Поруйновано наші храми,
Хоч давно нема
комунізму.
На руїнах гуляє вітер -
Повноправний володар балу.
І розбиті дверей завіси,
І немає вцілілих вікон.
І вівтар,
що тріумфу символ,
Наче ковдра,
накрили гільзи.

І заметено нам дорогу,
Хоч, здається:
нема
завії.
Хоч, здається:
настала тиша,
А, насправді -
велика пустка:
Бо вогонь,
він горить -
на славу!
Що робити із попелищем?
І вівтар, де домівка Бога,
Порожніє лиш.
Порожніє...
2012

Порожньо мені, порожньо... -
Пишу по дюнах літерами,
Вкотре пісок розвіяно,
Дує хурдельно вітер, а ми,
Ми вже й не знаєм хто то є
Наші боги і демони...
Тільки Земля все всотує...
Рухами чимраз терплими...

Мріяно мені, мріяно
Ткане з душі звеличити...
Поле пусте, засійся ж но!
Скільки ж тобі назичено!
Порожньо мені, порожньо...
Думаю, що не сплутаєш чи
Може ще хто терпіти так?
Бути у вас, все стукаючи...
2012

Мла вікно затулила крильми,
Опечалила темінню серце.
Не здолавши удару пітьми,
День упав у безжальному герці.
Сумно мчить одиноке авто,
Прокрадається кіт, ніби злодій.
Одяглась ніч у чорне пальто,
Бо для неї завжди воно в моді.

Ізраїле, чому тебе, кому самим Всевишнім дано Скрижалі,
Щоб якомога далі відійти од печерного минулого,
Зневажають ті, кому несеш даровану Ним мудрість?
Невже тільки за те, що сам ти сходиш з Господньої путі?
Чи, може, настанови Божі просто не до вподоби?
Ну, як, скажімо, втриматись, аби не вкрасти те,
Що тобі потрібніш? Пручатимуться – можна й убити...
А дружина сусіди невже тільки йому належить?..
...І так куди не кинь - в тих приписах Господніх усе наперекір,
Щоб повноцінно (себто як заманеться) по-свинськи жить.
«Мабуть, вони для тих, хто вже на тому світі,
Де ані пристрастей, ні намірів зловісних», гадають мудрагелі -атеїсти.
Розлад у християнськім і юдейськім світі беруть до рук своїх ті ,
Чия віра зродилася пізніш. Хто ділить люд на вірних і невірних.
Хто не спиняється ні перед чим, щоб кров’ю невинною
Повсюдно насадить свій погляд на буття.
Здивована Європа не второпа , як так сталось, що з Нотр-Даму
Невдовзі залунає голос муедзина і християни опиняться на зеленавім килимку.
Точнісінько, як перед ханами татарськими плазували колись князі Русі,
Вимолюючи ярлики на владарювання землями своїми...
Спритних синів Аллаха підтримує ООН, перекладаючи вину всю на Ізраїль.
Мовляв, тільки-но поділиться він тим, чим поділитися не в змозі,
Невгамовний мусульманський світ нарешті вгомониться в обіймах демократії ...
P.S.
Блажен,хто не спроможен бачить небезпеку.
----------------------------------------------------------------------------
Григорій Сковорода «Твори у двох томах». Київ, ТОВ «Видавництво «Обереги», 2005, стор.10.

Тепер,
Коли розбуджено потік
І прямовисно він летить зі скелі,
Коли у нім вгадався чоловік
Химерно й раптом поруч на постелі,
Я всю себе – під цей потік – бери!
Омий мене, мини мене достатком,
Дай мені все дарунками згори –
Щоб по тобі хоча б струмочком стати…

25 червня 2015

То холодно з тобою,а то спека,
То пестиш сонечком мене,то вітром дмеш,
То близько-близько ти,а то далеко,
Чекаю,хоч не знаю чи прийдеш.

То весело з тобою,а то смуток,
То боляче,а то немов бальзам,
Але не можу вже тебе забути,
Ніколи і нікому не віддам.

Коли цілуєш,милий,ніжно очі
Пташам тріпоче серденько моє.
В житті ж бо щастя більшого не хочу,
Кохаю я такого,як ти є.

2004 р.

Чому щаслива долі мить –
Не щедра мірка?
Вино провини не п’янить,
Від нього гірко.
Воно стікає по щоці,
У серце болем…
А всі дороги – манівці
Мінорним полем.
Ніхто не рвався навздогін,
Нхто не кликав.
Не бив на сполох жоден дзвін,
Не бачив лиха.
А я дійшла до рубежу
Через розтяжки.
Й собі самій не розкажу,
Чи то не тяжко –
Пройти, мов прощена давно,
В юрбі веселих,
До дна допивши те вино,
І в друзки келих!

А блискавиці срібна тятива
Навпіл синь небесну розколола,
І грому колісниця золота
Прогуркотіла ген за видноколом.

Радіє першим крапелькам дощу
Зело і квітка,і травинка кожна,
Що в сірий пил упали придорожній,
І напоїли землю досхочу.

Повіяв прохолодний вітерець,
І відступила спека полуднева.
Щодуху,через поле навпростець
Поспіша кудись гроза липнева.

2006 р.

Ти воїн на своїй землі
Ти захисник сім'ї , родини
Даруєш дітям мирні сни
Щоб не образили кровини

Ти став учасником війни
Яку ведуть жреці - тирани
Ти обраний сюди прийти
Щоб відстоять свої кордони

Заблудші душі трударів
У зашмарку чуми - омани
Їх зневажає бич хачів
Що цупить , і руйнує храми

Дістало їх , і нас , і всіх
Ця безталанність ненажерства
Для них це символ для утіх
Для нас - національна жертва

Тримайтеся , за вами світ
За вами правди постулати
Поборемо підступний гніт
Зухвалого зруйнуєм плани

Низький уклін тобі від нас
Подяка щира , благовісна
Хай береже тебе всяк час
Молитвою - вся Україна.
2015р.

Ти вишивала , ти плела
Стелила долі рушниками
Своє покликання знайшла
Блакитним небом над полями

Твої довершені пісні
Завжди поєднані з душою
І жартівливі , і сумні
Розспівані Дніпром рікою

Твоя приваблива краса
Неперевершена , вразлива
Тараса твори Кобзаря
Тобою писана картина

Зросла в нерівній боротьбі
Мечами рубана , війною
Розкішно квітнеш на землі
Калиною , бандури грою

Наш материнський заповіт
І батьківське благословіння
Нас знає , поважає світ
Бо всі разом ми - Україна.
2015р.

Ти привид для моїх очей
Ти заздрість для моїх ночей
Ти опій для сліпих ідей
Ти карта для моїх мастей

Мішенню будь моїй стрілі
Героєм стань моїй війні
Будь вітром повені , грозі
Знайди скарби своїй душі

Не бійся , натискай курок
Спіймай мене , здійсни стрибок
Будь впевнений - це вірний крок
Я не посмію крикнуть стоп

Люби мене , кохай мене
Рви пестячи за все живе
Злітай і падай то пусте
Там головне - де все це є

Акардеон під саксофон
Нехай надасть інтиму фон
Вже не спинить армагедон
Ми кинуті у віщий сон

Тут я згорав , тут я вмирав
Тут молодості жадно грав
Де я від серця відривав
Там тільки ти - мене чекав.
2015р.

Неважливо, де ти опинишся,
Неважливо, де спиниться час.
Через поштовх душі чи за примусом,
Коли доля цвіте чи озиміє,
Просто мить збережи - про запас.

І чи ти у собі задихнувся,
Чи щасливий від мрій оп'янів,
Маєш погляд, властивий безумцеві,
Чи заплутався в сенсах презумпції,
Просто мить збережи - в плині днів.

Чи ти вранці зустрів чисте небо,
Чи дощами життя освятив,
Що громи - наче гімн, гради - гербами,
А за прапор - лиш гро́зи і темрява,
Просто мить збережи - в морі снів.


Будуть ночі та дні, коли в пам'яті,
Наче в полі, немов неприкаяні,
Проминатимуть миті - обкрадені,
У лахміттях, такі занехаяні,
І проситимуть в тебе подаяння...

Просто мить збережи - ще незгаяну.

Відпустила кермо
на крутім повороті
не засватана ніч ліхтарем.
У висотах
на розтятому обрії
зліва і справа
найчорніші кучЕрики
вмить золотаві.
На прощання із вуст
переливами грому:
покарала ліхтар - не до пари нікому.

2015р.

Ой,ти,ніченько Купальська,
Запали вогонь кохання,
Знайди папороті квітку,
Даруй щастя всім довіку.

Хай дівчатонька ворожать -
На русалок трішки схожі.
Щоб спіймав віночок милий,
За яким серденько мліє.

Очі сяють,наче зорі,
Бо єдна Купало долі.
Всіх скупає у коханні
Дивна ніченька Купальська.

2004 р.

Пам"ятаю пісню твою,ненько,
Руки ніжні,лагідні слова.
Хоч і відійшла у світ далекий,
Та для мене завжди ти жива.

З тобою раджусь у хвилину скрути,
Радощами й болями ділюсь.
Я змогла лише тепер збагнути,
Що тих щасливих митей не вернуть.

Думками лину у часи ті знову,
Де хата біла й мама край воріт
Дітей своїх чекає на розмову,
Які птахами розлетілися у світ.

Їм,голубкам,вдячні будьмо завше,
Не сипмо в коси снігу сивини,
Поспішаймо,справи всі відклавши,
До матерів,поки живі вони.

2008 р.

Дощить… Дощі дощів передощили.
Громи похрипли. Небо попливло.
Беру своє запилене вітрило,
Забувши, як життя його крутило,
Сідлаю дощ і… кидаю весло.

Дощі до щік долоні притулили,
Щоб зняти запал (бо ж роки не ті),
А кулачками гупали щосили
У скроні й нерви, напнуте вітрило
Хотіли утопити у смітті.

Пливу, лечу, збунтована дощами.
До щему в дощ чомусь душа пече.
Маленька цятка серця між словами
От-от всотається у землю й плями
Не лишить на землі.
Усе тече…

Як радіють баба й дід!
В хаті на столі обід,
І така вже втіха їм-
ОнучкИ приїхали!

От заходить ніч до хати.
Полягали діти спати.
Хтось їм спати не дає,
Об підлогу посуд б"є,

По підлозі тупотить,
Наче котик муркотить...
Та нема ж кота у хаті...
Хто ж цей темний, волохатий,

Невідомий лиходій?
Проженіть його мерщій!
Так не можна- каже дід.
Це опікує наш рід

Хатній добрий Домовик,
Непосіда, Жартівник.
Домовик наш волохатий-
Значить, є добробут в хаті.

Голий він у бідаків.
Він із сивини віків
В хаті лад оберігає,
Та грайливу вдачу має.

Ви, малі, його пробачте.
Це давно він вас не бачив.
От і скучив. Потріщить,
Та й приспиться на печі.

Колисанку ніч співає.
В шибку місяць зазирає.
В теплу хату кіт прибіг.
Сплять усі... І Домовик.


© Copyright: Серго Сокольник, 2015
Свидетельство о публикации №115062800701

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=590288
рубрика: Казки, дитячі вірші
дата поступления 28.06.2015
автор: Сокольник

Троянда гожа має колючки,
Шипшина – пишна, тільки не вколись!
Привабні й гострі ялівця гілки,
А грубість віт псує красу ялин.
У кипарисів – заміцні стволи.
Горіх – красу з гірчинкою з’єднав.
На смак вербовий котик закислить.
Чарівна молі* – все-таки труйна.
Солодкого й гіркого двоїна
Нестримними бажаннями п’янить.
Усе, що я із легкістю спізнав,
Позбавлене великої ціни.
Не уникатиму маленьких лих,
Бо радощі відчую після них.

Більше несила… ні слів, ані сліз
Чорні хустини і марева чорні,
І води тяжіють несховано злі,
І скаляться люто некивані жорна.

І що кому з цього?...Кричи не кричи
Вже голос холоне упившись отрути.
Прийшовши нагими і підуть з нічим
Схрестивши намолено руки на грудях.

А небо, як з воску – німотно-черстве,
Сховали між хмарами янголи крила.
І начебто люд весь на тризну зове
Потріскана стежка від грому і зливи.

Не ждати нікого, а просто іти.
Січе вітряком. серед «вмерти і жити».
Наповниться небо волею тих,
Хто зупиняє вітер.

Ближче до істини
хвиля за хвилею.
Рідна земля у жмені...
Нас то відстрілюють,
то обстрілюють.
Ми - мішені?

06.2015

Люблю, як пахне скошена трава…
Цей млосний запах – родом із дитинства.
Веде стежинка пам’яті крива,
Де сонце на малюнках променисте,
І сохне в сіно скошена трава…

Де літо терпкуватий має смак,
Як яблуко надкушене нестигле…
І де, як тільки щось іде не так,
Серденько цуценям побитим скиглить…
А прикрощі – дрібнесенькі, як мак.

Де тато є, і мама – ще жива…
Обрáзи – невагомі, наче тирса…
Люблю, як пахне скошена трава,
Цей запах повертає у дитинство...
Душа від тих мандрівок – як нова.

Сонце теплим рушником
Витирає очі світу,
І у вись іде тайком
Сум безсонням оповитий.
Із елітних терапій
Ранок літа найміцніший,
В нім на риму сни скупі
Плодоносять гарним віршем.
І нудьга лишає нас
На опіку мріям ніжним,
І оновлюється час,
Мов шляхи на роздоріжжі.

27.06.15

Вдягнула сукню барвну - до коліна -
У травах, пуп"янках, метеликах...
Летить!
Бойфренд лишився з кухлем пива. Сіно
Йому згрібати під човна трухляве "хить...".

Така тремка, зваблива, нетутешня.
Латала сіті, гладила козу й кота...
А мати крекче, пряжачи яєшню:
"Уже десята... фіфа... з Києва. Не та...".




2015

Будинок, немов черепаха, повзе по долоні саду,
чіпляються за дерева незрячі його лапи.
І вікна в подвійних шторах, як плитки із шоколаду,
Чекають, що їх розкриють і розламають раптом.

Будинок шукає краю, паркан в його пам’яті твердне,
Як палиця, щоб спиратись, чи скринька темновишнева.
Сонце важке і сильне сонячні гори верне,
Плавить паркан, як порох, бере за живе дерева.

Будинок немає ради, ні краю, ні палиці спертись.
І вікна не можуть вкластись ні дітям, ні внукам в руки.
Будинок повзе повільно, на дах примостивши серце
і витерши собі з призьби передосінню пилюку.

Є між весною й осінню пора
Тонка, як волосінь, коротка, наче спалах, –
Коли кричати хочеться: “Ура!..”,
Радіючи нестримно і помалу.
О невимовна радосте моя, –
Неси щодня очікувані збитки!..
Дзвени, іскри, жадана течія,
Полегшуючи вперто депозитку.
25.06.15

Я так боявся, щоб тебе спокуса
Не змила у болото гріх-бажань.
А сам гордився, ніби, не боюся
Я тих спокус, як німці парижан.

А вийшло навпаки все. Ти - сильніша.
Змогла із гумором пройти всі кола пекла.
А застряг. Життя мені так зблекло,
Що вже, здається, буть не може гірше.

27.06.2015

Хто мені скаже,
Що таке щастя жіноче?
Може це казка,
Де збувається все,що захочеш?

Може країна,
Де квіти буяють барвисті,
Чи неодмінно
Калина в червонім намисті?

Може це зорі,
Що падають з неба в долоні,
А може поле,
Що тягнеться ген аж за обрій?

Ні,це не казка,
Не зірка і не країна,
А просто ласка,
Що співом бринить солов"їним,

В собі упевненість,
Дім і робота,і діти,
Якщо твоє серце
Вміє кохати й радіти.

Коли поруч Він,
На якого покластися можна,
Як на душі
Легко буває й тривожно,

Коли сміх луна
Весело,щиро і дзвінко,
То й відчуваєш сповна
Ти - найщасливіша жінка.

2011 р.

Земле,земле,доле хліборобська,
Щедра годувальнице-матусю,
Людям ти даєш усього вдосталь,
Низько я тобі за це вклонюся.

Навесні та восени з росою
Зернами добірними засію,
Та край поля хвильку я постою,
Першим ніжним сходам порадію.

Сонце їх зігріє,дощик змочить,
Багатим заколосяться врожаєм.
Краю рідний,хліборобський,отчий!
Я тобі на вірність присягаю.

2005 р.

Коли тремтить твоя душа,
і співи в ній, гарячі герці, -
лише тоді вірш ожива
і будить вічно спляче серце.

Хотів почути, що ніяк
не зможеш, люба, врозтіч жити.
Та найостанніший бідняк
Тебе б сильніш міг запалити.

Живу, забувши заметіль,
що вихором круг мене в'ється.
Аж смішно. З того, що хотів
цим снігом розтопити серце.

Сірим осіннім дощем
Смуток торкнувся душі.
Мрії розірвані вщент.
Ти їх позбутись спіши.
Ніжність оголених пліч,
Наче бажання твоє...
З дзеркала вилетить ніч.
Північ годинник проб"є.
Так помирають вірші,
Що не лягли в записник.
Так холодіє в душі,
Наче зустрівся двійник.
Мов перелитий в бокал
Кавовий тік густини,
Ночі останньої шал
Спомин мені поверни.
Спомин про ночі вогню.
Ти пам"ятаєш, чи ні,
Нашого дивного НЮ
Той силует на стіні?
Тінню від крил кажана
Стрілка опівніч лягла.
Мороку щемна стіна...
Смуток торкнувся чола.


© Copyright: Серго Сокольник, 2015
Свидетельство о публикации №115062609542

Я промину певне так, як минають роки,
Губляться весни чи падають зорі в отави.
Нічка дотліє і помежи стебел тонких
Завитки сонця світанок вплете золотаві.

І поза часом, отам, де немає межі,
Де незрадливо розквітнуть духмяні левкої,
З бурі відродяться безліч офірних стежин
Від грому глухого, до тиші бентежно-дзвінкої.

Я промину, та залишу сліди межи слів
Чи засинію волошками в стиглому житі.
Іскру, неспиту дощами, воскреслу мені –
Вимрію тричі.

Нас познайомила зима,
Весна з"єднала долі.
Щасливіших за нас нема,
Вінком ромашок в полі
Вінчало літечко обох,
Медами пригощало.
Проживемо,якщо дасть Бог,
В злагоді літ немало.

Стрінемо осінь та її
Не впустимо в серця ми.
І підемо рука в руці
Життєвими стежками.
А як снігами замете
Все віхола зимова,
Думками в літо золоте
Полинемо ми знову.

2008 р.

Соняхи,соняхи,соняхи
Повертають голівки до сонечка.
Бігало наше дитинство босоніж,
Мов коня,осідлавши соняшник.

Аж дорогою ген курилося,
Та раділо воно,не журилося.
Потім гайда до річки купатися,
Далі знов до смеркання гратися.

Вранці ж ліньки так прокидатися,
Кольорові сни додивлятися,
Поки ніжно всміхнеться сонечко
Соняхом,соняхом,соняхом.

2010 р.

Війни не гідні ніякі
Смутків і жахів дитячих.
Літечко кольору хакі
Ягід і квітів не бачить.
Літечко кольору хакі
В погребі днює й ночує.
Сповнене дикого страху,
Та несподівано чуйне.
Рвуться снаряди над містом…
В погребі свічка не гасне.
Там заховалось дитинство,
Ставши дорослим завчасно.
Там не прижитися квітам,
Іграм, розвагам – тим паче…
Діти сумують за літом,
Літа у червні не бачать –
З ягід солодким намистом,
В пишнім віночку із маків.
Боже! Хай стане барвистим
Літечко кольору хакі.

Нам не судилось бути разом.
У рай повернення не жди.
Образ глибокі метастази
Кохання вбили назавжди.

Така сумна пора відчужень,
Ця осінь жовтий лист зімне.
Ти в далеч дивишся байдуже -
Не хочеш бачити мене.

Обоє ми - тонкі натури,
Де тонко – рветься, - каже Бог.
Слова, нестерпні, як тортури,
В серця ужалили обох.

Здригнулось небо сполотніле…
«Прощайтеся!» - нам грім сказав.
На жовтім листі затремтіла
Дощу бурштинова сльоза…

4.03.7523 р. (2015)

Небо вдосвіта змовкне і стане як брила - камінне,
Щойно води озвуться до смерті стома вояками...
І зостануться в річці дві тіні - тремкі, безгомінні,
І зачують обидві як трісне під водами камінь.

І зупиняться душі – людини й коня, що, свавільні,
Відділились од тіл, бо важкими моренами ріні
Охололи тіла їх... І вершник, і кінь нероздільно
Тут лежатимуть ниць, непорушні і, може, нетлінні.

І тремтітиме голос – чужий, як гірка порожнеча,
Несподівано вирваний списом пекучим і чорним,
Доки висохнуть води... І доки не прийде предтеча,
І не взброїть мечем, і у саван тугий не загорне.

китомани ми
китомани
архаїчні лікуємо рани
і я
і ти
і кити
боїмося пливти

китомани ми
китомани
ми щоранку будуємо плани
плани будуємо вміло
ми постійно шукаємо щось

а за нами нещастя летіло
а воно так за нами неслось

у безодні відкриті роти
китомани ми
китомани

нас рятують кити
і домашні коти
і домашній камін
і блакить
і кармін
і барва смарагдова гір

ти у сонце повір

2015

Я вслухаюсь у смерть,
Відголоски сплітає безмежжя,
І луна шепотінь
Не досягне до замкнених вух.
В лабіринті печер
Чути замкненість білої вежі,
Де загублений тлін
Давніх воєн не зовсім ущух.
Полонили нитки,
Розірвати так просто ту пряжу,
У потоці зв'язків
Значно важче знайдеться біда.
І співатиме ніч,
Зорепади про землю розкажуть,
Та знайомих облич
Не знайде крізь імлу марнота.

Ніч навкруг,лиш зорі миготять,
Серпик-місяць визирнув з-за хмар.
Не минуть нікому її чар,
Нічки таємниць не розгадать.

Скрикнула десь злякано сова,
Стрепенувшись на сосні від сну.
Заспівать щоб оду весняну,
Де знайти,як підібрать слова?

В таку пору не зімкнуть повік,
А Чумацьким шляхом вдаль летіти,
І коханій ніжно шепотіти,
Що не згаснуть почуття повік.

2004 р.

Чолом тобі,мій отчий краю!
Уклін тобі,мій рідний дім.
Я долі кращої не знаю,
Як народитись й виростати в нім.

Ти силу дав мені й натхнення,
І до поезії талант,
Це я з твого благословення
Життя навчилась цінувать.

І берегти усе,що маю,
У радості та у журбі
До тебе серцем пригортаюсь,
Звіряю всі думки тобі.

За ніжність,пісню солов"їну,
За те,що вірю і люблю,
Перед тобою,Україно,
В поклоні голову схилю.

2002 р.

З неба вода - зарюмсана дорога,
Кидає срібло дощик по шосе.
Біля ставка рида верба розлога,
Земля зіпріла радо п'є глясе.
Співає все волозі Божій оду,
Хлюпочеться загублене кача,
Ковта мале омріяну свободу;
Струмок зі мною грається квача.
Городина бабусі обновилась,
Напоєне життям, зело буя.
В старенької любити дощ я вчилась,
Любити світ у неї вчилась я.
24.06.2015

На пероні вірші
Б"ють у скроні, мов серця робота...
У циганки в руці
Гроші. Дав- на, візьми, не рахуй!
Важко щось на душі.
Стань, циганочко, люба, навпроти.
Нагадай, розкажи,
Що на серці і що на шляху.

Старовинні казки.
ВеселкОва сюжетна картина.
От багатство. Любов.
І чимало непрожитих літ...
Неба чиста блакить,
Наче слову підтвердженням, плине...
І вагон відійшов...
І ти дещо промовила вслід.

Я цього вже не чув,
Що мені навздогін ти казала.
Утікає цей світ
Повз вікно, мов наляканий звір...
Від вокзалу лечу
По життєвих шляхах до вокзалу...
І слова твої вслід-
Все здійсниться. Все буде. Лиш вір.


© Copyright: Серго Сокольник, 2015
Свидетельство о публикации №115062500025

…а у тому випадку, якщо ми
атомом поголимо планету,
я, не давши пеклу рятівному
витіснити з нутрощів естета,
на рудому згарищі готелю
приручу безрідного собаку,
щоби він завів мене в пустелю
імені Пустого Бензобаку,

де з уламків ми зведемо хижу,
у якій поселимося з ним і
обживатимемо бездоріжжя
без твердого розміру та рими,
рудиментів спаленого світу –

їх ми забуватимемо разом,
зрідка прислухаючись до вітру
імені Обірваного Джазу.

22.06.2015

У колах перстнів янголяти плечі,
а згодом личко світле над фатою
поміж завчасним окликом лелечим
і пізньою любові наготою...

Весільна сваха - перша скрипка свята
зуміє небу клаптик доточити -
хай Бог ним пеленатиме дитятко,
що матір’ю у розпачі не вбите.

2015р.

Твоє ім’я напишуть на афішах,
з твоїх портретів – погляд в далечінь.
Стрибнеш найдалі, чи хапнеш найбільше –
а далі що? У пам’ять поколінь
вкарбовані і Моцарт, і Сальєрі,
і Геродот, і Герострат… Чим ти
себе запишеш нині на папері?
Аби не канути у небуття - світи!

“Немає нікого окрім Гаутами”
“Немає нікого окрім
Ісуса”
А демон підземний сміється у вуса
як сажею вкритий старими літами

“Немає нікого крім нашого Крішни”
“Зевсу поклони у радості бийте”
“Невірні
душею і тілом зогнийте”
“Єдиному Богу молітеся
грішні”

Проходять хвилини години роки
Минає століття епоха та ера
І вже з пантеонів мандрує Венера
просить у смертних води та руки

Зникають боги божества і пророки
Хоча їх насправді й не було ніколи
А тільки
Гарвеї
Ньютони
Миколи
що брали в природи великі уроки

Вогонь галактичний
у зорях не згас
Струни всесвітні пружинять розлого
Послухайте
люди
немає нікого
нікого з богів тут немає крім нас

2015

Каже Дедал:
Йди синку попереду але пам’ятай що йдеш а не летиш
крила тільки оздоба а ти ступаєш по луці
цей теплий подмух то земля парує влітку
а отой холодний то струмінь
на небі так повно листя й малих звірят

Каже Ікар:
Очі мов камені два до землі вертають просто
і бачать рільника що одвалює тлусті скиби
хробака що звивається в бруді
нікчемний хробак перетинає зв’язок рослини з землею

Каже Дедал:
Синку це неправда Всесвіт є тільки світлом
а земля мискою тіні Поглянь тут виграють кольори
порох зникає дим з-над моря йде в небо
з найшляхетніших атомів складається зараз райдуга

Каже Ікар:
Тату плечі болять од цього биття в порожняві
дерев’яніють ноги і сумують за колючками та гострим камінням
не в змозі глянуть на сонце так як дивишся ти
я потонув увесь у темнім промінні землі
Опис катастрофи
Зараз Ікар головою падає вниз
останній образ по ньому це вид дитинно малої п’яти
яку поглина ненажерливе море
Вгорі батько викрикує ймення
що не належить уже ні шиї ні голові
тільки спомину

Коментар
Такий молодий був не розумів що крила тільки метафора
трохи воску й пір’я і зневага до прав гравітації
не можу втримати тіло на високості багатьох стоп
Суть речі в тому аби наші серця
котрі гонять важку кров
наповнялись повітрям
і цього власне Ікар не хотів прийняти

молімось

Zbigniew Herbert
Dedal i Ikar

Mówi Dedal:

Idź synku naprzód a pamiętaj że idziesz a nie latasz
skrzydła są tylko ozdobą a ty stąpasz po łące
ten podmuch ciepły to parna* ziemia lata
a tamten zimny to strumień
niebo jest takie pełne liści i małych zwierząt

Mówi Ikar:

Oczy jak dwa kamienie wracają prosto do ziemi
i widzą rolnika który odwala tłuste skiby*
robaka który wije się w bruździe
zły robak który przecina związek rośliny z ziemią

Mówi Dedal:

Synku to nie jest prawda Wszechświat jest tylko światłem
a ziemia jest misą cieni Patrz tutaj grają kolory
pył się unosi znad morza dymy idą ku niebu
z najszlachetniejszych atomów układa się teraz tęcza

Mówi Ikar:

Ramiona bolą ojcze od tego bicia w próżnię
nogi drętwieją i tęsknią do kolców i ostrych kamieni
nie mogę patrzeć się w słońce tak jak ty patrzysz się ojcze
ja zatopiony cały w ciemnych promieniach ziemi

Opis katastrofy

Teraz Ikar głową w dół upada
ostatni obraz po nim to widok dziecinnie małej pięty
którą połyka żarłoczne morze
W górze ojciec wykrzykuje imię
które nie należy ani do szyi ani do głowy
tylko do wspomnienia

Komentarz

Był taki młody nie rozumiał że skrzydła są tylko przenośnią
trochę wosku i piór i pogarda dla praw grawitacji
nie mogę utrzymać ciała na wysokości wielu stóp
Istota rzeczy jest w tym aby nasze serca
które toczy ciężka krew
napełniły się powietrzem
i tego właśnie Ikar nie chciał przyjąć

módlmy się

Жага квітуча,
жура лелітна...
Ще грає вітер
на лютні літа:
лади елегій,
громи рапсодій...
І крає серце
одна з мелодій.

2015

Я померла в тобі. Підранок.
Бога ради, ти гідний смерти!
І це сталось числом четвертим.
Я надіюсь, мій світ, тепер ти
Вніс у список своїх прочанок?
Ти надумав мене для себе,
І родитись для того варто.
Ти очолив мене, як Спарту
Сам Лікург дивувся ґарту –
І кохання палало з стебел.
Я померла в тобі. О шостій.
Ти почув. Ти відчув. Ти знаєш.
Та в мені ти чомусь не вмираєш.
Ні, таких у собі не долають.
І стою я тепер опостінь –
Твого серця, як тінь багряна.
Ти тримаєш моє зап’ястя
Та спиваєш блакитні устя,
І в руках твоїх мабуть щастя –
Помирати отак підранок.

гриміли гучно єрихонські труби
і шаленіли дзвони на дзвіницях
в передчутті ненависної згуби
чорніли ще давно зчорнілі лиця

дзвеніла зброя в крижаній мовчанці
дзвеніла зброя у нестерпних криках
котились голови додолу рано-вранці
дзвеніла зброя кована із криці

у бій ішли із піднятим забралом
у бій ішли в блискучих грізних латах
і ворогів собі не обирали
але на горло мусили карати


15.05.15