***

Медея знов занурює в ріку
Скривавлені бинти вечірніх сонцекраїв,
І присмак ревнощів гострішає в ковтку,
Жадає помсти він і винних пам’ятає.

Не витерти Ясона зраду й хіть,
І сміх прокльони вже не полишає,
І Місяця надщербленого мідь
Все срібняком у пам’яті спливає.
______________

Холодна хвиля вечір поглина,
Зірки над прірвою, безодні потойбіччя...
І так спокутливо-невинна глибина,
Та навіть в ній живе чуже обличчя.

2010

Переклад © Чорнява Жінка



***

Медея вновь полощет на реке
Кровавые бинты немеркнущих закатов,
И привкус ревности всё тяжелей в глотке:
Он ждёт отмщения, он помнит виноватых.

Предательства Ясона не стереть,
И смех проклятия уже не покидает,
И месяца надщербленная медь
Серебреником в памяти всплывает.
________________________

Вечерний час. Холодная волна.
Далёких звёзд над бездною скольженье...
Так искупающе невинна глубина,
Но даже в ней — чужое отраженье.

1998

© Леонид Борозенцев

Ти зустрів мене на дорозі своїх сумнівів й несвідомості.
Я стояти була не в змозі. Чи кохати. Чи бути порізно.
Ти зустрів мене, обліпихову. З серцем-медом й душею-м ятою.
Свою долю - це все із втіх, що могла я тобі віддати...

Ти зустрів мене. Половинную, четвертинную, може щезлую...
І коли я хотіла взлетіти - ти повстав горою кремезною.
Ти зустрів мене, обліпихову. З серцем-медом й душею-м ятою,
Щоб нічого й нікому більше у житті не змогла віддати я...

Ти зустрів мене. Пізно ввечері. Небо сонцем вже ледь посьорбувало...
Я втікти від тебе не в змозі, підняла стихлий погляд гордо.
І в цих сутінках гіацинтових я світилася, обліпихова,
Щоби тепло-холодним присмаком вберігати тебе від лиха...

26.01.2014

Сніги за вікном, я все далі від тебе на північ.
Як вершник шалений, пришпорюю меридіан.
Не в золоті він, як гламурний розкручений Гринвіч,
Мені без різниці – цей теж приведе в океан.

Нам полюс не фініш і край нам – давно не орбіта,
Хіба що орбіта планети, що зветься Любов.
З тобою до неї готовий довіку летіти,
Стрічати й лишати, у путь вирушаючи знов.

У цій круговерті гаптується золотом серце,
Хоч нерви, неначе заряди по сто кілотонн.
Частоти розлук не знайомі покійному Герцу
А сила любові не знає, що міряв Ньютон.

світ – це ліс
незахищений первісний ліс
в ньому сарна – це ти
а стежки як новітні лекала
темно скрізь
навіть промені Божі навскіс
як скажіть не зійти
коли ждуть щоб спіткнулася впала
а мисливців багато
а стовбури творять тунель
де те світло вкінці
де те світло те сві…
не світає…
і лише соловей
і лише соловей–менестрель
має скрипку в руці
і співає тій сарні співає…
а вона все летить
проминає кущі і яри
і колючі ожини і сховані вовчі капкани
бо життя – тільки мить
тільки сонцем осяяна мить
до тієї пори
доки куля до серця дістане…

Даремно я прихильності просив,
Коли боліло серце донезмоги.
Вона в багно утоптує щосил
Моє життя, на шию ставить ногу.
Та навіть лев, що не жалів нікого,
Кому підвладна всяка звірина,
У гордощах не хоче перемоги
Над слабшим і ягнятко обмина.
Але іще жорстокіша вона,
Аніж левиця люттю оповита,
Оскільки в насолоду порина,
Коли нагода є на кров дивитись.
Кохана, не говорить хай ніхто,
Що, здавшись у полон, в крові утоп.

Так повелося – римський імператор
Махнув рукою – почались бої
Приречені на смерть у мідних латах
Тебе вітають спалахом душі.

А він сидить – одягнений у біле,
Неначе тога забере гріхи,
Неначе світ відбілиться – все вірить,
Що він у ризі, в те, що він –святий.

А на арені – б’ються відчайдухи,
Їм треба так – на смерть і за життя,
Їм треба так – не опускати руки,
А доведеться – стиснувши вуста,

Все далі в бій, на ворога, на брата!
На брата? Стійте, що ж це за війна?
Найгірше в світі, Боже, святотатство –
Не проклинай же їх, не проклинай!

Ти їм дай світло, щоб сліпі узріли,
Хто – ворог їхній, хто – навіки друг,
Збудити серце – значить, бути сильним,
Підняти очі – пробудити дух!

Ось ворог твій, славетний гладіатор!
Він там, на троні, у обіймах сну,
Влаштуй нарешті Риму вічне свято –
Не розділяй, борись і владарюй!

Нехай виходить на арену смерті,
Себе продасть або замолить гріх –
Хай буде першим на дорозі герцю,
Приречений на смерть – як і усі.

А поки, Боже, там вверху не плачуть,
І не бояться за своїх дітей:
Купив – продав, помилував і стратив,
Де ще знайти лукавіших юдей?

Стояв чи дим, чи вітер, чи юга -
було не видно. Очі червоніли.
Душа, як аркуш, чорна і блага,
і віхола - розпатлана Сивіла

хитала світ. Вогні чи не вогні?
Ти тут? Ти там? То постріли, то згуки.
Чия то смерть впливала на коні?
Чия душа заламувала руки?

Було не видно. Вітер, заметіль.
Було не чутно - ні душі, нікого.
Лише рука, чиясь рука звідтіль
лице твоє показувала Богу.

Воно було вже біле і тверде...
...як з нього раптом випурхнула юність,
вона хитнула на снігу людей,
вона на небі випекла відлуння.

Оце й усе. Чотири копачі.
І так тим пальцям свічка не пасує...
А от тепер, душе моя, кричи -
і хай ніхто, ніхто тебе не чує.

26.01.2014р.

Боляче, боляче, боляче!
Боже, ну де ти, ну де?
Правда, олжею розтерзана,
З вірою в Бога іде.

Ликами, многими ликами, встелено простір доріг.

Правдо, калічена, ганьблена згірклістю всіх протиріч,
Правдо, до скону шматована, то чи важкий в тебе хрест?
Правдо, смертями згорьована, пишуть новий палімпсест
ті, що законники обрані, ті, що доп'ялись до веж.

Крапле свіча, поцілована подихом сліз-безбереж.

Боляче, боляче, боляче...
Путь не довершена ще.
Бог нахилився стурбовано,
Правді вмиває лице.

2014

Чому так буває: одні оббивають лікарняні пороги,
Щоб почути «ви при надії»,
А інші відрікаються від власних дітей без тривоги.
Незважаючи на їхні мрії.

Цим дітям прикріплять клеймо «сирота»,
І будуть вони серед таких, як і вони.
Будуть рости без батьківського тепла,
Та в цьому ж немає їхньої вини.

Вони будуть під Господньою опікою,
Знаходити тепло у молитві.
В їхнім житті все стане наукою,
Та будуть найяскравіші миті..

Вона стояла мовчки біля вікна,
Відчуваючи до кісточок холод погоди.
І знала, зараз тут вона сама,
Бо в житті багацько є незгоди.

А лишень місяць тому,
Він лагідно обіймав її за плечі,
Шепотів, що не залишить тут її одну..
Його слова були такі доречні.

Недотримавши своєї обіцянки
Пішов…забувши все, що було.
А вона так залишалася стояти мовчки,
Бо все і так безслідно не минуло..

17.01.2014

Ми стали всі якісь «віртуальні»,
Загубились в тенетах мережі.
Та не будемо ми парадоксальні,
Бо тут все й так є без обмежень...

Забули, як прекрасно навкруги,
Що час невпинно так тече.
На клавіатурі намотуючи круги,
Забуваємо про міцне батьківське плече.

Забуваємо й про дружні посиденьки,
Розмови за чашкою чаю чи кави.
А тут лише пусті банальні переписки,
Які найчастіше закінчуються смайлами.

Забуваємо й про справжнє кохання,
Обійми, поцілунки, гуляння.
Про те, що можна прокидатися разом.
Але ми ховаємось від цього під «онлайном»..

Мамо, мамочка, матуся!!!..
Рідна Ви моя, люблю я -
Сильно, Ваші ніжні руки,
Голос Ваш розжене муки…

Ой, мамусю, не старійте!!!
Будьте вічно молодими!!!
А якщо біда настане, -
То примчимо до Вас без тями.

Матусю, вибачте Ви нас,
За ті не доспанії ночі..
А Ви так лагідно просили нас:
«Дорогенькі закривайте очки»…

Бо замученою Ви були,
За цілий день тяжкої праці..
А ми ж малими ще були,
Не знали Вашої цієї праці….

Написано 15.03.10
Відредаговано 29.12.2013

В очах ні радості, ні болю,
А чому ж це так? -
Бо ти все забрав з собою…

Забрав усе, що було у душі,
І всі приємні, і не дуже миті..
Залишив мене на самоті,
Ніби не було мене в твоїм житті…

Вже не та мала – переживу,
Цю втрату фізичну, і душевну..
В колонках грає гучно Океанів «Рандеву»,
Та я вже більш тобою не живу…

28.12.2013

Kоли гасне нації імунітет,
на милицях кульгає думка,-
протесту поржАвілo стигне стилет-
отуплює леза у клунках -
у тванях інертности, в ріках оман,
у сні летаргійного часу,
де душу прозору охоплює хлань
у спазмi тяжкого колапсу-
Тоді розверзається неба портал
і сходять Нескорені духом-
даровані Богом народу! У чвал
женуть, yпрядаючи вухом,
уже неприручені коні бунтарств-
oкуті дугою історій.
Iще у зростанні герої для паств-
а є уже пісня для глорій.
ПОвстанська струна нашорошує слух
на перші провістки огнисті,
на ноту стріли, на натягнутий лук-
гартується ще тільки "ВИСТІЙ"!-
До хрипкости в голосі, словом - у ніч!
Дорогу обравши єдину -
оту, що між тисячма інших -як клич-
в небесну веде Україну,
в градації зросту нових поколінь...
У землю упасти тілами -
собою піднявши мільйони з колін-
a є такі душі між нами!
Сини оці, справді, приходять на мить -
цунамі борні розгойдати,
Ізмити застояне рабство. Горить
душі їх маяк - честi ради!
Коли гасне нації імунітет,
і плоть од зневіри чадіє-
На світло Героїв - звіряючи лет -
вигострюймо сонячне "СМІЮ"

Спустилось сонечко за обрій,
І стала в Світі темна ніч,
І стали стіни тут холодні,
І люд не відав у чім річ?

І що зостало із цим світом?
Куди поділося тепло?
Ніхто нам це і не повідав,-
І люди стали діять зло..

І залишилися вни злосні,
У пітьмі ненависті й зла,
Зосталися одні на мості,-
А берег інший відняла ріка…

Не бачать люди тут нічого,
Окрім надуманих ідей,
А Сонце знов зійшло на обрій,
І дарувало новий день.
Дуже дякую:-)
2011р.

пам’яті Сергія Нігояна

Намети, барикади, дим ядучий,
безжально снайпер вибирає ціль...
По світу чути, як «реве ревучий»,
і хвилею – народний гнів, і біль.

«Борітеся – поборете!» – лунає,
лунає постріл, і летить луна...
До кожного це слово долинає,
це слово – кожне серце протина!

Воно повсюдно викрива облуду
лукавих можновладців і катів
і в судний день покличе всіх до суду,
хто слово правди чути не схотів.

На крыше голуби - весна,
А ночи темные без сна,
Без дела:
Просто стыдно спать,
А вот, как голубь, - не летать.

На крыше солнца много-много,
Но ты не смеешь на дорогу
Из лучезарного "вперед":
Пусть кто-то там другой споет.

Пусть кто-то в первый дождь холодный,
Не ты! - счастливый-благородный -
Откроет окна для озона -
Тебе лишь ночи кофе-зона.

На крыше голуби - весна,
И ночь безумная без сна...

26.01.2014

Пригорнуся душею
Я до рідного слова –
Те, що в’їлось іржею,
Облетить, як полова.

Заструмує джерельце
Наймилішої мови.
З нею входять у серце
України основи.

«Кобзаря» почитаю
І, укотре, заплачу...
Як умію і знаю,
Поділюся, читачу:

Наша мова чудова,
Це – держави зіниця!
А для лірика – слова
Невичерпна криниця!

2014

Київські пагорби. Лавра.
Мощі святих.
Слава.
Слава є і в динозавра.
В іграшках їх
слава...
Золото, Миро і Ладан:
Б о ж е Р і з д в о.
Славлю!
Хай недостойний я. Вадам
власне єство
травлю.
Шкода - не поруч я... Київ
рідко тепер
бачу.
Боже! Зроби, щоб я вірив,
часом не стер
вдачу.
Ні, не паломник сьогодні
я тим Дарам
очно.
"Слава!" кричать тепер модно.
Слава, де храм, -
точно.


26.01.2014

я іду і Ти зо мною
і тому мені не страшно
може я і не зумію
в бій вступити рукопашний
та утямлю підхопити
прапор славень і молитву
просить помсти кров пролита
марно нАбрід умовляти
меч покари вже здійнято
аж із неба він упАде
суд земний той суд продажний
він для Нього не завада
вірю йду і Ти десь обіч
волі подих – наша здобич
25.01.2014

Неначе із фронту чекаємо дані:
Що там, на Майдані?
Як там, на Майдані?

Надворі зима, на термометрі - мінус!
А кров - закипає!
А люди - сказились!

І лава на лаву! Кийки і гранати,
Багаття і стяги,
Од гніву крилаті!

І юний хлопчина вірменської крові
Знаходить натхнення
В Шевченковім слові!

- Боріться! Боріться! Вам Бог помагає!-
А куля гарячого
Серця шукає!

У свято Соборності, в свято Свободи
Стріляє міліція
В очі народу!

Гарант, не злізаючи з унітазу,
Закони підписує,
Множить заразу!

Ні зору, ні слуху, ні честі у влади -
Штовхає людей
Будувать барикади!

Гримлять барабани! Гримлять барабани!
Усі на Майдани!
Усі на Майдани!

ми іще на свободі, значить у нас є призначення
піклуватися про поранених, ходити в СІЗО на побачення
будувати у середмісті довгу лінію оборони
передавати теплий одяг, хороші вісті,
дошки і металеві щити з промзони
ми з тобою і так вже помічені
у наплічнику каска, респіратор, аптечка
у кишені ховаю синьо-жовту стрічку
бо ходити із нею вулицями небезпечно
декільком друзям твоїм, поетам, по місяці два арешту
на сході провладні газети, як завше, сумлінно брешуть
вітри у такій ситуації дмуть тільки з північного сходу
хлопці говорять по рації, далі - немає ходу
прорвемось! - кажуть обидва, ходимо тільки разом
навіть якщо там беркут нас поливає газом
вранці усе буденно: люди, метро, робота
ввечері ми - таємна і невловима сотня
уранці шлеш есемеску: все буде добре, мамо
не плач, не дивись новини, ліпше займись харчами
тут хлопців багато, січень, треба борщу і чаю
хлопці на барикадах, священик їх причащає
плями червоні й чорні - це на снігу кров і сажа
ми ж переможемо, правда? ми - переможемо, правда.
ми пройшли пункт неповернення і уже не зійдемо з дороги
ми змінились назавжди, ми стали молитися Богу
25.01.2014

треба бути не глухим а мертвим
між аналогічних домовин
потрясати миром пити й жерти
підписавши змову димовим

треба бути повністю пропащим
вигрібати дідьку за гроші
попіл із його кривої пащі
і смолу з антоніма душі

треба бути але треба бути
а коли сума – твоя тюрма
що воно міняється по суті
коли й так давно тебе нема

Кипить цей холодний, не ніжний до серця час.
Божки не розп’яті по всіх континентах скачуть.
Реальність сильніша за мрію.
Ніщо не лякає нас.
А те, що дивує,
Нічого в житті не значить.

І вітер так виє, мов смішно йому чомусь.
А в ньому вчувається предків немита мова.
З планетного серця, як нафта,
Виблискує Київська Русь,
Щоб стати по-людськи над "родіной" вашою знову.

Над сірим безчассям, над скурвленим днем і дном,
В смертельних забавах забувши про гріх і долар.
Зосталося серце тим самим стареньким сліпим селом,
Хоча звир'ювала і круто змінилась доля.

Звикала до себе.
Шукала себе у світах.
Тим часом ньюйоркці уже купували Місяць.
Як гнізда могильні, апостольський біль, свята,
Чи глина, яку у всевишші для когось місять.

А потім відкусять одну з пуповин – і все:
Життя почалося...
В крові золотіє осінь.
Чим більше відкрито, тим менший у тому сенс.
Чим більш не забуто, тим менше болить волосся.

Князі і бояре, дружина, і смерд, і звір...
На круги своя повертаються вічні кола.

Від стукоту серця лавини злітають із гір
Разом із орлами
Й рекламою "Кока-кола"...

2000 рік

Ти моя протиотрута
від шаленого життя.
В чистий одяг закута, -
в теплий подих буття.
Ти моя невагомість,
смак збліднілих ночей,
що отримав натомість
збанкрутілих речей…

Ти моя противага, -
світлий бік темноти.
Грішне слово “повага”
часто губить світи.
Ти моя віра в себе,
віра в теплі думки.
Неможливо без тебе, -
це у прірву стрибки…

Закликаєш до бою
за свободу життя.
Тільки поруч з тобою
щирим є каяття.
Тільки поруч з тобою
розумію себе.
У полоні нас двоє…
нас залишиться двоє…
я відчую тебе…

Ти моя краща тема
в спілій прозі життя,
нелегка діалема,
і крихка діадема
в моїх купах
сміття…
...2012р.

Палає полум’ям країна,
ім’я їй славна Україна,
жеруть її з усіх боків,
в кайдани наших земляків,
кують, безчестять, б’ють до крові,
невже нам всім такої долі,
пророчили Шевченко і Франко,
це так давно уже було,
події всіх років тих полум’яних,
залишили відкриті рани,
вже серця порвана струна,
такою жорстокою ще влада не була,
вставай люде, український до бою,
відстоюй правду вірною стрілою,
майбутнє наше вберегти,
не має в світі вищої мети .

Многоголову шапочку
Рвеш, наче гицель, з м’ясом.
Смаленим пахнуть рябчики…
Хочеться ананасів?

25 січня 2014 р.

Я не люблю тебе, ненавиджу, беркуте!
За те, що в груді ти ховаєш серце люте,
За те, що кров ти п’єш, на низьких і слабих
З погордою глядиш, хоч сам живеш із них;
За те, що так тебе боїться слабша твар,
Ненавиджу тебе за теє, що ти цар!
І ось блищить мій кріс — ціль добра, вистріл певен,
І вбійчеє ядро під хмари понесе він.

І замість нести смерть згори на земне ложе,
Ти сам спіткаєш смерть під хмарами небоже.
І не як божий суд, але як труп бездушний
Ти впадеш, судові тих моїх куль послушний.
І не остатній ти! Нас є стрільців стосот;
І все, що звесь беркут, полоще кров’ю рот,
Вивищуєсь над мир, тривогу й пострах сіє, —
Те кулі не уйде, як слушний час наспіє.
А труп бездушний ми без жалю, без промови
Ногою копнемо й підемо дальш на лови.

22—24 мая 1883 .

Над «Плачем Єремії»
Схиливсь Тарас і плаче:
«Отцы наши согрЂшиша, і нЂсть ихъ,
Мы же беззаконія ихъ подяхомъ.
Рабы обладаша нами, избавляющаго
НЂсть оть руку ихъ.
Князи въ рукахъ ихъ повЂшены быша,
СтарЂишины не прославышася.
Избранніи плачь подяша, и юноши
В кладъ изнемогаша.
И старцы отъ вратъ оскудЂша, избранніи
оть пЂсней своихъ умолкоша» .
Страждали юдеї у Вавілоні, бо їх звоювали,
А ми з намови п’яного Богдана
Самі впряглися у ярмо московське:
«Отак-то, Богдане!
Занапастив єси вбогу
Сироту Украйну!
....................................................
Отаке-то, Зіновію,
Олексіїв друже!
Ти все оддав приятелям, а їм і байдуже» .
Вельможі твої, Єреміє, повішені.
А мої –всілякі там кочубеї,носи, галагани...
Злигалися з москалями,
Деруть шкуру з брата.
Мови своєї одцурались.
Як і провіщав ти, мудрий Єреміє,
Господь вернув твоїх бранців.
А про нас,мабуть, і не віда,
Бо не з Його волі стали ми рабами...
За тобою, Єреміє, і я згадав матір:
«Чи доля так оце зробила?
Чи мати богу не молилась,
Як понесла мене? Що я –
Неначе лютая змія
Розтоптана в саду здихає,
Захода сонця дожидає» .
Ну, що ж, неприкаяний мій брате,
Витиму, як і ти, совою,
Щоб не заснув, бува, народ мій
В рабськім сні навіки.
Та нізащо, як ти радиш,
Щоку не підставлю тому,
Хто поб’є мене,
Щоб наситивсь він удосталь
Моєю ганьбою .
Ні, як Самсон твій,
Напружимось і на друзки рознесемо
Вертеп цей московський.
А поки що, Єреміє брате,
В степу цім триклятім потерпаю:
«Святої правди ні од кого
Не діждуся. Десяте літо вже минуло,
Як «Кобзаря» я людям дав,
А їм наче роти зашито.
Неначе й не було мене» ...
Та годі нарікать і плакать.
Тобі не легше було жити,
Все ж до кінця ти ніс, пророче,
Невірам слово Боже,
Бо край свій над усе любив.
Отак і я люблю без міри
Мою Вкраїну спроневірену.
---------------------------
«Батьки наші грішили, їх уже нема,
А ми страждаємо за гріхи їхні!
Раби панують над нами
І нема кому вирвати нас з їхніх рук...
Вельмож за руки вішали,
Старість не шанували...
Юнаки носять жорна,
Підлітки падають під ношею дров.
Старі вже не судять біля брами,
А молодь перестала пісень співати».
Переклад відібраного Тарасом Шевченком уривка відтворено з івритського першоджерела «Ейха» («Плач»).- 5:7-9, 12-15.
На відміну від тексту Біблії, яка відносить «Ейху» під назвою «Плач Єремії» до «Книги пророка Єремії», Танах (Старий Заповіт) вважає її окремим твором і вміщує не в «Книзі пророків» («Невіїм»), а в «Писаннях» («Кетувім»).
«Виписка є творчою заготовкою Шевченка для якогось не здійсненого поетичного задуму. За змістом вона перегукується з творами Шевченка на теми з історії України (загибель «праведних гетьманів» - керівників народно-визвольних рухів, прихід до влади «рабів, підніжків» з числа козацької старшини та їхня зрадницька політика; розправа царизму з діячами прогресивної культури та суспільно-визвольного руху –такими могли бути асоціації, що їх викликав у Шевченка цей уривок з Біблії».-Тарас Шевченко «Повне зібрання творів у дванадцяти томах». Київ, «Наукова думка», 1991, т.1, стор.286.
Книга пророка Єремії, 3:30-31.
Тарас Шевченко..., т.2, стор.185,186.

Агов! Ти ще жива, Вітчизно?
Чи вже одна суцільна тризна?
Для вбивць тепер така спокуса –
Поцілити у лик Ісуса.
Цей хлопець – вірменин від роду,
Став сином нашого народу.
Та на синів іде відстріл
Крізь барикадний переділ.
Юнак – словами, Кобзарем,
Його пророчим рядками
Здійняв в незрілих душах рев,
Не чутний з касок, за щитами.
А то б він, може, відхиливсь,
А то б він, може, захищався.
На нього дощ із куль проливсь –
Ісусів лик увись здійнявся.
А інший брат – той білорус,
Отам тепер, де й наш Ісус.
Ще скільки – ріднокровних нам,
Але чужих – своїм катам,
Лягли, бо до кінця стояли,
Бо спільну правду воювали.
Кати? Ой, хлопчики незрілі:
Слабка душа у дужім тілі!
Як вами затулилась влада,
Не здатна правди, честі й ладу!
Хрещатик – чорна стрічка болю,
Іще тримає прапор волі.
Та ж тільки прапор вже горить –
Ще день, година чи лиш мить?..
Скільки стоятиме держава?
Не та, зросійщена й лукава!
А та, Соборна і Єдина –
Що має назву Україна.
Не малороси, не манкурти,
А ті, що не бояться БУТИ,
Що прапор високо несуть
Цим осявають іншим путь.
Скільки ще житиме в державі
На правду наше спільне право?
Чи Україна упаде,
Щоб не залишитись ніде,
Крім – у кишені у магната
Під пильним оком сина-ката?
Стріляйте матерям у груди!
Та Україна таки буде!
Стріляйте в прапор, у народ!
Якщо вас спокушає чорт.
Але якщо вас Бог веде –
З очей полуда опаде.
Себе убити вас послали
«Державотворці» і вандали.
Тепер усі ми на межі,
А нею кров людська біжить.
І не зупиниться, поки
Народ ділитимуть ділки.
І червонітиме, й скипиться…
Ой! Діти Божі, схаменіться!

22 січня 2014 року

Такого, як він більш немає.
Б’ється птах у холодне вікно.
Мати сина завжди чекає, –
Син в чужині спочинув давно.

Так раптово ввірвалася куля,
Коли ніс він душі знамено.
А у лісі кувала зозуля,
І здавалось, що смерті назло.

2005

Лід під ногами кришиться і тріщить. Ти невразливий, це твій природній стан. В правій – бруківка, в лівій – фанерний щит: люди виходять битися за Майдан. Дим від пожежі стелеться в небеса, місто вдихає чортову каламуть. Мамо, не плачте! Мамо, я тут не сам. Нас тут, шаленців, янголи бережуть. Мамо, я усвідомив глобальну річ: рабське життя огидне, неначе твань. Кажуть, у нас тут ніби постала Січ, вся Україна труситься від повстань! Нас тут гартує полум’я і вода, ми приростаєм тілом до барикад. Врешті, ну що нам вдіє оця орда? Ми ж розучились рухатися назад. Нам не забракне мужності або сил – в люті морози тулимось до багать. Мамо, у них в полоні наш Чорновіл. Треба ж комусь іти його визволять...

І немає таких віків,
де би зло не рожало опір.
А згадайте старих богів,
що за око займали очі.

А тут стільки уже очей
і ненависть у кожнім оці,
а тут стільки сліпих ночей
і стріляють на кожнім кроці.

Поціляють і ярий біль
проливає не кров, а зерна,
із яких виростає хміль –
напувати людей і терни.

24/01/2014

На Майдані знамена
Зчорніли в гарячих димах,
І холодні сніги
Калиново-червоні від крові...
А Михайлівські дзвони
Голосять по вбитих синах
І благають: "Не вбий!"
І кричать: "Схаменіться, братове!"

Бо народ не простить,
І прокляття, гостріше ножа,
На тринадцять колін
Упаде на нащадків
Безвинних,
І навіки проляже
Глибока кривава межа
Між любов'ю й ненавистю
Рідних дітей України...

Я молю вас: не біймось!
Тримаймо міцніш корогви!
Хай не буде між нас
Ні зневаги, ні злості, ні зради!..
Богородице Діво
І Господи, благослови
Не схиляти колін
На Майдані,
На всіх барикадах!..
24/01/2014

Вони ідуть. А ніч, мов дим, густа така:
потріскує ріка – до кісточок проймає,
бурулькова межа під кроками тонка.
І включення пряме: сніг сипле.
То зима є.

Дивіться наш сюжет: вони ідуть на ви.
А молитви летять до вороння сліпого:
відлунює броня наскрізно молитви.
Але чужий хижак заплутує дорогу.

Вони ідуть: дітва! Там смерті ескадрон.
Вони не знали Січ, не уявляли Крути…
Бо смерті ескадрон не має заборон! -
Торкаються чола їх ангели скорботи…

Барвиста ця ріка. Вогненна. Бачить світ:
нестримний гул в крові щомиті, щохвилини.
По відео сто раз проглянутий «привіт»…
Син мамі передасть –
із неба України.


(2014)

Малою каплей точит слеза гранит.
Криком кричит душа, оглушая тело -
(Господи Боже, как же она болит!)
Вопль к Богородице: разве Ты ТАК хотела?
«Сomme à la guerre». Где война - нападают вши.
Вот и проверка светлых голов на вшивость.
Крестообразно: на горизонтность – вширь,
На вертикальность – чью ты заслужишь милость?
Кто за идею, кто за цветной металл,
Как иудеи – мы отреклись от Бога.
Долго, как гору, Он нас, гранитных, ждал.
Вот Он сегодня сам, на Днепра порогах.
Приходит с подарком, приносит Дары волхвов.
Новорожденным - золото, ладан, смирну.
Господи правый! Дай нам родиться вновь!
Брани людей избавь, чтобы жили мирно.
Чтобы в аду кромешном увидеть свет,
Духу пошли прозрение и здоровье.
Что от лукавого – просто сведи на «нет».
Чтобы не пеплом хлеб посыпать, а солью.

24.01.2014

Боже, як ясно на небі.
Вечір за обрій пливе.
Зорі дарують планеті
сяєво вічно живе.

А під ногами снігами,
ху́гою все замело.
Веснами...
                ...буде зело.
Постріли –
                  вечорами...
...............................
– Боже, що сталося з нами?
– Бігме, страшніше було.

Вчора убили людину.
Рана душі не одна.
Банда стріляє у спину.
Де ж вона – наша весна?

Як же вона посивіє
знову з вини палача.
Не повернути Сергія.
Жаль,
            по закону
                        не смію
шаблею,
            змаху,
                        з плеча.

                        23.01.2014

десь дивиться літо десь плаче без мене літо
десь позатихали принишкли самотні діти
десь тіло моє без душі сиротливе тіло
дотягує втілення все йому очортіло
сичі і гадюки у лісі глевкому лісі
десь мамине вічне «мій хлопчик-горобчик в стрісі»
десь воля волає воліє і просить шляху
десь долю мою роздягли потягли на плаху
регочуть рогаті горить під ногами осінь
десь вітром вилунює мамине «тосі-тосі»
і стогне Марією мамине «люлі-люлі»
летить голубами загублене «гулі-гулі»
десь гори і море без мене зимóва казка
десь дім недолюблений патина пустка пастка
до рук не дається полишена в нім дитина
із неба вогнем чи то райдуга чи драбина…

капелька в капельку
как в общежитии…
ровненько поровну - жизнь!
я -- по желанию, вы -- по событию
вот и вся разница!
лишь,
ах эти кудри, в ночь -- раскудрявые…
ах эти губки -- желанный сосуд!
оба мы лешие, чуточку бравые
если глаза нам
друг другу не врут.
24.01.2014.

Мій сніжний королю, яка завірюха,
Як рветься струна: в ля-мінорі останній аккорд.
Як терції снігу, мій лорде, послухай,
Спиняють всі компаси й знову вертають на норд.
На півночі зимно, на серці Морана,
Замерзлий у айсбергах кинуто бронзовий трон.
Дві дюжини зим їй шепочеш кохана,
Коли наче криця заковує маревний сон.
І що тобі сниться, коли хуга віє?
Коли ти блука серед згублених тіней хуртеч,
Де янголи снігу розкидують пір'я
І сонце готується знову до вранішніх втеч?
І вітер, мов нелюд, кидає в обличчя
Холодними пальцями вирваний з обрію глід,
А біла Мара тебе північчю кличе
І сипле обіцянки з губ її колотий лід...

Мій сніжний королю, яка завірюха!
Як ніжно снігами тебе обіймає пітьма,
Як тріскає налідь серцева, послухай,
І тане на віях цілунками вічна зима!

Система:
"Ты совсем ослаб!
Ничего не сможешь!
Я твоя стена –
И меня не склонишь.

Не преодолеть
Тут мои законы,
Будешь ты терпеть –
И идти в колонне…

И идти в рядах –
Словно био-робот –
Я твоя Стена –
Я твои оковы!

Я твои замки –
Для мечты и сердца –
Только мой тут мир –
Некуда здесь деться.

Я тут пронеслась –
Всюду и на мили, -
Здесь я и в сердцах,
И никуда не выйду.

И не дам дышать –
Задушу свободу –
Я твоя печать –
На судьбы - Законе…"

Дякую:) 2011р.

Всі казки я пам’ятаю,
Що колись читала мама.
А тепер напевно знаю,
Їх немає за горами.
Ті казки лиш на папері,
У дитячих снах, надіях.
Вже не ввійде казка в двері,
Та чомусь про неї мрію.

Пр-в:
Моє дитинство чарівне,
Там, де принцеси й королі.
Ти залишаєш вже мене,
Хоч ще й не віриться мені.

Сірий вовк, царівна-жаба
І сопілки, що співають,
І маленький гном нахаба
Інших діток вже чекають.
Ось і фея-чарівниця
На годинник вже вказала.
Час пролинув, мов жар-птиця,
І ми всі повиростали.

Пр-в:
Моє дитинство чарівне,
Там, де принцеси й королі.
Ти залишаєш вже мене,
Хоч ще й не віриться мені.

1999

Пролог
Залишилися примари –
В цьому світі без людей,
Вже ніхто себе не має,-
Тільки его їх веде.

Тільки его управляє
Всю роботу робить сам,
Вже нікого тут немає,-
Тільки тіні, - Світ Примар.

Полетіли в даль листочки,*
Й поряд Дерева нема,
Повсихали на пісочку –
Так і вийшов Світ Примар…

Кожен з нас лише примара,
Тільки копія лиця,
Більш нічого не зоставив,
Его все собі узяв.
Дякую :-)

Его взяв собі свободу,
А Хазяїн – тюрмі,
Вже не вийде на природу,
Залишиться у пітьмі…

Тільки-тільки з пітьми вийде,
Як про себе явить біль,
Решту часу всі закриті,
Вже без них проходить Світ.

Вже без них усе стається
В цьому Світі без людей,
Сонце річечці сміється,
Ніч проходить – знову день.

Ну хіба Душа проявить –
І покаже свою суть
Лиш тоді собою станеш,
І побачиш власну путь.

За собов ти понесешся –
Й світ за радістю піде,
Лиш іди шляхом від серця,
Так віднайдеш ти себе.

Не себе, лише частинку,
Тільки прояви Душі.
Тільки те, що на хвилинку
Робить радісним цей Світ.

Щоб знайти себе Цілого –
Там де Ти і тільки Бог,
Треба вийти на дорогу,
На яку ще не ставав ніхто…

Бо вона лише для тебе,
Тільки ти її пройдеш.
І повернешся до себе,
В Світ, що вже не має меж…

В Світ, який для тебе ллється,
Поміж зір, других Світів,
Треба йти шляхом від Серця,
Щоб Себе ти тут зустрів.
Дякую:-) 7.08.2011р.

Вот он, запах крови...
Вот он, День заветный!
Хмурит наши брови
Цепи и кастеты…

уж если Хан - браток
поди, когда -то пИсал…
сегодня свой курок
я прилагаю к Иску

за деда, батю - сына
и просто, армянина…
за выстрел брата в спину
за Киев - Украина…

попозже к Литургии
не сразу, после боя…
придут ко мне другие
мы этот Иск удвоим

ах этот парень русый...
студенты… киевляне...
соседа белоруса --
давайте всех помянем…
23.01.2014.

О чём ты думаешь, тем ты и становишься.

Брюс Ли

…если думать о… Войне –
то Война будет в Сердце твоём и в Стране твоей!
…если думать о… Разрушении –
то и тебя и твою Страну накроет Разрушение!
…если думать о Созидании –
будет Созидание в тебе самом и в твоей Стране!
…если думать о Любви –
ты весь наполнишься Любовью
и Мир вокруг тебя будет в Любви!

Сергей Цюрко


А Музыка нужна –
Чтоб вынести всё ЭТО:
Майдан… расстрел… война…
Крах Жизни и… Крах Света!

Политика…- урод:
Любовь – вне Государства!
Забит… забыт Народ,
А кто-то – словно в Царстве!

Но… Музыка нужна –
Чтоб вынести всё ЭТО:
Майдан… пожар… война…
Крах Жизни и… Крах Света…

Ты вспомни, кто ты есть?!...
Не множь свой Путь смертями…
Простое Слово «Честь»
Совсем не значит… месть!
С Душой твоей… что станет?..

Да… Музыка нужна –
Чтоб вынести всё ЭТО:
Майдан… разгром… война…
Крах Жизни и… Крах Света!..

Ты помни – всем назло -
Вбери в себя – навеки:
Мы – с Богом заодно!
Мы – Бого-Человеки!

Майдан… в Сердцах - война…
Крах Жизни и… Крах Света!
Нам Музыка нужна –
Чтоб вынести всё ЭТО!
…
Так думай о… Любви –
И становись… ЛЮБОВЬЮ!!!
Иначе, весь в крови,
Зальёшь Страну всю... КРОВЬЮ!..


© Copyright: Сергей Цюрко, 2014

На будь-яке на світі запитання
є відповідь. Та проповідь стара:
ти маєш зупинити руйнування
того́, що творять інші для добра.

Тоді не буде люто, криво, косо,
і юність осягне свою мету,
і зрілість буде бачити під носом
усе, що мудрість бачить за версту.

Чого вмирати?
                  Ради чого жити,
коли сумління спати не дає, –
чи має бути, як сьогодні є?

На цьому світі є чим дорожити.
Не володіти –
                  мріяти, творити
і захищати наше і своє.

               2013

Пише ніч нашу сповідь на темнім форзаці
І слова проростають у тишу, мов зерна.
Розквітає у вікнах туманом озерним
Темінь сива, де час вириває абзаци.

Пророкуй...провокуй...без кінця заперечуй...
Ці літописи з кожного вийняли сутність!
Вкриє мороком серця твого неприступність
Мої, стомлено згорблені зрадою, плечі...

І залишиться присмак несказаних зречень,
Запече й заболить мої груди сльозами...
Шепотіти щоночі спрагле: мій коханий -
Як це гірко...як боляче...як недоречно!

І візьме Бог до рук старечих великого циркуля:
Напівколом обведе далекий шлях, бетельгейзе...
Із недр вийматиме червоні гарячі гейзери,
Завершатиме біг тривалий життєвими циклами...

І падатимуть зорі крізь Божі пальці кометами,
Щоб тонути у морі рудими шлейфо-хвостами.
А ти, бетельгейзе, червона і спрагла, мов пам'ять,
Залишишся білою карликовою планетою.

І тоді ти мені перестанеш нарешті снитися,
Перестанеш здіймати мене понад орбітами...
Боже, хіба можливо темну безвість витримати?
Скільки того незвіданого світла поза місяцем!

Скільки тих горінь запальних, космічних падінь сьогодні?!
Скільки Богом прокладених навсібіч траєкторій?!
А ти, бетельгейзе, прагнеш спалити вічне море,
Коли наслідуєш несповідимі шляхи Господні!

Нам в Мире - светить - не холодно:
Мы вместе – с Тобой – до конца.
Наполнены Истиной головы,
Любовью полны Сердца!

А люди живут разрозненно…
Забыли про близость и род.
И Родина ими не познана:
«Мы… электорат, не Народ!..»

Живут, словно всё им дозволено:
Всё топчут – Природу, людей.
Страна – как приют… обездоленный
Для сирот… и странных… идей…

Но есть ещё шанс на прозрение:
Есть тот, кто Сердцам помог
Себя осознать в прощении,
Шепча: «Сохрани вас Бог!..»

Ведь с Ним никогда не холодно!
Мы – с Верой – в Любви – до конца!
Наполнены Истиной головы
И Богом полны Сердца!


© Copyright: Сергей Цюрко, 2014

Зайдеш у хату – нібито світлиця,
Столи стоять у білих скатертинах,
І у кутку велика чорна скриня
Багатства й щастя зо три міхи зичить.

І хазяї одягнені святково,
І оксамити, і парча, єдваби,
Вкривають плоть, але такі незграби -
Душа геть гола і покрита кров'ю.

До столу кличуть - прогощайтесь гості!
Ось вам і їсти, й пити - що захочеш!
А всі мовчать - бояться взяти ложку,
А десь дзвенить ножів залізо гостре...

Напригощали, так що вже не лізе,
А душі їхні не нап'ються крові...
Зайдеш у хату - ніби всі здорові,
Одне але - душа - притулок бісів

У хазяїв. Розпаслися на святі,
І вже зі столу зникла скатертина,
Крадуть своє у себе і у сина...
Зайдеш у хижу - нібито проклята.