запах осінньо-достиглий...
спокій укляклих дерев...
ти всенавчи мене, лісе,
в храмі твоїх ноосфер

ти всепрости за гординю
мислити пупом себе
можна ввійти у яскиню?
можна пізнати тебе?

можна у спільній молитві
глицею стати, грибом,
запахом стигло-осіннім,
бути хоч трохи не-злом?

Грибами пахне на узліссі –
Готує осінь іменний пиріг
І oпадає тихo листя,
І вистеляє килими дoріг.

Цієї дoщoвoї днини,
Жoвтневo-зoлoтавoї пoри
Святкує oсінь іменини –
Свічки дерев задмухують вітри...

Убралась в кетяги калини,
У обліпихи світлі бурштинИ,
І кличе oсінь на гостини:
- Виходьте зі столиць і глушини!

2013

Чорні янголи в крапочку білу- розчахнуті ночі,
крукопері недосни пригрілися на підвіконні
і дерева cтрясають іржі перевогнений очіс,
і горгоняться крони шерегами тьмяних загонів.

але ти відчувай крізь отемненість осені - душу
і усмішки моєї мелодії неохололі...
я тепло це ховала із літа, як вірші Папуша...
ти так вермут чуття розливав у келішки бемолів..!

Хроматичні пасажі - не сольні гармонії арій
і заскука твоя - ще не вістря мінору... не треба-
не тужи у порі цій - у днині- до нестяму - шарій
і гризотні вітри наші обрії не потереблять,

а тому залови в павутинку своєї любові
мою усмішку взяту на тонкій октаві містерій.
я так щиро звучала вібратом усіх перемовин -
ти так легко мені довіряв розтаємнені двері.

І нехай сумнолика ткачиха сколошкує ниті
і дарма замалює панно у розкотисті стони...
є у тебе усмішки моєї вуста привідкриті -
є у мене на обрії дня твого серця затони.

Душа лягла у мережу.
А краще би лягла у ліжко.
Небачений ніким ажур -
закутані у ковдру ніжки.

Жагучі мрії, Інтернет,
свіженькі ави в соцмережі -
під маслом писаний портрет,
високі груди з-під мережив.

Численні пости, лайки та
підморгування азіатів...
А їй негайно хлопця тра,
щоб цілував, любив, і сватав,

щоби усе, як у людей
(хоча й у них суцільні вірти).
Ну де знайти його? Ну де?!
І дівчинка уперто вірить

у байти, в перепост молитв,
ікон, любовних мантр від Лами...
Живе в сіті і жде, коли
кохання здибає у спамі.

Метушилась спритна білка:
В гості залетіла бджілка.
Гостю медом частувала,
Соком щедро напувала.
А зайчисько цілий день
Вигравав їм брень та брень.

15 серпня 2013 року

Наш малесенький єнотик
Знає азбуку ще й ноти.
Білочку цікавлять числа,
Їжачка – чи грушка кисла.
Та й ведмедик не дрімає,
Біологію вивчає.

15 серпня 2013 року

У неділю на світанку
Одягнувсь у вишиванку
Зайчик наш, немов козак,
Та й вистрибує гопак.
«Чом стрибаєш ти без діла? –
Мовив тихо і несміло
Борсучок, його дружок. –
Краще мчімо на лужок.
Там сьогодні звірі танці
Влаштували рано-вранці.
А птахи читають вірші,
Від людських вони не гірші».

16 серпня 2013 року

На подвір’я впало пір’я.
Здивувалося подвір’я:
«Чи, бува, це не повір’я,
Що на мене впало пір’я?»

18 серпня 2013 року

Ти падати стрімко воліла,
Хоч мріяли інші про крила.
Думками знущалась над тілом -
Інакшою бути хотіла.

Сміялася там, де не треба,
І плакала все недоречно,
Годинами глЕділа в небо...
Самотність. Поезія. Вечір.

Життя пролітало миттєво,
Байдужість закралася в душу.
Жени її, люба, від себе!
Жени! Бути сильною мусиш!

Хвилини жорстокі.
Ти знаєш,
яка зараз мода, до речі?
Ніколи, повір, не вгадаєш!
Самотність. Поезія. Вечір.

/2012/

Хто знає, як болять серцеві шрами,
Той більше не відкриється нікому.
Обачливий він навіть із думками,
Бо зрада – недовіри краща школа.

Хто локшину знайшов на власних вухах,
Виделку завжди матиме з собою.
Ніколи він людей вже не послуха,
Їм рота затулятиме рукою.

Хто знає, як смакують сльози?
Гірко?
Неправда! Справжні сльози – повні солі.
Гіркі вони лише у лицемірки,
Правдиві ллються з внутрішнього моря.

/29.07.2013/

У тебе очі кольору печалі,
Вуста твої понівечила правда,
Яку десятиліттями кричала,
Й горлатимеш ти вулицями завтра.

У тебе руки золотом покриті,
Від тебе смачно пахне хлібом свіжим,
Твоє волосся розкуйовдив вітер…
Ніхто не був з тобою досі ніжним.

У тебе одяг схожий на лахміття,
Та ти на це ніколи не зважала.
Поезія Вкраїни в цім столітті
Обідранкою вуличною стала…

/08.09.12/

Плекаю гріх за смугами фіранок.
Я – деміург, пізнала ліпшу з мов
І сотворила ідола. В осанну
Ціджу не воду – із аорти кров…

Речуть злютовані мінливі лики.
Віднині жодного не обітну.
Мій непідкупний ідоле, владико,
Відкрий безсмертя вірша таїну!

Чужого не жадаю, чад не краду.
Я відбираю барви – не життя.
Гойдаються вогненні анфілади…
Шукаю сенси фабул, опертя.

– Приніс цидулки про січневі стужі... –
Шерхоче у кватирку Листопад.
Схиляється черешня небайдужа…
Ні, не вузька щасливиці тропа!

В лабетах ночі Я – свіча покірна.
Горять шандал, карміновий портрет…
Це самоспалення – роковане, офірне!
Так Фенікс у вогні стрічає смерть.



2004-2013

Сховай її, як річ, сховай в кишеню,
Сховай, аби ніхто вже не знайшов.
Кругом усі бездумно теревенять,
Й лиш ти один ховай свою любов.

Кумедні, ой смішнючії, їй Богу,
Кричать усі наввипередки знов:
«Люблю твої я плечі, руки, ноги…»
Й лиш ти мовчати будеш про любов.

Настане мить, і люди заговорять:
«Любові не існує, все брехня…»
І ви тоді сміятиметесь двоє:
Щасливий ти, й любов лише твоя.

/03.05.2013/

Світлій пам’яті рава Овад'ї Йосефа ,
духовного наставника сефардських юдеїв,
одного з найбільших галахічних авторитетів сучасності

Як плачуть за рідним, за другом як плачуть
В розлогім житті довелось мені бачить.
Як плачуть за Вчителем у пориві єдинім
Побачив уперше в Святому Єрусалимі.
Мільйон їх зійшлося із півночі й півдня,
Аби попрощатись з Учителем гідно.
Волів кожен з них торкнутись труни,-
До цвинтаря йшли годин щось зо три.
Кричали: «Мойсеєм він був нам щоднини!
Виводив із скрути державу, й людину ».
Сефард й ашкеназ, мов без спірок родина,
В годину печалі були тут єдині.
Був равом він любим і справжнім ґаоном :
Ортодоксії тьмяну отдкривши заслону,
Поміж рядками Святої Тори і Талмуду
Міг бачить і те, що в прийдешньому буде...
...Ридав тої днини, сумний був Ізраїль.
Не скоро хтось інший спроможен розрадить.
А Вчитель, якби була змога устать із труни,
Сказав би : «Доволі вам плакати, любі сини.
Усі ми приречені стать перед вироком Божим ,
Прийдіть же на суд не з руками порожніми».
-------------------------------------------
Овадья Йосеф (1920-2013).
На відміну од інших служителів культу рав Овадья Йосеф активно втручався в політику, створив секторіальну партію ШАС. Мало хто з відомих ізраїльських політиків обійшовся без благословення рава.
Годі й говорити про паству, проблеми якої стали для нього повсякденною роботою. Лікарі розказують, що перед якоюсь операцією на серці рав попросив дозволу піти додому на кілька годин, щоб завершити справу жінки, чоловік якої не давав дозволу на розлучення.
Ґаон – духовний лідер юдеїв, найбільший авторитет у тлумаченні Талмуду та застосуванні його принципів у вирішенні галахічних питань..
Тора – П’ятикнижжя.
Талмуд – основний звід правових і релігійно-етичних засад. Існують дві версії: Єрусалимський (Єрушалмі) та Вавілонський ( Бавлі) Талмуд.
Йдеться, звісно, про вивчення Тори й Талмуду, котрі, як запевняють учні, рав Овадья знав напам’ять.

(чистої води чотиристопний амфібрахій)

був

Ця стотисячна ніч безіменна,
як всі попередні.
Всі сто тисяч фальшиві.
Одиниця, а поруч нулі.
Хоч візьми і застрелься
одразу ж у першому акті.
Та... вистава "на біс"
і рушниці нема на стіні.

18/10/13

З надійних слів плету осінню косу,
В яку вплете листочки листопад.
Він покладе ранкову срібну росу,
Яка вразить мільйонами зернят.

Осінній стяг пестить краплину кожну,
Яка сидить на листях, на траві...
Бачить у світ спішаться журавлі...
А я в край рідний летіти не можу.

Так хочеться почути рідну осінь.
І бути там, де кругом все своє.
Де спить в землі закопане колосся...
Де прадіди молитву в мене просять...
Хоч нині там церковний дзвін не б’є,
Думки мої осінню пам’ять носять.
17.10.2013р.

Позолотила і кармінно-міддю
оздобила всі клени та дубки…
Накинувши легесенько повіддя,
коня піймала, – в яблуках боки…
Чаклунка Осінь, - легковажна пані,
що на своїм коні баскім летить
і напускає холоду й туманів,
а часом хоче сонечком зігріть…
І настрій в неї, ох який мінливий, -
то радість навіває, а то щем,
то відчуваєш миті сиротливо,
а то натхнення ллється, мов дощем…
Учора вітром обідрала листя,
з горіхів, мов би з дощок для об'яв,
й засипала всю стежку на обійстя
(її граблями довго визволяв)…
А нині розпашіла до розхристя,
летить, нагріта сонцем, над поля,
кидає павутиння в передмістя
і веселиться, ніби янголя…

Одягли намисто часу на стоянках попелища
і накрилися землею і кургани, й племена…
Протитечія історій (кожному із нас найближча)
віднаходить в порохняві нові дати й імена…

Вже давно у світлі деннім проржавіли раритети,
розірвалися намиста, продірявились миски…
У степу пливуть так тихо у туманах силуети,
іноді пірнають в часі, ніби міражі в піски…

Тут кургани й ковила… мерехтливий цвіт янтарний…
Кукутень, Трипілля давні, крізь століття линуть славні,
із глибин каміння й міді, згадки шлють орнаментарні,
візерунки душам рідні, загадкові й стародавні.

Тут із келихів лилося дзвінко-срібне стоколосся
трав’янисто-медове, що по колу йшло до вен…
Десь ховалось покотьоло і під тихе двоголосся
розбігалася піснями пам'ять давнішніх племен…

Творіння короля Данила -
це місто древнє і красиве.
І хоч вогні тебе палили,
ти - молодий, лиш трохи сивий.

Приспів:
Вдихайте магію століть - повірите без слів,
що причаровує навік мій неповторний Львів!
Пісня любові лине у Львові -
місті кохання, місті легенд
Львове, коханий і неповторний,
Львове, ти знаєш -люблю я тебе!


Твоя бруківка пам’ятає -
сюди з’їжджались королі.
І нині Ратуша вітає,
людей з далекої землі.

Приспів:
Ти закохаєшся у Львів, полюбить він тебе.
Дарує каву й шоколад і музику легенд,
Пісня любові лине у Львові -
місті кохання, місті легенд
Львове, коханий і неповторний,
Львове, ти знаєш - люблю я тебе!


Бо тепле й щире серце Львова
відкрите для добра і світла,
можливо, трохи ґонорове,
та завжди добре і привітне.


Приспів:
Дарує пиво і фокстрот, і фантастичний джаз
це місто дива і щедрот, які чекали вас...
Тільки у Львові світ - кольоровий!
Тільки у Львові - море легенд!
Кавою пахне Львів ґоноровий!
Львове, мій Львове, люблю я тебе!

Пісня любові лине у Львові -
місті кохання, місті легенд
Львове, коханий і неповторний,
Львове, ти знаєш - люблю я тебе!


15.04.2013

ти просто за плечима будь,
мій ангеле невипадковий,
коли мозаїка життя
складеться із вина і крові

то, може, зірка мовчазна,
яка пантрує білу Пані,
зумисне кине під косу
незмірено спасенний камінь

ти просто і незримо – будь,
і ревно берегти зумію
на денці подиху свого
даровану святу надію

Тож, певне, через переляки
В суцільну непровидь нічну
Мене "придумали поляки"
В середньовічну давнину…

Коли ж оговтались помалу
Й відмились трохи від крові,
Лукаву "вигадку" зухвалу
Тихцем підкинули Москві.

Між москалем, відтак, і ляхом
Я крайнім став, і на краю
Меча
Блукав Чумацьким Шляхом,
В боях виборював свою
Вітчизну кровну.
Аж допоки й
Відчув душею: ав-то-хтон! –
А це ж бо значить:
Дніпр широкий,
І синій Сян,
І тихий Дон –
Мої вовік, аборигени
Оцих степів, де я живу,
Де терноцвітом всі терени
Киплять в піснях і наяву!

Я подолав одвічні страхи
На цій знекровленій землі:
Нехай кепкують собі ляхи
І зубоскалять москалі
З моїх потуг, моїх амбіцій…
Ні росіянин, ні поляк
В серцях посталих українців
Вже не посіють переляк!

Керуючись своїм законом,
Свої утверджую права
І почуваюсь автохтоном
Скрізь, де калина ще жива.


2001

Осенить. Від дощів не сховатись.
Хмари всмоктують неба блакить.
Годі, чуєш ти, годі сахатись –
зупинись біля мене на мить.
Випадковий, сумний подорожній...
Я тебе не чекала теж,
йшла з торбиною днів порожніх
в горизонти світів і безмежжь.
Дощ вкриває своїм лататтям,
з душі капає, мокра вщент.
Біля тебе, як біля багаття,
висихають печаль і щем.
Листя стелить тобі стежини,
у твій вирій птахи летять.
Чи назвеш ти мене "дружина"?
Чи візьмешся серце латать?
Десь ти ходиш, осіння злива
роздивитись тебе не дає.
розчахнула блискавка сливу.
грім сміється і вітер дме.
15.09.2013

Ближе к зиме собираются в пары два сапога.
Кухня – пристань горячих: сплетен, чая и пирога.
Тычется в шарф потеплее нос и в носок – нога.

Ближе к зиме не сыщется птиц, окромя воронья.
Отчетливей контуры правды на карте вранья.
Труднее кричать во след и просыпаться с ранья.

Ближе к зиме в почете парное, цветочный мед.
Тот, кто июнем жарким рожден – изумлен и неймет
Как дышится в снег, как скользок предательски лед.

Ближе к зиме тяжелеет хаки, важней прятать след.
Вовремя клетку сменить на уютный клетчатый плед,
Чтоб обмануть и себя и ту бледную snow-lady.

Ближе к зиме не будет чем норд или я сейчас.
Костерок полыхал, встретил ветер и вот, погас.
Ближе к зиме в дефиците все, взять хотя бы вот нас.

06.10.13

Л.Б...
Чому ховаєшся за містом
Ти досі в полисках заграв?
Гірчить повітря палим листям
І душним чадом прілих трав.
Лежать задимлені городи
Уздовж закурених доріг.
Ти, певно, тут чи десь поодаль, -
Якби про те я знати міг?..
А так - стою на перепутті
Шляхів, мандрівок і подій
У лати осені закутий,
В імли загорнутий сувій.
Чомусь ніщо не видно далі,
Окрім блідого полотна
Німої осені печалі
Мені від ранку дотемна.
17.10.13

Велику Ведмедицю хилить направо — на осінь.
Місяць надщербнутий тулиться поміж деревами.
Вітер завчасно розплів оксамитові коси
Ночі, що тихо блукає спустілими скверами.

Іди, позбирай сухе листя у жмені під колір
Сукні своєї жовтавої трохи прозорої...
Гучно постукує гілка і чується стогін
Крони старої, що скоро впаде нам на голови.

Слідкуй за прикметами, різне ж бо може трапитись.
Ніч. Ти – розбещена, ти споконвічна розпусниця.
Ніжна, тягуча і танеш так швидко, як забрус.
Віск розливаєш, чекаєш, що ангели спустяться,

Волосся тобі позрізають, курчаве, квітуче,
Хустку зав'яжуть, лякатимуть давніми притчами.
Все розраховано. І твій фінал неминучий,
Значить, усе має бути, як треба, за звичаєм...

Лиш втома від тих нарікань і зіпсований почерк.
Ніч при надії не знає, чи вірити cпогадам.
Вже зустрічає ранкову зорю, рідну дочку,
Роджену в муках, але до останнього сховану.

10.2013

День оцвітав, і просилося серце в руки,
ніби руде котеня чи кудлатий песик.
Вечір у вікна дивився і довго стукав
пальцями клена… І ніби було до бесід,
сидячи близько, так близько, що тільки подих –
і захлиналися словом, і шаленіли…
Ніч зацвітала, рясніла… Про все, що потім
з нами було, розказала б. Та проти милий.

Крізь будні твої й турботи,
крізь радощі та скорботи,
укотре, вдесяте, всоте
медовими буду сотами.
Нектарами солодкавими,
цілунком ванільно-кавовим.
Зірницями і зенітами
світитиму, аж горітиму.

…Крізь будні твої й турботи,
Крізь радощі та скорботи.
2013

Доля - це не гостя з Ельдорадо,
Що у дім наш візитує радо, -
Праця наполегливого серця
У печалі за Едемським садом.

17.10.13.

Не залишай себЕ для сЕбе,
віддай краплиночку мені,
як зірку ранішнього неба,
як перші руна повесні -

самотню, добру чи погану,
що уночі ніяк не спить
і ниє, наче давня рана…
Віддай оту, яка болить,

мені одній, аби забути
і відпочити від тривог,
вдихнути чари м’яти-рути,
яка цвіте лише для двох –

тоді тебе, немов дитину,
до серця ніжно пригорну,
як пригортає мати сина,
і, може, сили поверну.

У тому завжди є потреба.
Бува, живем, як уві сні...
Не залишай себЕ для сЕбе.
довір краплиночку мені.

Що більше сірої в людини речовини,
що більше розуму в погляді її очей,
то більш нестерпним у неї є почуття вини
за стан оточуючих її день-у-день речей.

2013

Не виплакати біль до дна,
бо сліз не стане,
там юнь щасливу сивина
скувала рано.

Ножами пам'ять роздира
глибокі шрами,
вони кричали не «Ура!»-
волали: «Мамо!»

Нестерпним пеклом дух пройма
вогненна прірва,
там небо падало сторчма
у чорні вирви.

На шмаття рвали голоси
снаряди ревом,
солону кров замість роси
пили дерева.

з вуст передсмертне там «прости..»,
в руці іконка.
Йшли ешелонами листи…
І похоронки…

Відхилюсь. Відвернусь. І не буду торкатися навіть.
Абсолютно правИй. Ти звичайно, правИй. Все так.
А у мене у кутику, там он, у кутику справа
срібні відблиски тануть... солона смішна сльота.

Що мені заболіло? Забудь! Вистачало сказати,
щоб велася пристойно ( бо надто нестримана стала?)
І не бути собою - заболіло, як вічні стигмати.
“Тайни я не повім...” не почуєш моєї печалі...

До зеленого сонця, що ходить у дім на землі,
до волошкововустих, зігрітих Ярилом, крижинок
відлітають сухотні міста. Розрізає вузли
на канаті цнотливого кольору зла та ожини

тиха первісна ніч. Задивляється Марсом і шклом
на скривавлені ноги колон, що стоять на канаті,
і готує спасенним – «Шалом!», щоби, наче шолом,
простягнути усім, хто впаде в залаштунковий натовп –

рятувати своїх – ув агонії після смертей,
за якими мовчать фараони в пісках-балахонах,
за якими на воду міняє вогень Прометей,
за якими вулкани закохані раптом холонуть
і не хочуть уже ні людей некиплячих, ні міст…

Хижа первісна ніч облітає колони, як мати.
І непевно втікає – у дім, де сидить Трисмегіст
і навчає – смарагдів, Єгипту, вогню, як з’єднати
досконале із Богом. А учні – жовтіші за віск…

Ніч летить, затуляючи очі смушевим туманом –
над печерами-снами, де сплять неофіти-волхви з
полинами-дарами сердець, – у сталеві тюльпани

хмарочосів самотніх. І далі – за ріки-сади,
із яких, наче темні дерева, залізні та дикі,
гомонять характерники, духи, русальні святі
до підземних джерел, до тварин, до земного владики,

до людей, що застигли на фресках, нанесених скрізь:
на печінках будинків, на вежах, на скронях меліси-
шалашів компаньйонки, на рисі дзеркальнім – зі сліз,
на сльозах ураганів, на осені, спаленій листям,

на таких же ночах-шифрувальницях магії тіл
і думок, воскресінь і смертей, і ночей ув обличчі…

Вузькозора хижачка сича, що гризе Іггдрасіль,
повертатися хутко додому стурбовано кличе.

Там – зашторені шклом, чорним-чорним, щілини душі.
Там не чути смішинок із сіна; і зцілено рани
і канатних колон, і титанів. Там ніжно лежить
на ожиновім ложі цар-морок на мертвій Морані.

І хіба що сестра – у сорочці із сонця в росі,
у темниці, якої нічим не відімкнеш до сходу,
випускає крізь ґрати солодких ручних горобців,
що осяйливим днем, наче чари-зернини, восходять

на сухотних реберцях земель піднебесних. Міста
і струмки, й піраміди, і фрески, і люди у коцах
свою темряву душ і ночами освячений страх
обертають до хмар із волошок і зелені сонця…

Коли тоте діялось - марно гадати,
Одне лиш відомо - іще до Христа.
Тоді Україну посіли сармати, -
Язичництва дух над землею витав.
...На вітрі полоще полотнище синє,
А з прапора того парсуна зорить.
То юна Яга, як сарматська богиня,
Під псевдо Москова, отам майорить.
Це згодом вже стала старою каргою
Всевладна красуня, підступна й лиха,
З котом Баюном, з костяною ногою,
Знайшла собі втіху в творінні гріха.
Ще в казку не вплівся Кощій Невмирущий
І Змій-Триголовець вогнем пахкотить -
Від гніву небес шеремет нетямущий
Пожертвами прагне себе захистить.
І кров на жертовному капищі хлище,
Виблискують хижо сакральні мечі.
Димами відгонять сумні попелища,
Де коні сарматські іржали вночі.
Нема порятунку від злої навали -
Слов'янські святилища нищено вщент.
Повергнуті ідоли прахом ставали,
А в душах стелився розпачливий щем.
Та сила народу - слов'янського роду -
Від сонця, від грому, з землі і з води,
На ніц перетерла чужинську породу,
Лишивши у міфах знаменні сліди.
У дивному плетиві повістей давніх
Зійшлись персонажі і добрі, і злі.
Живе в них історія пращурів славних
На цій, незнищенно слов'янській землі.

Стоять золотокосі за вікном,
Хитаються під дужими вітрами,
Я бачу вранці їх і перед сном,
Зрослася з ними серцем і думками.

Три найвірніші подруги мої –
Милуюся і розмовляю з ними.
Березові нагадують гаї,
Дають розраду білокорі в зими.

Берізоньки знайшла на смітнику:
Заморені, малесенькі і кволі –
Змінила долю їхню нелегку,
І нині – це улюблениці долі.

У золото півнеба одягли,
Не можу відірвати від них зору.
У дні буденні - свято додали –
Люблю безмежно їх у кожну пору.

16.10.2013р. Надія Таршин

Ледь упіймано в небі чертоги
і розсміяний камінь.
На очах у зеніт хутконогі -
павутинням, цятками.

Сотні лез і небесний окраєць -
чи тобі в неоплині?
Не злякайся і чорт не зіграє
на трембіті полинній.

Подаруєш собі небочати
в охололім потоці
і блаженство - хоч цяткою стати
соколиного сонця!

2013р.

Твою красу канонізовано
У книгах і на полотні.
На тебе моляться художники,
Тобі присвячують пісні.

Схиляють голови досвідчені,
Тремтять жагою молоді,
Ти, ніби, ходиш над землею,
І, кажуть, можеш – по воді…

Така осяяно-просвітлена,
Така надихнено свята
Лікуєш зір напівосліплим,
Спромогу відаєш літам.

Трава схиляється поклонами,
Б’ють зорі-яблука чолом
І ненависть повзе гадюкою
Коли своїм ідеш селом…

Такої заздрості колючої
Ростуть довкола будяки!
Але тобі до того байдуже,
Твій лет – піднесено-п’янкий.

Твоя краса, що світ покликана
Вернути в первозданний рай
Когось дратує. Хтось хотів би
Тебе спалити. Та нехай!

Хай пристрасті гойдають небо,
Прокльони спалюють сліди,
Іди вперед, Мадонно Світла
У вишиванці. Далі йди!

І світ рятуй, і око радуй,
І зігрівай, і воскрешай
У серці дух, вогонь свободи!
З тобою йде і пекло, й рай.

16-17.10.13

Г.К...
Опадає поволі листва,
Оповита печаллю гіркою, –
А я хочу сказати слова
Недомовлені мною весною.
Воскрешаю у пам’яті дні,
Коли радо тебе супроводив,
Бо цілунки були відзивні –
За безсоння моє нагороди.
Серце рвалося серцю навстріч
І здавалося щастя довічним,
І було розлучитись невміч
Нам щоразу у час опівнічний.
Та в саду все давно відцвіло,
Відспівало і віддаленіло, –
Боязливе осіннє тепло
Обгортає невесело тіло.
Опадає покірно листва,
Оповита печаллю гіркою, –
А я вірю ще й досі в дива
І піснями тебе непокою...
16.10.13

На крилах літа згіркла пустота
І осінь причастилася сльозою.
Чому, скажи, мої німі уста
Лишились не ціловані тобою?
Чому усе складається не так
Як хочеться, як віриться?
Мовчання...
Сухий листок - то передзим'я знак,
Змарнілі мрії - знак років чекання.
Все важче віриться,
Все важче віднайти
Святе тепло на дні холоднім серця.
Десь я прямую, десь прямуєш ти...
А наше літо в пам'ять обернеться.
Мрячить із ранку,
Тоскно і мрячить.
Свинцеве небо накриває місто
І я не знаю - будемо, а чи
Не будемо з тобою...
Знаєш, звісно,
Мені б хотілось бути, але як
Розпорядиться доля - я не знаю,
Тому і ставлю запитальний знак
І журавлем у вирій відпускаю.

21.09.2013р.

Пaлaє листя клену зa вікном,
Oпале тихо...
Переплелися у душі вінком
І сум, і втіха.

Думки і сни болючі та гіркі.
Але не плачу –
Жалі усі лікує залюбки
Тепло побачень.

Коли відчую на своїй щоці
Кохані губи,
Рука приляже на моїй руці
І приголубить...

А хвиля щастя, ніби вoдoграй
Душі поллється,
Осяє радістю осінній рай
На святі серця!

2013

Про зорі гомоніли ми з тобою
У літню ніч зворушливо-звабливу.
Чи то була твоя таємна зброя…
Чогось ТАКОГО ждала терпеливо.
Літали ми як два метеорити
Серед зірок, планет.
Чумацьким Шляхом.
Здавалось вічність будеш говорити…
Старався. Вірю, знаю. Бідолаха…
Спалив багацько зібраних калорій
Із ними б і до Марсу долетіти…
І не міняв космічних траєкторій –
Міняв моє тяжіння – сателіта,
Що так приземлено дивився в небо.
І недоречність балачок – на зустріч вітру.
Старі, як світ, ці зоряні потреби.
Шукай доречну гаму на палітрі…

Воліла швидше вже вернутися на землю…

Кидаючи у прірву почуття
Знаходиш задоволення в стражданні
Збираючи до купи небуття
На пазли розкладаєш сподівання

На вернісажі душ - колекція сердець
Твій шлях - то коло перетворень
У кожній долі ти - жорстокий жрець
Для марень евфімерних задоволень

Так болісно - ти знову в дисконект
Тебе чекає в прозі те нещастя
Закохане в життя від небезпек
Ти розкладаєш вражень тих багаття

...не образ аж ніяк не маникен
земна звичайна трошки божевільна
тож...номер мій вже не в переліку імен
потроху...крок за кроком...мабуть...вільна.
(2009)

Щетиниться ніч єхидною,
тасуючи карти стерті.
Не чути імен, та видно їх
в поточнім реєстрі смерті.

Здавалося б, рано мірятись
могуттю з могильним червом,
а віра осіннім вірусом
уже проникає в череп.

І хочеться йти у натовпі
за тим, хто мовчить у чатах,
і вірити навіть катові,
що смерть - це лише початок...

16.10.13

Ах, очі… Ваші очі, мій князю, відкритий усесвіт.
Найніжніша симфонія, котра огортає тіло.
А осінь… Кожна осінь прямує у літо.
Так, князю, Ваші очі – це сонячні зайчики літа.
А літá... Ясеневі крилатки.
Ах, очі… Така невимірна глибінь…Русалка шукає скарби.
Поміж тисяч доріг тільки Ваші, мій князю, найближчі.
Поміж тисяч доріг тільки Ваші, мій князю, найдальші.
Поміж тисяч очей тільки Ваші, мій князю, найглибші.
Потонути б у них. Заховатися так, наче в полум’ї.
Безум. Круговир’я прощальних мелодій.
Ах, очі…


16/10/13

1

Я третю днину відчуваю вірш.
Із дощової п`ятниці – вагітна.
Загострюється зір...
Згубився ніж…
Порум"яніли помисли й ланіти.

Цейлонський чай із лаймом захолов.
Кіт кутуляє часникову грінку.
Шукала прихистку – чуже «алло…»
Прохромлює крізь вутлі перестінки…

Ще – спрага руху.
Квітне алича…
Взуваю золотої барви мешти.
Згоряє день…
Гойднулось дитинча…
Потужніє плацента фіолету…

2

Ніхто для плоду сповитка не плів…
І муж земний до тяжі не причетний.
Тече із серця (це ж – пологи!) крів,
Обарвлює плахтини хмар, бескети…

За сповитуху – Північ.
Ось – маля…
Чим заплачу за тиші синю линву?
Швидкоростучі крила окропля,
Батує гостролезо пуповину…
Несе не брязкотельця, а болід.
Шепоче:«Колиши… І будь обачна».
Комусь вона зруйнує живопліт,
Когось зачинить у оселі дачній;
Дає колиску, зраду, пал ковтка,
Чортам – гостинці через оболоні…

Кричить мій вірш – у сповитку листка.
Є лиш сльоза. Йому б... хоч краплю моні.


2006-2013

Твою тінь уполював листок.
Зустріч, на яку ми не сподівалися,
дніє над нами роздвоєним небом;
заперечує мене чорними озерами ночей,
у яких ти вивільняла своїм теплом іншого,
у яких наші долоні вже
не плистимуть човнами один до одного.

Йдучи поруч,
я промовляю про себе її імення,
вона проводжає поглядом усміхнених немовлят,
несе у собі надію.
«Тобі личитиме материнство».
Ягода обручки на тоненькому безіменному пальці
спиняє мої слова.
«Знаєш, я до смерті йтиму за тобою».

Птахолов, що так уміло розставляв си́льця,
сам упіймався у світло саду.
Поруч, але не разом.
Поруч – на коротку мить.
Теплі дерева кидали нам услід сіті тіней,
дерева чули мої думки,
дерева зліталися до її серця.

Я виписала пристрасть і закрила
Цю книгу заборонених писань.
Жагою душу ти мені кресав,
Слізьми ж не розбавляла я чорнила.

І темрявою втомлена, і сонцем,
Усі трикрапки у думках зітру.
Забракло тілу місячних отрут.
Червоним янтарем застигно серце.

Було спекотно, ніби у вулкані.
Та жовтий спогад на гіллі тремтить.
Минає літо, і минаєш ти…
Чи я скажу іще комусь «коханий»?

Чи так відверто хтось іще покличе
У бурю без вітрил і якорів?
Нескорену мене лиш ти скорив,
А сам навік зостався таємничим…

Сумно стало деміургам
На Олімпі спати -
Затрубили гучно в сурми,
Одягнули лати,

Узяли мечі, орала
В них перекували
І усю свою ораву
Виструнчили в лави.

Прив'язали деміурги
Всіх собак на ланци,
Із Москви й Санкт-Петербурга
Захопивши бранців.

А з Волині та Полтави -
Привезли до себе,
Прикували їх до лави,
Ніби так і треба.

Всім сказали, що робити,
Як захочуть їсти,
І покидали в корита
Перли і намиста.

А чи добре бранцям спати
На вузенькій лаві
Без розкішних власних шатів –
Навіть не питали.


16.10.2013

Такий вже час тривожний бив
годинником у груди
ні вітру шум, ні стукіт злив
не змив з душі отруту
жаский всьому прийшов кінець –
обоймою у скроню
він розрядив її як мрець –
розтислися долоні
порожній став, німий як гнів
а я недолюбила
він холоднів і буднів прірву їв
його я відпустила
майнув порив, зігнулась вісь
незгоїлась утрата
молитва вирвою у вись –
на серце мідні грати
минулись зустрічі, пісні
заник у вічах подив
горить в безтямі чи усні
каган, кіптявий сподом…