Чуєш, мамо, я в цій труні ще живий!
Я бачу, як світ обертає й стає на диби,
Як рвуться на миті години цієї доби...
Чуєш, мамо, я ще не вмер! Я живий!

Я в серці твоєму! Я в крові твоїй!
Я в кожному русі та подиху тіла...
Я знаю, як ти віддавать не хотіла
Мене цій холодній лютневій землі!
Я чую, як плачуть і виють вітри,
Як стогне Майдан, пересичений кров'ю,
Як ріки, сповиті печаллю й журбою,
Несуть про нас звістку у різні світи...

Прости мені, мамо, що мушу піти
Туди, де стріну врешті вільних пращурів лиця,
Де Бог наливає вічність в небесну криницю
І пише нам долі трагічні листи!
І ти пам'ятай, що я досі живий -
У серці, у світлі сонячнім, дотиках й тиші...
Народ у труні мені заспівав та колише,
Чуєш, мамо, я ще не вмер! Я живий!

Вітре, стихни-но одначе.
Чуєш: он кохана плаче?
Не зімкну я віч до рану,
Дуже жаль мені кохану.


10 лютого 2014 року

Ранок…Київ…Небеса багряні
І тривожно в храмі вдарив дзвін.
В мить не стало брата на майдані,
Тільки в травні одружився він.

Як сказати мамі і коханій,
Що на мить здригнулася земля.
Його батько вижив у Афгані,
Спить під серцем в милої маля.

Він поліг за нього і за мене
І за тебе він загинув теж.
У душі не мав нічого злого,
Як нема в сльози печалі меж.

Двадцять років… Майже ще дитина…
Двадцять років…Він мені, як син.
Два смертельних постріли у спину!
...Збережи всіх, Боженьку, спаси!

Біль у серці, наче в ньому рана.
Як же крикнуть: с н а й п е р е, НЕ СМІЙ!
…Мого брата вбито на майдані,
Він мені не рідний, але – мій!

2014

Дивіться, дивіться: хлопці, хлопці йдуть.
В них втомлені лиця. Кожна ніч – хомут.

І плаче, і плаче мати, кров та сніг.
Дивіться, дивіться: ще один поліг.

Вже Київ не Київ, а Майдан, Майдан,
Де люди, всі люди – мов живий паркан.

Вже зранку до ранку про Майдан, Майдан
Думки нескінченні і бурхливий стан.

І вкотре, і вкотре каже хтось: війна…
Це каски, це хлопці… врешті, що хто зна.

А полум’я вище від голів і дим…
Це зараз, що зветься часом змін страшним.

Дивіться, дивіться: від наруги й ран
Столиця, столиця – вже Майдан, Майдан.

Стоять барикади, й, отже, не обман,
Що вся Україна – вже Майдан, Майдан.


2014

Небесна сотня – і уся земля
у дні жалоби наче посивіла.
І падав дощ, і плакала свіча,
і плакала, і … тугою горіла.

Рушає сотня з нашого життя,
обпалена вогнями і димами,
із виру днів, де люта « беркутня»,
і снайпери, і смерть під прапорами;
де кожну мить викочувався гнів
із іскри болю в полум’я відплати,
де море сліз і не ставало слів
для прощення, зупинки і розради;
де кожен час із тисячі живих
до лави мертвих гуртувалась черга,
бо гідність, честь – це ореол для тих,
чия наснага волі не померла.

Рушає сотня в сині небеса,
які їй стануть тим утішним домом,
в якому кожна зронена сльоза
залишиться у пам’ятті і з Богом.
Потрібні сотні, тисячі звитяг,
яким мерзота не прострелить горло
у тих святих погибельних боях
за майбуття, свободу, вільне слово.

Рушає сотня і болить одне –
чи ми, живі, за спинами героїв
надію не зведемо на пусте,
вертаючи з Майдану до покоїв;
чи ті вожді, що звали уперед,
не повернуть у лігво обіцянок,
не перервуть відродження і злет,
і не змарнують зоряний світанок…

Рушає сотня, залишає біль.
У світі з болем не звикати жити.
У тому світі, де людина – ціль,
яку так легко снайперу убити…

24/02/2014

Горіли небо і земля,
Просила не стріляти Либідь.
А снайпер цілився здаля,
Щоб з України душу вибить.

І вцілив прямо у дівча,
Що до поранених спішило...
У відчаї спинився час,
І, як могла, диміла шина.

А кров людська - то ж не вода,
За цівкою стікала цівка,
Вже не один життя віддав...
Стогнала, плакала бруківка.

А душогуб і людолов
Годив диктатору надмірно...
Це в центрі Києва було,
У час, який вважався мирним...

Прорвало тривкі ланцюги і загати
Майдану священне цунамі.
Прокльони з молитвою, будні зі святом
Обмінюються полюсами.

Поглине безодня все тлусте і тлінне,
афери, карати, корита...
І вийде сухою з кривавої піни
Заледве жива Афродіта.

24.02.2014

кривавий слід з пітних долонь іще не змився
а вже міняють кольори вчорашні вбивці
і бездоганно чесний вид і чисті маски
мовляв це кесар а не ми простіть будь ласка

ні сном ні духом ...ще й кізяк услід пожбурять
лиш від корит не відривали б їхні шкури
життя «низів» для них пусте – нема й забули
тримає міцно на землі рефлекс пітбуля

зливайте дружно – на живця наївних ловлять:
відбірна куля для одних
для решти – слово
аби мовчання тих які за перевалом
не нагадало нам живим за що вмирали

Вкраїна у жалобі.
Душа самотня.
Зорить із високості
Небесна Сотня.

У дні, омиті кров`ю,
Такі спекотні,
На прю зі злом постали
Герої Сотні.

За те, щоб наші діти
Майбутнє мали,
Вони без крихти страху
Себе віддали.

Поглянути б у очі
Оті мерзотні,
Котрі життя забрали
Небесній Сотні.

Ці дні сльозами вмиті,
Гіркі, скорботні.
Вшановуємо всі ми
Героїв Сотні.

Синочки України!
Ви не самотні!
Помолимось за волю
Небесній Сотні.

23.02.2014

Обмежений простір. Спресований час.
День гніву. День болю. День смутку.
Майдан як ріка… В неї входим щораз,
опісля сумнівних здобутків.


Кривавить слідами невпинна ріка.
Вбивали без шансу нам б у т и .
У голову, в серце… Небесна рука
тримала згорілі редути.


Шалена енергія тисячі воль!
Молитва і сльози мільйонів.
Беззбройні, з високим шопеновим ,,соль’’-
супроти новітніх неронів.


На клавішах голуб сховався від куль.
Ніхто не побіг… В о р і ж е н ь к о,
неначе скажений бійцівський підбуль,
терзав нашу Ноєву жменьку.


Старенький фортеп’ян зчорнів від жалю.
Хтось вістку послав Геродоту –
Зі скіфських могил встали й предки на прю
в сформовані сотні і чоти.


,,О, Нація, дужа і вічна як Бог!”
З твоїх поетичних вібрацій
історія світу верстає пролог
глобально стрімких трансформацій.

Майдан 2014р.

На волі Юля. Це є плюс.
Бо усміхнулась доля
цій жінці. Та вита чомусь
бентега – знову Юля.

Сльозу пустила – і гайда:
влетіла, наче куля,
з-за ґрат – одразу на Майдан –
в очікуванні – «Юля!»

Не та громада. Час не той
на політичні дулі.
Старі обличчя вже – ізгої.
Пора спочити, Юлю…

…Граблі (було не раз колись)
приваблюють уклінно…
Будь пильною, не спотикнись
укотре, Україно…

23.02.2014

Вдарили дзвони! Бентежно, нервово, розлого!
Вдарили дзвони у болісно-лютий набат.
Відзвук сполоханим птахом полинув до Бога,
Криком тривожним наповнивши душі стократ.

Дзвони все били, і били на білій дзвіниці.
Глух паламар, та видзвонював гучно, як міг.
Годі! Отямтеся! Кров - то не просто водиця!
Дзвони, немов заклинанням, благали усіх.

... В тата безсило котилися сльози рікою,
В грудях у матері бився розпачливий крик:
"Сину мій, сину! Синочку єдиний! Герою!
Ти для Вітчизни і матері був захисник..."

Дзвони дзвеніли, шаліли від крику і болю.
"Отче Правдивий Святий, що на небі єси,
Хай буде воля Твоя, - пронеслось над юрбою, -
Боже, почуй! Збережи нас, помилуй, спаси!"

22ю02ю2014 р.

прости мене, продерлась крізь бої
і знову смерть… за спиною гигоче
а ти такий... прости, як надоїм…
приходиш спілкуватися… щоночі

хіба мені?… о Боже, як на зло
ні сили, а ні сліз - куди поділись?…
життя моє від пострілу сповзло…

і я одна на безліч понеділків

лютневий Київ змійкою скорбот

тече й тече... здіймається до неба

там сотні завойованих висот

а я ще тут… мені ніяк без тебе

у кожному куточку погляд твій

торкається до серця наче лезо

я згодна настромитися… тоді

чому при пам'яті?
чому твереза?..

прости, синочку, ……..
22.02.2014.

Смачний, духмяний хлібчик. Та в суботу
Чи буде з чого випекти буханку…
Ідуть вмирати сполом патріоти…
І пише френд: по битій трасі – танки.

І кольори злинялі, й вірші слізні…
Червоно-чорні вилиці та площі.
І зупиняти недоречно, пізно.
І Смерть безока прапори полоще…

Кому війна – арт-хаусне творіння.
Мені – пашенна яма з черепами.
Є миска борошна і жбан боління –
Залізняків: бабуні, діда, мами…

Чи молитви Полтави й Луцька – різні?
Чи замовляти пісню-зладу пізно?

Постаньте берегинями, сирени.
Крамольні шахівнички. Дикі сцени…


2014

Іде революція духу.
І годі шукати причини,
чому зневажають, як муху,
тирани імення людини.

І мало кого непокоїть,
що «Альфи»
               не ельфи в погонах
і аура серця ізгоя
не знає кармічні закони.

І весь негатив із екранів,
який накопичили тролі,
криваво тече по майдані
в прицілі на мінному полі.

І мацає наші легені,
і очі виймає клюкою,
і долари -
                  мне у кишені -
оплачені нашою кров’ю.

І поки земля не пригорне,
нікого не милує зграя.
Безбожники вірують в чорне.
То що їх,
               крім цього,
                              чекає?

Але не бояться «оплоти»
живе у душі убивати.
Немає ні пекла, ні чорта,
ні Божого суду й розплати.

І теги чужої програми
малюють людські силуети –
не доні, не тата, не мами,
а іграшок сірі скелети.

І знову злітаються круки
на каркання Гепи і Допи,
і знову протягують руку
до Раші із центру Європи.

«В солдатики» грають солдати.
Їм люди – мішені у полі.
Пірати, скажені пірати...

Розплата
               за продані
                              ролі –
умиються кров’ю Пілати
і в слині утопляться тролі.
               21.02.14

Пролита кров не змиється сльозою.
І не одійде –
стане в головах.
Навіки вже залишиться з тобою
чуже прокляття,
біль і чорний страх.

З яких офір, з якого злого бруду
складеться твій
останній заповіт,
коли душа на милицях облуди
оте прокляття
понесе у світ?

Але й вона таки здригнутись може
на перехресті всіх
пекельних кіл,
як інший снайпер,
чимсь на тебе схожий,
твоє дитя впіймає у приціл…

Багрянець крові запалав, наче ватра,
Дивись, Україно, як плачуть Стожари, -
То брат із рушницею рушив на брата,
Брат брата ножем в саме серце ударив.

І знову тремтять над Вкраїною зорі, -
Бої братовбивчі знов плодять рекрутів.
"Просніться, убогі, - зірки їм говорять, -
На вістрі ножа-бо - смертельна отрута!"

Та наче не чують сліпці, повні люті, -
У серце ножем один одного колять.
"Прозрійте, Вас враг нацькував і заплутав,
Тримайтеся купи, - благають тополі, -

Сміються над вами лихі супостати,
Від них не очікуйте кращої долі,
Не дайте в собі нелюбові зростати,
Що вас отруїв нею злий Капітолій."

Заплакало небо по дітям убитим,
Та сяйвом життя мерехтітимуть зорі!
Всі біди, просіяні зоряним ситом,
Любов'ю прозрілі брати переорять.

А народ - народом...
А народ - не бидло!
Жити "мимоходом"
геть уже обридло.
Покарай нарешті
брехні-обіцянки,
Істино (бо де ж ти?)!
Обіцяєш?
Зранку?
Досі обіцяли...
Досі говорили...
Може, вже настали
і часи, і сили?

"Не суди - судима
будеш як людина"...
Нині за плечима -
тільки Україна.
Об'єднала раса:
тисячі, мільйони!
Перекрита траса
"Злочини - закони".
"Завтра" буде завтра.
Зло не торжествує -
торжествує Правда
правдою.
Не всує.


22.02.2014

Про Україну світ почув ціною крові…
Помилуй, Господи, й спаси, подай любові.
І суд Свій праведний зішли на руку ката,
Щоб не пішов на батька син і брат на брата.
Щоб схаменулись вороги всього святого,
Не мали спокою і сну й молили Бога
Аби Він їхній гріх закрив життям Ісуса…
Вбивать без докору й жалю? Яка спокуса!
За слово й діло їм воздай, о Боже правий…
Жбурнув їм тридцять срібняків тиран кривавий…
Двадцяте лютого… Майдан… Гірка отрута…
Немовби вдруге пережив народ наш Крути.
І невигойний знову біль й на серці рана,
І Україна знов моя у чорне вбрана!
І знову сльози пролива над сином мати…
О, Боже, скільки ще землі моїй страждати?
Катівні Сталіна, Сибір, Голодомори –
Хіба не досить вже біди, страждань і горя?
Добра і щастя нам подай небесний Отче,
І Словом душі просвіти Своїм пророчим…
Героям десь на цвинтарях хрести поставлять –
А Ти, наш Боже, сотвори їм вічну пам'ять…

21 лютого 2014 року

Які каштани зацвітуть! Які каштани!
І Київ світлом обіймуть не задля слави,
А перше травня відліта в стрімкім тумані:
У наших днів свої свята. Героям Слава!

20.02.2014

Чуєш, чи ні, чоловіче? -
Ребра людські хрустять,
Пси у погонах калічать
Хлопців, старих, дівчат.
Б'ють і вагітних, суки,
Щедро, з ноги, в живіт.
Ллється кийковий стукіт,
Топить майдан в крові.
Що ж ви, хорти державні,
Геть озвіріли вкрай,
Сильна для вас забава
Душу кийком рубать?
Ви упивались болем,
Зойками мирних мас,
Вами гарчали вголос -
Демони і пітьма.
Пащі вдоволені мали
Цербери душ людських,
Була в звірячих оскалах
Втіха й тваринний сміх.
Мо', хтось вночі буянив,
Опір крізь сон чинив?
Мо', це посвята в кияни,
В якості новизни?
Били слабких, беззбройних, -
Звіра ж, що дав наказ,
Мужнім бійцям в погонах
Здати - слабка рука!
Як би то там не було,
Справу розсудить час -
Він за слизьке минуле
Вже не пробачить Вас.

22.12.13

Затісно в стінах пишного чертога,
Мов заклик, ллється в небо мідний марш.
Говорять тут присутні всі про того,
Кого, насправді, в залі цій нема.

Усі зайшли: і грішні, і духовні,
І ті, що носять праведні хрести,
Його ж, що їх чекать лишився зовні,
Забули усередину впустить.

Я посміхаюся людям,
Дарую краплю тепла,
Облиште всі пересуди,
Проблеми, біди і плач.
Дарую всім перехожим
Альтернативу нову,
Нехай і були вже схожі,
І йшли десятками з вуст.
Моя ідея - банальна,
Мабуть, гранично проста,
І в тім її геніальність:
Лиш усміхнути вуста,
Подарувати від серця
Комусь частинку добра,
Вона ж до вас повернеться, -
Тепліша, більша встократ!
Мовчать обличчя дорослих...
Шукаю погляд "на злість",
Що не дивився би косо,
Мов я - небажаний гість.
І ось майданчик, дитинка...
Здригну́лась се́рця струна́, -
В ту ж мить, без крихти затримки
Мені всміхнулась Вона.
Так! Це взаємно відбулось!
Маленький експеримент.
Дорослі ж - наче акули,
Усмішка - мов рудимент.
Відпала в нас необхідність
Душі́ провітрить халат,
Відкрити дверці привітно.
Завіси гучно скриплять.
Та як же жити на світі,
Як душить сірість облич,
Що їх усміхнене літо
Вже перейшло в параліч?
Чи то хронічна хвороба,
Чи то епохи лиш дух -
Перетворитись в мікроба,
Чи розлетітись, мов пух?
Ні! Почекаю ще трішки:
Початок завжди малий.
Моя маленька усмішка -
Чарівний ключик до мрій!

Горілки з перцем немов чарчина,
Набравсь по вінця цей ниций світ
П"янких ілюзій гірким полином,
І у безодню кудись летить.

І штучна радість за копійчину,
І фальш-усмішка поверх іржі,
І навіть їжа у магазинах
Вже бездоганна, мов муляжі.

І ось, як зірка на небосхилі,
Серед мутантів і ГМО,
У віці жінка, уже похилім,
Мов спростування всіх аксіом.

Вона торгує домашнім хлібом,
Сама з любов'ю його пекла.
"Москвич" старенький і бабця з дідом, -
Щодня у місто, самі з села.

Швиденько місто про неї взнало,
І став збігатись місцевий люд:
Такої черги з часів навали
Ніхто не бачив з усіх усюд.

І я приплентав, і чергу зайняв,
З десяток було нас чоловік,
Я був спереду, а тут вже - крайній!
Таки живемо в щурячий вік...

І ось пробила лиха година,
І до базару летить "Москвич",
Голодна зграя, мов голубина,
Наливсь багрянцем весь гурт облич.

Застигла в позі "На старт! Увага!..."
Клієнтів купка, мов гончі пси,
З машини, бабці на противагу,
Тягли хлібини, що було сил.

Летіло пір'я, скублися птахи,
І шерсть летіла, як із хортів,
Хапали здобич. Гримаси жаху.
"Поперед батька..." усяк хотів.

І сам завиєш у вовчій зграї,
Свою нахабність я увімкнув:
Все менше хлібу, а час збігає
І ось лишили мені одну.

Ну слава Богу... Та звідкись тітка -
Спереду мене і тягне хліб:
"Ви, тьотю, стали, звичайно, мітко,
Та стати в чергу Ви не могли б?"

"Ти що не бачиш, що я у черзі?"
"Так, бачу, тьотю, одне "але" -
За мною станьте - і нуль претензій"
"Та я ж залишусь тоді з нулем!"

"А де Ви, тьотю, були раніше?
Годину в черзі я простояв,
Так вийшло: Вас я без хлібу лишив,
Та чиста совість чомусь моя."

Таки погоджусь: за хліб домашній
У черзі варто віддати час,
Та на клієнтів дивитись страшно, -
Стає все менше людей між нас.

на абордаж сволоту, до народу
на шибеницю Звіра, хай висить
щоб видно було Заходу і Сходу
хто клявся захищати і боживсь
почути кожного, оглох відразу
добробут кожному - але з казни:
гребіть, сини, в сім тисячі.. до сказу
лукавив Богу, біг до Сатани…
і так щодня не чорт його попутав
бо сам є чорт… шукав токої кари
отож виси… із вітерцем попутнім
усю братву розвісимо до пари
на абордаж сволоту!..
21.02.2014.

Не до елегії білої...
Магія інше навіює.
Спокою в серці нема.
Пахне лозою і м’ятою,
віхолою пелехатою
в пам’яті віє зима.

Туга забута знесилює.
Думи немає красивої.
Є потайна і сумна.
Ірод усіх переслідує,
але за віщо не відаю,
і не чарує весна.

І у молитві щовечора,
мов піднімаю на плечі я
гору тяженную дум.
Ночі глибокої чорної
із одіссеї нагорної
в келію сіється сум.

На території рідної,
тої, що зву Україною,
зріє народний терор –
діти ідуть з коліщатами
і над Майданом і хатами
крила підняв егрего́р.

               20.02.14

Мамо, не плач.
Я повернусь весною.
Прийду на світанні в садок із росою.
А, може, дощем на поріг упаду.
Голубко, не плач.
Так судилося, ненько.
Вже слово, матусю, не буде моїм.
Прийду і попрошуся в сон твій тихенько.
Розкажу, як мається в домі новім.
Мені колискову ангел співає.
І рана смертельна уже не болить.
Ти знаєш, матусю, й тут сумно буває.
Душа за тобою щемить.
Мамочко, вибач, за чорну хустину.
За те, що віднині будеш сама.
Тебе я любив. І любив Україну.
Вона, як і ти, була в мене одна.

вот оно наступило: ни слез, ни строк;
ты ведь был расстрельных своих грубей.
только ветер вернулся со всех дорог
да январь, янтари его ференц и кнох
надо мной и над памятью о тебе.
боже мой... над памятью о тебе.

знову питання: здохнути - вмерти?!
вибрати спосіб що таке спосіб...
знову до стінки вітром припертись
світлом червоним… може під поїзд?
може із мосту в гущу двобою
там, де брати
і братсво тотальне
може під кулі, може алоєм…
тільки щоб тил… плече і вербальне
може десь осторонь… тепло де піч
скраю у хаті в жоній спідниці…
пилом звичайним, а може як річ...
левом отим, де вмирає
левиця???
20.02.2014

Сироватка правди тепер не врятує від тиші,
бо вечір хворіє мовчанням розмірено-ситим,
і зорі сьогодні різьбили вітри з антрациту –
ніхто не побачить і віршів про них не напише.

Ця темінь багата: у ній оживає уява,
і те, що ховали за серце, тікає у морок;
печаль холодить, а жадання свободи у крові
отак закипає, неначе розпечена лава.

Уроки століть випинаються з пам’яті гостро:
два кроки до неба... не здолано крихітну відстань –
і тісно, так тісно у цьому камінному місті,
де кожній народженій мрії розламують кості.

Сироватка правди безсила, не варт і просити?
Бо правди тепер між брехнею і сном не побачиш?
Старі ліхтарі верховодять парадом незрячих,
ще й зорі сьогодні різьбили вітри з антрациту…

Та хто не сліпий, не глухий і, нарешті, свідомий,
не дасть нищівні опустити на голови плити.
А вечір хворіє мовчанням розмірено-ситим,
що можеш, герою, живим не вернутись додому.

28.01.2014

Дивлюся - з екрану –
Як вбивчі міни,
Гранати під ноги –
Враз!
І на барикаді
Відважний хлопчина
На лоб
Натягнув
Протигаз…
Дивлюся – і знову
У ярому танці –
Кийок та фанерний щит,
А їм на підмогу –
Нові вихованці
Ціпків та бейсбольних бит.
У лаві найпершій –
Стоїть донеччанин,
І львівський – опліч із ним.
Там спалахи слабкости
Й миті одчаю –
До неба уносить дим.

Ті скаляться:
Ми у ведмежі жорна
Вас кинемо й перетрем!
Їм відповідь –
Стяги червоно-чорні
Над згарищем та вогнем…

Вони – в белькотінні
Тривожної ночі
Пролляли червону цівку…
Їм відповідь – лють,
Закарбована в очі,
І видрана з долу бруківка.

То правда,
Що скресла
З тяжкої станації
У битві супроти катюг,
Нуртує у жилах
Повсталої нації,
Гартуючи меч і плуг.

19.02.14

Таїни всі перед нами, хоча і незримі,
Грають в мовчанку, чекаючи власного часу,
Сонце у надрах прабатьківського Аркаїму*
Світла промінням-руками виконує паси.

Хто зазіхає на право накладення вето?
Мудрість пірнула у темінь, сховавши причину:
Здатність відчути душею закрила планета
Тим, що лиш чують вухами і бачать очима.



*Аркаїм - прадавнє місто, найдавніша
астрономічна обсерваторія арїїв,
потужний духовний центр наших предків.

невір мужам чиновничого рангу
невір словам, обіцянкам -
пусте!
їм знову обіцяти спозаранку
коли ж його засвоїти усе?!..
вчорашнє ще комочками у грудді
а поза-поза денне як оса…
позаторішнє бавлять чесні суді
очікуєш? - прирівнюється стам…
а ще в печінці, в коликах, в судомах
у міакардах, просто, на лиці
цінуй себе, своїх, і те, що вдома…
синичку, при нагоді, у руці.
невір мужам чиновничого рангу
їм стрельнути як плюнути… погодьсь,
коли горить - вони танцюють танго
коли тріщить - латають на авось
О страшний Звіре… соціум - Чиновник
я цілюсь в око, куля - оптимізм
із вірою на почесті тернові
без страху долучитися до віз...
20.02.2014.

В сорочку вишиту вдягла...
Перехрестила...
Проти моїх молінь - у зла
Не стане сили.
Серед усіх земних доріг,
З вовками танців
Моя любов - твій оберіг...
Живим вертайся!!!

20.02.2014

Моя даремна...
Ночі пам'ятають все
Ти жадібно ковтала сльози у вечір зимній
Тримаючись за свої рани, наче за святе, ти танцювала з вітром
Боролась проти сказаних тобою ж слів
Що все забуто і вже немає сенсу

Смій...Смій заперечувати мені!
Проказуй мрій своїх слова
І йди за ними, ніби одкровення
Неначе шальки терезів, що не знайдуть спокою, ти - приречена
В тобі гублю я слід думок своїх
В тобі знаходжу я свою беззбройність

Чим далі роблю крок у світових стежках
Тим більше маю я бажання повернутись
Але куди?
Нас не виховували в світлі сонця
Жаль - моя дитина
І вона не спить сьогодні

Моя даремна
Ночі пам'ятають все!
Ми пожалкуєм ще не раз з тобою
За те, що відрікались
Що забули день, коли зоря манила сяйвом
Та, що за височиною...

08(08)2012 - 12(08)2013

Минає все, колись мина,
Вже закінчилася страшна війна,
Лиш мирні літаки гудуть,
Щасливі люди по домівках йдуть.

Лише вдова іде одна,
Навік лишилася вона сама,
Колись дружина, тепер – вдова,
Так закінчилася лиха війна.

Сльозами зрошені поля,
Зігріла світ нова весна,
Співають і цвітуть сади,
О Боже, збав нас од війни.

Ось причаїлася чужа війна,
Нові плацдарми вибира вона,
Який малий й крихкий наш світ,
Як легко зруйнувати все і вбить.

О Боже, збав нас од війни.
Убивців руки відведи,
Нову війну не допусти,
Дітей, батьків, всіх захисти.
9.05.1999

Коли над горами сонце зійде
і в степу колосок зашумиться,
прислухайтесь - серце країни живе,
ніхто не примусить не биться!

Країна жива, та душа лиш болить
за дії спровоковані вами ж...
Народ, схаменися, дай день нам прожить
без бійок, крові та поранень.

Чи знаєте самі за що боротьба?
За що ваші ж брати позлягали?
Ці бійні народні - просто ганьба,
краще з лікарень ви б їх витягали.

Боріться за правду, красу, доброту,
не треба такого безвладдя.
Боріться за волю, за щирість свою,
лишіть всі каміння, знаряддя.

Народ, схаменися, прокинься, прошу,
верни Україні небесну блакить.
«Хай зупиниться безлад!» - я Бога молю.
Країна жива, та душа лиш болить.

Коли ми разом – грізна сила,
Хоч тяжко і гірка ціна,
Свободі не обріжуть крила,
Не обведе густа мана.

Не можна далі без уваги,
І вперто йти в глухий ігнор,
Коли волає «допомоги»
Багатолюдний слізний хор.

Та ось нарешті перемога.
Її чи втримає рука?
Забудуться усі тривоги,
Бо злу прийшов нарешті крах.

я вже всередині у лігві звіра...
чорти… чорти…
єфрейтор на чолі
нічо собі чортяче поголів'я
картини, правда, Софи і Далі…
а золота… а платини -
об'ївся б
а сяєво… не сонце-
унітаз!!!
це ж треба так, воїстино…
я лише
підсуну свою дупу... тільки раз
хай висреться до сміху,
це ж бо дупа!
такий собі місцевий, а прохід…
по сяєву сповзає
запах
трупний
це щастя! задоволення… сто віп
відходили від штурму і облоги
хто по домівках
думаю, що - влип...
о серденько - Єфрейтор не від Бога!
шельмує Чорт - майбутнім
з-під поли...
19.02.2014.

Маленький ребенок катит шину
времени свободного в обрез...
человечек наш за Украину!!
вот бы ему в руки дать обрез
Но пихает мама авторучку
не спеши, сынуля, умирать
сладенький… сынок, давай, не мучай
это ли не папки благодать?!..
Наш сынок - боец такой, что надо
вот с друзьями тащат автокран
встречным отвечают: мы бы рады
но вначале нужно на Майдан
Наши там родители, соседи
целый двор и улица поди…
не горюйте машеньки-медведи
надо ведь повстанцам подсобить!?
Вслед по зову свиста - вертолеты,
войско оловянных партизан...
впереди трубач и строем ноты -
катят шины хором на Майдан…
20.02.2014.

Ви не беркути… чорні ви круки,
Знавіснілі раби брехуна.
Ви претеся з лихої принуки,
Лихо й смерть засіваючи нам.
За кривавицю, вкрадену в люду,
Вас послали вбивати цей люд –
Захищати від правди облуду,
Зграю вбивць, лиходіїв, паскуд.
Ви не беркути. Ви – янучари,
Люті найманці хижих заброд.
І по мордах провісником кари
Вам бруківкою плюнув народ.
Захищайте ручного шакала,
Бороніть золотий унітаз!
Не мине справедливої кари
Ані він, ані кожен із вас.
19.02.2014

Палає бруківка, палають серця
За волю до бою стають громадяни.
З безстрашшям повстали живого мерця
Скидаючи з себе столітні кайдани
За волю повстали старі й молоді
На захист людей, ненароджених діток,
Бо годі країні тонути в крові,
Три місяці люди чекали на диво.
Та люди все гинуть, і сліз вже нема
Здається що вічно терпіти цю муку
Надтріснуту долю накрила війна
І смерть забирає людей попід руку.
Підступная куля вже вкотре свистить
Звільнила під ребрами ще одну душу
А тіло героя під пилом лежить –
Посмертне знамення минувшого штурму.
Лихе і ненависне гору бере
Шрамовані ниють душа вже і тіло
Нічого не варте життя вже людське
І наче над пеклом збудовано Київ.

Смерть відсувається від кулі до бруківки.
Що відбувається?
Й спроможні покоївки нас захистите тая к ми того бажаєм?
Когось там вбили.
Наш – чи Ваш?
Не важить:
Вприклад! –
Взаєм!

Страшно, мамо. Людей вбивають,
Замордовують безневинних.
А серця беркутяк догнивають –
Сморід чути по Україні.

Світ притих і спідлоба зирить,
Розглагольствує так неспішно,
А з народом ця влада чинить
Все, що хоче. Бездушно. Грішно.

Як це страшно, коли навпроти
Смерть із дула – тобі ув очі.
А у тебе – лиш мирний спротив,
А вмирати ти так не хочеш…

А отому, з щитом, в шоломі,
Обіцяли нову квартиру...
І за це у крові потопить
Свою совість і свою віру.

На Майдані – усі пліч-о-пліч.
Бо інакше ніяк не можна.
В тих, навпроти – душі параліч.
І у мріях – життя заможне.

На крові?! На смертях?! Ніколи
Більше їм не зазнати щастя.
Своїм духом, навіки кволим,
Із Вкраїни тут познущались...

Моя мамо! Моя Вкраїно!
Я за тебе щодня молюся!
І за тебе, моя єдина,
Ще сльозою не раз проллюся.

Але віра тверда, як камінь,
Непохитна, як сонце в небі:
Буде владі кінець. І амінь.
Бо інакше мені не треба.

19.02.2014

Бід не боюсь, землетрусів і повені,
Кризи, я вас не боюсь.
Бути боюсь лиш у лоні Московії,
Втрапити в Євросоюз.

Я - Україна, земля з власним іменем,
З мудрістю тисячоліть.
Здавна зламати, скорити хотів мене
Ласий на здобич сусід.

Кров проливали за волю омріяну
Віддані доньки й сини,
Тіло моє розривали і міряли
Орди врагів навісних.

Стихли всі війни, і дихає волею
Жовто-блакитно мій стяг,
Пам'ять дітей лиш зробилася кволою, -
Волю шукають в гостях.

Зиркають нишком, як мавпи, на сторони,
В хату сусідську, тихцем.
Де ти, народе, живий і нескорений,
Де твоє мужнє лице?

Де твоя мудрість, роками гартована,
Розум твердий, наче сталь?
Бійся лише іноземної повені,
Бійся стулити вуста.

Тільки свій шлях торувати не бійся ти,
Слів не стидайся палких,
Ноги сусіду на того не звісити,
Хто вже стоїть на своїх.

Місто огорнув зненацька вечір,
В серце крихту спокою приніс,
Зоряне мереживо на плечі
Впало, наче казкою вві сні.

Кожна була зіронька красива,
Та не більш, ніж гарна мішура.
Лиш одна незнану мала силу,
Що сильніше вабила встократ.

Кроки стали довші і частіші,
Та ніяк не ближчала зоря.
Хто ти, що тобі складають вірші,
І кому вогні твої горять?

Зірко, ти у небі мій ліхтарик
Звістка про народження моє,
Не тікай від мене поміж хмари,
Доки сяєш, доти я і є.

Доки я живу - й тобі горіти,
Темінь розриваючи нічну,
І твоїй свободі неприкритій
У душі моїй торкать струну.

Ми з тобою, рідна, двоєдині,
В купі ми пройдемо спільний шлях,
Кожен з нас окремо - сиротина,
А разом - крилатий в небі птах.

Мерехтиш незмірено далеко,
Сплять між нами відстаней роки,
Та ніякі зоряні парсеки,
Ні тисячоліть шалений клекіт
Не розірвуть нам тісні зв'язки:
Ти і я - життєвий смолоскип.

Спинися, брате,
і послухай:
голосить київська луна,
де розрива кайдани духу
твоя покора мовчазна.

Так непотрібно,
невмолимо,
живим лишаючи борги,
ідуть сини за сивим димом
і сіють попіл на сніги…

Людиноподібнії звірі
У серці любові не мають,
Та всім воздається по вірі,
Моліться за нелюдів навіть.
Хай щирі молитви не стихнуть
За псів у гуманній подобі,
Щоб виникла в "лівері" їхнім
Відраза до вбивчого хобі.
Хай хижі тваринні оскали
Навіки ці звірі сховають,
Бо навіть вовки і шакали
Подібних собі не вбивають...

Спочатку побили – натхненно, уміло
і душу надії, і змучене тіло.
Лупили, бо знали, нічого не буде,
а може і буде – медалька на груди.
Кийком по макітрі, ногою по нирці.
Якщо не скорився, то знову по пиці.
А потім в додачу ще порцію «мата» –
за пайку, за батю, нашивку і брата.
Ну просто герої – на дошку пошани
і зірочки срібні у повні стакани.
А тих, кого били – за що і навіщо?
Із вибитим оком - Бандера!? Так смішно…
За те, що ходили, за вільне повітря.
За те, що хотіли до правди, до світла.
За те, що у стрічці означено вибір.
За те, що сваволі не мовив: - Спасибі!
За те, що людина – це гідно і гордо.
За те, що обличчя – не пика, не морда.
За те… можна довго, та все без причини.
З пихатої висі – оскал мертвеччини.
А потім до суду, побитих і крайніх,
і всіх під копірку, і перших й останніх:
як бидло до стайні – у камери тюрем
і страшили лячно: - Надовго засудим!
Так довго тягнули – і час, і волинку,
і плакали слізно, згадавши ялинку.
Тепер скаженіють і Бога не знають,
в прямому етері стріляють, вбивають…
Мільйон терористів – супроти закону?
Одне лиш питання: закону якому?!
Отому, щоб жити рабами смиренно,
та силу зневаги терпіти щоденно?
Не знаю, що стане – війна, перемир’я
і плід перемоги чи знов межигір’я?
Та знаю єдине: ніхто не забуде
відірвані руки, прострелені груди.
І прощення звіру ніколи не буде,
бо нащо у хлопців… прострелені груди…

19/02/2014

крові рідної квіти червоні
душі болем безмовно п"ють
плаче мати у регіоні
батько сльози втира в краю
сатана сміючись тронне крісло
укріпляє усім напоказ
і нема ні месій ні місій
щоб зламати його каркас
брат на брата іде вороже
зло кладе ультиматум добру
простягни свою руку о Боже
зупини цю абсурдну гру

20.02.14.