вибору сусіди,
Та я, братове, не сміюсь.

Бо зрію смерть і кров невинну,
Гукаю: - Розуме, ти де?
Неукраїнець Україну
В Москву на страту поведе.

Дратує Порошенка ряшка?
Війна з кишені топить лій?
Терпи, хоча і дуже важко,
Про шкурне думати не смій.

21.04.2019р.

Проклюнулися ріжки в баранця,
А разом з ними тяга до ягничок.
Писати про кохання обіцяв?
Тепер терпи і правді глянь у вічі.

Закліщили амурні почуття
У хоті жорнах, сіють мислі грішні.
Сусідонька ж, неначе той будяк,
Мінлива, мовби тиск небес на тижні.

А я святий - у цьому вся біда,
Подобаються і будяк, і ружа...
Та жінка злиться, каже "Куд-кудах!",
Наказує за велелюбнісь мужа.

Підморгують з-за тину товпи дів,
Аби голубив і цієї ночі.
Жінок Господь любити повелів,
І я люблю. А ти роби як хочеш.

21.04.2019 р.

Понеділок йде -
Зміни свої звички -
Ждуть успіхи !
21.04.19 10.15

Ранкове місто
Пісня зі змістом
З дощу краплисто
П"ю "ля-мінор",
На непогоду
Із переходу
Влучно моргає
Пан Світлофор.

Місто ранкове -
Сяйво шовкове,
Промінчик блиснув
Листом тополь...
Веселим світлом
Радо розквітне
Сонячне місто
Мрійливих доль.

За мотивами телепередачі "Світ навиворіт"

В цікавий світ відкриє дверці:
Розкрити зміст його та суть.
Тріпоче в хвилюванні серце,
Коли обставини несуть

В жахливу неймовірну прірву,
Де на краю – життєва мить!
Перед загрозою всі рівні.
Та Господа рука вершить.

І Діма йде туди, де треба,
В далекі закутки землі:
Живуть там люди просто неба.
Є радість й сум на їх чолі.

Прості бажання мають й втіху.
Тяжкою працею щодня,
Латаючи буття проріхи,
В чеканні завтрашнього дня.

А він, веселий, гарний красень.
Сміливий, люблячий екстрім.
Добряк, що має щиру вдачу,
Вперед, з цікавістю, та втім

Вже скільки натерпівся лиха
На обраному ним шляху.
Дісталось вкотре й на горіхи,
Та не показує пиху.

Збагачує Дмитро світогляд,
ВізьмЕ в полон і глядача.
Цікавий пропонує огляд,
Сюжетів досить, вистача.

Чекаємо у нетерпінні:
Куди запросить нас Дмитро?
Його оцінимо ми вміння,
Бо завжди поряд з ним добро.
Міцної постаті ядро.

20.04.2019
Свидетельство о публикации №119042008951

На Нього чекали, а потім збагнули – дарма.
Він мав на коня пересісти і взятись за зброю,
І бути таким, як належало бути герою –
Очолити місто, звільнити його від ярма.

Єдиному Богу звели білокамінний храм.
А потім встелили одежею пильну дорогу
І пальмове гі́лля втрапляло ослиці під ноги,
За спиною скалилась схожа на череп гора.

Найбільша ненависть у того, хто надто любив.
Найглибша зневіра того, хто повірив занадто.
Тому «Розіпни!» скаженіло волатиме натовп,
Тому, як рабу, вимагатиме страти й ганьби.

Два вироки Богу – священик хітон розідрав.
Не знають, що коять, прости цим зневіреним, Отче!
Там двічі і вбивць не карали за той самий злочин,
Святого прирікши до двох найжаскіших розправ.

До смерті вернувся на спині того ж віслюка.
Тростиною били… за одяг вже кидали жереб.
А ти надихав їх на це, о слизький людожере!
А, може, й не знав, що на Бога звелася рука?!

Що потім до тебе Йому доведеться зійти,
Звільнити Адама і смертію смерть подолати,
За зброю лишити нам хрест, а Причастя – за лати:
Для греків – безумство, юдеям – спокуса між тим.

На Нього чекали вони і чекаємо ми.
Не в рабській подобі, а в образі царської слави.
Ознаки отримає рід перелюбний, лукавий,
Який розіп’яв і продовжив співати псалми.

Звалило дерево буревієм
з могутнім тілом, зеленим зіллям.
Лежало, впершись руками-гіллям...
Здіймався ранок над ним повільно.

Ще вчора хмарами лоскоталось,
гніздо плекав ще на ньому сокіл,
сміялось сонце йому звисока,
щось таємниче йому шептало.

А там, внизу - прозаїчні будні,
турбот житейських рутина сіра,
полює в сутінках звір на звіра
від днів вчорашніх, до днів майбутніх.

Упало. Корінь сточила зрада.
Живцем розірвані, жили- вени
кричать над вирвою німо, щемно,
ще кровоточить струмками рана.

Вершини в небі байдужо зверхні
не чують крику за шумом вітру,
чужі, далекі і непривітні...
А долом вогко заносить смертю.

Гілля повалене кози топчуть,
снують мурахи зів'ялим листям,
та часом пташок у день імлистий
крилом невидимим затріпоче.

Та впало зріле, живе насіння,
промінням теплим удень зігрілось.
І в нім життя ожило несміло,
неначе дерева воскресіння.

Впала на аркуш поезії крапля,
Перезирнулись Венера й Ерот:
З горя ридає мальована краля,
В ефемериді ерзацних жагот.

Заздрить Ерато танталовій карі,-
Музу хто хоче бере на приціл.
Ані рицин, ні цианістий калій
Не допоможе від товпищ митців.

Лірик на платтячку торсає фалду,
Лізе до циці впотьмах на рожен.
Я ж бо - кулібний, любов - не для ґвалту,
Цноту Полель від харит береже.

Меццо - для ахів, для охів - бельканто,
Мить - і коханці сплелись у клубок.
У читачів задоволених свято,
Шок від краси, естетичний амок.

Може, усе що речу і неправда,
Виправлюсь, браття, повірте, їй-бо!
Плавиться в тиглі нечемна порада,
Буду писати і я про любов.

20.04.2019р..

Ходять янголи по світу -
білосніжні крила,
зазирають в кожну хату
чи добро вродило.

Чи достатньо на причілку
світлячків ласкавих,
запускають в тишу бджілку,
зорі кучеряві.

Заколисують дитину
в колисанці теплій,
варять запашну малину
для зимових щеплень.

Додають цілющу тую
в яблучні узвари,
здирки, виразки бинтують,
припиняють чвари.

Душі змащують медово
джемом обліпихи,
мостять  подушки пухові -
лебедині втіхи!

Чепурять сади, городи, 
і щебечуть в гаю.
На землі до смерті годять,
після відлітають

в небеса, щоб лазурові,
розсипати роси
і ніщо,  окрім любові,
навзаєм не просять.
2019р

 


 

Повідомляю через силу,
що не дійшов до адресата,
той лист, що совісті хватило
у вас направити солдату.

Того листа він не отримав
і не поранився паскудством,
не холодило в люту зиму
його нечуване розпутство.

Коли він піднімав бійців
в атаку біля терміналу,
іще нахабність ваших слів
його душі не розтинала.

І як у бій він крокував,
мотузкою стягнувши рану,
лист кілометри ще долав…
Тоді для туги було рано.

А як підкошений упав
і смерть закрила йому очі,
листа того ще не читав,
бо не дожив герой до ночі.

Труна була із плащ-палатки.
У темряві міському парку
ми поховали після схватки
його під металеву арку.

Над ним зоря на обеліску
і тополина з вітром тужать…
Але, зважаючи на звістку,
вам те усе уже байдуже.

Лише уранці, усі разом,
опісля смерті адресата,
ми прочитали ту образу –
даруйте нам, простим солдатам.

Не цитуватиму без толку
усе, що нині серце крає,
від імені усього полку
лише гризоту нагадаю.

Писали, утомилась ждати
і іншого знайшла для себе,
що одягла кохання шати,
а тому – він уже не треба.

Що розпрощалася з бідою,
живеться добре, у достатку.
Не переймаєтесь нуждою
у лейтенантськім атестаті.

Аби листа вже не чекав
і вас не утрудняв би знову.
Так, саме так – „не утрудняв“!
Болюче відшукали слово…

І все, і більше ні гу-гу…
Перечитали терпеливо
слова, що ніби на снігу
у час війни знайти змогли ви.

„Не утрудняй“, „муж“, „атестат“…
На що ж ви душу проміняли?!
А він же був герой, солдат!
Ми з ним за вас тут умирали…

В розлуці жити – серце бити,
не всяк її лиху здолає.
Не кожен може вік любити,
на жаль, усе в житті буває…

Хай не кохали уже більше
і він тепер вам не потрібен.
Нехай жили уже ви з іншим,
Бог з вами й тим нікчемним злиднем,

але ж який гріх у солдата,
що часу вільного не знає!
Що вас рятуючи від ката,
себе три роки „утрудняє“…

Що, відшукати не змогли
хай слів гірких, та благородних?
В своїй душі ви не знайшли,
так зайняли б в кого завгодно!

Бо у Вітчизні нашій єсть
немало чистих душ, високих.
Вони вам виявили б честь
і ваші згладили пороки.

Вони б за вас слова знайшли,
щоб збадьорити чоловіка.
Уклін від нас їм до землі
за серце добре і велике!

Не вам, жіночому загалу,
од всіх, відірваних війною,
ми написати побажали,
щоб знали – ви тому виною.

Чоловіки на фронті тут,
в борні із ворогом й собою,
з тривогою якоюсь ждуть
листів із дому перед боєм.

Ми начиталися лайна,
тепер тихцем усі жалкуєм –
а раптом все ж ви не одна
й такого хтось іще скуштує…

На суд дружин пошлемо вас,
їх імена ви забруднили.
Хоча на нетривалий час
листом нам мозок отруїли.

Нехай поставлять у вину,
що душу чорну ви ховали,
любили лиш себе одну
і за дружину видавали.

А бувший чоловік – убитий,
тож далі бавтеся із новим.
Загинув і на тому світі
не потурбує зайвим словом.

Живіть, а він вже без вини
не відповість і не напише.
Вже не повернеться з війни,
під руку вас не стріне з іншим.

Лиш за одне його прощати
прийдеться вам, продажна юдо,
що місяць-другий доставляти
листи й надалі пошта буде.

Нічого не удієш тут –
листи від кулі повільніші.
Вони пізніше надійдуть
і потривожать вашу тишу…

Там жодного рядка без вас
немає… Це вам неприємно?
То я беру у скрути час
слова, написані даремно!

Прийміть, нарешті, і від нас
презирства міру, на прощання.
Всі ті, хто зневажають вас –
загиблого однополчани.

12.09.2016

Знаю – кожної весни,
Наче поторочі,
Довгохвості нявкуни
Верещать щоночі.

Я на виклики оці
Вчасно реагую –
Сплю в зимові місяці,
Навесні – марцюю.

Завсігди уміли коні плавать,
але недалеко і неважно.
„Глорія“ російською – це „Слава“,
всім запам‘ятати це неважко.

Корабе́ль ішов найменням гордий,
океан мав намір перепли́сти.
В трюмах коні, мордою до морди,
але їх сумні чекали вісті.

Ціле стадо… Вдалечінь пливли,
тисячі підків в копита вбили.
Щастя все ж вони не принесли –
міна днище кораблю пробила.

Люди сіли в шлюпки, весла взявши,
коні слідом пли́ли просто так.
Що ж робити бідним, бо, як завше,
не було їм місця на плотах.

Плив по океану рижий острів,
в синіх хвилях острів плив гнідий.
Зразу їм здалося – плавать просто,
ніби в річці, більше лиш води…

Та нема ні берега, ні краю,
у ріки вони завжди були.
Хвилі накривали рижу зграю,
а вони все фиркали й пливли.

Залишали коней рештки сили,
ті іржали, тонучи в воді.
Та ніяк вони не розуміли –
чом їх люди кинули в біді.

Врешті-решт розтанув рижий острів,
всі втонули, згинули в імлі.
Домом став їм океанський простір
в сотнях миль від рідної землі…

Серце берегти –
Любов, тепло, посмішка-
Кращі складові !
20.04.19 7.16

Козацький цвинтар. Вікові хрести
Вросли наполовину в рідну землю.
Тримати і у вічність їх нести
Так важко їй від болю.Час недремний

Оберігає воїв, що з могил
Уже ніколи на коней не скочуть.
Бо віддали життя і стільки сил
Країні рідній в давні дні і ночі.

Лежать із ними люльки і шаблі,
І травами вже поросли могили.
А за дощами хмари-кораблі
Пливуть у вічність. Зберігають сили,

Щоб за снігами сходила весна,
І сіялося в теплу землю жито,
І зберігалась роду таїна
Того, кого в степу знайшли убитим.

Бо після нього дерево життя
Не перервали голод, холод, війни.
Та в кожен рід приходило дитя,
Щоб родове гілля росло надійно.

І ширилося, проростало вглиб
Його міцне і молоде коріння.
Козацький роде, з глибини садиб
Вже не одне тут вийшло покоління.

Що гарувало з ранку до зорі,
Трудилося і обливалось потом,
Коли за коси брались косарі,
А Бог їх урожаєм за роботу

Так щедро обдаровував усіх.
І славився піснями край козацький,
Як чувся на святки веселий сміх
І гопачок, що танцювали хвацько.

Пройшли цим шляхом покоління тут,
Від тата й мами, з прадіда до діда.
І край стоїть в вишневому цвіту,
Хоча його не обминали біди…

У землю вгрузли вікові хрести,
Яких минуло перекотиполе.
Землі так гірко біль оцей нести,
Бо під хрестами сплять козацькі долі.
18.04.19

Пригадаю - і світ мені світиться,
і бентежить душі тихе озеро.
Як же нам пощастило зустрітися
в цьому безмірі: Часу і Простору?

Впала зірка. Скотилася жеребом
у бажання моє незагадане...
Пахне спогад тюльпанами й березнем,
пахне осінь журбою і ладаном.

...Згасне подив, як сон під повіками,
вкриє світ пеленою бузковою.
Як могли загубитись навіки ми
в тісноті суєти містечкової?!

2009

Кажуть, вибір до двох спростився...
Кажуть, вибору в нас нема.
Хоч би з Неба Христос спустився,
бо надворі така зима
серед цвіту весни,
аж страшно...
...Вербний хід і осанни спів...
Українонько горопашна,
хто ж тя знов до ганьби довів?..
Рідні діти... мов сучі діти,
тешуть дошку твоїй труні.
А довкола - весна і квіти
й крига душ при Вербовім дні...
Десь за тиждень при Великодні
воскресатиме знову Спас...
Миє руки пилат сьогодні,
щоби вкотре розп'яли нас...
Межи прутиків тих вербових
геть принишк перед лінчем Бог.
Чи дамося на хрест, братове?..
Се повідає епілог...

19.04.2019

Зупинились ви,
Тупік, спите, винити
Нікого – лише себе!
19.04.19 8.40

Любити життя,
Цінувати миті і часи,
Насолоджуватись тим,
Що маєм ми –
Що може бути кращим,
Мабуть ніхто не заперечить,
Було і буде важливим
В любі століття і віки!
19.04.19 8.30

Сповіддю спокутувала гріх,
з молитвами протяг тихо хлипав.
Теплі сльози крапали до ніг,
- Я люблю чужого чоловіка!

Ніжності не пити із лиця -
чуйний, зорепадний, білий сокіл.
Не зривай горіха  до вінця
радила матуся - світ широкий.
В повені ріка - біда одна,
на причалі човника гойдає.
З неба ллється золота струна -
місяць байховим частує чаєм.
Розгойдав паливода  чимдуж
гойдалку вербову, хвилю мружить .
Стогне тиша зранена довкруж.
Каяття душі - червоні ружі!
Трепетний, зворушливий, такий
пелюстковий, рідний, світанковий.
Тільки б доторкнутися щоки
і відчути музику любові!
Знаю, що гніздечко в нього є,
ні на що тепер не сподіваюсь.
Та без нього серденько моє
полонез Огінського не грає.

Г. С...
Коли розвіються тумани
І зникнуть запахи весни, –
Про мене згадувати стане
Хтось несподівано сумний.
І не очікувано буде
Звучати чийсь далекий спів
Про щем посіяний у грудях
Весняним чудом почуттів.
19.04.19

Впускаємо троянського коня
У дім наш, у світлицю, в серце й душу.
Щоб вже не знати спокою ні дня,
Розшукуючи в океані сушу.

Бо хтозна, що чекає нас тепер,
Тож балансуєм між війною й миром.
Живеш сьогодні, а назавтра – вмер,
І не потрібен дім, твоя квартира

На це і розраховують чужі,
Оті, що тихо прийдуть убивати.
Тарифами, де ціни на межі,
Щоби ти сам пішов край світу з хати.

І візьме ворог і ліси, й поля,
Чорнозем наш, бурштин, титан і води.
Комусь уродить вкрадена земля,
Та не моїй країні і народу.

Бо прийде цей страшний троянський кінь,
Злякаєтесь - такого не чекали!
А ви своїх відводили у тінь,
Чужинців лиш до влади обирали.

І гнулися до самої землі,
Коли чужого бачили з порога.
За зраду роду, смерті справи злі,
Від вас вже відвернулись навіть боги.
18.04.19

Який же цей чудовий світ!
Достоєн полотна і вірша!
... Упав у грязь пахучий плід -
На тин дружок садок мій ріже.

Шляхами з товченого скла
Ступаю босою ногою.
А юнь безхмарною була,
І неня ще була живою.

Життя, здавалось,- довга нить,
Не буде ні кінця, ні краю.
Насправді - це одна лиш мить,
Вдихнув - уже пора до раю.

У пісні гами вже не ті,
І барви зблякли у картині.
В душі уже немолодій
Все більше скалок самотини.

Мене не знайдеш у піснях -
Зотліли струни у Орфея.
Дополум'янює весна
В спондеях, ямбах і хореях.

19.04.2019 р.

Я бачив Смерть. Вона була звичайна
Увічлива, спокійна… без емоцій
Відмовилась було від мого чаю
Мовляв, колись… але не в цьому році
Я задивлявсь в ЇЇ глибокі очі…
Крутилось коліщатко кінострічки
Було у Ній приємне і пророче…
І небо, океан… можливо й річки…
І безліч безліч всякої дрібниці…
І чаша у руках: Сльоза із Горем
І я проснувся. Ні, сплю, сплю… ще сниться —
Одна із тисячі моїх історій…
18.04.2019

Се подих слова.
Дерево - як тіло,
сухе, і тепле,
і пропахле глицею.
А ще душа,
до сповіді доспіла,
а ще ті сосни,
що старими птицями
клюють вітри.

Дзвіниця. Тіні звіра.

Се тіло поривається,
і дихає,
і знає бути
золотою рибою.
Крізь подихи і продихи
як тихо є.
Як голосно ворушить
серце
глибами.

В лікарні шок, аврал, переполох,
десятки зо́ два привезли „швидкі“.
Черепно-мозкові у десятьох!
Травмовані – всі лисі мужики…

Питає одного тихенько лікар, –
Що сталося, у чо́му тут секрет?
А той очима красномовно кліпнув
і розповів нечуваний сюжет:

Виною всьому он та лиса сука,
з дружиною не зміг він розібратись:
коли схопила та пательню в руку –
він вирішив у натовпі сховатись…

Завдання птахів нагадати нам вкотре про вирій.
Завдання весни – це, як мінімум, вчасно прийти.
І взяти на облік зимові хвороби й зневіри,
Під звіт всім роздати по дрібці жаги й теплоти.

Стоїть березіль, мов лелека, в снігу по коліна.
Під снігом ще сплять первоцвіти й дівчата, мабу́ть.
Рибини слів сторожко сплять у своїх праглибинах,
І ве́ршею віршів зловити себе не дають.

Жіноцтво і птаство вже планами з місяць вагітні,
І кожна їх мрія прозора, неначе сльоза.
Зустрінемось, друзі, за кілька годин вже у квітні.
Рибина холодна тріпоче в руці й вислиза.

І нам залишає терпкий післясмак післямови,
І пару зужитої рими – льоди- холоди.
Весна, поміж тим, підмальовує на́чорно брови,
І не поспішає, і не поспішає
сюди.

Сади квітують навкруги,
у полі розпустились квіти.
В ромашках, маках береги,
за медом треба вже летіти.
Так думала собі бджола
і розминала два крила.

Як гарно стрінуть кізяки,
мерщій у звалище поринуть.
Моя стихія – смітники,
відходи, бруд, ганчірок віхоть…
Бубніла у лайні по-вуха
собі під ніс зелена муха.

Трудитися мені не треба
і пролітати сотні миль.
Задовольняє всі потреби
життя мого природний стиль.
Мене обходять ризик, скрута –
„топтав“ медок і думав трутень.

Лінивих мух всі зневажають –
гидота серед бруду й пилу.
Дурні ж хай бджоли мед збирають,
якщо їм бракне мозку й сили.
Найвища у нахабності краса! –
у вулик лізла напролом оса.

Г. С...
Тобі подобається світло...
Мене приваблює пітьма
Тим, що від яблуньок розквітлих
І тіні жодної нема.
Тебе завжди лякає вітер…
Мене гнітить одвічно штиль
Тим, що проросле зерня літер
В рядки кидаю без зусиль.
Коли я вмію розпізнати
Єство гріха і зради суть, –
Тебе, довірою багату,
Усякий може обмануть.
Тобі не вірити не можна, –
А я лукавлю нині тим,
Що вже стрибнути неспроможний
У вир кохання за будь-ким…
18.04.19