Ти чуєш як стогне вітер?
Тремке стоголосся ранить...
Воскреслий щорічний спомин
У дзвонах гуде. У дзвонах.

...І правлять поля панахиду –
Загарбником скривджено збіжжя.
А люди? Мовчать нерухомо
у посмішках кам’яно-визвольних.
У праці святій зігріті
ще вчора складали подяки
лани у буянні золота.
Сьогодні дощ сірий плаче.

...І мовчки кричать папери
У теках багаторічних.
Як труни мовчать сутенери
Загальнонародної кривди.
Земля забирає свідків
у надра німих обіймів
аби заглушити ридання
безвинно братів убієнних.

Лампадки запалюють небо.
Лампадки запалюють душі.
Лунає чуже покаяння
і мовить сторічну покуту.
За когось.

Лиш тільки вогонь очищаючий
сердець у катів не розтопить.

Світ малий такий, як копиця сіна,
Життя коротке таке, як річка з дитинства,
Ми виросли – і розлетілися по світу,
Наче оті білі кульбабині парашутики.

На отій світлині- я четвертий праворуч,
На отій, такій пожовклій, чорно-білій світлині…
Ми сподівалися злетіти над світом,
Але ж ця клята сила земного тяжіння!

Ми хотіли як мед- то й ложкою,
Нам думалося, що можна стати щасливими,
Якщо все розпочати з чистого зошита,
Але ж двічі в одну річку не увійдеш, і це так…

Ми гадали, що ми – найрозумніші у світі,
Що решта людей геть не розуміються на житті,
Ми вважали, що весь світ у нас в кишені,
Ми гадали, що ми завжди залишатимемося такими…

Ми прагнули змінити цей світ,
Ми горіли – й думали, що це всього лиш метафора,
Аж поки не згоріли дощенту й не стали димом,
Котрому вже не так дошкуляє це земне тяжіння…

Садам – ні листяно, ні пташно.
І вись – охмарена й чужа.

О, як оглушливо й протяжно
Мовчить край_осені душа…

2012

Сивий дідусь, літописець Час,
не лишає можливості для репетиції,
гострим пером в партитурі карбує
знаки, воліли б які приховати, не дасть
бути так, як хотілося,
буде все, як було.
Помилок не пробачить,
не буде милості, як зіграли – позначить.
Симфонії наші
все більше походять на злий авангард,
карнавал з розбиванням о стіни голів,
як не чули б себе – навіженим воланням
у нотах звертається оперний спів,
дисонуючий камінь… дисонуючий камінь…
в кострубатості слів
й жалюгідних діянь.

Але десь в купі нот
залишається карб, сивий Час справедливий,
перемоги в двобоях, усміхнений голос
й гармоній прозорий класичний мотив.
Алмази в багні
залишаються тим,
хто прийде вслід за нами
і вириє гнів із глибин,
біль і білий метал
перетворений в силу
напружених спин,
із гарчання і крику
відлитий
у глиняних формах кантат,
до планети
обернений спів.
Саме так…
Розставляє крапки і знаки альтерації Час,
імпровізації підвищуючи якість…
Так дерева зростають в нас,
на шматочках геніальності.
***

Я свідок воскресіння Аралу.
Я свідок відходу Бориса Стругацького.
Речі такі зобов’язують прагнути
бути мудрішим…

Маленький котик сів на призьбі коло хати,
собі купається у золоті промінь.
А біля нього розстелила осінь шати,
неначе світ належить лиш йому однім!

Своїми лапками і хвостиком так хоче
далеке сонце притулити, загорнуть.
А листя струшує себе, йому шепоче:
"Біжи до хати. Скоро вечір. Всі поснуть"...

Я плачу на чужу вигадану любов
Запиваючи кип’яченою водою.
І від нестачі повітря давлюсь нею.

Запитайте в жінки
Чого вона плаче…
… І вона, повірте, не знайде
Ні одної вигадки, щоб відповісти.

Я ридаю над чужою
Вигаданою любов’ю,
Бо не можу справитись зі своєю.
Тепер я знаю на смак сльози.

Вони знаєте які?
Теплі, бувають гарячі,
Зрідка солоні і великі…
Такі, що коли падають
Я відчуваю їх на нозі,
Стук, що б’ється по голій шкірі.


19. 11. 12.

Серп місяця націлився
У яйцехмарне серце
Ночі.

16.11.12

Я вранці випив пива.-
Я уже поет??

2012

Я свою любов на карти
Проміняла
І гарячі сльози.
Я не повірила,
Повір, я серцем не зрадила.
Я свою любов
Кинула на поталу
І топчусь по ній,
І заїдаю зрадою.
І з серця мрії викидаю.
Я запиваю гарячими сльозами.
Я повірила…
Я зрадила…
Я кидала…
Я плакала…
Я чекала…
Я любила…
Я… я всетаки колись була твоя.
Я банальні рими запиваю
Гарячими сльозами,
Падаючими в чай…
Думай що хочеш, так і знай.
Ми були на «ти»,
Ми були одним цілим…
Тепер солодка валер’янка,
Чай літрами
І серце біжить марафон.
Мене рятує музика
І топлять думки.
Тепер… як завжди… -
Ручка – мій мікрофон…
Я зависла на волосині,
А тобі втримати
Не вистачило сили…
Я була готова…
Кинути, все кинути
І тікати до тебе одного…
Мені за радість було жертвувати…
Жертвувати всім.
Жертвувати собою.
Мені за радість був тільки ти
І бути з тобою.
Я запиваю любов гіркою кавою…
В уяві збирала сумки…
В реальності завжди чекала.
Втримати не вистачило сили…
Засумнівався.
Висіла на волосині.
І впала.

Я свою любов на карти проміняла
І гарячі сльози.
Твоя егоїстична-романтична любов
В мої вени впирскнула солону кров.
2012 р.

Жовтим листям облітають мрії
З дерева печального
Життя…

У гіллі сухому виснуть тіні
Настороги, страху,
Каяття.

Падають, як яблука на скелі
Стиглих слів незібрані
Плоди.

Сіються інтриги по е-мейлах,
Хтось вінки приносить
До води.

Посипає сіллю свіжі рани
Ненароком зголодніла
Ніч.

І стоїть у тебе за плечима
Неминуче невблаганний
Лінч.

16.11.12

ніч несповна місяця
жбурляє божевільні сновидіння
під подушку
колективного безсвідомого всесвіту

на ранок
сновидці читатимуть сонники
а хто забув надіти окуляри для сну
зрозуміє що не існує життя
поза сновидіннями

а поки -
заблукалі у міжсонні сновиди
протягнутими руками
куйовдять сни

із подушки
колективного безсвідомого всесвіту
летить пір'я
складається пір'їнкою до пір'їнки
і кружляє
птахом ненасненних сновидінь

і тільки у мить
коли ніч несповна місяця
одягає гамівну сорочку дня
можна прокинутись
і розбожеволіти


2012

Ранок граблями проміння
Згрібає в ущелини
Біль.

Гори вдихають свободу
Вдягнувши на голови
Сніг.

Зламані душі – іграшки,
Що впали під ноги
Дню.

Хочеться вити. Видумка,
Ніби усе це –
Ми.

Діти зберуть окрушини
Наших надій
І

Казку напишуть вірою,
Що нам не забракло
Сил.

Тільки… Невже я справді
Зі сліду козлиного
Пив?

15.11.12

меж немає
навіть хрест не межа
а начало
не проти, а за
життя
меж немає
перекреслене навхрест
серце
двома поцілунками
не вмирає чомусь
я повторюю мантру
меж немає

Ці слова
кольору теракоти й охри
Ці слова
звучать як сутінкова флейта
Ці слова
на дотик шорсткі і нерівні
Ці слова
кольору теракоти й охри
від давності
Ці слова
звучать як сутінкова флейта
від сумнівів
Ці слова
на дотик шорсткі і нерівні
від тисяч рук
Ці слова
зміряли мою душу
поділили на такти
роздробили на ноти
і складають древні мотиви
без ритму й мелодики

Крізь мене розмашистими мазками лілово і помаранчево
Світять кошлаті і теплі іриси, в них – сонце, літо, вітер.
І зараз – залишки холодних осінніх днів закручують вихор
Печалі, тремтливого болю і страху самотності.
А я, одинока, на своєму ліжку-острові серед темної кімнати
Насичуюсь гомоном твоїх мальованих квітів.
І гріє мене ця кольорова дійсність олійних фарб,
Створена твоїми руками, твоєю пристрастю, твоєю любов’ю.

І крізь полотна ступаю в інший світ невідомий,
Блукаю у свіжім розквітлім бузковім саду і хмари тривожаться
Весняними зливами, осені немає за вікном, коли твої змальовані
Хвилі мінливого життя розбурхують море довкола мого ложа.
І чую запах квітів, і вже вони проростають з картин у стіни,
Підлогу, прориваються крізь дах – і квітнуть.
Хоч скоро зима.
14.11.2012

осінній місяць
такий
холодний
і близький
що
от-от
дотягнусь
і
зірву
це переспіле
яблуко
з
нічного неба

осінній місяць
розчинений
у
чорних
собачий очах
розчавлений
на тонкій
собачій морді
розмитий
в
одинокому
собачому витті…

осінній місяць
ти
такий
холодний
далекий
близький
що навряд чи
до
тебе
долетить
моє
тонке кволання

чашка кави
з рожевими квітами
чашка кави
коричнево-чорної
чашка кави
із запахом
гіркості
чашка кави…
і
у ній
два ока
пильно
вдивляються в мене –
мої?

2007

Напередодні снігу
Осені холодно в пальці
ховала
долоні у крони
та поколола
хвоя
де капала кров
почервоніло листя
де сльози на кров –
пожовкло

Гарно
аж приморозки по шкірі
і ніхто не знає
чого далі чекати
смерті
дива
чи снігу

2012

Порой даже черная полоса может стать взлетной,
Время есть, полчаса, чтоб побыть нам самими с собой,
Можно нервно курить и потягивать крепкий кофе,
Продолжать вечный спор между разумом и душой.
Можно в рубку спуститься и бросить дежурную фразу:
Рулевой, поворачивай, буду но-новому жить!
Рулевой удивится: По-новому? Вот так и сразу?
Интересный вопрос, что ж, попробуй, по-новому, Вить.
И былая чертовка вдруг станет серьезным педантом,
От мужского лица рассуждая о ценах на нефть,
Ей захочется смокинг, сигару, разбавить речь матом,
И шансон сочинять, или в баре напиться и петь.
Кардинально меняться, чтоб выжить, пожалуй, не стоит,
Не ломать, а прочувствовать, не вопреки, можно «за»,
И по взлетной, пусть черной, но мчаться по жизни стрелою,
Помня, коль надо будет, включать,иногда, тормоза ;-)

Вони з'являлись на кухні щоранку,
Завжди бадьорі, невсипущі та невмирущі,
Як голоси ведучих із радіо «Ера»,
Дивилися зверхньо зі стелі
На нас, буцімто безіменні
прадавні божки із неба,
«тре щось із ними робити», - зітхала я,
«угу, треба», - підтверджував ти,
Наганяючи їх рукою.

Якогось ранку їх знову побільшало,
І ти, не втерпівши, притягнув пилосос:
Тепле повітря ковтало їх, аж прицмокуючи –
Цілу генерацію, мегаполіс, поселення
Мух дрозофіл –
Ковть!

«Уявляєш, а в них щойно був армагеддон», -
Констатувала я, цмудлячи каву.
«Мабуть», - погодився ти.

Наступного ранку на стелі з'явились нові.
- Бляха, - зітхнула я.
- Муха, - підтвердив ти.
- Певно, лишилося вчора двійко, то і розмножилися… Ніби Ноєві діти опісля потопу… Слу, як ти думаєш, а у них, дрозофіл, як оце відбувається? По любові?
- Тю, ти чого? Та вони ж – найпростіші! Ніби амеби у туфельках, тільки з крилами! Суто інстинкти…

А вночі, коли ми спали, натомлені після любощів,
За вікном пролітала тарілка,
І жінка (мабуть-таки жінка, бо допитлива ) у сяючому скафандрі,
Дивлячись на нас

(моя розхристана голова – на твоїй руці,
Впечатані складки пожмаканої постелі) –

запитала у свого чоловіка – звісно, телепатично:
- Слу, як ти думаєш, а у них, у людей, як оце відбувається? По любові?
- Тю, ти чого? Та вони ж – найпростіші! Як дрозофіли, тільки трішечки довше живуть… Суто інстинкти, мила!

…а тоді дістав пилосос зоряний -
І без жодних докорів совісті –
Нас, і будинок, і місто -
Ковть!

Коли я обертаюсь
до дзеркала,
лиш на мить,
на секунду єдину,
бачу в нім
мою юність радісну,
Твої очі -
незвідана безвість,
неусміхненість звабна,
казав ти,
я недбало всміхалась…
Коли я заглиблююсь в очі,
що невидимі поряд нікому,
сумно голову ти схиляєш
і зникаєш,
Туди зникаєш...
Коли хочу твій погляд відчути,
я ховаюсь у сон, чекаю..
Ти буває приходиш,
сумно
головою мені киваєш,
я ж усмішку твою чекаю...

Коли я заходжу у темряву,
коли тихо іду в доранкове -
все чекаю…
Тебе...
Із дзеркала…





08.11.2012

І не можу ніяк розірвати ці медвяні павутинки,
що линуть і линуть із такої невипадкової світлини ...річної давнини,
наче і не зовсім інша жінка дивиться на мене – а саме та,
яку знав я усіма мелодіями полуденного і опівнічного подиху,
і яка знала мене - мої руки, кроки, хмільні пісні серця,
саме та, яку я і досі кохаю – отам, у промайнулому.

Просто не можу відірвати очей від обличчя на світлині,
жадібно вбираючи миті, знаючи, можливо, найголовніше,
оте, що коли вона, іще безкінечно моя, відвернеться,
ось-ось відвернеться - на мить і новий мейл у неті -
я побачу її вже такою, якою бачу тебе нині -
значно дальшою, аніж усе промайнуле,
значно дальшою німої пустелі між нами,
і не впізнаю…


2012

Я не хочу здаватись мужньою
І не хочу занадто відвертою
Я не хочу ляльково спаплюжною
І не хочу душею стертою
Я не хочу в кайдани сердце
Ні своє ні того хто поруч йде
Я не хочу як страва з перцем
Бути гострою, з мене буде
І якщо б усі птахи у небі
Мене із собою підняли
І віднесли у інші виміри
Щоб хоч трохи легше стало
Просто хочется перепочити
І ридати, ридати, ридати
Пісні сумні завчити
І співати, співати, співати.
Ми давно вже не вільні, люди
І давно вже не вільне суспільство
Ми залежимо тут від усюди
Й живемо вже давно у насильстві
Правда сліпить нам ясні очі
В когось блакитні, яскраві
А в когось тусклі, пусті й не охочі
На себе дивитися далі.
Чепурні ті квіточки на сонці
Що доглянуті кимось старанно
А не ті які мусять в сторонці
Проживати самі безталанно.

2011

Давай не будемо спинятись
Дихай тривким, солодким стоном...
Залишайся у мені
...сьогодні і скільки схочеш!
Нескінченність губ твоїх
Цілуймося аж до ззуду
В місті суцільних мрій
В місті де все можна
Й лишайся моїм...
На стільки на скільки вистачить
І тримай
Тримай міцніш
І ніжно
Так як вмієш:
Бо завтра ми поїдемо...



16.04.2012

Ця Музика настільки я,
що в плеєрі коли здійметься крик –
стає більше мене,
навушники – щити проти метро,
настільки ствердно Музика звучить,
що відступає натовп –
дихати вільніше.

Якщо злетять акорди до височини –
злечу з ними разом,
коли ти віриш в мене так,
у Неї вірю як –
разом полетимо.

Вирійно гляне безодня – і
втриматися несила…

Прожилки стерпли: до осені
листя ховало крила.

2012

Жовта стіна чужого будинку
Навпроти наших вікон.
Нерухомо лежимо на краєчку,
Ти гладиш руку, вимальовуючи коло,
Я дихаю і така тиша, ніколи б
Не знати, що буде далі. Кімната
на чотири кути в кам’яниці
не стане нашим домом.

Жовта стіна вбиває сонце,
За нею – ні неба, ні - далеких
Венецій-Флоренцій, ми – у фортеці.
Давай почекаємо вечора. У жовтій стіні –
Теж є живі і для них наші стіни – така ж
Безвихідь. Увімкнемо світло для них,
а вони для нас, бо навіть мури, милий,
навіть жовто-брунатні стіни
Повинні дарувати надії.

я сьогодні забула одягнутися
ранок стягнув із мене ковдру сновидінь
залишилося тільки намисто із мрій
я ніколи його не знімаю

вітер одягає мене у свої подихи
намистини колишуться
наче хочуть зірватись
і полетіти до вирію
а там здійснитися

жаль іще далеко до осені
далі ніж до кінця світу

ти сьогодні забула одягнутися
подумки шепоче мені на вухо
моє відображення у очах вітру
я ж поправляю намисто із мрій
як найкраще вбрання
міцно тримаючи його
як останню одежину

та тільки-но вітер
підморгнув мені третім оком
мимохіть зачепивши своїми віями намисто
мрії розсипались
і покотились до вирію

не чекаючи осені
після кінця світу


2012

Україно, моя рідна,
Твоя мова солов'їна.
Цвіт червоної калини -
Це є цвіт народу серця.

Серце б'ється, душа рветься
До краси твоїх лісів.
Пісня лине понад степом -
Це твоєї мови спів.

06.11.2012 р.

хлопчику із музикальною зовнішністю
у тебе під сорочкою нечувані мелодії
у тебе замість душі музична скринька
і якщо розстібнути комірець твоєї сорочки
усе стане музикою

дівчинко із поетичною зовнішністю
у тебе під сукнею нечитані вірші
у тебе замість душі поетична скринька
і якщо розв'язати бантик твоєї сукні
усе стане поезією

хлопчику із музичною скринькою замість душі
тримай свої мелодії у секреті
блукай у міжтінні днів
і як тільки зустрінеш дівчинку із поетичною зовнішністю
не розгубися
поклади її на музику

дівчинко із поетичною скринькою замість душі
тримай свої вірші в таємниці
будь уважна до незнайомців
і вчися бачити крізь сорочки
бо коли прийде хлопчик із музикальною зовнішністю
усі скриньки відкриються

ви станете музикою
ви станете поезією
усе стане вами

2012

доброго ранку, недоєна
країно моя задрімлена,
у грудях твоїх охлялих
солодке горить молоко

горить і гірчить вуглиною,
доброго ранку, невтішена
країно моя розбарвлена,
зоре моя плинка

плине в заовиддя маками,
скрапує цівками білими
звада твоя обвуглена,
зваба твоя лунка

2012

Сьогодні я цілував тінь твою,
Бо ти була у світлі
Світу...

04.11.12

У цих вікнах золотаво-охряних,
у цих сяйливих високих вікнах
вогшають, займаються будні,
розтікаються по місту конфітюром;

ці вікна задивляються у темінь,
у мокрі коси темнавого гілля,
у ліхтарів спесивих шиї,
у шиті шовком золотим калюжі;

а під вікнами ходять парубки,
по-койотячи нишпорять площами,
попід охрою вікон по-лисячи
замітають сліди дівчатка;

а у вікнах вальсують погляди,
пульсують посмішки, порухи,
і приховують мудро, милостиво
сиров'ялених шалів куриво.

ХІ.2012

Серце моє так боліло,
що могло б уже виболіти.
Але воно є
і болить так само,
коли я думаю про тебе.
Ти пішов,
і я не вмерла,
Та хіба я живу?
Так не люблять,
так повільно згасають,
так усихає дерево,
якому забракло вологи.
Ми чужі.
Я знаю це так само,
як і те,
що ти вже не вернеш ніколи.
Ти не прийдеш –
і руки мої опускаються,
ти не прийдеш –
і серце моє перестає битися,
тільки розум ще бореться,
і я повторюю без ліку:
„Не треба,
не треба,
не треба про це”.
2012

Жовтень
Вимитими очима
Поглядав на грім,
Котрий хрумкотів
Смачними хмарами.
Секонхенд…
Залишки осені,
Пообгризувані
І замизгані болотцем ,
Добре смакували
Листопаду…

Нічному небу ліхтарі ввіряють душу.
Двадцять третя. Вітер. Місяць
дивиться блакитно-срібним оком майстра
на чорно-синій вальс містерії.
Безумство. Тіні. Духи
прочиняють вікна й двері,
кличуть, ваблять, за руку ведуть сомнамбул
танцювати на карнизах.
Осінь. Хмари. Каравани
небом сунуть над містами
в храм розчахнутого Сходу,
з вікон стягують офіру – неприховану відвертість
(в місячному сріблі краще
видно сховане від Сонця).
Ніч. Здіймає. Вгору. Крила.
Хоровод рудого світла –
з ліхтарів злітають душі,
пестять небо – з нього злива.

ми стояли на березі нашої уяви
в очікуванні приливу
пускали кораблики мрій
по хвилях до здійснення

небо зазирало до нашої уяви
наче до дзеркала
поправляло свої хмарини
розчісувало сонячне проміння

і тільки коли посутеніло
небо почало спадати нам на плечі
а тоді спустилось
і лягло на узбережжя нашої уяви

ми прогулялись навколо неба
випили півхмари дощу
знайшли своє місце над місяцем
і закутавшись у нічний туман
безконечно споглядали
як повертаються до нас
кораблики здійснених мрій
після приливу

P.S. а довкола було лише небо
і тільки ми знали що воно — сьоме!


2012

мужчина
коли розлюблений
не рве волосся
не розпинає спогадів

мужчина
споглядає
свічу
що витанцьовує мінори
під музику вечірнього свічада
і слухає
серцебиття пустелі
яка проситься у дружину
вірність обіцяючи

мужчина розлюблений
плаче мовчанням

зшиває будні молитвою
перебирає чотки
недогорілих питань
і вже не кличе душу
на двобій

мужчина
варить каву
на двох
собі
і Богу
щоб разом за столом
розсудити
тайну любови

Так мало неба на двох і землі.
Так мало світла в очах заломилось.
Я прожила забагато в тобі,
і навіть долю у то́бі зустріла.

Між нами тихо жили пару фраз:
"Привіт як справи? Добре, бувай"
Розлука все ж будувала каркас -
облаштувала іржою наш рай...

Мені хотілось прощати завжди,
хоч дорікання мене і втопили.
Отак і зникли рожеві світи:
не відчуваючи, просто любили...

Так мало неба. Багато зірок
зітліли там, де кохали ми вчора.
Ще пальці хочуть зробити дзвінок,
а серце просить забути розмову...

листопад-листоноша
львівський
лічить
листя
листи
листівки

львів’яни
на лавках
під ліхтарями
любляться
люблять
легенди
лірику
люльку
і львівський лікер
і ласощі львівські

за лаштунками
Львова
линяють
лисіють
ліси
листя
лягає
лягає…

льолі
латані-латані

люлі-лю
лю…
листопад
у Львові
люблю

Холодними осінніми ранками смажитиму тобі яйця,
Варитиму каву в кавоварці, яку вислала цьоця з Риму.
А тоді розливатиму її у чорні горнятка, привезені з Гавареччини –
Місця, де світ живе собі окремо, серед густого лісу, без асфальтованих
Доріг. Де світ крутиться довкола гончарного кругу і маршрутки,
Котра приїжджає двічі на тиждень.
І люди живуть там по-іншому, може так, як ми би хотіли –
Без міщанських тривог, без гонору смердючого міста.

А тоді – буду пекти пляцки, з яблуками, абрикосами, сиром,
Гречкою і цибулею, картоплею, вишнями…
Перекладатиму ледь теплі свіжі коржі сметаною, домашнім
Кремом – все як казали Дарія Цвек і Ольга Франко.
І наш дім – який б він не був, квартира на Сихові,
Чи фортеця під Львовом,
Завжди пахнутиме свіжим печивом і моєю любов’ю.

Буду твоєю вірною товаришкою в дні найгірших незгод,
Буду твоїм прапором, який треба здобути трофеєм -
Як на теренових іграх в юності.
Буду втікати від тебе, прослизькувати між пальцями,
Позуватиму гола художникам, буду музою для програмістів
(вони вигадуватимуть нові мови програмування чи щось таке)
Я ніколи не буду стовідсотково твоя, а ти навзаєм – мій.
Життя вдвох, ти і я – must do для нас в цьому житті.

І в ліжку відкриватиму світ поміж ніг, нічний марафон
Неземних насолод, відвертих мінетів, тремких поцілунків.
І сотні твоїх породистих предків
Членом свого найкращого з нащадків – братимуть мене
В безмежній любові і пристрасті.
28.10.2012

На Луне сегодня были
Два влюбленных чудака
Чай с сдобой,медом пили
А потом во сне встречались
Обнимались,целовались...

Днем орехи собирали
Виноград они едали
А потом под кроной древа
Снова сладко целовались


И родне этих двух
Вряд ли сисчете
На свете белом

Тільки про серце своє б не забуть
в цю небезпечну заплутану осінь.
А я знов невзмозі,
жаліюся досі,
та досить -
і далі ще ж є якась путь.
Далі ще ж мабуть нап'юся сповна
з різних криниць, і тебе ж ще зустріну,
до того ж - не кину,
хай в що я полину,
хай скільки б отак не сиділа сама,
і безліч питань...

Завтра - наша надія,
а жовтень зриває агітки й минуле;
безформенна мрія -
я й мріять не вмію
про те, що "не треба".

Про серце забула.
Із волі фортецю собі збудувала,
і видно із башти глибокеє небо -
з тобою, без тебе -
я ледве розчула,
проте - я кохала те небо, кохала.

Ти може не віриш, ти мабуть не знаєш,
що я не зречуся любови цієї,
і ти все ламаєш,
бо досі не вмієш
кохати - хоч небо з фортеці моєї,
хоч свою пшеницю. -

А ти? про що ти, жовтне, мрієш?
Скасовані хмари,
чорні піари -
коли ж нам від цих демократій відмиться?!

Завтра це буде інакша країна -
мало не інша -
і новий листопад.
Осінь-руїна,
Весна швидкоплинна.
Зараз на жовтень - великий попит.

Ти не первинний
(а вже у короні - можеш знімати):
якби не щось вище, я і не знаю,
чи був би ти в мене. Для тебе ж кохати -
інстинкт тваринний,
для мене кохати -
це вітер, це рух, і тому я кохаю,
бо я - то є вітер.

Треба навчитись робити кроки -
той упаде, хто у прірву захоче,
навіть на місці.
В політико-поетичній різці
в такі, як сьогодні, ночі
мало садити квіти
у календарні строки.

Ми ж не залишимось разом,
просто залишимось поруч з тобою.
Були і образи,
і нерви, і ніжність, і вази
із квітами не від тебе -
та різне; я все пам'ятаю, я ж те небо
і скляну фортецю мою
кохала!, хай йому грець, кохала!!
себе забувала,

і мрії обидві (нарешті знайшлися,
бо навіть не знала, які),
мов чорні круки,
наді мною звилися,
кружляли;
і добре, що осінь,
а я знов невзмозі,
пишу тобі досі,
та досить -
я йду із країною далі крізь жовтень -
жовтень швидкоплинний,
іду, бо не ти первинний,
бо вірші не опалі й не жовті.

Ти ж, мабуть, забудеш, ти ж не вмів кохати,
ми ж іще зустрінемось -
у нас одна путь,
нікуди не подінемось.

Завтра все інакше. Вже не можна спати.
Тільки й ти про своє серце не забудь.

30.10.2004

Ми всі зачинались у поїздах.
Спочатку вистоювали у небесних чергах -
Купували маму. Верхня бокова біля туалету
Була гуляща, та все ж комусь перепадала.
На ній головним було вижити. І народитись
У термін, зазначений у білеті.

Із потягів залізних бездушних тіл
Ми виходили на світ: малі, крикливі
І плакали від різкої свіжості в легенях,
Від кольоровості світу, від бряжчання у вухах.

Ми любили народжуватись із поїздів влітку.
Тоді, виштовхуючись назовні із залізної утроби,
Ми загортались у махровий рушник неба.
І було тепло.

у людей слова, як птахи,
прокидаються зранку,
вірять у своє призначення,
співають, кохаючи,
і дарують іншим те,
чого ніколи не мали –
мрію про нездійсненне.

вони гордо ширяють над горами,
схиляють голівки, щоб узяти з рук їжу,
звикають до кліток нашої мимолітної милості,
залишаються з нами навіть тоді,
коли ми не можемо врятувати їх від морозів,
захлинаються співом перед весняними вівтарями
і розгойданими акацієвими лампадками.

тільки ти, моя недоречносте,
не вмієш жити своєчасно.
ти вже не пам'ятаєш,
чому вибрала темряву замість світла,
як давно твої очі навчилися бачити пітьму,
а спів став схожим на крик розпачу
під удари підземних барабанів.

прости, що я іноді допитуюся,
навіщо ти мені, відганяю від себе
тебе, моя безсонячна і опівнічна.

коли темрява шарпає дерева,
я, здригаючись між тінями, вслухаюся,
як ти пугичеш і квилиш

і, повертаючись, летиш,
без кінця летиш
над моїм малахітовим островом.

Ти – мед.
П’ю тебе з насолодою
І гірчинку ледь вловлюю.

Ти – загадка.
У тобі родзинки приховані
І шукати їх – задоволення.

Багато хто хотів би
Запивати родзинки медом
Та хіба я дозволю?

Топірець вже нагострений
І ремінь для скальпів
Застібнутий.

26.10.2012

Перші дні рудої ломоти,
не витримала синь вогню – сіріє
простором обвугленим,
вичавлює зі шкіри воду –
заливати катастрофу,
після зливопаду
звітуватиме Зимі
на груднях
про витрати,
поки на деревах
лежатимуть вологі чорні тіні,
поки між дерев
блукатимуть відлуння душ,
холодним протягом із підвіконня
хвилюватимуть фіранки,
і в просторі зникатимуть акорди,
секунди вловлять частоту тонку
між тиші й шуму,
серед ліній віддзеркалень
в шклі трамвайнім,
бачених у мить після малого сну.
…тремтітимуть ще довго проводи
від доторку минулого, злетілого із листя,
допоки на полях не сяде,
не перетвориться на сніг… і світло.

Перестрибуючи із зірки на зірку,
розкидалась по дорозі метеоритами,
я роками, віками шукала свій
справжній образ.
І я його знайшла, тут,
на землі, де
так одиноко,
де тебе ніколи і ніхто не почує,
де тобі ніхто не повірить
звідки ти, хто ти.
Тут на землі, де я так самотньо
прагну до свого неземного
джерела неба...

24.10.2012

Я - просто осінь,
що так обережно
підбирає акорди бабиного літа…
Я - лише надія,
котра, заслухавшись мажорним звучанням,
так довго тішиться теплом домінантових тризвуків,
так щиро відлунює позолотою вересневого усміху,
Я та, що мріє …
не минати пришвидшено
в мінорну реальність перших морозних ранків.
Я просто небо, яке…
падає в обійми
жовто гарячого листя і відверто оголених каштанів.

2012 р.