Життя минуще, швидкоплинне
Та навіть смертю не зітруть —
Тих, що лишають слід нетлінний
І, власне, в цьому його суть..

© Аня Тет, 2015

На сцені життя знову страшно й самотньо буває.
У петлі горизонту тріпоче солона душа.
Я випав зі зграї, я випав із чорної зграї.
До білої зграї усі мої нерви спішать.

Алмазну пилюку наносить диявольський вітер
На воду, на очі, на хліб, на йодовану сіль.
Немає нам щастя в червоному зовнішнім світі,
В похмільнім азарті шалашних колгоспних весіль.

Нема благодаті у війнах усіх проти всього,
Безрукі, безногі, безокі мої земляки...
Туди, вертикально, лягає крізь мене дорога.
На ній тільки спокій душа може світла знайти.

Розвиднилось нині...
Попереду гостра безодня.
І п’яною бабою доля народу стоїть.
А пам’ять?
А пісня?
А віща зоря Великодня?..
А літера «ї»?

Як фізику космосу, будуть вивчати у школах
Мою біографію крізь телескоп-мікроскоп.
Сльоза на сльозину,
Як зірка на зірку...
По колах...
Душа моя прийде до Бога від азій, европ.

Звірина любов до життя і рослинна – до смерті,
Як приклад, світитимуть добрим нащадкам моїм.
Зі сцени історії добру легенду не стерти,
Яка народилась в майданні часи холуїв.

Я випав зі зграї, я випав і з білої зграї...
Мені не дивуйтесь.
Ще пес мій сьогодні не їв...

4 лют. 15.

У Майстернях віршів повно
(Все, що мають, те й несуть),
Та не чути чомусь Шона,
З ним й Ірландії не чуть.
З-поміж нас він же єдиний,
Хто в змозі і за сотню перейти,
Мову нашої Вкраїни
В своїм серці зберегти .
Озовіться ж, пане Шоне,
Бо мовчанка – як пітьма...
У Майстерні віршів повно,
А як Ваших – все ж нема.

Вечоріло.
Падав сніг на промінь.
Кольору ялинового мла
Осідала на гнізді старому,
Що уже три роки без крила.

Осідала на могилу свіжу,
На казки, що каже внуку дід,
Де зайчатко й вовча паща хижа,
І сльоза на річковій воді.

Лиш моя небесна батьківщина
Мерехтить під ласкою зорі,
Де живе задуманий хлопчина,
Білим хлібом манить снігурів.

А в хатині, за вікном хрестатим,
Чай з димком священик п’є ще той...
І зове його дитина татом.
Мене ж сином не назвав ніхто...

Зазоріло.
Несказанно стало.
Божий вітер з поля налетів.

І заснув я.
І усе пропало.
Снилися стежини золоті.

8 лют. 15.

Просіює душі крізь сутності сито
час фарсу, афер, офір...
Де проскуру прОщення ладив Спаситель,
замішує муку Звір.

02.2015

У цій частині світу сумно і надто лячно.
Небесні залізні птахи падають, ніби зірки.
За будь-яку ласку люди не надто і вдячні,
А іншого, менш сильного, зацьковують залюбки.

У цій країні козацтва пшениця не стигне.
Поля переорані орком й засіяні «градом».
І Бог на поміч ніяк до стражденних не встигне.
Тому молодецькі вуста захлинаються «ядом».

В цій частині країни сонце сходить завчасно
Від куряви та від вибухів, що вітер розносить.
А той, хто у всьому винен, коли він заплатить?..
І в цім незнанні Україна заходить у осінь…


22.08.2014

а десь вершини дивляться у небо
сміється сонце хитро з-за гори
горять прекрасні очі дітвори
і мучитись банальністю не треба…
антична моя мама йде незламно
несе як амфору красу свою у даль
моя несокрушима пастораль
хорал містерій і мажорні гами…
гекзаметри непереможні хвиль
всевидячий Гомер у руки ловить
і марево словесної полови
осяює загрáвою зусиль…
безжурний тато – радісний кентавр –
сміється з недолугого сатира
між пальцями струмує легко ліра
вирує канонадою литавр…
…покірні вóлхви принесли дари
і розчинилися у темряві пророцтва…
закоханий в Маріїне дівоцтво
йде Йосип у єгипетські вітри…

1.Скілла
(за «Метаморфозами» Овідія)

Краще б уже не дивились у той бік мої карі очі...
Може б, тоді не збаламутився мій розум дівочий.
Вийшла якось просто так на батьківську вежу,
Побачила красеня тай сказала: «Лиш йому належу!»
Найсильніший він і найгарніший поміж ворогами.
Двоє лук несуть йому. Мов пір’їну, бере він руками.
Надаремне все ж у вежу вправно милий цілить.
Мов комахи, одскакують од стін його стріли.
Відки ж знати вождеві Міносу: так буде, допоки
Не зроблю я негадані батьком несусвітні кроки.
Зріжу, як спатиме, з голови золоту одну волосину:
Попри вмілість нападників дали боги йому силу.
Зріжу, хоч і знаю, що батька і край віддам на поталу...
Та як зробить, щоб перемога коханцю дісталась?..
...Ось та волосина нарешті у мене. Як надію останню
Потай несу Міносові. Отепер-то заслужила одвітне кохання.
Простягую. Кажу, що й без бою край мій в нього тепер під ногами.
Та що це? Одсахнувся красень Мінос, немов од змії якоїсь:
«Щезни, негіднице! Підлоти такої неспроможна донька скоїть!»
І голосом дужим вождя наказує суднам напинать вітрила.
«А я?.. Як житиму без тебе?» - плачем гірким-заходиться Скілла.
Та Мінос далеко. Од суден проворних позаду лиш піна.
Стриба Скілла в море, щоб судно догнати. Простягує руку,
Та прожогом з вежі зліта батько круком.
Запроданку-доньку розтерзать наміривсь.
Тої ж миті боги роблять пташиною й Скіллу.

2.Бондарівна
У містечку Богуславку, Каньовського пана ,
Там гуляла Бондарівна, як пишная пава.
Українська народна пісня

Якже її звали, діву Бондарівну?
Ту, що честь тримала цілої Вкраїни.
Ту, що, мов царівна, у колі дівочім
Можновладцю кинула в безсоромні очі:
«Ой не згоден пан Каньовський мене цілувати,
Тільки згоден пан Каньовський мене розбувати!
Ой волю ж я, пан Каньовський, в сирій землі гнити,
Ніж з тобою по неволі на цім світі жити!»
А чи ж знала Бондарівна, що в шляхтича-ката
За відмову від покори готова й розплата?
Прицілився пан Каньовський з срібної рушниці
Та й вистрілив Бондарівні в гордії зіниці.
Прицілився пан Каньовський і вже спересердя
Влучив кралі Бондарівні в самісіньке серце...
...Ударила Україна в усі дзвони тужно, –
Захлинеться в своїй крові шляхта осоружна.
--------------------------------------------
Пан Каньовський – польський магнат Микола Потоцький, котрий був канівським старостою в першій половині 18-го ст.

Я можу йти куди завгодно:
у веремію суєти,
у рай, у пекло нині модно.
І науково, і природно
медитувати у світи.

Іти з пустою головою –
ані вперед, ані назад.
Але нікуди – ні ногою...
Зручний для місії такої,
я не поет, а автомат.

Є і поранені, і вбиті,
і поки я іще живий,
то маю право говорити
про сльози матері пролиті
і кулі вирок роковий.

Не винуватий у любові
до Слова, що будує світ,
дарую братії по кро́ві
на рідній українській мові
її забутий заповіт.

Її обов’язок – молити
і Сина, й Духа, і Отця
надію – вірити і жити,
уміти ворога любити
до переможного кінця.

Але, доведений до краю
сугестіями звідусіль,
де ще плюють на хліб і сіль,
я на гашетку нажимаю.
Я не мішень. Я сам стріляю
і точно попадаю в ціль.

                              02.2015

Не було нічого двічі
і не буде. Є причина
народитися на світі
і померти без рутини.
Хоч би й учнями були ми
щонайкращими у світі,
не повторимо й хвилини
ні зимою ані літом.
Із вчорашнім днем в розлуці
не повториться дві ночі,
двох однакових цілунків,
як і поглядів у очі.
Вчора, чула, ваше ім'я
хтось мені назвав привітно -
наче пахощі розквітлі
залетіли через вікна.
А сьогодні, як ми разом,
Відвернулася до стінки.
Що за пахощі? Троянди?
Кам'яної? Живоквітки?
Так усе, презла годино,
зіпсувати хочеш марно.
Ти ж - проходиш безупинно.
Ось, пройшла – а було ж гарно.
Усміхайтеся, коханці,
та шукайте завжди згоди,
і залюблено погляньте -
ви ж, як дві краплини, схожі.


10.02.2015

Надихаюся тобою, надихаюся...
Неначе кисенем легені...
Дивно.
Та все суцвіттям на морозі не гойдаюся.
Бо на душі, як і надворі -
зимно.

Не надивитись на тебе, не дивитися.
Неначе очі запорошила
хуга.
Та мушу не журитись, а миритися,
Що маю десь (за океаном)
друга.

Не пересилити себе, та все не сила.
Буваю думками своїми
п'яна.
І хай би де тебе та доля не носила,
Проте ти знай, що є така
троянда.


09.01.2015

Тривкий туман. Роки, як віхи,
Стоять примарами в очу.
І все ні просвітку, ні втіхи, –
Одне лиш: плакатись до сміху
Чи реготатись до плачу.

І набивати свіжі ґулі,
У давнє втрапивши лайно,
Сукати ворогові дулі
За щойні кривди і минулі,
Чекати вперто знов і знов,

Що все ж на празники майбутні
Над нами зглянеться Творець…
Та знову рік минув безпутний,
Пройшов із поглядом відсутнім
З осоння в сутінь – навпростець.

Січень 2013

Звезд далеких мерцанье...
Фазы лунной полет...
Книги ТАЙНОГО ЗНАНЬЯ
Не затерт переплет.
На окна панораму
Я ЗАВЕСУ спущу.
Зря ты бьешься об раму)))-
Я тебя не впущу.
Я раскрою умело
Сокровенное ЗЛО.
Твое тело пробелом
На БУМАГУ легло.
Разбираешься в Ставах?
Получи. Вот твоя ()...
Бить куранты заставишь
Ты сама, а не я.
Ты плела паутину-
Паучиха в ночи.
Неожиданно. В спину.
Только так. Получи.
Просто с Выбранной Темой-
От ворот...) Приворот...)
Кто владеет Хельхеймом-
За ТОБОЮ придет.


© Copyright: Серго Сокольник, 2015
Свидетельство о публикации №115021001268

Пісок сипучий і гарячий
Волами, шляхом все одним,
Вожу до моря я, на дачі -
Стежки там посипають ним.
І нудь страшна. Щодня - це саме:
Воли, важкий скрипучий віз,
Сухе річище під ногами,
Мої сліди і слід коліс.
І клонить голову дрімота,
І мариться, котрий вже раз,
Що бачу шкуру бегемота,
Накинуту на гірський кряж.
І берега трикутний чільник,
Сліди коліс, сліди волів...
Я покорився. Я невільник...
Живу дурманом глупих снів.

Иван Бунин "Невольник"
Песок, сребристый и горячий,
Вожу я к морю на волах,
Чтоб усыпать дорожки к даче,
Как снег, белеющий в скалах.
И скучно мне. Все то же, то же:
Волы, скрипучий трудный путь,
Иссохшее речное ложе,
Песок, сверкающий, как ртуть.
И клонит голову дремота.
И мнится, что уж много лет
Я вижу кожу бегемота —
Горы морщинистый хребет,
И моря синий треугольник,
И к морю длинный след колес…
Я покорился. Я невольник,
Живу лишь сонным ядом грез

***
Біда, коли і рило у пушку
і страшно оглядатись у минуле.
І навіть на найвищому посту
оберігає бестію таку
інстинкт самозбереження акули.

***
Всі повиходили у люди.
Які надії звідусюди!
Куди не кинь, усюди клин –
переведеться селянин
і влада годувати буде.

***
Подалі й по-хорошому від Раші?
Але і це надії не дає,
а заставляє краяти своє:
миритися, коли моє не наше
і битися, як наше не моє.

***
Були ми бойові і благородні,
але і нині, ні на що не годні,
перевелись у братії совка.
Не дай то, Боже, у часи голодні
пізнати апетит бойовика.

***
Будуть герої у нашому краї,
поки катівні у вовчої зграї
перенаселять козацькі рої.
Поки на сході живуть холуї,
льотчиця Надя за них умирає...
Путя-нальотчик – убивця її.

***
Ще є про що поговорити.
Нехай не забувають ситі,
за що умерли Тихий, Стус...
І є кому ще відімстити
за тих, кого гноїв Союз.

                              02.2015

Рано – вранці вийшов в поле
Коса гостра на плечі
Босі ноги стерня коле
Співаю пісню ідучи.

На траві роса холодна
Освіжає босі ноги,
А в хліві коза голодна
Наставляє гострі роги.

Намагається рогами
Дідусеві пригрозити,
Ще й притопує ногами:
Поспішай старий косити.

Люблю косити по росі
Коса шепче шіву - шіву
Несу травичку вже козі
В нові ясла я до хліву.

У козички гострі роги
Потрясає бородою.
Полікую хворі ноги
Я травневою росою.

На весні роса цілюща
Знають люди це віками.
Нас природа невмируща
Забезпечує ліками.

Святий вечір – гарне свято
Шановане в Карпатах.
Всі готуються завзято
По квартирах і по хатах,
Щоб зустрінути весело.
Прикрашаючи оселі,
Очищають свої душі
Молитвою та постом.
І на морі, і на суші,
І на варті за блокпостом,
Цьому празнику радіють
Не втрачаючи надію
Про щасливе майбуття,
Та покращення життя.
Люди терплять, люди мріють
Не забувши добрих слів:
«Христос терпів і нам велів».
Перша зірка засвітила,
Вже ґаздиня стіл накрила,
Та ще й свічку запалила.
Запросила до вечері.
Враз постукав хтось у двері.
Відчинивши їх широко
Зайшли до нас колядники.
Десятеро їх нівроку.
Це ж бо наші сільські діти.
Поставали всі в ряду,
Заспівали коляду:
«Христос рождається, славіте»

Про таке не говорять, а отже,

Мовчать,

Особливо у сутінках і проти ночі,

Коли день обняла сургучева печать,

Коли хочеш чогось, і водночас не хочеш...

Коли правди ріка таки дамбу прорве,

Ти оголиш усі не зализані рани...

Коли сповідь усе, що ти мав – відбере,

І від того грабунку лишень легше стане...

У зажурі минали дитинства роки,

Так, багато було, та хорошого більше,

За чиїсь, й за свої, невловимі гріхи,

ти страждаєш, із сліз народилися вірші...

про таке не годиться усе гомоніть...

а тому лиш усмішка і погляд в зажурі...

все гаразд,не хвилюйтесь, і далі живіть,

безперечно, окей, все у мене в ажурі,

і облиште свої показні співчуття,

фальш я вашу розрізнюю інтуїтивно...

і, можливо, для когось я стерво і б..дь,

а для когось з великої букви – Людина...

не тавруйте, не варто, зітреться тавро,

що моє, то моє, і свій шлях я осилю,

лиш була б в моїм серці надія й любов,

щоб не здатись, й не стати пришляховим пилом...

півдюжини спустошеного "до.."
з подвійним дном і радощі й тривоги
і нинішнє ефірне шапіто --
віддячити лишили тебе змоги…
ти щиро вірив: "Слово було Бог"
хотів би знати, хто промовив вперше
з якої літери з'явився "світ тривог"
і хто своєю сутністю довершив…
яка немилість впала матерям
з якого дня, із прапора якого
розвіялось по світу… по морям...
і надоумив хто сказати: - з Богом!?
09. 02. 2015.

Холодним сяйвом вічне сонце світить,
Думок відбитки губляться в снігу.
Загуслий час, у просторі пролитий,
Силкується приборкати пиху.

Оманливу зимову святодію
Розмитим блиском ілюструє день.
В довіру втершись, віхола-завія
Співає заспокійливих пісень.

А сни барвисті, як ведмідь в барлозі,
Безперестанно смокчуть лапи мрій.
Мороз тримає серце у облозі,

Мигоче у очах сніжинок рій...
Терпіти погляд сонця не у змозі,
Зима втече о весняній порі.

2015

Напиши мне из НЕТа привет.
Чем живешь, и о чем ты мечтаешь...
Не пиши, что одна, и скучаешь...
Правда лучше, чем ложь, или нет?..

Напиши, что на сердце легло,
Как в предчувствии радости вечер
Упадет звездной шалью на плечи...
Мне экран улыбнется светло

И напомнит объятий тепло,
Что когда-то с тобой утеряли...
И в сети виртуальной печали
Мне не будет уже тяжело...


© Copyright: Серго Сокольник, 2015
Свидетельство о публикации №115020900783

Ці журно-білі накипи зими
на чорній рурі танку і на гіллі.
Тривоги скалку пробуй-но змигни
з повіки дня, коли зав"юга квиле

та оборотнем п"є з руїн домів
тепло останнє - спогадовий вогник.
Прадухи зносять німби...час умлів,
крізь серце першоцвіт весною стогне.

Полон, полин, политі горем сни...
криївки вибух - (так діди вмирали!)
Не гріти плоть у нензанні страснім,
бо воля не повзе за рабства ралом.

Ходи сюди, Знебеснику, ходи!
тут Вої бились ревно - як годиться.
А може б їм живлющої води?
та рани окропити би?.. - Водиці!

Коромисло на янгола плечі,
налите небо у прозорі відра.
Внизу війнa i жаско сніг сичить,
а янгол йде, а з тіла крівцю витре

і вицілує вгризлі в долю шви,
і журно-білі накипи квапливі.
Велика честь - не здатися живим.
Розквітло сонце у вселенській гриві.

вбирає очі краєвид…
ніяк не випурхне з кубельця
а ні повзком, ні строєвим
її величність мова серця
то там ба-бах, то тут пі-пі…
куди? кому? за що? навіщо?
алло, зберіться… щось робіть
допоки сни блукають вище…
08.02. 2015.

1
«Гей, був в Січі старий козак, на прізвище Чалий,
Вигодував сина Саву козакам на славу.
Ой не схотів же той Сава козакам служити,
Відклонився до ляшенків – в Польщу паном жити.
...Пішов Гнатко з кравчиною Саву підмовляти,
Як не схоче з Польщі іти, то й смерті предати».
Українська народна пісня

– Здоров будь нам, пане Чалий!
Чим ти опечаливсь?
Маєш хату – палац справжній,
Дружину нівроку.
Вже й на батька-запорожця дивишся звисока.
Може, тобі, любий Саво,не стачає слави?
Мо’ рука уже не здужа козаків арканить,
Щоб ходити серед шляхти
Не останнім паном?
То ж самі, бач, завітали в гості ми до тебе, –
Так що никать в дикім полі
Нема вже й потреби.
А... тобі й цього замало!..Не кличеш до столу.
Замість чарки простягаєш срібнії пістолі...
...Не судилось харцизяці на курки натиснуть,
Бо на шию йому впала шаблюка зі свистом.
Покотилась по долівці голова-макітра,
Наповнена злом на брата і розкішшю-вітром.
Не ридала стара мати, що втратила сина, –
Краєм хустки сльозу втерла
Та й перехрестилась.
------------------------------------------------------------------------------------
Польська шляхта «підкупом схилила знаного гайдамацького ватажка Саву Чалого до того, щоб він виловлював власних співвітнизників. Протягом кількох років удавалося Чалому виконуати це завдання, доки на Різдво 1741 р. його не вбили запорожці». Орест Субтельний, «Україна. Історія». К., «Либідь», 1993, стор.243.------------------------

2
Запроданець Березовський, контра-адмірале,
Чому тебе в своє пекло чорти не забрали,
Як ти путінській сволоті
Без примусу здавав Севастополь?
Невже твої батько й мати
Не спромоглись дати
Те, що в праведній родині
Починають змалку:
В юнім серці має грати
Гордість за Вкраїну?
Таж земля і море Чорне, здані необачно,
Не москалями звойовані,
А нашими козаками ще за Сагайдачного.
Та історія - це казка для всіх вітрогонів,-
Їм би тільки ласка панська, зірки на погони.
Так робили ще до тебе носи й галагани,
Тож котися, недотепо, в їх лігво погане!

Як мало притомних... Сутужно, убого.
Мене заховайте у пазусі Бога.
Там ті, хто не хоче війни і парадів.
Кого запідозрили в розумі, зраді.

Чужіє руїна. Осмолені пера,
Шматини білбордів, цистерн, гімнастерок.
Марія ридає на трупі дитини.
Гойдаються кола жахіть серпантину.

Не вмію жадати свіжішої крові -
Як ті вовкулаки, що вийшли на лови.
Я зліплена міцно, заміс той гуманний.
Сховайте мене між оливи і манни.



* написала, прочитавши на обкладинці книги: "Потрібна свіжа кров...".

2015

Лети, мій соколе, на схід,
Туди, де зараз лід і пекло.
Тобі молитимусь услід,
Аби було безпечно й тепло.

Чекає донечка і син,
Не затиха молитва мами,
Чекає трепет рідних стін,
А ти летиш поміж вогнями.
Руїни, гради, блок-пости,
О, Боже праведний, за що ж це?
Лети, мій соколе, лети
І повертайся переможцем.

Я не змогла сказати:"Ні!"
Ти б не послухався упертий,
Наперекір біді-війні,
Я відмолю тебе у смерті.

P.S. В пісні текст дещо змінений на прохання композитора. Вірш вже публікувався на ПМ, зараз продубльовано з метою познайомити з піснею. Автор відеоролика - Роман Бойчук.

Вітер дме із –за левади
Додолу верби нагина,
Ідуть хлопці на коляди
Із корчагою вина.

Ось дівчина із – за рогу
З нетерпінням вигляда,
Вийшли хлопці на дорогу,
Вже лунає коляда.

Довга, темна, ніч різдвяна
Звеселяє сонні села,
Бо лунає там до рана
Наша пісенька весела.

Підігріли своє тіло
Вина доброго горнятком
Нашим хлопцям закортіло
Наливати ще й дівчаткам.

А ці дівчата не дурні
Вони доброго неначе
Нічого з роду у вині
Там для себе не побачать.

Спорожнили майже до дна
Хлопці з першого заїзду
Всю корчагу з під вина.
Заспівали «Ясну звізду».

Сніжинки, сніжинки,
Кружляють хвилясто
Накрили ялинку
Килимом пухнастим.

Сніжинки, сніжинки,
В повітрі літають
На личку Яринки
Сніжинки розтають

Сніжинка стікає
Дрібною сльозою
Її витирає
Яринка косою.

Сховалась Яринка
В саду під ялинку,
В долонях зігріла
Сріблясту сніжинку.

В верху на ялинці
Там шишка висіла
На руку Яринці
Білка присіла.

Дістала Яринка
Насіння з торбинки
Насипала білкам
Його під ялинку.

Місяць у ночі
Сторож одвічний,
Сон забирає
Маревом срібним.

Та має місяць
Аж три обличчя,
Знаки відомі
В темряви світі.

Перший - яскравий,
Світло дарує,
Сяйво від зірки
Сховане в ньому.

Другий - то Чорний,
Чаклує хмари,
Розбудить страху
Таємну силу.

А третій місяць
Не знати б звіку,
То зла ознака
місяць Багряний.

За Уралом, за Байкалом, за Полярним колом
і всередині Садового кільця
як багато вас, покірних, тихих, як ніколи, –
тих, хто на рублі перекував серця.

Чи хуртечі-холоднечі, чи тепленькі крісла
вашу українськість висмоктали з вас?
Замість крові козаків в жилах – щі прокислі
та російськосвітський солоденький квас.

Чуєш, брате мій?!.. Та ні – далебі, не чуєш…
Хтось заклав тобі у вуха мегаВАТ.
І тайгою диких міфів ти собі кочуєш,
необхідний владі, мов система «Град».

Наймитуєш, брате, в того, хто у зненавиді
точить кров і чинить ґвалт моїй землі…
Чи прокинешся колись ти, чи, немов сновиді,
вік тинятися тобі в імперській млі?

02.2015

Коли…
темніше-чорна нічка є -
тоді … світліше-сірий ранок
поміж фіранок…
за вікном… стає.

Вже… звЕршивши свої химерні лови
по-хо-ва-лись сірі сови
дрімати…
у кубло своє.

А на гілці коло хати…
це - горобчиком чубатим
не впіймана душа моя – цвірінь-ах-ах!
Я мишкою була у кольорових снах.
07. 02. 2015

худ. Я. Саландяк – композиція “Коли...”. (фотошоп)

 

                                                                  08-02-15

Земля горить і досі ще горить
Ряхтять заграви змучені вогнями.
Коли життя лише єдина мить
Так бракне світла, Боже, до нестями!

Так треба тиші, хай нізвідкіля,
Помежи мли обстріляної боєм.
Кричати в небо, в душі журавлям!…
Поодаль – світ, розкроєний надвоє.

Такий талан, такий гіркий уділ
І сотні миль кривавої дороги.
Торцюють в небо руна молоді –
Холодні весни вмерзлі у тривоги.

На окраю пекла, на окраю раю
УкраЇнці - діти Божого врожаю:
то себе до пекла, то - до краю раю,
а сердечко б'ється, а сердечко крає...
За своє, за рідне - не перепитає
ні в батька, ні в сина, ні в сусідній зграї,
бо самим невтямки, до якоі ж "стаї"
приєднатись мусить той, що на окраї...
На окраю пекла - на окраю раю
вічно українця краєм розпинають,
бо чого не знаєм - РІДНОГО окраю
чи ж то, власне, пекла, чи, все таки, РАЮ!

30.07.2012 р.

Я втомилась відчувати війну спиною
Я втомилась ховатись у гру з журбою
Мені лячно не знати, чи буде завтра
І чому так символічно не догоряє ватра?

І чому так люто ненавидять нас тії орки...
І чому немає їм кому надати "порки"?
Ці рашисти дістали вже всіх, аж занадто...
Я не знаю, коли війна прогримить на старті!

Ця війна вже виїла мене, не почавшись,
Ця війна брехливо до нас прокравшись,
Лихом стиха і кулеметом справа влізла...
Ця війна - не з добра! Вона - сука злісна!

Скалить зуби, мурдує нас, черво пекла!
Я її не боюсь - я до болю звикла!
Та ненавиджу її більше, ніж того варта
ЦЯ ПУТІНСЬКА ШВАЛЬ, ця проклята його карта!

11.05.2014р.

***
Бувають заяложені думки
а не слова чи, вибачайте, рими...
І є зірки, латаючі дірки...
Є маркери душі і – навпаки.
Є істини, які неоспоримі.

***
Воюємо за білі вірші,
мініатюри, і поеми,
і опуси – і ці, і інші...
Але обурює найбільше,
коли нема у вірші теми.

***
Одні шукають істини нові,
а інші користуються старими
не ради слави, суєти, і рими.
І видають картини візаві
несказаного, що було незриме.

***
Немає і не буде того вірша,
який у небі не звучав раніше.
І звична рима – це надійна ніша,
де істини й поезії найбільше.

***
Не всі аквалангісти і пілоти
підкорюють безодні і висоти.
А патріоти мають як один
щоденно досягати до глибин
птаха́ми щонайвищого польоту.

***
Поет епохи – геній майбуття.
Поет великий – це мале дитя,
якому мало оди і балади,
коли перемальовує життя
високим стилем ребуса й шаради.

                              02.2015

Ти кажеш: осінь онде на порозі?
Банально. Як цариця на балу.
Нема поезії. Усюди – проза.
Вона коханців тягне в кабалу.

Ясній сама, як перший сон голубки.
А хочеш оступитися? Давай!
І буде червень, літо, губки, бубки.
О, неповторний щедрий урожай!

У ритмі нашім – літо, літо, літо!
Насіння і коріння у думках.
Мовчання спільне хоче заболіти –
Спинити усміх на твоїх устах.

А ти ж – така цнотлива, неприступна,
Тепер не дивишся у далину.
Тому товче сусідка зло у ступі
І щось шепоче битому зерну.

Сусідки заздрощі – яйце зозулі.
Далеко – осінь. Тиша у руці.
Ми – символи на березі заснулім,
І що нам той рибалка на ріці?

У нас – лише сузір’я і суцвіття.
Останній сумнів у ріці осів,
Ми – вічні після шалу і поліття.
Рибалка-свідок це розкаже всім.

У нього немає лиця.
Є пес лабрадор, нетрі-схови.
– Почвара – людина оця... –
Пугукають злякані сови.
У нього немає очей:
Не вимисел-фейк – а жахіття.
Подружжя виходить з ночей,
І плине у згоді між віттям.

Дружина таки не втекла!
Вона пам`ятає всі риси.
А двері з вінцем об заклад
Побилися: «Бігтиме… риссю».

«Почвара» так любить ясу,
Розмови – про сонечко, хвилі...
Вряди-годи лист принесуть
Від тих, що жирують за милі.

У нього немає краси.
Є дім, невеличка парцела.
Жених на весіллі носив
У хусточці вбивчий міцелій.

Сміялися гості: «Цілуй!» –
Гірчили вуста. Нині й прісно,
Відлюднице, в далеч крокуй
Із мужем-нулем благовісно!

По зливі пригадує він,
Як пахнуть сосна і секвойя.
Для нього дзвіночок – то дзвін.
Обстежують пальці світ Гойї.

В бідахи не буде дітей.
Навіщо лякати малечу?
З ціпочком іде до курей,
Обходить на паколі глечик.

Так хочеться влітку полить
Остуди – на щоки і груди.
Скеміє, нестерпно болить
Обличчя – відтяте, забуте.

Катма для нового лекал.
Весільна світлина – в намисті.
Безликий – немовби корал –
Згрібає каштанове листя…

А я от залюблена лиш
У гарні обличчя і руки.
Із ким розрізатиму тиш? –
Тече на єдвабні прилуки…

Що – старості літепла яв?
Це – бганки, залисини, плями.
У кожного Час відібрав
Лице, що плекалось роками.

…Супружник іде в полини.
Обличчя близьке, молодече.
Визбирую скалки вини...
І дощ розливаю на плечі.


2012

Ти замовила марки «Vinzer»
Дві каструлі, чайник і чашку.
Клим бурчав: «Позавчора – міксер…
Пригамуй апетити, Палажко!».

Наливав у корито пійло,
Присідав на ослін хитлявий.
Понад вишні дивився мрійно:
– От би розкіш пливла – на халяву...

Приїздила сестра з Одеси.
Він летів: «А обняти можна?» –
Ревнувала свого неотесу.
Тліли слізьми цятковані кросна.

Ти співала для нього в будні,
Як плела мериносовий шалик.
Реготала у свято – на кутні...
Ти ж Климка ще зі школи знала!

У Печерську лавру «по спокій»
В понеділок знялася тихо.
А у двір – із косою Прокіп:
– Клим лежить у ярку. Не диха...

Ти просила у бевзня ласки.
Він катався на «хонді» п`яним.
З ким ти їстимеш сало і паску?
Очі мерхлі, груди – зів`яли.

Сотворила ідола – з глини.
Посріблила саж, батареї.
Що тобі щасливіші винні?
О Ассоль, що не стріла Грея...

Ти просила гойдаюче крісло.
Він – близнят – в чаду «дікалону».
Тремко в лоні… Топитися пізно.
Муха топче твій манник солоний.


2012

Вітер струмками – загорнуто одяг,
Руки вплелися у сіть парасолі.
Нумо твою нерозтрачену вроду
Фарбами по соборі.

Вітер струмками стікає по стінах,
Ти ще отримаєш злотий від майстра.
Майстер дo тебе – побожний і сильний.
Не переймайся.

Розігнув старечу спину,
Взяв стару свою торбину,
Через плечі перекинув,
Та й подався я до хащі.
На колоді підходящій
Примостився якось з боку.
А природа тут нівроку!
Ясна справа, це Карпати.
А в долині десь із хати
Дим у небо йде стрілою.
Як чудово тут зимою!
На смереці десь високо
Гнівно кряче зла сорока.
А смерека-парасолька
Мене від вітру захистила,
Та й у гості запросила.
Тут краса, само собою,
Тут здоровя, тут і сила.
Як чудово тут зимою!
Снігом гілки притрусило,
Позгиналися дугою.
Я сиджу собі та мрію.
Десь забруднені квартали
Десь води уже не стало.
В селі жити я волію.
Що там цивілізація,
Як забита каналізація

Які гарні дні осінні
Які теплі дні оці.
Кіт вмостився там на сіні
Підглядає горобців.

Коза припнута на мотузку
Скубе травичку у садку.
Ми загнали білу гуску,
Хай купається в ставку.

На городі жовті дині
Розрослися аж до тину,
А там далі господині
Підбирають городину.

У повітрі павутиння
Наче білі мотилі,
А високо в небі синім
Там курличуть журавлі.

Зеленіє ще травичка
Теплим сонечком зігріта
Заспівала нам синичка
Літо, літо, літо, літо.

Тепла осінь цього року.
Так неначе по заказу
Ми радіємо, нівроку
Треба буде менше газу.

Земле моя пекельна, страху безодне,
Слизько ногам стояти, зносить до краю.
Раю безмежний, раю, де тебе взяти?
Прірва надсота кличе, магма безводна.

Серце своє обріжу лезом тоненьким,
Щоби у нім лишилась лиш середина.
В мене нема нічого, світе маленький,
Я – юродива в тебе, горе-причинна!

Хочеш, то смійся, тільки пильно послухай:
Того ти відкидаєш, хто тебе любить…
Ворог же заливає солод у вуха,
Розум твій убиває, зводить у згубу.

Очі твої короткі сльози не ронять.
Ними людей не бачиш, тільки одежу.
Сліпо уста цілуєш чорні ворожі.
Плаче небесне Око, плаче і стежить…

Ангели заридали, то над тобою.
В землю оперли крила: бачать прийдешнє.
Світе, широким шляхом сунеш юрбою.
Поки вузький віднайдеш, в горі впадеш ти.

Лізе, на світло лізе темрява люду.
Поки не зрозумієш, де ми і хто ми,
Доти не знайдеш щастя, доти в добрі не будеш,
Матимеш світла доти, доки і втоми.

А коли зрозумієш, битимешся з собою,
З тим у собі, що смутку Богові додає.
Той переможе долю, хто не боїться болю.
Той всім надбає щастя, хто віддає своє.

Ти, мій народе, чуєш, будеш світити
Іншим народам, перший вийдеш із тьми.
Вчися любити ближніх – будеш себе любити.
В Бога нема окремих, в Бога – всі ми.

Чують майдани Волі голос мій юродивий.
Знають причину болю, знають причину втрат.
Богу себе посвятиш, світе ти мій правдивий.
Стане найближчим другом братові брат.

06.02.2013р. – 10.09.2013р.

Перемогу України пророкував український християнський містик Йосип Тареля.

Вслухаючись у свій неспокій,
Напружуючи кожен м’яз, –
Іду, вповільнюючи кроки,
Живу, ущільнюючи час.
Тримаюсь, мужньо і несхитно,
Зріднившись дужче із життям ,–
Неначе дуб багатолітній
За крок чи два до небуття…
07.02.15

Надежда Мартынова /Данчак/

ПРИШЛА ВЕСНА

Весна, умытая и обновленная Земля,
Весенним утренним дождем,
И свежим, теплым ветерком,
ОНА согрета солнечным лучом …

Весна, весна, веселье птиц,
И аромат рябины пышной,
Яблони, белый дым одел сады,
Окутал, букетами цветущей вишни…

Красавицы ромашки расцвели,
Зеленой дымкою накрылись поля,
Нежным запахом дышит Матушка Земля.
Весна, весна пришла, какая КРАСОТА!

Атласною листвой поет березка,
Свою симфонию несбыточной любви,
Трепетно от чувств и нежности,
Лепестками на ветру, играет арию свою…

Вокруг так радостно, светло,
От красоты на сердце так тепло.
Счастье, благодать и Рай земной,
Бери и наслаждайся, ПОЙ…


© Copyright: Надежда Мартынова Данчак, 2012
Свидетельство о публикации №112050102775

Намисто зібране руками
Яскравим світлом - мерехтить
Нанизане у ряд зірками
Для інших - з завидна горить

Моя людська чутлива гідність
Сопрано правильних - думок
Вибаглива у справах честі
Тримає тонус - на ривок

Ще з малку вивчена - стояти
Творити , вірити , любить
За слово відповідь давати
Без користі - у людях жить

Доріг наповнені вітрила
Збиває з курсу , і штормить
В кінці кінців стихає буря
Дається час - щоб відпочив

Потужні плани , перспективи
Багаж набутих знань , умінь
Дають натхнення , і мотиви
Всі промахи - проколи крить

Мій стержень - насторога часу
Де править віроломне зло
Нести у справах - слово боже
Стелить намистом - на добро.

Як пісня голосом чарівним
Як поклик радості - в душі
У солов'я співа овита
У мене скрипкою - струни

Лунає гімн від серця - серцю
Дремтить схвильовано , іскрить
Словом своїм тобі зазначить
Як щиро прагне - ще любить

Мій верше , брате , сила волі
Спокутуй цей шаленний крик
Нехай обом він нам зазначить
Один для одного - прожить...
2010р

Не забутим , не минулим
В мені ти не станеш
Не чужим - а самим рідним
В мені і потанеш

Пам'ятаю кожне слово
Від тебе - почуте
Не забуду я ніколи
Ніщо - не забуте

Як могли ми розділяти
Почуття , і спрагу
Без слів мовчки розуміти
Почути - пораду

Як цінили ми красу
Природу , і спокій
Як любили ми ходити
У двох , у негоду

Спогади ці бережу
Їх міцно - тримаю
Тебе з небом розділяю
Я все - пам'ятаю

Не забутим , не минулим
В мені ти не станеш
Самим рідним , і жаданим
Все з часом - все стане...
2008р

Зачерпну в долоню промінь
Посвічу на тебе
Райдугою посміхнуся
До самого - неба

Привітаю своє щастя
Потану у ньому
Прольюсь сльозою в почутті
Туманом - покрову


Любов моя - мій злет , і гріх
Життя мого наснага
В тобі ростить себе я зміг
Ти є моя - розрада.
2009р

Як роси тануть у воді
Як трави сохнуть - без дощу
Як верби гнуться наче п'яні
Так я без тебе - мов живу

Вже слів нема , і зліз не стало
Сказати що - себе топить
Навіщо ? На шляху ти стало
З початку треба було - вбить

Мовчиш , не тане твоє серце
Німе мов камінь монолит
Потоком сліз - тебе дістане
Хоч ноги зможеш намочить

Причин твоїх мені не треба
Все зрозуміло - не цвіло
Нема чому в тобі вмирати
Бо не народжене - було

За двох узяв на себе ношу
Печать гріха - що валить з ніг
Спустошує , вбиває душу
Звертаючи - на твій поріг

Ти не зважай - моя проблема
Я не виню , це все слова
Не винна ти що не горіло
Моя вина - що не вмира..
2008р