Я купаюсь у запаху літа,
Як медовий нектар, його п’ю.
Запах літа, у душу улитий,
Пригадав мені юність мою.

Я купаюсь в мелодії літа,
У пташиному дзвоні хорІв.
Як хотів би я знову зоріти
У рожевому мареві снів.

Я купаюсь у маєві літа,
В акварелях ланів і левад.
Як хотів би я знов полетіти
У дитинства заквітчаний сад.

Літо добре мене розуміє,
Всі принади дарує мені.
Тільки літ навіжених завії
Не повернуть минулії дні…

Дива! - що не майстриня, то чаклунка.
Краса! - що не сорочка, то шедевр.
На вишукані давні візерунки
Сам час аж задивився - і завмер.

Низинка... хрестик... таїна зі скрині.
Причастя рук. Молитва рукавів.
Сокаль у вишиванці старовинній
Ураз на років сто помолодів.

26.05.2013.

Я пішов із Мартином у ліс.
Він до білки в дуплечко заліз.
А малесенькі три білченята
Обіймали його, наче тата.
Розсміялись хвостаті сороки,
Їм від реготу зводило боки.
Хихотіли зайці і лисиці,
Навіть дві веселунки синиці.
Він залізти на дерево зміг,
А додолу зваливсь, наче міх.
Обчухрав собі спину й хвоста…
Хтось ще бачив такого кота?

5 червня 2013 року

Ось і осінь. Перший клас.
Вже чекають парти нас.
Прописи і букварі
Завжди раді дітворі.
Проводжають мама й тато
На дзвінке веселе свято.

15 травня 2013 року

Як хворів же я у лузі,
То прийшли до мене друзі.
Ось метеличок крилатий
Залетів хутчій до хати –
Став мене він звеселяти,
Тугу в серці розвівати.
Соловейко у дворі
Щебетав аж до зорі.
Це було неначе казка.
Поспівай іще, будь ласка.
Сонце вийшло із-за хмарки,
Зазирає промінь в шпарку
І так ніжненько лоскоче,
Хоч-не-хоч а мружиш очі.
Ластівонька щебетлива
Радість принесла на крилах.
…Розцвіли півонії ще й жасмин.
Не самотній я тепер, не один.

2-3 червня 2013 року

Я – Володя. Він – метелик.
Я сумую. Він веселий.
Він до мене прилітає,
Душу й серце звеселяє.

2 червня 2013 року

Хоч у банку маю я рахунок
Та мені на нього – наплювати.
Слів моїх гірких убогий трунок
Понесу по офісах проклятих.

Зазирнув учора я на «Світоч»
Та прогнали ледь не кулаками.
Я на море не поїду влітку,
А піду у гори разом з вами.

Ні, не повний дурень і нікчема,
Не бездара я і не голота -
За базар гнилий не злізу з теми
І провчу фінансово сволоту.


04.06.2013

весняний дощ із твоїх очей
такий солоний
сьогодні падав на вуста
звучало танго
дерева мовчки поспускали вниз
крони
неначе голови
а з них янгол
злетів і сів на ліжко
у кімнаті
такий хороший милий
як мрія
ти «зависала» в той момент
в чаті
одно лиш фото твоє серце
гріє
одне лиш фото
крізь кілометри
вплітає спогад у вінок
із м’яти
не можна пам'ять назавжди
стерти
не можна віру просто так
відняти
сердешний янгол
пив каву
допоки дощ не розвіяв
вітер
і тут задумуєшся
як мало
потрібно людям
аби душу зігріти

Поезія і Слово нероздільні,
Як б’ють у ній джерела дуже сильні,
Які завжди підвладні лиш тому,
Хто любить Слово, наче божевільний.

***
Зберу всі камінці в своїм городі,
Допоки ще не похапав їх злодій,
І склавши змамените рубаї,
Дивитимуся вслід примхливій моді.

***
Хто зазнає великих, творчих мук,
Той добуває неповторний звук
Із доленосного й живого слова, –
А хто не хоче, той іде в фейсбук.

***
До скону не цурайся буднів прози,
Не постаріє ні душа, ні мозок.
Не гнись в дугу і серцем не зів’янь,
Бо дошкулятимуть метаморфози.

***
Мандруємо по сайтах без пуття,
Чекаємо, як дива, майбуття,
А щастя причаїлося у серці, –
І, певно, це найбільше відкриття.

***
Пекла ця думка, мов гаряче свердло:
«Де м’яко стелять, там лежати твердо».
Її миттєво я охолодив,
Бо там душа не набереться скверни.

***
Живу я, закотивши лихо й горе,
За синє море і високі гори.
Благословляю – засіваймо лан, –
І не кружлятиме над нами ворон.

Потоками світлих енергій,
Смарагдами вічних надій -
Пронизує імпульсом верхній
Топазно-чуттєвий,стрімкий
Свободи момент поза часом.
Спиняється рух, часоплин.
Оточені слів парафразом -
Потріскують величчю стін
Фортеці глухі - і об землю.
Б'ючися не стримають крик.
Вчорашнє впивання коктейлем...
У правді душі не зберіг.
Розімкнеться коло підступне,
Просяє знаменням чудес,
Щоб кожний, хто буде наступний,
Зміг сам досягнути небес.

Троянди червоні
холонуть
на мертвій землі
Над ними зійшлись
чорні хмари свавілля
й неволі
Кружляють по колу
розсерджені запахом крові
жорстокі круки
Із темної виють діброви
голодні вовки...
Скрадаються пильно й невпинно
Допоки моє покоління
покірно мовчить
допоки подобою тіні
Блукає в країні тремтіння
де подих свічі
вже не в силах роздмухати тьму...
А вовки
все сильніше стискають
Троянди червоні
на мертвій землі
Квітучого краю пророцтва
збулись-
Країну вовки роздирають
на Захід і Схід
А геній народу зневірою спить
у журбі

Живи моя любове,
хоча ослабли крила,
Спіши на поклик долі,
не падай, а лети
Бо ще душа палає,
несуть думки-вітрила,
Її не закували
зимові холоди.

Допоки світять очі
і серце завмирає,
Моя любове світла,
живи, не помирай,
Бо є душа на світі,
яка тебе чекає,
Як ненька і родина
і незабутній край.

Лети моя любове,
удень і темні ночі
Й на мить не зупиняйся
в путі у пізній час,
Бо жде самітнє серце
й журливі карі очі,
Що відігріють душу
не зрадять в горі вас.
21.11.2012

Біліє сонний сад, зітхає,стиха,
Квітує повінь ніжна і п’янка,
Земля у сні на повні груди диха
І віє прохолодою ріка.

У очереті сойка десь кигиче
І білі гуси сплять чутливим сном,
А журавель свою журавку кличе,
Шепоче вітер мальвам під вікном.

Мені і досі млосно і привітно
Купатись в весняних п’янких ночах,
Я бачу нашу стежечку завітну
Й блиск місяця в замріяних очах.

І синьооку голубінь ожини,
І річечку, що мариться у снах,
Матусю молоду біля хатини
І вигін за селом у полинах.

Натомленим крилом мене вітають
Мов блискавиці, молоді літа.
Ще жевріє життя на небокраї,
Пора минула юна, золота.
20.11.2012

По великому рахунку – наплювати,
Хто і що подумає про мене,
Скаже «Світоч» що думки зродив я задом,
Чи назве « малим дитям зеленим».

Не для «світочів» слова убогі пишу,
І підтримки визнаних не прагну,
Я собі знайшов малу закриту нішу,
Там висаджую думки зачахлі.

Бо немає сил нести в людське болото,
Покручів - дітей душі пустої,
Щоб фінансово розкручена сволота ,
Поливала їх словесним гноєм.

По великому рахунку я нікчемний,
Та бездарний у пустих надіях,
Але з покручів розквітне ніжна тема,
І любов, в душі людей засіє.

Як модуси часу крізь тіла клітини
Проходять хвилини, тремтять у серцях -
Так посмішка світла, немов у дитини,
Що просто прямує, незнаючи шлях,
Бо їй невідома буденна утома.
Як просто і вірно іде до мети!
І радість квітуча - дорога до дому,
Де стрінуть, як завжди, найближчі і Ти...
Наповнються сміхом любові-свободи,
Відчують як тихо те щастя прийшло.
Так було і буде, від роду до роду -
Не зникне, не згасне одвічне тепло.

05.05.2013

Прошу тебе:забудь ім`я моє.
Просто забудь і все.
І не пригадуй всує.
Бо доля двічі шансу не дає
Зотлілим душам, де лиш дим ночує.
Ні тим очам, де родить лиш печаль.
Ні тим словам, до кореня обтятим.
Вже безіменним, легше буде нам ...
Себе шукати.

Нехай печаль натомлена спочине
у милосердних пелюстках надій…
Зима, сповита біллю хуртовини,
відтужить врешті голосом завій.

Дощами тихий смуток най відплаче,
і стежка знову виведе крута
туди, де щастя, щире і терпляче,
твою сорочку подрану лата.

Нехай зіниці щастя і надії
тобі дарують дещицю тепла,
аби душа, яка брехать не вміє,
бентежні очі вбік не відвела…

Нет у нас парусов и попутный не слышится ветер,
Что-то важное кончилось, мы – не закончимся вмиг.
Вот и вечность искрится за лесом невидимым светом,
Не спешит еще в гости и в сердце не слишком щемит.

Как повеет в лицо – опускаются крылья и руки.
Так бывало не раз и не сто, чтоб исчислить, нет сил.
Тосковать постоянно, – я знаю! – ужасная мука,
Но ведь жизни предолгой не каждый у Бога просил.

Времена отлетают, а в них мы, конечно, герои,
И упреком покажется прошлый безумный разбег.
Так и небо над нами шатром рубероид закроет,
И соломинка нам – не спасенье, а лишь оберег.

И кругом зашатались, как пьяные, вещие знаки,
Во вчера опоздали, а в завтра – ступаем, как в дым.
Простовато – по шумной дороге промчаться, однако
На песке, на снегу мы сумеем оставить следы.

Нет, не выдумка это, а кое-какие детали.
Все тускнеет, поэтому я равнодушен к речам.
Но не в поле один я, а только в торжественном зале,
Поднебесном и звонком, где мысли приносят печаль.

«Раббі Шімон бен Гамліель сказав:
«Про того, хто робить мир у своєму домі,
Тора каже, що він начебто примирив усіх в Ізраїлі.
Той же, хїто вносить ревність і звади у власний дім,
вносить ревність і звади в усі доми Ізраїлю».
Авот де раббі Натан, 28: 43 б

Раббі Меїр так умів зачарувати словом,
Що дехто навіть забував про переддень Суботи.
Так сталося і з тою жінкою, що запізно прийшла додому.
«Де це ти вешталась?»- гримнув чоловік.
«Вибач, заслухалася проповіддю раббі…»
«Щоб це було востаннє, піди і плюнь в нього.
А доти – не переступай поріг мойого дому!»
Хоч-не-хоч вернулась жінка до батьків.
Минає тиждень, другий, соромиться вигнанка
Зробити те, що звелів ревнивий чоловік.
«Ходімо з нами,- радять сусідки.-
Раббі допоможе вийти із цеї скрути!»
З’явилися жінки, а раббі вже чека:
«Чи вміє котрась із вас «заговорить» ячмінь?»
«Іди!- підштовхують сусідки.-
Трішки пошепчи і плюнь на хворе око».
«Не годна я таке зробить!..»
«А ти спробуй,- раббі напоумля.-
А щоб було певніше, плюнь поспіль сім разів!»
«Ну, якщо сам раббі просить…»
Осміліла жінка і так зробила, як зуміла.
«А тепер,- раббі радий,- вертайсь до чоловіка!»
P.S.
Здивовані, питають учні раббі:
«Як може такий учений принижувать себе?»
«Любі , вам я дав урок: щоб злагода була в сім’ї,
Сам Господь Бог вважає справу цю святою»

І аркуш, і душа – обоє чисті,
І я іще замріяно мовчу, -
Немов каштан у благороднім листі,
Над світом возношу снаги свічу:
- Рости в мені, окрилення блискуче,
Доладних слів божественний кристал!

Як любо, що у мій маленький Бучач,
Комонь ясноволосий прискакав...

04.06.13

Златопіль
чи знайдеш ти себе
у час нерозуміння
і журби
Чи вирвешся з лабет
міцних
зневіри і поневолень?
Златопіль
чи голос твій долине
із глибин
чи скинеш мотлох
сивочолий
червоний сором?
Коли вдихнеш
на повні груди волю
і командири
схаменуться
врешті-решт?
А де ж та воля?
у мороці совдепівських
цькувань
блукає досі
А час відносить
імена
все далі й далі...
Ті, хто пручались
Славою бринять
На струнах вітру!
О, Златопіль!
чи здатні ті, хто поруч
тобі на вірність присягти
спокійні
і суворі?

Коли думками добиваєш розум,
І вже пропало світу сприйняття,
Забудь за все, що ти колись хотіла.
Пірни цілою в течію життя!

Послухай серце і довірся небу,
Бо розум, не завжди суддя.
Часами він веде до "рубікону",
А в інший час, це "ахілесова п'ята".

Життя твоє в тривозі пролітає,
Бо в ньому споконвічна боротьба.
Ночами серце груди розриває,
А в день із розумом іде війна...

Мовчав. І слова не сказав.
Одкрив обійми чорно-білі.
І був до сліз, до болю милий.
Мою хворобу вмить прогнав,
Хоча, ні слова не сказав...

Спокуси яблука, мов змій,
Мені приніс ти у пакунку.
І їх я , замість поцілунку,
Тепер смакую, любий мій,
Хоча, давно уже чужий...

2012

Довідка: в 1943 році в районі с. Келеберди, Кременчуцького району радянським командуванням було влаштовано підставну переправу, як відволікаючий маневр. Сюди звезли тисячі сімнадцятирічних юнаків, які не мали шинелей, зброї, навіть не вміли плавати. Майже всі вони пото-нули чи загинули під шквальним фа-шистським вогнем, а в іншому місці радянські війська в цей час змогли форсувати р.Дніпро...

По формі, як чобіт негострий,
Окреслена Келеберда,
Немов Апенінський півострів,
Її омиває вода.

Земля ця, багата і славна –
Рожевих гранітів дива!
Цей ласий шматочок ще здавна
Спокою комусь не давав.

Була в сорок третьому році
Ріка тут від крові руда.
Про все це на кожному кроці
Нагадує Келеберда.

Без форми і навіть без зброї
Синочків спіткала біда:
Сімнадцятирічних героїв
Оплакує Келеберда.

Звіріла фашистська навала –
Два дні і дві ночі підряд
Залізним вогнем поливала
Беззахисних мужніх хлоп’ят.

Були вони юні та вперті,
«Своїх» дожидались здаля.
Змішались на «Острові смерті»
З кістками метал і земля.

На цій переправі-підставі
Трималися, скільки змогли,
Аби берег і лівий, і правий
Радянські війська зайняли.

Стоять у священнім покої
І церква, і «хрест», і вода...
Шанує загиблих героїв
Відновлена Келеберда.

«Кінь» в бронзі схиливсь до водиці,
А поряд – гранітрий «Кобзар»,
У траурі чорні дзвінниці
І сяє новенький вівтар.

В Дніпрі їхня братська могила,
Навколо – соснові ліси...
Заплава рясніє від лілій,
А серце щемить від краси!
2012

Забриніла зажури струна –
І міліє бокал вина,
Наче долі міліє ріка...
П’ю настій на прожитих роках.

Соло осені чую я,
Бо в зеніті літак життя.
Але знай: серед втрат і надій
Я зберіг поцілунок твій.

І хоч у очах – осінь
І не усе збулóся,
А на губах квітне
Цілунок літа.

Помирають поети -
Невпізнані генії
О лихій, о глухій опівнічній годині,
А в серцях у поетів конають в агонії
І не можуть сконати пісні лебедині...
Лиш затим на могилах
Виростають багнети
І святі прапори із сердець незотлілих,
І потягнуться черги до сховку поетів,
Нескінченно-сумні,
Як в блокаду за хлібом...


........

Надіюсь, не згорять мої рукописи
в тюремних сейфах офісів приватних,
чекаючи на вирок. Час триватиме
і визрівати в ньому будуть оплески
майбутніх читачів. Не меценатові
дістанеться ця вистраждана слава,
а лиш мені, кого сліпа держава,
як завше, не помітила у натовпі.
Цих оплесків збадьорюючі виляски
народного поета надихатимуть
на творчі злети... Королівські милості
ніякого відношення не матимуть
до успіху в читацькім середовищі
поезії, що в муках нарождалася
і справжнього тріумфу все ж діждалася,
тому в народі буде жити довго ще!


2009

Ніч вінчала смарагдами нас,
Золоті розсипаючи зорі.
Не шкодуючи диво-прикрас,
Синій шовк розстеляла прозорий.

Спопеляло бажання дотла,
Замовкали уста у цілунку.
Розпашілі єднались тіла,
Щоб кохання напитися трунку.

"Обійми, пригорни, доторкнись", -
У зіницях тонула глибоких.
Серце рвалося птахом увись
Під вінчальні небесні потоки.

Літом дихали зорі ясні,
Колихаючи тишу довкола...
Сон чарівний наснився мені
В час нічний, як цвіла матіола.

04.06.2013р.

Для ілюстрації використано картину
Ван Гога "Зоряна ніч"

Червоні маки запалили світ.
Горять поля, вишневіє повітря.
Лиш неба лазуровий моноліт
ще трішечки збагачує палітру.

Заграва ніжно кольором бордо
мережить хмарам волошкові маски.
Земля і небо втратили кордон.
Кармінний вечір, калинова казка...

2013

вірш видалено

Спокійно і тихо мені в лікарняній палаті,
Сам Чехов на двері якої прибив № 6.
Одне тільки горе: у правому вусі проклятий
Сюрчить горобець, хоч нічого не п’є і не їсть.

Цікаві тут хлопці. Розказував Федя: “Безрога
Кобила нанЕсла півкопи бичачих яєць”.
А я кажу Феді: “А в мене єдина тривога,
Чи то не від віршів у вусі сюрчить горобець?”

Сусіда на ліжку праворуч – сам Петька Чапаєв.
А той, що ліворуч, що ближче лежить до дверей,
Бере спозаранку судно – тільки-тільки світає! –
Й біжить в коридор подоїти колгоспних курей.

Вже задниця ліками пахне: уколи шпиґають.
Ніяк отій пташці не може приснитись капець.
Я думаю кріпко й сестричку щоразу благаю:
“Не треба у дупу – у вусі ж сюрчить горобець”.

15 серпня 1993 року

Ніщо людське йому не по фіґ*!
Поет, почухуючи Же,
Зазирить, візьме щось потроху й
Спліта в словесне протеже.

На терезАх чи на терЕзах? –
Шукав у слові втіху я
Й поволі збірку намережив,
В якій немає… О моя

Біжучості свята осново,
Що зносить вітер увсібіч!
Мої слова як та полова,
Затоптана в стежках сторіч.

Нехай на серці чорні плями
Цвітуть, не знаючи замін!
Бо я мастак між мастаками,
А ще такі ж – онук і син.

І каже Муза: “Згинь, заразо!
Очима серця ти живеш.
Тебе й обухом, віршомазе,
Усім на радість не уб’єш!”

І погляди, і руки-медоноси,
і квітка тіла, і роса на цвіт,
і ти, і я, і тихий видих: «Досить…»
І ранок втретє, і сім тисяч літ…

Що б не звалилося на плечі…
Яка була б його вагомість…
Є тільки дві нестерпні речі –
Приреченість і невідомість.

2013

Рукоплавно пірнула, неначе у трави густі -
в тугостеблі, що вперто й натужно пручаються вітру, -
в шалабушно розвите волосся синашка...(тоті-
перші розпачі- дай я, кохасику, з чолонька витру).
Пригорнула голівку. Hемовби жорсткаві ліси -
та скувйовджена гривка, ті норови Мауглі...стрИбки -
перестрибики плотики. Як там проси- не проси:
злива іскроідей, добрі збитки і вибиті шибки.
А характер: колючі стернини- малі їжачки -
причаїлись у ямочках щічок глибоко- глибочко -
зазирають у мене, хитрують собі - ач які!
з-під нечемного чубика -сонцем наповнені очка.
Напої мене небо терпінням святим...Злопотів
он ще рочок один - накивав п"ятoчками безслідно.
Непричесана вдача хлоп"яча - життя й поготів.
Раду дам як зі всім?! -- лише Богу єдиному видно.

Я зустріла сьогодні янгола.
Хоч такого, як всі – безкрилого,
Та не відаю, звідки знала я –
Він небесними посланий силами.

Він явився до мене жінкою
Чорнооко-усміхнено-милою,
І злетіла над прірвою стрімко я,
Перехоплена любо-хвилею.

Любо-хвилею слова доброго,
Тепло-хвилею долі любої...
Зазвучала душа акордами,
А здавалось – навік розгублені.

Заплелися акорди в літери,
Аби стали надії явними –
Не лишаються непомітними
Поруч з нами звичайні янголи.
03.05.13

І забуття, і пам'ять -
колиска Божого смутку.
В'януть спогади? В'януть...
Квітнуть? Як незабудки!

Сонця рясного розкіш,
слів променисті грона
сяють в серцях нарозтіж,
там, де любов безборонна!

Очі волошок синіх
вистудять небокраї,
болі твої збіліють -
ти уже не кохаєш.

І забуття, і пам'ять -
колиска Божого смутку.
В'януть спогади? В'януть...
Квітнуть? Як незабудки!

Оце сусідка в гості запросила...
Сто грам цукерок (бо я троха жмот...)
Коньяк (а самогонки не хотіла!!!)
Так от...
Тоді відверто почала моргати
Одненьким оком. Лівим, зокрема.
Чи ми сиділи, чи лягали спати -
Вже не скажу, бо пам`яти нема...
...День другий. Двір. Сусідка не моргає...
Не кличе в хату. Кави не дає...
А мій склероз нічого не згадає...
Як є, так є...
Ото я влип! Мені її вітати,
Чи бігти геть, "похнюпившись униз"?..
Як би то хто спромігся підказати,
Я б ся не гриз...
...Гризотами із кумом поділився.
Як він зрадів! (Не жартома," всурйоз"!)
А через день на вулиці хвалився...
Мовляв...склероз...


02.06.2013

Сітка будинку - сітківка
Міст, місяців і дат
Старшому на 9 років
Треба дати його відкат
І тікати, ховаючись,
В інше місто, скажімо, Львів
Його відкат - частка моїх
Illegal почуттів
Старшому на 9 років
Треба дати його змін,
Щоб між нами, випадково,
Не виникало стін
Я прикрашу стіну із пітьми
Нашими можливими дітьми
Старшому піде його відкат,
Вимощений білими квітами,
Тінню міст, місяців і дат...
Тінями, дітьми, літами, свідками

м. Київ 17.08.2012р.

Хоч місяць промчав, але спів не погас,
а став голосніше, гостріше горіти.
Ми, наче зі степу зайшли на Кавказ:
суцвіття, мов гори, на фоні блакиті.

Ми, наче з пустелі зайшли на Кавказ,
і спека полегшала, і небезпека,
і вуличка наша всміхалась до нас
бузковим Ельбрусом, казковим Казбеком.

І серце до серця бриніло: злітай!
і ми вже вершинами душі втішаєм.
Нам цвіт яблуневий палав, як Алтай,
а свічі каштанів горіли Тянь-Шанем.

Нам Травень підставив квітуче плече,
і дні нас чекають не чорні, а горні,
п`янкі, неповторні. Хіба не про це
співають вітрів і сузір`ів валторни.

І як відпущу таку світло-близьку,
солодко-земну і небесно-ласкаву.
Ми мила, кохана - дві квітки бузку,
які в час цвітіння зрослись пелюстками.

Летіти, чи скніти душа не мізкуй!
Кохати-кохатися не перестанем.
Ми мила, єдина - дві квітки бузку,
які нероздільно зрослись пелюстками.

05.2012-06.2013

Ранкові трави, скупані у росах,
пороша пелюсткова посріблила:
весна собі приготувала посаг,
замаєний у пелюсток білила.

Каштани свічі з жалем загасили
і сніжно-білу вроду свого цвіту
перелили у цвіт акацій мило—
у білому весну вручають літу.

Весна до літа пригорнулась ніжно,
в його обіймах млосно затремтіла:
— Я так буяла цвітом білосніжним,
до тебе поспішаючи на крилах!

Шаліє літо від жаги кохання,
шепоче їй спокусливо на вухо:
— Тебе я, люба, мила і жадана,
осиплю білим тополиним пухом,

твої травневі грози перевтілю
у буйну зелень трав на полонинах,
і кожної стеблини спрагле тіло
теплом зігрію сонячної днини…

Весна востаннє глянула в люстерце,
махнула на прощання опахалом
і життєдайну силу свого серця —
всю до краплини — літечку віддАла.

2006 (03.05.2013)

Роки озираються в колі Сварога.
Пітьму прошиває жертовна гроза.
Душа без притулку – на те і дорога.
Розчахнуте серце – на те і сльоза.

Хлібина - для батька. Колиска - для сина.
І волі окраєць.
І пісня здаля.
І тінь від хреста, для якого Вкраїна
на покуті долі рушник розстеля…

Доброго ранку, миле створіння,
Гарні надіюсь снилися сни,
Щастя пустило в серці коріння,
Більше немає сліз і журби.

Бачиш як сонце хмари зганяє,
Щоб посміхнутись зранку в вікно,
Я заварю квіткового чаю,
В келих наллю солодке вино.

Доброго ранку скажу безслівно,
Подихом ніжним, дотиком рук,
Ласкою вкрию серце царівни,
Від хвилювань, печалі, розлук.

Палкі обійми, в снах я ними марю,
Ціную мить, коли у них тону,
Думки шалених напилися чарів,
Життя пізнали сутність чарівну.

Всміхаюсь небу,хоч на ньому хмари,
Вклонюся долі за усе що є,
Що небеса тебе мені послали,
Подарувавши щастя неземне.

Чарівні сни,пророчі,віщі сняться,
Я вірю в них, і прагну над усе,
В твоїх обіймах відшукати щастя,
І долі віддаюсь – нехай несе.

Через розлуки. відстані,мовчання,
У райський сад, де тільки - ти і я,
Навіки поєднає там кохання,
Мене і мрію, казку і життя.

В уяві не згасають милі очі,
П’янкі, призивні, як безодні дві,
З м’яким вогнем, нестриманим ,жіночим,
Та з присмаком наркотику на дні.

І вже не в снах, а наяву я марю,
Магічним блиском пристрасних очей,
Живу немов в тенетах ніжних чарів,
Не знаю снів у затишку ночей.

Дарують серцю радісний неспокій,
Два неосяжні плеса, чарівні,
І роблю крок, щоб згинути в глибокій,
Безмежного захоплення пітьмі.

Розчищу сад, старі кущі зрубаю,
Посаджу ніжні паростки віршів,
Щоб через рік, в зеленім пишнім гаї,
Сховати душу, від лихих дощів.

Щоб через рік, в щасливій щедрій кроні,
Гуляли юні, мавки лісові,
А я, мов цар, в заквітчаній короні,
Співав у всесвіт радісні пісні.

Розчищу сад, засію трави – квіти.
Хай з них солодкий мед бере бджола,
А я продовжу піснею дзвеніти,
У пристрасті згораючи до тла.

Весна привітним сонечком стирає,
Печаль і сум, минувшої зими,
Дзвенять пісні птахів в зеленім гаї,
І ніжністю турбують спраглі сни.

Усе в природі тягнеться до сонця,
Зелений колір сповнює життя,
Душа бажає щастя нових порцій,
І радості безмежної звитяг.

Я кожен день всміхаюсь щиро долі,
За всі уроки, радісні й сумні,
Життя тече, то швидко то поволі,
Та не шкодую я минулі дні.

Весні співаю пристрасні вітання,
Нехай душа, заквітне мовби сад,
Зігріта сонцем вічного кохання,
І здійснить мрії , долі зорепад.

П’янка спокуса ходить по кімнаті,
Не стримаюсь і в ліжку понесу,
І буду, очі милі цілувати,
І розплету заквітчену косу.

Лоскоче думку споглядання мрії,
І кров у мозку радісно дзвенить,
Що та, яка бажанням серце гріє,
Знов подарує найсолодшу мить.

П’янка спокуса ходить по кімнаті,
Всміхається бо знає наперед,
Що тигром розірву тонкий халатик,
Ведмедем диким вип’ю ніжний мед.

пародія

А ти в’яжи мене й цілуй,
У кожну буквочку – окремо…
Засвоюй граматичну тему.
І в цифру також поцілуй!

І ще – у розділóві знаки!
Цілуй – тремчу, немов на пласі,
Зроби приємне бідоласі –
В окличні і питальні знаки!

О, та граматика без меж!
А плоть горить, а їй непросто!
Цілуй двокрапку і апостроф,
Встидаюсь – нáголоса теж…

Бо зараз я (де правду діти)
Впаду, зійду, злечу з орбіти!

…Цілуй мене, куди захочеш!
Ну що ти голову морочиш…


1.06.2013

Відшуміла молодість крилата,
Лиш відлуння чується в піснях.
Пісня – порятунок мій і свято,
Що шукає в небі вірний шлях.

Стільки б не зазнала я страждання,
Море бід сприймала наяву.
Першу зустріч, зраду і прощання,
Та в піснях і мрію і живу.

Їх звучання мають ніжні крила,
Що прямують в мій вишневий край.
В них життєво-невмируща сила,
Весняної повені розмай,

Що живе повік і не вмирає,
В клекоті лелечому бринить.
Розливається в полях безкраїх
Не змовкає в серці ні на мить.

З вірою у двох сердець єднання,
Мов в хисткому човні знов пливу.
А душа радіє в сподіваннях –
Я щаслива… Значить я живу.
15.11.2012