Як янголи тримаються ще там, у горніх висях,
Бо ж глупота людська сяга все вище й вище?
Мабуть, бояться вже на Землю сходить,
Принишкли біля Всевишнього господи.
Уже й самі розказують, мов казку,
Як їм хотілось аж до сказу
В ніч солов’їну десь біля перелазу
До ранку цілуватися з дівчатами земними,
Синів-богатирів заводити із ними .
Наче у безвість ті часи гунули,
Безжурнії часи, біблійнопроминулі.
Щоправда, і тоді була тривога,
Як одчайдухам закортіло зрівнятися із Богом.
Всевишньому вдалось ті задуми порушить:
Летіли вавілонці з високості, наче груші,
І розбивалася на друзки мрія навісна,
А з нею й мова на той час одна .
Були ті будівничі, як діти, ще такі наївні,
Не думали про братовбивчі війни.
Трималися усі на видноті...
А от нащадки їхні вже не ті:
Позалізали кожен в свою нору
І атом перековують на горе.
І все частіш спада на думку Богу -
Зробить реальністю і Гога, і Магога.

Удруге ввійди
в цю ріку –
хай сповільниться час,
бо все,
що минає,
таки не підвладне нікому.
Вдихаючи осінь,
зі світом не впасти б
у кому,
тоді вже напевно
ніхто не згадає
про нас.

Анфас чи у профіль –
малюю тебе.
Ще і ще.
У ліжку.
В кав’ярні.
Живи у мені й на папері,
бо час-хуліган
утече
до наступної ери,
лишивши нас
пам’яті міста.
Причастя дощем.

Істерика вітру,
де мощі дерев.
Наче бог,
годинник
у димній пітьмі
розглядає зустрічних.
Нам байдуже:
вересень,
березень,
вечір
чи вічність.
Лише б їх ділити
на двох.

2015

Вночі було це. Хто, чому й коли
Забув на небі зачинити шлюзи?
Хоч ущипни себе, хоч уколи -
Це не поможе збутися ілюзій.

Шалений дощ! Я думала – вже сплю.
А тут – цей рейвах і тарам-барами.
А злива запевняла: «Я наллю
По вінця вам, по тротуари й брами!».

А зранку геть усі ідуть сумні.
Чудуюся: усе прозоро-чисте!
Чи ж варто наші неповторні дні
Нанизувать у сіреє намисто?

І парасолі. Пара парасоль,
А там – ще пара. І таких багато.
Співають ринви: до-ре-мі-фа-соль!
Співає серце – радість не сховати!

Спинюся. Помилуюсь. Поспішу.
Послухаю і музику, і тишу.
Болото витру, мокре просушу,
А радість я собі на день залишу.

Нехай всього лиш парк – не справжній ліс,
Поміг він розпрощатися з журбою.
А крапелька, що втрапила на ніс, -
То привітання дерева зі мною.

Чи це пристойно – посміхатись всім?
Чи це банально – тішитися зливі?
Стереотипи? Їх залишим їм.
А ви зі мною? Будемо щасливі!
25.09.2015 р.

В тобі, я певна, музика жила:
Як говорив, співало моє серце.
Не ту я папку з нотами взяла.
А виправляти - надто довго все це.

Мелодія для двох - нам не вдалась.
Старань катма, та забагато примхи.
Як солодко та музика лилась!
Повір словам закоханої жінки.

2015

Стоїш в окопі
(не на колінах)
за всю Європу,
моя Вкраїно.

Вінок із маків -
дарунок сина.
Відбив атаку,
а сам загинув.

Щоб ти, єдина,
(Ти чуєш, нене?!)
була навіки
благословенна.

2015

Допоки, Господи, допоки
Тектимуть ріки і потоки
Нестримних сліз і крові?
Їх буде скоро ціле море

Від крові Чорне і Червоне
Таке як Мертве, бо солоне
Те море – людське горе,
Неправда там таки потоне.

Допоки, Господи, допоки?
Коли вже буде мир і спокій?
Коли то повернуться
Додому рідні й посміхнуться

Утомлено та гордо дітям;
Пригорнуть, поцілують ніжно
І скажуть: Все. Скінчилось.
Не дай, Господь, щоб повторилось.

Допоки, Господи, допоки?
До неба піднімаю руки
І чую ніжно-тихе:
Молися, вір і стихне лихо.
01.02.2014

Бачу ключ журавлів,
Небо плаче дощем.
Гіркий осад в душі,
В серце стукає щем.

Чути журне – «Курли!»,
Запитав я у них:
-Повернетесь? Коли?
-Після війни…
18.10.14

Набридливі будні... не сота, а тисячна серія...
Замерзла душа... Але звідки чекати відлиг?
Любов, наче дикий бізон, заблукала у прерії,
Була я не в силі спинити її. Ти не встиг.

Невже замете прикра ху́га серця падолистами,
Забудеться солод ночей і окрилення днів?
Коли наше щастя помчало лісами багнистими,
Його зупинити не сміла. І ти не зумів.

Клекоче, вирує, стирає надію нурто́вище...
Руйнуються мрії, палають у пеклі мости!
З тобою нестерпно, але і без тебе не можу ще...
Я все пам'ятаю... "Чи вийдеш?" і "Гірко!" А ти?

[посв. ...]

переменной твари беленый рормат
подержи за горло больное сором
а не то услышанным опозорят
с ним иначе просто не поступить

к переменной твари карие сами
а зеленых под руку авель замер
черных нет а с серыми ни сезама
да их и серыми видели редко кто

переменную тварь я теряю в лицах
проясняйся тварь войся янься инься
не с твоих ресниц я смогу напиться
только с наших разниц разве что пить

аблативов нет локативы красть лишь
это горе рвет мне болота настежь
это ты сверкаешь дас ист фантастиш
раз уж тварь мне негде тебя хранить

А вже Покрова одцвіла
Осіннім падолистом.
Вже й біля нашого села
Пора весільна близько.

Покриє хусткою вона
Голівоньку дівочу,
Весела музика луна
І серденько тріпоче,

Немов маленьке пташеня,
Та завмира в чеканні
Коли ж із судженим в життя
Йти стежкою кохання.

2003 р.

Доленька сіє потроху усього:
Зерна добра та щасливії дні,
Є поміж них і сміття,і полова,
Бувають хвилини веселі й сумні.

Але нарікати на долю не треба,
Людину в житті випробовує Бог.
Труднощі їй посилає із Неба,
Щоби не здавалась,боролася щоб.

Щоби задумалась,чим завинила
Перед Всевишнім,покаялась теж,
Тоді й подає рятівну соломину
Спаситель,Який Милостивий без меж.

Вхопитись за неї,із пропасті вийти,
Чи,мов у болоті,бути в гріхах,
Очиститися від них чи втопитись,
Вирішує завжди людина сама.

2015 р.

Розірвались корали. Намистини
Покотились долівкою з сумом...
Ти бажаєш зрікатися Істини?
Це мені не потрібно. Подумай,

Що ти можеш залагодить зреченням?
Не збереш у долоні кохання.
Все кінчається. Всі ми приречені
Пити чару, неначе востаннє...

А розірвана Істина Правдами
По приватних кишенях розходиться.
Не по правилах, ой, не по правилах
"Догравати" кохання доводиться...

Тож омийся сльозами розлучними,
Як-то водиться в царстві жіночому!..
Не зрікайся. Вже краще відмучитись.
Так буває. Хоч ми і не хочемо...


© Copyright: Серго Сокольник, 2015
Свидетельство о публикации №115092510404

Два в одному -
це про шампунь і бальзам,
три в одному -
сказано про не дам
як в старенькій сентенції
про значну абстиненцію.

Також ще про рахунки, раунди і поцілунки.
Перший -
це було все незнайомо, райдужно і кольорово.
Другий -
розпачливо навіщось,
і зі сьозами знову.

А третій раунд і не відбувся,
хоч був останнім.
Третє – дорожче, ніж перше і друге,
найважче і
на прощання.
24.09.2015

«Від виборів до виборів щодня»
Бегу, бегу - дорогам нет конца.
Огромный мир замкнулся для меня -
во имя частной собственности льсца.

Я – бомж (Сковорода), я - просто смех,
Хоть с именем, но, в общем, без судьбы.
Какое, право, дело вам до тех,
Над кем пришли повеселиться вы.

« Ах, Україно, Україно»,
Нужно быть смешной для всех.
Україно, Україно,
Есть одна награда - смех!

Выходят без титушек силачи,
Не ведая, что в жизни есть печаль.
Они банкноты гнут, как калачи,
И Раду рвут движением плеча.

И рукоплещет восхищенный зал,
И на «посаду» дарят им цветы.
Для них играет гимн, горят глаза,
А мною заполняют перерыв.

« Ах, Україно, Україно»,
Нужно быть смешной для всех.
Україно, Україно,
Есть одна награда - смех!

Смешить вас мне с годами все трудней,
Ведь я, увы, - не мелочь у рубля.
Я Гамлета в безумии страстей
Который год играю для себя.

Все кажется: вот маску я сниму,
И этот мир изменится со мной,
Но слез моих не видно никому.
«Одна стежина» есть… И та - в запой.


«Ах, Україно, Україно»,
Нужно быть смешной для всех.
Україно, Україно,
Есть одна награда - смех!


25.09.2015

1

Просто закохатися в незнане.
В ореолі пристрасті - екран.
Ось уже підводиш до лиману...
Море й небеса - пливкий шафран.
Біжите... футболите кокоси...
Бунгало видніється між мирт.
Сміттячка виносити не просиш.
Супокій, ідилія та мир.

Ні халеп житейських, ні нотацій,
Штори крепдешинні, все окей.
Екзотичне снідання на таці.
Листя ажурове, шепітке.
Танець вирлоокої мулатки.
Ложе зашироке. Ящірки...
Блискотіє фольга з шоколадки.
Запевняєш: "...більше я ні з ким...".

Дзеленчать ошлюблені тенета.
Обмінялись віршами, кіно.
Вийшли з чату - смажити котлети,
Воювати з дачним бур`яном.

2

Ти ж не знаєш імені та статі.
В інтернеті всі пливкі-чужі.
Можеш залюбити моцну Катю...
Що бортує диски в гаражі.
Присилає каву добрий Жорик.
Піджачок на фото - від кутюр.
Пише Амадей: "гайда у гори...".
Дні та ночі - сюркотливий сюр.

Імовірність множиться на числа.
Лев у цю хвилину став на трап.
Я писала іронічно, стисло.
Уникайте віртуальних лап.

2015

Спинився човен – між полів, комах.
Куди пливти...
Зелене безбережжя.
Це був його прорив, а може, крах.
Радів осонню, блискавці, одежі.

Хтось кинув продірявлений сачок,
Росли із днища вишні, абрикоса...
А човен висихав... гойдався... мок...
І снилися чайки та альбатроси.

Отак би звільна вкорінився там,
Розпався на дошки, безкрилі мари.
Та зрушили ручиська – за сто грам.
В село прийшла царівночка Тамара.

– Я щойно з "Еспаньйоли". Це – прикол?
Не впишеться злидота у декори.
Тут буде дітвора кричати: "гол...".
Це ж закапелок, шість км до моря.

Ні скабки не лишили на межі.
Човни-блукальці всім одвік чужі.
Окремішнім за друзів - дощ, вітри.
А кілометрів там не шість, лиш три...

Розквітли троянди різнокольорові:
Білі,рожеві і темночервоні,
Блакитні та бежеві,яскравожовті,
Ще - помаранчеві і малинові.

Високі зрівнялись з кущем калиновим,
Низенькі в травичці сховалися знову,
Чудові такі,немов діаманти,
Та колючки не дають їх дістати.

Оця краса перехоплює подих,
Створила такими їх мати-природа:
Згори поглядає квітка велика,
Пелюсточки в неї,наче з оксамиту,

Маленька ж - пухнаста,як те кошенятко,
На всю округу парфумами пахне.
Ти ними милуйся,але не зривай,
Хай довго квітує трояндовий рай.

2015 р.

А материнські сльози
Печуть і душу ранять,
Синочки їх на Сході
Країну захищають.

Удачі вам,рідненькі
Соколики-солдати,
На вас Вкраїна-ненька
Усю надію має.

Свободу їй здобудьте,
Ворожий зашморг скиньте,
Героїв не забуде
Знедолена Вітчизна.

Вас й діточки чекають,
Дружини,наречені,
І Господа благають
Вернулись щоб живими.

2015 р.

…І урветься терпець. Буде терпко і гірко у роті,
і в останню хвилину тієї, мов дим, гіркоти,
важко зрушить зі станції довгий-предовгий потяг.
Просто так. Без мети.
Листопади завіють під обрій в столицях і селах,
І алеї у парках статечні – для чистописьма
і розвидниться ранок у буднях, таких невеселих,
і насниться у снах,
де ми знову з тобою такі молоді та щасливі,
де безмежно поштивий нам грає старенький скрипаль…

Дивна осінь. Солодка, як мед і сливово щемлива.
Як для спогадів – даль…

24.09.2015

Магмі розпеченій сниться материка моноліт.
Вітру циклонів – звуки, занурені в труби й кларнети.
Кресленням сниться готовий до вильоту зореліт.
Внуку сняться в колисці м’які іграшкові планети.
Тільки я, весь безсонням проточений до хромосом,
в серце мозком вбираю пульсуючий вічністю космос.
Захлинаюсь безмежжям, неначе плавні – Дніпром.
Проростаю крізь нього, як острів чи стишений голос
з іншого берега. І зникаю, з’являючись десь
в центрі хвиль кругових. Та й зморившись від плюскоту й бесід,
хочу врешті заснути. Та раптом здригаюсь увесь:
може, все навпаки?! І то мною, не сплячим, снить Всесвіт?

2015

жива душа бурхлива мов перон
об неї оббиваются пороги
щасливого вистукування скронь
незбутнього бажання остороги

у неї більше віри ніж подій
і не бракує пісні для розради
душа крокує певно по воді
до перших у чеканні снігопадів

до повного відчуження доріг
і хибної нестачі антуражу
жива душа тепліша від зорі
промовніша за дух лісів у сажі

пташиним небом ділиться з людьми
насушним хлібом і вином частує
у крихтах серця в прихистках зими
плекає світло що життя вартує

лети до мене ластівко лети
звивай гніздо під крівлею надії
моя весна мов спалені листи
давно вже спопелилася та гріє

4 Грудня, 2014

позбувалися землі
журавлі
гірко їй
позбивалися дощі
у душі
у моїй
а молитва мов зоря
з вівтаря
не зійшла
і так бідно на устах
просто жах
ла-ла-ла
що виходило не йде
і ніде
не майне
що заходило сплете
цей етер
в голий нерв
за думками правди край
гри гора
гра горить
Боже серце не вмирай
відбивай
кожну мить
від годинника ходи
у доби
очі злі
стало мало доброти
добре тим
хто в землі
пахне тиша ялівцем
чебрецем
у чаях
і блукає жеребцем
неба щем
у боях
аж до опіку цей сплін
до колін
голова
позбувалися землі
журавлі
а трава
зодягалася у ніч
в чари снів
заметіль
на нічийному коні
у вогні
білий біль

26 Листопада, 2014

Ти красива,немов троянда,
Наче лялька,гарна й чудова,
Завжди все у тебе до ладу:
Одяг,зачіска.Але погляд?

А ні усмішки,а ні ласки,
Тільки холодом віє від тебе.
Може ти Снігова Королева
Із відомої усім казки?

Замість серця у тебе крижина,
Ти постійно на всіх сердита.
Може просто нема ще принца,
Який лід зможе розтопити

Добром,ніжністю та коханням,
Спалахне в очах іскра-радість.
І ти щастя тоді пізнаєш,
Щиро я тобі цього бажаю.

2015 р.

Відносить вітром зграю журавлів
Далеко десь за обрій синій-синій,
Купається ще вересень в теплі,
Хоч вечори вже прохолодні нині.

І вранці роси сріблом миготять
На скошених,уже пожухлих травах.
Спалахує на сонці раз у раз
Золотом диво-осені заграва.

2004 р.

Малюю коло - і світи не руш.
Струмують білі лети від модемів...
Пахотнява димів, тарані, груш...
А я не в темі.

Перелетів сімсотий акробат.
Все нижчі планки, зліша охорона.
Опрацювали сполом перехват.
Внесли корону.

Павук між дзявкотіння брехні тче.
Готуйся до завій, оплакуй страти.
Ще десь бетель жує товариш Че.
Люд вчиться ждати.

Цупкі цитрини... цитри... цитрамон.
Оцим невістам нидіти-вдовіти...
На прив`язі край люлечки Самсон.
Лев пише звіти.

Просіла магометова гора.
Ефемериди хвалять змій і дафній.
Латай сорочку, вовчик роздира.
Образи давні.

Принишк на сіні зболений Ікар.
Міняв на ширку креслення Дедала.
Несе мошистий фоліант казкар:
В це заглядала?

Кажи мені, дідиську... Присипляй
Кукібну совість. Покажи лозину.
Ми чули ча-ча-ча, гиля-гиля...
Ковтали слину.

Тепер кавуєм... Скачем уперед.
Облуплені лошата, менше солі.
Здорожчав кіловат... і блендамед
Обмазав чола.

Знаходжу релаксуючий мотив.
Куди ж ти, коте, возик покотив...


2015

Любов ніколи не вмирає
У кожному вона живе
З весною разом завітає
По осені у дім іде

Хто привітає з тим і стане
Приємні спогади гортать
Де освіжить , а де підкаже
Щоб не звикали забувать

Ці мальовничі краєвиди
Нам не дозволять постирать
Розсипані кохання крихти
Які ми вчилися збирать

Той схід , той захід , світлі ночі
Яскраве сонце поміж хмар
Той спів , той шепіт у безсонні
Що пригортався звоном чар

Любов ніколи не вмирає
У кожного вона одна
Де шаленіє - відповідає
Подякою всього життя.
2015р.

Спустились зорі неба на балкон
І заглядають до моєї шибки -
Потрапили у мальовничий сон
Янтарні крихти місячної скибки.
А я в долоні той бурштин збирала
І сосни лісу сяйвом прикрашала...

Ми з тобою — сонця два,
крізь ранкову прохолоду
ще обачно і невміло
промовляємо слова.

Ми з тобою — сонця два,
що зійшлися у зеніті —
обертаєм розпашіло
сірі будні у дива.

Ми з тобою — сонця два,
ти і я — в бездонні літа,
що вже в осінь відлетіло
з лазурового шитва.

(23 вересня, 2015)

Фенікс сліпучий не знає стриму,
Попіл палючий – вічна колиска,
Іскра маленька – крила до волі,
Вирій манливий спалить колишнє.

Всесвіт згорає в полум’ї тому,
Знову багаття тіні малює,
Зникне без сліду, злетить угору,
Житиме вічно в сполохах сонця.

Сяючий Фенікс вогником свічки,
Відблиском тьмяним в дзеркалі ночі,
Вічний блукалець шукає погляд
В темній зіниці блискітку щиру.

Десь поселився птах злотоперий,
Він не знайомий з птахом блакитним,
Воля його то гострий дарунок,
Фенікса ласка попіл залишить

Спомин стогне сутужно
Стягне спину спочилу,
Серпень сумно-судомний
Стиха скотися схилом.

Спека снами стікає,
Співи сміхом сміливі,
Сходи стопи спікають,
Схоплять смерчі сльозливо.

Сірі сни самопалом
Спопелять сіру спеку,
Стане сяєвом срібла
Синя спрага солодка.

Спи, маленька внученько,
спи , наша Аринко,
ти неначе сонечко
на пухкій хмаринкі,

наче в небі зіронька
у яскравім сяйві,
чи рожева квітонька
на квітучій мальві.

Сон тобі загадую,
сплять вже оченята,
стала ти відрадою
для матусі й тата.

Спи, маленька крихітко,
стих твій голосочок,
сон твій боронитиме
Божий ангелочок.

Скажіть мені чому
хмаринка полетіла?
А як її спіймать?
Куди вона поділась?

Коли співає пташка?
А де її дитинка?
А як плете павук
тоненьку павутинку?

Навіщо зайцю хвіст,
слону великі вуха?
А може довгим носом
він пісеньку послуха?

Чому? Чому? Чому?
Мені не зрозуміти:
собака із котом
не можуть подружитись?

Чому курчата в квочки,
а в гуски - гусенята?
А може їх потрібно
нам нишком поміняти?

Ой, скільки ще Чому?
Навіщо? і Для чого?
Багато запитань
у хлопчика малого.

Хто може малюку
всі відповіді дати,
аби дитя могло
усе на світі знати?
2015

Джерельце струменить із-під землі,
Переростає в річечку маленьку,
Яка несе води чисті свої
В ріку широку,що тече далеко

До моря синього,яке не має дна,
Там,де шторми та величезні хвилі.
Ріки і моря чи мали б силу,
Якби не сотні тих джерел,хто зна?

2015 р.

Не чекайте, як дива, любові,
Але доки наснага ще є,
То даруйте у вчинку і слові
ВсьОму світу кохання своє.

Не картайте того, що любили,
Його доля вітрами несе...
Ви ж набралися щастя і сили –
І подякуйте Богу за те!

Що посієте, те Вам і вродить,
І сторицею, що віддали,
Вам поверне життя, нагородить
За тепло, що у світ принесли!

2015

Любов буває різною:
До матері,Вітчизни,
До жінки чи до дівчини
І донечки та сина.

Любити можна деревце,
Тварин,комашок,квіти,
Любові стане серденьку,
Щоб нею всіх зігріти.

Любитимемо ближнього,
Як і себе самого,
Благословіння діждемось
Та милості від Бога.

Коли добро із радістю
У душах запанують,
Жорстокості й ненависті
На світі цім не буде.

2015 р.

Моя душа – це аркуш чистого паперу,
А мій талант – це ручка кулькова, проста
Оце і все, що маю для поезій,
Бог – джерело натхнення, всі мої слова.

Моя душа – це скрипочка лише простенька
А мій талант – немов тонесенький смичок.
Бог – вічний Композитор, Віртуоз, Маестро
Він – неповторність слів, мелодії із нот.

Палітра кольору, гармонія у звуці,
Це –Бог, мій Ідеал душі і Еталон
Довершеність і Досконалість, серця стукіт
Це – Бог, а я – Його блокнот для слів і нот.
17.06.2013

На шиях – хрести, покурили та й сплюнули.
І Патріка день вийшов зовсім нерадісний...
Когось унітазом убили, не кулями...
Відтоді в газетах “святими” прозвалися...
Чому саме їх Ти обрав на роль месників?
Чи кращих у світі немає, о Господи?!
Звичайні ірландці в гівняній Америці!
Працюють, бухають і месу вистоюють...
“Усе, що негідне – те маємо знищити,
Щоб добре усе могло розцвісти!”
На їхніх руках – “Справедливість” та “Істина”!
“And shepherds we shall be, O my Lord, for Thee”!

(2012)

Вечер на горы упал,
Вторя беспутью пути.
Я перейду перевал
Засветло. В ночь не пройти.

Этот скользящий карниз
В гору. И вниз не гляди.
Тему с названием ЖИЗНЬ
Ты осторожно веди.

Телом в изменчивый мир
Я перейду, как шальной.
Смело, как жертву вампир,
Выпью. Ты выпей со мной

Этот любовный шербет.
Рухнет туманов парча.
Я припадаю к тебе...
Как ты сейчас горяча!..

Струи прозрачной воды
Не охлаждают накал.
Сыпятся камни с гряды...
Ты глубока... Глубока...

Зова природы наказ
Соединяет тела...
Горы экстаза для нас
Создал Всевышний Аллах.


© Copyright: Серго Сокольник, 2015
Свидетельство о публикации №115092300635

Осінні дні летять наче Жар-Птиці,
Милують ніжним подмухом тепла,
А падолист у посмішці іскриться,
Спаливши літній малахіт дотла.  

Приборкавши осінній сум реалій,
Пірнаючи у золотаву млу,
Торкнувшись горобинових регалій,
Я аплодую жовтому вогню...  

Осінні дні злітають листопадом,
Встеляючи рядки календаря.
А червінь полум'я пройшлася садом...
Зігрівши  спрагле серце  квіткаря.  

Осінні полум'яні горизонти,
Ви перетнули межі сприйняття...
І не сховатися від позолоти,
Як не сховатися від почуття...

Україно моя, Україно!
Ти сенс мого життя й моя біль.
Твоя мова дзвінка й солов'їна,
В душу рветься мою звідусіль.

Україно моя, рідна мамо!
Скільки ран є на серці Твоїм,
Не сказать того болю словами
І не вилить його у пісні.

Україно моя, моя рідна свята Батьківщино,
Подивись: вже летять журавлі
І на крилах несуть Твого сина,
Що Героєм поліг на війні.

22.09.2015

Ходить осінь полем,садом,
Роздає гостинці:
Зайчикам смачну морквинку
Ще й по капустинці.
Їжачки в шеренгу стали,
Раді подарункам.
Груші,яблука,грибочки.
Взяли повні клунки.
Білочкам в дуплі вже тісно
Від шишок й горішків.
А ведмедик мед смакує
Вправно біля діжки.
І смугасті кабанята
Збирають ,що бачать.
Щоб ніхто не смів сказати,
Що вони ледачі.
Щедра осінь полем,садом
Дарунками годить.
Той, хто вміє працювати,
Голодний не ходить.
30.10.14р.

Горіхопад, горіхопад
Падуть горішки дружно вряд.
Це щедрі осені дари
Для гомінкої дітвори.
Горіхопад,горіхопад
Маленькі мозочки летять.
Збираймо, нумо дітки всі,
Щоб були в вас думки ясні.
- Горішки - це корисний плід,
Сказав старий горішник - дід .
То ж будем взимку частуватись,
Щоби здоровими зостатись.
4.10.14р.

Спасибі, Доле,
Що ноги-руки цілі,
Що світ цей сприймаю
Барвою, звуком, словом...
«А решта?»
«А решта – вагомий додаток,
Що зветься так просто – ЖИТТЯ».

***
Сніг – наче житнє борошно
Перемолола зима.
Порожньо, порожньо, порожньо –
Всюди тебе нема!

Марно чекати випадку
Стріти тебе будь-де, –
Снігу в півсвіту випаде,
Все навкруги замете!

Вирвуть вітри із коренем
Душу мою на сніг…
Жодна з доріг не скорена –
Немає до тебе доріг.

Борошно перемелеться –
Мельнику – бариші…
Зим намете метелиця
Скільки в моїй душі?

***
Коли день остигає сонячний,
Площі, вулички привокзальні…
Ходять зорі по небу поночі,
Зазирають у теплі спальні.

Ходить місяць навшпиньки, тулиться
До сліпої самотньої вежі.
Розтеклася по сонних вулицях
Перламутрова синь безмежжя.

Відпочиньте від болю прикрого,
Від ядучих гризот неспокою –
Ніч на кожного щедро викроїть
Сон із вічності темноокої.

Хвиля вляжеться спати спінена,
Вітер вимостить ліжко затишне,
Ноче лагідна, одведи мене
В сни своєї старої ратуші.

Все там має своє продовження,
Там і простір, і час зітерті,
І моє неземне народження
Означає відсутність смерті.

І резону нема тлумачити –
Де незрима межа візитів…
Відчувати, любити, бачити,
Всюди й завжди для Тебе жити!

Він не умів нічого. Тільки звук
Видобувати пружний з-під струни.
І цілий світ ішов йому до рук –
Весь світ на кінчику смичка бринів!

Він заплітав і зорі, і вітри,
І промінь сонця, і дощів розпуку.
Із ним самотній вечір говорив,
Також причетний до живого звуку.

Він брав на дотик всі мої думки,
Він Брамса грав, а проявляв незриме,
І огортались тихі і стрімкі
Літа – у вічність, і слова – у рими.

Він був за лезо гострених костур,
Він був за річку у розливі щедрім,
І в полум’ї грайливих увертюр
День догорав, не відаючи смерті.

І той, хто чув – знаходив, бо шукав
Високе небо в холоді бездоннім…
Він напував із кінчика смичка
Екстрактами відточених гармоній.

Він грав як Бог на сьомий день. Хмільну
Спиняв юрбу, без племені і роду
У цю добу – трубу перехідну
На темнім дні глухого переходу.

***
Дозволь мені приходити частіше
У ці покої спокою і тиші,
У ці сади, де визрівають грона,
Де небо диха близько і бездонно,
Де кожна птаха розпліта світанок,
Співає річка глибоко й гортанно,
Де в росах грають промені іскристі,
Де півжиття іще до падолистя…

Дозволь мені лишатися подовше,
Допоки ніч не вичерпає ковшем
Прозорий вечір, що над садом гусне,
Наповнений і шелестом, і хрустом
Сухого хмизу в мене під ногами…
Я хочу в сон забрати вечір з нами, –
Безмежний вечір однієї миті,
Не кинутий у слово і на вітер,
Не ввірений очам чужим і часу,
Якому небо зоряне – окрасою,
Якому тиша – радістю солодкою…
Жадаю спокою…
З тобою – спокою!

Усе на світі проситься – люби!
Стеблина кожна йде до рук довірливо,
Аби душа твоя неперебірлива
Тепло сердечне теж знайшла в тобі.

Щеня чекає ласки, аж вищить,
І навіть камінь – миті недаремності.
Готовий всі ввібрати неприємності,
Найтяжчу ношу зняти із душі.

І кожен кущ блага – не обійди!
Візьми усе і йди на слові доброму!
Аби його було тобою обрано,
Щоб тільки ніжно доторкнувся ти.

Усе живе – з любові, тож єство
Стискає відчай слова невзаємного.
Я теж живу невчасною, даремною
У сподіванні на твою любов.

Я теж несу тобі свої дари.
Збирала стільки, що нема початку їм…
Якщо ж тобі не треба, лиш на згадку,
Ти –
Не доторкнись і жоден не бери!

***
Осіннє море у мені гуде,
Гортає хвилі і гойдає чайок…
Осіннє море у мені зітхає,
Воно – усюди, і воно – ніде.

Осіннє море – перша сивина,
Як небо сизе і таке ж безмежне…
Ще тепла хвиля пестить узбережжя, –
Вже глибини душа не омина.

Йому не забагато самоти,
І тиша в нім – не німота рибини.
В його невідшліфованих глибинах
Своїм життям живуть нові світи.

Над ним – туман, над ним – дощі дрібні
Прядуть осінніх днів безповоротність,
І учорашнє вистига сьогодні,
Назавжди залишаючись в мені.

І щастя, це – і столик, що на двох,
І чай терпкий, і час негоноровий,
І ця неспішна тиша, і розмова,
Немов ранкове тепле молоко…

Подивися на себе!
На підборах високих не ходять по мокрій траві!
Йди на мармур, паркет, на блискучі, як скло, ламінати.
Не з твоїм педикюром ранковії роси топтати -
Цими стежками ходять дівчата живі.
Подивися на себе!
І геть звідсіля умирати!

Де веснянки твої?
На курортах яких загубила?
Пам'ятаєш, а мама казала: «Як будеш стара,
Будуть зморшки сухі, а не тепле цупке ластовиння.»
Ти забула. І мамині навіть слова.
Все незайве із носа лосьйоном коштовним стравила.
Де ж веснянки твої?
Ти ж доволі іще молода!

Ти білявка чому?
Коси чорні — така неймовірна краса!
Загорнувшись у них, можна тихо і легко дрімати,
Задихатись від щастя, чи вітер волоссям хапати
І дивитись, як губляться в косах твоїх небеса.
Ти білявка чому?
І чому ти себе посадила за грати?

Ні, не плач, не журись!
Все не світі буває — це знаю я певно і точно.
Як захочеш, то щастя у тебе на денці кишені.
Лиш стріляй — і получиш у центр любої мішені!
Хочеш — сплюнь, та я все одно не наврочу.
Лиш не плач, не журись -
Ми, брюнетки, такі навіжені!
21.09.2015 р.