Той поїзд переслідує мене,
І навіть там, де колії немає.
Здається, він мене наздожене
Ось-ось... Здається, вже наздоганяє,
Ледь-ледь мене торкаючи, штовха
І штурхає у спину. Без упину
Підштовхує мене – чи до гріха,
О Господи, прости, – чи до загину...

Нікого в тому поїзді нема,
Заприсягнуся, хто мене не любить,
Хто ні за що, знічев’я, задарма
Невинну душу збурить і погубить.
А може, в тому поїзді є ті,
Хто любить, але я про це не знаю,
Хто переверне все в моїм житті
На кращий зачин – без кінця і краю?

В тім поїзді, можливо, я сиджу?
А може, того поїзда – немає?
Втікаючи від привида, біжу
Йому навстріч...
А він – наздоганяє!

це б камінь скинути з душі
на путівці розгрузлім
аби ходили по соші
хоч тіні давніх друзів
і не топилися в багні
юначих літ надії:
мож по дорозі кам’яній
вість благосна надійде
бодай в оцю останню мить
зневіри та одчаю
душа якій не відщемить
до радості причалить
з душевних каменів мощу
крізь багнища дорогу
чужі провини сам прощу
свої – несу до Бога

Гілля моє , мої сини,
Торкайтеся думками неба,
І зі святої вишини -
Беріть і правила для себе.

Тоді і віра мудра, спокій -
Добром напоять ваші жили,
Діла: і Божі, і високі –
Помножать добрі, ясні сили.

Ви крона – пишна, соковита,
З корінням віковим міцним,
Яскраво сонечком облита –
І кожну мить ви будьте з ним.

22.07.2013р. Надія Таршин

Піаніно в саду. Принахилені звуки і локони.
Ти не граєш по нотах – по карих моїх - не відвів.
Сипле небом ліхтар, і стаємо, як тіні, високими,
бо змаліли розлуки і зИми не слуги брові.

Світлокруг, чари рук, перемовини з ніжною вічністю
і повернення в юність – яскраво і без манівців.
Срібло давніх листів не відгранює нас пересічними,
і сльозина не крапка - прозориться світ на щоці.

Два старезні фонтани – брати невгамовним емоціям,
замаскованих нами в непізнаних вимірах доль.
Ми нестямно близькі, а очам – ілюзорності лоції:
урізнобіч віддавна - не нам доплести сі-бемоль…

Поклонившись усім, до овацій душею притулишся,
а до шлюбного* поруч тендітно і срібно – плечем,
і ростиме між нами вогненна й овітрена вулиця,
а такою хіба що від себе довіку втечем.

*Чоловіка, з яким одружена.

2013р.

Остання туга відкигиче,
поодаль пройде давній гріх –
і ти себе позвеш на віче
до отчих витоків своїх…
Стежки пропахли прілим листям,
і ніч, як наймичка чужа…
Вітай, бурлако, рідне місто,
де твій початок і межа.
Розчиниш потойбічну втому
у суголоссі Лаврських лун,
де Володимиру святому
ще й досі мариться Перун.
Остання туга відкигиче…
Гірка вечірня самота
прощально зазирне у вічі
і ні про що вже не спита…

Ты недолго невестой ходила:
Женихов было – хоть отбавляй…
А один был особенно милый,
Обвенчал вас обманчивый май.

Развесёлая свадьба гремела,
До упаду плясали друзья.
Ты со свадьбы сбежать захотела,
Но решила, что поздно, нельзя!

«Горько! Горько!» -- все гости кричали,
А им вторил весенний гром.
Отчего твои руки дрожали?
Горько было на сердце твоём.

Да, жених был весёлый, и милый,
Ко всему относился легко,
Но совсем не его ты любила,
А любимый был так далеко!

Никого с тобой не было рядом,
Кто бы добрый мог дать совет.
Ты подумала: «Может, так надо?»
«Завязала» себе белый свет.

Но бежала слеза на улыбку,
Ты печаль прикрывала фатой,
Будто знала: за эту ошибку
Дорогою заплатишь ценой!

2010

Стала мати вдосвіта в куточку
Перед образами, як завжди,
І благала Бога, щоб синочка
Уберіг від горя та біди.
А за себе мовити забула,
Бо невпинно рвалася до справ –
Працьовита, лагідна і чула,
Світ іще матусь таких не знав.
І зустріти кращої не вдасться
Ні в своєму, ні в чужім краю,
Тож, коли запитують про щастя –
Я на маму вказую свою.
Світяться бузковим цвітом очі
З-під розкритих широко повік –
І вогонь надії в них клекоче,
І ясниться віра споконвік.
І печаль туманиться тривожно,
Втомою недоспаних ночей –
Не шукаю маминим тотожних,
На любов приречених, очей.
21.07.13

Серед ночі муж приплентав.
П’яний, але радий.
Рідна жінка вже стрічає.
Звісно, при параді:
- Де ти шлявсь? Кажи, Миколо.
Певно, із дівками?
Ніч не сплю. Бо в нього зустріч
із випускниками.
Вся на нервах, п’ю пігулки,
ходжу ледве сонна.
Як ти міг лишити вдома
свого телефона?
Коля ледь прийшов до тями:
- Вибач, що напився.
Але, бач, живий, здоровий.
Трохи запізнився.
Я тобі усе розкажу,
що воно й до чого.
Просто ми сиділи разом,
згадували довго.
Жінка в крики: - Що ти мелеш? –
Й ну трясти Миколу. –
Цілу ніч у вас були там
спогади про школу?
Той на жінку глянув криво:
- Ти чого нервова?
Я про спогади, здається,
не казав ні слова.
Дуже згадували довго.
Я не винуватий.
Ми адресу, де живу я,
не могли згадати.

Навіть карти Таро нас роз’єднують,
Раніше бар’єром стояли відстань, зайнятість,
А тепер – озброєні гострими Жезлами,
Міфи давньої Передньої Азії.

Навіть карти Таро нас відлякують,
Бо, і справді, шляхи наші трохи віддалені,
І лице посивілого Імператора
Догори - свідчить про нашу неправильність.

Навіть карти Таро проти нас разом,
І на світлині не личимо одне одному,
Карта Закоханих (дві жінки та Аполон)...
Зрада на зраду, здається, все порівну.

Навіть карти Таро... А нехай згорят
Хибні міфи, чи, може, пророчать все правильно?
Ми зрівняли рахунок: нуль-нуль. Досить вже втрат.
І все одно, що колода не схвалює!

Чи легко стати соняшником?
Варто заглянути у своє серце,
Вогник Мрії чекає пробудження,
Пробудження від тисячолітнього сну.
Відпусти свій страх і побачиш -
Щастя є. І живе в тобі.

Миттєво проносяться в голові думки,
У них заховані всі віки.
Шаленим стукотом серця говорить
Душа. Відкриває таємниці.
Простотою почуттів зачаровує,
І хоче до всіх пробитись.

Зневірені люди з опущеними головами
Та пронизані голками злості
Зачиняють душі в надії
Врятуватись. І забувають.
Забувають свої чудові бажання:
Жити щасливо у мирі.

Сонце, допоможи людям
Відчути їх справжню силу,
Допоможи впустити тепло
У змучені крижані серця.
Чому ми страждаємо,
Якщо можна жити щасливо?

Чи ви таки чули ,
Чи хтось таки знає?
Все загарбав -
Сам фашист
Других обзиває!

,Бігають з прапорами
Кричать:
рятуйте фашисти!
Невже всилилося у душі їх-
Із пекла нечисти!

Опонентів судять,
Дівчат гвалтують;
Плачу людського
Не бачать, не чують.

Керує діями влади
(Здається нечисти)
По їх діях- всі ознаки;
вони є фашисти!

Просто дихати і мовчати,
Ловити сонце, світанки, бризки,
Щось непорочне і непочате
Вкладати в усі записки,

Молитися вітру, прибою, Будді,
Мінятись піщинками, наче фразами.
Є речі, що будуть завжди почуті,
Навіть коли не сказані.

Є лінії доль, не покірні Евкліду,
Піщані півкола півкінчиком пальця.
Тільки той, хто ніколи нікуди не їде,
Не має, до кого вертаться.

Усе в цьому світі надходить по черзі,
І тільки ця ніжність – із засідки, пумою.
Щастя – це коли на іншому березі
Є той, хто про тебе думає.

січень 2013, о. Ко-Чанг (Таїланд)
лютий 2013, Київ

Подивіться, матусі, це ваші сини,
Ви пишаєтесь ними, напевно?
Бо державу свою захищають вони
І порядок відстоюють кревно?

Схаменіться, матусі, це ж ваші сини, -
Мов із пульта керовані зомбі
Кукловодів-начальників словом одним,
В лялько-роботів чинній подобі.

Хай стоять матері, що втрачали дітей,
(В тебе ж, покидьку, теж є матуся),
Він зіб'є їх із ніг, із майдану змете,
Й хоч би мускул на пиці здригнувся.

Чути заклик людей: "Хлопче, форму зніми
І врятуй свою грішную душу!"
Та не дійде до зомбі - глухий і німий,
Без команди і з місця не зрушить.

Але ж ти - його мати, дружина, дочка, -
Ти людина жива, а не робот!
Зупини його зараз, біди не чекай,
Бо за гроші, які він заробить,

Принесе тобі хліба зі смаком крові
І сльозами окроплені квіти,
А спокутувать будуть, аж поки живі,
Батька "славу" невиннії діти...


Фотоальбом з Майдану 18-19 липня 2013 р.

БАЛАДА ПРО ВТЕЧУ

ти дав мені лапу вовче
хоч я цього й не просила
боялася впасти в очі
містичні твої безсило

боялась чіпких обіймів
не вийти з яких живою
вп’ялися безжально в біль мій
і серце зайшлося кров’ю

слухняно ходив ти слідом
й себе дозволяв торкатись
і часто вплітала квіти
я в хутро твоє пухнасте

ми й здобич на двох ділили
немов з однієї зграї
й щовечір на жовтих схилах
немов вовченята грались

і ліс був для нас фортеця
під небом дощем прикритим
гадалось мені що й серце
твоє я змогла зігріти

було б так довіку звісно
жбурнули ж мені в обличчя
що в іншому боці лісу
чекає тебе вовчиця
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
пробач мій коханий в ночі
я вкрала для втечі крила
ти дав мені лапу вовче
я ж думала приручила

2013

Ми чуємо галактик голоси
Між краплями прозорої роси,
Летить між зір захоплена луна,
Проясненої музики мана.

Пожежа повномісячного чару
Заворожила приспану кіфару,
Перевернула нот звучання ніжне
Натхненням до висот діянь сподвижних.

Збудились переливи срібнострунні,
Яскраві квіти - барви яснобрунні,
Чаклує поклик волі водоспадність,
Бажає світ прославити принадність.
2013

На спиртне підняли вкотре ціни, -
Певно, щоби менше пили.
Теж на світло, газ,тепло постійно, -
Певно, щоби менше жили…

Чаклує тиха ніч навколо груші,
бальзам нектару ллє у наші душі.
Легке торкання теплої долоні
блаженством відізвалося у скроні.
Мелодія кохання в кожнім слові,
у кожнім погляді зоря любові.
Допоки нас Амур цілує в губи,
намисто ніжності ми не розгубим.

Приспів

Кохай мене, як я тебе кохаю.
В обіймах невблаганно плине час.
Гніздечко наше називаю раєм,
де зорепаду мить лише для нас.

Бажання безупинно котить хвилі,
воркуємо захоплені, щасливі -
нас поєднало почуття гаряче.
Чому ж, коханий, я від щастя плачу?
Пахтить у серці білоцвіт жасмину.
Моя нестримна радість - казка дивна.
Безмежно вірю - зустріч не остання,
бо ми удвох заручники кохання.

Приспів

2013 р.

В якімсь житті ти був моїм.
Я пам'ятаю.
А може, нас, як праотців,
прогнали з раю...
І досі змучена душа
до тебе рветься,
бо я узята не з ребра -
з самого серця.

2013

Я цілувала Юду,
і він мене не видав.
Бо в кожному столітті,
напевно, Юда свій.

Та на хвалу й огуду,
чи всупереч всім бідам
в чиїсь звабливі сіті
за мною йти не смій.

2013

А завтра знову буде серпень,-
немов стернею, серце сколе.
І місяця тоненький серпик
над вижатим дбайливо полем.

І так не хочеться старіти,
душею пригорнула юність.
Я серпню дякую за жито,
за липнем - просто озирнулась.

2013

Тривожна тиша висне понад світом…
Поблідла перелякано блакить…
Ще мить – і загримить несамовито,
Ще мить – і блискавиця заіскрить.

І шарпне здичавіло вітер віти,
Дрімання спеки сколихне хмільне.
А землю розпашілу, розігріту
Устами дощ омріяний торкне…

Там ревучий реве
і вмиваються росами схили,
а підніжжя гори
сповива словоплин молитов,
там висока душа
у святій благодаті спочила,
і на чатах стоять
споконвічні Добро і Любов.
Крізь тумани облуд
на долоні безмежної шани
сяє мудра й пророча
Тарасова світла зоря,
на Чернечій горі
Україні загоює рани
незапроданство духу
і правда її Кобзаря.
Павутинки років
ледь гойдаються на видноколі,
свіжим вітром живим
застережливо віє здаля:
вчіться кожного дня
так, як треба для щастя і волі,
бо стомилась чекати месій
українська земля…

Доніс хреста свого,
хреста скитальця, –
душа свята
у вирій відлетіла,
душа-страждальця.
…а грішне тіло
заповів у Крутах,
раю дитинства незабутім,
землі віддати гідно.
Де «круг понАдземнИй»* –
із строф і рим –
колись-то зачинавсь
у слові ріднім,
де доля-ткаля-пілігрим
поета кликнула
ген за ворота,
а на віку, а на на роду
уже накреслено було:
Голгота.
2013

* «Круг понадземний» – книжка перекладів І. Качуровського.

Розгулялась буря понад містом,
Сивих розлякала голубів,
Об вікно вдаряється зловісно,
Стогнучи відлуннями громів.

І, рвучи на темні клапті небо,
Гучно-лунко б’ється до дверей...
Ну а я... а я тулюсь до тебе,
Щемко пригортаюсь до грудей.

І, здається, ніби дужа сила
Рук твоїх - то справжній оберіг,
Доки стогне буря огнежила,
Болісно шмагаючи поріг.

Поки розпашілі блискавиці
Протинають хмарне полотно,
Ми з тобою - дві щасливі птиці
Під любові лагідним крилом...
(12.07.13)

Ґерґель: “Ґел-ґел-ґел” – ґелґоче,
Клюнути Володю хоче.
Хлопчик дубчика узяв.
Не лови, гусаче, ґав!

2008

Всё прекрасно на этой планете;
Даже серая груда камней,
И былиночка каждая летом,
И снежинка на шубе моей,

Соловьиные трели весною
И пылающий в небе закат,
Блик волны под волшебной луною,
В белопенном цветении сад.

Пёстрой бабочки хрупкие крылья,
Полевые цветы в хрустале…
Если этого вы не любили,
Вы не жили на нашей Земле!

2010

Честь і хвала породіллі навік!
Жінка продовжує родові вік!
Тільки одна заувага маленька:
Розпочинає - таки чоловік!

21.07.13

Зачохлені душі та вікна забиті
під силу лише одімкнути Поетам,-
сягти червом нерва у вирву і притінь,
собою крізьгратно - у несамовитті,
(що дебрі та твані, ошпилене віття?)-
здирати на правду накладене вето.
Чому? - а тому що: Поети!

Світлани та Інни і Чайки Озерні,
утвердивши духа, вдихають осоння,
метнувши стилетами слова у черні,
серця ополіскують вірою - певні:
Вони переможуть. У Галь - у долонях
пшеничні зірки на борозна душевні, -
як сльози- то щирі та кревні!

Юрки, Мирослави - палають віршами,
вчиняються їм Уселенної брами,
кохають доскону! Михалі серцями
виглиблюють овиди! Влодки на шрамах
отрути розлиті знетруюють- саме,
тому що іх душі не містяться в рами,-
бо світлі думками й ділами!

Зіниці пульсаром цей світ відчувають
Богдани і моря сини- Домініки -
боліють ерзацами темного віку
і чорними дірами рідного краю-
тому й недарма препекельно палає
ізAдівські,- Костикa,- виглиби криком...
болить - і тоді не до сміху!


На сотні галактик себе розсипають
у творчості Тані, Софії і Яни.
Най сонце надтрісне, а їм сили стане
любові рядками осяяти плаї,
зазірчити весни і осені чеєм
розлити в поліття -( живуть, як співають)-
Поезії діти і творчости Дани.


Івани усмішкою- та у кромішність.
урізавши чорні матерії схлипу,
вихоплюють ярні проміння і вічні.
Пливуть Анантолії в лодії липня
і рвуть Василі огнеряддями хиби
усталених догм і освячують Триби
ізнебні комони - завітні.

Злетімо, Поети, до нив оболоку,
порвемося крИльми в шаленій осанні-
зідрапані душі життями нівроку,
(а що нам зневіри туманні потоки?)-
цей світ поділився квадратами кроків-
поети - згорають у Небі високо:
чи вперше?!- і ще невостаннє!

ти зводиш мене з розуму просто,
заповнюєш увесь простір,
і хоч пройшли роки, досі
у світі тільки ти.
і сон мені не йде, доки
не чую я твоїх кроків,
на серці завжди неспокій
в обіймах самоти.

21/07/2013

вірш видалено

Жіночі груди… Перса… Циці…
Приваба ваша надиха.
А чари – «притча во язицех».
Ні – не уникнути гріха!

Не спить уява. Спокій вбито.
А погляд жадібно пасе
за тим, що пнеться нарочито
з тісних лаштунків декольте.

І думка лиш одна не в’яне,
а павутину мрій снує.
Жіночі груди… Розум п’яний…
І серце гупає моє…

20.07.2013

Сьогодні на землю летіли вони…
Такі білі, великі, безмежні…
І ніч лягала на них,
Вкриваючи все без обмежень.

Стояла вона серед дива,
Що хапало її у полон,
І летіла, далеко летіла
За хмари, за зорі, за небоклон.
2012р.

Коли небо затягують хмари,
А дощ іще зовсім не йде,
Я до нього душею полину,
Якщо, навіть, він не прийде.

Любов – це солодка отрута,
Що по венам біжить, не стиха.
І доходить до самого серця,
Нищить мозок і всі відчуття.

Я до нього прилину, як сонце,
Що промінчиком в світ поведе.
Я до нього прилину, мов янгол,
Що щастя йому поверне.

Із сумом тужливим на серці
Я душу його поверну.
І серце собі не залишу
Лиш долю свою загублю.

Солодкі були тії мрії,
Що серце голублять і дотепер.
Та понищили все тії змії…
Нічого назад не верне.

Коли небо затягують хмари,
А дощ іще зовсім не йде,
Я його закарбую у серці,
Може в сні до мене прийде.
2012р.

Ці вулиці, немов темні коридори
Такі довгі, тихі й темні водночас.
Ти розумієш - тут немає простору
Ще й хтось плюне прямо між очі...

2013

Щоб нас не було в ріднім домі
Там, де й нині бути повинні,
Поляк всіх нас у сорок сьомім
Викинув й каже: - Це ви винні!

Більше сто тисяч українців
З рідних земель, де мирно жили
Вирвав і кинув мов злочинців
В чужину щоб ся сполячили.

В деякій мірі йому вдалось.
Немає сіл і нас немає.
Бур’ян на правді виростає...
Колись наше життя там тривало.
Нині, лиш сум в кущах співає.
Час руки ломить. Все пропало.
19.07.2013р.

У храмі сільському людей небагато,
весь він пропах лепехою і м’ятою,
аж голова панотцеві макітриться,
нині ж бо свято Зелене – Трійця.
Свічі палають і плачуть свічі,
дивиться Він просто у вічі.
Відаю добре: грішна, о Боже,
вірую й вірю: простиш і поможеш…
Скапує віск, і скотилась сльозина,
тут – я своя, селянська дитина,
знають моїх тут дідів і батьків,
тут колись батько маму привів
до вівтаря у ґлечану суботу.
Вік звікували в любові й роботі,
все одшуміло – немов не було,
зморшка утрати лягла на чоло…
Жінка якась нахилилась до вуха:
«Будеш Сашкова? Доцю, послухай,
так, як твої прожили, – може,
й ніхто серед нас, – голуб’ята!»
Знаю без неї, могла й не казати.
Знаєш і Ти, всемогутній Боже.
Тільки чому ж у дітей все інак?
Дивиться скорбно: треба так.
2013

Млосний блюз колише море,
В шумі хвиль втонуло горе,
Сотні миль - пісок навколо,
Звуки повнять видноколо.

Чайки крадуть у перкусій,
Нотки скарги і дискусій,
Плаче втрачена свобода,
Спів - розтоплена пригода.

Може знає лютий вітер
Як донести зміст із літер,
Мова ж музики відкрита,
Із мелодій вщерть розлита.

* * *

Святкує липень літа половину
I дні стоять, як келихи з вином
Червоної, терпкої горобини, —
По вінця поналивані теплом.

Червоний келих вечір піднімає,
Розхлюпує на захід i на схід,
А урочиста ніч благословляє
Зiрками весь безмежний небозвід.

От i діждали. Середина літа.
I слава Богу, що нам дав дiждать.
Ми, сонцем i землею обігріті,
Достойно пiдем осінь зустрiчать.

1990

Ми справді ще не вмієм дорожити
Малим достатком,
Тому й не завжди
Окрайцем вдовольняємося
Житнім,
Позбувшись тимчасової нужди.
Ти часто сперечаєшся зі мною
І тимчасових пристрастей вино
Любов’ю називаєш неземною…
А я ж бо прохмелився вже давно!
Тобі смішне моє довготерпіння
Й не зрозумілі виплески душі
І те, що я визбирую каміння,
Розкидане не мною,
В спориші.
Я непрактичний, знаю,
І невмілий,
І в цьому світі, може, пропаду –
Дивак, ідеаліст зарозумілий
В несправжнім, ідилічному саду…
Та вже себе змінити я не можу,
І ти про це, будь ласка, не проси –
В усі часи шукав я правду, Божу
І ласку Божу мав у всі часи.
Ти виросла на грані тьми і світла,
Твоя душа двоїлася,
Та вже
Прокинулась вона,
Своїм заквітла,
Відторгуючи темне все,
Чуже.
Тремтить рука твоя в моїх долонях:
Кров до крові озвалася на мить…
Ти чуєш, доню – сонячний мій сонях,
Як все твоє щемке й мені щемить?


2000

В дитинство спогад стежку простеля,
де гомонять некошені отави,
завжди дивами дихає земля
і тепле небо ніжно-блакитнаве.

Голубить серце пісня джерела,
яке бруньки років моїх живило,
до нього пам’ять подумки прийшла,
аби нарешті відновити сили.

Матусю рідну, в щасті молоду,
покличу через сиве сьогодення,
у молитвах до неї припаду
і вкотре попрошу благословення.

Вона знову всілася біля відчиненого вікна,
Вдихає розпечене за день повітря,
Втомлено розглядає останні промені сонця,
Від яких вже не болять її сумні очі.

Здалеку долинають звуки міста,
Здавна вона ненавидить шум листя,
Звично ховається у темряві ліхтарів,
За тиждень у неї життя без змін.

Кожна клітинка її тіла відчуває спокій,
Кожній емоції відведено свій ящик.
Крижана зірка світить з надією,
Криється у темряві остання мрія.

Часто її думки зводять з розуму,
Чудово рятує гучна музика.
Чай, залишений годину тому поруч,
Через необережні рухи земля п'є знову.

Ядовитим поглядом вона покриває обрій,
Який її рятує у світі, хоробру.
Як і колись вона блукає тривожно.
"Я" шукає в собі і в кожнім.

В давнину, як ще не знали ні радіо, ні телеканалів,
Двох студентів подорожніх ніч в селі застала.
Попадали хлопці в сіно і такі щасливі.
А господар:«Входьте в хату- не минути зливи».
«Про що йдеться, добродію? Зірок в небі повно...
Кому ж знаться на погоді, як не астрономам?»
«То чому ж свиня моя в хлів солому горне?»
«Це, даруйте, якісь бридні: прогноз роблять свині».
«Як знаєте. Ви ж учені. Не мені вас вчити.
Тільки прошу аж до ранку мене не будити».
Ночувати в сіні гарно. До розмов охочі,
Не зуздрились «астрономи», як десь опівночі
Розходилась така буря, що віття ламає,
А до того ж, мов з відра, дощем заливає.
Як хлющ мокрі, «астрономи» зустрічають ранок.
А господар, позіхнувши, виходить на ґанок:
«Ну, що скажете на це ви, вченії панове?
Свиня моя більше знає, аніж «астрономи?».
P.S.
Що наука – сильна штука,- доводити годі.
Тай науці не завадить, стане у пригоді
Те, що досвідом беруть люди у природи.

Богородице, Заступнице наша!
Не прогнівайся... Грішний же: хто
не боїться і наважиться-скаже
без Твоєї, Свята наша, згоди на то.
Милосердна, не для сліз лише душу
залиши, щоб картатись колись.
Їх пролито... Звісно, каятись мушу.
Не гнівись, Пресвята! Все одно заступись.
Хай криницею Любові Твоєї
я серця неутішні зроблю.
(Переймися, Богородице, нею)
На коліна, Свята, з молитвами стаю.

20.07.2013

Я. Ч…
Грай, бандуро, серед літа,
Звеселяй навкруг людей.
Новина іде по світу –
В бандуриста ювілей!
Грай, бандуро, поки руки
В Ярослава не болять, –
Сильним голосом він звукам
Струн твоїх давно під стать.
Грай, бандуро, а співати
Добре вміє бандурист, –
До стоккато і легато
Він ще змалку має хист.
Грай, бандуро, до світання,
Як було уже колись, –
Грай неначе ми в останнє
В колі дружньому зійшлись.
Грай, бандуро, так, щоб чули,
Як вночі бринить струна, –
Щоб нікого не минула
Дружня пісня голосна.
Грай, бандуро, - не змовкай!..
20.07.13

Ці жеромеханізми...
Якої прагнеш правди?!
Хіба що не завадить
Наїстись вам всім хмизу.
Пусті, безцілі очі -
У телевізор пялять:
Їм жерти б чари ночі,
Якщо й таке ухвалять.

Ось біле поле папірця.
На ньому ще нема нічого:
Нема гріха, нема святого,
Нема початку і кінця...
І я, як Божою, рукою
На ньому вписую слова.
І ними Всесвіт ожива,
Злітає Дух над пустотою.
Ой, що це? Видимо Творець
Будує світло й темінь знову,
Собі узявши за основу
Якийсь нікчемний папірець?
І оживають звірі й люди,
І почуття, і біль, і сміх...
І ось він первородний гріх,
І каяття, і пересуди...
Та щось пішло не так. Руками
Я жмакаю папір і - геть!
І настає всесвітня смерть
Життю комедії і драми.
В кутку десь свій знайшла кінець
Моя пожмакана планета.
Так схожий на життя поета
Забутий ним же папірець.

2013р.

Купалось літо в океані трав,
Гарячий вітер хвилями котився.
У лісі липень ягоди збирав.
У полі липень колосом налився.
Мале звірятко спить у холодку,
Чакаючи матусю з полювання.
Зозуля час рахує у гайку,
Підкинувши маля на виховання.
В гніздечку підростає пташеня -
Птахам дорослим додалось турботи.
Годують ненажерливе щодня,
Не нудяться й хвилини без роботи.
Збирають бджоли сонячну росу
Від рання й до смерку, без відпочинку.
У вулик свій ті крапельки несуть,
Годуючи себе й свою личинку.
І тільки ми марнуємо свій час
Та безкінечно правим теревені,
Хоч добре знаєм, що ніхто за нас
Нам не наповнить власної кишені.
...Вгорі ані хмариночки нема;
Гладінь ріки у сяйві голубому.
Не віриться, що в світі є зима.
Не віриться... на пляжі золотому.

Підігнало з краю світу
Хмару чорну та важку.
Закружляв тополю вітер
У шаленому танку.

Сипонули з неба «кулі»,
По дорозі – вже ріка!
Град і дощ оце утнули
«Бойового гопака».

І від страху полягали
Молоді дерева ниць!
Небо краяли й кромсали
Гострі шаблі блискавиць.

Вибухав і розсипався
Над заляканим усім
Басовито реготався
Навіжений «дядько Грім»!

А земля, що тліла довго,
Вигораючи до тла,
Життєдайну цю вологу,
Захлинаючись, пила!

2012

Я позвоню тобі вночі
Не відповідаєш
Я позвоню вдень
Ти десь гуляєш

Абонент недоступний
Абонент неприступний
Десь собі там гуляє
І мене не чекає

Абонент недоступний
Абонент неприступний
А сердечко страждає
І його все шукає

Накінець візьмеш трубку
Я пошлю тебе на х%%
Я втомилась чекати
Ти мені вже до сраки))

Шутливая песенка на украинском языке))
2013 год

В товаристві найвірніших муз,
Що зійшлись у романтичне коло,
Ювілей святкує Чорногуз,
Побратимів кличучи до столу.

Відчуття розбурхує вино
(Хай емоцій не згасає лава),
І до смерку щоб лилось воно
В день знаменний пана Ярослава.

А як вечір тихо сплине в ніч,
Хай життя триватиме, мов чудо:
Згаснуть лиш вогні півсотні свіч,
Буде… молодим завидно буде!

І нові народяться рядки
Україні-матінці на славу.
Вірю, що полинуть у віки
Рими й ритми пана Ярослава.

На блискучі, образні слова
Доля хай дарує Вам натхнення,
І додасть наснаги на дива:
„Ярослав” – великокняже ймення.

Хай не сивіє козацький вус!
Я ж, панове, впевнений в одному:
Через півстоліття Чорногуз
Друзів скличе знов до свого дому!



15.07.2013