КРАЇНА ГІНЕКЕЇВ

(Квіткове сновидіння з часів Османської імперії)

ДРАМАТИЧНА ФЕЄРІЯ У ІІІ ВІДМІНАХ


З'ЯВИ СНОВИДІНЬ І ГОЛОСИ З ГАРЕМНОГО САДУ:

Пурпурова Троянда Втіхи, Роксолана-Місафір, Рус-Хуррем, дружина Сулеймана Пишного - у хрещеному мирі Настя Лісовська

Біла Троянда Щастя, Гюль-Хуррем-хасекі, дружина Османа ІІ - у хрещеному мирі Настя Повчанська, наречена гетьмана Петра Сагайдачного

Жовта Троянда Розлуки - у хрещеному мирі Маруся Богуславка, героїня ліричного епосу 17 ст.

Жінка в Чорному,Невольнича Душа України - супроводжує з'яви квіткових сновидінь, дає голос сюжетним ремаркам

Жінка з Лелечими Крилами, Волелюбна Душа України - діє мовою знаків у сюжетних ремарках, а голос подає на противагу Жінки в Чорному, інколи їх голоси зливаються

Русалка - з'ява сновидіння, діє мовою знаків у сюжетних ремарках, інколи одягає чужі види і набуває чужих голосів

Ханум-назлі - стара родичка Османа ІІ, що подає голос на противагу Гюль-Хуррем, Білої Троянди Щастя

Гетьман Петро Сагайдачний - статечний чоловік у погідному віці, спочатку у квіті життя, а потім в тенетах смерті

Сулейман Пишний, десятий і знаменний султан Османів, знаменний обширом і могуттю своїх володінь і любов'ю до дружини Роксолани-Місафір

Голос незримого Мустафи, первородного сина Сулеймана Пишного, престолонаслідника

Голос Мудрого Улєма

Голос Кобзаря

Голос Батька Роксолани

Голос Троянди з Фонтану Сліз

Голос Рожевої Троянди Мрії, дружини султана Мустафи ІІ

Багатоголосся і хори Троянд Гаремного Саду, козаків-невольників, що діють у з'явах сновидінь то вольними в Ріднім Краю, то бранцями Чорного Люду

Чорний Люд
***



" - Косо ж моя дівочая,
за кого ти заручена?

- За козаком - засватана,
за турчином - потурчена..."
(З пісні)

ВІДМІНА І

(У царському городі Стамбулі заходить сонце. В мечеті Ая-Софія давно відмовили правовірні останній п'ятий азан. Затихло все довкола … притаїлося … спить ?.. Люди, рослини … навіть каміння - приготувалися до дивовижної таємниці Ночі та її солодких Сновидінь. У солодких Сновидіннях Ночі спочиває і Царський Палац Султана, і Гаремний Сад поруч нього.
… Від старого високого муру, що сторожить Гаремний Сад, мало-помалу відокремлюються дві загадкові постаті. Це - ЖІНКА В ЧОРНОМУ і ЖІНКА З ЛЕЛЕЧИМИ КРИЛАМИ. Наче невпізнані вартові, вони обходять Гаремний Сад, пильно вдивляючись у сонні обличчя Троянд-Бранок Султана. Котру покроплять водою з кришталевого дзбану, котрій заспівають колискову її рідною мовою, котру приголублять м'яким пташиним крилом …)

ГОЛОС Жінки в Чорному:

- У затінку гаремної стіни ростуть собі …

ГОЛОС Жінки з Лелечими Крилами
(підхоплює голос попередньої):

- … цвітуть собі вони …

ГОЛОС Жінки в Чорному:

- Ростуть у валунах і по алеях …

ГОЛОС Жінки з Лелечими Крилами:

- Цвітуть по кулуарах, в гінекеях - …

ДВОХГОЛОССЯ Жінки в Чорному та Жінки з Лелечими Крилами:

- … невольні квіти хтивого султана …

ГОЛОС Жінки в Чорному:

- Котра, як мід солодка…

ГОЛОС Жінки з Лелечими Крилами:

- … друга – пряна …

ГОЛОС Жінки в Чорному:

- … котра - з шипами …

ГОЛОС Жінки з Лелечими Крилами:

- … а котра – відкрита …


ГОЛОС Жінки в Чорному:

- … котра пожадна і несамовита
жадає… ні, не ласки, тільки крові - …

ДВОХГОЛОССЯ Жінки в Чорному та Жінки з Лелечими Крилами:

- … троянди білі, темно-пурпурові,
троянди жовті, кольору розлуки - …

ГОЛОС Жінки в Чорному:

- … стоять смутні, заламуючи руки…

ГОЛОС Жінки з Лелечими Крилами:

- … і моляться до сонця, як до Бога…

ДВОХГОЛОССЯ Жінки в Чорному та Жінки з Лелечими Крилами:

- … і кожна з них по-своєму убога!

ГОЛОС Жінки в Чорному:

- Бо кожна з них - сама в коштовній клітці,
дарма, що та в чадрі, а та - в намітці,
та їм удвох здригатися від трему
при таємничих шорохах гарему…

ГОЛОС Жінки з Лелечими Крилами:

- … бо кожна з них, як невигойна рана
на тілі Мустафи, чи Сулеймана…

ГОЛОС Жінки в Чорному:

- … бо кожна з них до пестощів охоча…

ДВОХГОЛОССЯ Жінки в Чорному та Жінки з Лелечими Крилами:

- … така вже, бачте, доленька жіноча!

ГОЛОС Жінки в Чорному:

- Та не на те їм Доля вроду дала,
щоб кожна до схід сонця опадала…

ГОЛОС Жінки з Лелечими Крилами:

- Та не на те земля їх породила,
щоб ласка Божа ними погордила…

ГОЛОС Жінки в Чорному:

- Та не на те їх виплекала мати,
щоби по них і рясту не топтати…

ГОЛОС Жінки з Лелечими Крилами:

- Топчу, топчу ряст… ряст…
Бог здоров'я дасть… дасть…
Дай, Біг, діждати -
і на той рік топтати!

ГОЛОС Жінки в Чорному:

- … Заходить сонце в городі Стамбулі.
Заснув гарем. Троянди теж - поснулі.
Із моря місяць стишено виходить -
одна троянда голову підводить …

ГОЛОС ТРОЯНДИ ПУРПУРОВОЇ
(яка згодом назоветься більш окреслено):

- В Рогатині на зарінку
там татари вкрали дівку.

Вкрали дівку молоденьку -
карооку, чорнявеньку *1.

Повезли ї' в Туреччину,
султанові до гарему.

У Стамбулі люди злії,
а в Настусі серце мліє.

Там Настуся руки зносить,
у султана смерті просить.

Не плач, дівча, - це негоже! -
султан тобі допоможе …

"Ой султане, султаноньку,
пожалій мя молоденьку …"

У султана буде жінка
з Рогатина - українка!" *2

ГОЛОС Жінки в Чорному:

- Цвіт України в затінку осман.
Султанша Росса, перша з роксолан.
На ложі царськім випестить гарем
"Троянду Втіхи", пишну "Рус-Хуррем". *3
"Хуррем-султан" - від Пешту аж до Нілу …

ГОЛОС Жінки з Лелечими Крилами:

- А що з собою забереш в могилу?
(Життя біжить … Піастри *4 з бодні - теж)…

ГОЛОС Жінки в Чорному:

- Пуста казна у "Замку на Сім веж" *5.
Розбрат і смута в череві осман.
Помре у стін Сиготу Сулейман *6.
Чужої віри вітроногий птах -
твоя єдина доня Мигр-у-Маг *7,
що в клітку упіймав Рустем-паша *8,
(слов'янське сім'я … продана душа …)

ГОЛОС Жінки з Лелечими Крилами:

- Розплати меч зависне, наче грім,
в палатах сяде п'яний син Селім *9 -
і світ чужий зиркне на тебе скоса …

ГОЛОС Жінки в Чорному:

- мовляв, була в султана жінка-росса …

ДВОХГОЛОССЯ Жінки в Чорному та Жінки з Лелечими Крилами:

- лукава жінка з племенів гяурів!.. *10

ГОЛОС Жінки в Чорному:

- Троянди в'януть, сохнуть серед мурів.
Лиш хвиля тіло каменю лоскоче,
і може щось сказати - і не хоче.

(Постаті Жінок несподівано тануть у місячному рельєфі Гаремного Саду).


(За виданням: Ірина Вовк."Епоха В'янучих троянд" (драма). - Львів:Сполом,2014)

* * *

Гарячий серпень допливає до половини.
Пірнаю в озеро: потойбереж, кажуть, гарно.
А що з мостами? Ще і досі не поновили.
Ну так чого ж було здіймати
вселенський гамір!

А подорожнім дуже дякую за пораду:
зелену падалку футболити – майже злочин.
Молю Миколу, щоб ні вибоїн, ні поранень,
та у наплічнику – й солома, і йоду розчин.

До миру – стільки ще обпечених кілометрів...
Чи є той млин, що вражі наміри перемеле?
... Виходить, мали ми
і рацію, й кулемети,
коли казали ще у восьмому*: «Para bellum!»

Мовчу, минуле пригадавши. Ніяковію.
У чорнім небі народилися грім та блискавка.
Гарячий серпень. Вимокаю на Маковія.
Достиглі груші
дощ непроханий
ополіскує.



























_______________________________________________


* тобто у дві тисячі восьмому, коли Росія напала на Грузію

Ще літо,.. світанки вже схожі, так схожі на осінь,
Туман понад полем замріяний тихо пливе,
Спориш сповиває стежки, вже ніхто їх не косить...
З дороги далекої я виглядаю тебе.

Поїхав коханий далеко, до отчого дому,
В Карпатах зростав, там родина-коріння його...
Немає милішого місця у світі цілому,
Куди спомин кличе, у сон ще дитинства свого.

Туман понад полем, туман по широкій долині...
Душа сповідається, тугою серце болить
Тебе виглядаю, чекаю поночі, по днині,
Не тішусь нічим, бо без тебе важка кожна мить.

Вербова сопілка грає,
Ще й виспівує,
А мені серденько крає,
Сум навіює.
На сопілочцівербовій
Вмів чудово грать
Один добрий мій знайомий.
Пішов воювать,
Захищати землю рідну
Він від ворогів,
Із собою взяв сопілку.
На передовій
У рідкі часи затишшя
Музика лилась.
Радував так побратимів
Вмілий сопілкар.
Ворогів це дратувало,
Викликало лють,
А сопілонька співала,
Цього не забуть.
У святковий день країни -
Незалежності
Зазвучало "Ще не вмерла..."
Й прапор тріпотів
Рідний наш жовто-блакитний,
Біля нього - він,
Вигравав боєць натхненно
України гімн.
Раптом постріл.Прямо в серце
Куля снайперська.
Підхопили "Ще не вмерла..."
Й мертвого бійця
Побратими музиканта,
А сопілоньку
Поряд з ним таки поклали,
Мов подруженьку.
Грай, сопілонько вербова,
Співай-вигравай.
І добро та мир хай знову
Прийдуть в ідний край.

2016 р.

(пісня)

Запряжу я коники воронії,
Роки доганятиму молодії,
Через ліс і полечко ними мчала,
Але свою молодість не догнала.

Лише птахом-спомином озоветься
Та пора веселая в моїм серці.
Уже засріблилася руса коса,
Ой, не поскупилася щедра осінь.

Виросла онученька гарна й гожа,
На бабусю дівчина дуже схожа.
Пов"яжу з любов"ю їй стрічку синю,
Хай же Господь доленьку дасть щасливу.

Запряжу я коники воронії...
Роки доганятиму молодії...

2016 р.

Зловити б отак, зловити б це літо за хвіст,
Як ловлять за хвіст яскравих повітряних зміїв.
Та зменшився день – давно перехилена вісь,
Бо вдосталь нам час цього літа відміряв, відміряв.

Зловити б його, це літо, як ловлять комиш:
Повільно пливе під кладкою він течією.
Тоді б не благала вода: «Листочок облиш,
І доти я буду, як літо, твоєю, твоєю».

Зловити б його і пити, як довгий ковток,
На ровері вверх - і цяткою десь у Карпати,
Ще поки тепло -на Східницю шлях не розмок,
Та поки іще не біліють вершини кирпаті.

І знов, як дитя, мене розбирають жалі,
Чомусь дотепер прощатись по-людськи не вмію,
Бо ж літо чиєсь збирають собі журавлі,
Моє ж відлітає з яскравим повітряним змієм.
2017

У очах твоїх сонце світле,
У очах твоїх квітка квітне.
Ти сьогодні така привітна,
Ти любов моя кінцесвітна.

Ти далека така й незнана,
Ти негадана і неждана.
Чи молюся тобі, чи прошу?
Ти сьогодні така хороша.

Чи то раз просив чи то двічі,
І дивився тобі у вічі.
Спокій був та кудись подівся,
Ти сказала мені – надійся.

Ти лиш раз мене цілувала,
А мені було того мало.
Не забути мені, не стерти,
Поцілунку того до смерти.

2017рр.
Парище.

Тирлуються "печерські" дожі,
Байдуже глипає народ.
З кишені вивітрились гроші -
Годує у селі город.

До рук потрібно взяти вила,
"Пустити півнів" у доми.
Але чавкочуть ситі рила
І страх виповнює уми.

Ізмалку погляд у тарелі
(ростуть карасики для щук!).
Свободи упилися елем
І шаблі випали із рук.

Зубами хочу рвати м'ясо,
Ковтати ще гарячу кров!
Вставай, нечула біомасо,
По ваші душі я прийшов!

Покликав гучно. Озирнувся,
За спиною - мертвотна тиш...
Вросли у землю жирні гузна,
Супця у пащі втьопав ківш.

Навіщо гуркіт динаміту -
В льоху очікує квасок.
Ваш герб - із січкою корито,
А прапор - з лахами візок.

Повзуть по дереву ліани,
Калина сохне без води.
Не жити вам уже без пана.
Носіть довіку хомути.

21.08.2017р.

у тому світі де ти – за сонце
де ти – залежність ти – лукум
лукава настоянка свіжого на красивому
у тому світі де істина – нецікава
де райські птахи склювали дощенту
усе зерно з його голови
зробивши голову сивою ніби голубині крила
де спека серпнева проїздом з неоташкентів накрила
намалювала картину голими вами і – ВИ
витатуювала над лінією бікіні й сказала тобі ранковою порт’єрою:
«Мала не реви! Ти - не гудок у порту ти – виїдена ним до дна
виїжджена наче улюблена дорога
вибрана із шкаралупи наче яйце
ти – вимолена ним у його Бога
його посмішка на його справжнє лице

Ти – Ви! Вичекай... На! – літо оце тримай його міцніше
розколюй розгризай немов горішка
обв’язуй панчішками збирай до букетика
літо твоє
добігає своїх рубежів
і скільки би не тривала патетика
усе має межу й іде до межі…
і серпень немов скнилівські віртуози
робить останні гарячі чіткі віражі
і будуть жертви й будуть рани незгоєні цілим життям
і будуть тонкі голки та плескаті ножі
посеред твого храму у вівтарі у серцевому м’язі
сталевим букетом квітнути – се затям!»

Світи згасають притиснуті задушені сонцями
настоянки гіркнуть лукум втрачає той смак
ТИ – вистоялась випросталась випросилась з долоні –
у небо
ти відлетіла мов птах ти вилетіла як розділовий знак
із вірша поета-нонконформіста
лишивши татуювання на тому ж місці
лишивши свої панчішки на тому ж місці
лишивши своє все у тому місці
де літо пекло дахи зривало дах
де райські птахи із його голови тобою приручені
склювавши зерно – підпалили стерню
й кинули вас обох у жертву богу вогню.

Мерехтіла, палаючи, свічка
В гранчаку із зерном в головах –
Упокій дорогого обличчя
І мій відчай дитячий і страх…

А за спиною – люди, як море!
І не плакалось, ніби на зло.
Непролите, страшне моє горе
Розривало і душу пекло.

А коли у холодну могилу
Домовину спустили до дна,
Мене зовсім залишили сили -
Непритомність прийшла рятівна.

Мабуть, в ту безпорадності пору,
Коли зовсім не знала, як жить,
Матір Божа свою омофору
Наді мною розправила вмить.

Я не відала, що тепер буде –
Зовсім юна, зелена була…
Богом послані, добрії люди
Відвели від халепи і зла.

Знов раділа і зимам, і літу.
Був і успіх – кохання, слухач.
Мабуть, матінка з іншого світу
Намолила мені тих удач…

2017

Стара хатина край села,
Спустився вечір тихо-тихо,
Сріблястий місяць вигляда,
Крізь шибку сіє ніжне світло.

Вечеря на столі смачна,
Уся зібралася родина,
Щоб пом"янути брата й сина.
Гоить-потріскує свіча...

2017 р.

Широкою, а чи вузькою
Біжить вона аж ген за обрій,
І через гай, і через поле
Спішить до рідного порога.

Щоб хата біла зустрічала,
Мов найдорожчих їй гостей,
Сестер, онуків та дітей,
Які колись тут проживали.

Не завжди ті знаходять час
Навідатись до дому свого.
Сюди нехай веде всіх нас
Дитинства й ності дорога.

2017 р.

Із яблуневих пишних рожевіть
озвалась опромінена луною…
Із татарви опалених століть
упала в ґрунт – і стала КУПИНОЮ.

Де куп’я потоптала татарва,
де в купі гною корчилась отрута –
на попелищах бралася трава
і пломеніла там ЧЕРВОНА РУТА.

Де потопали вої в болотах,
ізвівши за собою вражу душу –
злітав у небо чорно-білий птах,
червінню серця окропивши сушу.

Скипала ніч. Змертвлялася пітьма.
У сказах таврувалась твар ворожа.
Здавалося – уже й землі нема…
Аж тут – НЕОПАЛИМА МАТІР БОЖА
ЧЕРВОНОРУТНЕ ЗІЛЛЯ засіва –
(запала в небі тиша урочиста:
ну хто б подумав, що вона – ж и в а,
і хто б подумав, що вона – П р е ч и с т а!)

В трясовині, в багні, на купині
вознісся божий дар ЧЕРВОНОРУТИ:
не п о г о р і т и більше у вогні
і у воді болотній не в т о н у т и.

… Усіх поглине ця трясовина!.. -
(висока Доле, Доле невмолима!) –
ЦЯ КУПИНА – всього лиш… купина,
лиш Купина – і все ж…
НЕОПАЛИМА – а – а!!

(Зі збірки "Семивідлуння". - Львів:Каменяр,2008)

Усіх поглине ця трясовина,
і поростуть на куп’ях очерети,
і лиш Неопалима Купина
тебе опалить виміром четвертим.
І там, на дні, у цій трясовині,
де морок, твань і вічна малярія,
душа твоя космічна не змаліє,
молись Неопалимій Купині!
Молись не за зірки, а за сузір’я,
земне тяжіння і небесну вись,
і навіть за брудне своє ганчір’я,
за гаддя в кублах – все одно молись.
Бо ти людина в цій трясовині,
бо у вогні твоє нутро солоне…

Ти вір Неопалимій Купині,
не погорить вона і не потоне!

(Зі збірки "...І все ж - неопалима". - Львів:Логос,2001)

Усе, що є, все, що було і буде –
Як видиво у віщім напівсні.
Мої пророцтва, сповнені огуди,
Нехай вони не збудуться, о ні!

Чи я тебе судити маю право?!
Я сам себе навіки засудив…
Нехай нам сяє сонце величаве,
Крізь біль і сум відкриє диво з див.

Цей плач гіркий з досадою утрати –
Кому на душу падає щораз?!
Перед тобою вічно винуватий,
Впадаю в каяття свого екстаз!

Перед тобою, о моя Богине,
Кладу, як жертву, цей молитву-вірш!
Рятуй мене, рятуй себе, бо гине
Святе в душі – воно найважливіш!

Нехай спаде з ясних очей полуда,
Відкриється обом укотре знов!
Що найдорожче, що було, є, буде –
Богами подарована ЛЮБОВ!!!


20.08. 7525 р. (Від Трипілля) (2017)

Уже набрались крила моці.
Давно пора в політ, пора,
Душі не втримати емоцій.
Солодких слів почалась гра,

В очах така бездонна повінь,
І я тону у них за мить.
Той погляд наче теплий промінь,
Аж вглиб до серця струменить.

Ми заблукали разом знову,
Лиш під ногами тихий хруст.
І знов перервана розмова
І поцілунок з уст до уст.

А вітер листя замітає,
І повінь човен наш несе.
Так радість душі огортає
Що забуваємо про все.

2017р.
Парище.

Посіяв легіт - народилась буря.
Нахитрував - і спокою нема.
Собі у серце поціляє куля,
Ясніло небо, нині - у димах.

Щодня у тещі позичаю гроші,
Розплачуюсь котами із села.
Цього навчився фокусу у Мойші,
У нього відьма теж колись була.

За тисячу - блохасте кошенятко.
За п'ять - помите і без реп'яхів.
Купив штиблети, дипломат, краватку,
Комп'ютер сину, а жоні духи.

Зібралася тваринок ціла рота,
Моє натомість щастя утекло.
М'якенька циця випала із рота:
В мегери закінчилося бабло.

Всю пенсію з'їдають на сніданок,
Зарплату кришить жінка на обід.
Упроголодь стрічаю сірий ранок,
А в ліжку лиже лапу ситий кіт.

Пахтить у хаті, наче в зоопарку,
П'янію від міазмів без вина.
У кожній шпарці, закутнях - кавалки,
А на шпалерах жовта рідина.

Таки здолали ці кошачі раті,
Нявкуча остобісіла краса.
Однині живемо в селянській хаті,
Свою квартиру тещі одписав.

Нове життя для мене стало шоком,
А думав, що розумний чоловік.
Отак нещирість нам вилазить боком,
За жадібність розплачуємось вік.

20.08.2017р.

Давно відомо –
цей світ несправжній!
Усе - ілюзій коловорот!
Спитай у себе.
Ніхто не скаже,
що перший промінь уже от-от...
А сон глибокий –
не добудитись,
не докричатися – і нехай…
Ми один одному будем снитись!
Ти тільки серця не вимикай.
Ще зовсім трішки,
а там – світанок.
В мені вже пісня його звучить…
Цей сон розтане.
Загоїть рани любові музика.
Відболить.
А ми прокинемось, як раніше.
Як прокидалися сотні раз…
Бо є щось краще
і важливіше
того, що може вмістити час,
того, що може збагнути розум
що колупається у собі…
Цей сон розтане,
піде із грозами…

Усе – для тебе.
Усе – в тобі.

Старі світлини в молодість вертають
Та юність нашу гомінку і світлу,
І строку давності, звичайно що не мають,
Бо ми на них трояндами ще квітнем.

Із друзями своїми біля річки
Або з учителем на першому дзвінку.
Про дні ті незабутні спогад тільки,
Світлину в руки ти б не взяв яку.

У нас давно-давно дорослі діти,
Онуки в перший клас уже пішли,
Старі світлини зможуть розповісти
Їм, онучатам які ми були.

Подивишся на них і на хвилину
Літа вертають в ті далекі дні,
Що стрімко-стрімко птахом відлетіли
У невідому тиху далечінь.

2017 р.

Наш прапор жовто-блакитний,
Хоч зранений кулями весь,
Але на вітрах майоить він,
Із кольором злився небес.

Він - наша гордість і сила,
Непереможність в боях.
І їм, ворогам вже несила
Нас, українців здолать.

Хоча і дратує цей колір
Загарбників наших країв,
Вони, як той бик на червоне,
На нього кидаються всі.

Та ми ще так низько не впали,
Як "господа" у Кремлі,
І не паплюжим ні прапор,
Ні герб їхній, а ні землі.

А нашим серцям доогії
І прапор Вкраїни, і гімн,
Бо ми - патріоти країни
Та завжди пишаємось цим.

2016 р.

скінчилася днина скінчилися дві
закінчився тиждень вітри в голові
широка й незміряна часу ріка
упевнено мишку жбурляє рука:

Приспів:
піду пройдуся з кімнати в кімнату
ще купа часу я встигну -- все ок
давно відомо що прокрастинатор
найспокійніший у світі звірок

дедлайни спливають на серці мандраж
і думка панічно впадає у раж
навала сюжетів та образів тьма
та тільки журбинка бо часу нема

Приспів:
бігом писати писати писати
до ранку встигну герою будь спок
усім відомо що прокрастинатор
найвиверткіший у світі звірок

Хотів би серце ка́мінне отри́мать,
щоб захистить себе від злого світу,
бо досить часто вже не можу стри́мать
всю злість, коли дивлю́сь на ту еліту…

Якщо мужі державні – то найкращі
представники від нашого народу,
чому ж його у непролазні хащі
ведуть вони під лозунгом свободи?!.

Дотягують чому останні соки
представники так званої еліти
з народу, що човпе непевним кроком
і ледве дише, де там вільно жити…

А може то́му, що на наші шиї
кати накинули фінансове ярмо?
Що скоро будем їсти лиш помиї!
Тому, що трудимось й покірно мовчимо?

Я серце кам‘яне хотів би мати,
щоб захистить себе і увесь світ
від ненажер та брехунів пархатих,
від лицемірів і вгодованих еліт.

08.03.2017

Ой, угорі сіра пташка,
тріпотіла крильми тяжко,
вона плакала-ридала,
діточок своїх шукала.

Своїх діточок шукала,
сапсана-орла питала –
Чи не бачив ти сіреньких
моїх діточок маленьких?

Відповів орел із гаю –
Зрілу здобич я шукаю,
то змія малят згубила,
діточок твоїх поїла.

Приповзли у край наш злії,
величезні, жирні змії,
наших діток поїдають,
бо жалю вони не знають.

Люди, люди… Чому ви підвладні
так сумнівним, второваним чарам?
Чом навколішках лазити ладні,
щоби крихту отримати даром?!

Ницу чом, неприкриту брехню
ви берете за чисту монету,
а відверту, пусту маячню
вибачаєте всім, крім поета?!

Люди, люди… Невже до сих пір
вас помилки нічому не учать?
Може відчаю повний цей твір
в ваші душі спустошені влучить!..

02.05.2017

… І днесь заб’є цілюще джерело –
очистися, утвердися, о муже!
Подужай час і простір цей подужай.
На тебе схожих досі не було.
Могутній рух вселяється у м’яз
не руйнівною – злучною жагою,
нутро землі наснажиться тобою
над відстань цю, над простір цей, над час.

Живи! Люби! Будь вірним сином Волі,
Дитям Природи, речником Добра…
Так після смерчу плісняви й сваволі
здоровий плід дається на-гора.

(В такт звучання калаталки темрява відступає.
Розвиднюється).

(Зі збірки "...І все ж - неопалима". - Львів:Логос,2001)

На Гостру могилу із сумом зійду,
вклонюся полеглим героям.
Такі в сорок першім спинили біду
і нас захистили з тобою.

Три роки по тому в шаленім бою
звільнили вони Миколаїв.
Життя віддали за Вітчизну свою,
частина їх тут спочиває.

Ці хлопці у полі самотньо лежать,
вони не вернулись із бою.
І лише хмарини над ними біжать,
як відгомін слави старої…

На Гостру могилу я довго дивлюсь,
і сум огорта мою душу.
Дев'ятого травня сюди повернусь,
бо з ними в цей день бути мушу.

Мойсею, що дадуть твої скрижалі
сліпій, глухій, притупленій юрбі –
прозріння й віру? Ну, а далі, далі…
Яку могилу вириють тобі,
яку вготують пастку чи гадючник,
яку пожежу чи трясовину,
яким мечем тобі у спину влучать,
яку заслугу приймуть за вину,
якою ложжю осквернять язи́ки,
яким залізом пам’ять відсічуть,
які помутять чистокровні ріки,
куди вони і звідки потечуть?..

Ото ціна, ото страшна офіра
тобі, Мойсею, за твої ж слова!
Вдесяте, всоте похитнеться віра,
коли бездумно вродить голова.

(Зі збірки "...І все ж - неопалима". - Львів:Логос,2001)

Повстання гідності таки перемогло –
негідники дорвалися до влади.
За що ж народу стільки полягло,
щоб слухати щодня одні тиради?

Все про реформи – ті, яких нема,
чи про стабільність в злиднях бовваніти.
Покращання чекали, та дарма,
не дочекаються його і наші діти.

Стабільно падає добробут у людей,
не менш стабільно піднімають ціни.
Народ тримають урки за свиней
і кормлять брудом з продовольчої корзини.

Нарешті кинули обіцяний „безвіз“,
немов собакам зголоднілим кістку.
Кому потрібний віз той без коліс,
коли у більшості нема що класти в миску?!.

Знов парить мізки нам свій „кінь в пальто“,
„кривавий пастор“ вивертає лати –
вже не підходить їм формат АТО,
бо супостата так повік не подолати!..

Їм повноваження і кошти подавай,
офшорному не вистачає влади.
Він знову обіцяє люду рай
й сепаратистам миттю дати раду!

Так доки будуть ті негідники на нас
свої кармани й пельки набивати?
Невже не прийде довгожданий час,
коли у владу будем чесних обирати?!

13.06.2017

Вже відлетає в синю даль
ключ журавлиний,
Курличе, наче на прощання обгорта.
Мої тривоги засипляє клич пташиний,
Цілують, осене, мене твої вуста.

Іще відблискують теплом осінні зорі,
Ще літо бабине снує
тонку вуаль,
Той журавлиний клич зове небесним хором,
Та залишає по собі щемку печаль.

Як тінь на березі стою - над океаном,
Де душу роздирає самота,
Вже вічність не зігрітий твоїм станом.
Цілує осінь лиш мої німі вуста.
2017
музика автора

У кебі – baby, мама – молода,
але уже обоє русофіли.
Вода у неї мовиться, – вада,
а українці, як один, – дєбіли.

І ніби не скотилась із гори
якої-небудь Чуді чи Калуги...
Червоно-синьо-білі кольори –
оперення місцевої папуги.

Вітаєшся. У відповідь, – чаво?
І думаєш, – воно напевне німці.
Ой, селяві! Куди ми ідемо?
Надовго окультурились тубільці.

Такого ще ніколи не було.
Московії у Львові повезло,
а ні, то повезе одного разу.
Периферія цвенькає до сказу.

У Київ їду, де моє село
не чує без'язикої зарази.

                              08.2018

                        І
Ой-вей… Лякає біо-графі-я?
Не кольорова? Та й не чорно-біла.
Є особисте – як душа у тіла
і не одна симпатія моя.
Але яке кому до того діло?
І я ще є. І мед, і воду п'ю.
Не хочете, то я й не зачіпаю.
А вірші що? Навіяне порву
тай – у нірвану ту, що у рову,
де бабаю ніщо не докучає.
Є різні цілі і одна мета.
Дистанція омріяна, і всує
пеняти на завіяні літа.
Пора давно уже не золота,
а на межі іще одна чатує.

                        ІІ
Літають журавлі у всі кінці
і за Дунай усе повзе і їде...
Тримаю ще синицю у руці,
а не рушницю і не камінці
уполювати жабу у сусіди
оту, що давить, спати не дає,
коли моє живе і процвітає.
Осліплі, вибачайте, я ще є!
Повторюю, – кому це заважає?
Я обираю стежечку свою.
Не хочу їх і сліду за собою.
Мені не по дорозі із юрбою.
Один у полі, але ще стою.
Допишу біографію свою
і зав'яжу з минулою любов'ю.

                              08.2017

Назвати її самотньою було б неправильно,
Бо ж у неї велика родина.
Третій рік за коханим вона у траурі,
Але він залишив їй двох доньок і сина.

Ще є сестри, брати, сусіди і колєжанки,
Ще з пенсійного дівчина є привітна,
Навіть мама його жива, давно лежача –
Всі довкола, а їй нікого не видно.

Вона часто «висить» у мобільному –
Диктує сусідкам якісь рецепти,
А, буває, зайдеться плачем, як біллю,
У спонтанну самотню хвилину, себто.

Проте цим не здивуєш нікого на світі,
Що жінка бере – і плаче.
У розлогім порожнім гнізді між віттям
Всього доста для неї, наче.

Тільки діти дорослі люблять лише мурашники.
І що більший – то краще. Які там пташині крила?
Добре, що хоч не дуже дратуються,
Коли вона раптом забула – і задзвонила.

Бо дорослі – такі дорослі (зрозуміти повинна):
Зайняті зміною світу чи ловленням вітру.
А мама є мама. Потоншала пуповина.
Сама собі сльозу витре.

І як би їй не хотілося напекти і наготувати
Чи просто поруч з дітьми посидіти,
Треба дочекатися хоча б напівкруглої дати
І дужче посивіти.

А колись вони поміщалися у її молодій руці,
Ще тоді, як дивились на світ з візочка.
А тепер тільки фото у маминому гаманці.
Поруч із образочком.

2017

Ведмедиця сина колисала,
Колискові пісеньки співала.
Та ніяк не спиться ведмежатку,
Плаче, що болить у нього лапка.
Окрім лапки розболілась спинка,
Бо тверді матрацик і перинка.
Каже ведмедиця до синочка:
-Постелю тобі сухих листочків…
-Ні, не треба, - ведмежа бурмоче,
На м'якій хмаринці спати хочу!
Так вередувало дитинчатко,
Поки не промовив ведмідь – татко:
-Добре, для свого малого сина,
З дощечок, змайструю я драбину!
І драбиною щоночі ведмежатко
Лізе на хмарину-ліжко спатки.
Не болить у нього більше спинка,
Бо м'яка, як пір'ячко хмаринка.

2017

В озерной тиши, у склонов гор,
в сказке Гроссмерса жил поэт.
Он с Богом вел бесконечный спор,
кляня восемнадцатый век.
И был безумно поэт влюблен
в прекраснейшую из,
и звали ее Аннет Валлон,
как озерный туман иль бриз.
Их разлучила одна из войн,
и через десять лет
он предпочел ее другой,
и предал свою Аннет.
Но дом, где были они вдвоем,
стоит до сих пор, поверь.
Много печали и скорби в нем,
настежь распахнута дверь.
Ты же, стоящая у двери,–
мой враг и моя Аннет,
озерных далей, ничьей зари
кровавый безумный след.
И было б спасеньем погибнуть там,
в той жизни, где предал он –
первый поэт, вошедший в храм
распятой души Валлон.

Двоєдині у лоні
Поскінчались казки,
І не ті у долоні
З неба впали зірки,
Що про щастя говорять...
Залишилась сама.
Прийде осінь. І скоро.
А за нею зима,
Де впадати у відчай
Безнадійно... Облиш.
Сніг плекатиме вічність,
І залишиться лиш
Ненатхненно писати
Недолугі рядки,
І нікчемно гортати
Із життя сторінки,
Де багаттям палаєш
У жадання раю...
...ти колись прочитаєш
Цю сторінку свою,
Що сховалась у стопці
Вікової дурні,
Мов дівча поміж хлопців
У юначім вбранні...
Хай засне у книжині
Занотований біль,
Що належить віднині
Вже не тільки тобі.
Ти це мала би знати
Про кохання... А втім...
Книгу вкинь у багаття
Із осінніх листів.


© Copyright: Серго Сокольник, 2017
Свидетельство о публикации №117081900929

Давайте говорити про хороше:
Веселку, що із річки воду п"є,
Про снігову зимовую порошу
І доброту, що в кожному з нас є,

Про сни святкові, казкою сповиті
І сльози щастя на усіх очах,
Про руки безутомно працьовиті
І дійсну щедрість, а не на словах,

Про сонячні світанки, росянисті
І пісню соловейка у гаях,
Про погляди відкриті, променисті,
Й святу Любов, що сповнює серця.

Тобі убогому судити про Любов,
коли душі нема, а в голові бедлам,
про те, що хвилювало юну кров?!.
Банкрут духовний ти чи просто хам?

Коли душа пуста мов барабан,
коли кохання сексом підміняєш –
і золотий палац лише обман,
Любові справжньої не знав ти і не знаєш!

Свою „любов“ по сірих куренях
ти пізнавав, баштанами блукавши,
в гуртожитках „поров“ якихсь дівах,
округлі форми хтиво обійнявши.

Таких „співців кохання“ вже орда
і з кожним днем стає все більше й більше.
Причина ж, на їх погляд, тільки та –
не так жили, а далі буде гірше…

Та корінь зла зовсім в другій біді –
ціну собі вони так і не склали,
бо люблять серцем літні й молоді!
Вони ж – статевим органом кохали…

15.12.2015

Порожнеча в домі розгулялась,
мов зима у біле увібралась,
поселилась у кімнаті кожній –
спекатись її ніяк не можна.

І не лише те облюбувала,
поміж сторінками заблукала,
бо ніхто ті книги не читає,
сухолист між ними спочиває.

Тільки дощ і завітав у гості
в дім, де порожнеча грає в кості.
Джерело снаги уже змарніло,
всесвіт виглядає обміліло…

Ветхий дім у землю вріс по двері,
провалився у безодню тверді.
На хресті віків, на роздоріжжі,
візія пере́ самотньо збіжжя…

В домі добре б танці влаштувати,
панну ту у вальсі закружляти,
випити горня міцної кави
й думами полинути в заграви…

А щоп‘ятниці, окрім страсної,
з дівою журливою, сумною
буду розважатись-утішатись,
в ритмах танго мовчки обійматись.

Врешті відшукалась господиня,
сірістю укрилось небо синє
і мене всього, по самі плечі,
сумом огортає порожнеча…

Рано-пораненьку – перепілочка…
Рано-пораненьку встала дівочка:
личко рум’яненьке, очка зелененькі,
як м е д і в о ч к а!

Сорочинка біла тілечко увила аж по ніжечки…
Чи тобі не лячно, чи тобі не мрячно?.. Ані трішечки!
там, за небокраєм, сонечко вертає на доріжечку…
Уберися тепло – Осінь косу клепле - сколе ніжечку!
Пташечко маленька, пташко солоденька, пречудовая,
будь мені, рідненька – щасна, веселенька, ще й здоровая!
Будемо літати, будемо вертати, як ті пташечки –
на пороги квітні, де соньки́ досвітні, до нанашечки.
Там де котки сітечка виплели із Літечка над колискою,
а в нічних дібровоньках водяться в обновоньках Вовчик з Лискою.
Там де роси срібнії, там де сльози дрібнії сплели вінечка,
а у краснім пір’ячку спить собі на вінечку – п е р е п і л о ч к а !

“Б’є крилами птиця о боки свої,
вогнем сяючі, а у ній жар-перо інше:
червоне, синє, жовте і золоте, срібне і
біле, і ті бо світять, як сонце палаюче…
А та птиця сонцем не єсть, та од сонця
така стала бути. Красна птиця несе
нашим пращурам огонь до домів їх…
Бачиш – співає – огонь жару поймаючи
до нас, і головою порушує, та то є гребінь її.
Промовляє, співаючи, що як будемо боронити
землю свою, удержимося на ній:

- Лавровий вінець на чоло твоє -
аби було осяяне!
Лавровий вінець на груди твої –
аби були уславлені!
Лавровий вінець на руки твої –
аби були оспівані!

А Числобог числить дні наші
і каже богові числа свої, бути дневі
Сварожому, а чи бути ночі –
І про всякого те…

"У перепелички
ніжки невеличкі –
черевички вбрала.
Аби наша купа́вочка,
ясновида павочка,
росла-виростала,
а на той рік
ще кращою стала!”

(Зі збірки "...І все ж - неопалима". - Львів:Логос,2001)

І Злотих Уст* зітхання уві сні,
і слів дитячих різьблені кришталі…
Які тоді складаються пісні
і крушаться які тоді печалі!

У лабіринтах буднів-душегуб,
минаючи припливи і відпливи,
одне беззмінне, цінне, незрадливе –
оте малече ніжне «приголуб»…

«У нашій хатці, мамо, Бог живе?
Йому болить за дітками серденько?..» --
голуб мене, мій ангеле маленький,
того дивись – і тяжба заживе…

Гора Оливна зливна від мольби –
моє дівчатко плаче за плечима –
вертаються у храми голуби,
у душі діток з мудрими очима…

В колисочках народжених зірниць,
як теплий дотик першого причастя,
спочине сонце в сонечках зіниць –
і як тоді доступний вимір щастя!


(Зі збірки "Самоцвіти сокровення". - Львів:Логос,1997).

УВАГА!
Сьогодні, на Яблучного Спаса, у Патріаршому Соборі в Києві о 20.00 граємо виставу про Шептицьких "У прихистку Божої Ласки: Мати і Син".
Вистава благодійна. Запрошуються всі бажаючі (кияни).

На сірих днях малюєш писанки
спиваєш спеку зувсіма
пора погодитись на висілки
не передумаєш? хіба…
он сливи спіють за черешнями
ой не успіти в попихах
і шершень в листях вічно вештає
а може краще до мурах?
там чути грає тиха музика
так зазивають на ночліг
порозлягались зорі пузами…
і треться вітер об поріг…
19-08-2017

Ні, ти не сон, не забуття,
не казки жахів лик туманний –
страждання усього життя,
що ще не згоїлася рана.

Глухим я буду до обману,
та тільки хай твоє лице
зорить мені безперестанно
й життя не сповнює свинцем.

Щоб поряд із тобою бути
готовий всі пісні забути,
земні назад вернути ріки.

Та розуміє все ж поет,
що на землі знайшов тебе,
щоб тут же втратити навіки.

18.08.2017

Нап’юся з чарівного джерела
Живої, чудодійної водиці,
І враз мені примариться-насниться
Позареальна суть добра і зла.

Збагну природу видимих речей,
І сокровенні помисли таємні,
Всі пристрасті людські страшні і темні
У сяйві дня і мороці ночей.

А, зрештою, навіщо це мені,
Не маю прав карати і прощати.
Не стану ні суддею, ані катом,
Такий же грішний, як усі земні.

Моєї бороди ви не чіпайте,
не Карло з Марса я, Петрарка чи Єсенін,
але можливо, й це не забувайте,
король іще неперевершених катренів.

Можливо мої твори ще невдалі,
можливо за великих вони гірші,
та до снаги їм недосяжні далі,
куди нестримно линуть мої вірші.

На те вона й потрібна борода,
щоб мудрий посміх з неї виглядав.

18.08.2017

Уже по-осінньому душі ятрить
руде і опалене листя.
Над нами – прозорого неба блакить
і обрії, наче намисто.

Ідемо за луки до плеса озер,
де доля описує коло
і, наче, пливуть силуети галер
та хвилями дихає поле.

Уява малює моря-міражі.
Минуле моє із тобою
у осінь тече – за водою.
А літо уже на крутім віражі.
І осені ми у цей час не чужі.
До неї – подати рукою.

                              08.2017

Наступного тижня уже відлетять журавлі.
Іще одне літо збиратись почне у дорогу.
Ранковий туман припадатиме знов до землі,
рихтуючи серцю найпершу осінню залогу.

В повітрі уже відчувається інше тепло.
І тіні вечірні влягаються значно раніше.
О, скільки усього за час оцей перебуло,
того, що ніколи уже не повториться більше.

Того, що упало в покоси червневих світань.
Того, що в копиці сховалось на будучну зиму.
А сонце все ближче і ближче до змучених бань,
все далі від буйного шалу свого і нестриму.

Он пробує пташок ще юний на міцність крило,
і неба окрайчик на смак - ще солодкий, медвяний.
А хату по вікна жоржинами знов замело,
ще трошки, і літо між ними розтане...

15.08.17 р.

Нарешті скінчається літо,
Не буде кусати мушва.
Очиці вилазять з орбіти -
Від гедзів спасіння нема.

Чигає комар на городі,
У литку встромляє вертлюг.
- Кровицю не пий мою, годі!
Лети до корови на луг!

Уздріли поета москіти,
Рвонули із темних гущав,
Вгвинтились у ніс та ланіти,
На вусі нагнало прища.

Ковтнув півбоклаги горілки,
Пекельний утишив свербіж.
Забув, що удома є жінка,
Лопата, сокира та ніж.

Одразу із раю - у зиму,
Із бані - на лютий мороз.
Сталеві у відьми обійми,
Рихтують умить сколіоз.

Душа не витримує гніту,
Ховаюсь в мишачій дірі.
Скоріше б скінчилося літо
І здохли б усі комарі.

17.08.2017р

Четвертий рік у селах і в містах
Всі цвинтарі у паперових квітах.
І поїдає нас (чи по лімітах?)
Голодний вічно смерті чорний птах.

Той заздрісник, йому оця земля
Застрягла в злому горлі жирним шматом.
Тому й під ніж нас, в тому винуватих,
Що розрослося родове гілля.

Що після нас колосяться поля,
Сади квітують білопінним цвітом.
Що ми іздавна гречкосіїв діти
І чорноземна вся у нас рілля.

І спротив наш і наш прадавній гнів,
На ворога і злодія зостався,
Того, хто нашим просто скористався,
І нас до ями смертної привів.

По щоках-листочках
Молодої липи
Теплий літній дощик
Взявся сльози лити.

Не на жарт розплакавсь,
Ридає і хлипа,
Мокра-мокра стала
Уже всенька липа.

-Трапилося може
Яке в тебе лихо?
Усміхнувся дощик
І промовив тихо:

-Радості це сльози,
Тішуся я літу,
Землю слід зволожить,
Щоб їй легше дихать.

А моїх краплинок
Липка не боїться,
В таку спеку літню
Скупатись хотіла.

Вмила своє личко
Гарненько-гарненько
І листочки-щічки
Чистенькі й свіженькі

Бавляться із вітром,
Гойдаються легко
Та дякують літу,
Що так ніжно пестить.

2017 р.

Співом цикад загусає у травах тепло.
Се'рпневі ніч розмережила злотом сорочку:
стигле індиго в дрібні мерехкі пелюсточки...
Місячне сяйво блідим молоком потекло
і розлилося на крони дерев, на дахи...
Літо розніжене сюркотом диво-мелодій.
Линуть акорди передопівнічних рапсодій -
у півдрімоті заслухані стихли птахи...
В півзаколисанім серці хлюпоче півсон,
Втома солодка повіки намащує медом,
Тіло вгортає невидимим окові пледом...
"Vente Pa' Ca"* долинає з мого corazon**...

*Пісня іспанського співака Рікі Мартіна
**серце (ісп.)