Дощу незмога почати все,
А більш — несила згасити все.
Коли, гадаєш, Личáківське
Людьми й плющем пересититься?
Пожбурить вітер каштанами,
А ми похилимо голови?
Дощу насіння криштального
Нарешті випроси, голубе!
Бо вже захочеться осені
З калюж напитися нáхильці.
Вона спитає: “Вино се, ні?”,
Сипне листóпадні матриці,
Сипне й у тишу задивиться:
Усе вмирає чи гра-таки?
За нею підуть на милицях
Кав'ярні тіні і запахи,
Кав'ярні присмаки й дотики,
Гурмани-критики — блазні ці!
Гострéнні вúшпилі готики
За нею бігтимуть нáзирці.
Вона ж ітиме мансардами,
Вона ітиме балконами,
І буде листом надсадно так
До скла тулитись віконного.
Най тишу буде розвінчано!
Дощі спромóжуться випасти!
І затанцюють по кінчиках
Розкольорóваних вивісок,
Розкольорóваних клаптиків,
Які на місто позиркуюють,
Дощі впадуть, як галактики
Із неземною говіркою!
Нарешті, осене, вихили
Прозорі чаші і келихи.
Най площі пахнуть горіхово,
Такі близькі до істерики.
Я вже не знаю, благати як!
Торкнися, зливо, плеча й лиця!
Химерних вулиць граматика
Так небуденно вивчається.
Ми ж тінню, осене, зробимось!
Усе вмирає чи гра то є?
Аж до вітальні заходить хтось,
Питає: “Чуєш, накрапує?”.

Вино. СМС. І твій голос на тому боці
моєї країни, твоєї країни,
нашої…
Ми, звісно, обоє уже виглядали старшими,
коли поміж нами пробіглись слова і погляди.
Скажи мені першій, про що промовчав, а снилося.
скажи мені знаками, про що не годиться зразу тут.
Я знаю – в папері простіше, в ліриці.
Я знаю про те, що обоє були ми вражені
вагою очей, і розкритістю душ під одягом.
(Найбільш еротично – серця без мережив з бісером,
і світлі чуття, ще без натяків, пальців, доторків.)
А мрії прозорі…
хоч, може, уже і бісові…

Як там не є,
а треба жити далі.
Серед юрби не злічених личин
під солоспіви
радості й печалі
ховає світ роки у часоплин.

День поспіша
в зумовленому колі
німих страждань
і втрачених ідей…
На нетривку
нову щаблинку болю
душа моя босоніж перейде...

Французькі королі Луї
(принаймні декотрі з Луїв)
нечасто били баглаї,
частіше били холуїв.
А били холуїв Луї,
щоб ті не били баглаї.
Тож холуї у тих Луїв
були найкращі з холуїв.

Варіант-тріолет:

Французькі королі Луї
(принаймні декотрі з Луїв)
нечасто били баглаї.
Французькі королі Луї
нечасто били баглаї,
бо часто били холуїв
французькі королі Луї
(принаймні декотрі з Луїв).

2013

Намісники..а чи месники?.. Господи, стільки питань
розлітаються хрестиками, тушаться в сметані..
карася.ми..кролика.ми..на обід чи потім… -
шию строї вершникам.. по погоді й моді..

куховарю труєним – не троянським дітям.
І шукаю схованки, де б себе подіти,
де б ховатись.. Боляче.. Янгол тихо плаче..
Ланцюги примножуєм на життя собаче

Коб ножем розчиркати цю тяжку стільницю
і зробити картою, і пустити кицю
у стольград найпершою – на удачу білу…
але ж…як карасиків - на виделку й вила

піднімуть мов знамено вороги й підблюдки,
діти інших вершників, з іншої маршрутки,
у вбранні напитому золотим мусліном,
зроблені із доброго, твердого поліна….

Їм театрів…бубликів… букваря – до грубки
І м’ясця придатного щоб до м'ясо.рубки…

Без надії томляться вершники у строях…
по погоді й моді, годні до двобою..

Годні до намісництва і до помсти-жури.
Та співають лірники, промовляють джури:
не буває верхній пан на два ока ситим
не давай дітей у бій – втратиш свої діти

шию строї вершникам.. по погоді й моді..
карася.ми..кролика.ми..на обід чи потім…
розлітаються хрестики! тушаться у сметані

А молитви безнадійні і…всі святі самозвані!

Серпневий замріяний ранок
Купає у росах траву
Матуся виходить на ганок
Вдихає хмільну синяву

Ліниво кружляють лелеки,
Літати учать лелечат.
Думки з ними линуть далеко…
П’янить ароматами сад.

Вже й білий налив дозріває,
Сіяють янтарні боки,
Душа, мов сопілка, співає,
Снуються в минуле думки.

Прямує матуся від хати,
Шкода, що бракує їй сил,
Щоб білий налив позбирати,
Що вітер за ніч натрусив.

І згадує ненька старенька,
Як сад підіймався увись,
Як билось щасливо серденько,
Коли розвивався і ріс.

А він забуяв білим квітом,
Мов руки, гілки простягав,
Ночами, у срібнім зеніті
Хмільний соловейко співав.

Летіли роки за роками,
Їх лету ніхто не спинив.
В журбі сірий ганок без мами…
Лиш падає білий налив.
02.07.2013

Призначення для кожного у світі
Й мета в житті у кожного своя.
У когось доля ніжиться в зеніті,
А в іншого – бурхлива течія,

Крилата мрія, що у вись пірнає,
У юність завітає повсякчас.
Спочинку вдень і уночі не знає,
В життєвій суєті вогонь не згас.

У повсякденні зігріва в дорозі,
В поезії, у пісні, у думках
Бува у радості, бува в тривозі
Летить по світу, як сміливий птах.

Посіється у грунт зерно вагоме
Зберуть нащадки з ниви урожай.
Зерно – то мудре поетичне слово
Що вчить людей любити рідний край.
24.07.2013

І все одно
знічев’я так не варто
стелити нічці
завтрашній сувій.
Слизькими жарти
і сліпими карти,
і всі розмови –
божевільний рій.

Сумні джерела –
не моя провина,
весела осінь –
муза не твоя.
Озветься птаха
за кущем дитинно,
а з-під куща –
золочена змія.

Під монастир
підведені й забуті,
який очам
надумаємо піст?
Мохнатий камінь,
жаба на розпутті
і цифра сім
лихіш од цифри шість.

Недільні трунки –
потьмянілі притчі,
як частокіл
на пагорбі святім.
І Богові,
і нам
натхнення личить,
а зайві - крики
й нетутешній дім.

На спалахах,
на сполохах,
на винах
щоденний ріст
і вічності, і згуб.
Колише міф
остання павутина,
що вже давно
зірвався з наших губ.

2013р.

Писав поет вже вкотре вірш...
Замислився Поет.
У низці слів, чужих не гірш, -
і образ, і сюжет.
У Низового маса фарб,
є й золото меча.
Для читача безцінний скарб -
поезії свіча.
Не шкода часу, Низовий
присвячує сонет...
Хоч твір написано новий,
замислився Поет.
З усіх імен на честь кого
обрати їй ім'я?
Ім'я як вірш із одного
іменника для "я".
Талановитий Низовий
не схибив у меті:
ім'я дочки - взірець живий
поезії в житті.
Від Поетеси* псевдонім
для Лесі - більше ніж...
Бо тато... Тато - пілігрим:
ім'я у жанрі "вірш".


10.08.2013

Так, я пливу трошечки іншим світом.
Який він є? Яким він завтра буде?
Що принесе нашим онукам, дітям,
Яким батьки малюють свої блуди?

Я бачу те, чого не бачать очі -
Миті в піску на історії пустині.
Ні! Ви не ждіть. Я плакати не хочу.
Сльози не несуть прикрас Україні.

Народ давно відплакав свої болі.
Розлиті сльози вже висохли давно.
На жаль, про них нічо не чути в школі
Де вчитель наш, лиш йому все одно.

Знов бур'яном стелиться чужа мова.
Заглушує відродження надій.
А вчитель вчить про Леніна, Хрущова...
О ні! Той вчитель діточкам не свій.

Правди судно на тихім океані
Не ловить зір. Не бачить берега.
Ті, яким вірив знов брехнею п'яні,
А інших нині - поки що нема.

Город надій колись побачать діти,
Правду відкриє затоптана земля,
Щоб сталось так всім нам треба молитись
Завжди до Бога. Ніколи до змія!
u7/200a

Із дев’ятнадцятого січня,
Відкривши дум своїх епоху,
У вентиляцію космічну
Я випаровую потроху,
Аби на трави позаземні
В ясі чудній росою впасти…
Надіюсь, - це буде в Едемі,-
В садку відновленого Щастя…

10.08.13

Зламала останню пару крил у провулку темного міста.
Без болю, крові, ран, смертельних травм –
усе як завжди бездоганно чисто.
Я урочисто заявляю: «Вільний…»
Це стабільність, уночі зможеш спати,
Зі мною – кіт і мати.
Я не пахну сіллю…
Що ще сказати?
… Білий мені до лиця,
з кімнати видно небо,
почуваю себе як амеба.
Вона не має органів чуття
та для життя достатньо руху.
У мене вистачить духу,
щоб більше тобі не писати.
Думаю спогадам поламаю ноги,
щоб не вертались до тої дороги,
де я розчищаю каміння.
Що ще сказати?
… Майже прозріння.
2013

Збирає ніч
слова пригублені
у міх
і сіє зерно те,
щоби зійшло зірками,
їх ловить спраглий світ
жагучими вустами,
мені вертає
у торканні рук твоїх.

Зніму цілунками
омріяні слова,
зіркове зерно
знову висію на щастя,
йду до любові,
як до першого причастя,
і в таїні кохання
пристрасть ожива…

Яка благодатна серпнева вода –
Гамує і спеку, і спрагу!
Світлину хмарини на хвилі гойда,
Вливаючи в душу наснагу.

Замріяні полчища очеретів
Чуби молоді розпустили.
Вітрець, що погратися з ними хотів,
Приліг десь, збираючи сили.

Лише дітлахів галаслива орда
Цей райський порушує спокій!
І заздрісно сонце на все погляда,
Втомившись на вахті високій.

Усе ми за щастя готові віддать!
Благаєм його молитовно.
Смарагдова ж річка води благодать
Усім роздає безкоштовно...

2013

Бродить вітер біля хат,
Позирає на малят:
Хто вже спить, а хто дрімає.
Колискові їм співає.
Ну, а тих, котрі не сплять,
Буде вітер їх лякать.
Стукне, грюкне, ще й засвище –
Отакий бо він вітрище!

27 липня – 1 серпня 2013 року

У траву хтось кинув палку –
І… спіткнулася Наталка!

2 серпня 2013 року

Руки терпко пахли тютюном,
Як горнув до себе, ще дитину...
Роки збігли - темним валуном
Покотились ген аж у долину.

І тепер там бовваніє хрест,
Наче знак, зарубаний до болю:
Що ніколи більше не торкнеш
Батьківською щирою любов'ю!

В грудях оселилася сльоза -
Пам'яті нескресла, сива крига...
Прошумить ще не одна гроза,
Пробере ще не одна відлига,

Та ніколи найрідніших рук
Запах не забути тютюновий
І не стерти з плівки серця звук
Таткової дорогої мови...
(10.04.13)

зів’ялого літа зупинка
закинуті квіти-будинки
забутого поля кварталик
життя комашиного ралі

тремтіли на сонці росинки
за вітром плелись павутинки
як очі порожньої зали
кульбаби лисіли й лякали

губилися в небі волошки
їм згуби не шкода нітрошки
дзвіночки джмелем не гуділи
пустішало макам у тілі

позносило дах материнці
німиця розкинула бильця
чіплявся за рів подорожник
бо йти по щебінці неможна

вели цвіркуни перекличку
із мальви повстала капличка
не видно на ній богомола
та Бог з ним обійдеться поле

всідалося сонце при бабці
їй крильця втомилися з танцю
на стебла влягалися хмари
мов загнані вівці в кошарах

здавалася мова сухою
у поля що спало з рікою
шукав парасольку кварталик
очима порожньої зали

аж місяць побіг по травиці
зайшов до пустої каплиці
обняв скільки зміг притулився
за в’янучий цвіт помолився

і стало так любо і жаско
бо правда затьмарила казку
бо все що на світі з любові
початок заглада і сповідь

9 Серпня, 2013

1.

по череві неба
дах полоснув
ніч розтеклася
від харакірі
збито у поспіх
вітрами труну
славному літу
брамнику в ірій

холод збирався
і місто косив
повимирало
душі не видно
осінь застигла
у спальний масив
і визирала
світлом зашибним

2.

вікна підвішені
як образи
свято
святим
безбожникам
тісно
у капищі
зим
у нетрях грози
в ладан і сив
зодягнена дійсність

3.

бачиш у тому
утому і цвіль
очі свинцеві
з часу братання
спраглі в запої
і спиті на біль

надто брязкучі
пута гортані
все їм не йметься
вгризається їдь
в кола
дороги
серце
і вуха
погляд
як цівка
біжить
і стоїть
мушка здригає
в крапельках руху

4.

вікнами вище
онімблений лис
в душу не лізе
і слів не втира
ходить нечутно
хоч може колись
вийде зі шкіри
його антураж
вийде оте
що вікнами нижче

шиба до шиби
іде голова
хвіст на підлозі
малює зигзаг
їсть не очима
бо погляд сховав
десь поза душу
увагу і страх
усмішку втне
підсунеться ближче

5.

слухають фібри
вібрато вікна
дихають гени
світлом у воску
тиха кімната
мов мушля із дна
зайдеш у неї
наче у космос

більше таких
не буває очей
дивляться просто
легко-прозорі
море у них
і Ноїв Ковчег
душ грозовий
і діжниця на зорі

світло спливає
мов час у піску
туляться рами
квітами ласки
то доживає
ясність гірку
та
що читає
янголу казку
та
що для світу
зола
золота
тиші густої
у піднебінні
та
що сідає
вогнем на уста
і не кидає
сірої тіні

6.

крок по дахівці
і кров запеклась
що думку несла
винесла муку
там божевільні
шукають тепла
стріли амурні
пробують лука
там більше нема
де вище рости
поцупити рай
совість пролити
так голо
що дух
не перевести
так близько
що гріх
небом не впитись

8 Серпня, 2013

клаптик виораних снів
на безкраїм полі смерті
тиша
хліб
шляхи для ніг
четвертовані в четвертій

крапка
хоче на папір
мов маля
на руки мамі
слово
сохне на губі
з нього вийде добрий гамір

світло злизане
з руки
мов торбини на пероні
ви мене знайшли
думки
пересіяного в повні

повно місця
в голові
є де яблукові впасти
як і відійти траві
оку побувати настіж

пальці виліпили зміст
це перо
на серці брунька
я відкритий
наче міст
і лункий
для поцілунку

не складаюся
мов ніж
не читаюся
до стуку
пустка крається
в мені
у голодному
на звуки

клаптик виораних снів
як війни відкрита рана
образ Божий
на стіні
оживай
у Ньому
ране

7 Серпня, 2013

Любов, це велика сила.
У неї могутні крила,
На яких летиш у рідне, як дитина
В обійми своєї мами
Мимо болів, мимо драми
Якщо знаєш, що десь плаче БатьківщИна...

Той хто любить, добре знає,
Що таке любов до краю
У якого святе ім’я УКРАЇНА!
Завжди буде захищати -
Віру, землю, мову, хату
Так, як мати захищає доню й сина...
08.08.2013р.

Мене звати Андрій
І це правда.
Хоч, за законами жанру,
Після озвучки імен
Всі зізнаються
В алкоголізмі.

Я здохну від власних мрій...
Це теж правда.
Втім, за законами жанру,
Я – ще той Гуінплен:
І вишкіром вп'юся
На власній тризні.

Перегнию на пирій.
Насправді...
Та, за законами жанру,
П'яним відлунням сирен
На зорі проллюся,
Небо ж так близько...


9.08.2013.

1
закривавлені мальви завісили виднокіл
твій заляканий голос піснями чужими плаче
я з тобою кочуся шляхами пекельних кіл
випий ще – все пусте все пусте козаче
порох чорний хатин зафарбовує небокрай
чорне місиво міст частоколами крає небо
грай кобзарю співай не мовчи співай
і не треба пручатись – прощати прощатись треба…

2
тілесні води сковують льоди…
у дзеркалі небесної води
виструнчується біла безнадія
вимолює безмовності Марія
мій янголе іди хоч ти сюди
немає броду скільки не броди
так холодно пустельно за плечима
зневіра вабить темними очима
гне нелюбов під ноги до біди
мій промисле кудись мене веди
де я ще вірю
ще люблю
надіюсь
де я журним юдейством не розвіюсь
… і Богове: куди? куди? куди…

Заздрю людям первісним:
Для них палка була яко зброя.
Кожна іскра могла запалити справдешній вогонь.
І не тре було, вибачте, "хемії"всякої їсти,
Воду пити уміли не з кварти, а прямо з долонь.
І мужик мав дітей, на скількох вистачало сили
(Не важливо при цьому, чи сусідка вона, чи жона…)
І ті діти йому з лісу шкури звірині носили.
Ворог плакав на кутні, як тяжкою була вина.
Грались Місяцем, Сонцем, трави високі косили…
Відчайдушно-сміливі в своїй наготі були…
Не приручені ще.
Не стриножені.
Ще красиві.
І воли.
І хохли.

2013

Світлій пам’яті
Георгія Сливинського

Розказують, ти смерть прийти просив,
Бо витримати біль було уже несила.
Та смерть не йшла. Щось там її притримало.
Може, сніги небачені, що всі дороги вкрили.
А, може, смерть послухала дружину любу –
Півроку зачекать до золотого шлюбу?..
...А я пригадую, як ще рік тому
Із сином гостював у твоїм домі.
Як у хрещатицькій тісняві дивилися футбол.
Мов навіжені, з іншими кричали: «Го-о-л!»
Тепер ти прописавсь у Висях Горніх.
І як «не пить» нема там ще закону,
Піднімемо чарки( з амброзією - ти, а я - із самогоном)
За пам’ять, що не підвладна ні простору, ні часу,
За дивину любові, що повік не гасне.

Ленінград -
місто, де був поставив Країну Рад
Ленін-гад...

2013

Якось Ната каже мамі:
- Тяжко стало жити.
А чи можна всім нам, мамо,
кілька рук пришити?
Мама дуже здивувалась:
- Ти ж моя дитино.
Лиш по дві руки, Натусю,
бути в нас повинно.
- Просто кожен день в садочку
нянька нас повчає:
В мене , дітки, на усіх вас
рук не вистачає.

Петрик з татком їсть вечерю,
щось собі лопоче:
- Ти, татусю, певно, також
вирости ще хочеш?
Той всміхнувсь. Очима кліпнув.
Глип на маму Люду:
- Я вже досить виріс, синку.
Більш рости не буду.
- Щось не те. – нахмуривсь Петрик. -
Ти хитруєш, тату.
Кажеш, вирости не хочеш, -
а їсиш багато.

Татусь і мама кажуть Славчику в обід:
- Напевне, скоро купим братика тобі.
Скажи, малий, чи будеш хлопцю радий ти?
Удвох із братом, Славку, краще вам рости.
- Аскільки важить він? – нхмурив той чоло.
- Ну, десь вагою, певно, синку, з три кіло.
- Маля – це ж дуже дорого тепер. Ви що?
Давай візьмемо краще, мамо, інше щось.
Можливо, купим ліпше ми велосипед
Або ж хоча би цілих три кіло конфет.

О боги Древнего Олимпа!
Вы изничтожыли меня.
Вы кровь и плоть мою забрали,
на ритуал Судного дня.

И лишь душой брожу в потьомках,
не вижу дальше я пути.
О боги Древнего Олимпа!
Зачем меня вы извели?

Ишел всегда своей дорогой,
сквозь бури, грезы и лета.
И неужели дальше пусто?
Невольно вздрогнули уста...

О, вы, что высоко сидите!
Куда вновь метите вы снасть?
На землю грешную? Обитель?
Обитель веры в вашу власть?

О, нет, не то уж время будет!
Изсякли вашы силы вновь.
Не повторить уже тех судебь
и не пролить уже ту кровь!

И я иду своей дорогой,
я лишь душа, меня сдесь нет.
И нет прощения вам, боги!
Да й жизнь моя лишь тусклый свет.

Но, нет, себя я покажу!
Ещё услышите о мне!
Тогда я встечу вас, о боги.
И положу конец своей судьбе.
2013

Може, хто тебе образив, друже?
Втратив щось? Не склалися стосунки?
Не знаходиш сили бути мужнім,
І нема від болю порятунку?

Зрадили? Покинули? Забули?
Щось не так удома, на роботі?
Щастя, наче літо, промайнуло,
І тобі вже байдуже, що потім?

Не здавайся! Ще не час! Ще рано!
Зійде сонце в пору світанкову.
І мені було в житті погано,
Тож ціную кожне добре слово.

Не сумуй! Усе в житті можливо.
Добре чи лихе – усе минає.
Хай тебе зустріне справжнє диво,
Хоч у тому дива і немає:

Усміхнеться доля загадково,
Час рікою-піснею полине –
Хай тебе зігріє добре слово
Майже незнайомої людини.

P.S. Поруч із нами завжди є той, хто потребує бодай доброго слова. Це так мало і так необхідно. Говорімо людям щирі і добрі слова підтримки!

Ця дівчинка з хвостиком ходить за нами хвостиком.
Кажуть, у неї мама живе у Франції.
-Дядечко, тітонько, я от займаюсь танцями!
Мама казала, в Парижі не можна товстою…

Ця дівчинка з хвостиком – вічно не пране платтячко,
здерті коліна, волосся - кубло вороняче.
Перечепилась, упала. Їй, бачу, боляче!
Та стинула зуби, усміхнена, - не заплакала...

Дівчинка з хвостиком ходить за нами хвостиком…

Місячне сяйво плете золоту павутину,
Ниткою срібною з ночі краде половину,
Хлюпає з пригорщі зорі - ошатні перлини,
В марево кидає темне, таємне і синє.

Вітер колише сухе, уже заспане листя,
І зазирає на вогник у темне обійстя,
Де стомлений сад залишив свої шати барвисті,
Дню вересневому сум дарувавши врочистий.
2007

*
Трава-мурава
Із неба проростає
Сталевим ливнем.

Дзвенять травинки.
Одна об одну труться.
Аж срібло блиска.

А ми в покоси впали,
Як хлющ, промоклі,
І тулимося ніжно
В коханім ритмі.

Таке запитання весь час
Думками марширує.
Яка майбутність жде на нас?
Куди вона прямує?

Промивши очі, бачу шлях
Синів, дочок і внуків,
Що то відкинули вже жах
Наших земель байстрюків.

Діти вже горді, хоч батьки,
Ще з сумнівами грають.
До сонця , чи зірок іти?
Зірки ще спокушають.

Ідеології книжки
В підвалах прикрив порох...
Не викинули їх батьки.
Не викинуть ще скоро.

Мрія минулого жива.
Надії в них ще п’яні.
Майбутність пише їм Москва.
Не були на Майдані.

З молотом і з серпом прапор
Увесь час в них в пошані.
Не вірять про бувшій терор,
Табори в Магадані...

Голодомор, кажуть брехня,
Не геноцид народу.
Бо так вчила і вчить Москва,
Яка неправду родить.

Запитання весь час живі
Чому це так питаю
Чи дасть хтось відповідь мені
З улюбленого краю?
24.02.2008р.

Хай наші зустрічі нечасті –
Чужими стали Ти і Я,
Та скільки щастя, скільки щастя
Дає поезія Твоя!

І ось уже всі чорні хмари
За горизонти відійшли.
Твоїх поезій дивні чари
Вже вкотре з розуму звели.

Вони високого гатунку,
Та розуміння прийде мить:
Коли того нап’єшся трунку,
То довго серденько щемить!

Ви згиньте, радощі й печалі,
Бо все ясніше бачу я,
Що всі ці чари, всі ці чари
Лише поезія твоя!
2011

У серпанках стиглих сновидінь,
мов п’яничка, туманіє ранок.
П’є земля росяну його лінь
і готує тишу на сніданок.

Молоді лелеки з кола гнізд
розминають крила в колах неба.
Час іде, вже незабаром піст
і блідніють ярі перше зела.

Знову літо завершає хід,
депортує вертограду їства,
соковитий яблуневий плід,
на базари галасливі міста.

Мені раптом стало цікаво:
А чим же ласýють коали?
Чи їм до вподоби банани,
Чи, може, горіхи із пальми?
Чи любить ведмідь австралійський,
Як бурий, медочку поїсти?
Чи потай з великої миски
Смакує омлет і сосиски?
А чи поїдає без міри
Тістечка, цукерки й зефіри?..

Я більше гадати не став –
Відправив з питанням листа:
– Зізнайтеся, любі коали,
А що до смаку вам припало?

В Австралії чемні коали
І швидко мені відписали:
- Привіт, наш допитливий друже!
Питанням здивовані дуже!
Тобою всі названі страви
Коали би їсти не стали,
Бо кращі наїдки у світі –
Це листя з дерев-евкаліптів!
p.s.
Його відправляємо сто кілограмів,
Аби ти не схуд від конфет і бананів!
2013

Це серпень, ні?
Авжеж!
Тож
У полі зору - Гентош.)))
Серпневий сміхомовець)
практично зрілий хлопець)
Хоча й не носить вуса,
живе зі знаком плюса.
Колосся й стиглий сонях -
в його життя на скронях.
І добрий усміх серця,
і ще...
і ще...
Не все це!
Про все
не все... і ситець
(такий цей серпень-місяць).
Ціную.
Вірю в пана -
у Гентоша Івана!
Оскільки він - жартун...
Іване!
На*
кавун!


(дівчата теж підносять Іванові кавуна)

9.08.2013

Гроза серед ночі свіжими ранами психозів
заливає останній куточок життя істериками.
Без езотерики зрозуміло – ми не пара,
але на пару – нам море по коліна.
Загалом ти прекрасна людина з великим серцем.
(За рецептом краще вживати з перцем,
маленькими ковтками, без дотиків словами
до стакану і без обману, просто пити…)
Видно дно…
У тебе своє, у мене моє – всеодно.
Зустрінемось..
знизу, де лікують душевну кризу.
Але поблизу ті самі звуки грози, відвези мене до дому…

Листопадові сльози застигають не ставши росою,
у павутинках останньої барви губиться сонце.
Це більше ніж просто осінь…
Чи сон це?
Ні!
Ти й досі не віриш у зиму,
а вона завжди тебе підводить,
приходить…
Ти малюєш теплом німі силуети,
в океані людей шукаєш портрети,
що стали на прикрість осінніми снами.
Між нами.
Біліє зима…
Статусом «Майже сама» ставить печатку на серці,
а у твоєму додатку – запис «Майже вільний».
Сюжет стабільний, як час,
ти знаєш до ста прекрасних фраз,
але наш талісман – мовчання.

Іванко Гентош полюбляє квас.
Квас натуральний, прохолодний - клас!
Як можна лиш такий напій не пити?!
А як немає квасу, то... абзац!!!




2013

Под монотонный стук колес
Душа уносится с вокзала...
И не существенен прогноз-
Я буду здесь-упрямо знала.

Перрон.Вагоны мчатся дальше.
Влачусь щебенистою тропкой.
Тут пролегли владенья дачи.
Дух теплится надеждой робкой.

Боюсь спугнуть ночную фею...
В тьме сумерек- седая дымка.
Вхожу под арку в галерею:
Запечатлеть хочу картинку.

Кизил свисает надо мной-
Гирляндами трепещут свечи.
В ночь- спорышовою тропой.
Со вкусом выпиваю вечер...

Он полон тайн и искушенья:
Свод неба и мерцанье звезд,
И озеро- в плену томленья.
Прелягу торсом на помост.

Руками вод ночных касаясь,
И отраженье звезд черпая,
Слегка на камни опираясь,
Я в омут с головой ныряю.

Вода окутывает бездной.
Свободно двигается тело.
И сердце приторно-любезно
Любви и ласки захотело...

Дымок костра зовет на ужин.
Дровишки трепетно трещат...
Да,жар для гриля очень нужен-
О!Дивный, чудный аромат...

Еленка, милый мой дружочек!
Спасибо Богу, что ты есть!
Я счастья выпила глоточек,
За что тебе хвала и честь!

Ти - моє небо, я у тобі літаю
І крила взялися десь, хоч раніше не мала…
Ти – моя зіронька, серед грізних хмар зграї
Не покинеш ніколи, поки аж не світає,
А лише час проб’є і година ранкова
В мою душу загляне сонно й несміло
І заграва з’явиться ніжно бузкова
Переродишся з зірки у сонячне тіло.
Будеш тінню моєю, коли навіть спіткнуся,
Вітром вміло підхопиш, щоб не впала додолу,
Моя рідна, кохана, найкраща матуся,
Квітнеш навіть вночі, наче та матіола.
Для легень – ти повітря, а для серця – відрада,
Так знесилено б’єшся, долю щоб прихилити
Й вистоюєш мужньо біди всі – канонади,
Їм тебе не злякати, їм тебе не зломити.
Моя мила Веснянка, моя радість з тобою,
Ти пробач, коли, зрештою, все ж я згрішила,
Але ж віра й надія в обох стали канвою:
Поодинці – ніхто, а разом – ми вже сила.
То ж зізнатися хочу тобі в щирих речах
І хоча це не вперше і, мабуть, не в останнє,
Бо щоразу читаєш в моїх ти очах:
Ти для мене святе й найцінніше кохання!
2013

Моя сеструня скоро прийде в гості,
Осипле золотом й дарами щедро всіх,
Нарешті для думок знайду я простір
Й для споминів заасфальтованих своїх.
Моя сестра – то осінь блідолиця.
Вона ховається в чадру щільну з дощів,
У нас із нею спільні біди й таємниці
Про них шепочемось під світлом ліхтарів.
Я вдячна їй, адже я маю вдачу
Осінню, з присмаком гіркого полину,
Тому я часто мжичкою дрібною плачу,
Згрібаю світ в туманну пелену.
Й нехай всі інші лиш кидають зверхньо,
Що це лише затятий песимізм,
Це - є життя, святкове і буденне
Й у ньому безліч зваб, ідей, харизм.
Осіння вдача – то дарунок долі,
Не все ж іскритися вином багряним,
Зі смутком у очах я апріорі,
Я - частка «анти» всім світам весняним.
Жовтневий вітер згоїть мої рани,
Втішатиме вкотре моя сестриця
Впадуть із гуркотом з душі важкі кайдани,
А через кого вони там? Яка різниця…
Лиш осінь знає, через кого побратались,
Обоє зраджені теплом байдужим,
У цьому їй одній була зізналась
Й з тих пір ми про своє дівоче тужим …
2013

Я так хочу навчитися жити без тебе
Обдурити злу пам'ять, придушити свій біль
В павутину згорнути дароване небо
І заснути, забути нестерпний твій хміль

Я так хочу навчитися жити без тебе
Фарбувати свідомість в нічну заметіль
Це в байдужому світі нагальна потреба
Тверезіти душею у німий водевіль
07.08.2013

У ясних ясенах джерело
Через трави заплутаних снів
У реальність мою притекло,
Засиніло – я заяснів.

О жадане моє джерело,
Де ти досі було, як жило
В неживому – без мене – краю,
Чим ти множило силу свою?

І жадане моє джерело
По–джерельному відповіло:
Я поїло усіх, а пило
Те, що з ока твого натекло.

Осідлаю своє джерело,
Дзвінко-срібним дощем підкую,
Та й поїдемо в рідне село –
Рай земний в гайовому краю.


2000

Пощерблена плита –
Каррарський білий мармур:
«Тут спочива…
…в сімнадцять юних літ…»
Та кілька лип,
Яким по триста з лишком,
Та наречена вічна за ставком –
Квітуча груша-дичка.
Ні стежини
В густій траві,
Ні пошепту в кущах,
Ні ямки від копитця,
Щоб напитись
Роси нічної…
Все пощезло десь
В минулому,
Розвіялось за вітром,
Припорошилось пилом, заросло
Травою забуття…
І хто ж повірить,
Що я тут народився,
Що до мене
Жили тут покоління й покоління
Еліти української?
Козацько-
Дворянське тут гніздо було
(Каррарський
Цнотливо-білий мармур
тому свідок –
Єдине, що лишилось до сьогодні
Від роду і родини Крамаренків).
Бували тут –
А звісно, що бували! –
Забуті нами земляки славетні:
Невтомний Булатович,
Мандрівник,
Дослідник ефіопський і суданський;
Малевич Казимир –
Маляр всесвітній
І «Чорного квадрата»
автор звісний;
Сашко Кандиба,
Той, що став Олесем,
Наслухував тут диво-солов’їв
Проїздом у дідівську Верхосулку…
В якім раю
Пройшло моє дитинство
Пекельне! – В крамаренківській оазі
Комуну влаштували,
А по тому
Артіль тут «процвітала»
людоморна
На трудоднях і на страхоночах.
Вже по війні,
Вже при мені
Зникали
Будівлі унікальні,
Кращі люди,
Дворянські поховання,
Диво-клумби,
Дерева-патріархи,
Й разом з ними
На лісовому цвинтарі хрести;
На могилках
(В одній – моя матуся)
Корови паслись,
Трактори гуляли,
Соляркою обпалені берези
Всихали, трухлявіли
й розсипались;
Мілів ставок,
Джерела помирали,
Алеї бур’яніли і стежки –
Життя втікало,
І втекло, й пощезло…
Невже отут я, люди, народивсь?!

В останній мій приїзд
(Мабуть, останній)
Цвіла черемха в дикім лісопарку,
Буяв барвінок…
Я шукав могилу
І не знайшов нічого в бур’яні.
Посидів на траві,
сковтнувши сльози,
Разом із димом
київської «Прими»,
Погомонів із матір’ю безмовно –
То був мій найсумніший монолог!
Знущалися над пам’яттю зозулі,
І дятел вибивав свою морзянку,
Гуділи бджоли тихо… ще тихіше…
Нечутно майже… Глухнула душа.
В очах тьмяніло.
В горлі щось давило.
Пекло під серцем.
Ледвечко підвівся
І вслід за мовчазним велосипедом
Сновидою побрів до путівця.


1998

***
Метро свою відкрило пащу
у ньому я по давній звичці
все ж буду мріяти про краще
до скла прилипши в електричці...
***
Гроза розгнівано над краєм
жбурляє блиски до баюр
усяк біжить усяк тікає
і тільки я немов стою...
***
Музо шли нас доволі різко
то ховайся то будь ніяка
бо згриземо тебе мов кістку
за воротами злий собака...
***
Під натовпу поспішні кроки
так гарно п"ється чорна кава
коли на все дивитись збоку
то й метушня якась цікава...

Темно-коричневі двері,
дівчина – зверхні манери.
Лиця на фоні жовто-блакиті
в рамках на стінах прибиті.
Забиті
люди у чергах,
мухи на вікнах.
Шкірить історія ікла.
Фікуси сохнуть, подяки цвітуть –
все, як годиться… мабуть.
Білі будинки з видом на площі,
леніни сиві в ялинках… і гроші,
де у конвертах, а де і «безналом».
Все, як було ще до нас. Так і стало…
Рипнули двері – у черзі напруга.
«Все. Голова не приймає. Бо друга.»