Байдужим співвітчизникам и ватным патриотам

сколько еще должно
сбито быть самолетов
разрушено городов
прежде чем ты поймешь
что это война
- а то!
ухмыльнувшись за рюмкой горькой


сколько ты будешь ждать
закрывая глаза
зажимая уши
чтобы не слышать
(пусть лопнут твои
барабанные перепонки!)

рядом идут бои
стынет твой чай
с молоком
ты в сторонке
зажимаешь нос

запах гари

и не оформить словами
того, что сводит тебя на нет

да, говоришь, быть патриотом
модно, чего не отнять -
как узкие джинсы
над рыжими «тимберленд»…

солнце встает опять
вот появился просвет
как затишье перед грозой

человек, говоришь, он же тварь,
привыкает жить
и в помойной яме
и даже под дулами автоматов

(вот только здесь не надо
Не надо. Прости – заткнись.
раз зажимаешь уши –
учись молчать)

заглушая зов сердца и крови
опускаешь кровавые жалюзи
с легкой руки
быть патриотом – модно.

(Но
почему-то -
не той страны…)


17-23.07.2014

Ледве чутними тихими кроками
Обережними хвилями-рухами
Крізь тумани з ярами і хащами
Хтось шукає померлу весну
Відміряє невдачі уроками
Вибухає вселенськими звуками
І розкручений думами-пращами
Повертається знов у війну

де скривавлені зоряні обрії
закодовані брехні і помисли
між своїми ховаються недруги
і лунає кирпатої сміх
де при владі безликі не обрані
і панують над явою домисли
де торгують уроздріб вже мертвими
хто раніше подумати міг

14.09.2014

О, осене, твої ясні мотиви
звучать прозоро в синіх небесах.
А задощить – і куполи сонливі
сховають сонце під вологий дах.

І день за днем кульгає в узах часу,
мов караван в пустелі міражів.
Несе снагу, до позолоти ласу,
і розкидає куриво вогнів.

А потім тло жовтяве посіріє
від погляду грядущої зими
і стужа-круговерть крупу засіє,
щоб щедро уродилися сніги.

14.09.2014

Увічливий крамар на мить не стихає,
Примушує дерево пахнути лісом,
Каміння з намиста – нерівно котитись
В розстібнуті пазухи вигідних крісел.

Купи мені зайця з неоновим вухом.
У крамара очі – запалені люстри.
Ми будемо їхати разом, а заєць
Котитиме лапою місяць-капусту.

Мов козак, упевнено і хвацько
Бився, хоч мав двадцять юних літ…
В муках ти помер під Іловайськом.
Клята куля вцілила в живіт.

Жити б міг, кохати і творити
У любові й вірності сім’ю.
Не судилось… Мов метеорити,
Падають солдати у бою.

Ти – на фронт, бо відібрали хату
В друга, що на східнім рубежі…
Вся в сльозах, враз посивіла мати.
У скорботі – рідні і чужі.

Ти – один із сотні, що не згасла,
Хоч у лютій битві полягла.
Знову – Крути. Знову – давні гасла
Про свободу й смерть. Сумні діла…


Вересень 2014

А свято буде? Звісно, буде…
на цій згорьованій землі –
єдиний Бог нас не забуде,
слов’янські духи теж не злі.

Та тільки люди – вовкодави.
Оті, що грають Руський Мір
у ненаписаній виставі
в кривавім світлі фрезо-зір,

в угарі п’яної свободи,
коли дозволено усе,
коли АКа шукає згоди,
а не знайшовши, чергу шле.

Закінчать демони гулянки –
з вуалі диму і вогню
устануть людяні світанки
і правда часу в стилі «ню».

І свято буде! Перебуде
скорбота болю, ниці лик.
Спаде з очей мошва облуди,
а ще корона із владик.

13.09.2014

...худенькі плечі. Дрова для жертовника.
Стражденна путь... угору... В небеса?...
Смиренний погляд... і долоні човником...

"Так треба, любий... вір мені..." -
сльоза...

І зблиснув ніж над ясночолим агн(е)цем...

- Спинись!!!
І - плач,
що зміг би... що не днесь...
Тепер ти знаєш, Аврааме, як же це
єдиним сином жертвує отець...

2014

родив тебе Вересень…
мене чомусь Травень
обстріляли з берега
зразу після: "браво!"
та ріка ховала нас
течія… пороги...
і губились спалахи
і мужніли з того...
13.09.2014.

Учениця. Тут і зараз перед вами
навчимо усіх вас...
Учень. ...нами.
Учениця. Нам не треба дошки, крейди...
Учень. Провели свої ми "рейди".
Учениця. Констатую факти вперті,
адже (будемо відверті)
дивну створено систему:
День учителя й День знань...
Учень. ...відзначаємо окремо.
Учениця. Дзвоник, діти, трохи шоку...
Учень. Зайве згадувать уроки.
Учениця. Всім підручник знадобився...
Учень. На дублера* я не вчився.
Учениця. Попри все, такі ми раді!
Може, аж у листопаді
всі отямимося з цього...
(день пройшов)
Учень. ... і слава Богу!
Учениця. Це ж така складна робота.
Окрім нас, вся школа проти
вчити будь-який предмет...
Учень. Ну, хіба що інтернет...
Учениця. Не давати мусить спуску
вчитель учням і собі.
Учень. Я б відправив у відпустку...
Ех, закони ще слабі.
Учениця. Переконана, з оцінок
не було б у нас проблем.
Учень. У країні діє ринок:
на оцінки зріс об'єм...
Учениця. Дисципліну і порядок...
Учень. ... вам залишимо у спадок.
Учениця. Треба ж нас комусь учити,
аби ми ще більш зросли.
Учень. Вівці - цілі, вовки - ситі,
дорогі учителі!


13.09.2014

Уже завересніло.
Чобітки червоні
Зоставила для осені зозуля.
Із сливою так марить поріднитись терен.
Шипшина не колоти хоче,
А просто притулитись до руки.
Уже завересніло.
Раз по раз ще вертає літо,
Начебто сказать забуло:
«Прощавайте!..»
Уже завересніло.
І горнеться до пташки пташка.
І до людини горнеться людина.

Врожай зібрали. Осінь на порозі.
Спекотні дні. Іще гуляє літо.
Але країна у такій тривозі,
В безсонні і журбі. А де просвіток?

Незримо все просякнуте війною,
Бо кожен день ждемо вістей із фронту.
У душах біль глибокий борозною,
Що тягнеться у даль, до горизонту.

Як відмолить життя синів у смерті,
Як побороти ворогів держави?
Безумці-росіяни в круговерті
За гроші умирають і без слави.

Багато їх порушило кордони,
Одних убито - інші лізуть знову.
Та вже півроку ворогів колони
Повзуть на нашу землю, нашу мову.

Земля від Бога, від Росії - горе,
Від неї кров стікає з наших діток.
Як сповістити матері, що вчора
Її синочка в Іловайську вбито?

Врожай зібрали. Що там на порозі?
08.09.14

Попіл Клааса б’ється в груди,
Птахом – Феніксом нам він буде,
Відродитися зможем знову,
Полонити не вдасться мову.

Що ж, то спробуємо йти далі,
Понесемо свої скрижалі,
Бо немає звороту шляху,
Бо інакше до пастки жаху.

Залишається крапля сили,
Доки виростуть знову крила,
Тільки б стало снаги злетіти,
Доки всі не пов’яли квіти.

Іще дощі проллються тут не раз,
А з ними в унісон заплачуть вікна.
І тиск підскочить від почутих фраз,
Старі хвороби знов покажуть ікла.

І так щоранку: кава, сонце, день -
Все наперед мені уже відоме.
І мовкне хор неспіваних пісень.
Душа закрита для усіх прийомів.

Самотність із усього вигляда -
Порядок, чистота в моїй оселі.
Мов камінь точить час оця біда,
Заповнюючи простір аж до стелі...

Не хочу я самотнього жалю,
Відкрию вікна, відчиню всі двері.
Своє минуле подумки спалю
Бо ще живе у віршах, на папері...

І все спочатку, з понеділка, знов -
Дзвінки знайомих, друзів повна хата.
Ще завирує, змолодіє кров,
Що на любов і відданість багата.

Ітиме дощ, і снігом упаде
До наших ніг щасливим білим пухом.
Я щиро вірю - це уже гряде -
Я вип,ю щастя переможний кухоль.
11.07.14

Сів на лоні юності моєї
Бриз осінній мовчки на спочин,
Витягнув нев"янучі ідеї
Зі своїх золочених торбин.
На проміння сонячні розвішав
Крапельки свяченої води,
Щоб зростали з музикою вірші,
Наче саду райського плоди.
Заховав жалі в тумани ранні
І хандру в імлисту мряку теж,
Дав снагу на успіх у коханні,
На невдачу - в справі ворожнеч.
Все візьму від нього, як належне,
Хай за ним зима і все таке,
І мене направду не бентежить
Саду позолочення стрімке.

13.09.14

Ничего и не было,
лишь иллюзия счастья,
Ничего и не будет дальше.
Осколки, части воспоминаний.
И снова забег по кругу,
по пунктирной линии.
Спроси у подруги,
у других спроси,
они уже приняли
неизменность сюжетной линии.
Но, я еще плачу, еще надеяться смею
Еще не сплю ночами, хлопаю дверью.
Еще кричу, еще рыдаю, глаза закрываю
Ладонями. Все потому, что не знаю
И знать не хочу!
Просто еще помню:
Тебя другого, себя лучшую.
Ну и пусть сгустились тучи,
над нашим домом.
Не пойду по намеченной линии
Шагну в сторону, влево, вправо
Да хоть застыну на середине,
Довольствоваться малым не стану
Ни впредь, ни ныне.

Ти пішла спокійно, не зронивши слова,
Що й ніхто одразу не повірив цьому
Просто раптом згасли, у тумані ночі,
Наймиліші в світі, найсвітліші очі.

Офеліє, о німфо… Ач, друзяко,
наснилося таке у еро-сні:
що не торкни – усюди тепло, м’яко;
що не роби – то не почуєш «ні».

З тієї мари вік би не виходив.
Там стільки Муз, лишень би стало сил.
Із того сну магічної свободи
з’являється віслюк із двійком крил.

І ти – не ім’ярек, а Санчо Панса,
посібник у борні добра зі злом.
А далі – Дон Кіхот, а може, Данко.
Ну і з коханням, звісно, не облом.

Офеліє, о німфо… Ач, проспався.
Десь за вікном гуркоче потяг вдаль.
Але-парад і акт, що не удався.
Ти – не герой у п'єсі. А не жаль...

12.09.2014

2002р

Маленька краплинка зла у зраненій душі ображеної дитини добирається до розуму, в якому вже встигла затаїтись ненависть. Поєднавшись, ці дві демонічні одиниці (ненависть та зло) будують щось на зразок цілого маленького демона, він у кожного свій особистий.
І ось він розвивається. Спочатку крок за кроком заплутує думки, намагається керувати тілом свого «хазяїна» і нарешті добирається до почуттів. Саме там, в душі, демон найбільше прогресує, знищує найменші прояви жалоби, доброти, невинності, чистоти кохання та ін. Найтяжчою формою колонізації людського тіла демонічним вірусом є найстрашнішими, з часом паразит вбиває саму душу і займає її місце,перетворюється на диктатора свідомості, збудником солодкої хвороби в холодному серці, ненависті до всіх. З рештою він змусить ненавидіти самого себе і, якщо не встояти, просто знищує свого носія.
На-жаль такі ми є нікчемні створіння. Собі самі не завжди підвладні.
P. S.
Іронічний жарт: Демони чекають… 

Проспекти, парки та алеї,
Бульвари, сквери і мости –
То місто юності моєї,
Йому повік не відцвісти.

Приходять в сон із днів минулих,
Мов знову все – тепер і тут,
І гуртожиток, наче вулик,
І наш гірничий інститут.

Тримаю в серці контрамарку
Як ностальгічний сувенір:
До Севастопольського парку
На дискотеку в літній двір.

У дорогі приємні миті
Стежинка пам’яті веде.
Такого, як тоді в «Орбіті»,
Нема морозива ніде…

Вагончик першого трамваю
За три копійки довезе.
Тривог і сумнівів немає,
І ще попереду усе:

Обновки модні - на Озерці,
Ііз лекцій втеча - до «Сачка»…
Ношу ці спогади у серці,
Що й досі зустрічі чека.

Переживу печалі й біди,
Із ними всяк не раз боровсь, –
І на побачення приїду
У місто мрій - Дніпропетровськ.

Роки – мов коні норовисті,
Не зупинити їх ніяк.
А сама тут, у цьому місті
Лишилась молодість моя.

Не зможу я її забрати,
Як нездійсненних давніх мрій…
Дніпропетровську, друже, брате,
Візьми собі і не старій!

Ти знаєш, друже, що таке війна
Не та, яка мелькає на екрані,
Немов чужа, ляклива таїна,
Прихована уміло і старанно?
Чи чув колись ти стогони землі,
Чи бачив ти закровлені окопи,
Хоч краєм ока просто звіддалі,
Допоки не покрив їх сумно попіл?..
А там лежать обвуглені тіла,
Однаково скорботні і безликі,
І ти, живий, поволі, спроквола
Кричиш до мертвих друзів довгим криком.
І ждеш напружено, що хтось із них
Нарешті вирветься з обіймів смерті,
Як щойно сам ти це зробити зміг,
До дна землі втискаючись уперто.
Бо гриз її зубами до пори,
Зволожуючи кров’ю чорні губи,
І мамине вчувалося: “Не вмри!..
Тобі дітей ростити треба, любий…”
О, Боже мій, яка вона страшна,
Брудна й нещадна, злобна і жорстока, –
Народжена безумцями війна,
Не зміряна ні жертвами, ні строком...
10.09.14

А мені на тебе пороблено.
В мою сторону - дує, дме.
Все, що зроблено і не зроблено -
Пропаде.

І знайшовши причину-
Каюся
У гріхах, і залізних діях.
На тебе і на себе лаюся-
Не у мріях.

Загубився той талісман, що
Допоміг зрозуміти:
Що з тобою, без тебе-
однаково жити.
І у вечері знов згадати :
Що не варто тебе кохати.

хаттам шода (іноземною мовою).
'2014

Коли потокам сліз немає краю,
І біль душі помножився стократ,
Іще я про одне Тебе благаю:
Не дай нам, Боже, звикнути до втрат.

В нерівній битві правди проти кривди
Щодня у вічність воїни ідуть.
Нехай болить за кожним, як за рідним,
Відгукується серце на біду.

Не дай від болю нам закам'яніти,
Аби, пройшовши нетрями пітьми,
Ми, чуйні і вразливі, наче діти,
І далі залишалися людьми!

чотири чорні коти
сидять на осонні
сторожать дому кути
і звиси балконні

заходиш повз них у день
приводиш їм вечір
ти ласий циклічний дзен
без права на втечу

бо кожен твій крок убік
вони перебігли
бо зрештою ти вже звик
що чорне це біле

додайся до їх мереж
шануй їхніх левів
проси щоб як раз впадеш
у них було дев’ять




2014

Водойми щедрі, ниви плодовиті.
Є де пасти і сіяти є де.
Хвала Отцю! Від оцієї миті
прямуй туди, куди Господь веде:
якщо тобі наліво, я – направо.
І відтепер, послухай-но Аврама,
не буде ані заздрісно, ні тісно…

… Розкинув шатра.
Незнайоме місто…

Злостиві душі, плем’я чорнороте.
І ніч тривожна. І недобрий сон…
Молись.
Не нарікай на долю, Лоте.
Ти сам обрав майбутній свій Содом.

2014

2008 р

Твоя не бронь я.
З легкоплавкого металу моя душа складається.
І навіть вода крізь всі клітини просочується наскрізь
і не рятується ніщо,
крізь очі вимиває все сльозами та вода
слів твоїх не сказаних.
Мовчиш.
Чому мовчиш?
Дай відповідь на ті питання,
чому ти став наступним таким самим,
а не першим і єдиним,
самим раннім чистим моїм коханням?
Чи помиляюсь я?
Скажи і стануть сіллю мої сльози,
бо ж є нестерпним те твоє мовчання,
воно немов меч самурая,
відрубує мені кінцівки – і не іду, не йдеться,
і пальцями не нашкребти дорогу до твого серця,
бо ти – стіна.
В твоєму царстві ховається лише душа твоя,
тому й не знаю чиста вона там чи мертва.
А ти скажи мені, яка?
Невже душа твоя – амеба?
Щораз міняєш її форму,
під клімат відповідний адаптуєш
і тягнеш безкінечно довгі лапки,
засмоктуєш мої надії
своїм пекучим тим мовчанням
і поглинаєш знову й знову.
Крапки нема, її ніхто не ставить,
лише стіна лишилася – твої ті неприступні мури.
Я сиджу в них, далеко так від тебе –
а ти нові собі будуєш.
Плачу – бо кохаю тебе,
моя ти не приступная амебо.

Мій власний світ
(цілющий світ) -
і затишний, і просто сущий.
А той, що - "під":
великий світ,
вогонь і лід,
колода й дріт,
земля і кріт -
такий нестямно
загребущий.

Пищить, що дні
чому мені
і затишні, і просто сущі?
Не нависні
і уві сні
мені пісні,
а не масні
його "м'ясні"...
обіцяні і славні суші.

Мій власний світ.
Усім - привіт!
І затишно, і просто суще.
Мій власний світ.
Прекрасне й цвіт.
Сердечний звіт.
Добра магніт
(не динаміт),
плющем який нехай ніхто
не плющить.

11.09.2014

Осточортіло все
І нецікаві фільми,
І ніц ми радість не несе,
Серце розірвали кіньми.

Не хцу я бачити нікого,
Не хцу і говорить ні з ким,
Її кохав та толку з того?
Мабуть і помру з коханням тим.

Як тяжко нести кляту ношу
Шипів романтики і пофігізму,
О,серце! Заспокойся,прошу!
Та як зламати пекла призму?

Я маю йти крізь ті думки,
Що житиму лиш раз торкнувшись неба.
Я маю йти крізь ті думки,
Що житиму без тебе...


11.09.2014

Дорогі мої реальні і віртуальні друзі!

Щиро запрошую на українсько-польську презентацію своєї нової книги для дітей " Мереживо чудес" - українська версія - і " Про що шепотіли листочки" - переклад польською M. Jakimczuk. Це наш спільний сімейний проект для наймолодших читачів, адже художнє оформлення здійснив мій чоловік, а комп`ютерний набір - син. Презентація відбудеться у рамках Міжнародного форуму видавців у Львові 12 вересня об 11.000 у приміщенні Української академії друкарства ( Підвальна, 17, актовий зал- аудиторія 50).
Чекаю :)

Пороз’їжджались по домівках городяни.
Не ллються нині далеччю пісні.
Осіннє небо тче густі тумани.
Горить вогонь в самотньому вікні.

Засвітла, поробивши всю роботу,
Як завжди, візьме лупу із вікна,
А календар покине день субота –
Листок єдиний у руці трима вона.

Про кропиву глуху та корінь живокосту,
Горіхи та солоні огірки …
А за плечима крадеться дрімота
І вже субота випадає із руки.

І господарство невелике вона має:
Чотири курки, пес та два коти.
Старече серце повністю займає
Оця турбота – господарські клопоти.

Світліє дім, коли приходять гості
І тишу розбавляє здоровий сміх
Краплини суму, мовби при нагоді.
Повільно викотяться з-під повік.

Легенько плечі обняла дрімота,
А сон вже вимальовує панно.
А на підлозі біля ніг лежить субота.
Маячить вдалині нічне вікно.

Я не бур`ян. На жаль, не верболіз,
Котрий упхни - й на півдні рветься ввись.
Напевне, я калини дика гілка,
Завезена з поліського села, -
Немає зросту, та усе ж жива.

Я не настільки лисий,
Як би ти могла уявити.
Я продукую риси,
За які ти волієш вбити,

Мої рими роками – риби,
Мовчазні електричні скати.
І я не настільки лисий,
Щоби досі тебе не кохати,

Всі поети – відомі гади,
А блискучі неначе чоботи.
Одягаються як пірати,
А на ділі – радянські роботи,

Я дивлюсь на своє волосся,
Відображене в склі трамвая,
І я там не настільки лисий,
Бо так само тебе кохаю,

Мої друзі зварили раків,
Мої друзі бачили греків,
Вони всі проповідують Харків,
Як сектанти римованих треків,

Ну а я, вечорами осінніми
Хну втираю собі у волосся.
І, здається, ніколи так сильно
Не любив, як цієї осені.

2011 р
Немає у всесвіті нічого
більш тендітного і нетривкого,
аніж душа до краю сповнена Любов’ю,
не зранена іще безглуздими словами...
І музика звучить від слів душі тієї
прекрасна, вічна, юна, безкінечна.
Її богинею назвали, бездарні,
всі хто так жадали кохати й ніжити в обіймах
таке тендітне тіло.
Та там серед чужих створінь її немає –
вона лиш поряд тут, з тобою, мій коханий...
Ховається в твоєму серці, великому і мужньому.
Там добре так їй, так спокійно й тепло...
Моя душа тепер навіки зветься лиш твоєю...

Сколихнули розмову – вуаллю між нами,
від найлегшого подиху – порухом подиву
й різнобіччям до нас – відчуваєш вустами,
а мені вона зблискує колами, кодами.

Виростає натхнення із жару каміна
і в танок на обличчя настирливо проситься.
Оберегами в колі магічнім на стінах
найсвітліші слова, не споряджені похапцем.

Онебеснимо час. Інтонацій багаття
відшукає скарби в завуальній мозаїці,
а тоді й… капелюшок пора тобі зняти,
на якому вуаль застаріла гойдається.

2014р.

В"ється стежка поміж житом,
Поросла травою,
Там колись щовечір літом
Я ходив з тобою.

Грає вітер колосками,
Нахиля їх долі,
Я прийшов сюди із сльозами
Тяжкої недолі.

Стану землю цілувати,
Що ти походила,
Стану плакати, ридати
За тобою, мила.

В"ється стежка поміж житом,
Поросла травою.
Ходжу, броджу, нуджу світом
Тяжко за тобою.

У Перемир"я очі п"є-де-пуль.
На смузі лімітрофній - постулати.
Дощі застояні на дні каструль.
Чию дитину, Боже, звеселяти?
Куди вести попаленим зерном?
Волосся закривавлене, хвоїсте...
Розклався на ряди хиткий біном.
Жнивують популісти...


2014

нейронами нервами нИтками
заштопані органи мислення
приходять потвори із бИтками
двоїчного бітного числення

руками кінцівками цівками
будуємо риємо зводимо
окопи і доти з домівками
ворожі фортеці обходимо

ростемо уверх вертикалями
ховаємо мрії за обрії
померлих рубаємо шаблями
заради осанни історії

а потім утомлені славою
жінками обідом увагою
скріпляємо елі розвагою
і спати рушаємо правою

08.09.2014

увінчаною дівою
являюся зникаючи
збиваю спокій твій.

войованою зброєю
стріляю убиваючи
умерти не посмій.

улюбленою піснею
літаю огортаючи
смарагди твоіх вій.

убраною царівною
закохуюсь караючи
єдиного, ти - мій

Мій друг аптекар, хороша людина, забрав у мене рецепт
Я досі пам'ятаю його обличчя, чую його фальцет
Він верещав на підлозі аптеки, мовляв, краще померти живим
Ніж кожного дня проживати мертвим і нібито молодим

У скронях лупали барабани, на пульсі сидів басист
А хтива блондинка з тату на шиї відсмоктувала мій тиск
І тільки залізний флегмат на гітарі шепотів мені ноту "до"
До тебе вже їдуть, до тебе прийдуть, не смій засинати, бро

Аптекар вчепився у струни гітари, мовляв, не чіпай, хай мре
Таких пацієнтів на сотню один, ніхто не помітить смерть
Він кожного дня знеболює біль надією і бухлом
Нехай подихає, бухло вже не діє, Надію везуть в полон

Я не пам'ятаю як вийшов з аптеки чи випарувався з вікна
Як повз на схід сонця і шрамом пшеничним позаду лилася рілля
Як оком зеленим, мов на ланцюгу, тримали дорожні пси
Я не пам'ятаю як вийшов до міста, а в ньому, як завжди, - всі

Ударник, басист, блондинка, флегмат, усі на своїх місцях
Аптека на місці, аптекар мій друг і над аптекою - стяг
Я не пам'ятаю лише себе, забутого, у росі
Я вийшов до міста, до свого міста, в якому, як завжди, - всі

04.09.14

А я дощ...
І в дощі... Не сумую...
Лише тисячі сліз
На обличчя кладу!

І самотністю тихо мандрую,
З неба в землю
Словами іду.

А я дощ...
І в дощі... Не сумую...

кінець

'2014

Зі сходу насуває западня
і виродок пропащої родини...
Не дай то, Боже, як зима прилине,
дізнатися уже на схилі дня,
яка вона – ота лиха година.

Буває залунає із пітьми
мелодія утраченого щастя
і думаєш, – о, як цей світ мінявся,
і як давно із милими людьми
я на ясній дорозі зустрічався.

А то, буває, наче первоцвіт
неуловимо літеплом повіє,
і оживає віра і надія,
і даленіє веремія літ,
де за неволю і лукавий світ
воює з Україною Росія.

І усіває поле не зело,
а полум’я палаючої днини...
Лихої неминучої години
чекає із минулого село.

По два боки стоять добро і зло.
Немає
               золотої
                              середини.

                              09.2014

Оголеним нервом є серце розкрите, мій Боже,
Очима дитини дивлюся беззахисно в світ.
Що можу змінити? А світ що змінити не може?
Дай, Боже, прожити ще довгих три тисячі літ.

Щоб каменем стати, дійшовши до світу для Тебе,
Приступкою ніг, опертям по дорозі у час.
Б`ють дзвони небесні, запалені свічі із неба
Молитвою кличуть, чекаючи кожного з нас.

Пульсуюча вічність збирає до себе незримо,
Любов`ю скликає натомлених шляхом синів.
Вже нині забуті одвічні дороги до Риму...
Бо Римом Небесним є Церква Оновлених Днів!

20.07.2011р.

Відшукаєш мене там, де осінь
Падолистом вкриває сліди, –
Де вітри різномовно голосять:
- Дочекайся на неї, не йди…
Відшукаєш мене недалечко
Від житла маячливих людей, –
Від тих місць, де ховалися в гречці
Від допитливих їхніх очей.
Відшукаєш мене, як захочеш,
Там, де сяєво сонця слабе ,–
Де схвильовано, вдячно й охоче
Цілуватиму знову тебе...
06.09.14

А ваші очі, то зірниці дві,
Мені давно вже прикрашають світ.
У них, зелених, ніби у траві
Гублюся і тону вже стільки літ.

День прикрашає радощами час,
А вечір вже у зорях устає.
І подумки об,єднуючи нас,
Мирюся з тим, що в кожного своє.

Свій дім у вас і сад, і радість, біль,
І тільки сонце нам на двох одне.
Та розумію - з гіркотою хміль,
І що назавжди й, мабуть, не мине.
09.07.14

Отам, де
зорі небо прогортали полинами
і місяцем розгойдували сни,
полинна мрійниця сміялася над нами
і тихо шепотіла: во-се-ни
бредіть півснами...
о боже! віддам півсвіту за молитву,
котра наверне осінь до весни,
калинові сердечка у долоньці
чиясь дитинка стисне...
ні, це ми наввипередки мчали між словами,
і осінню розхитували світ,
за мить до спалаху залишились вітрами,
а місяць не спинявсь -
............................................три, два, один - зліт...

09/09/2014

Яке страшне оце спекотне літо
Для всіх родин, в які прийшли гроби.
Та кукситься вгорі псевдоеліта,
Бо - бузина, а бачиться - дуби.

І зраджують вони у нашій Раді,
Бо їхні діти десь, не на війні.
Цвіте їх бізнес, а усій громаді -
Повістки, похоронки льодяні.

Є вірус у народу від майдану.
Повернуться всі воїни з війни -
Із Ради весь бур,ян, неначе з лану,
Навіки вирвуть, виполють вони.

І прийде мир і спокій в Україну,
Бо щеплення війною всі пройшли.
І мова, вже не наймичка, єдина,
В країні рідній вийде з кабали.

І розцвіте від миру всім багата
Згорьована, відроджена земля.
Народиться майбутнє в кожній хаті
І українцем буде, не хохлям.
05.08.14

В державі люди
Ще не всі єдині,
Війна і розбрат
Знов їм до снаги.
Найвищий символ -
Прапор України,
Зривають, топчуть,
Палять вороги.

За копійки
Розпродувати душі,
Чужим богам
Молитись їм не гріх.
Щоб океан олжі
Не кинув сушу,
Вони війну
Накликали на всіх.

Тому і править
Нині тут чужинець,
Стріляє в мову,
У стражденний люд.
За те, що зветься
Просто українець,
Поріжуть тіло -
Душу не уб,ють.

Бо в українців
Паросток свободи,
Об,єднуючись
Вироста в ліси,
Великого,
Могутнього народу,
Що повен правди
І добра, й краси.

Очистимо
Від зрадників державу,
Дамо розквітнуть
Мові й прапорам.
Повернемо всю велич нашу
Й славу.
Вставайтее всі,
Настала вже пора!
16.04.14

Цвіти на мої груди подихом,
Ломи себе від мене в рай,
Слідкуй, як тінь із твоїм порухом,
В мені цвіте у сто бажань.

Вертляві плани. Вертикальні гони.
Агов, куди ти пнешся, Вавилоне?

- До слави!
(Аж захекався, пихатий.
Отак-то в горе місто будувати).
Народу тьма.
Доточуєм. Обмежуєм.
Зате, коли вже будемо із вежею -
не знатимем ні холоду, ні голоду.
А там... і Бога вхопимо за бороду.
Землі не відчуваєм під ногами -
що нам потоп!?

...Сплелися язиками.
Єдина мова. Спільний інтерес.
І що не день - то далі од Небес...

2014