Колись, можливо хтось на цьому світі
Про тебе добрим словом і згадає
Та на могилу прийде пом"янути,
Покладе кілька квіточок яскравих.

А ні - то й так лежатимеш спокійно,
За це ти ж не образишся на них,
Тобі ж бо вже тоді буде всерівно
Чи квіти тут, а чи бур"ян густий.

Нехай же буде соромно нащадкам,
Що не шанують і не пам"ятають.
А поки є ще сили, ти всіх радуй,
Добрими справами наповнюй дні до краю.

2017 р.

Тут вогко, тьмяно. І… нікого.
Горнусь до стовбура шорсткого.

З осердя «затишного раю» –
Як час іде – спостерігаю.

Надійно, тихо під покровом…

Осоння блиском вабить знову:
«Поглянь, довкіл дари безцінні!»

А я боюся вийти з тіні…

31.10.2018

 
сезонно було ще ідей
резони були безперечно
 
я згадуватиму хейдéй
& дещо посутніші речі
 
у мить проминання всього
ось небо вже плаче лелече
 
& ледь напідпитку босх
граффіті здира надвечір
 
 
 
 
 
 
 
 

Хазяїн бульбу насипає в лантух,
Багач! Не понтовитий фраєрок.
А писунам потрібно небагато:
Чорнило, лист паперу і перо.
'
Плететься в'язь, струмком біжить водичка,
Поезії звільняється сичуг.
В поетів ритуальна перекличка
Та я мовчу, бо мудре шкрябочу.
'
Учора віршувалося про осінь,
Еротикою бавився вночі.
Пора про сніг (зима уже на носі),
А потім про весну, птахів ключі..
'
Грунтує полотно сусід-художник,
Довбає скульптор мармуру шматок.
Здаватися творцем бажає кожен,
Я теж неначе вправний, "молоток"!

Гора Парнас насправді невелика,
Тягну туди Пегаса за хвоста.
Хоча "творіння" - лубочна картинка,
А не чеканка пишна, золота.

Пухнастик карася вхопив на таці,
Дав щигля. Думав - татя налякав.
А він од люті укусив за пальця:
Сьогодні не писатиму. Пока.

30.10.2018р.

Ну шо?
Я - чесний хлоп, не з панівної касти,
З грабунків не наварюю хісна.
То нащо влада? Звісно - щоби красти!
Невже, мій друже, ти цього не знав?

Вгодовані, напахчені, пикаті!
Хапкі купипродайки- торгаші!
А в тебе тільки жінка й діти в хаті,
І не бурчи - нестатки заслужив!

Бо цупив сам як випаде нагода,
Ділився із баригами добром.
Тепер пливе в царка од жиру морда,
А ти махай і день, і ніч кайлом.

Пенсіонери "пашуть" до загину,
І ти рабуй мовчазно, і не вий.
Заробиш на дешеву домовину,
На музику не вистачить грошви.

Чи можу щось порадити народу
Аби живими вийти із юги?
Голосувати варто за "Свободу",
А решта - кровососи, реп'яхи.

10.2018р.

Я дружбу вищою вважала за любов.
У серці відданість видзвонювала лунко,
ставала зустріч кожна віщим подарунком
і розбиттям залізних дарвінських основ
про потяг вижити – усупереч всьому,
людську розділеність, суперництво, самотність.
І не лякали вже років невідворотність
і засторога про суму і про тюрму.

Та дружба теж, бува, подібна на міраж,
що тішить око, виринаючи в пустелі,
в душі розкручує барвисті каруселі,
з глибин викопує зухвалість і кураж,
в траві одружує синицю з журавлем,
їм обіцяє в шлюбі радості по вінця,
і серцю ссохлому наказує «розвинься!» --
-- і пломенить воно розкриленим кущем.

А потім стиха і невпинно відступа
ця близькість – щира, напівсправжня чи уявна,
і вже орудують настійливо і справно
вітри відчуження... Ганебного стовпа
ніхто не ставить, бо не названо причин,
ані образ, ані свідомих винуватців.
Це повернувся хтось із дружби, як з вакацій,
без довгих роздумів, без жалю і провин.

Не згірше любощів, минає і тепло
того, що прийняте за дружбу випадково,
і ти готуєшся, що час розвіє знову
усе, що серце із довірою знайшло.

2018

Осіння дума з року в рік
Гребе гербарії граблями.
Сльота зими неподалік
Торгує хутром, вітражами.
Мій любий, скільки не ховай
У скрині почуття рожеві,
А хвіртка скрипне, і трамвай
Зачинить двері на кінцевій.
Ще соковите небо те
Малює пензлем акварелі.
Лелечий клекіт де-не-де
Ладнає струни менестрелів,
Аж легіт від жури замовк.
В альтанці за горнятком кави
Зроби назустріч щастю крок,
Мій світанковий, нелукавий.
Хоч жовтень палить хмиз беріз,
Гаптує мить нові самшити.
Весна повернеться на біс,
Життя на біс не повторити!

Земне буття спливає надто хутко,
експрес „Життя“ пришвидшує ходу…
Питання огортає серце смутком –
Чи мрію заповітну віднайду?

Чи стрінеться ще той, за ким скучала,
сльозу не раз зронивши у журбі?
Безсонними ночами виглядала,
зізнатися боялася собі…

І ось зустрівся, але надто пізно –
уклад, закон, обов’язки, сім’я,
а зверху Батько позидає грізно…
Ну як своє удовольнити "Я"?!.

Терзаються душею сива жінка
й закоханий у неї чоловік…
Відверто – нетипова ця картинка,
уже надворі двадцять перший вік.

Мелькають кілометри, дні, години,
а незабаром – запанує мла,
але вона жива усе ж людина,
їй хочеться хоч трішечки тепла!.

Любов статечна – як ота примара,
немов пекельні чари чи дурман,
останній шанс полинути за хмари,
думок медових пристрасний туман.

В якому віці серце більше плаче?
Звичайно ж, у останньої межі…
Кохання літнє – то нарзан неначе,
оази життєдайні міражі.

Життя вирує, кров хвилює серце,
бентежить душі, голови п’янить…
Потоки терцій, з'єднаних у скерцо,
спадають подарунками умить!

Любов остання – ніжний промінь світла,
вологи крапля у палючий день.
Жоржиною осінньою розквітла,
щоб заспівати декілька пісень…

Любов поважна – випадок, дар божий,
то долі бенефіс, останній шанс.
Нехай Всевишній стане на сторожі
і якнайдовше лине той романс!

Скільки осінь має фарб?
Цього ж бо ніхто не знає,
Але скрізь майстерно так
Все вона розмалювала.

Гаптувала килими,
Золотими ниточками
Вишивала рушники
Й простеляла під ногами

Берізонькам молодим,
Що зібрались до вінчання,
І вплітала в коси їм
Стрічечки жовто-багряні.

Та вона благословляла,
Посипала бурштином,
Наче матінка зерном
Своїх донечок коханих.

В осені багато фарб,
Скільки їх - то й не злічити,
Милуватись раз у раз
Нині можемо ми нині.

2018 р.

Я стояв на тім, що планида – гра.
Що навіщо риба, раз є ікра.
Що у готиці маємо гідну школу:
і звитяг сторчма, й засторог уколу.
Я підсів до вікна. За вікном осина.
Я кохав не часто. Одначе – сильно.

Я гадав, що ліс – похідна поліна.
І навіщо діва, як є коліно.
Що в пилу віків попускає вирлам
росіян вікопомним естонським шпилем.
Я підсів до вікна. Я помив посуду.
Я щасливим був, як уже не буду.

Я писав, що лампочці люба пíтьма.
Що любови чин не пізнати ницьма.
Що не знав Евклід, що іти на конус
річ понукає не нуль, а Хронос.
Я підсів до вікна. Мов у пору юну,
усміхнусь, буває, буває, сплюну.

Я казав, що листя руйнує бруньку.
І що сíм’я без доброї волі ґрунту
не піде у пагін; що галяви, луки
поготів не в собі, де блудили руки.
Я підсів до вікна, легкий на помині
самотинній моїй, обважнілій тіні.

Моя пісня осібна була мотивом,
от і хор її не співав. Не диво,
що мені за це в гуртовій полегші
ні ноги ніхто не кладе на плечі.
Я підсів у пітьмі до вікна; як хори,
море хурчить у хвилясті штори.

Спібесідник часин другосортних, гордо
визнаю привселюдно не першим сортом
мої ліпші думки, та чию потугу
раю днині наступній – змогти ядуху.
Я сиджу у пітьмі. І вона, у лоні
закуту, гідна пітьми іззовні.

Застряг поміж трухлявих щогл,
Узяв фальшиву ноту:
Писати тягне ні про що -
Погоду чи природу...

Пегас хоч кінь, проте рідня,
А музонька - за жінку
Про вічне квецяю щодня,
Блищить німбець над ликом.

Нема у хаті ніц тепла,
Вдягнув кожух, рейтузи.
Зрання недогризки рулад
Витискую із музи.

А вічне - це лише любов,
Пристойне "мусі-пусі".
Голівка від трудів бо-бо -
Сатирики у курсі.

Замучив поетичний сказ,
Пегас кусає грати.
Я - віршороб, не ловелас,
Ролями помінятись?

28.10.2018р.

Остання ніч

Зашарілася мавка вродлива,
Губки - персики! Мед! Шоколад!
Знаю певно - попереду прірва,
Повернути не зможу назад.

Що, мій друже голодний, порадиш -
Варто " з'їсти оцей "рататуй"?
Райська пуща розчахнута навстіж,
На заклання, осліплий, бреду.

Розколошкаю знічену даму,
Хай цнотливиця ахне в жазі.
Час надходить очистити карму,
У фіналі звалитись без сил.

Почались еротичні кульбіти,
Попід лоба очиці пливуть.
За любовний ковточок амріти
Заціловую трепетну грудь.

Наче змії скрутились у кільця,
Здався дамі козирній валет.
Соло в партії цій не годиться,
Тут працює амурний дует.

Прощавайте альковнії кубла!
Завтра - шлюб! Добровільна тюрма!
Тихо любка на грудях заснула,
Трохи згодом - і я задрімав.

28.10.2018р.

Від любові

Трагедія. Годину як сумний,
Безрадісно жую цукеру "Тузік".
У мавки осяйної вихідний,
Складає вірш. Табу на "мусі-пусік".

Хоч непитуший та хлебтав би ром,
Страждаю люто, жити геть не хочу.
Жона про осінь шкряботить пером,
Мрійливо закотила карі очі.

Сьогодні я солдат - не командир,
Впиватись мушу жінчиним талантом.
А в неї дума рветься на папір,
Хвилюються в кофтині груденята.

З гєнни лине музика Гуно -
Сусід для хула-хупи свердлить дірку.
А осінь зирить в хату крізь вікно,
Дмухнула листям жовтим у кватирку.

Серцевий збився ритм! Натхнення пік!
Апофеоз! В творця естазні крики!
А я не геній - просто чоловік,
Кричу тоді, коли кохаю жінку.

Під талією лагідно провів,
Поцілував із тилу в тепле вушко -
І...чудо, сестри! Я не овдовів!
На "комп" кохана кави "хлюп" із кружки.

А ви пишіть. Нових шукайте тем,
Відточуйте пегасові підкови.
Забута осінь, листячко руде...
Дружина стогне. Звісно, від любові.

29.10.2018р.

І живий, і здоровий

Написав про все - весну і плов,
Універсум та закони Ома.
А тепер (уперше!) - про любов,
Тема темна, зовсім невідома.

Знамо, діви є стрункі, рябі,
Фотками обклеєна вся спальня.
Де моя - не знаю, хоч убий!
Як шукати джерело кохання?

Пляж. Повсюди пишні тілеса,
Колобки пухкі, цибаті сарни...
Розгубивсь! Хитається бізань!
Всіх помити багнеться у бані.

Муки геть! До біса балачки!
Вибрав. Хутко плавом до красуні.
А до мене брасом, три "качки",
Упіймають - будуть вави, нюні.

Заховався сомиком на дні,
Налякався, ледь не втратив мову.
Краще мати фотку на стіні
Та живим лишитись і здоровим.

29.10.2018р.

Над тихим озером сумним,
У темряви ласкавій тиші
Картини сонячні весни
Олією уява пише.

Трави шовкової єдваб
І солов`їв розкішні трелі,
І ніжно-сивий пух кульбаб,
І хмар осонцених тарелі.

Проміння бризки на воді,
Вербові котики пестливі,
Дівочі лиця молоді,
Веселки сяючі у зливі…

І зелень свіжа поміж віт,
І танці риб на синім плесі,
Магнолії, черемхи цвіт,
Бузкові пахощі чудесні.

І небеса, і небеса –
Чарівні розсипи сапфірів!
Яка краса, яка краса!
Їй-Бо, очам своїм не вірю!

…Над озером і восени
Спиваю мовчки сіру тугу…
Які приходять диво-сни
У темряві імлистій лугу!

28.08.7526 р. (Від Трипілля) (28.10.2018)

Коли у тебе розривається шкіра на пальцях ніг
Просто тому що кришталеві черевички стерлися в скельця
Просто тому що життя — це твій вершник твій пан
У нього — батіг у нього овес у нього все що врешті-решт має сенс
А тобі — решта
Твої вії давно не віяла твої вії посеред балу перетворилися на решета
Витікає море з твоїх очей й вишиває біллю
Світлотінями моделює чи то скісний хрест чи ламане дерево
На щоках- і лишає слід на ранах твоїх білою сіллю

Ти даремно бігла цим колесом хитким теремом
Виховання казали тобі бракує —бути чемною
Хисту казали тобі бракує — повторюєшся темами
Світла казали тобі бракує — помреш темною

І ніхто не відкрив що вижити ще те благо що даремно ти
Бігла старим рипучим колесом приймаючи його за пишний терем
Приймаючи за даровані хутра власний хвіст
Приймаючи за слова осанни протяжний свист
Батога вершника свого превелебного пана

Ти остання
Інші майбуть вже впали — безталанні клячі
Ти остання —
Інші давно прозріли узріли бачать
Дивлять в саму суть речей у саму їх сіль
І не плутають з біллю біль
Не напитують про мистецтво серед трупняків та іншої гнилі
Не шукають тепла душевного у могилі
Не біжать зашорені й очумілі —
Гривами в лентах а спинами в милі... ти епічна дурепа
За відвертість надмірну прости
Пошукати ще треба таких як ти... й не знайти
Моя дівчинко інструктована в серце самого чорта вишита там решетилівською морокою — взором чистим

Коли у тебе розривається шкіра на пальцях ніг
Ця дорога перетворюється на червоний рушник без вивороту
А дні втрачають числа

Смисли стають стислими ніби відкритий куб Левітта Сола
Хрип твого відчаю переливається у соло

Бо це ти остання — інші давно зійшли з дистанції пекло надто близько
Що ж
Біжи
Біс із тобою дурне дівчисько
Дні посіріли ніби нитка-куниця лагідне полотно зносилось у шмату
Ніби і є ще порох в порохівницях
Але крім себе нікого стріляти

Сни твої стають неймовірними як літаючі люди Марка Шагала
Тільки в кольорі зовсім не так густо — твоя історія червоноязика gusto della busco Жаклін де Жонг
Лонгрід із постперестроєчних талонів
Покажи мені свої долоні псевдо мадам Вонг
Бо здається твої Олімпи Голгофи Говерли Фудзі — не більш як затерті сцени в Кантоні
І решетилівські зірочки на лініях де замість ліній — гілки хмелика
Ти зійдеш з дистанції зійдеш із розуму зійдеш на пси
Дівчинко із крильцями метелика
Дівчинко блажена єси

 
1.

Вечір ~ ніч. Ідеаліст релаксово перебуває на власній кухні
Неначе Господь десь там у своїй наднебесній господі
FM транслює ангельські хори в супроводі цитри й лютні
Співають здається латиною слова прості, сливе народні

За кухонним, кватиркою настіж, вікном далі лютує жовтень
Людиноподібні істоти як риби в невідомих його глибинах
Хапають повітря чи пиво, проминають сумніви вкотре
Проминають радощі й сльози для більшості неочевидні

Місто живе як заведено, містяни говіркують як звикли
Маніяки-таксисти, лесбійкуваті повії, гіпоблуди & гопи
Всі їхні клопоти або подвиги, у темряві чи на світлі
Трохи полум’я, більше тління, чи врешті~ решт попіл

Ідеалістові однаково привабливі, однаково надзвичайні
Хоча із таких марґіналій не постає літопис правдиво
Цікавинки, дрібниці, які полюбляє & все відмічає він
Якщо і не медитація per se, то добряча нагода, чи привід

Отак міркувати собі про знедолених, згублених, божевільних
Їх недоречну, здавалося би, чесність & шибеницький гумор
Ніким не оцінену працю, десь притомні уривки дозвілля
Обов’язки & дивацькі імперативи, які оце сам напридумав

А ще поринати у спогади, фільтруючи нетребне та нице
Конденсуючи еліксири легкі, електричні & фейерверкові
Теплі рампові позитиви, облич сяйво, виблиски у зіницях
Мініатюри у ракурсах іронічних, люстерках роверкових


2.

А ще рефлексії приязні до теми жінок, уявних & явних
Моментами ледь сп’янілих, а загалом, пожиттєво, тверезих
Переважно довірливих подруг, рідше спонтанних коханок
Що не потребують зайвих реплік, ані обіцянок, ані перверзій

Щодо матерій містичних у знаках, снивах, видіннях
Розмислює з особливою ревністю, із майже залежністю
Начебто їхня абстрактність & ніби окремість їхня ~

Трансценденція хмар~ вітрил між обрієм~ узбережжям
Трансценденція нічних ліхтарів~ зір у воді, металі, чи склі

Перестворює все земне, з архетипів посутно відмінних
Не для чиєїсь вигоди, не задля якоїсь іще справедливості
Напростець інтерпретуючи водевілі & пантоміми

Мирські*




 

все буде чики-чики
говорив Амор чоловіку
трохи ножниць
одеколону
і записуйся в ален-делони

все буде чики-чики
він забавляв жінок без віку
трішки фарби
фену
і чарів
ви як ноти
для гри Страдіварі

падав сонячний випік
сохла літність втягнувши шику
пий де-інде свій час Бальзаче
скинь
дамам давність
вилитість – мачо

все буде чики-чики
у Амора плани великі
стануть лики на себе схожі
і світлішими погляди
може

все буде чики-чики
навіть душі
які каліки
розкидаються чайовими
наче запахом проліску
зими

26 Червня, 2016

***
Великий успіх буде всує,
коли і слава омине,
і хтось не сіяне пожне.
Ніщо нікого не дратує
як те, що інший досягне.

***
Чого немає – те й криве
в молитві не захоче.
А наше плем’я бойове
не хоче жити як живе,
то хай живе як хоче.

***
Що найвище, маємо у Бога:
спільна вежа, і Його Дитя,
і за друга віддане життя....
Та немає меншого нічого,
ніж за ката зайве каяття.

***
Дуже легко чуже забирати
і не мати своє на горбі.
Не надійся, що будеш багатий,
як немає чого віддавати
на майбутнє бодай би собі.

***
Не біжи, не ходи.
Пересидіти маєш,
бо на всі поїзди
однією не сядеш.

***
Не треба бігати галоп
за репутацією, щоб
не був на все охочий.
І не кажи даремно, – гоп!
якщо не перескочив.

10.2018

Вернулась у шори надійні
красунечка в стилі Жаклін.
Десь там дефіляди та війни...
Отут сизий смерч перемін.

Наведені брови смолисто.
Шкарпетки плести не з руки.
Накручує пальчик намисто...
Які твої, жінко, роки...

Забудеш Варшаву і мачо.
У Ворсклі купатимеш біль.
Законний - художник ледачий -
заробить на бульбу та сіль.

Малює за гріш аватарки.
Торкнеться - втекла б за Дунай.
Приручена хижа вівчарко,
у вирву будення пірнай!

Пригадуй мелодії, пози,
світлини, що навпіл... дими...
Римуються метаморфози...
Кавуєш під вірші в куми.

2018

ІВійна триває і нові герої
поповнюють почесний пантеон.
Але якою кров’ю і ціною
купуємо фанатику-ізгою
купе – паяца лаври – на Афон?!

ІІВсе, що лежить погано, анексує,
грабує, пожирає людоїд.
Як той шатун залякує сусід,
винюхує, розколює, шматує
і суне ніс, куди йому не слід.

І висуває нам свою фігуру
у партії, де очевидний мат
готує потаємна агентура
і у дебюті нас іще до туру
перемагає їхній кандидат.

ІІІУ партії реваншу – ейфорія,
а у народу знову летаргія
до вибуху у храмі християн...

Отці парафій оновили сан.
Але чекає бурого месію
іноязика армія мирян.

І видиться уже не за горою
комічний на плацу Наполеон
і черговий ура-хамелеон...

А нам би пережити параною,
аби у рай дорогою тісною
іщез навіки їхній полігон.

10.2018

У небесах - міжхмарна просинь,
На мештах - листячко руде.
Оспівувати гайда осінь,
Бо скоро снігом замете.

Танцює вітер буги-вуги,
За роги шарпає козу.
В природи нині сіра смуга,
А я на літепло ласун.

Вона ж у листопаді гола,
Дерев шкелетики сумні.
О, де ж ви, літня баркароло
І вальс цвітіння навесні?

Чорніють прибрані городи,
На грядках труд селянський вщух.
Синичка мокра від негоди,
На дзьобі крапелька дощу.

Змива сльота сріблясті ниті,
Хвоста котку гризе блоха.
Ще вчора в бабиному літі
Мій ніс у павутині чхав.

Та сонце променем з-за хмари
Упало раптом на чоло.
Такі вони - осінні чари,
Строфа фінальна. Епілог.

28.10.2018р.

Розірвалося небо -
і в тріщину
бризнула
кров.
Запекла,
запеклася
і солоно
з'юшилась в греблю.
В жовтім жовтні,
як в озері жовтому,
спала любов -
і проснулась
і вперше
заплакала,
ставши на землю...
У червоній
від сонця і крові
опалій воді
Вона вийшла
самотня
й ступила
в осінню завісу.
Згіркнув тихо
й схопився у паморозь
зронений слід
у холодному
мертвому листі
вже голого лісу ....
Чуєш, ходить
по мокрих і чорних
опалих гілках
і шукає знайомого голосу
рідної тіні -
в тому лісі,
що десь заблудився
у маревних снах,
під розірваним небом
в скривавленім
світі осіннім...

2018

Той розкутий голос жовтизни
Переможно володіє світом.
Осене,ти спробуй розбудити
Приспану мелодію весни.
Може, в ній твоя зів'яла сила
Зачерпне цілющої води
Тим садам, що встигли одцвісти,
Тим рукам,що вірно їх ростили.
А коли заграє промінець
На моїй обвітреній долоні,
Сипле осінь яблука червоні,
Значить,ще любові не кінець.

Т.І...
Не шукав, не прагнув і не кликав
Поглядами, серцем та пером
Я його, спізніле і велике,
Рано вранці, вдень чи перед сном.
Шелестів тихенько, наче нелинь,
Восени між скрипами осик, –
І, як місяць в зоряній пустелі,
Чаклував безгрішно цілий вік.
А воно засяяло неждано
Й так яскраво в долі на краю,
Що померкли зорі на світанні
І осики змовкли у гаю.
Небувале, справжнє, сонцелике
Розбудило, стало, приросло, –
Хоч його не прагнув і не кликав,
Як би там самотньо не було…
28.10.18

 
її любов, не пристрасть
розповита
мистецька музичка
пюпітри & свічки
волосся переплутуване
вітром

порядний смак до
свіжості доречі
у повороті гри
примарні олтарі
& ледь скоцюблені
такі чуттєві
плечі




 

Заповзали в усі ворота
Незахищеної землі,
Вищиряючись чорнорото,
Злі сусідики – москалі.

Наче дика орда поганська
Чорним шляхом пройшла лихим...
Від Донецька і до Луганська
Засвітився криваво дим.

Мов злодюги чужу комору
Облаштовують крадькома,
Доки сила не переборе
Зайд, що нібито їх нема.

Пожовклий сад увесь – в журбі,
Тремтять на вітрі змерзлі віти…
А в небі - хмари голубі
Закрили полами півсвіту.

Лиш смуги білої краса –
Довгаста, наче ніс «Конкорда».
В ній забіліли небеса
Так незалежно, ніжно, гордо.

На мить все стало навпаки,
Всі помінялися ролями.
Танцюють хмари-малюки
Між неба сивими полями.

А у стемнілому саду
Холодний розгулявся вітер –
Примусив хмару молоду
Він од кохання – посивіти!

27.08.7526 р. (Від Трипілля) (27.10.2018)

За ніч спивали море таїни...
І келих наш із неповторності
Ми у любові геть одчаяні
Незламні ми і не поборені
Квітчастим словом перев’язані
Та Боже збав вас, є подряпани...
І хай на вигляд наче в’язні ми
Ми знаєм як і чим прокапати…
27-10-2018

Позолотило яблук круглі боки
Серпневе сонце в нашому саду
І груші налились солодким соком
Та стиглі сливи просяться до рук.

Донизу звисли винограду грона,
Смачнющі білі й сині ягідки,
Плодів під абрикосом також повно,
Ваги їх не витримують гілки.

Це літо осінь зустрічає радо
І стелить вишивані рушники,
Та натюрморт воно подарувало
Своїй сестрі-красуні отакий.

2018 р.

Ось одягну хутенько плавки
Й відкрию, друзі, вам секрет:
Чим більше сліз - тим більше "лайків",
Ходім ридати в інтернет!

У мене музонька толкова -
СкімлИти день і ніч навчив.
Подушка сліз уже готова,
Зову чутливих читачів.

Закисла в горщику сметана!
Нема синиці у руці!
Покинула мене кохана -
Застала з любкою в сінці.

Жую позеленілий шніцель,
Потроху в кендюху бурчить.
Тепер порюмсати годиться -
Поспівчувайте, читачі!

Сльоза упала на сторінку,
В росі гіркавій олівець.
Потрібно повернути жінку,
Інакше бахуру кінець!

Митець не може без овацій,
Кортить медяника й мені:
Ну, як вам віршика забацав?
Ридати будете чи ні?

27.10.2018р.

Моя береза опустила віти.
І силует оголений зів'яв,
і наче знову маю сиротіти...
Весною соку захотіли діти,
а я їй рани не залікував.

Її напій – цілющі вітаміни
і вуйку, і тій самій дітворі...
Кому цікаво, що іще й донині
це кучері моєї чураївни
у юності моєї на зорі?

Зів'яле листя, ой, не опадає
і це мені нагадує весну,
а не її осінню сивину...
Яка не є, але її чекаю,
коли в раю березового гаю
дописую історію сумну.

10/18

То все мені – гроза за небокраєм
І буревій, і сонця досхочу, –
Я на землі радію і страждаю,
І задля вас роками не мовчу.
То не моє – засяяти над вами
Й згоріть дотла, як зірка чергова, –
Римую серцем, а пишу руками,
В душі життям народжені слова.
26.10.18

А хочеш, відкоркую таємницю,
Закуту ніби магма у вулкані,
Що зрадницьки невимушено сниться
Чуттями нерозбитими об камінь.

Єдиний нами вимріяний вимір –
Він потай розливається надвечір
І повниться сюжетами новими,
Малюючи безмежності для втечі.

Ми збудемося ніби, випадково,
Міжчасся безумовної любові
Полине з невимовності у слово,
Бажаннями поширюючи повінь.

Устави я писатиму волоссям.
Устави ці відверто не чернечі.
Волоссям, що безстидно розплелося,
Спадаючи дощем тобі на плечі.

Веселкою, казковою ясою,
Про те, що не збулось «во время оно»
І те, що так ніколи і не скою,
Писатиму за жанровим каноном.

Хвилину, зафіраню хмаровиння,
Щоб янголи не стежили за мною –
Оскільки ці сюжети не невинні
Хмільна і я…ти питимеш з хмільною?!

Вечером у камина,
Засоряя листы стихами,
Грезилась женщина в белом
Мне, больному не Вами.

Скрипок сухие спинки
Дышали теплом печали,
И говорили звуки
Всплеском туманной дали.

 
Печальна пенелопа миє стопи
із думкою про сон який нейде
богів котрі змовчали за дітей
та досвіту сріблистий попіл

& Се відповідальність відтепер
за все що досі звикло бути нею
настане мить вертання одіссея
старі казки & знову на етер

Відтак шукає забуття між ділом
& кожен хто милується чи зна
це в нім слабкіша є струна
аби зневірити класичних лір

(лібідо)




 

Маріє, де твоє дитинство, Маріє?
На знімках старих у альбомах тьмяніє?
Сміється до тих, кого вже й не пізнати,
чи кличе до тої батьківської хати,
яку в сорокових відправив у небо
фашистський снаряд? Мовчиш...
Маріє, де твоя юність, Маріє?
В горнилі радянському юність твердіє,
бабуся ховає у погріб ікони,
ти пізно сьогодні вернешся додому,
народу і партії служать до скону,
відомо. Мовчиш...
Маріє, де твоє кохання, Маріє?
Сусідки, плітки, і душа ціпеніє,
"Що міг в ній знайти? Нерозумна селянка,
дрібна, тільки очі, мабуть, вже коханка?
А він же ставний, ще й художник від бога,
сам з міста, а взяв собі дівку убогу!"
Недовгим було твоє щастя жіноче,
покинута жінка... засмучені очі...
і "Муся" пече аж до кістки зап'ястя,
та стерти любов, мов наколку, не вдасться,
і Муся-Марія, і двійко дітей,
ховають обличчя від суду людей,
такий привілей... Мовчиш...
Маріє, де твоє життя, Маріє?
Під хусткою чорна коса вже сивіє,
в маленькій хатині розлите тепло,
та щастя у ній все ж замало було.

26.10.2018

Штовхали в плечі, хапали руки,
жбурляли в спину шматки багнюки,
і ґвалтували в порожній хаті,
бо забагато їй благодаті,
бо світ боїться того, що чисте,
і проводжає у спину свистом,
і роздирає до крові шкіру,
бо не буває такої віри,
бо не буває такого світла,
бо це не світ - це вона осліпла!
А їй не чути отого свисту,
вона - над світом, вона - пречиста,
вона каміння з доріг збирає,
бо кожен камінь чийсь гріх приймає,
вона ж гріхи ті по світу носить,
вона у бога прощення просить,
і відпускає людські провини -
а їй жбурляють каміння в спину,
а їй викручують ніжні руки,
кричать в обличчя: "Блаженна сука!
Цей світ ніколи не буде чистим,
ти психопатка, а не пречиста!"
Вона ж збирає дрібне каміння
і вкотре просить для душ спасіння,
стікає кров'ю в брудні калюжі,
а люди... краще були б байдужі...

26.10.2018

...А це вже справжня осінь! Блиск і шик.
То сонце, то дощить. Грибами пахне.
Я золота напхав, багрянцю хапнув…
Кишені (щоб не витягли) зашив.

З машин картопля на мікрорайон,
як кажуть закарпатці, позирає.
Купити! Щоб не жити поза раєм.
На тисячу? Одразу на мільйон:

най буде льох заповнений ущерть,
нехай тепер все буде бараболя.
…А далі – на Чортків і Теребовлю,
на Бучач і Заліщики, а ще…

Щемка і щедра, іноді сумна,
це – осінь. Насолоджуюсь. Сповна.

Де що є, відомо, але дещо
обирати маємо не ми,
ну а нам би інше, аби легше
і подалі бути од суми.

Що би не видумували, щоби
мати те, що маємо одні,
а очолять націю нероби
першої десятки кацапні.

Як же бути? Знаємо! Аякже!
Ми їм показали кулаки!
Не поїде, поки не помаже...

Все, таки буває, все-таки
оберемо, то воно покаже,
де зимують раки із ріки.

Усе буденно, просто, звично
І так, як вчора я хотів, –
Лиш день сьогоднішній у вічність
За днем вчорашнім полетів.
Я не наважився спиняти
Ані його, ані оті
Свої, мабуть, найбільші втрати
В скороминущому житті.
Вони буденно, просто, звично
У вічність плинуть без пуття,
І залишають на обличчі
Відбитки проявів життя.
26.10.18

1

Хтось музику для серця написав.
Мазюкав акварелями синочок...
Дзуміла за фіранкою оса.
Хиталась вежа між статичних точок...

2

Ява базарна, дика... До зими
устигнути б спалити жальне листя.
У всьому інші винні, та не ми.
...тунелі...
...переходики...
Імлисто.

3

Бери цукерку, музо... Я отут
визбирую між чипсів зерня маку.
Намарився (як смішно...) див батут -
над випарами пива... аміаку.

Дочавлюй помаранчі. Гасне чат.
Клади у скриньку барвні бранзолети.
Мчимо повз тьмущу здиблених санчат.
Везе церата в літерні замети.

2018

Вже у подобі триста літ
Затвірок той, притока, пристань…
І еротична сповідь Цвід -
Все перемножено на триста
До суми власних сподівань
Додав би солі, щіпку перцю
Гризи мій друже, не порань
Своє, від страху, юне серце…
25-10-2018

Ну що, юначе, знову-знову Осінь?
Між спокоєм і біготнею - борт…
На чай, із м’ятою, прийдуть не гості
А слово коротеньке, ємке - "чорт"
Тобі все рівно робиться від того
До чаю далеченько… краще брют
Єдиний, хто чіпляється за ноги
Й вирівнює любий життєвий кут…
20-10-2018

у новій редакції...
08.10.2020.
 І знову Осінь...
Негадано неждано знову Осінь…
Між спокоєм і біготнею - борт…
У виноград пірну охоче босим
І байдуже який у нього сорт…

Мені щось весело, повір, від того…
Майбутнє оприлюдниться як Брют
Єдиний, хто чіпляється за ноги
Й вирівнює любий життєвий кут…
20-10-2018

Минає жовтень, чарівний жовтень,
Засипав листям усе навкруг.
Завісив небо він пухом товстим,
Сховавши сонце за виднокруг.

І сонний вітер приліг спочити,
І навіть гілки не ворухне.
І задрімали, завмерли віти,
І щем за душу узяв мене.

Чого сумую, чого сумую,
І біль у серці моїм – чому?!
Чи десь залишив свою весну я,
І зустрічати іду зиму?!

Свинцеве небо набрякло мовби,
Холодним подихом дме вона…
Печаль розквітла багряно-жовтим –
А може, бабина то весна?!

25.08.7526 р. (Від Трипілля) (25.10.2018)

Замайоріло рясно, урочисто
і, неймовірне барвами до сліз,
у сепїї осіннього намиста
виблискує оздобою пречисте
сусальне листя кленів і беріз.

Яріє падуб охрою і хною
у стилі ретро-модної краси.
У видиві надії чарівної
вчуваються далекою луною
навіяні вітрами голоси.

Сади покірно оголяють крони
і тільки вишні ще горять щодня
у маєві багряної корони.
Не вистачає білої ворони
у чорній хмарі ґав і вороння.

І як усе це кинути навіки
і не дійти до крайньої межі,
де і не «любо, братці», і не гірко,
але не жаль останньої копійки
за ці неоціненні вітражі.

А перелітне, юне і пернате
несе свої печалі і жалі
до ирію і до кінця землі
та іноді північні емігранти
вертають осінь до моєї хати
у первісному болями селі.

10.2018

Чи пам’ятаєш, я сказав,
Що так, хотів
Тебе -
Забути.
Скінчивши вечір і вино,
Обійма, все було.
В очах твоїх печаль,
В устах цикута.
І це мовчання, ось воно.
Любов, ненависть.
За мить, у ніч.
Як тихо.
Жити чим тепер.
Для чого жити,
Навіть.

Парад сьогодні воїнів зі сходу,
що Неньку боронили і життя.
Себе що не жаліли за свободу
свого народу, світле майбуття.

Але ураз насупилась природа –
із ранку дощ періщить як з відра.
Чи заодно із ворогом погода
і безнадії вже прийшла пора?!

Та все ж наперекір цим катаклізмам
(не найскладніший у житті урок)
вони готові захистить Вітчизну
і Миколаєвом карбують шпарко крок.

Ще не умре знекровлена держава,
за ними підуть роти і полки.
Тож хай лунає – «Україні слава!»
Героям нашим слава на віки!

Бреде крізь ніч хитлива постать
(почастували кум й кума).
Нявчить котяра, їсти просить,
А в мене рибки ніц нема.

"Піддав" увечері добряче,
Цебро чи два "прийняв на грудь".
Мужі - вживають горіляччя,
Блохасті - миші хай гризуть.

Котку шкоринки носить тітка
Побачить - в пазуху їй "Плиг!".
А я із ним вправляюсь швидко -
За шкабарняк - і за поріг.

Чарчину пригубити - радість!
Кота чукикати - дурня!
Мені із ним не цілуватись,
Це дика твар, а не жона.

На закусь є жирнюча лапка,
А я люблю суху й пісну.
Чигає кіт на прикалабку
Як розкумарений засну.

24.10.2018р.

У Бога усі фаворити.
Але пам’ятаймо, панове, –
єдина у цілому світі –
людина – уміє творити,
...а не споживати готове.

Аматора ліри і музи
у сіті заманюють сайти.
А далі – учіться, читайте.
Яка очевидна спокуса –
...уміння своє показати!

І що пропонує богема?
У герці за місце, за славу
витрушує з пилу – ...поему
і не заяложена тему
...із вадами мови і правил,

і першою зіркою сяє,
і має «недремлюче» око
...оте, що себе вихваляє,
і поки лукавий куняє,
дає неофіту уроки.

А як на лелеку дивились!
Та як не любити синицю?
І, наче, не Богу молились,
і нібито яблука снились,
але ...уродили кислиці.

Немає нікому догани,
але виглядає забавно,
коли, від поезії п’яне,
тебе обіймало недавно
...і сіль не жаліє на рани.

І яблуко розбрату ...явно
на яблуні раю не в’яне.

10/18

думки росли серцем
як у дощі
калюжі
аби не їхала голова
і не виступала байдужість

аби зливалася мить
і творила море
на півслова глибокеє
на відкриту горлянку
просторе

щоб мостів не було
тільки хвилі тендітні
лоскотали би нерви
наче леза трави
небо у квітні

і кораблики душ
пропливали би клином
без гармат
і суцвіттям вітрил уквітчали
синь журавлину

хай пливуть
не спішать
аж почнуть мерехтіти
в повномісячній старці
крихти згублених мрій
з вогнища літа

молоді береги
хай виношує спокій
припорошують сни
в те
що ранки проникнуть
сонячним соком

27 Квітня, 2016

Т. І...
Мене дивує знову й знову
Тепер, коли бракує слів, –
Чому ці очі світанкові
Мій юний погляд не зустрів?
Чому тоді, коли згасає
Життя, котрого не було, –
Кохання, пізнє і безкрає,
В душі зненацька зацвіло?
Чому, забувши про утому
І передсмертний, певно, вік, –
Не поспішаю я додому
Так, як раніш робити звик?..
Щораз сумую проти ночі,
Мов сонне небо без зірок,
Бо розпрощатися ти хочеш
І йти не хочеш із думок...
25.10.18

 
ось так сидіти у дворі
із цигарками & при спрайті
дивитися падуть в журбі
листки тополі кимсь прокляті
крізь вітровий порив
 
печаль примножуючи лиш
сьогодні ліпше не читати ~
на сіді~ плейєрному старті
є джефесон еплейн це варте
& світ стає світліш
 
зі світлом цим немов прочани
чиїсь панянки та дівчатка
чаклують драмер & гітари
 
у затінкові їх