(саркастично)

Ми, олігархи, - дружная когорта,
кругом усім давали дулі…
Зібрали гроші проти Юлі
і прикупили… собі… чорта.
Ми не якісь там голожопі –
всі наші гроші у Європі,
а чорт із регіонів…
всіх бачив на московській зоні…

Вже раді би комусь продати
ту чортову руїну,
та на додачу треба дати,
тепер… пів-України…
26.12.2013.

Користаючи всі неможливості мови,
Іван Андрусяк нехай буде здоровий!
Напившись щодня часникового соку,
Хай вірші злітають у небо високо.
Дерева і води, і сад перелітний
Хай в Ґалапаґосі буяють і квітнуть.
Отруєна голосом дивна шарґа
З храбустом чекає нехай четверга,
Щоб мислив писати й творити хотів
У книгу і трав, і дерев, і птахів
Іван із похмілля ще вірша нового,
Бо стільки ще свят з дня народження твого
Чекає на нас.
Тож будьмо, Іване!
Ну а подарунок?
– За нами не стане!

28.12.13

Колись планида зряче кине кості –
хоч не існує, випаде зеро.
Я умощуся зручно на погості,
узявши в Данте вимислу перо.

Куди іти - до раю чи геєни?
У райських пущах пильнувати сон?
Піду до пекла, може там на мене
чекає слів загублених притон.

Всі дев’ять кіл не подолати, звісно.
Ну, максимум, до шостого дійду.
Там і без мене, безумовно, тісно
від грішників, що стліли у гробу.

Я перше коло промину без страху.
Завіти Божі, як годиться, чту
і добродійність не несу на плаху,
я нею, по можливості, живу.

На другому спіткнуся ледве-ледве,
бо хто би що і як не говори,
я задивлявся на дівочі перси,
ще й до цієї дивлюся пори.

А третє коло перейду скоренько -
я не з породи жирних товстунів.
Харчуюся у міру і пісненько,
тож не боюся тамошніх вогнів.

В четвертому немає що робити.
І жадібність, і щедрість – не моє.
Я необхідність можу накормити,
а лишок - ні, бо кожному – своє.

Ось п’яте коло – це уже питання…
Буває спротив яро запече,
ще утікає інколи бажання
і лінь свята торкає за плече.

У шостому моя, напевно, ніша.
Скажу відверто, наче на духу,
коли пишу я запального вірша,
то копійчаним пафосом грішу.

Люблю повчати там, де не потрібно,
і тих, хто не бажає, теж учу.
А сам себе веду не завше гідно,
у час покути знічено мовчу.

Та як би там, я далі не піднімусь,
на вищий рівень ниці і гріхів,
із карою своєю не зустрінусь
поміж іуд, пророків і вождів.

А взагалі, тут гірше, ніж я думав:
огонь, плачі і ненависть сліпа.
Ідемо, душе, я вже передумав –
з моїм ярмом є ще одна тропа.

Як важко досягнути миті щастя.
Торкаючись, без умислу грішиш.
Геть чорну ніч. Можливо, ще удасться
і ти, небого, в пеклі не згориш.

В чистилищі, передпокої раю,
гріхи мої складуть на терези
і може… сподіваюсь… точно знаю,
залишать на свої уже круги.

28.12.2013р.

У дорослому мені
зародилась дивна казка.
На довір'ї. За "Будь ласка!"

На яву і уві сні
маю настрій я святковий.
Просто так, але - з любові.

В новорічну, значить, ніч
я зустріну друзів нових.
Урочистих і казкових.

Стільки радісних облич,
стільки віршів і історій!
І пригод. У кожнім слові.

І забудуся на час,
що дорослий і поважний.
Буду слухати уважно.

Наберуся про запас
нових вражень - аж до Пасхи!
На довір'ї. За "Будь ласка!"


28.12.2013

краще тобі не знати
знаєш, воно таке
тихо було б відняти
спробую я, окей

з літа помяті трави
торф на торги побіг
горенько знов облава
не випадковий збіг

петльо - петпроль дон педро
скільки навіщо хто
змащане зверху медом
злижеш найглибше дно
28.12.2014.

Ця довершеність ран. Замість крові вода у венах.
Віру у себе незграбно надломить якийсь хасид.
Щось нахлинуло раптом, з середини рве і верне,
Або тягне на дно і не сила його гасити.
Наче це твій останній забіг перед справжнім боєм.
Руки до неба і лінії долі пішли на згин.
Це, мабуть, найменша, найсолодша порція болю.
І якщо ти не вип’єш усе, значить ти загинув.
І якщо ти один із тих, в кого рупор золотом,
І якщо ти ще досі тут, де в серцях зима,
Не мовчи, благаю, не дай їм померти з голоду,
Бо якщо ти злякався, значить тебе нема.

Душа , наче рваний камінь, втрамбований в тишу…
Кажуть, не в моді зараз мислі крилаті…
Тому сповідатись буду своєму віршу,
Який запалю, як свічадо, в нетопленій хаті…
Волі волію…І тавтологія тут ні до чого.
Волію волі… Точніше, мабуть, не сказати…
Тільки ж «воліємо» ми здебільшого кожен для себе самого…
Спільно лише гетьмАнів вміємо вибирати…
А хто ж ті «гетьмАни», прости мене, грішну, Боже.
Хіба нечестивців можна словом таким називати?
І чому, поясніть, будь ласка, попри те, що так « нас багато»,
Зграя пройдисвітів легко вміє усіх "подолати"?
…Душа, наче рваний камінь, втрамбований в тишу…
Тиші тієї, панове, у нас уже забагато…
Тому сповідатись буду своєму віршу…
В надії, що хтось почує…
І…
Не захоче мовчати
2012

Ніченька... ранок, кава...
Сон безперервний - сюрприз
Знаєш, жезлом ти, право
Бути людиною - згриз...

Настя... Потап... Сердючка...
Хрєнь, балаган, геморрой
І, переважно, мучка
Герой на герої, ой...


Зошити... ноти... кухлі...
Київ - тернопіль - львів
Чути, хтось вимовив: - Хулі
Ти ще не бачив їх псів...
27.12.2013.

Моє серце в верховині, воно вже не тут,
Моє серце в верховині, бо там я вільний був,
На свободі і в погоні, там я щастя знайшов,
Моє серце в верховині, куди б не пішов.

Прощавайте верховини, Північ прощавай,
Повний благодаті і відваги край,
Де б не блукав я і де б не ходив,
Завжди будуть верховини в серці моїм.

Прощавайте сніжні гори,
Прощавайте зелені стежки,
Прощавайте ліси неосяжні,
Прощавайте ріки й струмки.

Моє серце в верховині, воно вже не тут,
Моє серце в верховині, бо там я вільний був,
На свободі і в погоні, там я щастя знайшов,
Моє серце в верховині, куди б не пішов.

Ukraine has its national emblem and paean.
And it’s geographically European.
Anon in a little bit longer than aeon
it’ll be economically European.

2005

Там, де лежить на плесі,
ніби в залі,
паркетом білим товстошкірий лід –
завія з вітром танго танцювала,
світив їм повний місяць,
як софіт.
Хоч уночі було звірятам зимно,
мороз хапав пухнастих
за носи –
бриніли скрізь у захваті нестримно,
немов дзвіночки,
ніжні голоси.
А з дубника, де спочивали тіні,
лунала дивна музика і спів –
то гном старий
у теплій одежині
диригував оркестром снігурів.
Вгорі над лісом
і заснулим ставом
ласкаво усміхалася зима –
їй так нічна
подобалась вистава,
що станцювала б радо і сама…

З Новим Роком! З новим щастям!?
А старе де діти?
У його міцних обіймах
можна й посивІти.

Ні за себе, ні за кого,
а за Україну
попрохаймо Отця-Бога:
- Відверни Руїну.

«Щоб лани широкополі
і Дніпро, і кручі»
утішались добрій долі,
а не кревній бучі.

Щоб щезали вороженьки,
як росисті мари,
піднімали козаченьки
не шаблі, а чари.

Щоб у безвість поринали
окаянні душі,
а на зміну прибували
правдиві і дужі.

З Новим Роком! З новим щастям!
А старе… до звалу.
Все нам, друзі, все удасться,
тримаймось загалу!

Лине: «Слава Україні!»
і «Героям слава!» –
котить хвилю по країні
волелюбність брава.

27.12.2013

Цікаво: скільки платять тролям -
З а провокацію, за флуд,
За бур’яни посеред поля?
І хто утримує іуд?
За скільки совість продається?
То, може, вже й душа – товар?
Почому нині розум, серце?
І хто «атвєтіт за базар»?
Казати правду – справжня розкіш,
Це по кишені лиш тому,
Для кого вища честь за гроші,
Миліше світло за пітьму.
І хай «розфренджують» за правду,
Яка приємна не завжди,
Тож не дають за неї лаври
І люблять теж – вряди-годи.
А тролі мають гарну плату,
В теплі, безпеці і добрі.
В туман брехні ховають правду .
О, їхній бізнес – на порі!

Ігнором, друже, вдар по флуду,
Дискусій з тролем не веди,
Тоді ці капосні іуди
«Роботу» втратять назавжди.

Задовго до того, як з літами бракло сил
Спускатись і підійматися по сходинках крутих,
Не второпаю, як вона дізнавалась
(Скорше всього, мабуть, інтуїтивно),
Що я от-от маю вертатися з роботи,
І з балкона мене стрічала помахом руки.
Чи не було в тім помаху жалю,
Що за незгодами життя не мала сина?..
Тепер, коли Фаїна Львівна поблизу Бога,
Немає дня, щоб її єдина донька Ліля
Не занесла щось із того , що зготувала,
З одним і тим же: «Це за рецептом мами...
Любила вона Вас, як сина...»
Чим, крім спасибі та щирої молитви,
Спроможен віддячить я обом їм?!
P.S.
Вчуся науки просто віддавати.
Без натяку отримать щось натомість.

наллялися болем та славою зрошені пилом заплави
із мороку черні та дрантя піднялася сіра чота
шляхетні туманом держави суцільні нескорені лави
ішли під знаменням крові та блідого прямого хреста

ми кроки точили і золото з чистої пили криниці
і кожний полив отим золотом свій почорнілий ефес
летіли крильми за слідами блакитно-правічних галицій
що скресли під шкірою терпко-волячої руни SS

ми вправно косили неправильні душі прямою косою
і душі приємно волали, і зимно бринів нам кришталь
і наш капелан-сіромаха все кликав постати до бою
роланду задумано-тихому пісню хрипів нахтіґаль

26.12.13

Новорічний симпатичний
Дід новий (уже - дотичний) -
до морозу й снігу звичний,
саме він і артистичний.

Не сьогодні-завтра буде.
На санчатах "Фу, ти - ну, ти".
Борода прикриє груди -
ось і вийде він у люди.

У торбинці є гостинці
(незвичайний у ялинці
дух живе, як на картинці),
новорічні українці!

Тільки треба взяти з тиші
новорічний дітям віршик,
і Снігуронька ( не лише)
Діда заведе до хижі*.

Він вітатиме Тебе
з Новим роком-щастям - не
зі зростанням ВВП,
траншем банку і т. п.

І засяє в домі свято,
буде радості багато.
Адже Рік прийшов до хати
цілий рік у всесвіт грати.


27.12.2013

Не дрімає горб -
знову горбиться.
Не Сім'я без торб!
Торби робляться.

Виробничий такт -
у Печерському;
соціальний акт -
Королевською.

Все одно прогноз
не міняється.
Бо Сім'я (склероз)
обирається.

Обіцяє все -
не цурається.
Дефіцитом це
називається.

27.12.2013

Переживи вигнання з Едему
І повертайся.
Віруй: все було недаремно,
Тож, не кайся!
Знав Він: коли покохаєш
Падуть всі грати.
Мужа свого пізнаєш
І будеш знати.
Знати, що і без Нього
Це небо буде.
Буде земля, і сонце,
І будуть Люди!
Буде у лоні зріти
Твоя Дитинка.
Влада в руках твоїх:
Ти – Богиня, Жінка!
26.12.2013 р.

Як весна приходить на ранок росами,
Так і ми у цей світ голими й босими…
І я щиро вірю, я майже певна, що пішла із твого ребра.

Мерехтінням казковим спадають коси…
Я до тебе прикута чуттями гострими,
Я кохаю тебе так віддано й просто, як ніхто іще не кохав…


І щебече душа і об тіло б ється…
Тебе Бог мені обіцяв.
Я належу тобі всім ївством, навіть серцем…
До кінця.


І як теплі деньки покидають осінь,
Так і ми оцей світ лишим голими й босими,
І коли зсутеніє трояндове небо і для нас -
Все, що прошу у Бога - те, що серце голосить:
Бути завжди з тобою,
Бути поруч тебе,
Вічний час…

Не буду з Україною стогнати,
а рану заподіяну стократно
у душу добру долею лихою
(загарбниками, дурнями лихою,
бо керували нами не Сократи)
я думкою народною загою:
«Азарова із урядом-ордою
І хана Януковича – за грати!»

24.12.2013

Стука у шибку гілка
Льодом, у іній скута,
Лунко дзвенить і стрімко
Слово, що не почуте.

Пісня, що не забута,
Зможе знайти отруту
І врятувати мрію,
Що не взяла стихія.

Що, розтопімо кригу?
Знову прийде відлига,
Бруньки уже на гілці,
Квіти цвітуть у шибку.

Не знаю, як, коли у танку глухо
(до тями жоден танк я не привів),
до голови лиш примерзає вухо.
А з ним - і голос божевільних слів.

"Стабільність", "Криза", "Олігарх", "Свавілля"...
Я народився - Боже - що? В СССР!
Ну, "Слава Україні!" А якій? Трипілля?
Такій, як "Захід-Схід" - її тепер?

Про міжусобиці казали в школі.
Про ляхів. Шведів. Запоріжжя. Січ.
Бракує українцю й досі долі:
усе якісь... моменти протиріч.

Вовтузять Неньку і нових героїв,
на подвиг обрікаючи, зовуть.
Патріотизм як знижка. Щоб накоїв
національний кастинг "Наших б'ють!"

Між тим на трьохкубовім новім джипі
чиясь красуня їде до крамниць.
І "Як умру, то..."* у її садибі
та "Ще не вмерли..."* не псують полиць.


26.12.2013

У темній одежі, неначе пошитій з гагату,

Із темним началом, посіяним вітром у снах,

Із темною зброєю, темними вістрями шпаг,

Із ніччю в зіницях – про сонце святе розмовляти.

У темній душі, де росте безпросвітна ворожість,

Із темним набатом, що дзвоном глухим у серцях

Сміється все далі ясніше, ударом хлиста

Приправлено приторний пряник – і милість не Божа,

А вже якась темна, чужа, із пекла народжена…

Із темним оскалом, чорнішим за посмішку бід,

Із темним вогнем, що віками уже не горить,

А світло де є? Гуляє чужими народами.

Чи, може, втомилось і просто заснуло на мить?

ой дужі хвилі сиві хвилі
глибокі нурти серед хвиль
встає із хвилі як з похмілля
та й будить коника василь

а вітер віє верби пишуть
рудою крів'ю по снігу
і плачуть дві великі тиші
з човнами ночі коло губ

а бубон б'є а скрипка грає
вовками давніми здаля
іде василь гілки ламає
несе на села весілля

іде василь в далеке поле
в глибоку твань у чорну слизь
де вдови поділили голос
його коханої колись

2013

Ты – мой и близок мне душою,
Поэзий ярким озарением!
Но почему-то, не со мною
Ты страсти стал рабом и гением.

Обидно – с нею делишь ты
Веселье праздника и быта,
А я взираю с высоты
Твоею звездочкой забытой...

2013

сьогодні щедро сипнуло снігом на Божу скроню
зимовий ангел що гори двигав убрав червоне
і другий ангел уважне вухо приклав до скрипки
кутя розлИлась Різдвом порано від меду липко

на дверях місяць немов колодка немов колядка
ходи по лавці різдвяний котку на серці гладко
на серці тепло мов сіно трусять
співають хором:
у церкві люди в хатах обруси кути в коморі

а перший ангел на тій сопілці яка з берези
заграє тонко – весільні гільця на стріхах змерзнуть
заграє низько – злетять під сволок жалі по нитці
заграє тихо – і стане близько до неба світ цей

Коли я вмер, то вже не чув
Ні галасу борні,
Ні вітру, що піснями дув
Усе чомусь мені.

Не нехтував я підлим злом,
Вина доволі пив.
Отак, можливо, загалом,
Сконати заслужив.

Та хто із нас не забувавсь
У бурому питті?
…Моє холодне тіло враз
Піднімуть на щиті.

Вже вовча накидка моя
Спадатиме зо пліч…
Один ривок – і знову я
Вступаю в люту січ.

Для волоцюги – не карай! –
Я дам гучний бенкет.
Не витримають Пекло й Рай
Моїх смішних тенет.

Кайдани істин та основ
Я кину в синій вир,
І відрощу я очі знов
На місці чорних дір.

І відрощу я очі знов
На місці чорних дір…
23.12.13

Небо латало озонові діри,
Вечір спросоння вмикав ліхтарі,
Що хвилювало – усе відболіло,
Хочеться жити-радіти мені,
Хочеться поштовху вдачі-пустунки,
Хвацько впіймати добробут за хвіст,
Моря уваги, дарунків, цілунків,
Щоб Рік Новий нам усе це приніс...
Хочеться щастя, маленького раю,
Рідним й колегам - здоров’я і сил,
Всім, кого люблю, кого поважаю,
Боженька щоб щасливішим зробив,
Тим, у кого є малеча – натхнення
Й часу побільше на діток своїх,
Грошей у банку і повні кишені,
Рік щоб Новий Вам примножував їх,
Успіх нехай увірветься нескромно,
Розвиток з ним завітає до вас,
Щоб, як стрічать Рік Новіший за Новий,
Вдячно зітхнули про сей «Було клас!»

І ти прийдеш, коли засипле сніг
усі шляхи і спогади, і мрії.
Нічним дзвінком злякаєш і зігрієш,
і скажеш, що хотів, але не міг

в мені намарно сіяти надії.
Мовляв, у тебе діти і барліг
замість житла... Калюжа біля ніг
стоятиме.
       - Люблю, та що удієш? -

прокажеш хрипло і попросиш їсти...
За вікнами ростиме сніжне тісто,
в якому загрузатимуть авто.

Ти прийдеш, як засипле всеньке місто,
коли старі образи лишать мислі...
І власне не здивується ніхто.

Я нарвалася: я попалася
У розставлені ним тенета.
Я не вірила, не пручалася,
Та й не кидалась на багнети.
Я жила навіженою курвою:
Що поганого може трапитись?
Ні про що не потрібно думати,
Нікуди не потрібно квапитись...
Без шляху, без пуття, без совісті
Так некисло живеться невігласу.
Тільки фарс, клоунада, травесті -
Тільки плюси і жодного мінусу.
Лиш не думай, і ти, комаха,
Без хреста пролетиш безодню.
Ні учора нема, ні завтра -
Ти сьогодні живи, сьогодні!
Та мої провалились концепції -
Ні прощення нема, ні спокути...
А сьогодні в його колекції
Я вишу до небес прикута.

25.12.2013 р.

криштальне повітря нанизує сніг,
намистом вінчає
ліси занімілі,
і місто готується
до перевтілень
на розі блідих незнайомих доріг.

з карафки небес розіллється зима
у чаші полів
і спустошених вулиць,
хоча ми з тобою
іще не забули,
наскільки холодним є зимній роман.

земля снігове накидáє манто –
я знову згубила
тебе в заметілі...
осінні вітри
переплавлено в стріли,
якими богами – не знає ніхто.

уляжеться сонне тепло до весни
у лісі на постіль
бруснично-зелену,
а поки смеркання
кує гобелени,
здіймаючи паморозь на ясени.

17.12.2013

Ну, vip-майдан. Не більше.
Не впевнені в істині рішень.
Обличчя закопчені. Тиша.
Майдан. Без "понятия" лише.

"Швидка" для сміливих на в'їзді,
якщо дух життя в журналісті.


25.12.2013

І мряка, і тумани... І негода
За вікнами моїми ворожила.
А у душі застигла прохолода
У відчаї розлуки затужила.

Здавалося, дощі хотіли змити
Усі мої утіхи і печалі,
Та голосу кохані оксамити
У телефоні піснею звучали...

І сяяло тоді усе навколо,
Тумани осідали чарівливі.
Вчувалось вітру віртуозне соло –
Все тануло у невимовнім диві!

2013

Побили Таню Чорновол,
Як нелюди, бо й справді звірі.
Іще одне з найбільших зол
Живе, іще не знає міри.
Криваве місиво - лице...
І ті, хто бив, і ті, хто вище -
Ви всі заплатите за це,
Вже Божий кнут над вами свище.
І хай шкодливий стогне Кот,
Що носа, мов, йому зламали...
О, запроданцю без чеснот!
Так б'ють свої - легенько й мало -
Ані садна, ані синця,
Така вона, "братерська милість".
Стерпіла ж дівчинка оця
Такого, що тобі й не снилось.
Бо в горлі кісткою була,
Тепер іще й петлею стала,
І не дивіться, що мала,
Катюги! Вам не буде мало,
Бо з нею ми усі - Майдан,
Один за всіх, і всі - за неї!
Вам не проститься жодна з ран,
Отож прощайтеся з матнею.
Надходить істини момент,
І Божа кара, й Божа милість.
Тепер з вас кожен - імпотент,
Щоб різна нечисть не плодилась.
За Дзиндзю і за Смалія,
За зниклих безвісти студентів
Прошу у Бога кари я
Облізлій зграї імпотентів.

Мені з тобою, повір, несмачно,
А трохи лячно,
Бо необачно…
Мені приємно, коли спокійно,
Щоб мур надійний
Й віскар подвійний.
То не для мене – твоє кохання,
А ти все кажеш: є сподівання,
Було б бажання!
Ти кажеш: серце відкрити гоже,
Воно ж тремтить.
Облиш: від слів пусто-порожніх
Живіт болить.
Я безнадійна! Я безнадійна!
Облиш мій мур і мій віскар!
Я свій віслючий везу невпинно
Важкий тягар.
24.12.2013 р.

Пошли нам, Боженько, стрільця
І щоб такого… прямо в лоба
І щоб широкого стільця
І щоби зліг при першій спробі

Пошли нам, Господи, імен
Щоб на підбір охайних серцем
І щоби відстань клята "ен"
Не слала: - О, чого приперся…

Пошли нам, Отче, стан купюр
Обістя їх і хай поближче
Де-юре,факт, усіх де-юр
Над усіма не в рівень, вище…

Пошли… пошли… і розтлумач
і узаконь звірині страсті
Чим нас притягує "кумач"
Од негаразду і напасті?!

Пошли нам, Боженько… не смій
Прости! Пробач! Помилуй, Боже!..
Яка різниця з чим сувій
Якщо усі ми тут
негожі
25.12.2013.

Твій трепет уст, в очах весь світ
І сторінки пожовклі біографії.
З душі, мов з гілки, одлітає квіт
На чорній з білим фотографії.

Волосся шовк хвилюється зернисто
І шелестить, як шелестить мигдаль,
А осінь вже вбирає у манисто
Твій загадковий погляд, що у даль.

В туман, в останню велич саду,
Той синій погляд лине без зіниць.
Сурмлять кістками крони про відраду,
Останні сльози розкидавши долілиць.

Шкода, що листя не почує
Того плачу, і не торкне долонь.
Воно лиш жде, що хтось ним прокрокує,
І невід’ємне візьме у полон.

І хтось прийшов. Зодягнений у чорне.
Він грав для тебе. Боже, як він грав.
Здавалося, та музика загорне
В обійми снів і загадкових трав.

Його мелодія лунала фантастично,
Поволі клавіші пришвидшували біг.
Актор пив по-французьки еротично,
Вином із тебе спрагу втамувать не міг.

Він випив все і причинив рояль,
Сховавши ноти й чар в омерту мафії.
А ти лишилась з поглядом у даль
На чорній з білим фотографії.

Дівчина з очима, як небо, вільними.
До неї щовесни прилітало птаство,
Змощуючи у волоссі гілками ванільними
Готичні гнізда, як химерні абатства.

У неї в косах заплутувались радіохвилі,
Полохаючи заспаних метеликів і мушок.
Вона хрустіла скоринками, знятими з грилю,
Гортаючи книжку на горці м’яких подушок.

Вона чекала на сніг і дивилась феєрверки,
Рахуючи дні до Нового року по календарю майя.
І вірила, що все-таки знайде цукерки
Під подушкою на Миколая.

2013

А чи йти, а чи не йти…
Як зійшлися три коти,
Та й замуркотіли,
Наче ворожили.

А що перший рудий кіт,
Муркотів біля воріт:
«Спи моє малятко,
Любе ластів’ятко».

Приспів:
Муркотіння, воркотання.
Спи, дитино до світання.
Спи…

А що другий білоногий,
Муркотів біля порогу:
«Спи, моя дитино,
Зіронько єдина».

Приспів.

А що третій кіт сіренький.
Муркотів зовсім близенько:
«Нумо, засинай,
Очі закривай».

Приспів.

Розчинялись у воді акварелі,
й не гірчили чаї,й не кінчалися ночі.
Зійшлись нарешті дві паралелі
в одному дні, в одній площині.

Пустували двори та чашки,
телефони мовчали і вулиці,
поки вона читала йому книжки
про життя, про любов,
про те, як світ крутиться.

Зупинявся потяг між станцій
й повільно у каву текло молоко,
поки він казками та порухом пальців
відганяв її жахіття в вікно.

Місто в залізі та у свинці
ніби вмирає, зникає у мить,
доки він смажить для неї млинці,
доки вона у його сорочці
в покривала закутана спить.

Довкола все складається,
як і складалось.
Всі якось живуть,бачать сни,
просинаються й йдуть все туди ж.
А з ними нічого не сталось,
а з ними...Стались Вони.

18.10.13

Сьогодні дощить. Дощить пустослів"ям.
Наша ж осінь не почнеться ніколи.
Від тебе зранку буде погано,
від тебе буде похмілля,
як від пляшки віскі та коли.

Ламаються парасолі вітром та осінню,
течуть макіяжі та зелено-сірі річки,
а наш світ - між вікном та постіллю.
Затушене сонце хмарами
та пальцями свічки.

В метро вагони депресій та апатій,
в маршрутках - сидіння та ілюзії людей,
а ми без розділення на тіла й на статі
єдине ціле з емоцій та ідей.

А за стіною будують церкви із думок
і руйнують останню надію на завтра.
Ми ж списали сотні чорних та синіх ручок
На записки на столах та партах.

Сьогодні так проходно. До кісток, до пустоти.
У когось надія єдина - ковдра та чай,
а у мене до останнього є ти
й твій поміж ключицями рай.

15.09.13

В палаті каже космонавту
Хірург, лише минув наркоз:
- Хваліте Бога, бо на карту
Життя поклали ви , і ось…
- Та ну, релігія - убога,
Канони віри - застарі,
Тим паче, лікарю, я Бога
В космічнім просторі не зрів.
І відказав хірург: - одначе
І я не розглядаю ґав,
Та думки жодної не бачив,
Як мозок ваш оперував.

24.12.13

пливуть рядком золочені човни
просторою пустелею у вирій
для них і грудень вирікся зневіри
і вірі холод яму ще не вирив
і світ зимі тельця не завинив

пливуть човни гойдаються собі
не відають що дно затягне снігом
а люта мла зайде у кожен вигин
вітрил і перетвориться на кригу
тінь голки у верблюжому горбі

Жертовно жив! Та смерть вела цинічно
На страсну путь, де страшно він почив.
Свій прах земний лишивши тут навічно,
Єство своє він Богові вручив.
І зойкнула від болю Україна,
Здригнулися Якутія й Мордва:
Невже і тут є Юдина провина? -
Пекли тяжкі змордовані слова.
І метушня під той жалобний галас,
Єлей і ладан істин прописних.
І піна слів, що довго не всідалась,
І сум напоказ душ непоказних!
Та годі вам! Бо ж він уже відбувся...
Він розчинився в душах і думках.
Ні перед ким в покорі не зігнувся -
Таким його і знатимуть в віках.
Бо ж не заради почестей і слави
Він став на прю з Імперією Зла.
Його боялись зверхники лукаві,
А доля для Вкраїни берегла!
Та квилить серце гіркотою втрати
І Україна слізоньки ковта.
І вже новітні понтії пілати
Вмивають руки, як і за Христа...
Та ми не будем схлипувати слізно -
Сильніша смерті істина проста:
Він крізь оте камазівське залізо
Вже до нащадків житом пророста!
1999р.

Резонатор життя в детонаторах нашої долі –
щось іде в забуття, щось освячено духом сваволі.
Гіркотою пече. Невдоволені кривда і правда
підставляють плече як місток від сьогодні у завтра.
Якщо крок уперед, то навіщо ті миті вагання?
Якщо порух назад, то непрощеним буде бажання.
Скільки сказано слів по обидва боки барикади,
розплескали на гнів і у серці немає розради.
Пролягає межа – то ярами засіяне поле,
і образа чужа в синє небо кричить: де ти, воле?!

24/12/2013

Мене сьогодні зовсім мало;
Тебе сьогодні через край.
Тебе давно так не бувало,
Так всеосяжно, наче рай.

Ти відбиваєшся у сонці
І я дивлюсь на тебе знизу.
Примружившись, як кіт в віконці
Що в дім, потайки, по карнизу.

Я. Ні. Мене нема.
Мене несе, мене змітає,
і мною плаче і співає
якась істота неземна.

Що Землю крутить, а людей,
Людей надіями годує.
І нам завжди чогось бракує,
Тим ми відмінні від дітей.

І навіть тут, посеред раю,
Зігрітий сонцем і тобою,
Я повсякчас себе питаю
Я довго ще? Ось так, без болю?

Як довго небо без дощів?
Чи сталий твого серця потяг?
І темних птах передчуттів,
Летить в душі моєї протяг.

Чи я ще я, як поряд ти?
І де реальність, а де сни?
І ніби небо просто небо,
Та якось дуже голубе.

Якби я зустріла Аліка,
То він би втішився, певне.
Основна українська сила-
Пацифік і хіппі Львова.
Якби вуха мали політики-
європейськи би мислили ревно.
І про все питали би Аліка.
Ця ідея розумна і нова.
Якби Алік зустрів політиків-
українську окреслив би долю.
Але більшість політиків глупі.
Розуміли би все поволі.
А якби ми зустрілись з Європою-
Не розсталися б більше нізащо.
Як і я, напевно, би з Аліком.
Клянуся львиною пащею.
2013р.

Осінь стоїть і просить
Милостиню.
Не через бідність - вона багата.
Стукає в двері затишних хат,
Мов молить: "Дайте хоч крихту любові ", -
З очами, надмірно повними голоду.
Стоїть на шаткій основі
І чекає свого Морозу...
Аби померти змолоду?
Осінь холодна. Та навіть холодні потребують захисту.
Осінь все стукає в двері
З шаленим натиском,
А їх зачиняють.
Б'ється у вікна сумними зливами,
Все просить про поміч.
Осінь з волоссям із золота - нивами
Стоїть босоніж,
Пахне мокрим асфальтом і трохи айстрами,
Стоїть і просить: "Подайте хоч трохи щастя".
Стукає, стукає в вікна, у двері, в душі...
Вікна - утеплюють, двері - на всі замки.
Душі...А душі надмірно байдужі,
Надмірно поранені,
Образи - надмірно тримкі
І не пускають туди будь-кого...

Осінь стоїть і просить милостиню
Довгих три місяці.
Допоки вже крига у серці не вміститься
Остаточно.
А потім вона - багата, манірна, впевнена -
Нічого не просить, не хоче навіть любові,
А просто стоїть на шаткій-прешаткій основі...
І чекає.
І коли вона вже стояти не в змозі,
Надмірно стомлена,
Мороз на порозі однієї із хат,
У двері яких вона стукала з шаленим натиском,
Запрошує її до себе.
Бо хоч вона і холодна, та теж потребує захисту...
Сіріє небо...
І це для Осені - смерть. І водночас спасіння.
Мороз її поцілує. Їй стане спокійно.
А потім вона чекатиме воскресіння
Ще рік,
Щоб знову стукати в вікна, у двері, в душі...
У душі. Які надмірно байдужі.
У вікна утеплені,
У двері зачинені.
А потім знову, неначе причинна,
Шукатиме тепла...У морозу.

Закриваю двері усім вітрам!
Час, мов порох, від сліз моїх відсирів...
І немає жалю, і немає слів
Після світом лишених навхрест ран.

Десять зим засніжених до кісток...
Обеззвучені з губ пролива склади,
Я виспівую соло на всі лади,
Доки серце пуска по венам сок,
Доки грію пальці в твоїх руках,
Доки дихаю мускусом передпліч...
Але знову укотре о пів на ніч
Витікає з душі життя ріка.
І ламає стрілками скло біг бен -
Із середини нерви мої на тлін.
Я щосили відчую, як сирість стін
Переллється зимно у холод вен...
Я відчую без тебе різкість струн,
Що намотані пальцями до синців...
Я ще кілька хвилин затиска в руці,
Наче стрічку чорну, безжальний сум.

Відкриваю двері і рву навпіл:
Витік час у минуле - знову виник...
Чуєш, б'ється пульсом в мені годинник
І бере мене сліпо на приціл...

Вже стоять за парканом до свята запряжені коні.
І годинник старий припиняє сполоханий хід.
І стають почуття на морозі прудкі і червоні.
І дарує ріка цей наповнений втіхою лід.

Вже несеться зима в круговерті нестримного танцю.
І важливі слова ти говориш крізь лагідний сміх.
І з корицею чай нам несуть на коричневій таці.
І в горнятка бажань рафінований падає сніг.
24.12.2013