Іще горить осіння ватра,
Ще квітнуть стерні маком диким,
І світиться з-за пругу завтра,
Сріблиться в росах доль на стиках.
І від його тремтливих сплесків
Кружляють в золоті над світом
Взірці старої арабески
Послами бабиного літа.
Ще листя міниться барвисто,
Убравши землю в дивні шати,
І не бракує сил і хисту
Серцям, що звеселяють хату.
Іще душі, аби зігріти,
Достатньо щирості у слові.
Іще цвітуть яскраво квіти,
Купають в барвах кольорових
Мене, тебе і світ цей дивний,
Снагу даруючи в офіру,
А все глухе та примітивне
Ховає в землю око сіре.

Зелену барву втратив гай
І стовбури відкрив для зору, –
І полетів за виднокрай
Ключ журавлиний позавчора.
І потяглися від ріки
На луг пустий густі тумани, –
І в голові знялись думки
Про те, що зимно скоро стане.
І засніжить зима затим,
Коли гайне десь ранній просип, –
І втома з’явиться від рим
Про цю, натхнення повну, осінь.
03.10.24

...Серпневі дні збираються в дорогу,
Що правда, видно, дуже неохоче…
Заплутавшись у вибухи й тривогу
Можливо Ти підскажеш нам щось, Отче?..

Cерпневі дні заплутались у сонці…
І хмарки відступили аж за обрій
Горобчик щось доказує сороці
Відразу видно, хто із их добродій…

Серпневі дні, вони — завжди серпневі…
Ось тільки щось набридли ті тривоги…
І прийде час, рОзкажу дідусеві
Усі свої і радощі й знемоги…
19.08.2024.

грицько у снах бувало бачив
знайому пару стиглих динь
а вуха чули ніжний шепіт
прилинь

йому хліб-сіль і паляницю
в театрі карабаса ба́-
-раба́са видали у торбі
з горба

2024 і 2025 (оновлена версія)

Скажи, рідненький, як тобі живеться
у затишному зорянім раю?
Мені ж ніяк не відірвать від серця
того, кого без пам'яті люблю.

Вже третя осінь, за вікном ридає,
перецвітають квіти чарівні,
сніг білими кульбабами над плаєм
летить назустріч осені й мені.

Ти знаєш більше ніж я зараз в змозі
безмовно повідомити тобі.
У сіті маскувальній на порозі:
зелені стрічки, чорні й голубі.

Дороги не знайти, не подзвонити,
по річці забуття пливуть човни.
Життя збирає у дозрілім житі
останні сльози — зернята вини.

А там за потойбічною стіною
блаженна тиша, та чому ж туди
за благодаттю, миром, супокоєм
ніхто з живих істот не хоче йти?

Хіба ж не я, у кров коліна стерши
об шлях чумацький, впала з висоти?
Найлегше не дивитись в очі смерті,
найважче гідно до небес дійти.

2.10.2024р

Я розкидаю каміння, а ти збираєш,

Кажеш, що то діаманти в моїй душі.

Що ти, коханий, у темряві цій шукаєш?

Просто, ти сонечком сяєш, воно й блищить...

Я ж, ніби дощ, хочу плакати довго-довго...

Сльози у хмари збирались мільйони літ...

Знаєш, як в грудях пече-обпікає холод,

Так, наче серце скував першородний лід?

Певно, що знаєш, бо грієш крізь шкіру промінням,

Плавиться крига без сорому і без одеж...

Грієш, хоч знаєш, що я розкидаю каміння...

Проте, я ніколи не знаю, чи ти збереш...


2024-10-02

Що з нами вороги не роблять,
то, кажуть, нам все - на добро, бл*дь.

2024

Я був би у марах
собою-собою,
з’явив би даремні слова,
а зараз
у цих залогічних спробах
не те я – не те сказав.

Ці рими націлені Римом
на варварство прози строкатої,
але все одно – мимо.
Я був під стріхатою хатою
роззявою волохатою.

Там очі мені не випекла
химерна гора діамантів.
Там з мозку мого не витекло
й струмочка у гирло талантів.
Жодного кроку
за цілий спокій!

Є й плюскле насіння
в моїм вознесінні.
Де правда, де гріх? – відрізни,
серйозно чи смішно,
але вже як вийшли
мого непрозріння сни.

По-друге,
я в світі нічого не бачу;
по-перше, не бачу себе,
я б, може, коханню свому завдячив,
але не люблю на «бе».

Смолою стріляє з багряної груби
у мене якийсь маніяк,
от стану я сірим, легким, не трупом,
а попелом ніби як…

І буду у марах
собою-собою,
вримую таємні слова,
а зараз
у цих залогічних спробах
не те я – не те сказав!

Як день приступає
поволі-поволі –
сенсорність така з димаря!
Хмаринки повзуть,
наче коники кволі;
а сонце – гніздо глухаря…

29–31 січня 1992 р., Київ

Шістнадцять голубів знялися в небо.
Ще не до зір. Ще пурхають довкіл.
Бо кожному із них додому треба,
Зробити там останні сорок кіл.

Пір'їна біла у долоню ляже.
Вже рідне серце не переболить.
Коли ж тобі таки воздасться, враже?
Заллється в горло порція смоли?

Із пекла чортове коли всміхнеться рило:
Заходь, для тебе маю вічність мук!
Котлів мільйони, щоб усім хватило -
Багато ж вас, як на гноярці мух!

Коли? Коли? Стискає серце відчай
За тими, хто додому відлетів,
Де сорок кіл, і зорями - у вічність...
Коли ж ти, враже, щезнеш в темноті?

Причепуритись треба буде… причепурусь
А що такого, мені то не звикати?!
Ніякої інтриги… запарений кун-кус
І будемо на неї з ним чекати…

Борідку вже дорослу, посивівши, підстриг…
Одекалоном освіжив і хату, і,
Нагадую: я проти всілякостей інтриг
Але якщо прийдеться цілуватись…

Чи як добавки попросить хто-небудь із нас…
У цей же вечір! ми будемо готові
Уляжимось в траву, і … гарнюсіньку припас…
І будемо тіснитись у любові…
17.08.2024.

Розчинилося у мжичці
Сонця лагідне тепло, -
Вкрили крапельки травичку,
Як холодний піт чоло.
Заіскрились, забриніли
І зарухались навкруг, -
Не утримавшись на схилах, -
Податись мерщій на луг.
Напоїли в'ялі трави
І збадьорили гусей,
Лебедіючи гугняво
До смеркання: Гей-гей-гей...
02.10.24

Цей тиждень — ні, в наступний тиждень
Нам доведеться відповзти
І від покупок, і від гривень…
О миле серденько, прости…
Щось переплутав, недобачив
І спотикавсь було об щось…
Я ж переймавсь тобою наче?
А відповзти таки прийшлось…
Ну вибач, вибач дорогенька
Мене і тих, хто зокрема
Затяг без пояса в обценьки
Й лишив в дорозі без керма…

Цей тиждень — ні… петля в наступний
О Боже… Господи, прости…
Я уявляю запах трупний
Куди на цей раз відповзти???
16.08.2024.

Моє останнє бажання бути поруч з тобою стало відразою , яку забудеш ти знову.
Похований часом я без згадки зникаю й розсіююсь з вітром забутих надій.
Я - жертва морозу твоїх тихих слів , що льодом примерзли клеймом на мені.
У відповідь пошепки я проклинаю тебе , сподіваюсь навіки забути це все.

Занапастили... Гріх навколо.
Згоріло поле, зчорніло поле.
Війни несамовите соло.
Горланить гучно вороже воло.

Хати-примари, вишень зойки.
Димиться темінь, суцільна темінь.
Хрипить самотня в смугах сойка.
Стиснув вже душі печалі ремінь.

Хронічна втома... Віра. Зранку
Свинцеві оси, свинцеві крила.
Крізь бинт тугий сочиться рана,
Але мужніє, мужніє сила.

і телефонна і душевна
та пісня в церкві й хорова
аж те́пло регенту від неї
♡співа'

2024

Антитеза на вірш Анатолій Матвійчука

Осінь гріє теплом,
Це закінчиться скоро.
Дотик інших часів
Студить душу мою.
На тоненькім містку
Поміж Завтра й Учора.
Задивившись на світ
Я самотньо стою.

Плин думок,
Мов димок,
Тане в синій безодні.
Завмирає душа
І не хочеться слів.
Цей короткий місток
Зветься словом - Сьогодні.
І стояти на нім.
Найсолодше із див.

Все, що вчора було -
Оповите туманом,
Все що завтра - для нас,
То завжди таїна!
Я ще тут і тепер -
Непокоїтись рано.
Кину слово у світ
І підхопить луна!

Що це - вирок чи рок?
Чом в душі непокора?!
О, лишитись би тут -
В цій щемливій красі!
... Цей короткий місток
Поміж Завтра й Учора.
Я колись перейду.
Перейду, як усі...
29 вересня 2024 р.

Олександр Сушко

Осінь. Зимне тепло.
Вранці й ввечері - морок...
Дотик чорних небес
Пестить душу мою.
Кажуть, люди - це зло,
Бо Сьогодні й Учора
В них один інтерес:
Опинитись в раю.

Плин бажань, мов димок,
Згине в пекла безодні.
І захланна душа
Закричить: - От і все!
Смерть талант на замок
Закрива вже сьогодні,
І не буде віршат,
І не буде пісень.

Що Учора було -
Пресолодка омана.
А от Завтра - фінал,
Закінчиться політ.
Це - мерця некролог,
Тимчасова нірвана,
Не моя в цім вина,-
Так збудовано світ.

Це не вирок, не рок,
Бо Сьогодні й Учора -
Цінь і Янь, світло й ніч,
Нерозлучні брати.

Правда, завжди - це шок,
Не вернутись в Учора...
У безодню сторіч,
Не вагайся. Іди...

Прівєтік! Здрастє! Как дєлішкі?
Папіл лі водочкі с утра?
Сєгодня сабантуй у Мішкі,
Пайдьом, хлєбньом, уже пора.


У вишиванках півстолиці
Жує непотріб у ротах.
І це прещирі українці
Чи збайдужіла гопота?


І тут, і там, усоте, знову
По вухах лайки б'є батіг.
Яка ж гидка російська мова!
Балакать нею - смертний гріх.

1.10.2024р.

Аніде нікого навкруги,
Хоч садибу збудував не скраю, –
Відчуття самотності й нудьги
У душі безрадісно зростає.
Вік сильніш затягує сильце,
Сплетене з очікувань безкраїх, –
Старість заспокоїти слівцем
Ані з ким можливості не маю.
Друзів хор і келихів оркестр
Віднедавна в хаті не лунають, –
Вияв гніву зроджує протест
У душі засмученій до краю.
01.10.24

А настрій справді й вересневий…
Зглядає сонце з-під тишка
Старе питаннячко - а де ви?
Готуєм душу до стрибка…
Бо як припреться дощ із вітром
І випнуть в парі пазурі…
Тоді прийдеться з конвоїром
Себе шукати на дворі
А настрій він і в хаті настрій
Йому належить білий світ
А вереснового гербарій —
Добавиш нот і ось вам хіт…
16.08.2024.

Шукаю на Святій Землі пейзажі,
Чимось схожі на вкраїнські:
Горби і пагорби не лисі, а залісені,
Карпати вгадую в Голанах,
Говерлу - в засніженім Хермоні ,
Йордан у верболозі, як і Дніпро,
Щемом вливається у серце...
...А за пейзажами вбачається
Одна й та ж доля на Сході:
Сусіда невситимий клопочеться,
Аби шмат краю одчикрижить.
Отож, молю Всевишнього:
«Те, чим Ти Ізраїль наділяєш
У лиху годину, дай і Вкраїні --
Єдність і силу».

Не треба так несамовито
шукати винних без вини,
допоки в душу не забито
цвяхи іржаві восени

Хоча покинути пернатим
гніздечка теплі довелось,
нема підстави сумувати,
коли тебе зігріє хтось.

Від сніжної зими чимдалі
тікають в ирій журавлі.
Немає місця для печалі,
коли едем є на землі.

І для нудьги нема причини!
Не втратить небо бірюзу,
якщо в сумних очах людини
ти бачиш Господа сльозу.

Допоки ще бентежне скерцо
втішає дзвонами церков,
не відцвіте у чуйнім серці:
надія, віра і любов!

30.09.2024р.

Душа моя серпанком оповита,
заплутались осінні почуття,
які не допалали горицвітом,
у павутині бабиного літа –
під гору покотилося життя.

Уже упали роси на покоси,
лунає скрипки жалісна струна.
Хоча іще по білому голосить,
та я уже іду у зрілу осінь
і навкруги – одна лише вона…

Плекають чарівне вкраїнське слово,
І зберігають мудрість споконвічну,
І досвід поколінь, потужність мови
У книгах, що до себе ваблять, кличуть.
Бібліотекарі зустрінуть радо,
(Бо тут працюють чуйні і уважні),
Знайдуть потрібну книгу і порадять.
Повірте, читачі, їм це неважко,
Бо дуже люблять, звісно, свою справу.
Щоденно в клопотах про цінність книги,
Проводять заходи завжди цікаві.
В " Бестселері" душевні в'яжуть ниті,
Талантів-диво розкривають вправно.
Бібліотека - рідна всім домівка
Культури і життя живі вітрила.
У світ фантазії і знань мандрівка,
Бо книги - це людські духовні крила.

Ми прийшли з далеких країв
Де не має холоду й тіней
Там ідуть теплі дощі
Небеса блакитно-сині

Там краса і любов усюди
Проникає в думки і слова….
Але сталось те ще сталось
Ми забули дорогу назад

Ми вже майже не знаєм як пахнуть
Квіти в наших небесних краях
Тільки інколи в снах відчуваєм
Тих чуттів безумовних смак

І щоранку продовжуєм йти
Щоб шукати рідного дому
А дорогам ліку нема
Ми блукаємо знову і знову

Ось і зараз серце співа
Стиха пісню прощання й тривоги
Що згубили й не можем знайти
Знову голос нам каже : «В дорогу»

Моква руйнує огорожу
З кількатижневих ясних днів, –
Зникає вересень погожий
У сірій сирості полів.
Хоч затягнулося прощання
І теплим видалось воно, –
Волого, холодно й туманно
Стає поволі за вікном.
Ледь видні обриси дороги
У фіолетовій імлі,
Де жовтень зроджує тривоги
За те, що буде на землі.
30.09.24

Смердить смердить... ох і смердить
Шановні смердоносці
У самоті про все болить
Цікаво, що в обгортці?..

Чіп потребує полотно
Замовлю свіжих красок…
Із ними поруч заодно
На вибір сотні масок…

Я призвичаюсь… я такий
І будь що буде, пофіґ…
Бо в самоті я надсумний
Ну майже на голгофі…
16.08.2024.

В сорок першому, як німці швидко наступали,
А червоні міста й села з боями лишали,
Взяли німці і румуни у кільце Одесу.
Дійшли уже до Татарки, зайняли Пересип.
Довелося із Одеси червоним втікати
Та загони диверсантів в тилу залишати.
Не до того готувались. Думали-гадали,
Що ворогу при кордоні вони б в зуби дали
Та й одразу по Європах можна було б гнати,
Всю Європу від буржуїв проклятих звільняти.
А тут треба відступати. Що його й робити?
Вирішили партизанів в тилу залишити.
Один із таких загонів пішов в катакомби,
Звідти німців і румунів турбувати щоби.
А, оскільки все робилось на скорую руку,
Ніхто не знав партизанську непросту науку.
Дали наказ, не питали. Та й ті не питались.
Мовчки в темних катакомбах одразу сховались.
Якби ж були в когось мізки?! А так усе тупо.
Катакомб тих біля міста величезна купа.
А ці влізли в катакомби де один лиш вихід
І румуни стоять поряд нього, як на лихо.
Тільки вийди і одразу потрапиш їм в руки.
Дуже скоро почалися голоднії муки,
Бо ж харчі в них закінчились. А де їх узяти?
Командир із комісаром взялися рішати,
Як їм – справжнім комуністам поступати далі,
Щоби, звісно, заробити ордени й медалі.
Тут би якомога довше їм перечекати,
А там уже про «подвиги» зможуть набрехати.
Отож, бігом і рішили: щоб довше сидіти,
Треба когось з партизанів неодмінно вбити.
І ротів же менше стане, і матимуть «мְ’ясо».
Кого вбити – не забрало в них багато часу.
Звісно, що не комуністів, бо вони ж - еліта.
Отож, жінку й чоловіка вдалось підманити
Та й убити. Як убили – «м’ясо» засолили
І тиждень чи, може й довше потихеньку їли.
Та кінчаються запаси – треба поповняти.
Когось знову із загону треба убивати.
Хоч усі людського м’яса уже скуштували
Та харчами комуністам бути не бажали.
То ж частина потихеньку хаміль-хаміль звідти.
Краще уже у полоні, але далі жити.
А оті, що залишились, не думали довго:
Вбили свого командира і коханку його,
Засолили та і їли….Бо ж їх комуністи
Научили – ради «діла» можна людей їсти.
А ті, що втекли, румунам у руки попали
Та один перед одного усе розказали.
Ще й дорогу показали, де вони сиділи.
Майже всіх тих «партизанів» румуни й зловили.
Від чутого ними й баченого аж дибки волосся.
«Людоїдів» розстріляти, врешті довелося.
Для когось то, може й дико. Та москалям, звісно
І не вперше, й не востаннє людей було їсти.

Приїхав додому… у гості.
Не знаю, як сісти, де стать
чи кинути втомлені кості –
усюди одна благодать…

У грудях нуртує завія,
на серці мете заметіль
і рідна домівка не гріє,
і холодом дме звідусіль…

На обрії грають зірниці,
сирена весь час завива́
і світяться бісом зіниці,
немовби у дідька жнива!.

Чи міг я собі уявити
до твору подібну канву,
що чорта у власній світлиці
невдовзі собі наживу…

Без літа нам не обійтись
А Осінь треба ще зустріти
Але щоб разом їм зійтись
Потрібно буде море квітів…

Без літа вже ні те ні се
А Осінь так собі, як Осінь
Не будем згадувать про все…
Доволі є на це доносів…

Без Літа я і ти — ніхто…
А в Осінь тягнеш з гардеробу
То светер спершу, то пальто
Не віриш, ні? Візьми і спробуй

Без Літа — як це? Ой-йо йой…
А в Осінь стрінемось, дай Боже
Причепурю до свят гобой
І нас ніхто не переможе…
15.08.2024.

Прикривають небо кучеряві хмари,
Хоч кошлатить вправно вітер білизну, –
Та вони від ранку, як овець отара,
Купчаться щільніше вшир і глибину.
Поїдають просинь групи волохаті
І втрачають швидко світлі кольори, –
Тужать за блакиттю й плачуть винувато,
Краплями рясними сіючись згори.
29.09.24

ночам на зміну дні приходять
між ними ранки й вечори
пантрують зорі сонце й місяць
згори

грицько був парубок моторний
і доглядав козу й свиней
сміявся кум казали люди
еней

гаврило теж козак нівроку
кравець обшив уздовж і вшир
жінки писали в інстаграмах
батир

2024

Заплітає вітер віти тополині,
Золотава осінь в вікна загляда.
Десь, за теплим літом, клин птахів полинув,
І зимова в ранках чується хода.

Ще осіннє сонце небо ніжно пестить.
У його промінні тішиться блакить.
Павуки мережив вже не будуть плести, -
Павутиння срібне вдалечінь летить.

Утрачає листя свій зелений вигляд,
Тріпотить із сумом на рудім гіллі.
Опадає долу горобина стигла,
Та ступає осінь тихо по землі.

Понад полем Вечір лине -
Вбраний весь у колір синій
Тільки шапка — темна хмара
Та й зірками вишивана

А в руках він сни тримає
І над хатами кружляє
Розсипає із торбинки
Квітам, травам і дитинці.

Він шепоче лісу стиха,
Вітрам й горам : "Тихо……тихо….
Завтра будете шуміти !
Спати треба малим дітям."

Щоб наснились сни чудові -
Мрійні , гарні , кольорові .
Мальвам і дзвіночкам синім
І малесенькій дитині.

А в нас буде човник з квітів
В ньому зможем полетіти
Понад зорі понад хмари
Мандрувати між світами

Понад полем Вечір лине -
Вбраний весь у колір синій
Тільки шапка — темна хмара
Та й зірками вишивана ….

16/08/2024

Усе частіш спада на думку Богу
Як янголи тримаються ще там, у горніх висях,
Бо ж глупота людська сяга все вище й вище?
Мабуть, бояться вже на Землю сходить,
Принишкли біля Всевишнього господи.
Уже й самі розказують, мов казку,
Як їм хотілось аж до сказу
В ніч солов’їну десь біля перелазу
До ранку цілуватися з дівчатами земними,
Синів-богатирів заводити із ними .
Наче у безвість ті часи гунули,
Безжурнії часи, біблійнопроминулі.
Щоправда, і тоді була тривога,
Як одчайдухам закортіло зрівнятися із Богом.
Всевишньому вдалось ті задуми порушить:
Летіли вавілонці з високості, наче груші,
І розбивалася на друзки мрія навісна,
А з нею й мова на той час одна .
Були ті будівничі, як діти, ще такі наївні,
Не думали про братовбивчі війни.
Трималися усі на видноті...
А от нащадки їхні вже не ті:
Позалізали кожен в свою нору
І атом перековують на горе.
І все частіш спада на думку Богу -
Зробить реальністю і Гога, і Магога.

Не писали би ні віршів, ні романів,
Не буяло б навесні зело.
Без любові пересохли б океани,
Без любові сонце не зійшло б.

Не зустрілись би закохані ніколи,
І дитини не почули б сміх.
Без любові вся планета охолола б,
Зло й біду ніхто б не переміг.

Без любові не було б світобудови,
Радості в серцях, а тільки щем.
Бо любов людська - життя свята основа,
Що дарована самим Творцем.

Коли панує моветон
у цілоденній каламуті –
уже чіпляються за тон,
не апелюючи до суті!.

Висять на гіллі абрикоси…
Здалеку манить самота…
А тут ще вітер голо - босий
І не покинеш блокпоста
Щоби тако пірнути в серпень,
Забути геть, бронижилет...
У цю прийдешню літа зелень
Зустрітись з кумом Василем…
Куди воно все подівалось?..
Хтось там… хтось тут… без абрикос
Неначе душу обірвало…
Неначе ти і є Христос…
15.08.2024.

Дні стають короткими, як миті
Нещодавніх зоряних дощів, –
Жалюгідні залишки блакиті
Одягнули з хмарності плащі.
Тьмяне мерехтіння листопаду
Кожен день нагадує про те,
Що уже лишилося позаду
Швидкоплинне літо золоте.
Стихнув шум і сутінки загусли
Навкруги безлюдної соші, –
Глибшає життя живого русло
І від втоми важко на душі.
28.09.24

Зросли, чи ні, поміж тривог
Не відповім… відповіси
Якщо ти є той самий Бог,
Чому лютуєм від Краси,
Вона ж не ділиться на двох?
Отож…

Біжиш, чи ні, словами між
І не питай, не відповім
Бо тут потрібен буде ніж...
Потреба виключно у нім
А це той самий вже рубіж,
Тим більш…

У кожнім сумніві тривог
Частинка схована тебе
Потрібен буде лиш ривок...
Про це нікому і ніде --
Хіба зворушливий Едем
Квиток…

Мандруй, спіши в один кінець
Ніяких спроб — ніяких лих
Твій зріст і хист одним взірець
А іншим тільки передих
Вцілому — той же папірець
Кілець…
14.08.2024.

Дощ у шибку стукає косий
Вітром кинутий іздаля,
Сотня крапель дзвінкоголосих
Ніжно ім'я твоє промовля.

Він малює й змиває букви ,
Я вдивляюсь у мокре скло.
Скільки ще цій розлуці бути ,
В ній за щастя твоє "алло ".

Вітер кидає краплі косо,
Пам'ять лине в дні без тривог.
І вертає в холодну осінь
Де нам тепло було удвох.

Геееей!...
Гея-гея-гея-Геееей.

А війна війною,
а поля кістками...
Запеклися кров'ю
імена у камінь,

просочили груди
журавлини соком,
журавлино бились
в небі одинокім,

де осліплій кулі
не сховатись в рані.
Як війна війною –
то й душа, мов камінь...

Louder...
Геееей!
А війна війною,
Геееей...
Геееей!..
І ридають маки
болем, кров'ю в полі...
Louder...
Геееей!
А серця
не вірять до кінця,
що війна
тебе забрала
Друже.

Як війна війною –
то й душа, мов камінь.
Пеклом запеклося
кожне серце мамі.

Імена безсмерні,
імена незнані -
западають світлом
в невигойній рані,

закипають болем
у червоних маках.
Їх купає поле
там, де вітер плакав.

Боже... дай нам сили,
аай своєї ласки -
повернути сина
у дитячу казку

Louder...
Геееей!
А війна війною,
Геееей...
Геееей!..
І ридають маки
болем, кров'ю в полі...
Louder...
Геееей!
А серця
не вірять до кінця,
що війна
тебе забрала,
Брате.

Тож яка ти довга,
зоряна дорого -
від гіркої правди
і до перемоги.

Бо війна війною,
а землі родити...
І, немов сльозою,
небом поле вкрите.

Твоє волосся вбране в квіти
Леліло барвами лугів
І сильно пахло розігрітим
Манливим духом літніх днів.
Воно текло привабно в жменю,
Долоні повнячи теплом, –
І серце билося шалено,
І мріям ліку не було…
27.09.24

Збережи для себе пам’ять… Будь-яку
Зупинись, заляж та хоч би де
Бажано без сліз, до коньяку
І ніяких мов щоб про буфет…

Вигукни собі щось… вигукни будь-що
Запереч тим вигукам, станцюй…
І не передумаєш якщо,
Все це на оновлення спрямуй

Виспаний, повір, згодишся ще не раз
І не думай більше про харчі…
Є для цього творчий унітаз
Є для цього смутку глядачі…

Збережи для себе пам’ять… Будь-яку
Сподіваюсь, є достатньо сил?
І залиш принаду на гачку
Поміж недоторканих світил…
14.08.2024.

 
теми що давно & всім від них тошно
операції в маніпуляційній о так
скидання масок демаскує тотожні
злотогінний сезоноксамит ну-да
 
& де-небудь у жмеринці чи в криворівні
сходить місяць сріблиста його печать
на устах тліє млість і мовчатимуть півні
що в заведений час сонцесхід кричать
 
& вітер недбалий шляхетно куйовдить
колись необхідний комусь декупаж
 
бач улетів попугайчик жовтий
анічо не вдієш & мать його та ж
 
 
 
✴
 
 
 
 
 

Тихий вечір. Зорі небо всіяли, як маком.
Місяця іще немає, тож вони і сяють.
Вітер десь у очеретах сонний позіхає,
Шарудить та постіль стеле, аби було м’яко.
По балці тече потічок невеликий зовсім.
На вигині старі верби буйно розрослися,
Стоять тісно, наче віттям навіки сплелися.
Опустили у потічок свої довгі коси.
Поміж верби над берегом маленька галява.
А на ній пала багаття. Ще не прогоріло,
Але, видно, що за світла його розпалили,
Готували на багатті на вечерю страву.
Та уже усе поїли, при вогні усілись
П’ятеро. По всьому видно, до такого звичні.
У чотирьох іще й вусів нема на обличчях.
Молоді. За день, звичайно, трохи утомились.
П’ятий чоловік вже сивий та міцний доволі.
Сів обличчям в бік потічка, пильно приглядався,
Мов побачити цікаве щось там сподівався.
Молоді вели розмови між собою кволі.
Як по одягу судити – то всі вони скіфи.
Та й земля ця була скіфська з прадіда і діда.
Армії чужі в цих землях зникали без сліду.
Кожен куток цих просторів окутаний міфом.
Хлопці раптом замовчали, один став питати:
- Скажи, Скіре, ти степами мандрував чимало.
Знаєш, де які народи навкруг проживали.
Що ти можеш про незнані землі розказати?
Скір на те все усміхнувся: - Хочете почути
Про народи, що незнані землі населяють?
Різні чутки про ті землі між людей гуляють.
Мені ж лиш між андрофагів доводилось бути.
- А хто такі андрофаги і де проживають?
- Андрофаги – дикі люди або ж людоїди.
Вони наші, хоч далекі, все ж таки сусіди.
Вони судів і законів людських геть не мають.
Землі Скіфії безмежні тягнуться від Істру
До Дніпра, що його греки Борисфеном кличуть.
І далі на схід степами між неспинних річок,
Також наші – скіфські землі аж до Танаїсу.
Там вже землі савроматів лихих, войовничих.
Вони нам рідня далека, схожу мову мають.
То живуть із нами мирно, а то нападають.
Ну, та це така проблема між сусідів вічна.
Як Дніпром піднятись вгору, де лісів багато,
То там неври і будини свої землі мають.
З нами вони досить жваву торгівлю тримають,
Тож немає чого з ними нам і воювати.
А за землями отими, де живуть будини,
Коли йти від Борисфена на північ все далі,
Якраз оті андрофаги в лісах проживали.
Та, напевно, проживають вони там донині.
Свого в них нема нічого, окрім, хіба мови.
Адже мова в них не скіфська, якась дика зовсім.
А от одяг вони скіфський, як оце й ми, носять.
Полюбляють їсти м’ясо людське й пити крові.
Убивають чужоземців, хто до них лиш втрапить.
Як нема чужих нікого, збирають ватагу
Та і йдуть в сусідні землі, вхоплять бідолагу
Та і тягнуть, щоби з’їсти від голоду, мабуть?
Спершу скальп здеруть із нього та носять на грудях,
Як відзнаку героїчну. Тіло ж порубають,
Зварять в казані великім, кістки обгризають
Та й кругом порозкидають. А найбільше в людях
Череп цінять. Візьмуть його, виварять добряче.
Золотом його обіб’ють, чашу зроблять з нього
Та і п’ють, неначе з чаші, із черепа того.
Я усе колись очима то своїми бачив…
- А як то було? – вже в хлопців очі загорілись.
Скір задумавсь на хвилинку, потер собі лоба,
Про діла давноминулі пригадати щоби.
- Ми із ними якось влітку під лісом зустрілись.
Було мені тоді, мабуть, як вам оце нині.
Дядько здумав у Гелоні товару продати
Та і собі, що потрібно там понакупляти.
Навантажив все на воза, взяв старшого сина.
І я з ними напросився. Що вдома сидіти?
У Гелоні ж мені досі не прийшлось бувати.
До Гелону зоставалось зовсім не багато.
Стали ввечері під лісом ми перепочити.
Повечеряли і вклались при вогнищі спати.
Своя земля. Чого нам було тут боятись?
Не бачили, як ті злидні стали підкрадатись.
Вони ж спідтишка уміли, кляті нападати.
Накинулись аж по кілька на нас на одного.
Дядько, правда, був здоровий, розметав проклятих,
Встиг одному з них добряче, навіть в зуби дати
Так, що й увесь дух одразу вилетів із нього.
Ті ж накинулись юрбою і таки скрутили.
Міцно пов’язали руки та й кудись погнали.
Вбитого свого до палиць міцно прив’язали.
Отам прямо поховати чомусь не схотіли.
Йшли ми довго – днів із десять на північ все далі.
Уже й отой їхній вбитий добре засмердівся.
Я при сонячному світлі їх хоч роздивився.
Вдягнуті, як скіфи, наче та позаростали,
Мов не стриглися ніколи й голови не мили.
Як від вбитого, від них теж добряче смерділо.
У всіх у них людські скальпи на грудях висіли.
А, як їли, якесь пійло із черепа пили.
Нас зовсім не годували, тож, коли прибули
В їхнє стійбище, ми ледве на ногах стояли.
В стійбищі вони халупи із хмизу зладнали,
Наче то вони не люди – дикі звірі були.
Нас побачили, одразу всі повилізали.
І малі, й жінки страшенно замурзані, наче,
Ніхто з них води, хоча би, у річці не бачив.
Бігали навкруг і дико усі верещали.
Далі страшно й пригадати… Трохи вгомонились,
До нас стали придивлятись, про щось розмовляли.
Потім мене до дерева міцно прив’язали
А до дядька й мого брата одразу вчепились.
Брат жінкам дістався й дітям. Що вони робили,
Я не бачив, але крики брата добре чути.
Я ті крики й до сьогодні не можу забути.
А дядька кудись повели і там, мабуть вбили.
Я вже бачив, коли тіло дядькове рубали.
І тіло того, якого йому вдалось вбити.
Покидали у казан все та й стали варити.
А самі навкруг багаття дико танцювали.
Від того, що я побачив, зробився весь сивим.
Розумів, що мене доля теж така чекає.
І, що звідси чимскоріше вибиратись маю.
Але міг я сподіватись у тім лиш на диво.
Андрофаги вже наїлись і спати уклались,
А я стояв, намагався з мотуззя звільнитись.
Добре, що із тим не треба було, навіть, критись.
Усі п’яні андрофаги навкруги валялись.
Просив в богів допомоги. Зглянулись, напевно.
Бо мотузка ледь ослабла і витяг я руку.
Розв’язався, прихопив ще добрячого дрюка
Та й подався світ за очі, поки іще темно.
Поки іще не кинулись людожери кляті,
Встиг далеко я забратись. Хоч блукав у лісі,
Але жоден із тих злиднів мені не зустрівся,
Щоб я міг йому криваву данину віддати.
Врешті, вибрався із лісу. Там уже простіше.
По зірках, потім по сонцю визначив дорогу.
Їв, що зміг собі добути. Бувало й нічого.
Та надією, що скоро дійду, себе тішив.
Як діставсь землі гелонів, вже й не пам’ятаю.
Там від’ївся, відлежався та й знову в дорогу,
Поки, врешті, повернувся і до роду свого…
Отак прийшлось побувати у тім дикім краю,
Де живуть ті людожери, андрофаги кляті.
У лісах своїх далеких, забитих, дрімучих,
Поміж боліт непрохідних, бездонних, смердючих.
Якби ж то про те їх племְ’я нічого не знати!
Якби ж вони із боліт тих і не вилізали.
Якби ж вони у лісах тих самі себе жерли,
Від болячки від лихої усі перемерли.
Щоб без тих потвор на світі спокійніше стало.

Чи то покарання чи то є спасіння
Коли ти знаходиш хороше насіння
Але вже немає куди посадити
І чим закопати, і з чого полити

Ти ніби це бачиш все перед собою
Виблискує гарно кришталем й водою
Чисте і світле, чуже то кохання
А в тебе пустеля, а в тобі мовчання

Ти хочеш із того колодцю напитись
Вдивляєшся в нього щоб не потопитись
Бо досвід тобі по дружньому каже
Чуже море темне, де друже там враже

І не розумієш чи крапля цілюща
Чи крапля що втравить тебе наче плющ,що
І ніби безпечний але і токсичний
Якщо прожуєш то випадок класичний

Отруєння, важкого дихання, втрати
Що страшно торкатись і страшно вдавати
Що ось це кохання ось точно хороше
А те що було то може негоже

Було же по справжньому і було красиво
А потім вмирала як липнева злива
Розлилась сльозами на асфальті сірім
І випарувалась в прямому ефірі

Тепер мені хочеться краплі збирати
Але всі снаряддя - диряві лопати
І ґрунт вже сухий як пісок Калахарі
Я хочу любити. Не спати в кошмарі.

Любити й вірити - є справжнє.
Усмішку дарувати іншим.
Добра надати хоч би краплю,
У серці щезнуть муки тіні.

Метеликом - в політ на світло,
Любити й вірити - є справжнє.
Очиститься від лжі повітря.
В душі ж - чистіше, мов у храмі.

І відстояти з честю правду,
Про біль чужий не забувати.
Любити й вірити - є справжнє.
Не втратити життєву ватру.

Нужденному подати руку,
І віднайти комусь розраду,
Щоб серце не ятрили круки,
Любити й вірити - є справжнє.

Навіки батько попрощавсь зо мною,
Коли я дозрівав у материнськім лоні.
Дозволили востаннє притулитись вухом
І, що роблю я там, він хвильку слухав.
Батько живий дістався од дружини –
Тільки таким його сприймаю і донині...
...Стелилась перед хлопчиком з Бердичева,
Далека стежка і незвична.
Рабинів двоє із Єрусалиму заявились,
Щоб єлед-пеле уславив їх єшиву .
І хоч будьоннівці тоді рубали і кололи,
Сказала мати: «Нізащо й ніколи!»
Не відала, що замість Тори і Талмуду
Тирана Сталіна обожнювать син буде.

Р.S.
У передсмертну мить поблиз Єрусалима
Кому сповідувався він?
Потворі-осетину?
Чи безіменним двом рабинам?
-----------------------------------------------------------
Єлед-пеле (івритське) - вундеркінд.

Давай поїдемо в Карпати
На довгождані вихідні,
Бо голосисті водоспади
Вже стали снитися мені.
Сріблясті бризки на камінні,
І на обличчях наших теж, –
Побачить зможем неодмінно
Й відчуєм шкірою, авжеж.
Межи смереками густими
Ми знайдем розсипи грибів
І смакувати будем ними
Під шум ялиць і спів птахів.
Гуцули, добрі та суворі,
Обсмажать якісно форель, –
Давай відправимося в гори,
Щоб сил набратися від скель.
26.09.09

Ворог він є ворог… ворох
Душа в тілі лає… морок
А у небі ворон… вибач братів, вдово…
Маєм те, що маєм… скоро

Серпень ось-ось зникне… будні
Сльози перев’язки… буде
Світ вже розуміє: не цілуйтесь з Дурнем
В Серпні -- то таке... в Грудні
13.08.2024.