Під розлогою вербою,
На м’яких стеблинах трав, –
Я озерною водою
Юне тіло омивав.
І в собі знаходив сили
Бути сильним попри те,
Що дівча було безсиле
Та довірливо-просте.
І в розмові, і в гримасах,
Без вбрання і в убранні –
Без всіляких викрутасів
Віддавалося мені.
Хоч укоси прибережні
Морок вкрив, неначе дим, –
Був я вчора обережним
І старим, глухим, сліпим...
07.07.14

Хочеться бігти далеко від рим
І ритмів, заїжджених реплік,
В спраглі легені ловити вітри
Допоки полуда не репне,
Хочеться бігти від штампів, нездар,
Від звички цинічно повчати,
З фінішу бігти ізнову на старт,
У лоно думок непочатих.
Дав не дарма мені Бог сильну роль -
Так хочеться знати їй ціну,
Щоби в життя моє оксиморон
Прописку не взяв офіційну.
Хочеться в літерах щирість нести,
І правду - просту й зрозумілу,
Вирости справжнім поетом - не з тих,
Які за хвальбу і за милість
Бе́зладно ліплять з убогих рядків
Химери і конгломерати.
Хочеться нищити фрази рідкі,
За щирі ж - не жаль помирати.

Під крилом благодатного літа
У тривожній напрузі рідня.
Не собі, а дружині і дітям
Я бажаю спокійного дня.

І не менше спокійної ночі
Дорогим, незамінним моїм.
Хай минуться безвихідь і злочин,
І страшні канонади боїв!

А мені... бути б Господу вірним,-
Не злякають свинцеві дощі.
З почуттям молитовно-настирним
Підбираю до липня ключі.

6 липня 2014 року

Я купила літо на розпродажу
Між липких потрісканих бросквинь,
Де сонця та зливи приворожують
І кладуть до обрієвих скринь.
Де вітри єдиним рухом пальчика
В пляшку закорковує чаклун,
Де надходить ніч червоноайстрово
Та колише тишею відлунь.
Я купила літо. І куди його?
Посаджу. Нехай собі росте
Поміж полем вічним і садибою,
Звідки родом світло золоте.
- Не буває літечка озимого,
Передвереснева маячня!
- Але хто ж тоді, скажи, скажи мені,
Сонцю скриню в січні відчиня?
2014

З розпуки б, щодуху кричав акапелло, -
Кому ж заболять мої внІкуди крики?
Довкола - суцільний німий закапелок,
Що спить між містами забутим дистриктом.

Та я, що є сили, горланив би форте
Про те, що птахи за вікном стрепенулись,
Мене ж оточили високі ботфорти,
Вмочили в пітьму мене люстри понурі.

Я обшар здійму, затягнувши гліссандо,
І пензлем окреслю шляхи зоресвітні,
Та вкотре прийде дикий мауглі Sunday
І мрії зірве, мов квітки горецвіту.

Про Всесвіту серце співатиму й далі,
І буду довкруг, як палкий Паваротті,
Будити сновид - не заради медалей,
Лишень відвертаючи безповоротність.

Можливо, ізнов не блисну новизною, -
Нікчемні мої комбінації літер, -
А, втім, Саваофе, так само Ви з Ноєм
Спасали, що було, не в змозі зцілити...

Ізнов сідає вірш мене писати,
Якби ж то хоч на крок до новизни –
Підхоплений сприятливим пассатом,
Я в тропіках поезії би зник.

Та звідки ця тривога неосяжна?
Нутро у морі сумнівів кипить,
Витоптує мене за сажнем сажень
Залізний докір жорсткістю копит.

Душа, немов суфлер, в умовах зливи,
Моїм дає підказку небесам,
Що випустив з уваги щось важливе,
Що головного ще не написав!

Зрадливо відкараскався від суті,
Тону в дрібниць густій трясовині,
І чортик мій, в мою ж таки відсутність,
На стінах Пихи витре слово «ні!».

А, мо’, і в суті витівки чортячі? -
І вкотре сумнів шашіллю проліз,
Що в пошуках я знову напартачив,
Бо суть – і є дрібничок плюралізм,

І, мо’, на шпальтах глянцевих редакцій,
Чи в сто тридцятій ролі Демі Мур,
Чи в комі, що розбила навпіл дактиль,
Сховався всемогутній Деміург?

На дріб’язки порву себе у віршах,
А потім стисну в суть, як Мопассан,
Збагнути важко, де найважливіше
І скільки всього ще не написав!..

Скінчилась даль.
Кривава піна блуду
Осіла і солоним віддає.
Писати більше про печаль не буду,
Хоча вона була собі і є.

Хоч мудрецям печалитись немудро –
Печальні мудрі...
Ця війна – в мені.
Від злого болю душу не припудриш.
Блаженно, як забудешся у сні.

Зоря моя, немов сльозина вовча,
Зірвалася негадано й пече.
А я ж іще в душі мисливець, ловчий.
Від мене звір у мене лиш втече.

Люблю свою й ненавиджу вітчизну,
Де Місяць... над, неначе в спину ніж.
Той світ мене своїм поетом визнав.
А цей – ще ні...

Луна – неначе дзеркало без рами –
Мій крик нутра вертає з небуття.
Кругом душі ростуть гриби і храми
На пращурів скуйовджених костях.

Я також був!
І падав.
І скандалив.
Та зла нікому справді не робив.
Ми з віршем танцювали і страждали.
А хтось душевно пив...

Є інша даль.
Лунка глибінь польоту.
Нікчемна там земної слави тінь.

Несу свій хрест в собі до Повороту...
А там вже, там...
Поезія.
Амінь.

6 лип. 2014.

Отам,
де час гордує світом,
а віри просто не бува –
запий сльозою оковиту,
допоки ціла голова,

і не взискуй тоді розпусти,
а тричі сплюнь через плече,
як дивна зваба хижоуста
тебе очима пропече,

бо засміється аж на кутні,
коли за блиск її краси
і славу,
і своє майбутнє,
і навіть душу продаси…

Це вкраїнський рубіж.
Ти на ньому стоїш.
Тут за тебе – земля і вода!
Хоч горить небозвід
і кривавиться схід,
звідки суне дикунська орда.

Приспів:

У чистилищі бою –
сила правди з тобою
та обличчя Небесної Сотні.
І чи бути Вітчизні
попри смерчі залізні –
ти вирішуєш тут і сьогодні!

Проти злобних нашесть –
наші віра і честь,
для імперій убивчий заряд.
Хай наш праведний гнів
попелить ворогів,
їхні зграї у ньому згорять!

Приспів.

Маєш пам’ять сторіч:
як боролася Січ,
як тікали кати не одні.
Свій нескорений край
ти у серці сховай –
він тебе вбереже у вогні!

Приспів.

А кому закортить
українських угідь,
той одержить сповна по руках!
Це останній рубіж.
Ти на ньому стоїш,
щоб жила Україна в віках!

Приспів.

07.2014

Пропахлі порохом і димом,
Закіптявілі колоски
То заніміють нерушимо,
То сколихнуться навпаки,
Немов од вибуху снаряда
Чи блиску куль у темноті –
Там, де горбаті барикади
Уже розтрощені й пусті.
Навколо світ неначе вимер,
І тільки в полі залюбки
Жита, війною неспалимі,
Леліють чуйно колоски.
06.07.14

Ой на Івана, ой на Купала...

папороті цвіт.
Соромно, адже часу замало:
вдосвіта - світ.

Ой на Купала зелень яскрава -
човник вінків.
Стільки віночків - ціла орава
чоловіків.

Ой на Івана, ой на Купала -
іскрами ніч.
Цвіт у багатті пристрасть сховала,
та не у піч.

Ніби опудало, охороняє
магію біс.
Як охоронець він - біс його знає...
біс його... в ліс.

Ой на Івана, ой на Купала -
папороті цвіт.
Соромно.
Адже
часу замало...
Вдосвіта -
світ.


6.07.2014

кінець

2014

Повесіння…
Час оглух, онімів, закляк.
Здається, далі ніяк.
Єдине спасіння –
Не згинати колін, не падати.
Ніч зазирає холодними лампадами
Ніби літо, не літо,
А так – повесіння.
Розраховувати на терпіння?
Можна, взагалі-то.
Хоча бажалося небуденного…
Вітер гортає щоденника,
Регоче в душу,
Прозорими пальцями стукає у вікна.
Ніч не вічна.
Розчиняюся у темному плюші
Дочитую останні думки.
Прийшло не з легкої руки
Нинішнє повесіння…

вогонь агонії довічний каганець
коптить їдким несправедливим димом
обличчя затуляє чорним гримом
молотиться зола насамкінець
а я ще тут… я Стус і Симоненко
я Леся й неторований Тарас
я Римарук – і я ще не погас
я ще з тобою хвора моя ненько
я ще співаю – серед попелів
я ще танцюю на жарині слова
я вже посивів та не постарів
і ще закохана у мене мова
я ще горю… сигналить мій вогонь
як знак як мітка як стезя для Бога
не помирай вставай моя убога
і пий із човника моїх долонь…

Гай у надвечір`ї ген затих
У пригаслім сонечку – краса є,
І зоря так ніжно нависає
Відсвітом печалей золотих.

І човна притомлене крило
Завмирає у останнім змаху…
Хмару, наче мрію, понесло
Аж до тебе, на південний захід.

5.07. 7522 р. (Від Трипілля) (2014)

Як Пенелопа прядиво пряде,
Обман прихильників – її мета
Задля Улісса: те, що пряла вдень,
Розпустить уночі, назад верта.
Так само вміє й дівчина ота:
Минає сіть, бажання уярмить,
І те, що я багато днів сплітав,
Вона розірве у єдину мить.
Усе, що розпочну, вона плямить.
Я не віддам їй плетиво нове,
Бо все руйнує поглядом німим,
Багаторічну працю словом рве.
Робота ця, як сіті павука,
З найменшим вітерцем вона зника.

Б'є артилерія,
танки катаються...
"Хто на чім знається?" -
хлопці питаються.
Б'є артилерія,
танки катаються;
танки катаються;
танки катаються...

Не генералами
мир здобувається.
Куля чіпляється -
нас не цурається.
Не генералами
мир здобувається;
мир здобувається;
мир здобувається...

Люди з ресурсами -
Бог в екіпажі є.
Істинно важелі!
Мужність не зраджує.
Люди з ресурсами -
Бог в екіпажі є;
Бог в екіпажі є;
Бог в екіпажі є...

Мати.* Рівняймося!
Мир здобувається.
"Хто на чім знається?" -
хлопці питаються.
Мати! Рівняймося!!!
Мир здобувається;
мир здобувається;
мир здобувається...


5.07.2014

З гори Чернечої вдивляюсь у колишнє:
куди не глянь – кров, шабля, ятаган…
Вершина слави і… ридання тиші…
Софії дзвін!.. Розораний курган…

З гори Чернечої вдивляюся у нині:
жертовність юні, вплавлена в щити…
Й «перетин золотий» у небосині –
ну хто ж тоді, якщо не я і ти?!

З гори Чернечої вдивляюсь у прийдешнє:
і бачу Україну – навкруги!
Вона – могутня, горда, незалежна!..
І як роса, пощезли вороги…

З гори Чернечої так близько до престолу…
І вірую – нарешті, в молитвах
Пророк полинув… Заповітне слово
утілилось! Зорить Чумацький шлях...

З гори Чернечої Всевишньому – осанна!
Доземний батьку й матері уклін…
Леліймо Україну, мов коханих,
і буде рід на сотні поколінь!

30.06.-03.07.2014

Кимарить око тиші. В"ється нерв
супроти ста армад осатанілих.
Гримучі стежі - зміями обвили...
націлений у морок - пружний ґвер.

Уп"ялось літо кігтем бур"яну
в сумеркне тло знесонценого неба...
Живий...допір не затягли молебну -
і слава небу! Он перегорнув

шерхотний час іще одного дня,
що присмак чаду в горлі позоставив.
Ще чути твердь між м"якоті мурави...
а десь не спить сполохана жона...

Недотику така голодна мить-
видовжує урослу в тіло душу.
І хоч-не-хоч: ідеш у вОйни гущу -
світання ради! - a жона не спить

i сонцями витеплює ріку,
бреде, вдягнувши ночі чорні берци,
замріями до твого ллється серця -
крізь паволоку мороку й заскук.

У небуття відходить блакитноокий вечір
Далекими морями приємних сподівань.
І сонне королівство торкає вас за плечі
Туманними шапками сріблясто – сірих бань.

Тут швидкокрилий сокіл зустріне Вас у полі
І травами густими до замку проведе.
До кожного привітно вклоняються тополі,
А небо зустрічає дощем із орхідей.

І пісню біля брами співатимуть сопілки,
Старанно розіллються на сотні голосів.
У всьому королівстві немає зброї – тільки
З усіх усюд лунають мільйони голосів.

Усюди гарний настрій Вам будуть дарувати
Бджолині передзвони та орхідеї цвіт.
І з радістю запросить у сонячні палати
Володар королівства до себе на обід.

А павуки на стелі ніколи не дрімають –
Казки переплітають мереживом подій.
І чудернацькі звуки нізвідки долинають,
А стіни прикрашають картини сновидінь.

Але пора приходить надскорого прощання.
І дякуючи щиро старому королю,
Лишається надія: ця зустріч – не остання.
І голосні сопілки світанок розіллють.

То доля звела молодих патріотів,
Щоб разом пройшли незвичайний маршрут.
Забулося "До", не бентежило "Потім",
Усе відбдувалося "Зараз і Тут".

Забув про умови ти в таборі, друже,
Хоча до комфорту і затишку звик,
А тут не стогнав, був терплячим і мужнім,
Майбутній солдат, захисник, чоловік.

Хіба зрозуміє любитель дивану
Усе, що не з ним, а з тобою було:
Як дрова в буржуйці палатки з майдану
Давали ні з чим не зрівнянне тепло,

Як з друзями разом підкорював хвилю,
А сам би ніколи її не здолав,
Як множила пісня і витримку, й силу,
Як тричі піднявся, де двічі упав,

Як ближнього біль був твоїм особистим,
Як успіх його був тобі дорогим,
Як друг із ногою, пробитою вістрям,
Не вийшов зі строю, доспівував Гімн,

Як стихли вітри і підкорена злива,
В яких з Юнака виростав Чоловік...
І довго ще будеш від того щасливим,
Що ти це зробив! Не злякався й не втік!

усі ми тут зійшлися лиш на мить…
шукає по світах душа душі…
невиплакане – душить і болить…
невиплекане – діти і вірші…

і скільки у безодню не дивись –
не розпізнаєш – прірва то чи вись…
усі ми тут у вічності зійшлись –
і ріками любові розлились…

***
У нього нині зовсім інша муза,
Ніхто не зна де ділася стара…
Тепер нова трима його картуза,
Як він натхненно риму добира.
Нова сьогодні в славі і пошані,
Стара тихенько сльози пролива…
Минаються єдині і кохані,
Лишаються з присвятою слова…
Коли ми чуєм чи вірші чи ноти
Що пережили сивину століть,
Нас не турбують автора чесноти
І те, що за шедеврами стоїть…
А там багато сліз гірких пролито,
І зраджено обітниць та присяг,
Сердець наївних скривджено й розбито
Ради вершин мистецьких і звитяг.
І тільки не розділеній любові
Не можемо закинути чогось,
Котра навік закарбувалась в слові
Про те, що так й ніколи не збулось…

3 липня 2014р.

Усе це зникоме
як ночі та дні
як риба у річці
як вітер над нею.
Коли ці слова однесе течією
тебе розповинуть уста мовчазні –

і вродиться голос,
глибокий як твань.
І вийдуть із горла,
і стануть півколом
чиїсь молитви шкарубкі та шовкові
неначе хрести попід гладдю шитва.

І вже не проснешся
– буди – не буди –
їх пута в’язкі,
їх обійми – лещата.
І вже не зумієш,
як перше,
мовчати
на чорному гирлі лихої води.

А поки тремти поплавком на росі…
Ця мить безконечна,
як спека і втома.
Бо хто розповість про «навіщо і що ми»,
хто врешті зупинить слова, як судоми,
допоки натягнута ця волосінь?

Мы устали не на шутку,
Но не стал автобус ждать.
И немало до маршрутки
Остается «загорать».

Неопрятное селенье –
Грязи, мусора полно,
Потому и населенье,
Будто вымерло давно.

И пустынно, и уныло –
Негде глаз остановить!
А тоскливо – нету силы,
Просто хочется завыть.

Нет отрады для поэта…
Только, чу! Простите, вру:
Мелодрама из пакета
Разыгралась на ветру.

Как-то выдуло «беднягу»
Из укромного угла,
Реял он прозрачным флагом
Среди сонного села.

Псом бродячим он метался
По дороге меж авто,
Под колеса им кидался –
Не притормозил никто…

Он искал того, кто бросил.
Был до края обозлен,
Тыкался в кабины носом,
Рвался в окна и в салон.

Равнодушием убитый,
Он, как будто бы, устал,
Только край один открытый
Воздух горестно хватал…

Но промчался внедорожник
И воздушною волной
Зацепил неосторожно,
Увлекая за собой.

Он отчаянно взметнулся,
Вроде этого и ждал –
Из последних сил рванулся,
Но, конечно, не догнал!

И в тоскливой безнадеге
На обочине прилег,
Подышал еще немного,
И, сложившись, изнемог…

2014

Німі красиво розмовляли жестами,
так, наче річка,
різнобіччя пестили,
шукаючи, куди сховався звук.
Хотілося деревам
бути веслами
і припадати зболено
і весело
до їхніх віртуозно-чесних рук.

Намріяв ранок
обернутись теслею,
що затишок майструє
понад месами
для викрадених
смертю
голосів.
Коли б вони озвалися воскреслими,
одягнутими сонячними фресками,
наземний пил
на душі б не осів.

Німі красиво розмовляли жестами.
Німа розмова зріла перехрестями.

2014р.

Мій сад -
середмістя -
тихо!
Не дихай, не дмухай:
лихо
росою на листя
стиха,
неначе воно
й не вихор, -
простенька й уїдлива
пиха
прокинеться
й диха, диха,
а потім із жмуток
вістря -
і падає тихо
листя,
не хоче, та мусить!
Після
лишає лиш плід
причалом,
зернина у нім
начало…
І дихає садом місто -
не тісно, не пісно,
не злісно.

04.07.2014.01.07

Мовчання ночі –
чорні гори
ятрять вогнями

форти прадавні
берегами
і дзвонів пам’ять

примари моря –
чужих часів
доба химерна

на каравелах
щогли впали,
піною – перли

п’янкі заграви
крові дзбани
винА і вИна

о, мій герою,
капітане,
провина?
Рана…

Співає море
оду сонцю
теплом

безодні, парус
висне млосно –
огром

тривоги і надії,
сплітає день
нитки –

пливти, палати
чи втопити
думки?

До витоків… Одвічне – батько й син,
Матуся й доня, перший крок онука…
В колисці роду літ невпинний плин –
І сміх, і радість, горе і розлука…

Коріння міцно землю обійма,
В нім поколінь минувших міць і сила,
У нім неправди й зéрнятка нема –
Воно святе, як прадідів могили.

Воно міцнюще, сину, подивись –
Повітря дивне набери в легéні!
Глянь – крона розростається увись,
Вшир струменіють пагони зелені!

Ми теж – гілля, а ще – листки на нім,
Ми теж повинні силу в нього влити!
У генах є, як захистити дім,
Як пахне хліб, і зацвітає жито.

Є небеса у відблисках грози,
Є пісня, слово, небокрай, калина,
Є вишитий рушник і образú.
І над усе – єдина Україна!

Над древом роду непідвладний час –
Воно живе, і житиме віками,
Бо ми отут – усі, хто був до нас,
І сущі днесь, і що прийдуть за нами…


03.07.2014

До тебе знов думкою лину,
Розлукою змучений я,
Згадай же, ну хоч на хвилину
Про мене, кохана моя.

Голівку схили у задумі
Й ласкавих думок мені шли,
Щоб квітами ніжними суму
Вони в моїм серці зійшли.

Голубкою хай затуркоче
Надіслана ласка хоч мить,
І серце моє затріпоче,
І солодко так защемить.

І радість у душу наплине,
Мов пісня весела й дзвінка...
О щастя сяйлива хвилино,
Чому ти коротка така?!

7506 р. (Від Трипілля) (1998)

***
Я так люблю
посеред літа дощ,
У передгроззі
хмари і затишшя,
Озонну свіжість
викупаних площ
І сяйво позолоти
на узвишші…

3 липня 2014р.

Не заважайте жінці буть красивою.
«Що?»-«По чім?»-«Звідки?»- не випитуйте.
Краса для чоловіка - найцілющі ліки,
Щоб не зостарітись дочасу,
Не збайдужіть в жорстокім світі.
Краса жіноча – заповідна грядка,
Де бережно плекають таємниці...
Не варто на ту грядку заглядати,
Аби не потоптати сходи ніжні.
Хай тільки захват буде напохваті.
Навіть безмовний. І цього вже стачить

Світ одурів,
Хаос несе.
Доля? Гіпноз?
Всує усе?
Молох війни
Хтось розбудив.
Видива, крик.
Царствує Див.

Гойдалка днів.
Ява чи сни?
Гріх чи не гріх?
Кусень весни.
Хресна хода.
Світ - у спіраль.
Доле, подай
Божий грааль.

Кому віддав?!
Хрипів Тарас Богдану
І рими виливалися з аорти
З орди на світ плодяться лише орди
І п’ють із незагоєної рани
Старий Дніпро впадає в Чорне море
Немов у серце, живлячи країну
А кров людська не висихає, сину
Вона чорніє, породнившись з болем
Отруєне старим вином обману
Синів твоїх! В їх венах Чорне море
Кому віддав? На безкінечне горе
Хрипів Тарас Богдану

без мене тут усе як і було:
гримить гора
шумить вода священна –
тече життя… печаль його буденна
лягає важко на моє крило…
без мене храм стоїть як і раніш
(хіба що на одну молитву менший)
і щем дощем – небесний ллється вірш
з висот захмарних випнутої вежі…
мій дім – живий… і камінь… і коса…
припнутий човен дурнів біля пірса…
у пазусі гадюка… і краса
яскравістю завершує Матісса…
без мене зеленіє бересклет…
олива наливається без мене…
оливі – сонце… Богові – поет…
поетові – політ за ойкумену…

Гортаючи ранки,
не чуючи гамір,
в устах народилося "що?"
Не хист партизанки,
не настроєм намір,
а просто назвалося
Що.

Росте-виростає,
уже бешкетує.
Трапляється, вчепиться "що?"
І хто його знає,
кого воно чує,
бо просто назвалося
Що.

Чи теоретично,
чи навіть на дотик
цікавиться разово "що?"
Йому це так звично:
котра із екзотик
для до небайдужого
Що?

Лише вечорами
під втомлені ночі
уляжеться в ліжечко Що.
Для тата і мами
ніхто не морочить,
кого вони люблять
й за що.

3.07.2014

у цьому призабутім місті
все найвагоміше за рогом.
дівча у маминім намисті
шука в поштових скриньках бога.

діряве цедро у криницю
спускають. і дерев пагіння
росте крізь ґрунт і черепицю.
вібрує джмелеве гудіння.

і тихо достигає сонях
навпроти церкви поміж шанців,
так виступає на долонях
солоний піт розмови бранців.

кури бамбук і забувай
стежки додому перехресні,
гіркавий пил узбіч нехай
тобі на язиці воскресне.

бо спогади, вони, як ртуть,
в тобі блукають без наблизу.
дерева уночі ростуть.
кружляє джміль
згори
донизу
2014

***
Лише одна-однісінька
людина
іде з життя,
і неповторний світ,
котрий вмістить
не здатна
домовина,
щезає
в позамежжі
днів і літ…

2 липня 2014р.

Твоє тяжіння більше ніж земне,
Бо ти для мене більше, ніж планета.
Ти - сонце. Я ж мов злякана комета,
Яка вогню твого не омине,

Та мчить назад, у космос, бо у нас,
Комет непевних є свої орбіти.
На них коханню неможливо жити,
(І біль від цього не лікує час).

Вертаюся у темряву, в якій
Так звично бути із самим собою,
Без ризику згоріти у любові,
Шаленій, смертній, пристрасній, такій,

Чиє тяжіння більше, ніж земне,
Яка для мене більша, ніж планета...
А ти... Де б не була, я серцем знаю, де ти...
Нехай тебе любов не омине.

Каштани і дуби-атлети
полотнище підперли неба,
калюжі – хмар автопортрети
колекцію доповнять Гебу.

Нічну перечитавши сагу,
в сувій згортає вітер стежку,
поволі Нут у саркофаги
скидає зоряні сережки.

Туманних фресок золотіння…
На сході – світанкова магма.
Зове до себе день гостинно
приймати сонячну засмагу.

2014

Я знаю висновок один,
І цим ділюся нині:
У правди - кілька одежин,
У кривди - повні скрині.

Кохання не судилось нам пізнати.
Пройдуть роки даремно золоті,
І будуть поряд все не ті… не ті…
А серце тисне біль, немов лещата.

Лиш віршів нескінченні епопеї
Про наше щастя в німоті кричать.
У них п’янію від солодких чар,
В раю зриваю дикі орхідеї.

І знов кидаюсь у буденний вир,
Тримаю оборону. Не здаюся.
Та хиже око ворога-спокуси
Шматує душу люто, наче звір.

Сумління не дозволить відступитись,
І перейти фатальний рубікон.
Пекельна мука палить райський сон.
Любов, що ненароджена – убита...

кілька штрихів олівцем-малювцем
ось і готовий портрет
тільки чомусь незнайоме лице
сниться мені тет-а-тет

кілька штрихів і неначе не я
зводжу мости нанівець
меланхолійно вистукує ямб
глузду простий олівець

кількаштрихом на порожні стільці
ляже утертий графіт
там де огризки старих олівців
довго творили свій міт

***********


Так і повинно бути,

В нас,

Завжди і повсякчас,

Серцем ми всі -

Родина,

Як і вся наша

Україна,

Щоби один -

За всіх болів,

А всі чули біль одного,

Без слів,

А радість наша

Хай сіяє завжди -

Поки живе мова

У наші роки

І світиться щастям

Родина -

Вся наша неповторна

Свята Україна...
---------------------------------
France (Paris) 2014
--------------------------------

***********

І якщо

Хтось

Ввірвався

В твій дім,

Вдень чи вночі,

Із насильством -

Не гість він,

А ворог,

Що прийшов із бідою

Та лихом...

Знищ його,

В захисту мить,

Або він тебе -

Знищить

Чи закабалить...
---------------------------------------
PARIS (Univer) 2010
---------------------------------------

Я ходив із іншими жінками,
Не була стосунків то краса.
Ти одна стоїш понад віками,
Як Богиня світла в небесах.

Ти – моя Лаура, Беатріче,
Сонцесяйво в холод і зиму,
Лиш тебе прощатися покличу
Я на одрі смертному свому.

Ти одна затьмарила собою
Міріади зір в ясній красі -
Ніби розчинилися усі –
В мареві планети голубої.

Голос твій – солодкий спів сирени*,
І цілюща сила у очах,
Джерело моє ти Гіппокрени**
І політ Пегаса в небесах.

І печаль, і радощі, й натхнення,
І проміння сонця поміж хмар,
Задуми велично-дерзновенні,
Серця мого пристрасного жар.

Бути в щасті піснею твоєю –
О якби судив мені так Бог! –
Дай мені летіть понад Землею,
Сяєва торкатися твого!
*Сирена – міфічна птаха у Греції, яка зачаровувала своїм співом.
**Джерело Гіппокрени – у грецькій міфології - джерело натхнення для поетів.

24.06.-30.06.7522 р. (Від Трипілля) (2014)
Київ, Конча Озерна (півострів Печалі, дача).

Я звикла вже до цього краю:
Краса і спокій.Це колись.
А зараз,прагнучи уваги,
Війни тут хочуть.Хоч повіссь.

Пусті амбіції рашистів
Загублять місто,- сумний факт.
Не бачу сенсу тут я жити
Посеред бидла і гуляк.

Я помічаю як повільно
Іде на дно "Титанік" цей.
Гніте відсутність честі,вірності
Й патріотизму у людей.
2014р.

Дивись, ти сам – присілки і міста,
уламки флейт, порожні скойки щастя,
ти – літери в міжряддях… Ти – безчасся
смарагдових небесних заплітань,
де в’ються риби у Петрових снастях
і проступає титла золота

з Її долонь… З Її ридальних днів
поперек лютні виникають пальці,
немов жита, де любляться блукальці,
у землю застромивши кетмені.
Ти – перст Її. Ти музика до танцю,
проталина на зимному вікні.

Вона тобі – співоча горловина,
піднесене кантабіле, в якім
здіймає птах палкі сонетні стіни
над ідилічну самоту латини,
над чорні перетлілі мотузки –
крізь моровиці, вогнища й руїни.

Вона – криниця, де втопився сад.
Ти ж – тільки поклик, тільки зойк без неї.
З-поміж дощів і марних воскресань
нехай вона студено, як роса,
тебе торкнеться над сливовим клеєм
у млі пагіль, у плаванні мансард.

Впусти її – у свій ослаблий тон,
у перемерзлу прозелень суглобів,
в журбу і страх, в несилу і випробу
хай ллється кармазиновий потоп.
І ти узрієш із пітьми, із гробу
всього себе в пелюстяній утробі –
того, який без неї ще ніхто…

2014

Ти - ягода годжі. Пташина, земна.
Яскравість і користь, а шкоди нема.
Тобою надихані пагорби, ліс.
Вода Хуанхе солоніла від сліз...
Зліталися бджоли у рань по нектар...
Вже кущ обривають малеча, бідар.

Суглинні грунти і осоння палке.
Прослава злетіла, пішла у піке.
Спинився осел: бути проти чи за...
Екзотика. Острах.
Проста дереза.


2014