Війни за карту броунівський рух.
Діди і коні під гарячим градом.
Лелеки, що втрачали дах і слух...
І шахер-махер серед шоколаду...

Назвуть героєм, зрадцею - чорт зна.
Ще на бинти росте чужа бавовна.
Спустіє, в дощ наповниться казна...
Тебе кудись женуть під знаком Овна.

Не вибивайся з димної товпи.
Мов маятник - різак.
Плюгаві площі.
Запродані пороги і степи...
Безрука Хівря хартії полоще...

Час руйнував Помпеї, Вавилон...
Ну що йому твій дім, дитя, нейрон?


2014

Себе не пригаси. Горіння – соло.
Вітри розвіють сум і попілець...
І буде правда – без`язика, гола,
Як придиванний вигнутий стілець.

І десь отам, де жаб`ячі хорали,
А діда Оха погляд – мов ропа,
Гойднуться ті, що красно помирали,
І скаже перша з мокрих:«Ти сліпа»...

І буде небо, птахолови, сіті.
Мов тога Аристотеля, туман...
І ти стечеш у рідне буйноцвіття,
Де бюст Родена гріє клептоман...

А поки що – висвітлюй всі кути,
Де пута, кості, тупіт пустоти...





2014

***
Ой горлице сива
на явора всохлім гіллі,
Кого ти гукаєш,
якої заблудлої долі?
Чиє то життя
одмінилося маками в полі?
Ой горлице сива,
тривого моєї землі...

Чиї ото коні
потомлені біля воріт?
Чия в тобі душенька
б'ється крильми, наче пісня?..
А птаство у небі
кричить і вирує зловісно,
І десь поза нами
вогнями займається світ.

Бо десь поза нами
у білому світі війна,
І мати голосить:
- Куди ж бо, синочку, пішов ти?..
Ой то не китайка -
покрита труна синьо-жовтим...
Дивись-но, Донбасе,
яка твоя "русска вєсна"!..

Із битви до неба
ідуть відчайдушні сини...
На їхніх могилах
і ми
упадім на коліна!..
Ой горлице сива,
не квиль,
не ридай,
не кляни -
То обрана Господом
Мука
моїй Україні!..
24.08.2014

І чаїною мовою моря, і кострища знаком-
з білокостя виспівуйся, з крови скипай! Виходи!
І собою здійнявшись, чіпайся за віру окляклу-
над прострації урвища - за понадземні сади.

Там, де гнізда покинуті чорно вколисують серпень,
розгіляччя дубів зашивають обранений схід.
Одягни, характернику, тіло -допіру розтерпле,
облачися у сонячну збрую на довгий похід.

А із обрію простір виглиблюй гострінню зіниці -
це твій день ясновиджений - час уселенських боїв.
Зісковзнулі життя молоді з доленосної спиці -
перезвуч на своїй - на струні - відродились щоби.

У поніччі муругім і променем утлим не гребуй,
зо світіння найменшого вигостри нерва мечу.
І, давай-но, упирю не вибачим кромсання Неба!
Не забудемо рострілу кревного в ніч Корочун.

Ревно вилюби тут - на калиновім гніздищі волі -
яко ніжну коханку, що всеянголіє тобі-
до стеблинки, до крихти, до одуру, щему, до болю-
рідну землю - осоння й блавати її голубі.

кастинг в Париже…
банкет
и сладкое утро в Каннах
надо же
чирви валет
августом видимо ранен...

тихо в ладошке
комком
ежится прыгнуть
с колоды
хочет на Родину
в дом…
молодо - зелено
годы

ах эта прелесть - Олимп!
кто вы - "валеты", "шестерки"?
Божетворящий, я влип
Мир --
а навстречу Ты
с горки…

Не озиратися. Доволі.
Тримати паузу до сказу.
Слова, народжені із болю,
топити в повені образи.

Квапливо кидати за ґрати
надії, нібито звичайні,
і знов беззахисно стояти
під куполом свого мовчання.

На грудях тугу колихати,
таку довірливо дитинну…
Мовчати змучено, затято,
і помирати щогодини…

…загойдалась вишні гілка
білі квіти – білі крила
янгол шепче тихим вітром
руки в руки беручи:
«море є – шукай вітрила
ти не хлопчик – а сопілка
у вустах любові-мови
линь світами – і звучи…»
…від піщини до перлини
і пустеля і сироко
від молитви до мовчання
захлинаються вуста
Бог приходить одиноко
через посмішку дитини
і веде до воскресіння
через таїнство хреста…

Тетка осень мягкого настелет –
Светляки, глядишь, и наверху…
Девки голосили по измене.
Бабы же крестились по греху.

Голубые ль, карие – заспятся,
Вымочив ресницу не одну.
И устам не все поди бояться -
Целоваться с далью на кону.

Вот еще бы повстречались детки –
Да навстречу хуторской старик:

- Что ты жгла, дочурка?
- Кра́сно лето.
- В сумке что?
- Гнилушек семерик.


24/08/2014

Україна в дощі
до кожної нитки
намоклої вишиванки
розтікається медом-сіллю
засипає чарівним зіллям
задмухує вітром
поранення рани ранки
України в душі



2014

В очах
Без дна
Без не
Без хочу
Без дій
Без плач
Без слів
Тебе

2010

'2014

Реве чорна стрічка
Мрій моїх річка
Тече
Гудить мене подив
Вказівок кому узгодив
Невже
Вістить часу синім криком
Аж насправді їх осінь безлика
Моє …
2006

Плету незайману тривогу,
Зігріє місяцю стопу.
Шнурівками зв’яжу убогу
Сонливу слізну надкрасу
2005

А люди співчувають, не лукавлять,
Підтримують її усім селом.
Молитись не втомилася – напам’ять
Вже дев’яностий вивчила псалом.

Щодня: «Живий», - у слухавці лунає,
То матері на душу, як бальзам,
Та спокою і радості немає,
Немає ліку вилитим сльозам.

Пройшло вже дві ротації в частині,
Не їде син додому, хоч і час.
«Ми, мамо, у такій тепер місцині,
Не випустить живими ворог нас.

А що їмо? Одна сільська бабуся
Картоплі з салом вчора принесла.
Ми з хлопцями наїлися від пуза,
Шкода, що далеченько до села.

А гради луплять без кінця і краю,
Помітно поріділо у строю.
Коли щоденно поруч смерть блукає –
Звикаєш і сприймаєш, як свою».

Помалу гнали ворога, і скоро
Десант із Миколаївських рядів
Відрізану частину коридором
З ворожого оточення відвів.

Прийшов додому син – живий-здоровий,
Обличчя потемніло на вітрах,
Та складочка закралася між брови,
А матір не лишають біль і страх.

«Яке це щастя, сину мій, дитино,
що ти живим прийшов з пекельних лав».
«Щасливий, мамо, той, хто за Вкраїну
В бою нерівнім голову поклав».

Розраджує, втішає сина вперто,
Надія, наче свічка, мерехтить,
А син укотре: «Мамо, легше мертвим,
Бо вже не мають спогадів – страхіть».

Проклятий ворог все-таки уцілив,
Не знаючи, що є всьому межа.
Вернувся син з війни живим і цілим,
Та кровоточить хлопцеві душа.

(Присвячується Марії Т. та її синові Володі)

Ніхто не відає, на жаль,
Ні в Києві, ні в Будапешті, –
Коли насититься москаль,
Або подавиться нарешті?
Усе, що міг, до себе згріб
В Європі він і за Байкалом,
Але, як мовлять, прісний хліб,
Якщо їси його без сала.
Це ненажеру так гнітить
І буде мучити до згину,
Що він не дасть спокійно жить
Уже ніколи Україні...
23.08.14

Прилюдно, не соромлячись,
чин-чином
підрихтував ту бісову личину,
перехрестив,
як слід, по-християнськи:
- Прийміть у дар коня!
(А кінь - троянський).

21.08.2014

Горе, що ближче за долю, - здаля.
Авеля вбито. Насіялись каїни.
Пекло. Шукає рятунку земля
від Окаянного і нерозкаяних.

19.08.2014

Небеса безборонні...
Слова вкрадені корені...
Гуманізм без кордонів:
Миротворці - озброєні.

10.08.2014

для зірки кожної відмінний час
найбільш правдивий хибно кожен з них –
такий, як суперрозум убача

людський, і нас охоплюють вони

коли ніколи й зараз ми завжди
у вічності, не гості міражів,
годинникам не бракне сил ходить

без плутання безчасся і часів.

Закоханим, поетам, дітлахам
не вкаже час, як будувати й де
уяви й таємниці дивний храм

в безчасся вірити не для людей

воно відсутнє буде все життя
а вічність – це безсмертя, ти затям

Я знову до світу вернуся такого ж дня,
коли видихається вільно, і прощені всі борги,
і тінь врівноважує світло – як інь і ян,
а море виконує волю старих і нових богів –
із туги несе береги островам до ніг
і мітку гнідої печалі, а біль забирає бриз;
де вечір вмикає зірок рятівні вогні,
а вітер тебе вириває з обіймів смертей і сліз,
сосна безголоса співає свої пісні...
Я вкотре роджуся під сонцем такої ж, мабуть, пори,
коли на підході – міцні каравани снів
і грають адажіо хвилі, не знаючи правил гри.

2014

виходити зі запою як афродіта з ванни
неквапно струшувати піну
старанно чистити піджак від плям
біологічного походження але це ще не кров
купити новий телефон знайти собі дівку
написати десяток віршів потім ще десяток
а ще потім викинути все це у смітник
разом із піджаком адже плями
так і не відчистились деякі плями
завше важко вивести наприклад родимі
а інколи і не конче прагнеш позбутись
так ніби звик до них як от до телефону
за яким єдиним і жалкуєш зрештою

До незалежності ішли діди,і прадіди батьків,
бо волелюбний нарід ми - нащадки славних козаків;
плекали мир наші батьки і ми його учились цінувати,
дорогу у щасливе майбуття самі собі хотіли обирати.

І знову плакала Земля,не від татарської навали,
і не від Гітлера чуми,не від червоної арави,
але ж від "братньої" руки "добропорядного" сусіда,
і знову сльози матерів,і вдовин крик звучить зусіда.

О,Боже,сльози обітри з облич засмучених,змарнілих,
і мир на землю поверни,де завжди так ним дорожили,
нехай нащадки козаків бороняться в бою завзято,
усі ми браття-українці,не треба більш "братів" шукати.

ХАЙ ЦОКАЄ НЕВПИННО ВАШ «ДЗИГАР»
ТЕТЯНІ РИБАР, ПОЕТЕСІ, ХУДОЖНИЦІ, З ПОВАГЮ І ЛЮБОВ’Ю НА ЮВІЛЕЙ
(За творами поетеси)
Хай цокає невпинно Ваш дзиґар
Від серпня до снігів і аж до літа.
І, навіть, коли сніг впаде із хмар,
Не відцвітуть на ниві Ваші квіти.

Залишаться вони на полотні
І грітимуть в морози Вашу душу.
«Знеболені сніги» впадуть до ніг
І знову кров прибуде «мідним грушам».

А «світлотіні…» стануть маяком
Для читача, що інколи без настрою.
В поезії у Вашій мало ком –
Не всі творці уміють бути гострими.

Поезія «не йде» – Ви за мольберт,
Умієте «омитися молитвою».
Весна дарує ніжний свій концерт,
Бо є душа, що виголена бритвою.

Якщо і гаснуть в «мареві літа»,
Але не згасне Ваше тепле літо.
Творіть, малюйте в радості до ста,
Стає прекрасне вічним в цьому світі!

Знов сиплеться «…пісок, вода і сіль»,
А вище них є заповідь… і правда.
«У часі затамовується біль»,
Вже поруч той , хто має бути завжди!

Тримає Вас Господь і Ви йдете,
І « колють п’яти золотії стерні».
Є в серці незабутнє і святе
І є прекрасне , мов черешня в червні.

І ще раз слово про життя дзиґар,
(Ми – рисочки малі на циферблаті).
А Ваша праця і господній дар
Дарують людям вислови крилаті.

Хай «Вічністю запропонована любов»
Тримає Вас із силою Всевишнього,
Бо хоче жінка те, що хоче Бог:
«Горіти у любові» свого ближнього.

До незалежності ішли діди,і прадіди батьків,
бо волелюбний нарід ми - нащадки славних козаків;
плекали мир наші батьки і ми його учились цінувати,
дорогу у щасливе майбуття самі собі хотіли обирати.

І знову плакала Земля,не від татарської навали,
і не від Гітлера чуми,не від червоної арави,
але ж від "братньої" руки "добропорядного" сусіда,
і знову сльози матерів,і вдовин крик звучить зусіда.

О,Боже,сльози обітри з облич засмучених,змарнілих,
і мир на землю поверни,де завжди так ним дорожили,
нехай нащадки козаків бороняться в бою завзято,
усі ми браття-українці,не треба більш "братів" шукати.

це літо закінчується слізьми
Боже! хіба ж так треба дощу?
не стало одного трьох восьми
були ще дітьми були мужами
були такими за кого б заміж
хоч завтра пішли дівчата строєм
а їх – в одностої на поле ратне
шукати болю долати атеро
гасити ватру, варту чи вату
чи те і те ну і…помирати


пішло туди їх кілька тисяч
вернулись – п’ятеро

ще сотня підвально чекає бартеру
лишився спомин як крик матері
німий
бо й задушений одностроями
зеленими плямами порожнечею


інші лишилися бути героями
і бити пам’яттю нас, - приречених
шукати у снах імена курсивами
обличчя між натовпу вирізняти
вони були гордими і красивими
вернулись - п'ятеро...


в них вилиці жовті в нас вулиці сиві
реальність немов атака хімічна
скажи мені, за що тебе сину
не мовчи за що тебе, батьку
прирекли на життя вічне?


все просто – ми стали зашкарубілі
немов підошва важкої бутси
ми деградуємо у дибілів –
Бог дав нам курси:
уроки людяності і права
уроки сумніву та сум'яття
уроки віри у добрі справи
і просто віри…вернулись - п'ятеро...


було у матері як волосся
синів прекрасних та світлоносних
а в травні раптом упало листя –
а з травня – осінь!
лишилась батьку одна правиця
лишилась дівці одна розрада

і наші сльози на їхніх лицях
попроростають ще виноградом


22.08.2014

спить Центральна і Західна, вже й позіхає Схід
сплять вояки, цивільні, колодязь та самокат
спала б я собі також, та горе – не спить мій кіт
він стрибає як слон по мені уперед-назад

ці коти, я скажу вам, потвори вони з потвор
і не треба зважати на мімімішність облудну
бо створіння котиське - насправді дряпучий Тор
і воює із людством створіння це препаскудно
умикає перпертум мобільний мявкучий мотор
коли спати вляглися усі культурні люди

спить Гавана, диван, спить москаль й маленький москіт
навіть мишка комп'ютерна й та задрімала наче
та не спить мій страшний, ненормальний тварюко-кіт
він немов дурнуватий стрибає собі і скаче

я клянуся - в той день чи в ту ніч як терпцю капець
як урветься терпець і буде мені до сраки
що котів нам із космосу поприсилав отець
для нірвани. - Я плюну й куплю таки собаку!

2014

Морозом дихало. А ми
В житті своєму не стрічали
Такої сніжної зими,
Такої ніжної печалі.
Тоді півсвіта замело,
Зрівняло прірви і узвишшя,
Та зігрівало нас тепло
Ще ненародженого вірша.

Сніжила Пісня із Пісень
У душу скрипчину відталу.
Чи зорі падали удень?
Чи то опівночі світало?
У грудях билися вони -
Акорди слів невідзвучалі:
Мої - печальної зими,
Твої - зимової печалі.

А сніг світився і світив,
Та колір неба - незабутній.
У тебе - я, у мене - ти.
Чого бентежити майбутнє?
Бо перша квітка сивини -
Ще таємниця нерозкрита.
Під серцем ніжної зими -
Лі -
- то...

2014

неплохо б выстирать ремейк
и прослезиться бы не плохо
и вспомнить все… и твист и шейк
Витька, Алешку, Ника, Тоху…
пройтись по набережной в дождь
в районе под гитарку сбацать
и трубку мира… (каждый) вождь
"курнуть" не раз… а раз пятнадцать
и к Ленке с Катькой заглянуть…
под утро к Светке возвратиться
и черт придет - не ущипнуть -
ведь все равно не спишь - не спится…
ведь все рано не спишь…
не спится...

Україно моя, де є ти, а де броджу згублена я?
На стежках віртуальних широт виглядаю тебе спозарання
У емейли заховані рідні знайомі слова
і тривога і ніжність сплелись у гілках спілкування.

Перекреслений день, перемножений сум на любов,
Коли звістки приходять зі стольного граду невтішні.
Відігріти б тебе, змити з ран всю запечену кров.
Підросли ми, зміцніли… Наївність уже не колишня.

Заблудили дороги мене у далеких світах,
у величності Альп, у зеленонових горизонтах,
Та у затишку мрій я навшпиньки приходжу щодня
до підніжжя Карпат, до травневого-вкраїнського сонця

В моїх жилах течуть твого меду цілющі струмки.
Зліпок тіло моє з чорноземів і ніжної глини.
Ворог свій і чужий вічні сили безпристрасно п’є,
Розриває на захід і схід, південь нарізно від Буковини.

Не воюю на західно-східних новітніх фронтах…
Особисті жалі розбирають, лікують надії.
Оправдання безсилі, а зброя у мене – слова.
Оголилися нерви, а серце – пігулок воліє.

Хай багатство твоє не у векселях, а у піснях.
Не у золоті, нафті, а в тонах пшеничного скарбу.
В мудрих генах, поезії, праці, достойних умах.
Є Мойсей наш Франко, мудрий Савич і ми чогось варті…

Є Шевченко, Трипільщина, гордості Київська Русь –
Недаремно ми кістка у горлі лихого сусіда.
Я за тебе моя веселкова молилась й молюсь.
Не бездонна та скриня пандори, де сховані біди…

вітер в обличчя…
посох... візок...
гавань найближча…
постріл за крок
вкотре в повітрі
мається перст
вижити б дітям…
бійка за хрест..
на роздоріжжя
котять поріг
небо поріжуть
ти б допоміг?…
22.08.2014.

Де роки зозуля гучно лічить,
Пахне літом пересохла глина.
Озеро заросле на узбіччі
Закликає лементом жабиним.

Береги, лісами здавна вкриті,
Колихає, як малу дитину.
І полощуть у воді по лікті
Верби зеленаву сорочину.

На стежині, що біжить повз мене,
Вуж плямистий ніжиться на сонці,
Скручений калачиком, зелений,
Може, з лісових він охоронців?

Хмари в люстро озера на вроду
Заглядають в подиві німому.
Я своя у царстві цім природи,
Не у гості прибула - додому!

21.08.2014 р.

Можна, я цілуватиму день у губи,
поки ти спатимеш? Звикаю потроху, любий,
в те, що сова ти. Шукаєш софійність всюди
в етносі, слові, ландшафті… А я приблуда
світу твоїх наукових досліджень – трощу
стереотипи, звички, манери тощо.
Куряву вічно здіймаю, між книг, у мислях.
Надто відверто твого не сприймаю міста
(видно, передчувала війну на сході).
Дуже серйозний в житті. Та вже рік відтоді,
як між полиць оселись помада й пудра,
став жартувати. От вчора, мовляв, я мудра.
Я цілуватиму день у пошерхлі губи,
питиму каву. Ти спи… Не читай це, любий!

Рука на Біблії жилава.
Ніхто з присутніх не спішить,
А хор співає Богу славу
І лине світло із душі.

Суботній день і де ж ті люди,
Що так любили цей поріг,
Йдучи до Тебе звідусюди?
Тепер лише третина з тих.

Розбите скло у темній рамі,
Дерев знівечені гілки,
А на паркані й стінах – рани,
Залізом вирвані шматки.

Так, нам тепер не до оркестрів,
Та, вірим, ближньої пори
Повернуться брати і сестри,
Наповнять гомоном двори.

Молитви линуть вище й вище,
Хвала наповнює наш двір.
Тут стільки днів не чути тиші,
Лиш ми надіємось на мир!

21 серпня 2014

Читаєм міжряддя.
А як читати
Листи порожні -
Уздовж?
Впоперек (теж можна,
Лиш у майбутнім,
Набутім
Нинішнім стартом.
Варто.)?
Їх ми читаємо на перетині
Найвищого сходження
Часу у простір.
Просто
Пізнаємо
Очима серця.

25.09.2011р.

'2014

* * *
Життя, чаклун і біс, малює чорні кола.
У них – чужа біда і правда чиясь гола.
У них потвори зла поєднані ланцями
і ненаситне «Я» владичить над умами.

Життя, митець і Бог, малює білі кола.
У них – свята любов без ниці і престолу.
У них немає слів на війни і незгоди
і преподобне «Ми» об’єднує народи.

Життя таке як є, порочне і духовне,
наповнене нічим та істинно змістовне.
І ти, самітник мрій, блукаєш, наче в полі,
у гамах кольорів, у тому диво-колі…

* * *
А життя, – така паскудна штука,
розігнавши марево надій,
вибирає для гостинця дрюка,
учащає в хату на постій.

Не скажу я : - Сука! То занадто.
Є і час високих почуттів,
але сподіватися не варто,
що усе так буде, як хотів.

А життя, – така чудова штука
(хай і б’є ключем по голові),
інколи відкине свого дрюка,
тицьне в руки щастя: це тобі…

Не скажу я: - Едем! То занадто.
Чорні смуги не минають нас,
але духом падати не варто,
кожного очікує парнас.

2014

Що ж, незабаром буде ранок.
А я уже до ночі звик.
І це усе, що наостанок
набурмотів той день, що зник.

Я розумію, що не чемно
вважати сон за добру річ.
А домовлятися даремно:
уже не спить зі мною ніч.

Не пропоную я їй квіти,
не обіцяю щастя їй.
Кого, не знаю, вже жаліти,
коли у неї стільки мрій.

Ховає "котра вже година?",
не дозволяє говорить.
Вона сліпа. Вона невинна.
Вона самотньою не спить.

Я запросив її на ґанок,
дав запалити люльку їй...
Таки настане, знаю, ранок
він незабаром буде мій.

21.08.2014

В час, коли насувалась імла
На готичні ялинові шпилі,
До поета поквапливо йшла
Гарна дівчина в хусточці синій.

Притискала до серця вона
Невеликий букет перших квітів,
І соромилась трішки, хто зна,
Чи він буде тим квітам радіти?

Та не вíдала юнка: поет
Вже давно покохав без надії
Її витончений силует,
Сині очі та вигнуті вії.

І чомусь налякалась, чудна,
Коли шепіт почула шалений:
- Будь моєю! У мене одна
Ти у мріях! Чи вийдеш за мене?

Із тобою зазнаєм утіх
І полинем до вічного раю!
- Я кохаюсь у віршах твоїх,
А тебе… А тебе не кохаю…

Та й пішла. У найдальшім кутку
Вечорові збиралися тіні,
А поет в інваліднім візку
Все дивився на квіти змарнілі.

20.08.2014 р.

Не знаю, як довірити паперу
Цю думку, що ману зняла з очей…
Невже – о Боже! – полюбив мегеру,
Яка повинну голову січе?!

Злопам`ятна і мстива, як пантера,
Готова ззаду стрибнуть на плече
І горло прокусити… Це – химера
Чи правда, що святим вогнем пече?!

О Велесе, не дай мені прозріти,
Скажи, що це – облуда, тільки сни…
Від горя божеволію… О, світе,

Мою любов сяйну оборони
І подаруй їй милосердя квіти,
Вгорни ізнов обіймами весни!

20.08.7522 р. (Від Трипілля) (2014)

гуде між віт осінній доннер веттер
і листя рве і гонить дранґ нах ост.
я перейшов твій радасний погост
і час останні креслити привіти.

зарано. несподіваний фінал.
цю комбінацію ми не передбачали.
цей вітер наче ґрати криміналу.
і звідки взявся тотий кримінал?

аорту порвано. прогнив на серці шов.
і розчиняється цукеркою прозора
моя рука в несамовитих зорях.
останній бог од серця одійшов.

я світ ловив та світла не знайшов.
прогорклі хвилі нагло ворохобить
і янгол піднімає мідний хобот.
сурмити буде вшосте. ну то й шо?

і свідчу: вседержитель наче злодій
іде здіймаючи риданнє та плачі.
не бійся, за гріхи я заплачу
тому завжди сприятлива погода.

я добре знаю смертницький звичай.
не з лепської зістрілися нагоди
з тобою, діду, ми, кудлобородий.
аж ходором заходить тихий рай.

яка смутна і невесела осінь
на простирадлі в пропасниці молитов...
що набазікав я і намолов...
немов останнній колос на покосі.

і гутен абенд надо мнов стоїть
і місяця кривавого мантачить.
в криниці не лишилося століть.
та це, їй -богу, ніц уже не значить.

---1----
справедливости ради
кричу…
это долбаный мир
хохочет...
значит надо скорей к врачу…
но окольным путем
не очень...
видишь небо под вечер
чахнет?!
скоро Осень, красиво в
Осень…
Слушай, детка, узнаешь -
ахнеш
не "кобзон" это - Осборн Оззи! …
----2----
я сегодня в кроватке
прячусь
пусть в отместку
себе
дороже
заходи… огонек… поплачем -
как-ни-как ты сестрица все же…
ради памяти
ради
мертвых…
разбежаться бы нервным
клеткам
вряд ли выдержит
боль аорта -
рядом бомбы дождем
все лето…
19.08.2014.

Відболіло все. Перебуло.
Згасли почуття мої і мрії.
А тієї ніжності тепло
У душі жариною зоріє…

2014

Усе минає й це мине.
Потвора жаху і пороку
щоночі чавкає мене
і перетравлює потроху.

Я відчуваю хруст кісток
і серце падає у вирву.
Немає сил зробити крок
із гулу прі до тиші миру.

Зробивши ставку на зеро,
чужу зневаживши свободу,
штампує лжець своє тавро
на мрії іншого народу.

Усе минає й це мине.
Уже минулося півроку.
Потвора чавкає мене,
а чи не вдавиться… до строку?

2014

Сліди червонокрокі
углибли в землю тісно...
а ми іще нівроку,
а нам іще до пісні,

до жарту одчайного
з перченими словами.
Клинком у вражі смоги,-
а трясця б їхню маму...

ще наші машинґвери
зузорять в ярі маки
ординця - до холєри!
Зашлемо зайду на кіл...

Ми сміхом в кодло черні,
ми рванню серця - в тугу.
Вогонь життя поверне
в червоно-чорні смуги.

БандEріє на стражі
окілля - сонце вишнє!
Де з нас один поляже-
там в сотні зійде більше.

Сліди червонопружні...
Йдемо киплячим роєм..!
Москві - на смеpть недужу.
За світлу честь Героїв!

Пророцтво справдилось. Відтак
Погляньмо щиро правді в очі:
У вовчій зграї - свій вожак
І, хоч усьому є межа,
У ній закони діють вовчі.

Вовки обожнюють ягнят.
Їм, зазвичай, безмежно любі
Ті, що пасуться і мовчать
( Вовки - царі, тому й гарчать),
Усі безрогі та беззубі.

Вовки, агов! Униз хвости.
Не переконуйте щосили:
Їстівне - друзі і брати,
А неїстівне - вороги
( Даруйте, рима "підкусила").

Та люто шкіриться вовча,
Що згодом буде вовком вити.
О, так: ненавидіти вчать.
( О, як ненавидіти вчать!..)
А от любові не навчити.

2014

А у мене така поезія,
що не кожному у дорогу.
Ще далеко до Полінезії,
до Гогена і до Ван-Гога.

І все ближчає до історії,
і даліє від істерії.
Запитаєте нині, – хто ми є?
Може, пасинки у Марії?

Розпинають нас, убивають нас,
і бажають в огні горіти
і не перший раз, і в останній раз,
а ми все-таки Божі діти.

І махновці ми, і петлюрівці,
і бандерівці ми погані,
коли вулиця йде на вулицю,
коли гонять нас окаянні.

Нам приписують і чужі гріхи,
і свої прищепляють гени,
ми воли-бики,ми і дурники,
ну а ми таки все блаженні.

Нас і мінами, і гранатами,
ну а ми усе – кулаками.
Воїн задники не лизатиме
ні чужим братам, ні своїм панам...
То не гнівайтесь і пробачте нам,
як піднімемось козаками.

                              08.2014

У світлиці з образом Тараса,
Під гудіння впертої бджоли
Пахнуть димом яблука на Спаса,
Наче їх зі сходу привезли.

За вікном перестигає літо,
І в церквах освячують дари…
А зі сходу вісті – вбито… вбито…
Тиждень. Другий. Місяць. Два. І три…

Різнотрав’я повниться медами,
Мак свячений дихає теплом…
Повернуться не усі до мами,
І не всіх накриють знаменом.

То громи, чи, може, канонада
Засіває залпами жахіть?
Лиш терпка приємність від приклада –
Як загину – вибачте й простіть…

Тільки б не на свято – Спаса нині…
Боже збав! – усоте повтори.
…Кличуть поле й небо – жовто-сині,
То одвічні наші кольори!


19.08.2014

Ось так і живемо
У тиші нічній.
І добре окремо
Тобі і мені.
А серце як завше,
Від того болить,
Від того болить,
Що дружба забута на мить.

А наші роки,
Наче птахи, у вирій летять,
І ніколи нам
Оглядатись назад.

І радості злук,
І печалі розлук
Ми все поламали,
Товариш і друг,
А там, де колись
У майбутнє ішли,
В майбутнє ішли,
Тернини тепер поросли.

Не створені ми
Для високих ідей.
І миру не буде
У наших дітей.
Ми з ними ідемо
Назустріч вітрам,
Своїм ворогам.
І як помиритися нам?

Ось так і живемо,
І тиші нема,
І сонце сіяє,
а в душах – пітьма.
А серце, як завше,
Болить і болить,
і стане за мить,
Від того, що дружба ятрить.

А кулі летять,
Ваші кулі у серце летять,
І нічого нам
Оглядатись назад.

                              08.2014

Човен пливе у літні міражі,
Пісок спечеться в скельця вітражів,
Дощем стікають хмари на зело
І знову світ ховає під крило.

Моря блакить несуть в чужі краї
Під вітром шепотять пісні гаї,
А ночі прославляють тихі зорі .
Невже все так як було ще учора?

Пустеля тишею накрила літо
І прірва в тебе глянула на мить,
Та більше не вражають міражі.
Чи вдасться їх пройти на віражі?

- Тримай мене, мій янголе, тримай.
Не хочу помирати, хочу жити.
О Боже милосердний, зачекай.
Свічу мою не поспішай гасити…

Так шепотів хлопчина молодий,
тримаючи руками інші руки –
жалібниці. Та плакала навзрид,
пускаючи у серце його муки.

Коли було несила біль нести,
юнак кусав оті дівочі руки.
Біль відпускав – благав: прости, прости…
і цілував
покусані до крові її руки.

Тримай його, соломинко, тримай.
У грудях запеклося, клекотіло.
Навколо смерті шаленів розмай
і сконом напував безсиле тіло.

Не довезли… Хвилину, може, дві
забракло до останньої надії.
У світ дивились очі неживі,
їх спокій стерегли пухнасті вії.

2014