З траси вирвався тенет
у рожеву конюшину, фіолетовий горошок,
білий деревій. В їх ложах,
театральних, спальних, - злет.

Трави з вами полетів!
І рожева конюшина, фіолетовий горошок,
білий деревій хороших,
світлих повні почуттів.

Слів - розквітлої краси.
Та рожево конюшина, фіолетово горошок,
біло деревій голосять,
просять: "Хлопче, не коси!"

25.05.2012

Я сорочки мужицькі прала...
(Для цього є великий став).
Полковник файний (чесне слово!)
Мене зненацька упіймав...
Мужчина вищого гатунку,
Бо ще пісні свої співав...
...Не ласа я на подарунки,
Аби сь те знав!
Я виростала на природі
І силу маю у руках.
...Таке "срамотє" ниньки в моді,
Шо просто жах!!!
Най ждуть мене піїти в гості,
(жеби писали та` як слід).
Вручну всі перемию кості.
Хто "за"? Хто "проти"? Всім привіт!!!


31.05.2013

Гамірно в осіннім лісі,
Наче в пишний зал,
Всі зібрались на узліссі –
Буде карнавал.

Тут стоять дуби високі,
Виструнчились вряд.
Молоді та одинокі
Клени шелестять.

До берізок жовтим листям
Горнуться вони
І калина, у намисті,
Вигляда з пітьми.

А берізки, золотаві
Коси розплели
Забіліли сарафани –
Срібло розлили.

Віддалік струнка, висока,
Та чомусь смутна,
Яворина одинока,
Юна як весна.

І шипшина на осонні,
Й глід у холодку,
Ніжні ягоди червоні
Людям до смаку.

Горобина зранку вмилась
Одягла фату,
Заквітчалась, нарядилась
В сукню золоту.

Музиканти прилетіли,
Молоді співці –
І ворони чорнокрилі ,
Сойки й горобці.

І сороки й перепели,
Жайвори й шпаки –
Сивочолі новосели
Сіли на гілки.

Музикантам знак дав дятел,
Вдарив барабан
І велично та завзято
Розпочався бал.

Скрипки ніжно заспівали,
Вдарив контробас.
На поляні, небувалий
Линув ніжний вальс.

Закружляли всі у танці,
Це ж прощальна мить,
Бо, можливо, завтра вранці
Вітер зашумить

Обнесе останнє листя,
Замете сліди
І калиноньку в намисті
Проймуть холоди.

Все навкруг сніги завіють:
Поле, луги, ліс
Порідіють, побіліють
Коси у беріз.

А дубам та ніжним кленам
Будуть сниться сни –
Ліс замріяний зелений,
Перші дні весни.
15.11.2012

Вогкий присмак губ.
Середньовіччя.
Мідний свíчник. Мідне передпліччя.
Хто кохає - не кохає двічі,
Тільки раз.
Все, що тліло, зрештою зотліло.
Чорні сходи часом забілúло.
Темно-синє крапає чорнило
На форзац.
Люди ходять по життєвій ринві -
В чомусь винні, в чомусь безневинні.
Золота закочується гривня
За обрíй.
Потім знову хідникú і сходи,
Срібний тáляр понад місто сходить.
Ніч згортає вітерцевий подих
У сувій.
Так вільготно простягати руки!
Листя ледь доторкується бруку
І дає оманну запоруку -
Пустослів.
Пам'ять трохи спогадів позичить -
Пригадати стишені обличчя,
Вогкий присмак губ.
Середньовіччя.
Ранок.
Львів.

Твої сліди на скошеній траві
Росинками лякливими іскряться, –
Вони, моїми мріями живі,
Тихцем дорогу вказують до щастя.
Тож є на що надіятись, коли
Мигтіння рос освячує доріжку
Мені в диму безбарвної імли,
Не гаснучи ніколи анітрішки.
01.06.13

Я - книга, видана колись
В єдинім екземплярі.
Є передмова, текст і зміст
У палітурці гарній...

І перечитаний не раз,
І навіть призабутий,
Але нема у тім образ...
Світ покорив комп'ютер.
2.06.13р.

Дні бувають іноді похмурі,
У душі мрячить печаль гірка,
Серце, наче думи під час бурі
Недосвідченого моряка.

Та надія правдиться остання,
Пересиливши дев’ятий вал,
І приходить вишнє осіяння:
Сонце, небо і сльози кришталь…

02.06.13

Там, де проліски-очі
Несміливо моргають,
Ліс гілками гнучкими
Потягнувся зі сну,
Навіть пні-поторочі
Вже зайців не лякають,
Вигріваючи спини,
Виглядають весну.

І вона, легкокрила,
Недалеко вже нині.
Будь, людино, щаслива,
Скільки є ще часу!
Бо природа відкрила
Очі-проліски сині!
Не губи цього дива,
Збережи цю красу!
2013

Я нікому не треба.
Я блукаю самотньо вночі,
Коли небо одне пригорне мене, доброго сина,
Я тоді посміхаюсь, один біля сивого тину,
Доля кинула жереб - не розчулю сльозою душі.

Я самотній у щасті,
Один сперечаюсь із горем,
Мене люблять усі, та ніхто не покличе до себе...
Я читаю стежки, перехрестя, де водяться зебри.
Недоторкана каста. Сірий кіт без рідного дому.

Не знав Булатович,
Яка його жде
Зоря – золота чи кривава,
Моливсь на ікону,
І хрипко з грудей
Вулканилось:
«Господу слава
І нині, і прісно, й вовіки віків…»

Крізь ночі повстяну завісу
Загублені душі людей, чи вовків
Ридали чи вили із лісу.
Ридали чи вили вітри в димарі,
Промерзлому аж до піддону…

Не знав Булатович –
Не буде зорі,
Нема вже на неї закону!
Вчувався йому
нетутешній
хорал –
Звучав з потойбічного храму…
Фіналу ж його
недочув
генерал –
Не буде фіналу в хоралу!

Розчахнуто браму,
Розбито вікно,
Не встояли, хряснувши, двері…
…текло по столу
сповідальне
вино,
Чи кров, чи рядок – на папері!
Рубала сокира не лід, не дрова,
І стіл був як стіл, а не плаха…
Розколота,
впала
на діл
голова
Невинного,
в схимі
монаха…
…Вже потім,
по всьому,
чутки і плітки
Прорвали повстяну завісу:
– Багатий він був…
Тож якість бандюки
Вовками й пробралися з лісу…

Нічого не мав за душею монах,
Крім посоха і плащаниці…
Впокоїлась чиста душа в полинах
На цвинтарі біля церквиці.

Забули, розтерли, втоптали у глей
Минуле з прийдешністю вкупі.
І церква згоріла. І висох єлей.
І рубище стліло на трупі…

…Знайшли. Розкопали.
Дістали скелет
Із майже столітньої товщі…

Не варто даремно гортати газет,
Шукаючи звістку про мощі, –
Нема там нічого. Навряд чи й були
Звідомлення…

З темного лісу
Все ті ж вовкулаки прийшли
Й загребли
Той «скарб»
за повстяну
завісу.

Ні лиса, ні біса ніхто не знайде,
Не те, що священну пропажу,
За товщею повсті, де осінь пряде
Обряду павучого пряжу.

Ні в Сумах, ні в Києві, ні на горі,
Що зветься монаським Афоном, –
Ніхто там до істини ще не дозрів
Із їхнім, ненаським, законом.

Ні в бувшій столиці на Охті й Неві,
Ні в Африці, в Аддис-Абебі,
Не треба шукати… Шукайте в Москві:
Там крадене завше в потребі!

Там скрадливо все переписує дяк
З піддячими вірними вкупі,
І ставлять на краденім чорний свій знак,
І навіть на висохлім трупі.

А луциківчани все тихше живуть,
Не вірять ні лису, ні бісу,
Бояться вовків… Що, як знову прийдуть
Із мокрого мороку лісу?!


30.08.2005

Скільки правд ще не дозріло?
Скільки болю гріх дає?
Стиха віє нам кадило –
Святість щира в світі є.

Син чужий неправду сіє,
Слово рідне – в забутті,
Сонце душу вже не гріє,
Сан святий у співчутті.

Спить пташина на калині.
Стогне Сян... нема проклять...
Сам себе питаю нині:
– Скільки, люди, нам ще спать?

Сум в Карпатах без молитви…
Скоро це скінчиться? Ні?
Скільки років ще не снити
Сяну відданих синів?

Сян клекоче між камінням,
Сам будив би тих, хто спить.
Сум Карпат – співання півнів...
Саме час нас розбудить.
u9/123a

Суп в котелке уже кипит,
Парует каша между делом,
Смог нагоняет аппетит.
Ах!Мастер стряпает умело!

Костер заманчиво дымит-
Дымком аж за душу задело!
Пусть всю одежду прокоптит
Так...ненароком(между делом).

Гитара трепетно манит,
А сердце ноты выдувает.
Поляна эта, как магнит
Всех на распевку собирает.

Под звездным куполом в ночи.
Шатром небесным закрываясь,
Сердец пульсация звучит,
Чечетку счастья выбивая...

А центровой поет душой,
И песни рвутся в поднебесье:
Там звезды нежатся с луной,
И сосны трутся в междулесье.

Дух безмятежных искушений
Вращает мыслей веретенце...
Без тени сумрачных сомнений
Ночь раскрывает Богу сердце.

Скільком брехунам ти повірила, мамо,
В наївності щирій своїй?!
І ці,
Що прийшли в результаті майданної драми
(Вже ніби й свої!), набрехали так само,
Спалили дотла помаранчеві сходи надій.

Терпи, Україно,
Бо нікого більше винити
В недолі одвічній своїй…
На пагорбах київських – вкотре! –
Засіли бандити
(Свої ж – не ординці,
Не ляхи і не московіти) –
Брудне шумовиння опісля щасливих подій.


2006

вона прийде - і ти зрозумієш її ім'я,
упізнаєш всі знаки на денці її очей
так матроси знемоглі блідий пізнають маяк,
що їм маривсь у ночах, від чого фантомний щем

вона прийде - й побачиш: незримі її вогні,
її хвилі холодні, каміння її тверде
лиш зумій, як забутий літак в голубій вишині,
розчинитись у теплім повітрі її грудей

доки буде топитися крига речей і стін,
і оголиться голос між вами: простий, терпкий
ти її розгадай, як розгадує поле полин,
у півмить, коли вперше торкнешся її руки

На причілку квітують півонії,
їх колись тут мій батько садив.
Він давно уже в світі оному,
якби знати, чи є там сади?
Чи і там він вирощує квіти –
гладіолуси, цинії, айстри…
Як раділи ми трійко, діти,
що у нас він такий: майстер –
квітниковий і слова ласкавого.
СокиркАми нас звав під настрій,
бо худющі були, мов стеблини.
…Я у травні не можу без кави.
Без півоній його. Без провини.
2013

Екстраполяція життя... Де ж ми
на тій кривій, що тягне світ угору?
Ми світочі, що нищать сили мли,
чи вічні бранці в підземеллях Мору?
Що нас чекає через сотні літ?
Пізнання істин чорного мовчання
у світлі негасимих зоряних софіт
чи жалюгідне з острахом страждання?
І що наш ум долучить до богів,
до кола світобачення титанів,
де розум духа вищий від чуттів,
де правда вища величі обманів?
Чи може шлях пружиною невдач
відкине нас у дрімоту терпіння,
де страх душі, її нечутний плач,
утілиться в зневірене моління?
Як мало істин в домислах буття!
Ніч таємниці яблуко ховає
і наша доля – завтрашнє життя,
на тій кривій ще значення не має.

Від іга снігів тебе звільнено, іволго,
від гніту негоди, від звірства вітрів.
Та ти - не в долонях у розквіту білого,
у розпалі розпачу, в смутку петлі.

Хоч ти у весільному золоті, іволго,
та граєш на флейті, немов сивина
всю, всю покриває...
"Бо рідного, милого немає зі мною.
Від того сумна."

17.05.2012

Взяти в руку світ дитячій
Де все було так чудове
Де батьків серця гарячі
Завжди гріли рідним словом

Бути там де неможливо
В добро вірити й радіти
По дитячому щасливим
Босоніж на світ дивитись

Вірити що росте камінь
Як бульба чи бараболя
Вірити що це є діамант
Піднятий з рідного поля

Сісти на колінах тата
І дивитись в їхні очі
І питати і читати
Все те що сказати хоче

Досвід довгими роками
Вивчав мудрість їх і віру
І хоч пережили драму
Були моїм богатирем

Тому я так в світ дитячій
Мов метелик поспішаю
Те що було в них боляче
Нині з пам’яті читаю

Колір зрілий так як роки
Які переніс на спині
В душу в серце вшитий спокій
Запустив свої коріння

Не сумую і не плачу
Тішуся наче дитина
Кожний малий успіх бачу
Яким живе Україна.
u7/65

І знову травня пахощі хмільні
вишнево-яблуневої метілі,
і знову шаленіють солов'ї,
й горять каштанів свічі білі-білі.

Поглянь - весна всміхається тобі,
а солов'ї витьохкують для тебе,
і незабудки — ніжно-голубі —
змагаються із синявою неба.

А ти — напрочуд мила, й осяйна —
в гармонії з квітучою весною.
любується у захваті вона
твоєю некрикливою красою…

Дивовижа дитинства в дощі довгополім
і босоніж в мої зашкарублі літа,
і пастушка колишня, і вітер за тролем
повертають ув’язнені сни і свята.

Завмираю на скалах, на хвилях картонних,
у відчужені ріки спроваджую ніч,
і розхитано серце, й упіймано човник,
до якого жадане моє зусібіч.

І музИки крилаті, і крила пригаслі,
на обох берегах, на розпутті волхвів,
і плоди, і сліди не бояться пропасти,
і наказують очі руці й тятиві.

Дотанцьовують ельфи за стінами дому,
і остання трава вже правдиво руда,
і настирливо троль не прикинувся гномом,
і в пастушки тепер королівська хода.

Й золотіє зола, і золіють печалі,
і немає околиць давно в молитов,
а розсміяне сонце – високе начало,
у якому іще не губився ніхто.

2012р.


худ. Я Саландяк .

Коли на душі стає важко
І лізе гріховний пирій,
Нехитра закуска і пляшка
З'являються в сумці моїй.

Іду не до друзів і рідних
Тривожити їх супокій...
У ліс, де мій зболений видих
Почує березовий стрій.

100 грамів. І біль, як молитва,
У небо з душі попливе,
В якому душа була світла
І вдячною Богу за все.
1.06.13р.

Далекі спогади попаленого літа...
Та вже не тенькає, не тьохка млосно серце -
лиш усмішка торка уста байдужо,
коли у соковитім житі знову маковіє червень...

...(2013)

Буває часом, ти - увесь в роботі,
І поруч - а здається, що нема.

Ніч ховає простору безмежжя,
Спить земля, дерева і ріка,
І її квітчасте прибережжя,
Й течія прозора, гомінка.

Розкошує ніч… Панує тиша,
Заховався місяць за вербу.
Вітер мальви під вікном колише,
Навіваючи легку журбу.

І пшениці золотавий колос,
Що цілує вітер на полях.
І землі глибокий рідний голос,
Наче музика доноситься здаля

І стрімкий політ перепелиці,
І лелечий клекіт восени,
І загублене перо жарптиці
Лиш приходить у солодкі сни.
15.11.2012

І знову дощ… І знову сум…
І безнадійна мжичка…
Холодні краплі, наче струм,
По тілі за незвички.
Жене захмарна круговерть
Нові, нові потоки...
Заливши ними землю вщерть,
Вгамується. Та поки
Періщать у вікно рясні
Росиночки стакато –
Співає реквієм весні
Травнева канонада.
Упало цвіту кілька жмень,
Схилила ніжки зелень.
Поплачеться востаннє день
І привітає червень.
Не сльози, а мільйони страз
Розсипало довкола.
Кінець одного раз у раз
Початок… вічне коло.

Спиваю волю, як у спеку
п’ють остуду,
весна в мені, а не зими
дзвінкий кришталь,
суддя-сумління більше душу
не осудить,
мене достатньо
перемучила печаль.
Колись ти зміг забрати серце
на заклання
єдиним порухом отих крилатих брів,
я стала тінню на вустах твого кохання,
і день був сном,
а ніч - відлунням денних снів.
Так, по камінчику, до бань та аналою,
в душі закоханій постав
небесний храм,
і поки інші просто дихали тобою,
я задихалася вночі твоїм ім'ям...
Тепер я вільна, вмита вічності рікою,
а ти для мене вже не "він",
а просто "хтось",
і тільки інколи милуюся тобою,
несмілим спалахом того,
що не збулось…

А я Вас любила...
Любила, любила, любила...
Леліяла в мріях,
Голубила ніжно у снах.
Для Вас своє серце
Я, навстіж, навмисне, відкрила...
А Ви не зайшли...
Ну, хіба що, в сміливих думках.

- Ти бУла щаслива...
Щаслива, щаслива, щаслива...
І квіти весняні
ПестИли так губи твої.
- Я стала красива,
Весела, замріяна, мила...
І буду такою,
Щоб Ви усміхались мені.

А я Вас любила...
Любила, любила, любила...
Та все зрозуміла,
І більш не любитиму, ні...
Ви так й не сказали,
Що я молода і вродлива.
І, що своє щастя
Шукати з такими ж мені.

А я Вас любила...
Любила, любила, любила...
Леліяла в мріях,
Голубила ніжно у снах.
Я квітку тендітну
У сОбі тихенько ростила...
А Ви не взяли її...
Навіть у свОїх думках.

1. 06. 2013.

Не плелися слова у вінки
І мовчали в душі солов’ї,
Та лилися з моєї руки
Струми ніжності в руки твої.

Ти підслухав у залі тісній
Мого серця схвильований стук.
І була наймиліша мені
Та мелодія пальців і рук.

2012

Як битва Полтавська зі шведом була,
Семенівський полк там стояв край села.
А наші дівчата, мов ружі цвіли,
У війську ж були не монахи – орли!

І звідти гарненьке потомство пішло:
Біляві, руденькі – веселе село!
Семенівка – селище так і назвали.
З тих пір вже часу промайнуло немало.

І дуже цікава в нас склалась картина:
Жили ми, неначе велика родина.
Було там багато сімей росіян,
А поряд – весела чота молдаван...

Матуся моя білоруска була
І німець тихенько приживсь край села.
Єврейка Рахіля – красуня, модистка
Нас музики вчила – була піаністка,

А Яків Баглай був «від Бога» дантист
І байки читав, наче справжній артист.
Циганочка Магда жила біля річки.
Татарка Фатьма їй була за сестричку.

Люблю ту малу батьківщину свою,
Де я підростала в вишневім раю.
Там люди, хоч бідні, душею багаті,
Справляли весілля і зводили хати,


Гуртом проводжали в останню дорогу,
Завжди надавали якусь допомогу.
Не стерлися з пам’яті давні роки –
На цвинтар старий не забуті стежки.

На давніх могилках, забутих, незнаних,
Де нікому вже фарбувати хрести,
Вони насадили конвалій духмяних,
Які не дають бур’яном зарости.

І кожну весну в поминальнії дні
Цвітуть квіточки, наче сльзи рясні.
Коли поминаю матусю свою,
Над ними в скорботі я також стою.

Хоч доля розкидала нас по світах,
Та ми прилітаєм, як з Вирію птах,
Буває, на днину, чи хоч на часину –
Вклонитись землі цій, на світі єдиній!
2011

Мовчала ти... Лиш очі говорили.
Та краще вже словами - навідліг,
Аніж отак - пручатися щосили
У безсловесно-крижаній імлі.
Я розпізнав неправди суть порочну
І непорочну правду відшукав,
Але не хочу, вибачте, не хочу!
Збирати скло розтрощених дзеркал.
В бескидді слів, обтяжливо-натужних,
Не стачить місця стогону душі.
Розкуйся, правдо, з ланців осоружних,
Щоб ница лжа не мала баришів.
І пам'ять щоб не кидала каміння
З колишнього в теперішній Едем.
В саду надій вже висохло коріння -
Там не зародить гроно молоде.
Важка розмова поглядів і жестів
І кожен звично хилить на своє.
Охрипла мідь незіграних оркестрів
І серце з серця кров гарячу п'є.
Нічого вже не треба говорити,
І погляд теж не варто вже сталить.
Минуле ми не зможем повторити -
Минуле нам однаково болить...
1997р.

Ми любимо часто казати, що так боїмося гріхів…
Насправді лукавимо. Все це нічого не значить.
Бо граємо ролі. В лавині сфальшивлених слів
Забули, напевне, що Бог усе чує і бачить.
До церкви йдемо, бо так модно, так роблять усі.
На людях уже «козиряємо» і молитвами…
І так себе любимо, молимось власній красі,
Що Ангели Білі криваво ридають над нами…
Уміємо справи вершити свої напоказ.
А як же інакше? Чекаєм подяки і слави…
І фото парадні у профіль і навіть в анфас,
Немов мартиролог всіх подвигів наших лукавих.
А як же добро, милосердя, а як же вони?
Чому нам так важко людину відчути душею?..
...Тоді лише вчинки не будуть такі показні,
Коли навчимося любові й пребудемо з нею.
А поки що ролі. А поки що лиш міражі.
Як прикро, як бридко, яке шумовиння і піна!
Несправжність дратує. Звиваємось, ніби вужі,
Під іменем світлим розп`ятого Божого Сина.

– Харо-оне!..
Тиша. Стікс лиш гомонить.
– Перевези!.. Душа твоя камінна!.. –
Орфей на цьому березі кричить,
На тому Еврідіка плаче тінню.

Нема назад коханій вороття.
А тіні мертвих темно-бузинові.
Шумить безмовно річка забуття,
Навіки розлучаючи з любов’ю...

Легенда сива з темені зрина...
А мо’, це сон, а може, це примара?
О ні, я чув: зірвалася струна
Чийогось серця... Лиш бринить кіфара...



1981

Вискімлює вітер
у лабіринтах
душі
Болісно квилить
Шалений
Охриплий
Безжальний
вищить

Зігрітися б десь
у тебе
П'яніти б від губ
медових
Безсило в коліна впасти
і пити щастя
Так твій вогонь і серце спопелить!
Вже краще душу розіп'яти
у тій імлі
у сутінках гарячі і палкі
Сховати сльози...
О, вітре буйний, непокірний!
Мене підкинь!
Високо в небо
пристрасті одшматтям...

І бий сильніш!
Жалю не знай-
тріпай!
Вистуджуй наскрізь радість
і журбу
Вистуджуй очі-
Біль той невимовний
Наповни
Духом крижаним
жбурни
і виплюхни назовні
льодинками

І хай отрута вени їсть
Так темно...
Ні вдихнути...
Заметіль...

Вже звично хочеться втекти
Але куди?
і як?
можливо
лезо знайде шлях
із лабіринту

Скласти докупи долоні,
прошепотіти молитву…
Часу розгнуздані коні.
Їм – поспішати за вітром!

Душу не слухають люди, –
кожен закрився у нішу.
Червень зірвався у грудень –
холодно, зимно, невтішно...

Знову мені не до сміху…
Що, як відбути у Відень..?
Може й забудеться лихо,
що учепилось, як злидень..?

Не варто дітям шкодувати книг -
У них дива і досвід всього світу
В них чародійник – хочеш? Зробить літо
а хочеш? - Зиму ти знайдеш у них…

у книгах мудрі-мудрі цьоці й дяді
сховали все, в чім були багаті,
і навіть (прикро, але все ж) багаття
тепліше з них, хоч книги не горять…

ви зекономте на усім, що body
хай пшикне вам колега стиха: псих!
Але ж купіть нових хороших книг
Або старих хороших книг..сьогодні..

Нехай душа окрилиться від тих
Чужих думок, що стали вже своїми
Шляхи земні лишаються простими –
Не варто дітям шкодувати книг…

Життя неспинне, Україна гине -
Земля твоїх блаженних і святих…
А знаєш ХТО їй дулом чуха спину?..
Ті, що колись відмовились від них..

Історій дивних, трішки неправдивих,
Героїв, схильних до пригод смішних,
Веселих і напружених інтриг…
Які до серця перейшли із книг…

У тебе на небі свій магістрат,
Своя епохальна віра,
А я блукаю між сотень кімнат,
Утамовую в собі звіра...

У тебе на небо свій власний жетон,
Із пропуском щоб навиліт,
Мене ж чекає мокрий перон,
Очі покинутих сиріт...

У тебе над небом свій доміон,
У сферичноподібному серці,
мене осінь голосом крон
Заколихує звуком терції...

2013 р.

Чхати що на болід інваліду,
що на інваліда - боліду.

2012

Коли поза хмарами згарище дня
У млі надвечірній потоне,
Коли буде дана Акену платня
І серце моє охолоне,

Побачиш мого віддзеркалення лиск
У відблиску кожної грані.
І поруч присядеш під мій обеліск...
Зіграєш мені на варгані?

 Не пали!31 травня - Всесвітній день без тютюну.


Чи проблема яка, чи душа у журбі –Неодмінно в руці запальничка.Не пали! Не пасує цигарка тобі!Хто ти: дівчина чи попільничка?Не здаєшся невтішному пензлю років:Косметолог, солярій, дієта,Та одним тільки жестом твоєї ж рукиПерекреслює все сигарета.Втамувати печаль чи осмислити сутьНе поможе вогонь запальнички.У своєму житті господинею будь -Не рабою шкідливої звички.P.S. Вірш адресовано доньці Олександрі. Дякувати Богу, вже не палить:)Може, й ще хтось почує... Звуковий супровід - Лоліта "Не кури!" 

Буває загляну до міста,
В якому дитинство пройшло,
В якому душа іще чиста
І гадки не мала про зло...

Помітно міняється місто,
Росте, як живий організм,
А я відчуваю, що тісно
Стає мені в кожен приїзд.

І якось у серці навмисно
Відкрилася істина враз:
Немає уже мого міста,
І сплинув у ньому мій час.
31.05.13р.

Різні люди, тіла сусідні
і слова не доходять цілі. –
ми ж хотіли суцільно вкрити
мармеладом серця свої…
знову сонце встає, і завтра
встане сонце і вийде. Знову.
Я не вірю в нову промову
про безкошмарне майбутнє,
про льодяники і цукерки,
і про ніжну любов грабіжну
абордажну на віях твоїх -
Не вірю. Я в голос вию,
ніби живо вирвані жили
ніби вибір жене рулетка -
виплести кокон собі чи ні? –
викувати у металі?! –
витесати із ялини?! я
цими руками зумію все. Й
не загину! Чуєш? – виживу.
Просто на зло годинникам
і копітким жовтявим свічкам.
Хай догорає старий фітиль,
Стрілку нервить, сіпає тяжко,
послухай, піде надія –
прийде розтяжка, розуміння
банальне про заідеальне,
про світ чужоземців, в якім ми
спотворене тло урба душ –
різні люди, тіла сусідні.
Ми сліпці, кобзарі незрячі…
Ти не думай...ти пробач мені…
Просто плюнь і пробач мені.
2 чужаки на дорозі життя.
У різні боки націлені
стріли. Ті, що не вміли знайти
те, що самі ж і згубили.

Просто окремі люди,
Холодні немов зброя.
Ні! Не єдина душа! –
їх двоє!…

Лоскоче пір’ячком за носа,
Весняний день мого буття.
Порозплітало свої коси -
Непередбачене життя.

Спадають хусткою на плечі,
Щоденні пошуки тепла
І в цій буденній кровотечі,
Я трохи спину обпекла.

Вальсує травень над землею,
Вкладає квітами поріг.
Я стала мавкою твоєю,
Яку в душі моїй зберіг.

Це життя, як зболена судьба.
Знову пересічні на узбіччі.
Крутуватих уперед юрба
мчить у двадцять першому сторіччі.

Грязь летить в обличчя з-під копит,
вибачайте, з-під коліс машини –
авангард із челяді і свит
навкіл вінценосної людини.

Маячня, убогість і мара:
що вони – державники країни
і квітує «величі» пора
у добу чергової Руїни.

Недолуга храмова хода,
калинОві під ногами віти.
Рік котрий, мов дикунів орда,
розпинають неньку її «діти».

Безмежно-неосяжний світ,
Цілує землю, небозвід,
Мені лише сімнадцять літ
Щаслива зустріч із тобою –
Весною.

Скотилось сонечко за шлях,
Ромашки квітнуть на лугах,
Сміються зорі в небесах,
Всю ніч світило нам до рання –
Кохання.

Багряний лист розсипав клен,
В снігу голівки хризантем,
У серці біль, пекучий щем,
І душу обійма розпука –
Розлука.

Літа спливли. Тебе нема,
У душу холодить зима,
На нашій стежці я сама,
Ллє сльози сірий клаптик неба –
Без тебе.

Завіяв землю снігопад,
Завітну стежку, тихий сад,
На жаль не вернем все назад
Затьмарила минулу радість –
Старість.
15.11.2012

Поля заросли бур’янами,
Квітують п’які полини
То що ж воно діється з нами?
Куди подівались сини…

Оті хлібороби завзяті,
Що сіяли в землю зерно,
Спішили на поле і в свята,
Для них було рідне воно.

Сини славнозвісного роду
Збирали рясний урожай,
Бо дбали про долю народу,
Добром прославляли свій край.

Тепер розлетілись по світу,
Шукати щасливе життя,
А як же їх рідні і діти,
Яке буде в них майбуття?

Коли запроданці завзяті
П’янкий чорнозем продадуть –
Не будуть онуки орати,
Їх злидні й біда стережуть

Вони розбредуться шукати
Роботу рукам молодим,
Бо ніде у нас працювати,
Прийшло безробіття в наш дім.
У нашу святу Україну,
Де щедра дідівська земля.
Вона на всім світі єдина,
Бо має безмежні поля.

Вертайтесь, синочки, додому,
Щоб панство погане прогнать,
Як декілька років потому
Світанки на полі стрічать.

Щоб сіялось жито й родило,
Пшениця стіною росла…
Щоб сонце світанки будило,
І доля онуків цвіла.

Всміхалась червона калина
Раділи матуся й дитя.
Садками цвіла Україна,
Вернулось щасливе життя.
03.11.2012

Я своих не считаю лет.
В этом пользы — на медный грош,
Ведь у каждого — свой билет
И платформа, где ты сойдёшь.
Чтоб душа не была пуста,
Строй дома и детей расти.
Кто-то хочет дожить до ста,
Ну а я — лишь до старости.

Всё быстрее спешат часы,
Грязь в лицо и скользит трава.
Не буксуй и не тормози,
Если хочешь не отставать.
Выбирай не избитый путь,
Не кичись и не бей челом.
Всё, что прожито — не вернуть,
Что начертано — за углом.

Полноводна душа-река -
Влагу жизни несёт в моря.
Мы приходим издалека
И надеемся, что не зря.
Не считай уходящих лет:
В этом пользы — на медный грош,
Ведь у каждого — свой билет
И местечко, где ты уснёшь.
30.05.13г.

Сапфірно-рожеві хмарини
Надвечір у вирій злітають,
Обіймами гріються рідні,
Колиску бажання гойдають.
Світлини на стінах мовчазно
Вичікують магій хвилини,
Щоб знову відбутись, завчасно,
І так, щоб не бачив годинник.
У променях місячних кішка,
На ліжку, зморившись дрімає.
Надпивши чар-зілля із миски
У сні солоденько зітхає.
Плекає закохано тишу
Посріблений дзвін-вітерець.
Кому, як не їм знати ліпше,
Що казка вже тут, а не десь.

Не дивуйтесь, якщо я заплачу,
Бо у пам’яті знов постає,
Безтурботне, мов сонячний зайчик,
Босоноге дитинство моє.

Я розради частенько шукала
У старенькім вишневім саду.
Там природу і світ пізнавала,
І не відала ще про біду.

Iз осіннього жовтого листя
Дивний одяг робила лялькам,
А з калини й пасльону – намисто
Та сережки сільським дітлахам.

А в п'ятнадцять сама залишилась,
Не доросла, та вже й не мала.
Так дитинство моє закінчилось,
По колючій стерні я пішла.

Хоч лякала незнана дорога
В невідоме тоді майбуття,
Та я дякую людям і Богу
За пристойно прожите життя.

Добрі люди мені зустрічались,
Мабуть, доля мене берегла.
Їм віддячить завжди намагалась.
Як би, люди, без вас я жила?
2010

Коли настав той самий став
(іздалеку - ставочок),
я пародистку упіймав,
бо прала сто сорочок.

Аж сто пародій! Сто витрат!
А я... я ж серце мав...
Машину пральну "автомат"
ну... запропонував.

31.05.2013

Цькують дощі у самий червень
добу замурзаних ідей.
З небес тече прозорий щебінь...
За комір. Нишком. До плечей.

Напалм води тамує пристрасть
у спостережливих жінок.
Котру ще літо заміж видасть?
Котра загубить свій вінок?

Календаря ланцюг долає
травневий траверз корабля.
До банкомата черг немає -
десь-інде літо заробля.

Мовчать про щось калюж консерви,
не відвертаючи очей.
Цькують дощі у самий червень
волоссям змочених плечей.


31.05.2013