Скільки солоного моря в гирлі безкрайому Ельби?

Сонце у ній, як у Нілові, тоне.
Сонце гаряче в Ельбі холодній
Ельбі холодній, повній синього неба
Синього вітру між небом і морем
Синього світу між гирлом і морем
Гнана на Північ могутня безмежна бездонність
Сонце у ній, як у Нілові, тоне.


2024

Султан нікого не боявся так,
В своїм палаці сидячи, в столиці,
Ні ляхів, ні іспанців, ні австрійців.
Та ледве слово чулося «козак»,
Як він від люті миттю зеленів,
Вельмож лупив підручним буздиганом.
Велів з тим лихом справитись негайно.
Він на вельмож вихлюпував свій гнів,
А ті на слуг, а ті на слуг своїх.
І вся країна вже тремтить від страху,
Звертається у поміч до Аллаха,
Щоб захистив той від напасті їх.
Одна лиш вістка: «В морі козаки!»
Все узбережжя у страху тримала.
Куди страшніше перської навали.
Щоб від набігів здихатись таких,
Султан велів фортеці будувать
Понад Дніпром. Орду став посилати
Литву і Польщу аби грабувати,
Тим Сигізмунда короля лякать.
Той приструнити козаків не міг,
Але й війни із турками боявся,
Хоча би показати намагався,
Що козаків він, начебто стеріг.
Забороняв в походи їм ходить,
Хоч Січ на те уваги не звертала.
Хіба у когось козаки питали,
Коли і що їм братися робить?
Болючіше, одначе було те,
Що всіх, хто в козаків щось купували,
Тепер карати ляхи обіцяли.
А то вже було діло не пусте.
Ще гірше – переслідували тих,
Хто смів козакам порох продавати,
Селітру, зброю. Де козакам брати,
Якщо запасів мало в них своїх?
Домовилися якось в москалів.
Обоз ті цілий мали їм прислати
Та і на Дон частину передати.
Та тут дізнались раптом – повелів
Воронезький проклятий воєвода
Князь Долгорукий перейнять обоз.
Не обійшлося також без погроз,
Що буде й далі він чинити шкоду.
Хто зна, з чим то пов’язано було?
У москалів частенько так бувало:
Пообіцяли й слово поламали.
Та козаків, звичайно, зло взяло.
Отож, з самого ранку Січ гуде,
Зібралися всі козаки на раду
Та думають – чим тій біді зарадить.
Хтось пропонує: - На Воронеж йдем!
- Ідем! Ідем! – горлають козаки. –
Запросимо і дончаків з собою!
Злітають шапки густо над юрбою.
Чекай, Вороніж, коли ти такий!
Бігом на Дон послали посланців,
Зібрали військо та і подалися.
А дончаки, ті Доном піднялися.
Бо їм, звичайно, швидше по ріці.
Стрільці зустріли сміхом козаків,
Коли ті шляхом підійшли під місто.
Їм би було зовсім не смішно, звісно,
Якби ж то знали ще й про дончаків.
Поки дражнили козаки стрільців,
Сам воєвода з висоти плювався.
І флот донський тихенько підібрався
Під саме місто майже по ріці.
Вночі разом за місто і взялись.
Січовики показно штурмували,
А дончаки до берега пристали
Й тихцем бігом на стіни піднялись.
Поки стрільці допетрали, було
Вже надто пізно. Козаки вломились,
Стрільців тих шматувати заходились,
На всіх підряд виміщуючи зло.
Дісталось і міщанам, і стрільцям.
Бо козаки нікого не жаліли.
Самого воєводу полонили,
Який ще вчора кари обіцяв.
За те усе й повісили його,
Аби не смів більш козакам грозити.
Знайшли припаси, узялись возити.
Забрали з льохів не лише свого,
А всі припаси, що лише знайшли.
Таким багатствам кожен радий буде.
А місто запалало звідусюди.
Лиш попіл залишився, як пішли.
А далі що? Вертатися на Січ?
Чому би турок ще не полякати?
Бо ж є припаси, узяли гармати.
І є кураж козацький, звісна річ.
Донці оте не надто сприйняли.
Та ж запорожці струги собі взяли,
Які дарма в Воронежі стояли.
Хоча й не «чайки», звісно то були.
Та й ті згодяться. Взяли очерет,
Понад борти в’язанки пов’язали,
Аби вони плавучість не втрачали,
Вітрила підняли і уперед.
Востаннє помахали дончакам,
Азов тихенько уночі минули
Та й на простори на морські майнули.
Турецькі судна, що стрічались там,
Розграбували. Цінне, що було,
Собі забрали, судна потопили.
А каторжників-християн звільнили.
Тож люду у них значно прибуло.
Пограбувавши трохи кораблі,
Зійшлись на раду прямо серед моря.
Яке спокійне було на ту пору.
Рішали – чи вертатись до землі
Тепер своєї чи ще погуляти.
А вже ж у раж добряче увійшли.
Чи ж просто зупинитися могли
Та і в султана не погостювати?
Тож більшість козаків за те була.
Тоді на південь струги розвернули,
І до Трабзону чимскоріш майнули.
Летіли струги морем, як стріла.
А на світанку впали на Трабзон,
Який ще сни останні додивлявся
Та на гостей таких не сподівався.
Куди й подівся той спокійний сон,
Як запалало місто й почали
По всьому місту козаки ганяти
Та всіх зустрічних турок убивати.
В полон нікого брати не могли,
Для нього в стругах місця не було.
Вривалися в будинки, грабували.
За ними слідом місто запалало.
Все небо димом враз заволокло.
Набравши вдосталь всякого добра,
Рабів звільнивши, що в Трабзоні були,
Козаки на Синопу повернули,
Поки Трабзон позаду догорав.
Ще до Синопи вістка не дійшла,
А диму від Трабзону тут не видно.
Тож козаків не стріло місто гідно.
Сторожа зранку сонною була
І прозівала, як вони зайшли
У міську бухту, вибрались на мури.
Крізь хмари сонце вигляда похмуро,
Як тут дими здійматись почали.
Як крики відчайдушні рознеслись,
Як ручаями кров текла до моря.
Суцільне вкрило ту Синопу горе,
Бо ж дуже Марс козацький розізливсь,
З полону визволяючи братів,
Які роками були у неволі.
І їх сюди закинула не доля,
А коли смерч татарський налетів.
Отож, за муки й мстили козаки.
Не грабували – власне відбирали,
Що ті ординці в України вкрали.
Тож присмак їх гостини був гіркий.
Як флот козацький, врешті відпливав,
Синопа за спиною вся палала.
А козаки на весла налягали,
Бо шлях важкий попереду чекав.
Та їх попутні довели вітри
Аж до лиману. Турків не зустріли.
І повз Очаків без пригод проплили,
Та і Дніпром підня́лись догори.
А там на них уже чекала Січ…
Султан, звичайно сильно розізлився,
Війною знову ляхам погрозився.
Король вмовляти кинувсь, звісна річ.
Ледве посол англійський вгамував
Султанський гнів, аби війни не було.
Та козаки про те усе не чули.
Бо Січ гула. Адже козак гуляв.

Берці чужі,
як ви прийшли?
Вас не чекали.
В'ються вужі,
стертий ковил.
Горя чимало.

Стис у руках,
вже без чеки.
Вибух гранати.
Зламаний цвях.
Хтось без руки,
в ямі - солдати.

Тиші нема.
Скрізь суєта.
Гучно навколо.
Попіл отам.
Грішника стан.
В полум'ї поле.

Небо димить,
сонце в пітьмі.
Обрій невидно.
Видиху мить,
вцілив, ти зміг.
Сиплеться з вирви.

Рветься снаряд,
поруч тіла.
Пташка - на міні.
Крики...Назад.
Видихи зла.
Зморені тіні.

Берці чужі.
Краще б не йшли.
Поруч погибель.
Дохлі вужі,
(влазили в клин),
одрізані скиби.

Я знаю точно – так уже було,
Бо сам страждав і мучився немало, –
Чинило кривду непомірне зло,
Допоки благо не перешкоджало
Розгулу непомірної біди
Безкарно в добрім світі панувати
І не прогнало лихо це туди,
Де місце за провини винуватим.
Я знаю точно – буде так іще,
І зло безжальне зникне звідусюди, –
Лише за серце буде брати щем
Та сни жахливі довго снитись будуть…
16.02.25

О, славний Трампе! Дякую, всесильний,
Що за добу завершив цю війну!
Я зустрічаю радісно весну,
Нарешті можу почуватись вільним!

На цвинтарі хрести солдатські щільно
Стоять, але про це не спом'яну!
О, славний Трампе! Дякую, всесильний,
Що за добу завершив цю війну!

Ми від війни втомилися вже сильно!
Міняємо на мир сировину.
Ой, зачекайте! Щось я не збагну:
Дзижчить в повітрі щось швидке, мобільне...
О, славний Трампе! Дякую, всесильний!

 
тигре, тигре, ти вогнéвий
виблиску на хащі темряв
твір нелюдський рук чиїх
узір твоїх симетрій злих
 
із глибин, чи із-за хмар
сяйних вічей родом жар
із яких змагань він рвавсь
з рук чиїх вогонь узявсь
 
хто з умінь своїх & сил
твоєму серцю жили сплів
і хто серцебиття поклав
чия рука & чи рука
 
що за молот цеп який
в чиїм горні зрів глузд твій
над чиїм ковадлом змах
смів кувати дикий жах!
 
як ішов зірковий спис
через небо зоресліз
чи він тішився з трудів
чи також він ягня створив
 
тигре, тигре, ти вогнéвий
виблиску на хащі темряв
твір нелюдський рук чиїх
узір твоїх симетрій злих
 
 
 
 
 
 
 
 

(Вечір 39-го дня. Пенелопа признає́ Одіссея)

1.
Добрій хазяйці – все ж бажано
знати про справи родинні,
тож Евріклея – відряджена
у мезонін господині.

2.
Злізши туди, вона мовила:
«Пані! Повір, це не одур...
Із жебрака-одоробала –
став Одіссей, наш господар!»

3.
«– Ма́буть, стара, ти сказилася!
Чи – десь хильнула хмільного?»
«– Ні, я гаразд роздивилася:
шрамик примітний у нього!»

4.
Тож Пенелопа спустилася,
й так Одіссею сказала:
«Бачу, мармиза зносилася...
Втім, ще не зовсім зів’яла!

5.
Хай же до зали нам винесуть
ложе подружнє зі спальні,
й ми пригадаєм без примусу
наші забави вінчальні!»

6.
Він же – їй каже захоплено:
«Сонечко, це неможливо!
Ложе було мною зроблене
з гі́лки живої оливи;

7.
й потім – навкруг був споруджений
дім наш, з підмурка до стрішки;
та̀к що – з моменту одруження
схо̀ди ведуть в наше ліжко».

8.
Тут вона взнала пройдисвіта –
і потягнула на сходи:
треба, мовляв, їм осмислити
двадцятирічні знегоди...

(далі)

Вітри, мов струни, спокій розколихують,
як душу розколихує кохання,
як повня повнодзвонна понад стріхою,
вилонює магічне хвилювання.

Усе- усе свічадить одне одному:
озерна глибочінь - бездонню неба,
принишкла сутність тіні підколодної -
вершині дня, а щасництву - халепа.

Усе прошите квантовою ниткою,
взороване - і знаками, і снами.
Шторми на сонці заревом викрикують -
відлунюються війнами над нами.

Тепліють свіжі замисли у зачині -
чаркує Чорнобог із Білобогом.
Настільки все у світі має значення,
що вже й не має значення нічого.

На хвості червоного дракона,
висне рік зеленої змії
і ятріють сльози-ручаї,
бо зі сходу дме не по сезону
буйний вітер і душа холоне
за краї розорені мої.
В Україні з усієї сили
виє завірюха світова,
та весна... перемагає змія
і ось-ось відлигою повіє...
утікає баба снігова
і зима до літа покотила –
ранками яснішає Ярило
як небесна свічка воскова,
то зігріє, то як мрія тане
і надією без вороття
гасне учорашнє майбуття,
нібито, уперше не настане
гадане, обіцяне й неждане
протягом наступного життя.

02.2025

Роз’єднані війною й ворогами,
Кордонами спільнот й материками,
Самим життям… Сумними журавлями…
В нас є можливість линути серцями,
Нестримний потяг - прагнути тілами…
Вібрації, об’єднані думками,
Не усвідомлені, але одвічно з нами…
У мандрах незбагненними світами…

На безлюдному острові він довго творив корабель,
Витесував кіль і шпангоути збирав, мов ребра,
І складав він про себе веселі пісні щодень:
«Тілень та тілень,
Я до жінки вернусь,
Якщо вона ще не померла».
Колись працював він на верфі в країні своїй,
І щастя, що Тихий на берег прибив інструменти,
Та не вмів він складати рядок за рядком пісні:
«Тілень та тілень,
Як невірна мені,
То прийдеться нещасній померти».
Ніхто б не повірив йому, що такий корабель
Він натхненно створив, обладнав, просмолив самотужки,
І папуги співали навчившись від нього пісень:
«Тілень та тілень,
І немає у нас
Ані випивки, ані подружки».
Бачиш: хвилі несуть океаном чудове судно,
І стоїть за штурвалом його бородатий майстер,
Ані рифи йому не завадять, ані Посейдон
«Тілень та тілень
Я дістанусь землі!»
І горланив цю пісню безстрашно.

12.12.2024

Московія це людство навпаки,
лукавий ворог посланий нам пеклом.
Улус рабів, тиранів і нудьги.
Замість народу цегла-цегла-цегла.

Там бути іншим - сором і порок.
Раби рабів тримають міцно у рабстві.
Великий цвинтар, місце для ворон.
Приниження для будь-якої раси.

У всi життя вповзає бридкий спрут.
У всіх його токсини проникають.
І ось уже американці йдуть,
як вівці, домовлятись із вовками.

Давай позбавимося всіх химер,
нема у нас союзників у світі.
Навколо їздить новий Чемберлен,
а Черчілля немає, хоч убийте.

Неначе обстежує вітер,
Опісля спекотливих днів, –
Сліпучим промінням зігріте
Пахуче цвітіння садів.
Кружляє в розцвіченім строї
Від сонця зомлілих дерев
І подувом то заспокоїть,
То холодом цвіт пробере.
Без сорому і відпочинку,
Пронизливий цей вітрюган
Досліджує всі пелюстинки,
З’ясовує кожної стан.
Торкається легко та вміло
Зів’ялі обтрушує з віт, –
І падає рожево-білий,
Утомлений віянням, цвіт.
15.02.25

(День 39-й ще далі. Вбивство женихів)

1.
Знов Одіссей приціляється...
Що це? Убив Антіноя?!
Гості – до зброї... Не мається!
Заськи, посхована зброя!

2.
«Я – Одіссей, й тут – за власника!
Годі харчі мої гризти!..»
І завищали напасники:
«Ёпта, так вы же – нацисты!»

3.
Потім: «Дамо́ компенсацію!
Скрапленим газом, чи стадом...
Й може, в науці співпрацею...»
«Ні!» – була відповідь гадам.

4.
Й став Телемах не вагаючись
в ше́рег один з Одіссеєм,
й поряд – служити бажаючі,
вірні Філетій з Евмеєм.

5.
Й так, вчотирьох на позиції
(рівно як три мушкетери),
вбили сто-вісімку гицелів,
ласих на шлюбні афери!

6.
А в козопаса Мелантія,
ницого колаборанта,
хвіст відсікли для гарантії
(більш не було варіанта).

7.
Тут Евріклея приплентала:
ю́рму рабинь вона гнала –
тих, що «амур» з інтервентами
при окупації мали.

8.
Отже, мерців остобісілих
ба́хурки витягли з хати;
й потім – дівок цих повісили
(маю, пардон, це сказати)...

9.
Виліз (ховавсь бо за плінтусом)
Фемій-кобзар із молінням:
«Я ж їм співав тут під примусом;
ганьте, то хоч не поліном!»

10.
А Одіссей йому: «Бовдуре,
не переймайсь, трубадуре!
Ці̀нять розумні воло́дарі
вас, діячів, бля, культури...»

(далі)

Пень у лісі, як зрубана доля,
Як застигле страждання століть.
Поколінь невловима тополя
Впала тут, ніби зламана мить.

Пень у лісі покаже дорогу,
Що веде невідомо куди.
Проростає крізь нього тривога,
Наче вічності пишні сади.

Його кільця окреслюють кола,
У яких потонула пітьма.
З них людина не вийде ніколи.
А навколо - незмінна зима.

28 грудня 2021

***
Мої левади соковиті,
покої тихі і убрані,
причаль човна у сонні миті
мого світанку - в мрійні трави,
росою вкриті.

Квіти ранні
тебе провадять до стежини.
Вона кружляє, далі краще
йти навпростець,
кущі ожини
розступляться,
і пильні пави
не закричать, -
їм, гордим, важче,
як і мені, прощання зріти, -
але хіба тобі достатньо
одної тільки миті втіхи
в країні ніжності і насолоди?

Приспів:
Люби - не покинь!
І ми пі́демо вдвох
туди, де, слідів
не лишаючи,
Бог
ранки нового
виписує дня
тобою і мною,
в одне наше „я”.

ІІ
Ти ж не полинеш в далеч? -
Вийдеш
за квітами у сад.
І п’янко
наш ранок тишею дзвінкою
тебе огорне в співи птахів -
у пахощі
буяння квіту,
у світ життя
мого кохання.

І повертатимеш до мене -
у такт прибою,
крок за кроком,
по сходах древнього покрою,
в дверей дихання,
у тремтіння,
що весняним, трунким потоком
наповнить дім наш нетерпінням -
моїм солодким павутинням,
твоєю, милий мій, жагою.

Люби....

Приспів:

І навіть подумки
Не відпливай,
не покидай наш дім,
і нашу казку.
Бо що знайти ми можемо
крім смутку
у далечі -
один від одного
окремо?

Приспів:

Люби не покинь
Не іди - раптово,
прошепотівши останнє слово
навіть укупі
із хором святим.
Прошу, не іди
ні до кого, ні з ким.

Люби - не покинь!
Не даруй юдолі,
бо що тоді я на медовім полі -
грітиму цвіт до опалих зернин.
Прошу, не відходь необачно один.

І просто люби, не шукаючи слів,
із небом і сонцем - усім, чим горів -
Усім, що нікуди і не відбуло -
у зорі очей передавши тепло.

Люби….

І навіть подумки
Не відпливай,
не покидай наш дім,
і нашу казку.
Бо що знайти ми можемо
крім смутку
у далечі -
один від одного
окремо?

III
(затакт)
Наше літо - днів медових,
так зігріто - снами в яві, -
що не зможе, наче хмарка,
в сині божій потонути,
відцвісти в дощах і в стужі,
загубитися в завіях
днів самотніх
паволоці!

*
Душі моєї дивокрай -
до сумування і наснаги,
як найрідніший друг, додай
і серцю трішки рівноваги -

я здатна перейти часи,
літ нежіночої звитяги,
та без кохання вишини
не потамую щастя спраги.

*
У краю любові я
нашою цвіту порою -
бо твоє
серцебиття завжди
зі мною.

*
І сонцем тане у багряній піні
його сріблястий парус – вдалину.
Вона у прихистку змарнілих піній
всміхається кохання убранню.
Та брат мандрівників - осінній вітер -
уже зриває позолоту літер -
зі скель у море сипле:
„я люблю!..” Люблю...

**
Вертайся,
і навіть подумки
не забувай,
не полишай наш дім,
і нашу казку!

Бо що знайти ми можемо
крім смутку
у далечі -
один від одного
окремо?

Завершення:

Люби - не покинь,
Не піди раптово...
*
І навіть подумки
не відлинай...
*
Люби - не лишай,
Не даруй юдолі...
*
І просто люби,
не шукаючи слів,
із небом і сонцем -
усім, чим горів -

Усім, що нікуди і не відбуло -
у зорі очей передавши тепло.

Люби - не покинь!
І ми пі́демо вдвох
туди, де, слідів
не лишаючи,
Бог
ранок нового
виписує дня
тобою і мною,
в одне наше „я”.

Люби…
Люблю...

Принагідно вклонюся тобі, та лише принагідно,
Як і гори під ноги у вересні цьому мені,
Запитай просто так, як живу, я тобі: " Іще квітну!"
Запитай, чому я усміхаюсь, а очі сумні.
Сум давно поселився, але ще мене не здолати!
Він утрати кохання відбиток, що ліг на душі.
Але віра сильніша моя, тому результатом
Буде подорож, зустрічі, справи /собі запиши/.
Знаю, я незабутня - як ти незабутній для мене!
Знаю - відстані, справи, обов'язки... Скоро зима.
Знаю, ми назавжди молоді і глибокі, мов небо!
Бо таких небагато, але краще є, ніж нема
За тобою не плачу і двері лишаю відкриті,
Відіб' юся від ницих, вже досвід і практика є!
І мені до вподоби з тобою хоча б говорити,
Пізнавати нове, відкривати таємне своє.
Полишати назавжди неспокій і ноти зневіри!
Виправлятися тілом і голову гордо нести!
Я тобою наснажуюсь тихо, і тихо хмілію,
Принагідно молитися буду й за тебе, щасти!

* * *
Торгує нами час за нелюбов.
За щастям в черзі люду більше стало.
Когось із глини сонця ліпить Бог,
А інші темні, - їм усього мало.

І дрібнять нас роки, гріхи, думки.
В молитві таїмо ще серця скриток.
Ще тліють віршів щирих дні – рядки,
Де стигне попіл болю в білий смуток.

14.02.2025

Непосидючий Бешт.
От і сьогодні він в дорозі.
І, як завжди, не сам.
Із Шойлем возсіда на бричці.
Не підганя коней, а віжки –для годиться.
Розумні коні. Знають, де їм стати.
Це просто, бо в раббі всюди є робота:
Когось підлікувать, комусь пораду дати
Чи й друзями зробить розгніваних сусідів...
Віддавна слава випереджає чудотворця,
І байдуже йому – юдеї це чи гої.
Та ось зачули коні музику
І притьмом - до корчми.
А там святково вбрані селюки стоять
І вуха затуляють од верещання скрипки.
«Музика ваш, здається, перебрав,-
Зіходить раббі до кагалу з брички.-
А ну ж бо, Шойлику, підкинь їм
Вогню нашого хасидського!
Аби й корчма од співу задвигтіла!»
Як хлопчик понадхмарну ноту взяв,
Бешт першим кинувся в танок,
І все село за раббі закрутилось вихором.
А найзавзятіший - Іван:
Із «Гопака» на «Фрейлехс» перейшов.
Та ще й у захваті свою виводить пісню:
«Ти – Шойлик, я – Іван.
Ти – підпанок, а я – пан.
Дай-но радості ногам!»

P.S.
Легенда оповідає, як через 30 літ успішним торгівцем і знавцем Талмуду раббі Шауль їхав у справах лісом. Раптом з хащі вискочили розбійники, зв’язали неборака та й повели до свого отамана.
«Як тебе звати?»- спитав кремезний бородань, пильно вдивляючись в полоненого.
«Шауль»
«Часом не той Шойлик, що колись так гарно співав на Купала?»
«Так».
« То ж заспівай ще раз своєї хасидської!»
Шауль заспівав, а Іван не в змозі встояти на місці, як і тоді, кинувсь у танок. Стомившись, витер долонею спітнілий лоб, подякував раббі Шаулю і відпустив його з Богом.

Поміж нами дорога,
Де вибоїна пхає вибоїну,
А кущі сухорогі
Рани шкрябають ще не загоєні.

Я осилюю версти,
Де жахають колючі обочини:
Не заквітчують весни
Вереміями віти покорчені.

Та зоріє надія,
Там, над розсипом гірко-калиновим.
Темні хащі зрідіють,
А себе я відчую лучиною,

За потреби якою
Спалахну біля тебе, мій воїне,
Освічу й заспокою.
Бо для того спішу по вибоїнах.

У коловороті раю
Репають стиглі грона.
Нестерпно сопілка грає.
Сумний Щуролов зриває
Квіти... Для Елджернона?


ante bellum

Ніжнотонна, безмежна, прозора
І манлива така далечінь
Знову настіж розкрилася зору,
Хоч дими ледь накинули тінь.
Тонуть очі в глибинах безкраїх
Позолочених сонцем полів, –
І усмішка з лиця не зникає,
І вчуваю свій радісний спів.
Бо красою торкається серця,
І чарує напружений зір, –
Відпочилий вже трохи від герцю
Незрівнянний ні з чим животвір.
14.02.25

 
Ура, від учора я прокинувсь
Живий та війна ніде не ділась
Ми удвох, Катерина & я
Пішли ще перейтися
Через цей пляжний ґвалт
Не померти, переродитись
Залишивши заношену дійсність
Навіки, навіки
 
Не кажи, що не видів цього ти раніш
Кожен дюйм землі огневий рубіж
Велетенські помади чи олівці
З неба дощать під болісний крик
Й плями Арктики
Що криваві й синьосрібні
Онде море пригортає піски
Сюди ми йшли
 
Дуже прикро, що в цей день ми із друзями не разом
Дуже прикро
«Всі збудовані машини не порятують нас»
Так вони кажуть
(Тому не прийшли з нами разом)
А ще вони кажуть
«Людина не може дихати й жити вік під водою»
Це їх найбільша скарга
(Ет)
І ще мов жбурнули мені в лице, казавши:
«Хай там як, але відає всяк
Що це ані ласка Божа
Ані Королівська милість»
Королівська милість, о–о
 
В цім піску ми любились, моя радість & я
Остатній миті на суходолі віват
Спрацювала машина, справилася
Не подряпавши зовсім, з нею ми розсталися
Зірки й велетні-губки вітали нас обох
Перед зникненням, востаннє позирнули
На вбивчий несмак ось цього
Усього несмаку всього
 
Тож ми йдемо на дно, на дно
Йдемо углиб, на дно
Не мож нам радосте спізнити на кіно
Нептунівський чемпіонат підносить аквасвіт
До себе зве ундіна
Й чути атлантидський сміх
Атлантидський сміх
Й чути атлантидський сміх
 
 
 
 
 
 
 
 

Вона несла пакет за копійчину,
немовби саквояж від Valentino.
Атакували погляди дівчи́ну,
та упирались в елегантну… спину!

У натовпі лебідка пропливала,
схиливши долу карі оченята,
а бісики із них і гострі жала –
то молодості і краси відплата!

Слова Ніни Виноградської
Музика Павла Якимчука

Очі сині мрію розтривожили,
Мов досвітнє небо, молоду.
Сколихнули все і насторожили,
Бо зустрілись вранці у саду.

Приспів:
Очі сині! Очі сині!
Кожен день стрічаються мені!
Очі сині... Очі сині!
Через них я наче уві сні!

Мов берізки білі над озерами,
Мрії пориваються до вас...
Очі чисті сяючими перлами,
В мене заглядають кожен раз .

Знову очі тихо усміхаються,
Ідучи назустріч у саду.
Серденько дівоче ніжно крається,
Розтинає душу молоду.
1965-2005

(День 39-й далі. Вправи з луком)

1.
Учта тяглася – як гумова,
з хати не йшли женишеньки,
тож Пенелопа придумала
бахурам конкурс новенький.

2.
Лук Одіссея в палату їм
винесла, й мовила строго:
«Хто із вас краще стрілятиме,
заміж і вийду за того».

3.
Ті – зі смішка́ми веселими
кинулись чергу займати:
зараз вільгельмами-телями
виступлять всі кандидати!

4.
Ті̀льки от – що за притичина:
всі ці хвальки-баламути,
снайпери поспіль досвідчені –
лук не змогли натягнути...

5.
Ну, і пішло просторікання
(чи, як то кажуть, відмазки):
«– Таж тятива – вся посмикана...»
«– Й певне, прострочене “каско”¹⁶...»

6.
Й поки крутило кебети їм,
зве Одіссей шкодочинний
добрих Евмея з Філетієм
на конспірацію в сіни.

7.
Й каже: «Мій вигляд – це хімія,
я вам скажу по-просто́му:
я – Одіссей! Легітимний я!
Я переконаний в цьому!»

8.
Й ті йому мовлять (по-грецькому):
«Файно! Тобі ми покірні!» –
бо як у «милі» турецькому
друзі були легковірні.

9.
Враз і завдання отримали:
ззовні всі двері замкнути,
щоб женихи мали стимули
спо́вна кіно це відбути...

10.
А Одіссей – овоч виспілий:
в залу ввірвавшися, з маху
лук свій схопив – та і вистрелив!
Ще й підморгнув Телемаху.

(далі)

Сидять діди попід грушу стару та високу.
Така стара, що давно вже і грушок не родить.
Сюди парубки вечорами дівок своїх водять,
А вдень діди засідають у неї під боком.
Густе листя їх від сонця гарно укриває,
А вітерець прохолодний заліта, куйовдить
Дідам сиве вже волосся. Сидять вони горді,
Димлять трубки. Хтось тихенько щось розповідає.
Другі слухають та часом слово уставляють.
Нема куди поспішати – своє відробили.
А сьогодні ще й Пречиста. Тож діди сиділи,
Знаючи, що баби їхні за те не полають.
Щось Трохим розповідає, мабуть, черга його.
Ті кивають головою. Вже сто раз то чули,
Але роблять вигляд, наче все уже забули,
Лиш іноді підправляють розповідь старого.
А тут Семен понад грушу іде із косою.
Вони тільки ще недавно в село перебрались.
Толокою усім селом вже відбудувались,
Отож, тепер обживають нову хату свою.
- А куди це ти, Семене? – дід Трохим питає.
- Та піду трави на луках корові вкосити!
- Так Пречиста же сьогодні?! Не можна робити!
- Та що там трави тієї? Нехай Бог прощає!
- Ні, Семене, так не можна, бо розгнівиш Бога.
- Та, ну, діду. Я хутенько, Бог і не помітить.
Вкошу пару оберемків та і бігом звідти.
Скільки, Господи прости вже в тому гріха того?!
- Не скажи, - Трохим до нього, - За річкою, бачиш
Он високую могилу?! Свиридова зветься.
Він, так само, мабуть, думав, що все обійдеться.
Але Бог його одразу й покарав, одначе.
Семен хотів іти далі. Що слухать старого?
Та, як почув про Свирида, зняв із плеча косу.
- А що було з тим Свиридом? Я ще не чув досі.
- Не чув? В нас того бувальця знають із малого.
Жив, говорять, в селі нашім чоловік не бідний.
Звали всі його Свиридом. Мужик роботящий.
Та до церкви ходив рідко. Говорив: а нащо?
В празник ходив працювати і не було стидно.
А то якось на Великдень та й думає собі:
Усі кажуть, що Великдень. Чи, справді, великий?
Візьму, мабуть, воли свої та піду за річку,
Виорю собі шматину якусь на тім горбі.
От і взнаю, чи багато виорати вдасться?
Тож у перший день зібрався празника святого.
Узяв воли, запріг цугом у плуга важкого.
Узяв наймитів й за річку орати подався.
Люди в церкву йдуть молитись, а він собі оре.
Люди з пасками додому вже з церкви вертають,
А він плугом землю оре, пласт перевертає.
На дзвіниці вже і дзвони ударили скоро.
А він оре. Тільки скибу десяту почали,
Як загуло під землею так страшно і глухо,
Наче то десь грім далекий із хмар чорних буха.
І Свирид разом з волами під землю й пропали.
А на місці тім могила ота і з’явилась.
Так Свиридовою люди її і прозвали.
Ото так: була людина…була і пропала.
Через те все, що на празник святий спокусилась.
Кажуть люди, - голос втишив, - як на тій могилі
Приложить до землі вухо – з землі долинає
«Гей,гей!», наче хтось далеко волів поганяє.
Бачу, я тебе затримав?! Іди собі сміло.
Та Семен почухав лоба, глянув на могилу,
Узяв косу знов на плечі та й побрів додому.
Ніхто з дідів не всміхнувся, навіть услід йому.
Мабуть, всі на ту могилу слухати ходили.

І в очах прочитаю я,
Скільки болю було у них,
Скільки горя і бід здійняв,
Буревісник над схлипом хвиль.
Світле небо в твоїх очах
Убирається в сукню з туч,
І танцює у нім гроза,
Осипаючи камінь з круч.
Чорний холод твоїх зіниць,
Обирає лихий пустир
І ніколи, я знаю мені
Ти не скажеш кохаю. Ти
Будеш тихо дивитись так,
Наче в серці назавжди біль,
Мов навіки замерз криголам,
В океані схололих мрій.

18.01.2025

Навіщо треба свідки Ієго́ві?
Кому потрібно свідчити і що?
Якщо у світі першим було слово,
воно можливо розповість про щось?

Хто ви́мовив його та і до кого?
Була у чо́му слова того суть?
Коли на щастя бережем підкови,
те слово мало бути ли́ше «путь»!

Яким шляхо́м іде́мо і до чого?
У чому саме суть цього життя?
Питань багато маю я… до Бога.
Лише до нього – це собі затя́м!

Вивчати на́що копії і списки,
якщо першоджере́ло в світі є?
Питати хочу у творця колиски,
а свідкам хай лишається своє!.

Хай визирають те, що бачить хочуть,
віщують тим, хто їх бажає чуть,
а хто і сам до пошуків охочий –
відна́йде неодмінно власну путь!

Знову словеса брудні течуть,
То вмочає в бруд перо достоту
Нанависник мій графоманчук -
Пожирач талантів чорноротий.

Ви питаєте, у чому річ?
Що в душі його шкребуться миші?
Давить заздра жаба кожну ніч -
Як же гарно той лелека пише!

Підняли вже рейтинг до небес,
Люто заздрить все одно неситий.
І постійно бреше, як той пес,
Чорногуза вчить людей любити.

Вже б здавалося радій, сиди...
Ні, чекає ще із неба манни.
В ложці утопив би він води
Кращих себе - нелюд графоманний.

Вірші опонента навмання
Всі би стер із пам’яті інету.
І організовує щодня
Ритуальні спалення сонетів.

Та зійшла Поезії зоря,
Як би не шкварчало заздре сало,
Ті сонети просто не горять,
Бо вони для вічності писались.

Сіє, сипле терня темний змрок,
Колеться знов темрява тернинням.
Та іти крізь терня — до зірок
У своїй ми творчості повинні!

12 лютого 7528 р. (Від Трипілля) (2021)

Я варю тобі зілля, і пару по вітру розвію,
Щоб вона долетіла в далекі твої болотА,
Придавила тебе, утопила в твоїм божевіллі,
І у горлі, як олово, стала каховська вода.

Я - то мавка херсонського степу, я - ласка*,
Для якої не лИшилось місця у плині доби.
Я у варево те не забуду для тебе покласти
ЖАхи кожної божої тварі, що ти утопив.

Я - то парості лугу, то дерево доброго саду,
То домівка із квітами - кращої годі знайти.
Я варю тобі зілля, щоб стала мечем тобі знада,
І від того меча, ти вражино, навіки затих.

В руках прокрутивши ціпок із галкою пуделя,
Він раптом замовк і поглянув на бельведер
Що в стилі ампір був завершенням дивного дому
Де діва в одній наготі появилась тепер.
Це прекрасна Ліліт, він направивши галку із пуделем,
Промовив туристам, що були схвильовані тим,
І голос його видавався тягучим від втоми
Вона вам покаже кімнати, прошу вас, іти.
І він повертався на свій залізобетонний
Постамент навпроти будинку і сівши на трон,
Немов кам’янів і дивився на Пандемоніум
На ріки червоні, у вічнім безсонні своїм.
І спускалась Ліліт у безчинстві лихої вроди,
Впиваючись поглядом пристрасті в очі жаги
І тягнулись туристи за нею тим блудом наповнені,
Корилися крокам, і стегнам вертливим її.
«Світ скрипить, як розхитане, бісове, віденське крісло,
Туманом в безодню з луною він важко зітхав.
Схололі озера у відповідь гучно потріскували,
Цей дім, як забутий навіки старий вокзал».
Остогидли мені ці постійні злягання із совістю,
Байдужі, знекровлені очі й холодний вогонь,
Ця ідея – прокляття, хрипів він, читаючи повісті
Однаково темні на фризах своїх безсонь.
О швидше б забутись, чи зовсім навіки пропасти,
Хай швидше блудниця приходить і знищує світ,
Та знову йому довелося вкотре піднятись,
Коли з бельведера явилася хтива Ліліт.

26.01.2025

Свистять шуліками ракети,
Гуде й здригається земля, –
Вкриває бережно жакетом
Матуся злякане маля.
До тіла тільце пригортає
Й благає, плачучи: Живи!..
Немає горю кінця-краю
В житті нещасної вдови.
Горять і куряться руїни
Оселі в ранішній імлі, –
Нема затишної хатини,
Де спали ситими в теплі.
Війна нещадно відібрала
Все те, що в пам’яті живе, –
Хоча минулого не стало,
Але в майбутнє доля зве…
13.02.25

Вам хана, гнила інтеліґенціє,
Що канонами виносить мізки.
Вранці випив ліки для потенції,
Начувайтесь! Я до вас вже близько.
Що ж, даремно підбирав я дозу?
Гей, писаки! Обирайте позу!

Моя біда не ділиться на двох,
Прикрилась, як завжди, легким пасажем.
А діалог насправді - монолог
І зветься він моїм, ніяк не нашим.

Моя біда не ділиться на двох,
Бо це ж не радість, у якій всі поряд!
Свій біль ховаю у глибокий льох
І ароматом називаю сморід.

Інерція подовжує життя,
Я посміхаюсь на чужу вимогу.
Коли душі немає укриття,
Хіба врятує слово демагога?

Неначе у труну сталевий цвях,
Лунає гасло: "Треба бути сильним!"
Самотній силует долає шлях.
Моя біда - мов атом. Неподільна.

Срібло висить на гілках,
Ніби в Господніх руках.

Срібло земної краси
У завірюхах яси.

Хто його подарував?
Втілений в сніг Авраам.

Мовби коштовний палац,
Сріблом засипаний плац.

В ньому сховається те,
Що у серцях проросте.

В ньому укриється зло,
Що споконвіку було.

Сніг посріблить почуття,
Сховані в мур небуття.

26 грудня 2021

(День 39-й. Останній бенкет)

1.
Еос на небі з’явилася –
під куховарки бурчання:
«Я вже з цих учт показилася!
Хай би сьогодні – остання...

2.
Зевсе, верховний нагля́дачу!
Хай цей розгул припиниться,
й колом у горлі всім сватачам
стане моя паляниця!..»

3.
Вже готувалася трапеза,
й старший пастух, грек Філетій,
гнав буйволицю до камбуза, –
ту, що з’їдять на бенкеті.

4.
Втім, Одіссея помітивши,
чемно вклонився старце́ві, –
думав чутки найновітніші
виміняти на місцеві.

5.
Й каже: «Нема вже сподіванки, –
згинув наш пан за морями,
а женихи його вдівоньки
тлять його стадо без тями...»

6.
А Одіссей: «Та однаково!
Попри пригоди злиго́дні –
пан ваш, по слову оракула,
буде отут... вже сьогодні!»

* * *

7.
Знову бенкет у вояччини;
п’ють донжуани брутальні,
а Одіссею призначили
місце – де вхід до вбиральні.

8.
Ктісіп, поміщик із Самоса,
кинув зі сміхом у нього
(сп’яну, напевне, нестямився)
цілу коров’ячу ногу.

9.
Теоклімен зразу втрутився,
й каже: «Віщую, задьори:
в саван мерця загорнутися
прийдеться вам усім скоро!»

10.
Та претенденти – по-щирому
всі як один проказали:
«Ми в забобони не віримо!» –
й вигнали дядю із зали.

(далі)

Я дякую тобі за дві душі в колисці,
за ветхий дім в якому дух лукавий досі,
за чорно-білі зими й райдуги барвисті,
за літо запашне і журавлинну осінь.
За злети позахмарні й болісні падіння,
хитляву злагоду і непорозуміння.
Звірині ікла, що ненáвисті навчили
і підійматися з колін, коли стріляли в спину.
За те, що лагідно встромляв у серце вила
та в горі на поталу світу не покинув.
Молився одночасно гаспиду і Богу,
зухвало витирав брудні об душу ноги...
Уклінно дякую за божевільні ночі,
за нелюбов, байдужість, неприкриті зради,
сорочку гамівну та докори пророчі,
за океани сліз і спалах зорепаду.
Благословляю, бо Господь велів прощати,
хоч не сестра тобі, не подруга, не мати...

12.02.2025р.

Подумки берегом моря ще теплого
сонцю назустріч іду.
Вітру немає, узимку нестерпного,
що навіває сльоту.

Хвилі до ніг лише лагідно стеляться,
чути прибою мотив.
Гори ховають зимову хурделицю,
не дістає її спів.

Сонце малює оранжевим променем
в морі багряну зорю.
Думи минулого повняться спомином,
я їх тобі подарю.

Піснею лине над морем самотности
шепіт моєї душі.
Де ж таланту віднайти мені, Господи,
вічного щастя рушій?

Я подарую тобі, моя рибонько,
вечора тихого час.
Зорі ворожать майбутнє, лебідонько,
все буде добре у нас!

Хвилі осінні по берегу котяться
у далечінь-виднокрай.
Дуже, єдина, знайти тебе хочеться,
ли́ше мене зачекай!

Спробуй по-справжньому вслухатися у симфонію,
Спробуй іти по нотах до тиші в яку повертається вона,
Вибирай незавершену восьму Шуберта, дев’яту Бетговена, Дворжака, Малера,
Спробуй прислухатися від початку і піднятися до кінця,
Спробуй вислухати. У будь-якій з них
Витають примари чийогось натхнення, послухай,
Це говорять з тобою віддалені голоси з далеких земель,
Островів, що пливуть над нами таємничими звуками.
З тобою говоритимуть хвилі та маяки, трагедії Шекспіра, поезія, драма.
Нарешті ти знатимеш, що будь-який інструмент
Симфонічного оркестру не росте на деревах.
І навіть коли віддавна їх на світі не стане,
Те древо зростатиме у тобі.

25.11.2024

З-за хмари раптом визирнуло сонце
і… сніг пішов. Лапа́тий, білий сніг!
Лежу, любуюсь, ніжусь під віконцем…
На щастя маю я такий… барліг.

Вже дру́гий рік – укриті лісом гори,
повітря чисте, нібито кришталь!
А під ногами – бірюзове море
і думи. Сірі роздуми, на жаль…

Давно бувало, в сонячну погоду
із неба дощ лине́ як із відра!.
А одночасно, ніби у догоду,
сміється сонце, скаче дітвора…

Ми бу́дем іще довго пам’ятати
і дощ сліпий, і той пташиний сніг,
гука́ла як у хату взимку мати
на запашний, гарячий ще, пиріг!.

Душа мовчить, а серце ціпеніє
Від жалю за тобою, бо любив
І донедавна не втрачав надії,
Що будем вкупі, наче голуби.
Душа болить, бо серце не бажає
Змиритися з утратою надій
На те, що втихне ця журба безкрая,
Немов несамовитий веремій.
Душа німа і в серці порожнеча
Од відчуття гіркої самоти
З пори тієї, як зібрала речі
І з дому швидко подалася ти…
12.02.25

(Вечір 38-го дня. Ще не Пенелопа, зате – Евріклея)

1.
Ледь усі сватачі ахові
вимелись врешті з палати,
батько велів Телемахові
зброю зі стін познімати.

2.
Вдвох вони все це озброєння
винесли, й десь заховали;
і Одіссей заспокоєно
знов повернувся до зали.

3.
Встигла туди вже притьопати
й чемна сама господиня,
тож почала вона розпити:
«Чим ти потішиш, гречине?»

4.
Сів той подалі від факела
й каже: «За вістю спецкора,
муж твій – гайнув до оракула,
отже, вже явиться скоро».

5.
Та Пенелопа засмучена
каже: «Не вірю в цю плітку...»
А Одіссей хитрокручений:
«Та не пізніш, ніж улітку!»

6.
Каже тоді бідна страдниця:
«Був мені сон дивнуватий:
ніби – я про́ста гусятниця,
й стала гусей годувати;

7.
раптом орел непомічений
всіх гусаків убиває...»
Шельма їй: «Це тобі свідчення:
сватачів – муж твій звітає!»

8.
«Йой, до ладу́ була б страта ця!..
Добре, іди до спочивку.
З ложем твоїм розібратися –
зараз пришлю покоївку».

9.
Й треба ж, – припхалась не гаючись
са́ме стара Евріклея, –
нянька, потроху вгасаюча,
ще малюка Одіссея!

10.
Гість роздягнувсь – і зчинилася
сцена з індійської драми, –
бабця ураз осінилася:
«Боже, це то̀й самий шрамик!

11.
Хибні всі інші критерії!
Ти – Одіссей, наш хазяїн!..
Невже остання це серія,
час розкриття усіх таїн?»

12.
Та Одіссей попрохав її:
«Не видавай мою злуду!
Задля кінцівки цікавої –
Штірліцом трохи побуду».

(далі)

Перетворився на гадюку,
отруту вприснувши у руку,
здавалося, безпечний вуж.
Як покладатися на тебе,
моє мінливе, сиве небо,
коли метеш сніги довкруж?

Із Богом глечики побила,
бо не тому латала крила,
і довіряла я не тим.
Терпіла кривду, біль, наругу,
чекала — стане ворог другом,
бентежним янголом святим.

А він уп'яв ножа у спину,
зламав, немов суху лозину,
втоптавши в землю чобітьми.
Мабуть, запізно я збагнула —
зубиська гострить та акула,
що хоче крові між людьми!

11.02.2025р.

- Це пожежна охорона? -
Дзвонить Вам монашка Люба.-
Дядько лізе в мою зону.
Приїжджайте , добрі люди.

- У поліцію Вам треба,
Арештують чоловіка.
- Тільки в Вас моя потреба,
Вже нема хвилинам ліку.

Терміново приїжджайте
І візьміть свою драбину,
Чуйність до людини майте,
В келії - одна я нині.

Не вийшло казки, будень чари з’їв,
рожеві ранки в побуті сховались,
а на початку нам обом здавалось,
що «хімія» замінить сотні слів…

Але чому́сь усе пішло не так…
У тому винні випадок чи доля
і наші намагання вельми кволі,
що повернули ми тоді навспак?.

Та як би нам сумливо не було,
талан чи варто надаремно злити?
Коли уже не можна те змінити –
не додаваймо суму в темне тло!.

Сніжи́ть і сонце в небі сяє!
Сніжи́ть… Тебе не вистачає…
Гуляє сні́жень сні́жним містом,
чіпляє на дроти́ намисто…

Град Божий затягнуто сірими хмарами,
І немає сонця для книг. В кімнаті
Час розливає причастя сонного
Сни в порцелянову чашку пам’яті.
Тут
Лиха неприступність сталевого обрію,
Мутна непроглядність замерзлого неба.
І смуток лягає прозорими тоннами
Снігу, якого іще немає.

13.11.2024

Коли в поета з болю мовкне серце,
До зброї Слово він бере у герці.
Щоб рідну землю словом боронити,
Твердими бути, начебто граніти.

Тоді не зможуть поламати долю
Ні влада, ні людиська у неволі.
Помре поет, а Слово зостається,
Що із роками, наче сталь, кується.
12.01.25

Наче сталось довгождане чудо
Та зникати зовсім не спішить, –
Сонце примостилося на грудях
І в душі теплішає щомить.
І пітьми численні метастази
Душу полишають спроквола,
І вона світлішає відразу
Від напливу ніжного тепла.
11.02.25