В очі! В очі дивись!
Як дивилась у перше побачення.
Знову погляди наші злились,
І все інше не матиме значення
Для тебе і мене.
Ти очей не відводь.
Не вдавися сльозами солоними.
Що відходить- скоріше відходь.
Ми помалу коханням холонемо...
Хай минуле- мине.
Де той присмак ночей,
Що пили, мов масандрівські вина?
Присмак зради в гортані пече.
Що ж мовчиш? Відчуваєш провину?
То скоріше винись.
Очі в очі! І пий
Напій смутку, можливо востаннє.
Ти осліпла. І я мов сліпий.
Сльози залишки змили кохання.
Ще не пізно. Спинись.


© Copyright: Серго Сокольник, 2015
Свидетельство о публикации №115081300972

Володар час, зірковий майстер,
митець, художник, кутюр’є,
малює світ, псує фломастер,
та не біда – ще досить є.
Невдало скраяв – у корзину.
Така є кнопка «деліте».
Чорніє час у злу годину
і геть жене усе святе.
Коли вдається, час осанну
співає ладу і красі
та днину, тиху, не захланну,
купає в ранішній росі.
В його творіннях ми – олія,
живі мазки земного дня,
якби іще не амнезія,
не суєта, не біготня.
Усе дороги і дороги,
де перечепи, твань баюр.
Отож всі погляди під ноги –
там проза яви без купюр.

А час не відає спочину.
Сізіфа труд – то не його.
Шукаю риму в цю хвилину
і не находжу крім «Ого!».
Оце Ого є дивування
(ушир і вглиб кінця нема),
німе питання споглядання
і розпач бідного ума.
В уяві цокає годинник,
а час зоріє угорі –
і, мов картяр, цей мега-чинник
тасує світ у мега-грі.

12.08.2015

Вони питають: як давно ви одружені? і до речі,
давайте якось подивимось ваші весільні фото.
Ти намагаєшся їх відмовити ґречно.

Що з того, що в нас ніжності, як на картинах Джотто

Що з того, що між нами стільки гарячих ниток,
що їх стає видно неозброєним оком
Що це дає, як шанс нащ з водою витік
і розчинився в морі чужім, глибокім.

Вони кажуть: ви одружені, це безпомилково
Вони кажуть: діти у вас будуть дуже красиві.
Ми сміємося знічено і нервово
і обіймаємось - втомлені, але щирі.

09.04.2015

Вона не запитує внучки - чи є кавалер.
Ріка Вмиротворена Старість без вигинів плине в спокуту.
Десь там, ще дівчатком, у мревищі ящурних ер,
Ця жінка зривала у голод пирій та крислату цикуту.

Не вмерла, тому призвичаїлась трути варить.
Повз неї - за межі галактик - орли, цвіркуни, зорельоти...
Галасвіта роми - вивчати урду чи іврит...
А жінка прикрасила півником піч, наплела живоплотів.

На свічечку нетлі летіли, на аркуш - рядки.
Писала тому, хто не став ні коханцем, ні степенним мужем,
Лишився на стежці край школи - за помах руки.
Була і вродлива, і сильна, й до рідних-чужих небайдужа.

Тепер не запитує ніц. Дяка Богу - жнива.
Калина рясна, виноград зав"язався, газета на призьбі.
Гойдлива срібляста ріка - до мого рукава...
Хустина ажурна - під Кузькою, знаю, куплялася в Ризі.

Вона помолилася. Каже про шум в голові.
Розказує те, що смішило в Сенчі та морозній Теплівці.
О нивко матусина, ще половій, половій...
Як страшно узріти "кінець" на строкатій буття кіноплівці.




2015

-Ой , бабусю, можна в гості піду до Макара?-
маленька онука в мене запитала.
І дівча не стало відповідь чекати,
на п`яті крутнулось і побігло з хати.

Та не довго з другом дівчинка погралась:
мчить через дорогу, мов собаки гнались.
- Що там знову сталось?- питаю онуку,
а дівча свою бабусю хватає за руку:

-Ой, Макара покарали, пішли в куток ставити,
бо маленьке кошеня вчив в тазочку плавати!
- Ну , а ти чому прибігла і мерщій до хати?
- Я теж плавати учила- йду в куток ставати.

2015 рік

Народився 13 грудня 1928 р. у с. Сільце Горохівського району Волинської області у селянській родині.
У 1947 р. вступив у Львівський державний університет, відділення «логіка і психологія» філологічного факультету. Після закінчення став аспірантом Науково-дослідного інституту психології Міносвіти України (1953–1956). Працював викладачем української літератури Полтавського педаго гічного інституту (1956–1959), старшим науковим працівником НДІ психології (1959–1960), завідувачем відділу прози журналу «Вітчизна» (1961–1962), старшим науковим працівником відділу психологічного вихо вання НДІ психології (1962–1965), відповідальним секретарем «Українського ботанічного журналу» (1965–1972).
У січні 1972 р. заарештований, а в березні 1973 р. засуджений за ст. 62 ч. I КК УРСР за виготовлення і розпов сюдження документів «самвидаву» до семи років таборів (відбував у ВС-389/36 у Пермській області) та п’яти років заслання (у Бурятії). Звільнений у жовтні 1983 р.
Автор книг, численних статей з літературознавства, психології і релігієзнавства; поезій, перекладів із німецької, англійської, російської мов на українську.
Лауреат Державної премії ім. Т. Шевченка (1993). Дійсний член Української Вільної Академії Наук (США, 1996).
Помер 1 грудня 2014 р.

І знов та камера, і знов ті стіни
І знов та пляма на сірій стіні,
І знов той запах кислозастійний
Каламутиться десь на дні.
І тим самим віконцем голим
Повертається темне коло.
Знов та лампа, холодний морок,
Дні і ночі з кутка у кут.
Десь застигло житейське море
І затерпло в маснім вічку.
І пронизує наскрізь вас
Найдорожче в людини — час.
Драма, власне, скінчилась і змеркла.
Хто тут виграв і хто програв?
На запльованих східцях до пекла
Хтось розбиту ліхтарню вкрав.
І викапує крови дурман
У холодний туман.
Жовта камера, жовті стіни,
Жовта лампа і жовті сни.
Жовкне пам’ять про білі тіні
І зелені вітри весни.
І тягар спопелілих днів —
Як холодний криштал на дні.

Матері-страдниці

Далека, самотня й далека,
у цілому світі одна,
дні і ночі, у студень і спеку,
до мене летить вона.
Рідна, як пісня з колиски,
тиха, як свято волинське.
Готова завжди до страждання,
до горя, до болю і втрат,
вона віддала б останнє
й терпіла сама стократ,
щоб доля мене ласкала,
щоб лихо мене минало.
Але у безсонні ночі,
як ноги і руки гудуть,
гнітять її сни пророчі
про тернями вкриту путь.
Що я не такий, як люди,
і щастя мені не буде.
Навколішки в тихій молитві,
як страдниця і як свята,
благає вона захистити
і небо мені пригорта.
А потім свої скорботи
топить у вічній роботі.
Розгойдані темні хвилі
лягають в тюремні сни
і носять уламки милі.
То образ її між них,
чи тільки страждання безкрає?
Я знаю: любов не вмирає.

Одягну білу сукню для тебе із ніжної зваби
Плавні вигини тіла покриє легенький сатин.
І з'їдатимуть очі мене, неймовірні нахаби!
Я зійду у реальність з твоїх ілюзорних картин.
Малюватимем щастя нестримно-солодке з натури.
І не спинить ніхто буревію і зливи дует.
Ти сміливо зруйнуєш іще неприборкані мури
Зі спокусою в парі, з поривом жаги тет-а-тет.
Усі рамки зірвеш, обійдеш неприступні кордони,
Нас охопить раптово шаленства і мрії завій,
Ми дізнаємося, що бажання буває бездонне...
А опісля, коханий, ти знову поринеш у бій.

Минають терміни і люди,
буття велике і мале.
І знов народжуються Юди
і слово зраджують, але:
минуться долі викрутаси,
платня зросте у кілька раз,
ярлик «народ» піде у маси
і догорить російський газ.
І буде свято без реклами,
бо українська – то душа,
коли за тином ознак драми,
її це дуже потіша.

08.2015

Повстанський ліс
Із рідної землиці
Відвіку ріс
На пагірках стрімких,
Повстанський ліс
Пророщений із криці
Де повно скрізь
Доріжок бойових.

Пройшли літа:
Боїв криваві ро́ки
І хоч не та
Епоха, що була́,
Він розгорта
Гілля своє високе,
Він пам’ята
Борню добра і зла.

Що все трива:
З початку ро́ків сивих
Вона – жива
Луна її бринить,
А ми – трава
На Бога вічній ниві
Що у жнива
Збереться, чи згорить.

І кличе нас
Величний гомін лісу
У но́вий час
У час нови́х повстань,
Щоб здерти враз
Брехні і зла завісу
На свій Парнас
Піднявшись без вагань:

Черпати мир
Із крон його криниці
Лишивши вир
Безрадісних турбот.
Немов до зір
Скоріше блискавиці
Дорогу мір
До праведних висот.

Повстань хутчій
З байдужості народу
Рушай у бій
Супроти зла химер
Та правду сій:
Здобудь душі свободу
Каскадом дій
Стрімких як машинґве́р!

Зміни себе
І будеш мати силу
Змінити все
Несу́чи світло скрізь.
Тож хай несе
Тебе на правди крилах
У вир небес
Пона́д повстанський ліс.

© Леонід Вархоляк, 2013 р.

Мамо! Посидь біля мене, погладь по голівці:
Дитинство моє в материнській долонці...
І ніжність твоя, мов легкий вітерець -
І смуток подався кудись нанівець,
І сяйво кружляє,як ластівка в небі...
Цілую долоні, горнуся до тебе.
Злетілись надії у вирій тепла.
І спокій у душу вернувся здаля...

Українка сидить
О спекотній порі
Де кав’ярні старі
Прохолодою годять,
А навколо шумить
Стоголосся вітрів
І гудуть димарі
Про події на Cході.

Біля неї синок
Гомонить, не вгава
І горня повіва
Ароматами зерен,
Та вітрів голосок
Тихо шепче слова,
Що чиясь голова
Похилилась на дерен.

Що уранці вогонь
З-під Росії вели
Як полями пливли
Затуманені ріки.
І у ту оболонь
Геть усі полягли,
Що у взводі були
Із її чоловіком.

Що із них ні один
Не поверне домів
З почорнілих ланів
Де нежаті покоси…
Та не журиться син
Бо не все зрозумів
Із розбурханих слів
Вітерців стоголосих.

Як йому розказать,
Що зосталась сама,
Що довкола – зима
А не літо ласкаве?..
Та вітри відлетять:
Їм байду́же, дарма́,
Що застигло горня
Недопитої кави.

© Леонід Вархоляк, 2014 р.

Ішла - мимо стаєнь - із бісерним віршем,
Відчула себе на комфортнім тарелі,
Буття малювала від візій незгірше.
Гойдалась дівчам на гілляці-орелі...

У спеку нещадну спіткала криницю;
Бабусі у сіни внесла півцеберця...
У подруги Зінки яскріють зіниці,
Бо син прикупив камуфляж, секонд-берці.

...Спинюся із ношею, щоб посумніти.
Дрібні виноградини - хмелем забиті.
В ліванському Тріполі вбили сунітів.
На Кіпрі винце розлива Афродита.

І в кожного є чи борня, чи робота.
Задкують у ніші, у глей небораки...
У креза - жадоба, у Хтося блювота.
Ген байда обходить маєтки, байраки.

І заздрісно душам, і тісно пташині.
І барви такі однотипні, ядучі.
А муза хихоче: "...живи в конюшині,
Нащо тобі, серденько, тури та бучі".

Повсюдно - прогресу кострицеві лапи.
І спробуй не вірити в лейбли, закони.
Міняються трони, святині та папи.
А я наловила рядків-махаонів...

У крем додали жожоба, спермацету.
Лежать кашалоти - убиті для зиску.
Тасуються лоти, порожні секрети...

...хить...хить... - заколисує злива-колиска.



2015

Вітре холодний,не остуди мою душу,
Тепла дай долоням,ніжності серцю й добра.
Осене,осене,тебе ж я щиро попрошу,
Щоби погожою ще довго-довго була.

А спогади,спогади хай не гірчать полинами,
Медами любові зцілюють,наче бальзам,
Вогнем калиновим щоби почуття це палало,
Стелилася золото-килимом стежка життя.

2015 р.

Авто на колеса намотує
Кілометри далеких шляхів.
Так роки життя відраховує
Постійно мені і тобі.

Чимало із них уже пройдено,
А скільки іще?Знає Бог.
І що за цей час нами зроблено,
Нащадкам залишено що?

Всевишній спитає із кожного
За праведність та помилки,
Чи на рахунку не порожньо,
А може зовсім навпаки.

Чи добрих справ в нас неміряно,
Чи заздрощів повні міхи,
Душі в рай дорога відміряна
Чи не пускають гріхи?

2015 р.

Сотворіння себе – відмивання від плевел, піску,
Зазирання у люстра…
Сортуєш за барвами скельця.
Зішкрібаєш із риби-спогадки дзеркальну луску.
І чекаєш на кроки... гостинці... прощання пришельця.

Танцюристи-дощі заблукали у вітті модрин.
Зазивали їх джазом.
Готуєш три страви для паті.
"...а дощі закупив... та ще оптом... пузатий лезгин..." –
Проскрекоче сорока з іржавим кільцем від гранати.

"...у Макухівці миші..." – зачне під горіхом есей.
Безголів`я і спека.
Забиті.
Застрелені.
Збитки.
Довитрушує пил із сандалій Мусій (чи Мойсей) –
І пустелею рушить, підваживши лантухи, зшитки.

Знамено затріпоче. Блукальці повірять у сенс.
Мідний змій по високому древку повзтиме – без яду.
Ну а зараз – обклали багаттям холодний абсцес...
Стиль Езопа лежить – підійди та й візьми – у шухляді.

Урожайненький рік. Розкошує людва-мурашва.
Чорт псалмів начитався, говів, шкандибає по свічі.
Як з`єднати краї, щоб ні гною, ні гноблення-шва…
Саваофа когутик захрип – та іще кукуріче.

Сотворіння – це поділ і подив. Зачин і контекст.
Щедро ставиш тире, пунктуально – крапки та апостроф.
Полетів мій пегас… майталається грива… На вест.
Із води виринає рибина – залюднений острів.


2015

Гойдає муз на гіллі верболіз,
У такт заграли духові оркестри
І мушкетер - шляхетний Араміс -
Танцює з дамою у темпі presto*.

Аристократів стільки тут – гульвіс.
Ще й лебеді на озері чудеснім.
Над ним самозакоханий Нарцис
На власну вроду задививсь небесну.

А може це - той влюбливий поет -
Красунь перебирає з мрії дому,
Їх баламутить віршем тет-а-тет,

Насправді ж вірний лиш собі самому.
Казковий виплітається сюжет –
Літають ельфи і танцюють гноми.

11.08.7523 р. (2015)

Не був відлюдником.
Полюбляв збирать добірне товариство
На шашлики та на якісь тільки йому знані вина.
Чи думав хтось із нас тоді, що цей гурман і компанієць
З важким, на манір англійський, івритом
(З чого він часом потішався й сам),
Збира на диск сумне із музики класичної?..
…Через півроку він помер.
Знайшла дружина отой диск.
Альбіноні, Моцарт, Бетховен,Брамс...
Голосом любові недолюбленої
До серця печії із нею говорили.
І диск вона подарувала нам.
...Слухаю і думаю, чому саме адажіо
Обрав він для передчасної та вічної розлуки?
Мабуть, незабарна смерть так наказала,
Бо ж споконвіку і вона сама така сумна.
Щоправда, і життя з його скороминущим щастям –
Скорше адажіо, а не алегро.

Якби ти знав, яку палючу лаву
Твоє бунтарство зроджує в мені.
Життю лишивши тіло як заставу,
Лечу душею на очей вогні.

І завмираю кожен раз нестямно,
Коли жене на тебе люто град.
Ти не один є у бою, затям-но!
Вірші мої - невидимий солдат.

До перемоги! Сміло розірви цю
Обридлу всім неволі чорну кліть.
Поглянь на мене, любий мій сміливцю,
Непереможно крізь вікно століть.

наодинці з собою ти чиста, мов білий аркуш,
дозволяєш тиші вливати у вуха Muse,
вагітнієш спокоєм, вигрібаєш з-під серця сварку,
і кожне слово зализуєш, як укус.

у тебе від смутку росте тоненька зморшка на лобі,
ревнощі дошкуляють сіллю в куточках губ,

ти просочена його ніжністю до суглобів
і ладна з його очима узяти шлюб.

скільки ночей ти засинаєш під один і той самий спогад,
який вже давно став для відчаю затісним?
пам'ять - мов пастка, дійматиме до живого,
поки не викраде дні наодинці з ним.

2012

Одна з падучих звізд, тим паче астероїд
піймає на собі осоловілий погляд.
Дивись, дивись туди, де овид вічі млоїть.
___
Там вирви в цілині лісистій очевидні.
Чимдуж зі точки "А" там потяг на рівнині
спішить до точки "Б", яких нема в помині.

І витоки, й кінці життя там гейби втяті.
Незримі там мерці, незрячі ледь зачаті.
Не так у віщих птиць. А ті дивакуваті.

Звечір'я там рояль дає мізкам бемолі.
У шафах піджаків стачає там для молі.
Заціплий дуб комусь киває в лукомор'ї.
___
Калюжі у дворі там більш обох Америк.
Матусі без батьків там возять донь у скверик.
Там невгомонний Терек шукає третій берег.

Там дідуся впритул пильнує ревно внучок.
Понині до зірок там запускають жучок
та офіцерів, зі шоломів непитущих.

Там кріп до фібри зел зворушує петрушка.
Бджолиних крім "capell", озерно піє щука.
Оригінал щадить там копія безрука.
___
Узимку там садам трублять гіпербореї,
і ребер більше там у тої ж батареї
в під’їзді, ніж у дам. Ба, ані однієї

не мацало так рук, заціплих і поквапних.
Ганяють там чаї, ламають зуб об пряник.
Там чатник п'ястю стис вві сні багнет-тригранник.

Від цівчини дощу сірник там чахне в жмені.
Там скаляться "свої" у дверях пики чемні.
У рибної луски там кольори консервні.
___
Там голосують "за", умивши руки свійськи.
Там лики у церквах коптить імла азійська.
Сусідам задає порою чосу військо.

Там безова цвітінь буяє в палісаді.
Усенький день пивна лежить в глухій осаді.
Як перші – нітелень, то галасують задні.

Там вітер завива уривки давніх арій.
Пшениця там з герба втекла, пішла в гербарій.
У хащах тьма куниць і решти цінних тварей.
___
Там, лежма горілиць, і плоскій полотнині
ви кидаєте тінь, як пальма в Палестині.
Тим паче – уві сні. І, на манір пустині,

подолує мушва там розсипи цукрові.
Міста стоять, немов їх рилом свин посовав,
і мапа світу там пістрява, що корова,

що мукає з бугра на захід сонця. Низом
оддалеки завод димить, гримить залізом,
тверезим без нужди і змія друзям злісним.
___
Там чути "ох" сови, а пугач знову винен.
Вождя хапа правець під оплески осичин.
Пласкі думки тим пак жахає вигляд звивин.

Там червоніє стяг, злигавши серп і молот.
Іржею взявся цвях і лан абияк полють.
Латають там по швах великий план і порють.

Там інших чудасій, дивин узріти годі.
Пейзаж непоказний і муть на горизонті.
Там колір сіризни – колод і часу в моді.
___
Я ріс у тих краях. Пропонував "закурим"
їх кращому співцю. Був на увазі тюрем.
Співав свинцю небес і айвазовським бурям.

Ось дуба дам, гадав, – нудьга дійме чи туга.
Умру не від руки, то на руках у друга.
Ба, не розрахував. Як квадратуру круга.

Дав маху, далебі. Еге ж, театру задник
поважніш, ніж актор. А далечі – буланих.
Передні ноги їх не дременуть од задніх.
___
Мене вже там нема. Означеній пропажі
дивуються хіба горшки у Ермітажі.
Моя відсутність там прогалин у пейзажі

значних не спричиня; оту, яку лишаю,
затягують мохи або пучки лишаю,
гармонії тонів не рушачи, гадаю.

Мене вже там нема. Давно й небезпідставно.
Хіба не дивина – чекати на заклання,
вдавати барана, дратуючи тирана,
___
блазнюючи? Атож! на все свої закони:
я жлобства не любив, не цілував ікони,
і на однім мосту чавунний лик Горгони

в краях тих уважав щонайчеснішим ликом.
Зате, пізнавшись з ним у істинно великім
утіленні, своїм не похлинувся криком

і не окаменів. Я чую Музи лепет.
І бахроми ниток у пальцях Парки трепет:
мій вуглекислий дух поки-що небо терпить,
___
і без кісток язик смакує звук, і знаки
кириличні взнаки в нагоді для подяки.
На те і язики, лунали щоб всілякі

наріччя. Далечінь я бачу в чистім виді,
не місце в ній стовпу, фонтану, піраміді.
У ній, як по мені, нема потреб у гіді.

Скрипи моє перо, і кігтик мій, і костур.
Не понукай цих строф: по вісь в лайні, достоту
епоха на колесах не здожене босоту.
___
Кажу, як на духу, вам, грече і варяже.
Подолую шляху, а там як карта ляже.
Скрипи, скрипи перо! марнуй папір, ледаче.


«4 липня1977»

Коршун коршуна скубе
Головний щитає
Це моє , і це моє
Так розподіляє

Бідний бідному бурчить
Смокче шлунок кістку
Пенсія уже пищить
На ціни від тиску

Склад керуючий трубить
Про кредит , проценти
Крутить дулі , і кадить
В нулях девіденти

Вже народ траву жує
Від засухи сохлу
Настрій долар весь псує
Бо скаче від страху

Страху бездарів , брехні
Жаху беззаконня
Все зависло у багні
З тупого бродіння

Не можливо передать
Ні віри , ні бога
Як тут жить ? Чи виживать ?
Як підошва боса.
2015р.

Ти опинився тут один
Неначе зупинився в часі
Складаєш пазли з половин
Що розгубилися на разі

Ти несподіванці сюрприз
Сам обираєш досконале
Задовольняєш свій каприз
Упевнений у чому справжнє

Твоя трилогія потреб
Не має виміру , стандарту
Незаганжований сюжет
Зазначить калорійність смаку

Із тих вершин , із тих глибин
Ти вичерпав усі нюанси
Збив тиск напружених судин
Звільнив дорогу до тераси

Так хочеться повірить в це
Змінити цих реалей квоти
Любити те - що дороге
Не жить під ковпаком жеброти.
2015р.

Озирнися, сину…

Озирнися ,сину, озирнися
і поглянь на батьківський поріг,
на прощання рідним посміхнися
і вклонися їм до самих ніг.

Батькові і матері вклонися,
що вели тебе в життєву путь,
дякуючи в очі подивися,
погляд їх ніколи не забудь.

Озирнися сину і побачиш
очі мамини, наповнені слізьми,
строге слово батькові пробачиш
і його пораду вслід візьми.

Полишивши смуток і тривогу,
переступиш рідний ти поріг,
мамин рушничок візьми в дорогу
і на груди божий оберіг.

А тепер іди й не озирайся:
хай дорога буде, як рушник,
чистою, щоб часто не спіткався
й повернувсь на батьківський поріг.

Вже плаче сніг , стікає з гір
Весь краєвид ланшафт міняє
Стекло чимало буйних рік
Моє кохання не вмирає

Воно ще проліском цвіте
Рясним щебече співом - літом
Його мотивом світ живе
Який натхненний чуйним дивом

І тут , і там , куди не глянь
В водовороті промінь сяє
Тут тисячі одних признань
І кожне свою оду грає

Я у цій музиці живу
Акордом соло - віртуозом
Амурам радісно кажу
Щоб відпускали стріли хором.
2015р.

Закохалася я до нестями,
Хоч мені не сімнадцять вже літ,
Переповнена вся почуттями,
Веселковим здається весь світ.

Серце трепетно б"ється,мов пташка,
Чомусь обертом йде голова,
Я хмелію,п"янію від щастя.
А ще кажуть,що див не бува.

1999 р.

Як із малесенького чистого струмочка
Бере початок річка повноводна,
Так з прабабусиної казки-співаночки
Народжується пісня та,народна.

Є пісня-дума,що смутна й журлива
Про війни,козаків та про неволю,
То вибухає сміхом жартівлива,
Яка ж бо витівкам всіляким дає волю.

Розповіда лірична про кохання,
І нещасливе,й почуття взаємні,
Як у саду із милим до світання
Простояла під вишнею дівчина.

З пісень народних мудрість ми черпаєм,
Мов із криниченьки джерельну чисту воду.
Живуть пісні ці вічно,не вмирають,
Бо це душа й історія народу.

2015 р.

Знову зраджує він.
Плаче так безутішно вона...
Їх одурено. Стріли амура вкололи злегенька.
Алебастровий хлопчик сміється на крайці вікна.
Відпустити стрілу - необтяжлива гра-витребенька.

Лоскотало у серці... Бажалося разом у Рим.
Викладала модистка на сукні мереживні фалди.
Утішає сестра: "Ще повернеться! Треба ж екстрим.
Не здіймай, будь хитрішою, шторму та гвалту".

У кімнаті дими...
На канапі - щоденник, журнал.
Гомоніли про секс, погадали на кавовій гущі...
Додала одиницю нещасна у свій арсенал.
Можна вбити прощенням. Любов невмируща.



2015

А у війни - сто бранок, героїнь.
Шматує долі, відкидає руки.
Підступна й дорога - мов героїн,
в якому ейфорія, смертні муки.

Вдягла синів у плямне і руде,
диктує гасла, підправляє шкіци.
О скільки чаєняток пропаде...
Щодня печуть війні криваву піцу.

У сіті втрапиш, борсайся - як тигр.
Війна поглине глузд і біомасу.
Вона приємна тільки для отих,
що ділять сонце, охмуряють класи.


2015

Часу отерплі жовна:
Доки - по ранах, рунах?
Пісне моя бездомна,
Мріє моя безумна...

Феб із очима Фавна...
Леза доріжка срібна.
Плахо моя без_славна,
Прощо моя безслівна...

2015

Колискову пісню мамину згадаю
пригадаю голос, руки пригадаю,
із душі полине пісня та ласкава:
мені у дитинстві так співала мама.

Колискову пісню доні заспіваю,
пригорну до серця: «Баю-баю-баю,
хай господь дарує тобі світлу долю,
щоб в житті не знала ні краплини горя».

Час летить стрілою, вічність поглинає,
колискову пісню доня пригадає,
дитятко пригорне й знову пролунає:
«Люлі -люлі- люлі, баю- баю-баю…»

Вітер часу шумно дує,
Завтра - тут моментом:
Вітька клуню бетонує
Портландським цементом.

Прикупив мішків зо тридцять,
Розмішав мішалом
І почав бетоном тицять
Вдома де попало.

Хату вже закінчив нині,
Бо робив од серця,
Все подвір'я в шкарлупині
І нужник - фортеця.

І в сараї твердо в нього,
І в будці в собаки:
Плоскостоп'я в пса від того,
На хвості - струп'яки.

Вітька наш від здивування
Пальцем в носі вертить:
Та які ж тут ще завдання,
Коли все вже - фертіг?*

Лясь себе по лобі - знову
Хвать відро і щітку,
І в бетон залив корову -
Тільки хвіст і видко.

Потім власне поле скраю
Він огледів скоса:
- Все бетоном закатаю -
Може буде досить.

Від села дільничий возом,
А за ним - селяни:
- Вітьку, чи ти втратив розум,
А чи може п'яний?

Справ бетонних активіста
Отієї миті
Понесло: - А йдіть до міста,
Неучі немиті!

Там нема ані травини,
Від кінця до краю
Люди все бетоном вкрили -
Щось вони то знають!

Наздогнав свою дружину,
Що тікала з дому,
І зробив із неї штивну
Статую з бетону.

До душі ій те прийшлося,
Вже вона й не скаче:
- Перший раз мені здалося,
Що цицьки стоячі!

2015

...он добрался и лег на усталое поле,
растянулся и смотрит, как в небе ползут
и пятнают его облака там и тут
и находят себя в августейшем глаголе

он листает деревья - по собственной воле
их листва предлагает забытый роман
желтых линий и точек и колотых ран
на когда-то густом и зеленом камзоле

он, похоже, увлекся и тянет без соли
из ручья полувысохший запах текил,
собирает пыльцу скоротечных светил,
языком ощущая изъян на оболе

и забывшись совсем, без натуги и боли
он сгорает и терпит фатальный урон;
черно тянутся комья неспешных ворон
и ложатся, как пепел, на сонное поле...

2015

В Парижі у пізню годину
Десь років зо двісті назад
Шарлотта убила тварину
На ймення Кривавий Марат
Який наробив пребагато
Терору, нена́висті, зла:
За покликом то́го Марата
Усяка мерзо́та ішла
І широко лився довкола
Невинної крові потік,
Щоправда, Шарлотту ніколи
Не вдарив терору батіг.
Могло лихоліття усе це
Далеким здаватися їй
Та ма́ла великеє серце:
Найбільше у Франції всій.
У ньому тирана провини
Урвали терпіння струну
І в тиху вечірню годину
Вона розпочала війну.
У юного віку зеніті
Загинула дівчина ця
Та стало світліше на світі:
Піднялися інші серця.
І в того піднесення пору
Диктату закінчився строк:
Настала пора Термідору
Та часу ново́го виток.
Відтоді по хвилі, помалу
Роки́ у майбутнє пливли
Де часом Капла́н виникала
І Штауфенберги були:
Та щось у житті помінялось,
Чи мали наснагу не ту,
Бо їм усякчас не вдавалось
Здійснити Шарлотти мету…
А зараз – до рідної хати
Щоб звірства чинити отут
За кличем нового Марата
Нові терористи ідуть.
І люди по цілій Росії
Сьогодні, неначе колись,
З тирана зробивши месію
У хорі бридкому злили́сь.
В їх душах, де гидко і темно
Нуртує ворожості шал:
Їм Пушкін напевно даремно
Писав про Шарлотти кинджал.
У меншості плаче Навальний,
Мовчить у могилі Нємцов,
А решті – здається нормальним
Злочинство і трупи, і кров.
Тож править кремлівська сволота,
Зростає «народів тюрма»…
Де ходить російська Шарлотта?
Шарлотт у Росії нема.

© Леонід Вархоляк, 2015 р.

Крізь осінню печаль,
Поміж краплі дощу,
Помандрую у даль
Із тобою за руку.
Я її не впущу,
І себе не прощу
За розбитий кришталь
Від сердечного стуку.

Ми піде́мо у край
Де заквітла любов,
Де кохання розмай
Та замріяні весни,
Де основа основ,
Де стрічаємся знов
І плете виднокрай
Із надій перевесло.

Через простори див
І сріблястий туман
Попрямуєм туди
Де побачення наші,
Де емоцій тарпан
Витинає канкан,
Де повіки би пив
Ту солодкую чашу.

Лиш не можу сказать
Чом сумую щораз
Як тумани біжать
По журливому саду:
Видно, осені час
І втомився пегас
Та й надії летять
У вітри листопаду.

Це романтики мить
І відвертих зізнань,
Ця пора пломенить
І дарує прозріння.
Я не маю вагань
І не хочу страждань
Та зажура щемить
Мов морози осінні.

Хай зажура шкребе,
Хай гуляє в саду,
Я відна́йду себе
Між імлистої рані:
Я відкину біду
І з тобою піду́
Щоб зігріти тебе
У осіннім тумані.

© Леонід Вархоляк, 2012 р.

Я не хочу туди
Де озлоблений люд
Із чужої біди
Знавісніло регоче,
Де квітують сади
Та плодів не дають,
А у владі кати,
Що вбивати охочі.

Я не хочу у світ
Божевільних ідей
Де серця наче лід
Зненавúділи брата,
Де брехня наче мід
На устах у людей,
Де чекати не слід
Каяття супостата.

Я не хочу до вас
Хоч поріднені ми:
Родичатись не час
Як нещастя довкола.
Пролягли поміж нас
Хуртовини зими,
Їх вогня́ний пегас
Не розтопить ніколи.

Не розтопить повік
Бо не хочете знать
Ні історії віх,
Ні реалії часу.
Пропаганди потік
Буде вас напувать
І плодити калік
Отупілої маси.

Чи буде вороття?
Чи приїду ізнов?
Доки маю життя
Зарікатись не смію.
Тільки б мати знаття
Що припиниться кров
І піде в небуття
Озвіріла Росія.

А допоки, на жаль,
Розвелися мости
І у серці печаль
Як роз’ятрена рана:
Золота пектораль
Не з’єднає світи
Доки правди кришталь
Розбивають обмани.

© Леонід Вархоляк, 2014 р.

Нічка впала. Вже небо
Вмикає вогні.
Що ж так мало без тебе
Натхнення мені?
Роздягнись,
І мітлу, як коня осідлай-
ПРИЛІТАЙ!
Сипле ніч зорі в кошик-
Збери їх, збери!
Зорепадом відношень
Мене підкори!
Серпень жне. І серпом
Зір стебло перетне...
ТИ- МЕНЕ
Так жадати умієш,
Мов втіхи оті...
І віддатися мрієш,
Немов на хресті...
І з жагою серпом
Зорі в небі ти жнеш.
І НЕСЕШ
Зорепадом бажання
Натхнення мені.
І горіть до світання
Обом у вогні,
Тім, що зветься коханням
З прадавніх часів...
ЗОРІ СІЙ!..

© Copyright: Серго Сокольник, 2015
Свидетельство о публикации №115081100190

Занотовуючи власні турботи - утворюєш мапу жіночої ніжності
до розпечених липнем плечей і спаплюжених книгами рук,
мапу трохи наївної мудрості, позабутої Богом суміжності
поміж радощів на самоті і дуету замулених мук.

Ти складаєш їх голосу тембр в нерозбірливі сині ієрогліфи,
загортаєш апарти свої в безкінечні клітинні ряди,
підсвідомо цитуєш свій щем, залишаючи дати й автографи,
бо боїшся на завтра забуть закодованих прізвищ склади.

Твоє літо виходить надвір з паперовим на шиї метеликом,
авантюрно стрибає в вагон із віршів про любов і дощі.
Хтось, шукаючи твої сліди, розгорне цей щоденник за келихом
і знайде серед тисячі слів лиш жіночого серця ключі.

2015

І все ж таки доля мені усміхнулась,
Зігріла серденько коханням твоїм.
Любов"ю я дихаю на повні груди,
Її посилаю тобі навзаєм.

Окрилені радістю,сповнені щастям,
Удвох зустрічатимемо кожен день.
Життя наше сонячним буде й прекрасним,
Якщо почуття ми свої збережем.

2014 р.

Матінко,мамо,матусю,
Тобі я доземно вклонюся,
За ласку,любов і турботу,
За твою вічну роботу.

За пісню дзвінкоголосу
І за розплетену косу,
За мудрість,добро та науку
Твої цілуватиму руки.

Всевишньому я помолюся
Та й за здоров"я матусі.
Літа твої Він хай продовжить,
Люба матусенько-зоре.

2015 р.

Відділяю від себе вірш, –
як манто спадає з плеча.
На небесному тлі – свіча
пломеніє. Грайливо звір,
ошкіряючись, лиже даль.
А над обширом зимним - птах.
Дим ядучий заліг в очах
і землею снується жаль.

Сонця диск не спусти з очей,
бо за нами – слідів огром.
Заховається пілігрим
біля вогнища від ночей.
Хиже око черкне, як лід
і на поясі зблисне сталь.
Неквапливо новий Паскаль
перемінює звично світ.
2015

Народився на Донеччині в с. Половинкине Старобільського району Луганської області 20 вересня 1929 року.
Після закінчення середньої школи в 1947 р. вступив до українського відділення філологічного факультету Харківського університету. З 1952 до 1955 рр. навчався в аспірантурі Інституту літератури ім. Т. Шевченка АН УРСР. У цей час опублікував низку літературознавчих статей у періодичних виданнях.
Вперше заарештований в 1965 р. за антирадянську пропаганду та агітацію. 1966 р. І. Світличного через брак доказівбуло випущено. 13 січня 1972 р. І. Світличного вдруге було заарештовано за цією ж статтею, засуджено на сім років таборів суворого режиму
та п’ять років заслання.
Із заслання І.Світличний повернувся дуже хворим, проте до останніх днів свого життя
займався літературною роботою.
25 жовтня 1992 року Івана Світличного не стало. Похований в Києві на Байковому цвинтарі.

Ищите и обрящете...
Святе Письмо

Стою — як мати народила:
Без трусиків, без панталон,
Точнісінько, як Аполлон
Безличний. А сержант без мила
Поліз у рот, у афедрон,
Пильнує, стерво, щоб бацила
Антирежимності не звила
Гнізда крамоли. Шмон є шмон.
Сержант шмонає по порядку
І кожну латку, кожну складку,
І кожен рубчик, кожен шов.
Штани, труси, матню, холоші.
Немов — пардон — шукає воші...
Та чорта пухлого знайшов.
***
Не ті, сержанте, вже шмонали,
Ти проти них шмаркач єси,
Спецнатреновані носи
Винюхували кримінали,
Редактори — сановні пси,
І цензори — старі шакали,
Не в заді — в задумах шукали.
А ще й аматори краси
В цивільному... Та шкода й праці.
Собачий труд — під хвіст собаці.
А, може, той... бацил нема.
І нас на понт беруть даремно?
Бо що як скажуть: «Діло темне:
І служба йде, й пуста тюрма».
Дайте мені свободу
Або дайте мені вмерти.
Свободу не втікати з бою,
Свободу чесності в бою,
Любити те, що сам люблю,
А не підказане тобою,
Свободу за любов мою
Хоч і накласти головою,
А бути все ж самим собою,
Не проміняю на твою,
Ліврейну, жебрану, ледачу,
Вертку, замацану, як здачу,
Свободу хама й холуя.
Несу свободу в суд, за ґрати,
Мою від мене не забрати —
І здохну, а вона — моя.

Зоря ще не зійшла, росою вкрите поле,
раненько босоніж, згадавши своє горе,
вона у степ пішла.
Роси холодної сльоза покрила її ноги
та не відчула холод,
все далі по стежині йшла…
Стежина тут одна: роками тут ходила
Відтоді , як його провівши, попросила:
«Коханий повернись! Живим лиш повернись!»
Та більше не судилось
припасти до грудей, відчути його силу,
поцілувать уста, почути знов слова:
«Моя кохана, мила…»
…Не повернувся, ні…І знову по стежині
вона у степ іде :«А може ще зустріну?»
Роки пройшли, мов у гіркому сні,
пройшло життя, залишилась стежина…

2014

А вони собі легко прощають пролиту кров.
Неважливо: за Блока, Чайковського чи Малевича.
Головне, щоб під їхнім царем не хитався трон,
щоб юрба – на його підтримку
стадом оленячим.

І усі, хто не з ними, – звичайно ж, супроти них.
І усім, хто супроти,
рятунку, авжеж, не буде.
Тож, простивши себе,
приміряють
за німбом німб,
бо у них же Толстой і Гагарін
і, звісно ж, Бунін.

Перевернуться в трунах
Рахманінов і Брюллов:
Треба ж так бездоганно
загалу мізки запудрити!
...Черговий кроволюб,
помолившись на триколор,
в с е прощає Росії.
За Пушкіна чи за Путіна.

Віднаходиш баланс, домальовуєш віршеві коду.
Вдовольняєшся полем, бо зійдеш на пагорб - назвуть парвеню.
Помічаєш в очах чорний захват, грубезні колоди.
Рвійно плевели вієш, то й маєш сто кіп золотих ячменю.

Хилитання білбордів, шпана, що зриває шпаківні,
Тлусті санчо, що втратили коней, діряві підстилки, брилі, -
Це реалії. В сон прибігає краса-титарівна,
Виглядає Микиту... А в того то війни, то п"янка в селі.

Тут і там на світлинах нові голосні скоропадські.
Люд їм теше котурни, для гречки та манни тримає миски.
В раювання земне ще включається тиснява адська.
Йдеш узбіччям, запитують:"зло випромінюєш? зналася з ким?".

А у тебе свої - спогадання, мережі, говірка.
Десь отам за тополями трухне міцний незапроданий трон.
І тамує свій кашель курильниці мулярка Вірка,
Ти проходила повз, нанесла шлейфом сукні чималий "урон".

Ще в уранові шахти пірнають убивці та вбогі.
Зашарілася юнка, принісши на суд нешліфований текст.
І здригається тиша, шпакльована злегка дорога
Крає жовту автентику ниви, струмує в омріяний Next.


2015

Що вірші, що ковчеги будувати –
однакові і засоби, й мета.
Одні сміються. Іншим наплювати,
що будні – це надія на свята.

Описуємо щогли і вітрила,
і бачимо за обріями дні,
коли прийдеться напинати крила
аби не опинитися на дні.

Повідаємо – як то море грає,
коли закритий «замок на замок»,
і голуб у безмежжі не літає,
і не приносить пальмовий листок.

А ти стоїш надійно за штурвалом,
нечуване почувши наперед,
помітивши небаченого злет,
і не накритий ще дев'ятим валом,
упоєний відвагою і шалом,
утнеш нарешті,
               що життя –
                              не мед.

                              07.2015

Росія тужиться і п’є,
аж репає у лоні раю.
Дитячі істини шукає
і «оплєухі» роздає.
Полегшення неначе є,
а оздоровлення немає.
               А їй іще не довелось
               бодай за себе порадіти,
               якщо не ганити когось.
               То що їй укри недобиті?
Колись і ми дражнили ос,
коли були ще майже діти.
               Нема історії у них
               яку герої прославляли.
               І нашу Рашія украла.
               І нині тішить ще дурних
               убитий геній Ганнібала.
І щось нашіптують живі
з парафії чужої крові,
що заробляють на крові
брехнею братньої любові.
               Вислужуються за гріхи
               колаборанти від параші –
               не виполоті реп’яхи
               на лоні репнутої Раші.
І зрозуміло, відкіля
іще вилуплюються тролі.
               Не осягти поняття волі.
Їх душі вимете земля.
               І доїдає крихти тля
               чужої і своєї долі.

                              07.2015

***
Комбінуємо, як пазли,
думи, літери, слова
в ораторії і гасла,
поки мова ще не згасла
і мелодія жива.

***
Я не дивую стрілами Амура,
якими ранять ближніх де-не-де.
Мої катрени не пронижуть мури.
Комусь і це – пейзажі із натури,
комусь – халтура, поки не дійде.

***
Будемо і бідні, і багаті,
матимемо хату, і город,
і думки – не те що пелехаті,
щоб оригінально дивувати,
а такі, як видумав народ.

***
Козацька слава анічим не пахне,
хіба що диким полем на посту,
мандрівкою до станції Попасне,
полоном у Дебальцеве нещасне
і кулею у серце на льоту.

***
Шануймося, друзі-укропи,
допоки шанує земля,
і поки почує Європа,
що й Рашія риє окопи
під носом у банди кремля.

Тримаю лезо без руків’я,
Що ранить лиш мене – сум змий,
Бо Ревність лезу тому і́м’я,
"Самотність" в нього позивний

Цілунки час вбивали довго
Й мене врази́ли іскри ті
Раніш ти мав подобу вовка
Та з серцем чорної вівці

Тепер ти стис її зап'ястя
І диригентом долі став
Мотив підхоплює дзвін щастя
І десь далеко мій оскал

Протест свій висловило серце
Ножі у ньому леза гострять
В ошаленілому слів герці
Останній не за мною постріл

В двох дзеркалах душі твоєї
Навряд чи відіб’юсь ще раз
Я мов мара, а ти за нею,
Мій неприборканий Пегас
2015

Півчверті за північ, а ніч від землі аж до третього сьомого неба.
Сайти, картинки, відео, світло червоне, вибрики доктора Веба.
Щoсь пишу, а обабіч дороги битої бредуть мандрівні трубадури,
Скачуть, стрибають виблиски по темному личку старої клавіатури.

Шукаю слова, то дороги збавляюсь, то рішаюся розуму.
Об скелю своїх ілюзій розбиваю буденність банально-прозову.
Попіл слідів... А поруч шаліє скерцо на всіх вітражах часоверті,
Серцю потрібна легкість, а вчинки мої такі непідйомно-уперті.

Півмилі за північ. До ранку, можливо, зітханнями вигою ранки.
Зависає комп’ютер, місяць і, навіть, зорі... Гра у мовчанку.
Холодне каміння чорної ночі точить стрімка ріка,
Човен без весел пливе без мене. Сонцю, напевне, потрібна я.

Біля підніжжя пальм - кружалком чорнобривці.
Подумалось: «Прочани з Канівщини...»
І начебто почулося: «Здорові будьте, діду!
Коли ж нарешті в Грищенці приїдете?
Стежки забули, де дитинчам за козами ганялись?
Чи боїтесь, що вас там не впізнають?
Що ні з ким буде заспівать застільну,
Бо ж там, на цвинтарі, співців колишніх стільки?..»
...Уявний голос чорнобривців зайшлих,-
Як відгомін про те, що обпікає завше.