Розвітрений час душі.
Зникають мої вірші
у дні, що згубився нам.
Та вічно над нами дням
незримо-насущних чаш.
Там час віднайшовся наш
в канві, що на двох - одна.
І знову струмить весна,
і радістю – вороття
в нову повноту життя.

23.12.2010р.

Не торкайтеся танцю вустами, руками, очима!
Не сполохайте руху легкого вогненних вітрил.
Я на струнці ножa повнолуння відьомське нестиму -
неприручена, дика і вільна - у гамір довкіль.

Розтанцюю на площі гучній обезумлений натовп,
у бігу спопелію, бо я - невловима! - я - дух!
Палахкої любови осердя - неторкане злато,
висхідна донебесна, вривання поземних попруг.

І по ниточці протягу - боса - гайну у штормління...
ненаситці - мої рукави - розлетяться довкіл.
Я засмаглими бедрами простір охвилю. Провини
не шукайте моєї у розмаху пристрасті крил.

Лету! Лету! і вихору пісні немає зупину!
Срібні бубони зір одпульсовують... я не віддам
ані хвилі одній безгітарно спочити. Полину!
Пелюстками кервавими вкрию нічний Нотр-Дам.

Але ви не торкайтеся похіттю стану і тіла.
Не влітайте у пасма густі вітруганами дум.
тільки тому душа довіряєтся- тиха й несміла-
хто обіймами серця заловлює іскру летку.

У старій бабусиній коморі
Кожна річ свою легенду має.
Піснею далекою з-за моря,
Досить доторкнутися – лунає.

В темному куточку на полиці
Рік за роком разом з павуками
Уплітає в сиві небилиці
Зорі над воєнними степами…

Лист із дому серце зігрівають
Й польової кухні аромати.
Чути, як гармоніка співає.
Слухають утомлені солдати.

У серцях, обшарпаних вітрами,
Жевріють лиш вогники надії.
Пісня та лікує всякі рани,
У негоду душу всім зігріє.

І співають далі неозорі,
І шиплять розпечені гармати:
„Годі жити, браття, у покорі!
Час настав до бою нам ставати!

Ви ненависть пийте, наче воду
І чужинців з гордістю рубайте!
Не було щоб роду переводу –
За дружин, коханих підіймайтесь!

Хто сміливо візьметься до зброї,
Щоб до скону край свій боронити
І впаде в диму на полі бою –
У віках той вічно буде жити!...”

На порозі золотого літа
День новий ромашками буяє,
Наливними колосками жита.
Пісня ця і нині десь лунає…

Поки осінь, то уже й – по літу,
хоч далеко ніби до зими.
Чи заснемо? Чи проснемось ми
у ясному азимуті світу?

Станцію із назвою – Весна,
пристані, якої не буває
ночами у мріях і у снах
у далекій гавані шукаю.

Біле срібло коси золоті
заплітає і сльозою кане…
Може в суєті і самоті
не застане зопалу неждане?

Тільки б не проспати уночі
тихі думи і слова урочі,
і у очі візії жіночі.

Не біда, що місяць угорі
буде усміхатись до зорі
f лиха біда закриє очі.

                              07.2014

Мені б тікати з цього міста якнайдалі,
палити спогади, немовби цигарки,
робити кроки, не обмежені слідами,
і все можливе – лиш би утекти.

Мені б сховатися між горами німими
від сотень поглядів і галасливих фраз.
Спинити б час, знайти свій сенс і риму,
навік забути про фальшивих Вас.

Мені б торкатися землі, води і неба,
А не паперів, ксероксів і ламп.
Мені ж для щастя не багато треба –
Повітря, справжності й тепла.

Мені би з міста Вашого подалі
Тікати, бігти чи знесилено повзти.
Я Вам усе до крапельки віддала,
А Ви? Мій промінь згас. Мій вітер стих…

31.07.2014

Інтрига побутує у романі.
І поки дух звитяги не помер,
минуле десь пливе, як у тумані,
обманюючи істину тепер.

А що чекає завтра – ще байдуже.
Усе таки сьогодні живемо́
і снами володіємо не дуже.
Остання крапля крові і – спимо.

І поки вітер полини колише,
ще віримо у тишу на війні.
Буває, часом, підкрадеться тиша,
а я не знаю, – вірити чи ні?

Бо не байдуже воїну, – що далі?
І думає, буває, сам-на-сам
про невідому сторону медалі,
де слава аплодує королям.

І мріє про давно забуту тишу,
якої не буває на війні.
Історію поети перепишуть.
Вождям плювати, правда це чи ні.

Історія оспівує деталі,
а дурні аплодують на ура.
Об війни розбиваються скрижалі!
Яка там тиша? Плаче дітвора.

В атаці зупиняються солдати
і голови кладуть у полині.
Це не «ла-ла» на піаніно грати,
а гинути за тишу на війні.

А незупинні у ажіотажі
воюють далі. Унтеру не жаль
убити тишу. Що їм біди наші?

Їм невідомо, що таке печаль.
Адольф чорнилом рисував пейзажі,
а Вова Пу насилує рояль.

                              07.2014

У відомство чиєїсь федерації
Дари волхвів* чомусь не занесли.
А засоби чиєїсь інформації
чи зіпсувалися, чи ... мокрі їх "тили".
Не Ленін і не Сталін - комплекс Ірода
у відомстві чиємусь наших днів.
Де АБВГД - то АБи_Ви_Го_Да,
там цар давно лякається волхвів...


31.07.2014

… коли набридне витріщатись у вікно
і сірий дощ з туманами набридне
прийдуть Вони - цигарка й молоде вино
і всядуться з одним: - ну, що там видно?!"
а вслід думки, як буревій… все в шкереберть
це вам не байдики - за крок до суті…
затупотить там - там... і трісне прісна твердь
і випреться на стіл півроти: - Будьмо!
31. 07. 2014.

Україно, – мій чудовий краю,
Ти мене красою полонив
Голубого моря виднокраю
Над роздолом золотистих нив.
Жайворонка співом у блакиті
Чи край поля голосом батьків, –
Ти до мене вмієш говорити
Так, щоб я тебе порозумів.
І беріг у відданості щирій,
А не у байдужості глухій, –
Я в майбутнє України віру,
Повну добрих помислів і мрій.
31.07.14

Три - Майдана. П'ять - війни.
Зрада і колона п'ята.
Повій, вітре, і війни
На Вкраїну розіп'яту.

Три - Майдана. П'ять - війни.
Місяців. Неначе - років.
Схаменіться, пацани!
Заспокойтеся хоч трохи!

"Град"-и, "Бук"-и - що там ще?..
Балістичні - у запасі...
Ви там всі, що - "ваапще"?..
Світова - ще ж не на часі.


31.07.14

усе почалося з Води й кораблів у скронях
припливи-відпливи і ми як відкрите море...
ще трохи - і ці небеса три дощі нам зронять
ще тиша - і всесвіт краплинами заговорить

бо все почалося з Води... із Води і слова!
ще три паперові кораблики - й буде злива
ще довгі хвилини і хвилі - і вітер зловлять
словесні вітрила

2014

Після спеки прийшла прохолода,
Вітерець повіває легкий,
Мов Стрибожої майво руки –
Насолода, яка насолода.

Хвиль озерних безшумне вібрато,
Наче вимите скло – небеса,
Чистотою голубить краса…
Чи на долю іще нарікати?!

Як же хочеться жити, любити,
Цілувати пташину малу,
Що радіє земному теплу
І злітає, мов сонцем умита!

30.07.7522 р. (Від Трипілля) (2014)

Керувати теж буває важко,
Особливо, як з’їжджає дах!
Є така країна – ПутіРашка,
І керує нею ПутіНах.

Шмат відкусить – не застрягне в роті.
Не кордони – а суцільний фронт.
Там “глубінка” пропада в болоті,
І від браги синій генофонд.

Хто в тайзі сильніший, той і “кручє” –
Від ведмедя на півсвіту тінь.
Знає лиш “вєлікій і могучій”,
Тикає його куди не лінь.

От брехати – то вдається класно,
Очернять любого без підстав.
Голосують теж “єдіногласно”,
Так, як ПутіНах їм наказав.

В шовіністськім піняться екстазі,
Агресивні, п’яні, бідні, злі –
А іще сидять на нафті й газі
Чваняться – ми, бачте, пуп землі…

А сусідам тільки біль і сльози –
Вік не вгомониться хижий звір.
Як достали “русскіє берьози”,
“русская вєсна” і “русскій мір”!

Бідолашна нація незряча –
Світ давно пішов вперед таки!
І відстала дика ПутіРаша
Від народів інших на віки.

Є наразі лиш один сценарій,
Щоб навести в ПутіРашці лад –
Розвалити первісний віварій,
Путінаха копнути під зад!

31.07.2014

На границі України – тучі.
Ліліпутя, мов козирний туз,
став один стіною за могучий,
нерушимий, рухнувший Союз.

Кегебісту треба воювати,
бо йому, як лідеру, хана,
і тому потрібна проти НАТО
братовбивча світова війна.

Яня Урка на престольнім троні,
давши тягу, шефу обіцяв,
що якихось тисячу мільйонів
він йому на подвиги украв.

Ліліпутя, маючи заначку
і сусідів, щедрих на калим,
посилає войовничу Рашку
позичати у татарів Крим.

На границі тучі майдануті.
Пахне ізотопами війни.
І кують осанну Ліліпуті
корифеї «ёрнутой страны».

У прицілі і у перископі
майорить на заході сезам.
Всі себе показують Європі,
а вона показує, – «вігвам».

Ідіоти і сепаратисти
пащекують, – Рашія взяла.
Колоради і авантюристи
дочекались виходу Ла-ла.

Дума аплодує Ліліпуті
за розкол позиції у нас.
Вся Європа – Рашія майбутня.
Одягайте, люди, протигаз.

І у бацьки лопнули надії.
Невідомо, що кому кортить.
І совкова наволоч Росії
до параші чергою стоїть.

Із Кремля командує заочно
знаманите світове х??ло.
І макака попадає точно,
і збиває мирне еНеЛО.

І немає зла на остолопа.
Все йому, як масло по губі.
Кацапнута де-не-де Європа
обіцяє санкції собі.

Ісламісти все чекають сало.
Буде мало,
               більше підвезуть.
І народу дуже файно стало.
На границі
               фюреру
                              капут?

                              2014

Прощається липень…
Запалює ружі
не вистиглим жаром вогнистих калин.
Видзвонюють мальви,
од спеки недужі,
останні акорди йому навздогін.

Прощається липень…
Збирається звично
у сонцем гаптовані висі – туди,
де зоряні бджоли у бортях космічних
стожарам готують солодкі меди…

Із вечором вона прийде; я обіцянку взяв.
Підготував усе, як слід. Друзяк повіддаляв,
Ще б нотку пахощів внести, свічки заіскрити
А тоді, в найгіршім разі, як її не вздріти,
Без вагань і співчуття спалити у вогні
І легко закрокують враз, знайомі вже мені.
Так вчасно ти прийдеш, не втрачу сподівання
Який приємний шум, подяка за старання.
Вона ввійде сюди, ледь знітившись, нехай
За руки ми візьмемсь, поринемо в запал
Що зможе осіять її прекрасну вроду?
Цілунки, що несуть найпершу насолоду!

Уклін тобі, світанку літній,
За тихий щебет сонних птиць,
За вітру подуви привітні
І млосні запахи квітниць.
За промінь сонця біля хати
І обважнілий щедрий сад,
І за тумани волохаті,
Що застелили ставу гладь.
За метушню курчат навколо
Моїх засмаглих, босих ніг,
І за іще незахололий
Для сина спечений пиріг.
За золотисту, згуслу юшку,
В глибокій мисці на столі,
За бараболю і петрушку –
За всі ці радощі малі.
30.07.14

задихатися дихати падати далі іти
по стежках лісових по небесних віднайдених схилах
шепотіти собі я щаслива я дуже щаслива
бо той образ той погляд зоріє мені з висоти
з висоти не-прощань не-чекань не-побачень а ще
з висоти не-розлук не-освідчень надуманих нами
засівати блокнотик своїми сумними піснями
і схилятись хіба що на осені тихе плече
всі печалі густі переходити майже убрід
не зотліти в золі ліпше жар у долоні згрібати
ліпше зовсім згоріти лишаючи сонячний слід
я приречена вже в цьому світі де світло як дим
в цьому світі де справжні чуття як безликі примари
де салюти фальшиві немов похоронні фанфари
пролетять-продзвенять над розтерзаним небом моїм
задихаючись дихати дихати до німоти
римувати свій біль що біліє уже від любові
воскресати повільно у кожнім народженім слові
і в`язати в`язати комусь рятувальні мости…
2014

Господи благослови на путь і справу…
горло узяте горем і спазмами…
кров’ю вихаркую із себе державу
а вона вгризається метастазами…
вона поїть мутним гнилим варивом
тче ідеї драні і теше ідолів
і стріляє в спини своїх варварів
і трамбує подіум інвалідами…
держить ї΄длом держава відданих
чавкотить хрумкотить і сьорбає
себе міряє не особами
а загоном законно обраних…
… Господи відверни і пиху і славу…
мрія у мирі не стане долею…
зі шкірою здираю з себе державу –
Правда світами прямує – голою…

На вітрі помислу уярмлений, як біль,
Що тілом протікає безупинно.
Пропущений у серце, у клітини,
Відпущений, як бджіл кусючих рій.
Звучиш? – Звучи. Віддалено, як літо.
Німе пташа – моя душа – відкрита.
Нема нічого, й все зібралось в ній.

Тебе уже вписали пастухи
Іще до нас на наші перехрестя,
На гачкуваті костури опершись.
Слова ловили втомлені птахи.
На захід йшли отари. Передзвін.
Туге повітря втягувало простір.
Ішли самі. Нас не вели на розстріл.
Ми планували голоси сторін...

29.08.2012р.

Здравствуй, русская женщина – мама, невеста, сестрица.
Докричусь ли к тебе, коль оглохли все уши земные?
Не устала молиться душа, подустав материться.
Что же делать еще, чтоб детей защитить от войны ей?

Я своих, как и ты, в нескрываемых муках рожала,
По ночам не спала, все смотрела: не болен ли? Дышит?
На себя принимала судьбы беспощадные жала.
Материнской любви что на свете сильнее и выше?

Как и ты, поцелуями ранки коленок лечила,
Как и ты, подстилала соломки, чтоб мягче паденья.
Как и ты, не хочу понимать ни единой причины,
Почему нависает война угрожающей тенью.

Подрасли сыновья, вместе с ними росли и тревоги,
Но могло ли присниться и в самом ужасном кошмаре,
Что наступит пора помутненья сознания многих,
И недобрый сосед по-предательски в спину ударит.

Украину мою не поставит никто на колени,
Только вдов и сирот будет больше по обе границы.
Разговоры пусты о расхожести взглядов и мнений,
Если сыпятся жизни в копилку имперских амбиций.

Де коси пахучі лугів
Погладжує вітер ласкаво,
Де сонячний промінь зігрів
Гілки верховіть величавих –

Ласкаве Дажбоже тепло
На озеро впало росою…
І серце моє розцвіло
Лілеєю в нім золотою.

29.07.7522 р. (Від Трипілля) (2014)

                           І
Заспіваймо пісню веселеньку
на такий-сякий євро-мотив, –
українців біля влади жменька,
та зате багато москалів.

Це є школа кожному відома,
у якій «розводять котенят».
Пацани усі сьогодні дома
і немає пари у дівчат.

Пощезали коміки царьові
і ніхто не застує ніде.
Лапоть Раші муляє до крові,
поки всі танцюють Пу-де-де.

Кавалери всі недоторка́ні,
кожен себе має за гуру,
і немає виходу у Ані,
як іти у радниці Петру.

Комуняку просять на гілляку
в парі з регіонами братів.
На Адама вішають собаку,
та немає кворуму катів.

Виступає Юда Сімонєнін
і у Рашу кличе на парад,
як учивсь у Каутського Лєнін, –
«кґок впіґёд і два назад».

Дама обирає кавалера.
Лицарі готові на дует
за одну годину до перерви –
шах назад і – в туалет.

Офіцери у своїй тарілці.
Та який упертий це народ!
Все тупцюють на одному місці –
мат вперед і – поворот.

Тушка з б’юстом, топайте до танцю.
Це не – Будьмо! Гей! І – на парад.
Кожній дамі буде по обранцю,
поки розтудитвою назад.

Спікер каже, – не вертіть кормою,
ви не бригантини на ходу.
У Росію – рано чередою,
я вас у Європу поведу.

Це є бурса Раші у параші,
у якої все собі на зло.
Тут сидять за інтереси наші
і пакують «общеє бабло».

Найпалкіші коміки-артисти –
телешоу зір і поетес,
мародери і авантюристи
мають меркантильний інтерес.

Ангеліна і Genosse Putia
із Оландом п’ють на брудершафт
за Європу і її майбутнє
у прицілі із ракетних шахт.

Вова й Міха скачуть опа-опа,
клацають зубами мегафон.
Слухає Америка-Європа
на каналах Рашії шансон.

Лаврик, Зюга, Жира і Матрьоха,
не робіте Таврії фасад.
Ваші банди поріділи трохи –
ні вперед, ані назад.

Вітя перший топає у Сочі,
поки Україна не Ростов.
І йому там повилазять очі,
поки у Гаагу не готов.

Вітя другий бігає за друга,
бо у нього місія така.
Поки Петю оберуть удруге,
треба научитись гопака.

Вітя третій, не бодай «свободу»
і на правий сектор не пеняй.
Всі танцюють ніби для народу,
тільки голоси давай-давай.

– Третій лишній, нє мутітє воду,
наче і у мерії пожар.
Поки Юля буде за свободу,
це ще не нокаут, а удар.

І не треба мафії радіти.
У офшорі їй життя не мед.
Не минає санкція бандита –
дві шаги наліво, і вперед.

Регіони, ваші інтереси
це останнє па у москалів.
Поки вам заплатять ваші пенси,
Юда енний в Ялту полетів.

Дами мліють, адже регіони
возять їм джигітів із Чечні,
а у Раші є нові закони –
газ – вперед, а Крим – ні-ні.

Азіати, поверніть державі
крадений бюджетик у суму.
Ви колись утопитесь у славі,
бо народ голодний – не Муму.

Все проходить. Все колись минає.
Кожен екс у гречку відходив.
Та коли «покріщення» немає,
він таки «счіслівий», щоб я жив.

Це є школа майже наодинці
бити окупантів-ворогів.
Невеличка жменька українців
тут екзаменує москалів.

                              2013-2014

Моя Україно,
привітна, терпляча, єдина,
калинові грона
відкритих і щирих сердець
до вічності плинуть,
і зграйками зірочок линуть
у небо твоє,
у гіркий твій терновий вінець.
Рядочки синів,
що отримують ангельські крила
щоденно поповнює
ніц не потрібна війна.
А ти ж для любові,
а ти ж їх для щастя ростила,
та твар двоголова,
захланна, кривава й брудна
окублилась поряд.
І пре крізь прозорі кордони
рашистська чума,
усмоктавши кисіль із боліт.
Коричнева гусінь
формує повзучі загони,
щоб чистий твій квіт
обдирати з калинових віт.
Росія порушила
заповідь світлого Бога:
країна-крадійка,
убивця,
гніздо сатани.
Московські церкви –
то домівка лукавого й злого.
В російськім сенаті
сидять дикуни й брехуни.
Моя Україно,
країно правічної волі,
як нищили каїни
протягом довгих століть
тебе
за ту Авеля цівочку чистої крові,
що світлом і нині
пульсує в тобі і бринить.
Жнива цьогорічні
вдалися багаті й криваві:
в сусідній Росії
із впалими скронями мрець
так хоче повернення
мертвій державі,
що згоден
на смерть сотень тисяч сердець.
Бо в нього не серце –
обману загиджене лігво,
фашист Пауль Геббельс –
його ідеал та взірець.
А що йому, мертвому…
Світ забруднити не міг би
Мамони слуга,
сатаною улюблений мрець
якби не раби золотого тільця,
що на гроші
міняють і совість, і честь,
і чуже майбуття.
Обсіли Росію
блошиці, та гниди, та воші
і Божі слова «Не убий!»
замінили виттям
про те,
що навколо
усі завидющі й ворожі,
І хочуть відтяти в Росії
солодкий шматок...
І стали в народу від того
не лиця, а рожі,
Й не стало Росії…
і голос народу замовк.
І виникло стадо.
Й погнали його на заклання
кривавому богу бабла.
«Русский мир» - віхоть трав,
приманка для стада
рашистських вівець та баранів,
що здатні дітей
віддавати вошві для забав.
Болотяне зло
захлинається люттю й брехнею…
Моя Україно,
країно калинових грон,
ти вистроїш, зможеш,
бо правда твоєю борнею
тримається в світі
супроти огидних ворон,
що з мертвих
зривають блискучі обручки та речі,
радіють поживі
з долоньок убитих дітей.
Народе Вкраїнський!
Ти крила розправ, наче кречет,
й гони вороння,
цю гидоту рашистських мастей.
Моя Україно,
моя Батьківщино єдина,
Здавен твої діти
світили серцями в імлі.
Тому тобі жити.
І буде велика родина -
Народ України,
щасливий на вільній землі.

А сталося так, що майже немає що тобі розказати
Надвечірня година нависла над світом сукном
Я втомилась писати тобі
Ці листи нізащо не пізнають свого адресата
І ходою непевною стільки зроблено кроків у темінь
Я стала сном

Твоя пам'ять мене зберігає як щось дошкульне, невдалий випадок
Але і ти не минувся мені ні снігом, ні зливою в ніч

Молодий воїне, одягай кольчугу
Ми йдемо шукати світло нестримне
Потік, що давно забутий людьми

Вітри були нам завжди у поміч
Та сьогодні вони надхолодні і тіло – крижина
Я залишу тебе у думках, як гірко-солодку приманку для своєї душі

Нам ніхто не пояснив
Розбиратись повинні самі ми нині
Що зосталось між нами, що було і чи будемо знов Ми?

Кожен із нас пішов звивистим шляхом
Ми були надто сильні, але поодинці стали слабкими
Краще вже було вступити в той брід і рушати назустріч собі
Просто ти єдиний за ким я насправді жалкую і світ мій сірий
Всі яскраві шата, веселощі
Що мені до них, коли поруч не ти?
Але в брід не вступили ні ти, ні я і винуватити немає кого

Залишаєшся пам’яттю, всього-на-всього пам’яттю
Яка сильно мені болить

19(06)2014

У дивовижний час цей ранку
Раптово сонце засяває.
Через осінню тиш серпанку
Сад листя із дерев скидає.

Повільно вниз.Їх можна проводжати
Хоч поглядом і впізнавати
Листочки дуба міднуваті,
кленовії - багрянуваті.

Останніми, як поржавілі,
Гілки спадають оголілі;
Проте, ще не зима.

Білясте світло осяває,
природу, в повітрі витає,
здається, сніг, як золото.

НадихАли літа і нахабно напали –
пилюга на очах, не змахнеш сивини.
З вайлуватою зрілістю фото напам’ять -
і понуро бредеш
від вини до вини.
між повітряних кульок і куль,
до свічада,
що не тіло – вихоплює душу лишень
і стезю, на якій виростаючи падав,
і стезю, де зіп'явся на диво полин.

І не шпага, не торба при битому боці
на твоєму відграняться почерку, ні.
Овселюднишся тільки у зшитку емоцій,
розпочатому… з небом коли полотнів.
Наливаєш, тобі наливають картинно.
В мережі розкуйовдили друзі витки.
Телефонні етюди на пух тополиний
перетворюєш лагідно жестом руки,
бо інакше спізнитися можна на осінь,
відпустити у безвість останнє –прости-.
…Усміхнешся, на ноги підхоплений тостом,
хоч уже даленів од веселих гостей.

2014р.

Уста гірчили,
Меду хтіли –
То ж дефіцит супружний мед!
Дав гілку миру,
Голуб білий,
Протуркотів мені –
Вперед!
Плече само немов відкрилось –
Вже не до сварок і образ…
Доба кінчалась... Помирились
У ній ми
Двадцять п’ятий раз!


29.07.2014

***
А я тебе, мій синочку,
В люльці колисала,
Щоби колись твої очка
Дівка цілувала.

Цілувала і казала,
Що дякує мамі,
Що їй легеня вродила
З чорними бровами.

Чорні брови, карі очі,
Ще й вуста червоні,
Не для того тя родила,
Щоб ти був на войні.

Налетіли чорні круки,
Зачали кричати,
Забирают мі синочка
Мого у солдати.

Забирают у солдати:
Ой, сину ж мій сину!
Мушу, мамцю, боронити
Неньку Україну.

Прощавайте сині гори
І широкі доли,
Може вас вже не побачу
Я більше ніколи.

Ой, вертайся, мій синочку
З далекого краю,
Я для тебе вишиванку
На весілля маю.

А у тої вишиванки
Нитки жовто-сині,
Як те поле, і те небо
В нашій Україні.

А то тая вишиванка
До вінця ставати,
А не тобі, молодому,
У землю лягати.

Бо я тебе, мій синочку,
Не на те родила,
Щоби тебе десь у полі,
Зла куля забила.

Повертайся, мій соколе,
До Бога ся молю:
Бережи мені синочка,
Дай Вкраїні волю!

29 липня 2014р.

Є окремо душа.
Є окремо вина
як вина, що порушує мир.
Має бути межа
(хай чужа сторона
не влаштовує путінський пир!)
Є гріховність чиясь.
Є жертовність свята,
прагматизм європейський і зась.
Є китайський Івась,
бізнесvip-сліпота,
що людини і Бога зреклась.
Є нарешті любов,
є людське каяття...
Просто в декого серця нема.
Не згортається кров,
бо нема майбуття
на осі КГБ-Колима.

P.S.
А Захід "мудро" грається -
за звичкою цурається.
Окремо.
Гаража.

29.07.2014

Пару днів потому

Невже?
Без папараці і -
таки "добро" на санкції?
Ні пуху...
Ні гроша!

місяць-равлик заховав роги –
ні собору... ні гори... ні дороги…
Бог Ван Гога жде? Ван Гог Бога?
хто кому посвітить під ноги?
хто кому доправить водиці?
хто посвітить світлій правиці?..
Бог Ван Гогу і Ван Гог Богу
все що мали віддали на підмогу…

У кожного свій ворог, клас і бій...
Тілисті ахіллеси гоять п"яти...
Маланка загубилася в юрбі...
Сто мотанок із рук її узято.

Ляльки - мов клони, ні очей, ні губ -
Вигойдують бійцям курну дорогу...
Щоб мав лихий наваристе рагу,
Ідуть шеренги на залізні роги.

Ніхто не може крові зупинить.
І плине жереб вінчиком купальським...
Сидить ластата мойра - "клац" та "кидь"...
І квітнуть співчуття-лілеї, каски...

Фантомний біль птахи лікують просто:
Живи-німуй або помри о шостій.

...а може, все не так...
Лиш приверзлося...
І сонце високо, і буде мирна осінь.
І всі живі. І досить глузду, перцю.
І стіл широкий, і щасливе серце.

Хмари вкрилися габою голубою,
А у серці – тиха туга за тобою.

Сонце ніжне заховалося неначе,
Золотенькими жариночками плаче.

Вечоріє, так печально вечоріє,
Де ти, де ти, моя доле, світла мріє?

Заповзуть думки у груди, наче змії,
І душа моя від горя заніміє.


24.07.7522 р. (Від Трипілля) (2014)

Слава Україні!
Героям слава!


Боєць помирав...
Лиш на шосту добу
Рухнувся на ліжку
І стиха добув
З грудей пробитих:
«Пи!..»
Конвеєром сестри
Спішать йому воду,
Та кухоль вертати
Велить головою
І рвійно, нестямно,
Одними губами:
«Пи-са-ти!..»
Він вмер,
Не пропікши папір
Рядками тамованих віршів.
...Він вмер.
Довго світилось чоло
Роздумним, тривожним, віщим.
Він вмер.
А недавно казав –
Стільки ж у нього
Відкладено справ...
І планку рекордну
Ще треба скорить.
На гордім Памірі
Автограф лишить.
І веснами звідувать
Лісу обнову,
І веслами збурювать
Хвилю Дніпрову.
А ще ж для коханої
Слів не знайшов.
Планету безкраю
Лиш в снах обійшов...
Він вмер...
Та коли до рекорду
Видзвонює тіло
Потужним акордом,
Так хочеться крикнуть:
«Боєць не вмирав!
Він силу і юність
Нам передав!»
Тож завше з тобою
На всіх п'єдесталах
Поруч герої,
Що вічністю стали.

Нестримна, неначе вітер,
Спіймати – не прикувати,
Рум’янцем пашать ланіти,
Я – вільна і сил багато.
На швидкості в теплий вечір,
Колеса асфальт лоскочуть,
Я – кішка, я – небезпечна,
Але мов пташа тріпочу...

Нервові нитки в напрузі,
Двигун заревів зухвало,
Обійми міцні, союзні,
Схилилась, мов закувала,
Волосся спаде на плечі,
У грудях холоне, стогне,
А вечір такий приємний,
І простір – докинь лиш оком...

Нестримна, адреналіну
І страху, приблизно, порівну...
Я вітер, на хвильку, вітром
І подих мій...

Правічний степ викохує осот,
Римує дощ на сходах. Базиліком
Безликий аромат прямує до вікна.
І тільки чорноброві квіти звіту
Тихесенько чекають...Лихо-літо
Жнива несе й обжинки…А на сході
Дощі й дощі… Та граду вже - нема.


27.07.2014

***
Ви вкрали в нас історію про Русь –
Кочівники, ординці і монголи!
Я в очі вам сказати не боюсь –
Братами ви не були нам ніколи,
Плекали завжди думку про одне –
Як би зі світу звести Україну,
І підло, методично, день за днем
Вбивали нас, стріляючи у спину.
Хотіли мову нашу розіп’ять,
Що вас колись, немитих, просвітила,
Навчила вас читати і писать.
О, краще б ти у болотах сиділа
Росіє! – мо’ й не скоїла біди
Нікому із племен довкола себе,
Та ти не вилізала із Орди,
І накликала Божий гнів із неба!
Країно Моксель! Нащо ми тебе
Із гною і темряви підносили,
Коли ти була ще «ні ме, ні бе»
Й просвітництву пручалася щосили!
Бо, врешті-решт, на ноги ти сп’ялась
І карою зробилася для світу.
«Святе» для тебе – тільки цар і власть,
Що ти за них уб’єш і власні діти.
Ні! ти таки не втямила урок
І підійшла до прірви надто близько,
Лишилося зробити тільки крок –
Пустелею ти станеш й пасовиськом…
Це все вже було! Царства всі земні
Розпалися на попіл і на порох…
А поки що – не брат ти нам, о ні! –
Ти найлютіший нам у світі ворог!

28 липня 2014 року

кінець

'2014

Співає птах. Травою -- аж по хмари
Лягає щебіт. У весняних снах
Любові просить і шукає пари.
Тихіше, звуки і буденні чвари, --
Небесні чари -- то співає птах.

Закличніше. Ще нижче. Ще ніжніше.
Високо знов. Чи досить добрий спів?
Пташиними словами -- найріднішій.
Так лагідно, і чисто, і свіжіше
Від всіх шумів невидимих вітрів.

Співає птах. Розкотисто і лунко.
В найкращих, найзатишніших кущах.
Солодким, найніжнішим є дарунком
Той спів, що просить забуття у трунку
Добірного вина -- співає птах.

Життя віддав би, тільки б стріти пташку.
Таку як він -- маленьку, незначну.
Чи світ відняв би? І дрібним комашкам
Сповняється життя. Хіба то важко?
Дарує Бог призначене -- весну!

Співає птах. А спів -- дрібні сльозинки.
Перлинами на радісних устах.
Надія це, а чи таємний страх:
Невже нема найменшої пташинки,
Яка почула б як співає птах?!

Минає день. Сьогодні ще -- нікого.
І звуки тихнуть. І німіє страх.
Та буде ранок, щоб співати Богу
І знов чекати часу дорогого.
Змовкає світ, і в тиші болю свого --
Останній з виду на планеті птах.

01.06.2005р.

Вовки і "решта"…
мур лісосмуги
де я се вештав -
виплесни, туго!
вийди на зустріч…
повідай сміло
воочий устрій -
чорне і біле?!..
виплесни вкотре...
хтось з нас несправжній
тільки не Постріл
інший є важіль...
2014.

Нас уже учили всі.
Є ази́, і веди, й буки...
Споконвіку на Русі
є і неуки, і уки.

Учить, учить нас орда,
учить майже без перерви...
І не горе, то біда
у людей сотає нерви.

Учать залпи, і бої,
і ракети, і «Катюші».
Вже і неуки свої:
«Ой, рятуйте наші душі!»

Голова іде кругом.
Скільки їх усіх довкола!?
У прицілі наша школа,
небеса, аеродром...

Двоголовий косоокий
роз’яривсь на всі боки.
Чом історії уроки
не зубрили, неуки?

А орел усе клює
наші очі, руки, вірші,
поки лихо нами пише...

І...
Уваги не стає.
Поки бачиться своє,
рідко помічаєш інше.

                              07. 2014

Заклекотала чорна ворожба
в гортані літа. Чернями війнуло.
А слід од сонця никлого - як дуло-
наставлене у спину. Лише збав..!

О, Боже, збав од сірого страху...
не так од кулі, - як од самовтечі,
не так од смерти, - як од всепреречень-
колАми вгнаних в душу колихку.

Од цвілі, що міцний буравить мур,
од шумовиння торопкої стезі,
од баляндрасу, що розносять бевзі
і, краще, од німот - ніж од зажур.

Oд сніння серця - а не від борні -
позбав од нерва літеплого, Боже! -
і не від болю, - а від роздорожень
не од війни, - неперемоги в ній!

Ще сон горгонний ніч не перебув.
I нашу землю мрякопляс копитить.
Та вої, що повстали - честю вмиті
зітнуть на горло чорнy ворожбу.

Я тій любові не прощу містерій
Пересуду, озлоби, суєти,
Я тій любові зачиняю двері
Розхитані Едемом гіркоти.

Літеплим днем осінньо-млистим, всує
Прощальний крик почую журавля,
Прощальне те причастя поцілую
І відпущу на прощу навмання.

Я тій любові не прощу скигління
Покривджених пташаток доброти,
За літом – осінь, там зими Успіння
Літати, впасти, стати знову, йти…

В душі вирують гнів і страх,
Майбутнє вдалині, як пляма.
Життя – страшна зловісна гра,
В якій не дорожать життями.

І лютий безум до нестями
Ховає світло, мов чадра.
Уп'явся чорний жах зубами
В уламки віри і добра.

І час, безсилий, аж заплакав,
Йому закрито шлях назад.
Хоч він залишив людям знаки

В минулому і все сказав,
Вони нові будують плахи –
Не всі повірили сльозам.

2014

Солдати – еритроцити, окопи – бурі аорти.
Біжу, оминаючи тромби танкових їжаків.
Сьогодні Симонов буде читати для нашої роти.
А завтра, як зійде сонце, ми підемо у прорив.

Оце і лишається тільки, коли не стає патронів:
саперні лопатки у пальцях, покинутий мною намет,
перервані постачання, розбиті шляхи ешелонів,
порожні патронні ящики
та фронтовий поет.

26.07.2014

Два струмки спішать
обійнятися в ріці.
Принишкли верби.

(липень 2014)

Море у серпні пахне стиглими кавунами,
Зелена шкіра його волога, палюча, перчена,
Сонце натягує світло поміж різними берегами,
І опускається в воду важко і певно.

Так закипає його цукровистий пісок,
Так розчиняються в ньому табуни потоплених кораблів,
І тільки пекельна тиша дзеркала сонних зірок
Триватиме на мілині.

Море відчуває, як в ньому існують жінки,
Як важко входять у нього спогади їхніх тіл,
І коли воно огортатиме їхню безмежність починаючи із руки,
Вони сріблитимуть його дно починаючи з власних ніг…

Тривають човни над темним пасмом прибережних окосу/дуги,
Заплітаючи в нього весел журбу, потопельників грубість, луску,
Кожного разу, коли ніч опускатиме в море свої рукави,
Воно висіватиме в небо свою піщанисту муку.


2014 р.

Не сприймаю підвішені стани,
“Так” – є так, а як “ні” – то вже ні!
Не сприймаю, як сіллю на рани,
Як синонім шукають “війні”.

Не сприймаю, коли “хата скраю” –
То до бою вже програний бій.
Як в обгортку брехню загортають,
І як “правда” напишуть на ній.

Як країна сусідня осліпла
Виглядає двохсотий вантаж.
Не сприймаю російського піпла,
Що з похмілля скандує “кримнаш”.

Не сприймаю пробоїн в металі,
Буки, гради і дзвін срібняків.
Не сприймаю французькі “містралі”,
І російських бабаїв-стрілків.

Не сприймаю, коли при потопі
Найсильніший – один на скалу.
Не сприймаю, коли у Європі
Тиснуть руку імперському злу.

Обіцянками в’їдуть до раю,
Непокоїтись будуть роки?
Слово “санкції” теж не сприймаю.
Але, вірю, прозріють таки!


26.07.2014

Я не можу тебе не любити,
Україно моя золота.
Тихо плине зі мною по світу
Незрадлива твоя доброта.
І так легко від теплої ноші
Неспокійному серцю стає,
Що вернутись без всяких запрошень
Хочу вічно у лоно твоє.
Тільки очі уважні примружу
І завмерлу струну сколихну, –
Наче сни, заколисують душу
Добрі згадки про тебе одну.
Бачу сонцем затоплені ниви
І розгойдані вітром ліси,
Різнобарвних цвітінь переливи –
Землю повну снаги і краси.
І рясними дощами помиту,
І сльозами политу сповна, –
Я не можу тебе не любити,
Україно моя чарівна.
25.07.14

Мовчить історія.
Мовчить.
Та не позбавиш галасливо слова
того, хто істини навчить.
Є територія.
Є мить.
Є слово правди і, на жаль, полови,
котра в парламенті звучить.


26.07.2014