Білі ночі, білі сни,
Білі гардини на моєму вікні.
Наснилося мені?
Може… не знаю.
На небі розсипалися зорі
Крихкі та прозорі,
Мов кришталь.
А може, як життя?
Окраєць душі ніби хто відтяв…
Порожньо і холодно.
Задихаюся од відчаю.
Малою і непоміченою
Живу в цьому світі.
Належу сама собі.
Складаю пазли надій.
Вірю у «любиш чи не любиш?» –
Маленьке ромашкове щастя.
Помрію, якщо вдасться
Про краще завтра,
Де не буде ні сліз, ні горя.
…За спиною – вітри, з лісом говорять.
Прокидаюся зі сну.
На долоні Всесвіту я ніби сама.
…а, може, мене нема?..

Пародія

Кіт пішов. І не просить їсти.
І кімната уже не та.
І в його улюбленім кріслі,
як у серці моїм, – пустота.

Обступили, напевне, киці,
тож емоції – через край!
Кіт сусідський дістав по пиці,
дико нявкнувши «Прощавай!»

Не сховати любов за грати,
хоч котяча – а все ж любов.
Кіт не міг перед нею встояти.
Кіт пішов, кіт пішов, кіт пішов…

Тепла шерсть зігрівала долоні –
скільки ж ніжності і тепла!
А тепер – тільки біль у скронях:
де ж та киця його завела?

Я вже знаю, що далі буде:
серенади такі гучні,
ми живем у котячих Бермудах,
тож сусідам – всю ніч пісні!

Час не йде, а летить на конях.
Скоро буде котячий рай!
Кошеняток смугасто-чорних –
вибирай собі, вибирай!

19.09.2014

Видиха тепло ліжник овечий.
Ручая невтомливий мотив.
Сіє зорі в сонні гори вечір.
У колибі – пахощі грибів.
Тут – в раю безгрішної природи –
тихий спокій душу обійма.
А заплющиш очі – і на сході
бачиш: пеклом дихає війна…

25.09.2014

А на дні душі - зелено-сині дзвоники.
Калабані висохли.
Ще тліє вересень.
Що не ранок - опір"єна хитка сходинка.
Звинуватять як не в розумі, так в єресі.

Пригинатись не навчили - маєш около.
Витріщаються нудні, безкрилі, ялівки.
А тепер злинай, душе, білим соколом!
Залишай чорнолезу вирву й маківку.

Це тобі лиш здається, що засніжені верші.
Доки ти колисала, в Лету падали перші.


2014

Він так ішов – нікому, бо кому?
Він – вересень, та хто його вже любить?
Довкіл тітки провітрюють пітьму,
мов гаманці, затискуючи губи...

Він був комусь. А сам собі не був.
Він якось враз позбавився усього.
Холодні двері взявши на скабу,
пішов собі, як старець, на дорогу.

І шепотів, аж душу застудив,
сутулим тіням, нетерплячим дітям:
"Я вже нікому в світі не один...
Вже нікому й наснитися у світі..."

2014

На коленях встречают погибших Героев*,
на руках через город их в вечность несут…
Украина слезами заполнила море -
о них память века никогда не сотрут.

После «русской весны» украинское лето
колосится в полях, дозревает в саду.
Вам, защитники наши, спасибо за это,
Вас прикрою душой и к ногам припаду.

Заслонили собой и спасли пол Европы,
как спасали ее от монгольской Орды
наши предки святые (поля – их некрополь),
чистокровную Русь защитив от беды.

Как плевали в лицо вам "ничьи" «Ураганы»,
с замиранием сердца следила страна…
Нас синхронно сожгли ваши рваные раны –
так безмерна сегодня свободы цена.

Не пробили ваш дух вражьи «Смерчи» и «Грады»,
обнимали руками родные поля.
Нет на свете важнее и выше награды:
от эпохи Триполья - тут наша земля!

https://www.youtube.com/watch?v=vTGWPMxslPk&feature=youtu.be – читаю стих.

20 августа 2014

*http://fakty.ictv.ua/ru/index/read-news/id/1526904

А ти – королева маленького міста –
Високі підбори і жмені коралів.
Всі площі, скуйовджені і прямовисні,
Ішли та ім’я твоє вікнам кричали,

Що камінь погодився рівно покластись,
Що золотом зважать тебе твому пану
І викуплять, вимолять, не занапастять,
Відвагу і вảги принісши на ґанок.

Твій пан роздобрів і сказав тобі: «Вільна!»,
А золото нести чимдуж до світлиці.
А місто вжахнулось: то де ж королівна?
Без пана – зозуля на вітряній спиці.
2009

Мій Боже, за що
від учора донині
нам випало,
в жмені ховаючи страх,
навпомацки жити у власній країні,
де надто допитливих
б’ють по руках?

стривожено
стриноженим конем,
криваволіто одійшло степами,
у часточці
лишилося із нами,
останками
обвуглених систем.


литаврами
гарматні позивні,
гримітимуть віками і роками,
в боях полеглих
гідно вояками,
обвітрені
обличчя у війні.


примарами
стоятимуть сини,
навічно оперезані плющами,
оплакані
осінніми дощами,
почесні
вартові весни...

24.09.2014

Чи ж ми одну війну пережили?
Чи мало крові пролили за всю історію?
Чи один раз нас друзі продали?
Чи за свободу вмерти не готові ми?
Чи ж не бороли ми в собі раба,
Йдучи на смерть, щоб тільки не схилятися,
Чи ж не триває наша боротьба,
Щоб на своїй землі собою зоставатися?
Нащадки сильних, сонячних богів,
Ми – діти світла, арії, титани –
Переживем сезон «градових» злив,
І дати відсіч сил нам завжди стане!
Нас бережуть і руни, і Христос,
За нас – усе, що зветься справедливість!
Нас не поглине відчай і хаос,
Ми не чекаєм на ворожу милість!
Ми – не раби. Тож гавкай, ниций пес!
До вовка шавка кидатися може,
От тільки вища воля у небес:
Вовк не впаде! Вкраїна – переможе!

Він рятував себе, як міг –
У нього доля все забрала,
Лишивши ручку і папір,
Неначе тихо глузувала…
«У тебе ж є якийсь талант?
Ловити рими, сіять слово?
Те, що лишилося – люби,
Бо все в житті невипадково…»
І він писав, писав… Писав!
Про біль, любов, геройство, рани,
Про душу, про свої думки,
Про себе, про свою кохану…
Писав і прозою й віршем,
Писав… Творив свій світ єдиний,
Ховав у ньому серця щем
І біль за долю Батьківщини…
Все занедбав – і день, і ніч
Писав лише свої шедеври…
Казали гостро: графоман!
Плювали в душу, рвали нерви…
Та він писав, без віри й сліз…
Писав – і жив лиш сторінками…
Давно загублений у них
І переможений рядками…
Так він помер, в руці – перо,
Колись дароване до свята…
Прожив із ним аж півжиття,
Не був щасливим і багатим…
Він був коханим лише раз,
Кохання ж вмерло разом з нею…
Писав відтоді лиш, щоб жить
Свою шалену епопею…
Помер, закінчивши свій твір,
Поставивши останню крапку…
Його ще визнають колись,
Збудують пам’ятник на згадку…
То буде потім… Зараз він –
Полеглий графоман нещасний,
Іще не визнаний талант,
Постарілий, та ще прекрасний…
Його замучена душа
Знов воз’єднається з коханням…
Він відлетить в далекий край,
Лишивши вдома твір останній…

                         ІІ
Знову двері відкриває школа.
Люди все ще п’яні без вина.
Всі танцюють, бо уже навколо
закружляла вихором війна.

Поки там люстрація чи буча,
треба до парламенту пройти.
Перемога буде неминуча.
Грайте марші, Господи, прости.

Досі не цурається народу
наша Батьківщина ні на мить.
Юля буде доти за свободу,
поки Надя в небо долетить.

У Олега лопає кар’єра.
Він і не фашист, і не Кличко.
І у ролі іншого прем’єра
поки-що лідирує Ляшко.

Фронтовик по імені Арсеній
імітує рух туди й назад,
наче ця прем’єра не на сцені,
де усе буксує влада Рад.

Все линяє, та не дуже швидко.
Треба поміняти весь народ.
Комсомольців поведе Тігіпко –
крок вперед і поворот.

Петя взутий і не майданутий,
із народу дурника не клей.
Ти не перший витязь на розпутті,
у якого шанси не о’кей.

Олігархи, вірні «кацапєту»,
дайте Україні на п’ятак.
Ще остання пісенька «нє спєта» –
ані полонез*, ні краков’як.

Волонтери, розширяйте коло,
бо нема надії на базік.
Хто сьогодні не піде́ у школу,
залишається на другий рік.

                              09.2014

У горобини листя золоте,
А ягоди – мов молоді рубіни…
Вже вересень акордами плете
Із павутиння небокраї сині.

А очі сиплють іскорки. Летить
Тонка дотичність до твоєї суті
По викрученій лінії століть
До мрії недосяжної. У сутінь

Схиляє сонце голову свою,
Вербові арки прихиляють вечір,
А я перед тобою не стою,
А крилами зігріти хочу плечі

І серце… І усю тебе, бо ти
Умієш по воді святій іти.

24.09.14

У нас пора грибна і не стріляють,
Життя звичайним поспіхом іде.
Лякаємося Бога і моралі,
Ще є надія на прийдешній день.

А на Донбасі – ПТУРСи, танки, «Гради»,
Дон Бас – той «рускомірний» Бармалей –
Закони пише і дає поради,
І ремигає від хитких ідей.

Поранені, убиті – «300», «200»,
А хто звичайний – «тисяча»? «п’ятсот»?
Ми теж вантаж, усі хто серцем чистий;
Крізь час течемо прямо у пісок.

Того нам дуже шкода, хто вмирає.
Це стерпить небо вічне. Ну а ми?
Були, здається, десь поблизу раю,
А нині стати хочемо людьми.

Роздерта – ні, розтерзана! – землиця.
Дон Бас – не Дон Кіхот, не тихий Дон.
Дракон, який жадає помолиться,
Несе не хрест, а золотий батон.

І це минеться, буде тільки правда.
Вона іще у кожного своя.
Біжать думки, повіривши у завтра.
І я – піднесений! О, де це я?

Нервово, претензійно завиває
Привладний і зачмелений Дон Бас.
У гостях я ? Чи все ж – над ріднокраєм?
На лірі серця – шал одних образ.

Вони мої. А вам – хай буде добре!
Повірте ви собі,а не мені.
Я – помовчу, як воїни хоробрі.
Біда і слава – ляжуть на граніт.

не хочу ні мирри ні моря ні миру...
стаю до потиру... стою до потиру...
волочиться черга... стою серед черні...
втішається челядь – чекають вечерні…
довірливо тіло виносить на прощу
невтишену душу у зимню порошу
чекати в молитві – на третю без чверті –
ранесенько вмитись…
тихесенько вмерти…

                         І
Усе на роздоріжжі Україна.
І репає в агонії земля,
як вся її система двопартійна
із рупора колонії Кремля.

Одна ідеологія – «рашисти»,
а інша – це «бандерівська рука».
Читай: по ліву руку – комуністи,
по праву – олігархія і К-а.

І замовляє музику багатий,
а споживає опіум дурний,
тому що бідний...
               Є і цирк безплатний,
і діалог приблизно ось такий:

– Але нема і духу тої сили,
якої так сахається совок...

– Але віками націю косили
сума, тюрма, дороги і могили...

– Але не відступає ні на крок
відома теле-радіо-команда...

– Але слухач – із ротом на замок...

– Але нема достойних слухачів...

– Але – війна, агресія і зрада,
і пута, і неволя – пропаганда
ворожої колони москалів...

І скільки тих але у нашій бучі?
Пручається знесилений вампір
недавно ще «єдиний і могучий»
біблійний звір.
               Але і до сих пір
жало змії, не вирване ведучим,
з усіх джерел отруює ефір.

                         ІІ
Я агітую за життя до смерті,
за ясне сонце, за сіяння дня...
Чому ж перемагає кацапня
і помикають нами люті черті?

Чому у мене вибору нема
од віку установленого Богом,
і насуває з півночі пітьма,
і правда засинає за порогом?

А це тому, що виродки яси
у нації моєї вкрали Слово.
А це тому, що відібрало мову
за маслаки і кусень ковбаси.

А це тому, що бестії орди:
сугестії, хамелеони, змії –
з одного боку,
              ...з іншого – німіє
оте нове, і лиш вряди-годи
товче у ступі дзеркало води,
з якої аж обвис язик Росії.

                              09.2014

Пародія

До тебе, милий, квапилася я,
Але спізнила, бо в’язка рілля,
Тепер я чорна – не лякайся ти,
А вглиб поглянь цієї чорноти!
Насиченість така – на серці щем…
Відмиюсь вранці – стану під дощем.
Бо я люблю – ти бачиш і без слів!
Але чому ти так позеленів?
Той пуплях мав би нині розцвісти –
Ніхто не любить так як я. А ти?


22.09.2014

РІДНА МОВА

Ні в Ле́ту, ні в літа́ не кануло твоє могутнє Слово
Воно як криця зброєю зросло в устах народу,
У душах залягло палким вогнем, глибо́ко й просторово
Й освячує той шлях, що вказує на згоду
Та велич вічності. О, скарбе мій, моя́ батькі́вська Мово!

Павло Гай-Нижник
24 вересня 2014 р.

У мене є дах і стіни...
У тебе - земля, окопи,
вогонь, рубежі, руїни…
А дощ восени наскоком,
і сльота і вітер зимний,
і ночі важкі повіки...
Свинцево десь вибух гримне -
не сплять вороги-шуліки.

У мене обід, вечеря...
У тебе - скупий окраєць…
Й розчинені навстіж двері
душі - сам-один, як палець
під Богом й перед війною,
із вірою в побратима...
Стискаєш судомно зброю
стежиною пілігрима…

У мене суєтна тиша.
У тебе - громи і гради...
Історію час нам пише
про жертви, любов і зраду,
і кроки до України,
а може самих до себе…
Мене не рятують стіни.
Тебе - притуляє Небо...

2014

                       І
Немає крил, а мусимо летіти.
Куди? Не знаю. Був би зореліт,
то десь туди, де за межею світу
існує інший ілюзорний світ.
Туди ніхто не відає дороги,
а мудрий не вигадує кінця.
Одна вузька стезя веде до Бога
і безліч їх у нашого Отця.

                      ІІ
Конає вік, та не минає диво
націленого в душу почуття.
Нікого не любити неможливо
і це є аксіомою життя.
І не важливі докази напоказ
у плині головної течії.
Ручай душі утілює той образ,
який несе до гавані її.

                      ІІІ
Але коли, рокована на муки,
як одіяло тягне край землі
на себе, обрубайте всі жалі,
як мумії закостенілі руки.
У неї храм – казенний мавзолей,
молитва їй – базікання у залі,
вівтар її – мамона і медалі,
ікони – тіні вичахлих ідей.

                     ІV
Немає у фантазії межі.
Усупереч ідилії душі
дієсловами мусимо стріляти,
збивати їх мішені нальоту,
руками жар неволі загрібати
на обраному долею посту...
А що мені на ворога підняти,
як не велику ненависть святу?

                              09.2014

Не Васнецовський «Витязь на розпутті»
І не боксер, котрого так назвали спортивні шалапути,
Що під ударами Кличка змусив Росію сміятися на кутні,-
Стоїть незмінно на розпутті Путін.
В ботфортах Петрових потонувши по самі вуха,
Силкується в нову добу ввійти, та нескладуха:
Ладен би невгамовний мачо
Лізти туди хоча б і рачки,
Але не всі ще вороги потоплені в сортирі,
І журналістів ще не всіх поубивав Кадиров,
Руками обома треба тримать бомбу зловісну,
Отож лишається співати сталінську нудотну пісню:
«Я світ увесь в лещатах ядерних затисну!
А як непокірну Малоросію кровію окроплю,
За тиждень приневолю всю Європу!
Америку умить зітру на порох –
Вона ж віддавна найзаклятіший мій ворог!..»
...Стоїть незамінимий витязь на розпутті.
Не імператор ще, бо ж борсається Росія в каламуті.
За рейтингами, що зашкалюють за двісті,
Не в змозі чуть, як невблаганно з того світу
Вороном кряче Муамар Кадаффі:
«Готуйсь, кремлівський орле, до аутодафе!»

Завжди пишаюсь тим, що українка!
Що на прекрасній цій зросла землі,
Де мова ллється, наче гра сопілки
А як же на весні тут щебечуть солов’ї

Я в ці краї закохана з дитинства
У росяні ранкові спориші
У цвіт калини в мами на причілку,
Що до сих пір живе в моїй душі

В ті мальви під вікном, такі рожеві,
Що ранками всміхалися мені
І ті дівочі мрії і надії,
Які приходили до мене у вісні.

А та розкіш кольорів багряно-жовтих,
Що килимом стелилася до ніг,
І відчуття ті, радісного щему,
Коли переступала батьківський поріг

Ти, Україно, найгарніша в світі!
Тобою дихаю, тобою я живу
І поки серце в грудях моїх б’ється
Молитимусь за доленьку твою!

20 травня 2014 р.

Мовлено-написано немало…
Чи від цього збагатився світ?
Чи слова, як гостросічне рало,
в аркушах життя лишають слід?

Чи до вуха гниди-адресата
долітає аксіома слів?..
Мовлено-написано багато…
Для того, хто, власне, при умі…

23.09.2014

День минув, темніти стало.
Ось і я — зійду помалу
і засяю ніжно, чемно,
хай вночі не буде темно.

Я виходжу в небо часто
і виблискую сріблясто.
Круглий, наче дно у діжки,
хоч, буває, маю ріжки.

Погуляю між зірками,
над полями, над річками,
ще й загляну до кімнати:
чи лягли вже дітки спати?

Я за ніч пройду півнеба —
і мені спочити треба.
Цілий день я буду спати.
Як мене, вгадайте, звати?


Відповідь: КОЧЯСІМ (читати навпаки)

(вересень, 2014)

Сьогодні я позбудуся епітетів -
Кому потрібен зайвий антураж?
Удалину майнуло красне літечко,
За журавлями осінь скрикне враз.

Я у траві, між хвилями зеленими,
Дивлюсь на сонце й хмарну каламуть,
Там, де праліс шумить у небі кленами,
Що рвуться вгору – листя їх, мабуть,

Хотіло б швидше від дощу сховатися,
Що і по кроні й стовбуру січе…
А за вікном художник у краватці
Картуз насунув ледь не на лице.

О, він – митець! А як мені - мисткинею,
Поеткою назватись? Хай їм грець!
А, знаєш, скоро віршувати кину я,
Порву папір, зламаю олівець.

Забуду я рефрени з гобеленами,
Вуаль, граніт і рим печальних злет
Та що є сили до небес полину і
Знайду тебе, що ім'ярек - поет.


23.09.2014

                          І
Ми – за служіння нації, народу,
та у борні за щастя і свободу
і ці путі торуємо не там,
де у шуканні течії і броду
новації поезії бомонду
слугують, ну хіба що, небесам.
Але живемо, наче, не на дні,
а люди гинуть, тануть у війні́.

                          ІІ
Інтрига побутує на обмані.
Та поки дух звитяги не помер,
ідемо у майбутнє. У тумані
ще невідома істина тепер.
І що було і буде – не байдуже.
І поки є ще сили – стоїмо́.
Дарами володіємо не дуже,
але за волю душу віддамо.

                          ІІІ
Уже не хочу бачити тебе,
коли не біля себе уявляю.
І гасне день, і небо голубе
осінньою палітрою линяє.
Твоє своє усе мені чуже.
Полуда дня оманою упала.
О, інше небо не убереже
мою осінню істину зів’ялу.

                          ІV
Неумолимо насуває ніч
із далини минулої неволі,
і не жаліє голову із пліч
зачаєна опричнина юдолі.
А із Росії все іще, – ла-ла.
Її неправда, а могили наші.
І очі двоголового орла
налиті кров’ю. І регоче Russia.

                          V
І убиває в небі ідіот
ознаки Homo і ім’я – народ,
моє минуле і майбутнє наше.
Надії мало, що чекає – краще.
У небесах дрімає Саваот.
Під небесами мало що нового,
окрім до болю свого, неземного,
ім’я якому – вічний патріот.

08.2014

Увічливі чоловічки, в зеленому юди,
безжальні здичілі кати,
нітрохи не схожі на люди,
відкинувши Бога, ідуть до мети:
відрізані вуха, розпороті животи,
жінки закатовані, мертві діти…
Свободу нашу прагнуть убити
увічливі чоловічки, в зеленому звірі.
Заждалося пекло… Кличе до мсти ирій
Небесної Сотні, вічні героїв душі
волають до нас. Не вдушить
нізащо диявола виплід мерзенний
вкраїнського духу безсмертні зерна.

2014

А на четвертий день
таки збулось –
розтанула темниця, як примара.
Улігся гнів господаря.
І ось –
радій: уникнув долі хлібодара.
Його круки докльовують…
А ти
вино ковшем зачерпуй
біля трону.
І так зумій ту чашу піднести,
аби не розлютити фараона.
Дивися і помовчуй.
Ти – слуга.
Лови і жести, й погляди.
Одначе,
подякувавши всім своїм богам,
згадай Того,
хто сон твій розтлумачив.

2014

Ти його, благаю, збережи.
Під вогнем. Під кулями. Під зливами.
В мокрому хиткому бліндажі
Ти його зігрій
своїми крилами…

Сил додай і вірою зміцни…
Перемогу дай над лютим ворогом!..
І живого… Господи… верни.
Рідного до болю.
Невідомого…

Вдячне

Яке то щастя – славити Творця
з подякою за все, що тільки маю…
Мій скарб скарбів: у мирнім сні дитя.
Молюсь, радію, мрію, засинаю…

17-18.11.2013


Материнське

   Виростеш ти, сину. Вирушиш в дорогу…
          В.Симоненко

Твоє майбутнє – там, на барикадах,
де воскреса народ наш щохвилини.
Моя молитва – безперервна. Правди!
Не кривди всує… Виростай же, сину…

"Виростеш ти, сину..." Рушиш у дорогу...
Хай Тобі не вадять на шляху тривоги…
А як доведеться - станеш захищати
гідність України. Як сьогодні тато…

20.12.2013


Молитва подяки

За ранок і сонце, за тиху годину,
за усмішку мужа й дитяти,
за «хліб наш насущний», мій Боже єдиний,
не втомлюсь подяку складати.

За спокій в державі, за творчий неспокій,
за працю до сьомого поту,
щоби на шляху до скрижалей високих
позбутись куколю й осоту -

молитва прохання… Молитва подяки…
Офіри і сльози зворушень…
Молитва за тих, хто пішов за світанки…
Молитва за всіх нині сущих…

12-15.09.2014

Ходила жінка довкола Сонця Землею.
Казала жінка: я буду, Сонце, твоєю.
Розкрите серце пробили стріли промінні -
І стало небо сліпучо-біле, нетінне.

Солодка Мова пробудить ранок серпневий.
Відкрию кроки, незнані досі для мене.
У небі - голуб. У дзьобі - гілка вогненна.
Висока воля прихилить небо до мене.
22.08. 2006р.

Пролетіло літо чи здалося,
Що вітри розвіяли тепло,
Бо на мокрій грядці ще і досі
Не усе як слід перецвіло?
Пролетіло літо, – промайнуло
Стрімко так, неначе щастя мить,
Що поспішно канула в минуле,
А назад вертати не спішить.
Пролетіло літо, – відгоріло,
Мов багаття сокровенних мрій
У душі моїй осиротілій
І, з тих пір, зажуреній такій...

22.09.14

Дивуються хмари, мов триста цікавих туристів,
як липа сухе насипає у пригорщу листя,
і ранок, зійшовши із міста асфальтових вен,
неначе Колумб, серед клумб у тумані пливе.

А сонця й півтіні тепер не побачиш вгорі ти.
Вдихнувши імлу, видихаєш бажання зігріти
застуджений день, його серце, та маєш лише
стару запальничку й тепло із дірявих кишень.

А вечір, як старець, пронизливо кашляє вітром,
і замість зірок – миготіння неонових літер.
Замолює дощ монотонністю сотні провин.
Це – осінь, бо довшають ночі і кофт рукави.

Бо все дріб’язкове заглушене голосом зливи,
а те, що здавалось важливим, уже надважливе.
Це – осінь, дорога священна твоя, пілігриме,
до давньої гавані духу – з дві тисячі зим.

2014

Десь горобина обпікає мрії
Торкаючись до пальців, мов до струн.
Крізь листя сонце поцілунки сіє,
Малює вечір білохмарну гру

Чуттями, перевтіленнями тіла
У янгольське окрилене єство…
…Твоя душа до щастя долетіла
І Богу поклонилася за двох…

Червоних ягід лагідне намисто
Лягло на шию, випустило сік
У кров кохання. Солов’їносвистом
Крізь груди погляд ніжністю протік…

Хотілося іти з тобою далі
І розчинятись в музиці печалі…

22.09.14

Я вигадав той світлий Ідеал
У марних спробах спокій віднайти.
Та вигадка закрила зір туманом
І довелось утішитись обманом,
Бо серце шепотіло, що то ти.

Я геть заплутався: де правда, а де - міф?
Ти - з плоті й крові, мрія - з пустоти.
Та ти всміхаєшся мені її вустами,
Твої думки тепер звучать її словами,
Бо серце все ж шепоче, що то ти.

Пігмаліон і образ-Галатея...
І клятий шепіт... заклик до мети...
Її я вигадав, тебе ж майже не знаю,
Втім, снишся ти, коли я засинаю.
Чому ж я вірю, що вона - це ти?

Нема спасіння в марності надії,
Коли знання лиш крає на шматки.
Я знаю, що примарні сподівання,
Що в погляді твоїм - мої страждання,
Що Ідеал мій - то, на жаль, не ти.

А серце й далі бреше, що то ти...

27.06.2014

ПЕРЕД ЧИСТИМ АРКУШЕМ

Мене – нема ще. Ані слів, ні зору –
Нічого. Лиш… сумління ломота…
Є зав'язь думки, місячно-прозора.
Чуття пульсують, серце виліта.

Цей аркуш п'ятитисячний – як перший.
Стосотий біль, як вперше, проживу.
Спішать слова, голодні і не пещені.
Вони – ще безлад. Їх… ніяк не звуть.

І слів нема. Та є чуття! І тільки.
Колючі та уперті, мов… з ялин.
Нема мене, ні думки й рими-втіхи.
Лиш зав'язь-загадка. І біло-чистий лист.

За чертою – чертог. Чорний чорт
Через час чоловічий чаклує.
Чиряком червоніє, чваніє
Чемпіоном чернечих чавлінь.

Тане тінь. Тоне танк, темну твань
Трутом терши. Теракот.
Тамбурин тарабанить туманно.
Темний вік...

Волос виє. Вода. Віє вітер
В вітрила. Ворони
Вирують в висі. Висій ворох –
І виросте віз. "Вистав варту" –
Вуста велемовно віщують.
Воля пахне пшеницею.
Фана з трисуттям. Сурма...

Сумно. Степ стуманіло сваволить.
Сходить сонце. Світає. Сохлі стебла
І паморозь. Іній. Павутина ув
Інеї має. Соки сплять.

Перший проблиск приходить
Причинно. Перегодя привірливо – вірш.
Віриш в волю і вартість веління.
Знов готуєш весною леміш.

І над хатою дим піднімає
Той димар, що забрали за борг.
Вкотре світло свічі повертає.
Ще ні разу (?!) не зраджений Бог.
05.12.2002р.

За покалічене дитинство
війна мене нагородила
датами двома народження.
Обидві у вересні.
Перша – в паспорті.
Так би мовити для всіх,
узята з метрики двоюрідного брата,
бо мою в сільраді не знайшли,
як відправляли в дитбудинок.
Друга - справжня. З уст матері.
Для родини й товариства.
Щоправда, якщо й відгукуюся на вітання,
то скорше для годиться.
Волів би такої днини
цілковито зануритись в Поезію
десь на безлюднім острові
(якщо такі ще є на світі).
Поменшало б боргів перед Нею.
P.S.
Що тільки не закрутить у вир думок,
у вирву знадних мрій…

Сторінку переглянули сто тисяч
Разів. Ого! Подяка - читачу!
О, зазирнути б кожному у вічі
І запитати: "How do you do?"

Цікавлюся не жартома, а справді,
Чи вам до шмиги, що у мене є -
Бо я і сам, колись до слова спраглий,
Тепер пишу - і як воно моє?..

Прокоментуйте - звісно, як є змога,
І поділіться враженням про вірш,
І не судіть тоді занадто строго -
Мовляв, не бачили ще вірша гірш!..

Бо я пишу, як біль тривожить душу,
Коли у грудях пазури скребуть,
Коли й не хочу - та писати мушу...
А, може, й кину це коли-небудь...


22.09.2014

Осінній день…
А листя ще зелене…
Мідявий вогник блисне де-не-де…
Квітують айстри – вільно і натхненно,
вітрець сріблясте прядиво пряде.

Навкруг волого:
дощ пройшов навшпиньки –
вночі вдягало свій чарівний стрій,
картки візитні кидало у скриньки
коротке літо бабиних надій.

Похмурий день…
А листя ще зелене…
Над містом – гнані за які гріхи?
Летять, не озираючись на мене,
жовтневим сонцем зраджені птахи…

2014

КаПе. Капе(ць!) мені наснився, а прозорий…,
неначе тільки вимите вікно.
А ще такий високий і здоровий –
як не гляди, чистісінько Мурло.

Бере мене за лацкан і питає:
- Ну що, навчився просвітляти вірш?
А то дивися – рейтинги упали,
аби що-небудь не упало гірш.

За те, що-небудь, я боюся більше –
роблю обличчя, що усе гаразд.
За тебе напишу, кажу я вірша
і виставлю громаді на покАз.

Капе скривився: - Годі тріпотіти…
Не потерплю адептів я імли.
Ото ж лікуй затемнення у вірші
і пам’ятай, що разом сила ми.

Шаную рух – угору по спіралі,
поезії освоюю пласти.
Назад дивлюся – щось таки здолав я,
але КаПе ще мушу підтягти.

22.09.2014

                              І
Ура! – чи що?
               Не знає патріот,
чи раді люди, чи не дуже раді,
що нібито не Рада, а народ
замилює невинні очі правді.
               Глядіть сюди, домашні вороги,
               несамовита притча «во язицех»,
               що ладна нас косити до ноги,
               аби запанувала Раша ницих.
Ви, мічені рокуючим перстом,
осліплені жагою і баблом.
Служили ви бандитові при владі.
Чому ж тепер, коли прийшла пора
отримати від вашого добра,
не глянете ніяк у очі правді?

                              ІІ
За марні смерті відповість – Ніхто?
Але нема на відповіді часу.
Усе одно повторять сто по сто
за переможні відступи АТО
і тимчасові успіхи Донбасу.
               У вас немає мудрості знання,
               що розум дикуна стає мішенню,
               що вилізає боком зайва жменя,
               що очі вилізають вам щодня,
               обмацуючи трупи навмання
               і у мари кощавої кишеню.
Тебе не заховає у Кремлі,
несите плем’я іншої землі,
бо у імлі ночує ця почвара.
Тобі не досягнути до небес,
де вічний дух у нації воскрес,
а на рабів чекає Божа кара.

                              09.2014

Дощем зернина ранку проросла,
по підвіконню стукає стакато,
впаде нечутно крапелька мала
на східці літ,
розмаєних строкато.

Нехай дощить, од цього не втечеш,
мабуть, у когось в тому є потреба, –
моєї долі втомлене плече
сьогодні знов прихилиться до тебе.

Простує день, хода його легка,
жене журу, приховану в любові, –
це просто осінь пальчиком торка
дощем умиті струни світанкові...

2012

Коротка зморена неділя
вростає вкотре в понеділок...
З вівторка й до суботи біля
ростуть і рейтинги тарілок.

22.09.2014

Одна Гієна- "Круть і верть",
Підліш трусливого шакала,
"Свята та божа", ніби смерть,
Над тілом Лева завивала-

О горе, горе! Як болить!-
Не прислухАлись! Я ж казала-
Не можна спротиву чинить-
От бачите, що з Левом стало?

Сидів би тихо у кущах-
Не огризався на мисливців,
Все б тамував у серці страх-
Не згинув би. Живим лишився.

У зоопарку б тихо жив,
Поміж гієн й бридких шакалів.
Всім посміховиськом служив,
І пальці в нього всі б тикАли!..

З бридкої пащі линув гній,
Коли Гієна завивала.
Заслухалась на власний вий...
І тіло Лева розтерзала.
... ... ... ...
Коли країна у вогні-
Не слухай підлих "пацифістів".
Борись на смерть. Скажи їм- НІ!!!
Не слухай іх продажну пісню.


адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=485551
рубрика: Байка
дата поступления 13.03.2014
автор: Сокольник

Красивая женщина в сладкой истоме
Любви предавалась судьбы на изломе.
Змеей извиваясь, в изыске маня-
Ты любишь? Ты любишь? Ты любишь меня?

Зачатое в брызжущей неге, шутя,
Под сердцем теплом согревалось дитя.
Резвясь, ожидало урочного дня-
Вы ждете? Вы ждете? Вы ждете меня?

Холодных ланцетов чеканная сталь.
Вопрос без ответа. Былого не жаль.
Холодное сердце. Душа, как броня...
Спасите! Спасите! Спасите меня!...

Горячего тела кровавый комок
В эмалевый таз у ее стройных ног
Был выброшен, жизни тепла не храня.
За что вы? За что вы? За что вы меня?..

В поту просыпаюсь в ночи и хриплю-
Люблю я тебя? Нет... Уже не люблю...
И сердце горит, как свеча от огня-
Простите. Простите. Простите меня...

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=466110
рубрика: Лирика любви
дата поступления 15.12.2013
автор: Сокольник

Прорвало водогін. У небесах.
Сантехніків – катма: свята неділя.
Крізь піднебесний цідиться друшляк
таке живлюще мокре божевілля.
І плечі гір намокли до рубця:
січе дощисько – не спокійна мжичка.
Лоскоче слух мелодія оця
і вдячний шум одвічного потічка.

21.09.2014

Немає муки каяття,
та настає, буває, втома
і від ума, і від биття,
коли усі неначе дома,
але не радує знайома
усім пародія життя.

Хіба ми знаємо, чого
і ради кого, і кого
самі ось ліпимо із глини?
Але уточнюю картину, –
щоб на гарячому його
застукати у ту хвилину,
коли заслужить батогом.

Ой є ще патріоти шлунку.
Немає дітися куди,
коли до нашого рахунку
вони намітили ходи,
научені і поїдати
не ними рощені плоди,
і кожуру порозкидати,
лишаючи свої «сліди».

Їх операції ума
не вище – два по два чотири.
Не буде Україні миру,
допоки пахне Колима,
де Ліліпутії нема,
ані, – ла-ла, ані сатири.

Навколо мене, біля нас
гарцюють дарвінські примати,
яких потрібно обирати,
яким несила повсякчас
духовну їжу подавати.

Життя підсовує свиню
або готує западню,
яку совок не доганяє.

А біс роздмухує меню,
як вітер полум’я вогню,
який не гріє,
                     та –
                           палає.

                              09.2014

сіяли солдатами
поміж лободи
перший рік був латаним
другий був худим
а на третій ніч зійшла
костомаха-ніч
намолола борошна
витопила піч
піч вогнями гавкала
кашляла на піл
роздирала гаками
дух порожніх сіл
і зійшли солдатики
замість лободи
зрощені не знати ким
темні як один
лобода у засіках
в язиках кукіль –
луб’яні івасики
родом нівідкіль

Осень пахнет хризантемами и айвой,
умывается росами и туманом,
носит желуди по карманам,
звонко пляшет каштанами по мостовой.

Взрослеет она в садах, на бульварах,
дни считая листвою на лавочках.
На свидания ходят с зонтами и в шапочках,
варят чай из душистых трав в самоварах.

Люди осенью музу встречают
и обиды друг другу прощают,
сушат листья в страницах на память.
Так их после там и оставят…

А она просто пахнет дождем и айвой,
ей всего-то три месяца счастья
не грустить, а больше смеяться
звонкой пляской каштанов на мостовой
14.01.2014